Намалюй мені ніч. Ніч чарівну, чудову.
Зоряну ніч. Ніч сповнену мрій.
Намалюй ту молитву, що листя шептало.
Намалюй пісню ту, що співав Соловій.
Намалюй мені очі. Зорі! Не очі!
Очі кохання, повні надій.
Намалюй мені щастя, що ніжно всміхалось,
Коли пісню свою нам співав Соловій.

Хлопчику милий, чого тобі треба?
Хіба ти не бачиш, що я не твоя?
І прошу,навіщо благати у неба,
Щоб лиш для нас 2х оберталась земля.
У тебе на мене встає кожен вечір,
І бачиш еротику в снах ти мою.
Та я лиш всміхаюсь до тебе безпечно,
Бо про небезпеку я пам*ятаю свою.
Ти навіть незнаєш, наскільки я хтива,
І скільки всього я вже переросла.
А ще ти ввжаєш,що я "вільна мила",
Та я у полоні кохання жила.
Ти хочеш мене до вершини довести,
Щоб я закричала :"Візьми мене сильно!"
Та ти хіба зможеш на плечах пронести,
Усю ту вагу, що мені непосильна?
Давай, милий хлопчик іди собі з миром,
Дрочи на картинку, у себе в кутку.
А я дай собі, та нап*юся кефіром,
І вилечу з світу, кудись у трубу.

Бажання бути неймовірним.
Пересилюють бажання жити.
Відчуття неспокою дитинства,
Ховається десь у сумлінні.
Хист до музики,
Втрачено, а може і не набуто.
Намагання видумувати писанину,
Міцно вчепилось за життя.
Не буду його вбивати.
Правда, можливо колись.
Адже елементарні речі.
Не замінять нам простого кохання

Мені здається, чи ти думаєш про світ?
Облиш думки, воно того не варте.
Так дивно помічать в очах твоїх,
Думки про неймовірне спільне щастя.
Ти навіть не цураєшся всіх їх.
Ти дійсно дуже хочеш так кохати.
А я ніяк не спам*ятаю сміх,
І всесвіт ще німий до "пробачати".
Тобі багато хто писав вірші,
Але такі як я - іще ніколи.
Я більше і не напишу тобі.
Бо в тебе залишаеться мій голос.
А ще мій слід,що я лишила на дорозі.
Тій, що вела серця людей.
Коли їх душі замерзали на дорозі.
Я зрозуміла, що солодкий чай,
Ніколи не замінить нам кохання.
Хоч ми і думаємо так. Як зазвичай.
Лише надасть якогось дивного бажання.
Чогось шукати,кудись йти до майбуття.

Намалюй мені ніч. Ніч чарівну, чудову.
Зоряну ніч. Ніч сповнену мрій.
Намалюй ту молитву, що листя шептало.
Намалюй пісню ту, що співав Соловій.
Намалюй мені очі. Зорі! Не очі!
Очі кохання, повні надій.
Намалюй мені щастя, що ніжно всміхалось,
Коли пісню свою нам співав Соловій.

Я – горизонт, що впав до ніг...
Я - літо, заблукале в осені.
Торкнулось снів теплом непроханим...
І загубилось поміж них.

Я – спогад, що на самоті
У ліжку кішкою згорнувся...
Десь близько серця ворухнувся...
І розчинився в небутті.

Я – небо, що зрівнялось з містом,
Розсипалось дрібним намистом...
Моїми римами безладними,
Щоденними твоїми зрадами,
Тим, що було таким важливим...
Нестримним...Болісно-правдивим.
Було життям непередбаченим...
…Але яке це має значення…

15-18.10.2006

Листок жовтіє на землі...
Чарівна витонченість листу -
Неначе золото в багні
Осінніх смутків падолисту.

Я смуток осені люблю -
Люблю тривожний цей неспокій.
Опале листя не топчу
І роблю пару зайвих кроків.

Сіріє далеч позаду -
Хто зна як довго буду жити?
Ось дощ іде... Ось я іду -
Чи варто з прикрощів тужити?

Кружляє листя навкруги...
І на щоці сльоза зависне -
Невже й моє життя в багні
Ніколи золотом не зблисне?

Так пахне осінь.
За відсутності новин
Зелений чай
І
Невідомість.
Ти один.

Так пахне осінь:
Глухне телефон,
Напівзабутий присмак втрати...
Дивний сон.

Це пахне осінь.
Вигаданий ти
І
Жовте листя –
Сутність самоти.

Я висказала все… Я все сказала…
Тепер три крапки поміж нами…
Свою любов навіки зруйнувала,
Я відпускаю – йди світами…

Я більше не тримаю – ти вже вільний.
Що треба було в тебе - взяла…
Життєвий темп занадто божевільний.
Пробач… тебе я не кохала…

Сторінку цю я вже перегорнула,
Не повернуся більш до неї,
Ніколи не згадаю… все забула…
Не стукай більше в мої двері.

Я стала егоїсткою… напевно…
Ти вибач, що потурбувала…
Не силуйсь повернути все так ревно –
Створила я... Я й зруйнувала.

Сніг зникає. Шлях звикає. Все невічне.
Дні полічать. Неохоче. Не повірять.
Зупиняюся. Питаю. Знак окличний.
І вдихаю слід зимовий, сніг з повітря.
Дочекаюсь. Не зречуся. Стане духу.
Повні груди несвободи, мов зникаю.
Краще чоботи шукайте, білі мухи,
проминаючи не серце і не камінь.
І не сердься, і не зманюй. Є прикмети:
зустрічають при дорозі хлібом-сіллю,
куштувати пропонують кашу з медом.
Подорожню наливають — забудь-зілля.
Діжка швидко спорожніла — лопнув обруч.
Хто ти, постать? Невідома, пересічна.
Шлях розмоклий. І ліворуч і праворуч.
Сніг забуде, як він падав. Все невічне.

