Не зможуть темні московити
Пітьмою світла загасити.
Допоки свічі наші світять,
То ніц не світить московитам.

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

За святковим столиком
Зайчик бачить кролика
І без проблематики
В гості йде до братика,
Та й питає ситого,
Чи усе спожито ним?..
Ріжучи окрайчика
Хлібчика для зайчика,
Кролик врівноважено
Братику наказує:
Довго лиш не вештайся
З хлібчиком і рештою
Подарунків бажаних,
Мною навантажених
У торбинку заячу
Інших звірів манячу
Запахами ласими
І своєю масою,
Бо, якщо повідають, -
Добре пообідають
Морквою й окрайчиком,
Яблуком і зайчиком...
28.11.22

Навести лад в своїй росії – напевне, справа заскладна.
Ось і надумали рашисти сусідського цупнуть майна.
Напрактиковане віками надбання дикої орди
вдиратися в чужі домівки «це наші землі!»…

Нелюди.

І лізе скаженіла зграя, пиха крапотить із кликів.
Двоногі наче, а за суттю нашестя куцих шкідників.
Чого торкаються – все гине: гниє, марніє, умира.
То що таке оця росія? Нещасть невситима діра?

Пишаються своєю злістю, погрози сиплють, як зерно.
Усупереч ознакам роду всередині саме лайно.
І після свіжої підлоти «ми к вам з добром. Ми вам брати!»
дивуються, що їм не раді, що їх не люблять…

Нелюди.

Зійшлися в остаточнім бою дератизатор і пацюк.
Із чим воює Україна? Женімо геть оцих тварюк!
Наводьте лад в своїй юдолі чи рознесіть її к дідькам.
А в цій землі знайдеться місце лиш вашим трощеним кісткам!

02.11.22

У корчмі нема як продихнути,
Дим кругом коромислом стоїть.
Хтось уже набрався й гомонить
Голосно, усім в корчмі тій чути.
Там сидять селяни й мовчки п’ють,
А в кутку за стіл козацтво всілось.
Видається, наче вперше стрілись.
Корчмаря з замовленнями ждуть.
Коли кухлі брязнули об стіл,
Узялися, горло промочили,
А тоді уже й загомоніли,
Зрідка озираючись навкіл.
Двоє були тільки-но з Січі,
Третій говірливий із Полтави,
У Черкаси добиравсь у справах.
А четвертий стомлено мовчить,
Якусь думу думає, мабуть.
От Степан з Полтави і вчепився:
- Чоловіче, хто ти? Назовися!
В нас із незнайомцями не п’ють.
Той від дум, нарешті, відірвавсь,
Усміхнувся: - Вибачайте, братці,
Притомився, ледь сюди дістався.
Із Кальницького полку я, Панас.
- Із Кальницького? Що під Богуном?
- То мій полковник. – Розкажи, козаче…
Тут вістки розлетілися, неначе…
Коротше, правда, а чи ні воно,
Що копняка Чарнецькому дали
Такого, що втікав він без оглядки?
А військо все його із переляку
Ще довго зупинити не могли?
- Що так, що ні – сказати не берусь.
За ляхами далеко ми не гнали,
Але, що добре прочухана дали,
То точно. – задоволено всміхнувсь,
Згадавши, певно, щось таке собі
Із того, що побачить довелося.
- Та ж розкажи, як Богуну вдалося
Чарнецького побити в боротьбі?
Почувши, про що мова, навкруг них
Зібрались всі, послухати охочі.
Панас на мить примружив свої очі,
Немов думок збираючи своїх,
А далі свою розповідь повів
Про те усе, що довелось побачить,
Про славу, про звитягу, про удачу,
Про Богуна й заклятих ворогів:
- Весна ще не вступила у права.
Хоча вітри із півдня вже гуляли,
Сніги поволі у струмки спливали
І степ навкруг потроху оживав.
Ми ще зимовим розкладом жили.
Стояли сотні по своїх квартирах.
Із ляхом, наче ж розійшлися миром,
Хоч ляхи і порушити могли.
Ми ж прикордонний полк. Отож, на нас
Вони б якраз найперше і напали.
Та поки злих вістей не долітало
І сподівавсь Богун, що буде час
Зібрати полк, як щось не так піде.
Вже ж досвід із Нечаєм добрий мали.
Але, все рівно, бачиш, узівали,
Не знали, що Чарнецький з військом йде.
А він хоругви панцирні зібрав
З п’ятнадцять тисяч жовнірів і шляхти.
Та ще й німецьких найманців багато.
Крім того слуг обозних купу мав
І челяді озброєної. Всіх
Ще тисяч десять можете додати.
Та й Чорним шляхом взявся простувати
На Умань. Розсилав злодюг своїх
Вогнем й мечем населення карать.
Вони усіх жорстоко катували,
Міста і села люто плюндрували,
Щоб по собі нічого не лишать.
Швидкі загони нищили були
Застави наші і малі містечка.
І, вже як були зовсім недалечко,
До Богуна ті вісті донесли.
На збори часу зовсім не було.
Бо, щоби полк докупи весь зібрати,
То треба тиждень, а то й більше мати,
А ще ж дороги зовсім розвезло.
Тож він чотири сотні встиг зібрать
І став гадати – де б з тим військом стати,
Аби дорогу ляхам перетяти.
Та часу довго не було гадать.
Отож він Монастирища обрав
За кілька верст від Кальника над шляхом.
Його ніяк не оминути ляхам.
Отам з своїми сотнями і став.
Воно – містечко, наче і мале,
Але, при тім, міцну фортецю мало,
Що на узвишші над ріку стояла.
Хоч дерев’яний замок той, але
Із трьох боків там урвища, яри.
Серед боліт ще річка протікає,
Що ж трьох боків фортецю омиває.
А ляхам, щоб задертись догори,
Потрібно вовчі ями подолать
Та шанці, та рови, та частоколи.
Не надто гарне ляхам бою поле,
Бо ж з заходу лиш можна наступать
Через то все, що перепинить шлях.
Та й ми ж сидіть не будемо, чекати,
Свинцевими гостинцями стрічати
Усіх їх будем. Не зрадіє лях…
А, ще одне: за річку, між ярів
Ще слобода Аврамівка. З валами
І палісадом. Зовсім поряд з нами.
Богун туди кінноту перевів.
Лиш сотню в Монастирищах лишив
Кгрозденка та іще кінноти трохи.
А тут і ляхів вздріли, як гороху.
Чернецький нас узяти поспішив.
Два дні безперестанку йшли бої.
І день, і ніч вони нагору дерлись.
Але у оборону нашу вперлись,
Лиш трупи залишаючи свої.
Та вперто лізли і по трупах тих.
На другий день вже вдерлися до міста,
Вал захопили, далі стали лізти.
Вже сил немає зупинити їх.
Уже Кгрозденко мертвим поваливсь.
Вже частокіл і замок підпалили
І перли ляхи з усієї сили.
І нам лиш шанс померти залишивсь.
Але вночі у темряві й диму,
Як ляхам поволока вкрила очі,
Богун за міст в Аврамівку проскочив
І дав наказ загону своєму
Всім кожухи навиворіт одіть,
Як то татари дуже полюбляють.
Вже ляхи перемогу відчувають,
Аж з тилу тут на них «орда» летить.
З татарським галалайканням вони
Зненацька на тих ляхів налетіли.
Куди ураз й поділась ляська сила.
Лиш здогадом налякані одним,
Вони, немов ошпарені, мерщій,
Полишивши і вантажі, й обози,
Помчали геть подалі по дорозі.
Ніхто уже не згадував про бій.
Наввипередки мчали через ліс,
Покинувши поранених і хворих,
І все, що нахапали на цю пору,
Немов за ними гнався якийсь біс.
Встеляли своїм трупом Чорний шлях.
А наші гнали слідом і рубали
Усіх, що лиш під руку потрапляли.
І ляхів підганяв постійно страх.
Так деякі пробігли і сім миль,
Що, навіть кінні їх не наздогнали.
Лише під ранок наші повертали,
Хоч втомлені та раді від зусиль.
А скоро Хмель на поміч нам прибув.
Та припізнився. Ляхів вже не знати.
Велів Івану все розповідати.
А, коли всю історію почув,
То голосно став довго реготати
Та Богуна поплескав по спині,
Що гарно прислужився на війні
І зміг належну відсіч ляхам дати.

