І ніжно-ніжно хай так буде...
І хай ніколи не забуде
Твоє обличчя сміху спів,
Хай прокидається зі снів,
То все, що в серденьку дрімало,
Хай сонцю місця стане мало...
12.11.2006(LO)

Летить трамвайне світло у холодну ніч,
Блищить бруківка скраю, біля площі.
Біжить тепло з-під рук, з-під пальт і віч,
Втікає світ у вересневий розчин.

Алхімік мудрий сотворив туман...
Під ним бруківка - камінь філософський,
Як і його життя - непевність і обман,
Як і його життя - один і найдорожчий.

А ключ в шухляді смерті. Хто ж тепер суддя?
І де шукати день - минуле і майбутнє, -
Коли поважний час, згрібаючи сміття,
Кидає крізь вогонь всі сумніви та сутність?..

My Sandy gied to me a ring,
Was a' beset wi' diamonds fine;
But I gied him a far better thing,
I gied my heart in pledge o' his ring.

Chorus.-My Sandy O, my Sandy O,
My bonie, bonie Sandy O;

Tho' the love that I owe
To thee I dare na show,
Yet I love my love in secret,
my Sandy O.

My Sandy brak a piece of' gowd,
While down his cheeks the saut tears rowed;
He took a hauf, and gied it to me,
And I'll keep it till the hour I die.
My Sand O, &c.

There's nane that's blest of human kind,
But the cheerful and the gay, man,
Fal, la, la, &c.

Here's a bottle and an honest friend!
What wad ye wish for mair, man?
Wha kens, before his life may end,
What his share may be o' care, man?

Then catch the moments as they fly,
And use them as ye ought, man:
Believe me, happiness is shy,
And comes not aye when sought, man.

But lately seen
in gladsome green,
The woods rejoiced the day,
Thro' gentle showers,
the laughing flowers
In double pride were gay:

But now our
joys are fled
On winter blasts awa;
Yet maiden May,
in rich array,
Again shall bring them all.

But my white pow,
nae kindly thowe
Shall melt the snaws of Age;
My trunk of eild,
but buss or beild,
Sinks in Time's wintry rage.

Oh, Age has
weary days,
And nights of sleepless pain:
Thou golden time,
of Youthfu' prime,
Why comes thou not again!

Породжені за дня питання
Знаходять відповідь вночі
Немов законспіровані завдання
Ти доручаєш самоті

Кастрюля кави, кілька пачок цигарок -
Твої шпаргалки неодмінні
І що не знайдено на сторінках книжок
Вичитуєш як надписи самотності настінні.

Купити тебе?.. Але ж я бідна!
Вкрасти тебе?.. Але ж я боягузка!
Вихід є? Та його не видно?
Дорога є? Але надто вузько?!

Згвалтувати тебе?.. – Але ж мало тіла!
Така ось проблема. Таке ось горе.
Сни замовляю – вражаюче-сміло –
ти ж мені снишся монстром потворним!!!

Вбити тебе?.. Як в бурхливому серіалі?..
Вбити себе?.. Але ж я хочу жити!
Ми поганенько цей пафос юнацтва зіграли,
я недостатньо хотіла тебе залишити.

Тепер зі стипендії я відкладаю гроші:
знаю, ти зможеш продатися гідно...
Альтернатива: купити, украсти,
прийти без запрошень...
Імідж: дурна (закохана), злякана, бідна...

Вже вкрили зорі сріблом небо,
І місяць золотий блищить
І ніч закутала дерева
У чорну шаль, вже місто спить.

Ти спиш. Ніщо не потурбує
Твої солодкі, ніжні сни,
Хай вітер віє, хай вирує,
А ти так само міцно спи.

Отак, коли ти будеш спати,
До тебе ангел хай прийде
І на твоє чоло похмуре
Зорю він ясну покладе;

Засяє та зоря ясна,
Прогонить тінь з твого чола,
І будуть снитись тобі сни,
Мов зорі – ясні, осяйні...

