Будь там, де тобі раді щиро,
живи – для люблячих тебе,
і Богу не забудь офіру
за все, що маєш дотепе́р.

Мовчи допо́ки не спитає,
зака́йся радить далебі,
грошей багато не буває,
та за́вжди знай ціну собі!

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

Із Володимира Висоцького

Хлопчик Вова, ро́ків сім, відкрити думав кран,
й тут його пойняв зненацька подив:
в раковині шастав неабиякий тарган,
вусами довжезними поводив.

Вова сперш злякався і ледь-ледь не заволав,
та потому - сам пішов у наступ:
з краника червоного він струмінь спрямував
точно на комаху ту довгасту.

    А тарган - холоднокровний
    й безтурботний, як на згляд -
    вилізти хотів назовні,
    та зісковзував назад.

    Грізний знищувач зарази,
    Вова мимрив: «Стій, не руш!
    Хто по смітниках полазив -
    той приймай гарячий душ».

    І намочений тарганчик,
    роздратований вкінець,
    заховався за стаканчик;
    й причаївся тарганець.

Хлопчик Вова в раковині бурю підійма,
хвилею комаху заливає...
(Та, якщо насправді, - він почав війну дарма,
бо тарган людину не кусає).

    Кличе він сестричку Нінку, -
    вдвох топити таргана;
    ну, а Нінка комашинку
    хвать - і кинула з вікна!

    І тепер тарган - на волі,
    увіпхався у бур’ян;
    ходить-бродить в чистім полі
    харчовий шкідник тарган...

Збурившись, у Ніну Вова
кинув шкарбанцем брудним
й заревів - немов корова,
аж прокинувсь цілий дім.

Мама й тато бачать: Вова плаче, одяг змок...
Розібрались, прийняли ухвалу:
Вову в покарання припровадили в куток,
ну, а Ніна - печиво дістала.

    І тоді наш винуватий
    всі звів засновки водно:
    щоб тарган забравсь із хати,
    не берись його втопляти,
    а випихуй у вікно,
    після чого мама й тато
    поведуть тебе в кіно!

(2020)

Відчини скоріш віконце
І уважно подивись,
Як уже яскраве сонце
Освітляє синю вись.
Ще послухай, як привітно
Соловейка ллється спів
Там, де пахне білоцвіття
Вітром збуджених садів.
Мрійним подумом зігрітий
Біля щастя поблизу, –
Усміхнися врешті світу
І подякуй за красу.
16.05.22

Бездара пише й пише про війну.
Ракету геній випустив одну.
І корабель великий графомана --
Як та "Москва"* - ураз пішов "ко дну"!

15 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Нескорені міста - передова…
Безсилий ворог топчеться на місці.
Цвітуть каштани у моєму місті,
А у вікні - заплакана вдова…
Тече сльоза струмком поперед сліз
Ой важко як, бодай і не скорили…
І відомо, нескоро до могили,
Так і потуг замало на узвіз…
А хлопці, що пройшлися повз вікна,
Враз вдовине сердечко усміхнули,
Навіяли всерадістю минуле…
І мамою вклонилась їм вдова…
15.05.2022.

Ми розминулись, як були зелені
у цій перипетії житія,
а нині не отьмарять теревені
ані твоє, ані моє ім’я.

Обоє обережні та учені,
отак би і жили – і ти, і я
у цій взаємодії потаємній,
де я нічий і ти ще нічия.

Та нинішньому застує минуле,
аби і ти ніколи не забула
і я оті ілюзії досьє...

Усе, що є, не заважає мати
нові надії... хоч і не багато
є того, що заснути не дає.

05/22

Паде роса на молоді отави,
а у гаю зозуля закує
і стрепенеться серденько моє –
немає у минуле переправи.

А ти ще є, і я ще ніби є,
і десь цвітуть мої волошки, мальви...
і дивиться із відти світ ласкавий
із усмішкою на досьє моє.

Іще існую і тому скучаю,
хоча і знаю, що не допливу
до того краю, де я не живу.

Уже немає хати біля гаю
і нас обох... та іноді літаю
у пам'яті, у снах і... наяву.

