«Вже будильника он трель!
Вилізаймо із постель!
Не чекатиме нікого
міжпланетний корабель!

    Все готово: два лимони,
    довгий шнур від телефону,
    компас, хліба скільки треба,
    сірники і карта неба».

        Ваня зліз униз з балкона
        і спокійно доповів:
        «Взяв я ліску із нейлону,
        витривалу на розрив;

        на трапунок аварійний -
        йод та бинтовий рулон;
        й чорну каву традиціну, -
        щоб не впасти нам у сон».

        Тільки Вітька - не маруда,
        рішення прийняв - і квит:
        «Ні, аварій в нас не буде,
        зайве не берем в політ!

            І таке ще тобі зауваження:
            брати каву в батьків - ой, небажано!
            А при старті кожний грам
            вдесятеро стане нам, -
            це ж бо наслідок перевантаження!»

«Ну, за справу; не зівай!
Що ти тягнеш? Відчиняй!..»
Потихеньку розчинили
дідусів старий сарай.

    Плани звірені раз сорок:
    третє березня, вівторок,
    п’ять п’ятнадцять - термін старту,
    зволікати більш не варто.

        Після пуску, як відомо,
        двигуни почнуть ревти
        й тіло стане надвагоме, -
        треба це перенести.

        Вітька перший в люк залазив,
        демонструючи снагу:
        вчора він не їв ні разу, -
        зайву зменшував вагу.

        Ну а Ваня Диховичний -
        в люку мало не застряв,
        й декілька порад практичних
        Вітька стиха другу дав...

            Вони горді сміливостю власною,
            й навіть дрож видається тут вчасною;
            Вітька бортжурнал узяв
            і ретельно записав:
            «Екіпаж - у бадьорому настрою!»

Бак заправлений пальним...
Десять... Дев’ять... Вісім... Сім...
Переведені системи
всі у стартовий режим.

    Запалились речовини,
    задрижали в домі стіни,
    штатні запуску ознаки, -
    аж загавкали собаки.

        Мало з місця дім не здвинувсь,
        грім шибками шварконув;
        Вітькин дід - і той прокинувсь,
        хоч і глухуватий був.

        Тато Вані спав прекрасно,
        й раптом - гуркіт в сон вліза!
        Що таке: на небі ясно,
        а здається, що - гроза.

        «Мабуть, тут кербуда треба, -
        хай врятовує житло!..»
        Весь квартал дивився в небо,
        тільки - пусто там було.

            Ванін тато дошукував сутності,
            але мама - взірець чадолюбності,
            зразу - глип: а Ваня де?..
            Тут і Вітькин дід іде,
            каже, Вітька - також у відсутності!

І такий почався рух
й навантаження для вух -
Вітькин дід від причитання
мало зовсім не оглух.

    ...А тим часом їхні діти
    вже дістались до орбіти;
    пронизавши атмосферу,
    вийшли курсом на Венеру.

        Мріяли: коли удасться
        привенеритись на ній -
        буде більше, ніж у казці,
        явищ, див, пригод, подій!

        От хоча б: кортіло Вані
        встановити прецедент, -
        щоб місцеві венеряни
        видали йому в презент

        апарат такий - мобільний,
        невеличкий та легкий, -
        щоб читати міг він вільно
        текст на мові будь-якій!

            А за це він, як в справжнім лекторії,
            розповість їм про сад в Євпаторії,
            як поліз туди крізь тин -
            й раптом вдарив хтось у дзвін...
            й такі інші кумедні історії.

Вітька, хоч кермо тримав,
теж спокуси не здолав, -
щільно сплющівши повіки,
щось своє він уявляв:

    ось вони м’яку посадку
    довершили, все в порядку,
    і везуть їх до готелю
    на літаючім тарелю;

        враз - вмикаються екрани:
        поблизу - якийсь аврал!
        І начальник-венерянин
        Віктору дає штурвал.

        Вітька - кермовий умілий,
        визнаний пілот ракет;
        і умить він потерпілих
        доставляє в лазарет.

        І отримує він потім -
        за здолання перепон -
        вело-мото-кіно-фото-
        відео-магнітофон.

            Ну, а потім - повернення планове,
            від землян всіх - салют капітанові!..
            Знов на Землю прилетять -
            і тоді вже їх простять
            й Вітькин дід, й батько-мати Іванові.

...Але що за стукіт злий?
Зовні, й наче вперебій...
Треба мрійникам в кабіні
відірватися від мрій.

    Невже квапились щосили,
    і тому - вже долетіли?
    Чи зблукали - й випадково
    прикометились раптово?

        «Де тут в нас частини світу?..»
        «Спрацював чи ні захва́т?»
        «Обрахуй ізнов орбіту
        на шкалі координат!»

        «Що ж це так іззовні б’ється?»
        «Трохи світло пригаси...»
        «Слухай, я уже, здається,
        чув колись ці голоси!»

            Що вирішує штат експедиції?
            Що підказує їм інтуїція?..
            Відчинилися на стук -
            і побачили крізь люк
            всіх жильців та сержанта міліції.

Той сказав: «Який скандал!
Недаремно був сигнал:
в п’ять п’ятнадцять двоє хлопців
розбудили весь квартал!»

    Їх соромили сусіди:
    що, мовляв, за непосиди!
    Ванін тато вибачався,
    Вітькин дід - той не з’являвся...

        Вітька мучивсь: де заїло?
        Що було зробити слід,
        щоб ракета полетіла?..
        Тут примчавсь сердитий дід.

        Як за Вітьку він узявся!
        Як не соромно, мовляв:
        «Коли ти летіти взявся -
        так летіти вже і мав!

        Звідки цей провал космічний,
        в чому наловив ти ґав?..»
        Тільки Ваня Диховичний
        знав причину... Та - мовчав.

            Але потім, при пошуку тріщини,
            Вітька був про причину сповіщений:
            Ваня зразу не сказав,
            що в ракету книжку взяв,
            от і стала вага перевищена.

І пішов тут спір у них,
чи тяжкий це Вані гріх:
він узяв «Трьох мушкетерів», -
відірватися не міг...

    «Ти, Вітько́, хоча б у ліжку
    почитав би сам цю книжку!»
    Й Вітька, тільки повечеряв -
    розгорнув «Трьох мушкетерів»...

        Й дуже Вітька уподобав
        д’артаньянівський девіз,
        й визнав: небезглузда спроба,
        гідну книжку Ваня віз!

        Й друзі, збуджені дошмиги,
        сіли составляти звіт:
        що́ поправити, щоб книги
        брати у новий політ.

        З’ясувалися деталі:
        будуть інші двигуни -
        і тоді в космічні далі
        зможуть рушити вони!

            Хай при здійсненні плану сміливого
            не упустять нічого важливого;
            ми їм зичимо удач,
            виконання всіх задач
            і повернення потім щасливого!

(2020)

Випий, Ладо, весна,
Що блищала в бурулі оцій,
І проста, і складна...
Ніби складаний ніж у руці!..
Випий нині, ота,
Без якої знебарвлено світ,
Схизматично-свята
Гріхопаднице, пломінь і лід!
Випий, винна!.. Моє
Серце кров"ю порізів стекло
До карафи, і п”є
Ніч її крізь знебарвлене скло
Трунком смуткопітьми й
Дегустовано-гірко сприйма
Тостом (пий, чи не пий...)
-За самотність! Один. І Сама.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121030600636

Весна у білій сукні.
Вдягнулася мерщій!
Під снігом лиш відчутні
грайливі хвилі мрій.

У мрії березневі
покличе всіх жінок!
До кожної оселі
святковий зробить крок:

«Сприймайте подарунки!
Радійте досхочу!
До кожного пакунку
натхнення долучу!»

Вже свято на порозі.
Впусти його у дім!
Втомилося в дорозі.
То ж з ним і відпочинь!

Весна замінить сукню!
Летить нестримно час.
Прискорить незабутній
весняний вернісаж!

