Перший день шкільних занять!
Вересневим ранком -
всі зраділо гомонять,
стрівшись перед ґанком;

чути оповіді, сміх,
хтось ричить в азарті;
в кожного - мільон нових
вигадок та жартів.

Хто все літо вдома був -
твердить легковірам,
ніби за Урал гайнув
й мандрував Сибіром...

Вітька з Ванею завів
диспути суворі:
він в селі улітку жив,
а Іван - на морі.

Не бувавши у Криму,
Ваню Вітька тішив:
в запалі ручавсь йому,
що в селі - гарніше!

    Вітьку там дідусь неначе
    брав на ферму жереб’ячу,
    на Онегу і на Лачу,
    і так далі, удостачу...

«Що? Гарніше у селі?
Ну й смішний дивак ти!
Таж на морі - кораблі,
таж на морі - яхти!

А на річці - де там глиб
й простір неозорий?»
Ваня мало не захрип, -
ратував за море.

«Там вода - хоч спи на ній! -
Ваня гарячився. -
Я - за тиждень, чи й хутчій,
плавати навчився!

Мушлі там всіляких форм,
й досхочу коралів!
Краби є, а ще - був шторм
в дев’ятнадцять балів!

Я з дельфінами пірнав
сто разів приблизно!» -
трошки він фантазував,
майже ненавмисно.

    Сперечалися, кричали -
    дзвоник ледь не прозівали;
    та їх вчасно перервали
    й на урок у клас зазвали...

        Ну, і тут (зненацька трошки)
        стався цей сумний почин:
        Вітьку витягли до дошки -
        й заробив «погано» він.

        Й тема - принагідна літу,
        і питання - майже пшик:
        навести частини світу,
        що проходили торік...

(2020)

Клятвою освітлені уста.
Ти до них не притуляй долоні.
Пам’ятаєш, як роса густа
Солодила ті слова солоні?

А від нас ішли чужі сліди,
Зеленіла навкруги обнова.
Видавалось: будемо завжди,
А над нами – гілочка соснова.

Тепла тінь від неї потекла
І накрила нас, немовби сітка.
А від річки, в пошуку тепла,
Прилітали осяйні лелітки.

Та ріка текла собі тихцем
І до ночі витекти хотіла.
Ми пішли услід за вітерцем
І не чули ні душі, ні тіла.

Ті нестримні порухи крильцят
Величали певне суголосся.
Так ми і ходили без кінця.
Це із нами коїться і досі.

Наші не руйнуються містки.
Нібито не маємо заслуги.
Хай позаду – скупчені віки,
Ми ще без минулого і туги!

Пишуть дітки твір у школі
Легко, щиро, без обману.
Тема в них проста доволі
Про єдину рідну маму.

Написав Петрусь багато:
Мама щедра і красива.
І працює важко часто,
Мудра, скромна, нелінива.

І готує дуже гарно.
Мила, класна і хоробра.
А як виспиться нормально,
То вона ще й дуже добра.

Торкнешся вустами – розтану
й незнано куди пропливу.
Для тебе хтось інший настане
так само у ніч грозову.

А я не забуду довіку
твій дотик блаженно легкий,
як з хлопчика став чоловіком,
і норов з’явився такий,

що мало землі під ногами
й повітря для юних легень,
ще менше того, що між нами,
ще менше того, що щодень!

Я знаю, де твій відпочинок,
і як ти відходиш до сну.
А кожен твій вираз і вчинок
дратує примхливу весну

для дива мойого буяння,
допоки тебе не торкнусь!
Я, просто, не знаю кохання –
і, чесно, любові боюсь.

3 серпня 2003 р., Богдани́

Зигзаги долі і прямі
Шляхи блукань та перегонів
Ростуть і множаться самі,
Неначе зморшки на долоні.
Німі й глибокі, мов яри,
Не мають втоми чи спочину
Ані від праці, ні від гри
Довічно грішної людини.
Розвагам смерті і життя
Вони завжди найкращі свідки,
Бо ні застою, ні гниття
Не знає клопотів черідка…
10.03.21

Нахабно так цей березневий сніг
Упав на сонну, не зігріту землю.
Іще пташині не звучать пісні,
То й сніг іще лягає не даремно.

Але уже стримлять із-під землі
Мізинчики малесеньких тюльпанів.
Й кутасиків пухнастих не шаблі,
А котики вербові на поляні.

