Із Олексія Костянтинович​а Толстого

Збунтувалися кастрати,
йдуть до папи у палати:
«Через що ми не жонаті?
В чому винуваті?»

Папа крикнув із чертога:
«Що це тут за синагога?
Ви не боїтеся Бога?
Геть з мого порога!»

Ті йому: «Тобі все ладно,
ти живеш собі принадно,
а от нам так безвідрадно,
дуже вже досадно!

Ти вибрикуєш на волі,
мо’, набив собі мозолі,
ну, а ми всі - поневолі
на жіноцтво кволі!»

Папа їм: «Мої ж ви діти!
Треба сперш було глядіти;
втративши свої бушприти,
маєте терпіти!

Боляче за ваші втрати;
може, я вам для приплати
латки накажу роздати
із нової вати?»

Ті йому: «Нам вата нащо?
Хай у ній лежить ледащо!
Не м’яке, а щось годяще
ти роздай нам краще!»

Папа каже їм врочисто:
«В рай призначу вас, геть-чисто!
Там вже буде і невіста,
ще й на бу́лки тісто!»

Ті йому: «Який ти геній!
Нащо тісто нареченій?
Пристрій трібний їй - такенний,
зовсім не печений!»

Папа їм: «Так ви, гевали, -
глуздом теж не кардинали!
Кажуть же: що з воза впало,
те, рахуй, пропало!»

Розлютилися кастрати:
«Отже, Пію ти дев’ятий¹,
остогидло нам співати
фуги та кантати!

А давай, усім на диво,
сам затягнеш “Casta diva”²?
Й так тонесенько, пискливо,
як це на́м властиво!»

Тут злякався папа: «Діти!
Як я буду пискотіти?
Це кебет у вас кульбіти,
чи дурниць привіти?»

Ті йому: «Нема проблеми!
Не забули ще оце ми:
маєм бритву, й маєм схеми,
де і що́ в нікчеми!»

Папа в шоці: «От же шкоди!
Я хіба шукав нагоди
збутися дарів природи?..»
Шле за Де-Мероде³.

Де-Мероде тими днями
тренувався біля брами
захищати рідні храми
з папськими стрільцями:

всі з поставою військових,
черевики на підковах,
у підрясниках шовкових
й ківерах бордових.

Тут прибігли єзуїти:
«Треба віру боронити!
Хочуть там скопці, бандити,
папу холостити!»

Гарний в ролі воєводи,
стрепенувся Де-Мероде:
«Видно, хтось шука пригоди?
Ну, заждіть, юроди!»

Засурмили зразу труби,
взяв бійців азарт сугубий,
так і дивляться, кому би
полічити зуби?

Де-Мероде, страж устоїв,
на двоколку всіх пристроїв
і везе мерщій героїв
до святих покоїв.

Як війшли туди солдати,
налякалися кастрати,
кажуть: «Будемо співати
зовсім без оплати!»

Папа вільний: притчі мовить,
може і прийняти сповідь;
й Де-Мероде ґав не ловить,
суд за бунт готовить:

«Хто тут вівся як іуда,
тих повішаю за муда!»
Папа ж муркнув, як з-під спуда:
«Тільки в разі чуда...»

                Варіант для дам:

        «Хто тут мрів про бунт успішний -
        покарає вас Всевишній!»
        Папі ж - голос був утішний:
        «Ти один безгрішний!»

Та настав кінець докорам;
той же при дворі декорум,
і пищать кастрати хором
геть ad finem saeculorum⁸.

(2022)