Ти далекий - а я тебе чую,
Загадковий - а я тебе знаю!
Я сльозами тебе задарую,
Знов своїми сльозами-морями.
Тільки так, щоб не знав, щоб не бачив...
Ти далекий - а я тебе чую,
Божевільний, а я розумію,
Всі неправди про тебе зруйную,
Через тебе, ж, дурепа, зомлію,
Серед натовпу очі закрию...
Й полечу на легкім дельтаплані,
Над морями, містами, роками,
Ми закохані та не кохані,
Так буває, нажаль, із нами.
Ти також колись зникнеш навіки,
І хтось інший прокинеться рано,
І даремно шукатиме ліки
Від закоханості - некохання.

Дивні люди оточують нас,
В очі хвалять, за спиною зляться,
Хвильку ще – почнуть матюкатися,
Раптом – «медом намазані» враз.
Мусиш брехнею знов смакувати:
«Щирість» – на перше,
Секрет – на десерт,
Ти вже як вправний кривдо-експерт,
Маєш всі «проти» і «за» врахувати.
Заздрість-розправа, дрібні пересуди,
Жадібність, псевдо-добро,
В серцях палає злоби тавро…
Хто вони є? Дивні люди…

Асфальт, наче жар. І пече до кісток.
І ми наче босі. Ми десь. Де завгодно.
Твої поцілунки на смак цигарок.
Люблю не тебе, та з тобою сьогодні.

Я знаю, закінчиться вечір. Колись.
О Господи, дай мені трохи наснаги.
Скоріше, скоріше би ми розійшлись.
Мене ти не вартий. Ти вартий зневаги.

...9...

Я б віддала за Тебе все.
І більш нічого б не просила.
Небесне зоряне шоссе
проходить той, хто має крила.

Каскадом падають вогні ,
мов заповільнені салюти.
Душа Любові у мені.
Позаду мене – шлях покути.

Повітря гусне, як бурштин,
безмежно довго і тягуче.
Я відчуваю пульс хвилин
і те, як Ти за мною скучив.

14 листопада”06

...8...

Обіймаю...Цього досить,
щоб полинути в безодню,
де пречисті Божі роси
нам освячують „сьогодні”.
Бо не „вчора” і не „завтра”
принесе в долонях щастя.
...Не кидай Любов на карти,
щоб у грішну мить не впасти.
Бережи маленьку свічку,
хай не гасне...не тьмяніє...
Не штовхай Любов у звичку.
Слухай Небо, що синіє.

Вже скликає Місяць звірів,
що сузір’ями вважають.
Це співзвуччя всіх ефірів
йде крізь душу. Обіймаю...

12 листопада”06

Так не буває!
Я погляд твій ловлю!
Ніхто не знає,
Як я тебе люблю!
Просила в Неба
Я долю. І в зірок.
Мені лиш треба
Зробити перший крок.
Просила в долі
Я щастя земного.
Молилась в полі
За тебе молодого.
Тебе відчула
Душею і серцем.
Ця ніч минула.
Ти - моє Сонце! :)
14.11.2006

В думках борсається рядок,
Вірші – це як наркотик,
В них зміст, тверезості ковток,
Частіше – божевілля дотик…

Шалений секс,
Жадана сигарета,
Ти не сказав: «Пока!»
Пішов в ночі тенета…
Нестримна чашка кави,
На дні – швидке серцебиття,
Ой, як не вистачає мами!..
Та, щоб сказало їй блудне дитя?..
Гарячий подих.
Перегар.
Мені залишив краплю?..
Коли ж на праведний вівтар
Нарешті я натраплю?
Нестримні ласки…
Почуття?
Звідки б вони взялися?..
Шалений секс
…і каяття.
Любов мені насниться…

Метелику білий,
склади свої крила...
Ганна Осадко, Самвидав

Кульбабки восени – такі ж, як в травні,
Не пропадай, метелику, не треба!
Вирує річка, та сріблинки плавні
Заштопують її латками з неба.

Та що кульбабки – он яка богема
Цвіте на просторах ясної днини!
Аж вітер завмирає в хризантемах,
Цілує айстри, сальвії, жоржини -

Він любить осінь. Наче теплий котик,
Все бавиться травинками у гаї,
Суниці пізні на стежину котить,
Де-де листочки з дерева збиває.

