Там грає джаз.
І що то нам час,
Коли сьогодні ніч неділі?
Хіба ж ми не у свому тілі?

Тут все просто так:
Квіти й коньяк,
Любов, усі мої вірші,
Хоч знаю, читала і ліпші.

То джаз... Потанцюємо?
Осінь давай цю схвилюємо.
Люблю тебе, моя мила,
Й забути не вистачить сили.

Я хотів би більше мати
Жити краще – так як люди
Залишається чекати
Буде це або не буде

Хочеш жити – вмій крутитися
І в цьому вся надія
Ось тобі і філософія життя
Й народна мрія

Я

На себе всю беру вину
Десь на небі той рай
Як і всі виходжу на війну
Вбитих тільки збирай
Ти не друг – ти діловий партнер
Бізнесмен – мій взірець
Найвишуканіших манер
Чистий білий комірець

Добрим бути для усіх –
Ти не зумієш так прожити
Як дзвінкий дитячий сміх
Нам неможливо підробити

Злість у мене частий гість
Я не люблю собі брехати
Злість мене усього з’їсть
А так хотілось добрим стати

Я

Ще гірший може аніж ти
Ти жив, я гортав книжки
За високу планку ставив я
Нереальна висота
І нікуди не втекти
Мені від почуття вини
Я нічого не знаю
Я нічого не знаю
Я не думаю ні про що

Дні й роки неслися
З березами разом ріс
Там, де лежить Полісся
Де навкруги і поле й ліс

Річка парувала вночі
Й кавунами цвіла
Нас мати додому чекала
Нам борщ готувала вона


І з братом ми
Додому йшли
Вечеряти
Вечеряти
Без сновидінь
Здорові сни
Як ніби ми
Лягли й встали


Швидко засинали
І швидко підчас сну росли
Швидко кривди вибачали
Просто діти всі такі

Крали сусідську малину
Сміялися досхочу
Поринали без упину
В світ даний поліщуку


Чому пізніше заціловані
Чому до інших так горнемося
Цілушками годовані
Любистком вмиті –
Таємниця вся

Мушу від думок втікати
Душу хочуть тільки їсти
Долю хочу ошукати
Ненавмисно, ненавмисно

Людям рота не закриєш
Погляд також добре тисне
Кажуть, не такий як всі я
Не такий я ненавмисно

Всі на здогадки охочі
І не вірять в серце чисте
Коли дивлюсь в її очі
То це роблю ненавмисно

Коли вип’ю заведуся
Мить веселу красиш пісне
Я самотності боюся
Ненавмисно, ненавмисно

Я це знаю, добре знаю
Завтра сонце знов заблисне
Коли плачу і співаю
То це роблю ненавмисно

Це не любов. Це лише шепіт моря.
Це шум вітрів і марево ночей,
Картина, що малюють зорі,
І пошук рідних десь очей.
Це не любов, а зорепад й не більше,
Можливо, падолист, що заважає йти.
А гірше… вже не буде гірше.
У тебе крила! Ти лети!
Це не любов. Просто жартує осінь.
Бродяга-дощ гуляє по землі,
До танцю байдуже запросить,
Можеш сказати йому “ні”.
Це не любов. Це місячна соната,
В якій є ноти з нашого життя.
І ще одна маленька втрата,
І ми блукаємо щодня.
Це не любов, лиш кави аромат,
Гіркої, як печаль, приємної, як ніжність.
Це – щастя, взяте на прокат,
І почуттів якась чарівність.
Це не любов, лиш насолоди мить,
Поєднаної з чистою сльозою.
Вона швиденько пробіжить
Так, як стікає час з водою.
Це не любов. Та вже й не друзі ми,
Бо дружби грань давно переступили.
Стежину нашу заметуть сніги,
Якщо на це їм стане сили.
Це не любов, лиш губ і рук єднання,
І стукіт відчайдушний двох сердець.
Пройняте болем, струн звучання,
А я тікаю навпростець.
Це не любов, а квіти, що зів’януть.
Це випите до дна чарівне зілля.
Стріла, що в саме серце ранить.
Мабуть, це просто божевілля!

