Сидить старий вже зовсім сивий дід
На лавці та онуків поучає:
- Ви знаєте, який великий світ?
Не знаєте? Зате я добре знаю.
Бо де ж я тільки в світі не бував –
В Хозарах, і в Булгарах, і у греків.
Із ким я тільки-но не воював,
Ходив в походи за моря далеко.
Батьківський меч – єдиний спадок мій
Мені поміг багатства заробити.
На старості і терем маю свій,
І є що залишити своїм дітям.-
Старий задумавсь, мабуть, пригадав
Бої й походи, радості й печалі.
А із онуків кожен заглядав
Йому у очі та чекав – що ж далі.
І от найнетерплячіший смикнув
Старого за рукав його свитини:
- Дідусю, чи про нас ти не забув?
Та ж розкажи хоча би про єдиний
Найбільш цікавий у житті похід.
- Найбільш цікавий?! – дід на мить задумавсь,-
Тоді мені було сімнадцять літ…
Ох, ці сімнадцять! Як згадаю – сумно…
Куди тепер поділися вони,
Як ми могли усе, чого хотіли?
Ми прагнули всі крові і війни.
І смерті в очі зазирали сміло.
Нам – росіям несолодко жилось
Тоді у нашім прабатьківськім краї.
Бо ж плем’я угрів по землі пройшлось,
Воно ж лиш смерть позаду залишає.
Спалили наші села і міста,
Змогли ми, правда, Хорсунь відстояти.
Та смерті дух навколо ще витав.
Вони хотіли іще Київ взяти,
Але Олег того не допустив.
Отож ,велику данину узявши,
На захід Альмош з уграми побрів,
В спокої полишивши землі наші.
Олег уже й до того вимагав
Від росіїв і родіїв покори,
Лиш Київ стольним градом бути мав,
Отож і Хорсунь й Переяслав скоро
Під свою владу міцно перебрав,
Каганів наших змусив покоритись.
Хтось покорився, хтось під меч попав,
Хтось мусив на чужі краї дивитись,
Щоб там свою державу збудувать,
Чужі народи силою скорити.
Пішли – про них і досі не чувать.
Мабуть, зустрінемся на тому світі.
Каган наш Івор в Хорсуні сидів.
Брати його вже подались по світу,
Шукаючи отих самих країв,
А Івор якось думав усидіти.
Якби ж не угри…Принесли розор
У роський край, усе потолочили.
По краю слідом прокотився мор,
Бо ж поховати швидко всіх не вспіли.
Олег отим не надто переймавсь,
Для нього Київ важливіш здавався.
А Івор, хоч за все разом хапавсь,
Поправити хоч трохи намагався
Та все дарма. За літом літо йшло,
А села досі пусткою стояли,
Людей у місті мало теж було.
Багатші – ті до Києва втікали.
Отож надумавсь Івор у похід
До греків – злата-срібла прихопити,
Царград отой пошарпати як слід.
Забули вже, як від русі тремтіти!
І кинув клич аби зійшлася русь,
Яка готова у похід за море.
Зійшлось багато, скільки – не берусь
Сказати. Та на Росі скоро
Зацюкали сокири. Із дубів,
Що їх слов’яни брались нам сплавляти,
(Ну, то з дитинства кожен рус умів)
Міцні, надійні лодії справляти.
І скоро вже з півсотні їх, мабуть
На хвилях Росі вільно колихались.
Збирався кожен у далеку путь
І їжею, й водою запасались.
А в середині літа відпливли,
Спустилися Дніпром аж до порогів.
Ви ще ніколи там і не були
Та ж чули, мабуть? То важка дорога.
Пройти пороги треба ще зуміть,
Ті камені, що русло перекрили.
Вода навколо і реве, й шумить,
На камені жбурля човни щосили.
Тож, де водою поміж каменюк,
Де й волоком по березі всі разом
Під той страшний води шалений гук
Пройшли пороги ми, хай не одразу.
Зітхнули лиш як гук той став стихать
Десь за спиною. Далі тихим плавом
Змогли, нарешті, Хортича пристать,
Де дуб стоїть відомий достославний.
Його ніхто із русів не мина,
Бо ж Хорс його із жолудя злеліяв,
Жерці говорять. Та й не дивина -
Такий, що і півсвіту обігріє.
Там ми півнів у треби принесли,
Щоб Хорс нам легку виправив дорогу.
А далі плавом вниз Дніпром пішли,
Під захистом могутнішого бога.
Як уже вийшли з течії ріки
В лиман, то біля берега спинились.
У лодіях заклеїли дірки
Аби бува у морі не втопились.
Вітрила перевірили і все,
Бо ж в морі, точно не до того буде.
Бува, далеко вітер віднесе
У море, де вода одна повсюди.
Там кожна дірка на погибель всім.
У морі з цим не можна жартувати.
Бо ж лодія – то, наче рідний дім,
Що захистить і зможе врятувати.
А далі Івор – от уже мастак
До всяких різних хитрощів, повідав,
Що на Царград ми підемо не так,
Як зазвичай. Повернемо на південь
Аби ромейський Хорсунь полякать.
Вони ж, звичайно, тільки про нас взнають,
Встигають вістку у Царград послать.
Приходимо, а там уже чекають.
Тож десять лодій наш каган послав
Тих вісників у морі захопити,
Сам на округу хорсунську напав.
На Хорсунь той нема чого ходити –
Високі мури, спробуй їх візьми.
А от в окрузі здобичі багато.
Поки округу розоряли ми,
Ті встигли свого вісника послати,
Гадаючи, що ми такі дурні.
Та наші його в морі захопили.
Десь досі він покоїться на дні.
Ми ж, в розпачі, неначе, відступили
Й, «рятуючись», на північ подались.
Коли ж з очей із хорсунських сховались,
До берега на захід подались,
З своїм десятком лодій поєднались.
Стрибожі внуки гнали легко нас
На захід, доки й берега уздріли.
Та приставати берега не час,
До ночі ми далеко морем пли́ли,
Лиш в темряві до берега прийшли,
Аби в глухій місцевості спочити.
Тут наші вої вже колись були,
Тож знали, де сховатися від світу.
А на зорі вітрила підняли
І в море знов з лихих очей подалі.
Як втомляться вітри в вітрила дуть,
Тоді ми всі на весла налягали,
Лише по Хорсу визначали путь.
Коли ми до Месемврії дійшли
І на ніч стали там відпочивати,
Розвідники нам вісті принесли,
Що Івор аж зібрався танцювати.
Чутки ходили в селах і містах,
Що сутужно якраз ромеям нині.
Бо агаряни на своїх човнах
Прийшли із моря ледве не під стіни
Царг раду. Тож відбитися від них
Послали кораблі усі, що мали.
Ніхто від нас град стольний не стеріг,
Загрозу з боку іншого чекали.
Тож, аби дарма не втрачати час,
Ми вже пішли вздовж берега відкрито.
Ромеї хай дізнаються про нас,
Нема в них сили аби нас спинити.
І запалали села і міста,
Які нам по дорозі зустрічались.
Ми оббирали всі їх дочиста
І знов пливли, і знову зупинялись.
У лодіях вже й місця не знайти,
Від здобичі нема куди ступити.
Але назад ніхто не хоче йти,
Бо ж можна іще більше захопити.
В Сілімврії, щоправда, вість прийшла,
Що голови нам трохи остудила.
Не вся ескадра грецька геть пішла.
Вони з десяток кораблів лишили
Аби Царгород з моря захищать.
Супроти нас – то завелика сила,
Бо ж їхній човен з нашим не зрівнять,
Вони б, як кошенят нас потопили,
Коли б зустріли. Але йти назад,
Коли усе так вдало розпочали?
Помножити хотілося стократ.
Тож ми на флот ромейський не зважали.
Щоправда на Царград, все ж не пішли –
Даремно лише сили витрачати,
Але ромеїв обдурить змогли.
І знову Івор. От уже завзятий.
Рішив, дарма вздовж берега іти
Туди, де наші вже колись бували.
Надумався на південь повести,
У Мармурове море, де стояли
По березі і села, і міста.
Там ворог не бував, мабуть, ніколи.
І кожен стільки б здобичі дістав,
Що заздрили б тому усі довкола.
Отож, щоб греків знову одурить,
Ми вийшли в море, стали проти граду,
Хай ворог наші лодії узрить
І думає, як з нами йому зладить.
Закриє Суд залізним ланцюгом
І кораблі свої що нас чигають.
Хай дивляться зі стін на нас зі злом
Бо ж скільки нас – вони того не знають.
А ми діждались ночі і тихцем
Під протилежним берегом пробрались.
А вранці із веселим вітерцем
За здобиччю, за золотом пода́лись.
Лишили в морі на виду у всіх
З десяток лодій, щоб лише виднілись.
Нехай ромеї дивляться на них
І думають, що ми ніде не ділись.
Поки ті дурні насміхались з нас,
Мовляв, прийшли та облизня спіймали,
З протоки вийшли в море ми якраз
Й до берега південного пристали.
А тут палаців за одним другий,
Ми золото складати не встигали,
І залишали слід кривавий свій,
Бо всіх, кого лиш бачили, вбивали.
Рабів з собою взяти не могли,
Для викупу часу́ у нас не бу́ло,
Тож не жаліли і не берегли,
Аби не скоро тут про нас забули.
Два дні спочинку не було у нас ,
Два дні в диму й пожарищах метались,
Текла ромейська кров і не спинялась,
А вже на третій Івор дав наказ
Всім лодіям збиратися докупи,
Бо маємо негайно відпливти.
Всі майже вчасно встигли підійти.
Лише п’ять лодій не вернулись з групи,
Яку Ровальд на захід десь повів,
Туди, куди усі ми не дістались.
Мабуть, набрати більше намагались.
Ровальд завжди найбільше всіх хотів.
Ах, звісно, ви ж не знаєте – Ровальд –
То був племінник Івора. Нестримний,
Завжди на воїв обзивався, гримав,
Не слухавсь ні наказів, ні порад.
От і тепер, взяв лодії свої
Та і подавсь ромеїв грабувати,
Хоч чув, коли потрібно повертати
Та вздрів, напевно здобичі тії
Багато, тож про все умить забув.
Жадоба йому очі засліпила,
Нагарбати – бажання охопило,
Нічого і не бачив, і не чув.
Коли минув уже належний час,
А лодії Ровальда не з’явились,
На Івора всі пильно подивились,
А він поглянув у той бік ще раз,
Звідкіль Ровальд давно мав підійти
Й махнув рукою в море - відпливаєм!
То, значить, ми Ровальда не чекаєм?
Як поспішить, ще встигне нас знайти.
На весла усі дружно налягли
Аби хутчій від берега подалі.
Ми Івора нічого не питали,
Бо ж всі у ньому впевнені були.
Як уже зовсім берег зник з очей,
Побачили ми здалеку вітрила.
Ромейські кораблі до нас спішили,
Зловити сподівалися, ачей.
Ми то їх бачим, а вони нас ні,
Бо ж ми вітрил своїх не піднімали,
А лодії низькі вода ховала.
Вітрила скоро й зникли в далині.
Ми ж розвернулись й хутко подались
До Цареграду, бо ж дорога вільна.
Якщо там перепона – то не сильна.
Вітрила над човнами піднялись
Й стрибожі внуки хутко нас погнали
На північ, повз ромейський стольний град.
В надії озиралися назад,
Товаришів своїх іще чекали.
В протоці стріли кілька кораблів
Ромейських. Вони наших пантрували,
Щоб нам на поміч не пішли, бувало.
На них напасти Івор нам велів.
Але вони, лише уздріли нас,
Одразу в Суд сховатися помчали.
Ну, ми за ними вже тоді не гнали
Аби даремно не втрачати час.
Із нашими з’єднались і пішли
По гладі моря повні срібла-злата.
Знайдеться, чим нам Русь подивувати…
- А тих, що залишилися, знайшли?-
Спитавсь один онук. – На жаль, нікого…
Уже було по тому кілька літ,
Коли з Олегом ми пішли в похід
На Цареград, ледь не ввірвались в нього.
Олег щита їм до воріт прибив
І договір примусив підписати.
Так от, між іншим, нам вдалося взнати,
Як Ровальд через жадібність згубив
Своє життя, життя тих руських воїв,
Які за ним, довірившись, пішли.
Усі отам на березі й лягли,
Мов скошені кривавою косою.
Ромейський воєвода всіх велів
Побити, а кого в полон узя́ли,
То на хрестах над шляхом розіп’яли.
Такі були на те ромеї злі.
А воєвода потім розписав,
Яку здобув він славну перемогу,
Що жоден ворог не утік від нього
І він усіх належно покарав.
Та хай йому… Я ж зовсім не про те.
Були часи і справи були славні.
Хто пригадає про літа ті давні?
От ви до моїх літ доживете,
Отож онукам і перекажіть
Все, що від мене нині ви почули.
Щоб не забулися діла минулі,
У пам’яті їх, дітки, збережіть.

