Я зрозумів, що мушу й я співати.
Що хай свіччина, навіть і одна,
Нехай в нетопленій, але Вкраїнській хаті,
Зігріти може краще ніж палати
У сяянні чужинського огня.
Бо ту свіччину запалила мати
Моїх дідів у спробі передати
подяку богові, а дітям заповзяту
з глибин віків і часом не відняту
і ворогами, - а хотіли кляті,
ту колискову, під яку підняти,
зростити вдасться, та й благословляти
чарівним словом, всемогутнім словом,
яке таїться лише в рідній мові,
народа велетня, якого вклали спати,
чи закайданили, віками мордувати,
гноїть-палить, чи ж схоче він повстати?
але без того краю не підняти,
і волі у кайданів не відняти.
якщо забуте те, що богом дате.
Я зрозумів, що мушу й я співати.

Нема більше у народу ні Надій, ні Віри.
Зацькували навіть душу, іншомовні звірі.
Розірвали на шматочки, по світу шпурнули.
Розуміють, в чому сила, на те й посягнули.
Колискову, нова мати, не хоче співати,
Бо її саму, дурненьку, до школи віддати
Були змушені, о Ненько, де російськувати
Залишилися знесиллі…
та прийденські браття.
Може б краще нам згоріти з Гірником?
Багаття,
Мусить нині спалахнути, від краю й до краю,
Щоби Неньці повернути, і Душу, і Славу.
Щоби думка на Вкраїні була Українська.
Український Уряд. Військо.
Й командувач війська.
Щоб і церква, і друкарство,
І м’ясо, і птиця, не кодовані, з лукавством,
Десь по-за границям, а свої.
І мовознавство, і пісня, і свята…
Повернути б Ненці душу, як вона багата !
Нема більше у народу ні Вір, ні Надії,
Захмарило Україну, як Війові вії.
Нащо правда, коли кривда у тричі дорожча.
Нащо святість? І вивозять до Росії мощі.
Нащо мова, яку дурні не можуть утямить.
О, Ісусе ! О, Тарасе ! заберіть і пам’ять.
Хай розп’ята на хрестові, похована в кручі,
Збережеться, разом з вами.
А то й ту замучать.

Мабуть годі марнувати час.
Мабуть досить казна-що чекати.
Треба братись, рук не опускати,
Вгамувати бездоріжжя сказ.
Працювати, плідно працювати,
І не відвертати, прямувати,
Ні, на що уваги не звертати,
До мети, піднявшись в котрий раз.
Бо цього не зробить хтось за нас !
То ж бо, годі марнувати час.

Коли, рвонувши повід, кінь у диби,
Він осадив, і начебто йому,
А не дітям, та жінці, і садибі,
Прощаючись, бо знав куди й чому,
Гукнув: Іще не вмерла!..
і в пітьму,
Щоб до світанку, хоч підводу хліба
Відбити для села, бо люд не зміг би
Прожити ту комунпродграб зиму.
Привіз. Сховав. Вказав. А сам в тюрму.
Щоб інших не скарали совкомбіди...

Коли валив тайгу, іще без "дружби"
Сокирою мерзотність розганяв,
Лукаво посміхаючись, кивав,
Бувало, замерзаючим "по службі",
Лукаво посміхаючись, кивав,
І, наче “не по темі”, уставляв:
“Їй-Богу, ще не вмерла Ненька, чуш – бо?
Навіщо б я ось тут би потерпав,
Як би її загибель відчував?”
І так щасливо, в морди, реготав,
Що ті казали: “Точно с дуба впал.”
А він тим жив, тому й не відчурав,
І хай валив, але “не врізав” дуба.

