Котиться камінь наріжний
схилами тисячоліть.
Начебто час зупинився -
слово у горлі стоїть.
Начебто стиснувся простір
й каменем на терези,
мовби на душу, звалився -
й не переважив сльози.
Тягнеться шлях несходимий
серед проклять та розп'ять.
Вічні, як пошуки слова,
душі над світом летять.
Вітер, прискорений часом
котить сльозу по щоці.
Слово було на початку.
Буде воно і в кінці.

2003

Пролітаючи над листопадом,
вітер задмухує тополині свічі.
З висоти польоту відносно солодкого
вітчизняного диму
йому видно, як на долоні,
всі дороги на світі,
99 відсотків яких,
виявляється,
ведуть не до Риму.

У всякого своя швидкість.
Народжений повзати равлик
далеко позаду залишив зайця,
котрого шматують круки.
Шукаючи воду,
котра іще пам’ятає
риб, що ненавиділи рибалок,
доводиться бовтатися у тій,
котрою Пілат
умив руки.

Голівками цвяхів
з долонь визирають
кісточки розчавлених ягід калини.
Слово боїться застрягти у горлі,
наче клаустрофоб – у ліфті.
Осінь вітчизни –
кольору, вологості і температури глини,
видлублюючи яку з-під нігтів,
гризеш собі лікті.

2004

Наприкінці літа наприкінці літнього дня
потоки зеленого світла трави і дерев
по литки по стегна по груди по плечі по очі
легкі золотисті одежі адамів та єв
піском шелестять прибережним до самої ночі
і чайки сріблисті над хвилями кольору ночі
і міст у завмерлім стрибку наче бронзовий лев

і сад над рікою і яблук натрушених рінь
на вимитій з берега бистрими водами глині
і входить у змилені води стриножений кінь
і довго стоїть по коліна у їхньому плині
і ловить губами у цьому несплинному плині
густу прохолоду і жадібно п’є свою тінь

збурунене тіло ріки до камінного дна
прохромлюють погляди і протинає проміння
наприкінці літа наприкінці літнього дня
на жовтогарячім піску бурштинове каміння
вже не обпікає і перед збиранням каміння
ще довга лишається мить на купання коня

на слухання звуків гортанних що в тишу хистку
летять наче бризки об груди розбитої хвилі
на те щоби дивлячись хоч би в дзеркальну луску
заглянути в очі собі на піщаному схилі
на погляд на сонце що нижчає на небосхилі
на те щоб годинник на слух відшукати в піску

2004

Відлуння уздовж ріки
червень червінь чара чар
чом не човне чалиш чаль
чорен човен чалий кінь
креше кришить крушить рінь

червінь чирви черви чвар
чар не я а я-ни-чар
жар чи рінь жарінь черінь
кинь-но коню тінь на рінь

дінь ділінь дзілінь дзелень
дінь дзелень день зелен день
линь луни латунь відлунь
дід і лунь іюнь і юнь

2004

А жінка сидить, як свічка горить...
Народна пісня

Спіткнись, і спинись, і вернись у той дім,
що був тимчасовим притулком твоїм, –
ти світло забув погасити у нім.

Спіткнись, і спинись, і вернись хоч на мить –
там жінка сидить, наче свічка горить,
чий вогник, мов серце від страху, тремтить.

Це ти запалив її в пітьмі нічній.
Не дай же дотла їй згоріти одній.
Не дай їй погаснути в долі твоїй.

Більшим без неї не стане твій світ,
бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме гніт.

Спіткнись, і спинись, і вернись наяву
до жінки, що схожа в цей час на вдову.
Не бійсь обпектись об сльозу воскову.

2004

За течією
– Куди нас ці води несуть?
– До суті.
– А де вона, суть?
– На березі вічності, друже,
де наша продовжиться путь.

– Чи скоро той берег?
– Авжеж.
– Цікаво, який він?
– Без меж.
– А суть його можна збагнути?
– Ступивши на нього,
збагнеш...

2004

Золота моя жінка, золота моя муко...
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.


Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.


Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
і лишила на серці сліди золоті.


Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі,
мов листок, на твоєму золотому вогні.

2004

Так голосно кує
зозуля ковалю.
Так голосно кує
коваль коню підкову.
Так голосно мовчать
уста устам: "Люблю".
Так голосно кричать
сичі у ніч бузкову.


Так голосно цвіте
під зорями бузок.
Так голосно під ним
об серце серце гупа.
Так голосно в росі
до нитки плащ промок.
Так голосно в ріці
об камінь хвиля хлюпа.


Так голосно шумить
ріка бережини.
Так голосно свистить
коса в зеленій плоті.
Так голосно земля
повторює: "Живи!"
Так голосно живеш
на наймовірній ноті.


Так голосно дзвенить
підкова на шляху.
Так голосно іржать
в моторі кінські сили.
Так голосно скрипить
антена на даху.
Так голосно гримлять
далекі небосхили.