1. Окрім мене хай не буде Бога!
Ні ікон мальованих святих.
Бо інакше - геть з мого порогу!
За непослух - пекло і чорти.

2. І не клич Моє ім'я усує!
Не відволікай від справ тяжких!
Клянчити щоденно - це безум'я!
Непростимий, сатанинський гріх.

3. День святий - субота (не неділя!),
Їж мацу, кошерних риб та вівць.
Порося - табу! Інакше вила
Встромить чорний біс поміж сідниць.

4. Матір пошановуй рідну й тата,
І п'яниць, і лютих зарізяк.
Родичів терпи душевні вади,
Бо інакше в пеклі втрапить шляк.

5. Не вбивай ґвалтівників і татів,
Ворогів, нищівників землі.
А інакше матимеш прокляття,
Дух нечистий зварить у смолі.

6. Не вгортай самотніх дів любов'ю,
Не зови незАміжніх у дім ,
Бо куцак в твоїй же власній крові
Зварить прутня й носа на плиті.

7. І не цуп украдене у тебе ж,
Я лише для татів судія!
Бо нечистий в пеклі так одгепа,
Що забудеш і своє ім'я.

8. Неправдиву кляузу вкалякав?
Чи зронив із вуст слівце дурне?
Із геєнни прийде гаспидяка
І на дибі вічно розіпне.

9. А як жінку пожадаєш брата,
Звабиш власну родичку в альков -
То антихрист з'їсть (і це не жарти!),
Чиста правда! Не дурний прикол.

10. Пожадав квартири у свекрухи?
Випхав тещу з хати у трусах?
То влаштує дідько буги-вуги.
Ти - почув. А Я - усе сказав.

09.01.2022 р.

У паніці сусіди наші.
«Все хорошо», та ніби
запахло смаленим на Раші –
з усіх боків – таліби.

Не вистачає України,
її живого м’яса,
аби спинити бабуїнів
на перехресті часу.

Щоб захистити від навали
яранги, юрти, шатра
і не віддати, що украли
у меншенького брата.

Горить на злодієві шапка,
і кепка на Росії,
і тюбетейка Мономаха –
намісника Батия.

Все хорошо, але погано...
не вистачає раю,
коли уся тюрма палає
і від Аляски до Афгану
московія не має краю,
та є ще отамани.

01.2022

Камінцями бігла річка.
Чисту хлюпала водичку.
Била хвиля в береги.
Ой, ти, річенько-сестрице,
Поспішаєш ти куди це,
Де береш на то снаги?

Із джерел беру я силу,
То біжу-пливу так швидко
Аж туди, де моря синь.
Там, де чайок білі крила
Тріпотять в небі блакитнім,
Злитись хочу я із ним.

2021 р.

Розстига-піп однині садівник,
Віряни - бджоли, віра - мед і квіти.
А сіяв Боже слово цілий вік,
Встромивши носа у біблейські крипти.

За дзвін церковний править гул роя,
Чарунки із нектаром - за Голготу.
Кладемо труд бджоли і ти, і я
До чаю із плодами тмину й глоду.

Тож рай і пекло - це життя земне.
Пора до праці - сонце гріє шиби...
Жене Спаситель бісів у свиней,
А я качаю мед із трав і липи.

09.01.2021р.

Два Голуби не поділили Небо,
Так чубляться, що лускаються ребра.
Синиця роз'єднати їх хотіла,
Отримала по дзьобу — відлетіла.
Всі Горобці зібрались на подвір'ї
Позирить, як втрачають гулі пір'я,
І чим закінчиться двобій кривавий.
Хто переможе — лівий, а чи правий?
— Ти, сірий, сміливіше бий у воло! —
Підтримує Зозуля друга вголос.
Загомонівши роблять ставки Гуси.
— Спиніться, врешті-решт!!! — волає Бусол,
— Один кульгає, інший вже загинув...
Ворона доїдає мертвечину...
В гіллі притихла Солов'їна зграя...
Ніхто у високості не літає.
Спостерігає Грак за дійством збоку.
На всю іванівську тріщить Сорока.
— Сова сказала, поки не голодні,
Літайте де завгодно, як завгодно!!!

Мораль: всім Неба досить і Світила!
Лише від люті не зламайте крила.

08.01.2022р.

Коли надворі було, геть, біло на Святий вечір перед Різдвом і у вікна заглядали мережані малюнки зачарованих див крижаної рапсодії Снігової Королеви, бабі Анні, припекло мене скупати у якомусь різнотрав’ї сивої давнини. Хата мерехтіла теплою грубкою, запахами свіжозвареної куті, диханням духмяного узвару із сушених грушок, запашних яблук і яркавих консервованих вишень, що вніс, наче той добрий дід Мороз, із погрібничка дід Микола.

Грибна юшка, рум’яні пиріжки, а тим більше дух смаженої риби, яку, як би не на намагалися у мене, малу, запхнути рідні, манячи усіма обіцянками і цяцянками, не мали ніякого продуктивного успіху, бо колись подавилася карасевою кісточкою. Те, що мені знову доведеться з усіма їсти ненависну рибу, викликало, чи, то глибокий, дитячий сум, чи відразу. Спогад про те, що я довго захлиналася хрипучим кашлем, аж поки пальцем не дістала з горла гостру перетинку дрібного, риб'ячого ребра, недавав спокою. Уже відтоді я нутром відчувала, що тим плаваючим створінням можна поробити, навіть, на смерть!