Коли в окопі, нехтуючи спиртом,
Перед атакою, з лопатою в руці,
Серед прокльонів-матів всіх на світі,
Щоб відігнати безпорадність штраф-бійців,
Повстав, зирнув на тих гвардій-стрільців,
Що кулеметами його лякали стрітить,
Гукнув: “Іще не вмерла! Сучі діти,
Не діждетесь! Бо, поки сонце світе,
Не вмре. Козацтвом серце гріте
Зуміє час лихий, та ворога, зустріти
Грудьми, як я. А не як ви, бандити,
Ховаючись за спинами. Дожити,
Дай боже вам, побачить, зрозуміти,
Що виживе, не вмре, і буде жити!”
І, з тим, пішов…

От нам би, так, з-уміти!..

Коли втікає сон не від безсоння,
А думки, наче бджоли, аж гудуть,
Коли душа не плаче, але стогне, -
Такі рядки, буває, надійдуть,
І коротенькі, наче, але з тонну,
Уже відібрані, як зерна, тільки сій,
Бува здається, що не мій, то спомин,
Що хтось, з любов’ю, сипле в рану солі,
Аби вони не розчинились в ній,
І кинуті, нехай з долонь недолі,
Зростуть суцвіттям безпогрішних дій,
Лишень встигай, та записать зумій…
Аби не збожеволіти від болі.

Кину все, заросту бородою,
Та піду, як кобзар, по шляхах.
Може стрінуся зі Сковордою,
Із Тарасом-підпаском в лугах,
З Карамелем в печері-діброві,
Чи із Довбушем серед Карпат.
Очі, руки, та ноги здорові.
Досвід маю: уже п'ятдесят.
Тільки, бачене, ось занотую.
Зарозумне залишу юнцям.
Самовбивцю, в собі, порятую,
Повернуся до глузду, до тям…
Тільки, що їм скажу я, зустрівши?
Що, з боргів їм я зможу, й віддам?
Що?!.
Хіба-що оці горе-вірші,
Та за прожите сором і срам?..
Ні, не кину. Повинен, ще сам!..

І я там був
де у
напівпідвалі
у ті часи
коли година спить
мистець-філософ
вже знайомий славі
над казіновським
вітражем
мудрить

І я там був
де доля,
що долівка
і де її
велика голова
вміщає на собі
осла й горілку...
і все, чого
в бездоллі і нема

і я там був
де кошти
за рекламу
пропиті вмить
як плата за гріхи
де опохмілля
знов
надхненням стане
і пензель
влучно
відтворить штрихи

і я там був
де враз
свою провину
за безціль
за безсенс життя
відчув
як біль
і щохвилинність сплину
бездійсності
навіки
в небуття

Все рідше я вертаюся на землю
Все важче кинути перо чи олівця
Чи вдосвіта, чи в дощ, чи може темно
Чи їв, бува не знаю достеменно,
Бо пошуки влучнішого слівця,
Не за для того щоб майнуть знаменом
А мать тому, що, блудна я вівця,
Рвусь до небес.
А мучуся про землю!

Воно, звичайно, вічність не будення
В якому клопоти у кожного свої,
Тому-то мабуть, плинність сьогодення
Важлива так, що грає у крові,
Що так кипить, буя перед очима,
Трясе-штурля, штовха по між плечима,
Подіями набатить в голові.
Нема коли згадати, як там вічність,
Нема коли почути солов’їв,
Чи зорі споглядати, часу стічність,
Із вирію зустріти журавлів,
Згадати упошаненно Античність,
Завдячити митцям пророчих слів:
Предвісникам, майбутнього послів…
Як часто-густо “й-йо-кання” ослів
Відштовхує від сьогодення вічність,
Мов ранок-день солодкомрійність снів.

я прийшов не тому, щоб чогось не здійснити
я прийшов, щоб здійснити себе і своє
я прийшов вболівать, я прийшов розділити
я прийшов натворить, і примусить радіти
я прийшов розподати усе що ще є
я прийшов повернути усе що дає
(28.08-5.09. 2005)

молюсь паперу та перу
які не витримав беру
щоб наче з серця надірву
та й всю можливу говірлу
пером в папері відтворю
бо кров кипить
і сам горю...
молюсь паперу та перу
19/11.04.