Не чути ще весняний передзвін,
Та зеленіє з-під снігів барвінок.
Іще не видно тут великих змін,
Хоч виграла весна цей поєдинок.
08.03.21

Ох і любить владу наш народ!
Під хвостом цілує, руки, п'яти!
А на мене гавкіт: - Ідіот!
Чи замовкнеш, іроде проклятий!

Ниць лягай! І більше не бузи!
Президент - порядності ікона!
Хай поїздить гномик на козі,
Наприймає йолопам законів.

Кравчука п'ять років люто гриз,
Яника і Кучму (й досі верне).
А сусіда поспіль всіх "Лизь-лизь!":
Рабська звичка - вічна, незнищенна.

Вже старий, аж сива борода,
Та тримає й досі в носі пальця...
Хто б не був при владі - всіх тримай
Міцно і за шию, і за яйця.

Як у книзі Святого Слова
Ми знаходим символи вічності,
Так в словах Кобзаря приховано
Ключ до нашої ідентичності.

Бо відбита в Шевченкових творах
Народу складна еволюція –
Той шлях сотень тисяч нескорених
Крізь війни і революції.

Ці рядки нас і досі кличуть
За волю і долю змагатися,
Рідну мову, культуру вивчити,
Перед ворогом не здаватися.

Тож вінцем Кобзаревої праці
Є, в глобальному усвідомленні,
Не поеми, вірші, а нація,
Історичне її становлення.


2014 р.

Коли сплю, бачу тебе.
Просинаюсь, знов ти.
Звідки ти? Може з неба?
Звідки? З висоти?

Коли йду, ти знов поруч.
Як стою, ти стоїш.
Наче ангел, праворуч
Все тримаєш міцніш.

П'ю вино і п'янію.
Ти, мов той Діоніс,
Що стоїш тут ліворуч,
Спокушаєш, як біс.

Чи у сні, чи в уяві.
Ти мій ангел? Чи ні?
Я стою біля прірви.
Зупини.

2021

І
Дзюрчання, ніби плач, до нас долине
З чарівної Темпейської долини.
Маленький водоспад оцей дитячий -
За вмерлими дітьми він тихо плаче.
Сумний куточок тут земного раю.
І “Три сльози” - таку ось назву має.

Потоцького й Софії три дитини -
Померли всі вони від скарлатини.
Веселий, життєрадісний Котуля* —
Із трьох найстарший звався так синуля.
Лише п’ять років мав, коли помер він.
Ніколюшці ж ішов лише четвертий.
В свою матусю вдався, як на диво,
Бо личенько вже дуже мав красиве.
Гелена прожила найменше з дочок -
В рік смерті мала тільки один рочок.

Були всі позашлюбними ці діти,
Й продовжує за ними сльози лити
Вже понад 200 років це каміння -
Величне будівничого творіння.
*Котуля — Костянтин.

ІІ
І далі про печаль співає ліра,
Згадалися мені слова Шекспіра:
Сумнішої ви пісні не знайдете,
Ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Та ми повернемось в реальність нашу —
Я трохи ті слова переінакшу:
Сумнішої немає пісні, люди,
Ніж пісня про Станіслава й Гертруду.
ІІІ
“Жизнь — обман с чарующей тоскою”
С.Єсенін

Аби знав Потоцький, щО буде,
І згорять кохання мости.
Він би парк цей - в пам’ять Гертруди
Наказав би тоді звести.

Бо любила вірно до скону
Чоловіка, мов дар небес.
У труну з її медальйоном
Заповів покласти себе.

Він був також вірний в коханні,
Хоч міг мати безліч пригод.
Пам’ятав їх зустрічі ранні -
Перший пломінь серця свого.

Листувань бентежні хвилинки,
В ліс прогулянки кінні ті.
Щастя їх в мисливськім будинку,
Що пізнали вперше в житті.

Пам’ятає облесні миті,
Пані Рольської шал атак,
Що хотіла його відбити
У Гертруди підступно так.

Не вдалося. І це — приємно,
Вірність — сила, міцніш меча.
З Добротвора ксьондз потаємно
Милих любчиків обвінчав.

Шлюб нерівний. Благословення
Не давали його батьки.
І Гертруду так дерзновенно
Вкрали батькові гайдуки.

