Я можу всім кричати, що пройшло,
Минуло давнє і старе кіно.
Обманювать, що не болить,
Що серце мертвим сном вже спить.

Сміятимусь на світ з усіх невдач,
Я гратиму ще краще, як циркач.
Прикрию душу маскою,
Життя змалюю казкою…

Хвалитимусь я потім на весь світ,
Що проживу без тебе й сотню літ.
Насправді – так болить душа –
Сказать, не вистачить вірша…

В сподіваннях - підтримка і в скруті - заслон,
Ти цінніше відзнак всіх, скарбів і корон,
Як же можна, їй-право, ці ліки чудові
Закупорити корком смішних заборон.

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

Я обісцяв паркан,
зелений,
як прапор Лівії.
Це не хуліганство чи розбій –
не подумайте;
Перетравлюючи с/к,
салямі,
докторські
чи ліверні,
Я привертав увагу
до дітей Африки
голодуючих.
І ви не повірите:
такий благородний
не один я, -
Ніздрі щимлять
від духу
душ благодійності!
Народ наш
ласкавий і добрий,
як очі телят,
І співчуття його, як Анхель,
під паркан піниться.
Я вам точно скажу:
по всьому третьому світі
Малярія, СНІД,
чума, холера,
голод шастають –
!!!Допоможіть третій світ всиновити!!! –
Горюють вони,
а ми, бля,
давимось щастям!

......
Але також точно скажу вам:
мораль,
як пластир,
ліпиться
До чиряків Іншого,
що під нею гниють так і далі ...
Мігруючи в телеекран,
щоб він ширшав,
не смій кліпати,
Бо меценати
за вікном
людей почварних
давлять!
Та і це ще не все:
вночі поїдь за
благодійних фондів
джипом,
По гарячим слідам,
на обочину глянь
ближнього світла
фарами –
Там тебе
(а якщо пощастить дуже –
сусіда)
миршавий джигало.
То як можна
бути байдужим
до стражденної Африки?

Мисливський хрест -
Що маєш, хочеш ще.
Бандитcькі пестощі
Легкого щастя...
А вовча зграя?
Манівцями щем...
Життя минає.
О, якби не впасти
Ще на вила зрад...
Така буває в серці
Прохолода.
Так що є щастя?
Те, що вище злат?!
Боюсь наврочить
І дивлюсь на воду.
А місяць в синій
Світиться воді.
Ми дещо взнали
І воно нам сниться.
Темп безупинний
Взято в дні оті,
Що буде далі
Більше не різниться.

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...
Зимі відписано усе,
Вмирає осінь!

Самотньо в мороці дощів
(Де пишні коси?)
В терновому вінці кущів
Вмирає осінь.

Шепоче сонечко із мряк,
Не завагалось:
- А пам'ятаєш гарно як
Все починалось?

Стояли пишними гаї,
Ти мала вроду.
Чи не твоє згубило їх
Яскраве злото?

Тобі здавалось, що пожеж
Гаям замало?
Тепер і ти вмираєш теж -
Пора настала.

Початок і остання мить
В зим схожі досить...
Зимі тебе не зрозуміть!
Вмираєш! Осінь!

Ще є у листопалах сенс...
І рима в прозі...

І ось коли дріб’язок смертей
Калатає в жмені,
Коли життя, як люба
Валить тебе на теплу,
Паруючу землю.
Захлинаєшся сміхом
Тінейджерським
Срібної ложечки.
Тоді, тоді, тоді…
Виростають безліч рук
Зі золотими шаблями
І густо та щільно
Штрихують сферу провкола
В якій, як у мильній бульбашці
Народжується цнота вогню.
Але руки твої короткі,
Але шаблі твої холодні,
Але очі твої потуплені
В Землю Небес
І тургер любові лише
Грандіозний Ковчег…
…Тім’ям спинається паросток
тиші пророцтв.
Любка твоя
Притиснувшись тілом гарячим
Своїм
До загину
Бачить в зіницях народ,
Що від тебе піде
Й лякається,
Й садить під Деревом
Й мовчки іде.