Я буду борсатись до поки стане сили
Я не втону допоки думка є
Нехай і світ буває вже не милим
Нехай здається він уже не білим
Нехай останню краплю крові пўє
Нехай згорить усе...
Але в вцілілім
Таки й моя частинка суті є
А з них і іншим Доля долю в’є!
18/04.04 /с.н./

Чи влада то, чи то безвладдя
Чи доля то, чи то гріхи,
Чи віковічне то безнаддя
Чи людяне то безпораддя,
Невміння "пертись у верхи"
Зробило помислів знаряддям
Та гучномовцем матюхів ?...

Чи то не зміг колись навчитись,
Чи то навчили та забув,
Чи не давали "просвітитись"
Як не давали і молитись?
Щоб Щось душею не почув,
Не зрозумів, не зміг зцілитись...
Щоб вічним "матюханцем" був.
/від 8/09.04/

Все, що я встигну,
Це мабуть рядків всього декілька
За ніч, за день,
За рік накрапать, а за тим
Їх загубить
Розуміючи, що то не петелька
З спиці злетівша
А це щось, як Джиновий дим.
Був він чи ні,
І чи буде коли? Я не буду вже.
Мабуть мені
Це “до лампи” вже стане тоді
Джин той, як дим…
Лише все-таки, все-таки груди жме:
Щоб хоч рядок залишивсь
На землі
по-мені
(24/07/03)

… а лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя
моя душа
блукаюча по долі
себе шукаюча
рятуючись від болі
горлаюча у замкнутому колі
з якого їй
не вибратись ніколи
і лише там
потрібен мабуть я
палкі рядки
нестриманість моя

Лежить акація
Листва іще зелена
Гнеле коріння крону не втрима
Отак і нація
А з нею і країна
При голові,
Але уже й нема
Бо забува
Під гомін сьогодення
Подбать про те
Що всяк і все трима
(4/07/03)

Зізріла думка вимага паперу
Як те зернятко грунту на весні
Він необхідний був колись Вольтеру,
Шевченку, Сковорді,.. тепер мені

Звичайно я не те, що Людства Боги
Але ж мабуть то й думка не моя
Як не моя, що піді мной дорога
Але й вона від мене вимага

І я пишу, коли іду шляхами
А час як потяг в світ мене несе
Пишу коли не йду... Пишу руками,
І начебто своє... Але “есе”...

Паперу думка зріла вимагає
І кожен аркуш умовля: Засій!
Неначе б то й не хочу, та лягає
Рядками наслідок переживань, подій

І хтось, як кажуть, мабуть надихає
І хтось, упевен, душу зворуша,
Надоїда, доумкує, штовхає,
Товкмаче носом і наполягає,
Щоб написав рядок, а то й вірша
Рука нотує чим живе душа
Та чи ж моя? того ніхто не знає...
Зізріла думка грунту вимагає
22/07/05.

Дивлюсь в вологі та сумні
Зіниці ночі.
Вона шепоче щось мені,
Сказати хоче.

Твій слід на мокрому вікні,
Похмурі очі,
Вони шепочуть щось мені,
Сказати хочуть.

Але чомусь далеко ти,
Лиш темні ночі
Вони шепочуть знов мені,
Сказати хочуть.

Лишилось літо у душі,
Надворі – осінь.
І теплі спогади в мені,
Надворі – сльози

Стікають краплями дощу
В холодну осінь.
Прощення нам я не знайду
В зіницях ночі.

Життя злетіло виром вгору,
Крильми любові підірвало.
Приспало логіку і сором,
І шифер з розуму зірвало!

Лети, Ікар душі моєї,
Об сонце крила не спали,
Бо твої мрії не здійснені,
Твоя реальність – чисті сни.

А що земля? – зійшла з орбіти,
Пішла між зорі мандрувать.
Своїм шаленим, диким мріям
Вона на розтин віддалась.

Так поруч зорі блідо світять –
Німі, холодні і сліпі.
Моє тепло – я їм не рівня,
Горить бо серце у душі.

Не можна потонуть в безодні,
За щастя вище не втечеш,
Або розіб’юсь я об зорі,
Або впаду за край небес.