Не вір мені, бо я собі не вірю.
Забудь усе, що було до сьогодні.
Життя перетворилось на сатиру,
І з ним частіше я тепер не згодний.

Пробач мене, бо я тебе пробачу,
І лиш повторюй все, що я скажу.
Ми знову перетерпимо невдачі,
Ми знову перетерпимо, прошу.

Забудь мене, хоч я тебе - ніколи.
І посміхнись, хоча би, на прощання.
Тікай подалі, й хай тобі не колють
У твому серці віра й сподівання.

Не вір мені, бо я тобі не вірю,
Покинь мене, й життя, мабуть, покращиш.
Та не плекай у серці ту надію,
Бо що дізнаєшся - ніколи не пробачиш.

14.05.2022

Заночуємо у Небі…
Боже, дякую безмірно!
Я - Душа і Правди - Лебідь,
Ми ж служили Тобі вірно?!

Заночуємо у Полі…
Боже, вишивка між нами:
Я - Листок і Древо - Долі,
Що блукає Світлом снами…

Заночуємо у Морі…
Боже, як же тут красиво!
Я - Глибінь і Муза - Зорі…
Вибач, тішимось. Звабливо…
15.05.2022.

Не важливо, коли доля зводить мости,
Хоч на мить блисне промінь багряний.
Я для тебе лілеєю буду цвісти,
У обіймах любові, коханий.

Хай війна не зриває пахучих лілей,
Нищить ніжність в серпанках рожевих!
Захлинається музикою соловей,
У веснянім саду яблуневім.

Не здригається лячно свята висота
В смертоносній, вогненній заграві.
Зійде мирна веселка, зламає хребта
Ворог, що сіє сльози криваві.

Хай засяє Ярилом небесна блакить
І закоханих кропить причастям.
Серенада любові у серці звучить
Благодатною скрипкою щастя.

12.05.2022р

Коли б ти написала мені вірші -
свої б спалив, спалив би без жалю!
Вони нікчемні і вони найгірші,
я не сказав в них як тебе люблю.

Коли б ти заспівала мені пісню -
я б видалив всю музику свою.
Вона сумна, вона, буває, злісна,
вона не буде схожа на твою.

Коли б ти розказала мені казку,
тобі б повірив і розтанув в ній.
Навіть якщо б в війні зазнав поразки,
я б не розбив твоїх чудових мрій.

08.04.2022

Любити слід,
але любити – слід,
який лишається
рубцем червоно-синім після нього –
ненормально!

Отримувати ці рубці щоразу легше,
але любити легше вже не буде.

Слідити по собі?
Якщо сліди ведуть від тебе?
Якщо сліди ведуть куди??
Куди ведуть його сліди???

Від тебе!!!

Знайди, кого любити слід,
зроби йому рубець червоно-синій
і перевір,
куди він піде?

Від тебе.

Зажди.
Не слід повзти назустріч,
прослідкуй,
куди ж той слід відвернутий од тебе?

14 червня 1995 р., Київ

А чи буває  погляд миліший ніж твій?
В ньому прочитаєш сотні своїх мрій.
Ніжно і тихо ти можеш дивитись
Мені залишається не розгубитись.
А чи бувають очі гарніші твоїх?
Неначе зірки залиши слід,
Кохані і люблячі ці оченята
Відкрили в душі маленькі дверцята.
А чи бувають губи солодші твоїх?
П'янкою спокусою манять мої.
Спогад вони залишають бентежний
Цілують так щиро в коханні безмежном.
А чи бувать руки сильніші й мужніші?
Що лілеють і пестять душу мов квітку,
Дарують обійми вони найміцніші
Від холодной зими до самого літку.
А чи буває кохання десь гарячіше
від того ,що ти даруєш мені?
Воно як вулкан той найпалкіший
не зупинять навіть дощі.
13.05.2022

