Самотність... грає привид... виє тигр.
Окасто вічність дивиться на сходи.
Лунає музика. Бетовен. Ти.
І грозові примарності природи.
Кульгає час... на ліжко впав цейтнот.
Рубає воду стомлений годинник.
Пройшов котяра. Грюкнув бегемот.
І ще якась тварина чи тваринник.
Бельканто слів... самотність із октав.
Блискучий лев розсівся на фотелі.
Раби із королів... Султан не спав...
І розплились на сонці акварелі.
Пап’є-маше... Курличе скринька. Змій...
збирає мотлох... Стомлений фламінго.
шукає склянки. Забарився Вій.
І тільки за вікном шепоче: “Інго...”

Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
бути такою ж мовчазною, як самота.
Риби ковтають в повітрі розчинені речення,
замість їх значень у небі хлюпоче вода.
Любий, цей острів із святозаступника іменем –
біле тавро на засмаглості душ і куліс.
Єй, чудотворче, у царстві земнім пом’яни мене:
просто я більш, ніж у небо, закохана в ліс.
Тому й витримую візові шаржи і збочення.
Тому і йду на ночівлю до букових стін.
Замість дахів – аж під небо – німого оточення.
Замість закутого в храми свавілля цеглин.
Дихаю димом дивацького дикого вогнища,
знаючи вперто :не ти його палиш вночі,
певне, шамани зійшлися на острів, бо хто іще
голосно, гостро, мов ріже, так клято мовчить?
Тут, на самому краєчку і суші, й історії
я виживаю, як древні, без слів.
                                           Тільки ти
ревно не думай про зраду, бо, знаєш, це море я
вчу щосвітанку тобі відсилати листи.
Пляшки і равлики, фрески абетки піщаної, -
як це нагадує фільми про море мені,
де послання із країни відомо-незнаної –
мо’, найцінніше, що є по сьогоднішнім дні...

І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
і рухи такі нетутешні, немов fiesta
без танців на пляжах Мехіко – для екстриму.
Вона не владнає твій світ з чорно-білих клавіш,
розсипаних абияк на піску горішнім.
Минулої осені – ти ж про це пам’ятаєш? –
вона переплутала в конкурсі прозу й вірші.
....Яєчня, гриби – на сніданок – і кава з цукром:
ти майже аскет, але музика для гурманів.
Зустрічним коханкам ти біло малюєш руки,
завжди залишаючи замість обручок рани.
...Вона повертається вранці. Напевне, з клюбу.
І п’є свій з цитринами чай. І на скатертині
лишає печатки розпачу – штампи шлюбу
між нею й обов’язком: Богу, тобі, країні.
Вона не відчує твої опівнічні болі,
пологи натхнення,де плодом - симфоній ліки.
Це, знаєш, як птаха з вечірніх небес – без волі.
Як жінку, яка не кохає тебе – навіки.
Гримаси провінцій на зоряній мапі світу.
І це відзеркалення з неба – у наших душах.
...Вдягайся тепліше ( на дворі здійнявся вітер),
ходімо у сад, де ростуть ліхтарі, як груші.
Ти просто мовчи, хай голосять в душі оркестри.
Ти просто іди – і дощем, і невчасним градом.
Оця твоя музика, сивий ти мій маестро,
на плечі мені осипається білим садом.

На вітрилах вашої історії
білі плями – дивні острови.
Все відоме : капітани, море і –
не мовчить, аборигени, – ви .
Гостроокі темношкірі легені.
З душ, як з глини, статуї-жінки.
Віші діти – світ з рівнянь і леготу.
Із воскових рун і трав – батьки...
То чому ж у краї навіщованім
не здійснитись всує молитвам ?
Ваші старці ворожіють мовами,
та слова їх Богу, а не вам.
Ваші вівці, ваші бджоли вранішні.
Ваше пізнє сонце на дахах.
Сонні дзвони на приморській ратуші.
І живі легенди, й свіжий цвях.
Імена. Каміння, що прозоріє,
коли губи зрадницьки мовчать.
Все реальне.
То чому ж в історії
білі плями слів – від „аз” до „ять” ?
То чому ж ви мовчки, як не навчені,
між столом і словом – на межі ?
Ваші гості завжди сито вдячні вам,
хто ви є – для них немає значення,
але, мов колумби передбачені,
відкривать приходять вас чужі.

