Я бегу за утренней звездой
И топчу росу босой ногой.
Вдалеке остался город мой,
Спит ещё,- холодный и пустой.

Ты веди меня последняя звезда
Той дорогой, что ещё видна.
Пусть на небе ты уже бледна,
Но прекрасна ты и чиста.

Уже давно угасли все твои друзья,-
На рассвете небу только ты верна.
Благодарна ты и, как луна,
Светишь до последнего луча.

Я бегу за утренней звездой
По дороге грязной, но прямой.
Скоро я вернусь обратно в город свой
Выберу ли там я путь такой?

Із земної утроби
Народжувалася
Цілюща крапля
Живої води.
Її вхопив
Синій ворон
І ось, скропляє
Лева пустелі,
Що тримав
Вороненя
У слабкій лапі,
Чекаючи
Передсмертної
Судоми.
Цілюща вода
Торкнулась
Спраглих світла
Зіниць
І лев, піднявшись,
Струсив гривою
І сповнив пустелю
Громом,
Сповіщаючи
Про своє
Нове життя
(а вороненя
із батьком
полетіли
шукати
іншої здобичі).

Та невдовзі
Чорний лев
Пішов до
Райдуги,
Бо більше
Не міг існувати
В пустелі.

Україно, ненько моя, чом ти стала із руїн?
„Щоб народ мій вольний, новий не зламався у біді”
Як сказав нам наш Шевченко:
„Любити Вкраїну, і гори, і луки,
І трави її золоті”.
Щоб жила, і жила довго мати наша,
Не забула, як то бути під чужим копитом.
Під копитом чужим, царським
І зараз панують,
А ми люд простий, не панський.
Тому не вмієм панувати,
Як пани панують.

Коли побачила тебе,
Моє серденько запалало.
Немов знайшла я скарб,
Який давно шукала.
Але ось горе: „Ти далеко,
Стоїш від мене за десять кроків”.
Перший крок – це зустріч наша.
Другий – це любов у серцях наших.
Третій – це поцілунок перший.
Четвертий – це наша зустріч знов і знов.
П’ятий – це перший вірш про тебе.
Шостий – це весілля наше.
Сьомий – це наш перший танець.
Восьмий – це перші відчуття насолоди життя.
Дев’ятий – це діти наші.
Десятий – це віки прожиті разом.

Дивлюсь я на море і бачу тебе.
Твої очі неначе дві краплини на воді.
Усмішка твоя наче місяць.
А ти – це небо безкрайнє.
А я – це вода, яка тече в твоїх жилах.
Наше кохання – це всесвіт,
Який огортає наші почуття.
Ти, тільки ти моє кохання,
Моя любов, моє страждання,
Моя мрія і надія

Назовуся, з честю, патріотом.
Й таким йменням буду дорожить.
Війте, вітри, покіль вам охота;
Не злякають осінь, і сніги…

Будьмо, друзі мої. Будьмо!
На своїй землі ми. З правіків.
І про те ніколи не забудьмо
Що звемось синами козаків.
Розквітай, Вкраїно, як калин;
Нам ще славити тебе щодня .
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.

Здавна в Україні у чеснотах
Жив ввесь люд; і рідний край любив.
Честь і слава нашим патріотам.
Й Україні слава назавжди!
Й Україні слава назавжди.

Будьмо, друзі мої. Будьмо!
На своїй землі ми. З правіків.
І про те ніколи не забудьмо
Що звемось синами козаків.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.
І у край, весняний, журавлиний,
Прийде, прийде радість не одна.

19.08.2003 року

Коли наступає вечір
чудернацька жінка
сідає у ступу
бере мітлу
і злітає у небо
Там вона
старанно витирає зорі від пилюки
обережно вимітає павутиння
з небесних закутків
Буває
вона задумується про щось
особисте
і зіштовхує ненароком зірку
тоді щоб виправитись
вона виконує комусь бажання
Інколи її помічають люди
і думають
що це відьма викрадає зорі
і складають про неї
моторошні історії
А коли чудернацька жінка хворіє
ночі стають
темними-темними
а ранки
сірими-сірими
Тому побажайте цій жінці
доброго здоров’я
бо хто ж тоді
прибиратиме вам небо

Твій вітер вже не забиває мені подих,
Уста лиш затуляє поцілунком.
Нахабо і гульвісо!
Ти кожного цілуєш так привітно
І кожную очима проводжаєш.
О квітню, квітню!
Вічноюний звабник!
Що тобі ревнощі мої?! Так, жарти.
Від тебе й саме небо ніби п'яне,
Та чи ж воно любові тої варте?!
Ти однаково ніжно обіймаєш
Й мене, і цю магнолію манірну,
Й гнучку вербу смішну зеленовласку,
Й незграбну стару грушу,
Що у занедбанім садку росте сама...
Кохаєш всіх, каштан свічки тримає.
Від ревнощів пелюстки рожевіють!..
Сміємося. Цей сміх і є весна.

