Майбутнє всім небесних сфер знавцям
Щорік розкаже кожна із планид.
І коло Марса добіга кінця,
Як шість десятків літ завершать хід.
Коли крилатий Бог на небозвід
Послав мою планету – диво з див –
Рік проминув, що здався довшим від
Тих сорока, що досі я прожив.
За книгами закоханих митців,
Цикл Купідона містить сорок літ.
Вони ж тяглись у вирі марних днів
Й подовжувались через муки злі.
Плането Купідона, дні сумні
Спини чи віку вкороти мені!

Іде Горою чинно Святослав,
Хоча йому всього п’ять літ від роду
Та дивиться уже на всіх спогорда,
Бо ж такий юний, а вже князем став.
Вже й військо в бій з древлянами повів,
І списа кинув, щоб той бій почати.
Тож має відповідно і ступати…
Хоч як би з задоволенням хотів
Пробігтися по вулиці, як всі,
Собак через паркани подражнити.
У Ручаї скупатися сходити.
Та матері перечити не смів.
Та і кормилець Асмуд повсякчас
То супить брови, скоса позирає
І все повчає, більш турбот не має,
Як князь повинен вестись кожен раз.
От і тепер слідом за ним іде,
Ступає чинно, як йому й належить,
За кожним кроком Святослава стежить
І тільки на якиїсь промах жде,
Аби тихенько так прошепотіти:
«Не можна, тобі, князю, так чинить!»
Дитячі мрії обірве умить.
А як воно малому не хотіти?
Нарешті до узвозу підійшли,
Що круто до Подолу опускався.
Тут шлях вже добре з’їжджений звивався,
Яким воли на Гору віз тягли.
Спинилися, щоб віз той пропустить
І Святослав у Асмуда спитався:
- Чому узвіз цей Боричевим звався?
Хто був той Борич? Що він міг зробить,
Щоб залишити в пам’яті ім’я?
- Не знаю, княже. Боричів та й годі.
Чомусь так прозивають у народі.
А чому – то не можу відать я.
Спитай у няньки Вісти, бо ж вона
З полян місцевих, тож і має знати
Чому узвіз так стали називати.
Хоча, можливо і вона не зна…
Увечері, вкладаючись вже спати,
Спитав у няньки Вісти Святослав
Про те, на що він цілий день чекав:
- Чому узвіз той Боричевим звати?
Всміхнулась нянька лагідно йому,
Присіла поряд на високе ложе:
- Ти бач, на батька зовсім і не схожий.
Той би ніколи не спитав: «Чому?»
Живе, мабуть, полянська кров в тобі,
Бо ж Святославом недарма назвали.
Про Боричів схотів, щоб розказала?!
Що ж, я ще не забула, далебі
Історію, хоча вже досить давню,
Яка ще досі між полян живе.
Чому народ узвіз той так зове?
Бо ж Борич – чоловік був справді славний.
Було то у далекі ті часи,
Коли поляни на горах сиділи,
Лиш землями навколо володіли
Й були, неначе кістка в горлі всім.
Древляни їх постійно діставали,
Мовляв, їх землі древні зайняли.
Ще руси нагодитися могли
І всіх підряд,не дивлячись хапали…
- Як руси? Чи ж поляни теж не русь?
Їх же усі он руссю прозивають?!
- Ні, адже різних вони предків мають.
Про русів говорити не берусь,
А наші предки з заходу прийшли,
Колись давно в цих землях оселились.
За що древляни, врешті і озлились,
Бо ж, справді, їхні землі зайняли…
Окраїнні…Тоді іще Дніпро
Не був шляхом отим з варяг у греки,
Яким спуститись аж до моря легко,
На лодіях доставити добро.
Були ж поляни мудрі і тямущі,
Жили особно на горах оцих.
І звичаї були хороші в них,
Від предків ще зосталися, тому що.
Вони і тихі, й лагідні були,
Поштиві до жінок своїх. Жінками
У них було заведено так само.
А всі навколо, наче звір жили,
Бо вічно один одного вбивали,
Нечисте їли. І весіль у них
Теж не бувало (от великий гріх)
Дівчат для себе просто умикали
Коло води. Отак от і жили.
Радимичі і в’ятичі, бувало
Срамні слова перед батьків вживали
І перед невістками теж могли.
А у полян було все по-людськи:
Весілля, як ще предки заповіли,
По наречену хлопці не ходили.
Приводили увечері батьки
В дім жениха. А вранці ще несли
Їй придане, яке повинні дати…
Ой, щось не те взялась розповідати…
Так от, поляни на горах жили.
По смерті Кия, рід його тримав
В полян княжіння. Але його діти
Та і онуки,ніде правди діти,
Ніхто завдатків Києвих не мав.
Тож рід ослаб й сусіди почали
Його постійно зусібіч тіснити.
Доводилось їм на горах сидіти,
Де хоч би захиститися могли.
Довкола ж гір болота і бори.
Звірина всяка в тих борах водилась.
Отож поляни звіром тим живились,
Спускаючись на лови із гори.
Але життя на місці не стоїть.
Лише звірини роду було мало,
Їм хліба, перш за все, не вистачало.
Без нього важко родові прожить.
Де велелюдний унизу Поділ,
Було болото з хащами густими.
Поляни, врешті зайнялися ними,
Дерева стали вирубать навкіл,
Пні корчувати та палити їх
Аби золою землю удобрити.
Березозоль зоветься саме звідти,
Весняний місяць, перший з поміж всіх.
Бо ж тих беріз найбільше і було.
Так от, поля ті скоро засівали,
А вже на осінь вдосталь зерна мали,
Щоб плем’я вдовольнитися могло.
Потроху так й очистили Поділ,
Між сім’ями всі землі поділили…
- Так от, чом він так зветься? Зрозуміло!
- Лежи спокійно, княжичу… Наділ
Отам, як тільки спустишся узвозом,
Дістався сім’ї Борича тоді.
Він, як і всі, теж на Горі сидів,
Туди із поля урожай і звозив.
Але на своїм полі молотив.
Те місце зветься Боричевим током.
Отам, в кінці узвозу правим боком.
Ти, певно, там із Асмудом ходив?!
Так от, той Борич тихим був таким,
Хоч силу мав велику від природи.
Його комусь здолати було годі.
Ніхто тому й не зачіпався з ним.
Але і він нікого не чіпав,
Хазяйнував, як водиться, у себе,
Допомагав комусь, коли потреба.
За те і рід його весь поважав.
Було б все добре та сусіди злі
Життя тоді полянам не давали.
То хліб уже дозрілий відбирали,
А то й самих хапали, взагалі.
А особливо ласі до жінок,
Що рід полянський славився од віку.
Полянську мати було в радість жінку,
Яка і в господарство, і в танок.
А князь… А той лиш на Горі сидів
Та в небезпеку тільки супив брови.
Хіба що виїжджав коли на лови
І всю дружину чималу водив.
Одного літа й сталася біда.
Князь знов на лови у ліси подався.
З дружинників з десяток десь зостався,
Околиці з дитинця оглядав.
Настала жнивна у полян пора.
Жінки у полі хліб серпами жали,
Снопи в’язали, в копички складали.
А Борич своє поле вже зібрав
Та саме заходився молотить,
Заввиграшки великим ціпом правив,
Робив, вже видко, свою звичну справу,
Лише пилюка навкруги стоїть.
Жіночий зойк зненацька пролунав,
А слідом всі жінки теж закричали
Та й до узвозу утікати стали,
Немов якиїсь дикий звір напав.
Але то був не дикий звір якраз.
Древляни раптом вискочили з лісу
Й хапати молодих дівчат взялися.
А ще загін напереріз помчавсь.
Мабуть, усіх рішили захопити,
Які тоді на полі тім були.
Жінки втікали, як лише могли.
Чоловіків не було захистити.
Та Борич, тільки крики ті почув,
Одразу зрозумів, що саме сталось.
Йому часу втекти іще зосталось,
Бо він же поряд із узвозом був.
Але тікати він не захотів.
Коли древляни перші вже надбігли,
Перед жінками до узвозу встигли,
То він важенним ціпом їх зустрів.
Став молотити, наче ті снопи.
Кого вдавалось ціпом тим дістати,
Не міг вже довго після того встати.
А Борич, не спиняючись, лупив.
Древляни сторопіли: як же так –
Та ж їх багато, полянин – єдиний.
Вони ж його скрутити вмить повинні,
Але не в змозі й підступить, однак.
Літає ціп, лиш пилюга стоїть,
Кому під нього втрапити охота?
І дядько – і юрбою не збороти,
Тож змушені скоріше відступить.
Та клятий молотар не відстає,
Женеться слідом й ціпом знай молотить.
І кинулись древляни до болота.
Можливо, там для них спасіння є.
Жінки узвозу саме досягли,
А гурт древлян женеться вслід за ними,
От-от уже останніх і затрима,
Голосять десь вже ті, що не втекли.
Іще наддати й здобич у руках…
Аж раптом дядько з ціпом перед очі.
Жінок, напевно захистити хоче.
Вони ж у переможних ще думках
Від здобичі, що легко їм дісталась,
Поки по полю гнали жіночок,
Не бачили, здавалося, нічого,
Тож легко подолати сподівались.
А Борич став, узвіз весь перекрив
Своїм важким та досить довгим ціпом.
Хто налетів під той удар зослі́пу,
Одразу носом землю і прорив.
Хтось спробував проскочити убік
Та й там добряче ціпом тим отримав.
Стоїть один із ціпом перед ними,
Розлючений страшенно, наче бик.
Не підступитись і не обійти.
Дарма на легку здобич сподівались.
Дружинники узвозом вже спускались.
Самим тепер скоріше би втекти.
І кинулися ті, що на ногах
До лісу знову, облизня піймавши.
А Борич, свій важений ціп піднявши,
Пішов знов лупцювати по снопах…
Бо ж скромний був, не думав, що вчинив
Якиїсь подвиг. Наче, звична справа…
Але народ ім’я його прославив.
Із тих часів узвіз, що боронив
Той славний Борич – Боричевим став,
А його поле – Боричевим током.
Там він древлян намолотив нівроку…
А Святослав вже міцно в ліжку спав.