Шкода, я не ділилась цим з тобою:
Сідало сонце за Михайлівський собор,
І скрипки захлиналися від болю...
Тремтіли звуки... в них губився хор.

Там все сплелося - пристрасть, щастя, відчай...
Шкода. Але ділитись більше нічим.

Осінній дощ...
То чому ти дивуєшся?
Дощем характерна осінь.
Чи може тобі цей дощ
Нагадує знов про когось ?!
Словами мінорних звуків
В вечірній глибокій тиші,
Нагадує про розлуку,
Про недописані вірші?

Вітер думки фільтрує
Самотні – усі до решти.
Цей дощ візьме й заночує
У тебе. Роззує мешти.
Поставить біля порогу,
Із шаром осіннього бруду,
Помолиться тихо Богу,
Тебе цілувати буде.

А далі – усе як завше,-
Прокинешся десь під ранок,
І дощ, за вікном розтавши,
Залишить туман фіранок,
І слід під дверима темний
Вчорашньго мокрого бруду.
Знов скажеш « усе даремно ».
І підеш мити посуду.
(25.09.2004р.)

І паркер, як жезл громобійний,
І тиша, немов по покійних,
І скрегіт зубів авторучок,
І блиски нервові каблучок.

І тонуть, й зникають стандарти
У вирвах води й ахінеї,
Дівча підглядає під парту,
А я підглядаю за нею.

Розписані ноги й долоні
У бісер означень та цифр.
Хто каже, що цифри холодні?
І хто розгадає твій шифр?

В сутані вершителя долей
Заношу блискуче перо,
І у залікової поле
Впікаю автограф тавром.

Веселий, впевнений, дотепний,
Усмішка грає на устах
(Для когось, може, ти й нестерпний),
Витаєш богом по світах.

Ніхто не бачив твою слабкість,
Не знав сльозинки на очах,
Не чуєш ти ні в чому важкість –
Любов, кохання при свічах.

Тебе нічим не здивувати –
Все знаєш, звідав ти не раз…
Когось захочеш "покохати" –
Уже у спальні грає джаз.

Якщо пильніше придивитись,
Уважно в очі зазирнуть –
Туга і сум змогли вповитись,
Смієшся ти, щоб не втонуть…

За силою – сховалась слабкість –
Вона з'їдає вже тебе…
На серці каменем лиш важкість…
Ти хочеш захистить себе.

В словах жагучий ти коханець,
На ділі – страх заполонив?
Твій дух чомусь не йде у танець –
Такі слова палкі ронив…

За ніжністю ховаєш болі…
Свою журбу, свій сум, свій страх…
Бажаєш вирватись на волю
Й шукаєш щастя у світах.

І б'єшся знов в чужий ти берег,
Свого ж не можеш віднайти...
Не щастя це, а – димка, мереж…
Ти прагнеш в гавань вже зайти.
20.10.06

Я вздрагиваю от холода –
Мне хочется онеметь!
А в небе танцует золото –
Приказывает мне петь.

Томись, музыкант встревоженный,
Люби, вспоминай и плачь,
И, с тусклой планеты брошенный,
Подхватывай легкий мяч!

Так вот она – настоящая
С таинственным миром связь!
Какая тоска щемящая,
Какая беда стряслась!

Что, если вздрогнув неправильно,
Мерцающая всегда,
Своей булавкой заржавленной
Достанет меня звезда?

Я пью за военные астры, за все, чем корили меня,
За барскую шубу, за астму, за желчь петербургского дня.

За музыку сосен савойских, Полей Елисейских бензин,
За розу в кабине рольс-ройса и масло парижских картин.

Я пью за бискайские волны, за сливок альпийских кувшин,
За рыжую спесь англичанок и дальних колоний хинин.

Я пью, но еще не придумал – из двух выбираю одно:
Веселое асти-спуманте иль папского замка вино.

Золотистого меда струя из бутылки текла
Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела:
– Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла,
Мы совсем не скучаем, – и через плечо поглядела.

Всюду Бахуса службы, как будто на свете одни
Сторожа и собаки, – идешь, никого не заметишь.
Как тяжелые бочки, спокойные катятся дни.
Далеко в шалаше голоса – не поймешь, не ответишь.

После чаю мы вышли в огромный коричневый сад.
Как ресницы на окнах опущены темные шторы.
Мимо белых колонн мы пошли посмотреть виноград,
Где воздушным стеклом обливаются сонные горы.

Я сказал: как старинная битва, живет,
Где курчавые всадники бьются в кудрявом порядке;
В каменистой Тавриде наука Эллады – и вот
Золотых десятин благородные, ржавые грядки.

Ну, а в комнате белой, как прялка, стоит тишина,
Пахнет уксусом, краской и свежим вином из подвала.
Помнишь, в греческом доме: любимая всеми жена, –
Не Елена – другая, – как долго она вышивала?

Золотое руно, где же ты, золотое руно?
Всю дорогу шумели морские тяжелые волны,
И, покинув корабль, натрудивший в морях полотно,
Одиссей возвратился, пространством и временем полный.

Кинематограф. Три скамейки.
Сантиментальная горячка.
Аристократка и богачка
В сетях соперницы-злодейки.