Солодкий біль гіркої втечі
Від цього світу я спиваю.
В нічних обіймах порожнечі
Я небо на руках тримаю.

Малюю зорями, мов пензлем,
Зів’ялі пелюстки кохання,
Зігрію серце твоє змерзле
Я відчайдушністю чекання.

І раптом ти повіриш в вічність –
І скресне лід на річці долі;
Зіб’єш віршів моїх ритмічність,
Я більше не захочу волі.

Веселкою для тебе стану,
Промінням сонця чи зорею,
Сніжинкою в руках розтану,
Вогнем я буду Прометея!

Цвіте у долині
Калина на лузі
І буяє у красі
Жовто-білих квіток
І сниться мені
Та далека країна
Із дитинства босого
І ясних зірок.

Співає на ній
Соловейко весною
Зозуля нам років
Зачне рахувать
На осінь гілля
Оксамитом засяє
Сплете наречена
Із калини вінок.

І як землю Покрова
Засіє снігами
І гілка калини
Засяє у красі
Моя ти Україно
Твоя така доля
Калина є символ
Життя на землі.

“Візьми її в політ,
У Всесвіт
Оцьому світу навпаки...”
Ingvar Olaffson

Сьогодні небо з кришталю.
Весна чомусь занадто рання...
Це дар мені чи покарання
за те, що так Його люблю,
аж терпнуть руки і вуста,
земля з-під ніг кудись тікає...
По шибках ніч п’янка стікає,
безмежно темна і густа....
А білих птах Його тепла
мене підносить над Землею...
Чекаю дотику єлею
крізь ті високі стіни скла,
щоб день на повну силу дихав,
цілунки пестили плече,
щоб те, що в грудях так пече
не покидало душу...

...ТИХО...

Ні слова більше... Окрім снів
іще залишились видіння
і світлих граней мерехтіння...
...Я б так хотіла, щоб зумів
Він заподіяні розлуки
віддати часу крізь роки, –
й любити так, щоб згасли муки.
Оцьому світу навпаки.

Наскільки б не наблизився до мене —
не станеш ближче... Я — каріатида:
русалка, галатея, мельпомена,
чи та, з веслом, радянська сиротина
з обшарпаного сірого пілона
покинутого мешканцем маєтку.
Ти так їх полюбляєш — цю холодну,
помпезну алебастрову віньєтку
крихкого ненадійного притулку...
На тебе я чекала два століття.
Ріка років, що плинула провулком,
античний мармур терла на лахміття.

З’явивсь.
Вищали чорні об’єктиви.
То ракурси міняючи, то відстань —
як він ламав набридлі перспективи,
у променях прожекторного світла!
І ніч буяла пристрастями квітня...

І все ж пішов...
...А я стою, камінна...
Асфальт вологий зблискує червоним,
і небо, розфарбоване карміном,
змивається водою дощовою.
І громом бутафорським, куцим, ницим —
метро гуркоче посеред кварталу...

За що мене безжальний будівничий
лишив часу і місту на поталу?

Отямтесь браття і прозрійте
Куди йдете?
Можливо всі вже здичавіли
Бо чините ви зло.
Свою ми церкву маємо в зневірі
I наша мова рідна в забутті
Горілку пˇємо ми цебрами
У нашоім домі правлять москалі
Отямтесь, мусите прозріти
Світ є далеко, ми ніщо.

Сумує вітер-мандрівник,
Співає тихо море,
Промінчик сонця золотий
Нам не віщує горя.

Здійметься хвиля і ураз
Розсиплеться кришталем,
Гойдне замріяний баркас,
Позбавить від печалей.

Росте смарагдова трава
На кам’янистій кручі,
Над нею шуліка літа
У небі всемогучий.

А там, де неба ніжний край
Купається у морі,
Колиска місячна сплива,
Там спочивають зорі.