06.03.2021

Востаннє обізвалася струна.
Стих голос кобзаря. Запала тиша.
Лиш було чутно, як він важко дише
Та його пісня в душах ще луна.
Нарешті хтось озвався із юрми,
Що кобзаря півколом оточила:
- Невже така страшна москальська сила,
Що з нею не упорались би ми?
Нема кому очолити народ!
Нема кому його на бій підняти.
Тих москалів же і не так багато…
Чого ж ми зазираємо їм в рот?
- Та справа не завжди у москалях,-
Кобзар нарешті втомлено озвався,-
Й народ би, може, за сокири взявся,
Як то було, коли допік вже лях.
На цій землі страшніші є від них -
То наші доморощені гетьма́ни,
Які за те, щоб вибитись у пана,
Продати ладні і батьків своїх…
- Це про Мазепу?.. – Га?..- сіпнувсь старий
Та впірив у юрбу незрячі очі,-
Хтось ім’я славне очорнити хоче? –
Й підняв кулак погрозливо: - Не смій!
Мазепа – славний України син.
Це – та щуряча старшина полко́ва,
Що за москальські пряники готова
Продати всіх нас!..- як відрізав він. –
Ви про Батурин чули. Ось вона –
Москальська ласка…Ех, коби не зрада,
Ми б москалям дали, звичайно, раду…
Бо ж то була фортеця – дивина…
- А ви тоді в Батурині були?
Нам розкажіть, як саме воно сталось.
Чому столиця москалям дісталась?
Чому так легко взять її змогли?
Старий на мить задумався, зітхнув:
- Зовсім не легко. Аж три дні сиділи.
Нас зброю скласти вмовити хотіли,
Бо Меншиков у розпачі вже був.
Якби не зрада… - вмовк старий на мить,
Напевно, в свої спогади поринув.
Згадав оту жахливу різанину…
Юрба також, чекаючи, мовчить.
- Я в ті часи у сердюках служив.
Коли Мазепа навстріч Карлу вийшов,
То нас усіх в Батурині залишив,
Велів не підпускати москалів,
Поки він разом з шведами надійде
І москалів від міста прожене.
Ми знали, що москаль нас не мине,
Обов’язково покарати прийде.
За зраду, наче, гетьманом царя.
Хто кого зрадив, ще би запитати.
Прийшли свої порядки насаджати
Та чорно в нашім краї витворять…
Дізнались ми, що Меншиков іде,
Веде полки, щоб місто захопити.
В страху збігались, щоб пересидіти
З округи люди. Зачинились, ждем.
Страху нема, бо ж маємо гармат
Десятків кілька та високі стіни.
Тож зайд усяких, як належить, стрінем
Та діждемося гетьмана назад.
Отак, щоправда, думали не всі.
Знайшлись й такі, що від страху аж мліли
Чи вислужитись, може, захотіли
Перед царем. Один із таких псів
Прилуцький наказний полковник Ніс,
Підбурювати козаків узявся,
Аби Батурин не оборонявся –
Ключі від міста москалям підніс.
Кінець поклав тим зрадницьким речам
Полковник Чечель – повелів хапати
І прикувати цепом до гармати –
Хай його долю гетьман визнача.
А Меншиков тим часом надійшов,
Привів полки москальські для облоги.
Чимало тих полків було у нього.
Та ж він ще нашу силу не зборов.
Побачивши міцну фортецю, він
Прислав лакизу здатися вмовляти,
Та відповідь дали ми із гармати
В бік табору з високих наших стін.
Тож москалі до штурму узялись,
З гармат по місту почали стріляти.
Полки свої супроти нас кидати
На стіни. Та ми їм не піддались.
А як піддатись, як позаду нас
Сиділи тисячами про́сті люди,
Що тут жили чи збіглись звідусюди,
Шукаючи рятунку в грізний час.
Дісталося добряче москалям,
Вони все поле трупом устелили,
Та, одкоша діставши, відступили,
Лиш поглядали хижо звіддаля.
А ми раділи – встояти змогли,
Дали добряче москалям по пиці.
Вшиваються нехай хутенько звідси
Туди, звідкіль вони і приповзли.
Раділи ми зарано, далебі,
Бо ж думали, що зрадники всі скуті
І більше зради вже не може бути.
Помилку цю відчули на собі
Вже зовсім скоро. Ніс той уночі
Призвав свого старши́ну Соломаху,
І той, хоча увесь дрижав від страху,
Слова надійно зрадника завчив
Про хід підземний, що в фортецю вів.
Тим ходом він, сволота і пробрався,
До Меншикова чимскоріш дістався,
Який в шатрі у розпачі сидів,
Не знаючи, як би Батурин взяти.
Бо ж, як не візьме, розізлить Петра.
А той, як злий, то вже не вибира -
Розжалує чи може в око дати.
А тут дарунок Бога – зрадник той.
Приніс йому спасіння… На світанку
Полки москальські кинулись в атаку
З одного боку… З нас не знав ніхто,
Що то лиш для відведення очей…
Тим часом москалі підземним ходом
Ввійшли у місто й кинулися сходу
На нас іззаду…Лізли ще і ще.
Як сарана повзли із-під землі
І розповзалися по всьому місту.
Ми намагались їх спинити, звісно,
Та вже й ворота взяли москалі
І в них кінні ввірвалися полки,
Рубаючи наліво і направо.
Чинити опір була марна справа
Та ми його чинили все-таки.
Без бою не здавали жоден дім
І вулиці тоді лиш віддавали,
Коли всі трупом на землі лежали,
Аби живим не втрапить в руки їм.
Я бивсь на площі разом з усіма,
Коли рейтари раптом налетіли…
Удар…В очах зненацька потемніло
І світ навкруг заволокла пітьма.
Прийшов до тями аж під вечір вже,
Лежав внизу, придавлений тілами.
Як зрозумів, нарешті, де я саме,
Молитись став – хай Бог обереже.
Бо те, що бачив і того, що чув
Людина, мабуть, пережить не в силах.
Кричало місто криком, голосило,
Немовби на Суді страшному був.
Ті сердюки, що лишились живі,
Тепер на палях в муках помирали,
Других живих кати колесували,
Вигадуючи муки все нові.
Лилася кров рікою, бо вони
І на колодах голови рубали,
Кололи очі та четвертували,
Нікого не питаючи вини.
Що козаки? Зі зброєю ж були.
А прості люди що катам зробили?
А їх так само били, не жаліли –
Старих, малих – усіх, кого знайшли.
Жінок, зловивши, скопом ґвалтували,
Щоб потім також вбити. Крик стояв.
Я вже і очі, й вуха закривав,
Але, здавалось, що й земля кричала.
Півнеба уже димом затягло,
Горіло місто, поки лиш місцями,
Та чулись крики поміж москалями,
Що спалять все це зрадницьке кубло.
Все більше чулось п’яних голосів,
Адже горілки в місті вистачало,
Чи совість оті зайди заливали,
Бо ж не могли катами бути всі?!
Сам Меншиков на паперті сидів
В високім кріслі й позирав сердито,
Мов не хотів нічого пропустити,
Про що б цареві потім розповів.
І серце не здригалося його,
Як немовлятам голови рубали
Чи голови об стіну розбивали…
Він посміхався радше від того…
Як сутінки вже місто затягли,
Заволокло усе навколо димом,
Я вирішив, що досить того - йтиму
Аби кати, урешті, не знайшли.
Стяг швидко одежину з москаля.
У темряві хто буде придивлятись.
Та й став до Сейму містом пробиратись.
Помітивши десь постаті здаля,
Ховався хутко та перебігав,
Аж поки і до берега дістався.
За Сейм, поки ще темно, перебрався.
В ярку заліг, бо ж зранена нога
Далеко б не дозволила піти.
Як ще із міста вибрався – не знаю.
Сиджу, з кущів на місто виглядаю,
Щоб людям всю ту правду донести.
Ще долітали крики та вогонь
Все вище й вище в небо піднімався.
Здавалося, Батурин весь зайнявся,
Вогненна паща пожира його.
Пустили вранці Сеймом москалі
Плоти, що козаків на них розп’яли.
Аби плоти ті люд весь налякали.
Так Меншиков проклятий повелів.
Я бачив, як повільно ті пливуть.
Дивився, очі відвести боявся.
У тім ярку на все життя поклявся
Нічого не пробачить й не забуть…
Старий замовк. Мовчали всі в юрмі,
Мов уявляли ті страшні картини,
Як у вогні й крові Батурин гине.
Ніхто і слова вимовить не міг.
Аж тут, нарешті, хтось з юрми озвавсь:
- А очі де ви втратили, дідусю?
В Батурині? – Я легко там відбувся.
На нозі рана трохи затяглась.
І я подався по степах на Січ.
Бо де ще міг тоді переховатись.
На північ до Мазепи не пробратись.
А тут сидіти страшно, певна річ.
Всю зиму неспокійно Січ гула.
Крім мене ще прибилися до неї,
Хто врятувався від розправи теї.
Отож козацька вольниця була
Шокована уся вістями тими.
Про помсту аж волали козаки.
І навесні зібралися таки,
Кость Гордієнко отаманив ними.
У березні на волость подались,
Щоб до Мазепи й Карла приєднатись.
Мені ж із ними не вдалось податись,
Бо від гарячки в курені зваливсь.
Не здатний був і вийти, провести.
Два тижні лихоманило й ламало.
Аж потім вже полегшення настало.
Хотів уже і сам слідом іти.
А що в степу робити одному?
Та й на Січі теж справ було багато,
Її ж також хтось мав обороняти…
Із кошовим погодився тому
Лишитися… У травні вість прийшла,
Що Яковлєв полки веде степами,
Щоб силою розправитися з нами.
Келеберда уже з вогнем пішла,
А скоро Переволочну взяли,
Людей побили, чайки попалили.
До Кодака вже скоро підступили,
Все зруйнували, що лише могли.
Де лише запопали козаків,
То про вину ніяку не питали,
А катували й потім убивали,
Бо ж на козацтво злі були такі.
У травні і до Січі підійшли.
Сам кошовий тоді у Крим подався,
Нехай би хан за Січ позаступався,
Тож козаки під наказним були
Якимом Богушем. Толковий чоловік.
Велів одразу рів нам прокопати,
Щоб москалям шляху на Січ не дати.
Поставив гаківниці по цей бік.
Як москалі до Січі підійшли,
То козака Сметану надіслали
І з ним листа та козаків вмовляли
Аби на бік москальський перейшли.
Та запорожці – хлопці геть прості:
Листа того порвали, не читали,
Сметану ж в річці утопили взя́ли –
Зі зрадниками їм не по путі.
Як тільки напосілись москалі
Аби до Січі силою пробратись,
Прийшлося їм з картеччю зустрічатись.
Це ж їм не збиткуватись на селі.
Товклися більше тижня тут вони,
Ніяк не в силах козаків здолати.
Уже обачніш лізли на гармати…
Та й з нашої не краще сторони.
Із тих трьохсот найперших козаків
З півсотні не поранених лишилось.
У мене також куля учепилась…
А москалі настирливі такі.
Їм конче треба було взяти Січ,
Отож ні з чим вони не рахувались.
Тут компанійці в поміч їм примчались.
Гнат Галаган, полковник, звісна річ,
Щоб москалям найкраще прислужитись
(Ще один зрадник на землі моїй),
Наобіцяв козацтву захист свій,
Що цар Петро пообіцяв не мститись.
Зібралися на раду козаки
Аби обговорити – що робити:
Чи здатися, чи то до смерті битись.
Був, зрозуміло, вибір нелегкий.
Молодші прагли битись до кінця.
Ті, що постарше радили здаватись
Та і на царську милість сподіватись.
Нічим скінчилась суперечка ця.
Тож молоді усілись на човни
Та і Дніпром на південь подалися.
А старші вранці москалям здалися.
На милість сподівалися вони
Та ще на жалість, що, коли вже їх
Скарають, то поранених залишать.
Та москалі на Січ ввірвались лише,
То катували і вбивали всіх.
Чомусь той клятий Галаган мовчав,
Хоча й давав своє козацьке слово.
Січ захлинулась тої днини кров’ю.
Москаль так перемогу відзначав.
Рубали голови, здирали шкіру геть,
Тих вішали, а тих четвертували.
А багатьох на палі посаджали.
З вцілілими вони скінчили ледь,
Одразу ж за поранених взялися
І ті вмирали в муках у страшних.
Але ніщо не зупиняло тих.
Тим більш, знайшли корчму, перепилися.
Підвечір запалали курені
І церква. Всі укріплення зламали.
З могил давно померлих діставали,
Щоб поглумитись. Врешті і мені
Настала черга смерть свою прийнять.
Уже москаль ножа націлив свого,
Щоб шкіру,мабуть, здерти із живого.
Я вже зібрався в муках помирать.
Але москаль чи, може, утомивсь
За цілий день творити смертні муки.
Став, подивився та ножем постукав,
Всміхнувся раптом хижо, нахиливсь…
Отак я і лишився без очей,
Хоч, слава Богу, що живий зостався.
Тоді я знову, вдруге вже поклявся,
Що, коли Бог пожити дав іще,
То буду те, що бачив, де бував,
Нести по світу, всім розповідати,
Аби не сміли люди забувати.
В безпам’ятстві народ щоб не пропав.