Полуденне сонце іще припікало,
Хоч спеки вже літньої і не було.
І валка повільно шляхо́м простувала,
Полишивши зранку привітне село.
Позаду зосталась Пилява і поле,
Де ляська і слава, і сила лягла.
А тут, на возах, люди стогнуть від болю,
Не знаючи ще, чи їх смерть обійшла.
Поранені в тій бойовій веремії
Тепер безпорадні вертали назад.
Воли, у ярмі натираючи шиї,
Везли переможців. Та хто тому рад?
Хто тяжко поранений і ледве дише,
У кого ті рани не надто тяжкі,
Лежать на возах, озираються лише
На ліс, на дорогу, на хмарки легкі.
На першому возі козак говірливий,
Хоч весь у бинтах, ні на мить не змовка.
Візниці старому розказує живо
Де був і що бачив. Здорова рука
Стискає шаблюку, що поряд на возі.
Без неї козак, начебто й не козак.
Вже трохи і голос захрип у дорозі,
Але помовча́ти не може ніяк.
- Знайома дорога. Вже скоро і Біла,
Колись воювати отут довелось.
Татар налетіла великая сила.
З ордою десь тут наше військо зійшлось.
Коли то було? Літ із двадцять минуло?!
Рік, мабуть, по Жмайлу…Так-так, саме рік.
Вже холодом з півночі трохи війнуло,
Як краєм пронісся стривожений крик:
«Татари!». Орда чималенька зібралась –
Ногаї, буджаки – гуде Чорний шлях.
Вже, навіть, до Росі, казали дістались.
Летів хижим птахом попереду страх.
І вибрали ж кляті удалу годину,
Бо ж військо все ляське на шведів пішло,
Зосталась, хіба що, кварцяна частина
Хмелецького, більше і сил не було.
Вже й Рось перейшли, повз Антонів орда
Взялась на Волинь, аби там розгулятись,
Лишаючи сльози і кров по слідах…
Та нам ще за місяць вдалося дізнатись
Від наших людей, що були у степах,
Про те, що замислили кляті ординці.
Тож ми перетяли на захід їм шлях.
Побачивши, що їм там не поживиться,
Вернулись за Рось на Катонські поля,
Де кошем і стали. Вже звідти чамбули
Майнули, щоб здобич тягти звіддаля.
Три дні на те все їм відведені бу́ли.
Тим часом Хмелецький вже сили зібрав.
Тоді був хорунжим Брацлавським. І, тому,
Кварцяний свій полк під орудою мав,
Десь тисячу воїв, напевно, у ньому.
Магнатські, охотницькі бу́ли полки.
Піхота Корецького також наспіла.
Зібрались усі під Оратів поки,
Де огляд Хмелецький зробив своїм силам.
А далі, пославши хоругву одну,
Щоб ворога ще віддаля чатувати,
Хмелецький в Те́тіїв іще завернув,
Де ми його військо і мали чекати.
Нас було десь тисяча. Гетьман узяв
Армату і все, що потрібно для бою.
Всі інші полки на місцях полишав,
Щоб села й міста прикривали собою.
Був гетьманом в нас Дорошенко тоді,
Михайло. Розумний, скажу, чолов’яга.
Як ми під Криловом були у біді,
На мужність не дивлячись і на відвагу,
Притисли нас ляхи. Вже смерть на поріг,
Уже ми від неї рятунку не бачим…
Він якось із ляхом домовитись зміг
І голови тим врятувати козачі.
Відтоді у Жмайла забрав булаву,
Став гетьманом… Тож, дочекались ми ляхів
І, ледве упала роса на траву,
У сторону Білої рушили шляхом.
Знав добре Хмелецький де стала орда,
Проте невідомо, які в неї сили.
Щоб з того не бу́ла велика біда,
Велів, щоби десь «язика» прихопили.
І ляхи пішли, й Дорошенко узяв
Загін невеликий та слідом подався.
Татарин же малим числом не блукав,
Розбійничав, але все ж остерігався.
Урешті обоз десь татарський знайшли
І зня́ли сторожу тихцем серед ночі.
До війська того «язика» привели,
Хмелецькому перед його ясні очі.
Татарин від страху усе розповів:
Де військо стоїть і яка його сила,
Хто орди свої у набіг цей повів.
Із допиту того було зрозуміло:
Ще кіш на Катонському полі стоїть,
Там мурз і солтанів зібралось до біса.
Щоб більше ясиру собі наловить,
Окремі чамбули за Рось подалися.
Те поле широке між давніх валів,
Як для оборони – то дуже придатне.
Отож недарма тут татарин засів.
Для бою – то так, але от… відступати…
Це був для татар своєрідний ланту́х,
Куди вони са́мі себе ж і загнали…
Вали гальмували стрімкий кінний рух,
Татари ж інакше і не воювали.
Діставши ці вісті, Хмелецький «розцвів».
Оскільки татар було більше утричі,
Він табір рухомий ладнати велів,
Що міг нам придатися добре у січі.
Він ночі тієї, вважай, не лягав,
Полки шикував, готувався до бою.
А перший ледь промінь на землю упав,
Ми Рось перейшли і спорядженим строєм
Пішли, щоб орду ту зі світу звести.
Та на півдорозі спинитись прийшлося,
Бо ж вперлись в один із тих давніх валів,
Яких так багато отут у Пороссі.
Він шлях до орди нам перегородив.
Татари на те й сподівались, мабуть,
Раділи, що гарно від нас заховались.
Задумавсь хорунжий: як тут йому буть?
І виходу, наче, немає, здавалось.
Кіннота ще якось той вал подола,
А з табором як? А без нього - пропасти.
Й надумав Хмелецький: кінноту послав
Той вал перейти і на ворога впасти.
Піхота ж вози хай за вал проведе,
Поки татарва буде зв’язана боєм.
А вже на тім боці знов табір зведе
І слідом до бою стає із ордою.
Отак і вчинили. Хмелецький повів
Хоругву свою на орду нуреддіна,
Що в центрі стояв. Стрімко так налетів,
Що аж подалася її середина.
Хоч мав нуреддін той найкращих бійців
І мурзи у нього були найзнатніші,
Хмелецький ударом найпершим же змів,
На них натискаючи більше і більше.
А тут підоспіли і інші полки,
Врубалися з лівого й правого боку,
Затисли в лещата ударом стрімким.
Татари іще опиралися поки.
Іще намагалися нас обійти,
Аби оточити, бо ж їх більше бу́ло,
Хоч дехто уже намагався втекти…
Тим часом і наша піхота прибу́ла
Із табором. Вдарили звідти з гармат,
Хоч дощик і сіяв та гримнуло знатно.
Татари від ядер метнулись назад,
При тому й на полі упало багато.
Ми билися справа, Хмелецький послав,
Щоб всю ту орду біля Росі затиснуть,
Аби утекти жоден шансу не мав.
І ми вже, повіриш, старалися, звісно.
А сам Дорошенко, як справжній козак,
Попереду війська з татарами бився.
Двох зразу убив, хоч з одного ніяк
Не витягне спис. Так у нім і зостався.
На нього ми, дивлячись, брались собі
Орду підлу ту на капусту кришити.
Татари метались у тісній юрбі,
А ми, наче в полі покосами жито,
Рубали їх шаблями, тисли кіньми,
Щоб в купу велику побільше зігнати.
Години за дві, вже й втомилися ми,
Як перші ординці взялися тікати.
А далі посунула слідом орда,
А ми вже за нею, її проводжати,
Лишаючи вбитих татар по слідах,
Хто квилив «аман» - у полон того брати.
І так, поки й темрява вкрила орду,
Тоді лише стали назад повертатись.
Боявся Хмелецький, що ті відійдуть,
Аби уночі знову сили набратись
Й напасти гуртом розпорошених нас.
Тим паче, за Россю ще й досі блукали
Чамбули, що мали вертатись якраз.
А в кожному з них було сили чимало.
Хмелецький дарма хвилювався, проте,
Орда хитрувати зовсім не збиралась,
Їй страх не давав спромогтися на те,
Летіла й назад озиратись боялась.
Тож вранці Хмелецький загони послав.
Одні – щоб на бродах орду перестріти,
Другі – перекрити усіх переправ,
Татарські чамбули за Рось не пустити.
П’ять днів полювання на ворога йшло,
П’ять днів ми із коней своїх не злізали.
Багато орди перебито було,
Багато полону усякого взя́ли.
Одних лише мурз із півсотні, простих
Татар більше тисячі. Ляхи старались,
Кого зустрічали – рубали усіх,
Ми ж більше узяти в полон намагались.
Бо ж ляхам то що, а ми можем полон
На наших братів у орді обміняти.
А скільки добра нами взято було?!
Одних лише коней настільки багато,
Що кожен з «бахматом» додому вернув,
А дехто привів, навіть, двоє і троє…
Козак раптом змовк, лише тяжко зітхнув,
Вернувшись думками знов до того бою.

Якби отой, котрого звуть садівником,
Не тільки хазяїв, а й деревце послухав,
Почув би й плач, а не лише слова подяки:
«Поставив ти мене навіщо у світлиці?
Ізвечора тепер не йде роса до мене в гості...
Пустунчик-вітрик зазвичай не куйовдить крону...
На іншім вітті відлунюють пісні, призначені мені...»
Але садівникові од похвальби, мабуть, позакладало вуха.
І ось для бранця посеред літа настає осінь.
Опалим листям деревце голосить.

Здоровим будь Борис Чуприна*
своєму слову силу май!
Тебе вітає Україна –
у всесвіті козачий край.

Хай світом діло твоє лине,
про захист від навали дбай!
Тебе прийняв як побратима
за наш народ козак Мамай**.

Для Байди*** знову ця година,
потужну зброю ненці дай,
щоб кожен жив тут як людина
де нам сусід творить роздрай.

Здійнято руку з булавою****
Давиду до пращі пора*****.
Бог з нами поруч йде до бою,
відчує радість дітвора!

Стоїть на герці Україна,
від зайд боронить рідний край,
по світу гучно слава лине…
в Чернігові Борис бувай.

10.06.2022 Чернігов С-IV


* Прем’єр-міністр Великої Британії вписаний в реєстр козацької громади Чернігова як козак Борис Чуприна.
** Козак Мамай у думах і помислах українців уособлює народну силу духу, незламність волі в боротьбі з поневолювачами.
*** Байда – розумний християнин, еліта козацької доби з твердим характером, цілеспрямований на захист народу. Володіє надвисокою майстерністю бою, стратег, гетьман. Розмовляє-бає багатьма мовами як сердито, так і дипломатично.
**** Булава – історичний вид зброї, символ мужності козаків, ознака гетьманської влади.
***** Голіафа знешкодити.

Вмираю я ,
Не можу я ,таїти у серці ,
Якби ж міг полишити десь в табакерці ,
Кричу я в агоніях душевних,
Молю я про почуття безсмертні ,
Таю я кохання своє ,
та набридло мовчати ,
Я хочу кричати,
Права не маю тебе я прохати ,
Скажи так скажи ні -
не буде в цім зради,
Лиш прошу не мовчи ,
Чи в люті чи в щасті та краще кричи ,
Тільки жалю не треба ,
Бо занапащу я тебе,
Як ні то вже ні ,
Витерплю у вогні ,
провини твоєї у тому не буде,
Лиш серце моє вже тебе не забуде,
І не треба розлогих поезій і проз ,
«Я не та», «ти не той»,
«Я не зтерплю мороз»,
Як ні то вже НІ ясно і чітко ,
Не дано значить у цьому світі квітки,
А як так то іди я тебе пригорну,
Забудусь я в тобі ,
Як човен у морі ,
Заберу я з собою у кращі світи,
Де не буде біди ,
Не буде журби ,
Будеш ти й буду я ,
Й наше майбуття
Та прошу не мовчи ,
Нам не оминути долі ,
Проте думай ,
Кажи поволі,
Я вояк, вільним зродився ,
Такий уже взявся ,
І не прийму я слова здався ,
Та боюсь я ,
Чи зможу я квітці дати світи?
Дати час ,дати щастя,
Дати світло в кінці?
Не буду надсилати сповідь я цю,
Сумнів ще маю ,
Та як читаєш це знай-
Лиш тебе я кохаю.

