Сумом серце моє огорнулось,
Коли раптом сказав, що ідеш.
Болем тіло чомусь стрепенулось:
Тільки завтра до мене прийдеш.

Я сказати про тугу не вмію,
І боюся поглянути в світ
Тих очей, у котрі я не смію
Зазирнути. Зітхну лиш услід.

Ти далеко. Ніколи
Не пригорнеш мене.
Ніби в замкнутім колі
Все життя промайне.
Я дала тобі слово
Та життя не стоїть -
Проти волі раптово
Повертається вмить.
Я тебе забуваю
І чуттями всіма
Потихеньку звикаю,
Що тебе вже нема.
Граєм ми свої ролі,
Лише серце болить,
Не витримує болю
І до тебе летить.
Повернися, благаю!
Не барися, не жди,
Бо навіки втрачаєш
Ти мене, назавжди.
Я не прийду ніколи,
Хоч стомилась одна.
... В зачарованім колі
Все життя промина...

Не вір словам, Галиночко, благаю,
Коли тобі хтось пада до колін
І каже палко: я тебе "кохаю" -
Це означає: тіла просить він.

Слова його - немов зрадлива осінь:
За хвилю сонце зміниться дощем.
Була ще вчора в небі тепла просинь -
А нині в серці - заморозків щем.

Осіннє сонце світить та не гріє -
Оманливе, холодне і чуже.
Воно любов вернути не зуміє,
Якби й могло, то, мабуть, пізно вже.

Слова, слова... які вони приємні,
Такі прекрасні, ніжні і легкі
І так шкода, що всі вони даремні -
Закохані, солодкі і гіркі.

Не вір словам, не вір ти їм, дурненька!
Ну що дає той шепіт і дурман?
Не воруши і не буди серденька,
І не роз'ятрюй незагойних ран.

Було так важко гнатись за любов'ю,
А я хотіла все таки догнать.
Хоч серце обливалось моє кров'ю,
Навчилась я чекати і прощать.

Хотілося по-справжньому любити, -
Твоїх очей, коханого лиця.
Хотілось в серці ватру запалити
І так пройти до самого кінця...

Для кого я не знаю, і навіщо
У серці запалила той вогонь.
Від нього залишилось попелище,
І сивина торкнулась моїх скронь.

Я так хотіла чистого кохання -
Без фальші, щоб забути про печаль.
Та це всього одне лише бажання...
А з серця ще не витягнули паль.

За вітрами - хурделиця,
А коханий мій жениться;
Плаче сивая горлиця -
Інша к серденьку горнеться.

Замело всі стежки і дороги, -
До самотнього мого порогу;
Вороги веселяться, радіють,
Що боротись не в силах, не смію.

О, мій милий, коханий, прийди,
Я благаю - до неї не йди,
Обійми, пригорни, проведи...
Ти мовчиш. Облітають сади.

Десь за обрієм тануть сліди -
Ти відходиш. Ридають сади.
І назад вже нема вороття...
Забуття.
Забуття.
Забуття...

Я іду через будні своїх почуттів
Крізь тумани в незвідані далі,
Дивний голос нізвідки сюди долетів -
Мене кличуть до себе печалі.

Обминаю я бруд і калюжі життя
Темний морок мене огортає.
Я вже ніби - не я: за межею буття,
Де земних почуттів вже немає.

Не тривожать мене злоба й темрява зла,
І навколо немає нікого.
Лиш будинки чудні і чужі без тепла
І заплетені смутком дороги.

Але раптом - довкола немов розцвіло:­
Досконале, яскраве і чисте
Я побачила світло, відчула тепло.
На душі стало легко й врочисто.

Заворожено я до межі потяглась -
Заніміла, безвольна, щаслива...
Раптом зникло усе. Я прокинулась враз.
...Лиш ридала на вулиці злива.

