Що тобі побажати настільки лихого, щоб ти усвідомив, яке ти лайно?
В муках, в корчах сконати? Замало. До того ж, ще й потім дивитись, як гниє гімно.
Я тобі бажаю
побачить, як гине все те, що намарив спесиво твій мозок глухий;
відчути, як тиснуть, зближаються стіни, чавлячи руйновищем отих хворих мрій;
боятись усього, тіпатись в напрузі, щоб кожну хвилину точив переляк;
щоб зрадили всі, найболючіше друзі, і кожен уп’яв тобі в спину свій цвях;
щоб з ліжка зганяли постійні кошмари, а як пробереться більш-менш тихий сон,
хай в нього налізуть гризучі примари, тобі колективний несучі прокльон;
нехай посіпаки та бувші холуї, побачивши тебе, плюються й блюють,
твоєму «величчю» відлиті статуї ганьбою – пазором – в віках назовуть.
Живи іще довго, щоб ці довгі літа на світ споглядати в тюремне вікно.
Колишній правитель 1/8 світу, що був за життя і помре, як лайно.

09.10.22

1654р. - Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

Ішов такий собі козак московським містом,
Одягнутий не аби як – святково, звісно.
Мав шаровари із сукна яскраво-сині,
Матня бовталася у них аж на колінах.
Жупан яскравих кольорів, що защіпався
На гаплики, з походу він йому дістався.
Сорочка шовкова крайцем лиш виглядала
Та колір сонячний такий яскравий мала.
Шовковий пояс облягав із френзелями,
Теж із походу прихопив із іншим крамом.
Ще шапка смушева була з хутром бобровим,
Натягнута ледь набакир по самі брови.
А на ногах червоні аж блищать сап’янці.
Хоч зараз музику давай та йди до танцю.
Іде козак, нікого він не зачіпає,
Штанами вулицю мете, собі гуляє.
Але тут, звідки не візьмись, стрільці до нього:
- Нарушил царській ти указ, - сказали строго.
- Чим же порушив я його? – козак питає,-
Я ж, вибачте, указів тих і не читаю.
- Запрещєно указом тєм так одєваться,
Чтоб ярко било. В сапогах нє красоваться.
Тут нєчєво вот так ходіть, бояров краше,
Чтоб не смущалі відом всєм холопьєв наших.
А то научаться у вас да лапті снімуть,
Сматрі, на батюшку- царя руку паднімут.

І СІЛЬ… І ПОПІЛ…

В двоспіві неба і землі
Зродились музи грозові.
І зли́ва впала – кров в вогні.
І рвуться вени шовкові́
Від ґвалту цноти світу…

Гніт сказу лю́дяного цвіту
Під славень схибленого міту
Про непорочність заповіту,
Що чу́дні людяні книші́
У п’єці війн, в сажі іржі –
На згарищі любові. У тиші́…

На цвинтарі – всі всім чужі
Й споріднені у смерті – в сні.
Без вороття. І біль. Пустеля о́кіл.
В роз’ятреній душі, на дні –
Життя лиш сіль і мертвий попіл.

Павло Гай-Нижник
8 жовтня 2022 р.

Війни скривавлені дороги
Лякають видивом світи,
А нам іще до перемоги
Чимало треба їх пройти.
Уздовж шляхів повсюди шанці
І поперек завжди патруль, –
Війни безжалісної бранці
Не маєм спокою від куль.
Летять ракети понад нами
До українських мирних хат, –
Життя вимірюємо днями
Боїв без болісних утрат.
Земля снарядами розрита,
Кущі – повалені сторчма, –
Нічого вічного у світі,
Крім віри в істину, нема.
І хоч несила чути стогін
Тварин обпечених вогнем, –
Зростає віра в перемогу
І правду нашу день за днем.
09.10.22

Гамак дощу гойда мої думки.
Холодний, мокрий висі блюз легкий .
У неба нині світлий сум такий.
З небесних струн отак звучить блакить.

У жовтий танець смутку мчать листки.
Хоч серце хоче сонця навпаки.
Слова, як ноти крапель, йдуть в рядки.
Сонет осінній, наче птах з руки.


Між вулиць рясно хвилить дощ стрімкий,
У кожній краплі сум його дзвінкий.
Це осінь множить миті на роки,
І ділить мовчки долі на листки.


08.10. 2022

Мій вірш катували внизу у підвалі,
лиш крик виривався у нього з грудей…
Але він підвівся і рушив далі -
нагору, скоріш до людей.

Він все пам‘ятає, але всім пробачив
і далі по лезу йде босоніж…
Він все відчуває, страждає і плаче,
бо він є творець, він - Вірш!

