Не всегда чужда ты и горда
И меня не хочешь не всегда, —

Тихо, тихо, нежно, как во сне,
Иногда приходишь ты ко мне.

Надо лбом твоим густая прядь,
Мне нельзя ее поцеловать,

И глаза большие зажжены
Светами магической луны.

Нежный друг мой, беспощадный враг
Так благословен твой каждый шаг,

Словно по сердцу ступаешь ты,
Рассыпая звезды и цветы.

Я не знаю, где ты их взяла,
Только отчего ты так светла,

И тому, кто мог с тобой побыть,
На земле уж нечего любить?

Ти здатна в небі сонце погасити,
Зібрати зорі в жмені, зацвісти
І місяцем-серпом туман косити,
І хмарою рожевою плисти.
Ти можеш засміятися росою,
Дощами заридати в небесах,
Бриніти павутинкою-струною,
Злетіти високо, мов птах.
В осіннім листі золотім сіяти,
Стелить, мов сніг, поету пергамент.
На чистім аркуші у римах процвітати,
Достигнути, мов плід, в якийсь момент.
Ти здатна стати світлом для людей.
Крізь все життя його в пошані нести,
А дактиль, амфібрахій, ямб, хорей
І анапест в вінок посмертний вплести.
Бо ти є вічна, ти є цілий світ,
Для тебе час немає зовсім значення.
В калейдоскопі місяців, років, сторіч
З`являються все нові й нові бачення.
В веселці мов ти граєш в кольорах,
Слова, як промені злітають, на папір,
Лягають в строфах, римах і рядках,
Сіяють впевнено, ясніш від зір.
Терцет, катрен замерехтять крилом.
Озветься щиро й радісно сонет.
Проллються, як у Греції, вином,
Всі панегірики, що склав тобі поет.
Не смію віршів, ні поем складати.
Я – не митець, ще не прийшов мій час.
Тебе, поезіє, не хочу зневажати.
Пробач, що я зневажила в цей раз.

сім філіжанок
чорної кави
збудливий ранок
шалені забави

вечеря, обід і сніданок
і наші з тобою справи
очі сусідів, губи коханок
за високо взяті октави

вінілові диски
крутять діджеї
шампанське, іриски
зваблені феї

і дні йдуть за днями
весело жити
я їзджу кругами
мене не спинити

ми здорові, часом хворі
і здавалось б мимоволі
не безмежно- синім морі
довели себе до болі

ми поставили на карти
я так варто хочу жити
і із за шкільної парти
вибираю з ким дружити

твій рояль мовчить роками
хоч хвилює наші душі
і сьогодні за столами
п’їмо вино і їмо суші

ми стомилися не знати
і вітатись перестали
ми бажали поряд стати
хоч шукали, не впізнали

не має місця
в моїй каюті
закриті всі люки
від сенсу до суті

ти пам’ятаєш
мною забуті
ти розганяєш
хмари дикої люті

злітають
болісно рейси
зникають
знайомі „фейси”

лякайся
бо ти не варта
не оглядайся
так лягла карта

не розгуби оцю останню ніч
і не розтрать на крапельки ілюзій
з моїх бажань стікає спілий сік
в твоїх бажань розхлюпані калюжі
не розгуби оцей останній шал
цю магію останнього єднання
остання ніч ніби останній бал
де парою для танцю є кохання...
...
я завтра йду туди, де НАС нема
на мене вже чатують всі вокзали
ну не розтрать останності дарма
ну не розтрать
бо стане ніч кошмаром

Небо, синє небо, хмари кучеряві
Пропливають тихо, ніби кораблі.
Зараз, мовби квітка, потім звір в уяві,
Далі намалює образ твій мені.

І коли полину я туди думками,
То воно, немовби забере собі,
Загребе все горе ніжними руками
І залише спокій. Скаже "НІ!" журбі.

Бо немає горя, щоб воно не взяло
Все поглине в себе, - щезне, мов мара.
На душі так тихо, тепло, вільно стало –
Зникнув сум і горе, вмерла і жура…

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий з малахаєм.
Квіти в саду засихають,
Слива схилилась суха.
Меду не буде із липи.
Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень.

Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам,
В них запали свою силу.
Липню, прости і помилуй,
В що я вбиратиму милу?
В що сад вбиратиме літо?
Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам.

Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я,
В силі могутніший сонця.
Липню, візьми антифон цей,
Вишню упоєну в соці,
Квітку з пелюстками раю.
Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я.

Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням
Теплим пісням-громовицям..
Квіти в саду, озовіться
Щебетом райдужним птицям,
Оди розлийте маслинні,
Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням.

Стали при талії далії,
Липами липень полинув
У чорнобривих сандаліях.
Стали при талії далії,
А гладіолус в баталії,
У поцілунках малина.
Стали при талії далії,
Липами липень полинув.

Я ніц не розгубив
Ні кольорів, ні звуків,
Ні марних сподівань,
Ні променів п`янких
В твоїх очах...
Лишилась тінь розпуки
Та саркастичний,
Недоречний сміх...
Минає все,
сміється небо знову,
Горлає горобець...
…Спокуса звідусіль...
…Політикани розпинають мову...
…Життя іде...
Та звідки ж клятий біль...

2006-08-29

Привідкрились вуста, щоб промовити слово,
Але тут же застигли в німому жалю.
Глянув в вічі ти їй несміливо - і знову
Не подужав сказати: "Я іншу люблю".

Спали зорі на небі, закутавшись щільно
В чорну ковдру із туги, печалі і сліз.
Придивлявся до неї ти в темряві пильно,
Хоч в душі образ іншої бережно ніс.

І сльоза на щоці, мов росинка, тремтіла.
Віяв вітер розлуки, затримавши час.
"О! Пробач..." "Я давно тобі все вже простила."
Срібна ніч прошептала скорботно за вас...
5.04.2000

Усе забулося, пішло.
Ти – попіл спалених конвертів.
Прадавній сон. Та - виклик смерті -
В мені живе твоє тепло.

Ударить в серце, як в вікно,
Обпалить, нагадає світлом,
Що ти живеш іще на світі,
А де живеш - то все одно.

І з ким живеш – та хоч би з ким!
Аби жила ти завжди, мила!
Живи!Існує дивна сила -
Я бережу твоє тепло.

Місяченько сумно світить
На вузьку стежину,
Приріка мене любити
Чужую дружину.
Чом я поночі блукаю
В світлі неживому?
Заблукав уже до краю,
Хоч тікай із дому.
Знаю муку і наругу –
Вже і дні, як ночі:
Не давати руку другу,
Не дивитись в очі,
Пісню щиру не співати,
Людям не радіти
І тобі не дарувати
Світанкові квіти...
Ой ви, квіти запізнілі,
Крадена утіха,
Похилилися, змертвілі,
І зів’яли стиха.

Ні,знову не мани
Глибинами очей.
Не линь в тривожні сни,
Іди з моїх ночей.
Ось так лякає смерч
Передчуттям біди.
То відгук порожнеч,
Падіння в нікуди.
То путь сумна й складна.
А в дійсності - проста:
До самого до дна -
Обман і суєта.
Було багато слів,
Наївних і пустих,
Та це вже не пісні,
І те не варто їх.
...Так на круги своя
Ми сходимо з небес.
Робота, дім, сім'я
І будень без чудес.

Коли приїдеш, я скажу:
“Нарешті! Починаю жити!”
А дотепер пожовклі квіти
стоять у вазі. Абажур
хитає головою в ніч,
стікає світло по роялю.
Чому ці ночі не зов’яли?
Позакидати б їх у піч!
Але не можна. Не дадуть...
Де ще сховатися я зможу?
Нікого більше не стривожу,
так і живу: я й моя суть.
Розбита шибка. Флібустьєри
моїх ілюзій збили скло.
Я прокусив себе іклом —
заплямувала кров портьєру.
Немов вампір, дивлюсь у ніч:
коли печальна північ прийде,
покличу марищ — сам же вийду,
не хочу бачити облич
небіжчиків...
Повірте тяжко
вмирати й бачити себе.
Славетне аутодафе
в минулому. Від цього важко...
Я залишився сам на сам.
Ти відчайдушно полетіла...
Я на скривавленії крила
накину плащ мольфара.
Дам
тобі я спокій передчасний,
не повертайся з небуття.
Я не виношу каяття,
коли по плечах б’є пропасник.
Він чорний, наче моя кров,
химерний, лютий і нестерпний.
Я хочу пам’ять перетерти
й поплентатися на Азов.
Ти там була два лютих тижні.
А я на відстані небес
пішов у засвіти, де пес
три пащі має, злобно-хижі.
Жадоби маятник люблю.
Але сьогодні й він зламався,
весь егоїзм закляк, сховався.
Можливо, вперше уколю
себе іронією часу
і вишукано, як Орфей,
піду у гори, щоб у фей
для тебе викрасти прикрасу...

