Як тихо нині у густому гаї...
І навіть легіт зморений затих.
У верховітті зрідка пролунає
Розгонистий, гучний пташиний сміх.

Лише цикади, як спадає спека,
Ледь “крещендують”* на своїх гудках.
Вібрує ніжно дерев’яна дека** --
Їжак розкрився, і увесь розм’як.

І мліє сад у поцілунках літа,
Трава схиляє пагони гнучкі.
І позіхає ізпросоння вітер,
Качається, мов кіт в ній — залюбки.

І сутінки вкривають райські пущі,
І сонечко прощально нам: “Блись-блись!”
І огортає подихом цілющим
Замріяна і злагідніла вись.


14 липня 7530 (Від Трипілля) (2022)

Чи є на світі Бог, чи ні,
Судити ні до чого,
Коли щоночі голосні
Повітряні тривоги.
Служитель культу й атеїст
Повинні пам’ятати,
Що бомба ділить навпіл вміст
Між бідних і багатих.
Чи є на світі Бог, чи ні,
Дізнатися той зможе,
Кому на цій страшній війні
Загинути не гоже.
Щасливчик точно розповість
Про всі лихі дороги, –
Чи він відвертий атеїст,
Чи віруючий в Бога.
15.07.22

1. Я люблю своє сиве волосся -
В ньому безліч небесних світил.
Хай не все, що хотілось, збулося -
Ними сяє увесь небосхил…

2. Я люблю своє виткане тіло,
В котрім біль і своя сивина.
Знай душа недарма прикипіла -
Наче Бог і не Бог, сатана…

3. Я люблю свою душу ґвалтовну.
Якщо й навіть когось невзначай…
Її щирість відроду безмовну,
Що хлюпоче, бува, через край…

4. Я люблю в собі згадану трійцю…
Без любови і місце пусте!
Писанину, надіюся, всю цю
Прикопаю, колись проросте…
20 - 21. 06. 2022.

1
Війна пройшлася Кримом кілька раз.
То увірвались німці, наступали,
То ми десантом їх від Керчі гнали,
То вони знову розгромили нас,
А потім й Севастополь узяли
І майже вщент все місто зруйнували.
А потім знову наші наступали,
Поки увесь очистити змогли.
При тім народу стільки полягло:
І тих, які десь на фронтах пропали,
І тих, що просто під коток попали
Війни, якій усе одно було,
Чи мирний ти, чи з зброєю в руках.
Бо жертв своїх війна не розрізняє,
І мирних, і військових забирає.
Та, мабуть, мирних ще скоріш шука.
А тут іще не скінчилась війна,
Як Сталін тих карати заходився,
Хто, як йому здавалось – провинився –
Співпрацював із німцем. Та вина
Не на людей окремих покладалась,
А на народи. Першими татар
Узявсь депортувати «новий цар»
Так, що в Криму нікого не зосталось.
А далі за вірмен, болгар узявся,
За греків, турків і румун, циган.
НКВС виконувало план,
Ніхто в Криму із «винних» не сховався.
Про німців, італійців я мовчу,
Їх в сорок першім ще депортували,
Вони ще й гадки зрадити не мали
Та Сталін, наче їх думки відчув.
Лежать в руїнах села і міста,
Всі бур’яном поля позаростали.
Ще й техніку розбиту не прибрали
Так і ржавіє на дорогах та.
Але на все те рук не вистача.
В містах простіше, там життя ще тліє,
А в селах степових лиш вітер віє
Та сови перелякано кричать.
Щоб врешті край той мертвий відродить,
Надумав Сталін із російських отчин
У Крим привезти тисячі «охочих»,
І Крим російським взагалі зробить.
І сотні вербувальників метких
Роз’їхались по півночі й по Волзі,
Куди війна не завітала досі,
Аби до Криму закликати всіх.

2
Село Прорєха у Поволжі десь.
Село звичайне, там таких багато,
Стоять як на белебені три хати
І дах у всіх аж похилився весь.
А ні парканів біля, ні хлівів.
Бур’ян у пояс, нікому скосити.
Давно уже життя скінчилось сите,
Коли колгоспи Сталін тут завів.
Всіх, хто трудився – куркулем назвав,
Кого в Сибір із сім’ями відправив,
А кому кулю та й по всьому справа.
Найбільший ледар головою став.
Усю худобу вивели давно,
Ще як в колгосп її позабирали,
Від голоду вона там вся і впала.
Не так то легко керувать воно.
Грошей ніхто не бачив у селі,
Лиш трудодні, як вийдеш на роботу.
Кому ж задарма працювать охота,
То ж лише відбували взагалі.
Але з села нема куди іти,
Хіба до війська. Паспорта немає,
Без паспорта міліція впіймає
То й до Сибіру можуть упекти.
Одна надія лиш на самогон.
«Казьонки» ж бо давно ніхто не бачив.
Напився і життя світліє, наче.
Всі гнали( хоч боялися) його.
Так день по дні і рухалось життя –
Запой – похмілля, деколи робота.
Про завтра знати не було охоти,
Тут день хоча б прожити до пуття.
І от прибув вербовщик у село,
Почав усіх запрошувать до Криму,
Намалював їм райськую картину,
Розказував чого і не було.
Що то курорт,лиш спи-відпочивай,
Сади і море, гори – рай, неначе.
Хоч сам він Криму того і не бачив,
А лише чув, що то чудовий край.
Так розписав, що й сам повірив в те,
Що він людей до раю закликає.
А люд про Крим уявлення не має,
Але ж чутки доходили, проте,
Про Крим отой. І гарні все чутки.
Отож народ одразу підхопився
І їхати до Криму зголосився.
Всіх записав вербовщик той меткий.
Тут людям, наче ж нічого втрачать,
А там чекають гори золотії,
Молочні ріки, про які лиш мріють.
І, головне – не треба працювать.