Засумувала красуня-осінь, засумувала,
Багряним та жовтим листом землю вкривала,
Ступала по ньому поволі-поволі,
У Бога просила Вкраїні кращої долі.

Долі привітної та мирних днів сонцесяйних,
Спокійних ночей,матусиних ще колискових
Та росяних ранків блакитних пісенних чудових.
Сміху дитячого срібний веселий дзвіночок
Повсюди бринів, наче чистий прозорий струмочок.
Щоби радіти могла вона, не сумувати,
Красою своєю усіх навкруг дивувати.

2022 р.

Ранкове світло набирає силу
І ніжить очі збудженим теплом, –
М’які і довгі синюваті хвилі
Течуть на мене вивченим шляхом.
Ясна прозорість ллється через шибку
І плине по кімнаті в тишині, –
Пологі тіні зводяться на дибки
Та лізуть мовчки вгору по стіні.
Пітьма маліє й никне, мов омана,
Відходячи безслідно в небуття, –
Тепло і світло, ждане і жадане,
Зароджує й відроджує життя.
27.11.22

ІДуша усе ще відчуває
з минулим нерозривну нить
і так, буває, забринить
і тятивою, і струною
або синкопами прибою,
що хочеться у небеса
на крилах осені... у гості...
до тих, кого давно нема,
кого дожовує пітьма
то голоду, то геноциду...
..........................................
але не подаємо виду,
яка нев’януча краса
відпочиває на погості
і дивиться із високості
крізь сутеніючу блакить,
якими барвами сіяє
щезає за високим плаєм,
і тане у наступну мить...
ось-ось і свічка догорить,
та жевріє далека мрія
акцентом пізньої надії,
що у майбутнє полетить.

ІІ Але міняються акценти,
які почути не умів,
і настає душі розрив
надвоє... перша лине в лету,
а інша думою поета
лишається... її мотив
далеким докором повіє
як невимовна ностальгія
за тим, чого не оцінив
і нині на очах у Бога
стає помітною дорога
за таїною цілей... тем...
......................................
у кожну душу б’є тотем,
що маємо іти у ногу,
але з новим поводирем.

ІІІНапевне у такі моменти
не вистачає диригента,
аби зректися сатани,
бо в України є ще сестри,
і ще гудуть нові оркестри,
і гинуть дочки і сини
на репетиції Європи,
яка виконує синкопи
у какафонії війни
та ні на мить, ні на півтакту
не має права відставати,
зважаючи на чорні сни.

11.2022

Вторували до пекла свій шлях
І в степах полягли без відправи,
Щоб тіла по густих кураях
Звірина плюндрувала каправа.

Гідна плата за ваші труди
Золотого імперського трону!
Достобіса вже збігло води,
Та лишилися ще забобони…

Переступники, ґвалтівники,
Дітовбивці мерзенні й лукаві –
Закарбуйте собі на віки:
Ця земля – тільки наша, по праву!