Надворі ж бо стоїть червнева спека,
Хоча і вітер також повіва.
Хоч пору цю і полюбляє дехто,
Для мене прохолода - то бальзам

На поетичну та ліричну душу,
Дихати свіжістю люблю після дощу,
Із гілки крапельки легесенько так струшу,
Красу оцю у серденько впущу.

2021 р.

Не стільки літ мені, щоб вірити в казки
І сподіватися, як в юності, на диво,
А ти змогла єдиним помахом руки
Мені розкрити щастя світлу перспективу.
Незчувся навіть, як ти звабила мене,
Розквітла айстри зосенілою красою, –
І почуття, мабуть, безсмертне й неземне,
Аж зацвіло в душі, навколо й наді мною.
Мій вік не той уже, щоб гратися в любов
І нею важко нині серце хвилювати,
Але, мов магма, закипає в серці кров,
Коли руці твоїй корюся у кімнаті...
16.06.22

Тихо плине ріка. Виснуть скелі руді.
Віттям верби над плесом розкрилились.
Відбивається синь у тремтячій воді,
ніби небо у річку все вилилось.

Кострубаті хмарини застигли в гряді,
тихий берег промінням усіяно…
І, зануривши в прохолодь ноги худі,
я вдивляюсь угору замріяно.

Що оті небеса? – Даль холодна й німа,
сонце, й те, он у хмари укуталось.
А ріка, як життя, – від псалма до псалма,
де і радість, і біль, і осмута – ось.

Поруділа трава цупко збилась на повсть*,
де-не-де лише росяні вилиски.
А я стрімко у воду з розбігу – шубовсть! –
аж до Бога, мабу́ть, чути виляски.

І, здається, уже я по небу пливу
між лататтям, немов поміж хмарами.
І щось вабить мене в оту даль неживу,
зачаровує дивними чарами…

15.06.22

Ти - Чорний Ядучий Виводок…
Ти - Обморок сотих століть…
Маю свій погляд, (як) висновок:
Причина усіх лихоліть!

Хочеш, дивись-но, народе мій…
Обійми з убивцями? - тьху!
Любонько шлють їх нескорені
Усю ту мерзоту наху…

Йо-ма-йо, вправдоньку вимовив…
Ой свіжий, як обморок, спіч…
Справді, вдивляюся - Виводок.
І це лише днем а не вніч…
14.06.2022.

Борису Щербині
Він не преться повсякчас
Вихваляти власне,
Хоч старається для нас
Майстер першокласний.
Має душу золоту
І умілі руки, –
Знає істину святу
Кожної сполуки.
Барв яскравих полотно
Сяє й палахкоче, –
Вабить здалеку воно
Красотою очі.
Відображує святих
І діяння грішних, –
Кожна крапочка чи штрих
В образі успішні.
Божа Мати і Господь
У багатих шатах, –
І вінчають сонцезлоть
Янголи крилаті.
Так все бачити навчивсь,
Як лице в люстерці, –
У сплетінні фарб і рис
Видно майстра серце.
15.06.22

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Розбий графін, махни руками,
І з шалем вибіжи назовні,
Неначе прірва поміж нами,
Й легені дихають на повні.
Неначе день добою прожить,
І ранок й ніч - немов біном,
Що лиш квадрати дані множить
Зміїной стрічкою кіно!
Ти анфіладою провулків
Неси шалену тінь,
Протерши поміж мостовими
Гріхи прийдешніх поколінь.
Захекавшись, бика помацай,
Зібравши бруд на пальці,
Перверсії буває гірше
Лише душа неандертальця!
Стуляй повіки, тільки осінь
Нашепче ново-ґвінейським яле,
І не питання, не питання -
Лише мовчання про невдале...

6.VI.MMXXIIp.

В ту ніч молилось бідолашній.
З тривог зіткала бандолет…
Свої веселощі вчорашні
Згорнула геть усі в конверт.

В той день змінилися ландшафти…
Хто - подорослів, хто - забздів.
У кожній долі - "брудершафти…"
Не сплутай, Господи, на гнів…

Чужинець преться від окраїн…
Будь проклят ваш Гар-Маґедон…
Та краще вже б родився Каїн.
А ще з тризубом Посейдон…
13.06.2022.

ІЩе мається на п'єдесталі слави
віками незавершена війна
і селфі одіозної держави,
аби була помітною вона.

ІІУ цьому місті не було героїв...
крилата Ніка, та і та одна...
без голови... і четверто́вана́
символізує тут сучасну Трою:
Європою літає безголов'я,
а десь іде убивча... не... війна.
І це іще не за межею ґлузду
«рятівника» умерлого союзу,
але на грані доброти і зла
та за межею темряви і світла
усе ще нависає тінь орла,
а поза нею – пазури та ікла.

ІІІВ угоду антилюдяних ідей
перемагає мафія... і гроші,
украдені у нібито людей...
«жахливі – зовні, у душі – хороші»:
товариші, нувориші, святоші...
.....................................................
немає Ніки... але є музей
війни... останні мумії негожі
конають у затіянім дебоші...
нема ума, бо... усихає ґлей.

06.2022

торбинка для липи
мішечки для глоду
все більше навколо
героїв народу
і лише дерева леліють мовчазно
мете пилюга
маю твердість алмазну

о так я не флюгер хоча надчутлива
то куля вражає то радує злива
знімаю намисто
варю полуницю
біжить куцохвосте
вмивається киця

літаю плекаю
сплітаю вервечку
та ласий об"єкт за вікном недалечко

уява малює розверзнуте чорне
ми сполом ходили під заклики горна
варили товкли помагали мужніли
напали руйнуючи орки дебіли

друзяк у нас тьма
але спокій на друзки
півмаски та зброю пришлють нам етруски



2022

Струни життя! Тендітні, ніжні!
Загадкові і безмежні!
Струни натянуті і грають мелодію життя!
Вранці можуть соловейком заспівати!
Вітерцем та свіжістю задути!
Яскравим промінцем засяяти!
Зустрічайте! Приймайте!
Ми дар! Безцінний дар!
Цініть, бережіть! Ми ваші!
Грайте про кохання, добро, тепло!
Живіть у мирі, дружбі, щасті та порозумінні!
Всевишній, всесвіт підтримає такий мотив!
14.06.22 Швець Т.В.
На фото мій малюнок.

І приливи, і відливи
Не помітиш взагалі,
Коли житимеш щасливо
На розцвіченій землі.
Сій навколо себе зерна
Добрих справ і гарних мрій, –
Сій невміло і майстерно,
Тільки сій їх, друже, – сій!
Обробляй теплом любові
Щирі сходи увсебіч, –
І прийдуть обов’язково
Урожаї втішних стріч.
Не тримай ні краплі злості
Ні на кого у собі,
І тоді не будеш гостем
Осамітненим в юрбі.
Почувайся лиш натхненно
Аж до самозабуття,
Щоб тобі були збагненні
Завжди радощі життя.
14.06.22

Ти питаєш що я роблю,
Моя люба нене?
Ангеликів з ниточок
З сердечком черленим.

Крила ніжно-голубі,
Мов блакитне небо,
Сукня жовто-промениста,
Така, як у тебе.

Очі дуже добрі й мудрі,
Як в нашого тата,
Україну, він казав,
Берегтиме свято.

А мені на вушко ще
Шепотів тихенько:
Сину, прошу, потурбуйся
Про сестричку й неньку.

І також пообіцяв:
Як прийде додому,
То рибалити поїдем,
Вудити до втоми.