Летять лелеки навесні над хатами
Та не на кожну сядуть вони з них.
Там, де добро панує. ці крилатії
Гніздитимуться й лелечат своїх

Виводитимуть і навчать літати,
Як вернуться до рідної землі,
То обов"язково на цій хаті
Продовжуватимуть лелечий рід.

2020 р.

На чолі весни стоїть зима,
наче льодом скута радість жінки,
що з очей холодні дні вийма
та з кишень розтрушує сніжинки.

По щоках весни пливуть річки,
десь коло повік скресає крига,
десь човни зриває, десь свічки –
та й ридає скрізь людська кормига!

Спить Говерла, свій задравши ніс,
з-під якого вже течуть Карпати,
з ручок-ручаїв Господь приніс
людям свят-водиці поспитати.

"П’їть, не плачте! Вустонька весни,
поцілуйте, люде, поцілуйте!
Хай вам посміхаються вони.
Покохайте світ і помилу́йте!"

Як почула заклик Той весна,
ніби вість благую крозь безпліддя, –
поцілунків пісня голосна
їй розм’якла черствість підборіддя!

Так обличчя стало у весни
ликом молодим високовитим.
Бо всі Божі до́ньки та сини
йшли вербу до церкви посвятити…

30 березня 2005 р., Київ

Ти була ще така молода,
І затії були світанкові,
І ніяка тоді ще біда
Не штовхала в безодню любові.

Ти зосталась в прадавньому сні,
У безхмарних видіннях казкових.
Сподівання спочило на дні,
Не здолавши завію зимо́ву.

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04.2021

Чому, нічого не зробивши,
намагається мавр піти?
Йому і мешкати немає де,
і дощ на подвір’ї.
А тут вечеря хоч якась;
опціонально – іще й інтим...

Ну попросила принести його води двоє відер –
хіба це привід карти в піч, цигарку в зуби та стрімко геть?
О цій порі уздовж дороги ні повій, ні попуток.
А був за крок чи півтора такий омріяний апогей,
але ж… якихось двоє відер – це для нього вже пунктик.

Ото б вліпити по щоці –
небритій, чорній, мов антрацит!
Але ж його це відлякає
остаточно й назавше.
Навіщо покидьок ледачий
влаштував цей невчасний цирк?
Невже його я так образила,
про воду сказавши?

Мене лишивши наодинці
з риторичним: «Ну як він міг?»,
самозакоханий, рушає,
розчиняючись у пітьмі.

рве буря вітрила і плетиво вантів
здіймаються хвилі
матроси кричать
у піняві космосу бульбашки квантів
до архіпелагів галактик летять

летючий голландець зника в голограмі
в якій він назавжди залишиться
і
наповнений лайкою та молитвами
безодні вивчатиме на самоті

бо він те зробив
чого інші злякались
кружляючи у забобонах земних
та й до дата-центру
так і не дістались
в хорорі слабких радіопозивних

в електромагнітного поля буянні
за межами хвиль берегів та Землі
ледь блимають мов габарити в тумані
маренгово
Ельма святого вогні

ми всі за життям є летючі голландці
і щоб суднотрощі
минав наш біонт
зникає в циклонах космічних уранці
з легенд
безпілотний дрон-метеозонд

2021

Ходить краля по селу,
носить думку чималу:
що їй дасть "Закон про сало",
чи не вдарить по столу?

Був закон про самогон.
Про рідке пальне – закон.
А тепер їм сала мало –
подавай арахідон!

Це, так звана, кислота.
Кислота – та не проста.
У свині вона зростала –
а в людині пророста!

У Верховній Раді – ґвалт!
Кожен повний депутат
вимагає, щоб давали
тонну сала на мандат.

Довго краля чула дзвін –
та не знала, звідки він.
Поки їй свиню не вкрали,
самогон і весь бензин!

11 вересня 2003 р., Богдани́

Все минуще: боги, шепіт барв,
В путь останню вирушать лелеки...
На горі Чернечій я стояв,
А тепер мій брат - Тарас Шевченко.

Ох важкий з граніту постамент!
Пам“ятник ще тяжчий - стопудовий!
На кістках Дажбожих спить поет,
Я не проти - це пророк чудовий,

Ще живий. А я помер давно,
Стратили по тихому, без суду.
Рідна віра нині - не канон,
А шаманство, гірше, аніж вуду.

Наші поруч тліють кістяк,
Світ не чує стогонів та криків.
А жура священної ріки
Омиває тихо світлі лики.

Бачиш - хрест на гору тягне піп,
Оточила гору зграя круків?
Ой не заздрю, брате, я тобі,
З часом і тебе забудуть внуки.

23.04.2021р.

Оранжеве зелене реґі
далеко в парк у спогад восени
сторічним теплим смутком одступає.
На білій лаві постарілий леґінь
мав посмішку зі зморшками вини.
Мелодія, яку він забуває,
на сто юнацьких літ назад лунає.

1 жовтня 1994 р., Київ

Видіння це підвладне тільки снові,
В день сонячний заглянемо сюди.
Метелики он різнокольорові
Б’ють крильцями на пелені води.