Пахнуть проліски та суниці
Пахне кров
на зеленій травиці
Тягне димом
з покинутих згарищ
і усім, що собі ти примариш...
Пахнуть танки
горілим залізом
та крадіжкою
пахнуть валізи
пахнуть бідністю
вбогії шати
пахнуть смертю
полегліі солдати
Сонцем пахнуть безкраї степи
крізь які доведеться пройти

То плине час, спливає у безодні.
Вже місяці тихенько пропливли,
мов тії течії глибоководні,
народжені з придонної імли.
Кудись пливуть. Куди? Чи є пристанок
у тих миттєвостей буденно-манівних?
Ніч пропливла, пливе за нею ранок –
плескочуть хвилі, свій складають лік.
Колись потічок часовий загусне.
Зупиниться, зіб’ється у грудки.
Прозора гладь ріки нечутно лусне
й розділиться на сплинуті друзки.
І прийдуть їх збирать прозорі руки.
Ті самі, що колись, ще у плоті,
між пальці в бур’янами вкриті луки
на заважали часові текти.
І він збігав. Поїв плевели рясно,
між ними болотцями прокисав,
скуйовджений у кострубате пасмо
до бажаних земель русло прохав.
Доки не сплив, доки останні краплі,
між пальцями лишивши вогкий слід,
майнули в вічність. В міжжиттєвих кахлях
в наступну спробу прокладати вхід.

Серпень 21/травень 22

Тут нестерпно вітряно і пильно,
І круті дороги навсібіч, –
Тут повсюди бачиш мимовільно
Міць і велич нелегких сторіч.
Дух століть витає в сьогоденні
І отут сприймається, як дань,
Від котрої йде таке натхнення,
Що творити хочу без вагань…
14.05.22

ІДо себе ми не кликали біди,
але її хотіли біси вражі –
агенти віроломної орди.
Яка змія не повзає сюди,
криваві залишаючи сліди,
та шельму Бог усе одно покаже.

ІІКуратори «південної русі»:
свої повії і чужі рашисти,
паяци сатани у всій красі,
миряни і лукаві пацифісти –
одним єлеєм мазані усі,
і нинішні, і бувші пофігісти.

Ну, чим же русофіли не брати
на фоні озвірілої навали?
Їм а-я-яй у Раді показали,
за срібняками є куди іти –
працює каса в кулуарах зали.

Байдужість виправдовує себе –
їй не пасує жовто-голубе
і не потрібно німця, ляха, турка...
то нате! Обіймайте брата-урку!

О, як же я ненавиджу тебе –
і юду, й неотесаного чурку.

ІІІТому і труни тешемо, таки,
і мусимо ховати окупанта,
бо ми у вірі, як і козаки,
брати азовські – вічні вояки...
радійте фарсеї і пілати,
що є кому за волю умирати,
та не щурам у владі завдяки...
..............................
якщо Європа хоче помагати,
давайте їм гармати й літаки,
а євро є кому намалювати.

05.2022

За солов’їв, котрих в Єрусалимі чомсь нема,
За горлиць, що росою полощуть горло ,
За дятла, що під кору дзьоб свій заганя,
За горобців, що не відають спокою,
Невтомний півник співати не вгава,
Аби могли ми відділити день од ночі.

Не дивитимусь під ноги -
Не можливо. В душу вперли
Всі оті від сліз пожоги…
Зачекай, кремлівське стерво…
Так, війна. Боюсь, сафарі…
Вже й дитя… сиротське, сиве
Спить одненьке на пожарі…
Чортівня якась. Не дивно,
Що весь світ піднявсь на дибки
Ти і я, і ми пліч-о-пліч…
Сни тремтять відлунням шибки.
Лють в мені. Падлючий гоблін,
Лободи мабуть об’ївся?!..
Мабуть пращур прищ-поганець?!..
Що ж ти коїш? мама-мія…
Зачекай, почуєш вранці…
13.05.2022.