Розквітають перші вишні
В кам'яних дібровах,
Заховатися б в пелюстки,
Так, ніби удома.
Поодинці перехожі,
Ще не злились в натовп.
Сьома ранку, йти повільно,
Йти немов на рантку...
Милуватись першим листям,
Кришталевим небом,
Заблукати в твому місті -
Що мені ще треба?..
На тлі "ранок-небо-цегла"
Диво: перші квіти.
Розквітає й моя казка,
Перша в цьому квітні.

Гарно було б - просверлити пальцями стіни
І ловити губами проміння,
Вдягати його на плечі.
Відчувати, як падає небо тобі на коліна
Як спускається нижче пояса
Сірими смугами вечір...
Заплутати нитки його в неслухняне волосся
Розграфити таблиці по тілу,
Залишити графи пустими...
Після ночі збирати у келих настояні роси
І змивати цією вологою
Залишки гриму...

Гарно було б, але завжди буває не з тими...

Жизнь идет, и года пролетают
Им не хочется крикнуть: "Постой!"
Если б знал, как тебя не хватает
В серой жизни моей и пустой

Мне не жалко тех лет за спиною
Что с любовью к тебе провела
Я жила и дышала тобою
Я любила тебя как могла

Ты ушел, и надежды разбились
О твое безразличье ко мне
По дороге любви распылились
И приходят порою во сне

Ну, а сердце тихонечко плачет
И душа непрестанно болит
Говоришь: "Не могло быть иначе"
"Невозможно так долго любить"

Я смотрю на тебя, понимаю
Что ты в жизни моей навсегда
Понимаю я, и погибаю
Ах, как быстро проходят года!

Болею ангиной
Пью чай лишь с малиной
Бываю до боли смешна
Листаю журналы
Ах если б вы знали
Что жизнь моя слишком скушна

Смотрю я в окошко
Скучаю немножко
Родных вспоминаю, друзей
Они не со мною
Болтаю с луною
Квартира моя как музей

И вдруг понимаю
Что я погибаю
Одна, и в немой тишине
Так в жизни бывает
Огонь догорает
Идет уж худая ко мне

14.01.07

Зима – прекрасная пора
Когда мороз щипает щеки
Играет в снежки детвора
Забыв про школьные уроки

Когда в семье мужик спешит
В любое время и погоду
На речку рыбку половить
Пойти на зимнюю охоту

Когда румяная жена
Бежит к соседке по дорожке
Ей освещает путь луна
И звезды яркие немножко

Когда ребенок тихо спит
Уставший после долгих игр
А за окошком пес рычит
Как усурийский страшный тигр

Когда рождается мечта
Летит как белая снежинка
И ты считаешь вновь до ста
Чтоб поменять судьбы картинку

Посмотри на меня, посмотри
Назови мое имя тихонько
И слезу на щеке мне сотри
Так небрежно и все же легонько

Подари мне улыбку свою
Чтобы сердце быстрее забилось
И о чувствах своих я спою
Как надолго в тебя я влюбилась

Одолжи сердца ключ, одолжи
Я хочу поселиться в нем вечно
О проблемах своих расскажи
О деньках, что летят быстротечно

Разреши быть с тобой навсегда
Пусть рабыней у ног господина
Так меня наказала судьба
Так написана жизни картина.

Знов ночами тиняються наші приховані риси -
Невимовний розхристаний біль із безсоння німого,
Он на розі стара продає очманілі нарциси,
Що зів’яли від того, що дихали старістю довго.

На порозі заснула весна, березнева приблуда,
Третій тиждень підряд їй одне і те ж саме все сниться,
А повз неї проходять надмірно напудрені люди,
Наче зморщені яблука в дуже похилому віці.