Смуток серце моє огортає,
Я ж благаю його заспівать,
Чому ж більше воно не кохає,
Заставляє мене лиш страждать?
Я гадала, що легко любити,
І навколо буяли сади.
Не судилося. Встиг обтрусити
Вітер листя, замести сліди.
Знаю, там, за туманом, далеко
Ходить десь половинка моя.
І хоча будувати нелегко,
Та до серця звертаюся я:
­­­­ - Затремти, закликаючи долю,
Хай на зло цим холодним вітрам
Повернеться, верне мені волю.
...Я сама зруйнувала свій храм...
І збудую сама новий храм!

Листя падає з клена
І шалено летить
Нам зустрітися треба,
Милий, хоч би на мить.
Вітер листя жбурляє,
Замітає сліди.
Та кохання немає,
Де поділось, куди?
Вже чужі ми з тобою,
Розійшлися шляхи,
Поміж нами стіною
Стали наші гріхи.
Хочу їх обминути
І зустрітися знов,
Про печалі забути,
Повернути любов.
...Вітру пісня студена
І багряна земля...
Листя падає з клена -
І кружляє, кружля...

Поможи мені мамо, вернутись туди,
Де дитинства мого загубились сліди.
Підкажи, як вернутись в далекі роки,
Де закриті дороги й забуті стежки.
Хочу ще раз відчути той трепетний щем,
Розпуститись, мов брунька, під теплим дощем
І купатися в щебеті, пахощах трав,
Пити промені ранку й вечірніх заграв,
Де тихесенько вітер для квітки співа
Колискову про місяць і різні дива.
Хочу лихо забути, щасливо рости...
Розкажи мені казку, матусю, і ти.
Я заплющую очі і чую крізь сон,
Як серця наші б'ються, і їм в унісон,
Я, мов птаха, злітаю - й ніяк не злечу...
- Пропустіть у минуле, прошу вас!!! - кричу,
Та злетіти мені, певно, вже не дано...
А було, а було ж... У дитинстві, давно,
Я злітала під хмари, де сонця пісні
Зігрівали щасливу мене уві сні.
Я дивилась, розправивши крила свої,
Як запилюють гречку бджолині рої,
Як журилась калина, подруга моя,
Розуміла що сови пугикають я.
Там було мені легко - без фальшу і слів -
Тільки місяць і зорі, і ночі без снів.
Завжди бачила правду, добро і любов.
Повернутися хочу, відчути це знов.
Де ви, міфи й легенди! Я вірила вам!
А душа, мов забутий спустошений храм,
Де ні свічки, ні навіть ікони нема...
Там я ходжу немов би глуха і німа -
Поклик тиші не чую, немає і слів...
Але часом вночі мені мариться спів,
Твоє серцебиття і у пахощах сад...
Забери мене, мамо, у казку, назад...

Самотня весна ніжне листя зелене
Голубить, ласкає промінням й теплом,
І люди проходять щасливі повз мене -
Весною всміхається доля лиш двом.

Тому не люблю я весняної повені:
Хлюпоче самотність в душі через край.
Вклоняюсь холодній задуманій осені,
Що серце остудить, як в кухлику чай.

Не можу всміхнутися, весно, тобі я,
Бо бачу кохання лиш тільки у сні.
Ти вкрала у мене останню надію
І серце безжально розбила мені.

Закутає осінь кудлатими хмарами,
І, може, й мені подарує любов.
Тому огортаюсь осінніми чарами,
Чекаю кохання я знову і знов.

Квітує весна, і забутий вже нами
Проходить повз мене закоханий світ.
Лиш я заридала гіркими сльозами,
Бо щастя мого загубився вже слід…

Я дивлюсь у вікно,
і мене огортає журба.
А навколо – зима
і усе від морозу завмерло.
Вже минулося все:
зустрічання, розлуки, ганьба,
Тільки спогади ще
про минуле кохання не вмерли.
А навколо сніги
замітають останні стежки.
Та не здатні вони
заморозити люблячу душу.
Не судилось разом
нам пліч о пліч пройти крізь роки.
Поміж нами сніги,
на які я дивлюсь непорушно.
Ми літали удвох,
та зламала крило восени,
І зимую тепер,
і сумую тепер за тобою.
У кімнаті – тепло.
У кімнаті чотири стіни
Переповнені смутком
як сивий полин – гіркотою.
У кімнаті – спокій.
Залишилися - киця і я,
Залишаєшся й ти –
у душі незагоєна рана.
У хурделицю цю
тихо плаче хтось – вітер чи я.
І шепоче у ніч,
закликаючи:
- Де ти, жаданий?