Не опадайте, ростіть зелені...
На цій березі, на тому клені...
Ще буде теплим осіннє літо...
І ти, метелику, будеш жити...
13.11.06

Теплий запах в душі,
І холодних пелюсток завії...
Посміхнулись дощі
Несерйозній погоді-повії.
А вона всім вітрам
Шле цілунки кленово-червоні.
Нині тут, завтра - там,
І ніхто їй того не боронить.
В золотому авто
Вчора з вереснем радо каталась,
А сьогодні пальто
Їй від жовтня в дарунок дісталось.
От, і день...Ох, і ніч!
Погуляє ж ця пані у січні...
Не про те оця річ,
А про те, що усе це їй личить.

Дерева скидають з плечей листя,
І хай поети думають, що робити з віршами.

Яблуні скидають тягар з душі,
І хай голодні ділять між собою яблука.

Ми скидаєм на підлогу одежу,
І хай ні в кого не болить голова про післясмак віршів.

Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.
Небезпечно вгадати смак
Нецілованих нами вуст.

А вгадаєш, то не кажи,
Все на краще, як щось не так.
Серце шепче:”Біжи, біжи,
Він на тебе дивився так!”

Серце шепче:”...біжи, біжи...”
Погляд стримує:“Зупинись!
Хоч постій на отій межі,
Де кохання буяє скрізь!”

Де не довго вгадати смак
Нецілованих нами вуст.
Не дивися на мене так,
Я стомилася від спокус.

Я борт-командир, а Ти другий пілот,
І смуга для зльоту свічками покрита,
Злітає, злітає повітряний флот
Зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом, зі скрипом.

І в небі нічному зникає літак,
Лише маяками поблискують очі,
Та в штопор зривається Боїнг-дітвак,
Й колготками впали прозорії ночі.

Прибори зашкалюють, клинить штурвал,
Падіння в міжгір'я таке неминуче,
І віршем події гарбуз шифрував
Посланням Пандори на сніжних онучах.

Заливає заплакані вікна,
Дощ осінній і крихітки скла,
І я знаю,для тебе не вічний
І я знаю, що ти не була.

Ти стояла проникнувши в мене,
Розглядала картини мої,
Малював ще колись я для тебе,
А вони тобі як чужі.

Ти ідеш по дорозі, й не знаєш.
То не листя лежить, то думки!
Але з часом й вони по зникають,
Ніби серденька твого замки.

Ти торкнешся до мене?І скажеш?!
Не згадає тебе тут ніхто.
Не промовлять про тебе і слова,
Коли твоє погасне вікно...

Зазоріло на схилах Дніпрових,
Прокидається рідна земля.
Ти – світанок добра і любові,
Злоточола столице моя.

Пролітають віки невмолимо,
Та вже більше як тисячу літ
Всі дороги ведуть не до Рима, –
До твоїх легендарних Воріт.

І в сумну, і в щасливу годину,
Де не буду, в якому краю,
Я у мріях до тебе прилину
У закохану юність мою.

Знов п’янитимеш душу до ранку,
Як тоді - в грудях радісний щем.
Розчинюся в тобі до останку
Під ласкавим травневим дощем.

Ніжність і ласка - проста і легка,
Це шелестіння снів і зір упадок
Це вітер стелить хмари звисока
У неміцний світ марень і загадок...

Ласка – це мамина тепла рука
У дитинстві що втирала сльозинки...
Це і перше кохання й розлука гірка,
Пам'яті відтанувші картинки ...

Ніжність - це перший дощ грибний
Це смак малини з губ коханих,
Набігло хвилею й бринить
Легке торкання душ бажаних.

Ніжність - це пошепки мовчіть.
Немов невипите визнання,
Воскова свічка, що горить
Для двох, що творять це кохання.

Поставить крапку надто важко…
Та й чи я хочу це зробить?
Щось надірвалось… Серце в сажку,
Бо я не можу не любить…

А краще було б відпустити,
Давно змиритись з всім й піти,
Не думати і не любити,
Признати: різні ми світи.