5.12.2005

Я блідий місяць в теплий день,
Я чорний сніг на пелюстках троянди,
Я тиша в голосі пісень,
На теренах брехні я правда

В волокнах снігу я роса,
Весною йду багряним листям.
Коли ти мій, я не твоя,
і не бреши мені навмисне.

Я дикий звір серед людей,
Я тепла кров в холоднім тілі,
Я серце, видране з грудей,
Що б’ється в місячному світлі.

Повія у стінах церков,
Я муза у донецьких шахтах
Дощем зіниць я виллюсь знов,
Я ангел в небі, біс на хмарах.

Я дірка в сукні. Навесні
Жоржина я у темнім лісі.
Не та, не там і не тоді....
Та й ви хіба на свому місці?

Ти келих терпкого вина
Розлив на постіль. Наче кров
Розлита тут наша любов,
А ми пішли, лишив слова.

Твій смак розпалених очей
І тінь лишились на вікні
І що було, то наче в сні,
У сні не сповнених ночей.

У чашці кава чорним колом
На тілі білого стола,
Так і чорніють в нас слова,
Гірчать, як та без цукру кава.

Ти третій день уже мовчиш,
Я третій день ходжу до річки,
З волосся вітер плете стрічки,
Приходжу пізно – ти вже спиш.

Знов терпне кров вина старого,
Несміло місяць загляда,
Немов питає, коли я
Тобі пробачу, дорогому.

так, я бунтар, козак я, гайдамака,
якому спокою, у спокої, нема,
якому чорт не брат.
а вурдалака
тремтить завбачливо,
і побрататись рад.
Та як зирну увужиться, як гад

Бо я, грабіжник, лицар без докори,
Я Довбуш, Карамель,
Я весь Махновий,
Забрав - віддав ...
Дорога ця слизька,
Зате на все вдивляюся зблизька
І, не згори,
на горе,
а з низька.

у кімнаті з телефоном
вже з пілюлею в руці
мабуть, із тихеньким стоном
тіло впало.
На стільці,
Як в житті, вже сил не стало
Утриматись. І тому,
Що нікому не бажалось
Бути втриманцем йому.

То, що там я ! Я тільки в вуха.
Господь у душі спромога…
То хто ж мене, грішка, послуха,
Коли від Бога ремега,
А вимага, та й вимага…
То, що там я, коли й волаю,
Шийні й сердешні рву зв'язки,
Коли на совість не зважають
І тут же, раю, вимагають.
І дбають лише про пузки

То що там я, коли Шевченко
На кручах велетнем повстав
Через віка реве ревучи
Та генієм своїм могучим
Не догукається, о Ненько!..
А я й підпаском ще не став.

* * *
коли відчаєм, болем над міру,
я стаю перевтомленим вкрай,
коли думами, так спаленілий,
що мій мозок свинцем закипа,
коли вже ні молитви, ні лікар,
ні чумак-чародій, ні відьмак
неспроможні на щось, аж ніяк,
і нікому на цілому світі
не потрібний, як полю будяк,
я берусь за перо і рятую
свою душу і серце своє,
сповідаючись, наче звітую,
викладаючись, словоскирдую,
надоумкуючись, донорую,
зцілебніших нема "муміє" .

Лужайка, поле, лес иль горы,
А может волн морских поток…
Но нет! Вокруг меня лишь ссоры,
Забот мирских круговорот.

Вокруг меня мир полон красок!
А может все же не права…?
Вокруг меня полно лишь масок,
А истину не виду я.

Пустыни, войны, кровь рекою…
Чего добились мы теперь?
И это звали мы мечтою?
Весь мир покрыла смерти тень!

Войной на войны отвечая,
Решаете ли верно вы?
Но я лишь воздух содрогаю
Словами этими, увы!!!

