Студеніє згасаюча осінь.
Тане запах останніх плодів.
Засинають причаєно оси
Під корою трухлявих пеньків.
За наметом хитким винограду
Зачаїлися трави руді, –
Почуття непривітне досади
Йде поспішно на поміч нуді.
Дні маліють все більше і швидше
Появляються думи сумні,
Адже довго оплакують хвищі
Тепле літо і барви ясні.
06.11.21

У тиші, у магічному мовчанні,
За вікнами тече осіння ніч.
І місяць, вдягши ризи жовтотканні,
Мов лебідь випливає їй навстріч.

Він слухає печаль дерев безлистих,
Що гіллями пощезли у пітьмі,
І зронює на них із висей млистих
Свої сьозини щирозолоті.

Він у красі іще їх пам'ятає,
І заболівши тугою дібров -
Свічею у осіннім небі тає,
Кида на світ свій осяйний покров.

Проникшись відшумілим листопадом,
Зажурою осиротілтих віть,
Самотній місяць мовчки бродить садом,
Шукаючи його колишню цвіть.

І ось у день оцей прийдешній
За десять кроків до і після
Зустріну сни свої тутешні
І запрошу їх на Полісся…
І ми усядимось як браття…
І веселитиме нас Прип’ять…
Хіба ще й трішечки багаття
Хіба як спомини від липня
Ніяких "нюнь" і "пусь" гітари…
Ніяких сліз, тим більш - мінору
І що наснилося без свари -
Я віднесу на рік в комору…
05.11.2021.

Не вино, а оковита
Полюбилася мені
За хмільну гарячість літа
У години рятівні.
Хоч і менше щохвилини
Віковічної стає, –
Наливаю півчарчини
І радію, що ще є.
А горілка українська
Пахне солодко медком
І на смак, як материнське
Незабутнє молоко.
Не запитуйте від чого
Споживаю цей напій, –
Просто вип’ю і, їй богу,
Стане гарним настрій мій.
П’ю вночі й при світлій днині,
В пору бід і в добрий час, –
За багату Україну
І за щастя для всіх нас!
05.11.21

Не за горами перші холоди.
Дніпро лютує, б’є об берег во́ди,
як тільки сонце в ніч із пруга сходить
й вкриває іній променів сліди,
то мерзне у переліску пташа
та глипають у ніч холодну шиби,
а місяць в небі розуміє, схибив
і хоче спити вічності з «Ковша».
Їм салютує браво зорепад:
«Хвала тобі, великий Листопаде,
ми невимовно казці твоїй раді,
а нині час. Вечірній променад.»
05.11.21р.