Ну то й що? Ніщо! І...трохи більше:
З берегів виходить річка Стир.
Сонетяр ізнову пише вірші!
І такі - що Господи, прости!

Шмаття дум вирує в круговерті,
Від напруги аж гуде мисля.
А поет, в потугах,- ой упертий!
Замість ре дієз - цургиче ля.

Може, я і справді недалекий,
Бо не вмію грати на губі...
Тут тобі й Хаос, і локетеки,
І препишні діви між дубів,

І сирена солодкоголоса,
І коханців цьоми потайні...
Тільки муза ходить гола й боса,
А Пегас зачамрів вороний.

Я ж сатиру надто довго вергав,
Кайлував, неначе хуйвінбін.
Цур та пек! І тьху-тьху-тьху, колего!
Підійми коняку із колін!

06.03.2021р.

Крім сонечка, ніхто не ходить в гості,
До мене прилітають лиш вітри.
І хмари пропливають в високості,
Де вітами хитають явори.

Неприбраність в усьому березнева,
Осіннє листя шурхотить в саду.
Хоч сплять бруньки на сонних ще деревах,
А я до травня подумки іду.

Коли душа відкрита, ніби хвіртка,
Яка впускає дорогих гостей.
А хвилі Сейму колихають зірку,
Що місяцю всміхається… Проте.

Сьогодні день пронизливо холодний
Хоч світить сонце, а нема тепла.
Із синьої глибокої безодні
Я тільки настрій весняний взяла.
06.03.21

1.
Бывает праздничный коллаж
В стиралку просится под утро,
А после этого в гараж -
Свое пристанище как будто…


2.
Не от избытка ведь ума
Свершаем мы свои ошибки?
Предполагается весьма,
Что мы противимся не шибко…
06.03.2021

ІГотову манну і мокву небесну
не висіває жоден зодіак...
і віриться, й не віриться ніяк,
що казка у житті не має сенсу,

що є іще і Той, що греблі рве,
і Той, що у горі сидить високій...
Славута сивий стогне і реве,
корчує вітер верби одинокі.

ІІНа пройдені Тарасові шляхи
ступають інші корифеї волі.
На три боки устелюють мохи
минулу славу та козацьку долю.
Забулося, кудою і коли
щезали тіні їхньої відваги...
і появилися нові ватаги,
які усе робили, що могли:
ішли понуро у ярмі воли,
возили сіль чумацькі колимаги...

ІІІМолочними шляхами у свої,
сльозою й потом зрошені краї,
котили тугу, і жалі, і горе...
дивилися із неба тихі зорі,
як гіркотою повні ручаї
течуть рікою у солоне море.

03.2021

У вікна сонце променями лине,
Шугає всюди вітер весняний.
Ізнов прийшло тепло до України,
А з ним пора чекання і надій.

Стримлять, немов мізинчики, тюльпани,
Барвінок зеленіє з-під снігів.
Але весна тоді лише настане,
Як з неба долетить до нас: - Киги!
04.03.21

Розчинимось у карамелі часу,
у всесвіті казкової нуги…
Хай ніжні ритми зоряного джазу
обмежень розтинають ланцюги!

Розтанемо в кохання ароматі,
різноголоссі Еросу пісень…
Зануримось у пристрасті багаття,
де з ночі постає чарівний день!

Як душами полинемо до сонця,
стрічатиме нас щебетом весна
і, залишивши скит ченця-афонця,
ми чашу щастя вип‘ємо до дна!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку.
Він ускочив до неї вже вдруге
у глибоку грудну клітку.

Вона приручила його хлібом
і привчила літати на нитці.
Мокре пір’я здіймалося дибом,
жовтий дзьоб міг лиш поту напиться.

Вона вже не відпустить його, як вперше.
Руки її вже, як стріли – у небо.
Мов стовп укопалась, струнка, мов стержень,
і держить, і держить того, хто їй треба!

А він? А він?! А він?!! А він!!!
За лапку прив’язаний, тя́гнеться.
Він б’ється вже втретє, немов у дзвін, –
об неї загострену раниться.

Сидить у душі її й лузькає сон,
збирає зерно її образів.
Забув горизонт, але був резон
потрапить їй в руки ще сто́ разів..!

Вона мала руки, мов дуги,
привітно розкинуті влітку!
Він був тим окриленим другом,
хто першим у дзьобі ніс квітку.

12 травня 1995 р., Київ

Нагрішу – подивлюся невинно.
Ти надалі – розгублено-ніжна.
Як та кров холодиться в судинах,
Так і ми – посередині тижня.

Не підвладна ні серцю, ні оку,
Ні людьми, ані псом не почута,
Ти постала відверто-глибоко,
Для зурочень – немовби отрута.

Час пішов не далеко – і нині
Невідчутно прогресу і зрушень.
Ми замісимо тісто і глину,
Наллємо солодкавості в душу.

Грань між нами небачено пружна.
Доторкнешся – насправді гаряча.
Зашарієшся нібито ружа,
А я – знехтую, нібито мачо.

Не згадаються вибрики плоті,
І забуду, що ти – ніби п’яна.
Я не знаю, де будемо потім,
А тепер – необхідна омана,

Щоб означити наше величчя
І у люди піти гонорово.
Це не просто. Ми дійсно щасливі!
Під оцим ось, небесним покровом.

Починати філософствувати слід, у ліпшому разі,
після п’ятдесяти. Вибудовувати модель
суспільства – й поготів. Спершу слід
навчитись готувати суп, смажити – нехай не ловити –
рибу, варити пристойну каву.