Та я не можу це зробити
І рветься ниточка життя…
Як же тебе у собі вбити?
Чи й пам'ять кане в небуття?
14.11.06

Cумом огорнуті рядки
А серце щастя хоче,
Не спить і мріє собі щось
Хвилюється, тріпоче.
Хай лагіді присняться сни,
Кохання хай наврочать.
Щоб ранок починався знов з весни
Хай долю напророчать.
Ці теплі і солодкі мої мрії
Нехай у час нічний
Тебе зігріють.

Ну от і все, вже добрела до краю,
Ні мрії, ні бажання щось робити,
Хоч ще жива, бо ще кохаю,
Але надії як зів'ялі квіти.

Ну от і все, лиш порожнеча,
І щось клубочиться, пече,
Хоча б сльозинку - може б легше...
Ридаю й плачу лиш сліпим дощем.

Хоч без надії і без сподівання,
І хоч уже немає вороття,
Я буду жити, навіть без кохання,
Бо залишилась воля до життя.

З чого почати, що зробити? -
Переді мною чистий аркуш,
А збоку том лежить закритий,
Й тому то холодно, то жарко.

Тиша повна навкруги
Вже заснули всі сади
Відспівалися пісні
І спокійні й голосні
Бо пора не рання
Спать пішло кохання.
Добре що Світланка є
Втішить серденько моє.

І Вам не спиться, і мені…
Такі жінки дивакуваті:
Турбот в нас безліч день при дні,
А ще надумали кохати.
Яєчня, чай, прання, роботи,
Як завжди, непочатий край…
Кому потрібна та турбота? –
Сама придумала – сама й кохай…
Біжиш, встигаєш скрізь і всюди,
Але того він не збагне,
Що як піде, то вже не буде,
Бажання щось робити в нас мине…
Тож, заважай мені, мужчино,-
З тобою значно більше встигну.

Прости мені несказані слова
Ті що були в очах коли вуста мовчали.
Гарячі сльози й тихі сни
Що в них життя з тобою проживали.

Прости мені, бо вже давно простила доля,
Простила зраду й неправдиву гру.
Скалічені серця не відчувають болю
Ні свого ні чужого на біду.

Простила доля, бо вина - самотність,
Що щільно замикала душу на засов.
Самотністю ж покарана була за легковажність,
За те що злегковажила твою й свю любов.

Прости, бо терпко й солодко мені
Укотре повертатися до міста де немає дому,
Лиш мрії про минуле та казки про небуття
Які, нажаль, не зрозумілі вже нікому

Прости й чекай мене у дивовижнім місті,
Можливо, ти також ще повертаєшся туди.
Ти ж недалеко – Ти лише за океаном
За океаном мрій і памяті, і темної води...

Одна лиш мить, а все життя змінилось.
Одна-єдина мить вдихнула в серце щем…
Якось жилось до цього і любилось,
Старалась йти за писаним взірцем.

Якось все сталося само собою
І наперед той день ніхто не планував.
Ввірвався ти серед зими весною
І своїм ніжним співом зчарував.

Не вірила що здатна так кохати…
Не думала, що хтось розпалить так вогонь…
Аж страшно, що могла тебе не знати
Й не пить любов із пристрасних долонь...
14.11.06

Зійду на забуту стежку
Запущеного саду.
Пахучі високі трави
Некошені перейду.

Занурити б босі ноги
Вхолодну воду ріки
А потім розплести коси
Й Купальським вінком попливти.

Хай зорі в високому небі
Всміхнуться – байдуже їм,
Що моє життя не стло
Й ніколи не стане твоїм.

Та ні,повернутись можна
До того садка і ріки.
От тільки у течію долі
Нажаль не ввійти... не ввійти

Ми ще зустрінемось
колись
Як сон приємний
сплинуть роки.
Я скажу просто-
подивись.
І ти подивишся
і смішно стане трохи.
Та ти - не вільна,
все мине.
Лиш усміхнутись
завжди втигнеш.
Чому так радісно і важко
на тебе серденько дивитись
Ти може так і не збагнеш!

Позашиваю порозривані мережки
На віттях у берези порозвішую сережки
Хочу забути всяке лихо...
І знову тихо на місячні вернутись стежки...
Не повертаюсь більше у війну.
І ладна йти далеко за Тобою.
Лише з добром, без бою.
Не відрікалась ні від Бога ні від світла.
Я просто втішилася, що сьогодні
Після листопадових холодів
Ти мене вогником тепла свого зустрів
І обійняв і так зігрів.
І думала надовго, назавжди
Не сподівалася біди...