Не удержать любви полета:
Она ни в чем не виновата!
Самоотверженно, как брата,
Любила лейтенанта флота.

А он скитается в пустыне –
Седого графа сын побочный.
Так начинается лубочный
Роман красавицы-графини.

И в исступленьи, как гитана,
Она заламывает руки.
Разлука. Бешеные звуки
Затравленного фортепьяно.

В груди доверчивой и слабой
Еще достаточно отваги
Похитить важные бумаги
Для неприятельского штаба.

И по каштановой аллее
Чудовищный мотор несется,
Стрекочет лента, сердце бьется
Тревожнее и веселее.

В дорожном платье, с саквояжем,
В автомобиле и в вагоне,
Она боится лишь погони,
Сухим измучена миражем.

Какая горькая нелепость:
Цель не оправдывает средства!
Ему – отцовское наследство,
А ей – пожизненная крепость!

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.

Как журавлиный клин в чужие рубежи, –
На головах царей божественная пена, –
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?

И море и Гомер – все движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

1915

Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що плачу
за тим, що тепер вже ніколи не стане моїм.
Сльоза обпече мокру душу й без того гарячу.
Ти – друга, кому я таке взагалі розповім...
Той сон був про Тебе...Гарнішого сну я не бачив...
За вікнами ніч прострочила повітря дощем...
Якби я тоді зрозумів – відпустив – і пробачив...
Якби я тоді зупинився і спробував ще...
Злощасне „якби” не стирає із серця світлину.
І рамку її не вкривають сніги голубі...
Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що гину...
А першому я зізнаюся самому собі.

***

Мовчу...Тримаю дощ за нитку...
Вона вже рветься де-не-де...
Я не чекала, що так швидко
сльозами небо опаде...
І не чекала слів зізнання.
Змирилась – звикла – прийняла
усе, як є. Тоді – прощання,
а зараз – спогади тепла...
Коли втрачаєш – знаєш втрату,
але вже пізно...Час пішов...
Я, наче свідок, бачу страту.
І, наче снайпер, в ту любов
холодну кулю направляю.
Бо їй судилося піти...
І поміж тим благословляю
цілющу тишу самоти
за те, що всесвіт мій змінила
і небо в руки віддала...
За те, що навіть не просила –
короткий дотик до Крила.

І рана зажила…
Лиш біль, приглушений сльозою,
Ще тліє спогадом-росою
В забутім серці десь на дні.
І вже минув без тебе вечір,
Вже інший руку покладе на плечі
Й поведе в країну мрій.
І північ ратуша пробила,
І ніч зірками личенько закрила
Щоби не бачила тебе...
Там десь на небі засіріє -
Сонце зійде і зігріє
Тобою зраджену любов.
Так рана заживає важко,
А мрія все летить як пташка
До тебе з підбитим вже крилом

Людська суєта забувається
Коли потрапляєш у світ
Де із тиші на тебе вдивляються
Безмежжя далеких століть.
Дивним вихором в серці зриваються
Незнане таке відчуття,
І спів музи чужої вдаряється
Об грані земного життя.
У темних кутках думки причаїлись,
Забуті на грані віків,
І тільки в невпізнаних лицях зігрілись
Відтінки незнаних часів.
Задумані ангели на світ задивились
І сумно, так сумно мовчали...
Вони до Бога за світ цей молились -
І по камені тихо сльози стікали...
Відбитки й відтінки в душі залишились
Криками мертвих скульптур.
Й не хочеться зовсім щоб спогади змились
Хвилями нових культур.

День і ніч над виднокраєм,
Понад Бугом - день і ніч! -
Проступіться! -
Січ гуляє,
Запорозька,
Бозька
Січ.
Хиже гульбище під хмари,
і корчмарський балаган.
Наче море - шаровари,
Кармазин,
Єдваб,
Сап'ян.
Дим із люльок - вище хати,
Мов султани ковили...
Сохрани нас, Божа Мати,
Щоб ми Січ не пропили.
Щоб не нас настигла кара
За часи гріховні ці,
Порятуй, Свята Варвара,
На Синюсі, на ріці.
Щоб не кинулись до рала,
І до сала,
Й молодиць, -
Так, як раїть нам од ранку
Маладой Нечоса Гриць.
Казарлюга одноокий,
Він одбув козацький спит,
Він давно забув про спокій,
Хоч і певний московит.
Не забудете до смерті,
Що то є за скурвий син...
Буде він ще шкури дерти,
Козаки, із ваших спин.
Але поки гарна днина,
Добрий світ,
Коли сп'яна...

Пропадає Україна,
Та гуляє Січ одна.
Там циганська скрипка грає,
Там в одно -
І день, і ніч...
Пррроступіться!
Сссіч гггуляє!
Запорозька
Бозька
Січ.
Вінграновські реєстрові,
Січові Антонюки!
А вже турки в Богополі,
А в Мигії - русаки.
І Суворов на Кінбурні
Ходить темний, аки ніч.
...Догуляла,
І пропала
Запорозька
Бозька
Січ.
Але доки гарна днина,
Ти налий мені вина...
Пропадає Україна,
Догуляє й Січ одна.
Україна богорівна,
Ти столиця край села.
Ти була вже як царівна,
Та була, була, була...
Так буяло, так гуляло,
Так скажено загуло.
...Але все таки бувало!
Але все-таки було!
І відбувши вічну кару,
І відбувши довгу ніч,
Випливає із пожару
Запорозька
Бозька Січ.
І шикуються примари,
І салют мортири б'ють,
І жупани, й шаровари
Із музею видають.
Грає крівця, -
І не п'яна.
Та чому ж, така сумна,
Знов гукає Роксолана
Із гаремного вікна?