Твоє мовчання
запікається моїми ранами.
звісно, може я перебільшую
і це - звичайні подряпини,
але, здається, боляче.
Іноді пишу повідомлення.
Ти скупий
і ніколи не маєш часу.
Звісно, може я помиляюся
і ти просто не хочеш бачити
мене втішену,
але, здається,
добре навчився брехати.
Впадаєм у крайнощі...
Раніше кохались пристрасно
(і, до речі, голосно),
а зараз не менш пристрасно
(але вже тихо)
ігноруєм минуле.
Кожен по-своєму:
я намагаюсь бодай на мить
повернутись,
а ти вже забув мої руки.
Все сталося так, як і мало -
вкотре дотліла цигарка
і я зазираю в чужі вікна
в надії на неодмінний ранок.
Ти ж міцно спиш,
напившись солодкого чаю
і у снах не маєш місця для мене.
Ми так і не танцювали...

З німою торбою стою під церквою і гавкаю,
Випереджаючи думки тих, кому вони
Прийшовши, набули б ознаки геніальності.
Шукаю правди. Чесно. Привиди з життя під лавкою
Не бачать в стражданні мо’му своєї вини
І спонукають позбутись провінціальності.

Прийшла молитись, довелося вмиватись відмовами:
Три неділі проспавши – ти не християнин.
Та лиш Бог може засвідчити, більше нікому,
Що щоденно мої молитви кувались підковами.
О, Господи! Не стань покарою цих хвилин –
Ти в церкві, а я край дороги в світі дикому.

Мене до Тебе чом не пускають неправди Іроди?
Вдягли сутану, як оману, розводять дим,
І все свою подобу до Тебе прирівнюють.
Не розумію. Прийшла ж сюди не заради вигоди,
Ніхто до торби мені не покладе калим,
Та тільки й відчуттів щомиті, я не рівня їм.

Отак стою під церквою, нещирістю розгублена,
А перехожий-блудник кине мені п’ятак,
Додавши інколи одиничку з крижалями
Опису милості. А душа, цим дріб’язком куплена,
Німими нотами незгоди подає знак,
Що спрагло хоче співу, не відзнак з медалями.

На свято отці пожалуюють тими же монетами,
Проте не завжди мої вуста цілують хрест –
Бо вважають мене сумнівно іновірною.
Я ж, підперезавши міць нерозуміння корсетами,
В собі задавлюю накопичений протест
Народитися засекундно неймовірною.

Чиню за законами писаними, забуваючи
Заповіді. Боже, дай-но напитись з джерел,
Не замуровуй єство моє у колодязі.
І простіть мені, люди, хто може. Себе питаю, чи
Долетить триголовою правдою орел
До тих, хто ще ховає свої душі в одязі?

Загавкую вашу свідомість мирославослів’ями,
Стукаю в церкву, як грішники Єва й Адам,
Зажадавші пізнати верховенство істини,
Щоб розширився приход покаяння поголів’ями...
З неба ж голос: „Мене нема там. Будуй свій храм.”
Німіє серце, говорить торба: „Воістину...”

ти хочеш вірити у те, що я лише тобі
належу так як не належать іншим
тримаю світ...
весь світ в твоїй руці
і просто не приймаю жодних рішень
і тут мовчу і зранити боюсь
твоя душа - тендітна, як пелюстка
ти той за кого я вночі молюсь
коли весь світ огорне чорна хустка
ти хочеш вірити...
і вір - це вибір твій
шкульгає на одній нозі сумління
і цілий світ, що в мій з-під твоїх вій
недоторканно струшує прозріння

Злизуючи карамельність моєї шкіри
віриш
у незбагненність погляду
спогади
складаються тихо у пазл
відразу
не розгадати їх таємниці
що криється
у простих спогляданнях в минуле
відчула
едектричной дотик твого волосся
довелося
на мить чи на дві померти...


вчора впали мости
між "я" і "вони"
розгубили останні
телефонні (чи інтимні) зв"язки
більше не пробігатимуть очі
у товстій книзі із переліком
ненаписаних імен
А так хотілося
вивчити більше!..

тихо горять слова
лишаючи по собі
ще на деякий час
на шоках теплі тіні...

У полі серед степу широкого
Там калинонька росте
А із під каменя джерельце
Ключом воду у гору бˇє.