Ти, звісно, далі сподіваєшся – дарма.
Вже листопад, передбачається зима,
А наш був – жовтень: зустрічі наскоком,
Тарас дивився скоса хмурим оком
І, видно, заздрив. Надивився наче,
Але таких, як ми, мабуть, не бачив.
…Немає місця на алеях – сонні
Студенти дозрівають на осонні.
Осіннім літом лагідним зігріті,
Вони вже знають, що любов – це миті,
Вона уся складається з моментів,
А ми дурніші за своїх студентів.

Ми сподівались на продовження – дарма.
Для всіх миттєвостей часу уже нема.
В житті минулому, в гарячім шалі,
Звикали до розлучень і вокзалів,
Очима очі вчилися читати,
Як шпигуни чи справжні телепати.
Тепер чуже "інформаційне поле"
Вже не зчитати повністю ніколи.
Печаль і пристрасть очі нам лоскочуть...
Сховаємо світлини наших дочок.
Ти скоро знову полетиш в чужі світи,
І я не знатиму – не схочу знать, де ти.
13.11.2006

Скуштуй світло свічки,
Штучне, нещире,
Бездушно-самотнє.
Сховай свої тіні,
Сірі, підступні,
Безжально-сумні.
В обіймах нетлінної ночі
Розжарений відчай згасає
Спіймай тінь від свічки –
Гори.

Це насправді!
Це не сниться:
За вікном моїм синиці,
За вікном кружляє досі
Осінь з золотим волоссям;
Я щаслива! Подивіться:
На руці моїй - синиця...
Журавлі ж курличать в небі, -
Їм у вирій, так і треба.
Маю легкість від синиці,
Що б не каркали ворони -
Вийду з чистої криниці,
Їхні розжену прокльони,
І мені вночі насниться
Годівниця для синиці
Й той, хто її приладнав,
Хто синиці хліба дав,
Їз долоні сяйво дав!

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима
і пророкує зраду...
Вже крейда біла перекреслює шляхи.
Грудневий дух зацементовує верхи
дерев сумного саду.
І пульс у скронях заповільнений, як дим,
тягучий дим... реінкарнація біди...
Відкриті в небі стигми.
Із них дощами виливається печаль...
Розп’яття доль, як несподівана печать,
на тлі зими застигне .

13 листопада”06

Київ-Миколаїв, Львів-Донецьк -
Похрестились щиро перед Богом,
В сяєві запалених сердець
Горнеться між храмами дорога.

Крила розгорнув Донецький кряж,
Пульсом б'ються Кам'яні Могили,
Сяє Сонцем Кімерійський пляж,
Дві ріки зве у єдине гирло.

І йдемо до Бога навпростець,
І молитва лине таємниче:
Київ-Миколаїв, Львів-Донецьк,
Злитись у єдинім гирлі кличе.

Яблуко пізнання
Дарувало древо
Спокусивсь Адам
Бо так хотіла Єва :)

Я вірю, що колись жила.
І сподіваюсь, буду жити.
Душа – краплиночка тепла,
Що гріє землю й буде гріти.
…Топтались, чередою йшли
Цивілізації й розрухи,
І племена, як ті осли,
Брели, порозпускавши вуха.
Куди брели? Куди вели
Царі, месії і пророки.
Та в кожнім крапельки жили
Тепла, що падало звисока.
Мільйони літ воно спада
І будить нам серця і руки.
Все та ж біжить з гори вода,
Одні і ті ж пласти пилюки,
І ми все ті ж: любов і гнів –
Усе під місяцем незмінне.
У кругообігу часів
Душа не може бути тлінна...

І сині очі, й хижі друзі,
Змішалось все до купи,
Один удар – шар знов у лузі,
Знову хтось крикнув: «Супер!»
А я ледь дихаю над києм…
Замовити текілу?
Гіркоту ночі вона змиє,
І душу щедро оп’янить,
Забуду враз, що нелюбима,
Що правду зради я відкрила...
Та ні! Війну цю не спинить!
Сьогодні я – злий кіллер…

Блукати біля болю.
Бачити банальні бажання.
Безгрішно-білі.
Бруднити.
Бо боляче.