Під сонцем в’язочка чаю.
Прямий репортаж – Небеса.
Ось птах, що ув’язнен пір’ям,
Ось вітру сліпий голосарій.
Під раною – в’язочка Неба.
М’який забобон – Видубай !
Ось - товща у Дуб полонена,
Ось – нетля – мандруючий рай.
Під м’ятою спиться одесно,
З–під м’яти вставати - не лінь.
Ця хмара така безтілесна
Що тінь перелинула в Інь.
Згоріли в прямому ефірі
На площі гучних перемін
Цей птах – що ув’язнений
пір’ям,
І Дуб, в його хмарі святій.

я свічу запалю коло Божого лику святого
жовте світло її зробить лик на іконі живим
відчуваю всім серцем, як очі Господа Бога
позирають у душу, в самісіньку душу мені

хто ще скине тягар той важкий, що висить за плечима,
що додолу гне і від гріхів ще важкіший стає?
хто розрадить мене у сувору життєву хвилину?
із очей ллються сльози й лице умивають моє

світлий лик, що стира чорні плями брудного мазуту
із моєї сумної душі і запалює серце умить
Ти ведеш мене через регіт і сірую смуту
до того джерела де я зможу обличчя умить

мої сльози рясні мої мою душу нещасну омиють
покаяння в гріхах допоможе в майбутнє іти
після щирих молитв моє серце вже більше не ниє
як же радий я, Боже, що в серці моєму є ти!

знаю я, на вагах миті радості й муки страждання
вічний уроборос у мені пожирає себе
це життя. в ньому миті із смислом мовчання
перед ликом Твоїм, шепотіння "спаси же мене"

я у скрутну хвилину завжди на Тебе сподівався
так прийми же, Госпродь, оце щире моє каяття :
Ти прости мене, Боже, за те, що в Тобі сумнівався
серце я відкриваю Тобі і впускаю в життя!

я самотність жорстоку свою відчуваю
і страшенно гнітить мене власне буття
я тікаю у ліс де нікого немає
і у небо своє посилаю виття

ні подруги ні друга у мене немає
хто зумів би усього мене зрозуміть
мої сльози у землю дощем випадають
і бажання зникає на світі цім жить

хижим вовком сліди я свої замітаю
я не маю нори, я не маю дітей
і зріклася мене моя рідная зграя
я один в плині днів і самотніх ночей

мої збиті думки не знаходять спокою
моє серце як пташка у сітці ловця
я такий бо зустрівся колись із тобою
і напився води я із твого лиця

мене зовсім не знаєте, добрії люди
не наблизитись вам до мене ні на мить
оточила мене лиш байдужість усюди
і ніхто не побачить, як серце болить

але ти так далека як зірка у небі
ти холодна і чиста неначе вона
я не знаю спокою. зустрінувши тебе
ти ж, мабуть, як і я в цьому світі одна

ти мене отруїла своєю красою
своїм світлом згасила свічу у мені
я благаю - на мене пролийся водою
освіжи же пустельні і висохлі дні

ти ніколи не зможеш мене покохати
ну так що ж... не звикать мені бути одним
я готовий тебе все життя споглядати
ти існуєш, і я вже щасливий є тим

Все як завжди: вино і квіти,
Вірші украдені з книжок,
Знов ерудиції кульбіти,
Чужі думки і без лапок,
Знов компліменти без упину,
Танок повільний віч-на-віч,
Рука гаряча гладить спину,
Й останньою є перша ніч.

Все як завжди: самотні стіни,
Холодна кава на столі,
Роздерті дві пачки "Мівіни"
Роззявили пащеки злі,
Холодна ковдра на постелі,
Годинник мертвий на вікні,
Дощу краплини знов зі стелі
Стрибають вниз... - малі,дурні

Все як завжди: час зупинився...
А може він тут і не біг.
Чи просто він ось так помстився,
Але яким же був той гріх?!!

Червоні вітрила під колір зорі
Не часто побачиш у морі,
Й байдужі всі інші тоді кораблі
На всьому безмежнім просторі.

