Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий в кровограї.

Стріли стотисячні. Злива
Смертю посіє й уродить.
Сонце знад поля йде сиве.

Кровомісити народам,
Та не зродитись нащадкам,
Гинуть мужі й безбороді.

Руси не просять пощади,
Мертві не знатимуть глуму,
Їм не рядитися в шати.

Красну кривавую клумбу
Кров'ю скропімо рясненько,
Квіти покірного шлюбу.

Ой не ридай, стара ненько,
Гордо пишайся за левів,
Мужніх синів молоденьких.

У стоголоссі та реві,
В брязкоті, буханні, стуці,
Звийсь, Святославовий регіт.

Силою руки озвуться,
Йдуть до Христа візантійці,
Але ще більше до русів.

Та не зламати позицій,
Гордо стоїть Доростол
Ззаду черленої криці.

Знов поспішаймо до столу
Пити кривавого меду
Й впасти хмільному додолу.

Не порадіти букету,
Квіти в саду засихають,
Цвіт у ногах часолету.

Зав'язані хвилини в далекі кілометри -
У роздумах про тебе життя не хоче смерті,
У спогадах про сумнів минають мої сили,
А я кричу до неба, як завжди, що є сили.

Розв'язані обійми присутньої розлуки -
Хіба ти чуєш правду про зміст цієї муки?
А я не маю слова, щоб це тобі сказати,
Тому тобі напевно залишиться не знати.

Як вітерець,
Як все, що бачу я,
Ти є.
Як небуття,
Як дотик ледь відчутний,
Ти можеш бути.
Бентежиш мої сни
І розриваєш пути,
Сягаєш глибини
Очей напівзабутих.
Завжди довколо,
Де я не піду,
Ти є,
Як відповідь на всі питання,
Як істина,
Що я колись знайду.
Ти є.
Й сади твого кохання
Вічнозелені.
Та хто навчить мене
Любити Леді
Досконалу,
Як вітер,
Як пестощі, ласкаву,
Як істина, примарну,
І скаже, чи не марно
Це?
Ти є...

ВІРШ В.Г.ДОРОЖКІНА "You are"

Like wind, like everything I see
You are
Like death, like touch that I perceive
You are

You shake me in my sleep
You break the ties
And further ever deep
Are humble eyes

Like near, like everywhere I go
You are
Like truth, like answers I won't know
You are

And gardens of your love
Are ever green
But who can tell me how
To love the Queen

Like wind, like touch, like truth...
You are

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи, липень
Надто жаркий...
Губи давно не кохають,
В солі, потріскались, злиплись
З крові кори.

Я розриваю сорочку,
Кару несу незворотню
Відьмі самій.
Я тільки дощику хочу,
Молоти бухають в скроні,
"Й ти будеш мій".

Я заблукав у волоссі,
Десь еверестяться перса.
Зв'язки ж нема.
Дике твоє стоголосся
Кличе сиренами вперто,
Де глибина.

Компас застряг не на північ,
Боже, дорогу розвидни
Крізь лабіринт.
Добре, прокинувся півень,
Й сутінки тричі роздвинув
Криком на Крит.

Відьму ж прирік на покару
І запалив на багатті
Власних долонь.
Відьма в ковульсіях жару
Вкрилась в ромашкові шати
Над оболонь.

Я прочитаю молитву
Понад затихлими ребрами.
Хай буде так!
Я викликатиму зливу
Цими святими маневрами.
Падай навзнак.

Тиша
Що вкрила плівкою солону воду моря
Скоро осінь

*******

Приходити на всі пари
По новій недолугій системі
Така от лажа

********

Японія горда
Ніколи не прийме мої "творіння"
Можливо, на краще

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи, липень
Надто жаркий...
Пси мої вже позіхають,
Не засинаючи, липне
Втома до вій.
Вріжу свинини з цибулею
Смачноголовою, слина
Скрапне в траву.
Вулик здоїть не забули
Золотосяйності, слива
Вже на меду.
Риба бурштинить на сонці,
Жиростікаючи, короп
За 5 кіло.
Діва відбилася в оці,
Рівнобедруючи, море
Зносить весло...