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

* * *

Твоє́ життя – уся моя́ Любов.
У погляді – чаклунство доль замріє.
В розмові – магія луни́, мов з молитов,
А в усмішці – зоря світів ясніє.
Шовк поцілунку – потойбічний зов
І дотик вуст – нектаром солодіє
У веляні обі́ймів – буревіє кров
У забутті буття. В тобі́ – чуття хмеліє
Й прагне пізнати ні́гу – знов і знов…
До досконалості – аж поки не зомліє.
Кохання – сповідь. Мов з першооснов
Роджався Всесвіт. Мій – у тобі́ шаліє
Та віддано належить – без умов
І понад обрії. Як янгол Богові. Рясніє
Безмежний рай. Він весь – твоя́ Любов
Й життя моє́, що лиш на двох весніє.

Павло Гай-Нижник
30 вересня 2022 р.

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Шу-шу-шу-шу-шу-шу-шу -
Чути музику дощу,
Він скрипковий ключ узяв,
Ним відкрив кілька октав.

Ноти - крапельки малі
Полетіли до землі.
Пісню слухала земля
Ту, що серце звеселя.

Звук отих дзвінких мелодій
Досхочу її напоїть,
Вгамувати спрагу в спеку -
Дихати від того легко.

Хай та музика дзвенить
Та усіх нас веселить.
То ж ти, дощику співай
І живе все напувай.

Сили дай землі й снаги,
То й подякує тобі
Все, що там росте і квітне,
До вподоби твоя пісня.

2020 р.

Полин гіркий і кропива пекуча,
І зарості колючі дерези, –
Завжди мене оточують і мучать,
І збільшують нервозність у рази.
Не раз кричав у маячні самітній,
Та більш мовчу, приховуючи біль,
Щоб розпач залишився непомітним,
Щоби вважали враженою ціль…
08.10.22

Наснилося... Я знову не один,
бо на подвір’я батькове, неначе
до мене, повернувся рідний син,
якого я ніколи не побачу.

– Мене немає, – пояснив мені, –
але у мене є сестра... і тато...
і є душа ... аби на цій війні
за тебе і за неї воювати.

Моя вина... і щастя – не уб'ють,
і не посадять юного за ґрати,
і ні за що не будуть катувати...
....................................................
я відаю, яка у цьому суть –
якщо і ненароджені ідуть
за нас – пора перемагати.

10.2022

У кого ж нам і вчитися, не як у дітей,
Аби не відставать од часу:
У що вдягатися, дивитись що й читать,
Які парфуми брати й вина?
Здамо пронафталінені медалі й ордени в музеї
(Моя сестра Онила два ордени за надої
На забавку онукам віддала
(не хизуватися ж ними перед коровами).
Як це не прикро, погодьмося:
Всілякі нагороди – азіатчина,
Не піт і кров відтворюють вони,
Не спалах думки понадлюдської,
А вигадану лакузами пристрасть
Тиранів до мішури та блиску.
Рівняймось на Всевишнього:
Ні титулів, ні нагород в Нього нема,
Йому доволі відданості нашої.

Відімкнула ключем журавлиним
Осінь швидко ворота дощам, –
І не видно вже обріїв синіх,
Шумом крапель, засмученим нам.
Порятунку нема від вологи
І настійливості темноти, –
Іще й вітру протяжливий стогін
Поривається в мокрі хати.
Задощило нечувано довго
То поквапливо, то спроквола, –
Постояв край вікна і почовгав
По підлозі назад до стола…
07.10.22

«Патріотів», що пускать густо люблять сопель
Путін якось ввів в екстаз, як таке сказав:
«Херсонес – ето же что? Ето Сєвастополь».
От цікаво – саме що на увазі мав?
Думаю, що не секрет – Херсонес той поряд.
Можна вийти та пройтись там серед руїн.
Глянути, як древній грек, з висоти на море,
Уявити град, яким у віках був він.
Хто ж його поруйнував? Який варвар дикий?
Хто ні храмів не жалів, ні споруд других?
Щоб ви знали – москалі місто те велике
Знищили та рознесли для потреб своїх.
Бо, як тільки прибули в бухту Ахтіяра,
Де начальник наказав порт побудувать.
То не стали взагалі мозок собі «парить»,
Де ж їм той матеріал будівельний взять.
Поряд місто он стоїть, двері ще в будинках.
Мабуть, люди там живуть. Та то не біда.
Й заходилися ламать, наче звірі дикі,
Раді тому, що Господь їм «халяву» дав.
Де гаками розтягли ті величні стіни,
Де і бомби довелось підкладать під них.
Що історія століть їх безчинством гине –
То дурне. Важливо, щоб їх начальник встиг
Доповісти, що стоїть порт у Ахтіярі.
Є начальнику де жить, храм – гріхи змолить.
А кому потрібні ті вже будівлі ста́рі?
Хоч стояли протягом багатьох століть.
Скільки тут за ці віки ворогів бувало?
Скільки знали стіни ці штурмів і облог?
Та ніякі вороги стін тих не зламали.
Та, з’явились москалі й по роках кількох
Залишились від тих стін купами каміння,
А ні пам’яток нема, храмів ніяких ,
Лиш фундаменти стоять, збереглись донині.
Місто, де хрестилась Русь, зникло навіки.
Розібрали геть усе в Херсонесі тому,
Аби Севастополь свій з того збудувать.
Мабуть, Путіну про те добре все відомо,
Бо ж інакше чому міг ті слова сказать?