Щовечора бачу з вікна:
Далека й легка, мов пір'їнка,
По колу,
по колу,
Одна
Біжить стадіоном ця жінка.
Довкола снігів намело.
Такого не бачилм снігу
...Ну, що вас сюди привело,
Богине спортивного бігу?
А личко від бігу бліде...
Вона ж і не вздрить: перед нею
Зоря на коліна впаде,
І зблисне сніжинка зорею.
А вечір - у сяйві комет.
Сусід увімкне радіолу...
Ми стільки відбігли вперед,
А тільки... пробігли по колу.
По колу за нами - само
Відлуння: куди ж ви, маестро?
Куди ми усі біжимо,
Кохана, ровеснице, сестро?
Сміється добродій-вахтер,
Немовбу побачивши голу...
Нащо ці забіги тепер, -
По колу, по колу, по колу?
Клене чоловік, бо - рідня,
За ніч нахолоджене ложе.
Кого вона тут здоганя
І що наздогнати не може?

Це не любов, - я знаю, -
А ще чудніше відчуття:
Я не скажу тобі „кохаю”,
Але без тебе вже нема життя.

Ти пробудив у серці ніжність,
Теплом наповнилась душа.
Якби це був вогонь кохання,
Згоріла б я уже до тла.

Повір у чистоту моїх думок,
Бо лиш любов прощає гріх.
Перечити ж собі я не готова,
Навіть заради губ твоїх.

Розумний, милий і красивий –
Таким тебе я, Сонце, знаю,
Проте не вірю, що люблю.
Ще менше вірю, що уже втрачаю...
(20.02.2004 р)

VII Управління

Ну і хто там грозиться, по-перше,
У коханні мене перевершить?
Ну і хто там божиться, по-друге,
Осідлати й накинуть попругу?

Смак поразок мені не відомий,
За моїми здобутками стеж.
Знаю всі доброчесні прийоми
Й забороненим навчений теж.

Моя зброя у щирім коханні,
Що проймає до диких глибин,
Й солов'ї ще далеко не вправні
Перевершити мій піснеплин.

Я кохаю безмовно і ніжно,
І торкаюся порухом вій,
І автограф впишу в білосніжний
Твого тіла безцінний сувій.

Я кохаю межею при згубі,
Ліплю сонце із зоряних крихт,
І любові моєї Везувій
Не лиша непрочитаних криг.

І на службі голесі амури
Не шкодують набої у бій,
І під янголів радісні сурми
Розгортаю білесий сувій.

Я люблю нестандартно й нетлінно
З прохолодою в пасмах пожеж,
І в молитві стаю на коліна:
У коханні мене переверш!

VIII Ув'язнення

Ми з Тобою закохані бранці,
Спільним цепом озміяні руки,
До якої нас зведено праці?
До якої закуто нас думки?

Доля крила дала для польоту,
Та ще важчі набила нам ранці,
І не просто злетіти пілоту
Коридором в маленькій фіранці.

Днів кінноту нам не зупинить,
В найсутужнішій зболеній миті
Ми постанем спина до спини
Чи поляжем ув огненній битві.

ІХ

Та коли проминаєм горнило,
До польоту здіймаються крила,
Над найвищі злітаємо гори,
Ми з Тобою неначе богове,
Нас Венера в собі оповила.

Ми запалюєм сонце і місяць,
Ми посланці божественних місій,
Темний всесвіт викохуєм садом,
Розливаєм по квітам розраду,
Квітне сад нам словами у пісні.

І сколисуєм віру в кохання
У колисці дрібній океання,
Ти молитву ведеш колискову,
Я легенду співаю казкову,
Й нам над обрієм сходить світання.

Х

А Венера дає розпорядження,
І не просто сприйняти-відмовитись,
Коли все альпіністське спорядження
Каменярським замінює молотом.

А Венера дає директиви,
Спробуй тільки богині відмов,
Як згасає вогонь реактивний.
І спадає на градус любов.

А Венера дає настанови,
І виконуй, як взявся в танок,
Тож до танцю запрошую знову
Свіжі партії свіжих жінок.

Не горить вибірково і сонце,
Ми усіх зігріваєм любов'ю,
Гублю губи в солодкому соці,
Хоч запалений тільки Тобою.

ХІ

Та іду, не натрапивши броду,
В незліченні тісні хороводи,
Як Венера пустила в танок,
Маю гідно прикрасить вінок.

Хай заб'ються серця колективів
В естетичному танці-пориві,
Хай співають егрегори груп
В екстатичному порусі губ.

І танцюють, й злітають колеги
Під Венери ясним оберегом,
І сузір'я танцюють у небі,
І з сувоїв пашіють у требі.

ХІІ Кульмінація

Я іду від солодких і гарних,
Вас полюблять, полюбите й ви,
Я ж іду до постійно непарних,
Бути парою збавленим звик.

Полюбити гарненьких не штука,
Цілувати солодкі ланіти,
Полюбити, то є не наука -
Щире прагнення змерзлих зігріти.

Ти зреклась ловеласів без ліку,
Я зрікаюсь губних мерехтінь,
Ти взяла чоловіком каліку,
Я у сонце вбиратиму тінь.

Дерева і квіти -
Літописи світу.
Довершеність листя -
Пейзажі барвисті.
І гори гіганти збирають галантно
сріблясте і ніжне небесне тепло
в прозоре богемське омріяне скло.