Й на парад усі підемо
У День Перемоги,
Бо незламна Україна
Під захистом Бога!

Я Ангеликів змайструю
Багато-багато -
Буде гарний оберіг
У кожного тата.

Як важливо жити в гармонії,
З собою, природою та людьми.
Вміти собою керувати, не падати духом,
Любити природу та людей.

Гармонію в душі та серці поселити,
Життя любити та вдячним бути.
Вчитися, розвивати здібності,
У будь-якому віці це доступно і можливо.

Природу відчувати та милуватися,
Аромати квітів та трав вдихати.
Слухати спів птахів і плеск води,
Прекрасний світ навколо – Всевишнього подарунок нам.

Голубе небо, хмари-кораблики
Повітряні пливуть, чарують погляд.
Яке щастя, можливість бачити цю красу.
Лікує, надихає, підтримує віру та надію на життя.
13.06.22 Швець Т.В.
Моє фото -природа.

Птахами легкокрилими летять удаль літа
І не зогледілись, як пів життя минуло.
Та днів щасливих тих ми не забули,
Серпанок спогадів нам душі огорта.

Стежина вже травою поросла,
Де ми колись рука в руці ходили
Та ніжні почуття не розгубили
І не розхлюпали ні крапельки тепла.

У двадцять, сорок та у шістдесят
Серця коханню відкриваєм радо,
Бо вік - любові зовсям не завада.
Про це усім потрібно пам"ятать.

2013 р.

Безупинне хвилювання
Відпочити не дає, –
Обпікає жар кохання
Серце радісне моє.
То воно стукоче дзвінко,
То не чується ніяк, –
Закохався в юну жінку
Дід зненацька, мов юнак.
Став голитися щоденно
І ходити без ціпка, –
Невтомленний та натхненний
Ситим і натощака.
Хоч недавно довго корчивсь
Від недуг і помирав, –
Я учора в річку скочив
Та ушир її здолав.
Потім, наче ящір шустрий,
Умостився нашвидку, –
Потягнувся, аж до хрусту
У суглобах, на піску.
І відразу легко стало
На піщаному горбі,
Мов мене поцілувала
Та, що вимріяв собі
В сні короткому, як радість,
І солодкому, мов мед,
Вже до любощів не ладен
Перевтомлений поет.
Довго зводячись на ноги,
Під людську сміховину, –
Я кусав уста вологі
І радів ще довго сну.
13.06.22

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

1
Хочеш вийти у майори -
у конторі не служи,
а як служиш, то про шпори
да́рма тугу не тужи.

2
Щоб не стати геть збіднілим,
пильно витрати рахуй;
руки - добре, мий із милом,
а на ноги - не марнуй.

3
Стій на смерть у вартім спорі,
у дрібницях - знижку дай;
напинайсь чимдуж в запорі,
а проносу не тримай.

4
На штани собі в їдальні
ляпнувши з виделки жир,
не скидай їх у вітальні,
а іди на задній двір.

5
А якщо невільним звуком
підведе когось живіт,
всупереч усім наукам
не вигукуй: «Довгих літ!»

6
Будь люб’язним на обіді,
борщ хвали та деруни,
і зухвало у сусіди
вату з вуха не тягни.

7
Підзапавши на сусідку,
не бери її на змор
й для сумісного ужитку
не хапай її прибор.

8
І коли ураз від столу
по потребі ти ідеш,
сповіщати дам довкола
про оце - не треба теж.

9
Як сусіду по клозету
зробиться недобре вкрай,
ти скоріш йому газету
із новинами віддай...

10
Вивчи родичок начальства
й розважати їх приходь,
та грайливість до зухвальства
все ж ніколи не доводь:

11
не прохай у тещі шмату
для обтирки шкарбанів,
й бабку не питай завзято,
скільки в неї є зубів;

12
згадуй стриєн іменини,
проводжай кузин вночі,
та під пахви без причини
часто їх не лоскочи;

13
з невістками будь у зладі,
та пристойність не втрачай
й робаків на променаді
їм за комір не впускай;

14
дочок за кущі секретно
не тягни, бодай на сміх,
і з племінниць нешляхетно
силоміць не рви панчіх;

15
без невчасної бравади
всіх своячок привітай,
й годувальниці принади
в немовлят не відбивай.

16
Словом, дівами не гребуй,
розважай та весели,
без нагальної потреби
не показуй їм тили.

17
На вакаціях в помісті
їх зведи на скотний двір, -
для тієї лиш користі,
щоб розвити кругозір;

18
тільки там - вгамуй гординю
й не жартуй натощака:
щоб навчити їх доїнню,
не підсовуй їм бика.

19
І було би не до ладу
палець совати в кулак
із резоном, що шараду
мають розгадати так...

20
Взагалі, пильнуй манеру
й ме́жі жартів; далі - цить,
як годиться офіцеру
і як служба нам велить.

21
Коли раптом твій начальник
щойно поховав дочку,
розкажи йому повчальну
алегорію яку;

22
та дивись, роби це вміло,
щоб не впало на язик,
що у тебе теж кобила
переставилась торік;

23
чи про те, що наші втрати
неминучі, вір - не вір,
й буде тільки бевзь ридати
та вбиватися надмір.

24
Бо якщо гаряча вдача
у начальника, чи сум -
зганить він тебе добряче
й прожене, усім на глум.

25
Розкидати перла свиням -
нерозсудливо таки:
вслід за ратаєм сумлінним
ходять жадібні граки.

(Січень 2022)

"Будуйте захист у своїй душі,
Бо то є захист вищого гатунку!"
А.Матвійчук

Олександр Сушко

Будуймо захист не своїй душі,
А виключно для власного народу....
На цьому світі добре я пожив,
В порожнє лив з пустого довго воду.

Жував, писав, співав аж цілий вік,
А як прийшлв пора іти в окопи -
Щуром із України хутко зник,
Блохою стрибнув з дачі до Європи.

Тому живий і ситий. А мій брат
Покинув кобзу, жінку та дитину.
Пече його долоні автомат,
Сира земля слугує за перину.

Але пора писати епілог
Про земляків, бо чорт іззаду хека...
Собаки виють в квінту за селом,
А голосу не чути соловейка...

08.06.2022р.

Уже прилаштувались до війни,
І ревно прислуговують росії
Потайні посіпаки сатани
І на пожарі поживитись мріють.

А що їм кров, коли вона чужа,
Оплачена за вигідним тарифом.
Як з’їла душі підлості іржа,
Чому б не стати хоч на мить каліфом.

Вночі їх не терзатимуть страхи,
Не гризтимуть їх докори сумління.
Їм буцімто відпущено гріхи
І майже гарантовано спасіння.

Єство їм сплюндрували срібняки,
Занапастили душі нечестиві.
Діла їх страхітливі і гидкі,
Слова їх осоружні і брехливі.

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

Приїде мама - затепліє світ,
усе набуде кольору і сенсу
і скільки б там мені не було літ -
вдихну дитинно казку з часу скреслу.

Війне любов'ю чесною, мов день,
що проявляє всього всеприсутність.
Шовковий бриз тривогу розжене,
обм'якне камінь суму непосутній.

Все зрозуміє без озвучень слів -
все провідчує тонкочуйність мами:
Важкі завіси рухнуться на діл -
оголяться і сцена й ролі, драми.

Розкриють душу, замкнуту від зрад,
як оборонну і фортечну браму
слова пресправжніх, добрісних порад
і див. Ура! Приїде скоро мама!

Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
Час тягся довго, як дорогою воли.
Думки тривожні в голові його роїлись
Такі, що й з розуму звести його могли.
Війна з Московією ве́лася невдало,
Смоленськ за місяць московіти узяли.
Фортеця ж шлях в Литви глибини прикривала,
Тепер вони на Вільно запросто ішли.
Аби навалу ту ординську зупинити,
Зібрав король литовських, польських шляхтичів,
Полки козацькі удалося долучити
І все те військо до Борисова привів.
Тут зупинився, бо мав сил усіх замало.
У мовсковітів війська більше в кілька раз,
Тож невідомо, що попереду чекало.
Аби дарма в сидінні не втрачати час,
Він доручив похід Острозькому, що знаний
Був полководець, бо ж не раз перемагав
Татарські орди, що приходили незвані,
А нині гетьманську посаду посідав.
І от, віддавши військо гетьманові в руки,
Собі лишивши чверть (бо ж він король-таки),
Терпів оці в душі своїй нестерпні муки,
Вісток не маючи, втішаючись поки
Лише надіями, що все якось минеться,
Що князь Острозький зможе якось раду дать.
Десь там, можливо вже із московітом б’ється…
Чи ж не прийдеться скоро звідси утікать?
Отак у сумнівах минають дні і ночі…
Аж раптом пахолок ступив: - Гонець примчав.
- Давай його сюди негайно перед очі!
І той, нарешті, перед Жигмонтом постав.
Весь у багнюці, але не до церемоній.
- Я від Острозького! Вітаю, мій король,
Із перемогою! Загнав в дорозі коней,
Аби почесну швидше виконати роль.
- Розповідай! Розповідай усе детально!
Перемогли?! Віват, Острозький! Ну і ну!
Агей-но, пахолку, вина сюди, негайно!
Відсвяткувати хочу гарну новину!
Чого мовчиш? Розповідай! Я хочу знати,
Як наше військо перемогу здобуло!
І посланець тоді почав розповідати:
- Як тільки військо із Борисова пішло,
Велів нам гетьман у дорозі не баритись,
Бо ж ворог може закріпитися в містах,
Тоді з ним важче набагато буде битись.
Та і казна військова в нас напівпуста.
Тож подолали кілька болотистих річок,
Розбили кілька московитських засторог,
Що воєводи розіслали нам навстрічу,
І досягли Дніпра під Оршею. В кількох
Верстах від нас стояло військо московітське.
Яке за річкою сховалось, за Дніпром.
Скоріше схоже на орду, а не на військо,
Кінні загони так і шастали кругом
І стерегли, щоб річку ми не подолали.
Та князь Острозький, все одно, їх обдурив:
Поки кінні їх увесь час відволікали,
Він військо далі лісом вздовж Дніпра провів.
З човнів, колод та діжок міст побудували
І переправу на той берег почали.
Кінноту першу бродом на той бік послали,
Її тихцем місцеві люди провели.
Поки усе то зрозуміли московіти,
Поки помчали переправу зупинить,
Уже змогли їх польські латники зустріти,
Надійно військо в найскрутніший час прикрить.
На ранок восьмого все військо вже стояло
У бойових порядках з річкою в тилу.
Перед собою враже військо споглядали.
Воно і справді мало силу чималу.
Але татарська і московська все кіннота
З списами, луками та шаблями. У нас,
Ви добре знаєте – й кіннота і піхота
Та ще й гармати. Хоч їх більше в кілька раз
Та поміж їхніх воєвод йшла ворожнеча,
Хто в тому війську буде першим, головним.
Отож Булгаков Челяднінові перечив,
Бо уважав, що родовитіший над ним.
Московське військо стало у порядок звичний.
Великий полк у центрі, Правий,Лівий полк
А попереду всіх татари бистротічні,
З яких,хіба що, в чистім полі якийсь толк.
Та ще позаду їхній полк тильно́ї варти.
Нічого нового. Те князь прекрасно знав.
Тож зрозумів, як йому треба воювати
І відповідно всі війська розташував.
У центрі виставив піхоту і гармати,
А всю кінноту позад неї і з боків.
Велів кінноті польській лівий фланг зайняти,
Важкі хоругви – в основному, із гусар.
А за піхотою велів резерву стати –
Також важка кіннота, латники. Удар
Вони могли нанести там, де важко б стало,
Аби знесиленим полкам допомогти.
А правий фланг литвини з шляхтою зайняли.
Оскільки там нас могли легко обійти,
То у ялиннику з гарматами сховався
Значний загін з піхоти і легких кінних.
Для воєвод московських тільки і лишався
Шлях обійти нас лише з флангів. Бо для них
Наш центр був, немов фортеця неприступна.
Отож вони бій саме так і почали.
Та, замість того, аби діяти всім купно,
Вони розрізнено були у бій пішли.
Булгаков, що своєю родовитістю хвалився
І воєводі покорятись не хотів,
Всією силою на фланг наш навалився,
Спочатку стріли на нас хмарою пустив.
В отвіт на нього наші вдарили гармати
І московитські прорідили враз ряди.
Проте їх виявилось надто забагато
І скоро військо московіт угородив
В хоругви польські. Їх до берега притисли.
Хоч наші мужньо відбивалися, проте,
Оскільки сил у московітів більше, звісно,
Відбити ту орду – завдання не просте.
Князь двічі кидав нашим в поміч ще хоругви.
Лише на третій раз відтисли москалів.
Поволі бою трохи зменшилась напруга.
Що ж воєвода? Той стояв і не велів
Іти своєму суперечнику у поміч.
Мовляв: розумний – вибирайся сам тоді.
Ми, звісно, лише дуже раді були тому,
Що вони міряються знатністю родів.
Тим часом гетьман кинув в бій своїх литвинів,
Які ударили в московський лівий край.
Натисли наші, але ворог їх відкинув.
Велів Челяднін своїм воям – налягай!
Сам одночасно кинув полк і на гармати,
Аби піхоту нашу добре посікти.
Там оборона в нас – ще спробуйте прорвати.
Не всій кінноті удалося і втекти.
Та лівим краєм москалі все тиснуть, тиснуть.
Князь тричі кидав проти них свої полки.
На полі від побитих вже зробилось тісно,
Але Булгаков і не зрушився поки.
Рішив тим самим відомстити воєводі,
Чи просто лад наводив між розбитих лав?!
Того всього нам зрозуміти було годі…
Нарешті час критичний у бою настав.
Сигнал подав Острозький нашим відступати
Під тиском тих переважаючих їх сил.
А московітські кінні слідом стали гнати
Аби зайти враз війську нашому у тил
Та до Дніпра його притиснути й загнати.
Із переможним криком мчаться москалі.
Аж тут з ялинника як гримнули гармати,
Встелились трупом «переможці» по землі.
Тут «втікачі» зненацька також розвернулись
Та свіжі сили раптом вдарили у бік.
Спинились перші лави, начебто спіткнулись,
Здійнявся поміж ними перелячний крик.
І, спантеличені від того москалі,
Тікати кинулись, змішалися із тими,
Хто ще не бачив небезпеки взагалі
І наступати поспішав слідом за ними.
Князь кинув військо все одразу своє в бій,
Полки московські вже не стримали удару,
Зламався їх непереможний досі стрій
І розлетілися, як в небі сірі хмари.
А ми, як коршуни насілися на них
І стали гнати ту юрбу та добивати.
Щоб ворог швидко той оговтатись не встиг,
Велів Острозький весь резерв слідом послати.
На свіжих конях вони гнали вісім верст,
Кого у річці у Кропивні потопили,
Кого знайшов на тій дорозі смертний хрест,
Хто втік, а більшість того війська полонили.
Надвечір врешті повернулися вони
І привели полону різного багато.
Було шість сотень лише знатних поміж них,
Шістьох з великих воєвод вдалося взяти.
Між них Булгакови, і Пронін, й Челяднін,
Та ще Кітаєв також з Сівіндук-мурзою.
Це тільки з самих родовитіших родин.
Ще двоє також полягли на полі бою.
Втекли лиш троє… Скільки всякого добра
Вдалося взяти нам у таборі ворожім…
Немає ліку усім їхнім прапорам…
Навряд чи далі воювати вони зможуть.
Хоча і йшли за перемогою…О, так!
Бо у обозі тисячу знайшли кайданів,
Тепер в кайданах тих красуються, однак…
Десь князь їх милостиво прийме вранці-рано
Та і до тебе всіх відправить. Тож чекай.
Вже скоро прийдуть ті бундючні воєводи,
Які хотіли сплюндрувати весь наш край,
Але собі лиш завдали страшної шкоди.
- А скільки воїв у тій битві полягло?
- У нас – дві тисячі, а їхніх тисяч десять
На тому полі бою смерть свою знайшло,
Дві треті тих, хто воювати нас приперся.
- Що ж, - мовив Жигмонт, - так завжди воно буває:
Всі, хто приходить нашу землю звоювать,
Або кайдани свої ж власні одягає,
Або ж лишається в землі оцій лежать.