Біда, як кажуть, ходить не одна.
З весни дощу ні краплі не упало,
Все на полях посохло і пропало.
А тут іще зі степу сарана
З’явилась на Русі в великій силі,
Доїла те, що трохи ще росло.
Тож людям їсти нічого було,
Траву, кору́, коріння всяке їли,
Пташок ловили, вороння уже
Кружляти понад Києвом боялось,
Десь облетіти в стороні старалось
Аби не опинитись під ножем.
Хоч руси жертви Хорсові несли,
Поляни своїх богів ублажали,
Вони допомагати не бажали,
На щось, напевно, дуже злі були.
Кагана винуватили жерці,
Що він узяв,батьківську віру зрадив,
Громадили і правду, і неправду.
Ім’я у всіх було на язиці.
Аскольд же мовчки те усе терпів,
Молив до Бога до свого нового
Аби прийшов із поміччю до нього.
Так йому новий «пастир» говорив,
Який до нього від болгар прибув
Аби зміцнити у кагана віру.
Усе хистким здавалося допіру,
А особливо, як прокльони чув
Де вголос, де хто пошепки, бува,
Де хто так гляне, що мороз по шкірі.
І як тут укріплятися у вірі?
Тут не поможуть ніякі слова.
А пастир все гугнить йому: «Чекай!
Бог все поправить, але май терпіння.
Серед гонимих ти, кагане, нині.
Гонителем ще станеш – так і знай!
Тих, хто на Бога посила хулу,
Він покарає, вірних же підніме.
Не переймайсь прокльонами отими,
Не дай у душу поселитись злу».
І він терпів, дививсь на те, як люд
Від голоду аж вітром хилитає.
Він вже і так комори відкриває.
Чим помогти іще їм можна тут?
Не може ж він до цурки все роздать,
Йому іще дружину годувати,
Бо, не дай Бог, ще ворога стрічати,
Хто ж край голодний буде захищать?
Послав купців з возами до хозар
Аби харчів побільше закупили,
Каганового злата не жаліли
Й везли на Русь скоріше весь товар.
Чекав в надії він той караван…
Та лиш гінця побитого діждався.
Як той відхекав трохи, відлежався,
До нього зразу підступив каган:
- А де ж купці? Де куплені харчі?
- Біда, кагане! Печеніги стріли,
Коли з Ітиля ми у Дон спішили…
Отож купці вертаються ні з чим…
Ті печеніги й так розбійний люд,
Які купцям проходу не давали,
А тут на степ теж сарана напала.
Де пасти скот? То ж ходу й не дають
Вони нікому. Що його робить?
Одна надія на товар той бу́ла,
Щоб Русь на час з полегшенням зітхнула…
Каган Аскольд задумався на мить.
Щось знов в душі прокинулось його,
Велів негайно воєводу звати
І всі дружини в Києві збирати,
Нікому не говорячи – чого.
Коли зібралась, врешті, руська рать,
Пішов він степом, аби не блукати -
Купецьким шляхом ту орду шукати,
Щоб за розбій належно покарать.
Вів русів гнів та досвід брав своє.
Сторожа пильно степом пантрувала,
Усі сліди знаходила й «читала»,
Аскольду сповіщала: хто де є.
Нарешті руси втрапили сліди
Ордою в них поцупленого краму.
Тоді вже подались слідами прямо
Шукати тої самої орди.
Ніяк не думав печенізький хан,
Що у степу когось боятись має.
Тут лише вітер носиться, гуляє.
Отож розбив у балці собі стан
Та й став добро купецьке розбирать.
Гадав - там срібла-золота багато.
А там харчі. Що ж – будемо гуляти!
Пасти худобу й все то споживать!
Розклалася у балці тій орда.
Худобу свою степом розпустила
Та на харчі скоріше напосіла,
Не знаючи, що слідом йде біда.
Отам у балці їх каган й застав.
Тихенько руси балку оточили
І з криками зненацька налетіли.
Мов кари меч на голови їм впав.
Схопилися лише на ноги та
Устигли свої шаблі похапати.
А коні де? На кому їм скакати?
Табун уже за пагорб поверта.
А без коня що може печеніг?
Він без коня – не воїн. Отож русам
Або в полон скоріше здатись мусять,
Або лягти скривавлені до ніг.
Все ж у них гордість гору узяла,
Вже як могли, так опір і чинили,
Помилування, навіть, не просили.
І вся орда у балці тій лягла.
Забрали руси все добро своє
І печенізьке разом прихопили.
Всі табуни й отари в купу збили –
А їх в орди-таки чимало є.
І з тим добром верталися усі.
Вперед послали посланців із вістю,
Що скоро буде всім чого поїсти
І вже відступить голод від Русі.

Ні Зеланда я не люблю, ні Воланда
Хоч Бегемота няньчив на руках.
А нині осінь. Стало надто холодно.
І пробирає за майбутнє страх.
Ніхто не знає чи любити ближнього.
Волхви, ворожки, вісники кремля…
І кожен з них васалом є Всевишнього.
Нутра ж торкнешся не людина – тля.
Витупцюють Майдани хороводами
та їм зорять не шини, зовсім ні.
Ми ж за рублі розплатимось свободою
й життям безвинно вбитих на війні.
04.11.21р.

Вже осінь вдарила по гіллю,
Облила бронзою сади,
І золотою заметіллю
Занесла літечка сліди.

Зашелестіла сухотрав’ям
Роняючи змарнілий цвіт,
В якому ще краса недавня
Зоставила літеплий слід.

У осені свої мотиви,
Вони чарують і ятрять…
Її жовтогарячі зливи
Прощальним полум’ям горять.

Навіюють думки невтішні,
Що ми, відцвівши як сади,
На цій землі святій і грішній
Які залишимо сліди ?!

В шістнадцять тридцать, день потому
Парфуми виключно осінні...
Забув… забув, згубивши втому -
Впіймав себе: Я - Паганіні
Як грав і бігав я по струнам…
Аж позбігалися безхатьки…
Життя зіграв, наступне суне
І так од сина і до батька…
03.11.2021.

А горобина червона
Рясно цьогоріч вродила,
Ще і достигнуть не встигла,
А вже ті важкі її грона
Сірим живим простирадлом
Сойки накрили крилаті
Та й узялися клювати
Ягідки ті так завзято.

Що би це все означало?
Адже минулого року
Теж було ягід немало
Та не чіпав же ніхто їх.
Зиму усеньку стояли.
Притрушені снігом пухнастим,
Аж до весни дочекали,
Тоді вже на землю упали.

Кажуть в народі, що пташка
Зиму сувору з снігами
Заздалегідь відчуває,
Коли хачуватися важко.
Тому і залишили сойки
Ягідки та не чіпали,
Взимку зате прилітали,
Щоб підкріпитися трохи.
Наступна зима скоріш всього
Не буде така вже сувора,
Ось тому й сірії сойки
Склювали ті ягоди скоро.

2017 р.