Ми – полігон для їхніх технологій,
Ми алілуємо чужинським зайдам,
Наш компас збився десь на півдорозі,
Своїх Богів могил тепер не знайдем.

У наших мізках медіа – клоака,
Приборкать грантом модно наше Слово,
З книгарень Гарі Потер - вурдалака
Врікає солов’їну нашу мову.

Наш побут : зомбоящика ми бранці;
Родини переймають серіали;
Веселі і кмітливі обрізанці
Прайм – тайми засмітили всіх каналів.

За прізвищем шляхетним чи козацьким
Єрусалимський козачок сховався;
Маніпулює виборцями хвацько,
У коридори владні затесався.

Допоки оті чорні вражі сили
На нашім жируватимуть добрі?
Постань, Дажбоже праведний, з могили
І потопи всю нечисть у Дніпрі!

2009.

сестро-музико моя,
я ходу пружиню…
наша мова – нічия –
ми – сніги вершинні…
Ваш хлопчачий говірок
за межею сло̀ва –
ідемо̀ ми крок у крок –
мо̀ря післямова…
вічний профіль – у горѝ…
Ви – у піні мо̀ря…
мить божественної гри –
ми навіки – поряд –
олімпійської пори
два атлети духу
два замріяні вітрѝ
голосу і слуху…
… ніч накрила каганець –
не накрила серця…
я маленький прапорець
нашого братерства…

Якщо буду гратись з тобою в мовчанку,
Ти перший порушиш мовчання.
І поміж розлук, від зорі до світанку,
Розквітне взаємне кохання.

А раптом, байдуже я в очі погляну,
Тебе перестану жаліти.
Гречаного меду наллєш в порцеляну,
Й запалиш яскраві софіти.

Якщо припиню до грудей притуляти,
То сам ти пригорнеш до серця.
Відчую ментолові запахи м'яти,
І пульс ще сильніше заб'ється.

Коли перестану тебе я любити,
Не дай, Боже, статися, милий!
То біль самоти, чорним саваном вкритий,
Зведе нас обох до могили.

06.10.2022р.

Після двотижневої завіси дощової
Розпогодилось нарешті, виглянуло сонце
І засяяли багрянцем листочки кленові,
Килимом лягли на землю гарним кольоровим.
А струнка берізка біла в золото убралась
І розшитий бурштином на черешні плащик.
Посіріли на вербичці листочки-долоньки,
Заплескала вона ними весело сьогодні,
Бо раділа цій сонячній та погожій днині
І потішила й мені душу осінь нині.

2022 р.

Повно шереху та свисту
За причиненим вікном, –
Обриває вітер листя
Й підмітає заразом.
Тільки вихриться шершаве
Й так яскраво мерехтить
Перед зором зліва й справа,
Мов спалахує щомить.
І в шумуючім кружінні
Нестихаючої гри, –
Появляється безтінний
Дух осінньої жури.
06.10.22

Виконую задачі дідусеві.
Закрию хату... і сезон... і сад,
і очі... на чаруючий наряд
цієї осені... прощаюся, напевне.
Останню шану віддаю деревам,
надія є, що вернуся назад.
                Уміємо на долю нарікати,
                неначе є ще інші варіанти,
                аніж тинятися по чужині,
                та нічого жалітися мені,
                бо ми, як пересічні еміґранти,
                кочуємо по світу не одні.
Усі путі ведуть людей у лету.
Ніяк не відцуратись і поету,
коли прийде на те його пора...
але біди немає без добра
аборигену іншої планети
межи земної братії пера,
                що видає томи макулатури
                та ілюструє кадри із натури –
                себе на фоні себе і... війни,
                немов герої із передової,
                що дуже задоволені собою –
                і ряжені... і пані... і пани.
Та виживати є ще ради кого,
і є за ким іти до перемоги,
і вести за собою у бої...
у цьому світі зайві самовидці,
але пасіонарні одиниці
виконують обов'язки свої.
                Одному є кого обороняти,
                а іншому у долі на крилі
                летіти до окраїни землі
                учасниками фінішу регати,
                в якій агенти, шулери, пірати
                щезають як у морі кораблі.

10.2022

За вікном каштани обсипались,
вже з руки злетів останній палець.
Не двірник – митець печаль змете
в товариство листя не смутне.

Симпатичне молоде насіння –
карооке, гіркоїстівне –
зношені емоції здійме
на вершину, та на жаль, насильно.

В канонаді лазив безпорадним,
утішався: не високоточним
обпекло стегно смачним снарядом.
Ще й іржаво-золоті листочки

мчалися кометами упертими.
Під метеоритами бродив,
де з каштанів падали плоди
в спориші рошенками-цукерками.

Жовтень 2022

Біля віконця, що дихало миртою
з дня, світло-білого дня.
Ваше чоло під священною митрою
тільки й угледіла я.