І каміння, що росте у гавані,
і жінки, що пестять немовлят –
знов змовчать.
Щасливого вам плавання,
Адмірале східний !
Чи пірат ?

***
Розставити крапки над «і»,
чи звичайну трикрапку, як символ.
Самотність як колір води,
Акваріум. Страшно і зимно.

Сказати звичайні слова
Чи дати можливість фантазії.
Самотність на вигляд крива,
Математично без партії.

Дивитись очима услід
Чи діри свердлити в асфальті.
Самотність на дотик, як лід,
Самотність – синонім «вмирати».

Чула я твій загадковий сміх,
Падала до твоїх сильних ніг,
Бачила, що робиш ти зі мною,
Мріяла стати твоєю весною.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Знала я, що ти не зробиш крок,
Шукала ключ, щоб відімкнути замок,
Слухала, про що говорять дощі,
Мріяла стати твоєю вночі.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Манго на смак, як морква,
сонце - бузкового кольору.
Ось так проживаєм відміряні роки,
піддаючись фантазіям хворим.

Одне в одному вишукуєм вади,
у зраді підозрюєм, у ворожбі.
До оселі нашої сарана занадилась,
опинились в друзях спільні вороги.

Мій чай давно вже вихолов,
твій не димить кальян,
очі наші вихолощені,
затерлись імена...

Ти снігом тепло-білим
наповни мені ванну,
у супер-маркет по каву збігай
і разом із снігом розтанемо.

Побіжим із стічними водами,
будем співати у трубах,
давай влаштуєм самі собі проводи
і навік нерозділені будем!

Очі подібні до старої міді
на куполах соборів -
такі ж зелені і такі ж
вдавано холодні,
металеві, але той метал ніжний, первісний, мінливий,
як розплавлений час.
Руки - довгі, тонкі,
з пальцями-цяхами,
що вбивають ритми у деку гітари -
грати ж бо не вміють по-іншому.
Волосся - дроти високовольтних ліній,
пояких пробігає струм із тисяч дотиків.
Вуста - роззявлена паща голодного лева,
чи пелюстки соняшників - однаково усміхнені.
Хребет - вісь неіснуючої нині планети,
а лоно - бермудський трикутник, чи озонова дірка -
ніхто ще не повертався...

***
Самотність на колір біла,
Така, як стіни палати.
Ти чуєш, як плачуть крила
У птаха, що вмів літати?...

Самотність на колір сіра,
Така, як очі асфальту.
Ти бачиш: зривають пір’я
Із птаха, що вмів літати?..

Самотність на колір чорна.
І в ній наче у домовині...
І що тепер стало з птахом,
Що очі мав як... у людини?..

Самотність – вона прозора
І ти вже на дні плящини.
Ти бачиш нитки узору
Душі, що у людини...

Пішов...
Не зачинив за собою двері,
бо поспішав на потяг.
На потяг, що їхав до Неї.
В кімнаті нашій завили протяги.
У квартирі моїй стрибає вітер -
діти з вулиці вибили шибки.
На підлозі стогнуть зів'ялі квіти-
їх просто не встигли полити.
Від подушок наших літає пір'я,
сигарети зітліли у банці кавовій,
кішка вмерла - не хотіла повірити,
що ти мене раптом зрадив.
Я постаріла літ на двісті!!!
Поховайте мене в моїй ванній,
оголосьте зниклою безвісті,
я вберуся у сукню рвану.