Хоч дощить неспішно за дверми
І квапливо листя опадає, –
Відчуття холодної зими
Душу переповнило до краю.
І страшить морозами мене,
І лякає довгими снігами
Відчуття нечувано страшне
Близькості кінця моєї драми.
Помарніли очі голубі
І затерся вигляд моложавий, –
Відчуваю болісно в собі
Холодів небажаних появу.
04.11.21

Коли уже на ладан дише світ
і Господу потрібна допомога,
суспільства відлітає білоцвіт…
То людству, очевидно, засторога!
Ідуть на Небо кращі, зазвичай…
Чому так? Ну, чому – скажи нам Боже!
Вона уже в дорозі… Зустрічай.
А може то помилка? Ну, а може…

Весела, щира, фахова… Усе?
Не стане часу те перелічити!
І розумію – ні, не пронесе…
Чудовий друг, божественний учитель,
як рано відійшла у засвіти…
Стискає груди відчаю задуха,
але і звідти сонечком світи,
як українська берегиня духу!

Місто дихає гнилим.
Всі каналізації відкрито.
Очі ввечері – блим-блим,
і лечу під землю, мов корито.

З виду подорож проста –
біг по лабіринтах пустомелля.
Числа крейдою простав
на чавунних лядах підземелля!

17 березня 1995 р., Київ

На струнах серця

I
Зворушливо мені зіграй
На струнах серця, піаністе,
І відведи у диво-край,
Де сяє сонце променисте.
І джерелом ясний мотив
Блаженні звуки розливає.
Де почуття від теплих злив
Цвіте смарагдовим розмаєм.

Приспів:

Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

II
Уява сяйвом золотим
Фантасмагорії малює,
Лоскоче пензлем чарівним,
Дзвінке підносить Алілуя
У неприкриті небеса,
Пробуджує мурах на шкірі,
Ліричні творить чудеса,
Саджає мальви на клавірі.

Приспів:
Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

02.11.2021р.

Сизов чайков собі заячу, я собі закигичу,
На сліди, на твої упаду наболіло грудьми.
Тужнов піснев пташинов того чугаєчка прикличу:
што то буде, мой милий, як впадуть осінні громи?

Што то буде, мой пташе, як яблуні зіб’ють морози,
де меш вити кубельце, гди крякне голодна круква?
То си вкусиш погірклого плоду чугайчику… то си
запугуєш, як пугач, поночи розпукле «овва…» .

Лем не жалуй, мой пташе, на наше розмаяне літо,
а лем жалуй пташатко, што личком у татка воно,
а лем жалуй кубельце, што круквою долу прибито,
а лем яблуні жалуй, што п’яне охляне вино!

Моє шварне дівчатко, не йми мому голосу віри,
Же твуй татко на згадку уп’є лем студену росу,
А когди упряде ми в кіснички лем пір’ячко сіре,
Сизов чайков у світ я све чарне пташа понесу…

Чугаєчку, чугайчику, я би м до тебе летіла,
Я би м крила трудила, до ніг припадала м грудьми.
Мой розраяний пташе, лем білого личка б не хтіла,
а лем літечко наше, што збили осінні громи…

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в Осені.

Образу не бери до серця близько, –
порадити комусь доволі легко…
Хто знає ширину того відрізку
і де воно те "близько" чи "далеко"?!

З брехнею цілу вічність наодинці,
Без голосу, з поламаним крилом...
Нема пророків, бо вони - правдивці,
А в світі зла - панує тільки зло.

Католик православних шарпа люто,
Магометан висварює юдей...
У вірі світло істини відсутнє,
Знання про Бога - казка для дітей.

Куди не гляну - скрізь Христові вівці,
В руках Святе письмо, як меч і щит...
Коран чи Тора...та яка різниця!
Брат ріже брата, убиває світ.

Під храмом руку простяга старенька,
Із пастви піп визбирує оброк...
Творець давно утік із цього пекла,
Зоставсь лиш я - скалічений пророк.

03.11.2021р.

Поміж соснами, березами й дубами
Заховались храму куполи,
Йдуть сюди вузенькими стежками
Прихожани знизу та згори.

Помолитись за здоров"я рідних,
Свічку ставити також за упокій
Й наодинці з Богом принагідно
Говорить та виливать свій біль.

Радістю також із ним ділитись
І таємним чимось не забуть
Й слухати дерев розмову з вітром
Та умиротворення відчуть.

2021 р.

Ще яблука у батьківськім саду
обтяжують уже безлисті віти
це найсмачніші яблука у світі…
Але по них лише у снах іду.
Як хочеться зірвати хоч одне.
Дотягуюсь рукою та несила.
Гілля ламаю, мов пташата крила,
а темна ніч дарів не віддає.
Віддай! Прошу! Дитинства це плоди!
Я знаю кожне, яблучко на гілці!
І тільки вітер грає на сопілці…
Й дістатися не можу до мети.
03.11.21р.