Вы помните,
Вы все, конечно, помните,
Как я стоял,
Приблизившись к стене,
Взволнованно ходили вы по комнате
И что-то резкое
В лицо бросали мне.

Вы говорили:
Нам пора расстаться,
Что вас измучила
Моя шальная жизнь,
Что вам пора за дело приниматься,
А мой удел -
Катиться дальше, вниз.

Любимая!
Меня вы не любили.
Не знали вы, что в сонмище людском
Я был, как лошадь, загнанная в мыле,
Пришпоренная смелым ездоком.

Не знали вы,
Что я в сплошном дыму,
В развороченном бурей быте
С того и мучаюсь, что не пойму -
Куда несет нас рок событий.

Лицом к лицу
Лица не увидать.
Большое видится на расстоянье.
Когда кипит морская гладь,
Корабль в плачевном состоянье.

Земля - корабль!
Но кто-то вдруг
За новой жизнью, новой славой
В прямую гущу бурь и вьюг
Ее направил величаво.

Ну кто ж из нас на палубе большой
Не падал, не блевал и не ругался?
Их мало, с опытной душой,
Кто крепким в качке оставался.

Тогда и я
Под дикий шум,
Но зрело знающий работу,
Спустился в корабельный трюм,
Чтоб не смотреть людскую рвоту.
Тот трюм был -
Русским кабаком.
И я склонился над стаканом,
Чтоб, не страдая ни о ком,
Себя сгубить
В угаре пьяном.

Любимая!
Я мучил вас,
У вас была тоска
В глазах усталых:
Что я пред вами напоказ
Себя растрачивал в скандалах.

Но вы не знали,
Что в сплошном дыму,
В развороченном бурей быте
С того и мучаюсь,
Что не пойму,
Куда несет нас рок событий...
. . . . . . . . . . . . . . .

Теперь года прошли,
Я в возрасте ином.
И чувствую и мыслю по-иному.
И говорю за праздничным вином:
Хвала и слава рулевому!

Сегодня я
В ударе нежных чувств.
Я вспомнил вашу грустную усталость.
И вот теперь
Я сообщить вам мчусь,
Каков я был
И что со мною сталось!

Любимая!
Сказать приятно мне:
Я избежал паденья с кручи.
Теперь в Советской стороне
Я самый яростный попутчик.

Я стал не тем,
Кем был тогда.
Не мучил бы я вас,
Как это было раньше.
За знамя вольности
И светлого труда
Готов идти хоть до Ла-Манша.

Простите мне...
Я знаю: вы не та -
Живете вы
С серьезным, умным мужем;
Что не нужна вам наша маета,
И сам я вам
Ни капельки не нужен.

Живите так,
Как вас ведет звезда,
Под кущей обновленной сени.
С приветствием,
Вас помнящий всегда
Знакомый ваш
С е р г е й Е с е н и н.

< чекати тебе >
"в той час як психічно хворі
серйозно застерігають
від таких стосунків
немає контрацепції..."
Л.О.

Природа!
Навіщо несмачні презервативи?
Хай лускають їх ті - психічно хворі!
Повір вампіру, що нічні мотиви
це не стосунки, а судинки (голі).

< * * * >
"Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене..."

Філософічне
Ти підійшла, поклала руки, він і встав...
Краса! - поет зітхнув, - але зачнуть казати
“який шкандаль...”, “що встав не без підстав...”,
"що і в труні її хотів одримувати"... :(

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.

Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.

Боже, яка ти в цілунку глибока,
Неначе безодня в тремтячій сльозі
Із всевидающого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану рухливі рамена!
Боже, яка ти в коханні пестлива,
Наче той вітер вівсяний, що спить
В полі! коли починаються жнива!

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

Злітає сукня і сорочка,
Злітає ліфчик, як мотиль…
І сиплеться із колосочка
Зерно божественних зусиль.