3
В «теплушках», у Криму вже на возах,
Їх привезли й лишили серед степу.
Чуби куйовдив вітерець їм теплий,
Хоч нещодавно і пройшла гроза
Та степ сухий, потрісканий стояв.
Ніде навкруг ні озерця, ні річки
Аби хоча б напитися водички.
Лише бур’ян у полі проростав,
Що вже давно покинуте було.
Хатки стояли кинуті татарські.
Мов прибули в якесь мертве царство.
І це все називається село?
А жити ж як, коли нема води?
В них дома там дощів іде багато,
А тут ще землю треба поливати.
Та кому треба зайві ці труди?!
Ще де її і взяти – воду ту?
А у хатах холодних чим топити,
Коли навколо лиш трава і квіти?
З дерев – одне, напевно на версту.
А вже куди вертатися – нема.
Самі на авантюру зголосились.
Можливо, зразу з горя б і напились
Та і півлітри вже ніхто не мав.
А тут її із чого наженеш?
Єдина радість – і тії не стало.
Сердиті на дорогу поглядали
Та лише степ один кругом без меж.
Так серед степу й гибіли вони,
Злі на весь світ, на Сталіна, на владу.
В хатках татарських ледь навели ладу,
Не побілили, навіть і стіни,
Хоча в татар все чинненько було,
Вони в порядку в хаті все тримали.
Та москалі все скоро поламали –
Чи то безрукі, чи комусь назло.
Хати так і зостались в бур’янах,
Ходили зрідка працювати в полі,
Не наїдалися ніколи вволю
І лише мрія теплилась одна –
Назад вернутись в свій «домашній рай»,
Де усе звичне і усе знайоме.
Хай стара хата, крита під солому,
Нехай курна, але своя і край.
Там все з землі само собі росте
Не треба працювати до утоми.
Отож у мріях лиш одне – додому!
В життя, хоча і бідне та просте.
Таких у Крим багато навезли,
Які не те, щоб щось відбудувати,
Не знали, як тут можна виживати.
Бо й не хотіли того й не могли.
А тут чутки зненацька поповзли,
Не знати, хто про те вже постарався:
Хрущов по Криму їздити зібрався…
Хоча б йому пожа́лілись були.

4
Здіймався шляхом жовто-сірий пил.
Ой, нелегкі гірські дороги Криму,
Долали ледве їх старенькі ЗІМи,
Здавалося, повзли з останніх сил.
Та ось уже спустились на плато,
А далі в степ. Хрущов дивився з сумом,
Про щось своє, мабуть, недобре думав.
Тих дум його не перервав ніхто.
Було від чого сумувать йому.
Вже десять років, як війна минула,
А тут, немов це тільки вчора було.
Лише на узбережжі у Криму,
Якось ще трохи теплилось життя.
А далі геть розбиті вже дороги,
Пусті аули, навкруги нікого,
Нема кого й спитати до пуття.
А на плато, неначе йде війна,
Стоїть розбита техніка, ржавіє,
У бур’янах голодний вітер віє,
А ті стоять високі, як стіна.
Суха земля потріскалася скрізь.
З палацу хана у Бахчисараї
Одні руїни. І фонтан не грає,
Й заплакати немає в нього сліз.
Та ще й тупезний перший секретар,
Що стрів і супроводжує в дорозі.
Він ферми, навіть, відрізнить не в змозі.
Тож тліє в грудях у Хрущова жар
І сумнівів,і злості, і тривоги.
Іще не знає, як з цим далі буть,
Ще хоче думку у Москві почуть…
Аж тут юрба стоїть серед дороги.
Спинились ЗІМи. І юрби стоїть,
Мовчить, неначе перших слів чекає.
І не чіпа, але і не пускає.
Хрущов теж вийшов, дивиться, мовчить.
І тут з юрби питання кинув хтось,
Та другий, третій…Далі почалося.
Юрма заголосила стоголосо,
І спробуй з того розібрати щось.
Кому про їжу, кому про житло,
Комусь болить, де ділась допомога,
Бо ж обіцяли – не дали нічого.
Про воду, бо ж її тут не було.
Про те, як важко жити, про біду.
«Картопля не росте, капуста в’яне!»
«Клопи заїли!..» - геть уже погано.
Жаліються і, наче чогось ждуть.
І, доки у юрбі всі говорили.
Хрущов на них зневажливо глядів:
- Чого ж усі поїхали тоді?
І видихнув весь натовп: - Обдурили!..
Після таких от зустрічей, а їх
Було багато – тиша у машині.
Реве двигун, шурхочуть шляхом шини.
Хрущов сидить в полоні дум своїх.
«Як можна швидко Крим відбудувать?
Татар не можна, звісно повернути.
Про росіян теж можна вже забути.
А, може… Україні передать?
Їм воно ближче і вони такі –
Як візьмуться гуртом – то відбудують.
Лиш українці Крим і порятують.
Ось відповідь на роздуми гіркі».

Очима вдарився об очі
Й відчув шалений біль в душі.
Хитнувся – і надія в клоччя,
А щастя – шасть у комиші.

– Скажи, ти з ним чому? – Мовчання...
А серце – птахом із грудей...
І погляд, мов німе прохання,
Надії ще від неї жде.

– Ти ж так кохала, мила, люба,
І раптом – сонцем об траву...
Я навіть погляд твій голубив
І річки росяну канву.

Бо в ній твої купались руки,
Й від них ішов п’янкий той хміль.
І раптом – погляд до розлуки,
Удар очей, нестерпний біль...

Пройшла, минула, і далеко
Несла так витончено гріх.
Він в землю вріс, немов смерека,
З коханням, кинутим до ніг.

Я б зорі кинула тобі до ніг,
Холодні зливи розвела руками,
Так вірності набрид той оберіг,
Як тисне тяжко він мене роками.

Лівак міцним же кажуть, робить шлюб...
Та дивиться із неба Бог сердито...
Уже б давно твоїх торкалась губ,
Якби уміла з Богом говорити.

Я б народила зоряних дітей -
Таємна зустріч, солод, щастя диво...
Торочить Бог мені одне і те...
А той все шепче: Таню, йди наліво!

14 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я зорі кинула б тобі до ніг,
Холодні зливи розвела руками,
Та не зашити в серце оберіг,
І не напитись щастя з порцеляни.

Я б витерла ридання співчуттям,
Душевний біль просіяла крізь сито.
Змінила б на едем твоє життя,
Якби уміла з Богом говорити.

Я б огорнула в ніжність орхідей,
Полікувала б виснажені крила,
І народила б зоряних дітей,
Якби хоч трошечки тебе — любила.

14.07.2022р.

Вечірнє небо малювало
сумні історії війни,
де кляті гроші правлять балом…
Вони, вони, лише вони!

Раби прийшли звільнити вільних
від волі, статків і життя…
Кипить війни гірке свавілля,
ґвалтує кат мале дитя!

Убогі тілом і душею
нам знову принесли ярмо,
але свої встромити шиї
у нього – ми їм не дамо!

Півтори сотні діб війни…
А скільки отаких ще буде?
Колише вітер полини,
війни спливає новий будень…
Сідає сонце за поля,
над бруствером спадає спека.
За день розпечена земля
чекає ночі. Недалеко
лунає пісня цвіркуна,
що поріднився із окопом,
а викрутаси кажана
уже нагадують Европу…

Між нагромаджених думок
і чакр, зачинених навічно,
душа говіє, мов димок,
про щось сиґналить потойбічно.