Коли приїдеш, я скажу...

Навколо лиш побите скло,
І тільки знати б, як тепло
Нам гострить любі наші крила.
І в ці ж наповнені вітрила
Хтось ніби вітром дує в спину,
Та так, що чуєш лиш дитину,
І кожен у собі свою.

Навколо власне поле бою,
І не важливо, чи зимою,
Чи може літом хтось замерз,
Є лиш важливим той твій хрест,
Яким собі ти обдираєш плечі,
Надворі ранок, чи то вечір.

І то тепло, чим повні твої груди
Рікою ллється в твої губи,
І підбере у небо із колін,
Там де немає жодної із стін,
Які тебе лиш тут тримають.
(LO)

Минає тисячоліття,
Горять над містами заграви,
А десь майорить Марія
Посеред густої отави.

А в височині пролітають
Орли й золоті дракони,
І вікінги на дракарах,
І римлян стрункі колони.

Зорить апельсиново сонце,
І дні мерехтять — кінокадри,
Я думаю: може, сон це,
Та гинуть справжні ескадри.

Послухай мене, Маріє!
Минаємо й ми поза кадром!
А вітер десь трави леліє,
І бджоли бринять понад садом…

І хтось комусь там дарує
Цілунки легкі й неквапливі,
І руки у крила вкладає,
І ми там з тобою щасливі.

Там вічно триваючий липень,
Ніхто не біжить там нікуди,
І струшують мед у ніч липи,
Немає ні зла, ні облуди.

Там можна від щастя ридати
І босим ходити по росах,
Руками рибини збирати,
Ромашки вплітати у коси.

Маріє, а світ шаленіє...

***
І знову глупа ніч вливається в вікно,
І знову вітер плаче і ридають круки,
А я сама давно-давно-давно,
І лопотять на вітрі крила-руки…

І хочеться злетіти понад дах,
Полинути до зірки навпрошки,
Та в грудях, щось пекуче, наче страх,
І хтось пита: « А ти помила вже ложки?

А їсти наварила вже на ранок?
Чи попрасовані шкарпетки, сорочки?
І хто дозволив мріять про світанок,
Коли вставати рано до дочки?»

А так хотілось б трохи політать,
Дістать із антресоль потерті крила,
Кричать, стогнати, плакать і… літать!,
Літать, щоб впасти вже було несила.

Допиваю залишки настрою
Вчорашнього
Ніч розстелена пастками
трикрапками
Наливаю ще келих
невтомності
Допиваю сей стан
нелюбовності
І чаклую цей світ
в різнобарвності
ну а світ -
чорний кіт
чорностайності

Посіріла зажурена хата,
На подвір'ї хазяїн бур'ян.
І як тінь від забутого свята
На кілочку паркана стакан.

Дні і ночі проходять у смутку.
Дух у хаті таємний живе.
Він байдужий до втрати й прибутку,
Тихим сумом по стінах пливе.

Фотокарточки під рушниками
Порожнечу журби стережуть.
Прірва тиші тут днями й ночами
Наче каже: минуле забудь…

Чи є сила, щоб морок здолати,
Знищить, стерти, спалити дотла.
Щоб хатина змогла засіяти,
Зацвісти, як раніше цвіла.

А навколо все стало радіти,
Всюди жарти веселі та сміх…
Дивину таку створюють діти,
І її вистачає на всіх!