Зерно таємного творіння,
Що з божої руки зросло,
Що в ньому сховане коріння
Й нового колоска стебло.

Візьми собі, моя богине,
І передай за даль століть
Душі моєї всі клітини,
А плоті – лиш єдину кліть.

Я в пазуху зайду тайком,
Неначе злодій до комори.
Там пахнуть груди молоком,
Мов травами гуцульські гори.

Нічого більше там нема,
Лиш хрестик золотий – між ними,
І запах, що мене з ума
Збиває тайнами хмільними.

Я не вкраду того хреста,
Бо золота мені не треба.
Я тільки притулю уста
До тих висот, немов до неба.

На Лесбосі ніколи не була ти,
Де ж ти взялась, до чорта, отака,
Із ніжними колінами теляти,
Яке навік злякалося бика?!

Повір мені, бик має гарну вдачу,
Ще жодного телятка він не вбив;
Сам Зевс колись подобу взяв бичачу,
Коли твою бабусю він любив.

Ах, то була Європа златотіла,
Жіночністю просяянє єство.
Вона лиш в образі бика хотіла
Спізнати закохання божество.

Прекрасна ти! Я за тобою гину,
Та не терплю твоїх лякливих втеч.
Ти – мов рапіра, вбита в мою спину,
Мов загнаний мені між роги меч.

Ти виходила з моря гола,
Нікого ж не було надовкола,
Тільки явір стояв на скелі,
І дивився, немов Ботічеллі,
На лона твойого диво,
Що його ти сором’язливо
Закривала рукою… Явір
Записав це в своїй уяві.
Ти пішла собі, але віти
Яворові взялись горіти!
Посипалась листва прозолотна
На небесні високі полотна,
І з’явився твій образ, богине,
В тому злоті, що з вітром лине.

Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.

Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж мовчкома!

Зроблюсь господарем твоїм,
Мовчать навчу,
Збудую осяйнистий дім
З твого плачу.

Та ні, не клич мене, але ж
І не жалій,
І рабське серце не бентеж
Пучком надій.

Блаженна тиша гробова,
А в ній – наш час;
Ходім же мовчки, щоб слова
Не вбили нас.

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!

Може, я золотою стану
І впаду.
Саме біля твого стану
В грань руду.
Ти – моє святе кострище,
То ж бери мене ще ближче
В пломінь молоду.

Закричи з жалю до мене
Люто й зло,
Щоб моє життя натхненне
Ще жило,
Щоб виймав я – ти ж горіла! –
Біль солодкий з твого тіла,
Як бджоли жало.

Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки, білі,
І млосна на устах юга…

І я хмелію. Та не дуже,
Кажу собі – це не вона!
Це так із мене жарти струже
І вже невперше – сатана!
Борюсь! А після перемоги,
Як лежемо вже ледь живі,
Намацую маленькі роги
Під косами на голові.

Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!

Ти дуже гарна, але я з тобою
В ліс не піду, де пахне тінь хмільна,
Де чорТ під папороттю голубою
На нас чекає з чаркою вина.

Питво і перевтілення химерне
Чекає там звабливе і страшне:
Боюсь, що біс мене в коня оберне,
Дух амазонки в тебе зажене.

Боюсь, що я іржатиму від щастя,
Як по мені ковзне жіноча плоть,
Боюсь, що скинути сідла не вдасться,
Не вдасться зсунути з очей оброть.

Та в цього світу дивній круговерті
Моя істота вже конем була…
То ж клич мене на мох! Неначе смерті,
Боюсь і прагну я твого сідла.

Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.

Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь блузу і сорочку,
Зникає дивно там єство моє,
Мов крапля на вишневому листочку.

Та ні, я виникаю із води,
Мов рятувальна виспа в океані.
І починаються мої важкі труди
Між горами на тій святій поляні.

На мене сходить воля звідтіля,
Де є одна гора, а поруч – друга.
І твої груди тверднуть, як земля,
Яка, немов рятунку, прагне плуга.

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.

Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.

Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі
Кучерявий, гострий клин.