Хай золото сяє і срібло блищить,
Коштовності сиплються в море -
Безцінною є лиш безмежна блакить,
Що мрію дає в нагороду.

ПОДЯКА САНТЕХНІКУ

Ой, нема води у кранi -
Дуже це зашкодить мамi,
Бо у трубах щось зламалось,
Течiя там затрималась.
I нема чим посуд мити -
Без води нелегко жити.
Iнший раз бIда з водою,
В кухнi вже тече рiкою,
Бо вся зтерлася прокладка,
В нас тепер про кого згадка?
Гей, сантехнiку, скорiше,
Течiю зробiть тихiше -
Перевiрте усi труби,
Нам порядок в хатi любий!
Вiн свого ключа виймає,
I вода вiдраз вщухає -
Вiн має руки "золотi",
Хоча його рухи простi.
Приймiть вiд нас в цей день вiтання:
Здоров'я й щастя побажання!

НА ПАМ’ЯТЬ ВОЛОДИМИРА IВАСЮКА

Чи знаєте ви цього хлопця зi Львова?
Мав дар невмирущий iз музики й слова!

Пiснi Володимира йшли пiд гiтару,
Iз них розпочала ще юна Ротару,
Й тепер цi пiснi спiває Софiя,
Поета збулась заповiтная мрiя, -
Пiснi його знають на всій Українi,
Тепер вiн з вiдомiших у Батькiвщинi.
Живе в кожнiй хатi той хлопець зi Львова -
На пам’ять, мов квiти, кладу цю промову.

Василю Гребi, журналісту з газети,
Народився другого січня

З "Панорами" Василь Греба
Вчив ловить щасливу мить -
Як вiршi писати треба,
В них поменше "воду" лить.

Вчив мене ловити рими,
Щоб в рядках був гарний змiст -
Височiнь тодi прилине,
Якщо вкласти в твори хист.

З днем народження вiтаю,
Хай щасливим стане рiк,
В Закарпаттi всi Вас знають -
Шлють здоров'я на весь вiк!

ВБОЛІВАЄМО ЗА УКРАЇНСЬКУ ФУТБОЛЬНУ ЗБІРНУ

Як в Німеччині ви грали –
Італійцям, ой, програли,
Й нас примусив ваш футбол
З горя пити валідол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
кожен гол та пас!

Всі трибуни шаленіють –
Б’ють гравці у жовто-синім:
Гол, за голом гол –
В радість цей футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Вболіваймо серцем
І рахуєм ваші
гол та вдалий пас!

Фани вам бажають: - й далі
Хай всі ігри будуть вдалі:
Гол, за голом гол,
Гріє кров футбол!
Хлопці України, любимо ми вас,
Й далі так триматись:
Ми рахуєм ваші
кожен гол та пас!

від вболівальників м. Мукачева з Закарпаття червень 2006

Відламайте крила,
Киньте у багаття,
Грійтесь, мої милі,
Всі ми з вами браття!

Простягайте руки,
Очі не ховайте,
Моєї розпуки
Ви не помічайте.

Запала щосили,
Та втекти незмога.
Щоб не осліпило
Попросіть у Бога.

Тільки не загаснуть
Ті вогненні крила.
Що зігрілись, браття?
Тепло, мої милі?

13
Хотів би ти, не дочекавшись строку,
Й любов щоб втілилась в звучання слів,
Вслухаючись в тужливий вітру спів
Й шлючи блиск дня останній з ока оку.
А я зробить не в силах вже й півкроку --
Та й хто б мій дух від мене відділив,
Й чи ж є слова ті, що б у них вмістив
Любов мою затаєну й глибоку?
О ні, мовчанка ця більш красномовна,
Ніж слів звучання.Любий мій, не злись,
Що я на залицяння всі безмовна,
Бо смуток весь, що ним жила колись --
Вся та розпука, що я нею повна,
На тебе хлине -- серця лиш торкнись.