Ви пропливли упродовж, коридорами,
крила й хоруґви несли́.
І понад слід Ваш моли́твами скорими
наші монашки лягли́.

12 лютого 1999 р., Київ

Швидкоплинні, безупинні
Дні біжать, минають, йдуть, –
Залишається незмінно
Проминання віку суть.
Вчора посмішка дитинна,
Нині – смуток на лиці, –
Затихає шумовиння
Дивовижних бубонців.
Відзвучали безтурботні
Жайворонкові пісні, –
Ворон кряче вже скорботно
Посивілому мені.
Нещодавно з верболозів
Юність вийти не могла,
А сьогодні на порозі
Старість стала спроквола.
І нікуди страховинна
Вже не дінеться, мабуть, –
Швидкоплинно, безупинно
Дні біжать, минають, йдуть…
05.10.22

путін лаштується в рай? –
Цур, душогубе запеклий.
Краще собі пошукай
Місця теплішого в пеклі.

Щоб веселіше було,
Аби душа не хандрила,
Може, прихопиш, пуйло,
Брата по крові кіріла.

Рідна моя вкраїнська земле-мамо,
Я відчуваю як тобі болить,
Міни тобі на груди тиснуть і снаряди,
А ти свята мусиш усе терпіть.

Ще трішки і твої сини та дочки
Позбавлять свою ненечку від мук,
Почуєш ти палкий їх серця стук,
Засяє над тобою миру сонце.

Та залікують всі пекучі рани
І подорожники зелені й спориші,
Заколосишся, рідна ти хлібами,
Від пісні потепліє на душі.

2022 р.

Ми всі чекаємо світання,
Ми всі чекаємо на день
В яскраво-сонячнім убранні
І без розривів аніде.
Ростуть на краще сподівання,
Мов чиста синь межи хмарин, –
Ми всі чекаємо світання
І тільки радісних новин.
Немає втоми від чекання
Осяянь сонцем дальніх меж, –
Ми всі чекаємо світання
І супокою, й щастя теж…
04.10.22

«Життя без виміру» – то треш чи парадокс?
Але таким його господар бачить…
Хто любить волейбол, хокей чи бокс,
а хто натхненно по танцполу скаче.

«Життя прожить – не поле перейти!»
Слова ці мудрі чуємо ми часто.
Воно охоплює галактики, світи,
як сповнене простим, життєвим щастям!

Чим зазвичай вимірюють життя?
Коротке, довге, радісне, похмуре…
Одні кохають мить до забуття,
а іншим мало по Європі турів!

Літа рахує той, а цей вершини,
що подолав у себе на шляху,
і пестить зором донечку та сина,
а той – палац і всюдихід «Тайгу»…

У кожного свої життя мірила,
без виміру і навіть без кінця.
Лише б Фортуна дарувала крила
і не вдягла тернового вінця!

Ти гортаєш свою самотність,
як гортають книжки старезні
ті, у кого персти, як гості,
що до затишку геть замерзли.
Все твоє в ній
в кільці чужого -
від іудів і від пілатів...
Не здіймаються в руки Бога
всі слова твої розіп'яті.
Вже поволі тьмяніють наче
та вбирають у себе тіні...
Хто ж, крім тебе, їх там оплаче,
де чутливі не люди - стіни?
І зрадіє хто, як на третій
день, од сонця стрімкого більший,
враз воскреснуть вони із мертвих
віршем?

Нірвана



***
Нема потреби
валитися
в Нірвану

Бо що б
ПОБАЧИТИ –
відкрийте очі
у Душі

Молитви, зойки і прокльони,
Рішучість, впевненість і злість, –
Працюють теж на оборону
І захист рідної землі.
Нема нечулих і бездушних,
Усі відчули біль сповна, –
Іде запекла й відчайдушна
Війна…
03.10.22

Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
Угамуватися в нових міхах не вміє.

Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.
Цар, в гніві бувши, не дививсь
Хто перед ним – холоп, боярин.
Аби хто на шляху зустрівсь,
Одразу б палицею вдарив
І бив би, доки б не забив
До смерті чи каліцтва, може.
Страшний царя Івана гнів,
Тому і хоронився кожен.
Чи випадково, чи вже так
Вела Івана його доля,
Але незчувся, навіть, як
Вломився в синові покої.
Невістка молода якраз
Вагітна в спідньому лежала
На лавці. Підхопилась враз.
Вона ж нікого не чекала.
Та жертву вже Іван знайшов:
Як в спідньому стрічать посміла?
Зануртували дико кров.
Ударив у обличчя біле.
А далі палицею став
Її, куди дістане, бити.
Його ні крик не зупиняв,
Ні те, що мала народити.
Почувши крики, син примчав,
Став батька рідного вмовляти,
Аби той жінку не вбивав.
Усе, що він устиг сказати:
- Ти першу жінку без причин
В жіночий монастир відправив.
І мою другу, - кричав син,
Мабуть уперше батьку правду,-
Ти теж у мене відібрав.
Мене нічого не спитався.
У монастир також заслав.
Тепер уже за третю взявся!
Ти хочеш сина погубить,
Що та у череві ще носить?
Тоді й мене ти можеш вбить!
Чом не зробив того ще досі?
Іван на те, немов чекав.
Зметнулась палиця і в скроню
Ударив сина. Той упав.
Патьоки потекли червоні.
Іван, неначе вмить проснувсь.
До сина кинувсь, став кричати,
Щоб хтось за лікарем метнувсь.
Потрібно сина рятувати.
П’ять днів над сином просидів,
Молився та просив простити.
Та Бог не слухав його слів,
Забрав того із цього світу.
Та і онука не діждав –
На другий день родився мертвим.
Іван кричав, Іван стогнав,
Любу принести ладний жертву,
Аби назад все повернуть.
Та невблаганна була доля –
Що заслужив – то й має буть,
Такою є Господня воля.