То промінцем у згадках – блись,
То сонцем засія, –
За всім, що кануло в колись
Болить душа моя.
Воно луною віддає
Давно звіддалеки
І заглушає ці, що є
Раховані роки.
Уже не вистачить підвід
Для вражень від подій,
Бо залишила кожна слід
У пам’яті моїй.
Як перекати довгих хвиль,
Немов за миттю мить, –
Сумне й веселе звідусіль
Саме собі біжить.
В уяві радо постає,
Немов розкішна дань, –
Життя насичене моє
Дарами пізнавань.
03.11.21

Осінній вітер
Промовить хрипко,
Що я давно вже
Не перша скрипка
І що зникає
За горизонтом
Не тільки літо,
Не тільки сонце.
Мінорний настрій
Смичком підперся.
В твоїм оркестрі
Я буду перша.

Я про це нікого не питаю…
Я про це здогадуюся лиш…
По кривій забиті моцні сваї
Не сумуй за втраченим, облиш
Не можливо бути заголовком
Тут потрібен нюх, собачий нюх
Головань почне завжди з малого
В кожної сокіри свій обух…
Не питай: чому, кому, і скільки
Випаде, чи навіть припаде
Досить буде інколи і кільки -
Потяг без причини не гуде…
Значить колію, повір, зігнуло
Значить хтось притиснувся в приціл
Геть усіх затягне колись мулом
І неклянч, пройдися поміж сіл…
Де ж ота шабашна молодь? Змило
Розповзлася наче той пісок…
І гуляє-котиться та сила
Згоден чи не згоден - тиснеш "ок"
Я про це нікого не питаю…
Я про це здогадуюся лиш…
По кривій обходжу свої сваї
І за день вже всоте чую: - Киш!
02.11.2021.

З-під нього вибили стільця…
І кілька зубів ще до цього
Заради "красного слівця"
Він ще почув від когось: - З Богом…
31.10.2021.
Ну що у вас за "стіх", не розумію?…
Буденно, не цікаво, сіро, сиро
Добавте солі, перчику, олії
І хай собі мандрує з миром…
01.11.2021.

Осіннє небо, як друшляк,
Над головою висне, –
Уже дощем змочило так,
Немов скупавсь навмисно.
Стою, промоклий до кісток,
Понуро на зупинці,
А дощ у щічки цмок та цмок
Ураз і поодинці.
І заховатися ніде –
Ні даху, ні накидки, –
Повсюди тільки дощ іде,
А любої не видко…
02.11.21

Хто я? Де я...мертвий чи живий?
Серце б'ється, а чи охололо?
Третій рік в полоні ув орди,
Третій рік москаль трима за горло.

Грати, холод, голод, мордачі -
Це моя буденщина щоденна.
А мій кат плюється і гарчить,
Бранець я. Вояка полонений.

Чоботом уранці бив під дих,
Уночі стромляв піл серце ножик.
Одректись від Неньки - смертний гріх,
А терпіти муки - вже не можу.

А у грати грюкає зима,
На підлозі - півзотліла куртка...
Я утік. Мене в тюрмі нема,
Обнімає Бог свого онука...

01.11.2021р.

Про мене знаєш, так багато,
бо кожна зморшка на обличчі
про щось говорить винувато —
хоч хризантемна осінь личить,
спроможний перерахувати
веснянки, родимки на тілі,
чесноти і природи вади.
Бач, срібло у волоссі білім
вже проглядає безпорадно,
і руки завше під прицілом,
їх не сховати в рукавички,
коли відверто обіймають
і струшують у попільничку
гарячий прах мого одчаю,
звичайних пустощів дрібнички.
Шкодуєш, що мене не бачив
цнотливою в фаті вінчальній,
та в мене очі, як у лані...
заглянеш, — душу в них побачиш,
сапфірів зорі домоткані.

30.10.2021р.

Ти сало їв? Курчат і карасів?
Жував м'ясце живих сворінь, напевно?
За це - як душу Богу віддаси -
Й тебе з'їдять в труні жуки та черви.

Насаджував опарків на гачки?
Вганяв у тільця жала безборонно?
Тепер відполірують кісточки
Не гірше ювеліра Кацманзона.

Покара справедлива. Зуб за зуб.
За м'ясо м'ясом платиться данина.
Я ж не такий. Видоюю козу
Та гарбузове лускаю насіння.

Собі учора витесав труну,
Прибив на деко золоту підкову.
Ну, а коли ж бо вічним сном засну -
То всохну. Вийде мумія чудова.

Сухий кістяк - прегарний Божий суд!
Ось тільки би пожити вік чи й довше...
Його монахи в Лавру віднесуть
І скажуть: - Це святі, нетлінні мощі.

1.11.2021р.

Бери її за руку і веди.
Крізь тихі айстри, десь поза городи,
Де пасмами лягають холоди
І памороззю дихають на воду.

Куди стежки – уже одна сльота,
Де я тогóріч загубила хустку.
А ви бредіть удвох собі отак
Повз очерети і тернові пустки.

Зі степом оніміло помовчіть.
О, як же скрушно він зітхає в зиму.
І облітає з голих верховіть
Грачиння чорна хмара на озимі.