***
Увійти в історію – не гріх,
заодно і «вляпатись» – не варто...
бути параноїком... не жарти,
бо усюди вистачає їх:
шут, паяц, убивця, імператор...
це серйозно викликає сміх.

***
Верблюда рятувати не реально.
Яке воно було, таке і є –
і скоєне уже, не визнає,
і хоч тягни за вуха із провалля,
усе одно у душу наплює.

***
І в онлайні можна воювати...
у тік-тоці... а чому б і ні?
Он воно... на білому коні
у окопі... знайте, окупанти,
хто перемагає на війні!

***
Героя помічають у бою,
політика, очільника народу –
у бойовому осередку роду...
то й не шукай на голову свою
або на дупу зайвої пригоди.

***
Діла забуті, та уроки є,
і є таке напучення ґаранту, –
перевіряй оточення своє,
аби й тебе, і реноме твоє
за цю війну не оточили ґрати.

***
Ця візія не має моветону
у дусі оголтілої Москви.
Про що це я? А-а-а... є такі закони
неписані, табу і заборони...
і риба не гниє із голови.

Істина
Йде боротьба і це уже не жарти,
що доля наша кинута на карти,
де і тузи – найняті вороги...
Нема пророка у своєму краї
і я нікого не переконаю,
що істина не додає снаги.

06/22

Цей поцілунок сонцем цвів
у свіжім холодку лісів,
цих евкаліптових лісів,
куди нас цей танок завів!

Цей поцілунок довгим був,
де вітерець легенько дув,
де вітерець у флейту дув,
якої голос я забув!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

Цей поцілунок не вщухав
для мавп, для какаду і ґав,
хто не ловив тропічних ґав,
той заразився й танцював!

Цей поцілунок довго цвів
для тигрів, зайців і слонів,
п’ять фіолетових слонів –
і кожен танцювать хотів!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

11–12 серпня 1995 р., Богдани́

Чи є на світі день такий, щоб душу вимочити, душу!!!
Якого біса? а-а святий … я мушу вибачитись, мушу??
Ти чуєш, Смерте, я кричу!: - Тримайтесь, любі побратими…
І знов не вибачивсь… Чому? Піду, що скажуть херувими…
А де ж дощі оті, дощі, що в землю з кров’ю проникають?..
Чому не днем, а у ночі душа ніяк не вимокає?

Чому? Чому якийсь бурят мою земельку рідну топче?
А ткнеш у рило автомат, відразу ниць під ноги - Отче…
Чи є на світі день - як - день, щоб зупинити їх свавілля
І вийти з віршів і пісень й відсвяткувати сот… весілля?
12.06.2022.

Згубив до слави нитку Аріадни!
Оголосили музоньки війну!
Поези за хвоста тягнути складно,
Але сиджу й зажурено тягну.

В колеги табунами пруть віршата,
За день - тридцята ода про любов.
А в мене - казна що, а не рулада,
Перо підняти сил нема! Їй бо!

Розбіглись теми козами у лози,
Упився бормотухою Пегас.
Високий стиль поховано у прозі,
Читач у крик: - Поете! Wast ist das?

Тяжка судьба шкряботунів нетлінок,
Від критики збивається приціл.
Талант не благо - люта гільйотина!
Страждають душі ніжні у митців!

Натхнення ніц, терзають творчі муки,
Підькиньте хутко тему хоч одну!
Кажіть, а то накласти можу руки,
Від читачів сховають у труну.

Зранку розпростершись горілиць,
Мну стеблини запашного рясту, –
Тихі співи невідомих птиць
Створюють звучанням гарний настрій.
Зеленіють травами луги
І гаїв очам не оминути, –
Лиш чи стане хисту і снаги
Описати бачене й почуте?
Синє небо в сонячнім теплі
Глибоко купається улітку, –
Білі хмари, наче кораблі,
Наді мною пропливають зрідка.
Відчайдушно дзюркотить струмок,
Змучений дорогою до річки, –
Щоб її наповнити у строк
Життєдайним даром невеличким.
Безліч бджіл клопочеться навкіл
Шорстколистих квітів живокосту, –
І медами пахне виднокіл
Від землі до краю високості.
І ясніє простір іще більш,
Ніж здійняті птаством водограї,
Бо слова складаються у вірш
І чутливу душу звеселяють.
12.06.22

Уже сьогодні ввечері йду містом.
Під душ – і в ванну хочеться, аж-аж!..
Важка валіза. Час додому пізній.
Тягну з вокзалу мертвий цей багаж…

Як за́вжди, форс-мажор у понеділок.
Банальна зрада. Ревнощі з ножем.
А потім зранку задзвенів будильник.
За сім хвилин – я в електричці вже…

Не повернуся в ті краї ніза́що.
Мене не бачили – і не побачать більш.
У го́стях добре – тільки ж дома краще!
Відкрив валізу – ти лежиш і ніж…

Четвер, 10 листопада 2005 р., Богдани́

Радійте, християни й веселіться,
Славте Всевишнього в молитві ви своїй.
Бо до нас прийшла вже свята Трійця:
Бог Отець, Бог Син, Бог Дух святий.

В свої права вступило тепле літо,
Під руку з ним Неділя йде Зелена.
Благословіння Боже нехай світить
Для вас, брати і сестри, і для мене.

Клечана Неділя у вінку зеленім
Пахучим татар-зіллям устеля долівку.
Благодать Господня хай зійде із неба,
Будемо ми знею віднині і довіку.

2004 р.

Світлій пам’яті В. Комашкова

Коли здавалося мені
Уявним відплиття, –
Ти не загруз на мілині
Безвиході життя.
Твої боріння і жагу
Досягнення мети,
Неначе ланки в ланцюгу,
Було, не розвести.
Вгорі хмариста височінь,
Внизу – безбарвність вод,
А навкруги сипуча рінь,
Шукаюча свобод.
До них вели важкі шляхи
Тебе не одного, –
Нам разом чулося: Хи-хи!..
І також: Ого-го!..
З тобою проти течії
Я кинувсь не один,
Хоч і боялися її
Глибин і величин.
Але так вірили тобі
Повсюди і завжди,
Що в невтоленній боротьбі
Здолали плин води.
І розбудили сон церков
На пагорбах Дніпра
Тому, що спереду ти йшов
Провісником добра.
11.06.22

У мене теж свій власний закапелок
Із виходом з нікуди в нікуди…
Найкраще місце буде від веселок
Щоправда - а ні сонця, ні води…
І голос приохрип, таке бувало
Давним давно… між поверхів висот
А в лютому, дай пам’яті, взірвалось
І смутить, що цікаво, за трьохсот…
10.06.2022.

Бетховен, Бетховен,
Наче бог той безсмертям повен.
Героям-першопрохідцям брат по крові
Бетховен.

На столі запилюжена пачка – дукати.
Хотів би – та не повернеш назад ти.
Тіло зносилося, глухувата старість.
Спадщина здуру хтозна кому дісталась.