Я раніше – був добрішим?..
Злі́шим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрі́шав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани́

Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –
Ти зненацька той спокій розвіяла,
На який мене вік мій прирік.
Щодоби веселиш вихилясами
Ти мене, як два берега Здвиж, –
Пахнеш вся ароматами ласими
І в обіймах осяйно гориш.
Розглядаєш мене і показуєш
Безсоромно жіночу красу, –
І, говорячи фразу за фразою,
Відганяєш смеркання та сум.
Запальна, неутомна, вродливиця, –
Я щасливий безмежно в ці дні,
Коли серденько пристрастю живиться,
Яку ти розпалила в мені.
02.10.22

Непроглядні осінні тумани
Від світань аж до смерків щодня, –
Повз світіння листочків багряних
Без стежинок ходжу, навмання.
Мов крізь сон, поглядаю під ноги,
Щоб об щось не спіткнутись ніде, –
Час так скручує трави вологі,
Наче пряжу старанно пряде.
Оповиті густою імлою,
У безвітрі дрімають світи, –
Шлях подальший шукаю рукою
І, буває, не можу знайти.
Йду повільно по листю рудому
І стає неспокійно мені, –
Відчуваю лиш запахи дому,
Та не бачаться хатні вогні.
Як сліпця, мене водить по колу
Лісовик жартівливий якийсь,
Бо я так находився поволі,
Що спочити на мить зупинивсь.
Ні просвітку не видно ні звідки
У зволоженім млою чохлі, –
Тільки яблука гупають зрідка
І курличуть вгорі журавлі...
01.10.22

Ця осінь справжня — дощова, сумна,
А так хотілося ще дрібку літа.
Душа схолола і необігріта,
Як неприкаяна, бреде вона.

Як вересень, нахмурене життя,
Все більше горя, і все менше щастя,
І сипляться на голову напасті,
Мов білу смугу хтось безжально стяв.

Неначе випробовують на міць...
І бачите мов інше вже лице ви -
Своє, ні, не усміхнене — сталеве,
Породжене нервовістю столиць.

І знов, і знов — хто сильний, той і пан.
І романтизм омріяний зникає.
Тебе мов щойно вигнали із раю,
В окопи кинули, в бійцівський стан.

30 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Говориш: Я є християнином.
А точно кажучи ти є
Відвічний ворог України.
Ординське серце в тебе б’є.

Спадщину орди взяв на спину.
Гени ординські ввійшли в кров.
Ти став поплічником руїни,
Яку у край наш несеш знов.

Такі як ти, ідуть і гинуть
На нашій священній землі.
Їх кості у нас не спочинуть.
Гноєм стануть під нашим тином.
Не люди ви, ви москалі.
Вас не просила Україна.
24.09.2022р.

Геббельс у захваті від соловйова,
Жде з нетерпінням пропагандона.
В пеклі компанія пречудова –
Сталіна, жиріка і кобзона.

Тих, що загинули за росію,
Щиро смолою усіх зігріють.

Я не кацап і я не московит –
в мені нуртує кров мого народу!
У цьому ми переконали світ,
відважно захищаючи свободу.
І я не орк чи дикий гамадрил,
не представник мокшанської еліти,
що об’єднала сотню-другу рил
і прагне нині керувати світом.

Ні, я не ниций виродок війни,
що позбавляє права існування
моєї Неньки доньок та синів
і хоче вбити навіть сподівання
на мир і щастя, віру і любов,
саму надію на святе – прийдешнє!
Мордує, убиває, цідить кров…
Опам’ятайтесь, він вже нетутешній!

Задумайтесь нарешті хоч на мить –
чекає людство участь ця кривава!
Кому дітей майбутнє ще болить,
закінчувати треба ту забаву!
Я представник незламної сім’ї,
маленький син великої родини,
якій співають рідні солов’ї.
Ми разом всі і всі ми з України!

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні -
Єдність і силу».

Сонечко визира крадькома
Із-за чорної хмари осінньої,
Тоді суму на серці нема,
Очі сяють вже радістю світлою.