Так голосно в печі
гудуть вогонь і дим.
Так голосно на ній
столітній дід бухика.
Так голосно дітей
бажають молодим.
Так голосно для них
у бубон б'є музика.


Так голосно не спить
колиска в головах.
Так голосно дитя
у мами плаче моні.
Так голосно сльоза
вбива у віко цвях.
Та так, що давній біль
пригадують долоні.

2004

Де ріка протікала,
тече борозна.
В пересохлому річищі,
темний від мулу,
час тече,
мов глибока вода прибутна,
і виорює плуг з його темного дна
дно ріки,
світлу назву її затонулу.

Плуг виорює з темряви корені слів,
крила стріл і надій і на глині гончарній
від дитячої ніжки невпевнений слід,
круг якого нанесено знаки солярні.

Стих між пальцями
сріберний голос води,
лиш луна,
як вінок на Івана Купала,
ще пливе,
ще не тоне,
ще кличе туди,
де нога не ступала...
ступала...
ступала...

2004

після напруженого робочого дня
кроти
перераховують мурах у своїх ніздрях
розстеляють теплі
смугасті вельветові піджаки
і засинають серед комашиних трупів та шкільних зошитів...

...її астральне тіло швендяло
між паралелями сну
котрі врешті-решт перетнулися
забувши
що зовсім нещодавно
із радіоприймача
лунала музика її дихання...

Я бачив цю істоту в образі
гарячого бутерброду з сосискою
що зник у собачій пащі біля базарного ларька
звірина потім довго блукала
поштовими скриньками мого міста
нагадуючи про себе тільки
нестерпним нічним виттям у порожніх будинках

Мед на твоїх очах
він казковий і маргінальний
особливо коли потрапляє у мозок
роз"ївши кору
субтропічного черепа;
мед замість зіниць
бджоли замість бджіл
я замість себе
знаходив твою пропахлу
шафраном і карі тінь
у підводних вуликах набитих водоростями
чорнильними авторучками
та безногими мангустами
що злизували цілющу речовину зтвого піднебіння
тримаючи хвостами шматки води
та з"єднуючи їх докупи -
Ця радість ніколи не закінчиться
Ця молодість триватиме безкінечно
Вся глина і хробаки залишуться з нами назавжди
а мед лиши собі
він усе одно
засолодкий

Вона чує як дихають слова опівночі
відбиваючись ехом від мокрого простирадла

відчуває як під ножем господині


відпадає луска безневинної рибини
у далекому карпатському селищі;
мені здається що це тендітне дівча

взагалі забагато знає як на свій вік
тому й не має сил прокинутися
вона власне цього й не прагне
мандруючи опівнічними потягами
по глибоких печерах підсвідомості;
і кому тепер дякувати за її безтурботність?
кого проклинати за її невинність?
хто загнав її тіло у проміжок між паралелями стін?
хто винен у тому що із сотень сердець
що билися у такт її диханню
одне вже зупинилося?

я напишу сценарій твоїх снів.
щоб ти зміг зіграти в них себе самого.
щоб ти сам побачив який ти насправді.
а як декорації до твого сну
почеплю на небо дві веселки,
і коли ти втомишся грати свою роль,
ми будемо на них гойдатися.
а потім коли ти захочеш повернутися в гру,
то яскраве сонце 3 місяця
освітить твій шлях,
і ти побачиш,
що це був не сон, а твоє життя...

перон вокзалу.
він бачить те
що майже нікому не відоме -
підошви людських черевиків.
якщо перед обличчям можна поставити
стіну.
ісховатися
за нею.
то підошви не сховати.перон помічає всі зміни
людського настрою.
і
карбує їх у своєму асфальті.
певно
він знає
всі людські почуття
і скількі б підошв
не проходило надним кожного дня.
кожній парі він
дарує частинку себе -
маленькийкамінець
з безкінечного перону
життя.

моя кішка шукає у мисці з водою,
золоту рибку.
уважно,
нерухомим поглядом
вона вдивляється у прозорість води.
і у відображені її очей я помічаю
надію.
певно з таким же змістом
я вдивляюся у твої очі,
намагаючись побачити
в них, те
чого там ніколи
не було
і
не з*явиться.
так само, як у мисці з водою,
ніколи
не з*явиться
золота рибка

ворог мій
із явними ознаками дворушності
дводушності
Протей і Прометей в одній особі
конформіст
плазун
The King of Lie
душа моя
білий птах із чорною ознакою
трагедія спокою
тиха
як глибокий колодязь
і звабна до чортиків
слизька як змія істота
з напрочуд теплим оскалом
блідого місяця
сумовита сага
яка прагне загибелі
і ніколи не закінчиться
моє alter ego
народжене в один зі святих днів
в якусь п’ятницю
в страсну п’ятницю
в чортову п’ятницю

"Ось вона, твоя мрія,
Якась хворобливо синя…"
(С. Жадан)

лажоїди недотепи
садомазохісти
здирники лицеміри
грошолюби страстотерпці
придурки божевільні
маразматики
паралітики з блискучими очима
слабаки самогубці
свинота голота
стадо яке йде під ніж
а ти їм добрим хотів бути
а ти їм лікарем хотів бути
нечисленні твої
відвертаються від твого погляду
ніхто тут тобі не поможе
ніякий лікар
нечисленні твої змовники
жменька попелу розсипаного
поети невдахи візіонери
як не слабодухі
то точно іноземці
бути санітаром такого суспільства
яке хоче пожерти або бути жертвою
навіщо ти господи
створив мене вовком
ти, добрий!