Це вхід в античний храм. За пеленою -
Богині чарівливий силует.
І вродою цією неземною
І Бог*, і смертний милувавсь. Поет**

Оспівував, звеличував Фетіду,
Її з Пелеєм довгу боротьбу
Й кохання, що життя дало Пеліду,
Що у Троянської війни добу

Як Ахіллес, прославився й загинув,
Уражений Парісом у п’яту...
О ці метаморфози часоплину -
Тепер Венери статуя отут

Оголена, за божою росою,
Осипана перлинами, стоїть.
Цією дивовижною красою
Навіки вражений. Видіння нить

Розпалює уяву. Самоцвіти
Розсипані веселкою сяйні...
Я б теж хотів скарби усього світу
Коханій класти до прекрасних ніг,

Як граф Потоцький втілював тут мрії,
І чудеса творив усе нові.
Що любить божевільно він Софію -
Не на словах, на ділі всім довів!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Думки. як бджоли в вулику рояться,
Були веселі, а тепер сумні,
Весь світ занепокоєний нещастям.
Хвороба шириться.То й страшно і мені

Що буде далі, як усім нам жити,
Як подолать проклятий вірус цей?
А жити треба. тільки берегтися.
У краще вірить та любить людей.

На жаль в нас маски уже стали трендом,
Не скоро скинемо ми із обличчя їх.
Це ні для кого вже не є секретом,
Навчитися в умовах треба цих.

Продовжуймо творити й працювати,
Сварок не треба й в"їдливих пліток,
А дарувати ніжність та кохати,
Народжувать здоровеньких діток.

Переживемо ми всі напасті:
Хвороби, війни. ненависть та гнів
І заживемо в радості та щасті,
Лише би цього кожен захотів.

2021 р.

їй би давно почисти після нього папки,
змінити паролі,
перейменувати місто, вулицю і квартиру,
але для неї ця суєта абсолютно не грала ролі —
вона і так за все давно заплатила…

іноді, людям здавалося,
що вона проблеми лузає, наче горішки,
що дощ у її вікні зовсім не моросить,
а вона научилася ходити пішки і не чути набридливі голоси.

пила каву у тій кав'ярні, що навпроти його вікна,
мусила відвертатися коли вбачилися якісь тіні,
ніколи не замовляла тістечок і не хотіла вина,
любила коли надворі пахло жасмином.

коли її волосся ворушив свіжий вітер із сусіднього парку,
вона уміла однією рукою схопити його за хвіст.
часто сама із собою говорила невідомими знаками,
ніколи не забувала перейти на наступний зміст

і коли весняні громи час-від-часу заставали її у ліжку,
можливо вона жалкувала що зараз одна,
— краще уже не на цьому, а на тому тижні
хай уже підійду до його вікна…

Вивчає клас іменники,
Що тільки є у множині.
Питає вчитель: - Хто таки
Назве хоча б один мені?

Враз руку тягне швидко Йвась,
Бо знає він якісь із них.
І той на весь гукає клас:
- Це, певно, сало і штани.

- Чому це сало в множині?
Невже? Ну, ти й, малий, даєш!
Івась питає: - Чом би й ні?
Та в нас його багато є.

Сади цвітуть, і їм не до війни,
У них життя, в них віра і надія,
Що за вітрами й примхами весни
Усіх нас літнє сонечко зігріє,

Що буде мир на цій святій землі,
Із зав’язі плоди хороші вродять,
А вороги пощезнуть у імлі,
Як ті примари, й більше не зашкодять,

Добро, Краса, Гармонія і БОГ
Від сил лихих нас захистить зуміють.
Спасибі вам, цілителі тривог
За пелюсткову дивотерапію.


2014 р.

Тут, крім усіх напастей, іще одна з’явилась.
Озлоблені вернулись до Січі козаки,
За вбивство Дорошенку, оскільки не помстились,
То думали, як справу цю довести таки.
А у мутній водиці завжди знайдеться щука,
Яка з тої нагоди, напевно, скориста.
Хто ж булаву не схоче взять гетьманську у руки,
Коли сірома лише охочого пита.
Був писарем на Січі юнак доволі вчений,
Читати і писати та й мови різні знав.
Петром він ще батьками колись був наречений,
А Суховієм – то вже козацький люд прозвав.
А ще він був племінник покійного Івана,
Того, за кого мстити козацтво поклялось.
Отож, шукати довго не довелось гетьма́на.
Хоча, мабуть, охочих і більше би знайшлось.
Та в війська січового занадто мало сили,
Тим більше – Суховія підтримали не всі.
Тож помочі, як завше, у Криму попросили.
А тим вже Дорошенко і так остобісів.
Татарам було добре, як лихо в Україні,
Тоді їм вільно можна палити й грабувать.
Влаштовує їх добре становище, як нині,
Й одним, і другим можна постійно «помагать».
А клятий Дорошенко все хоче поламати,
Затіявсь зі Стамбулом розмову он вести,
Щоб стала Україна під їх протекторатом.
Готуються вже, певно, договірні листи.
А як же буть татарам? Хто ж дасть їм грабувати
Султанових підлеглих? Ото буде біда.
Тож статися такому ніяк не можна дати,
Пора вже Дорошенка із гетьманства скидать.
А тут є і нагода. Примчали запорожці
Просити допомоги новому гетьману.
А ханові все рівно, буть на якому боці,
Аби на Україні не припинять війну.
Був Суховій не дурень, хоч молодий занадто,
Листи патріотичні навколо розіслав,
Що він про Україну одну лиш буде дбати,
Що ради України своє б життя поклав.
Що треба українцям, нарешті,об’єднатись
Аби прогнати ляхів і клятих москалів,
За шаблі усім разом козацтву треба взятись
І вільно панувати тут на своїй землі.
Листи ті запорожці розвозили полками,
Аби до Суховія пристали козаки.
Де слухали, а де їх стрічали і кілками
Та, все ж, якась частина послухалась-таки.
Тож, замість того, аби змагатись з москалями
І виперти, нарешті із України їх,
Прийшлося Дорошенку знов на степи поглянуть,
Де знову піднімались свої проти своїх.
Сам Суховій не надто велика був загроза,
Але ж із ним татари ще й чимала орда.
І знов на Україні змішались кров і сльози,
І знову братовбивства прийшла у край біда.
Микола був у перших, хто став за Суховія,
Такі потрібні речі умів той говорить.
Із ним в душі козацькій з’явилася надія,
Що той і справу Хмеля зуміє завершить.
Січовики й татари пройшлись Лівобережжям,
Хто сам до них прибився, хто силою прибув.
Орда хапала здобич, палали скрізь пожежі.
А гетьман в Чигирині іще з полками був.
Григорій-брат, що був тут в полках за наказного,
З татарською ордою управитись не зміг.
Подавсь на правий берег також до брата свого.
Один лиш Многогрішний лишився із усіх.
А де узяти сили супроти Суховія,
Тим більше, що вояк він і зовсім ніякий.
Була в нього єдина на москалів надія,
Із ними разом дати орді нахабній бій.
А москалям нічого другого і не треба,
Дали йому у руки, як цяцьку, булаву
І знову лівий берег взялись кроїть під себе,
Цидулу підписавши із «гетьманом» нову.
Ще й гетьманську столицю перенесли у Глухів,
Аби поближче була до їхньої руки.
Не вистачило в нього чинити опір духу,
Чи то, як Брюховецький, вичікував поки.
А Суховій побачив, що проти нього сила –
Піднявся лівий берег та ще і москалі.
На правий перебрався. Але його зустріли
Не надто і гостинно також на цій землі.
В Пилипівку подався він взяти Чигирина,
Але йому фортеця не по зубах була.
Тоді він під Вільшану полки з ордою кинув,
Але і тут на камінь коса його найшла.
Бо корсунський полковник його з ордою стрінув
І стріча Суховію нелегко обійшлась.
А тут ще й нагодився Григорій Дорошенко,
Який з Лівобережжя полки свої привів.
Орді і запорожцям добавив хорошенько.
І Суховій із військом, нарешті, відступив
Під Вільховець, під Канів. Тут ще Сірко з’явився,
Привів він запорожців і власних козаків.
На Суховія дуже вороже він дивився,
Бо той татарські орди у рідний край привів.
Хоча і з Дорошенком Сірко не надто ладив
Та тут рішив підтримать його у боротьбі,
Аби орді татарській «хазяйнувать» завадить
Й тягти із України вервечкою рабів.
Отож, полки з’єднавши козацькі піші й кінні,
Сірко за Суховієм до Канева помчав.
Десь там із Батирчею татари буть повинні,
Бо Суховій на нього надій найбільше мав.
Козацтва залишилось у нього не багато,
Лише заядлі самі. Тож без татар ніяк
Йому би не вдалося і далі воювати.
Тож з ними сподівався відбитися, однак…
Максим із козаками подався у сторожу.
Сірко такі загони повсюди розіслав,
Щоб знати добре сили й розміщення вороже.
Отож загін Максима по полю простував,
Укритім щедро снігом. Адже ж зима навколо.
Лунка стояла тиша, нема слідів ніде.
Крізь сірі хмари сонце ледь проглядало кволе.
Не вірилось, що скоро кривава битва жде.
Згадав, що Канів близько, де стрілися із братом,
Щоправда, то все бу́ло на іншій стороні.
Невже з ним доведеться ізнов до бою стати?
Коли, нарешті, прийде кінець оцій війні?!
Зненацька кінський тупіт порушив зимні чари,
Козаки стрепенулись, дістали шаблі вмить.
З-за пагорба з’явились, немов мана, татари.
Чамбул, якого легко козакам не відбить.
Лишається на полі лиш голови зложити,
Забравши із собою побільше ворогів.
І зав’язалась люта між них кривава битва
І падали на землю у сніг одні й другі.
Все менше залишалось товаришів навколо,
Все меншою надія пробитися була.
Побачити б востаннє іще хоч раз Миколу,
Сказати – не тримає нехай на нього зла.
Тут крикнув хтось: «Козаки!». Максим туди поглянув.
Летів загін маленький, якийсь хорунжий вів.
Такий не допоможе, хіба що смерть відтягне.
І знову хтось із жалем: «Тож Суховієві!»
Татари іще більше на козаків насіли,
Затисли між ордою, не вирватись ніяк.
Козаки Суховія до бою підлетіли,
Спинились, роздивитись, що робиться і як.
Максим впізнав зненацька в хорунжому Миколу,
Не стримався у крикнув: «Миколо!» У ту мить
Здригнувся усім тілом він від різкого болю.
Устиг татарин шаблю під серце устромить…
Микола теж загоном у розвідку подався.
Про ворога дізнатись велів їм Суховій.
Він довго попід лісом, поміж горбів скрадався,
Аж поки не почули десь недалеко бій.
Пізнавши, що татари когось ось-ось здолають,
Помчалися у поміч «союзникам» своїм.
Хоча татари цього не надто полюбляють,
Не хочеться ділити ту перемогу їм.
В останню мить Максима почув він крик, спинився,
Огледівся й побачив, як той з коня летить.
І вже над ним татарин з усмішкою схилився,
Шукаючи, що можна у здобич прихопить.
Тут щось перевернулось в душі Миколи, наче,
Застугонів у серці неімовірний гнів.
Подумав: «Що ж ти робиш між ворогів, козаче,
Хто на очах у тебе узяв і брата вбив?»
На козаків поглянув, що за спиною в нього.
У них в очах питання, відоме і без слів.
Вхопив Микола шаблю: «Хто вірує у Бога,
За мною!» І врубався у лави ворогів.
Бій той тривав не довго, коза́ків було мало,
Отож, один по однім на полі тім лягли.
Микола то не бачив, засліплений від шалу,
Татар він, мов капусту до ніг собі валив.
Але й його, нарешті, дістала шабля гостра,
Упав на тіло брата, востаннє обійняв.
Душа його звільнилась від гніву і від злості,
Він тільки посміхнувся, хоч кров’ю і спливав…
Чим бій той закінчився, брати уже не взнали…
У битві Суховія Сірко ущент побив,
З орди чотири тисячі на полі тім поклали,
Сам Суховій заледве втекти із поля вспів.
Січовики, Сірка лиш на полі бою вздріли,
Не захотіли битись, до нього перейшли.
Здавалось, Україна єднає знову сили…
Але, насправді, мрії примарними були.
Миколу і Максима смерть, врешті, замирила
Та інших замирити ще довго не могла.
І в лютій колотнечі вражда перетворила
В Руїну Україну…Так воля й не прийшла.