Пси - не найгірше на світі,
В пащі турбот рахівник,
Ночі сколисані в звіті,
А до життя ще не звик.
Рвуть паперові снаряди
Ялти на згарища цифр,
А побивальні обряди
Вже не замінюють сир.
Пальці з відбитками "клави",
Чи ви торкались життя?
Чи банкоматову славу
Вам підійняти за стяг?
Кров поступилася чаю,
Мозок - на автопілот,
За нововірним звичаєм
Звело у посмішці рот.
Мозок продзвоне легеням,
Скине кінцівочкам факс,
Й житиме циферний геній
На перехресті образ.

Влада ночі
диктує свій лад і закони.
Ще недавно
блакитно голубилась радість,
та вже ультрамарином
темніє окрайність,
морок сходу розпензлив довкілля
на чорно,
на зіниці навісив
сліпу безпорадність...

Де відвага була -
там тривожна сторожкість,
лиш на відстані рук -
просторова свобода,
крок за кроком по сходах
як пошуки броду.
А довкола - ні стелі, ні стін,
світ порожній!
Без хреста,без ікон,без сумління, без Бога...

Не цвітуть уночі
веселковістю фарби-
лиш душа полотна
жорсткувата на дотик.
І цнотливий папір
римування не просить;
і сміттям у куті
діамантові скарби;
І однакові краплі від
крові і поту...

Гріш ціна уночі -
що краса,що потворність,
без очей сірі маски-
невиразні плями.
Спить у темряві клітки
яскравість уяви.
... Уночі хтось іллюзій
теорію творить,
хтось готує ранковості
радість появи.

Я хочу піти
Не знаю куди
Загубила усі свої мапи.
Я хочу втекти
Від себе туди
Де можна нічого не знати
Я хочу пройти
Крізь тебе й світи
В яких я не можу кохати
Я хочу втекти
Не знаю куди
Нема вже кудою втікати.
25.08.06

Кілометри зітхань
І літри зеленого чаю
Сотні непризнаних признань
І ні одного Я КОХАЮ

Тисячі загублених хвилин
І мільйони непрочитаних сторінок
І не згадаю жодної з людин
Чи то б пак людинок

Тисячі убитих рим
Сотні паперу сторінок
І нікому непотрібний грим
В кожну хвилю з тисячі хвилинок.
25.08.06

Я нікого не вбив на добро України,
Москалі, малороси, манкурти,
Скільки вас розвелося, охочих зі спини
В мене шкіру зідрати на куртку.
Німо плачуть і денствують рідні краяни,
І немає церков на майдані,
Знову пана годують німі хуторяни,
Дні гіркі і як ланки кайданів.
Не чатує на здобич старий сіроманець,
Загубились у мітах кентаври,
Уся вольниця може вміститися в ранець,
Дикий Луг подробивсь на гектари.
Мої стріли поламані в п'яному герці,
Ти пробач, ми тебе пропили,
За тобою приїдуть на чорному мерсі,
Й згодом викинуть в рот ковили.
Я підвестись хотів, та не слухають ноги,
За шаблюку - проклятий шинкар!
Ну до кого, у кого просить допомоги?
Хто полегшить мій чорний тягар?
Моя торба стікає і повниться кров'ю,
В ній лоби закатованих люто,
В ній підрізані мрії вляглися з горою,
І по ним не злунають салюти.


2
Я убитий козак у нерівнім бою,
Нерухомо у житі лежу й, наче, сплю,
Я напоюю щедро землицю мою,
Я тебе, моя земле, люблю.
Ти пробач мені, рідна, що колос вломив,
Неславетною смертю ще більш завинив,
Не зійду упокос на твої килими,
Просто я не вернувся з війни.
Мої вії розвіє завійний борвій,
Грає вусом та чубом, та я не живий,
Я спочинок надибав собі у траві,
Та не можу спочити, хоч вий.
Ворог мій переміг й свій провадить закон,
Його правда і воля у нас у хатах,
Рідна кров цебенить із новітніх ікон,
Із гаптованих риз на катах.
Хто заступиться, мати, за тебе, я ж впав?
А живі - мов у сні - ще мертвіші собою...
Не сумуй, моя рідна, на згине гопак,
Я постану із пекла до бою.