Нам снились суничні галявини -
ми лежали від сонця п'яні,
а потім збивали халявами
ягоди цнотливо-рум'яні.

Ти пішов і забрав останню
скибку черствого хліба,
а натомість залишив виразки,
що й до тебе мала без ліку...

грець з тобою - не буду плакати,
не збиратиму скло побите
і не дам тобі знову внадитись -
не ведуся на всохлі квіти!

Принцип: "стукайте й вам відчинять"
чомусь не діє на тебе.
не знаю, як інші в подібних випадках чинять,
я ж просто беру і тікаю в небо.

провокаційні пичання на кшталт "навіщо?"
часом навідують хвору уяву.
Я на себе ярлик повісила
про непотрібність явну й удавану.

я заплуталась в лабіринті із судин і волосся,
я, блукаючи, марю про втіху тіла.
пророцтво старого мольфара збулося - не знайшовши тебе,
взялася інеєм...

Втаємничені, зламані, зраджені,
заплакані, з хворими серцями і чистими сумліннями,
голодні, спраглі істини, перманентно натхненні і знуджені,
дивні, розхристані, непочуті,
з тьмяними думками і холодними очима...
Будем лежати і дивитись на небо.
Або на стелю.
Яка різниця?
Головне, що не разом...

Часом марю, що я - акула,
запхана у трилітрову банку,
що мені бракує часу і простору
і я все рідше прокидаюсь зранку.
я зрослася із снами, це точно!
Інакше б звідки у мене взялося
три ряди зубів і плавці на спині?
Чому б мені стало тісно у моїй порожній квартирі?
Чому б я, аби не стала акулою,
так полюбила запах крові
і з якої причини мала б тіло вкрити лускою?
І якого хріна я б задихалася
лежачи тут,
під лампочкою, потужністю у 100 Вт?!

Зіграй на мені, як на скрипці...
зіграй мене, якщо зможеш.
виграй мене в лотерею,
чи просто виграй...
Що б не обрав - переможеш!

Я ковтала ноти колесами,
я вводила їх під шкіру
і внутрішньом'язово, як кетамін,
я нюхала ці згустки світла і темряви...
ноти скінчилися.
згасла музика.
кайф припинився.
у мене ломка...

* * *
Схаменутися від бажання…
Відсахнутися від небес…
Пояснити… Слова тут зайві
… Надто близько цей стук сердець!

Схаменутися, чи злякатися?
Відсахнутися, чи втекти?
Від бажання тобі віддатися,
Й небажання кудись іти…

До останку напитись пристрасті,
Не зронивши жодну краплину…
До останку втопитись в ніжності…
Я жадаю цього мужчину!

Сканую тебе...
Мої очі зупиняються на кожному
міліметрі твоєї шкіри.
Мій язик обмацує всі шпарини у твоїй підсвідомості.
мої пальці вивчають гладкість твого волосся,
а ніздрі вловлюють ледь помітний
запах страху
переді мною,
що витікає із тебе
березовим соком.
Ти починаєш тремтіти, немов від холоду,
але ж ми з тобою знаємо, що то інше.
Сканую нижче...

Навіщо люди носять червоне???
від цього кольору тхне смертю і зрадою.
Відразу згадую індиків, або кроликів у бабусиному селі.
і стає ніяково, адже знаю:
тварини все-одно будуть з'їдені.
Червоним брешуть, блюють,
плачуть за втраченою цнотою,
залишають вже НЕкоханих
за філіжанкою кави, що, холонучи,
набуває червонуватого присмаку,
фарбують підлоги у псх-лікарнях,
оббивають м'які фотелі
в борделях.
червоний - колір пристрасті і розпусти,
дешевих парфумів,
еротичної білизни
сутани Папи Римського,
вбрання ката,
газети "Комуніст"
дитячого і дорослого порно,
шуби Діда Мороза, його носа
і героя коміксів
Супер Мена,
національних і державних символів
(наприклад, калини чи стягу СРСР),
артеріальної і венозної крові...
Носячи червоне, відчуваю себе
биком і ганчіркою перед його носом
І, як і весь натовп -
обожнюю кориду...