Ти п’єш – і губиш божество,
природу кидаєш у грубку,
програвши все своє єство,
вступаєш з бісом в оборудку.

Отрута зéлої змії
просякла всі ряснí початки –
на творчі задуми твої
складає смерть хмільні нотатки.

Хай найдотепніший талант,
хай хоч священне провидіння –
а все ж, руйнується атлант
від щохвилинного сп’яніння.

12 квітня 2003 р., Богдани́

Петровими батогами
Літо коней поганяє.
Ті ступають крок за кроком,
Де ромашки жовтоокі,

Де вогнями маки квітнуть
І роздмухує їх вітер.
Де волошечок блакить
Й пісня жайвора бринить

Та й понад широким полем,
Золотим пшеничним морем.
Ой, ти, жайворе співай,
Рідну землю прославляй.

2022 р.

Дозріває смородина в липні
І достигли малини плоди, –
Тільки мухи докучливо липнуть,
Хоч відмахуйсь, хоч просто сиди.
Призвичаююсь швидко, бо звикнув
До всього, чим наповнений дім, –
Крім врожаю щедротного липня,
Є мрійливості місце у нім.
Поза обрієм сонечко никне
І птахи повертають здаля, –
І задуху гарячого липня
Поглинає поволі земля.
Ні шелесне ніде і не скрипне,
Не шелепне вночі край води, –
Лиш на зорі чатує невсипно
Поміж хмарами місяць блідий.
14.07.22

Тривога - відбій, тривога - відбій...
У проміжках часу сотні вбитих надій
Сотні вбитих Романів, Степанів, Оксан...
Зламався лічильник від кількості ран

Тривога - відбій, тривога - відбій...
Знов Вітчизну шматує вогняний змій
Усім не сховатися, майбутнє - туман
Розбитих сердець сумний караван

Тривога - відбій, тривога - відбій...
Плач, коли важко, а як можеш - радій
Вже помсти клекоче бездонний вулкан
За наших Романів, Степанів, Оксан...

Ми навіть не знали, чия це весна і чиї у ночей наших ніжні були імена.
Ми тільки навчились мовчати. Нам лише здалося, що легко зростися думками.
Я просто ішла повз будинок, де дивні мурали твої. Хтось мені говорив: «Обминай!»
Я просто навчилась боятись того, що раніше уміла любить до нестями.

Якби хтось одразу сказав, що відвертість можлива тоді, коли ми вже за крок до межі,
Якби на стінописі наших бажань не відбились спотворені тіні скорботні,
Тоді б не були ми, напевно, тепер абсолютно близькі й назавжди безнадійно чужі.
Тоді б зрозуміла: усе, що стається із нами, не варто лишати на потім.

Не варто боятись втрачати усе, що колись видавалось важливим чи надто простим.
На міцність не варто життя випробовувать просто геройської смерті заради.
Важлива лиш ніжність. Вона назавжди. А потрібно – не думай, не снися, пробач, відпусти.
Ти дихай. Ти просто живи. Засинай. Прокидайся. Про мене хоч інколи згадуй.
2022

Я вперше повертаюся додому,
болюче знаючи, тебе там вже нема.
Не вийдеш зустрічати. Нерухома
у домі тиша, вогка і журна.

То неминуче у житті – прощатись.
Історія добігла до кінця.
Тобі вже час, я маю ще лишатись,
лікуючи поранене буття.

Не гоїться. Не відпускає пам'ять,
мільйонами настійливих дрібниць
важливе одягаючи у рам’я
минулого з заплаканих зіниць.

Ми завтра знову встанем на світанку,
гуляти підемо, що з того, що дощить…
Таки піду. Одна. Недобрим ранком.
Я відпущу, пробач, іще болить.

Ось тільки знайду сили відчинити,
вовняну голову не стрітивши твою.
Минулий час. Як його помістити
у дім сьогоднішній, спорожнений? Люблю…

13.07.22

А знаєш, що я люблю?
Як листя тополь золотиться у небі яснім...
Як пахне трава по дощу, або після покосу...
І нарвати шовковиць рясних,
Їсти жменями з татових рук...
Або потай, нарвати в сусіда зеленцем абрикоси.

А знаєш, що я люблю?
Як мама пече пиріжки... Пахне вишня, ваніль, свіжа випічка, здоба...
Я люблю, не повіриш мені, як уранці реве худоба,
Просить їсти настирливо: му-у!
Я люблю, як співа соловей, але й павичі
Видають досить радісний звук із дзьоба.

А знаєш, що я люблю?
Коли гойдалки між дерев... Я лечу, я лечу й не боюся.
Я люблю, коли я сміюся,
Коли серце тремтить від щастя...
Я люблю: тріскотить багаття,
догоряє і ми кладемо у вугілля просту картоплю. А потім ще гарячу й у сажі - в рота.

А знаєш, що я люблю?
Взяти ровера й по узбіччі, тихо їхати вдаль.
Я люблю восени печаль,
і різдвяні вогні люблю... Так банально.
Просто хорошу книжку, щирих друзів, свою родину.
А ще... Хоч дається любов ця важко... та люблю її, Україну!

Його юність на спраглих губах,
Його розум і щира вдача...
Я щоразу гальмую страх,
І думки, що востаннє бачу.

Каже він, що усе неважливо
І що треба спішити жити
Муркочу я йому наживо.
Я кохаю його? Можливо...

Він ховає найкращих друзів
Обіцяє безжально мститися...
А хотіла би я у лузі
Біля ставу із ним любитися...

І коли він знімає бронік
Й у волоссі гуляє вітер
Його хочеться так, до болю,
До тремтіння, отак, любити!

Я б хотіла із ним на море -
Сіль в пупках, у в'єтнамках ноги...
Але каже він: воюватиму
Я до нашої перемоги.

Сідає сонце у смереки,
ховається в карпатський ліс,
а ми від дому так далеко…
Життя гайнуло під укіс?
Лиха війна забрала спокій,
калічить душі і життя,
а за спиною чую кроки –
то хлопці йдуть у небуття…

Ідуть сини за Україну,
щоб інші мали новий день.
Втрачаєм кращу половину,
А інші? Ті – анітелень…
Отак було завжди, віками –
найкращі завше йшли у бій.
Така у патріотів карма,
а інші – лише множать… гній.

Смокче ніч вим'я білої хмари,
В золотому сузір'ї — яса.
Довжиною в життя — мемуари
Пишуть пензлем — святі небеса.

Загубив капелюх лисий місяць
В хмарочосах неонових зір.
Шлях чумацький м'яке тісто місить,
Скатертина затерта до дір.