Ялинка з розцяцькованими мерехтливими прикрасами лишилася у великому будинку, де мама і тато, певно, співали хіти Висоцького і приймали веселі компанії розманіжених друзів, які любили смачно поїсти і весело гульнути. Мені страшенно хотілося додому, а на очі накочувалися непрохані сльози бо я дуже хотіла бути з моїми любими батьками. Щоб тато заграв під семиструнну гітару для мене циганочку на слоава Євгенія Гребінки:
Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час.
І я по голій підлозі, по-дитячому лопотіла б п’ятками і танцювала так, що місця мало би було нашій красивій залі, щоб, аж мама, дивлячись на ті дикі забавлянки бралася і без мене, за заморочену турботами голову, махала миротворно рукую :

—Тфу на тебе! Оце комусь дістанеться подарочок! Точно, треба коритом накривати було,коли народилась! Шо ти Вітя! Шо-твоя циганка! Вигинається, як ліс перед грозою! А, ну Вас! І йшла до своїх віковічних, шкільних зошитів.

Я сиділа, мов сич, у баби Ані і діда Колі на старезній, шкіряній канапі, що була прикрашена бабиними вибитими серветками, зав’язана хустинкою, наче ото лялька на совдепівській шоколадці « Альонушка», з надутими губами і холодними, наче лід очима. Всі навколо метушилися і виглядали за померзлі вікна.

—Боже ж мій!—ойкнула баба! Різдвяна звізда! І сніг клятий не затулив!

—Ти, Аня, всьотаки шторкі прікрой — схилив над столом сумно голову дід, а чуб його мені тоді здався вогняним. Може, марилось?

—Ну за ніх! Братьєв моіх, запорожцев! За — Україну незалежну! — аж заволов. — Так мову і нє виучіл…— прикро якось мовив та швидко випив чарку горілки і ,навіть, не скривився.
Баба Аню молилася на старі портрети предків у акуратних рамах, наче на єрусалимські ікони, а на столі стояло багато пустих тарілок і ніким нечіпаних найдорожчих, мельхіорових ложок.

—Ти, Аня, знай! Дон тоже наш! — сп’яніло схилявся дід над столом, застеленими вишитою скатертиною, сиву голову і заїдав наступну чарку горілки кутею із петриківського полумиска.

—Та знаю, знаю, Коля. Ти б ото менше язиком теліпав. Ще почує хто. Всі тут наші рідні від сьомого коліна зібралися. Всі дивляться, а ти горілку жлокчеш.

—А я спою щас!— дід Микола, кулаком по столу хряпнув дужо і криштальні чарочки задзвеніли сполоханим співом.

—Ага знайшов коли! Свят-вечір, а йому оце припекло — із докором баба Аня до нього.

—Ой Мароз, мароз! Нє мароз мєня!
Нє марозь мєня , моєго коня! — хмільно грянула пісня у вітальні, аж мене здалося, що посуд на столі почав підплигувати і танцювати, наче чарівний.

—Ану не лякай дитину мені…— баба діду тихесенько на вухо.

Дід опустив сиву голову. Обличчя його мені здавалося схожим на грозову хмару, а по звитих концтабірівськими боріздками зморщок щік повзли прозорі, п’яні сльози. « Думи мої думи, горе мені з вами.Нащо стали на папері смутними рядками»» — бубонів собі під носа, наче гіркий полин у степу до вітру.

Баба Аня почала годувати мене турботливо, посадивши на теплі коліна, зовсім і не рибою! Чайною ложечкою куті, у якій маку, меду,грецьких горішків і родзинок більше чим рису, смачним-пресмачним вареником, присмаженим цибулькою на олії, вінегретом та маринованим грибочком.

—А риби їсти не треба? —з надією і якимсь внутрішнім страхом озвалася я.

— Та ти ж її не любиш! — сміється баба Аня і лагідно гладить по спинці, поправляє на мені хустинку в дрібну квіточку. — Узварчику попий, Юлечко, предіда Федю, прабабу Фросю і всіх родичів наших пом'яни та й годі. Вони ж усі тут!

—Де? — я, аж рота розкрила.

—Скрізь, дитинко. Прийшли тебе оберігати і з нами повечеряти.
Ангелик до тебе завтра прилетить, бо Різдво вже завтра. Син Божий рождається. Уже щастя до нас прийде і свято найлюдяніше у цілому Божому Світі, а ми понімать должні і уважать і радуваться!

—То отой, шо на іконі і ти на нього молишся? — я з цікавістю.

—Отой, що в діви Марії на руках, маленький.

—Ба, а чого у вас йолки нема, як у мами і з папою?
—Йолки? — знітилася баба Аня і чомусь хижо зиркнула на діда, що той, аж відклав ложку від тарілки із смаженою капустою.

—А йолку, Юлічка, ангели приносять на Різдво, а Різдво ж завтра. Пішли, моє, сонечко, спати. А я тобі казку розкажу про Котигорошка, чи Колобка.

Баба стелила мені у великій кімнаті свіжу постіль, де стояли дідові шафи із книгами, знімала хустинку, розчісувала уже висохлі від купання кіски і цілувала моє набурмосене обличчя, і чомусь така тепла усмішка осяювала її красиву постать із гарно закладеними на потилиці білими косами і волошковими очима, що вона мені стала схожа на Богородицю з ікони, яка тримає на руках маленького Ісуса.

—Про принцесу хочу! —я їй вже сонно і вибагливо, закутана у байове одіялко.

—Про прнцесу? Хм… Я й не знаю про принцес… — баба Аня відповідає спантеличено.

—Про принцесу!— норовливо борсаю ногами я у постілі.

—Ну слухай… — почала баба Аня, певно, вигадуючи щось находу:
«Жила-була на світі дєвочка, але необична, а магічна. Вона знала, яка вода цілюща, яка трава лічєбна, яке сонечко може бути Лікарем, а які квіти дають людям красу, але не таку красу, що ми бачимо у дзеркалах, а ту, яка живе у наших душах. Її називають ЛЮБОВ. Ця дєвочка завжди була доброю, бо мама і тато дали їй такий дар. Тому вони попросити для неї у Бога на Різдво ангела-охоронця, шоб він усігда її захищав од усього лихого навіть, якщо їх не буде рядом. Мама і тато завжди називали її ПРИНЦЕСОЮ, бо любили її, але були зайняті дуже. І коли вона виросте, то стане справжньою принцесою. От сама побачиш.

Мої повіки забрав сон і хвилі його понесли у щось добре і прекрасне, так, як тільки може нести мрія зівоти маленьких і безтурботних діток.

Коли уже ранком я відкрила оченята, то у мене на грудях лежав маленький срібний ангелик. Старенька, мабуть, ще Миколаївська іграшка, якою прикрашають ялинки.А вішати ж куди? Йолки ж нема! Хоч і сонна, я враз відчула знайомий запах хвойного лісу. Схопилася і чимдуж босоніж до вітальні, а там чудо-чудне! Ялинка у різнокольорових кульках, їжачках сріблясто-помаранчевих, ліхтариках кольорових і дощик на ній сяйвом грає, і гірлянда мерехтить жовтим, червоним і зеленим вогнедишшям! Під ялинкою сиділа новенька лялька у блакитній сукенці і, наче підморгувала: « Я твоя тепер!»

РІЗДВО! РІЗДВО! РІЗДВО! А у мами з татом був, просто, Новий рік. Я акуратно повісила ангелика на ялинку.

—Куди ото боса? Знов захворіти хочеш? А, ну швидко одягатися! — бабуся Аня на руки підхопила, поцілувала бережно, бо вона і була моя Берегиня.! Я помітила, що очі її були втомлені, а дід Микола спав у маленькій кімнаті і хропів, наче хряк. Від нього пахло свіжою смолою зрубаної сосни і розсолом з огірків, і ніжністю пахло.
Олександрівський ліс, де ростуть різдвяні ялинки був зовсім поруч.

ПС. Про діда Миколу я ще напишу, бо він був забраний в Германію при Вітчизняній. Він постійно щось читав і писав в зошити. Потім совітам доводив, що він не був з німецькими окупантами, аж поки не прийшло підтвердження і він почав отримувати фінансові виплати. Заповів рукописи мені, бо вважав, що я зумію передати його сповіді предкам. Шкода, що вони загубилися, але багато його переповідок я пам"ятаю. Тому, про нього ще буде.
Автор--Юлія Івченко. 8.01 2022. ЗАТИШНОГО РІЗДВА, МОЇ РІДНІ І ДРУЗІ!

Мій анґел живе на землі.
Бо має крила малі.
Сто місяців, діб і годин
він на землі один.

Стоячи біля стіни
й спостерігаючи сни,
він знає, чого я бажаю,
і часто лише заважає.

Як тільки його попитаю,
коли він мене покатає,
хоч трішки покаже рай, –
він просить мене: "Не питай…"

Навіщо ж цей хрест ношу я?
Як тільки про щось попрошу я,
він робить усе навпаки,
поклавши на те роки.

Щодня, розігнавшись по лінії злету,
він хоче покинути нашу планету.
Та крила слабкі. Не той політ.
Він знову тут, оббігши світ.

Якщо ти земний анґелочок, –
знайди мені райський куточок
у будь-якій точці планети,
де б міг я спокійно померти?

Він місце призначив мені – уві сні,
втягнувши в ікону, яка на стіні.
Але не було там нікого,
крім мене, так званого Бога.

21 січня 1995 р., Київ

Siyrek birabar
siyrek bira bar.