Я плакав ув осінні зливи,
А листя путало петлю...
.......................
Скажи, тоді в тумані сивім -
навіщо скрикнула: Люблю...

мені
сама підморгуєш
ока не спускаєш

коліна шалом
моїм ніжиш

світом червоним
памороки забиваєш

ради не дам

піду звідси
перекотиполем

полюби м'я
з дону до дунаю

любове, - кажу, - любовонько
пестинонько срібнослізна
росинонько мукосердна

озовися, озовись

будеш мною князювати
барви-квіти
вподобати

я навіки твій

Маленька яблунька в саду у нас росте.
Лиш кілька років яблуньці, проте
Вона цвіте яскраво навесні,
Вкривають гілочки квітки рясні.
А як зірве пелюстки ніжні вітер –
Плоди з’являються на місці квітів,
І день у день все більшають вони,
Стають солодші, достигають… Восени,
Коли у яблуньки гілки аж до землі,
Їй дуже важко. І тоді мені
Моя єдина і рідненька мати
Доручує із дерева збирати
Достиглі яблука…Тоді
Гілки тоненькі, молоді
У яблуньки встають з землі,
Й «Спасибі» каже яблунька мені.
Хоча маленьке дерево це зовсім,
Та ще попереду багряна осінь,
А за зимою і весна прийде,
І яблунька маленька підросте!

Знов панікую. Врешті знати будете:
Нікчемний я, дурний і нещасливий,
Всі ваші фрази, праведно-осудливі,
Тавром ввіп'ються радо в плоть вразливу.
Я - ліра, Лірів блазень. Засторогою
У королевих вухах жарт мій свище.
За ним спішіть думками! А дорогою
Не думайте, що в мене на горищі.
Творіння власні, - лайтеся і смійтеся, -
М'ячем пасую у юрму шалену.
Не жду хвали. Їх копайте, не бійтеся,
Лише не озирайтеся на мене.

Це байка, що Ерос сліпий, - він же найманець-кілер,
Твій внутрішній космос занурить в безодню хаосу,
Як "зніме" мішень, коли влучно у серце уцілить
Й "контрольним" розбризка навкруг самовпевнений мозок.
Своє кожен має. Концтабір на двох такий милий.
Замовкни ж бо,ratio! Досі у простір белькочеш?
Могутній Зевес обернувся биком сніжно-білим,
Щоб звабити "тьолку". А що ти од смертного хочеш?
Я мушу зізнатись: живу в романтичнім полоні,
І, може, боротись із цим навіженством не треба.
Пояснення зайві. Поставить нам марш Мендельсона
Обкурений діджей в пронизливо-синьому небі.

(твоя)
Зарезервоване місце на кладовищі -
Бджолині соти.
Волхви чаклують, йдучи дорогою
В свої висоти.
Переноситься душа стрімка
В землі тенети.
І вібрують вогнисто контури
Чудо планети.
Небезпечно прямує сонце в храм
Дитя Дажбога.
Перевтілення в птаха сизого -
Твоя дорога.

* * *
(моя)
Музикант виконує тишу
На фортеп*яно.
Проростають пагони настрою
В серці весняно.
Набухають барабанні перетинки
Вторять звуку.
В паралелях шукаю зношену
Душевну муку.
Березнева реанімація -
Слова до Бога
Спопеляють уста мої.
У Рай - дорога.

* * *
(наші)
Ми з тобою не зустрінемось в світах.
Наші образи - безликі монументи.
Змиє дощ цілунки на мостах.
Все ж не мікро - ми,
Ми - макроелементи.