А у крані немає живої води... Я не в змозі
Залатати це місто сумне листопадово-лисе,
За якісь копійки он на тому (не бачите?) розі
Відкуповую старість у сивих зів’ялих нарцисах.

На вогонь поставлено звичайник,
Завіконня тихе і нічне.
То чого ж мені не вистачає,
Що ж гризе зведумкою мене?

Цілий звечір ми були з тобою,
Були поруч і рукав в руці.
Скількислів, зітхань, несупокою,
І пусте ніщо вкінці кінців.

Від книжок зігнулась наполиця,
Довогнило полум’я свічі.
Лиш на мить два сподихи злилися –
Вечір вже не зве, а просто чир...

Ти далеко. Скоро будить ранок,
Один стих, що сонні і пусті.
На вогонь поставлено звичайник:
Нелюбов, нещастя, самотінь...

Кв’07р.

нумо швидкі зробімося
раз уже вийшли пізно
хто б нам поставив підписи
на марсіянських візах

хто нагороду б вибродив
в екзилях чотирилітніх
і кнопку швидкого виходу
шукав би на грудях квітня

хтось би міськими зливами
спогади будні вигрів
хтось би минуле виправив
а ми не ретроактивні

клич нас на поле квітами
цукром мани на сцену
доки з америк литиме
дощ на старі райцентри

обрій штрихуй нагусто
в обійми газет горнись
доки не стрінемся в люстрах
взаємно незнаних дитинств

Несамовита жага
і обурення світу
і все це в одному погляді
де гусне уява
і стає гіркою на смак
напевне щось не так
Сухий листок
розсипався у руках
розвію по вітру
його прах
тепер він буде повсюди
А на тому березі шосе
живуть люди
ховають в конверти
свої роки
відправляють в минуле
У голові міста
розриваються кулі
уповільненої дії
І чотири світових повії
Південь Північ Захід і Схід
не зваблять тебе
і загинуть від
усіх болячок планети
Ну де ти
де ти
ти
відпускаю тебе
іди
геть від потвор і примар
у тебе особливий дар
не бачити всього цього
так довго
А в небі
висить оранжева таця
об’єкт галюцинацій
і я захлинаюсь
повітрям гарячим
іди
поки не бачу
погляд на здачу
лиш
залиш

Чог ви лізете мені у душу?
Розпотуєте що, де і як.
Чому казати вам я мушу,
Цього я не збагну ніяк,
Що робиться в моєму серці:
Кого люблю, кого кляну,
Чий образ бачу у люстерці,
Яку спокутую вину...
Чи вам життя свого замало,
Навіщо вам іще й чуже?
Ви, мов отруйне гостре жало,
Встромили й кажете: "Невже?
Хіба болить. Не може бути.
Ми ж бо бажаєм лиш добра."
Та сповідей вам не почути,
Бо не для мене ваша гра.
Не відчиню дверей у душу,
Сльозинки болю не зроню,
Зі свого олтара не зрушу -
Я ще міцнішу одягну броню.

крок до відчуття на вени поцілунок серпня
за чорним кольором неначе сон
на повітря покосився дощ закохано п'яний
мене вплітає смерть в її вінок

уповільнений листопад розпускає волосся
змарнований вечір її монологом
на залишок ночі вино пролилося
стрілка годинника якась кривонога
її відверта небесність погляду
і час залишитись одною
на рану пам'яті лірика спогадів
починає кімнату нудити мною

Ніч розтинає свідомість
І зачинено двері
Це не я а натомість
Мій портрет на папері

Зайва обручка на пальці
Ніхто мене не тримає
Голодна осінь на кальцій
Кістляві дерева ламає

У забороненій зоні
Залишаюсь сама
Доволі спокійна ззовні
Зима

Політика – складна невдячна справа.
Не кожен може витримати прес.
До блиску відшліфована оправа
на чорний і важкий народний хрест.
Чи ж легко день за днем ганяти думку
по мудрій депутатській голові,
допоки ця ідея втрапить в лунку,
немов відома кулька на траві?
... І вкотре не вкладатися у рамки.
(Даруйте невластивий егоїзм).
Летять за вітром радісні програмки,
в котрих найпершим пунктом – оптимізм.
Виношуються плани поступово.
А потім – ррраз! І замість дії – щит:
обплутане фальшивим сріблом слово
з надією на кращий апетит.

3 квіт.”07

В моменты боли
И слабости в груди
Бывает трудно
Свою судьбу вести.