2001

Коли світло здіймається
над твоїми дверима
я відчуваю ворота чогось нового
Коли над твоїм небом
починається дощ
я бачу себе далеко
Не знаю, скільки ще
хвиль розіб"ється об мої
очі, вікна та стіни,
перед тим як хтось позачиняє всі двері,
залишивши навстіж відчинені серця,
крізь які табунами
будуть проходити
все нові та нові обличчя.
Подумай, куди ти ховаєш свої окуляри,
крізь які ти можливо колись
зможеш побачити
мій назавжди мертвий телефон

забути,..забути так важко,
забути і викинути геть ці думки.
кудись в небо, щоб вони,
підхвачені вітром рознеслись на шматочки.
кинути їх на плац до ката.
щоб він розсік мої думки своєю безжальною сокирою.
бо забути їх неможливо.
міцно вхопившись за мою свідомість,
вони мчать моїм життєвим шляхом,
тягнучи за руку моє м*яке від швидкості тіло.
забути. забути ті безсоромні думки,
інакше я буду самогубцем.
зфотографувати момент, коли я буду
падати на рейки метро,аби
потім отримати нобілевську премію,
за фото моїх думок, як цигарним димом,
звиваються наж моїм мертвим тілом.
забути. нарешті забути.
відчуваючи як хвилі світового океану накривають
те що лишилося від моєї свідомості.
забути.забути все, домалювати жовтою фарбою собі
посмішку.
забути. забути, як колись забували всі, що вони -
люди.

я
сонце
темно
знову я
напевно
можливо
знайду
все буває
ти
тебе немає
ми
усе вмирає
спосіб є
я хочу це зробити
навіщо
ти
а може ми
щось гарне
можемо створити
без страху
все одно
не зрозуміє нас
ніхто
всі
маріонетки
ти і я
звільняєм мозок
нема нічого
відкриєм вікна
небо наше
собі повернем
втрачених себе
це скло
так видозмінює тебе
я сподіваюсь
щось реальне іще є
сни
діти малі
заблукали
сліпі
марнуємо
час
нас
не шкода вже нічого
змінити готові
весь світ
окрім себе
убити ми в змозі
кров молода
смачна
це твоя?
ні, не досить
стеля
мій бог
там моє небо
не хочу в пустелю
не зупинити цей час
вже ніколи
спинити себе тоді
вийти за поле
не можна
а може?
цей вітер не мій
не моя це робота
я вмію
але неохота
так рано
що скажеш?
давай іще трохи
бачиш?
я можу
ще мить
й все чудово
я послизнуся
невипадково
зелене все
це просто нудить
цей світ від тебе, мене
хтось курить
відколи
ти
дай руку
світло вимкни
ти можеш
знаю
тобі байдуже
небо падає
а я ж туди летіла
болить
дивитися на тебе
забудь себе
і легше стане
мені забутись
вже без тебе
боїшся
нащо?
друг я твій
можливо справжній
довіряй мені
стіна
зламай її
вона моя
багато
тільки не треба
світло не там
іти
не знати куди
все просто
ти

Між нами,
полинами і садами,
долинами і часами
пролітає час.
Між вами,
співанками чи піснями,
вітрами чи думками
не згадає ніхто нас.
Між ними,
золотими, забутими,
затертими чи чужими
вже не буде нас.
22.08.06

Квіти в саду засихають, не розквітаючи,
липень надто жаркий.
В щастя, знову для мене втраченого,
присмак надто терпкий.
Діти хочуть гратись, не змагаючись,
дорослі надто складні.
Вони не вміють кохати, не розлучаючись,
люди надто брудні.
Янголи в небі літають, не замовкаючи,
гріхи надто людські.
Кров стікає по ранам, звертаючись,
супротивники надто легкі.
Біль у серці гуде, не спиняючись,
та ви надто глухі.
Я кричала до вас, ковтаючи,
свої сльози, надто важкі.
Липень-серпень пече, та закінчується
квіти надто не ті.
Із зачиненими очима, я падаю
у твої обійми пусті.
Якби квіти могли розквітати,
або пекло замерзло навік.
Я б тебе навчилась спитати:
Чи б мене повернути ти зміг?
Разом з ними тепер засихаю,
разом з літом покрилась вогнем.
Та все щезне, я точно це знаю -
під осіннім холодним дощем.