безперечно загубишся
ти в цьому місті
в моєму місті
втопишся в листі
втрапивши в літо
з осені смутку свого
в нас не питають
де твоє вчора
десь загубилась моя парасоля
і від дощу
під крило заховаюсь
голуб мій знає
кого я кохаю

лінія літа чи горизонту
в буднях минулих
уже не потонем
свято влаштуємо ну
просто так
купимо в сонця
життя за п`ятак
вмиємо хмарами
місто і маски
ляльки поховаються
до свого театру
а на кону життя
лишаться двоє лиш ти і я

слід на піску
це ще не слід на землі
він має форму
твоєї ступні
проте знаєш
що час
разом з вітром і водою
зітре його
він зникне безслідно

Ненавиджу тихо тебе,
Ненавиджу все те, що бачу,
Ненавиджу ім"я твоє,
Ненавиджу себе і плачу.

Забудь, якщо зможеш, мене,
Забудь, коли прийдеш до тями,
Забудь і не згадуй мене,
Забудь, усій серце думками.

Пробач, мій маленький, за все,
Пробач за мої щирі сльози,
Пробач і підтримай мене,
Пробач, що в душі моїй грози...

Моя свободо! Спалюю вогні!
Іду в сніги останнього пришестя.
І на мольберті пошесті і честі
Я намалюю П’єра Валері.
Сміється пломінь стомленого сну
Самотньо б’є годинник на терасі
Спадає сніг на траси і каркаси.
І грає скрипка музику пісну.

На каруселі стомленого щастя
Я прокручусь, і встану на траву.
І будуть хмару зчісувати рясно
Самотність крапель. Далі я живу.

Булькоче сніг, ногами грим у двері.
На вікнах крига, стомлена й п’янка.
А я іду самотньо по планеті,
І вже не треба пуп’янка й вінка.
Самотньо двері зачиню у ліжко.
І прийде пес, кудлатий і сліпий.
І будуть миші гратися уліжно.
А поруч небо — і священний Пій.

На каруселі стомленого щастя
Я прокручусь, і встану на траву.
І будуть хмару зчісувати рясно
Самотність крапель. Хочу — і живу.

Більше не буде сміятись
весна
на узбіччі
мого кучерявого серця
вийди надвечір
на струм
там межа
грає сліпий баяніст
б’є ракета
космос
реактор
cолодка вода
стомлена в солоні вітру і хліба
землю пропитує
сонячна крига
буду лежати й чекати на два
ока небесних, допоки не вийде
хмара, що біла, в петельках весни
час зупинився на светрі
і меви
все пролітають над сном і пливуть.
мальви озер і пеони світанку
сум’ятна в серце вростає трава
зелень здіймає всі стелі і хатки
кратер весни, виливається лава —
піна небесна, що зветься Десна
все у воді і смішнім абсолюті
весело світ перекинув місток
треба хіба що знайти ще ілюзій
і посадити у землю росток

мені наснився носоріг
він грав на скрипці в білім парку
самотньо лазив, пив із банки
і тупотняво в небо біг
зелений, наче крокодил...
самотньо йшли по парку люди
і грали кульками на блюді
і золото кидали вслід
а носоріг мене спинив
дивився в очі чорно-білі
і його ріг, мов ночі зілля,
мене із ноти сотворив.

куди втікає день
від світлого причастя
і байдуже іде
самотній апельсин
ховає знак біди
лукавий гість
на щастя
і хай собі іде
не треба
мій полин
зів’ялий
догоряє
і небо сипле фарби
на золоте волосся
а ти ідеш у світ
самотню блимнув трактор
по коліях бездолля
ідеш на світ, мурашко
і бачиш краплю дня
то дощ дощив дощисто
чекаючи на тебе
він купував букети
бузку
і ще жоржин
і ти мене цілуєш
мов мак серпанок неба
у світі тільки двоє
це ти і твій букет