В монастир відвезти хотіли...
Налякав їх в дорозі хтось.
Й задушити Гертруду милу
Під перинами довелось.

Станіслава інші дружини -
Юзефіна й Софія теж —
То зрадливі дві половини,
І гуляли вони без меж.

Потоцького смерті причина
Передчасної — доля зла -
То Софія в стосунки з сином
Станіслава близькі зайшла.

І тому він лише Гертруду
Увостаннє в житті згадав.
В тій колоні надбитій буде
Спогад, в нім вона — молода.

Нагадає миті трагічні,
Біля неї завмер на мить
Камінь-лев, що на варті вічній
Два століття сумний лежить.

18 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Скандує вітер… вглиб та вглиб
Поліціянт очима хмурить
Із трьох присутніх перший влип
Причетник правди і зажури…

Кроватка втримала б, авжеш
Якби не вітер прохолоди —
Любисько відчаю й пожеж —
Якби не туз незприг з колоди…

Розвал потрібен як ніде
У самий раз ця мить до втечі
Та сяйво місяця бліде
Усілось зорями на плечі…
08.03.2021.

ІЯк наяву – ото буває,
лечу, лечу... і не світає.
Не заважає темнота
усе побачити до краю:
пророка нації немає,
німіє слово... суєта
суєт... нема куди летіти...
ні – Україна ще не та,
якою мав її узріти
він із Чернечої гори...
не перевернуті на літо
блакитно-жовті прапори...
і наче, чую, – ще не вмерла...
на ладан дихає... живе
і слава Богу! Що їй пекло,
яке нікому не нове?
В чужій парафії Кирила
торгує лептою народ...
запалює московський чорт
на цілий світ своє кадило,
окурює лукавий рід...
.........................................
згасає полум’я Майдану...
у казематі отамани
читають інший Заповіт.

ІІКорову доять олігархи,
а їхні наймити – казну...
юрба годує сатану,
а пересушені монархи
ідуть війною на війну...
кумир облизує кумира...
а чортеня шукає миру
в очах диявола імли...
О... оперилися орли,
які літають до еміра...
а ми живемо як жили:
ідуть зі сходу ешелони,
на заході пливе корвет,
орда утоптує кордони
п'ятою п’ятої колони...
блокує розум Інтернет...
......................................
Чекає неня Вашингтона,
але за спиною ОМОНу
її чатує Піночет.

ІІІДивлюся, нібито світає...
зоря Авророю палає...

Нема нікого. Тільки я
молюся у хатині скраю...

В моїй землі шукає раю
лукава братія моя.

09.03.2021

Добери променисті слова
до натхнення крилатої рими.
Доторкнися душі - джерела,
і не бійся здаватися дивним.

Смолоскип запалив Прометей,
в небесах срібний полиск заграви.
Не ховай магнетичних очей,
за високим парканом обави*.

Трунку м'ятного я пригублю
при сторонніх п'янкими губами.
Не соромся сказати: "Люблю",
якщо хочеш мене до нестями.

Хай нам заздрить шляхетний бомонд,
що вбиває кохання у лоні.
Наша ніжність - чаруючий сон,
матіолою слів на осонні.

обава* - страх

Ой, курличуть журавлята,
А гусоньки гелготять,
Взяли весну на крилята
Та й додому вже летять.

Море вже перелетіли.
Хоча вибились із сил,
Трішки відпочити сіли
І напитися води.

Та нема смачніш такої,
Аніж там, де гнізда в"ють,
До джерельця під вербою
Крилоньки птахів несуть.

Тут до болю все знайоме,
Рідне, миле та близьке.
Вітер споминів додому
Підганя також мене.

2021 р.

На потемнілім небокраї
Аж подається наперед
Ота зоря, що ясно сяє
Між тих, що блимають ледь-ледь.
Вони, рідня їй і сторожа
Здавен і в нинішні часи, –
Намилуватися не можуть
Сіянням вічної краси.
Щоночі в ревнощах постійних
Палає щастя нічиє,
Адже світіння чародійне
Нікому ближчим не стає.
Без сподівання стрічі тішу
Її завжди звіддалеки
І мрійним поглядом, і віршем,
І ніжним помахом руки.
Хоча я сам жарію ґнотом
І, щоб злетіть, – не маю крил, –
Все більше хочеться польоту
Навстріч зорі на небосхил.
09.03.21

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме стара Тарасова гора,
повернута лицем до нашого народу.