Лише шипшина спомином палким
Ще догорає у красі запізній –
Та не зігріти змерзлої руки,
Ні гнізд пустих, а ні журливу пісню.

Усе на світі – тільки ця яса!
То ж відпускай. І я вже не тримаю.
Поглянь, як рясно плачуть небеса –
Це вже за пругом осінь відлітає.

Надія на краще, буває, майне
І зникне, як тінь у тумані, –
Якщо запитають про справи мене,
Скажу без вагання: Погано…
Погано сьогодні і вчора було
Не ліпше на білому світі, –
Неначе підрізав мені хтось крило,
Аби не вдалося злетіти.
Нікуди не ділось минуле сумне,
Зросло відчуття лиш омани, –
Отож як питають про справи мене,
Кажу, як раніше: Погано…
01.11.21

Кажуть, що фей не існує.
Вигадка – феї пуста.
І не шукайте їх. Всує.
В запліснявілих містах.
Чуда не бачать дорослі
душі у них кам’яні.
Мовчки чвалають наосліп,
сірим обарвлюють дні…
Я ж фей торкаю за крила:
- Здрастуй, красуне.
- Привіт!
Доня мене научила,
бачити іншим цей світ.
01.11.21р.

А я мовчу,
не маю слова
і не лечу,
не до любові,
немає крикнути кому, –
ей, люди, ви ще у диму
чужих ідей,
чужої мови...
всихає ґлей,
одні промови
про ювілеї
із трибун,
та не єднається табун,
немає нам
що обіцяти...
за огорожею телята,
а свині там,
де місце свято.
До перемог
усе.. про-себе*...
бо, не дай Бог,
почує небо.

Я іще не проти
того, що буває,
ще читаю ноти,
іноді співаю.

Наді мною тучі...
ранні та зелені
кажуть, – я колючий,
роги є у мене.

І мене боїться
братія богеми,
у очах двоїться
від одної теми.

Каркає ворона,
що мені далеко
до її корони,
до її лелеки,

що мені до गुरू
як до неба пішки,
маю злу натуру –
обтинаю віжки,

на дуелі скорий...
але ще не «мачо»
і такий прозорий,
аж ніхто не бачить.

Є у мене мінус –
ні за що не каюсь,
упаду – піднімусь,
плюнуть – утираюсь.

І крокую далі...
я ще не ледащо
і себе не хвалю,
що одній – найкращий.