12
Любов -- єдине, чим гордитись маю:
Із серця доторкнувшись до чола,
Корону золоту мені дала --
Й цим погляди до себе привертаю.
Любов, як скарб єдиний мій, сприймаю.
Та без тебе любить я б не змогла:
Був за взірець ти, де вона жила.
Як стрілись очі -- в пам'яті тримаю --
Й любов любов окликнула; співучий
Твоїх акордів відгомін ловлю;
Перетворив ти в райський сад квітучий
Мою сльозами зрошену ріллю
Й розвіяв смутку морок мій гнітчий --
Тобі лиш завдяки я так люблю!

11
Й коли любить, самотньою лишатись --
Мій присуд. Глянь на щоки ці бліді,
На руки ці, тремтячі і худі --
Як під вагою серця не хитатись!
Співать втомилась -- прагнула ж здійматись
До гір вершин, а зараз у нужді
Із солов'єм змагатись, як тоді,
Уже не в силах. Та цього торкатись
Чи ж варт? Що я -- вже ясно всім стає --
Тобі нерівня, якби не тягтися.
Та все ж люблю -- в любові лиш моє
Спасіння; вміння, впавши, підвестися:
З любов'ю жить, що втіхи не дає;
Благословить тебе -- й тебе зректися!

Cлова несказані дзвенять в душі
Серце у пам’ять не присипляється
Вечір вплітається у недописані вірші
Листи з архівів вкотре повертаються.
Ледь чутний ніжний запах хвої
Примерзлі, не гірчать калини ягоди
Наснились несподівано долоні Твої.
З-під снігу яблука – чарівні спогади.

Рутино,
.......їж ембріонів,
.....................моложавій
В утробі жлобської держави,
Танцюй стриптиз на ешафоті,
Крутись на арматурі ржавій
Її хребта – вона не проти!
............Їж ембріонів,
.........................моложавій!

Убий печаль своїм коханням,
Спустись в реальність з моїх мрій.
В холодну ніч зігрій бажанням -
Я спомином торкнуся вій.

У серці так багато болю
Від тих несказаних ще слів…
Воно так проситься на волю,
Якби ж ти випустить зумів…

Холодна ніч… Тепло блукає
І гасне по чужих світах…
Жорстоким снігом засипає,
Розвіюється по вітрах…
27.11.06

Дрібний весняний дощ прозорими слізьми
сьогодні омиває столиці панораму.
Мовчання має сенс, то ж краще - помовчи
не говори словами про почуттєву гаму.
Не говори про світ, як цілісність життя,
вагомість - не в словах "навіки я з тобою",
бо гірко на душі, так гірко, що - аж так -
я захлинутись хочу цнотливою весною.
Дрібний весняний дощ малює на вікні
складну, незрозумілу, таємну піктограму.
Байдужість чи любов? Здається, що аж б'є
твій погляд по щоці, як дощ по сірій рамі.
Пульсує увесь світ від подиху весни,
і я ловлю цей простір самотніми очима.
Мовчання має сенс, то ж краще - помовчи,
про вічність почуттів, молю тебе - мовчи-но!

Один ескалатор
За шкибарки виволік
З-під милиці каліки;
Трясучи за руку статус,
Інший,
Злоякісно обурений,
До крові хляп об урну –
Бурно дишемо, бурно ...

Той бурчить хай
У пустотах животів –
У пусту танцює живо.
Ста бур чирк дай
Другим.
Без пекла жить тому то –
Безпеки жир.
Талмуди – жидам.

А вам?

Ні чичирк, ні палець об палець?
Ніж ричить в лапах неандертальця –
Ви ж з палицею ...

А цим апостолам
Крильця в золотій золі –
Від валюти криця мозолів.
Налиймо по сто грам
Й собі, щоб бути дужчими
Пили, п’ємо і бурно дишемо.

Прийшло багато, та не менше вийшло,
Були й такі, що
Передчасно крали
По два тюльпани з-під шептала –
Бурно дишемо, бурно...

Легені бризнуть харкотинням,
не випадково вирвалось:
потворять шию й гільйотину
повні роти овацій.
Для них
не хочу бути симпатичним,
не буду мати рації…
Їм вічі висушать до тла –
Не кліпнуть, не моргнуть.
Доки є шия і петля,
завод сансарить їх на мило –
черг щупальця пустив,
черг крила …

Ще!
Даєш новий атракціон!
Нехай серце ввійде в кружку –
буде як компот …
Взад-вперед крізь голки вушко
скільки повних зможе раз?
Налітай! Гемоглобін!
Люди! Люди! –
Мошкара!!!