2022

Вже вкотре блукають надії даремні …
Позбутись війни та повернення Криму.
Вражає байдужість керманичів нині,
Бо власна для них важливіша кишеня.

Зостались сьогодні лиш злидні й тарифи.
Робота солідної прагне оплати,
Щоб з гідністю люди могли працювати
На користь державі та маючи втіху.

Життя надсилає нові перепони.
А хочеться злагоди, миру в оселі.
Обличчя усміхнені, очі веселі.
Не треба долати всілякі кордони.

Не знати страхіть, що бувають від зброї,
КОВІДНОЇ пошесті, хибної думки
В чеканні приниження та порятунку
Від когось, від чогось, від долі лихої.

Надія маленька сховалась у Тигра…
Володар він все-таки в році Новому.
То ж всіх закликає: «Вернімось додому!
Розплутати треба складну аксіому!»
Чекають на всіх несподівані ігри…

У Тигра всі прагнення й задуми щирі.
Могутньої сили у нього достатньо.
В підтримку б нам розум включити! Чи здатні?
Нехай же в реальність крокують надії!
Здійсняться найкращі бажання та мрії.

03.01.2022

Колись гули джмелі в розлогій кроні,
і медоносні бджоли навесні.
Купала в сонці яблука червоні,
дощами полоскала запашні.

Гойдала сни у сніжній завірюсі,
улітку в дуплах пестила стрижів,
хоч почала точити листя гусінь,
і копирсатись хробаки в душі.

Та ожила, вражаючи красою,
В долоні сипала смачні плоди.
— Смакуйте люди, заховайте зброю,
щоб не було ні горя, ні біди.

Я дерево життя, що із зерняти
заврунилося у травневий день.
Та в когось піднялась рука зрубати,
із деревини вироблять — мішень.

Стрілятимуть здаля, аж зойкне вітер,
душа затріпотить у ковилі.
А так хотілось чепурити віти,
і пити роси матінки землі.

Вдивлятися у небеса блакитні,
в гіллі плекати солов'їний спів.
Бог із любові та краси світ виткав,
та цілить дідько в лань серед хлібів.

06.01.2022р.

Дорогому другові Олександру

Як Чорногуз чудовий майстер, геній,
Ну а Сушко — він пише сам, що ні!
То треба Чорногуза — не в варенні,
У графоманськім утопить лайні!

8.01.2022

Не вистачає злості
узимку на весну:
то сяйво високості,
то іній на лану.

То повені, то крига,
то літо, то зима...
зі сходу – печеніги,
на заході – чума.

То криза, то зараза,
то біси, то ордло...
та як немає газу,
усе одно – тепло.

Є лижі до еміра...
оказія така –
немає на Сибірі
нацмена Єрмака.

Та пуцькало і бацька
готові до війни...
на раші є багацько
дебільної шпани.

Не ляхи, не казахи,
а Київ на меті...
то як не дати маху
і перцю до куті?

Не вистигає мода
на свіжу новину –
любителі народу
закінчують війну.

Готові засудити
і кума сатани,
а головне – «бандита»
без доказу вини.

Колись хапали Міху,
а нині, – йди сюди!
Зелена ліга сміху
очолює суди.

Реформа б'є рекорди!
Щоб не побили морди,
зав’язуймо штани...
ім'я – «слуга народу»
міняємо по ходу:
«народні брехуни».

01/22

Найдорожчому другові Олександру Сушку

В “сатирика” у животі — здуття -
І під очима кола має сині -
Відстав, біднесенький, чомсь од життя --
Поет про сльози вже не пише нині.

У голові в Сушка — старенький “бзік” --
Він лірики не визнає, бідака,
Для нього той в поезії мужик,
У кого з вірша тхне, немов із... попи.

Забув “сатирик” застебнуть матню,
Цей "гуру" словом так усіх лікує?
Ще добре, що не пише матюкню,
На красне слово вже кладе він... клізму.

8. 01.2022р.

Рятувати буслика не пізно,
Просять читачі: - Хутчій спаси!
На сьогодні - лікувальна клізма,
Доза невеличка - відер сім.

Ухопив ловкенько за огуззя,
Всунув шланга (ох тяжкі труди!).
Дзьобика йому тримає муза,
А Пегас на крилоньках сидить.

А водиця чарівна: із хроном,
Часничком і перцем! Гоп-ца-ца!
Чистим чакри в поетичнім лоні
Й карму піднебесного митця.

Улили узвар увесь, до решти,
І бігцем сховалися у дім.
Процедура скінчилась, нарешті!
Птах ожив! Кувікнув й полетів!

Предивна ця літературна гра -
Дивніші ще — літературні вила --
“Сатирик” пише про сонетяра --
А чи про себе — ні, не зрозуміло.

Бо сонетяр чубатий — знають всі,
А критик прагне до Пегаса висі,
Не здатен уклонятися красі,
Тому від горя, бідний, сам полисів.

Пливе в багні серед “пахучих” хвиль,
Творити хоче так літературу...
Простіть його, такий у нього стиль,
Бо від народження він лисий... гуру.

8.01.2022 р.

Чорна ніч вишиває хрестиком,
Композиція: червоне муліне.
На столі лежить альбом старезний,
В нім водночас все таке знайоме та просте.

Ідіотська мода, сірі мутні шпалери,
Вкритий жиром чайник - ще живі баба й дід,
Непохитні мов стяг, що десь на папері,
Ти малюєш малий, ще не знаючи світ.

На тобі ті колготи, що нап'яті до носа,
На столі купа страв, всі чекають на "сир"
А тебе ще не кличуть, бо зараз під тости,
Розпиватимуть пиво, піде колом козир.

Всі такі безтурботні, рум'янощокі,
І хоч фото червоне, воно дороге,
І котяться сльози, хлюпоче з-під носа,
Все настільки убоге, що аж жах, як живе.

Пам'ятається день той, пісні, що по п'яні,
Затягував дід і співала душа,
Ті залиті недбало фарбою труби,
Запилений палець, що ними рушав.

Гортаєш сторінку: знов всі щасливі,
Танцює не сива бабуся, тебе ще нема.
Сільський клуб, немов пасовище,
Бачиться тремпель: зовні зима.

Переводиш погляд: ти десь на подвір'ї,
Леопадовий верх, знизу - рожевий вельвет.
Блакитні великі очі, щасливе мале обличчя,
В кадрі стіл гнилий, а на нім лежить стос газет.

Хочеться всіх повернути, всіх пробачити
За дурні, дитячі образи,
Знов кортить вкрасти у дядька омріяну люльку,
І впадає серце у стан екстазу.

Мариться, що всі поруч, що знову святкують Різдво;
Тут досі поклеєні ті самі сірі шпалери...
Тільки, прикро, що родичі всі на цьому фото,
Більш ніхто не гукне тебе на святкову вечерю...

6.I.MMXXIIp.

Apay aqay bar
aqay apay bar.

2022

Він пам'ятник собі воздвиг "нерукотворний",
І дуже непростий - засушений з лайна,
Він ним писав -- Сушко, цей "геній" наш потворний,
І так милує зір із рання дотемна.

Та дощ пішов рясний і раптом все розтало,
І запахи такі поширились, о жах!
І скульптора й героя раптом шкода стало --
Прикрили туалетом весь той прах і пах.

І валить валом вже юрба до унітазу,
Хоч дещо на підошви сильно налипа.
І кожен в масці йде, тамуючи відразу --
Сюди не заросте "народная тропа!"

7.01. 2022 р.

А на острові Хортиця
Та й козацькая вольниця
І жилось козаченькам там,
Наче вільним гордим птахам.

Рідную землю-матінку
Довелось захищати їм,
За свободу боролися
Та щасливую доленьку.

Були скрізь переможцями,
У бою вони з ворогом
Зустрічалися віч-на-віч.
А їх дім Запорізька Січ.

2017 р.

От ніч волоку не спати — схлипвати губами…
Той чоловік вів машину по полохливому льоду.
Його торкала відповідальність, телефонували дами
у театральних беретах, а одна, як погашена сода…

Де їм там знати, що в нього діти летять на крилах,
де відчувати, що внук у дитячому кріслі сонний?
Його уже високе сонце взяло та й несе на вилах
і лише злипання повік відчуває, що він є — Сонях!

Може, він хоче, щоб мовчки послухали маківкою?
Чи вірні пси зализували на лапах роз’ятрені рани?
Може, б і приїхала до хмарами звитого Харкова,
коли він зрозуміє свідомо, що на Різдвяна моя байдана…

От впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав Рабле?
В телефоні голос — такий проникливий правдою…
Він не знає, як пахнуть нещастя моїх вербен,
але я обожнюю ночі, коли ми формуєм характери!

*******************************************************

Ніч волоку не спала — схлипвала вогкими губами…
Той чоловік вів машину стрімку по полохливому льоду.
Його торкала відповідальність, телефонували дами
у театральних беретах, а одна, як погашена лимоном сода…

Де їм там знати, що в нього діти летять на кармінних крилах,
де відчувати, що внук у дитячому кріслі лоскоче сонний?
Його уже високе сонце взяло та й несе пекучо на вилах
і злипання повік відчуває, що він є — космічний Сонях!