Цей голий нерв священної землі,
її форпост, якому назва – совість,
пульсуючи слова, не дозволяє тліть –
він пише поміж нас свою правдиву повість.

І хоч не завжди слухали її –
вона свята, бо не припала пилом…
Минувсь той час, бо на своїй землі,
Тарасе, ти здобув надійну силу.

Ми – Україна! Ми – її народ!
Не яничари! Наші пам’ять, мова
не заслужили забуття й негод,
коли лише в піснях лунало рідне слово…

Ми скажемо – настала вже пора –
тим, хто наввипередки вгору преться,
щоб знали: "Ми – Тарасова гора!
У нас живе його велике серце."

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме Тарасова гора
як обеліск безсмертному народу.

1988 р.

Зав'яже голуб небо в світлу хустку синю.
Руда верба всміхне, як хитрий кіт.
Немов кватирку, серце раптом я відчиню
Весні, як пташці щирій, гомінкій.


Монетку сонця кину в чисту воду неба.
Нехай на щастя день брунькує там.
Хай світ добром весніє. Більш мені не треба.
В очах святиться ніжність, теплота.

Сліди від літер і від слів
Закарбувалися на долі.
Ані вогонь їх не спалив,
Ані гнобитель не зневолив.

Немов шумерські письмена,
Укриті порохом пустелі,
Відроджуються імена
Незламні й вічні, наче скелі.

1.
Я разных женщин обожаю…
Когда добьюсь чего хочу -
Все до копейки возвращаю
В архив знакомому врачу.
2.
И вот когда коту под хвост…
А вслед за тем асфальтом носом —
Вам вряд ли слышать праздный тост,
Будь клерком вы, и будь вы боссом…
08.03.2021.

Кутасики на віточках вербових
Свої пухнасті носики відкрили.
Весна уже показує обнови
І демонструє перемоги крила.

Де всім керує добра чарівниця,
Струмочки направляє в наші ріки.
Вона прийшла ізнову оновиться,
У світ, що завжди жде її опіки.

Кутасики тулю я до обличчя,
Та не зламаю гілочку вербову.
Весну я тільки подумки покличу,
Щоби вона прийшла до мене знову.
08.03.21

Я – берегиня, мати, просто жінка,
В якої доля писана в селі.
Де я пишалась тим, що українка,
Сприймала подих рідної землі.

Моя душа співала скрізь і зроду
У ній погане й миті не жило.
Я із того великого народу,
Що зберігав у холоди тепло.

Я з тої української родини,
Що шанувала пам’ять, сіль і хліб.
Що цінувала скрізь звання людини,
Цвіла коханням в глибині садиб.

В мені живе козацький дух донині,
Передали його мій батько й дід.
Я не дозволю, щоби в Україні
Знівелювали той бунтарський слід.

Тому й борюся нині за свободу
Своєї правди на землі своїй.
Щоб корені глибокі мого роду
Пішли углиб рости від наших мрій.

Я – берегиня, мати, просто жінка,
В якої доля писана в селі.
І я пишаюсь тим, що українка,
Я - кров моєї рідної землі.
08.03.21

І для чого ідентифікація?
Бо ж удома я знову шпигун…
ЦРУ? ФСБ? Чи є рація?..
Де ж ту правду почути нагу?
Чом диплом так мій муляє декому –
Вилізає із часом. І ось
Парникове захвалене мекало
Патетично й собі завелось.
І немає інакшого напрямку.
Протоколи я їхні читав.
Провалилася "членськими" лапами
Не земля – пустобреньку слюда.
То куди ми тепер чимчикуємо?
Я ж не цап-відбувайло для тих,
Що постали тепер «вирахуями»
І забули про сором і гріх.
Прислужилися, щоб видаватися, –
Приспілчанська найвища мета.
А для мене вона -- винуватиця.
Це від неї моя самота.
Самотів я не вперше. І з досвідом
Українно на світі живу
І гуляю з Пегасом удосвіта,
І видибую тему нову.
Де «писателі» гострять ножі,
Не вишукую премій і посвідки,
Я ж – реальний. Вони – міражі.