В глазах твоих лишь НЕБО и ЛУНА,
А СОЛНЦЕ ты в них только отражаешь.
А в сердце у тебя она одна-
Та кукла сердце, что твое терзает!
Лицо твое покрылось мраком,
В глазах твоих лишь пустота,
А пламя, что горело в них когда-то
Давно угасло навсегда.
И ты угаснешь, словно пламя,
И куклой станешь как она,
И в сердце будет только камень,
В глазах останется ЛУНА!

Я изменилась… жизнь теряя
Я проклинаю в тот же миг
Все то, что в жизни оставляю
И что так любит тот старик.

Старик что знает цену жизни
Что жить не может без утех
Без роскоши любви и лести
И на лице его лишь смех…

Я ошибалась…Жизнь чужую
Решила вдруг я изменить
Он полюбил не ту-другую
Меня не могут полюбить

Я изменилась.…Верю слабо
И на устах моих обман
Я пеленой покрыла небо
А на лице моем - туман.

Я говорю но слов не слышу
Не слышу смысла в тех словах
А голос мой становится все тише
И за спиной моей лишь страх.

Я изменилась…тонны краски
И не понятно, чей наряд
Лицо меняю словно маски
Люблю я всех мужчин подряд.

Я крашу губы ярко-красным
А ногти покрывает черный лак
Но поцелуй не будет страстным
И душу наполняет мрак

Я улыбаюсь…смех и сладость
Царит лишь счастье на лице
Но я живу давно не в радость
И пеленой не скрыть рубца.

Любовь теряю быть любимой
Не свойственно, таким как я
Хоть маска кажется красивой
Под ней же прячется змея.

В руках моих бутон завявшей розы
В глазах моих туман и страх
Не от личить уж стих от прозы
Лицо мое покроет мрак

Опали листья снег и вьюга
Бездушный холод и мороз
И я несу на день рождения друга
В своих руках букет завявших роз.

Закрою я лицо вуалью
Ты не увидеш моих слез
Лиш каплей горечи и печалью
Розбавлю я бокал нелепых грез.

Тот см рад от роз вмиг рознесеться
Наполнит комноту бездушной пустотой
И друг мой криво улыбнется
И в благодарность мне махнет рукой.

Две капли крови ярко-красной
Упали тихо в белый снег
Два лепестка от розы страстной
Пленяет сердце тяжкий грех

Два лепестка тех губ прелестных
Коснулись вдруг холодных рук
И сладость фраз уж больно лестных
Он был со мною очень груб.

В который раз я ошибалась
В который раз не знала слов
В который раз я притворялась
И исчезала в мире снов.

Цветы я брошу на морозе
Не заслужил он этих мук
Стихи путь уступают прозе
Он все же был мне просто друг.

Живем мы как в аду,
Не знаем мы отрады.
Мы – боги над мирком,
В котором нет пощады.
Мы легкою рукой
Костры разводим смело
И пепел оставляем
Где раньше солнце грело.
Над нами небеса
Покрылись мраком мутным.
И город стал пустым,
Бывавший раньше людным.
И вот в который раз
Взлетает в небо смело
Нет! Не орел прекрасный,
А коршун озверелый.
Кружат над нами стаи
Железных птиц так смело
И затмевают солнце…
И всюду потемнело…
Не возникают даже мысли
О жизни светлой и чудной
Где смех раздался бы, как искры
И нет жестокости такой!

И снова полночь. Снов нелепый цикл.
И вновь в истерике безжизненно погаснет свет,
И чая горький привкус – здравый смысл,
Искусанные губы в кровь и полуночный бред.

Измученное тело тяжко стонет,
Покой уж разум ищет вновь
И боль насильно веки склонит,
Уста я искусаю в кровь.

И снова пепел, терпкий привкус чая,
И горький, гнусный сигаретный дым,
И снова жизнь безмолвно проклиная,
Я разбиваю сердце вновь безмолвием своим.

Во тьме окурка огонек безбрежный
зажжется и погаснет в тот же миг.
И из груди моей отчаянный и нежный
Пронзительно раздастся тихий крик.

Во тьме, сжигая душу над конфоркой
Мучением я наслаждаюсь до утра
И шею сжав петлей из дыма тонкой
Я приговор черкну движением пера.