Страданья доли
Учат ценить добро.
Ты понимаешь,
Что не легко дано.

Но в нашем мире,
На жизненном пути,
Ты или с правдой,
Или идёшь по лжи.

И этот выбор
Конечно, очень прост –
Для сильной воли
Нужен фундамент слёз.

Півжиття.
За типовими краєвидами.
Запитую:
не вже ніхто не відчуває?
Що в нас щось вкрали?
Щось біля серця.
Може й саме серце.
І тільки кров, нагадує алергіями, вертепами,

Невже футболи, політики, пушкарьова?
Невже нічого не зворушує?
Коли годуєш дитину?
Мова?
Невже і я сам не розумію, звідки ці люди.
І чого вони мають тут бути, коли ти тут вдома,

І так багато нас. І разом. І окремо,
і я хочу тебе, іноді, навіть, більше сексу,
навіть більше ніж Ніколь Кідман і Сальму Хаєк,
Тебе - найкращу в світі актрису,

І кажуть, бачили тебе в новій рекламі,
і кажуть виглядаєш ти краще, ніж зі мною,
і кажуть знижки на оті фотики,
і кажуть країна продає зброю,

Дійсно, ну що з такою красою вдіяти,
хіба може дружина бути такою гарною,
її і кохати якось не зручно,
наче завертаєш ковбасу в Біблію,

Так, я ускладнюю,
я вже занадто дорослий, щоб робити все сам,
я роблю вам перше зауваження:
півжиття вже збігло.
Ви зібрали бібліотеку?
Зафіксували враження?
Тавруєте зло?

Є не тільки неправда на світі,
Ще на світі і правда є,
Як же можуть спокійно жити,
Ті, що вбили імя моє?

Як же добре їм тут ведеться,
Їх всі люблять, а мене - ні.
Ну і що їм до того, що серце
Дужче й дужче болить мені?..

Я неправда, я вигадка, мева,
Ви повірили? Що ж, нехай...
Та насправді - я королева,
Я створила свій власний край.

І ніхто, ні наклеп, ні багнюка
Не спроможні мене убить.
Я прошу вас - подайте руку,
Поведу вас у власний світ.

Я прощаю, усіх прощаю.
Я така, як я є, і все.
Ви вважали, мене немає?
Що ж, нехай...
Я зникаю...
Все...

Ти маєш рацію, коханий:
Цей фільм таки поганий,
Давай дивитись біатлон…
Я Сонечко? Я Грація? –
Ти маєш, любий, рацію,
А я – мобільний телефон:)

Коли мені довіриш, потішайся,
Бо ти для тайни схованку знайшов.
Раз про довіру тут уже зайшло,
То у довіру ти з людьми не грайся.

Довірся небу, квітці, горобцеві,
Собаці вір, хай і укусить він.
Серебролюбцю, п'яному вдівцеві
Не вір, дівчино. Блуднику не вір.

Не вірте, хлопці, зайдам і зневірам,
Не вірте, люди, пройдам-знахарям.
Не вір собі, якщо мені не віриш,
Бо я не зраджу, душу не продам.

Мене навчили грізні людолови,
Як відслонити очі у брехні,
І я брехні противлюсь чесним словом,
І захищаюсь смілим словом "Ні!..".

Бо я пізнав, звідкіль гряде загроза,
Звідкіль біда, і подолаю вмить
Громи страхів, непереборні грози,
Аби в довірі із братами жить.

І ви не бійтесь тайну розказати,
Якщо вона є менша від добра...
Іще ніхто не заховав за грати
Того, хто тайну в біса відібрав.

Діамантові сузір*я
Розплескались в небесах,
Білосніжне ніжне пір*я
Закружляло у руках.

Танцювало як уміло,
Може брейк, а може вальс.
Просто щиро так хотіло
Знову поєднати нас.

Але марно, не судилось:
Ти - на захід, я - на схід.
Тільки спогади лишились,
Та між нами срібний лід.

Сталось те, що мало статись:
Я - не сам, ти - не сама.
Тільки пір*я намагалось
Дати нам обом тепла.

Танцювало знову й знову,
Сподівалося на щось,
Та не чуло серця мову -
А у нім вже інший хтось.

Не кружляй, прошу, не треба -
Краще помандруй в світах,
Може там ще є потреба
Танцювати у руках.