Випадково зустрівшись
Ризикуєш загубитись
Знайшовши щось, але напившись
Напевно, щоби знову залишитись
Й лягти у ліжко
Щоб не підійматись
І щоб забути і ніколи не згадати
Болить й нехай!
Побачиш прірву в неї і стрибай!
Живучи в темряві ти не пізнаєш світло
І не впадеш у руки вітру
Читай в моїй свідомості:
Чекатиму тебе я вічність
Та сили вистачає лиш на мить
Природжена чеснота войовничість
Набута кривда довго не болить

Проміння, сонях і осоння
І зайчик сонячний в долонях,
І вітер бавиться у косах,
Купаю ноги босі в росах.

Нарешті літо. Відпочинок.
Бреду по лісі я дитинно,
Чумацьким шляхом неозорим
Туди, де синь.
Туди, де гори.

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий в кровограї.

Стріли стотисячні. Злива
Смертю посіє й уродить.
Сонце знад поля йде сиве.

Кровомісити народам,
Та не зродитись нащадкам,
Гинуть мужі й безбороді.

Руси не просять пощади,
Мертві не знатимуть глуму,
Їм не рядитися в шати.

Красну кривавую клумбу
Кров'ю скропімо рясненько,
Квіти покірного шлюбу.

Ой не ридай, стара ненько,
Гордо пишайся за левів,
Мужніх синів молоденьких.

У стоголоссі та реві,
В брязкоті, буханні, стуці,
Звийсь, Святославовий регіт.

Силою руки озвуться,
Йдуть до Христа візантійці,
Але ще більше до русів.

Та не зламати позицій,
Гордо стоїть Доростол
Ззаду черленої криці.

Знов поспішаймо до столу
Пити кривавого меду
Й впасти хмільному додолу.

Не порадіти букету,
Квіти в саду засихають,
Цвіт у ногах часолету.

Зав'язані хвилини в далекі кілометри -
У роздумах про тебе життя не хоче смерті,
У спогадах про сумнів минають мої сили,
А я кричу до неба, як завжди, що є сили.

Розв'язані обійми присутньої розлуки -
Хіба ти чуєш правду про зміст цієї муки?
А я не маю слова, щоб це тобі сказати,
Тому тобі напевно залишиться не знати.

Як вітерець,
Як все, що бачу я,
Ти є.
Як небуття,
Як дотик ледь відчутний,
Ти можеш бути.
Бентежиш мої сни
І розриваєш пути,
Сягаєш глибини
Очей напівзабутих.
Завжди довколо,
Де я не піду,
Ти є,
Як відповідь на всі питання,
Як істина,
Що я колись знайду.
Ти є.
Й сади твого кохання
Вічнозелені.
Та хто навчить мене
Любити Леді
Досконалу,
Як вітер,
Як пестощі, ласкаву,
Як істина, примарну,
І скаже, чи не марно
Це?
Ти є...

ВІРШ В.Г.ДОРОЖКІНА "You are"

Like wind, like everything I see
You are
Like death, like touch that I perceive
You are

You shake me in my sleep
You break the ties
And further ever deep
Are humble eyes

Like near, like everywhere I go
You are
Like truth, like answers I won't know
You are

And gardens of your love
Are ever green
But who can tell me how
To love the Queen

Like wind, like touch, like truth...
You are

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи, липень
Надто жаркий...
Губи давно не кохають,
В солі, потріскались, злиплись
З крові кори.

Я розриваю сорочку,
Кару несу незворотню
Відьмі самій.
Я тільки дощику хочу,
Молоти бухають в скроні,
"Й ти будеш мій".

Я заблукав у волоссі,
Десь еверестяться перса.
Зв'язки ж нема.
Дике твоє стоголосся
Кличе сиренами вперто,
Де глибина.

Компас застряг не на північ,
Боже, дорогу розвидни
Крізь лабіринт.
Добре, прокинувся півень,
Й сутінки тричі роздвинув
Криком на Крит.

Відьму ж прирік на покару
І запалив на багатті
Власних долонь.
Відьма в ковульсіях жару
Вкрилась в ромашкові шати
Над оболонь.

Я прочитаю молитву
Понад затихлими ребрами.
Хай буде так!
Я викликатиму зливу
Цими святими маневрами.
Падай навзнак.