Летить до нього і пташечка
І звір хижий біжить
І пастух жене отару
Щоб вівці свої напоїти.

І далі собі уже струмочок
Біжить у покосах свіжих трав
І дитинство моє босоноге
Усе кануло у синю даль.

Очі Твої зелені,
дуже зелені очі.
Ким же Ти був до мене?
Ким же Ти бути хочеш?
Чим стане теплий вечір,
сплетений з листя м’яти?
Я дочекалась втечі.
Що мені ще чекати?..
Може, хвилину дива?
Може, весни хвилину?
Жовта осіння злива
гладить Карпатам спину...
Тихо біжить струмками,
плавно стає рікою...
...Скучила за руками...
Скучила за Тобою...
Боже мій! Як нестерпно
знову лічити тижні...
Поки душа відтерпне –
небо проміння вижне...

18 лист.”03

Згасає день палають зорі,
Тремтить твоя душа,
Торкання до дзвінкої волі,
Як лезо у ножа.

Так само кличе срібним блиском
І як вино п’янить,
Так само гостра болю іскра
В очах замерехтить.

Вдихнеш нектар м’якої ночі,
Як оксамит і шовк,
Згадаеш ті чарівні очі,
Яких ти не знайшов.

Згадаеш ніжнії торканя,
Яких не знав віки.
Згадаеш пристрасні бажання,
Поезії рядки.

Ти жив натхненно і не марно,
Мав те, що мають всі,
Але спіймати щось примарне
Зумів лиш уві сні.

Тож вересень, переді мною сад,
Далекий грім в дзвінких просторах тане,
Здається мені деяким словам
В думках самих замало волі стане.

Вони зірвуться з вуст, немов листки,
Що вітер рве безжалісно й рішуче,
Залишаться самі лише гілки –
Це страшно, але все ж таки минуче.

То доля, а від неї не втечеш,
Вона – закон і правило незмінне,
Для того ж ти , листочок, і живеш,
Щоб колись впасти стрімко та невпинно.

То не любов.
То вбивча параноя.
Промила мозок чиста кислота.
Ти ходиш скрізь зі мною і за мною,
І там де ти, лиш морок і сльота.
Всі атоми пронизані тобою,
І тіло ниє тиском самоти.
Всі м'язи мозку корчаться від болю,
Від надлишку їдкої кислоти.

То не любов.
То просто кисню брак.
То просто кров пульсує надто швидко.
І я вже стала схожа на вітряк:
Не стане вітру - я навіки зникну.

30/05/2001

відрікаюсь так чітко і ясно
ні
зрікаюсь
раз і назавжди
довиваю останні акорди
дозаплутую свої сліди...
відрікаюсь стає майже страшно
ні
зрікаюсь
життя в нікуди
залишаю цю осінь для кращих

а для себе залишу...
вірші

Пітніють руки і холонуть губи
Сховались очі в рамки кришталю
На інших сценах я щаслива буду
Коли оцю ОЦЮ перетерплю
Коли докурю мокру сигарету
Розтопчу всякий виноград в вино
А ти прийдеш не вдруге і не втретє
Мій сивий голуб пасмом на чоло
А ти прийдеш, як холод чи як спека
А ти прийдеш, як ранок, або ніч
Невідворотно так в глибини серця
І незбагненно так у інший світ
Під звук органу і тремтіння дримби
Задеригуєш хмарами й дощем
Прийдеш, як смертний
Без сіяння німбу
Огорнутий лиш сонячним плащем
Пітніють руки стримані чеканням
Куліси
Сцена
Знову новий грим
А що як не впізнаєш мене СПРАВЖНЮ
Залишишся?
Підеш?
Куди і з ким?

Час зітре твої риси
з полотна моєї пам"яті.
Твої очі стануть двома
плямами у моїх спогадах,
пальці перетворяться на гілки
сусіднього дерева,
а присмак вуст лишиться
тільки далеким відлунням
прогулянок парком...