Хоч дрібнесенький дощ моросить,
Зіпсувати він настрій не зможе.
Неповторна така кожна мить,
Яку нам даруватиме осінь.

2022 р.

Як вогню божевільне шаленство
Палахтіло, світило, пекло, –
Відчуття неземного блаженства
І безмежного щастя було.
Мов очей осяйна осолода
Струменіла, звивалась, жила, –
Оминала чіпкі перешкоди
І в єдине єднала тіла.
Наче хвилі рожевого світла
Набігали, котилися, йшли, –
Усього огортали привітно
І протяжно, і швидко гули.
Обережно, пригоже, ласкаво
Гамували нестерпну жагу
Там, де любляться нині у травах
Вже молодші на дальнім лугу…
30.09.22

Псков ненадовго пережив сусідів,
Хоча й старався та Москві годив.
Але пішов за Новгородом слідом.
З Москвою поряд надто вільно жив.
А їй такі сусіди не потрібні,
Дух вільнолюбства там живий, однак.
Надихаються ним московські злидні
І у Москві захочуть жити так.
Як Новгород скарали і скорили,
За Псков тоді взялися москалі.
У того значно менше було сили
Та й менше було всього і землі.
Зоставшись із Москвою сам на сам,
Тоді лиш в Пскові розуміти стали,
Що їх свобода – то зовсім не крам,
Яким вони так звично торгували.
Іван, коли із Новгородом справивсь,
Вільнолюбиве місто поборов,
Він сина Василя тоді поставив
На князя і у Новгород, і в Псков.
На Новгород то, звісно, зрозуміло,
А в Пскові тим здивовані були.
На те вказать Іванові рішили
Й маленьку перемогу здобули.
Іван не був готовий воювати
Поки зі Псковом, відмінив указ.
Василь не зміг у місті князем стати.
За те на все життя було образ.
Він все то Пскову скоро пригадає,
Лише на трон усядеться в Москві.
А поки гнівом у душі палає
І помсти план уже готує свій.
Усівшись міцно врешті-решт на троні,
Він план в життя утілювати став.
Щоб все було «по правді», «у законі»,
Намісника свого у Псков послав.
В Москві той звався Рєпня-Оболєнський,
У Пскові же Найдьоном стали звать,
Бо ж він прибув у Псков не, як ведеться,
Як всі й повинні були прибувать.
Звичайно князя псковичі просили,
А тут незваний раптом заявивсь.
Знайшли його вже «на Торгу» осілим.
Хоча народ у Пскові і озливсь
На самоправство князя, але мусив
Прийняти ту «підсунуту свиню»,
Хоча прогнати і була спокуса.
А той Рєпня узявся день по дню
Чинити зло посадникам, боярам,
Простому люду, мов завдання мав
Понищити відносини всі ста́рі,
Щоб Псков урешті на Москву повстав.
Хоч стільки зла намісником чинилось,
Все ж псковичі за зброю не взялись.
Їм все рішить «по доброму» хотілось.
Отож, на віче всі разом зійшлись
Та й порішили жа́літись до князя,
Бо ж думали – сваволить то Рєпня.
Та й посланців відправили одразу.
Не у Москву. Бо ж князь Василь на днях
У Новгород поближче перебрався,
Спостерігав, чим скінчиться все те.
Порядний Псков наївно сподівався,
Що чесне слово князя – то святе.
Що договір, підписаний з Москвою
Із хресним цілуванням – то закон.
Сміявсь Василь з наївності такої –
Не сядеш чесно на московський трон.
А ті жалітись їхали до того,
Хто, власне, «кашу ту і заварив».
Шукати правди здумали у нього.
Таж він за носа просто Псков водив.
Проте послів зустрів привітно досить,
Послухав. Та у відповідь сказав:
- Мені про це не говорили досі,
Намісника б, я ,може, покарав,
Та вас лиш кілька, треба скарг побільше.
Нехай усі зі скаргами прийдуть.
Прийнять не хочу нерозумних рішень,
Вони тоді на користь не підуть.
І знов у те повірили у Пскові,
Збирати стали скарги звідусіль.
Василь же тішивсь в сподіванні крові,
Бо ж в скаргах тих для нього інша ціль.
Він всіх тих скаржників повинен знати,
Щоб потім не вишукувать, бува.
Як прийде час, то перших їх скарати
За ті крамольні для Москви слова.
Посольство друге було значно більше,
Воно ті скарги на возах везло.
Хоч сподівання в них були невтішні,
Прозріння уже декому прийшло.
Та ж все ще вони вірили в порядність,
У чесність того, хто в Москві сидить.
А Василеві та наївність в радість,
Бо ж псковичів так легко одурить.
На Хрещення – таке велике свято,
Велів прийти до нього посланцям.
Але не слухав, повелів узяти
В кайдани та судити обіцяв.
Про то до Пскова скоро вість примчала.
Якийсь купець віз в Новгород товар,
Відомо про ту «милість» йому стало,
Ледь не хватив з почутого удар.
Товар він кинув та й помчав до Пскова,
Аби сумну ту звістку принести.
До того місто було не готове,
Як хто на тім’я обух опустив.
І страх, і трепіт місто охопили.
Вже скільки Псков побачив ворогів,
Вони того ніколи не робили.
Усіх тоді на віче скликав гнів.
Найбільш гарячі битися кричали,
Щоб відстояти сво́ю «старину».
Та більшість не підтримала, мовчала,
Не сміючи розпочинать війну.
Бо ж вони хрест на вірність цілували,
Як же порушить клятву? Хоч Василь,
Як і до нього всі князі, плювали
На клятви. В них була «велика» ціль –
Москву піднести. От і піднімали.
Топтали, убивали всіх підряд,