“Разів сто ієрогліф „велике”
написав я на піску –
і смерть відступила.”
(Приблизно Такубоку)

уже два тижні
я блукаю по пустелі
в якій ніколи не заходить чорне сонце
безпричинної агресії
і ночами сниться сатана
що до мене добрався

але я вирулю
я знаю що вирулю
в котрийсь із правильних боків
бо позавчора я бачила вершину
уві сні
а місяць тому
до мене прийшов міраж
глибокої чорної води
і то були добрі знаки

з боєм я здобула
трохи трофейної величі
і дорогу в пісках
складну як лабіринт або ієрогліф
але піддатливу для мене
і моя смерть відступить
і опустить кігті
зустрівши силу моїх очей
бо в індивіді є велич
якої їй не збагнути
смерть є причиною майбутнього життя
не більше

опа-опа
щось цікаве
людину б’ють

заводіяка з компанії
точно ніж за халявою
орудує звичними кулаками
і зваливши на землю
невдячної сили противника
добиває гадами під ребра
здається не гадаючи
взяти його живим

решта
прикинувши розмір ставки
спостерігає як воно складеться
бійцівський клуб для переможців
нема тут місця слабким
і ніхто не скаже satis

вони надто зайняті
підрахунком ударів
туманний погляд жертви
ламається об м’язи
тому що мовчить
а вуха у них несправжні

це не твій день малий
це твій направду чорний день
тому хто не має сили
за себе постояти
краще було не народитись

волію обірвати на цьому місці
щоб не дійти до середини партії

коли настав кінець
хтось таки пожалів
і приніс квіти на могилу
за ним одразу побігла юрба
з вінками
вони довго стояли під тихими зорями

монстри
вилазять із дір
натягненого витонклого простору
виїдають очі найслабшим

жодної хвилини без свавілля
крик у парку
чи то крик насолоди
чи то болю
хтось плакав
напевно йому було боляче
хтось реготався
напевно з того самого приводу
місто вже само не знає чого хоче
сліпому не зарадиш
головне не нарватися
тут сила право

монстри
чалапають по брудних вулицях
і жеруть зорі змішані з морозивом
викрадають дівчат
з-перед порогів
над усім світиться
червоний усміх Марса

обережно
місто
напружене до останнього нерва
місто
яке може вибухнути
коли кинути недопалок

він дав мені біль
щоб біль болів
і роз’їдав душу
як вапно
до крові

він мав рацію даючи мені біль
він мав рацію бо
тим більша цінність
жити в світі який петляє
немов американські гірки
між відчаєм і блаженством

маленький прообраз пекла
на моїй землі
жорстокій і світлій
через те
що без крайнощів не вміє бути
і в моїх легенях
просочених димом
гірких цигарок

господи дай мені сил
не зненавидіти цей світ
і людей у ньому

моя нинішня молитва
проста як мугикання пісні
на руїнах міста

природна як вітер
без кінця й початку
що протягло голосить
над голим степом

як лепет усміхненого божевільного
щира
і глибока як ніч на полюсі
і думки як зірки
не вирвуться
з зачарованого кола

всеосяжна
як затиснений в устах крик

я дряпалась туди всім тілом
тиснучись до каменю й колючок
добрий був шлях на вершину
з небезпеками і втомою
що осідала в тілі як гиря
а я долала її опір
вершини і власної втоми
ми брали її грубо як ворога
хоча ворог лишався внизу
і називався ентропія

а вже нагорі
я глянула по боках
і побачила симфонію в золотому
з блакитною облямівкою неба
там унизу полишались дрібні верхи
і зовсім крихітні села
і схил порослий ялівцем та чорницями
і темний сплутаний ліс
а зі мною було холодне свіже повітря
камінь і величезне мудре небо

тепер не знаю
що робити з цією красою
бо йшла на вершину
щоб тобі про все побачене розказати
думаю собі сьогодні
а для кого ж?
постійне питання
бо якщо мова про мене
то я потішилася п’ять хвилин
і покотилася вниз

тоді зрозуміла
що не люблю тебе

і ще зрозуміла
всю наївність
донкіхотської спроби
перескочити в нове життя
як заєць що заплутує сліди