Я на нього настромився,
Я відчув небесний біль,
Я злетів, я народився,
Наче з кокона мотиль.

Я крильми моливсь преклонно,
Богу дякував за те,
Що світило твоє лоно,
Наче ябко золоте.

Де ждав я тебе, як свята
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.

Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.

Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.

Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.

Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.

Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

Живу, як той гірський потік,
На спокій – ні хвилини.
Іскрюсь від кременя в бігу,
Туманюся від глини…

Спадаю дзвінко з темних скель
У плесо, повне гулу.
Від крові пурпурним стаю,
А чорним – від намулу.

Та відновляється в мені
Невигасна й воскресна
Мого кохання чистота,
Як та блакить небесна.

Прояснює в мені любов,
Як сонце неминуще,
Все, що в моїй доші моє
Джерельне і цілюще.

Осіннє сонце сиплеться зі столу.
Дивлюсь на нього. Щось у цьому є.
Кривавий шлях, зустрілися ми знову
в твоєму патетичному фойє.

У каламбурі снів тебе я бачив
сумним дячком, що смокче крем-брюле,
дитиною, калікою і плачем.
Чого прийшов?
Чикають вже мене?
На березі, який колись покинув,
щоб плюнути чорнилом у віки.
аби зацвів і у тім квіті згинув.
Осіннє сонце сипить мідяки.

не спромігся взяти тебе
крем’янецька горда твердине ?

взяв тебе час

горнуться пишні сади
вілли і вулиці
до стіп бувальщини

всі підвладні
потокові часу
що забирає з собою
бастилії й башти
лівреї ліри і лаври

вдягаюся в небо і хмари
в кучеряві кущі й дерева
в надбережні палати й вежі
у схід сонця і в його захід
у птахів тварин і людські постаті
що черпають з мене воду
вдягаю юність і старість
мілке щастя і горе глибоке
швидкоплинні красу і славу

все тоне в мені мов час

десь завмирає в ліщині
голубий зозулі голос
скільки літ накувала ?

відгоріли пожари осені
відпливли всі потоки у вічність
блукає зима по обголенім полі

годі
віслюком із замотаними очима
день за днем рік за роком
ходити колом
тягти воду
на чужі плянтації
вдячна за торбу вівса
і за хомут

уже сверблять крила

Золотозубі мольфари
Понапихали свої бесаги
Нашим добром.

Люто заіржав Черемош,
Об Сокільське вдарив копитом :
“Під котрим каменем спить Довбуш ?
Треба збудити !”

Мольфари в шинку бенкетують,
Підносять чарки пінисті.
Довбуш бариться.
Вже не ірже Черемош,
Тільки ячить.

Мольфари й упирі
Вішали леґінів на ялицях
До звуків гармошки.

На фірах везли
Юнаків і дівчат у вишиванках,
З руками пов’язаними
Колючим дротом,
Уже без очей.

Це — нові леґенди Гуцульщини.
Світ їм не вірить.

Ніч у киптарі, вишитому жоржинами,
— Молодиця розпалена в танці :
Розвіяна хустка, розтоптані постоли,
І намисто розірване бренить зорями.

Не один леґінь скотився в провалля,
Втопився в броді, повалився від кулі,
Заки обняв її пояс гадючий
І отруївся жалом поцілунка.

“Я — біблійне фіґове дерево,
Що не вродило плодів.
Не гойдаю на своїм тілі
М’якости листя, як інші,
Не опірююсь цвітом;
Оберігаю своїм гіллям :
Довгими пальцями, довгим волоссям,
Якесь молоде гніздо
І грію чужих пташат.
Часом манна мене покриває :
Здається, що це — пелюстки.
Ірійні кличуть ключі :
— Ти ростеш на пустелі,
Стелиш коротку тінь
І не знаєш, для кого.
Ти самотнє, — кличуть ключі,
Але вони не впізнали
Вихра пустелі, що здатний
Здійняти пóверх піску,
Сараною затьмарити сонце,
Обернути тотемом з оніксу.
Вітер говорить зо мною,
Хусткою мені розгортає
Вісті з далеких кінців.
Є й подорожні хмари зі світу :
Небо висить повне кадильниць !
Є дощі, що підмивають коріння,
Щоб повалити мене. Такий їм наказ,
Бо я — те біблійне дерево,
Що не вродило плодів”.