межиріччя мого життя…
небо порване літаками…
вишні з напнутими свитками
плачуть перлами у сміття…
о весна затонулих снів
чорних вод і червоних лілій
ржею креслених рваних ліній
де на сонці пісок лиснів…
межичасся мого чола
запрокинутого у небо
мого міста розверсті ребра –
тут Марія колись жила…
тут намарно я марив сном
море випило сни і сльози…
через край Великого Воза
ду̀ші зорями як зерном…

Мої думки і всі про тебе,
Вдень все думаю і люблю.
А вночі як темне небо
у ві сні явитися велю.
Розум мій як ліс туманний
затьмарений тобою весь.
Будь зі мною ,мій коханий,
Будь зі мною ,а не десь.
13.05.2022

Із Петра Вяземського (1792-1878)

Чи питались ви порою,
що таке «російський бог»?
Ось назбируваний мною
недокладний каталог.

Бог вибоїн та заметів,
подорожніх всіх тривог,
тарганів з усіх буфетів -
ось він, ось російський бог.

Бог неситих та холодних,
хто знесиливсь та усох;
бог маєтків недоходних -
ось він, ось російський бог.

Бог сідниць й грудей відвислих,
тоскних погребальних дрог,
і вершків, і фізій кислих -
ось він, ось російський бог.

Бог фонвізінських паньматок, -
статей, певна річ, обох;
бог слив’янки до курчаток -
ось він, ось російський бог.

Бог чинуш із орденами,
бог дворових-випивох,
хо́дів хресних з корогвами -
ось він, ось російський бог.

Ду́рні в нього мають ласки,
мудрі - тільки тьму вимог;
бог нудної свистопляски -
ось він, ось російський бог.

Бог усього, що зчиняє
метушню й переполох,
дурість без кінця та краю -
ось він, ось російський бог.

Бог мандруючих чужинців,
чи заброд, а чи забрьох
(тобто, найчастіше німців) -
ось він, ось російський бог.

(2022)

їїїїїїїїїї іііііііііі

Життя-буття загострює питання
Про свіжість ранку й втомленість смеркання,
Журу самотності і радощі єднання,
Ходу буденну й пам’ятні спіткання.
Але, коли приходить розуміння
Краси трави і сталості каміння, -
Ти відчуваєш до життя стремління
І думати не хочеш про старіння…
13.05.22

Ні, я не біженець... однак
іще гостюю у Європі.
Мене затримує війна –
її лице – у фотошопі.

Вона являєтьс,я у сни,
віщує долю невідому,
та, може, у кінці війни
дійду до тебе і додому.

І світло подолає тьму,
а Україна – цю війну...
у час ясний і мить урочу
я обійму свою весну.
Війна закінчиться тому,
що цього я найбільше хочу.

05/22

На зло і всупереч війні
я ще сумую за тобою,
а ти пиши... пиши мені,
що мир уже не за горою.

Являйся знову уві сні,
не пропадай... війна війною,
а ми, роз'єднані водою,
неопалимі у вогні.

Хоча... за обріями – воля,
не мають біженці її
і марні марення мої...
одному воїну у полі
не випадає гарна доля,
яка веде в чужі краї.

Виганяти непросто,
Але треба, коли
Незапрошені гості
В дім не з миром ввійшли.
Хоч пручались не згідні
І тікав кудись хтось, –
Поневолити рідних
Вуркаганам вдалось.
Всюди цуплять що-небудь
Ці страшні дикуни, –
Підминають під себе
Все, що можуть вони.
Сподіватися всує
Від орди на святе,
Раз вбиває, катує
І ґвалтує дітей.
Спадкоємців Батия,
Якомога скоріш, –
Треба гнати у шию,
Щоб не бачити більш
На землі українській,
Де закони нові, –
Їхні очі злодійські
Та обличчя криві.
12.05.22

У кожного буває такий час,
Коли світ здається, проти нас,
Коли проблем стає навалом,
Коли ножі у спину летять обвалов.

Ми думаєм, за що це покарання,
За що нам це страждання,
Невже я в чомусь, винен.
НЕВЖЕ у всіх гріх я винен!

Ні, це шанс для кожного із нас,
Побачити новий життя окрас,
Становлення стальної волі,
І руками своїми, творіння долі.

Ми дощу просили денно, ми молилися завзято.
Скільки вже кружляли хмари, а його все не було.
Чи не там ми уродились? Чи місцина ця заклята?
Там і сям лилися зливи, а до нас не добрело.