Світить місяць угорі
Cпить село за гаєм
Похилилися хати
В самоті й печалі.
Чагари в садах ростуть
Криниці запалі
Все убоге навкруги
Серце рве від жалю.
Змерлі роди у пітьмі
Пастухи шугають
Предки наші у ганьбі
У могилах блазі.
Рід свій вже ніхто не чтить
У молитві і у Бозі
Свічку б в церкві запалить
Пом'янути гоже.
У Руїні ти живеш
Україно! Боже
Благодать пошли з небес
Врозуми нас, Боже.

Дзвенить дзвінок, дзвенить і кличе
усіх до школи, в незнайомий клас.
А журавель над школою курличе,
Неначе хоче привітати нас.

І ми - нарядні, радісні, щасливі
зробили перший самостійний крок-
зайшли у клас й відкрили рюкзачок,
Ось так почався перший наш урок.

Цікаві, несміливі, але горді
щоранку поспішали на урок,
щоб так, як кажуть у народі,
пройти свй шлях від тернів до зірок.

Бігли роки, неначе бистрі коні,
А ти, урок, був завжди поруч нас.
І твій відбиток залишився на долоні,
Немов та згадка, що про тебе і про нас.

Ансамбль квітів у моїм саду
Грав серенаду тиху, чарівну.
І полетів там звуків водограй у наш багатий український край.
Бринить роса на пелюсточках рожі,
Мов арфи струн торкають руки гожі.
Легко тремтить жасмину гілка,
Так, як співає голосна сопілка.
А матіоли, айстри, хризантеми
В романтиці пишуть поеми.
Лілеї білі, наче сніг, слова і ноти нам кладуть до ніг.
Конвалії, фіалки, первоцвіт меланхолійно обіймають світ.
І видихають п`янкі аромати,
Які вітри заносять до кімнати.
Послухай серенаду вечорову
І ти почуєш квітів спів, розмову.
Ти не злякайся, як настане тишина, –
Цю музику сприймає лиш душа.

Стомлені
Зваблені

За десяту переспали
І болить голова
Естакадами стали
Дратують слова

Я буду пестити
Під бокали сухого вина
Я хочу нести сни
Лише ті яких в тебе нема

Спилися кавою
Білі ми лілії
Захлинулися славою
Кілометри надій її

Ти в кіно не знялася
Щоб не плакав дивився
Що зав’яжеш клялася
Щоб я жив не сердився

Зеленого чаю
Налита піала
Я вірив i знаю
Як ти сумувала
В букети зібрала
Нас квітами звати
І сни впізнавала
Ти вмієш гадати

На карти, на вартість
На чесність піару
На сніг, на пісок
На сонця загару
Всміхаюсь нервовий
Ламаю гітару
Зникати звикаю
З тобою на пару

Піала пустою
Залишила знаки
Змиваю водою
Щоб краще не знати
Для кого є ти
Навіщо писати
Амурні листи
Не вмію гадати

Сонце моє
Ти моя радість
І мій політ
До тебе крилатий
Я засинаю
І прокидаюсь
Серцем бажаю
Тобі віддатись
Хочу ходити
Разом літати
Радість, любити
Тебе пізнавати
Квітко моя, ти
Цвіт твій весняний
Завжди медовий
Від тебе я п’яний

Давай закриємось в ванній
Затягним жалюзі звісно
Нам вдвох не буде там тісно
І подих, тіло до тіла

Ти зробиш все, що хотіла
Ти зробиш все, що бажала
І тілом вміло до тіла
Ти зробиш все, що хотіла

Секунди „сумерків”, кисень
Ковтаєш голосом хриплим
Бажань настирливих ливень
Під ним вся ніч пролетіла

Китайські палички, вишні
Ти дивишся поглядом хитро
Вже чай і піца холодні
Давай же виключим світло

Ти обіцяєш
І робиш це так просто
Ніби відриваєш листок календаря
Посмішка зі старого фільму
І остання впевненість
У тому, що ти справжній
І не зникнеш вдягнувши білі рукавички
Такі веселі дні,
Коли я бачу тебе
Такі веселі дні,
Коли не знаю де ти
Легко жити
В тобі і поза тобою

Квіти в саду засихають, не розквітаючи,
липень надто жаркий, щоб знайти, все забуваючи,
воду: „Хоч краплю, ковточок!”, вже помираючи,
прошу. Вітер з піском, надриваючись,
виє від болю мого.