Брехали, коли треба –підкупляли.
Московські стіни виросли з неправд.
А ще ж в руках заручники у князя,
Узяти зброю – то скара усіх.
Отож не піддалися на образи,
Рішили впасти Василю до ніг,
Просити зберегти старі устої,
Якими вже одвіку Псков живе.
Не дочекались милості такої…
Знов дзвін на віче вільне місто зве.
Приїхали два посланці від князя
І ультиматум місту привезли.
Велів Василь «за всі свої образи»,
Щоб псковичі дзвін вічовий зняли
І віче своє зовсім відмінили….
На вічі стала тиша «гробова».
Знайти якогось виходу хотіли.
Литву піти просити? Та ж Литва
З Москвою перемир’я підписала.
А там князі дотримуються слів.
А посланці від князя прочитали
Іще й листа від псковських посланців,
Які тоді в заручниках сиділи:
Як Псков не вволить вимоги Москви -
Їм княжу волю вже оголосили –
То їх усіх позбавлять голови.
А ще, щоб часу в міста було мало,
Велів Василь від нього передать,
Аби вже скоро там його чекали,
Він хоче службу в Тройці відстоять.
Хоч псковичі уже прекрасно знали,
Що не для того їде він до них,
А щоб вони хрест знову цілували,
Та на умовах вже зовсі́м нових.
Усе сказавши, дяк усівсь на східцях,
Принизивши тим віче. Псковичі,
Йому, як князю, мусили вклониться,
Просили, щоб подумати вночі.
Розходилися мовчки по домівках,
Перед очима Новгород стояв,
Де пролилися крові уже ріки,
Те ж саме Псков попереду чекав.
Тієї ночі псковичі не спали,
Хто плакав, хто від гніву клекотів,
Старшини вихід, хоч який, шукали,
Хоча прекрасно кожен розумів,
Що й так, і так – хорошого не буде.
Отож, на ранок віче скликав дзвін,
Зійшлись, немов з хреста ізняті, люди
На площі, ледве втислись поміж стін.
Посадники до посланців звернулись,
Немов до князя. Говорили так,
Що, видно, князю клятви всі забулись,
Він хрест же також цілував, однак,
Тепер від них своїм неправим словом
Порушень клятв тих самих вимага.
Вони супроти стати не готові,
Отож в його схиляються ногах.
Вони до його совісті звертались.
Та совість – то дурниця для Москви,
Тому даремно, навіть, сподівались.
Василь у свої сіті їх зловив.
На другий день дзвін вічовий спустили,
«Язик» йому урізали й в Москву
В полон, неначе, в са́нях відпустили,
Надіючись, що ще назад позвуть.
Не сталося… За кілька днів по тому
Вступили вже у місто москалі.
Повиганяли псковичів із дому,
Найперше тих, що жили у кремлі
І в граді у Середньому, неначе,
Для свити і постою їхніх військ.
Одразу Псков московську лють побачив,
Відчув на собі їх нахабний тиск.
Людей всіх у Окольний град послали,
Щоб москалі в їх теремах жили.
А далі хрест всі в Пскові цілували,
Як під конвоєм їх туди вели.
Повсюди містом москалі товклися,
Себе нахабно з усіма вели,
Грабунками місцевих зайнялися
Та ті дарма жалітися ішли.
А скоро й сам Василь прибув до Пскова,
Ще більше війська по собі привів.
Як до розправи все було готове,
До нього всім з’явитися велів.
Сказав, що милість буде роздавати…
Роздав – старшину у кайдани взяв,
Сказав манатки лиш легкі узяти,
З жінками й дітьми з міста відіслав.
В зимову ніч їх вивезли із міста,
Ще й не сказали повезуть куди.
Жінки з дітьми ридма ридали, звісно,
Не ждали отакої-бо біди.
Триста сімей найперших, найзначніших
Князь по далеких вотчинах послав.
І літописець записав невтішно:
«Отак вся слава Псковська і пройшла!»
В кремлі селитись московіти стали,
(Ніхто місцевих не пускав туди)
З Москви багато їх понаїжджало.
Щоб віча стерти назавжди сліди,
Торг зовсім в інше місце перенесли,
А місце стали гноєм закидать.
Намісників нових біда принесла,
Ті стали землі псковські роздавать
Своїм боярам і служилим людям.
Василь чотири тижні в Пскові був,
Нахабно свого носа сунув всюди,
Нарешті задоволення відчув
Від помсти, що роками готувалась.
Як від’їздив, то й другий дзвін забрав,
Щоб псковичі, не дай Бог, не піднялись,
Коли б він із дзвіниці пролунав.
Від тих порядків, що у місті стали,
Подалі з міста люди подались.
Когось іще й насильно виселяли,
Які на владу жалітись взялись.
А то й карали,щоб на пострах другим.
В Середнім граді гарнізон стояв,
Під наглядом тримав усю округу.
Наказ - вбивати непокірних мав.
Намісники ж робили, що хотіли,
І приста́ви теж дерли з бідаків,
А ті, в отвіт, і писнути не сміли,
Залякані всім тим були такі.
Бо хто на княжу грамоту звертався,
Що там не так написано, ураз
Такого пристав убивав, сміявся:
«От тобі, смерд і грамоту дав князь!»
Що псковичі – вже й іноземці стали
Тікати з міста, де роки жили
Спокійно та з прибутком торгували.
При тих порядках жити не змогли.
Куди діватись тим, що залишались?
Ні в землю, а ні вгору не злетіть.
Московським духом, врешті переймались,
Бо ж тут інакше не можливо жить.
Тепер порядність, чесність не у моді,
Брехня і підлість лише на путі.
Сказати чесно, навіть і не шкода,
Бо Псков боротись сам не захотів.