2022

             І
У цивілізованій Європі
ще немає Лисої гори
і не риють, поки-що, окопи,
а пора... хоча би до пори,
поки емігрують мізантропи,
вішати ногами догори
кожного, бо орки безголові
тупорилим обирають путь –
шабаші кацапів є і тут:
швондєри завжди напоготові,
шарікови гадять і плюють.
Наша раша! «Віденці-мальтійці»,
де-не-де і темношкірі є...
видають себе за українців,
та коли почуєш «поляніца»,
то вимова інше видає.

              ІІ
Вулицею суне із плакатом
«Russia hail», колоною – юрма,
(очевидно, це колона п’ята)
та увиділи поліціянта
і як здуло... жодного нема.
Це і весь майдан, і їхня смута.
Інше діло – в Україні... чути
ще і досі матюки ідей
із якими зеки і манкурти
убивають і катують люто
полонених, немічних, дітей...
Знову чути, –
        та не може бути!?
Цього ні умом не осягнути,
ні дірою в пам’яті людей.
Та нарешті і Європі дійде,
що немає місця кацапні
ні у себе, ані у сусіди,
поки не палає у вогні
і собі на голову та біди
потурає світовій війні.

             ІІІ
Судимо по дії і... по пиці –
це і не обличчя, і не лиця...
напинає маску на лице
чучело... опудало ординця...
приміряють ряси... українці –
гниди ефесбе і ерпеце.
Діє і парафія чимала –
вівці і рогаті барани
подають дияволу сигнали,
що готові сили сатани.
Це останній козир окупанта –
посварити віруючу тьму,
стукнути лобами цю юрму
лаври, храму... і нема ґаранта,
що не забажає царювати,
як оте плішиве... і тому
нагадаю, – думай-те, гадай-те,
що очікує колаборанта
і за віщо садять у тюрму.

11.2022

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Ми не цінуємо дрібниці,
які змушують нас усміхатися.
Ті, які розширюють зіниці
і шалено прискорюють серцебиття.
Ми забуваємо про речі,
які роблять нас щасливими.
Ті, які заповнюють місце порожнечі
і потайки розфарбовують буття.
Ми ховаємо почуття,
які прикрашають прості речі.
Так часто не помічаємо краси життя.

23.11.2022

Ялинкову гілочку
Розгойдала білочка
І тепер гойдається
На хиткій лукавиця,
Ще й тихенько ойкає,
В захваті від гойдалки.
А зайці засмучено
Дивляться й виучують
Кожен рух хвостатої,
Щоб такими ж стати їм -
Хитрими й проворними,
Вмілими й невтомними.
26.11.22

Зійшовся на тобі весь білий світ.
Чому ж я не позбавилася муки
плекати сум від мрії до розлуки
самотньою журбою край воріт?

І проводжати осінь в далину,
ключ перелітний в неозорім небі,
що розчинився, обірвавши щебіт,
душі страждань вібруючу струну?

Не відпускаю... Лине вгору птах
від тих гаїв, що до весни поснули.
Не склалося... не склеїлось... минуле
загрузло по коліна у снігах.

Кругом зима, розлучниця зима —
сніжинок білих мініпарашути.
Та легше вмерти ніж тебе забути!
Без тебе, Сонце, і мене нема!

20.10.2022р.

Окрилена коханням,
Розкрилена піснями
У синю даль лечу
Із віршами-птахами
Крізь сонце і тумани
Й мереживо дощу.

Неначе ластів"ята,
А їх вже так багато,
Випурхують з душі.
Полинуть поміж люди,
Якщо читати будуть,
То значить варто жить.

2022 р.

Дождь льёт.
Нет встреч.
Пройдёт
как смерч.
По дням.
По снам.
Устроит душ.
Отмоет хлам
Потёртых душ.
Откроет вдруг,
Что нет проблем,
Что нет обид
По мелочам.
Что узок круг
Тех самых с кем
Хотелось просто
Помолчать.
Что зло с добром
Переплелись.
И нет друзей
И нет врагов.
А то, чему
Названье жизнь
Не стоит пару
пятаков...

Но, даже если
Ты не ждёшь,
Меня несёт
В водоворот,
Я знаю это
Просто дождь.
И он когда-нибудь
Пройдёт.

Леся Ніколайчук
(оригінал)

Не відпускай мене кохана воювати .
Бо там так страшно і багато сліз .
Я розумію, що країну потрібно захищати,
Але я жити хочу, а не іти у бій .

Я хочу бачити , як дітки підростать.
Я хочу чути їх веселий сміх .
Тебе кохана хочу обіймати .
Любити хочу, ти мені повір.

Пробач народне, що тебе я зрадив .
Пробач країно, що не захистив .
Пробач рідненька моя мати ,
Тебе я бачити хотів .

Пробачте друзі і колеги ,
Що Ви пішли , а я не зміг .
Пробачте вороги прокляті ,
Не буду Вас стріляти, я живий .

Я жити хочу в вільній Україні
Допомогати буду волонтерам я.
Не відпустила ти мене кохана воювати
Дала мені ти ще одне життя.

Олександр Сушко
(сатира)

Не відпускай, кохана, воювати .
І не кричи: - Від мене, мухо, брись!
Давай но, ліпше, розстібну халатик
І усттромлю у лоно довгий ніс.

Хай дезертири наші підростають
І піднімають все святе на сміх .
Хай вивчать гімн росієчки напам'ять
Хоч кажуть, що Москву любити - гріх.

А Україну я давно вже зрадив .
Бо головне, аби у животі
Було не пусто. Голод - це не жарти,
Мужик я мудрий, істини крутій.

Лежи спокійно охай від любові,
Бо секс - здоров'я! Чорні думи киш!
Синочки наші теж бички здорові,
Кохаються за батечка не згірш.

Обцілував опуклі груденята
І сів на жінку, наче на коня....
Не відпускай, кохана, воювати,
Бо хто тебе любитиме щодня?