Але минула депресія. Знову прийшла істерія.
Вітер так само як вчора про щось, надриваючись, віє.
А я, закутавшись в ковдру, нервово про тебе мрію,
на голубому небі сонце від нервів жовтіє.
Я знаю бажання його.

Ну а тепер я меланхолік,
За вікном дощик-алкоголік,
Я вийшла знов без парасолі –
Дерева стали трохи голі...
Я знову жалібно оплакую себе.

Із монологами на тему діалогу
Я хочу йти завжди тепер у ногу
Із часом, що давно вже об підлогу
Голівонькою вдарився, небога.
А мозок мій давно на восьминога
Вже схожий. Добре – хоч не роги,
А то забула б певне вже тебе.

Отак життя трива. Шизофренія.
Отак я мрію, млію, шаленію,
Весь світ в собі тримати вмію,
Отак на голову хворію. –

Така тепер загальна мода.
А квітів стало трохи шкода.

Мені так хотілось бути з тобою,
Що я боялась…
Мені б ніжно притулитись до тебе,
Та я не можу…
Тому що я себе майже не знаю
І навряд чи розумію,
Що більше не зможу…
Очі закрити б мені –
І більше не прокинутись!

Я знаю, що ти будеш поруч,
І я стримаю свої сльози…
Я не буду шукати тебе,
Тому що в серці моєму ти будеш жити…
І барви зими не тішать погляд,
Коли солодкі вуста ніколи вже не пожаліють,
І боляче не сказати люблячих слів тому,
Чиї теплі руки ніколи вже не зігріють…

О, який ти жорстокий, гордий світ!
Нас боляче ранять твої батоги,
І ми, покинуті небоги,
Йдемо в той далекий світ,
Залишив на спогад легкі кроки…

Хто учив лелеку
За моря літати?
Нащо так далеко
Доленьку шукати?
Може, там і краще,
Та давно відомо:
Те далеке щастя
Завжди буде дома.
А бентежне птаство
Тягнеться у вирій.
Кажуть – зим бояться,
Тільки я не вірю.
Кажуть, там, де тепло,
Хочуть жити тихо.
Тільки ж путь далека –
В боротьбу і лихо.
То вже, видно, вдача
Випала такою:
Все чогось шукати
І не знать покою.
…Твої дужі крила
Не мені спиняти.
Й нащо птаха вчили
За моря літати?

Любов, любов, - легенда мовить, -
Союз споріднених сердець
І душ єднання виняткове,
І єдність, що завжди у змові
Із вічним викликом на герць.
І серце, що було ніжніше,
У боротьби нестерпну мить
Страждатиме від ран сильніше,
Згасатиме в сльозах скоріше,
Аж поки зовсім не згорить.

Старовинного міста душа
Шепче в'яло набожні слова.
І сьогодні, уперше в житті
Парфумерно так пахне айва.
Мати-й-мачуха погляд пече
Колоритом терпкого видіння.
Я в буденності перехрещусь
По-митецькі рожевим промінням.
Новелістка захмурених днів
Пермножить весь всесвіт тепер
На світанки, на ночі сумні
Бо учора помер четвер.
.......................
Лише вчора помер четвер,
То ж зумовилась провокація:
Поховати його почуття
Під обпалим суцвіттям акації.

Вічним паломником храмів наземних
Повертайся скоріше додому.
І на лаври величні заради спасіння
Відпускай ту безсилу втому.
Очищаєш ти душу - чотириста років
Просиш Божої благодаті.
Наодинці спілкуєшся із святими,
Що в іконах, у кожній хаті.
Натоптав вже шляхів до спасіння земного
З літописною чудо юрбою.
Вічний паломнику храмів небесних,
Віддано - я з тобою.

Жабко, жабко, зачекай,
Дуже швибко не стрибай.
Може, ти красуня дивна?
Зачарована царівна?
Он вже, скаче вдалині
Принц на білому коні.