Вітер в клуні занурився в сіно,
Поколовся на гострій стерні.
Зле безсоння мордує постійно,
Кров'ю скрапують думи сумні.

Очі вікон заплющила тиша,
Хнюпить ніс потьмянілий ліхтар.
Хоч Всевишньому Богу молися,
Чи хоч душу клади на вівтар.

13.07.2022р.

Жнива під обстрілом, жнива…
Колосся вітру щось шепоче
Дорога в ранок ледь жива
Цікаво де ти зараз, Отче?..

І жодних в полі косарів…
Снопи на диво всі із диму
А ні оркестру, ні хорів
І нікому зліпити риму…

Життів зо-тисячі з ріллі
Очима сонце підпирали
І схоронилися в землі -
Тобі, безродище, замало?
12.07.2022.

Петля, петля іще петля,
за ними ґудзі, знову вузол…
Петляє глицею, петля
поет… Війна у нього муза!.

А незабаром і вінець –
чергова сітка маскувальна.
Орді наблизимо кінець
і нашим хлопцям річ нагальна!

Захистимо захисників
ми, волонтери з Коломиї!
На них надія з правіків,
а з нами Львів, Одеса, Київ…

Хай помагає лють і гнів
рашиста гнати з України!
Усіх здолаєм ворогів
і буде нація єдина!

Ну чому я не воїн?
Чому не на службі у Марса?
Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
і великого культу простого Шевченка Тараса –
професійно нездатна
і ветха, як супротигаз.

Ну чому я не кат?
Чому не на службі у біса?
Скільки рук закривавлених
гладять невтішних малят!
Скільки темних очей
насувають на правду завіси!
Ну, чому я не воїн,
чому далебі я не кат?

Серед жертв,
перероблених у золоте послухнянство,
опинити не схочу обрубаний свій інтелект.
Український резон – в наркотичному зіллі
й пияцтві!?.
Не віддай свій талант
чинарям
в кон'юнктурний проект!

5 травня 1995 р., Київ

Тут не тільки зорі
Ясно палахкочуть,
А й пітьма говорить
Тихо, як захоче.
Тут повітря свіже
Хочеться ковтати, –
Тут на смерть не ріже
Син поганий матір.
Тут не чутно досі
Вибухів ніяких, –
Лиш вітри приносять
Пил і сіють м’яко.
Між кущів калини
Стебла горицвіту, –
Клаптик України
Миром оповитий.
13.07.22

Жорстоке літо...
І я тільки чую одні слова,
Немов зажувало плівку касетну.
Немовби з чужого життя, і хтось їх вкрав:
"За віщо, ти, бог жорстокий, нас усіх покарав?"

Жорстоке літо...
І це не чуже життя.
Ця дівчинка із сумними очами,
Цей хлопець із опіком замість шкіри
Ця порожнеча в душі...
Усе це я.

Жорстоке літо...
А може лише двадцять п'ятий день,
Останній тиждень зими...
Так холодно, і самотньо...
Невже заслужили ми?

Жорстоке літо...
Зніміло кіно. І скролінг новин без кінця
І не перейматися: це ж не моє.
Я страус, я у піску... Я вірю лише в ЗСУ...
А хата скраю чия?

Жорстоке літо...
Лише середина. За віщо нас бог покарав?
Де чия провина? Де початок його, де кінець?
Сивина у дитини в скронях.
Все життя зійшло нанівець.

Жорстоке літо...
Порожньо-пусті слова:
-Як ти там?
-Нормально.
-А ти?
-І я.
Так духмяно трави цвітуть. І пахне полин.
Додає:
-Не дождуться. На#уй ідуть.

П’янко і солодко пахне жасмин,
Зорями небо вже вишила ніч.
Ллється життя на працюючий млин,
Що із розлук весь і радісних стріч.

Долі нитками зав’язана вісь,
Кожен отримує в неї своє.
Він є господар в житті, а не гість,
Сам собі долю невпинно кує.

За небосхилом стихають літа,
Падають зорі для юних в траву.
У кольорове дитинство впліта
Золото осінь, в якій я живу.
12.07.22

А давай святкувати життя.
І на святі ділити миті
Перетнулися ти і я
Десь у соняхах... Чи у житі...

Намагаємось вкраяти мить
І допити її до денця
Бачиш сонце у зелені віть?
Чуєш як зупинилося серце?

Бачиш ти: на дні озера ждуть
Зголоднілі тебе русалки,
Не спіши, і не йди до них -
Відпочинь у обіймах Мавки.

Навний світ... А ти в ньому хто?
Все я бачу так само ясно...
Там за обрій сіда воно -
Тепле сонечко літнє красне.

А у Яві є ти і я
На Яву доторкнусь губами
До щоки... І пірну в траву...
У обійми... І Всесвіт з нами!

Я посміхаюся широко:
Я маю оце знання
Як бігти по полю босою, щасливою, навмання...
Я у камінних джунглях
Знаходила рідні лиця
Я - сильна, слабка, ніяка.
Жабрачка й Верховна жриця.

Так смішно... Ви, люди, прагнете
З пустого в порожнє лити
Так сумно... Затиснуть холодом
Красиві гранітні плити.
А був чи ти?
Сонце сіло.
А вітер задув вогонь.
А ти все навшпиньки... Пошепки...
А ти усе осторонь...

А я посміхнуся голосно:
А я прозвучу зненацька.
І крикне Верховна жриця:
"Ніяка я не Жабрачка!"
Я можу крилом могутнім
Здійняти попутній вітер.
І скине з своєї спини
Той битий що віз небитих.

Яскравий вогонь засяє
Освітить священний путь
Куди тільки богом обраних
Тернисті стежки ведуть.
А я посміхнуся хитро,
Бо ж маю оце знання.
Не треба стежок проторених.
Я полем, я навмання!

Яка краса, яка краса! -
Сміються очі небокраю.
Такі блаватні небеса
Здається, в липні лиш бувають.

Куйовдить вітер угорі
Дерев густі зелені коси.
Іскрить в чарівній цій порі
Смарагдами — беріз волосся.

Переливається воно
На сонці ніжно мерехтінням...
І променисте п’є вино
Ясна погожа літня днина!

10 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Мені пишеш листи із весни,
та бракує їм ласки і змісту.
Восени ти мені подзвони,
коли серце укриється листом.

Коли визріє в ньому любов,
не до себе, до іншого світу,
і з теплом пригадається знов
те дощами утоплене літо…

Не носи ти образ у душі,
не колися печалями, сумом…
Не спіши до своєї межі,
не хизуйся собою над тлумом.

Любов – не лише антураж:
зітхання, квіти, поцілунки…
Побачиш не один пасаж,
коли заглянеш за лаштунки!