И снова тьма, безмолвие и холод,
И тело просит хоть немножечко тепла,
А душу жжет и разрывает гнусный голод
И в сердце в глубь въедается стрела.

Укроюсь пледом, плечи оголяя,
И крик души потушит горький чай
И ядовитую стрелу из сердца вынимая,
Я пеплом нарисую светлый рай.

Истерику угомонить пытаюсь,
Припадки, гнев и бесконечный плач,
И страх, и боль прогнать стараюсь,
Но тишина – судьбы палач.

Безжизненное тело…разум умирает
И сердце замедляет бубна стук
И вот уж кровь вновь в жилах остывает
Дыханье не издаст посмертный звук.

Тонны помады, тушь и горстка пепла,
Восторги - крики – вопли – тишина….
Удушье, кашель, дым безликий – сигаретный….
И вновь глоток пьянящего вина.

Легко я рану позабыла,
Легко убила боль свою,
Легко укрывшись жгучим пламям
Я встретила судьбу свою.

И сердце уж не будет биться громко,
В душе лишь грязь и пустота.
И чувства не нахлынут криком громким.
В душе погибла вновь мечта…

Дивний образ майнув пред очима,
Чи то сонце,чи тінь то була....
Так миттєво вона промайнула,
Зазирнула на мить і втекла.
Може промінь яскравий грайливо
Зазирнув лиш на мить у вікно.
А можливо то осінь мінлива
Сумом серце моє залило.
Рідні браття-кохання і смуток.
І так важко їх вмить розпізнать.
Як хотілось зламати ці пута
І нарешті щасливою стать.
Я б хотіла тебе не стрічати,
Геть прогнати із серця навік,
І ніколи кохання не знати
Як та квітка,що мліла торік.
А можливо кохаєш навіки
І зімкнути не можеш очей,
Все шукаєш від смутку ти ліки
І від довгих безсонних ночей?
Чи зустріну тебе,чи забуду,
Чи побачу знов промінь в вікні...
Може знов сумувати я буду
І стрічати тебе лиш в вісні?...
А ,можливо, усе ж не кохання
Зазирнуло до мене в вікно?
Може ти-лиш нестримне бажання
І любові між нас не було?...
Так!... я хочу тебе цілувати!
Хочу пестити тільки тебе,
Хочу ніжно тебе обійняти,
Хочу знати ,що любиш мене.

Шу - так говорить ніч.
Клич
Вітру повільний свист.

Знак
Подиху на щоці -
Спалах.
Ці
роси хрещених снів
Місяць тобі розповів.

- Пси голосних днів!
Людский (чи Божий) гнів!
А чи мине, мине?

- Може за сто сторічч...
Шу - заховайся в ніч.

Тобі не збагнути себе, ані змісту свободи.
Ніколи не буде життя, як хотілось раніше.
Ранкові таємні сліди - як малина у роті.
Тобі не збагнути себе, і не змусити вірша.

Хто серце м'яке загубив, той не вимовив слова.
Бували ще вільними дні, і бували невільні.
Розірваність змісту і слів - то моя насолода.
Абстракція - молодість мрій - то крихка примітивність.

Себе цінувати, себе - вимагає природа,
Вовки називали мене - незбагненне бажання.
Цю дівчину, що уночі має тіло і вроду.
Тобі не збагнути себе, не збагнути кохання.

***

І гордість мені неказала на долю страждання.

Узимку в вічному Трипіллі,
узявши в руки мокрий сніг,
риплять дерева посивілі
на скронях схилів мовчазних.

В вітрах високих, стрімко-білих
зійшлися радості, жалі.
Немов сльоза в древесних жилах
волога неба і землі.

У відгомінні потепління
з смиренним неквапом ченця
тривожить дерева коріння
прадавню глину і серця.