Я хочу мати слоненя.
Я обіцяю з ним гуляти.
Я буду ліжко заправляти.
Я буду слухатись щодня...
Купіть для мене слоненя!

Спалюючи м'язи свого серця,
Може варто кинути його в скриню забутого?
Сірників ще ніби багато,
Але змокли геть всі, занездужали.

Списуючи крейду власних нервів,
Так хочеться щось написати із вигаданого,
хоч місця і не лишилось для звернення,
А тільки для відчуження.

Привіт моя жертва .
Лікуєшся від уваги?
Навіщо тепер ця марка
Безглуздя лиця поваги?
Бо ти – це лише дилема ,
Ти прояв твоєї ж уяви ,
Ось знов чиясь афера
Породить в тобі бурани .

Рудим калачиком
Згорнувся місяць,
Вперед проплачена
Прийдешня ніч.
Завчасно змащені
Дверні завіси,
Та шепіт: рано ще,
Ще ні, ще ні.

Сплелися сутінки
Довкола свічки,
Вощані бусинки
Лягли на стіл.
Проміння-прутики
Осяли личко
І вуст два кутики:
Постій, постій...

Та кличуть мріяти
Зірок іскринки,
Потроху тліючи
На гнотику.
І ніччю зміряна
Одна хвилина,
Вуста розхилені...
І тінь в кутку.

Ніч посміхалася –
Вони ж мовчали
І віч-на-віч,
Вуста до вуст
Чи то віталися,
Чи то прощались
На вік, на вік –
Ще на добу...

На кожен вечір я виходжу з гри
приймаю нові правила
забуваю про себе

Щоразу думаю, що щось знайду
зустрінусь із богом
побачу нове небо

Повні кишені надій не дають
можливості полетіти
хоч бий під землю

Впевнена, що і цю гру я програю
але може пощастить
хоч наступного разу

Повзе Руаном із майдану
чорний дим,
і розчиняє готику церков.
У ритмі плачу кованих підков
лишає маятник невидимі сліди.

А на майдані посідало
вороння,
вервечками французьких молитов
підв"язане. Посередині - стовп...
Байдужий кат коней не підганя,

щоб із бруківково-колісним
дзвоном біг
не потривожив тіней в майбутті,
де місце уготоване святій,
переодягнутій на єретичний гріх.

Свіча полону закоптила
лат іржу,
зщербився гострий меч об камінь
зрад.
Повзе стіною лише тінь від грат,
бо Карл волань про допомогу
не почув...

...Той міст заскреготів зубами
ланцюгів -
чи плач,чи реквієм для юної
Жаннет ?
Комп"єн - стріла для голуба
у лет,
майбутній вирок двох держав,
двох королів!

Дитя села,чи гріх таємний
короля ?
Цнотливість Діви-непідкупний
меч
в її руках розтяв столітній
смерч,
що над безглуздям вінценосностей
кружляв.

Палили лицарі - месьє і
джентльмени
не єресь, не облуду і не гріх...
Палили весь жіночий оберіг-
ТаЇну всіх начал Марії Магдалени...

1.
Готель. Самотня ніч. Останній келих.
Сидиш навпроти, вкутана у дим.
П’ємо вино з магнолій. Чути шерех...
А пам’ятаєш: ми хотіли в Крим?

А знов поїхали кудись без себе.
Два кораблі без гавані і слів.
Ми — рудокопи спаленого неба
і Гулівери у країні злив.

Ми офіцери без мети і часу.
Стомився час, його б попрасувать.
Навколо лави важелезна маса,
а ти її в долоню хочеш взять.

Навіщо день кінця жадає завше?
Іде годинник, скаженіє час.
В готелі ми п’ємо з химери-чаші,
готель вбирає квас думок із нас.

2.
А за вікном іде холодний дощ,
і на балконі є вже дві калюжі.
У тебе вдома залишився хвощ,
а в мене фотокартки дві верблюжі.

...колись блукав по втрачених світах.
Крізь переходи йшов і піраміди.
І раптом в мій готель вселився птах
з заліза, радію, формальдегіду.

Вода і камінь; полум’я і лід, —
такі банальні і такі одвічні.
Заграє Бах у тишах пірамід,
і я цілунком обійму обличчя.