(скоромовка)
В маленької Соні сьогодні безсоння.
І в Соніної мами безсоння без Соні:
Поїхала Соня в село до бабусі,
Сумують без Соні і мама і друзі.
Як Соня бабусі в селі допоможе,
Щаслива й спокійна вернутися зможе.
Усім привезе соковиті дарунки,
Бо ж друзі її - ласуни і ласунки!

Паралельно з опаленням в кожнім домі
існує система відсутности. Сховані у стіні
її беззвучні батареї
сповнюють оселю нерозбавленою пусткою
цілорічно, незалежно від погоди,
працюючи, вочевидь, від мережі
на сировині, що постачається смертю, арештом або
просто ревнощами. І температура
підіймається щовечора. Один оберт ключа,
і ви опиняєтесь там, де нема
нікого: як тисячу літ тому
або дещо раніше: в епоху обледеніння,
до еволюції. Узурпований простір
ніколи не цурається своєї
неомешканости, як нагадування
знахбнілій мавпі
про одвічне, дольодовикове право
пустки на житло. Відсутність є лишень
домашня адреса небуття,
котре обирає, урешті,
під завісу, будучи буржуа,
брили чи бурі мохи шпалери.
Що детальніші їхні джунглі, то нещасніша мавпа.

***
Ritratto di donna

Ото і свіжости – що у квіток в її
руках. Що їх – омани, що свої
жалі з жагою будучини. Карий
взір проникає і сюди,
де ані ваз, ні натяків води.
Лишень гербарій.

Тому – і складчатість. Сперва – уста,
тоді – бордова, з іскрою, тафта,
як полог, що задовго висів,
приховуючи механізм ходи
з безвихіді. Глухі кути
бентег провидців.

Нога в панчосі з плавленого скла
блищить, хутка подолувати вплав
Босфор і вимагаючи асфальту
Європи, чи жадає, назворот,
роздолля Азії, пустель, щедрот
пісків, базальту.

Камея в декольте глибокім. Під
камеєю – мережний вислід літ,
не чіпаний тамтих світилом,
дві випуклості від ключиць,
подібні вилицям у лиць
і їх білилам.

На килимі за спиною – клинки
кинджалів? Ні, її ж роки,
десятиліття. Уві снах – Петрови
чи Сидорови, навіть не кажу
за Іванових, бо не опишу
пять літрів крови.

Що бачимо тепер? Зима. Стамбул.
Усмішка консула. Настійний гул
юрми з базару. Мінарети класу
земля-земля або земля-чалма
(в Писанні – оболок). Зурна, сурма
плекають расу.

Плюс капелюшок типу лопухів
в провінції і кольору мохів.
Базіка з пензликом. Фотель. Британці
такі виготовляли, чи – а-ля.
Амур на тумбі: жаль, одна стріла
у сагайдаці.

Мальованим заціплим ротом
лице волає "потім". "Потім"
миліш, аніж "тепер" і ніже –
"тоді"! А полотно – певняк,
що трапите туди, куди ніяк
не трапиш инше.

Боги так діяли, вселялись то
в рослину, то у камінь: до
появи першої людини. Себто –
інерція метаморфоз
з сієною, з краплаком роз –
кивне з портрета,

а не сама вона. Вона сама
зістаріє, зійде з ума,
помре слабуючи, під колесом, від кулі.
А там, де не цінуються тіла,
вона залишиться яка була
тоді в Стамбулі.