Так говорило фіґове дерево.
Чумацький Шлях простирадлом
Висів на його гілках.
Перед іконостасом сузір
Воно приклякло в дожиданні
Святого кострища,
В якому мало згоріти.


І в рані серця, болючій від ласки,
Зачався його перший плід.

Ми в Римі, мій Друже !
На Вія Аппія вдарив град.
Ви знаєте, що я гадаю ?
Схопити в долоню блискавку
Й заховати енергію !
По тучі зійшли при дорозі
Гробівці грибуваті,
Зазеленіли ще дужче
Пінії й кипариси.
Друже мій милий,
Я не кохаюся в мощах, як знаєте,
В душних катакомбах !
Багато з того, що бачила,
Дивне мені, неначе зцілований
Палюх 8 на нозі святого Петра.
(Чи Ваш кардинальський перстень
Вірні так само зужили ?
Я не доглянула.)

Через вікно хлипала флейта
Мелодію на жвавих нотах.
Було над морем. Смуток
Лягав хвилею нам під ноги,
І рештки сонця перелилися
За келих гір. І вперше
Я відчула, що в саду
Цвинтарно тхнуло листя,
Не було слів, ні жестів,
Тільки голе життя.

Ти нічого не ждеш
Ні від Бога, ні від мене
В накресленій еліпсі твого дня,
Повного простих речей, —
Тільки може кілька ниток веселки
Над Верхами Органів 3,
Кілька зрілих слів,
Щоб злетіли з моїх уст,
Як цвіття з вагітних яблунь,
Кілька смеркань над роялем.
Моя велика Фуґо !
Я — твій контрапункт
В трагічному відтінку слова !

Чому пішла я геть від тих
Зелених яблунь, груш похилих ?
Ще гагілковий спів не стих,
Чічками грають небосхили ...

Пішла у світ — був рівний плай —
За сонця заходом вишневим.
О Черемоше, ти не лай,
Я плачу, сльози черешневі ...

Тешу й стругаю чоло сталеве,
Аж загоріли щоки !
А в небі хмари — невпинні леви —
Біжать у світ широкий.

Подруга в мене — зубата пилка,
Друг — молот твердолобий.
У світ поїду у вільну хвильку ...
Лиш пальцями по ґльобі.

Весна цвіте в усій своїй красі,
Вже одгриміли зевсові перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленів сподіваний рижій.
На полі катятся веселі вруна,
В кущах лящить - співає соловій,
А по шляху, немов казковий змій,
На зсипище сільська ватага суне!
І в селах плач. Герої саг і рун,
Возкресли знов аварин, гот, і гун,
Орава посіпацька, гадь хоробра...
Сільської сироти останній трен,
Усюди лемент - крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.
25.05.1921 рік.

Високий, рівний степ. Зелений ряд могил
І мрійна далечінь, що млою синіх крил
Чарує і зове до еллінських колоній.
Ген-ген на обрії сильвети диких коней,
Намети і вози, і скрити-орачі.
Із вирію летять курличучи ключі,
А з моря вітер дме, гарячий, нетерпливий.
Але поки мені ці вітрові пориви,
І жайворонків спів, і проростання трав?
З якою б радістю я все те проміняв
На гомін пристані, лиманів сині плеса,
На брук і вулиці старого Херсонеса!

Чорніє лід біля трамвайних колій,
Синіє в темних вулицях весна;
Мого юнацтва радість осяйна
Встає назустріч нинішній недолі.

"Це справді ти? В якій суворій школі
Так без жалю розвіялась вона,
Твоя веселість буйно-голосна?
Які смутять тебе нудьга і болі?

А згадуєш, яке тоді було
Повітря? Небо? Гусяче крило,
Здається, в нього пил і бруд змітало.

Як лід дзвенів, як скоро танув сніг,
І як того, що звалося "замало",
Тепер би й сам ти витримать не зміг!"