25.11.2022р.

Болісна сатира

Рубати можуть лиш під корінь.
На інше – клепки не хвата.
Рука людська – черства потвора,
Рука байдужого ката.

Та мова не про виконавця.
Замовник в справі цій мастак.
Не зупинити запродáнців!
Не перешкодити ніяк!

Вже листячко не посміхнеться.
Нікому кисень не віддасть.
Усе, як зáвжди, так ведеться
Серед бездушних посіпак.

Сльозою дощ віділлє смуток…
Змокрілий пень…Німа струна…
Для ненажерливих – прибуток
Від древесини шовкуна.

Ось так Шовкун потрапив в пастку.
А пересічному дарма.
Тож перемога чи поразка???
…У душу вторглася зима…

21.11.2022

Под корень

Он нас бы радовал так долго.
Но нет же! Подлая рука
Его, калеча, истязала.
И с болью падали «бока».

Безжалостно срубив под корень
Его надежды и мечты.
Мечты умчались, только стоны…
Их долго слышать будешь ты.

Есть исполнитель, есть заказчик.
Есть загребущая рука.
Просить, доказывать напрасно.
К наживе жажда велика.

После содеянного зверства
Остались ветки и труха.
Лишь в луже слёзы дождевые.
Но кто-то скажет: Чепуха!

К нему дойдёт, быть может, позже.
Хотя, скорее – никогда!
Пенёк остался в мокром ложе.
Подкралась к шелкуну беда.

Не знал, не ведал он о боли.
Всегда зелёный, не желтел.
Любил он с ветерком поспорить.
Листва его давала тень.

Теперь пополнит древесину.
Ведь нынче это всё в цене.
Нет оправдательной причины.
К холодной клонимся зиме.

21.11.2022

Життя тривало дві доби.
Не чув той хлопчик "люлі-люлі",
Не бачив сонця... Враг убив.
Ідуть румовищем прибулі...

Шукаю сенси - бачу тло.
Пульсує цятка... мегавилом.
Кого звільняє Мегазло?
Матуся хлопчика живила...

У лоні рухався, міцнів...
Прийшов у світ - ракет і горя,
Непевних цілей, крил, човнів...
Тут глузд і безум завжди поряд.

Ракета вбила немовля.
Кувези шкіряться зубато...
Листок дубовий кружеля...
Вкриває сніг червону вату.

"До серця близько не бери...".
О, скільки чула я совітів!
Тьмяніють зорі, кадри Гри.
Коли трагедії фініта?

Сновиддя. Я нереальний.
Спанієль зі смурними зіницями.
Сон – необхі́дна ланка в системі самозахисту.
Спи.
Шок – обхідна́ ланка в системі самозахисту.
Спи.
Смерть – остаточна ланка в системі самозахисту.
Спи.

Дотик на останок.
Дотик до холодних останків.
Кремезна машина світу
роздушила під шинами паралелепіпед.
Сплю у тобі, оббитім,
у траурнім оксамиті...
Колошматиться гість у кожусі,
я – убитий.
На́ ніч лишається гість у кожусі,
я – убитий!

Розтрощений скелет із порцеляни,
порівняний з його душевним станом.
Порівняний у паралелепіпед
розґардіяш кімнатний.
Апатія, апетитна апатія.
Клеопатрою стану чи матір’ю.
Сопе мій супутник постільний.
Непостійний.

Не кує, не меле.
Мила моя фіґура віолончелі.
Хто гратиме на ній? –
програє.
Я стаю паралелепіпедом.
То мені
помагає.
Мені легше,
мій біль безпричинний
(о́знак дурної личини)
геометрично ха-ха
лягає х-ха
на
сміх.

25–26 грудня 1993 р., Київ

Принеси мені ліхтарик, Святий Миколаю!
Не цукерки й шоколадки, я тебе благаю,
Щоби світло було завжди і вночі, і нині,
Щоби затишно було у нашій хатині.

Попрошу у тебе ще буржуйку та пічку,
Щоб малесенька сестра не мерзла у нічку.
Теплу ковдру для матусі попрохаю в тебе,
Я до мами пригорнуся і промовлю небу:
Хай Архангел Михаїл теж нам допоможе -
ЗСУ і ППО славно переможе!

Знову вибухом тишу розколото –
Сяйво спалаху, гуркіт жене…
Радіатор опалення холодом
Починає лякати мене.
Через вбивче летіння і зіткнення
Носія з трансформатором знов
Без тепла і води, і освітлення
Опиняється маса будов.
Очманілі, налякані, втомлені
Люди плачуть і топчуть сніги, –
І скоріше за всіх усвідомлюють,
Де є друзі і хто – вороги.
…Рідне місто, війною розтерзане,
Незабаром прийде до ладу, –
І хоча доведеться померзнути –
На підмову орді не піду.
25.11.22

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві,
Що не було й нема людей незамінимих.
І якщо так, вертайтеся тоді в Єрусалим , до хати,
Щоб можна з Вами знов про це дискутувати.

Коли в житті вже й сонечка нема -
Війна. Похмурі дні. Сумна столиця.
То світиш ти мені — моя хурма,
Божествена красуне яснолиця.

І поглядом своїм — зимовий лід
Розтоплюєш... Мов настає світанок.
Смакую я тоді солодкий плід
І м’якоть ніжну вуст моїх коханих.

Хурма для серця, кажуть, добра, всі.
Лікує спазми, перебої, болі.
Всім серцем я цілющій цій красі
Вклоняюсь, насолоджуюсь доволі.

Беру до рук це сонце золоте...
Воно буває ще й терпке, ревниве.
У променях його — любов цвіте
Як невмируще, вічне щастя диво!