***

-------------------------------------

Спокійно, я помиляюся.
Визнаючи неміч здійсненого,
реґулюю свої основні положення.
Мій зміст – це цитадель переконань,
яку оточує щодня брехня.
Станом на вісімнадцяте жовтня я –
дитина, що бачить усе перевернутим.
Спокійно, це не вада.
А спосіб не зґвалтувати себе і інших.
Є широкий життєвий простір
або досвід:
сім смертних гріхів.
Тим, хто не помиляється,
доля дозволила їх опига́шувати.
Спокійно,
я сиджу відносно їх усіх за нон-ґратами
і не їм…
Станом на вісімнадцяте жовтня
можна сказати:
"Правосудді, ви помиляєтесь.
Кате, не вбий…"

18 жовтня 1993 р., Київ

Крапотітиме дощ… Через ніч крапотітиме дощ.
Ти у літньому сні не уникнеш про щось шепотіти.
Не тривож мене, щастя, в примарах вертань, не тривож,
Ти іще не втомилось до мене крізь ґрати летіти.

Я черлене вино ще пелю́стками уст пригублю,
У ранкових серпанках з’явлюся тобі, наче мрія,
На загуслих медах забриню, як бджола, що люблю. –
І нехай мене віхола щастя закрутить, завіє …

Зацілую тебе до безтями і залоскочу,
І натішусь досхо́чу, уповні насичусь тобою.
І тоді я відчую нарешті, що знову лечу
Понад крихітним містом і сірою, в місті, юрбою.

Там, за хмарами – Ніцца … Венеція … далі – Париж,
Королівства дрімаючі, танучі в тиші – Версалі …
Не тривож мене, щастя, примарами … Годі, облиш,
Бездиханну покинь серед площі і змовницьки спалюй!

Зрине полум’я в небо огромом пекельних почвар,
У розчахнутих пащах почне моє тіло маліти …
Тільки щастя маняще, амброзію світлий нектар,
Не відмовить пропащим із чаші спасення відпити.

… Крапотітиме дощ. Через ніч крапотітиме дощ …

1.

Гриць, вступаючи до Спілки,
Десь пропив свою сопілку,
Бо поети-скороспілки
Очманіло п’ють до спілки.

2.

Закортіло діду баби,
І поліз на баобаба,
Бо гадав, що баобаб –
Пристановище для баб.

3.

На городі у Гаврила
Бараболі гави рили,
А Гаврилу говорили –
То не гави, а горили.

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

не так уже й боляче коли на твоїм узгір’ї по натоптаній схемі
хтось позбирає до кошика ранку яблука ще зелені.
спитаєш привітно – що і тобі це життя насипало повно перцю?
давай покладу тобі серця так рясно ж вродило серця !

у тому домі де заглядає сонце у скляночку із теплим ще молоком,
ходить на пальчиках у багряних світанків недобачений сон,
і багацько чужих таємниць до яких загубились мідні ключі,
замість брилка на них повісились зорі - ягоди аличі.

навіть якби в потаємних кімнатах ти босоніж блукала по морю,
за тебе хтось може вирішить – оцьому морю точно забракло солі!
замало сліз і слова і що до Бога – то не твоя грузька дорога,
і якщо ти виживеш у вісні - найсильніша з усіх перемог перемога!

кожна хвилина на бистрині,
новий день як стрій до соціальної драми.
час самостійно диктує хто ти - смерть чи найкраща мама.
посадити квіти між слів
і сину співати легкі до трепету колискові!
хай уже стане усім по добру!
кожному оку - по мові...

Стоять берези занімілі,
І вітер їх не колихне.
Ясні творці моїх ідилій -
Завжди розраджують мене.

Чому ж сумують їхні тіні?
Принишкло птаство поміж віт.
Коли ось-ось заллє цвітіння
Красою ніжною цей світ?!

А, може, просто — вечір, тиша...
І туга-темрява сія?
І я саму тебе залишив,
Печальна радосте моя?!

21 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тіло вживалося в світло
і спершу лежало.
Ящури всіюночі тікали під спину
і там їм землі мало.
Трава на очах росу народила,
смерть сталася на полюсі,
йшлося до загибелі цілого тіла
в зеніті літоосені.
Досі "ні!" – таким операціям
відрізувати в реанімації. –
"Тіло млоїться – все загоїться!.."
Хотіло – пітніло.
Бувало – вмирало.
Але це не бажало.
Воно кортіло
піддати кремації
усі неосвічені о́ргани,
усі симуляції.
Так згоріла гортань: а горлала,
доки хлопчик біль-лявий бавився.
Його тіло заразу немиту вживало
і довживалося –
ткнулося носом у прямі промені
і спершу лежало.
Потім знялося волосся полум’ям, –
і тіло старим стало.
Встало,
пішло
і сіло
у могилу.
Тіло.

10–11 жовтня 1993 р., Київ

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04/21

На килимку зеленім із барвінку
Квіточок-очей така блакить.
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.

Бо замежу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Лише отой барвіночок зелений
Нагадує. що тут хтось проживав.

І мальва, наче пташка легкокрила
Зринає вгору, влітку ще цвіте.
А хата біла, хоч і похилилась.
Але терпляче жде іще гостей.

2021 р.

Доверие, искренность –основа отношений!
Фундамент дружбы, уважения, любви!
Понять и поддержать, того, кто рядом,
Мудрее поведения, не может быть!
.20.04.21 20.45

Довіра, щирість - основа відносин!
Фундамент дружби, поваги, любові !
Зрозуміти і підтримати, того, хто поруч,
Мудріше поведінки, не може бути!!!
20.04.21 20.45

Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...

P.S.
Туга за дітьми й онуками
Усе тугіше в’яже моє серце.

І

(легенда)

Каліпсо, німфа, в гроті цім жила
На Огігії — острові чималім.
Була, по суті, це чаклунка зла,
Що на свиней людей всіх обертала.

Цірцея, Кірка звали ще її,
І ось пригода трапилася з нею -
Знов чари випробовує свої
На гостеві, цареві Одіссею.

Та дужим був цей дивний мандрівник,
Ганебним не піддався він стосункам,
Бо сам людьми повелівати звик...
І в нього закохалася чаклунка.

Протримала вона сім довгих літ
В своїм полоні владаря Ітаки,
Над Одіссеєм зглянувся Олімп,
І надіслав од Зевса божі знаки.

Благав Богів так слізно Одіссей,
Щоби дали побачить землю рідну...
І Зевс прислав з Гермесом кадуцей*
І небокрай на острові розвиднивсь.

Була на Огігії там краса -
І кипариси, й кедри, і платани...
Але зовуть у мандри небеса,
За Пенелопою так серце в’яне.

“Негайно відпустити!” — Зевс прорік -
І волю вишню вволила Цірцея.
І змайстрував плота цар-чоловік,
До Батьківщини вирушив своєї.

З очей упала звабна пелена,
І вирвався герой із псевдораю.
Омана тим кохання не страшна,
Хто вірно й самозречено кохає.
*Кадуцей (гр.) — божий указ.

ІІ

(реальність)

Здається, що природній грот оцей,
Та він зі скелі видовбаний вміло.
Допоки всім явив своє лице -
В каменярів не раз долоні мліли.

Опора кругла — з шахів мов тура -
Могутній дах єдина підпирає.
І водоспаду гуркітлива гра -
Мов грім гримить у цім куточку раю.

Квартет із труб музичить у стіні -
Одна водою, троє — акустичні.
І звуки там відлунюють страшні,
Лунає лева рик систематично.

І стіл для бенкетів отам стоїть -
Гули картярські пристрасті в цій залі.
З усіх усюд хмільні багатії
Невдач і радощів в ній зазнавали.

А на фронтоні, трохи угорі,
Лице козацьке висічене мужнє.
Гуляли тут колись богатирі -
Очима совали каміння пружно.