так ось
коли вода пішла дощами
і вкрила землю тричі
як хрестом
усе що існувало стало спомином
хрестили немовля
тримаючи в долонях зерна
майбутніх вір у бога
з’єднавшись долею
зі шляхом

метелик
тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тінь
тіньовий
бік цієї справи більш придатний
для поглядів її
на день
вікно не брама
проте крізь нього хтось іде
лишивши тут свою квітучу шану
прихильників свого буття
краси із рухами
та їх плодів
анубіс і некрофілія
чи знайде тут ще хтось
кохання

принадність жінки
спокійність її вигляду
та сміху
у тінь
скоріш у тінь
не ян
не ін
не зле не добре
не стигле не зелене
не те що буде на картинах
а те що лишить Борхес
коли ти знайдеш видання
яке друкують знову
із написом
“це вам мої нащадки”

ніч,
м’яка на дотик
наче хутро кішки
ковтаю шмат за шматом твоє тіло
милуюсь
привидом своїх бажань
існую
чи майже зник

пробач
я зовсім неуважний
до примх
які такі рідні
і не приручені собою
які голодним псом
стрибають слід за м’ясом
щоб проковтнути
і забути
забутися
своїм сподіваним малюнком
пейзажем
натюрмортом
рисами облич
що мають на меті
впізнатися
дізнатися про сенс
свого буття
про секс, судоми й
судний день
пробач? – гаразд іди
і не стрибай за сонце

бачиш це я
це моє буття
це всі мої кулі
стукають у новий рік нескінченним джинглбелсом Баха
це зовсім не я
це зовсім не квіти
які дарували Ліліт на Різдво
на вулицях пахне
парфумами літа
хоча Грен’лью Єж
тримає себе.

свічки романтичні із кулями Баха
ось це моє щастя
ось це саме я

фортеці кришталю
ховаю подалі
весна зовсім поряд
лікує себе

можливо ти знаєш
усіх тих коханок
минулого сонця
минулого дня

Або-або,
Що гірше за негоду
Червневі приморозки чи весна у січні
На тротуарах білий панцир льоду
Але ні літо, ні зима не вічні.

Алло-алло
Чекаю і боюся
Не знаю ким блокована ця пам’ять
І хвилювання в серпні
гірше землетрусів.
Слова – уламки криги –
вухо ранять.

Але-але
Ніколи не здавався
Коли здавалось лід – волога магма
І сподіватися на зустріч справа марна
Я пам’ятав завжди , яка ти гарна
Ніколи не забуду місто „Че”
За комір пташка ллє вино
Тоді в житті лишається одне
Або – але, або – алло.

Е.А.По

Кривавим оком телевізор
Повідомляє нас про жертви
А я дивлюся як провізор
В газету пише „Світоч Смерти”.

А я дивлюся, як жорстоко
Стискає падло кульку ручки
Маніяк сидить у колі свічки
І видно до письма беручкий
Лиш раз чи два у п’ятирічку
Безумця блимне біле око.

Щодо письма і я упертий
Крилата тінь, скресають вікна
Торочить телевізор: будуть жертви
Стікає по губам солоний ліквор...
Наступним вечором отримав „Світоч Смерти”
І язиком намацав гостре ікло.

(...В сознании минутной силы,
В забвении печальной смерти
О. Мандельштам)

Я психо-пато-логі-зую
Тебе, себе, дірки і грані,
Фаллічні символи і знаки
Позатутешніх зазіхань.
Психоаналітичний скальпель
Лишає на полотнах рани.
Кігтьми вчепившися у рами,
Стирчу розпластано-глуха.

Я недовнутрішня, я вільно
Ексгібіціоную душу
На райдужках, відбитках пальців,
Слідах ступнів і нігтів на
Твоїй понадосяжній плоті,
На вмістові таємних мушель,
Де хтось із когось народився,
І де у комусь хтось сконав.

Я перемелююсь на жорнах
Зізнань, зітхань, змістовних реплік.
Я перетворююсь на попіл,
На борошно, на хліб і тлін.
Я завтра вирушу на небо,
Я вірю, там мене потерплять,
І янголів ошатні руки
Уже торкаються колін.