24 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ходжу кожний день по знайомих місцях
Любимого змалечку краю, –
Вдивляюся в зміни до болю в очах
І подумки в давнє ступаю.
Коли не здіймалися стрімко до хмар
Щороку лиш тільки будинки, –
Шумів серед міста широкий бульвар
І пахли приємно квітинки.
Струміли фонтани і бризки води
Свіжили охочих улітку, –
Мрійливо жбурляли монети завжди
В басейни дорослі і дітки.
Тінистого скверу знедавна нема
В тіснині бучних хмарочосів, –
Квартири зі зручностями усіма
Мене не приваблюють зовсім.
Помітно змінився навколишній світ
І зникли ясні небокраї, –
Даремно дорогу до сонячних літ
У джунглях бетонних шукаю.
24.11.22

- Навіщо ввечір малюватись? –
Щораз Ганнусю сварить мати –
Скажи, для чого фарбуватись?
Тобі ж тепер лягати спати.

- Фарбуюсь, значить, є причина:
Бо сором, - каже їй Ганнуся. –
Якщо комусь із хлопців нині
Ненамальована приснюся.

Осінній парк укрила позолота,
чаклунка-осінь захопила трон.
Відкрити має для зими ворота
уже невдовзі армія ворон…

Їх лемент долинає з верховіття
столітніх ґінкго, буків і дубів,
у ці часи гіркого лихоліття
відлунюючи дзвоном ланцюгів…

Неподалік, у глибині алеї,
стоїть ліхтар. Своє він відсвітив
і голову схилив у апогеї
жаскої протидії двох світів.

На рубежі лихої тьми і світла,
межі одвічній між добром і злом,
віками де лише ненависть квітла,
а нині знов насилля проросло…

Стоїть ліхтар-вояк на полі бою,
від темряви собою світ закрив,
підтримує захисників-героїв
і сіє світло, не жаліє сил.

Тримайся, друже мій, ще небагато,
уже невдовзі ранок, сонця схід.
До січі споряджаються солдати –
від темряви розвіється і слід!

Не іди, бо я заплачу,
Що лишаюся один, –
Що без тебе стане важче
Веселити часу плин.
Не іди, бо пожалієш
Через рік чи, може, два,
Як чиїсь побачиш дії
І любов не на словах.
Не іди тепла шукати
Там, де царствує зима, –
Де, крім протягів у хаті,
Поселилася пітьма.
Не іди, так гарно вбрана,
Мов зібралась до вінця, –
Не шукай між хвиль незнаних
Особливого плавця.
Не іди за небокраї
В непроглядність темноти, –
Не іди, хоча бажаєш
В ногу з мріями іти.
Або йди, та не затримуйсь
І скоріш вертайсь затим, –
Якщо стане жаль за кимось
Невимовно дорогим…
23.11.22

Це ж десь береш ті
фемінітиви ти,
щоб всіх тут врешті
зфемінітивити!

2022

***
А на базарі є вага і міра,
та чесного шукаємо дарма,
так само між фанатиків у вірі
і між фанатів біса зокрема.

***
А мій онук запитує наївно, –
що то за служба в лаврі України?
А я, відповідаючи, радів, –
то служба еСБеУ, а не попів.

***
А наш емір у якості ґаранта
тримає юду типу єрмака,
інакше доля і його така,
і у сім’ї – як у колаборанта.

***
А на папері наші лають скрепи,
уже й не помиляються ніде,
але, як у поганому вертепі,
талановиті дурні і дурепи
ще водяться на сайті де-не-де.

***
А біля мене ні далеких друзів,
ні ближніх ворогів, тому, – амінь...
Я оживу в майбутньому союзі
нових і невмирущих поколінь.

***
А на моєму сідалі зозулі
і півні у поезії – зеро,
а я мокаю в каламар перо
і кожному виписую пілюлі.

Пародія фіналу
А мене малюють бузувіром
вороги і недруги. Пітьма
огортає недолуге й сіре,
де моєї участі нема.

11/22

На сухі пожухлі трави
Першії сніжинки впали,
Як дівоча цнота чисті
Срібно-білі та іскристі.

Виграють вони на сонці,
Обліпили все віконце,
Слід лишили, наче стежку
Вишиваночки-мережки.

2022 р.

Породжені війною розуми свідомих,
землі своєї праведних творців,
вони є з болю, крові й куль ворожих,
тіла викувані з молитв.
Могильнії міста катованих життів
та сенси поміж тихих слів,
квітчанії поля думок страждалих,
останній материний спів.
Що бачиш ти в снах полеглих?
Пекельне зарево прийдешніх днів
чи шлях свобод вельми п'янких?


Авторка: Валерія Ворона
26.08.22

Стрибну на трамвая приступку,
зі дзвоном вперед покочу:
ось стрімко крокує Ступка,
ось каву п‘є Покальчук.

А ось - як взагалі повірити? -
навіть у горлі ком:
рудий весь з очима сірими -
Франко…

А це - граціозний, мов кіт
від самопальних кутюр,
геній, піжон, ерудит -
юний Роман Віктюк.

А ось для пані вибирає квіти
красень у шарфу помаранчевому…
Такого як не помітити?
Звичайно ж - Сергій Данченко.

У лабірінті вузеньких вулиць,
у млі незворушних століть,
наче пчілка у вулику,
старенький трамвай дзеленчить…

Обличчя суворих будинків
витягнуті, мов у Ель Греко.
Сонце спілою динею
десь майорить далеко.

Стрибну на трамвая приступку,
відчую, як тінь, самоту.
Підступить сльоза підступна -
я її проковтну…

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Пані мене люблять - о-го-го!
А от чоловіцтво щось не дуже.
Бо не п'ю із ними самогон,
Сполом не валяємось в калюжі.