ти мене не помітиш
на шпаркому асфальті.
буде сонце сквозити
крізь смішне одіяло
ти не бачиш на листі
золотистих оскомин
і не чуєш, як в небі
пролетів едельвейс.
він шукає у лісі
але пошук спиняє
гуркіт світу і пішки
ми ходили в воді
але хтось вже не може
роз’єднати на двоє
і лишається чути
як курличе тюльпан.
ти не чуєш бо
я
хворобливий і смішний
вибігаю на небо
а трамваю нема
ти мене поцілуєш
і прокинеться чайка
наш малюнок —
це ребус,
але
він
тільки
наш

Ви зрадили мене печальними очима.
Я Вас не знав. Я Вас тоді любив чи ні?...
Я Вас люблю. Клену. Я сам тому причина,
Я сам любив… Коли Ви зрадили мені…

Тоді… я знаю. Обіймав Вас не до речі
Кололо серце з ночі – на любов чи сніг…
Я Вас зову. Простіть. У цей святковий вечір
Я думаю…Коли ж… Ви зрадили мені?..

Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка -
Підсвідомих вагань роз'їдає одвічна іржа...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Ремарка,
Де про нашу любов і
І прогулянки лезом ножа?

Ви не знали того,
Ви ніколи нічого не знали -
Ні думок, ні проблем,
Від яких не заснеш уночі,
Просто так, мимохідь,
Ви до себе мене прикували,
Почепили замок
І закинули в море ключі.

Ви вдавали себе...
Сподіваюсь, хоч трохи для мене...
Ви писали себе -
Я для Вас і струна, і мольберт...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Верлена?
Там про нашу любов,
Але я вже заклеїв конверт...

в передчутті театру сьогодні вийду
з темного під"їзду у літню ніч
і залеліє пахощами кущ бузини:
квіти білі малі,
соромливо
аромати
розгублюють.
я вип"ю прохолоду місячного сяйва
і очима завоюю світ зірок і неба,
похапцем поцілую вечірнє повітря:
свіжі атоми якого
поглинули
білоцвіття
мрійливість.
а потім опущусь у вишневий партер
і оглянусь, чи не має де милого
хлопчика,
на якого крадькома кидатиму
погляди...

Прохала тебе:
Візьми мою волю
У свої долоні
І не відпускай.
Благала тебе:
Знівеч мою долю,
Залишися зі мною
І запам"ятай.

Що любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Що любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Питала себе:
Чому я не можу
Здолати огорожу
І швидко втекти.
Карала себе:
Я так його хочу
Всім серцем дівочим,
А він мене – ні.

Бо любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Бо любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Відкриєш очі і згадаєш,
Якими пристрасними були почуття,
Відкриєш очі і відчуєш
Ласкавий поштовх нового життя.

Не зможеш серце зупинити,
Яке стучить у два удари,
Не зможеш думку відхилити,
Яка лякає, мов примара.

Чому? За що? Хіба я винна,
Що божевільно так любила,
І не жалію, що зробила,
Теплом своїм вночі зігріла.

Блукає погляд, щось шукає,
Але самотня ти в кімнаті,
І в серці назавжди вмирає
Любов, яку не дасть своїй дитині мати…

1
В часі числа. В дев'ятім дооколлі.
В суціллі скорби. У щоранні ран.
Летить мій янгол до офіри болю
У безвідлуння строф. До дум-парафіян.
2
Щодев'ять днів стікає в умирання
Соборне слово голосом числа.
Щодев'ять дум у чорнім німуванні
Невидюще видніють край стола.
З
Зірвався нерв між жорна безголосі.
Жертовна жовч висмоктує єство.
Німіє зір із пухирями в оці.
Бо Слово в кровожилля затекло.
4
Стоять хрести. Розп'ято сумовиння.
В часі числа. Господній храм.
Лежить мій янгол в білій домовині.
Лежить строфа. Мій зубожілий крам.
5
Цей прах. Моє дев'яте надмогилля.
І щіпка солі на узвишші дум.
Безроддя чисел сивим черепинням
Віншує терням музу несвяту.
6
0 музо... Згарище і попелище.
Глаголице... О СЛОВЕ Іоанн...
Скипає Дух з-поміж святих очищень
І закипає в білу філігрань.
7
В золотослов. У Боже злотослів'я.
У срібен дзвін. У безтілесний хрест.
Та вже Сізіф із камінним свавіллям
Чатує музу... Мій осиротілий перст...
11.12.89 м. Харків