Скоро північ. Існую своїм ще недоспаним сном,
І купається місяць в бокалі з холодним вином,
Гороскоп за півроку назад не збувається досі,
Мені маришся ти, прокидаюся - поруч спить осінь.

Недописаний вірш позіхає у стелю трикрапкою,
Він знущання мої ще потерпить до ранку чи довше...
А надворі туман в окулярах смішних і з краваткою
Залицяється знову до тих, що кохають за гроші.

Засинає гербарій в долонях зеленого кошика,
Відчуваючи запах осінніх парфумів у тиші,
Я вже майже прокинулась, тільки полежу ще трошечки
І у місячнім сяєві свого вірша все ж допишу.

Гармати до хати,
Щоб мали вагу постулати.
Ліпити плакати
Чи плакати
Над домовинами тих,
Хто не встиг
Дописати
Своїx антиправильних книг
В перемогах малих
Ми іще не спасителі,
Вже не Пилати...

Я забираю свій останній дощ,
Який Ви навіть не допили,
В цій жмені – оберемок сили
Вам непідвладний. (Ну то й що ж?)

Останній подих. Скло... Міраж?
Ваш образ в одязі примари
Такий прозорий, але марно
Мене лякати. (Надто аж.)

У мені страху на півкварти,
Непередбачений підхід?
І я залежна лише від
Себе самої. Може й варто

Про Вас забути. Та не хочу,
Нехай хоч всі дощі на спину,
І Ви – ковток адреналіну,
Який ковтне мене. (Це точно.)

Отой співак*у Крилоса хоромах
Всміхався сонцю і радів дівкам,
І не любив усмішок безсоромних,
Не поклонявсь палацовим богам.

Отой поет, що не послухавсь князя,
Не дав огню у зичний дифірамб,
Зневажив челядь, через вікна лазив, -
Ховав у квітах найсвітліший ямб.

Отой митець, що у похвальний спадок
Не залишив ні пісні, ні поем,
Що на коліна не вклякав, не падав,
Не залишивсь героєм для богем.

Всміхався смердам, хоч служив Данилу,
Отой дивак, порядний чоловік.
Своїм життям відшкодував данину,
Аби собі годити довгий вік.

Але мені не усміхнеться радо,
Бо жаль йому, що залишився сам, -
Якби у мене попросив поради,
То хоч одну би пісню записав.


* Посилаючись на літописне
оповідання про співака Митусу,
якого за бунтівні бесіди
та непокірність князь Данило
звелів зловити і покарати смертю,
Іван Франко у примітці
до повісті “Захар Беркут” застерігає
читача: “Розуміється,
що, наводячи такі погляди для
характеристики часу й людей,
ми тим не хочемо умалити значення
і ваги особи князя Данила,
який між усіми володарями русько
- галицьких земель
визначується як чоловік незвичайний,
симпатичний і, по –
своєму, як на ті часи, досить
людяний та наділений
політичним розумом”. – М.О.

“Ви прийшли непрохані
і підете неподяковані”
(Із кінофільму Леоніда Осики “Захар Беркут)

Я не просив нікого до світлиці,
А ви зайшли. І затремтів мій стіл...
Ви в темноту сховали, скрили лиця,
І говір ваш неприязно хрустів.

Мене скувала дика, тайна сила,
І кров текла із пальців рук моїх, -
Мене колола, мучила горила,
А ви в собі душили хриплий сміх.

Я чув крізь сон, як, ніби ненароком,
Дихнула смерть, заблимала в пітьмі, -
В світлиці тхнуло 37 – им роком...
І враз мерці з’явилися німі.

Вони горилі руки покрутили,
Пришельців ницих позбивали з ніг,
Вони світлицю сріблом освітили,
Вони злобу прогнали за поріг.

А я лежав безпомічно і тихо,
Бо смерть приходить і відходить геть,
Та не відходить від народу лихо,
Яке приносить, родить страх і смерть.

Нема кому вкраїнців захистити,
Окрім борців, понищених давно.
То як мені за ними не тужити,
Коли й мені гірку судьбу дано?

Для того, щоб відкрити суть
Думок усіх таємних,
Та істинних, натхненних.
Звільни свій розум від сміття
Для свого ж кращого буття

Бо повна чаша - розум твій
Знаннями не своїми,
Переконаннями чужими,
Людськими думами важкими.