Тиша
Що вкрила плівкою солону воду моря
Скоро осінь

*******

Приходити на всі пари
По новій недолугій системі
Така от лажа

********

Японія горда
Ніколи не прийме мої "творіння"
Можливо, на краще

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи, липень
Надто жаркий...
Пси мої вже позіхають,
Не засинаючи, липне
Втома до вій.
Вріжу свинини з цибулею
Смачноголовою, слина
Скрапне в траву.
Вулик здоїть не забули
Золотосяйності, слива
Вже на меду.
Риба бурштинить на сонці,
Жиростікаючи, короп
За 5 кіло.
Діва відбилася в оці,
Рівнобедруючи, море
Зносить весло...

Пси - не найгірше на світі,
В пащі турбот рахівник,
Ночі сколисані в звіті,
А до життя ще не звик.
Рвуть паперові снаряди
Ялти на згарища цифр,
А побивальні обряди
Вже не замінюють сир.
Пальці з відбитками "клави",
Чи ви торкались життя?
Чи банкоматову славу
Вам підійняти за стяг?
Кров поступилася чаю,
Мозок - на автопілот,
За нововірним звичаєм
Звело у посмішці рот.
Мозок продзвоне легеням,
Скине кінцівочкам факс,
Й житиме циферний геній
На перехресті образ.

Влада ночі
диктує свій лад і закони.
Ще недавно
блакитно голубилась радість,
та вже ультрамарином
темніє окрайність,
морок сходу розпензлив довкілля
на чорно,
на зіниці навісив
сліпу безпорадність...

Де відвага була -
там тривожна сторожкість,
лиш на відстані рук -
просторова свобода,
крок за кроком по сходах
як пошуки броду.
А довкола - ні стелі, ні стін,
світ порожній!
Без хреста,без ікон,без сумління, без Бога...

Не цвітуть уночі
веселковістю фарби-
лиш душа полотна
жорсткувата на дотик.
І цнотливий папір
римування не просить;
і сміттям у куті
діамантові скарби;
І однакові краплі від
крові і поту...

Гріш ціна уночі -
що краса,що потворність,
без очей сірі маски-
невиразні плями.
Спить у темряві клітки
яскравість уяви.
... Уночі хтось іллюзій
теорію творить,
хтось готує ранковості
радість появи.

Я хочу піти
Не знаю куди
Загубила усі свої мапи.
Я хочу втекти
Від себе туди
Де можна нічого не знати
Я хочу пройти
Крізь тебе й світи
В яких я не можу кохати
Я хочу втекти
Не знаю куди
Нема вже кудою втікати.
25.08.06

Кілометри зітхань
І літри зеленого чаю
Сотні непризнаних признань
І ні одного Я КОХАЮ

Тисячі загублених хвилин
І мільйони непрочитаних сторінок
І не згадаю жодної з людин
Чи то б пак людинок

Тисячі убитих рим
Сотні паперу сторінок
І нікому непотрібний грим
В кожну хвилю з тисячі хвилинок.
25.08.06

Я нікого не вбив на добро України,
Москалі, малороси, манкурти,
Скільки вас розвелося, охочих зі спини
В мене шкіру зідрати на куртку.
Німо плачуть і денствують рідні краяни,
І немає церков на майдані,
Знову пана годують німі хуторяни,
Дні гіркі і як ланки кайданів.
Не чатує на здобич старий сіроманець,
Загубились у мітах кентаври,
Уся вольниця може вміститися в ранець,
Дикий Луг подробивсь на гектари.
Мої стріли поламані в п'яному герці,
Ти пробач, ми тебе пропили,
За тобою приїдуть на чорному мерсі,
Й згодом викинуть в рот ковили.
Я підвестись хотів, та не слухають ноги,
За шаблюку - проклятий шинкар!
Ну до кого, у кого просить допомоги?
Хто полегшить мій чорний тягар?
Моя торба стікає і повниться кров'ю,
В ній лоби закатованих люто,
В ній підрізані мрії вляглися з горою,
І по ним не злунають салюти.