А з жінками - цьом! А потім "Ах!",
В кожної із них щороку - бебі.
Скільки ж тих рогатих бідолах...
Мабуть, більше, ніж зірок у небі.

Ледацюга дрихне на печі,
А моторний - цвях, а не вареник.
Йде сусід на працю ще вночі,
А дружина - шасть бігцем до мене.

А за нею друга! Ну і ну!
А за нею третя і четверта!!!
Ех, мені б не любку, а жону,
Бо інакше скоро можу вмерти!

Всі засуви, гаки і замки
Хтось одбив на дверях і на хвіртці...
Все ж з села прогнали мужики,
Голяка втікав аж до столиці.

21.11 2022р.

І гарячу, і промінну
Я шукав таку й зустрів, –
Ти – мій янгол незамінний
До кінця нестримних днів.
У веселій і печальній
Доброти лише штрихи, –
Ти – мій янгол сповідальний
І покута за гріхи.
Ні на мить не вгомониться
В грудях шум серцебиття, –
Ти – мій янгол яснолиций
І кохання розкриття.
Десь, як пісня, плітка сплесне
І покотиться луна, –
Ти – мій янгол доброчесний
І життя мораль одна.
Я стою донині твердо,
Бо в стривоженім краю
Ти, мій янгол милосердний,
Бережеш жагу мою.
22.11.22

Не хоче влазити в борги
Перед землею небо, –
Несе морози і сніги
Михайло так, як треба.
Січуть обличчя наяву
Сніжинки кришталеві, –
У білім мороці пливуть
І губляться дерева.
Душі живої навкруги
Не видно і не чути, –
Ні перейти оці сніги,
Ні зором осягнути.
Роблю стежину до воріт
Ранковою порою,
Бо побілив зчорнілий світ
Михайло білизною.
21.11.22

            І
«Мало-мало, шекель, упарсин...» –
три вагомі рівні виживання,
а мені лишається один –
дряпати листи «до запитання»
Валтасару, що уже почив.
Ну, а я живу... а як загину,
хай би й не поет, але людина...
і, можливо, не даремно жив.
Із усіх непояснимих див
пізнаю останнє і єдине,
що то є – поезії мотив
і... не знаю, бо заполоняє
читача кудахкаюча зграя
і її суєтний наратив,
у якому логіка, буває –
наче... сіяв і не покосив...
мова і граматика кульгає,
і неологізмами «вражає»,
і ведмідь на вухо наступив.

            ІІ
Віддаю належне патріоту,
що пародіює ворогів
під гітару і веселий спів...
може, це й не воїна робота –
чути за осанною вітрів
пісню – панацею від скорботи,
соло арфи, чари голосів,
навороти соковитих слів...
думки феєричні повороти,
і ні се, й ні те... і золоте,
і ніяке, й де-не-де високе,
що зігріє душу одиноку,
та іще видумується те,
що сьогодні, ніби... не на часі,
а комусь і зайве... а наразі
ліра музи нагадає нам,
що були веселими учора,
поки мали...
            мали свій «фіґвам»
і не мали...
            ні біди, ні горя.

            ІІІ
А тепер і горе не біда...
тільки-що досада не щезає,
що слугує у попа балда,
а слуга народу – тамада,
що відвоювати обіцяє
те, що «скомуніздили» брати,
(і за це нас, Господи, прости)
і за те, що ідемо до раю
ворогами армії орди...
..........................................
як би не казилися кати,
а деокупація триває,
заодно – очищення душі,
поки захищають рубежі
не піїти, а обранці долі
ті, яким війна гартує волю...
та влізають в образи чужі,
нібито герої і мужі –
претенденти на фальшиві ролі.
Не лише поезія одна
пише і карбує імена
у літопис нації нової,
поки є один у полі воїн
і його історія сумна:
за межею спокою – війна,
на межі із ворогом – герої.

11.2022

Жалівсь Євген у школі:
- Учора ледь не плакав.
Додому йшов поволі, -
І враз вкусив собака.
Питають всі охоче:
- Чи ти злякавсь страшенно?
А що ж робити, хлопче,
Якщо він був скажений?
- Хіба ж я зовсім дурень?-
Аж смішно враз Євгену,-
Щоб я на спір із другом
Тягнув за хвіст скажених.



20.11.2022

Можливо, вчені знають те,
Що мені поки що здається дивом:
Листом покривалось дерево навесні,
А восени, як і всі, бронзові шати скинуло.
Та ось у передзим’я на подив невігласам
Оголене дерево раптом... розквітло.
Дощі періщать, холодом пройма,
А воно квітом день у день густіше.
Дивлюсь на дерево і смуток обійма.
Отак трапляється і серед люду:
Попри поважнії літа і неміч
В молодики дідугани пнуться.

Шоковий вузол голосу –
справжнє моє зонґе,
коли пазурі – в подушку
і пульс – до шизи, до тромбів!

Коли во плоті́ із ліній
мереживо мрій закуто, –
воно доросте до спрута,
воно і тебе скрутить,
і тих, хто у сотім коліні,
якщо їхня плоть із ліні.

Просто і пізно знайдено
острів з єдиною пальмою.