Зустріти мріяв все життя
одну лише – ту, рідну, душу.
Але кінчались каяттям
бажання оросити сушу…

Отак минув любові час,
утихнула пора зітхання…
Пора підводити баланс
душевним потягам кохання.

Ти завжди прагнув почуттів
солодких, як медовий трунок,
шукав небачених світів,
а натрапляв – на розрахунок…

Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
"Не терпіте ж, поготів!!!"

23 грудня 2005 р., Київ

Гроза мине і сонце знову
Вогнем яскравим спалахне, –
І ти в години світанкові
Щодня будитимеш мене.
Вустами, пальцями, словами
Ти досягатимеш мети,
Коли кружлятиме над нами
Диск сонця – зливок золотий.
Світ яскравітиме врочисто,
Немов буяння молоде,
Як тільки небо стане чистим
І всюди тиша западе…
12.07.22

Я слухав дощ...
Він нині Pietrodarchi...
Фанатичний, живий...

Безглузді пошуки...
Нікчемні слова...
Якби я був Богом то жив
би лише у вібраціях...

Що ж це ти, небочко, що ж це ти,
глипаєш бездною чорною?
Рвати на шмаття і торсати
згуба взялась наші обрії.

Що то за боже допущення,
що за байдужі оглядини
наших земель пересмучених,
наших синочків утрачених?

Як ти ще світиш зірницями,
Як ще тобі розсвітається?
Пруться брутальними, ницими
кривди - і ніц їм не станеться.

Небо, мов колба огранена, -
штучне, програмне, поцифрене:
що йому діти поранені,
з'їджені хижими грифами?

Матричний бог ненажерливий,
впитий кервавими винами,
пощо ж тобі оце меливо,
стоки енергії ринвами?

Ходить війна, чорноп'ятає,
жертви збирає до кошика,
ставить безвихіддя патове,
шаховим матом спустошує.

Що ж це ти, небочко, що ж це ти
оком холодним телющишся
в рани - у наші розгорнуті,
в наші осердя розрушені...

Тотем найкращий з хмурим небом - льох
І хочеш ти, не хочеш, а тотем
І все це розфасовано на двох,
Якщо не рахувати хризантем…

Пожовкли… вам видно не цікаво?
Пожовклий я, не плутайте, прошу
Сюди б у льох трішечки най кави…
Грішив і що? і нині тим грішу.

Зронив амінь… затих на кілька діб
Всілося небачене навпроти…
І сниться нам - у дефіциті німб
І прірва, на дні якої, ноти…
09.07.2022.

Не скинути роки як опанчу́,
зали́шити ту ношу не виходить! –
кричу. Кричу, але не докричусь…
Невже оте до тебе не доходить?

Даремно марнувати варто час,
балансувати на краю безодні?
Його немає зайвого у нас,
а жити треба – нині і сьогодні!

І те усе прекрасно знаєш ти,
та муляє прокля́та горошина…
Уже я не боюся самоти –
вона комфорту власного вершина!

Як звір, ужалений смертельно,
відчувши серця паралі́ч,
маскує потайки, ретельно
купальська непроглядна ніч
глибокі рани. А на сході
світліє небо вдалині –
то день новий чатує. Згодом
він забринить у вишині,
промінням почастує землю
і оживе птахами ліс.
Зазолотиться стигле зерня
і збіжжям ляже у покіс.
Свічадо відігріє ранок,
сипнувши щедро літепла,
у серці ви́гояться рани,
дотліє мороку зола!

Хліб артиста.
Сіль актора.
Фільм досвідченого майстра.
Титри йдуть по тлах прозорих.
Кожне прізвище – шахрайство.

Іменини.
Ностальґія.
Плебісцит думок великих.
Анґел, мов стара повія,
візажує в різних ликах.

Добрий день.
І добра осінь.
Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена.

Той, хто зрадив –
став артистом.
Хто ще вірний – є актором.
Пан, який з найгіршим хистом,
стане ґеніальним скоро.

1 листопада 1995 р., Київ

Скільки нас тут?
Андромеди, Цирцеї,
дівчата - ікони,
дівчата-лілеї.
Дівчата - конвалії, кровця-отрута.
Дівчина - м‘ята і дівчина-рута.

Всю свою гордість зростаючи взяли.
Ти, моя земле, горююча мати.
Всі хто у тебе лягав - проростає.
Знову і знову,
і краю немає
дівчатам - волошкам,
дівчатам - колоссю.
Макам кривавим у русім волоссі.
Нічого немає у першому світі,
а в іншому світі світанки літні,
і роси на косах пахнуть майбутнім,
там дівчина - щастя і дівчина - мудрість.

А в третьому світі дівчина - мужність,
ладнає щити для смертного мужа,
малює на них лямди
і пише:
«хто ляже на нього, а хто з ним задише».
Оживить це древо у дівчину-волю.
В четвертому світі здійснить свою долю.

І вернеться все до початку початків,
де дівчина - дівчинка, стАриця, мати.
Де Жива і Слава і так тому бути.
Ніхто не забутий.
Ніщо не забуте.

06,07,22

Я - усохла гілка. Рід помер.
Діти перестріляні Москвою.
З-за Дінця сусіда-людожер
Ув обличчя дихає війною.

До амвону піп кремлівський став,
Злобою перекривило губи.
Просять допомоги у Христа
Ширі православні-живолупи.

Допомога є (іще й яка!) -
Штабелює чорт горами труп'я.
Без могили брат мій, без вінка -
Ось як нас боги у небі "люблять".

Слабаки готуються до втеч,
Ангели у бій ідуть сміливо.
...Поламався у правиці меч
Та мій дух зламати неможливо.

13.07.2022р.

Радію з приводу удачі,
Лякаюсь проявів невдач, –
І трохи п’ю, й багато плачу,
Від мук пускаючись навскач.
Я п’ю удвох і наодинці,
І нетерпляче завжди жду
Вістей про смерті десь ординців,
За нам принесену біду.
Не намагаюсь захмеліти
І совість душу не шкребе,
Коли настоєм горицвіту
Так заспокоюю себе.
Я п’ю лише за перемогу
Та непохитні ЗСУ,
Які беруть русню за роги,
Або на орків просто ссуть.
11.07.22

Осатанілий русский мир
Руйнує все, на що натрапить,
Куди сягне кривавий зір
Очей московського сатрапа.

Безбожні ородища поган
Взяли в облогу схід Європи
І братства між "братів-слов'ян"
Не видко від часу потопу.

Очі – смарагди, ніби лілея личенько.
Тішила погляд постаттю бездоганною.
Сукня – хмаринка у зеленаві квіточки.
Тільки ім’я тривожне ятриться раною.