Часом хочеться взяти
пензля до рук
і знов малювати тебе,
плести шовком,
витинати з паперу,
аби знову відчути
сонячних зайчиків
наших з тобою ранків...
Ось я малюю обличчя -
усміхнений,
далі з"являється
запах шкіри
і я знову можу відчути
твій дотик до свого плеча.
Ніжно...
Тихо...
Але час все-одно сильніший...

розмінюєш роки
на дні безтурботності
фіксуєш лише неба синь
ці сходи потерті
дорогою вгору
здалися на мить
лиш на мить
бо знаєш ця сцена
міраж
відсвіт ламп
омертвляє обличчя
життя як абсурду театр
втеча звідси
дорівнює смерті

Тому й згрішила Єва
Не захотіла й раю
Адама кликала
“Тікаймо!” – я тікаю!
Хай не в раю
І не з тобою
Бо хочу – вільна!
Спокусник-змій шептав:
Тікай!
Адам мовчав
Ні докорів, ні ради
Він просто був
Наївний як дитя
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Від Божого гніву
Від болю пізнання
Від того, що буде
Й далі життя
Та вже не таке
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Мовчав.
Утікаю – лиш я.

пронесуться вітри
неспокійно
заснулих розбудять
минуле постане
привидом з ночі
спогадом сну
і усі птахолови
прокинуться з крилами
так відбуваються ночі
заборгувавши літу
пелюстки троянд
осіннє сонце
наливає в душі спокій
ну а мені
вернутись хоч на крок
чи пів туди де
вітер і колосся напівстигле
і тиші дзвін
і небо і хмарки

Там вечір грає,
Там за небокраєм.
Там мої пісні
Стали Тобою –
Стали любов‘ю.
Там нас не буде,
Там ти забудеш.
Там я забуду
І з тобою буду.

Там за горами
Поміж-між нами.
Більше не буде
Все це забудем
Бо ми лиш люди!

В твоїх долонях
Серце холоне.
Більше не хочу,
Дивлюсь у очі.
Тільки шепочу –
Ще б трохи ночі...
Ще б трохи часу -
Все і одразу.
Ну а на завтра -
Хай буде правда...

Там, де немає
Тих, хто кохає.
Там я не буду
Там ми не люди,
Там сірі будні...

Хай порвуть мої струни -
Не замовкне моя гітара.
Буду грати слов‘янські руни
І слова мої наче примари, -
Марнотратсвто моя наука.
Лише Діва Марія поможе,
Я складаю в молитві руки -
Я безбожник... Спаси мене Боже.
І не гоже молитви "творити"
Може все це даремно, бо грішний.
Без гріха я не зможу прожити.
І життя мого жилки - це вірші.

Побачу знову рідну землю.
Іду по свіжескошенній стерні.
Ні, не змінилось тут – он стара гребля.
Все ж так щебечуть в вечорінні соловї.
Все так же тихо сонце опадає -
За небокрай і землекрай ріллі.
Все так же листя шелестить і грають
У синевир ключами журавлі.
І материнська рідна хата -
Зустріне все ж таким теплом.
І моя ненька вийде зустрічати
Ген-ген далеко за селом.
Ті ж , двері, вікна, навіть і калина,
Що вигляда немов на виданні.
І мама, що чекала довго сина,
Всміхнеться лагідно мені...

За столиком в кав’ярні біля Ринку,
Розмовою в кав’ярні біля правди.
Мовчали ми, чекаючи зупинки,
Трамваю, що під назвою назавжди.
Чекали ми - не трохи кави,
Чекали ми... Шукав нас час.
Ловили тіні ті, що завтра,
Ті тіні, що забудуть нас...

Від Вежі Вавилону до Голгофського хреста,
Бючи поклони, на колінця впавши,
Ми хочем в Небі віднайти Вуста,
Які нам скажуть, що ми не пропащі.
І Слово те, яке було спочатку,
Яке було й перед Вустами,
Ми намагаємось вгадати як загадку.
І висилаєм Богу телеграми.
Шукаємо спасіння... А від кого?
Від нас самих? Чи від гріха і світу?
Шукаємо спасіння... А для чого?
Для нас самих? Для світу, чи для Світла....