зрозуміла
що не люблю тебе
що це слово для мене ваги позбулось

що потребую тебе
як води
як повітря

того вечора
коли я повернулася
в старий свій район
майже на те саме місце
йдучи по вулиці
відчула що мимоволі плачу

я що на похороні батьковому
не плакала

не оточений ти для мене жодним ореолом
звичайний хлопець як інші

з першого погляду не впав мені в вічі
допіру як озвався
мимоволі почала прислухатися

спочатку думала ти високий
справді вище середнього
але врешті нічого особливого

і обличчя типове
в міру правильне
в міру з огріхами

і твої руки
постійно подряпані
від близького знайомства з технікою
що потребує ремонту

і твої сонцезахисні окуляри
які роблять тебе схожим на гопніка
хоча за великим рахунком ти ним не є

в одязі й зачісці взагалі нічого цікавого
ну хоч би щось тобі неформальне
правда різну атрибутику носиш
але більше задля понтів

звичайні ознаки
пізнала б тебе за ними з-між тисяч

на серці лежить усе порожнеча й порожнеча
напевно це доля
а все не можу змиритись

усе народилося з порожнечі
так тепер розумію
усе між нами було порожнім
розминкою розуму

ніяких якісних змін

тоді за горнятком кави ти сказав
що її не існує

перша зустріч інтригуюча як кава без цукру
остання зустріч просто гірка як кава без цукру

а ти ж говорив а ти ж обіцяв
навіщо я недомовляла навіщо не пояснила
даремно ти сказав що це добре

химерний роман
любов-порожнеча
любов – порожнеча
дірка в бублику мого всесвіту
наповнена неіснуючим

На добраніч, друже, на добраніч,
Любий мій, ти вічно у мені.
Крізь розлуки відстані туманні
Ледве мріє зустріч вдалині.
На добраніч, друже, - без руки, без слова, -
Брів не морщ і голови не віш.
Помирати в цім житті не ново,
Але й жити, звісно, не новіш.

Я п’ю цей чай, а він - строгіший мене,
І мої ревнощі у ньому теж зелені.
Ковток, і ще, і засинаю поруч
Я разом з чаєм, будні всі – ліворуч.
Для мене свято настає одразу,
Як з чашкою його зникають вмить образи,
Всі сутінки небажані й незвані,
Я з ним лечу, мов у небесній ванні.
Десь поруч шум і шорох, - то буденне,
Для мене трапеза оця, немов Вселенна.
У ній я є і хочу бути,
І прикрощі усі я прагну знов забути.
Ця ода чаю не хвалебна, ніжна,
Співанка віршова, немов розкішна
І вмить чаруюча усе тепленька пісня,
Мелодія у ритм з життям, водиця прісна.
Красуня кароока, розбещене дівчисько,
Що грає з почуттями знов моїми близько…
І так завжди із дня на день триває,
Ця пісня щастя серце не минає,
Полонить й водночас тривожно й тихо
У далеч, в забуття віддалює вона і зло, і лихо.
І ось ковток наступний, незалежний,
Він як отой, як світ безмежний,
Лунає й кличе в спокій, в душу,
Тепленький чай, тепленький погляд, мушу,
Я мушу, хочу його наздогнати,
Аби подяку, честь, хвалу віддати
І дотулитися до чашки знов цікаво...
О, ні, не подавайте, прошу, люди, кави!
6.09.2002.

Тебе не було поруч,
Коли була потрібна так мені,
Тебе не було,
Коли хотілося забути, не знайти.

Я кричала, беззвучно благала,
Та ти не чула, ти втекла,
Покинула мене на розтерзання
Найбільшого ворога мого – почуття.

І от раптово ти приходиш,
І знов вдаєш, що все є добре,
І з усмішкою хамелеона
Бажаєш повернути все ще раз.

Та я не іграшка, я не істота,
Яка буде поруч, коли хочеш!
Ти кинула мене, й кажи, що хочеш,
Та неможлива дружба між нами вже.

Повертають дарунки ніким недаровані навіть
І гортають альбоми нежитих без пам’яті літ.
Повертання назад, коли згадок врізається гравій,
Непитання про когось, хто ще не затюкує світ.
Десь там Місяць в надії служив ліхтарем чи світилом
І тягнувся по-людськи схолодженим поглядом рук
До незайманих ніччю, притрушених вчасності пилом,
Порятованих щастям хмільних нехімічних сполук.
А навіщо врятованих – бозна. Невже гороскопи
Намережили краще – ходіння по колу лише
Дивовижних здогадок в наступні всесвітні потопи
Без Ковчега й гори, з себе знятого вчасно кліше.
Шепіт мушлі благальний від марних шукань однодумців,
Сповідь моря у мушлі – захована кимось жура.
Наче транс гіпнотичний – вчорашні блукання у сумці
І те завтрашнє літо, що бранцем твоїм завмира.
Та обличчя відчуло, чи вчулось йому, чи збагнулось –
Погляд тих, хто не встиг від сирітства втекти бодай-де.
Відлітання у вирій, комусь бо це так заманулось:
Втратить тут і завжди, а знаходить – ніколи й ніде.
Це безліття прикметне таких нетутешніх підвидів,
Наче хвилею навпіл розділено сміх і сльозу.
Повертають дарунки і дивляться, чи не занидів,
Хто в дитячому сні випасає козу-дерезу.