Твій голос в мені не зітерся і досі,
Ця тиша Твоя тогосвіттям стоїть.
У цім голоснім, голоснім безголоссі
Ми мальви посіяли — блюзом на тлі...
Ми мальви посіяли. Всіялись плями
На жменях, на долі, на всіх пухирцях.
Посіялась пісня із блюзом краями,
І мальви мої пожовтіли з лиця.
Останнії думи. Отямся, любове.
Не йди мені з серця. Не йди із очей.
Твій голос іще не зітерся до крови,
А серце сирітно жевріє іще...
А серце. А серце... Посіяно думи.
Посіяно квітку любови комусь.
Надмухують мальви печальні парфуми.
Печальні тривоги. На жовтий твій блуз...

Я п'ю, кохана, за любовну думу.
Ця чара у руці, немов червоний квіт.
Кохана, снись тим досвіточком суму,
За Тебе п'ю. На многа літ... На многа літ...
Любове, спи. Ти рученьки ісклала
На приспаній моїй спечаленій щоці.
Кохання п'яне. Владить я не ладен...
Любове, спи. Свіча згоріла при свічі...

«...і не сплаче за мною ніхто
і не стужить си, і забудуть мене,
заспокоють си...»
Г Хоткевич. «ГІРСЬКІ АКВАРЕЛІ»

гомін серця
і гомін пшениці
оживляє стебла
Степу Слобожанського

омелодійнений струмок
при битій дорозі
пахне ВОДОХРЕСТЯМ
на німій партитурі
Бояновою журбою
КОБЗАРСЬКОЇ НОСТАЛЬГІЇ
спочиньмо опечалені
годиною останньою
в обірваній репризі
Березовського
у найсумнішій репризі
первісного канту
і у темниці Веделя
умиротворімо
репризу
ВОЗНЕСІННЯ
і воздається
і цвістимуть маки
НА СТРУНАХ ЙОГО
і струни лірницькі
як святий окраєць хлібини
являє нам
ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ
раба Божого

Гната Хоткевича
І СЛОВО ЙОГО
НАГІРНЕ
ОСТАННЄ
на невольничих пергаментах
заволає
нині
з попелу
рясними звуками
ясними зорями
ВІРИ І БУТТЯ
нашого стражденного

Місто причиннеє, брама красная
Криничко семінарська
З питвом виноградним...
Первісте євангельська в Покрови
Оздобі пре хвальній

Пребудь на многія літа

Доле колегійна святописемна
Мудросте зміїна з вінцями
І благословенням Варсави...
В слові благовіщенським
Совісте благочестива

Пребудь на многія літа

Дух возвеличити з бурсацької нагірні
Тайною всеношною
Голосом хвали
І Преображенням саду божественного

На многія літа

Многія літа

Медовим рястом пахне липа пізня,
Хмільне хитання пахне із Левад.
Цвіте пташина колискова пісня,
Немов вишневий материнський сад.

Цвітуть купальські срібні зорелюби
Їм сняться сни, як сни Сковороди...
А лісопарк світаннячко голубить,
Щоб прилетіли втіхи голуби.
А цвітень цвіт літніє парками,
Мов ніч прощань, мов ніч купайлова...
Любове, Ладонько, — мій Харкове,
Волошку музики віддай мені...

Віддай мені...
Зіграй мені...