По таз у брюках,
по шию в куртках –
не надуриш!
Під ними хітин і
трахеї ...
Я вас ненавиджу!
Людей!

Ненавиджу!
Йдіть нах...й!!!
Ніяких друзів чи гостей,
ніяких фразеологізмів,
сенсів, змістів …
Змішаю слину й піт землі:
духовність кришиться – руїна!
Треба ..!
Дочекатись треба
підшипників із неба.

Тут доля почалась моя,
А доля міста значно старша.
Не воля княжа чи монарша
Отут, де річка Вілія,

Його звела, а предок наш
Сюди прийшов. Тут квітли липи.
І він сказав: - О, як тут ліпо!
І коней відпустив у спаш.

Та втім же, він тут був один,
То ж шкоди не було нікому,
І, може, декілька родин
Прийшли ще рік чи два по тому.

Щоб їх від ворога беріг,
Вони отут звели остріг.

Тобі я цей вінок сплела,
О місто юності моєї!
Тебе увінчують лілеї
Довкруг шляхетного чола.

Стрічало гідно ти заброд,
Та нагороди не потрібні:
Твоїх нарциcів зорі срібні
Дорожчі всяких нагород.

Десь вітер у садах затих,
Не подолав кущів бузкових,
А з вуличок твоїх крутих
І легендарних і казкових

Героїв тіні бачу я.
Тут доля почалась моя.

падав сніг на твої сліди,
падав сніг на мої надії…
то не важить, коли є ти,
і коли ми є молодії

що з того, що реве зима?
що з того, що темніє небо?
я не сам, і ти не сама,
що для щастя іще нам треба?

міцно я тебе огорну,
і на вухо скажу - кохаю.
розтривожу в серці весну,
покажу дорогу до раю

я веду тебе через світ
я долоні твої зігрію
хай довкола один лиш лід -
але з нами любов і мрії!

пригорнешся до мене ти,
розтривожена, наче пташка,
ми удвох серед німоти
повні щастя, дихаєм важко

я як сонце у день весни
подолаю мороз і холод
коли поруч зі мною ти
коли нас серед світу двоє

самоти не існує для нас
і для нас не існує горя
так буває один лиш раз
це кохання - безкрає море

у цілунку зіллємось ми
почуття затамуєм в серці
і відчуєм у мить весни,
що навколо самотній всесвіт

Сльози мої умивають долоні,
Я плачу від радості - диво!
Білі сніжинки цілують у скроні -
Це так неймовірно красиво!

Я чую ту пісню, що в небі летить,
Підспівую мовчки, - я вмію!
Вдихаю повітря, що серце пянить,
І видих зробити не смію!

Я бачу у небі найлершу зорю
І з нею вітаюся - щиро!
Я все це тепер так безмежно люблю,
Що змовчати просто несила!

Ти йдеш від мене...Як же я без тебе?
Кому ж я подарую ці півнеба,
Що зберігав для тебе стільки літ?
Оберігав в долонях цілий світ,
Що мною був попроханий у неба,
А виявляється - тобі він і не треба.
У тебе, певно, є свій, кращий, світ.
У ньому океан і срібний лід,
І місяць, зорі, гори і моря,
Палає літня вранішня зоря,
І від початку й до кінця - то рай...
Але йдучи туди, хвилинку зачекай -
Візьми все ж із собою ці півнеба,
Можливо там у ньому є потреба.

ми живемо як хробаки
ми мовчимо не протестуєм
і нас немов овець вовки
деруть обманюють грабують

бандити знову у керма
і хто скажіть у цьому винний?
і патріотів вже нема
о бідна моя Україно!

а нас немовби і нема
мов ми мовчання і інертність
і біль пронизує слова
про правду відданість і чесність

у грудях наростає щем
і серце тріпотить у мене
чи зможеш встати ти іще
моя нещасна люба нене?