Сліди лишились царської стопи,
І під склепінням гротового даху
Цар Олександер чай солодкий пив
На камені, що зветься “черепаха”,

З Софією. Вона була вдова
Тоді, у році вісімсот двадцятім.
Потоцького там вибиті слова,
Котрі гостям всім варто прочитати:

“Залиш навік про горе пам’ять тут,
І щастя ти прийми в цім гроті віще.
Якщо щасливий, то повинен буть
Віднині набагато щасливішим!”

Яка краса душі і чистота
В словах оцих, що звернені до людства.
Яка у них шляхетність, висота,
Як в лебедів, що в небо вознесуться!

19 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

На мості Прачок, де і ми були
вподібнювались стрілкам циферблата,
обнявшись о дванадцятій, не діб
заручники, а вічної розлуки,
– на мості Прачок нині копіткий
рибалка зі симптомами Нарциса
не зводить віч, забувши поплавця,
зі збрижених мінливих відображень.
Ріка то молодить його, то старить.
То юні риси відіб’ються в ній,
то набігають на чоло морщини.
Він там – натомість нас. По праву, геж!
Так віднедавна все, що самотинне,
символізує переміни в часі;
а це – є ордером на простір.
Бач,
він дивиться спокійно в наші води,
і там упізнає себе. Йому
по праву і ріка тепер належить,
як дім, куди і люстро хтось заніс,
та не омешкав


---------------------

ПРИСТРАСТЬ

Не зупиняй! Не зупиняйся!
Збуди затишшя простоти предтечі,
Вбери весь обшир сили порожнечі
У зрив межизоріння й не пручайся:
Край хапай! Не кайся і не гайся!
Зчинись у коловертовому смерчі –
Туди, де ядер тіл зудару рве хуртечі,
У вир провалля душ і розчиняйся:
Рай зполоняй! Не озирайся!
Той вибух розтрощить шлях втечі
Й узри крізь осереддя млосогречі
Зачаття Всесвіту. З богами обіймайся!
Люби-кохай! Зарозквітчайся!
Втóму утіш, зомлій на крилоплечі
Й засни у казці – схованці малечі
І розчинись у небі ніги. Зароджайся!

Павло Гай-Нижник
20 квітня 2021 р.

На горі далекій і високій,
де ще є герої із казок,
рискає по лісу одинокий
і забутий сіромаха вовк.

Ау! ау! – лунає вечорами.
Ау! ау! – відлунює луна.
У лісі одинокими вовками –
блукає він, а може, і вона.

Вечорами, поки сяє небо
і немає іншої краси,
кличуть одне одного до себе
виючі у небо голоси.

До зорі, коли линяють зорі
і заходить місяць молодий,
мало що міняється у хорі–
хочеш вий, а можеш, то не вий.

Ау! ау! – із вечора до ранку.
Ау! ау! – і душу – на замок.
І лапою махне на сіроманку
колоратурний одинокий вовк.

04.2021

Тугим вузлом зав’язані вуста,
кінці якого стягнуто жінками.
Остання з них – є справа непроста,
не секс, а штурм відвертими думками.

Сипіння зреченого, кволе й зле,
вже просто навмання свої прокльони шле.

8, 12 серпня 1994 р., Богдани́

Букет эмоций, чувств,
Программирую на позитив.
Вечером итоги подведу,
Что сделано, чего достигла.
Рисунки рисовала.
Прогулка во дворе.
Природой любовалась.
Ладу гладила, в глаза смотрела,
Носом к лицу прижала.
Операция, по плану,
Очень сложная была,
Чистила сосуды.
Терпела боль,
Но не сдавалась.
По дому делала, посильно,
Что могла, труд тоже лечит.
Душ приняла, общалась.
Урок немецкого прошла
Ведь жизнь прекрасна!
Видеть людей, природу, солнце, небо!
Всевышнего благодарить за этот дар!

19.04.21 19.00


Букет емоцій, почуттів,
Налаштовуюсь на позитив.
Увечері підсумки підведу,
Що зроблено, чого досягла.
Малюнки малювала.
Прогулянка у дворі .
Природою милувалася.
Ладу гладила, в очі дивилася,
Носом до обличчя притиснула.
Операція, за планом,
Дуже складна була,
Чистила судини.
Терпіла біль,
Але не здавалася.
По дому робила, посильно,
Що могла, праця теж лікує.
Душ прийняла, спілкувалася.
Урок німецької пройшла
Адже життя прекрасне!
Бачити людей, природу, сонце, небо!
Всевишнього дякувати за цей дар!

19.04.21 19.00

із позолоченої клітки пірнаєш прямо до ліфту,
а між думками блукають хижі бенгальські тигри
це мабуть здійснився сьогодні стонадцятий переліт
отого німого кіно що має чужі субтитри.

та ти рукою махаєш – та хай вже собі та хай!
хтось як і твоя дитина веселий до біса хакер …
і довго товктиме землицю поганий отой « Нехай»?
сварилась бабуся із неба вербовим промінням знаків.

снує перевтомлений люд - шукає дешевої Паски
і вишиті маки на масках – скоро вже рік як тренд…
якої тобі синочку сьогодні співати казки?
а син посміхається квітнем і тягне за палець вперед…

ото ж із синім візочком течеш по київській вулиці,
повз ятки у целофані повз дзвони у древніх церквах,
а поряд вишенька-дівчинка наче до мами тулиться
вона вже бенгальських тигрів нагодувала не раз…

Громадо! Я тебе вітаю
З Пейсахом! Та беруть жалі...
Христос - семіт, труси - з Китаю,
А мова - суржик москалів.

Скрутив Єгова ґлузд у рульку,
На шиї українцям "Гоп!".
Спасителя, дажбожі внуки,
Кровицю п'ють, їдять його.

Не хочуть знати правди люди,
А чують - розпирає злість:
Для зради треба лиш забути
Якому богу дід моливсь.

Куди не кину оком - гої!
Лиш я останній із поган.
Повзуть нащадки безголові
Чужим молитися богам.

20.04.2021 р.

Віршами повню зошит,
Як у найкращі дні, –
Настрій такий хороший,
Що хоч співай пісні.
Про почуття нестерпні
До вподобань моїх,
Бо вже язик не терпне,
А розливає сміх.
Чуєте – романтичний
Звуків природний рух
Сіється доброзично
Нині дощем навкруг...
20.04.21

Питання руба ставить нам життя,
Підсовуючи жмут проблем на таці.
Хто ліпший: піп чи юна попадя?
Нога жони, а чи стегенце паці?

На перший погляд у дилемі цій
Немає глузду. Та копніть поглибше!
Жона гавкуча - щастя у руці,
Сумирна краля – тільки варить вірші.

А порося гамує апетит,
Від поетеси толку - кіт наплакав.
У тридцять виглядаю, наче дід,-
Упещую літературну мавку.

Варю борщі їй, каші, і компот,
Пасу Пегаса, як жона куняє.
Вона лежить поміж пухнастих ковдр,
А я на килимочку із Китаю.

Та востокрот тепліше у свині
Під черевом! Зарохкає - не страшно.
А я ж трудяга! Вдень корчую пні,
Вночі дружину слухаю уважно,

Коли читає вірші про любов
Заснути - зась! Образиться смертельно!
Голівонька уранці бо-бо-бо,
Стаю, немов засушений опеньок.

У клуні хороводять кабани,
Від віршів про любов в сльозах подушка…
Від кого більше користі мені?
А ну кажіть! Тихесенько…на вушко…

В класі нині шум і галас,
Тягне руку Таня:
- Ми по темі сперечались,
В мене є питання.

Що буде, якщо узяти
Курці, що неслася,
І до курячих підкласти
Страусині яйця?

Що тут вилупиться першим?
От питання дивне!
Каже вчитель, сміх піднявши:
- Все ж курча, напевне.

Та регоче: - Я гадаю,
Все простіше трошки.
Перші вилупляться, знаю,
Точно очі квочки!

Хто має совість - той іде і платить,
А хто халявщик - гамає за так.
Я сам у цьому, сестри, винуватий,
Роздарував усе. Дурний простак.