Я протипоставляюсь, навіть
Я протипокладаюсь – навхрест
Доісторично, органічно,
Апокрифічно – їм усім,
Котрих не впізнаю в обличчя.
А може, це звичайна заздрість?
А може, це звичайна вічність –
І ми у неї на осі?



А може, все збулося – тільки
Залишилися ми – скінченні.
Чотири сходинки до неба,
Чотири сходинки – і там...
І там побачимо. А поки –
Ми злічені і незліченні,
Ми знищені і незнищенні,
Ми – сліпота і глупота.

Але ж нам весело, ми недо-
Осмислені, недотворенні,
Недоокрилені і надто
Божествені в своїх серцях.
Склади свої хрести і мушлі,
Зімкни свої вуста блаженні –
Я психо-пато-логі-зую:
Не відкривай мені лиця!

18:55
закінч.31.10.05

Небо птахи грудьми розрізують,
Світять душі дороговказами.
Очі стрічних – як телевізори:
Зараз там і мене показують.

Стигнуть води, беруться кригою,
Люди ходять до лісу вішаться.
Я до завтра, мабуть, оклигаю,
Я до завтра іще надишуся.

Розсипається вечір ватяний,
Білий сніг начорне залатано.
І антени висять розп’яттями,
А кого розіп’ято – не знати нам.

Всі дерева руками вимахують,
Не бояться упасти, вбитися.
І молитви горло розчахують,
І доволі страшно молитися.

11:50
10.02.05

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій морської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнені латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
невідана Риму солодка належність,
як, летко відкинувши кари порядок,
озорює зиму її протилежність.

О, де, як не тут, кругозору видніше -
подалі від Цезаря більшає неба,
о де повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба.
Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами римлян – обіцяне в тому,
у чому немає докору отчизни,
а тільки - усміхненість Отчого дому,
сяяння Зорі летом до Віфлеєму,
туга пасовищ і здичілого саду,
о, звідки полине звучання, повіє
по світу новину, новину-розраду.

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як Божа природа
вдихає надію в догмати.


2004

Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.
Своїм теплом холодним обійма
Пожовклі квіти на морозних нивах.
Чорніли мертвим каменем дуби,
Заснувши від одвічного чекання.
І хмари, не минаючи журби,
Застигли у страшному хвилюванні.
Померла вся природа лиш за ніч.
Лише сніжинка падає тремтяча...
Та світ – не світ без дивних протиріч.
На противагу смерті – сміх дитячий.
На противагу болю – сміх дзвінкий,
Що розчиняє небеса поснулі.
На противагу горю – рік новий,
Що змушує забути про минуле.
На перевагу снігу – серця жар,
Який спроможний кригу розтопити.
На перевагу віхолі – стожар,
Який повинен долю освітити.
Різдвяна зірка сяє не дарма –
Її мороз затьмарити не в силах...
...Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.

Прокралась в сон, шепоче в унісон
З моїм передосіннім хвилюванням,
Стоїть в очах, спаливши гнів і страх,
Переродилась з ніжного смеркання.

Колише мить і тишу боронить,
Щоб виплеснуть на зоряні обличчя.
І як же жаль, що темная печаль
Безслідно щезне в силі віковіччя.

Бо вдалині, як в сивій давнині,
Світанок, насуваючись, сміється.
Мечем надій, забутих свілих мрій
Розсік нічне пташине ніжне серце.

Померла ніч. Між тисячі облич
Лежить у світанковій домовині.
І сонця блиск, мов вічний обеліск
Її охоронятиме віднині.

Вона заганяє мене
У віхолу стрімких помилок,
І не сила їй опиратися.
Вона, неначе тендітна інфузорія
Війками непомітно підкрадається
До ураженого кислотою серця.
Вона прорізує ясновидющі щілини
На місці темних очей,
Безсердечно обтинаючи
Невагому млість та вибуховий екстаз.
Витанцьовуючи на гейзері самосвідомості,
Вона залишається непомітною та невловимою.
Золотокрила сарна вертикальних скель серця –
Моя гордість.