Повсихали всі джерельця, в місті – спека і задуха.
І лиш вітер дув пилюжний, і вихри́вся серед площ…
Дід старий сидів на лавці, позирав з-під капелюха:
«Зночі ниють – каже – ноги, то ж напевно буде дощ…»

Пообіді вітер стихнув, розтеклась сльотава гуща,
і імлою вкрився простір, мов розложистим плащем.
Потьмяніло в мряці сонце, скресла неба скаралуща
і воложисті хмарини розторочились дощем.

Стугоніли краплі гучно, ручаї текли бульваром
і збігали по узвозу вниз потічками за гать…
Тож просили недаремно, тож молилися недаром, –
пролилась свята водиця, мов живильна благодать.

Дощ буяв несамовито… Щось гриміло на заводі,
та ніхто на те гриміння вже уваги не звертав.
Діти борсались в калюжах, всі раділи прохолоді,
дід ховався під наметом, гладив ногу і кректав.

9.05.22

Лінь, о як знайоме це нам слово,
В нім нема нічого нового,
Воно було, з покон віків,
І є одним з семи гріхів.

Лінь, це паразит душі,
Ми всі через нього, недужі.
Ми думаємо усе прийде до нас саме,
Забуваючи про головне,
Що той хто палець в палець не ударить,
Лиш у фантазіях своїх марить.
02.05.2022

Засинала під снігом суха ковила,
Гріла душу роз'ятреним віршем.
Не збагну, як я досі без тебе жила,
І чому Бог не звів нас раніше?

Пролетіла весна, наче і не було,
Обтрусилися літепла роси.
Знов холодної осені сиве крило
Загубило пір'їни в покосах.

Хмаровиння густого лячні міражі
Пили небо, як воду з криниці.
І стояла збентежена я на межі
З сонцем граючись у баби-киці.*

У безмежжі вервечка розгублених літ —
Ні любові, ні щастя перлини.
І для чого прийшла у жорстокий цей світ,
І навіщо зліпили зі глини?

Поцілунком зажуру з чола ти змахнув,
І промовив слова наймиліші.
Не збагну, як донині без тебе я був,
І чому Бог не звів нас раніше?

Баби-киці — жмурки
10.05.2022р.

Такої я краси земної
Не зустрічав іще ніде.
У тихі миті супокою
Щемлива нота упаде.

І буде тишу убивати,
І запалає у вогні
Охмарена отара вати...
І душу сколихне мені

Ясне чаруюче проміння,
Як полум’яний шал небес,
Що розтікається у сині
Кохання чудом із чудес.

І нас огорне, обігріє
Той почуття високий схов...
Нарешті ти збулася, Мріє,
Прийшла, як сонячна любов!

11 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

ген над ріками вавилонськими ми сиділи й ридали…
наші арфи на вербах… на камінні кимвали…
і сміялися недруги: що ж оніміли?
де пісні ваші радісні?.. де їх поділи?..
о далекий Єрусалиме...
мій небесний Єрусалиме…
коли зраджу тебе я – то навіщо я вижив?
і кому моє серце? і кому моє слово?
як забуду тебе я – хай і пам'ять одні̀ме
відбере мені мову…
моя вічна святине…
моя радосте страдна…
моя пісне єдина…

Мені нагороди не треба
Вручати за смертні бої, –
Було б тільки сонячним небо
Над цвітом співучих гаїв.
Найкраще за всякі медалі,
Чи лаври блискучі вінка, –
Мій погляд приваблює далеч
Широка, безкрайня, дзвінка.
Хоч нині кую перемогу
В запеклому дуже бою, –
Мені не потрібно нічого,
Крім миру у ріднім краю.
11.05.22

Ну що, ви втомилися, хлопці?
Я чесно кажучи так.
Вже зорі смеркають на небі,
А цей покидьок ще не дохляк.

Кожен день щось трапляється з нами,
Білий шум то є музика душі.
Прометей би давно зламався,
Та наші - найкращі за всіх.