10/21

По синові минуло кілька літ.
Аскольд вже заспокоївся, змирився
І поглядом властителя дивився
На землі русів й навколишній світ.
В очах з’явився попередній блиск,
Але якась тривожність проглядалась.
Там, під Царградом просто все здавалось:
Прийняв він віру аби мати зиск.
Ромеїв думав просто одурить
Та якось все не так воно складалось.
І люди досить холодно тримались,
Жерці взялися хорсові грозить,
Про кари за ту зраду говорити.
Якийсь з богів і сина он забрав.
Чи, справді, Хорс за зраду покарав,
Чи бог новий дістав його аж звідти
За те, що його здумав одурить?
Та і ромеї не дають спокою.
Він не чекав настирності такої,
Але не знав, що саме з цим робить.
Он «пастиря» прислали в стольний град,
Як чорний ворон навкруги кружляє,
Людей до віри нової схиляє.
І не відправиш же його назад.
Відносини і так між них хисткі,
Хоч договір, неначе й підписали,
Й купці в Царгород учащати стали.
Але ж ромеї хитрі ще й які.
Як важко їм – то згодяться на все,
Коли ж зміцніють – гнуть уже своєї.
Насілися із вірою тією,
А що вона з собою принесе?
Ще ж добре, що не в Хорсуні вони,
Бо вже б той «пастир» в требищі і згинув.
А він – каган у тому був би винен
І не минути нової війни.
Хоч, може й справді, підніматись слід
Та йти новим походом на Царгород,
Бо той вже зовсім знахабніє скоро,
А, значить, не минути нових бід.
В таких думках і мучився Аскольд,
Не знаючи, як правильно вчинити.
Уже спекотне наступило літо,
Уже і свято Хорсове от-от.
І тут слуга до терема прибіг:
- Біда, кагане, десь ромей подівся!
Аскольд миттєво з лавки підхопився,
Із терема метнувся за поріг.
- Вели шукать! – Оббігали кругом!
Тут служки Хорса з вечора крутились,
А нині зранку хутко десь поділись.
Вони, можливо, викрали його?!
Бо ж завтра свято Хорсове!.. – Біда!
Ромеї не простять того ніколи,-
Сказав Аскольд. – Чи перехопим в полі?
Вели-но воям мчати по слідах!
Та у сам Хорсунь вже хай не ідуть.
Там над жерцями я не маю влади…
Нічим Аскольд убивству не зарадив,
Хоч знав: ромеї відповідь дадуть.
І, справді, скоро вісті донеслись,
Що росів всіх в Царгороді схопили
І за наказом кесаря убили.
Русі звідтіль грозити узялись.
Народ криваву помсту зажадав
За ті убивства. А жерці учили
(Мов не вони тому були причина),
Що Хорс на той похід знамення дав.
Хоч на морський похід вже був не час,
А піше військо довго б добиралось,
Каган велів і на човнах зібрались
Іти, щоб місця досягти якраз
До того часу, доки на морях
Спокійно і штормами не лякає.
Для того часу небагато мають,
Та, може, встигнуть. На ромеїв страх
Знов наженуть та й здобичі візьмуть.
Знайомим шляхом по Дніпру спустились.
На Хортичім, звичайно, зупинились,
Бо ж требище як Хорсове минуть?
Їх море непривітливо стрічало,
Уже гуляли навкруги вітри
І хвилі підіймали догори
Та роси лиш на весла налягали,
Тримаючись поближче берегів
Аби у морі їм не заблукати
Та жертвами штормів страшних не стати,
Бо знають всі, який в Стрибога гнів.
Болгарію над берегом пройшли,
Місця стоянок досі пам’ятали,
З очей ховались, знову випливали
І так аж до Царгорода дійшли.
Вже видні мури здалека були.
Іще пів дня аби зненацька скочить.
Не стануть вже очікувати ночі.
На весла роси знову налягли
Аби стрімкий човнів посилить лет…
А тут зненацька небо почорніло,
Стрибожі внуки звідкись налетіли
І не пускають русів уперед.
Високі хвилі в морі піднялись,
Човни взялись водою заливати.
Вітри – вітрила на човнах зривати
І гнати все в невідоме кудись.
Тут ще дощем із неба полило.
Човни кидало, наче шкаралупи.
Куди уже там їм триматись купи?
Тут на воді би втриматись було.
Аскольд стояв, тримався за щоглу
І відчай краяв серце йому: звідки
Взялась ця кара? Боги тому свідки,
Він же хотів лише помститись злу!.
Ні, це не Хорс, це новий бог карав,
Не допустив неправедного гніву.
Коли додому вернеться щасливо,
Не буде з Хорсом мати більше справ.
Бо новий Бог сильніший, бачить сам,
Тому Ромейське царство й багатіє.
«Лиш хай врятує Бог з халепи тії
І я належну шану Йому дам!»
На ранок човен берега пристав,
Аскольд навколо розіслав сторожу,
Бо ж треба знати, чи спочити можуть,
Чи то хутенько знов пускатись вплав.
Як виявилось згодом – човен їх
До берега болгарського прибило.
Тоді уже спокійно відпочили,
Бо вже ні рук не чули, ані ніг.
Спочили, знов сторожа розійшлась
По березі врятованих шукати.
Не міг же Понт усіх собі забрати,
Хоча б мала частина – та спаслась.
Місцеві згодом також надійшли,
Харч принесли і помочі надали.
Тепер по всьому берегу шукали
Та помагали, як кого знайшли.
За кілька день з десяток лиш човнів
Вдалося уцілілих відшукати.
Ще кілька днів прийшлося зачекати,
Палити понад берегом вогні.
Але даремно. Більше не було.
Із тисяч тих, хто у похід зібрався
Лише десятий кожен врятувався.
А інших море, мабуть, узяло.
Він вірити, звичайно, не волів,
Що хтось ромеям був до рук потрапив.
Ромеї вміють вигадати страти,
Аж заздритимеш тим, хто не вцілів.
Зібравши всіх, хто залишивсь живий,
Аскольд на північ до Дніпра подався.
Та, як не бився, як не намагався,
Вертав назад скажений вітровій.
Мабуть, не доля, вирішив каган
Й в Болгарії на зиму залишився.
Там вірою у Бога укріпився,
Злічився трохи від душевних ран.
А навесні, нарешті, відплили…
Хоч на Русі вже про поразку знали,
Повернення з надією чекали –
А раптом вісті – вигадки були?!
Але дарма. Побачили човни,
Що ледь Дніпром угору піднімались
І зрозуміли – саме те і сталось,
Чого найбільш боялися вони.
Піднявся плач на березі і крик,
Жінки і діти враз заголосили,
Вернути їм мужів, батьків просили.
Аскольд відводив лише очі вбік.
Та свого Бога нового прохав
Аби терпіння дав все пережити.
Хотів відгородитися від світу,
Щоб ця година ми́нула лиха.

ЧУТТЯ

У безлічі чуттів затаїнний дзиґа́р
Вихор заплів зі збуджень і зомління
В п’янкий аркан душі і мов мольфар
Кляне і зцілює без манни провидіння.

У вірі в чудо має скарб злида́р,
З надією в пророків – сказ жевріння –
Пуска́ у млі туман про щедрість скнар
І щирість бога в чині сотворіння.