Уроки сіли вдвох учити,
Ніяк не хоче син лічити.
Проста задачка на вівторок:
- У тебе було шість цукерок.
А що лишилось в тебе, сину,
Як другу дав ти половину?
Малий зітхнув і каже чемно:
- Та тільки друг лишився, певно.

Вітаючи усіх з календарною Весною, даруючи жінкам перші промені ще не зовсім весняного сонечка, згадалося мені моє студенство, перші сходження у світ поетичної творчості у Львівському літоб'єднанні "Гроно", в секції поезії старого Клубу Творчої Молоді та університетській літстудії "Франкова кузня". Серед тих ненадрукованих поезій є і власні, і переклади з німецької, бо вчилася я у школі з поглибленим вивченням німецької мови і на початках активно перекладала німецьку класику. Ось знайшла рукопис, на жаль, без оригіналу. Нехай іде в люди)))...

Отож, Johannes BECHER. BACH.

Готуючись, повільно лине спів:
Нагряне ніби і відступить знову.
І ось рука здіймається: готово!
Й мелодією простір задзвенів.
Летить угору. Згиньте перешкоди!
Вона серця в обнову огорта.
І ми вливаємось у відзвуків розводи,
Прямуємо туди, де зріє висота.
А звідси видно світ, - і все навколо,
І все, що в нас, зійшлось в межу раптово.
Для звуків тут панує певний лік:
Ось цей – великий, той – малий, на диво!

О світова співзвучносте правдива!
З мелодією злий прийдешній вік!

Радій. Це я іду
веселкою до тебе.
Дивись у небеса.
В калюжі не дивись.
Немає унизу
ні сонячного Феба,
ні того, що несе
пір'їною увись.
Якщо не буде крил,
побуду із тобою
луною інших літ
до самої зорі,
до іншої зими
квітучою весною
за обріями дня,
що сяє угорі.

Пронизує життя
ясне проміння душ
у таїні ночей
імлою того неба,
що дивиться на нас
очима із калюж...
О, скільки чорних дір
у мороці Ереба!
А зорі мерехтять,
освітлюючи ніч
палітрою очей...
І з вечора до ранку
упізнаю тебе,
бо очевидна річ,
що ти моя весна
у сяєві серпанку.

03/21

Чоловіку холодно без жінки,
Як без сонця світловому дню, –
І болюче, наче навколінки
Стати й не піднятися коню.
Чоловіку хочеться до жінки,
Як до моря з доку кораблю, –
І вухам не мати відпочинку
Від цілодобового “люблю”.
Чоловік, закоханий у жінку,
Їй не дасть, мов квітці, відцвісти,
І йому за шану й поведінку
Маєш, жінко, дякувати ти.
08.03.21

Тобі признатись хочу я,
тобі одній пролити душу
квітками, щебетом садів,
потоками гірських джерел,
солодким співом солов’я...
Хіба мовчати серце змушу ?
Коли звучить у ньому світ
коханням витканих капел.

Цвіте фіалками блакить,
барвінком стеляться стежини,
срібляться росами поля
всміхаючись ранковій млі.
Для тебе, мила, чудо це
у барвах ружі та жоржини,
що розливають щедро скрізь
живу поезію землі.

Нехай літа як зжовклий лист
летять зникаючи за обрій,
нехай у шелесті дібров
тихенько дзенькне мить жури.
Коли ми разом – вічна юнь
цвістиме нам у долі добрій,
і даруватиме красу
благословенної пори.

Лиш ти одна моє життя,
моя любов, зоря натхнення,
що напуває з дня у день
промінням ласки досхочу̀.
Хіба сховаю у собі
ці океани одкровення ?
Ті міріади почуттів...
Хіба у щасті замовчу ?

Моя любове, світку мій,
словами важко передати
те, що у сутності своїй
є вельми вищим всяких слів ?
В залиті сонцем небеса
з тобою хочу пропадати,
у Всесвіт Щастя, що для нас
коханням вічним заяснів...

Не буде більше самоти !
Печалей, розпачів – не буде !
Допоки у руці рука
нам все під силу, тільки вір !
Моя любов не відцвіте,
вона завжди сіяти буде,
як та безкрая висота
повінчана з іскрінням зір…

Як добре, що ховатися не вмієш,
а в променях стоїш – і майорієш!
Хай бачать, як ярить тебе любов –
це гідність, до якої я дійшов!
Це вірність з найпотужніших чеснот,
які тримають не один народ!