ти подивись на цих старих
їм бідність затулила рота
чому забули про них?
і зрада наша як блювота

та це вони діди нас вчать
долати опір і зневагу
ми зможемо усе почать
вже вкотре виявить звитягу

і вірю я проснеться люд
бо козаки ж ми звіку-зроду
і поведе на суд іуд
що кров’ю упились народу!

Я крізь ікону бачу погляд Твій,
що через очі мої в душу заглядає,
щоб не вбивав мене надалі лютий змій,
що день за днем жорстоко моє серце пожирає.

Все жре і жре триклята ця змія.
Коли б вже це чудовисько наїлось!
Його ненавиджу всім серцем я,
точніше тим, що ще від нього залишилось.

Ще при народженні вчепив проказу я,
Яку не очищають жодні ліки.
На погляд Твій надія вся моя,
надія безнадійного каліки.

А смерть моя – то подарунок Твій,
Що шанс мені дає стати здоровим,
ну а здоров’я – то білет у Царство мрій.
До смерті просто треба буть готовим.

Ніхто не зна коли і як помре,
і готуватися потрібно вже сьогодні.
Спасуться лише ті, хто віру від життя бере,
і по законам віри жити згодні.

Моя любов, ти зіркою сіяєш.
Лунаєш ти у співі солов’я
Та квіткою в саду ти проквітаєш.
Ти ангел мій любов моя.

Таких як ти на світі не буває,
Ти промінь сонечка, повітря і вода
Як сонечко у небі не гуляє
Приходить темна ніч, біда.
Якщо повітря зникне на хвилину
Людина гине. Гину так і я.
І без води живої теж я гину,
А ти повітря і вода моя.

Ти можеш мучати або втішати,
Тримати відстань чи не помічати.
Я все приймаю, тільки прошу:
Ти живи, рости, мудрішай і цвіти

Коли стаєш зірками серед ночі
Моя душа стає уже твоя.
І не тому, що цього хтось так хоче
Тому, що цього хочу саме я.

Нічого більш не буду я казати
Тому, що задихаюся щодня.
Лише одне я можу нагадати,
Що ти повітря і вода моя.

Замітають сніги почуття,
А у серці лютують морози.
Ти пішов і нема вороття.
Це злітають сніжинками сльози.
Подивлюсь крізь вуаль снігову
На сліди, що у серці залишив
Я без тебе загину, помру –
І свій біль заметіллю колишу.

П-в:
Залишись… Зупинись… Не іди…
Замітають сніги вже сліди.
Як дорогу до тебе знайти?
Зупинись…. Не іди… Не іди…

Перший сніг… Перший сніг за вікном,
Як моє недозріле кохання…
Ти лишився моїм сніжним сном.
Я застигла у вічнім чеканні.

подих часу в потилицю,
вічності погляд у вічі.
з часом людина хилиться,
старість приходить, кличе

сльози з очей струменіють
сліпить денне проміння
спогади вже не гріють
як і не спить сумління

пам’ять іноді зраджує...
спогади... вітер роздує їх.
смерть підступає наглая
чи ти почув ходу її?

здерев’янієш м'язами,
згаснеш, себе видихнеш,
будеш смердіть міазмами
втім, все одно не дихаєш...

легше звернутись котиком
біля колін коханої,
ніж відбивать кроками
шлях земний до останнього

здужаєш не схилятися?
не обпиратись на милицю,
навіть коли клята ця
старість дихне в потилицю?

старості з себе скинути
липке нудне павутиння
сили зібрати й вирвати
з буднів жилаве коріння!

не дамся липкому світові
і факелом темінь битиму
допоки у серці дикому
любов до життя житиме!

ти не здавайся, воїне!
треба стоять до останнього!
хай посивів ти скронями -
хай ти душею зранений

що ж, що чекати марно нам
слави, медалі, ордену?
хай ти укривсь ранами -
треба померти гордими!

З туманом серце обнімається
Під листопадний марафон,
Зітхає ліс, в журбі прощається,
І вальс звучить «Осінній сон».