В міліметрах від міні драми
Замінований в мінорі слів,
Я вихоплюю, наче з гами,
Звуки в мареві забутих снів.
В сантиметрах від сентиментів
І сентенцій старих як світ,
Я розкладую на моменти
Все життя і затоптую слід.
В метрах я зупиняюсь від Метрів,
В мертвій тиші відчую життя.
Ні, нема на поетів смерті –
Є лиш вічність і забуття.
І в парсеках від вічних істин,
За секунди, години, роки
Хоч добігти б до них, хоч до лізти б
Лиш на відстань своєї руки.

Я тебе намалюю не фарбами,
А сльозами дощу на вікні.
Неземними, чарівними барвами
Кожна крапля заграє в мені.

Кольори я візьму у веселки,
Їх змішаю в блакиті хмарин.
Принесуть біло-чорні лелеки
Всі секрети чарівних картин.

Намалюю тебе в сяйві місяця,
На стежині, що йде в небокрай.
Подивись, як замріяно тішиться
Позолочених хвиль коровай.

І грайливим зайчиком сонячним
Погляд сяє та з блиском в очах,
Мов повінчана з щастям ти обручем,
Знов виходиш на зоряний шлях.

Відчуваю солодкий, малиновий,
Незабутній той смак на вустах.
І усмішка чарівна, що зринула
Та злетіла до всіх наче птах.

Вітер грається русими косами
Пахне в ньому вчорашня гроза.
Світанковими свіжими росами
Забринить і зникає сльоза.

Ще тебе намалюю я струнами,
Звуком тихим і трохи сумним,
Призабутими давніми рунами
І сьогоднішнім подихом рим.

Велетенські осики -
Листаті гіганти,
Повні пригорщі сліз,
Зорі, як діаманти
Де-не-де, з-поміж трав,
Знову в небо злітають
У фіалкових обріях
Ніжно зітхають.
Як в суцільний тунель
Ми вступаємо в осінь,
Опустивши фіранки,
Ще мріємо й досі
Про країни чудесні
Дивами порослі...
Та казки вже не з нами -
Казки вже дорослі.
А листки опадають,
Здіймаються вітром,
І танцюють фокстрот нам,
І румбу. А з світлом
завмерають дерева,
що блукали світами
і живуть,
і живуть
неживі поміж нами.
Велетенські осики,
Лапаті смереки,
Гілля зводять до неба,
А небо - далеко.
Наче леза дощі -
по осінньому цвіту.
"То куди ж ти підеш?"
"На край світу..."

Сьогодні мій, а завтра
Серце ти розірвеш переді мною
І потім скажеш:
“Я невинний, як ангел,
Що помер в двобої.”
Зніму я біле простирадло
І прикладу його до серця,
Ти поцілуєш вже, як завжди,
Та поцілунок цей як стержень
Що пронизав все моє тіло.
І біль, як холод ходить вільно
Повторює ці кроки знов і знов,
Щоб я стомилася, померла,
А потім вже прийде любов.
Сьогодні я спокійна як ніколи
І знаю, що тебе вже не втримати.
Я мрію бути вітром і водою,
Щоб все між нами зруйнувати.

Вона прекрасна, як зоря,
Що сходить з неба кожен вечір,
Невинна, як мале дитя,
Яке всміхається до тебе.
Прозора, як кришталь гірський
І манить холодом й повітрям.
Як хочеться ввійти туди
Ввійти у світ казок і міста
Пройти по вулицях його
І непомітно звідти вийти
Побачити когось того,
Кого в житті ти не помітиш.
Так хочеться сховатись в ній
Забути і не згадати,
Лиш тихо в очі їй вдивитись
У мрії далі поринати…
В обійми теплі загорнутись
І зорі в небі рахувати…

Так буває, коли я одна
Так буває, коли я самотня
Сум у серці моїм ожива,
Відчуваю, що вже я холодна.
Забринить на гітарі струна,
Заспіває за нею і скрипка
Когось я забула, когось ще нема
- У кутку їм підспівує флейта.
Нагадає про сум мій
І дощ за вікном,
Його не чекала я в гості
Та коли ти прийшов,
Будь ласка, проходь
Почитай мені вірші про осінь
Зупинися на мить,
Де читав про любов
Відчуття мені дещо знайоме
Та у серці моїм оселився вже сум
І не знаю згадаю чи знову.
Хтось не прийшов, а хтось і забув
Сказав, що нема йти до кого
Я ладна усе розірвать на шматки
Аби не лишитись самотня
В тиші темній заграє орган,
Заплаче тихенько і скрипка
Так буває, коли я одна
Так буває, коли… Я ВЖЕ МЕРТВА.