Звільни мене від страшних мук
Не згадуй все, що я любила,
Не слухай мого серця стук,
Забудь усе, що говорила.
Ти - сизий морок, хижий птах.
Кружляєш над тілами,
Їх вмить пронизував би страх,
Та мертві вже. Не з нами.
Це я ще жеврію потроху,
І крила теж я маю,
Та тільки білі, хоч і всохли,
На них і долечу до раю…

І зрозуміло, чом я Мірко,
Збуваються і вірші ніжні,
Струмить вином п'янка говірка,
І сяє Загреб у підніжжі.

Морозна свіжість тверезить.
І білий сніг. І білі гори.
Гойднулись в бік мій терези,
І свічі йдуть в сузірні хори.

Над містом сходимо удвох
Подяку Богу проспівати,
І грає на сопілці Бог,
І моляться за нас хорвати.

Нас Загреб поєднав довік,
До мене пригорнись, як зимно,
Постав хорватський чоловік
Любити ніжно. І нестримно.

Твоя розмова втихла напівслові,
По плечах пальці танцювали вальс,
І чорний кіт, що був з тобою в змові,
Дивився зацікавлено на нас.

В порожній хаті причаїлась тиша,
Німі бажання сплів в одне павук.
Як кіт чекав зі шпарки свою мишу,
Так я чекала твоїх сильних рук.

Підводних течій вчаєне бажання
Кидало нас в обійми пустоти...
...О Боже, як хотіла я кохання!
...Та на роботу спізнювався ти...

Камбалу калабань – на пательню пісної ночі,
Жменю тертого болю – на зідраний пластир снів...
Сніготиха печаль. Ліхтареві нехтиві очі –
Вище стріх
Вище верб
Вище рук
Вище впертих брів.
Мандаринність небес –
як в Гогенових синіх кронах,
Де між тінями мрієм
діктливо-прозорі ми
Як Телесик колись? – на крейдяних сумних воронах
Полетіти
за руки
в роззявлену пащу зими.

Кораблі,
міцне море,
небо чавить думки.
«Віра!» - кричить, в нього спина, як у слона.
Інший спльовує, розтирає пальцем мозоль.
У них рибою пахнуть мізки
І медузяні їхні очі
І тютюн нітрохи не робить
Їхні запахи більш земними.
Небо різко вдихає повітря
закричить і заюшить кров’ю -
йому пузо проткнули щогли.

Там, заховані вітром в долоні,
емалеві і квіткові
– двоє.
І між цих нетутешніх
відбувається іскра млості:
коли страх хребтом пробігає,
а у грудях свинцеве серце.
Лише кінчиком пальця торкнутись
і у цьому життя прожити
під оглушливий скрип канатів
і глухе воркотання моря.

У безнадійних сподіваннях
Ховатися уже несила.
Губитись в осені риданнях -
Повітря бракне. Відлюбила...

Звільнилась. Дивне відчуття.
Я здатна думати про себе.
Ні розпачу, ні каяття...
І якось ближче стало небо.

Стомилась вести діалоги
Із тим, кого давно нема.
Хрестом розбіглися дороги...
І світла більше... То зима...

13. 11. 2006

Тихо плаче твоя скрипка
під мелодії дощу,
І остання впала крихта
на слова мої прощу.

ЩЕ ридає і бринить
на порозі дня чужого,
Голос і душа кричить:
"не воруш мене, німого.

Скрипка грає і сміється,
хмільно струни роздирає,
кров і серце, серце б'ється,
"Прибиральник" жаль збирає.

Сум зібрав. І площа вмилась,
Шумно стало. Заскрипіли
люди в місті.Пісня злилась
Очі наші проясніли?

Загриміло небо чисте,
і "німий" заговорив
Та моє мовчання висне
Звук тромбона засліпив..

Тихо плаче твоя скрипка
сиротиною в руках,
І остання впала крихта,
Жаль у тебе на очах.