Відверте свавілля,
Чи це божевілля?
В яскраві валізи
Складаю ескізи,
премудрість природи,заплакані води...
Іду відкривати світанків тумани
й таке відчуття, як колись в Магеллана.

Хто створив тебе, чоловіче?
(Лише Богу одному відомо)
Хто вдихнув в тебе смак любові?
І чи сталося те свідомо?

Чи стояв ти на перехрестті,
Вибираючи шлях в реальність?
Чи пішов за покликом серця,
Проявивши свою геніальність?

Хто створив тебе, мій чоловіче?
Доторкнуся устами до рук...
(Лише Богу одному відомо)
Хто ти: син, чи отець, чи Дух?

тільки яблучний сік так пливе по долоні,
вибирає святу траєкторію вен,
і здіймаються в темряві тепло-солоній
дві краплини очей, що прожили ще день

зеленіють хрести від живучого моху,
позбуваються ангели важкості крил...
і траву переспілу, туманну і мокру
сивий смуток покори обняв і накрив

ти зриваєш колюче незаймане зілля
щоби скласти пожертву готичній красі
той вінок буде німбом твого божевілля,
сік прорветься із вен і спливе по руці

Щось є вже, назви ще немає,
П’янке і дивне почуття
Мене то манить, то лякає,
І ти не ти, і я не я.
І тільки ми, і тільки тиша,
І блиск очей, прихований невміло,
І тільки ти і я – нічого більше,
І поміж нами щось лякливе…

Я на порозі самоти
Спіткнулась об ганчірку болю,
На ній мережані хрести
Із спогадів про нас з тобою,
Старі потоптані нитки –
Добряче їх пошматувало.
Ганчір’я, дірки і складки…
Я тут спіткнулась й ледь не впала.

Сучасний темп збиває з ніг.
Постійні зміни декорацій,
вистави демонів і грацій –
Театр Земної Суєти...
Від нього хочеться втекти
кудись, де небо гладить гори
і де не гаснуть монітори,
а гаснуть зорі. І вогні.
Я далі граюся думками,
а білий і холодний сніг
(чомусь тепліший, аніж ти),
стирає сумніви і втому.
Звучать приглушені акорди.
Зникають гори і фіорди,
весь світ зникає під руками...
Я повертаюся додому...

4 жовт.”02

Ми давні друзі із тобою,
Ідем-бредем поміж юрбою,
Зустрінемо когось: «Привіт»,
То знов для двох нас цілий світ.
Удвох лишень з тобою ми
Ідем-бредем поміж людьми,
Кладем непевно свою путь –
Тебе самотністю зовуть…

І Ув'язнення

Ми з Венерою в танку одному,
Що за танк, невідомо нікому.
І розмазано туш і помаду,
То Венера розпачливо плаче,
Що її в нім ніхто не побачить,
Не радіє Венера параду,
Бо ніхто не прозрить крізь броню
Її серце з кохання вогню,
А вона віддалася б заради
Просто квітки упалої в траки,
Та хто хоче в коханні вмирати
На узбіччі богів автостради.

І вбирає наш танк у рожеве,
І вбирає його в мережеве,
І береться сама за штурвал,
І заходиться танк наш у танку,
І уже то не танк, а альтанка,
І не трави довкіл - сіновал.

ІІ Управління

Напуває Венера любов'ю
І квітки, і дерева в садах,
І милується ними до болю,
Й насинається їм в теплих снах.

Між садами квітує лілейно
Скільки років! А все молода!
І співає між квіттям єлейно,
В їх артеріях чиста вода.

Затріпоче на вітрі листочком,
Як вразлива і ніжна душа,
Обізветься прозорим струмочком,
Як ігристе і буйне лоша.

І зібравши всі чари до купи,
Наливає бажаннями фрукт,
І солодкими робляться губи,
І магічними доторки рук.

І в садах безкоштовних Венери
У суцвіттях закоханих губ
Ветерани сердець й піонери
Розквітають між ніжних клумб.

ІІІ

І Венера у бальному платті
Йде між роб, сюртуків і піжам,
І летять ореолом пернаті,
І пухнасті кортежом біжать.

І Венера ступає без плаття
На проспект, в універ, у метро,
І на місячнім плесі латаття
На серцях випікає тавро.

Але сумно до болю Венері,
Що вбачають її, а не мед.
Вбита квітка всміхнеться в гетері,
Й затихає очей кулемет.

IV

Йде Венера в глибини геєни,
Й перетворює біль на любов,
Зводить оленя з трупу гієни,
І до клумби підносить кубло.

І цвяхи покривавлені в тілі
Розквітають невинними маками,
І розбиті серця знову цілі
В тихій радості тепло заплакали.

І вогонь не руйнує, а створює,
І смола закипає вином,
І страшні лиховісні історії
Обертаються теплим сном.

V

І вбирає в підкреслені фраки
Своїх вірних прибічників й слуг,
І сама зачинається грати
У виставах й захоплювать дух.

І являє себе у ста масках,
І являє свої сто облич,
І гойда глядачів своїх в ласках
Між ста небами власних велич.

І я бачу Венеру в театрі,
І на вулиці зваблену ніжку,
І замріяну на першій парті,
І заснулу в жаданому ліжку.

Я радію Венері вітально,
І гравцем пристаю до вистави,
Всі дороги ведуть не до спальні,
До звеличення божої слави.

І хай шириться плескіт долонний,
І хай шириться плескіт губний,
І колодязь кохання бездонний
З моїх губ, найясніша, надпий!