Мляво ступати, пірнати в глибини калюж,
лежачи в них, мудрувати й нічого не їсти.
Буцімто тіло – святе, і хоч як ти паплюж
рухами, ритмами, позами постмодерністів.
Бісер метатимуть – хай! – бо іще не свиня:
зі словником володію і можу послати
в землі оті, де Макар ще телят не ганяв,
де на жаргоні тубільськім говорять мулати.
Мало тобі?
Так згадай, що є власні права
призупиняти контакти з тверезим народом.
Все-таки швидше, коли не болить голова,
вроду втрачаєш і, кажуть: не відаєш роду.
А всі нюанси нехай вицвітають собі
із краєвидів, пейзажів і навіть із вікон.
Вийди з піке, щоб податись у вічний запій,
витри обличчя і бруд, у кишенях що, викинь.

терпке вино....і запах туші,
а на столі-зігнилі груші,
в повітрі-тиша і печаль,
а в серці-дикий біль і жаль...

мольберт не гасне у пітьмі,
немов змагається із часом,
та пензлі метрві і німі,
мій голос стогне тихим басом...

а на стіні - лиш силует,
залишений тобою вчора,
я граю свій одвічний менует
та відчуваю,що смертельно хвора.

все,що позаду-болючий спогад,
все,що ще буде-забутий здогад,
а все,що є поруч-лиш доля в руках,
проте не в моїх бездумних очах...

згвалтована гілка розбиває вікно
і пальцями душить мій страх,
мій слід знову натрапив на темне лайно,
а в руках моїх стогне чийсь прах...

ви поєднались у безодні-
тепер лиш він і тінь твоя,
і ви забуті..ви бездомні
мій біль,і страх...печаль моя...

Поки сніг, поки холодно, струмінь повітря у вікна -
Скористайся останнім шансом.
Поки ти крижана, незбагненно зимою вагітна -
Лягай на промерзлу трасу.

Ти лежатимеш там розпростерта як в небі сніг
І мовчатимеш стогоном льоду.
І триматимеш руку холодну в холодному сні,
Бентежачи власну природу.

І коли засинатимеш вперше довічним сном,
Спокійна й неповоротка,
Дивовижне пророцтво відчує твоє чоло,
і торкнеться гаряча рука.

Це — спроба написати вірш про нас.
І про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти
зринали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?

Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.

Але яке внизу лежало місто! —
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт…
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я старого пса покликав свистом,
так ніби то був бройґелівський хорт.

Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,

щоразу інша, не така. Ще з ночі —
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…

Ага, внизу трамвай сумирно повз —
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз…

Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,

де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).

Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.

Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,— але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,—
і ти, і я, і всі навколо нас…

1993 (?)

Я вже на місяці та без обов"язків перед папером
Я зашарівся сьогодні від ніжного слова бувай
Всі мої друзі, твоїми очима у кавових зернах
Переглядають мій щойно дбайливо заварений рай

Я б не брехав, як би ти не була одкровенням
Боже, коли ти закінчиш читати чужі листи?
Небо приходить з ранком, а чай з натхненням.
Разом вони не приходять ніколи, як ти.

Бачиш, ялинка спокійно в кутку осипається
З неї стікає радість прозора й рясна.
Чуєш, вона в твоїй узаконеній африці.
Ні, їй не боляче, просто приходить весна.

найкраща жінка біла стінка - хай буде
вона стоїть і ти її відчуєш погляд
тендітна стримана мовчазна панна будда
сама цнота лиш крапля жару десь насподі

вона хітлива і п’янка

її сприймання

ще сторожке та вже коханням рухи повні
вологий сплав її єства горішня манна
що гасить всі твої думки мов тепла повінь

вже оплітає забуття мов павутина
самотність душ самотність тіл така дражлива
впаде на лан твоїх аскез сумна і плинна
невимовлених почуттів химерна злива

і тільки думка вічне хвилювання
ці камені і ці розлогі віти –
вона як ти спізнала мить кохання
заради цього варто скам’яніти


1992

Текст видалено адміністрацією ПМ через присутність у ньому ненормативної лексики.

1
Пізній нехитрий Божий маневр –
місяць росте, наче плід у шлунку.
Серпень, чіпкий, попри те, що мине,
впевнено згущує фарби в малюнку.
Теплі циклони, мов слід поцілунку,
гоять природи розхитаний нерв.