Ми чули, як трощать будівлі
Кляті орки, непрохані злодії.
Ми чули, як плачуть за дітьми
Матері янголів новообраних.

Мій дім коханий, місто Марії,
Вже нагадує груду бетону.
Але люди, що там є - безсмертнії воїни,
Що чинитимуть опір до скону.

Тільки ж війни тривають роками,
Масштабу подій не має кінця.
Хлопчик незломлений ворогами,
Воїн постмодернізму, янгол життя.

Багато тих, хто тільки отримав життя,
Багато тих, хто ввімкнули свідомість,
Багато тих є героїв, що не носять плащі,
І Україна-матінка нараховує мільйони.

Та немало таких, що забирають наші життя,
Вважають себе якимись то богами.
Вважають, що відправлять нас у небуття,
Та не так просто, українці - незламні.

Фото Бучі, Маріуполя, Бородянки
Переповнено в інформаційному потоці.
Нам достатньо навіть і трикрапки.
Ну що, ви втомилися, хлопці?

Прошу вас, ні кроку назад.
Ви - єдина наша надія,
Хто боронить наш сон, і нашу свободу.
Без вагань, трощачи ворога вміло.

Війна іде на кількох фронтах,
І я не тільки про велич кордонів.
Україна то є велика сім'я,
Яку не розділять ніколи.

Військові, політики, волонтери,
Пожежні, програмісти, сапери,
Авіація, комунальні, кур'єри,
Громадяни - всі браття наші й сестри.

Ворог зробив велику помилку,
Тепер ми не сваримо один одного.
Він об'єднав усю країну,
Хай не дивується нашою перемогою.

Та не тільки громадяни,
За Україну молиться весь світ.
Не вірю я в Бога тільки,
Але не соромно робити для своїх.

За Україну не сором працювати,
Не втомляться наші козаченьки.
За Україну не соромно вмирати,
Тільки живи надалі, наша ненька.

Наша мати буде цвісти й пахнути,
Замість тієї червоної смерді.
Тепер Україна - символ незламності,
А не «щось там біля росії».

Україна то є велика земля,
Вона має славетну історію.
Наші луги квітчасті і поля
Не є власністю нашого ворога.

Тож хай наша природа міцна
Допоможе пройти всі урагани.
А ми будемо просити за вас,
За уроком бабусі Ярославни.

Виконаємо нарешті наш Заповіт,
Розкриємо безмежні крила,
Житимемо з надією до самого кінця,
Ми - незламні каменярі, ось наша сила.

Будемо пам'ятати всі вірші й пісні,
Кінофільми, поеми, твори.
Будемо пам'ятати нашу історію завжди
Та введемо справедливі закони.

Україна ще змінить весь світ так,
Що забудемо всі локальні конфлікти.
Українців за це будуть величати,
Та не за це боролися наші діти.

Побудуємо толерантні спілки,
Де всі будуть завжди чемні,
Та простити ніколи не зможуть українці
Того москаля нікчему.

А до того нас ще чекають зльоти й падіння,
Кризи, відбудова, зміна правління.
Війну ще закінчити треба, хлопці,
Тож не здавайтесь ні в якому році.

Воюйте допоки не буде перемога,
Ми теж не здамося ніколи.
Будемо вірити один в одного так,
Що Україна стане символом волі.

У тому і є наш дух український,
Що попри всі перепони,
Будемо вставати і говорити:
За Україну не здамося ніколи!

2022

Де Донбас, а де Одеса,
Де Чернігів чи Херсон –
У російських інтересів
Геть поплутався кордон.

Переплавилися мізки
У рашистського вождя,
Певно, ядерну валізку
Освятив кіріл гундяй.

І, не відаючи броду,
По дорозі фронтовій,
Лізуть побєдоуроди
В Україну на забій.

Я кладу тебе в човник,
і пускаю по річці,
і роздмухую вітер –
пливи.

Кореандрові запахи
у божественній лійці –
так назву я твій подих –
пливи.

Там покажеться небо,
і ти вийдеш за обрій,
то глибокі Байкали –
пливи.