Щоб вчитись мудрості і правді,
Забути мусиш їх назавжди.
Опорожнити свою чашу
І заварити нову кашу.

Цей понеділок починається з вечері,
Коли я живлюся фантазією снів,
І хтось невидимий назавжди полетів,
Лише автограф залишивши на папері.

Мене дратують кроки перехожих,
Сміття на вулицях і сторінках газет,
Я зависаю в медитації тривожно
І поринаю у парад планет.

Мені набридло світло ліхтаря,
Що підробляє сонячним дублером...
Застиг автограф тінню на папері,
Як доказ існування твого я...

Темно в лісі, срібними проблисками
Падає світло крізь похиленні віття,
Третій день вже ідеш –
Ноги попечені від землі,
Ноги скалічені повінню,
Ноги роздерті повітрям.
Розітри між пальців м’яти пучок,
Уберися в барвінкову печаль,
Печаль відірваного від кореня.
Сядь на зелений мох-пух,
Зазирни до трухлявого пня –
Там танцює від дня до дня,
Танцює, танцює, танцює…
Носить вогонь на черевці,
Ніби корону зісподу,
Вогняну корону, вогняну…
Світляк – червак.

Попереду будуть просвітки,
Попереду…
Коли очі звикли до темряви?

Я і досі ведуся на лестощі
Пестощі
Твоїх рук
Знаю
Пробачу
Тобі тисячі розлук
Ти погодишся
Бути на кілька годин
Присутнім
Щоб послухати разом
Розмірених пульсів стук...

Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав...
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах космацьких зібрав.
Наче буковий ліс,
я під ранок шепочу: “Не плач...”
Я нагадував блазня і сном,
і премудрістю лісу...
А на жовтому склі тебе
знову закутало місто –
все із літер малих,
як гарольд, коли йдеться про плащ.
Теплі камені осені.
Ранок! – на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно...
І видно ж тебе – на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш...
Ти лежиш розповита,
як роса!..
Так лежиш ти одна,
з тих, що знав і забув.
...Та невже не притулю ніколи
до жовтих озер
два листки?..
Все летять,
пропадають у леготах, стуках
на світанку,
коли доростаєм до тих,
що на буках...
ніби вчора...
Ще тепле каміння
плечима повзе.
Що ж, ми в серпні живем.
У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного.
Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому,
що душа на світанку попросить...
І такої попросить –
з холодних космацьких отав.

Давай обернемось на захід!
можливо, пройдуть ще роки...
та чутиму я тяжкий гуркіт,
та предків полумні кроки.

Давай обернемось... та підем
туди, де сонце не встає
і Землю всю... коханням вкриєм.
візьми для себе все моє!..

Віддам тобі, своє я серце,
Ти надаєш йому життя!
Від тебе тільки воно б"ється,
Чи це не сильне почуття?

Віддам усе! І навіть волю!
Хай проклянуть мене діди...
Я на коленях їх помолю
Про розуміння на віки...

“Мене, мати, води знають,
як я іду – то втихають”.
( З народної пісні )

Втихає ріка, щоб почути, хто йде, -
Чомусь її шум ущухає.
Але не змовкає – співає, гуде
У серці моїм водограєм.

Побачив її – не спішу вже один,
Смілію в глухім надвечір’ї,
Бо чую, як плескає сяйвом води
До мене відрадне узгір’я.

До кладки зближаюсь - і вже не боюсь
Ні тіней людських, ані вовчих.
На річку дитинства з любов’ю дивлюсь,
Дивуюсь, що йде по ній хлопчик.

В сорочечці білій, як ангел нічний,
І руки простер, ніби крила.
“До кого ідеш по гладіні річній,
Дитино, знайома і мила?”.

“До тебе, мій брате, до тебе спішу,
Бо скучив без тебе, аж плачу...”
Розбурхує річку і клекіт, і шум, -
На березі маму я бачу.

“ Куди ти бредеш, мій синочку? Вернись!
У небі зібралось на зливу...”
Захмарилась густо засмучена вись,
Захмарила річку щасливу.