У протилежному випадку, моральні засади
відгонять батьківським паском або перекладом
з німецької. Спершу потрібно
навчитися втрачати, ніж накопичувати,
ненавидіти себе більше, ніж тирана,
роками сплачувати за помешкання половину
мізерної платні – перш ніж просторікувати
про торжество справедливості. Котре настає
завше з запізненням мінімум у чверть сторіччя.

Вивчати працю філософа слід крізь призму
досвіду або ж – у окулярах(що приблизно одне і те ж),
коли літери товпляться і коли
гола красуня на зім’ятому простирадлі знову
для вас – світлина чи репродукція
малярського полотна. Справжнє кохання
на мудрости не наполягає на взаємности
і обертається не шлюбом
у вигляді виданої у Ґетінґені цеглини,
а байдужістю до себе самого,
сором’язливим рум’янцем, инколи – елегією.

(Десь видзвонює трамвай, повіки злипаються,
жовніри повертаються, горлаючи пісень, з борделя,
злива – єдине, що нагадує Гегеля).

Посутність істини полягає у тому, що істини
не існує. Це не звільняє
від відповідальности, а радше навпаки:
етика – той вакуум, що заповнюється людською
поведінкою практично постійно;
той самий, якщо завгодно, космос.
І боги полюбляють добро не за його вічі,
але тому, що без добра вони б не існували.
І вони, своєю чергою, заповнюють вакуум.
І можливо, навіть більш систематично,
ніж ми; бо на нас важко
покладатись. Хоча нас і так більше,
аніж будь-коли, ми – не в Греції,
для нас згубна низька хмарність і, як згадано вище, дощ.

Вивчати філософію слід, коли філософія
вам не потрібна. Коли ви здогадуєтесь,
що стільці у вашій вітальні й Чумацький Шлях
сполучені між собою тіснішим чином,
ніж підстави і наслідки, ніж ви самі
з вашими родичами. І що спільне
у сузір’я зі стільцями – нечулість, нелюдяність.
Це споріднює міцніше, ніж парування
або кров! Природно, що прагнути
уподібнюватися речам не варто. Навпаки, коли
ви хворі, не обов’язково одужувати,
нервувати з власного вигляду. Це те, що дізнаються
люди після п’ятдесяти. От чому вони
инколи, задивляючись у дзеркало, плутають естетику з метафізикою.


--------------------------------

Він так жагуче, солодко її любив,
та оминати інших не збирався.
Вона ж чекала райдуг і шалених злив -
жіночого незвіданого щастя.

Ділити яблуко спокус на двох одне,
не озираючись в самотні зими,
і смакувати разом чорне Каберне,
з богемського кришталю, без причини.

П'яніти від очей - лавандових заграв,
вдягати сукню з декольте відвертим.
Щоб пелюстки із губ кармінових зривав
і малював сердечка на мольберті.

Вона хотіла - світлих кольорів
і кобальтових тіней надвечір'я.
Та не знайшла, помежи пустирів,
його душиці - приворотне зілля.

Це явно означає, що тобі
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.

Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
немає золотої середини.

Та нині не однаково мені,
куди йдемо, веселі і сумні,
у цій земній і неземній юдолі...
Куди нас ця дорога не веде,
якщо і заблукаю де-не-де,
я буду залишатися на волі.

Немає часу жити до кінця,
нема куди подітися одному,
тому шукають душі і серця
одне одного ще у світі цьому.

Іди хоч до окраїни землі –
немає долі однієї масті,
та є у неї радощі й жалі,
а як немає, то придумай щастя.

Немає сенсу обіцяти знов
оту надію, що зігріє кров...
та поки про поезію ідеться,
хай ліра плаче і душа сміється,
а як немає віри у любов –
не май очей, а заодно і серця.

03/21

Ти відокрем, спинись, окресли…
Забудь все те, що Світ псує.
Он там, по-переду, небесне
Воно, насправді, не твоє…

Воно чекає свого часу -
На кілька мість один квиток…
І ця божественна прикраса
Тому, хто спиниться за крок

І відповість… І запитає…
Бо сонце світить завдяки…
І не шукатимеш до Раю
Свою доріженьку роки…
04.03.2021.

Закохана в поезію, залюблена у Слово,
З дитинства я зачитувалась ним,
Звучало воно в серці малиново,
Багатшою духовно з кожним днем

Ставала я, а згодом сестра-Муза
Приходила до мене і рядки
Лягали на папері.Наче друзі
Залишились вони і дотепер.

Багато нині маю віршів-діток,
Народжуються все нові й нові.
То ж недарма живу на цьому світі,
Щось залишаю добре по собі.

2021 р.

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
їй навіть мурашку
тримати заважко,
а з неї нектари текли.

Той цвіт, невиразний для нашого ока,
завбі́льшки з пшонинку просту,
був кожній комашці,
був кожній мурашці
відчутний уже за версту.

І навіть якщо та верста для комашок
складається з ліктів своїх,
то світ, що для нас є –
великим, ґіґантським,
ще більшим здається для них.

Вони попри все вип’ють дивного соку,
для них то цілюща трава,
як нас, тяжко хворих, –
женьшеневий корінь,
так їх – той нектар рятував.

Вони мають сили ще більші, ніж наші,
по краплі лікуючи світ,
а ми балансуєм,
псуємо все всує,
йдемо в надкосмічний політ.

Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
долаючи власну версту,
прокреслить проєкти
польоту ракети
з цієї планети – на ту.

Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
відчувши тонкий аромат,
спитає: чи варто
нарощувать атом?
і кине під прес автомат.

Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
і меду на стіл принесе,
як щось хочеш мати –
навчись цінувати
й мале берегти над усе.

12–13 серпня 1995 р., Богдани́

Україною ходять Чужі –
Вовкулаки із позамежі́,
Чортовиння із дикого поля,
Що не дасть супокою ніколи.

Хижі пики і пащі голодні,
Що на будь-які підступи згодні...
Лицемірні гадючі личини
Смокчуть потайки кров України.

Над проліском ніжним стою, зворушена:
Зима, ще вчора ніким не порушена,
Сьогодні раптово стала колишньою.
Ця квітка, пробившись з-під листя торішнього,

Відкрила пелюсткою зміну сезонів.
Це перша усмішка природи спросоння:
Дерева ще сплять, зачаровані трави,
Ще сонце не гріє промінням яскравим,

Та все ж йде весна. По півкроку щоденно
Долає морози, набридлі страшенно,
Долає занудливу сірість палітри.
Так хочеться зелені, щебету, вітру!

Не крижаного, а ніжно-грайливого.
Хочеться бути безмежно щасливою
Від ранків бузкових багатоголосих,
Від близькості літа й далечі осені.


2009 р.

Ти торкнувся мене думками - у очах голубінь заясніла,
Ти торкнувся мене словами - і умить виростали крила,
Доторкнувся мене вустами - і я більшого щастя не знаю,
Ти покликав мене з собою, щоб дістатися небокраю.

У обіймах твоїх щезала, як у променях сонця сніжинка,
Усміхався Небесний Ангел як в одну заплітав дві стежинки.
Я горнуся до тебе ніжно: час спинився і став прозорий,
І хай світ зачекає маніжний доки ми напуватимо зорі.

Я торкаюсь тебе душею: ми не тут і не там, за межею...

1.
Разбужу себя к обеду,
Две ноги приставлю к полу.
Грех не выпить за победу —
Ночь прошла без димедролу…

2.
Лишь взглядом праведным возможно
Определить свой негатив,
Но делать лучше осторожно -
Когда в похмелье объектив…

3.
Всё то, что веялось когда-то
Добром и сладостью надежд —
Разворовали технократы
И годы собственных невежд…
03.03.2021.

***
Якщо не хочемо за ґрати,
то є боятися чого
«колаборації» і «вати»...
любити ворога не варто,
а бити мусимо його.

***
Нема війни – не буде миру,
нової зради і катів,
одної правди – й поготів...
не сотвори собі кумира,
тоді не буде й ворогів.

***
Не вчить уму одне й те саме...
Є і чуже, й патріотичне,
і пропаганда кулаками...
якщо на бачиш панорами,
то як же мислити критично?

***
Якщо у простоті думок
приховується геніальне,
і досконале, й ідеальне...
як не освоїти урок,
що місія добра реальна?

***
Кацапи є, були віками
і як від них не ізолюйся,
усе одно йдемо до ями...
якщо не дійдемо до тями,
що їм усе – вода уз гуся.

***
Ніщо мені не допоможе
іти дорогою до раю,
якщо я пекла не пізнаю...
і поки є ще сила Божа,
перемагає не вороже,
а те, що в серці не вмирає.

03.2021

Вони стоять, морозами сповиті,
Заметені снігами в холоди.
Це найсвятіші нині люди в світі,
Які боронять всіх нас від біди.