У шаховій скриньці фігурка жила.
Літами як жінка, на зріст же – мала.
Себе відчувала, звичайно, живою,
З душею ляльково-сумною порою.

Та вільний від партії шахів король
Нову їй засвоїти вигадав роль.
Із мрій іграшкових м’яких кольорів
У світ немальований ляльку увів.

Мандрує тепер у жорстокому світі,
Де люди – ляльки, хоч давно вже не діти.
Хіба ж вона перша? Та сльози – не перли.
Погодилась лялька. А мрії – ні, вмерли.

Віриш, я знав, що приїдеш.
Вірш написав принагідно.
Бачиш, збуваються вірші.
Начебто, й правдоподібно?

Про́шу зайти до госпо́ди.
Може, здорожившись, спала б?
Сонцем лягла б у воду,
як найдорожчий спалах!

Тільки поїж напочатку.
Бачиш, вечеря чекає.
Будемо, будемо спатки.
Боже мій, я ще кохаю!

22 серпня 1995 р., Богдани́

Все як треба, все чин чином,
Все гаразд на чужині, –
Лиш думки про Батьківщину
Рай затьмарюють мені.
Наче вранішнім туманом,
Чи тремтливим міражем, –
Смутки швидко стерли грані
Між Парижем й Ірпенем.
Мов Ірпінь, прозорі води
Сена стисла в берегах, –
Тільки броду не знаходив
Я ніде в очеретах.
Бачив скупчення ліщини
І повзучі бур’яни, –
Все як треба тут – чин чином,
Все далеко від війни…
29.09.22

На пальмі жіночої статі
розказує какаду,
як я в полотняному платті
з Платоном по Азії йду.

Під руку взявши Платона,
здіймавсь на гірське плато
оддать на поживу тритонам
бажань гріхопадлих притон.

По пласі жіночої статі
котяться дві голови.
Усі, неприсутні на страті –
ви, азіяти, ви.

Дурний, не читаю Платона –
люблю платонічно я.
Безплідна краса – незаконна.
Його голова і моя.

Думок подолавши табір,
зірвавсь обопільний груз
у море, що пахне крабом
з кружлявих чашок медуз.

Дурний, не читаю Платона,
живу платонічно я
у морі, де завжди тоне
його голова і моя.

3–4 листопада 1994 р., Київ

..Усе частіш спада на думку Богу
Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

Історії далекі відголоски
усе іще даються у знаки.
Нікуди не поділися «совки –
брати», які і нині неазовські,
урядники і наймити московські,
іуди, куплені за мідяки.

Напевне еволюція людини
іде по колу, ліплену із глини,
її удосконалює життя,
але катівні, тюрми і підвали
народжують нового канібала,
що пожирає наше майбуття.

В агонії поезія і муза...
на боці окупанта... боягузи.
Не можуть називатися людьми
любителі союзної тюрми.
Їм не торкає душу: «Ой, у лузі...»
Її немає в ідола пітьми.

Феміда упізнає їхні лиця
і покарає кожного убивцю
і бункерну заразу заодно...
а поки-що у мене за тином
опудало місцевого чужинця
ще зазирає у моє вікно.

09/22

Кілька плодів лишилось на гіллі,
Решту зірвали чи від вітру впали,
Радіють сонечку ці яблучка малі.
Щоб довго холоди ще не настали -

Так прагне кожне-кожне з них,
Теплом їм хочеться зігрітися останнім,
Бо як впаде на землю перший сніг.
То "вижити" їм шансів не зоставить.

2022 р.