Світ вирував балами і брязкав крицею.
Зріла війна, грозою на прузі виснучи.
Вірилось: Конфедерації славні лицарі
легко здолають ницих плебеїв Півночі.

Бог не почув, не сталося, як гадалося.
Янкі долають масою і гарматами.
Чорні уроки й вироки громадянської:
трупи, руїни, попіл, могила матері.

Землі родючі кіньми на камінь вибиті.
Золото, мідь і бронза у тиглі плавляться.
Стиснути серце. Пристосуватись. Вижити.
Так гартувалась американська нація.

Сивий туман. Стежина вузька і звивиста.
Вутлий місточок - ниточка над безоднею.
Клятва: «Збрешу і вкраду, і стану вбивцею,
та, присягаюся, більш не засну голодною».

06. 07. 2022

1
Зажурилась, заплакала Україна-мати,
Заповзялись москалики з турком воювати.
Захотіли москалики Кримом володіти,
Кораблями Чорним морем, як своїм ходити.
Захотіти захотіли, військо спорядили,
Молоденьких українців в рекрути забрили,
Дали зброю, відправили той Крим воювати,
За москальські забаганки у степах вмирати.
Ще й свого нагнали війська повну Україну,
А те військо годувати хтось-таки повинен.
Обібрали, наче липку і міста, і села,
Тож зробилась Україна зовсім невесела.
Пішли хлопці-українці у Крим воювати,
Не зосталось кому, навіть, поля обробляти.
Нема кому обробляти та й чим засівати,
Бо геть все повигрібали москалі прокляті.
Відібрали в люду коней, волів відібрали,
Хоч беріть жінки самі та й тягніть полем рало.
Зажурилась Україна – комусь воювати,
А другому в містах, селах з голоду вмирати.
А все через московітів, що, як малі діти,
Без війни й одного року не можуть всиді́ти.

2
Наставили москалики фортець над річками
(Українськими, щоправда, ставились руками),
Хай татар на Україну вони не пускають.
Тільки ж користі від того усього немає.
Москалі зі стін високих татар виглядають,
А ті поміж ті фортеці все’дно проникають.
Сидять собі москалики у своїх фортецях,
А орда тим часом краєм, як мітла мететься.
Вимітає усе чисто, що потрапить в руки.
А для люду – кого в ясир, кому смертні муки.
Пограбують край дощенту, ясиру нав’яжуть,
А москалям тільки спину у степу покажуть.
Ото тільки і надії – козаки вернулись,
Що багато літ в Олешках до Дніпра горнулись.
Від Петра, що геть сказився, до татар втікали,
Бо москалі без розбору голови рубали.
А тепер, як знадобилось з турком воювати,
Узялися москалики назад усіх звати.
Збудували на Підпільній Нову Січ для себе,
Отримали навкруг землі на свої потреби.

3
Виїхали козаченьки у степ погуляти,
Подивитись чи не пхнеться де орда проклята.
Уже осінь наступила, жовтень розпочався,
Висох степ, куди не глянеш – сухостій здіймався.
Орді саме час збиратись, бо ж хліба зібрали,
Від осіннього набігу більше зиску мали.
Бачать, курява над степом велика знялася,
Чи то часом не татарська орда піднялася?
Не вона то суне шляхом, здобичі шукає?
Придивились, аж то руське військо виступає.
- Куди, браття-соколики простуєте шляхом?
- Ідьом в Крим на басурманов! Смешаєм іх с прахом.
- Чи не пізно ви зібрались? Зима ж бо на носі?
- Да ми, братци, за трі дня іх орду в морє сбросим!
Почухали потилиці козаки від того:
- А чи ж взяли хліба, харчу собі у дорогу?
- На трі дня всего узялі. А там Бог поможет.
У Криму єди в достаткє да і води тоже.
І не стали питатися козаченьки більше,
Бо ж московським генералам, напевно, видніше.

4
Йшли москалики до Криму, степом простували,
Де які річки стрічали, воду випивали.
Вже і харчу не лишилось, трави малувато,
Уже нічим і худобу війську годувати.
А орда ще й траву палить, чорним степ зробився.
Генерал рахує втрати, хоч іще й не бився.
А з тринадцятого жовтня вдарили морози,
Замерзали на холоднім вітрі, навіть сльози.
Вітер холодом повіяв, діставав до тіла.
А погрітись при багаттях к’оби й захотіли
Так де ж тут дрівець узяти, як дерев немає.
А навколо степи льодом зима укриває.
То хоч трохи трави було коней годувати,
А тепер як із-під льоду її діставати?
Стала гинути худоба – і воли, і коні.
Бредуть степом москалики, наче мухи сонні.
Дійшли вони до урочища – Гіркі Води зветься
І вже далі уперед їм ніяк не ідеться.
Збились в купи москалики, стоять невеселі,
Завели їх командири в крижану пустелю.
Тож зібрав тоді Лєонтьєв своїх командирів
І сказав їм хоч і гірко, тим не менше щиро:
- Треба було нам слухати козацькі поради,
Вони ж степ цей добре знають, усі його вади.
А так згинуло без бою четверть війська всього,
Та і стільки ж і худоби втратили до того.
Доведеться повертатись назад в Україну,
А то ще тут пару днів і усі ми загинем.
Побрели назад москалики, не бачивши Криму,
Тільки ворон чорні зграї кружляли над ними.

5
Зібрав Мініх в Царичанці воєнну нараду
Та туди не генералів покликав парадних.
Позвав славних запорожців старшину козацьку:
- Как же овладєть нам Кримом подскажитє, братци?!
Задумались запорожці, як правду казати,
То дарма з таким от військом в Криму воювати.
Тої ради Мініх, мабуть, й слухати не схоче.
Тож рішили не казати йому правди в очі.
Лиш сказали: краще вийти десятого квітня –
Вже морози відступають, ще не спека літня.
І трава вже підніметься, і води доволі,
Тож не мучитиме спрага у чистому полі.
Ще й траву зелену в полі підпалити годі,
А вона, ой пригодиться худобі в поході.
Іти треба від Орелі над Дніпром-рікою,
Там уже проблем не буде точно із водою.
А тоді уже й до Криму рукою подати,
Воно, звісно, що татари будуть зустрічати
Військо біля Перекопу. Та де така сила,
Щоб фельдмаршала такого була зупинила.
Підлестились до Мініха, а як же без того,
Бо ж багато чим козацтво залежить від нього.
Ще сказали: в Криму гарний урожай зібрали,
Отож з їжею для війська проблем би не мали.
Послухався Мініх ради, велів готуватись
До походу. Запорожцям теж велів збиратись.