У морі квіту, в пшениця́х ти зрієш,
як стигне світ; і в сонці – майорієш!
Несеш дітей, годуєш і ростиш –
щоб колосом ставав слабкенький книш!
Знаме́нно йдеш, закохано в піснях!
О, Українська Жінко! Шлях і Стяг!

3 серпня 2001 р., Богдани́

***
Знедолена доля. Хатина на розтіч
А вітер...гульба… Ти - господаре?
Все промайнуло, зникло бездарно…
Пам’ять - безпам’ятство… душу морочить
Сирість безпліддя… Божа покара…

Ой вийди у простір, погляньмо у вічі
Чому наших доль… де справедливість?
І недоспані… і не ліниві
Зорі на небі… розмови про вічність
Тут, на подвір’ї, присів і посивів…
07.03.2021.

Усе в нас починається з порога
У рідній хаті, де жили й росли.
І перший крик, й остання вже дорога,
Через поріг батьківський перейшли.

Всі болі наші і жалі, й печалі,
Переступали хатню цю межу.
І ми жили із ними вже надалі,
Сприймаючи їх начебто іржу.

Що точить найміцніше залізяччя,
Ховаючи від неї спів і гнів.
Прямуємо з усіх країв ми, браття,
До прихистку дитинного й батьків.

Він пам’ятає дівчинку щасливу
І проведе мене в останню путь.
Поріг родинний - лінія розриву,
Між тим, що є і що веде в майбуть.
07.03.21
 

Сміялась хатина, раділа від щастя,
Бо в пісню сплітались її голоси.
І вічним здавалось батьківське причастя
І мамине слово добра і краси.

У шибках завжди відбивалися зорі,
Стікали по стрісі травневі дощі.
Її обнімали світанки прозорі,
З осіннього листу вдягали плащі.

Сиділи на призьбі нащадки - онуки,
Дивився із буди старенький Карон.
Літали, трудилися мамині руки,
Зростали Тимурчик, Тетянка й Антон…

Пізнала хатина самотнього болю,
Як діти пішли за батьківський поріг.
Бо кожен із них свою виплекав долю,
Вертався не часто з далеких доріг.

І як же вона вся раділа від щастя,
Хоча їй боліли і стіни, й труба.
Вона не зважала на всі ці напасті,
Втікала від стрічі самотня журба…

З’їдає потроху минулого шашіль
Ту згадку про хату, дитинства дива…
Її вже немає. Лиш в пам’яті нашій,
Захована в душах, вона ще жива.
07.03.21

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

https://www.facebook.com/100000221016363/videos/4491409727543017/?notif_id=1615139419883756¬if_t=video_wall_create&ref=notif

Чорний згусток журби у коханих зіницях,
Що сльозою тече з-під натомлених вій.
По стежині стрімкій до своєї криниці
Йде дівчина одна, щоби збутися мрій.

Дум про нього, того, що, ховаючи зраду,
Прикидався таким, хоч до рани клади…
Відсьогодні йому вже весільні принади
Буде інша нести у тепло й холоди.

А для дівчини стане кохання уроком,
Серцекриком її, що чужим не почуть.
І омана спаде з кожним болісним кроком,
Де життя їй підкаже справжнісіньку суть.
07.03.21

Тато загадки читає
І питає: - Що це? - в доні.
Та кмітлива, різне знає,
Радо плескає в долоні.

Лиш одну про мед не може
Відгадать важку загадку.
Довго думати не хоче,
Каже: - Дай підказку, татку.

- Що ведмедик любить сильно?
Ну ж, скажи мені скоріше.
Шепче доня: - Та, напевно,
Як і я, поспати більше.

Не згоди́ться ніхто замість тебе дорогу здолати –
Добирайся, як знаєш, в пітьмі, невідомо куди.
Хай тобі виднокрай заступають дерева крислаті
І твої провожаті духовно сліпі й дурнуваті
І тобі не підкажуть, як вірно читати сліди.

Але ти самотуж пройдеш путь до останнього метра,
Подолаєш завали, зведеш переправи й мости,
Усвідомивши, що ти щохвилі готовий померти,
І приміряв на себе одежу сакральної жертви,
Та і з цим тягарем ти спроможний дістатись мети.