Боронять од війни і чортоградів,
Щоб не упали в села і міста.
Їм вороги, звичайно, тут не раді
І пострілів навала вироста.

Вони собою захищають землю,
Стоять на вогневому рубежі.
Від себе цих синів не відокремлю,
Бо за сто метрів – вороги, чужі…

Коли війна скінчиться – невідомо,
Повернуться з полону вояки…
Тому за них молитви в кожнім домі
І мамина сльозина зі щоки.
01.03.21

Друзі торкнули кувалду важку,
рашпіля смугу бугристу...
Й раптом помітили в дальнім кутку
чорну велику каністру.

Зразу згадали про дідів наказ,
категоричну умову...
Видно, каністра і містить якраз
дідову фарбу казкову!

Ні, не утриматись тут все одно, -
надто принаджують тайни!
Що заборонено - саме воно
найцікавіше звичайно...

    Віко каністри відкрилось помалу;
    крапнули трохи на пасмугу скла, -
    фарба на хвильку блакитною стала,
    жовтим й червоним на землю стекла!

Вгледівши цю небувалу красу,
хлопці застигли; й потому
дружно домовились, щоб завчасу
не прохопитись нікому.

Звідки взялося це диво із див,
Вітька повідав не зразу;
Ваня присягся, і Вітька відкрив
дідову давню образу.

...Дідові - відгук прислали якось:
«Витвір цей ваш - нецікавий!»
Десь у інстанціях вирішив хтось:
все це - дитячі забави.

    Задум назвали шкідливим й нечинним:
    вся ця алхімія - для неотес!
    Синє повинно лишатися синім,
    жовте - жовтеньким, й не треба чудес!..

Радили люди: отам чи отам
спробуй звернутися чемно...
Тільки тут дід вже затявся і сам:
«Видно, трудивсь я даремно...»

Що він сказав би, почувши хлоп’ят?
Ваня все вирішив хутко:
«Ми пофарбуємо наш апарат
дідовим творчим здобутком!

Й лист у газети напишем мигцем, -
щирої правди заради!
До “Піонерської правди” пошлем,
й до “Комсомольської правди”!

    Як, мовляв, так, - геніального діда
    гнобить недбалий якийсь бюрократ!
    Дід виняткову продукцію видав, -
    он, подивіться на наш апарат!..»

Ваня сказав: «Достобіса балак!
Надто у тебе все лунко...
Краще - візьми умости на верстак
креслення та розрахунки».

Й ось вже захоплено наші творці
риси наносять на ватман...
Потім утіляться креслення ці
в перший міжзоряний флагман!

Люди, відзначте собі цей момент:
в цьому старому сараю
розпочинається експеримент -
й стежка у далеч безкраю!

* * *

    Ну а допоки, примітливий змалку -
    Вітька Івану сказав: «Не зівай!..»
    І з будівництва - бетономішалку
    хлопці насилу вкотили в сарай.

Не уявіть, що вони - крадії
чи бешкетують без діла:
як будівництво скінчилось - її
муляри так і лишили.

Звалене там будівельне сміття,
цегла, потрощена дрібно...
Й нате: бетономішалка ота
хлопцям для чогось потрібна.

Ваня сказав: «Її взявши відтіль,
добру зробили ми справу,
бо заважав пожильцям цей утиль
й нашому домоуправу!»

    Лозунг на школі ви, певне, читали:
    «Металобрухт, піонере, збирай!»
    Й Вітька із Ванею тиждень тягали
    труби від водопроводу - в сарай.

Вітька їм місце знаходив ураз,
й Ваня - завжди наготові;
й майже два тижні носив цілий клас
їм сірники побутові.

Вітька голівки у них віддирав,
й склав їх до скриньки ретельно;
він її черепом декорував
з написом: «Дуже смертельно!»

Бачили всі, тільки жоден не знав,
що там затіяли хлопці:
щось розробляють, - чи то пароплав,
чи паровоз у розробці...

    Боб-голубар із сусіднього двору
    (Вітька у контрах з ним часто бував)
    сів на паркані, цікавістю хворий,
    лускав насіння та спостерігав.

Тільки - не видно, хоч стеж, хоч не стеж,
й маявся він безпорадно:
чи не ганятимуть голубів теж?
Дуже було б це досадно!

В Борьки вся слава - що в їхніх домах
голубарів більш немає;
а відбери це у нього - і крах,
авторитет полиняє.

От і послав він Володьку Сайка
з братом та Жиліну Свєтку:
чи не задумано голубника, -
мали розвідати метко.

    Ввечері, тільки-но темрява згусла,
    трійця паркан подолала... В цю мить
    Жиліна Свєтка (ще та боягузка)
    скрикнула раптом: «Ой, щось там горить!»

Ні, не завмерли вони, - навпаки,
порозлітались, як пір’я;
Борьчині вірні так звані дружки -
не оправдали довір’я...

(Звісно, тривога фальшива була,
марно злякались знестями, -
просто це фарба на пасмузі скла
грала всіма кольорами.)

Борька тоді спохмурніло сказав:
«Щось підозріле там креслять!
Скажем дорослим: підпалять, мовляв,
дім вісімнадцять дріб десять!»

    Батько Бориса байкам не повірив;
    він в поліклініці фельдшером був, -
    температуру у Борьки поміряв
    й потім на тиждень у хаті замкнув...

В хлопців тимчасом - проблема з вікном,
вихід шукають зі скрути:
як на усіх кораблях загалом,
круглим воно має бути!

Ваня уже пів-Москви обійшов,
вулиці ближні та дальні...
Й раптом - вікно на вокзалі знайшов, -
у чоловічій вбиральні!

Взяти його неможливо... Однак
Ваня - таки комбінатор:
вранці в сараї вже ліг на верстак
шуканий ілюмінатор.

    Всі перебірки в бетономішалку
    впаяні міцно, старанно, навік;
    втягнуто вже аварійну мигалку
    й крісла-шезлонги в командний відсік.

В отвір, куди заливали, було,
суміш щебінки з цементом, -
кругле вікно саме враз підійшло,
стало воно елементом.

Східці стрем’янки до люків ведуть,
й зроблена приладна дошка:
дев’ять будильників разом гудуть
й фосфором світяться трошки.

Вже перевірений кожний ланцюг,
кожна дрібниця істотна;
й навіть замки від віконних фрамуг
вкручені в люки добротно.

    Труби насподі - це сопла ракетні,
    паливо - із сірникових голів;
    іспити вже відбулися макетні, -
    Вітька півста сірників попалив...

Правда, нараз ледь не луснув весь план,
ще не досягши орбіти:
Вітька зібравсь зореліт-космоплан
сірою фарбою крити!

«Це - щоб не видно ракету було,
захід безпеки так званий:
раптом зустрінуться нам, як на зло,
інопланетні буяни...»

Й ставсь у конструкторських лавах скандал,
сварка страшного масштабу, -
Ваня пішов у атаку учвал,
в січу - за дідову фарбу:

    «Що про нас скажуть оті венеряни,
    тільки-но ступимо ми з корабля?
    “Сірість, мабуть, - у вас всюди, земляни;
    певне, сіренька така - вся Земля...”

А от якщо застосуємо ми
винахід діда яскравий -
поголос піде про це між людьми,
й дід твій отримає слави!»

Вітьку цей довід відразу скорив,
й зайві подальші промови!
Діда свого він, звичайно, любив, -
дід був і справді чудовий.

Ну, то - за справу!.. І ось - результат,
в захваті Вітька та Ваня:
наче веселка, блищить апарат,
наче від сонця вітання!..

    Навіть рішили найважче питання, -
    як їм для старту відсунути дах:
    кран будівельний надибав десь Ваня
    і до сараю на тижні притяг.

Й ще в них одна з недокінчених справ:
Ваня якось - на припоні
звідкись щенятко привів, і сказав:
«Буде у нас у загоні!

Щоб не попасти в польоті у скрут,
протистояти сюрпризам -
вивчити треба, як житиме тут
справжній живий організм!»

Та організм все крутився чогось, -
шустрий такий «номер третій»,
що йому м’ясо давати прийшлось,
щоб залишавсь у ракеті.

    І отепер, перед самим відльотом,
    мало в програмі не викликав зрив:
    місію виконав він, але потім
    вийти з ракети ніяк не хотів.

Ваня і кликав свого протеже,
і спокушав ковбасою...
Вітька був майже готовий уже
взяти щеня із собою.

Ваня не згоден: «Хоч песик цей нам
стреси космічні знімає,
ризикувати собачим життям
зовсім в нас права немає!»

Так що - вручили на час двірнику
пса - неофіта орбіти,
перепросивши його нашвидку...
Завтра уранці - летіти!

(2021)

Липневий день ще спить. Четверта ранку.
Матуся встала, вже підходить хліб.
О сьомій бігти з сапкою на ланку.
Народ по хатах в глибині садиб.

У піч кидає зібраного хмизу,
Соломи й картоплиння для вогню.
Спалахує і гасне. Ще валізу
Несе до хати в ранню метушню.