Росохаче. Яслиночко. Яскине.
Чортківщино. Намистино калин.
Гніздеченько і пісне лебедина,
Моя ти доле з вузликом золи...
Тобі хто я... Сівач, поет чи лірник...
Чи блудний син з пожитками гріхів?..
Та знай, вигното, — я твоя офіра,
Твоя звіздиця на твоїм хресті.
Росохаче. Ім'ям твоїм я мовкну.
Ні слів. Ні верб. Потоки навсібіч...
Та гупа пам'ять. Гупа, наче довбня
Прямобіж і поднинно по плечі...
……………………………………….
Поквапся, сину. Ось родинна кроква
Сумує сподом на два голоси.
Ти коню мій. О, коню кароокий,
Неси мене, додомоньку, неси...
Хай прийде день. За житнім тим узвишшям
Твоїх подивлю, земле, дітлахів...
Поклич мене, Росохаче, поклич ще,
Ліщинонько, травиченько, птахи...

(Пречистої Покрови)
І терном святим, і осіннім сутінням,
У тім безіменні і в тім сповитті...
Виспівую, мамо, цим Словом сумління
Жалю Благовіст лантушком самоти.
Виспівую Слово на зморене серце,
На суще тривання, творяще зорю
Земної офіри — стернавленим скерцо...
Життя чорнополлям щоденним вторю.
І де перевал?.. Мамо, світ у отруті,
І пісня зніміла в чаду і золі...
А півники сині висмоктують трутні,
Лиш барви купавини ще золоті.
Купавини, мамо, святі й непорушні,
Цвітуть поміж нас на опахчення нам.
І хай їхнє віно, хай плеса довкружжям
На Ваш Хризоліт нащастять щедрувань.
Хай кожна зоря і русалка, й рослина
Тріпочуть вітрильцем летюче життя.
А дари осінні із персня калини
Прийміть цих цимбалів чуття-почуття.
В озвученім Слові, моєму, матусю,
В терцині терпцю і нестерпного терпцю.
У цей пізньоцвіт я до Вас озовуся,
Озвуся на вість, осяянную серцем.
І терном святим, і осіннім сутінням
У тім безіменні і в тім сповитті
Простіть мені, мамо, перстінцем сумління
Пейзаж Покрови в багрецю золотім...

Ці тіні на очах. І хризантемна ржа.
Цей ранній лід. Розсіймося квітками.
А плеченько в росі. А серденькові жаль.
Листочок-листопад... Встеляє камінь.
А вустонька-вуста. А хустонькою піт...
Ці тіні на очах. І мальви, що минули.
А рученькі-любов, а рученьки — як лід.
Сережки срібляні... І думонька... І думи...
Я слухаю романс кларнетами смерек.
Горить свіча в кармінній карамелі...
Ці тіні на очах, як хризантемний хрест...
А плеченько в росі... Одне-одненьке...

Писанку писала візерунками:
Дивні птахи і тварини неземні.
Знаки, що зливалися у образи
Загадкові. Екзотичні. Називні.

Фарби перемішувала в репліки,
В вибух ніцшеанського буття.
Парадокс - моя інтерпретація,
Імпульсивний позитив життя.

Механічно позбувалась мовлення
Як пройдисвіт у країні Ніжності
Героїчно зображала втрачене в
Самовдосконаленні, в суміжності.

про мене забули, я забутий митець,
не на хвилю чи дві,
забули аж на цілу годину...
руки трусять палітру,
пензлик лінії зводить
і марнує фарби охрові,
вже не вдасться картина -
сонце впало у море,
потопилися в ньому і птиці,
хвилі притихли, вже не схожі
на бурю, чи хоч би прилив.

я - утомлений в славі, я їх герой,
а про мене забули на цілу годину,
я покину мольберт,
я покину цей хрест
і, напевне, подамся в матроси,
може, хоч тоді, я пізнаю,
що таке дійсне,
не мальоване море!..