В закоханості зрошено нектар
Соло́ддя хмелю марення сумління
Й дурман святий сягання з-поза хмар
Вершин блаженства вічного весніння.

В нена́висті з пітьми обра́з б’є жар
Багаття помсти і вогню звіріння
З печіння ран і гніву, з прірви чвар
У самоспалення до скону і зотління.

У силі про́щення розбуджує дзвонар
Шляхетну мить у смерті збайдужіння
І розбиття кайдан, як до́левих примар
Із прірви блуду в світ благовоління.

У гіркоті розчарування є свій чар,
Що зачаївся в звільненні прозріння
І в пізнанні оман між світочу стожар,
І в набутті в собі́ граалю омовіння.

В любові щирій – достеменний дар
Душі блаженства й духу воскресіння,
В ній щедрий лан і рятівний вівтар
Щастя чуттів й людини вознесіння.

Павло Гай-Нижник
31 жовтня 2021 р.

Під сосною хтів лягти пластом,
Та Господь кричить: - Чекай, дурило!
Поживи годочків десь під сто,
Ну, а потім - можна й до могили.

Ти жінок іше не долюбив
Та горілки виковтав замало.
Глас ієрихочської труби -
Не для тебе! Йди жувати сало.

А накласти руки - це ганьба!
Ти ж поет! Ще й у літах мужчина.
А коли притискує судьба -
У дружини рюмсай на колінах.

Хай погладить голову твою,
Вицілує сум, журу, печалі.
Чашу смерті не тобі даю!
Тож гони ці думи якнайдалі.

Нє. Мені зарано у труну!
Бо дружина помира від хоті....
Надвечір'я. В пазусі заснув,
Із рожевим пиптиком у роті.

31.10.2021

Брели обніжком,
легітко ніжно
марудив маки
і колоски.
Прощати — рано,
лишати — пізно,
не доторкнутись
бодай руки.

Вже блискавиця
на видноколі,
громи скликала
в чудний вояж.
Сльоза розради
клубком у горлі —
ще не стороння
і не твоя.

Межа вузенька,
широке поле,
жура в очах, як
на образах.
Боживсь: "Не зраджу,
тобі ніколи!" —
та краще б цього
ти не казав.

Мовчанка лячна
над нами висне,
парцели долі
не обійти.
Доріжка куца —
тримаєм відстань,
веде додому,
як не крути.

Міліло небо,
збиралась злива
кропити квіти
в рясних житах.
А ти подумав,
що я щаслива,
й тебе кохаю
більш за життя...

30.10,2021р.

Він роздягав її очима,
складав букети ніжних слів.
Був толерантним, як мужчина
тому наблизитись не смів.
І на зупинці рано-вранці
чекав на цокіт каблучків.
Те, як вона горить рум’янцем,
угледіти потай хотів.
Та час копає вовчі ями.
Невпевненість – душі зола.
Він ждав на мрію свою днями,
але вона вже не прийшла.
31.10.21р.

Місто спить. Ні перехожих,
Ні машин уже ніде, –
Тільки хтось, на юність схожий,
Уночі з думок не йде.
Задаю йому питання:
Що в тобі такого є,
Що воно аж до світання
Серцю спати не дає?
Та ніяк не розпізнаю
Я в години ці нічні,
Хто збентежує до краю
Душу зболену мені.
Хто й навіщо серед ночі
Діда будить залюбки, –
Заглядає в сонні очі
І породжує думки?
Хоч мовчи, хоч перепитуй, –
До ранкової пори
Лиш годинник лущить миті
Й місяць високо горить...
31.10.21

Жовтень сходить туманом,
мов парним молоком.
Сіє осінь оману
цілу ніч під вікном.
Вимальовує тіні
у промоклім саду
та вогнів мерехтінням
натякає: «Я жду…» –
Накидаю на плечі
в колір ночі пальто.
Час іти до предтечі
й не помітить ніхто.
Поміж неґури мряки,
повз недопалки зрад,
ми гуляєм до ранку,
друже мій, листопад.
31.10.21р.

Літати - це не човпати понуро,
Бо крила - то не лапи в пацюка.
Та мій Пегасик мчить між хмар алюром,
Танцюючи , до того ж, гопака.

Я ж за хвоста вчепився дивочуду
І майталаю чубом поміж ніг.
Дружити з лошаком - ще та маруда!
А не дружити - для поета - гріх.

Бо я без ваговоза - миша сіра,
Дивитися не можна без плачу.
Дарма, що народився геть безкрилим,
У парі з ним - лечу! Лечу! Лечу-у-у!!!

Обвикнув до шалених піруетів
Та молодечих воплів "І-го-го!".
І хоч на вигляд він, немов шкелетик,
Та вдача - хай Бог милує! Огонь!