Чому люблю цю дивну пору,
Чому зітхаю та не плачу?
Мабуть, тебе я вже забула,
Мабуть тебе не пам’ятаю.

Сьогодні тихо як ніколи
Лиш чую кроки по бульвару,
Це я іду, мій тільки стукіт
Усі залишились позаду.

А далі бачу парк пожовклий
І чимчикую вже до нього.
Тут можна сісти і подумать –
Чому люблю цю дивну осінь.

Годинник спиниться на мить
І я побачу, що хотіла
Перед очима пропливає світ
Я не зміню усього, що зробила…

Втома легко мене обійма
Чую кроки чиїсь на порозі
Не людські, там нікого нема.
Але ж чую, що кругом
Хтось ходить.
За вікном потемніло, сама
Я лишилась, як вітер надворі.
Вона завжди приходить одна
Непомітно і тихо як спокій.
Я наллю собі келих вина
І залишуся з ней наодинці
Вона скаже, що я щось сумна,
А я відповім, аніскільки.
Ти красива, така чарівна…
І коли надивлюсь я на тебе?
Лине мить і тебе вже нема
Ранок швидко приходить на зміну.
Час пройшов, догоріла свіча,
Але я так не хочу прощатись.
Я прошу повернися назад,
Потанцюймо хоч разом у вальсі.

Мені так хочеться розповісти,
Як осінь сумно мене голубить,
І клен лягає на плечі листом,
І вітер тепло цілує в губи.

Мені так хочеться у конверта
Покласти серце і відіслати
Тобі, мій любий. Бо легше вмерти,
Аніж самотньо тебе чекати.
25.09.2006

Був перший гріх – жага пізнання.
Сміливий крок назустріч змію
І перше пристрасне кохання –
То наслідки, я розумію.

Що їй від мужа? Сильні руки,
Щоб огортали в час гарячий;
За це їй будуть біль і муки,
Наплачеться. І все пробачить.

Стерпівши сором і обмови,
Взяла за руку чоловіка,
Приміряла йому обнови
І повела у світ великий.

Там разом збудували хату.
Варила, ткала, сповивала…
І у часи матріархату
Усім по праву керувала.

Воно і зараз так. Усюди
Її рука, порада, сила.
В усьому винна, – кажуть люди.
Усе на ній. Тому й згрішила.
24.09.2006

Я падаю...
Підступною рукою
Хтось нищить моє небо.
Біглець! Господь з тобою!
Мій біль тобі, далебі,
Розрадою.

Однаково,
Убивши, не злітають.
Тобі моє розп’яття
Вдалось, та воскресаю
Попри святі закляття –
Це знаково.

Не золото –
Мовчати – клята згуба.
Донизу палець – вирок.
Зажди! Ще вріжу дуба...
Так марить серце миром,
Поколоте.

Дім тенет
Лише несе
Чи кинути, чи може закури
Він плете
Вона несе
Працюйте тут, давай роби, роби
Він кує
Дім тенет
Слухай хлопче ,може зупини
Мені м`ясне
І їй м`ясне
Їсти, їсти, їсти будемо ми


Він живе
Він п`є круте
Може повід є та пропусти
давай неси, давай плети,
Працюйте тут, давай роби, роби!
Дім тенет
Своє візьме
І встигне точно, встигне до війни
Клади мене
Складу тебе
Незабудь, маленька, зачини
ми харчі чудові,
заціни!!!!!!!!!!
прошу тебе, мій Бог, оборони