ґрунт вистигає. Дотик руки
зміщує тіні предметів. Садиби
мітяться сонцем. Важкі будяки,
мов смолоскипи чекають, коли би
трапився кремінь і купчаться риби
тромбами в синій жилі ріки.

Мов сновидіння на кінчиках вій,
передосіння східна Європа
нині застигло німує, і твій
голос приходить, ніби хвороба
крізь непричинені кимось ворота,
легко, мов пошесть або суховій.

Бачиш сама, що чекає за цим –
наші дерева, недбало убрані
в чорного неба масний антрацит,
наші водойми, відкриті, мов рани,
нас роз’єднали. Замкнуто брами.
Висне повітря, мов зібганий цинк.

2
Врісши у світ, що сльозивсь на очах,
ми не вважали наслідки рішень
чимось аж надто важливим. Свіча
наша горіла солодше й скоріше.
Ми володіли доволі не гіршим
проміжком часу, котрий навчав

переступати власний поріг,
гаяти день на майданах провінцій,
жити під небом, що дише вгорі
тепло і часто, як дихають вівці.
Ми розумілись на нашому віці,
мов на таємній і рідкісній грі.

Стрімко, мов подих на рівні грудей,
вранішні стигми, планети і числа –
плинне знання, що повільно веде
вглиб, потаємна коштовна Вітчизна
нашого співу, що тане, і де
місця не стане сказати: “Пречиста,

зглянься на зимні душі й тіла”.
Камінь холонув, вітри зачастили.
В темний пісок поступово стекла
перша роса. Нам не завжди щастило.
Поміж заводи й військові частини
швидко відходять рештки тепла.

3
Зрідка гортаєш чернетки, в яких
тісно й строкато – сходи, вітальні,
двері будівель, бруківки в’язких
вулиць. Помірно-континентальний
клімат країни. Солодка ментальність
перших поселень. Світлі мазки

прудко заповнюють грубе сукно
рештками фарби. Густа поволока
зсохлась під сонцем. Губиться дно.
В мокрому просторі виснуть волокна
осені. Післяобідня волога.
Так і рости, відчинивши вікно,

дбаючи спадок – залишки вір,
зжовкле письмо – цю данину свободі,
з тим, щоб колись, наче сік у траві,
вперше відчути на самому споді
горла той протяг – чорний, Господній,
з котрого, власне, і родиться вірш.

Все, що миналось, і все, що всотав –
мапи держав, ворожіння на слові,
стоси листів, повітові міста,
зібраний епос, важка промисловість,
вся анатомія, чесність і совість,
вся переповненість, вся висота.

4
Падає сніг. Засинає лоза.
Тонко ступивши на трави і ріки,
Бог роздивляється, як зіслиза
в урвище степу обрис шуліки.
З Божого ока, зім’явши повіки,
- здібний пластун – виповзає сльоза.

Вранці, без розпізнавальних ознак,
з голих дерев оббиваючи іній,
падає янгол – літун-одинак,
рушить химерну довершеність ліній,
з чим і вмирає, лишивши, однак,
срібний тривожний дюралюміній.

Сонце прямує попри дахи.
Збірники прози, ранкові моління.
Ми зберегли, наче кисень – птахи,
присмак причетності до покоління,
котрий хвилює, мов перше гоління
шкіру. Надходять волхви й пастухи,

щоб розумітись на цій глибині.
Втіха – доволі поважний набуток
в нашому віці. Падає сніг.
Падає сніг. Все віджито й забуто.
Непереможно, легко, розкуто,
на ліхтарі, на міста, на вогні.

1995

В почині завжди є процес
твого народження. І це –
суттєвий крок до заморок
життя. Під владою зірок
вже наростає твій процент,
що зменшує твій строк.

Та разом з тим це та пора,
коли виходить на-гора
твоя залежність від умов
народження. І ти, немов
сліпий, не здатен вибирать
поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна – це
твоє тавро і твій кацет,
чий прояв є надміру злим,
бо туго стягнено вузли,
і хоч гидке твоє лице,
та мусиш бути з ним.

Вітчизни – різні. І твоя,
на жаль, не з кращих. Все ж не я,
так інші цей сприймають край
з утіхою. Тож, хоч тікай,
“любов к отчизні” в цих краях
завжди була за кайф.

“Любов к отчизні” є слова,
з яких повинен випливать
життя людського вічний сенс,
хоч як на мене спосіб сей
кохання плідно убива
саме поняття “секс”.

Вітчизна це, скоріше, звір,
тому, якщо ти маєш зір,
на нього пильно озирнись:
любов до нього – шлях униз.
У цьому випадку, повір,
чесніше онанізм.

Вважай, тобі не повезло,
бо здавна згублене весло,
яким би вигріб ти звідсіль.
І це була б розумна ціль,
бо громадянство тут є зло,
що роз’їда, мов сіль.

Країна ця – великий гріх
людей і Бога. Наш поріг
навряд чи подолать кому –
він неприступний, ніби мур.
І це нагадує скоріш
не дім, але тюрму.