VI Падіння

І Венера несеться в падінні
В осоружнім сумнім тетрастінні
Між камінням і буднів, і дат,
Ой не просто між ними злітать.

Ой не просто Венері з граблями,
Перти плуга земними полями,
Чорнозем білоніжно копать,
Хліб насущний кайлом добувать.

О богове, за що ця покара
Скакунові впрягтися в мажару,
І на пар випрасовувать пари.

Але я обернувся назад -
І де зорано, стелиться сад.
І нудної роботи кульбіти
Обернулись в небачені квіти...

як завше просто
і як завше скупо
цілунки "ми побачимось іще"
сьогодні жовтень...
чуєш?
бачиш жовтень?
і скнарить сонце
скутавшись дощем
маршрутки їдуть в
пункт чужих призначень
останній шлях...
ти вкотре запізнивсь
бо пункт любов вже зайнято.!
пробачень
не чує вітер і не бачить зміст
конверти повернулись
зміна ролей
цілунки "ще зустрінемось"
й "бува"
а небо сипить
з своїх андресолей
ніким й нікому сказані слова

Я кричатиму доти,
доки зможу кричати.
Знавіснілі хмарини
хай почують мене.
Я питатиму, хто ти?
Але буде мовчати
в сяйві неба-цитрини
божевілля сумне.
Небо жовте й високе.
У польоті згорають
всі самотні Ікари
покалічених мрій.
До Рятунку – два кроки,
та вони завмирають
і приховують хмари
мертві душі надій.
Біль затисне зап’ястя
і вуста оніміють;
хмари небо поорять
і посіють громи.
Ті троянди нещастя
кров`ю плакати вміють,
відчуваючи поряд
сивий попіл зими.

17 трав.”00

У ліхтарні всесвітнього міста
ростуть голоси
золоті й злотогорлі

а далеко отам на горі
соло вечора наших літ –
голос гобоя

там далеко на горі
кричать стадіони і площі кричать
переповнені в’язнями серця

і б’ють чемпіони
омонівських лав
кийками по серцю
неначе по м’ячику

а я відлітаю у зоряну ніч
мов привид огню
і сам я наче ліхтарня

і тисяча тисяч сумних цвіркунів
ударять смичками по скрипках журби
на дні Золотої Ліхтарні

бо тоді коли птах надвечір’я летить
відлітає ліхтарня неначе життя
та не гасне вогонь у ліхтарні

П о с т с к р и п т у м

Немов вино, у небі літ розлите,
Космічний пил моїх торкнувся скронь.

І все життя пройшло. Пройшло, як літо.
І я промовив: „Так, це був огонь”.

І плакав я, що дні згубив безхмарні,
Що розгубив і друзів, і рідню.

І серце розірвалося в ліхтарні,
Щоб стало більше світла і вогню...

Боги на Олімпі співають?
Спиваються, -
Так тяжко, що їм і пісні не співаються.
А мариться край занебесний незвіданий,
Та з атеїзму минулий урок...
І, може, зробили б з поетів ідолів, -
Ідолів роблять із кінозірок.
Віче мій, змавплений, як нам прожити,
Як пережити нас нашим літам?
Можна мене і забути, і вбити, -
Я вже нікому цих літ не віддам.

...І буде Фауст...
І буде огонь...

Вік, а чи крик людожерної хроніки?
Літо пекельне. Вино і вогонь.
Навіть в парламенті наче у схроні ти,
Як цих пекельних думок не відгонь.

Червоне сяйво в синім небі зблідло,
Немов на небо хтось пролляв вино...
І все-таки пройшло пекельне літо,
І вже повік не вернеться воно...

Понад вертепи шикованих готик
Стільки захмарної стало екзотики.
Ходить між нас учорашній сексоти,
Але між нас і сьогодні сексотики.
Вічно вони – секуни і секухи...
Але процокали в серці секунди.
Десь ти, любове, далека, сама.
Десь тебе вбила космічна зима.
Зимно пророкам нового Союзу.
Армстронгу зимно вже з власного блюзу.
Тямлю естрадників. Тямлю зрадників.
Тямлю й себе – був месія естрадником.
І не месія, предтеча, пророк,
Став я співцем віфлеємських зірок.
Став на коліна в молитві, у требі.
Боже, як ще не покинув нас ти,
На українському вічному небі
Божому сину зорю засвіти!

„Люди – глина співуча...”
Отак одчайдушно ходять за мною слова.
Кому ж я співатиму, кому я озвуся? Кому розповім ці дива?
І йду між дівчат, між білявих, між бестій-блондинок.
І зве мене на поєдинок
мій космос, заселений творчою глиною...

А ми навіть бога зробили людиною.
Наплювали в епоху нам, наче у душу.
І до чого тут одяг у стилі „модерн”?
Як мені вберегти своє тіло і душу? З ким любитися мушу –
в понеділок, найперший день?

Я іду як герой марсіанської хроніки. Я іду по планеті людей.
Але я захлинаюся власною кровію в понеділок,
найперший день.

В перший день...

В перший день ми ще юні богове.
В день останній – усе ще не смерть...
Не клени, не клени молодої любови,
Не клени цей небесний концерт!