Я хочу, щоб мої фільтри мені не зрадили,
Вбудовані наміцно, змінювати - не скоро,
І в час, коли тебе я забуватиму,
Навідай ти мене обов'язково!
Можеш прийти пішки чи слово кинути,
Думкою коси гладити, цілувати.
Коли я тебе пізнала, то вже полинула,
В думках і снах світанки зустрічати
Ти мене тішив віршами, торкався ніжно.
Музика наша, роздуми, числа, коди...
І де ти був, скажи мені, раніше,
І зараз де і з ким, ти ходиш?

Спочатку вродився я,
А згодом - опукла Єва.
Усілися у каяк,
Чіпляючись за дерева.

На весла сильніш наліг,
І рушив, вперед, на Трою.
А з неба дивився Біг
І скрушно кивав главою.

Бо край цей для нас - харам!
Смикнув нас, Творець, за шлеї...
У гирло зайшли Дніпра,
Чкурнули уверх течією.

Спаситель: - Прокляття впаде,
Як пустите долю на вітер!
Ось Київ, Почайна, Едем...
Ось тута в любові живіте.

07.03.2021р.

1.
Небесный Отец наш всех знает
и рад бы начать диалог
с любым, кто Его принимает,
любя, как единственный Бог.
2.
Являясь для нас, не шагает –
за тучкой по небу плывет,
до капли Себя уменьшая,
на зов любви нежной идет.
3.
Раскатами грома глаголет
да бдит указать поворот,
по зрелости плевелы полет
чтоб чистых встречать у ворот.
4.
К нам в Сыне рожденном приходит
и тешит нас Духом Святым,
пустынями к истине водит
и ждет, что быть с Ним захотим…
5.
Да, с Господом стал путь приятным
и польза от прожитых дней,
потоком любви необъятным
коснувшимся жизни моей…

07.03.21 Чернигов

Все тайны мира прячут за словами…
В золе костра схоронен первый слог,
Но я всего лишь, я - сыночек мамин
От головы седой - до самих ног.
И нам стыдиться незачем, доколе:
Родить - Родимый - Родина, при нас…
И предка зов в литературном поле,
На пастбище которого Пегас…
05. 03.2021.

***
Опікшись, дую на холодну воду,
пливу, буває, проти течії,
подорожую, маю врожаї...
Життя – це гра за правилами моди,
але, на жаль, і зверху, і зі споду
у кожного ці правила свої.

***
Коли додибуєш до краю,
нічого іншого немає
як мати суще і своє –
ту, що коханого кохає
і те, що небо обіцяє,
але чужому не дає.

***
Ще фантазую, чую, мрію
про незабутнє і того
не уповаю на месію...
а як чогось не розумію,
не заперечую його.

***
Поезія малює тіні...
є і високе... і низьке...
а істина посередині,
де сяє явище, яке
не уміщається в людині.

***
Юрма усе ковтає як єлей,
а ситими бувають одиниці...
Арея не оспівує Орфей...
Воюють за свободу українці,
а булаву тримає фарисей.

***
Буває й добре, що немає хати
і за душею – майже ні гроша,
і Муза не приймає до коша...
Якщо нема наснаги виживати,
не може бути творчою душа.

03.2021

Матуся, бабця, роду оберіг -
усмішка добра, хусточка картата.
І туляться до неї з року в рік -
дорослі діти й милі онучата.

Накриє стіл, чекатиме гостей
на пироги, ватрушки і не тільки.
Глибока мудрість осяйних очей,
і ніжні руки люблячої жінки.

Зігріє серцем і пораду дасть,
до Господа звернеться з молитвами.
В тяжкі часи біди, сльоти нещасть,
усі летять, як журавлі, до мами.

Відкриті двері завше для рідні,
а світло у вікні - надії пломінь.
І ллються сльози, і пісні рясні
з джерельної душі, неначе повінь.

Хоча з роками у волоссі сніг
і зморшка смутку на чолі тривожна.
Її любові вистачить на всіх -
обняти всесвіт матінка спроможна.