У тому сенсі, що таки
ти звідси міг би утекти.
Проте – за чим? Щоб десь вночі –
і побивайся, і кричи
в надії марній зішкребти
лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти
сидиш в оточенні води
або пісків, їх не пройти,
тому кордон – кінець мети,
де розбудовано пости
і зірвано мости.

І це об’єднує народ,
підтримує нейтральність вод
і невгасимий блиск в очах.
Суспільству ж прагнеться вбачать
в усьому цьому вищий код
ментальності. Хоча,

на перший погляд, їх не є –
подібностей, чий сплав дає
основу єдності, але
єднання є, хоч і мале.
Наприклад, сонце, що встає,
чи спільний туалет.

Крім того, може об’єднать
розмитий шлях, відсутність дна.
Потопи, струси чи вогонь –
це об’єднає будь-кого.
І можна, зрештою, додать
фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш,
тим більше – з ким. Уважно стеж,
як неба згорнено сувій,
як простір біль тамує свій,
як насідає дикий степ
і порожніє світ.

Хоча, здавалося б, речей
та явищ – тьма. Та все тече
і змінюється, біжучи
від нас, мабуть, не без причин.
Тож речі тануть нам з очей,
мов стравлені харчі.

І не втішає навіть те,
що виробництво їх росте.
Всі речі поглина земля,
і це наводить переляк,
та вартість кожної, проте,
не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки
Життя є речі більш тривкі.
Насамперед – існує час,
й тому, хто все це поміча,
спада на думку, що роки
є плинні, мов сеча.

Іще існує відчуття,
що все гаразд, та до пуття
це відчуття ні я, ні ти
в собі не можем віднайти,
тому сприймаємо життя
з відсутністю мети.

Існує небо, а затим –
десяток-другий перспектив,
копа означень, сотні назв,
освіта рас, злягання мас,
і Бог, що в межах самоти
охороняє нас.

І смерть – косою чи серпом
врізає віку нам обом,
і мста – густа, мов тінь хреста,
між нами вперто вироста,
і давить соляним стовпом
небесна висота.

1994

Всі кріплення важких снігів,
всі накопичення ремесел,
всі тіні дотиками весел
лишають поміж берегів
сліди – ці вервиці тугі
між зим і весен.

Сльота перекладає прес
турбот на голови містечок,
на вигини дбайливі течій.
Без попереджень і адрес
стікає приміських небес
солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття,
невидимі для ока межі.
Примхлива змога стати межи
Усіх світил, чия кутя
ляга на радіомережі
без вороття.

Втинаючись в глибоке тло
дитячих видив, переміщень,
з усього плетива приміщень,
з усього світла, що текло
повз очі, постає стебло,
пробивши днище.

Нічний вібруючий бузок.
Під вікнами, як сіль у рані,
потужний звук, що рушить грані –
дерева проливають соки,
мов труби схованих в пісок
важких органів.

Набряклі залози весни
над стінами районних центрів.
З яких чіпких підземних нетрів,
з чиєї вогкої вини
постануть ще подібні сни –
густі й відверті?

І цей напівпрогіклий мед,
прозора і ядуча слина –
по всьому. Березнева глина,
розмиті фарби, рух планет
і довгі описи прикмет
Отця і Сина.

1996

Приходить остання середа перед Великоднем.
Ісус з апостолами відстоює службу в одному з православних
храмів.
По тому розходяться, домовившись на завтра про зустріч.
Ісус знаходить оливковий гай і починає молитись.

Приходить ніч. Земля вихолоджується.
Оливкове листя, мов зелені згустки повітря, висне над
головою.
Хідники порожніють. З’являється апостол Петро,
лягає на траву і, загорнувшись у ковдру, намагається
заснути.

Приходять зірки. Вітер поступово стихає.
Петро не може заснути і дивиться в небо.
Нічні птахи полюють на невидиму здобич.
Петро, засинаючи, слухає голос учителя.

Вранці приходить гурт садівників.
Повільно йдучи, обмінюються новинами.
Знаходять Ісуса. Той страшиться і жахається,
що ця чаша його проминула.

1996

Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам – воздасться

1997

Погода, погода, повільно сідає на руки,
мов навчений птах, облітаючи пастку міґрацій.
Суботня утома і гострі липневі сполуки
все більше помітні
в примхливому диханні станцій.

Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг.
Вгортаються в тишу дерева – коричневі, темні.
Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг,
ідуть повз ремонтні склади
і забуті майстерні.

Іще вартовий стереже павутину за вітром,
ламаються відстані – що я у цьому порушу?
І тихий Господь вимикає, виходячи, світло,
і точеним шприцом
із тебе витягує душу.

1997

Не знаходячи перешкод,
не втрачаючи висоти,
каравани підземних вод
пробиваються
під мости.