****************
Він мріє, щоб мовчки його послухали зрілими маками,
наче вірні пси зализали на лапах роз’ятрені рани...
Може, б і приїхала до хмарами звитого його Харкова,
коли він зрозуміє свідомо, що Різдвяна моя байдана…

Гей! Впала Зірка Вертепна, хоч розбий уже телефон!
Я б йому розповіла, що втечу, хоч уплав до теплої Індії,
де, ніхто, і ніколи не бере у полон мої руки тополь,
але він звик до уваги жінок, як море звикає до мідій.

Чи за гріхи мої горіхові Бог пошепки дав того Рабле?
В телефоні голос — такий проникливий правдою…
Він не знає, як пахнуть нещастя чагарникових моїх вербен,
але я обожнюю ночі, коли ми формуєм свої характери!
Юлія Івченко. РАНОК РІЗДВА 2022.р.

І лють, і туга й заздрість, то дитя
Прийми їх, твоє мають серцебиття
Тягарем страшним будуть, що в'яже
Чи маяком, що напрямок вкаже

Для туги, кóсу прекрасну сплети
Знайди звідки сила у неї рости
Прикрась цю енергію і глибше впусти
Вона дасть словам яскравіше цвісти

Заздрості подорож далеку зроби
Немає їй місця де нові світи
Велику силу на зміни дає
Коли до роботи раненько встає

Лють близько біля себе тримай
Казку розказуй і більше співай
Немає там люті де руху достатньо
Направ цю енергію на щось благодатне

Хороше і зле у сóбі вивчай
Притчу древню, як світ, пам'ятай
Вовками гризуться в тобі почуття
Котрого покормиш, тому і буття



05.01.22

Мій вірний друг давно — поет кохання,
Малює райдуги з яскравих слів.
Його поезія і сповідальна,
І мелодійна, як пташиний спів.

Митець від Бога і шляхетна постать,
Душа — криниця і блакитні сни.
Там чистої води і сонця вдосталь —
Черпай ковшем, лише не оскверни.

Всотав природи калинові грона,
І сам співає ніби херувим.
Органові звучання баритона
Подарувало небо тільки тим,

Хто має чорногуза крила дужі.
Лети в країну мрій, лети, лети,
Мій обдарований, прекрасний друже,
І не втрачай натхнення висоти!


06.01.2022р.

Хай новий вітер сміття все змете,
Новим салютом вибухне мортира.
Подякуймо “сатирику” за те,
Що він не знає, що таке САТИРА.

Сатира — як цілюща та трава,
Горить, пече, та не веде до краю...
Покликана стигмати* лікувать,
В Сушка у пазурах — лиш убиває.

І суть я вам на блюдці піднесу,
Аби було всім зрозуміло, ясно.
“Сатирик” цей ненавидить красу,
І все, що є у світові — прекрасне.

Природа, лірика йому — ніщо,
Миліш — стоячих запашок онучів.
Щоб ми жили усі — поміж трущоб,
Повітрям задихаючись смердючим.

Таким, як лексикон “віршІв” його,
Де всі слова, як в носі булька — хворі.
І хто засуне носа в них свого --
Учадіє, бо душить лютий сморід.

Сушко ж це нюхає аж залюбки,
Прищеплює любов до блювотиння,
Йому смакують кізяки під тином...
Він — особливий збоченець такий.

Подякуймо ж “сатирику” відтак,
За це він має ордени й медалі,
Що вижив Стиркіну і Залізняк -
За нього кращих. А тепер що далі?

Подякуйте! - Цю істину несу -
За те ви, поетеси і поети,
Що знищено красу на сайті всю,
Й прирівняно його до туалету.

Мовчать усі, мов настає вже край!
Бо “хата скраю” в кожного запекло.
Невже пощезне із ПееМу рай,
Й залишиться гидке сушкове пекло?!
*Стигмати — рани.


6.01. 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

ІБіжать як на пожежу куці дні,
і довгі ночі, і літа, і... всує,
бо затихає голос у мені,
а тихого ніхто ніде не чує.

ІІНе зійдуться ровесники мої
хоча би уві сні... і біля мене
не висповідають жалі свої,
як дістає їх мафія зелена.

І не прийдуть мої учителі
промовити бодай напутнє слово,
що я заповідаю цій землі,
як хліб насущний, українську мову.

А нації новій – Різдво нове
у храмі неба, де ще є надія
на істину і заповітну мрію,
що наш ковчег пливе іще, пливе...
і пам'яттю у серці оживе
малий Ісус... і матінка Марія.

ІІІВід скромності, звичайно, не умру...
і дзвони по мені не будуть бити.
скупу сльозу нікому не утру,
не по мені зажуряться кобіти,

і відьмою не явиться мені
як Фінну очарована Наїна,
коли зійде зорею у вікні
незримою іконою єдина.

Очікую не мертвих, а живих,
бо до галери я ще не прикутий
як деякі юродиві... по суті...
і – як бояни ідолів своїх –
не розписався у безсилій люті
на попелищі вірувань чужих.