Немає дров, від хмизу піч не гріє,
А ранок вже очиці протира.
Саджає хліб матуся у надії,
Що не голодна буде дітвора.

Хліб не печеться, бо вогню замало,
А хтось до хати лізе напролом.
Це бригадир, в якого кличка Сало,
Й ненавидить, боїться все село.

- Чом на роботу не ідеш, небого?
- Я хліб печу, та все не гріє піч.
Відро води узяв біля порогу
І ливонув на хліб… Одразу ніч

Чорнюща у печі запанувала,
А мама в сльози: - Що ж ти наробив?
Я вдосвіта для цього нині встала,
А ти водою на лице хлібів.

Та бригадир сказав: – Іди на ланку,
Не здохнуть діти, літо ж, не зима.
І спробуй не зважать на забаганку,
Все викреслю і трудодня нема…

Отак жили в селі батьки і діти.
А по містах дешева ковбаса…
Тому і розбігалися по світу,
Щоб вижила і доля, і краса…

Не знали відпочинку і спокути
Ті, що зазнали горя і біди.
Пережили селяни владну скруту,
На цвинтарях їх спокій назавжди
02.03.21

Весноводи ойдуть!
Сновигай по мені,
на мені, у мені,
за хребет упіймися,
о, зелений мій вітре,
зеленаво холодний мій,
у кістках у моїх
там
остовпинься.

Красна квітка
в очах
мов серце стоїть, –
спинуте те щасливе кволля!
Покажися з водин,
льодовитих водин,
недожитих любовей
символіє…

Зимко моя –
о - ля - ля - о - ля - ля!
Лямблія біла скарлючена,
запаморожена труна
твоя
на катафалку
з гори відпущена…
на катафалку
з лижею прикрученою.

Сидь-посидь.
Глянь-поглянь.
У вакуумі передцвітнім.
Тільки вітер
утробних моїх сновигань
за двадцять чотири квітні!

28 лютого 1994 р., Київ
(автору 24 роки)

Дивовижа нудьгу не стерпить,
Відшукає вірша, різця.
А тебе – обіймає серпень,
І немає цьому кінця.

Опинюся у морі туги,
Притулюся до втіхи слів,
І з тобою, немовби вдруге,
Народжуся на цій землі.

А між нами постане стражник,
Що покаже обом рубіж,
За яким – освітління справжнє
Ми віднайдемо у собі.

Дивовижа твоя – у плоті.
Я – в духовних лише дивах.
Відкладемо, давай, на потім
Те, що містимо у словах.

Це плоди, делікатні грона.
Шкандибаємо по камінцях
Дивовижа душі холоне.
Дивовижі нема кінця.

Між народженням і смертю
Слід життя, –
На всі боки розпростертий
Без пуття.
І посіви, і обжинки
Вік увесь,
І чекання відпочинку
Потім, десь.
Від труда і безнадії
Повсякдень,
Ніжним любощам радію
Я лишень.
У легкім сплетінні ліній
Різних доль
Маячіння світлотіней
Має роль.
Світла весело мигоче
Уночі, –
Темна завжди неробоча
І в плачі.
Життєдайні перегони
Звичних мук, –
Супроводжує до скону
Серця стук.
03.03.21

Поміж зажур - шатро вербове…
Поміж думок - проміння вербне…
Як добре, що живий ще ровер —
Бо я навідаюсь, як смеркне…
І все згадаю по-хвилинно.
Перецілую наші кроки…
І те, загублено безвинно,
Що у собі несу допоки…
На жаль не збутись, не забути.
На жаль самому невідоме
Воно і є те саме «брутто»,
Що кличе в ніч самотніх з дому…
03.03.2021.

А вранці стукнула у шибку
Так, ніби кликала із хати
Красную весну зустрічати
Маленька пташечка синичка.

І горобці розцвірінчались
Та розпустили сіре пір"я.
Усе стрибали на подвір"ї
Та у калюжі теж купались

Разом із сонця промінцями,
Які теплом всіх зігрівали,
Цілунками пташат торкались,
Щоб настрій був у них весняний.

2021 р.

Ні, я ненавиджу.
Безтямні очі опустились в яму…
Метелики весною більш не народяться
серед хмільного хламу,
бо вже ненавиджу –
така весна.
Тетерею глухим блукаю я,
коли люблю.
Сліпим опудалом на пустирі стою,
де зріє мрія,
вкрадена тобою…
І що мені тепер – вперед?
Не бачу і не чую я нічого…
Самий портрет
писав убого
і то лиш не по самі груди…
Скрипить перо – постскриптуму не буде!
На стелі – піт, це натрудився світ;
щоб зрозуміть тебе, мені багато треба,
по-перше, утікти від себе…
Хай легше – я ненавиджу тебе…
за зело райдужок,
за тло твойого тіла,
за зло плачу тобі добром:
сміятимуся завжди над тобою,
як дикий кінь над скинутим ковбоєм…
Тоді засну я легше і міцніше,
рахуючи похід від тебе,
квітуючи на папороті похіть,
вбиваючи усі війська мойого пульсу
з багатотисячей до зеро…

24 березня 1992 р., Київ

В байдужих водах Рік, узятий течією,
Лишився я один без вірних моряків:
Індійці здобиччю зробили їх своєю,
Припнувши голими до писаних стовпів.

І не жалкую я про втрачену поклажу
Фламандського зерна, англійського ткання.
Одразу як мого не стало екіпажу
Я Ріками удаль пустився навмання.

Минулої зими шаленістю припливу
Я викинутий був безмозким немовлям –
У ві̀дхлань! Що така й не марилась, можливо,
Відтятим від землі навік півостровам.

Мої нові шляхи шторми благословили.
У хвилях, що несли всі жертви всіх морів,
Я корком десять діб вигулькував безсилим
І світла не шукав безумних ліхтарів!

Смачніша яблук соковитих для дитини
Смарагдова вода у трюмі із ялин
Мене омила від вина і блювотѝни,
Забрала руль і якір до глибин.

Як в молоці купавсь я у Поемі моря
Зірками повного і вир зелений пив,
Де зачаровано в задумливій покорі
Блідий утопленик, бувало, хитко плив.

Де синизна води розцвічена до болю
Неквапним ритмом тріпотить у світлі дня,
Гучніша ваших лір, міцніша алкоголю
Рудою піною гірчить любов одна!

Я знаю небеса в зірницях і загра̀вах,
Коло̀воротів вир і вечори ясні,
Світанки збурені як голубина зграя –
Я бачив те, що видиться у сні!

Я бачив сонця диск, розписаний містично,
Що падав у стальні лілові леза хвиль.
Як маски неживі акторів драм античних
Стеналися вали оскалом божевіль!

Я марив про сніги смарагдової ночі,
Цілунки ув очах погідливих морів,
Про соки нуртинѝ нечувані й урочі
І фосфорних вогнів блакитно-жовтий спів!

Я місяцями вряд корився істерії
Хвиль, що гриміли в риф як ревисько корів,
Не знав я, що одні лиш сяючі Марії
Придушать сто̀пами пащеки у морів!

О, знаєте, я плив Флоридами чуднѝми
У плетиві очей пантерячих і шкір
Людей! Запряжений веселками ясними
У небокрай морів летів зелений вир!

Я чув ядучий дух забродженої твані,
Де в хащах комишів гниє Левіафан!
Коли у штилі вод незміряні ковбані
Розверстує ураз шалений ураган!

Льоди і перли хвиль, і сонце, й мідні хмари!
Відмілини жахні серед заток рудих,
Де велетенських змій жеруть клопів отари
Ті ж мліють край дерев смердючих і кривих!

Я б дітям показав хори дорад співочих,
Цих рибок золотих блакитного вогню.
Я піною блукав без якоря крізь ночі
І Часу вітрюган святив мою борню.

Між полюсів і зон, стомившись бушувати,
Ридало море враз і стишувало плин,
Гойдало тіні на присосках жовтуватих…
І був я жінкою, що молиться з колін.

Я островом блукав у посліді пташинім
Птиць блідооких, що галділи в вишині.
І всі утопленики крізь мої щілини
Впливали за̀дки, щоб дрімати на мені!

Самотній корабель, дарований просторам,
Закинутий в ефір, де навіть птиць нема,
Сп’янілий від води, байдужий моніторам
І з Ганзи парусам – чекати їх дарма.

Я вільний дим їдкий туманів пурпурових,
Мур цегляний небес від мене розваливсь,
Де для поетів рай принадностей цукрових –
На сонці лишаї і лазуровий слиз.

Безумним кругляком у скатів мерехтінні,
У супроводі зграй із коників морських,
Я мчав і липня кий дубасив неупинно
Ультрамарини хмар із вирвами у них.

Я в жа̀ху тріпотів, бо чув за миль півсотні
Мальстрімів хрипоту і бегемотів гін.
Предвічний пілігрим блакитної безодні
Європою я сню, віками давніх стін!