6
Ледве сонечко пригріло, трава піднялася,
Як кампанія московська у Крим почалася.
Посунуло військо степом, мов змія велика,
Витоптує буйні трави, висушує ріки.
Попереду запорожці на кониках грають,
Вони сліди ординськії у полі шукають.
Як малу орду знаходять, мають бити змогу,
А велику – то вже військо кличуть на підмогу.
Поки ще до Перекопу москалі дістались,
Козаки уже Сивашем у Крим перебрались,
Подивилися, чи військо татарське зібралось,
Чи зустріти москаликів уже зготувалось.
Хан зібрав велике військо біля Перекопу.
Лиш з походу повернувся, а тут такий клопіт.
Турки з персом воювали та й хана позвали.
Та йому не до Кавказу, як така навала.
Стали військом московіти перед самим ровом.
І не думали, що може буть таким здоровим.
Тим не менше Мініх хану петицію пише,
Щоб той з Криму забирався, Росії залишив.
Хан лиш плюнув на цидулку – чого мав здаватись.
Тоді Мініх вже до бою велів готуватись.
І полізли москалики через рів глибокий,
І подерлись москалики на вал на високий.
Одні татар відганяють, із мушкетів палять,
Другі уже зі списами на тім боці валять.
Поки тая веремія, москалики бачать,
А козаки уже кіньми на тім боці скачуть.
Налетіли на орду ту, її відігнали,
Щоб москалики спокійно той рів подолали.
А над ровом стоять башти, там турки засіли.
Та їх скоро москалики усі захопили.
Одних турок перебили, інших – полонили,
Врешті в самім Перекопі військо оточили.
Турки спершу відбивались, а потім здалися,
Білі прапори на вежах скоро піднялися.
І тепер вже в Перекопі москалики стали,
А все військо московськеє далі почвалало.
Ідуть степом москалики, ще поки радіють,
Іще орду подолати генерали мріють.
Попереду запорожці й московські гусари
Виглядають – де ж поділись прокляті татари.
Врешті на ріці Самарчик зустрілись з ордою -
Нуреддін-султан із військом готовий до бою.
Завертілась серед степу бою веремія,
Наскакує орда люто – нічого не вдіє.
Вміють битись козаченьки, а з ними й гусари,
Розлетілися, урешті по степу татари,
Як упав посеред бою бунчук Нуреддіна,
Зосталася вкрита трупом річкова долина.
Підібрали козаченьки бунчук з булавою
І прапором Нуреддіна на тім полі бою
Та й відвезли до Мініха трофейні клейноди.
Завдали орді татарській великої шкоди.
Та не так уже і гарно в москалів складалось,
Недалеко Перекопу військо і дісталось.
Стали, взялись рахувати свого провіанту,
Виявилось, що лишилось його небагато.
Надто довго уже військо було у поході,
Тож харчів не залишилось, випили всю воду.
Зібралися генерали – як його вчиняти –
Чи іти походом далі, чи назад вертати?
Порадились-порадились та і порішили
Аби далі від Козлова вони не ходили.
Надумали Козлов взяти та й назад вертати…
Послав Мініх ще Лєонтьєва Кінбурн здобувати.
Дав і йому запорожців, бо ж без них нікуди –
Знову військо все загубить й Кінбурн не здобуде.
Козакам, що залишились, виділив гармати
Та й направив попереду Козлов здобувати.
Самі ж слідом посунули – голодні і спраглі,
Хоча б чимось розжитися у Козлові прагли.
Запорожці не дрімали, до міста помчали…
Але там уже нікого з татар не застали.
Дременули всі татари, полишили місто.
Дещо встигли підпалити, хоч і не все, звісно.
Так втікали, що не встигли і добро забрати,
Тож лишилося у місті і харчів багато,
І свинцю, що залишили, стачило на військо.
Тож недарма запорожці захопили місто.
Ще й по селах, по аулах хутенько промчали,
То отари чималенькі до міста пригнали.
А вже всякої дрібноти – посуду, тканини
Нахапалися солдати – буде для родини.
Звеселіли генерали – що ж тепер вертати?
Зголосились на столицю ханську виступати.
Почухали запорожці свої старі рани,
Як почули про москальські стратегічні плани.
Посміялися із того – свою справу знали,
Бо не раз уже з ордою в полі воювали.
Щоб орду оту розбити, щоб її здолати,
Її спробувати треба в полі ще впіймати.
Налетить, не знати й звідки, ударить, відскочить.
Таке враження, що в пастку заманити хоче.
Треба дуже добре знати хитрощі татарські,
Щоб не втрапити раптово в оту їхню пастку.
Підказали б генералам – хто ж слухати буде,
Коли мріють вже про славу й ордени на груди.
Наказали генерали – то треба робити.
Козакові ж не звикати орду в полі бити.