06.01.2022

Онук прибув в село до дідуся.
Чого у місті в спеку ту сидіти?
В селі ж завжди знайдеться, що робити,
З’їжджається тут дітвора уся
До дідусів і до бабусь своїх.
Отож воно улітку оживає.
Малеча по усюдах всіх гасає
І спробуй ще у дім загнати їх.
Отож Миколка, звався так онук,
Прибув уперше у село до діда.
Що то- сільське життя іще не відав,
Приїхав спочивати від наук.
Дідусь Миколку радісно зустрів,
Бо в хаті сумно одному сидіти.
А тут онук! Як тому не радіти?
Батьків на ранок за село провів
Та і зостались «на хазяйстві» вдвох.
Хоч господарства – кури, кіт, собака.
Та на городі ще робота всяка.
Але найперше – вже поспів горох
І його можна рвати і лузати.
Їж скільки влізе – хто заборони́ть.
Хоч там не будеш цілий день сидіть.
- Ходім, онучку, трохи погуляти
Над річку. Може схочеться пірнуть.
Вода якраз прогрілася доволі,
Вже дітлахи там плещуться півголі.
Ходім-ходім та плавки не забудь.
Пройшли до річки. Плюскотить вода,
Шепоче щось у очеретах вітер.
Яскраве сонце з піднебесся світить,
Милується, у річку загляда.
Пташки у осокорах гомонять.
Від річки віє легка прохолода
Аж хочеться ускочити у воду.
- Як річка зветься? – став онук питать.
- О, річка Вовча зветься з давнини.
- А чому Вовча? Тут вовків багато? –
Миколка став навколо озирати.
- Та ні, давно вже зникли тут вони.
Отож не бійся. Хоч раніш було,
Казали люди, тут вовків багато.
Могли і на худобу нападати,
Узимку зазирали і в село,
Аби в сільськім подвір’ї поживиться.
Бо ж в лісі взимку їжі не знайти.
- То назва річки від вовків отих?
- Не від усіх. Від однії вовчиці.
- Вовчиці? От цікаво! Розкажи!
- То давай сядем там он на травичку,
Опустим босі ноги у водичку…
Ріка собі у далеч десь біжить
І жебонить, колише вербам віти,
Мов хоче теж розповісти про те.
А, може, про безмежний рідний степ.
Та мову річки важко зрозуміти.
- Було то все у той далекий час,
Як у степах цих люду було мало.
Татари – ті над морем проживали,
Ордою набігали раз по раз.
Тож люд все більш на півночі селивсь,
Тулились села одне до одного,
Щоб дати зайдам відсіч в разі чого.
Коза́ки вже пізніше узялись.
Хоч у той час також козакували.
Збиралися собі в малі гурти,
Щоб полювання у степах вести,
Рибалити. Між них й такі бували,
Що грабували людність на шляхах.
Такий був час. Такі бували люди.
Це вже яка душа у кого в грудях –
У кого добра, а чия – лиха.
Так от, жив хлопець у однім селі
Під Києвом. Робив собі на пана.
Жилося людям, наче й непогано,
Трималися батьківської землі.
Урядник панський їх не діставав,
Старий вже був і мудрості набрався.
Даремно до людини не чіплявся,
Тож люд його за те і поважав.
Та час прийшов і той старий помер.
Прибув від пана молодий, гарячий,
Який себе заледь не паном бачив.
Не стало у селі життя тепер.
На панщину ганяв, коли захоче.
Бурчали люди та все по кутках,
Відкрито не давав казати страх,
Боялись йому глянути у очі.
Микола – саме так той хлопець звавсь,
Робив роботу мовчки, не жалівся.
Жив сам-один, ще поки не женився
І надто усім тим не переймавсь.
Аж поки якось тин собі латав.
Аж тут урядник: - Ти чого не в полі?
- Я норму відробив свою. Доволі.
- Хіба про норму я тебе питав? –
Урядник враз почервонів, мов рак,-
Кидай усе й мерщій робити в поле!
Цього уже не витримав Микола:
- Я відробив своє. Вже не піду!
- Ах ти лайдак! - вхопивсь за канчука,-
Та я тебе, псяюка отака,
За то зі світу білого зведу!
Та й усмуружив хлопця по спині,
Що аж сорочка репнула на ньому.
Микола того б не простив нікому.
Хоч той сидів високо на коні,
Схопив його під пахви в дві руки
Й об землю гехнув, аж пішло луною.
Упав на землю, наче купа гною.
«Що наробив? Та ж ти пропав-таки!-
Майнула думка,- Що його робить?
Тікати треба, поки не оклигав.
Бо переверне все догори дригом,
Ще й на гілляці прийдеться висіть!»
Тож, поки той в безпам’ятті лежав,
Микола хутко склав у торбу речі,
Накинув перше, що вхопив на плечі,
Сів на коня урядника й помчав.
Спочатку не подумав і куди,
Кінь сам на південь повернув у Поле.
У тих краях ще не бував Микола.
Та де ще рятуватись від біди?
Чував, що люди в тих краях живуть,
Хоч від орди часом, бува, страждають,
Але при тому вільну-волю мають.
Там його панські слуги не знайдуть.
З думками тими їхав день по дні,
Ночами в балках вогнище розводив.
Рибалив, а то їв, що вже знаходив.
Бувало, грушки-дички лиш одні.
Спочатку все навколо озиравсь
Аби для когось здобиччю не стати,
Але яко́сь поволі став звикати.
Тому, мабуть, татарам і попавсь.
Ледь тільки з балки вибрався зрання,
Як з-за кущів татари налетіли,
Арканом руки в одну мить скрутили
І полетів небога із коня.
Татари щось галайкали кругом.
«Якши! Якши!»- вдоволено кричали,
А далі із землі його підня́ли
Та і погнали у байрак бігом.
В байраку ще таких же підняли,
Десь у степу нещасних їх напали.
Усіх одною купою зв’язали
Та і на південь степом повели.
Той шлях Микола добре пам’ятав.
Нещасні ноги до крові збивали,
За день у роті й рісочки не мали,
Води в татар ніхто і не питав,
Бо враз заробиш батога тоді,
А то ще й списом можуть поштрикати.
Микола був надумавсь утікати,
Та як втечеш і головне – куди.
Пригнали їх у стійбище своє,
Яке аулом ті татари звали.
Тут врешті полонених розв’язали
Та розібрали миттю де чиє.
Микола до татарина попав,
Якого полонені всі боялись,
Бо інші всі за батоги хапались,
А саме він списом усіх штрикав.
Жилось в аулі всім нелегко їм,
Хоч тут поїли їх і годували.
Здається, що на продаж готували,
Бо на слуху постійно було «Крим».
Звідсіль нелегко було утекти,
А з Криму того й думати даремно.
Тікати треба! Уночі, як темно,
Бо саме місяць в небі не світив,
Микола собі руки розв’язав,
Із ями виліз, де вони сиділи.
Питав і інших, але не схотіли,
Прокравсь тихенько та і в степ погнав.
Ох і дарма! Уже на другий день
Татари його виловили в полі.
В дорозі познущалися доволі –
Від батогів не дінешся ніде.
А вже в аулі на очах у всіх
Пошматували спину аж до крові.
І вкинули його до ями знову.
Він, навіть, сісти кілька днів не міг.
Та хлопець він здоровий, молодий,
Оклигав, став поволі оживати.
Та думки не полишив – утікати,
Хоч умовляли всі його: «Сиди!»
Коли відчув достатньо в собі сил,
Втік серед ночі, у степу таївся,
З татарами у піжмурки водився,
Які кружляли в пошуках навкіл.
На третій день таки його знайшли.
Із криками страшними налетіли
І тут же до безпам’яті побили.
Такого й до аулу привезли,
Що виживе – не впевнені були,
Покинули на сонці – хай конає.
Щоб знали – втікачам отак буває.
Ворони вже кружляти почали,
Гадаючи, що то пожива їм.
Та він очуняв вже під самий вечір.
Татари десь кричали недалечко.
Поворушився, збіглися над ним,
Погелготіли. Щось один сказав.
Якби ж то мову ту Миколі знати,
До чого себе треба готувати.
Тут хтось прийшов, води йому подав.
Микола випив. Розійшовсь туман.
Прошепотів: - Про що вони гелгочуть?
І чує рідне: - Та віддати хочуть
У чабани тебе. – То не обман?
Така покара… - Не радій дарма.
Як утекти надієшся – забудься.
Вони такого в чабани не пустять,
Скалічать перше. Там надій нема.
- Надія є завжди, - прошепотів,-
І знов закрив сльозаві свої очі.
Прокинувся уже посеред ночі,
Піднятися на ноги захотів.
Та де там. Так до ранку й пролежа́в,
Дивився з сумом на зірки у небі
Та все молився Господу про себе.
А вранці знову круг татар зібрав.
Схопили та притисли до землі.
Поки одні нещасного тримали,
Другі ножами п’яти шматували,
Як їм господар бранця повелів.
У рани стали волос напихать.
А потім все старанно зав’язали,
Зарубцюватись ранам отим дали
Так, щоб без болю він не міг ступать.
Як рани врешті добре затяглись,
Відвезли в степ, пасти́ овець веліли.
І з криками в аул свій полетіли,
А він один із болем залишивсь.
Ходив, ступав, кривився весь від болю.
Такий далеко, дійсно не втечеш,
Коли воно штрикає і пече.
І, наче й воля, а таки неволя.
Із часом звик. З отарою ходив,
Побігти – дзуськи, тільки що ходити.
Овець тих пестив, наче малі діти.
За зграями за вовчими слідив.
А якось він сидів у курені,
Аж чує тупіт. Хтось, напевно їде?
Чи то господар врешті-решт провідав?
А то якийсь татарин на коні
До самої отари підлетів,
Вхопив вівцю, звалив перед собою.
Микола, наче привчений до бою,
Метнув гирлигу. У коня хотів,
Та злодію дісталось по спині
І він, як лантух, із коня звалився.
Микола дочалапав, придивився
Чи диха той, чи, може, уже й ні.
Сумирний кінь, як вкопаний стояв,
А злодій без свідомості валявся.
Миколі шлях до втечі відкривався,
Якого він давно уже чекав.
Зібравши миттю все добро своє,
Зліз на коня й погнав по степу чвалом
Туди, де воля справжняя чекала,
Якщо вона, звичайно, десь ще є.
Тримав на північ напрям кілька днів,
Назад все на погоню озирався.
Здавалося, за ним ніхто не гнався.
Чи, може, то він сам того хотів.
Безмежний степ навкруг його лежав,
Трава суха під вітром шурхотіла.
І він, і кінь напитися хотіли,
Але річок він поки не стрічав.
Та що річок, хоча б який струмок.
Аби вода. Та де його узяти.
І їжі було в нього не багато.
Тож голова аж пухла від думок:
А далі як? А як наздоженуть?
А як води не стріне на дорозі?
Коня нагодувати він ще в змозі,
А без води десь упаде, мабуть.
Кінь ледве плівся, парубок дрімав,
Щоб на думки лихі не спокушатись.
Уже і сил не було поспішати…
Аж раптом, понад яром проїжджав,
Кінь миттю схарапудився й рвонув.
Микола сонний не чекав такого
І сторчака у яр скотився з нього,
Поміж кущі колючі шугонув.
Устиг лише помітити, як вслід
Коневі сірі тіні шугонули.
«Вовки», - миттєво в голові майнуло
І потемнів в очах одразу світ.
Очуняв вже надвечір. Почекав,
Як в голові не стало колотити.
Задумався: а далі що робити?
Він без коня в степу, вважай, пропав.
Але себе одразу ж осадив,
Зібрався з духом…та й почовгав далі
На північ, де зоря йому моргала,
Хоч кожен крок зі стогоном робив.
Ішов всю ніч, спинявся, спочивав
І далі йшов, де тільки брались сили.
Світило сонце, зорі мерехтіли,
А він собі зламатись не давав.
Найбільше спрага мучила його.
Просив у Бога всю дорогу пити,
Хоча б маленьким дощиком полити,
Та Бог, неначе і не чув того.
Коли вже зовсім не лишилось сил,
Ще повз поволі, до землі тулився.
Вже не просив нічого і не злився,
Не чув нічого, що було навкіл.
Аж доки й не накрила чорнота…
Прийшло видіння – він стоїть щасливий,
Бо біля нього дівчина вродлива,
Вона до нього прихилилась та
Цілує ніжно…Ледь прийшов до тями,
І справді – хтось облизує лице.
Розплющив очі – «Господи, не це!»
Вовк сірий в очі зазирає прямо.
Він не злякався лиш прошепотів
Тихенько: «Пити». І заплющив очі.
Чого від нього ця тварина хоче?
А вовк його за комір ухопив
І став тягти кудись. Хоч важко бу́ло,
Микола зовсім і не опиравсь
І, навіть, помагати намагавсь.
Душа якесь вспокоєння відчула.
Втомився вовк, спинився відпочить
І так печально дивиться у очі,
Неначе щось сказати йому хоче.
Чого ж ти хочеш, як би зрозуміть?
Як придивився – то ж не вовк, а то
Вовчиця, молоко із неї капа.
Хтось хижий вовченят, мабуть, натрапив,
А захистити не зумів ніхто.
Отож вона і мається. Однак,
Що ж вона хоче? А вовчиця стала,
Пробігла трохи, землю рить поча́ла.
Чи нору хоче вирити отак?
Вовчиця риє і земля летить
З-під її лап на всі чотири боки.
Микола ледь живий за кілька кроків
В безхмарне небо дивиться, лежить.
Дощу прохає в пана Бога знов,
Хоча б краплину губи промочити.
І раптом…десь взялося дзюркотіти.
Невже струмок? Безсилля поборов,
Перевернувся, глянув у той бік,
Де дзюркотіло. Мокра геть вовчиця
Якось зуміла до води дориться
І із нори струмок маленький тік.
Підповз Микола, губи умочив.
Таки вода! Не сниться, їй же Богу!
Вовчиця воду добула для нього
І він вже пив її холодну, пив.
Де та вовчиця ділася тоді,
Він і не бачив. Чи й була – хто знає.
З свідомістю чого лиш не буває.
Та він не думав, так воді зрадів.
Ледь відірвавсь – вовчиці вже немає.
А може то привиділось йому.
Та був струмок, вода в струмку тому,
Ніхто на світі кращої не знає.
Оклигав трохи та і знов пішов
Вслід за струмком, який котив , мов грався,
Десь із струмочком із другим з’єднався,
Собі дорогу у степу знайшов.
Петляв струмок той по степу весь час,
Немов шукав найлегшої дороги.
Микола йшов, тримався біля нього,
Щоб не шукати воду кожен раз.
Незчувся, як струмок рікою став,
Збираючи потоки по дорозі.
Свій сон чи яв забутися не в змозі,
Він оту річку Вовчою назвав.
Ішов він довго, осінь вже прийшла.
Вже час було пристанища шукати,
Бо ж зиму десь потрібно зимувати,
А досі ні хатини, ні села.
Та і куди йому тепер іти?
Чи до панів, чи до татар вертати?
Надумався землянку збудувати,
Десь біля річки балочку знайти.
Щоб і гайок поблизу був якийсь,
І щоб житло у очі не кидалось.
Рибачилось щоб там і полювалось.
Отож знайшов таке та й зупинивсь.
Хоч і каліка – руки ж золоті.
Зробив собі, що в господарстві треба,
Дичини вдосталь настріляв для себе.
Тут же навкруг несходжені путі
І дичина не лякана зовсім.
Лови її хоч голими руками.
І з річковою рибою так само.
Тож до зими запасся він усім.
А по зимі хатинку став тулить,
Хоч косо-криво (знаряддя ж немає),
Але ж який другий він вихід має,
Якщо по-людськи більш-менш хоче жить.
Отак і жив, - сказав дідусь й замовк.
- Що ж було далі? – смикає Миколка.
- А далі… Прибуло до його полку…
Чоловіків з десяток і жінок –
Утікачів до нього забрели,
Спросилися та й стали поряд жити,
Рибалити із ним та звіра бити,
У балці тій хатки собі звели.
Хоч і маленьке та усе ж село
Над Вовчою з’явилось під Самару.
Хай поряд воловодились татари
Та лихо стороною обійшло.
- А звідки ти, дідусю, все то взнав?
З тих пір минуло вже років чимало.
Мабуть, села того давно не стало,
Бур’ян по тих хатках повиростав.
А то спитати я хотів би ще:
Хто він тобі, що все про нього знаєш?
Від тих подій і сліду вже немає,
Хіба що річка, ось вона – тече.
І лагідно всміхнувсь до нього дід:
- Те, що почув й тобі слід пам’ятати,
Аби своїм онукам розказати,
Миколко - з нього починавсь наш рід.