Оборонні цехи, цехи
обступає пустка, гілля.
Землероби і пастухи
покидають спати
поля.

Навіть голосу тихий сплеск,
ніби рух механізму, коліс,
доторкнувшись твоїх небес,
залишає гострий
надріз.

І тонка структура зими
розпадається повсякчас
на дороги, вікна, доми,
що ростуть невпинно
між нас.

Так, немовби зрушено міст,
і кружляє сонце вини,
наче ми спричинили цей ріст
мовчазної
садовини.

Наче все, що буде й було –
кимось вирощене зело,
і вмовкає глина дзвінка
під стопою
садівника.

1997

На деревах скипав неозбираний мед.
Володимир Сосюра – юний поет,
закосивши на фронті з недбальства світил,
заїздив у розбомблений
харківський тил.

Гайдамацька підошва розкришує скло,
до єврейських районів ступає тепло,
із небес висівається мерхлий озон
на угіддя фабричних
триперних зон.

Кожен домішок світла в глибинах кімнат,
господарського мила м‘який рафінад,
переїзди,
веранди,
газетні рядки –
все перейде крізь тебе за довгі роки.

Всі скресання річок,
залізничні пости,
всі загублені зшитки, монети, листи,
ціле місто з безладдям подій і речей
застряє, ніби здобич, у пастці очей.

Але ця течія підхопила й несе,
і сумління твоє забиває на все,
за лункий водогін,
за барачних птахів,
за плантації шиферних
білих птахів.

Смерть облишить тебе шамотінням води,
дозуваннями брому,
тяжінням біди,
телефонами, бритвою по щоці,
комунарською пайкою
у руці.

Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж –
риштування домів,
жарівки параш,
цю погромну відлигу, з її теплом,
що усе летить,
над твоїм чолом.

По часах небуття, по жовтій стерні,
із усього спадку вціліють одні
надбання зіниць,
та вони, далебі,
не належать ні Богові,
ні тобі.

1997

Час починати відлік цій боротьбі.
До міста вбігають діти і підіймають галас.
За містом у небі кружляє змій,

грає на світлій трубі,

і дивиться з-поза хмар
на крикливий фортечний гамуз.

Випливши на глибини, ставши посеред неба,
він б’є в шкіряний барабан,

вибиває пальцями жаль,

і крила йому нагріває гаряча спека липнева,
і крутиться він біля міста –
високо, мов дирижабль.

У всіх навколишніх паствах

правлять за нього молитву,

дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади:
неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,
щоби і далі дзвеніли твої соковиті ґланди!

Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?
Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?
Тож давай, бий в барабан,

міцними своїми руками! –

стиглий, як виноград,
чутливий, ніби антена.

Але виїжджає з міста

святий Георгій,

трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,
стоїть, умовляє змія, мережить промови довгі,
і напинає тенета

чернечої павутини.

І доки вечірнє сонце береться плівкою жиру,
доки мовчить залізниця, доки працює прес,
святий Георгій вертається в простору осінню квартиру,
і квилить під брамою змій,
ніби покинутий пес.

1997

Пепсі,
лиши мені тепле взуття і сухе волосся.
Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї
любові.
Дивись, як тоншає листя,
як легке підпільне багатоголосся
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.
Тепер ось почнуться завії –

нові сторінки у загальному спротиві,

почнеться різдв’яний драп, опалення, щедрі затяжки.

Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,
з давленими цитринами,
з танковими формуваннями.
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,
якщо вона стане мотати жовані плівки,

місити цей суглинок,

дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,
дай, Боже, співу до її слухавок.

Саме з’явиться привід не виходити з дому,
розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.
В’ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць

над моєю аптечкою

1998

1
В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.

2
Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.

3
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.

4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фіґню.

5
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку.

6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село – це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.

7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.

1998

я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався
дивився на ранкові суботні балкони
світло стільки світла
на шворках жіноче прання
печальні метелики за годину до від’їзду

мені розповідали щось про це свято
я ще бачив людей що рухались до іподрому
десятий рік революції
зеппеліни у небі горіли ніби червоні комунарські серця
грілося молоко на єврейському ринку
тихе і покірне мов гнані апостоли

я навіть дивився вгору гадаючи бодай щось побачити
і маленький швидкий літак уже кружляв над трибунами
молоді авіатори що стояли на полі
тримали в руках телефонні записники
мов потріпані біблії
перебирали в кишенях арахіс і презервативи
гляділи як раптово літак починає падати
і як пілот щоб не звалитись на глядачів
спрямовує його на дерева

і я подумав боже блаженне світло твоє
спасенні твої діти що курять чорний тютюн
спасенні курці з пальцями коричневими

ніби зіниці хворих жовтухою

спасенні перетинки твоїх крил все що нас переповнює
розміреність літніх світанків
роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона
зламаний наче троянда хребет авіатора
солодке блакитне повітря його протигаза

1999

вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою

1999