Таємна поліція очей не спускає, висліджує.
Інфлюенца кінець неминучий наближує.
Цироз печінки. Отруєний страждалець палкий.
Роки самотності та гоніння далися взнаки.

Не устиг стулити очей – поліція з обшуком наскочила.
І як поєднати гоніння із Добрим Промислом?

На столі томик Гейне та рукопис Шиллера.
Чиясь рука послання у розмовному зошиті вивела.
Рукописи оцінені у десять тисяч дукатів.
Недописана соната обірвалася на першім фатальнім стакато.

Упав зі стільця, відкинувся. Скінчилось нарешті все це.
Зупинилося земне – запрацювало духовне серце!
Друзі поплакали. Ховання призначено на четвер.
Дорого поплатився той, хто устрій світу відкинув –
помер.

09.06.2022

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Уже було заплачено сповна
Стражданнями, каліцтвами, смертями,
Аби забути, що таке війна
З її украй кривавими руками.
Уже було заплачено давно
Надіями, моліннями, сльозами,
Щоби війни криваве знамено
Ніхто не зміг утримати над нами.
Уже було заплачено, було,
Але, на жаль, усе іде по колу,
Де жертви не рахуємо числом,
А кожну відчуваєм власним болем.
10.06.22

Замовчу, затужу, запечалюсь,
В тогу смутку душею вгорнусь...
І у чорному дама з вуаллю
Під балконом застигне чомусь.

Ти не край мого серденька, туго,
Вже мелодії чую сумні.
Ненадовго поїде подруга...
А здалось — ціла вічність — мені!

Ненадовго... Чи зменшиться мука?
У вогненній розпуці горю.
Нескінченна тортура розлуки --
Данина клята пекла царю.

Розігралася знову уява,
І у ній — неповернення шлях...
Під вуаллю ця дама лукава
У думках вимальовує жах.

Чи не заздрість людська то огидна?!
Причаїлась, як рись — до стрибка?!
Ця розлучниця люта, єхидна
Ставить пастку, жорстока така.

Та стріпну головою — мов кішка,
Чорна дама шугає в кущі...
Я напивсь меланхолії трішки
У гнітючу годину дощів.

Але сонечко зійде неждано,
Усміхнеться, журу прожене...
І приїде кохана жадана,
Ще палкіше обійме мене.

10 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зоряне небо безмежне чарує,
Смуток проходить і втома,
Душа завмирає, серденько б'ється,
Думки невгамовні в косичку плетуться.

Зіроньки в небі картину малюють,
Сяють яскраво в небеснім просторі,
Кожна блукає в пошуках долі,
В небеснім просторі, в небеснім просторі.

Дивитися на зоряне небо - це втіха,
Всесвіт безмежний і загадковий,
Зіронька кожна не випадкова,
Плаває тихенько в небеснім просторі.

Зоряне небо – дарує Всевишній,
Людей надихає на помисли чисті,
Знак добрий є в цьому- слід пам'ятати,
У Всесвіт подяку свою відправляти.

Зіроньки сяють, енергія,сила,
Душі людей підносять на крилах,
Зоряне небо чарує , милує,
Душі,серця наші небо рятує. 19.05.22

В корчмі надвечір гамірно і димно,
Зібрався всякий із околиць люд.
Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
А хтось відкрито вихиля чарчину.
В нерівнім світлі каганців мигтять
По стінах тіні, наче в дикім танці.
Сидять селяни і якіїсь ланці.
Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
Зібрались тут же поряд козаки,
Купці проїздом на ніч зупинились
І за столом окремим зачаїлись,
Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
В кутку самотній чоловік сидить,
Тримає кухоль, зрідка попиває.
По всьому видно, що не поспішає,
Кудись в пітьму задумливо глядить.
По виду – то звичайний чоловік,
Хоч оселедець видає козака.
Була ще й інша бойова ознака –
Великий шрам пересікав весь лик.
Якиїсь час дивились козаки
Краєчком ока за тим чоловіком.
Нарешті старший голосно покликав:
- Агов, шановний, ти ж козак таки?!
- Козак. А що? – То ти ходи до нас.
Козацтву разом все ж триматись треба.
Можливо, щось розкажеш нам про себе.
Давно із Січі? – Та вже довгий час.
- А звати як? – Трохимом від батьків.
А на Січі мав прозвище Колода.
- А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
Корчмарю, джбан подай для козаків!
Розпили чарку, мову завели
Про справи, про життя, бої, походи.
- А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
- Та пригостили москалі були…
Добринічі. Можливо, чув коли?!
Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
Багато наших голови зложили.
Мене, бач, вищі сили зберегли.
- Це той Дмитро, що у Москві сидів,
Якого потім москалі і вбили?
- Так, ми йому у поміч і ходили.
Тоді ще троном він не володів,
А в Речі військо у похід збирав.
Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
До Січі депутація прибула,
Дмитро козацтво в поміч закликав
Та обіцяв нам гори золоті,
Як допоможем трон йому здобути.
Тоді козацтво сперечалось люто
Чи нам із тим призвідцем по путі.
Хто він такий? Чи б трон той здобули?
То ще надвоє бабця ворожила.
Москва ж щорічно поминки платила,
Щоб від татар ми південь стерегли.
За ним піде́мо, сходимо дарма,
То нам тих грошей більше вже не мати.
Тож майже рік точилися дебати,
Бо ледь не кожен власну думку мав.
Старши́на була проти. Нащо їй?
І з поминок собі достатньо мала.
Сірома ж поживитися жадала
З походу у Московії отій.
Коли ж чутки дійшли, що восени
Дмитро отой в похід-таки зібрався
І, навіть, московітів бити взявся,
Тікають скопом перед ним вони.
Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
На Сіверщині добре погуляти,
Чернігів та й другі міста узяти
Без бою. Правда, Новгород не зміг.
Туди-бо царське військо підійшло
Та одкоша отримало такого,
Ледь воєводу не згубило сво́го.
Зализуючи рани, відповзло.
Все - за чутками. Доки під Путивль
Дістались ми – багато що змінилось.
Від Новгорода військо відступилось,
Бо брати штурмом вже не мало сил.
Між ляхів смута раптом поповзла,
Вони без плати далі йти не хтіли,
А у Дмитра скарбниця спорожніла
І здобич то покрити не могла.
Тож розвернулись ляхи та й пішли.
Хіба півтора тисячі й лишилось.
От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
Й гармати із собою привезли.
Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
Задумався – а далі що робити.
Зібрав нараду, щоб обговорити,
Бо ж знав уже напевно, бісів син,
Що ворог нас попереду чека,
А в нього війська втричі, як не більше.
Як учинить, щоб не зробити гірше?
Чисельний ворог ляхів налякав.
Тож відступити радили вони
Та більше сил для бою назбирати.
А отамани радили – не ждати,
Ударити з тієї сторони,
Де ворог нас найменше би чекав.
Дмитрові, видно, того й було треба.
Селян місцевих підізвав до себе,
Про вражий стан детально розпитав.
Стояли московіти у селі
Добринічі. Людей було багато,
Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
Селянам нас тихенько провести,
Щоб ми могли село те підпалити,
А ворога тоді уже добити,
Не дати до Московщини втекти.
На жаль, того зробити не вдалось,
Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
Про наше ледь наближення почули,
Схопилися… Вертати довелось.
Тоді уже Дмитро усіх підняв
І швидким маршем серед ночі двинув
Війська - до ранку встигнути повинен,
Поки ще ворог спокійненько спав.
Нелегко бу́ло по снігу іти,
Але до ранку шлях ми подолали.
Та московіти вже в селі не спали,
Нам довелось село те обійти
І стати у долині між горбів.
Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
Гусар до бою зготувавши живо.
Ми – запорожці піші в центр пішли,
У таборі поставили гармати
І мали табір той оберігати,
А справа кінні козаки були.
Що в сутінках робили москалі,
Того ми, правду кажучи, не знали.
Вони щось там ладнали, шикували.
Дмитро, тим часом, рухатись велів
Лощиною, щоб вдарити у бік
Гусарським клином війську московітів.
Ті кинули кінноту перестріти.
Здійнявсь над полем войовничий крик.
Не витримали бою москалі
І кинулися чимскоріш тікати.
Дмитро не став полки за ними гнати,
А, ставши сам у війська на чолі,
Повів його в атаку на село.
Та московіти добре зготувались,
За саньми з сіном всі розташувались,
Гармати військо звідти навело
Й мушкети та і вдарило впритул
В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
Багато хто упав, так і зостався.
А слідом новий рій летів із куль.
Страх раптом ляське військо обуяв.
Живі коней своїх вертати стали
І чимскоріш тоді назад помчали.
Хоча Дмитро спинитися кричав.
Та все дарма. Під ним звалився кінь.
Коби не лях, дістався б московітам.
Своїм конем його ледь вивіз звідти.
Казали, в Рильську аж спинився він.
Те, що із поля ляхи утекли –
То півбіди. Біда у тому бу́ла,
Що ляхи й запорожців розвернули,
Бо ті якраз тоді в атаку йшли
На московітів. Кляті втікачі.
Всі лави запорожців потоптали.
Тож ті коней також порозвертали,
Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
Московська. Що було його робити?
Кіннота наша полишила нас.
Ми бачили – настав наш смертний час,
Бо ж сунуло все військо московітів.
А нас коли з півтисячі було
Й гармат десяток – то і все супроти.
І помирати, наче, не охота,
Та, видно, все якраз до того йшло.
Тікати марно – в полі доженуть.
Тож стали ми той табір боронити.
Обсіли його кляті московіти.
Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
У гуркоті, в суцільному диму,
Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
Вони живими взяти намагались,
А ми усі противились тому.
Поклали гору їхніх зарізяк,
Ще одним валом табір городили.
Не знаю, навіть, звідки брались сили.
Та всіх здолати не могли ніяк.
Один за одним падали до ніг.
Все менше залишалось побратимів
А ми стояли, як стіна над ними,
Щоб ворог з них знущатися не зміг.
Та врешті ворог і мене дістав.
Чиясь шаблюка полоснула в очі,
Зробився день мені чорніше ночі
І побратимам я до ніг упав…
Прийшов до тями вже під ранок я,
Завалений тілами побратимів.
Коби лежав був не прикритий ними,
Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
Ледь вибрався та очі ледь продер.
Лице боліло, мов вогнем палало
І ноги важке тіло не тримали.
На мить пожалкував, що не помер.
Вже московітів чути не було,
Лиш шибениці в таборі стояли,
Де сотні мертвих вітром теліпало.
І вороння бенкет вже свій вело.
Я шибениці мовчки обійшов,
Ганяючи те вороння прокляте.
Було селян повішено багато
Та козаків. От ляхів не знайшов.
Мабуть, забрали кляті москалі.
Бо з ляха викуп мріяли злупити.
А козака – того простіше вбити…
Я поклонився мовчки та й пішов.
Як удалось минути москалів,
Що бунтівний край кров’ю заливали,
Про то сказати можу зовсім мало.
Мабуть, потрібен був ще на землі.
З Дмитром ходити на Москву не став.
Куди мені та ще й з таким от ликом?..
Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
А гурт козацький довго ще мовчав.