Кіннотою зліва
Піхотою зліва
Клаптями висне
Прожарена шкіра
Точиться місяць, світить без діла
Море тріпоче мов левова грива
Клаптями справа
Клаптями зліва
Болить голова на маленькому тілі
Хмари будують погоду ліниво
Колись ти хотіла жити щасливо

Тепер же лежить прожарена шкіра
Однакова справа
Ніяково зліва

Ці вузькі вікна заготичні
Пролазить тулуб голова і ротик
А потім гостроверхі палі прикрашатимуть мій Львів
Сірими клаптями
Такий приємний Львів на дотик
Таку красуню все ж зустрів
Клаптями-слідами
Ці щогли ратуші, гадаю вони вічні
В цьому сплеску стершихся вогнів
В цьому сексі бажаних світів
В цьому падлі згаслих ліхтарів
В цьому сонці зморених дротів
В цьому нове від готичних Фів
КлаптинкойКлаптиком
З`являються дотичні
Торкаються й пливуть подалі човником
Пливуть в червоне марево степів
Пливуть в червоне марево степів

Все чорне тло в сніжинках
То чорне тло то ніч
Сніжинки-цятки, що ввижаються о третій
Вони летять так швидко,
летять у вікна певна річ
І я ховаюсь в простирадлові намети
Все чорне тло у цятках
Так мерехтить змія у норах
Зваблюючи око наче ворог
Та білі цятки-згадки
Перетворюють змію в грей-скейл калейдоскоп
Відтінки сірості в повітрі та наметі
Сміюсь, як пахне мокрий порох
Перетворюють мій стан в ще одну з хвороб
То чорне тло у цьому винне
Останок ночі присвячу дієті

Не звикла тікати від проблем,
хоч і всі чоловіки уперті.
Походжають з пенісом-мечем.
І розбризкують довкола сонми сперми.

Могла би бути моя,
Але ж вони всі однакові.
Тому ця лебедина мрія
Так само щуки і рака.

І специфіка: вторинний сечохід
(але це якщо без провокацій).
Я не хочу завше бути під

Згубним впливом поведінки домагань.
Силуети мають звук акації
З відголосками пекучих запитань.

Ходять всі хуни з сумками.
Мріють про чисте кохання
і про білого принца,
з яким можна поспілкуватися
про розподіл його багатств,
про гармонію добробуту й митарств,
про армреслінг, війну португальців з курдами,
про рецензію на Третю Книгу Царств.

Тож вересень. Переді мною сад.
Далекий грім міського мурашиння
Лишився десь за крилами, позад.
Й турботи звіялись лушпинням.

Вже хвилі не являють Афродит,
Лиш мозаїчно граються минулим,
Я мушлю виловив з троянських плит,
Вона мене дістала із намулу.

Пісок білесий вкриє тілеса,
Мандрує сонце в товариськім колі,
І поводком туга коса
Дівча жбурляє в примхах долі.

Люблю цей берег. Між рядів маслин
Гуляє вітер під крилом чаїним,
Поміж човнами одиноких спин
Блукають дівчина й хлопчина.

Старий Лиман у парусинні яхт,
Козацькі чайки і човни кімерів
З-за обрію минулого летять
На веслах неозброєних спортсменів.

Вже вересень. Час випити вина
З Ольвійських амфор й щедрої лози.
Відчути Бузький аромат сповна
Із присмаком чаїної сльози.

Листок на склі
Останній залишився,
Дощі ідуть
Нічого не змінилось,
А він тримається
З останніх сил.
Пожовк увесь
І фарби усі змились
Та він радіє,
Що один лишився,
Один фрагмент –
Прекрасне у житті.
І осі уже світає,
Але листка
На склі немає.
І знов фрагмент
Згубила я.
Мільйони років
Зникли, як роса
Та все одно
Єдиного ще не знайшла,
Того, який
Надію подавав,
Який у бурю
На вікні тримавсь.
Мільйони років
Збігли, як вода
Фрагмента вже
Давно нема’
Картина вічності
На дно лягла.
Та зміст таємного
Не зрозуміла Я!