Натомлена осіннім маревом
Кожна рослинка ляже спать,
У лісі осінь жовтим прапором
Запрошує відпочивать.

В природі чесно все влаштовано,
У силі росту сенс життя,
Найвищу суть, в ростку заховано,
Все інше – в хмарі забуття.

Палюче сонце, холодні тумани,
Каміння, що звикло лежати віками.
Красиві, стрункі, гуцулки-смереки,
Гніздо на даху, що звили лелеки.
Вечірня роса, і вранішні роси,
На полонині – осінні покоси.
Вершина Говерли ховається в хмарі,
Вівці до купи зібрались в отарі.
Дощ і веселка, хлопці й дівчата,
З дерев`яного бруса, батьківська хата.
Альпійська сосна, ожина, чорниці,
Джерельна вода, холодніша од криці.
Гуцульські пісні, і гуляння народні,
Багаті Карпати – на чари природні.

Старість – не радість,
Кажуть дарма.
Старість не літо,
Старість – зима!

Старість, то мудрість
Життя за плечима.
За сивими скронями,
Туга ледь зрима.

Велика родина.
Діти, онуки.
Вже незабаром
І будуть правнуки.

Виросло дерево.
Збудована хата.
Рахунок пенсійний,
Старість “багата”!

Старість у радість,
Слізно-весела зима.
Тільки якщо от –
Ти жив, не дарма!

Гори ваблять собою
В низовині не жили
Ми дерлись на гору
Зриваючи жили.

Ковтаючи піт
І мати гарячі
Під вагою чобіт
Ожили мрії дитячі.

Далекі і близькі
Великі й малі
Радощі людські
Затьмарять жалі.

В тумані холоднім
Говерла сивіє
Ще трохи й вершина
Нам серце зігріє

Щоб в старості ми
Обзавівшись дітьми
Без гіпербол сказали
Ми жили – людьми!

Що відчуваєш, як збувається мрія?
Чи в серці Твоєму, ще жевріє надія?
Чи задоволений тим всім що маєш?
Ти вже ненавидиш, чи ще кохаєш?!

Мрія збулася, досяг я мети.
Та спокою знову мені не знайти.

Досягну мети, пройде кілька літ,
Під ноги мені, впаде цілий світ.
Підступних думок, чванлива омана,
Водою з очей знову сіє кохана.

Мрія збулася, зробив що хотів,
Немає спокою, час пролетів!

Здійснились бажання. Що я наробив?!
Кохання і друзів, навік розгубив.
Тіло з`їдає духовна пітьма,
Лишаюсь один. І мрія сама.

Мрія збулася. Досягнувши мети,
По іншому хочеться, шлях свій пройти…

Бабусю,
радосте сива,
у ваших долонях сильних -
сонце і шелест вітру,
корінь і серце роду,
рух генетичного коду.
Бабусечко,
птах любові
знову кружля над вами...
Життя - то складна програма,
яку розгадати маю.
В очах ваших зорі сині -
Найкращий дарунок дітям -
краси незвичайна сила
і доля у щасті світла...

Осінь цілувала
й вітром колисала
Той листок кленовий,
На якому серцем,
Зраненим любов"ю
Я листа писала...

А зорі і сніг
Все падають, падають, падають...
І світять під ноги
Твоїми слідами з минулого.
Ти був і не був. Ти є,
І тебе вже нема.
І наші тривоги,
Недопалки сміху й тепла
Сховає до ранку
В долонях черниця-пітьма.
Ти був - і нема.

Десь у снігах замерзало життя...
Ти ж пам"ятай мене лебедем білим.
Ти пам"ятай, що нема вороття
У нерозгадане, у відболіле.
Ти пам"ятай і водночас забудь.
Не озирайся на серце - не чує...
Знаєш, не в тому, що сталося, суть,
А лиш у тому, про що напишу я.

Розсипаюся словом
у мелодію
падаю тілом
й крилом відчиняю
зашторені вікна
і вривається вітер
у кімнату -
повно рідості всюди...
я танцюю
а пісня вже вкотре
виконує ритуал
відродження
звуки доспіли
і музика
плаче в долонях
й сміється водночас
ритми щастя
такі тонкі
я танцюю
на озвучених променях сонця
тремтить серце -
завтра воно стане
смичком
у руках великого майстра
я танцюю
обертаючи тіло
на скрипку...