2
Я убитий козак у нерівнім бою,
Нерухомо у житі лежу й, наче, сплю,
Я напоюю щедро землицю мою,
Я тебе, моя земле, люблю.
Ти пробач мені, рідна, що колос вломив,
Неславетною смертю ще більш завинив,
Не зійду упокос на твої килими,
Просто я не вернувся з війни.
Мої вії розвіє завійний борвій,
Грає вусом та чубом, та я не живий,
Я спочинок надибав собі у траві,
Та не можу спочити, хоч вий.
Ворог мій переміг й свій провадить закон,
Його правда і воля у нас у хатах,
Рідна кров цебенить із новітніх ікон,
Із гаптованих риз на катах.
Хто заступиться, мати, за тебе, я ж впав?
А живі - мов у сні - ще мертвіші собою...
Не сумуй, моя рідна, на згине гопак,
Я постану із пекла до бою.

2001

Коли світло здіймається
над твоїми дверима
я відчуваю ворота чогось нового
Коли над твоїм небом
починається дощ
я бачу себе далеко
Не знаю, скільки ще
хвиль розіб"ється об мої
очі, вікна та стіни,
перед тим як хтось позачиняє всі двері,
залишивши навстіж відчинені серця,
крізь які табунами
будуть проходити
все нові та нові обличчя.
Подумай, куди ти ховаєш свої окуляри,
крізь які ти можливо колись
зможеш побачити
мій назавжди мертвий телефон

забути,..забути так важко,
забути і викинути геть ці думки.
кудись в небо, щоб вони,
підхвачені вітром рознеслись на шматочки.
кинути їх на плац до ката.
щоб він розсік мої думки своєю безжальною сокирою.
бо забути їх неможливо.
міцно вхопившись за мою свідомість,
вони мчать моїм життєвим шляхом,
тягнучи за руку моє м*яке від швидкості тіло.
забути. забути ті безсоромні думки,
інакше я буду самогубцем.
зфотографувати момент, коли я буду
падати на рейки метро,аби
потім отримати нобілевську премію,
за фото моїх думок, як цигарним димом,
звиваються наж моїм мертвим тілом.
забути. нарешті забути.
відчуваючи як хвилі світового океану накривають
те що лишилося від моєї свідомості.
забути.забути все, домалювати жовтою фарбою собі
посмішку.
забути. забути, як колись забували всі, що вони -
люди.

я
сонце
темно
знову я
напевно
можливо
знайду
все буває
ти
тебе немає
ми
усе вмирає
спосіб є
я хочу це зробити
навіщо
ти
а може ми
щось гарне
можемо створити
без страху
все одно
не зрозуміє нас
ніхто
всі
маріонетки
ти і я
звільняєм мозок
нема нічого
відкриєм вікна
небо наше
собі повернем
втрачених себе
це скло
так видозмінює тебе
я сподіваюсь
щось реальне іще є
сни
діти малі
заблукали
сліпі
марнуємо
час
нас
не шкода вже нічого
змінити готові
весь світ
окрім себе
убити ми в змозі
кров молода
смачна
це твоя?
ні, не досить
стеля
мій бог
там моє небо
не хочу в пустелю
не зупинити цей час
вже ніколи
спинити себе тоді
вийти за поле
не можна
а може?
цей вітер не мій
не моя це робота
я вмію
але неохота
так рано
що скажеш?
давай іще трохи
бачиш?
я можу
ще мить
й все чудово
я послизнуся
невипадково
зелене все
це просто нудить
цей світ від тебе, мене
хтось курить
відколи
ти
дай руку
світло вимкни
ти можеш
знаю
тобі байдуже
небо падає
а я ж туди летіла
болить
дивитися на тебе
забудь себе
і легше стане
мені забутись
вже без тебе
боїшся
нащо?
друг я твій
можливо справжній
довіряй мені
стіна
зламай її
вона моя
багато
тільки не треба
світло не там
іти
не знати куди
все просто
ти

Між нами,
полинами і садами,
долинами і часами
пролітає час.
Між вами,
співанками чи піснями,
вітрами чи думками
не згадає ніхто нас.
Між ними,
золотими, забутими,
затертими чи чужими
вже не буде нас.
22.08.06