Моє життя вологе і м’яке,
в моїх копальнях логос догоряє.
я — дві стихії: бренді і соке,
ти — Та мерлан.
Вже час нам докоряє...

Буяє він в безодні сподівань.
Моє сьогодні вкрало перспективи,
але мене, без суму і вагань,
ти віднеси у спеку злої зливи.

Нехай лишилось три хвилини —
Мить.
Нам вистачить. Чого іще бажати?
У нашім номері безмежжя спить,
якому в карти ладен я програти.

«По батареях жил
........жагучу ураганну кров
вузлами тромбів зав’яжіть,
........легені корком правил закупорте.
Дурні, бо юні ще, як ВІЛ,
........Слід пластилінить з кроку в крок...
Під дахом черепних кабін
........нахабніє безсовісний супротив!» -

Так старість амплутована
........з сарказмом шамкотить.
Але
не наш таран спинить засовами
........воріт зі згнившими завісами –
шкребеться молодість в зап’ ясті,
........зайвих хвилин нема й п’ яти
на зважування результатів,
........на ігри бісером ...

На перше-ліпше зовні
........вилечу кулею відчаю –
темниці легень повні
........реву блискавок і грому;
Не поміркованість мені,
........рано душі ще проти тіла сівдчити.
Дай сперми лаву і зубів граніт,
........парабелумів вагони !!!

Павутиною нервів
........тремтить ще душа,
переконання – в резерві,
........принципи – малолітні повії.
Вам голови кліщ жирний –
........мені емоцій психо-шал.
Мені характер нашатирний!
........МЕНІ вас накип подихом розвіять!
...На те вона і молодість...

Скавчить серця щеня,
З грудей вилущене :
Тремтить –
```````````чахле і
```````````````````недоношене.

Загорнулось в шинель
І лице крижане
Лиже,
``````лащиться –
`````````````````просить прощення.

Як з кладовища прірви ока
Нагряне той, хто не дожив,
Та побіжать по кровостокам
З амфітеатрів тони ржи.

На мітингах, бунтах, протестах,
Зігрівшись вдосталь бурим жаром,
Всі, врешті, вибухнуть інцестом
Під нігтем неба людожера.

Тоді напруги зніму лати,
Бо це і буде наш фінал –
Найестетичнішим терактом
Віршів чорнило пролуна .

Малиновим розвіє пухом,
Заплівши пломені в косу;
Залиє димом очі Бога –
Кому страшний незрячий суд?


Набрид смак слів розхристаних –
Сховайсь в кишеню, сонця рик, –
Нам часу в вірші вбити істину
Доки горить Вітчизни Рим ...

Куди не встромиш фокус ока,
у кожній тріщині стіни,
Шмат шинки, мов картон розмоклий,
людиною набряк.

У кожній вибоїні пломба,
чужий ковтаючи інтим,
Живе свою останню спробу –
осмислений обряд.

Людятини шашлик, згноївши,
міняй на слимака желе:
Хто був ікаром, стане пішим, -
топтати ренесанс;

Хто в черепі надибав двері –
хрящі між пальчиків жере,
Хвостом мертвородящих еврік
підвісив себе сам.

Останній раз на задніх лапах
планету зірвемо з різьби.
Вже носяться останні лахи,
а губи в молоці...

Захекане сансари жерло
тому, хто карми не пропив,
А тим з-під шкіри лізуть крила,
у кого ніж в руці.

Побачити
перед смертю
веселку в калюжі,
навіть
, якщо
в думках
ти відчуваєш
заплутаний танок
твоїх бажаннь.
Заведений
зимовим подружжям..
Відчувати себе вільним
Навіть
Сховавши вітрила.
Пропасти.
Хоч раз покохавши крила.
І відлетіти туди,
Де людина є людина.