Тепер біда. А красти не умію.
Пісні та вірші - ось і весь навар.
Хвороба підла влізла чорним змієм,
І день, і ніч у хаті "Кар!" та "Кар!".

На жаль, літературних меценатів
Не маю. І з Парнасу ні гу-гу...
На кордарон іде уся зарплата
Та хімію від смерті дорогу.

Дивитися на біль - суцільні муки,
Не гоїться на серці лади шрам.
За себе не прошу, бо не безрукий,
Але богиня в ліжку догоря.

19.04.2021 р.

наліво - пістолети направо – кулемети…
страшна війна кривавить та спопеляє край !
час струшує з чола колишні еполети,
бо ж кожен день – борня а кожен син – відчай!

це скільки вже століть знов заступа на горло
звіряча тінь орди та глушить мови гронь …
чи ж від чужих смеркань тобі ще не холонуть
бентежні сподівання солдатських тих долонь ?

ти мабуть міцно спиш йому за це йому подякуй,
бо в нього завтра сповідь із відстрілом на мир,
і кожна мить востаннє живе червоним маком
і спогадом про дім, аж стогнуть явори…

він не схова традицій, що зрощені з дитинства,
страгічний ряд цибулі втикне перед окоп,
і рвати стануть струни старого бандуриста
що також з юним хлопцем рубає той осот.

наліво – уже танки направо уже гради!
чи ми усі оглухлі неначе не війна?

Как трудно управлять собой…
Своими чувствами, настроением, душой,
Когда мы были молоды, здоровы -
Энергия Всевышнего кипела и играла,
Казалось – сможем все, что захотим.
Взрослеть хотелось, торопили время.
Сейчас, понятно, что время –это клад.
Беречь, ценить, распоряжаться им,
Не каждый может, это не легко.
Из опыта, стало понятно, что вечер,
Утром управляет, цель важна.
Что накопила в сердце и душе,
Тем открывается рассвет, начало дня…
19.04.21 7.54
Швец Т.В.

Як важко керувати собою…
Своїми почуттями, настроєм, душею,
Коли ми були молоді, здорові -
Енергія Всевишнього кипіла і грала,
Здавалося - зможемо, все, що захочемо.
Дорослішати хотілося, квапили час.
Зараз, зрозуміло, що час це скарб.
Берегти, цінувати, розпоряджатися їм,
Не кожен може, це не легко.
З досвіду, стало зрозуміло, що вечір,
Ранком управляє, мета важлива.
Що накопичила в серці і душі,
Тим відкривається світанок, початок дня ...
19.04.21 7.54
Швець Т.В.

Ані танка, ні ракети,
Ще і пороху катма, –
Лиш за кількістю поетів
Нині рівних нам нема.
Наших віршів терикони,
Від Луганська до Карпат, –
У незламній обороні
До загибелі стоять.
Укріпились так, що зрушить
Не вдається їх ніяк,
Хоч поетів стогнуть душі
Від нечуваних атак.
Ні на крок не відступаєм
З одиничних рубежів, –
Кожен словом влучно крає
Нещільні ряди чужі.
Дружно строчимо куплети
Різнобічні недарма, –
Там, де більшає поетів, –
Місця ворогу нема.
19.04.21

Як на картині Сурикова* ніби -
Розкажуть про Суворова вони -
Мостом коротким з’єднані ці глиби -
Що через Альпи перехід здійснив.

Долає гори армія солдатів,
Фельдмаршал на коні із ними там.
Доводиться униз усим стрибати...
Хтось гине... Та досягнута мета.

Бо підкорились неприступні скелі,
І ворог був розбитий у бою.
Обличчя воїнів уже веселі,
Мов чорт підтримку їм надав свою.

Як піднялася Польща із Костюшком
Звільнитись від загарбників стопи.
Узяв Суворов табір той на мушку,
І у крові всю Прагу потопив.

Так передмістя звалося Варшави...
Наслухався повстанської клятьби.
У здобутті гіркої тої слави
Теж чорт йому, напевне, пособив.

Надвоє всіх поляків роз’єднали
За принципом: діли і владарюй!
Костюшка — перша партія, що впала,
Бо стала із Росією на прю.

І друга, що уся — з конфедератів
В Тарговиці заснована була
У короля щоб владу відібрати,
І в дружбі із імперією зла -

Росією — усю Річ Посполиту
Під себе підім’яти далебі.
Щоби свою політику творити,
Потоцький першу скрипку взяв собі

У цій впливовій партії магнатів -
Як найбагатший. Думалося так -
По-своєму державу будувати,
Та не збулася мрія золота...

І Чортів міст отой над водоспадом
На честь Суворова звели тоді,
Коли Потоцький в Тульчині так радо
Приймав його і дружбу з ним водив.

Софії чари, тости, анекдоти,
Усіх оберігали від нудьги.
Потоцького Суворов заохотив:
Одружуйтеся, друзі дорогі.

Був Щенсний чуть слова такі щасливий,
Вони припали графу до смаку.
Він спорудив “Софіїівку” - це диво,
Про друга згадку залишив таку.

Не знав, сердешний, що його одурять
Облесні катерининські орли.
І руки кріпаків отой похмурий
Місток на славу дідькові звели.

І Австрія, і Пруссія, й Росія
Роздерли Польщу всю на три шматки.
Тоді Потоцький з жаху заніміє:
Річ Посполита зникла навіки.