Я бачив острови і зір архіпелаги
В шалених небесах, у сяйві блискавиць.
Хіба не в цих ночах заснула, бідолаго,
У сонмі райських птиць твоя майбутня міць?

Занадто я ридав! Так безнадійні зорі.
У сонці гіркота і місяць зник давно.
Любов’ю як мечем мене прошило море.
Хай трощиться мій кіль! Пора іти на дно!

Із європейських вод всього миліш калюжа,
Холодна і брудна, на темній мостовій,
Де схилене дитя із рук пускає тужно
Метеликом весни тендітний човник свій.

Не маю більше сил, о хвилі, у томлінні
Тинятися на зиск бавовняних купців
Ні посеред вогнів, ні в прапорів цвітінні
Під поглядом жахним неприязних мостів.

*** притча. оригінальний сюжет***

Понад мороком ночі
Янгол зла пролітав.
Царству темряви в очі
Заглядав... Наглядав...
Він, по заході сонця,
Що червоне, мов кров,
Мав огледіть віконця,
Де творили “добро”
Можновладці, і слуги,
І прислужники слуг,
Недолу... Чи ДОЛУГІ
(бо ж розквітло навкруг
Їхнім діям догідно
Те, що бачим усі...
Навіть ніц не потрібно
Слів для тих “чудасій”...)))
.............................................
...раптом... Гальма машини...
Мов віддалений вий...
Під колесами згинув
Кіт-приблуда старий....
Теж... Життєва “світлинка”...
Він невдовзі б і сам...
.............................................
...як над ним літня жінка
Віддавалась сльозам!..
...як її утішало
Незнайоме дівча!..
..як обоє пізнали
Ту одвічну печаль,
Що дає у жалобі
Право ЗВАТИСЬ ЛЮДЬМИ...
.............................................
-ЩЕ НЕ ЧАС - Янгол мовив -
ПРАВИТЬ ЦАРСТВУ ПІТЬМИ,
Доки людяні люди
І стара, і дитя,
Світ леліяти будуть
Тим, що звуть СПІВЧУТТЯМ.
Для душею незрушних
Це давно моветон!..
.............................................
...а просвітлені душі
Все ж помітив... ХРЕСТОМ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121030200379

– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?

Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
де і поезія – плацебо.

Не висихає течія...
і тиха муза, а не я
на пару буде із тобою...
У неї вищий пілотаж,
і піруети, й епатаж...
а я побуду поза грою.

– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.

Я́к не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
і ночі чорні та гарячі.

Усе, що випите давно,
показує глибоке дно
від мого берега до твого...
тече вода... усе одно
і з того, що було дано,
не залишається нічого.

02.03.21

Масна земля уже готова до візиту весни.
Масній землі уже кортить, щоб в неї – плуг чи лопата…
В передостанню люту ніч мені мій батько наснивсь:
такий незвично молодий, і все казав, що не палить.

Та ні, не кликав у якусь там неземну паралель.
Питав про успіхи; радів, що є чому порадіти.
І поцікавивсь, чи знайшов я вже свою Афродіту.
Зніяковілий, жартував я, що у мене – гарем…

Тримаймось, люди! Бо настали не найкращі часи.
Масній землі усе кортить, щоб в неї – хтось додатково.
(Нема різниці годувальниці: чи батько, чи син.
Нема різниці, скільки рідних заридає довкола).

Та, відганяючи від себе невеселі думки,
проміння-усмішки дарую геть всьому, що довкіл.

Колись у ліс забрів один медвідь.
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.

Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла
Михайлу косолапому надати.

Погодився й старанно працював,
виконував ведмедячу роботу –
дерева гнув і бджілок доглядав…
До сьомого Мишко трудився поту!

Та випадково у один із днів,
коли жував свій трудовий окраєць,
зі звірів хтось йому переповів –
Мишка посаду обіймає заєць!.

Не витримав бурмило дивини,
до Головлісу написавши скаргу.
Приїхала комісія слонів –
на місці розібрати прикру сварку.

Направили за куцим ті гінця,
щоб заячі почути аргументи,
а він з кишені витяг гаманця –
надав слонам вагомі документи.

Тоді вони послали за Мишком.
Наказ той дав на працевлаштування,
та був зупинений єхидненько смішком
і зрозумів – даремні сподівання.

А голова комісії казав
і щурив хитрі очі мов китаєць, –
Навіщо, Мишо, вам оцей скандал?
По документу ви, шановний, заєць!

Немало у житті таких комісій…
Скажу для тих, кому ще невтямки,
що на слонів посади в Головлісі –
оформлені звичайні пацюки!.

Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

Хід минулих подій
з щонайвищої вежі –
шлях по колу протоптаний кілька разів.
Ви ж – не той лиходій,
хто порушує межі,
а дивак, який гору цю в злеті посів.

Я свідомо пройду
на ґраничному рівні,
несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
Обернувши біду
на реалії рідні,
Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.

Ви – єдиний, хто Все́
взяв з собою у мандри
з цих великих томів, на яких я сиджу.
Скрізь, де Вас пронесе,
люди кинуть троянди,
а як ні – не судіть, бо і я не суджу.

2 березня 1997 р., Київ

Переродіть, переіначте
Своє, згублене між лих..
Дворище з виглядом… тим паче,
За новиною страх притих.

Перестеліть, переконайте
Частину збуджених причин
І краєвид сюди додайте
Знароку набожних світлин

Перепливіть, перешукайте
Опору старчих й молодих
І перемножте в мегабайти --
Тоді й народиться триптих…
01.03.2021.

Полюбил я Марию давно.
Пульсирует в венах чумной волной,
Ornellaia, La Gioia – вино,
Хотел прикаснутся к её губе своею губой.

Но Мария была парижанка,
Там за стеной другие миры
Меня же манила фонтанка,
Питер, дворцы и цари.
Ты милая иностранка,
Чужая, другая, Мари,
Как жаль, что ты чужестранка,
Стали наши бы все алтари.

2021

Хоч на картах таро ворожи,
Дама пікова - горда, свавільна.
Нащо я тобі, правду скажи? -
Не розбещена, тиха, наївна.

У очах глибини таїна,
і минулого глею сум'яття.
Неможливо дістатися дна
заплутавшись у білім лататті.

Як покличеш, ураз прилетять
легкокрилі, спокусливі феї.
В хтивім серці блудниці печать,
і на тілі відбиток лілеї.

Не знайдеш ти, а втратиш, повір,
бо прозріння наступить, як осінь.
Хоч метелик приваблює зір,
в його лоні прожерлива гусінь.

Кропив'янка* збирає пилок,
неважливо з якого тюльпана.
То не солод - отрути ковток...
сон... іллюзії Фата-моргана...

Кропив'янка* - яскравий метелик

Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.

Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я́,
весновельможна диво-діво,
квітнева райдуго моя.

Постав у сауновім сонці
перезимованих істот,
знайди святих на цьому боці,
дай сили вийти з нечистот.

Утілься в образи знайомі,
піднявши їм куточки вуст,
згуртуй нас, весно, в цьому домі
і подаруй здоровий ґлузд.

Як поспішатимуть лелеки
з осінніх африк-антарктид
через варяги, через греки
на український краєвид, –

візьми мою закляклу руку
і нею, весно, розмалюй
на рай цю землю марнозвуку –
посадку анґелам готуй!

8 грудня 1995 р., Київ

Ти сам собі спільноти вольних дум…
Оброслої в обставинах облуди
Як каже наш товариш - рідний кум:
- Перетомивсь, виходь частіше в люди…

Забудь про справедливість, і про гнів…
Чи розірви, чи сплюнь у слід «абись-ку»
Землі потрібен дощ і перегній -
Це вже слова - доктрина від Ониська…

А треті півні тільки-но зі сну…
А треті півні справно несли справу…
Їх досі чути пісню голосну
І це ще тільки в заспіві Локдаун…

Повчати вас - зашкодити собі
Візьміть Ониська й кума до уваги
Аж раптом ви почуєте «бі-бі» -
Мерщій у Скит, бо вже руйнують лаги…
28.02.2021.