Це найостанніше цього року листя акації
поважно плистиме горілиць над глевкою землею
знесилене
над побиті колін моїх тонкі прямокутники
над осяяні очима хрести церкви Катерини
над вечір сонний закутаний у теплий шарф
над понурі шиферини - сірі кепки будинків
над вулицею де я спіткнувся був
об камінь науки
і пустив за вітром свої конспекти - паперових пташок
істинно вам кажу
над цим усим
плистиме той листок пожухлий
дірявий
як байдарка вкрадена вітром що не має гребця
як просмалений недопалком сведер
потріпаний
як державні стяги, забуті на стовпах після Дня Незалежності
так повільно і мовчазно над вулицею Правди вмирає осінь
Над вулицею Правди, де гучно брешуть собаки
Над вулицею Правди де хропе хмільне сонце щоночі
Над вулицею Правди де молитви найперше потрапляють в печінки
щирих вуличних філософів
Над вулицею Правди
де у неозорому, щільному дощовику туману
тужливі краплини глоду у звивистих сухоруких осінніх гілляках нависають
над срібними головами рибалок, що несуть вудки мов списоносці
переможно до Яхт-Клубу
Вулиця Правди коротка, влучна, нещадна, мов арбалетний болт
впивається в груди синього на зупинці трамваю
де
двійко божих контролерів Павло та Іванка
витягують на світ і дарують
кількоро абонементів на коштовні двотижневі курси Спасіння душі
теплотрасним подвижницям Валентині, Надії, Любові та Вірі.
Над вулицю Правди
Над рапсодію
листа
Франца
акацієвого

2021

Іде сатирик полем блекоти...
Цвіте - красиво, а от рвати - страшно.
А, може, милий візаві - це ти?
Не поспішай, розваж, поглянь уважно.

Немає ані жита, ні квіток,
Усе - липуча і солодка вата.
А друзі кажуть: - Геній! "Молоток!".
Пиши так далі! Не зважай на ката!

Хто ж має тяму й ідеальний слух -
Подякує. і зніме ще й кашкета.
Поетові сатирик - вірний друг.
Але чи хоче бути друг поетом?

06.01.2022р.

Дякувати Богові –
досі в силі договір,
проміж нами рівний паритет.
Хоч не за́вжди радує
"на́впіл, а не на́двоє",
але в нас дует, а не квартет.

Те, що вдвох не склалося –
вчотирьох розпалося –
увісьмох заціпило думки
з бійкою в шістнадцяти!..
А крізь ступінь -надцятий –
гине все без Бога навпаки.

Дякувати Богові,
а не злу чи йогові,
є між нами сталі почуття.
Так життя й поріднює:
"мінус", "плюс", "дорівнює"…
З двох народиться одне дитя…

1 січня 2008 р., Київ

Хай правда до усіх до вас долине,
Коли бридкого блазня відбатожиш,
Ураз міняє він свою личину --
Прикинеться тепер святим та божим.

З Сушком не хочуть починать дебати,
Мовчать, хто більш, хто менш талановитий.
Навіщо з ним в полеміку вступати?
Загроза є у гірше щось вступити!

6.01. 2022 р.

1
ліс – улесливий алхімік…
ласий лис… аскет і схимник…
ліс – базиліка органна…
ліс – містерія циганна
бубнів котиться луною…
огортає синизною
голі плечі гір самотніх
чи то поспіх чи то посміх
у його міцних обіймах…
лиш вершин льодѝсті більма
стережуть цнотливий камінь
перемерзлими віками…
стражник виходу і входу
на межі землі і льоду
на межі землі і неба…
Нут оповиває Геба…

2
листям ліс лоскоче…
ластиться… лепече
щось таке малече
щось таке старече…
лупотить… лякає…
бавиться із вітром
вслід йому вклякає
стогнуть жили-віти…
для Зевѐса тіні
платить чистим листям
золотом осіннім
юною Каллісто…

3
ластився ліс… лився лавиною…
терся об Віз волохатою спиною…
леза ялинні загострював хмарами…
во̀ди небесні притягував чарами…
зорі вилизував… взором прослизував…
лапами кронними час заколисував…
кланявся сонцю… промі̀нився місяцю…
лоно землі заколисував піснею…
бурі корився схиляючи голову…
серце моє зачаровував мовою
пращурів давніх що стали деревами –
міцно в’язав мене узами кревними
і укривав мою душу беззахисну…
розум дурманили вольності запахи…

4
о земля обітова̀на – ліс
повний чистих світанко̀вих сліз…
весняні смарагди-арабески
і осінні полинялі фрески…
крізь магічне зоряне халдейство
продираюсь я в твоє юдейство –
в твій Едем… до дерева Життя…
та мені немає вороття…
і гримить луною у сузір’я
«я не сторож братові своєму…»
…в Господа там міріади зір є
та одну лиш бачу – з Вифлеєму…

5
о темний ліс… тотемний ліс…
межа… життя скрижалі…
зелені пасма вербних кіс
і горобин коралі…
лавини відшумілих злив…
прадавній епос битви…
Перун тебе не спопелив
у розпалі ловитви
мрійлѝвих мавок золотих
русалок сутінко̀вих…
мій голос у тобі затих
і тільки голос крові
у серці залунав моїм
і перетік за вінця –
поляк і грек і караїм
в мені звучать єством одним
русина-українця…
бо тільки мова – все що є
у мене і у лісу
під скронями лиш слово б’є-
ться… попелу не місить
душа що свічкою горить
небесної молитви…
моє життя – для лісу мить –
життя летить – а ліс шумить
не відає гонитви…

6
як давній лист читаю зжовклий лист
що дістаю з таємної полиці –
і падають на мене блискавиці
якими я виблискував колись…
у тиші замовляю дивні тра̀ви…
я вічно в лісі… ліс в мені увесь…
і тільки то̀му хто не прагне слави
Господь як ліс нашіптує свій текст…

7
… … …

Повчав сатирик ліриків поетів
як треба їм заточувать перо,
яких торкатись тем, плести сюжети —
порад бридких набралося цебро.

Не милував нікого, вперто, грізно
задка гриз тому, хто лиш про любов
і про красу природи пише слізно.
Аби дурниці щемні не молов,

міг в гріб загнати, кров пустити з носа,
пародію створити з блекоти,
в святій душі гасити папіросу.
А хто ж є ти, сатирику, хто ти?