Колись ти зрозумієш
чому я ходжу гуляти з небом,
чому мені так потрібні крила,
чому я п*ю осінній вітер як парне молоко,
чому мої очі змінюють колір,
коли ти нарешті навчися читати по губам?
ти не зробив цього коли був моїм богом,
а наступного дня весь світ впав до моїх ніг.
цікаво чи думав ти про моє небо ,
коли роздягав мене своїм пристрасним поглядом.
ти думав я цього не помічала?
а я лиш посміхалась,
коли бачила як в своїх очах
ти розмірковуєш як ми кохаємось.
ти дивний,
та я дивніша,
просто тому, що
я - жінка.
я не розумна, але мудра
і мудра завдяки вам,
чоловікам, якби не ви,
я напевно б померла,
ні я б не стала лесбійкою,
бо ніхто не вміє кохатися так
як чоловіки. так.
ви буваєте нестерпні.
ви зраджуєте.
але від цього стаєте ще жаданішими.
я, закінчене стерво зараз
співаю гімн чоловікам...
куди котиться цей світ...
Хм...
Дурне питання -
він котиться
до моїх ніг.

коли відчай пише поезію
вона набуває
кольору брудного взуття
і присмаку пожованого листя

вона кричить, палає,
проситься на волю
залиєш її сльозами
і вона зацвіте
лише пліснявою

тож не сподівайся,
що вона когось розбудить
від вічного забуття
і не дивуйся,
коли тебе засміють

поезію не пишуть
з нею відходять у вічність

Квіти в саду засихають,
не розквітаючи -
липень надто жаркий.
Сіль на губах виступає,
тіні, зникаючи,
липнуть до ніг,
як човни до ріки.
Небом вершково збиті хмари
розповзаються, танучи.
Розплескана скибка черствого сонця
кидає жаром в очі блукаючі.

Липень, не розквітаючи,
вже засохнув.
Квіти палять вуста,
смачно цілуючи.
Аксіома доволі проста:
літа ми ще не відчули,
а бачимо вже його спину...

Макаю пензля в небо
і малюю твою відсутністть
щовечора приймаю
пігулки нескучання
а ти чомусь далеко
а на портреті відстань
яка чомусь не схожа
на кохання
макаю пензль в місяць
і так минають тижні
потрібна анастезія
загального наркозу
а все що пропонують -
писати сумні вірші
говорять організм
не сприйме більшу дозу
Макаю пензль в очі
а там ціла палітра
тонів дуже гарячих
і солено-холодних
макаю пензль в серце
макаю пензль в вітер
і хай мені хтось скаже
що я не є художник.

Коли немає проти чого битись
І всі цензури знято
Старий рок*н*ролл помирає у муках
Бо ти не маєш чого сказати
Не маєш про шо співати
Або кого підіймати на бунт
Свобода приходила поки ти сидів на дивані
Але не впізнала тебе
Коли ти граєш старі пісні
Курт і Джонні плачуть обійнявшись
А Джим випиває ще келих
Бо твій світ надто зручний
А на струнах тепер не кров, а пил

Вечір починався, як завжди
Так розмірено, однаково і сіро.
Не прийшов...
Ну і не прийди...
Сотий вірш римований похміллям.
Як завжди напилася сама
Бо неиа ні подруги, ні друга.
Я сягаю всоте сього дна
Де під 220 б*є напруга.
Світ стирчить довкола і довкіл
Паранойа зміни нових вражень...
Так буває тільки від похміль
Коли п*єш самотність по кав*ярнях.

Exordium
Квіти в саду засихають
не розпускаючись - липень
надто жаркий. У блакиті
тільки грайлива хмаринка.
Змінює контури, лики,
з півночі летом на південь,
мліє в небесному світі,
наче і там вона жінка.

Пряно гуляють травою,
схожою більше на хутро,
брижі ефірні. Принадно,
водною гладдю палає
марево. Вкрившись корою,
мозок гадає премудро –
щедро вести чи ощадно
тіло, що міри не знає.

Зрештою, скільки випадків,
скільки загублених рішень.
Тіло противиться: - Годі!
Хмелю і дійства, любаско!..
Дивно, що прагну початків,
а не щасливих закінчень.
Непритаманні природі
роздуми терплять фіаско.

Post scriptum
Сад відбуяв, посивíли
гóри, пожухла долина,
хмуриться море на обрії.
Горнього отчого краю
стежкою йде сивочола
з глечиком повним людина,
б'ється за стражею піній
серце священного гаю.

2006


* Опісля такої купи мінливостей і випробовувань
** Вступне слово.
*** Опісля усього написаного.