Квіти в саду засихають, не розквітаючи,
липень надто жаркий.
В щастя, знову для мене втраченого,
присмак надто терпкий.
Діти хочуть гратись, не змагаючись,
дорослі надто складні.
Вони не вміють кохати, не розлучаючись,
люди надто брудні.
Янголи в небі літають, не замовкаючи,
гріхи надто людські.
Кров стікає по ранам, звертаючись,
супротивники надто легкі.
Біль у серці гуде, не спиняючись,
та ви надто глухі.
Я кричала до вас, ковтаючи,
свої сльози, надто важкі.
Липень-серпень пече, та закінчується
квіти надто не ті.
Із зачиненими очима, я падаю
у твої обійми пусті.
Якби квіти могли розквітати,
або пекло замерзло навік.
Я б тебе навчилась спитати:
Чи б мене повернути ти зміг?
Разом з ними тепер засихаю,
разом з літом покрилась вогнем.
Та все щезне, я точно це знаю -
під осіннім холодним дощем.

Світить місяць угорі
Cпить село за гаєм
Похилилися хати
В самоті й печалі.
Чагари в садах ростуть
Криниці запалі
Все убоге навкруги
Серце рве від жалю.
Змерлі роди у пітьмі
Пастухи шугають
Предки наші у ганьбі
У могилах блазі.
Рід свій вже ніхто не чтить
У молитві і у Бозі
Свічку б в церкві запалить
Пом'янути гоже.
У Руїні ти живеш
Україно! Боже
Благодать пошли з небес
Врозуми нас, Боже.

Дзвенить дзвінок, дзвенить і кличе
усіх до школи, в незнайомий клас.
А журавель над школою курличе,
Неначе хоче привітати нас.

І ми - нарядні, радісні, щасливі
зробили перший самостійний крок-
зайшли у клас й відкрили рюкзачок,
Ось так почався перший наш урок.

Цікаві, несміливі, але горді
щоранку поспішали на урок,
щоб так, як кажуть у народі,
пройти свй шлях від тернів до зірок.

Бігли роки, неначе бистрі коні,
А ти, урок, був завжди поруч нас.
І твій відбиток залишився на долоні,
Немов та згадка, що про тебе і про нас.

Ансамбль квітів у моїм саду
Грав серенаду тиху, чарівну.
І полетів там звуків водограй у наш багатий український край.
Бринить роса на пелюсточках рожі,
Мов арфи струн торкають руки гожі.
Легко тремтить жасмину гілка,
Так, як співає голосна сопілка.
А матіоли, айстри, хризантеми
В романтиці пишуть поеми.
Лілеї білі, наче сніг, слова і ноти нам кладуть до ніг.
Конвалії, фіалки, первоцвіт меланхолійно обіймають світ.
І видихають п`янкі аромати,
Які вітри заносять до кімнати.
Послухай серенаду вечорову
І ти почуєш квітів спів, розмову.
Ти не злякайся, як настане тишина, –
Цю музику сприймає лиш душа.

Стомлені
Зваблені

За десяту переспали
І болить голова
Естакадами стали
Дратують слова

Я буду пестити
Під бокали сухого вина
Я хочу нести сни
Лише ті яких в тебе нема

Спилися кавою
Білі ми лілії
Захлинулися славою
Кілометри надій її

Ти в кіно не знялася
Щоб не плакав дивився
Що зав’яжеш клялася
Щоб я жив не сердився

Зеленого чаю
Налита піала
Я вірив i знаю
Як ти сумувала
В букети зібрала
Нас квітами звати
І сни впізнавала
Ти вмієш гадати

На карти, на вартість
На чесність піару
На сніг, на пісок
На сонця загару
Всміхаюсь нервовий
Ламаю гітару
Зникати звикаю
З тобою на пару

Піала пустою
Залишила знаки
Змиваю водою
Щоб краще не знати
Для кого є ти
Навіщо писати
Амурні листи
Не вмію гадати

Сонце моє
Ти моя радість
І мій політ
До тебе крилатий
Я засинаю
І прокидаюсь
Серцем бажаю
Тобі віддатись
Хочу ходити
Разом літати
Радість, любити
Тебе пізнавати
Квітко моя, ти
Цвіт твій весняний
Завжди медовий
Від тебе я п’яний

Давай закриємось в ванній
Затягним жалюзі звісно
Нам вдвох не буде там тісно
І подих, тіло до тіла

Ти зробиш все, що хотіла
Ти зробиш все, що бажала
І тілом вміло до тіла
Ти зробиш все, що хотіла