Не кажи мені
Що житиму довго
І лиш у сні
Побачу нещастя
Я на дні
Повної чаші
Наче снігом
Вкриюся білим
Хай ця чаша
Розіллється сльозами
Доля наша
Не дасть
Послизнутись
Ми ночами зими
Землю вкрили
Лиш на путь
Лягло позабуте
Лиш дорога
Під Небом
Скривить інієм
Сльози
І крізь скло
Новим
Я встану
І боріння
І страждання
І грози
Нам наблизили
Царство
Казкове
Наша казка
На лебедях срібних
Білим млеком
По шляхах
Розлилася
Кажуть важко
А насправді
Так легко
Іти туди, де
Зоріються
Люди
2005 р.

Перед Великоднем
Коли Христос
Зійшов у пекло
Визволяти Адама і Єву
На самоті
Я мерз у хмарах

Коли ж смеркло
Полились рядки піснеспівів
Біля полум'я
Слухав янгольскі співи
Але Христа не чув
Він був унизу
За горами
За розмовами дощів
Серед людей
Святкував Великдень
Диво з див
Світле Воскресіння
2005 р.

x =
От тільки не треба чергових святих констант:
Константи - відносні, а я нескінченність-мінус.
Мій шлях – від нуля. Ніби я ще кудись подінусь,
Довічних питань і довічних старань адресант.

у =
І знаєш, я стала зла. Мені не діждати раю.
Пряма – занадто жорстока, коли дотичних нема.
І я не люблю людей – я надто їх добре знаю.
А більше за все – бо достоту така сама.

z =
І в цій ілюзії від кімнати
Я «ікс» невизначених витрат –
Мене забули намалювати
У цій системі координат.

Ми часто, друже, помиляємось –
Вважаєм за кохання пристрасть.
Пізніше з болем в серці каємось,
Мовляв, кепкує знов антихрист.



Так досвіду ми набираємось,
Щоб зерна вийняти з полови.
Знов – „не в той степ”. І знову каємось.
І ваблять нас пригоди нові.



„Поправки?” Так. В кохання граємо
Вже у домашньому театрі.
Та подум геть до тла згораємо
В любові невгасимій ватрі.



В недосконалому ж бо світі цім
Ті, хто найвищі робить ставки,
За гріх не платять іміджем своїм –
За них ми робимо „поправки”.

ПОЕТИ, ЗІБРАВШИСЬ ЮРБАМИ В КАВ'ЯРНЯХ,
ОБГОВОРЮЮТЬ НОВИЙ ЗБІРНИК ВІРШІВ


По-перше,
Вірші недовершені,
По-друге,
Все недолуге,
По-третє,
Як у газеті,
По-четверте,
Утерте,
По-п'яте,
Нуднувате,
По-шосте,
Надто просте,
По-сьоме,
Давно знайоме,
По-восьме,
Незносне,
По-дев'яте,
Ми читали через п'яте-десяте,
По-десяте,
Див. по-дев'яте,
По-одинадцяте,
Дурного не переіначите,
По-дванадцяте — дев'ятнадцяте,
Так і ми вмієм квацяти,
По-двадцяте,
Крадене все до цяти.

Устало древо. О гінке зростання!
Орфей співа. О вгору вольний гон!
I вмовкло все. I з того от мовчання
Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;
Не лють їх гнала і не хижий хист,
Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик
Змалів їм у серцях. I де допіру
Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,
Де темна хіть чаїлась потай миру,—
Їм храм воздвиг співливий чарівник.

Сонце спалене,
видихся вітер -
поштивніли небесні
вітрила хмарин.
Не витримує тиша.
Летіти
над планетою
вибився з сил
гострий клин.
Скоро сяде...
наразі:
курличе;
серце кличе,
спиня мимоволею
хід;
ріже небо,
мов старість обличчя;
розшиває невпинно
крильми переліт.
І так хочеться
витерти крики,
наче сльози чекання
з лиця матерів...
Вище небо,
рукою каліки
простяглись журавлі
до своїх берегів.

30 Березня 2007

Досі мовчали — бувайте:
бублик існує для дірки.
Музикою була ти —
скрипка померла тільки.

Чия узяла, по суті:
ці хвилі скорились вітру.
А речі, як ми, закуті,
від того, напевно, й хитрі.

Раб Твій, і син Твій, і Каїн, —
винний, холодний, дальній.
Лежить при дорозі камінь —
погибель моя і дар мій.

Хто винуватий: ти чи я?
Чи, може, Доля, так жартує?
Скажи, помилка де й чия? –
Не згадуйте коханих всує.
Хто винуватий: мо трамвай? –
У нього цілих два вагони,
Думок по вінця, через край
Емоцій, і вони солоні…