Хтось прийшов уночі
і спиляв моє улюблене
те чорне те біле
те поснуле те квітле
те весняне те осіннє
те захмарне те підземне


в моєму тільки моєму саду
тепер чомусь так грузько
ні радісного світла ні безтілої темряви
тільки слід у повітрі від впалого дерева
і листя як спорожнілі віконниці
на яких тепер проступає
Господня ядуча усмішка

поступово підвищується радіаційний фон
моєї глибокої як сльози любові
на підошвах жовкне тирси золоте руно
засохле коріння схоже на закреслені літери
в якомусь незнайомому і крижаному під”їзді

а проміння падало билося і знову падало

і так ніби я бачу
купу облич у розрізі
і так ніби вони накладаються
й утворюють натовп
той стихійний
коли комусь раптово
стало погано
на сонячній-сонячній вулиці

ця мозаїчна тирса в калейдоскопі-
то тиша в розрізі
в яку потрапляєш
немов абонент у недосяжність

я довго стояв тим закляклим
голим стовбуром
у порожній рамці саду
не зважайте що ви не тут
я вас все одно бачу
ви складаєтесь
із тисячі прозорих мегапікселів
як мозаїчна тирса в калейдоскопі
як тиша в розрізі

хотів би швидше поїхати звідси
але гнізда пташині
спущеними шинами
лежать на узбіччі

За Вецлова Томасом
KOMANDORO ZINGSNIAI

Поки погляд байдужо зсковзає з афіші ,
опановуючи поступово строкатість
і яскравість фойє,вже ,чим раз виразніше,
між собою ведуть інструменти дебати.
Між колон , у комірці змогла заховатись

у мереживі вен кофеїну крупинка
і прискорює пульс.Погасаюча люстра
над партером вже бризки свої покропила.
А над залом співзвуччя зплітаються в згусток,
переконуючи , що у ложе Прокруста

не вкладеться кохання.Воно ж невимірне,
не означене чіткістю,без середини,
і само лиш собі - зрозуміле і вірне.
А мелодія - вітру політ гущавинний,
чи у пастці підступно напнута пружина.

Вже вливається в бронхи потік консонансів ,
наче кисень бадьорістю голову кружить,
чи прокашлює астмою звук дисонансів .
Неспроможність бажання Господь надолужить
подарунком із тіл , як митцю звукокружжя.

Перегукуються заклопотані скрипки ,
контрапункту суворість - межа лібертину.
Він вже блудить в цілунках , закоханий спритник,
чи Ельвіру,чи Анну, чи милу Церлину,
захлинається в вирі інтриг безневинних.

Як на фронті в Іраку , руйнуються плани,
затягають вже зашморг тромбони і струнні,
допомога від бубнів, за ними - ударні.
Наближається форте і замість відлуння -
несподіване морте і звуки поснулі.

Де ж маяк , деж та гавань ? Ще й зал похилився.
Метроном в дикім сказі свинець відгортає,
чи піднявся у рай,чи у пекло звалився -
швидше - зразу в обидва душа відлітає...
тінь двохсвітної хмари по сцені блукає,

над кріслами пливе , над берлінським кварталом.
Порожніє доба. Календар усихає -
наче склався буклет - половини не стало.
Кажуть , що Командор у змаганні програє
із коханням , бо сила того неземная.

Свої груди наповни , як пам"ять про неї ,
терпкуватим вином - чистотою повітря.
Голубінь заспіва про спасіння на небі
і здійсниться намріяне, щось заповітне.
Але сумнів ще хмариться - вірте , не вірте...

Вже осінь… Холодно… Дощі…
І на душі якось так сумно…
ЇЇ зігріють лиш пісні,
А він прийде й піде безшумно…

Таке життя на самоті
Її не радує, не тішить…
Якби змінилось щось в житті?!
Ця безпорадність уже бісить…

Та враз вона зустріла сум
В чужих очах такий, як в неї.
Він теж не чує галас, шум…
В його душі закриті двері.

Той стіл навпроти… кава, дим
Від сигарети, майже, біло…
Вона залюбувалась ним,
Він поглядав лише несміло.

Вмить посмішка злетіла з вуст…
Чому? Вона й сама не знала,
А в нього ледь здригнувся вус –
Вона його зачарувала.

- Дозвольте сісти… Можна тут?
- Так-так… звичайно… прошу пана…
- Звільнились від холодних пут?
- Та ні… Не осінь, а якась примара.

Куди ж подівся їхній сум?..
Розмови і солодка кава…
Над холодом лиш сміх і глум –
Вже не проблема, а забава.

- Давай з тобою ми підем
Й до моря спустимось самого…
Тепло з кав'ярні заберем
І холоду не пустим злого.

Він поглядом своїм пече,
Хвилює душу і до тла згорає.
Цей день щасливим нарече.
Здається, він її кохає…

Така жагуча пристрасть б'є
Він руки їй схвильовано цілує,
Красу з лиця немовби п’є
І серце, й душу їй хвилює.

Щось сталось, загорілось вмить…
Неждана зустріч все змінила
І в серці в них уже горить
Найбільшого кохання сила!

...І знову дощ б’ється так по склі,
Й думки із хмарами сплелися,
Пригасла усмішка в імлі
Все виринає і у темряві сміється.
Невпинний час рахує кожну мить,
І з рук тікає вічність в небо.
Не хочеться без радості у світі жить -
Тоді й багатства більше вже не треба.
Із сумом радість обнялась,
В душі сховалися вогні кохання,
І сльози неба так лились
На сховані у першім дні страждання.
Стара мелодія луна із приймача -
Ця музика навіяна мовчанням,
Мов тиша, що із вічності крича
Щоб зупинити хоч на хвилечку бажання...
Танцює вітер вальса за вікном
Без пари вже самотній там кружляє,
Огортає місто тихим сном
Хоч місяць колискової ще не співає.
І дощ все б’ється у вікно
Відкрите так, немов душа у неба,
І знов показують старе кіно
Де все вирішили вже за тебе...