Секунди „сумерків”, кисень
Ковтаєш голосом хриплим
Бажань настирливих ливень
Під ним вся ніч пролетіла

Китайські палички, вишні
Ти дивишся поглядом хитро
Вже чай і піца холодні
Давай же виключим світло

Ти обіцяєш
І робиш це так просто
Ніби відриваєш листок календаря
Посмішка зі старого фільму
І остання впевненість
У тому, що ти справжній
І не зникнеш вдягнувши білі рукавички
Такі веселі дні,
Коли я бачу тебе
Такі веселі дні,
Коли не знаю де ти
Легко жити
В тобі і поза тобою

Квіти в саду засихають, не розквітаючи,
липень надто жаркий, щоб знайти, все забуваючи,
воду: „Хоч краплю, ковточок!”, вже помираючи,
прошу. Вітер з піском, надриваючись,
виє від болю мого.

Але минула депресія. Знову прийшла істерія.
Вітер так само як вчора про щось, надриваючись, віє.
А я, закутавшись в ковдру, нервово про тебе мрію,
на голубому небі сонце від нервів жовтіє.
Я знаю бажання його.

Ну а тепер я меланхолік,
За вікном дощик-алкоголік,
Я вийшла знов без парасолі –
Дерева стали трохи голі...
Я знову жалібно оплакую себе.

Із монологами на тему діалогу
Я хочу йти завжди тепер у ногу
Із часом, що давно вже об підлогу
Голівонькою вдарився, небога.
А мозок мій давно на восьминога
Вже схожий. Добре – хоч не роги,
А то забула б певне вже тебе.

Отак життя трива. Шизофренія.
Отак я мрію, млію, шаленію,
Весь світ в собі тримати вмію,
Отак на голову хворію. –

Така тепер загальна мода.
А квітів стало трохи шкода.

Мені так хотілось бути з тобою,
Що я боялась…
Мені б ніжно притулитись до тебе,
Та я не можу…
Тому що я себе майже не знаю
І навряд чи розумію,
Що більше не зможу…
Очі закрити б мені –
І більше не прокинутись!

Я знаю, що ти будеш поруч,
І я стримаю свої сльози…
Я не буду шукати тебе,
Тому що в серці моєму ти будеш жити…
І барви зими не тішать погляд,
Коли солодкі вуста ніколи вже не пожаліють,
І боляче не сказати люблячих слів тому,
Чиї теплі руки ніколи вже не зігріють…

О, який ти жорстокий, гордий світ!
Нас боляче ранять твої батоги,
І ми, покинуті небоги,
Йдемо в той далекий світ,
Залишив на спогад легкі кроки…

Хто учив лелеку
За моря літати?
Нащо так далеко
Доленьку шукати?
Може, там і краще,
Та давно відомо:
Те далеке щастя
Завжди буде дома.
А бентежне птаство
Тягнеться у вирій.
Кажуть – зим бояться,
Тільки я не вірю.
Кажуть, там, де тепло,
Хочуть жити тихо.
Тільки ж путь далека –
В боротьбу і лихо.
То вже, видно, вдача
Випала такою:
Все чогось шукати
І не знать покою.
…Твої дужі крила
Не мені спиняти.
Й нащо птаха вчили
За моря літати?

Любов, любов, - легенда мовить, -
Союз споріднених сердець
І душ єднання виняткове,
І єдність, що завжди у змові
Із вічним викликом на герць.
І серце, що було ніжніше,
У боротьби нестерпну мить
Страждатиме від ран сильніше,
Згасатиме в сльозах скоріше,
Аж поки зовсім не згорить.

Старовинного міста душа
Шепче в'яло набожні слова.
І сьогодні, уперше в житті
Парфумерно так пахне айва.
Мати-й-мачуха погляд пече
Колоритом терпкого видіння.
Я в буденності перехрещусь
По-митецькі рожевим промінням.
Новелістка захмурених днів
Пермножить весь всесвіт тепер
На світанки, на ночі сумні
Бо учора помер четвер.
.......................
Лише вчора помер четвер,
То ж зумовилась провокація:
Поховати його почуття
Під обпалим суцвіттям акації.