Не чекай на мене вечорами.
Я прийду, приїду, прилечу
тими горобиними ночами,
за якими плачу і плачу
оцією тугою гіркою,
поки нас єднає самота...
хай хоча би спільною журбою,
як не є, подовжимо літа,
як не є... а у кінці тунелю
іноді ще жевріють пастелі
світла, що приховує імла...
не вини, що не тобі одному
на зорі, багато літ по тому,
я свої надії берегла.

Нічого тужити за одною,
поки є удача... далебі,
та чарує юною красою,
інша буде вірною тобі.

Поки вибір є у цьому світі,
а на той спішити не з руки,
маємо радіти і любити
те, що нам подовжує роки.

Поки ще літаємо птахами,
вирій наш у світлій далині...
там і я на білому коні
і донині... і поза світами
юною школяркою, так само,
інша усміхається мені.

06/22

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

«Докторе! При всій шанобі, -
якось ляпнув паламар, -
від крутих яєць в утробі
з часом робиться янтар!»

Скептик лікар, друг клістиру,
буркнув: «Ач, який мудрець!» -
і в досаду члену кліру
проковтнув п’ятсот яєць.

Горе! Б’є дячок у дзвони,
тягне дроги пара шкап:
через фронду й закидони
вмер безбожник ескулап.

Від могили попідручки
розійшлися всі живі,
а у причту після учти
бродить хміль у голові.

«Не минуло й днини, пробі, -
все торочив паламар, -
як у доктора в утробі
утворивсь таки янтар!»

(2022)

...Не тільки цугом од шеренги
А ще повзком без перебіжок
Забуто все і навіть сленги
Від чуба злиплого - до ніжок…
Лише одне порхалось - Вбити!
Того, що проти з томагавком
Чи міг я вчора уявити,
Що ворог мій з нутром пиявки?
Прийде від когось визволяти…
( Мене від себе ) задля втіхи
Й засіє болем кожну хату
Своїм злорадним диким сміхом…

Я цілюсь римою… Я цілюсь!
А в ніч у мене контрнаступ…
А прийде час, ящо насмілюсь -
Ще й назову - "Стрілецький заступ…"
08.06.2022.

Се було так давно, вже й не згадаю.
Підводить пам’ять, плутає сліди.
Неначе щось безцінне я втрачаю –
шукаю, не знаходжу, полишаю,
шепочучи невтішно «відпусти».

То лютий був чи березень. Початок.
Ще холодно, сніжило, скубло ніс.
Та радістю світились оченята
у дідових принцес, моїх дівчаток,
що погостити в діда збирались.

А потім квітень був. Земля палала.
І разом з нею спопелився світ.
Він наче є, але його не стало.
Він наче є, і в нім душа волала
мольбою відчайдушною «наснись!»

Роки пройшли чи тижні – вже не знаю.
Підводить пам’ять серце неживе.
Іду услід. Бреду. Не пробачаю!
Ненавиджу! Ось це я пам’ятаю.
І проклинаю, наволоч, тебе!

09.06.22

Її душа - гітарні струни,
І лиш він знає її ритм,
Розквіта вона немов піони
Серед мелодійних нив.
Його мелодія - кохання
Прямує до серця глибини,
Його слова - бажання
Пронести любов через віки.
08.06.2022

Чи затьохка соловейко
Веселої в лузі
Це від нас таки залежить,
Мої любі друзі.

Виженемо супостата
Із нашого краю
То й радісно заспіває
Соловейко в гаю.

Як народи всього світу
Підсоблять нам трішки,
То варвари-московити
Підуть звідси пішки.

Губитимуть чоботята,
Совість вже згубили.
Будуть всім розповідати -
Українці - сила.

То ж ніколи хай не сміють
Сюди сунуть носа
Москалі оті рашисти,
Гади і сволота.

2022 р.

Як різко все змінилося в житті,
Як стало тісно мужнім і відважним,
Бо постріли тепер не холості,
А рев сирен вже не навчальний – справжній.
Запнуті вікна і тихенька річ
У найміцніших закутках квартири,
Допоки ждеш, коли минеться ніч
І вранці затуркоче голуб миру.
Хоча одвічно горе не в ціні
І на страждання попиту немає, –
Вони ніде не ділися в ці дні
Випробувань і сподівань безкраїх.
09.06.22