Я крапельки часу посіяла в буднях холодних.
Шукала спочинку, на тишу чекала.
Крізь призму сучасності в судженнях модних
Забуті сторінки історій гортала.

Роки пролітали, не маючи права спинитись.
Закони писались нехитрі - якісь заборони.
І встигла земля невпізнанно на диво змінитись
Від опіків стронцію, стогонів зони.

А я собі паростки вільного часу плекаю.
Щоденно веду боротьбу з самотою.
Удень свіжі рими, осяяні серцем, шукаю.
А сни...розділяю надвоє з тобою.
23.02.01

Повернешся додому ти. То й що?
Дивись навкруг, чи ти кому потрібний?
До кого в друзі ти тепер є гідний?
Повернешся, візьми до столу щось.

Букет із найсолодшого вина.
Дивись в вікно й міркуй собі потроху:
в усьому тут провина лиш твоя
і добре, що так є. І Слава Богу.

Як добре, що нести хреста тобі.
Як добре, що ні ким ти не пов’язаний.
Як добре, що кохати на землі
тебе ніхто, ніде не зобов’язаний.

Як добре, що в німу, глуху пітьму
крива рука шляху не підказала.
Як добре їсти хліб із полину
й самому повертатися з вокзалу.

Як добре до калини та кущів
летіти. Схаменутися. Спинитись.
І зрозуміти, що твоїй душі
бажання змін, лише, колись наснилось.

Оригінал
Воротишся на родину.
Ну, что ж
Гляди вокруг,
Кому еще ты
Нужен,
Кому теперь в друзья,
Ты попадешь?
Воротишся,
Купи себе на ужин
Какого- нибудь сладкого вина,
Смотри в окно и думай
Понемногу:
Во всем твоя, одна твоя вина,
И хорошо,
Спасибо.
Слава Богу.
Как хорошо, что некого
Винить,
Как хорошо, что ты никем
Не связан,
Как хорошо,
Что до смерти
Любить
Тебя никто на свете
Не обязан,
Как хорошо, что никогда
Во тьму
Ничья рука тебя не провожала,
Как хорошо на свете одному
Идти пешком с шумящего
Вокзала.
Как хорошо, на родину спеша,
Поймать себя в словах
Неосторожных,
И вдруг понять, как медленно
Душа
Заботится о новых переменах.

Оригінал
Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот - и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.

Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.

Золотые далекие дали!
Все сжигает житейская мреть,
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.

Дар поэта - ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черной жабой
Я хотел на земле повенчать.

Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились -
Значит ангелы жили в ней.

Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной,-

Чтоб за все грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать,
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.


Переклад

Лишилася мені єдина втіха:
закласти пальці – і шалений свист.
Пішла про мене слава лиха,
що паскудник я й скандаліст.

Ах! Яка то нікчемна втрата!
Навіть, смішно в житті скільки ще.
Соромно, що в Бога, як в тата
вірив.
Гірко мені, що не вірую вже.

Золоті, далечини далекі!
Все згорить у багатті життя.
На характер я вийшов нелегким.
Спалахнув ,все ж, заради буття.

Сенс поета – жаліти і бити,
Є фатальна печатка на нім.
На землі я хотів одружити
біле з чорним, як сніг та дим.

Хай не злагодились та й не збулись
всі починання рожевих мрій.
Але, як демони у душу ткнулись
мабуть, ангели жили в ній.

І за це каламутне дійство,
що беру я з собою в той край.
Як побачу село і дитинство
тих хто поруч благатиму. Хай

за усі ті гріхи, що вчинив я,
за невір’я в святу благодать.
Щоб поклали мене в вишиванці
під іконами помирать.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Жовтень – жовток вітряних кораблів,
спосіб округлення, зведення, зтулення – до нулів.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
В квітах-тенетах лишив нам місця.
Піснь колисковую на ніч заспівує – ятрить серця.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Жовтою сповіддю мовить до нас.
Очі прозорі, лагідні, добрі – ваблять весь час.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Світлом і тінню на вії ляга,
а за останньго хутора хатами – сонце кульга.

Не хочу я повернення до сну.
До того, що колись мені наснився
раптовим чином. Я там опинився
ковтнувши наркотичну новизну.

Солодкий біль - то більше ніж ти є.
Реалії – щось глибше за Шапіро.
А навкруги все кольорово-сіре
і сенс життя - одне передезе.

Що сенс життя? Та чи є смерть початком?
І чи нове життя – то знову кавер ти?
Оце думок! Вже змерз і треба йти
зустріти жінку і свого нащадка.

Чуєш, як вітер шугає
Несе понад лісом хмари
Могутні дерева хитає
Аж свист чути дикий угорі.
Шумлять ліс,гаї і діброва
І падає лист навкруги
Облога на небі багрова
Й сивіють поля в далині.
Несе вітер з півночі холод
Замре все живе до весни
Лиш каркне десь голосно ворон
Й луною озветься у душі.

Я вже не знаю, де живу:
Чи тут, чи десь там із тобою…
Чи сон все це, чи наяву?
Чомусь ти володієш мною.

Ти поселився у думках
І створюєш прекрасну казку…
Являєшся мені у снах,
Даруєш найніжнішу ласку.

Найщасливіша я у снах…
Якби ж могла там залишитись!..
Ти пролетів, немовби птах,
Мені ж від сну - вже не звільнитись.