31 січня 1992 р., Київ

То не грім гримить у полі, не вогонь гуде,
То Тимофій до Молдови свататись іде.
І «сватів» із ним чимало – козаків, татар.
Сонце той похід вітає радісно з-за хмар.
Йдуть «свати», пісні співають, на весь степ їх чуть.
Нехай у Молдові знають, що свати ідуть.
Здумав Богдан оженити старшого свого
На Розанді - доньці гарній Лупула того,
Що в Молдові тоді правив. Може б, сват поміг
Йому з ляхами боротись, подолати їх.
Йде Тиміш через Ладижин та «сватів» веде,
А за ним тихенько батько із полками йде.
Раптом хто захоче сину шлях перепинить,
Доведеться тоді йому добре пояснить,
Щоб не заважав коханню, щастю молодих.
Бо коханню заважати – то великий гріх.
Ой, не радів зовсім Лупул сватанню тому,
Не хотілось мать поляків в ворогах йому.
Хотів якось «пропетляти», тож листа послав
Аби гетьман Калиновський його виручав.
А у ляхів свої види на Молдову є.
Калиновському ж і помста спати не дає.
Він Богданові ще й досі Корсунь не простив,
Скільки років у полоні у Криму провів.
Тож зібрав чимале військо, під Ладижин став,
Понад Бугом чималенький табір збудував,
Бо ж чекав ще на підмогу звідусіль полки.
Хоч було достатньо сили в нього. А, поки
Лаштувати взявся військо, бо ж поміж вояк
Він не мав авторитету, не здобув ніяк.
Через що з Пшиємським в нього вийшли нелади.
Бо ж той поміж тих вояків, як герой ходив.
Тож і злився Калиновський та чекав на вість,
Коли ж зможе на Тимошу він зігнати злість.
А, тим часом, від Богдана лист прибув йому.
Іще більше розізлився, бо в листі тому
Той писав, що неслухняний його старший син
Захотів жону узяти, йде в Молдову він.
Чому ляхи зупинились на шляху його?
І лихого чи не мають на умі чого?
Бо ж свати гарячі в сина – варто зачепить,
То вони в гарячці можуть добре і побить.
Щоб не було ляхам лиха – краще б відійшли
І дорогу до Молдови синові дали.
Сам Тиміш звернув на північ, наче оминав
Ляський табір і напасти наміру не мав.
Поки ляхи за «сватами» розвідку вели,
Тут південніше йі татари річку перейшли.
А на другий день напали ляські табуни
Та коней собі забрали багатьох вони.
А на перше червня й зовсім близько підійшли.
Так, що з табору їх ляхи бачити могли.
Послав тоді Калиновський кінних проти них
Та татари завернули в степ коней своїх.
Вже зібрались було ляхи гнатись по сліду,
Як дізнались, що козаки і татари йдуть.
Тож вернулися у табір. Клята ж татарва
Мчить слідом і, кого бачить, того убива.
Тут примчала і сторожа з півночі якраз,
Кричать: - Там Тиміш зненацька налетів на нас!
Полякались тоді ляхи, раду завели,
Пробиватися із боєм радить почали.
Залишити табір німцям, хай боронять тут,
А самі вони прорвуться і війська зберуть
Та й ударять з усіх боків…Калиновський встав:
- Боронитимемо табір! – тільки і сказав.
А вночі, як ляхи раду в таборі вели
І полки й орда з Богданом за Буг перейшли.
Зайняли навкруг висоти, стали у лісах.
Не промчиться непомітно поміж них і птах.
Як дізналось ляське військо, що гетьман рішив
Дурно табір захищати - гнів всіх охопив.
- Краще Хмелю піддамося, гетьмана здамо!
Ми ж такий великий табір не відстоїмо!
Калиноввський налякався, до німців помчав,
Їхній полк окремий табір понад річку мав.
Лиш на них і сподівався гетьман у той час.
А уся кіннота ляська здумала якраз
Через Буг скоріш тікати, поки бій не йде,
Може там в степу рятунок для себе знайде.
Хутко кинулися в воду, на той бік пливуть,
Калиновський німцям каже, хай услід їм б’ють.
Піднялася стрілянина – німці б’ють своїх.
Ті коней на них кидають, щоб прикрили їх.
Почалася колотнеча. Ледь Богдан прознав,
То одразу у атаку козаків погнав,
Щоб врубались в середину табору того
І надвоє розділили чимскоріш його.
Та велів Золотаренку з півночі іти,
Від Ладижина на табір козаків вести.
Бачить тоді Калиновський – непереливки.
Кинув на Золотаренка піші він полки.
Сам же взяв усю кінноту, що іще була,
Аби з ним вона на південь на татар пішла.
Ледве вирвалися ляхи з табору того,
Розлетілися, розбіглись степом аж бігом.
Нема кому воювати, з ким татар долать.
Калиновському прийшлося в табір повертать.
А у таборі не знають – хто уже і де,
Скрізь страшенна колотнеча табором іде.
Напосілися козаки, ляхів розвели.
Там Пшиємського з полками у кільце взяли.
Тут Собєського загони з усіх боків б’ють,
Розвернутись, роздивитись ляхам не дають.
Вже і сутінки спустились, наступає ніч,
Колотнеча не стихає, скрізь лунає клич
Ляхів бити. Лиш татари в стороні стоять,
В темряві супроти ляхів битись не хотять.
Коли темряви бояться, то Тиміш велів,
Щоби хтось копиці сіна в таборі спалив.
Запалало, освітило усе навкруги,
Добре видно, де козаки, а де вороги.
Тоді й кинулись татари в поміч козакам,
В сподіванні, що їх здобич в таборі чека.
Опирались люто ляхи, билися на смерть,
А вона тоді зібрала душ у торбу вщерть.
Бо ж нікого не жаліли козаки в бою.
Велів Богдан, хай нікому спасу не дають.
Поки ляхів добивала в таборі орда,
Тимофій наказ козакам йти на німців дав.
Налетіли козаченьки на німецький стан.
Там сховався, поміж інших і ляський гетьма́н.
Бій короткий та жорстокий , табір здобули
І усіх підряд рубати вони почали.
Не дивилися – чи ляхи, чи то німці є,
Ледве ворога побачить козак, то уб’є.
Тут загинув Калиновський, син його поліг,
І Собєський упав мертвим козакам до ніг.
А тим часом на півночі бій іще кипів,
Ляхів там Золотаренко добре напосів.
Та ті люто опирались. Коли бій затих
Тут на півдні, то Тиміш всіх козаків своїх
Повів тому помагати. Вдарили у тил,
Напосілися на ляхів, стисли з усіх сил.
І рубали, вирізали до одного всіх.
Пам’ятали – велів гетьман не жаліти їх.
Полягли тут і Пшиємський, Одживольський та
Ще багато простих ляхів – хто ж ім’я питав.
За півночі стихла битва – нема кого бить.
Усе військо ляське майже покотом лежить.
А під ранок прибув Богдан, поле оглядав.
Весь полон, що залишився і добро віддав
Він татарам. Добра було вдосталь отого,
Полонених зовсім мало. А усе того,
Що знав Богдан, як татари полон наберуть,
То кидають тоді битись та у Крим ідуть.
Щоб вони так не чинили, він наказ і дав,
Щоби живих в бою ляхів ніхто не лишав.
Може, то було й жорстоко та ж війна була,
Та і рана берестецька ще ж не зажила.
Сам забрав собі гармати – бо у них нужда
Та й наказу вирушати до Молдови дав.
Подивився, скільки вбитих в таборі лишив
Та місцевим поховати їх усі велів.
Ті не стали то робити – багато ж таки.
Довго ще на тому полі біліли кістки.