7
Суне степом грізне військо, стислось між возами,
Бо снують навкруг татари і з боків, і прямо.
Не дають і крок ступити з табору отого.
Нападають, не лишають у живих нікого.
Харчів війську запаслися, а як же худоба?
У татар вона пасеться скрізь сама по со́бі.
Навкруги трави достатньо, а спробуй дістати,
Як орда так і чатує аби нападати.
Ото те, що між возами, пощипа й раденька,
Тож зовсім уже охляла, зробилась худенька.
Між возів та між рогаток військо йшло повільно,
Бо татари докучали дуже-дуже сильно.
Спека, спрага, харч поганий страждань добавляли,
А татари, наче зграї навкруги кружляли,
Виглядали, коли можна в табір увірватись
Та зрубати якнайбільше голів постаратись.
А, заледве тільки військо стане в оборону,
У момент один зникають татарські загони.
Упіймати їх – те ж саме, що й вітра у полі.
Залишалось нарікати на примхливу долю.
Тим не менше, хоч поволі – все ближче столиця.
Невже тут хан не захоче з москалями биться?
В середині червня, врешті, підійшли до міста,
Величезне військо ханське побачили, звісно.
Не лише татари, й турки під містом зібрались,
Зупинити орду оту руську намагались.
Мусив хан тут в бій вступити, бо ж соромно буде,
Коли військо те столицю без бою здобуде.
Хоч і билися відважно турки і татари,
Та, коли з гармат, мушкетів раптом ворог вдарив,
То не втримались татари, стрій умить розпався.
Повернув хан коня свого, у гори подався.
Ввійшли до Бахчисараю москалі завзято,
Стольний град чужий не кожен день вдається брати.
Налетіли, розхапали, що лиш втрапить в очі,
Кожен не солдатом бідним повернутись хоче.
Мініх вже сидить і пише реляції горді,
Про те, як він героїчно вівся у поході.
Звоював імператриці велику державу,
Що буде тепер належати Росії по праву.
Писав, строчив реляції, не подумав, навіть,
Як усі ті реляції в Петербург доправить.
Бо ж татари геть обсіли їх в Бахчисараї,
І нікого поза місто вони не пускають.
Лиш великі сили можуть хоч кудись пробитись.
А солдатам же наїстись треба і напитись?
А худобу годувати? А тут ще й холера,
Косить сотнями солдатів ота ненажера.
Послав військо в Ак-Мечеті харчів роздобути,
То ледве йому удалося назад повернути.
Сидить він в Бахчисараї – переможець, наче,
Та від дум сумних, тривожних заледве не плаче.
Як собака, що вхопила здоровенну кістку,
Та застрягла у горлянці, що не дає їсти.
Чи то ще на дурну мавпу, мабуть, дуже схожий,
Що вхопила горіх в дуплі й витягти не може.
Ще збирався і на Кафу походом сходити,
Тут хоча б в Бахчисараї зміг пересидіти.
Спека, голод допікає – на татар сердитий,
Заманили його в пастку, як би відомстити.
Позвав якось офіцера Манштейна до себе.
Тобі, каже палац ханський змалювати треба.
За два дні усе змалюєш та усе опишеш
А тоді лиш головешки від нього залишиш.
- Та ж краса?!. – У нас немає і у них не буде.
Вони нашої гостини повік не забудуть.
Палав довго палац ханський у Бахчисараї,
А у ньому всі архіви, всі книги палають.
Спалив Мініх історію цілого народу.
Коли йому не належить – того і не шкода.
Сказав потім, що солдати занадто озлились,
Цигарки кидали всюди, воно й загорілось.
Просидівши, як собака на цепку у буді,
Рішив Мініх: в Україну повертатись буде.
Іде військо битим шляхом, іде-відступає,
А татари, наче хмара, його проводжають.
Спершу думали – на Кафу буде простувати,
Стали скрізь траву палити, усе руйнувати.
Коли ж бачать, що вертає той до Перекопу,
То ще довго проводжали, завдаючи клопіт.
Загубив третину війська Мініх у поході,
Завдав Криму і татарам чималої шкоди.
Та чого досяг? Нічого не мав в результаті.
Чого було і ходити – можна запитати.
На папері він, звичайно, розписав все гарно
Про великі перемоги, хоча і примарні.
Про заслуги перед троном, про свої удачі,
Хоч москаль ще довго після Криму не побачив.
Запорожці після того довго жартували,
Як у Криму москалики облизня впіймали.

Мені спокійно.
Ноги теплі.
Руки теплі.
По всіх кімнатах розійшлась любов.
У небуде́нному вбранні́
вона незвично ліктем сперлась
на мій живіт,
мов на основу всіх основ.

Я роздягнув любов –
побачив лиш прозорість,
в якій вуста відігравають роль,
я знаю, що ти зараз пишеш повість –
вітрила вуст несуть мою Асоль.

Які швидкі вітрила вуст твоїх!
Який спокійний і далекий вітер!
Як ніжно й свіжо, й сильно шепіт ліг
на море це, що штилем повно вкрите.

Мені спокійно.
Поруч барви теплі
пливуть по покривалі світанковім.
Дай трішки сонця золотої трелі,
і я спочину в тілі загадковім.

31 серпня 1995 р., Київ

Хоч станеться так, як повинно і бути,
На все воля Божа, на все!
Та ти вибираєш невірні маршрути,
Де вітер у прірву несе.

Годуєш із рук непокірну потвору —
Сум'яття клекоче в тобі.
Вбираєш гріхи, як Содом і Гоморра
в розбещеній світом юрбі.

Вростаєш корінням у землю глибинну,
А мрієш дістатися веж.
Один хибний крок і зірвешся з вершини,
Що потім й кістки не складеш.

Чи спише війна і руйнацію серця,
І зраду, що зріє в душі?
Коли ж ти, безтямо, уже схаменешся
Від сну на пекельній межі,

Не втративши віри останню надію,
Поглянувши в небо сумне?
Невже ти нарешті усе зрозумієш,
Як поряд не стане мене?

10.07.2022р

Танцювала риба з раком,
як із шу́флею роска́ль.
Горя вже не буде браку,
бо війною пре москаль…

Треба Неньку захищати,
конче землю боронить!
Як війна прийшла у хату
з нею, любі, не прожить…

А війна та – ву́йна клята,
хижа тітка… Хай їй грець!
Вертихвостам – мама з татом,
патріотам же – капе́ць.

Не тому герої гинуть
і бідує люд простий,
що ведуть їх на погибель,
ніби стадо на забій?

Хто ж вони, оті «херої»,
що засіли по тилах
і вождів старих горою
захищають? Тихий жах!.

Шашлики нахабно смажать,
статки множать на війні,
а народ везе у ма́жах
хорони́ть своїх синів…

Доки буде це тривати –
кращі ляжуть у борні!
Не на часі виручати
наших доньок і синів?

Від добра - добра шукав я, від добра...
О яка вона предивна — долі гра!
Розсипа свої щедроти, мов ковшом -
Бо таки добро ще більше я знайшов.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Відкриваєш ти мені нові світи,
Сповнені краси, любові, доброти.
І коштовним діамантом в них сія --
Диво-вірність лебединая твоя.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Я тобі, старанний, люба, садівник --
Доглядаю і лелію твій квітник.
Щоб цвіла ти на землі і в небесах --
Квітка-лебідь в райських чарівних садах!

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

9 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зіроньки вийшли
В небі гулять,
За ними місяць
Ледве встигав
Вони моргали,
Кликали вдаль
І розсипали
Радість й печаль.

На них дивилось
Юне дівча,
Яке тулилось
Та й до плеча
Свого милого
Із ніжністю.
Так було щоби
Це вічністю.

2022 р.

Прийшли й розрушили мій дім,
Родину вивезли в Росію, –
Тепер на згарищі рудім
Самотні сльози сумно сію.
Між пам’яттю і забуттям,
Зненацька дуже скрутно стало, –
Лишився з горем сам на сам
І божеволію помалу.
Один зостався, наче перст,
І мучуся в глибокім смутку, –
Війна поставила свій хрест
На сподіваннях і здобутках.
Не знаю, як перемогти
Душевний біль, сердечну тугу, –
Куди втекти від самоти
І де сховатись од наруги?
Війна двох правд – добра і зла,
Живих підштовхує до мертвих, –
Зробила лихо і пішла
Собі нові шукати жертви.
10.07.22