Черешне́ве намисто
на заквітчаній кобрі –
так назву я твій танець –
пливи.

Тільки з’являться гори –
їхні зуби загострені
вже облизує море –
пливи.

Помаранчева чайка
огніздилась на острові –
так назву я твій голос –
пливи.

Океан Океанів,
Океан Океа́новий,
теплий, теплий і теплий –
пливи.

Течія́ – ти чи я?
Око бачиш під каменем?
Куди хочеш, як бачиш, –
пливи.

21 жовтня 1995 р., Київ

На пожарищі колишнім,
Забуваючи війну, –
Проростає жито пишно
Крізь прострелену броню.
Попри болі пережиті
І страждання немалі, –
Хоче жито далі жити
На обпаленій землі.
10.05.22

Мамочко моя золота!
І чого ж ми завше
батьків своїх караємо?
Невже не розуміємо?
Невже не знаємо?
Може, в нас лише й лишилося
оце –
черстве́ лице
і погорблені працею руки?
Що ж там на само́му дні
нашої розрухи?
Печальні дні?
Безокі ночі?
Нашвидку вмощені мізки?
Майбутні мощі?

Мамко моя сердечная!
Я прошу тебе безкінечно:
допоможи мені любити це
життя
до гроба!
Нехай омине мене
пречорна роба,
а тебе – хвороба!

Мамко моя, спасибі тобі
за все!
Бо я –
вічне дурне теля,
що цицьку ссе!

29 березня 2004 р., Київ

ІНа мо́рдорі об'явлений парад,
чума «побєдобєсія» триває
як рашеський останній маскарад
і як бувало, мордами назад,
ідуть чорти колонами до раю.

А ми і без параду цю війну
і орків заганяєм у сортири...
до осені... до літа... в цю весну
у пеклі шиють їм нові мундири...
.........................................................
та появились інші командири –
долати зраду треба не одну,
та мусимо
            не тільки
                         ради миру.

ІІІ мусимо... та маємо самі
привитися від жаху пандемій...
хамелеони знову на порозі –
чого гріхи таїти? Не спінози
у нашій Раді... наче при умі,
та вимагають буферної дози.

Ми вистоїмо, поки стоїмо
не ради слави, а для перемоги
і зовнішнього ворога б'ємо,
і наче, протираємо більмо...
...............................................
та не щезає на душі тривога,
що нас чекає і своє ярмо,
і довга до опінії дорога.

ІІІГероями стають чомусь не ті,
хто зупиняє танки і колони,
а фарисеї...
             біля мікрофона,
і біля грошей,
            і на висоті...
та обіцяють гори золоті,
надіючись і на свої мільйони.

05.2022

Лаштує підлість гешефти з казусів,
А профіцит із гучного галасу...
Заснув сусіда в жіночій пазусі
І мостить в заполочі щур гніздо.

Сьогодні тризна. В сяйного сонечка
Не усміх приязний, а чорна посмішка,
Дорога істини у тéрнах, ох важка,
Кричать еринії: “ Спинися! Стоп!

Живи спокійно!”. Та колють парості
Сумління, честі, відповідальності...
З очей останню краплину радості
Зронив, як брилу, важку й тверду.

Зостались трута і стріли лютості,
Бажаю помсти! Вогню — не мудрості!
Душа задубла в льоду нечулості,-
Чекайте, біси. Уже іду.

Холопи кланяються ординцеві,
А я віддячу за смерть сторицею
Святитиму чортяк цих крицею,
З-за рогу в спину вжену кинджал.

Немає прощення (воздасться кожному)
Й пощади племені зловорожому:
За око — око, усе по Божому,
Все інше - слабість, нещир, олжа...

таліон — рівна міра покарання, застосовувалася в законах Єгови, Хаммурапі тощо.