Сидить Василько у хаті
Та у вікно визирає.
Хотів піти погуляти,
Але мороз не пускає.
Куса за пальці і щоки,
Під кожушок теплий лізе.
Та й сніг зовсім неглибокий
Ганяє вітер понизу.
Сніговика не зліпити,
Не з’їхати на санчатах.
Ото у хаті сидіти
Та у вікно виглядати.
А візерунки на шибках,
Морозу дивні картини.
Слід постаратися кріпко
Аби продихать шпарину
Сидить Василько, сумує,
З роботи маму чекає.
Теплом шпаринку продує
Та в неї все виглядає.
Так і заснув непомітно,
На підвіконня схилився.
Йому наснилося Літо,
З яким він раптом зустрівся.
Таке задиристе, видко,
Часом аж надто гаряче.
Василько взнав його швидко,
Хоча і вперше побачив.
Чемненько з ним привітався,
Йому низенько вклонився
Та про здоров’я спитався.
Той посміхнувся, спинився.
- Чого ти, хлопче, шукаєш,
Чого блукаєш по світу?
- Тебе, мабуть і чекаю,
Бо ти ж і є, певно, Літо?
-Так, мене звуть, справді, Літо.
Чого ти хочеш від мене?
- Набридло в хаті сидіти.
Мороз надворі скажений.
Прогнав би ти його звідси?!
Хай буде тепло надворі.
Щоб прогулятись до лісу
Чи то скупатися в морі.
А той Мороз заважає,
Лютує дні він і ночі.
Тепло пустить не бажає
Та сипле снігом у очі.
Ти ж зустрічав його, звісно,
Старезного дідугана.
Вже зовсім сивий і лисий
Із отакими губами.
Червоний ніс із сопля́ми.
Вся одяганка зі снігу,
Яка не пралась віками.
На ногах чоботи з криги.
Якщо дихне він помалу,
То холод і невеликий.
А, як озлиться, бувало,
То заморозить геть ріки…
- Та я і рад це зробити,
Але не можу, насправді,-
Відповіда йому Літо.
- А що ж тобі на заваді?
- Крім мене є іще троє:
Зима, Весна та і Осінь.
Ми ділим рік між собою.
Раніш не так було зовсім.
Ще тільки світ сотворився,
Господь був вічно у справах.
Хто першим був похопився,
Той цілим роком і правив.
А то було і роками
Зима тривала чи літо.
А інші черги чекали,
Щоб трохи часу вхопити.
Коли ж Господь то побачив,
Навів у тому порядок,
Свій час усім нам призначив
Аби було все до ладу.
Тепер три місяці кожен
По черзі роком правує.
А інший влізти не може,
Бо, як Господь то прочує,
То добре дасть прочухана.
- А як морози у травні?
- Не все бува без обману.
Не всі у тому старанні.
А ще скажу тобі, хлопче,
Не плутай Зиму з Морозом.
Він ходить, як собі хоче.
З Зимою їм по дорозі,
То він іде з нею разом.
А час її як минає,
Вона зникає одразу,
А він ще світом блукає.
Вважає, що йому мало
Зими вділили для справи.
Колись часи вже бували,
Як світом віками правив.
Укрив його весь у кригу
Та снігом навкруг завіяв.
За всім дивився,все бігав.
Щоб вічно так було, мріяв.
Господь же, як все поправив,
Та розділив рік між нами,
То мрії його позбавив.
От потайки він, не прямо
Бува, приходить раніше,
Як Осінь, часом, взіває.
Бурульок своїх навіша,
Калюжки понакриває.
Чим ближче Зима,нахабно
Мороз себе той тримає.
А Осінь здихатись рада б,
Та сили на те не має.
А вже, як Зима відходить,
Весна ще не в повну силу.
Мороз весь час колобродить,
Себе почуває сміло.
І спробуй його прогнати?
Вони ж жіночки, не в змозі.
До травня, бува, гуляти
Ночами дає Морозу.
Й до мене хотів добратись,
Вночі похазяйнувати.
Прийшлося за нього взятись,
Добряче у пику дати.
Я ж хлопець такий гарячий,
Морозу терпіть не буду.
Минає тепер, як бачить,
І боком обходить всюди.
Та в Зиму я прав не маю,
Нічого зробить не можу.
До сонця сходи, не знаю,
Можливо, воно поможе?!
Пригріє з неба добряче,
Мороз і відступить трохи.
І стріхи тоді заплачуть
З бурульок, немов горохом.
І крига на річці скресне,
Струмки потечуть в долину.
І стане схоже на Ве́сну…
І тут Василько прокинувсь.

ІЩо багатії – це не еліта
знаємо, але забули всі,
як вони учили нас радіти
салу і дешевій ковбасі.
Маємо і те опанувати,
що юрба цінує кулаки.
Та куди поділись козаки,
що гопак уміли танцювати?
Не дарма кумирами у вати
є боксери і бойовики.

ІІХліба і видовища народу
обіцяє партія совка...
На минуле не минає мода
і тому й еліта отака,
і тому і Таврія не наша,
і чужий усе-таки Донбас,
«родіну» окупувала Раша
і немає нації у нас,
бо її пасе нечиста сила,
що ховає кігті у тіні...

ІІІА на що надіятись мені?
Так бувало у минулі дні:
«не одна чума мене косила...»
так і нині за мої пісні
раді кожній плямі на Ярилі
нехристи й зоїли записні.

Виринають де-не-де із Лети
неживої Музи силуети
оновити дзеркало криве...
........................................
на орбіті іншої планети
ожили юродиві поети...
Може й Україна оживе.

02.2021

        Прочитайте знову
        про Вітьку Корабльова
        й дружка його одвічного
        Ваню Диховичного.

Хто спіймав десь-інколи
в табелі «погано»,
має не канікули,
а гірку оману:

погуляти вийти - зась,
на каток - тим паче,
а сиди й хоч лоб розквась
об якусь задачу.

    Й дуже прикро та завидно,
    бо з вікна прекрасно видно,
    як ватага дітвори
    радо ковзає з гори.

Стукне сніжка у вікно -
і затворник знає:
це дружок його давно
на дворі чекає.

Та у майці - не втекти,
й не для снігу - капці,
і до того ж - стерегти
доручили бабці...

    Й знов ученості заручник
    утикається в підручник:
    там в басейнах А та Б
    пішохід кудись гребе;

а потому уві сні
кляті водовози
в ті басейни навісні
наливають сльози.

...Ну, а хто - не лоботряс,
вчив уроки вчасно, -
той зимовий вільний час
проведе прекрасно!

    Ось і Ваня Диховичний,
    хоч учивсь не феєрично, -
    вчення не занапастив,
    чверть закінчив без «хвостів».

Та і Вітька Корабльов
притягнув потиху
добрий в табелі улов,
дідові на втіху.

    Й мали хлопчаки-спілчани
    найзахоплюючі плани:
    спорудити з часом... Ет!
    Цить, це поки що - секрет.

У дворі стояв сарай,
зручний та просторий,
та чомусь - секретний вкрай,
завше на запорі.

Дід проводив там колись
просто дні та ночі,
й заклопотаний якийсь
повертавсь на спочив;

    не палив і не обідав,
    кривсь від рідних та сусідів,
    й знали всі, з яки́х причин:
    щось там винаходив він.

Для онука дід - взірець!
Чули Вітька й Ваня:
він - відомий фахівець
тканей фарбування.

Дід, щоправда, років п’ять
кривдився неначе,
та продукт його занять
в шпарку Вітька бачив:

    ніби чаклуни-араби,
    дід в цеберко, повне фарби,
    непомітне щось натряс...
    Й колір - інший став ураз!

Та образив, як не слід,
дехто діда, видно,
й відтоді закинув дід
справу винахідну.

Вітька п’ять років шукав
ключик від сараю,
дід же капосний - ричав:
«Де той ключ - не знаю!»

    Й раптом, в перший день канікул,
    обійшлось без грізних ікл, -
    дід сказав: «Ось ключ, тримай;
    фарбу тільки не чіпай!»

Це була найкраща з днин,
ліпше свят футбольних, -
без уроків й перемін,
дзвоників й контрольних!

Ключ від таїн - ось, блищить!
Здрастуйте, пригоди!
Це була велика мить
в перший день свободи.

    Добрий час для Вані й Вітьки, -
    час здійсняти всі намітки!
    Стерли те, що дряпав дід:
    «Для усіх закрито вхід!»

І зайшли... Оце так так!
Інструментів скільки!
Гвинтики, дроти, верстак, -
не барися тільки!

Крутить низку шестерень
древній мотоцикл...
Загалом, прекрасний день -
перший день канікул!

(2020)

Січень минув, як липень.
Лютий повторить серпень.
Рік під ногами рипне.
Наше кохання терпне.

Руки твої прогрію
радістю після горя.
Вірю в свою Марію,
мрію сирого моря…

16 лютого 2004 р., Київ

дзеркального всесвіту люди дзеркальні
повільно
скафандри свої з амальгами
вдягають за люстром

тож я користуюся цим аби спільно
втекти із фасеточним людством
від пристінків чисел
від захисту прясел
і спалахом стати
якого пастками очниць або гасел
не можна спіймати

давайте нападники світ паралельний
щосили дзеркальте
та вам не здолати
перетинів і цитаделей
де ватри
чогось таки
варті

ви протуберанці
а я просто сонячний зайчик
та я не мізерний
не слабший у жодному разі
бо між космодромами
є ще дитячий майданчик
де кожен мій рух
є швидшим за бластер чи лазер

потрощені вікна
прибульці не згадуйте всує
оскільки відомо
і млявій дзеркальній мигалці
що часом і зброя
співа алілуя
тому
хто живе
в кожній скалці

2020