30.10.2021р

Замість дикого звіра я входив у клітку,
випікав свої кличку й термін цвяхом в бараку,
жив на морі, грав у рулетку,
обідав казна зі ким у фраку.
З льодових височин я озирав півсвіту,
тричі тонув, двічі поровся лезвом.
Кинув країну-матір і канув з виду.
Віч і віч упритул числило мене щезлим.
Я тинявся степами, чулими гуків гуна,
зодягався у те, що час повертав у моду,
сіяв жито, стелив чорним толем гумна,
і не пив лише суху воду.
Я ділив свої сни з ворониною дул конвою,
жер хліб вигнання без вередів і відмовок.
Окрім вию, дав голосу цілковиту волю;
не гребував шептом. Мені вже сорок.
Не киваю на долю. Доля – річ самостійна.
Тільки з горем я був цілком одностайним.
Але доки мій рот не заціпить глина,
він не втомиться дякувати навзаєм.


------------------------

Карпати ві́ршами Франка
співають пісню Україні,
гуляє вітер по долині,
тече у даль вода стрімка…
Гуцульщина переживе.
Земля чужого не сприймає.
Були і ляхи, і нагаї
царя російського натще…
Чи нині вдача не така?
Гей, соколи́, орлята грізні
полишимо родинні гнізда,
ярмо не варте мідяка!

Бо ми такого, брате, роду –
не продамо свою свободу!

Карпати піснями Франка…
30.10.21р.

Найліпша Роль моя – це Ти!
І я спинився без мети.
Найгірша роль моя це я,
бо так закінчилось життя.

Я перемріюю любов.
Не розумію, я́к пішов.
Але тепер тобі скажу –
НЕ ПЕРЕХОДЬ СВОЮ МЕЖУ.

Тут страшно болісно і зле,
журба рожевого желе…
Здається РАЙ, але у нім
весь шоколад в лайні земнім.

Тут всюди Бог і Бог ти сам,
є християнство, є іслам,
всі віри вір, всі рештки решт,
зате всі голі і без мешт.

Голосять, б’ються за гріхи,
за кожен подум свій лихий,
тому біжіть до церкви всі,
щоб час вам став на небесі.

Я стільки грішний, скілько й ні.
Тому мов байдуже мені.
Лише кажу, що ще люблю,
а відчуваю смерть свою…

Якщо забула – забувай,
себе рятуй і пам’ятай.
Бо буде так, як і мені.
Літав, все зрив… А рай на дні…

22 жовтня 2016 р., Київ

В сині срібне квітне,
в зорях спить хатина,
в сінях ледве-ледве
чутним муркотінням
чорний кіт наповнив
чисте царство тиші,
зрозумів: напевно
миша в тиші пише.

Зрозумів: чому так
їй потрібна тиша:
про красу та смуток
миша пише мишам.

Замовчав тямущо –
дуже тишу збільшив.
Зрозумів: тому що
миша пише вірші.

10. 2020

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Правду хочеш? Ну, тоді послухай.
Наварю борщу без тлустих мух.
Президент, прем'єр, народні слуги -
Воювали всі! І так, що ух!

Гетьман має орденів штук двісті!
Тищу танків власноруч підбив!
Тож його в Москві, в престольнім місті
Москалі бояться. Ти ж - люби.

І міністри не моральні гноми!
Патріоти! Люті вояки!
Кожен другий побував в полоні,
Кожен третій - без ноги-руки.

Спікер підірвався на розтяжці,
У лікарні рік лежав пластом...
Всі державці - вояки-звитяжці!
Як і я - учасники АТО.

30.10.2021р.

Ми у цьому світі – подорожні…
Зазвичай живе́мо, як умієм,
а для серця справжній подорожник –
віра щира й заповітна мрія.

Ти осанну Господу співала,
надиха́вшись величчю у Бога.
Не лишила душу на поталу –
відтепер у рай твоя дорога!

За здоров‘я пити уже пізно,
як ступаєш по едемських росах,
бо життя весняну, світлу пісню
доспівала ця невтішна осінь…

Прозоро, свіжо, сухо, тихо
Сьогодні зранку навкруги, –
Лиш м’яко гупають горіхи
Об трав пожовклих лантухи.
Тверді, холодні, круглотілі
Не зупиняють позивні,
Коли маскуються уміло
В багрянолистому вогні.
Та я ходжу неспішним кроком
І, поглядаючи згори,
Повсюди бачу гострим оком
Під щедрим деревом дари.
Мені на радість і на втіху
Онукам сиплються плоди
Багаторічного горіха,
Якого в юності садив.
30.10.21

Вітер по-зимовому війнув,
Одшуміла золотава злива.
В проблисках останніх бурштину
Догоряє жовтень чарівливий.

Наче наяву я бачив сни -
Він крутив з паняночкою танець --
Красень місяць, легінь осяйний --
Осені розвихрений коханець.

І багряною вже кров’ю стік,
Від руки ревнивця ж бо загинув.
Голий, сірий вбивця-чоловік --
Прийде листопад йому на зміну.

30 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)