За димами сховалась блакить.
Маріуполь розрушено зайдами.
А мені дуже хочеться жить
І служити народові правдою.
Зрозуміє хтось долю мою
І страждатиме піснею чулою,
Якщо нині в жорстокім бою
Розминутись не зможу я з кулею.
Опадає зі стін порохня
Впереміж із кіптявою сажею, –
Кулеметів гучна гавкотня
Бути пильним щомиті наказує.
Арматура оголена вже
Наді мною аж вигнулась куполом, –
По підвалах плазую вужем,
Помираючи під Маріуполем…
09.05.22

Горять російські кораблі...
Яка вражаюча картина!
Нема їм місця на землі
І в морі бути не повинно.

Коли, затіяна кремлем,
Війна сягне свого фіналу,
Піде імперія помалу
Вслід за російським кораблем.

Не дуріть себе самі…
Лаври вам - погруддє
Якщо ви сліпі й німі
Що до того людям?
І не вперше поле жертв
Поцвіте іржою…
Ну а вслід, як на десерт,
Сп’ється все сльозою…

Не дуріть себе самі
Бога ради, люди
Гуслям краще на псалмі
Поки сплять іуди…
08.05.2022.

Ти шукаєш загублену тишу,
насолоду нічних сновидінь?
Але гаривом вибухів дишуть
пошматовані Буча, Ірпінь…

Несподівано затишок ночі
опалила кривава війна?
Застороги як чути не хочуть –
то безпечності чорна ціна…

Плачуть згорено сироти-діти,
шаленіють загиблих батьки
і сумливо відлунює світом
скону дзвонів мотив гомінкий.

Але тиша сама не приходить
і здобути потрібно ще мир.
Захищати на часі свободу
хай ціною численних офір!

Тож, братове і сестри, до бою!
Вірні доньки і славні сини
України, звичайні герої,
в перемозі кончина війни!

- Стріляй! - кричу, - стріляй у серце!
Убий, приходитиму в сни
Один в один, за Бучу, все це
Тобі, від мене… Поясни
Який же ти освободітєль?
Себе хоч раз освободі
Ти ж перша наволоч на світі
Зачатий звіром в лободі…
Чого приперся, срань безбожа?
Набрид собі? Шукаєш смерть?
Чи унітаз потрібен може
Бодай не цілий хай, то чверть?..

- Стріляй! - кричу, - стріляй у мене!
А діток, виродку, не тронь…
І відвернулось
Безіменне
І зникло
Хмарне із осонь
08.05.2022.

ІДні пам’яті. Союз давно помер.
Сьогодні навіть німці стали наші,
а найлютіші вороги – на раші...
імперія колоній сересер
оберігає скрепи на параші.

ІІНайбільший нас ударив на зорі,
мов Каїн брата Авеля – у спину,
а менші випаровували вина,
бо випили за подвиги старі,
за армію... таємні батирі:
кримчани, молдавани і грузини.

Гадав середній, як йому іти,
не осмаливши тарганові вуса...
.....................................................
найменший прозрівав од сліпоти:
і що воно за ще одні брати-
сябри і партизани-білоруси.

ІІІНу, що ж, на те напевне і свята:
рашисти переплюнули фашистів,
попереду і нині комуністи,
полки смертельні, цар і суєта
навколо нього... і одна мета
об’єднує цю наволоч – убити,
украсти, щоб на день було що їсти.

05/22

Вечоріє,
Зірка високо жевріє.
Ти мене обіймеш ніжно,
за руку триматимеш міцно.
М'ятного чаю тобі заварю
І про все на світі розкажу.
Покладу голову тобі на плече
і  час хай повільніше тече.
Затримає погляд милих очей
на тисячі днів і тисячі ночей.
07.05.2022

Гординя, одна з семи страшних пороків,
Яка сліпить людей, багато років,
Травлячи думки дурманом,
Годуючи самообманом.

Гордий думає, що на вершині,
В непорочній своїй твердині,
Но правда лиш одна,
За гордість прийде йому ціна,
І яка ж вона страшна,
Пробиття найбільшого у світі дна.
25.04.2022

У час каліцтва і смертей
Життя безжалісно-жорстоке, –
Нема дитинства у дітей,
Старці не відають про спокій.
Пора жахлива та страшна
Радіє щедрим урожаям, –
З’їдає швидко люд війна
І спрагу кров’ю запиває...
08.05.22