Чи на сірому коні
Чи на білому
Архистратиг Михаїл
Уже поблизу.

У руках трима меча
Войовничого,
Щоби оркам-москалям
Не хотілося

Та й на Київ нападать
Й на Вкраїноньку.
Допоможи, святий нам,
Додай силоньки.

Переможемо разом
Всіх загарбників
І за дружнім всі столом
Святкуватимем.

2022 р.

Подих ночі.
Мерехтливе місяця тепло.
У минуле
листопадом стежку замело.
Не забути
весняної ніжності розмай...
Снігопадом
замітає мій чарівний край.

Сказала в злості ти:
«Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Скільки мов пам'ятаєш нині?
А у мене лишилась - рідна.
...Як там осінь в твоїй країні -
Золота, не дуже ковідна?

Золота і у нас. Дощило,
Трохи небо промило зболене.
Живемо. Й де беруться сили -
Із землі? Кажуть, тут намолено.

Медом мазано. Сила ллється
Із землі, що ми точно звільнимо.
Ти не слухай брехні. Слухай серце,
Що потужно пульсує хвилями.

Знаєш, лжа, і біда, з'єднавшись,
Не питають кордонів, друже.
Слухай серце моє, як завше,
Listen to my heart, as usually.

Рідна мова
в моєму
мозку,
Зрозумієш
мою
єдину,
Нескориму:
мій ворог -
Moskow.
Чуєш,
в серці моїм -
Україна.

20.11.2022

Чую в голосі вітру прогнози
На найближчу добу або дві, –
Він віщує тривалі морози
Й буревії іще снігові.
Розколисані ріки впокорить
Крижаний і скрипучий покров,
А гаї і поля неозорі
Дочекаються білих обнов.
Переметів горби невеличкі
Сніговій намете крадькома, –
І затенькає в шибку синичка,
Що з’явилась нарешті зима…
20.11.22

Осене, ти чарівна пора
золотих емоцій і овацій!
Що на повну я не запалав
у поезії на пів пробачив.

Що медове почуттів тепло,
синьо-золота красуне Осене,
із бажанням майже все втекло
у пройдешнє стопроцентно прощене,

бо слова і прояви людські
непрості обставини не витіснили,
бо з тополі золоті листки
пролетіли потягами швидкісними.

10 11 2022

Мовчання - це вир ненароджених слів,
що б‘ються під серцем щомиті -
і вдень наяву, і вночі уві сні,
а потім вмирають, як квіти…

А взагалі, чи комусь потрібен
грунтовний відвертий звіт
за, так би мовити, звітний період
ніким не бачених літ?

І справді, чи комусь цікава
добірка твоїх стенограм -
вся чорна, наче подвійна кава,
з краплинами світлих плям?

Чи хочеш вийти на площу, може,
і кинути в небеса:
«Почуйте, люди! Почуй мене, Боже!»?
Ні, краще мовчи… Сам.

Мовчання - це струм ще не вбитих мрій,
що б‘ються під серцем щомиті -
не поза грою, а завжди у грі, -
і згодом зростають, як діти.

2022 рік

Про що думки твої жіночі,
Коли не сняться зовсім сни, –
Коли навколо палахкоче
Жахливе вогнище війни?
Лише молитви неугавно
Ти виголошуєш завжди,
Тож не стає таємне явним
Під час кривавої біди.
Коли пішли на фронт обойко
Синів, не відаючи страх, –
Усе в душі, крім сліз і зойків,
Жалю і болю на очах.
Усе в собі тримаєш стійко,
Щоб не наврочити ніяк
Двадцятирічним парубійкам,
Під час привалів і атак.
Допоки гупають гармати
Й немає спокою ознак, –
Жіночу душу не спізнати
І не утішити ніяк…
19.11.22

На світанку душі тихий шелест озер...
На світанку душі пряні пахощі трав...
Бути! В миті, що тут і тепер...
І пізнати глибини, в які не пірнав!

Слухай, слухай: життя тиху пісню співа.
Слухай, слухай настроєні струни
В тих акордах фальшивої ноти нема
Голос тихий, щасливий і юний...

Кришталеві чуття, ти неси - не зрони
Вільні душі не носять кайдани...
Розквітають від доброго слова вони
Від погорди ж лихої - зів'януть.

І кружляє життя танком сонячних мрій
Серце б' ється чуттєве і п' яне
Ти його бережи, свіжим подихом грій
Й не скінчиться ніколи світанок.