Очі вікон читає вечір -
Чують ті, хто кохає захід.
Подолизував промінь плечі,
Мов малеча цукрових птахів.

Чим тяжіють дорожні сумки,
Незнайомі нам перехожі?
Від набитих по горло шлунків
Подобрішають лиця... може?

Повертаючись повертаю,
За думками дороги кроки.
Погляд ближніх мене стрічає,
Щоб провести на довгі роки.

Погляд ближніх стає далеким.
А збагнувши, не дай... останнім.
Не вертають у дім лелеки -
Лиш клекочуть про відлітання.

Менше клекоту - гнізда більші,
Лелечата - не лелечата.
Виривається серцем біль ще -
Повертаючись повертати.

Жде залита по вінця втома.
Замоливши на схід коліна,
Емігранту найкраще вдома...
Тільки вдома - чужа країна.

18 Серпня 2006

Я теж, ти чуєш, я теж
Боюся цього кохання,
Боюся, що ти не прийдеш,
Ще дужче боюсь розставання,
Боюся, що лишиш саму,
Що знайдеш собі ти другую.
В думках я тебе обійму,
Дві тисячі раз поцілую.
Прийшов – кам’янію й горю,
З-під вій заглядаю несміло,
Боюся сказати: люблю,
Душа переповнює тіло…

Як стріла до видноколу, час у даль летить,
Сипле осінь вже додолу барви верховіть.
І сьогодні, як колись, ти дав мені кленове листя,
У руках приніс, як пломінь, про далеку осінь спомин, спомин...

Приспів:
Не згаси вогонь
Холодом долонь!
Спалах листя у волосся
Я вплету, щоб все збулося.
Не згаси вогонь
Холодом долонь!

Як осінні акварелі вибілить зима,
Долетить віолончелі музика сумна.
Хай лютують сніговії, та завжди мене зігріє
Той жаркий кленовий пломінь,
Що ти дав мені на спомин.

Приспів.
А зима співа недовго — в мареві доріг,
І від листя золотого запалає сніг.
Запалає сніг — і весна, як любов моя, воскресне
Принесе травнева повінь лист кленовий — давній спомин.
Приспів.

Коли спускається над нам ніч,я слів не чую.
Коли вже ранок жевріє навколо,я думку чую.
Коли ж яскраве сонце сліпить очі -
Я голос співставляю з думкою твоєю.
У думці-сила! Радість-у словах!І сніг...
Навколо білий сніг,який як думка лине,
заполонивши все навколо.
Слово-думка! У думці-сміх!
Жорстокий,непотрібний сміх,якому байдуже...
Байдужість у словах,у думці,у розмові,
і непотрібний сміх...Із замахом на долю.
Один єдиний сміх...
Він то жорстокий,то він милосердний
Сміх блазнів при дворі...
А ось і блазень в латаній святині,
Тримає у руках блазнівську булаву,
і чути сміх.Знов непотрібний сміх...
Сміються блазні владного престолу,
Які зробили з себе жебраків,
і сміх навколо них...Від них...
Жорстокий,непотрібний сміх...
Вже не сміється блазень,
бо нема престолу...
Немає блазня в латаній світині...
Блазень зник,залишивши лиш сміх...
Жорстокий,непотрібний сміх.

27 січня 2005 року.

Дотикаюсь до тебе
пошепки
Розчиняю світанки
Стрілами
Ми згубили себе
у осені
Ми осяяні вітром
першості
Не чекай, не поверну -
Пізно нам
Надто темно вертатись
Сходами
Надто темно ходити
Бавимось
Недопитим коктейлем
Дійсності
Побажай мені снів
Над прірвою
Кажуть сняться зливні
Артерії
Покривалом сховаєм
Начебто
Не було нас у цій
сутності
Очевидно у цих нутрощах
Загубили частину
осені
Пробачай але я
впевнена,
Що по жилах тече
ненависть