16 — 18 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Микола довго вовком на козаків дивився,
Ніяк похід до Криму пробачити не міг.
З Максимом теж не скоро з-за того помирився,
Неначе той був винен в поході більше всіх.
Ловив постійно вісті найменші з України,
Все сподівавсь, що раптом щось станеться-таки,
І вся ота полуда з очей народу згине,
Постане Україна єдина вздовж ріки.
А вісті долітали не райдужні, одначе.
В Підгайцях Дорошенко на поступки пішов
І знову ляхи краєм, немов удома скачуть
І знов землею ллється густа народна кров.
Отой похід козацький на Крим підрізав крила.
Тож мусив між сусідів крутитись, наче вуж.
І з ляхами мирився, бо битись не мав сили,
Поклав і так багато в борні козацьких душ.
І з москалями ладив, мабуть, хотів приспати,
Приймав посольства їхні, листи цареві слав.
Продовжував з султаном турецьким загравати.
На нього він надії, мабуть, найбільше мав.
Татар теж не цурався, неначе й помирився:
Вина на запорожцях, він їх не слав у Крим.
Із планами своїми геть від усіх таївся,
Не обіцяв нікому й давав надію всім.
А Брюховецький зовсім від рук уже відбився,
Неначе і не було ніяких в нього справ,
Ловити і палити він відьом заходився,
Вогонь ледь не щоденно у Гадячі палав.
А москалі тим часом все більше нахабніли,
Народ уже до краю нещасний довели,
З порядками своїми зовсім на шию сіли,
Забули геть, для чого вони сюди прийшли.
Раз гетьман не перечить, московські воєводи
Взялися рахувати весь український люд,
В казну свою московську податки переводить,
Сповзалися московські «халявники» з усюд.
В народу вже терпіння на те не вистачало,
Готові були братись за вила і ножі.
Козацтво напохваті теж шабельки тримало,
Бо теж перебувало терпіння на межі.
А тут дійшли до Січі більш радісні новини.
Знялася колотнеча козацька на Дону,
Що згодом охопила заледь не пів країни.
Затіяв Степан Разін проти бояр війну.
Тут, начебто, прокинувсь і гетьман Брюховецький.
Зібрав старшинську раду і там оголосив,
Що, мабуть, із Москвою прощатись доведеться
І треба в шию гнати проклятих москалів.
А Дорошенко, наче, пообіцяв Івану
І булаву віддати, як кине той Москву.
Пообіцяв підтримку, протекторат султана.
Зраділи запорожці – тепер-то заживуть!
От хитрий Брюховецький, Москві замилив очі,
А, як набрався сили і вибрав слушний час,
Докупи Україну усю зібрати хоче.
І як же така справа обійдеться без нас?!
А на Лівобережжі взялись полки за зброю,
Де силою, де словом прогнали москалів.
Лишили воєводи лиш Київ за собою,
В Чернігові теж міцно їх гарнізон засів.
Поки ще сніг у полі - не брались воювати.
Збирали свої сили на весну москалі.
Та й гетьмани теж стали свої полки збирати…
Та ж головне питання – хто ж буде на чолі.
Весна у тому році була холодна й пізня,
Уже по Великодню упав великий сніг
Й лежав чотири тижні. Казали люди різно.
Та трохи з москалями в війні він допоміг,
Бо ж трави піднялися хоч трохи десь у травні,
Тоді й московські раті через кордон пішли,
Котельву і Опішню взяли в лабети бранні,
Хоча застрягли, з ходу узяти не змогли.
Туди ж і Брюховецький подався із полками.
Прийшла орда татарська, що Челібей привів.
Спішив і Дорошенко з своїми козаками.
Ну, хто б із запорожців тепер в Січі сидів?
Зібралось кілька тисяч, у поміч подалися.
Між ними і Микола з Максимом. Як без них?
На Сербиному полі докупи всі зійшлися,
Щоб гетьмана обрати, який повів би всіх.
Чекали, зараз вийдуть перед усіх гетьма́ни,
Обіймуться красненько, вклоня́ться козакам.
І вирішить козацтво, хто гетьманом з них стане.
Але того, що сталось, ніхто з них не чекав.
З’явився Дорошенко, як гетьман з булавою,
А потім Брюховецький в кайданах, наче тать,
Його вели козаки розлючені юрбою
Та й стали до гармати, як зрадника, кувать.
Поки козацтво мовчки за тим спостерігало
Іще не зрозумівши, що то все означа,
Івана до гармати міцненько прикували.
А той не боронився і, навіть, не кричав.
Тут Дорошенко, наче, зібрався щось казати,
Підняв угору руку, а потім… опустив.
Накинулись на бранця розлючені козаки
І вимістили гнів весь, що в душах накипів.
Усі від того, наче, на мить оторопіли.
Давно поміж козацтва такого не було
Аби без суду й слідства та козака убили.
Прийшовши все ж до тями, все поле загуло,
Посипались прокльони, за шаблі похапались,
А особливо ті, хто із Січі прибули.
Вони ж із Брюховецьким ще з кошування знались
І просто так стерпіти наруги не змогли.
Побачивши,як швидко гнів охопив коза́ків,
Сховався Дорошенко тихцем із їх очей.
Велів тягти горілку та військові роздати,
Нап’ється та й забуде увесь свій гнів, ачей.
Сам заховавсь в обозі й всю нічку там просидів
Та дослухавсь до криків і гамору юрби.
Не відчував за вбивство ні відчаю, ні стиду
Та, коли б треба було, то ще б раз так зробив.
Але злякався гніву козацького. Не да́рма.
Метались запорожці із шаблями всю ніч.
Якби знайшли, то може його чекала б кара,
Пішов би за Іваном до пекла, звісна річ…
А самі запорожці надвоє розділились.
Хоч всі вважали – винен Петро у смерті тій,
Й за те на Дорошенка страшенно розізлились,
Що він порушив звичай прадавній січовий.
Але одні вважали, Максим був поміж ними:
Іванової смерті той, справді, не хотів,
То козаки невірно, напевно, зрозуміли
Той помах Дорошенка, а він їх не спинив.
Другі ж, Микола з ними, стояли на своєму:
Із вбивцею стояти не будем у строю.
Або приб’єм, собаку, коли лише знайде́мо,
Або вертатись будем назад на Січ свою.
Оскільки Дорошенка знайти їм не вдалося,
Зібралися на ранок та й подались собі.
Микола на Максима за Крим ще злився й досі,
Тож, навіть, попрощатись із братом не забіг…
Війна в Лівобережжі велася якось мляво.
І москалі топтались, і гетьман не спішив,
Хотів без братовбивства закінчити виправу,
Спровадити без бою із краю москалів.
Бо ж затіватись битись сил недостатньо в нього,
Щось ляхи затівають на теренах своїх,
Підтягують хоругви. Послав він брата свого
З полками аби трохи утихомирить їх.
Та й на татар надії ніякої немає,
У тих своє на думці, як «з поміччю» ідуть.
Не скільки допоможуть, як людність похапають
Та і до свого Криму ясиром поведуть.
А тут ще й запорожці!.. Куди там воювати
З проклятою Москвою? Отак і воював.
Встигав листи люб’язні до воєвод писати,
Про наміри майбутні свої попереджав.
Не скільки воювали, як то шляхи топтали.
Сам гетьман кинув військо, у Чигирин подавсь.
Лишив за наказного полковника Дем’яна,
Той Многогрішним, мабуть, недарма прозивавсь.
А з того полководець узагалі ніякий.
Знов вперлись в Україну із військом москалі.
Хоч Дорошенко в поміч і надіслав козаків
Та зачіпатись надто із ними не велів.

Пропоную вам невеличкий трактат
щодо автономности зору. Зір автономний
унаслідок залежности від об’єкта
уваги, розташованого неодмінно
зовні; саме себе око ніколи не бачить.
Звужуючись, око пливе за
кораблем, пурхає зі пташиною з гілки,
огортається хмариною сновидінь,
як зірка; саме себе око ніколи не бачить.
Уточнімо думку й візьмімо красуню.
У певному віці ви розглядаєте красунь
без надій покрити їх, без прикладного
інтересу. Попри це, око,
ніби невимкнутий телевізор
у пустій квартирі, продовжує передавати
зображення. Питається – чого заради?
Далі – декілька тез лекції про прекрасне.
Зір – засіб пристосування
організму до чужого середовища. Хоча ви до нього
цілком пристосовані, це середовище лишається
абсолютно ворожим. Ця ворожість зростає
в міру вашої в нім присутности;
і зір загострюється. Прекрасне нічому
не загрожує. Прекрасне не таїть
небезпеки. Статуя Аполлона
не кусається. Біле простирадло
також. Ви спішите на шелест спідниці
в пошуках мармуру. Естетичне чуття
є зліпок з інстинкту самозбереження
і надійніше, ніж етика. Потворне важче
перевтілити в прекрасне, ніж прекрасне
спотворити. Потрібен сапер,
щоб зробити небезпечне безпечним.
Цим спробам слід рукоплескати,
надавати всіляку підтримку.
Втім, відокремлене від тіла, око
радше забажає оселитись де-небудь
в Італії, Голландії або Швеції.


--------------------------

Облака плывут,
Манят в даль! Манят в даль!
На серце и душе легко!
Весна пришла! Весна пришла!


Жизнь –дар! Утро встречаю!
Улыбаюсь и мечтаю!
Желание и труд! Движение, общение, уют!
Возможностей не счесть! Минуты и часы беречь!
18.04.21 8.24
Швец Т.В.

Хмари пливуть,
Ваблять в далечінь! Ваблять в далечінь!
На серці і душі легко!
Весна прийшла! Весна прийшла!


Життя-дар! Ранок зустрічаю!
Посміхаюся і мрію!
Бажання і праця! Рух, спілкування, затишок!
Можливостей не злічити! Хвилини і годинни берегти!
18.04.21 8.24
Швець Т.В.

Г. С...

Мені не вгнатись за такою
В краї найкращих сподівань,
Адже ти піснею дзвінкою
Летиш в оточенні світань.
Але я став твоєю тінню
На всі небачені часи,
Щоб милуватися творінням
Зі сміху, туги і краси.
Моя відрадо безнастанна,
Кохання лагідне моє, –
Нехай оце добродіяння
Тобі утіхою стає!
18.04.21