03.07.2021р

Скидали мов дрова
палили слов’янськії гени
а душі кружляли
над холодом змучених тіл

і снігом грудневим
лягала зима на рамена
де горе закрило
село і увесь виднокіл

раділа ще й як
ота що ходила з косою
а їй помагали
страшні інородці чужі

із енкаведе
що мали і хліб тут і зброю
але убивали
в ярмулках недремні мужі

усе забирали
до крихти і до насінини
щоб весь цей народ
помер і злетів у пітьму

безжально вбивали
матусю маленьку дитину
і брали усе
зібравши чималу суму

з народу мого
що голодний обкрадений ними
мовчав переможений
зграєю ситих і злих

та їх не спиняли
молитва і Єрусалими
вони не вбачали
у вбивствах неприязнь і гріх

убили мільйони
убили майбутнє й надію
самі всі посіли
у крісла президій і рад

і досі вбивають
цей мирний народ гречкосіїв
від синього моря
до Харкова і до Карпат
25.11.2020

Ненадійно жили – не хотілося злота, розваг.
Не пекло, не таїлось остигле кохання у грудях.
Запеклася любов – відступили зневіра і страх,
Зажадалося тільки ще трохи повірити людям.

І нехай би тоді нахилився здивовано світ
Над моєю задумою, нібито над первоцвітом,
І означив мені як пошану – в непевності слід,
Хоч не вмів я лишати ні слави, ні міту,ні сліду.

Я – ішов до воріт, і повсюди рясніла роса,
Де ще з ночі сова зависала на сивому вітрі.
Не умів я іти на удачу – і вірші писав,
Сам себе забував, дивувався житейській палітрі.

Усміхався відверто, незручно було попервах.
Бо дивився ощадно друзяці у здивлені очі.
Це було щось велике, немов серіали розваг,
Де ніколи нізащо я побувати не хочу.

Зайвина і сумнівне – сховалися і відійшли.
Залишились думки, на всі боки невміло відкриті.
А за мною скрадався Гомер в освітлінні олив,
І були ми самі на одному незручному світі.

З дитинства на мамині руки дивлюсь -
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи,
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

Я – яра. Я – яскрава.
Готуюсь весну завагітнити.
Май мене, маю. Ти маєш право
заграву на стегнах помітити.

Я – самка. Я – самотинка.
Між фраків строкатих стривожилась.
Хочу від кращого з вас – дитинку.
Забий в мене клин – я здорожилась.

Я – грішна. Я – ґротескова.
Екстраваґантно вагі́тнію.
Не проявлю поведінку зразкову,
поки не стану столітньою.

Я – жінка. Я – вічноплинка.
Покликана, та непокликана.
Сексу весною наснилося, синку.
І я свою роль виконала.

6–7 березня 1995 р., Київ

Північ снує павутини безсоння,
В кожній калюжі відбитки зірок.
Березень взяв Україну в долоні
І до весни робить впевнено крок.

Соки нуртують в глибоких коріннях
І піднімаються вгору, до віт.
Скоро у борозни кинуть насіння
І оживе, завесніє цей світ.

Буде усе як і тисячі років –
Вигляне сонце і день розпочне.
Тільки життя, що здавалось широким,
Зменшиться враз до мачинки й мине.

Так, як минають дощі й снігопади,
Листя пожовкле впаде на траву…
Північ. Безсоння неждане, мов зрада,
Вже натягнуло свою тятиву.

Вистрілить вранці стрілами болю,
Обов’язково потрапить у ціль…
Не поміняти вже пройдену долю,
Трунок гіркий на солодкий той хміль.
07.03.21

В Болгарії є свято Мерцишори,
У березневий перший день весни,
Яка розквітне й забуяє скоро,
І збудуться брунькові зимні сни.

Бо з-під землі вже дивляться несміло
Мізинчики тюльпанів ще малі.
Весна вже творить неминуче діло,
І паростки прокинулись в землі.

А соки вже нуртують у деревах,
Птахи з-за моря не вертають ще.
Та Мерцишора нині – королева,
Хоча ще снігом сипле, не дощем.
01.03.21

Уміючи замріяно літати,
Зриваюся зажурено в піке, –
Здобутки множу і рахую втрати,
Неначе п’ю солодке чи гірке.
Усякого судилося сьорбнути
Мені в нестримній круговерті літ,
Бо мучив жаль єство, як екзекутор,
А радість вперто кликала в політ.
Отож ізнов готуюся до злету,
Хоч друзі щиро радять: Ані-ні…
Не піддаються розпачу поети,
Котрі дарують строфи голосні.
07.03.21