Оригінал (автор Я.Чорногуз)

Занур себе, огиднику, в лайно.
Це — середовище щонаймиліше
Для тебе. Знов затягує воно,
Щоб нагадати, звідкіля сам вийшов.

Помиями наповнене відро
На себе вилий, це тобі корисно.
Щоб світ побачив гнидяве нутро,
І ще сильніш по галамазі свиснув.

Страшенно я зв’язків твоїх “злякавсь”,
І весь тремчу, наляканий спросонок.
Із нинішньою владою вась-вась?! --
Підтвердив цим, що ти — жахний подонок.

О так, ти з ними справді заодно -
Наклепник і літературний блазень.
І ладен відрами ковтать лайно,
Аби із золотого унітазу.

Відбить кохану в друга це — на раз!
І того очорнить — завжди готовий.
І шириться навкруг отруйний газ,
Як дикий несмак у твоєму слові.

Ні совісті, ні честі, ні краси --
Учинків рушії — бажання ниці.
Ти й Україну, гаде, продаси,
Задля вдоволення своїх амбіцій.

...Ізнов гидка щелепа відвиса,
Її зупинить хватка лиш сталева.
То знай, мерзото, розірву, як пса,
І тільки хруснеш на зубах у лева.


Парафраз (автор О.Сушко)

Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.

А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
У піднебесних сонцесяйних висях.

А мій зв'язок із Богом - це душа,
Тремтить, сердешна, прагне відпочинку.
Але Господь упертий. Забажав
Досипати у фарби ще й сніжинки.

Ось так, із Богом, змалку заодно,
Він просить - я малюю натюрморти.
Викладую зі сліз буття панно,
Молитви сію рунами на ноти.

Ну, а кохана - мрії додає
В палітру чудодійну зорепаду.
І тьохкає картина солов'єм
І тенором, й контральтом, і бельканто!

Ось, чуєш,- совість? Це, звичайно ж, до,
А честь - це мі, краса - це ля грайливе.
А ре дієзів - море! Ліс! Садок!
Це не картина вже, а справжнє диво!


Зірвались музи у гарячий вальс,
І ви ідіть до них, хутчій! Не бійтесь!
Пора останній дописать абзац,
Поставити число і власний підпис.

06.01.2022р.

Занур себе, огиднику, в лайно.
Це — середовище щонаймиліше
Для тебе. Знов затягує воно,
Щоб нагадати, звідкіля сам вийшов.

Помиями наповнене відро
На себе вилий, це тобі корисно.
Щоб світ побачив гнидяве нутро,
І ще сильніш по галамазі свиснув.

Страшенно я зв’язків твоїх “злякавсь”,
І весь тремчу, наляканий спросонок.
Із нинішньою владою вась-вась?! --
Підтвердив цим, що ти — жахний подонок.

О так, ти з ними справді заодно -
Наклепник і літературний блазень.
І ладен відрами ковтать лайно,
Аби із золотого унітазу.

Відбить кохану в друга це — на раз!
І того очорнить — завжди готовий.
І шириться навкруг отруйний газ,
Як дикий несмак у твоєму слові.

Ні совісті, ні честі, ні краси --
Учинків рушії — бажання ниці.
Ти й Україну, гаде, продаси,
Задля вдоволення своїх амбіцій.

...Ізнов гидка щелепа відвиса,
Її зупинить хватка лиш сталева.
То знай, мерзото, розірву, як пса,
І тільки хруснеш на зубах у лева!

6 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Гудбай, немытая Россия
К тебе я больше ни ногой
Прощай, прощай - I'll never see you
Ни в этой жизни, ни в другой
Пусть не увижу никогда я
Колокола и купола
Твою грозу в начале мая
Мороз и солнце, blah blah blah.
Прощай, соседняя с Россией
Монголия - уж никогда
Не увидать под небом синим
Твои шатры, твои стада.
Прощай Китай. Какая жалость
Что был Китай в моей судьбе
Все, что искрило и ломалось
Все было сделано в тебе.
Прощай Корея! Покидаю
Я и твои пределы - но
Все, что не сделано в Китае
В Корее произведено.
Прощайте, братья таиландцы
Камбоджа, и малыш Лаос
Ну что ты лезешь обниматься -
Не доводи меня до слез!
И вы прощайте, Филиппины
Хоть я прощаться не хочу
Я долечу до Украины
Но и её перелечу.
Перелечу через Европу
Карпаты, Альпы и Кавказ
Равнины и лесные тропы
Мне не увидеть больше вас!
Ни берег славного Дуная
Ни над Балканами рассвет -
Ведь всякий евроскептик знает
Что никакой Европы нет,
Что наступил закат Европы
Кругом насилье и разбой
Снуют арабы, эфиопы,
А каждый белый - голубой.
Гудбай, Америка! - хоть это
По-моему сказал не я
К Америке претензий нету
Мы расстаёмся как друзья.
Я за Америку спокоен
Она поднимется с колен
И встанет над Гудзон-рекою
И снова будет Грейт эген
Прощайте прочие народы
Что населяют шар земной
Эвенки, чукчи, антиподы
Что ходят прямо подо мной
Прощайте древние евреи
Атланты, скифы и мордва
Прощай и ты, Гиперборея,
Лапута, ДНР, Москва,
Утопия, Цветочный Город
Помпеи, Рим и Китеж-град
И Геркуланум, и Гоморра
И город-рай, и город-сад
Прощайте все. Мне места нету
Отныне ни в одной стране
Прощай, немытая планета
Ты больше не подходишь мне.

Свято у дорозі – сніговій, зима.
Новий рік невдовзі, а тебе нема…
Миколай гостинці різні нам приніс.
Що там у торбинці? Із морквини ніс,
а іще окраєць, вірші і пісні.
Топче сірий заєць сніжно-білий сніг.
Падають сніжинки прямо на чоло,
а навкруг ялинки – лісу чорне тло…
Свято у дорозі – сніговій, зима.
Новий рік невдовзі, та усе дарма.
Між ялин і сосен лине коляда –
у пітьмі голосить бестія руда…

Не дочуваю, салюти гуркочуть,
і перехожі тлумлять звуки фраз.
Знаю, слова мальовничі, пророчі
ти промовляєш в цей зоряний час.
Біля ялинки тримаєш за руку,
щоб не згубитися в шумній юрбі,
не послизнутись на мокрому бруку.
Я усміхаюся сонцем тобі,
сяю прикрасами. Цвітом півоній
іскри леліток у далечині.
— Дякую, рідний, за те, що сьогодні
подарував дивну казку мені!
Ніби й нічого не сталося з нами —
в жмені насіяв ясних зоряниць,
і огорнув у блаженство словами.
Тану від ніжності...Всесвіте — цить!

05.01.2022р.

Їде і їде богемна орда
на Україну, а не в Україну,
щоб захопити... бодай половину
сцени... а далі – як з гуся вода...
буде брехати про нашу... руїну.

Поки їм «родіна – есесесер»,
правда – клозетні бачки мародера,
не подихає Союз у етері
і солов’їна пащека химер
все ще зміїно шипить на Бандеру.

Ми українці, ми вільний народ,
а не раби у Московії «братній»,
наші угіддя свої і приватні
ті, на які зазіхає урод,
оборонятимуть воїни ратні.

Є іще й ті, що служили орді,
й досі шурують у ногу не з нами,
і на віки залишились рабами...
хай переточують миші руді
землі Сибіру і, може, тоді
в пам’яті нашій умруть єрмаками.

01/21

Я - графоман. Не вірите? Даремно.
Хоч кажуть, що письменник о-го-го.
Із пальця висисаю рими, теми,
На шию музі із розгону гоп!

А от мої колеги - мудрочолі!
Шкрябочуть так, що плаче навіть бог.
У мене ж не поези - бараболі,
А проза - перечавлений горох.

Гарчить Пегас щоденно лютим басом:
- Ти капітан у суденця без щогл!
Ні бе, ні ме, ні риба і не м'ясо,
Амбітно-негодяще казна-що.

В інеті кишло геніїв парнаських,
Куди не плюнь - поцілиш у талант.
Між ними я, мов п'явка серед ряски,
Піду но ліпше в саж, до поросят.

05.01.2022р.

Коли сорочку одягаю вишивану
Ту, що мені матуся дарувала,
Таке тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.

Хоча давно пішла вона у вічність
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро та мудрість, гарну щиру пісню.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо.

2020 р.

Від блукань уже доволі
Утомився з часом рід, –
То веде на захід доля,
То спрямовує на схід.
То крокуємо до гаю,
То вертаєм до води,
Бо куди іти – не знаєм,
Набавляючи ходи.
Просто прагнемо сягнути
Швидко закутка землі,
Де не відають про смуток
І забули про жалі.
Там панує вічно спокій,
Ні за ким нема вини, –
І кидатися навтьоки
Не потрібно від війни.
Там не втратили надії
І в майбутнє віра є,
Бо чуже цінити вміють,
Поважаючи своє.
Ми ж мандруємо по колу
Від біди і до біди,
Утомляючись поволі
Від непевної ходи.
То омріяне проблище
І шляхи в один зів’є, –
То світання стане ближче,
То смеркання настає.
05.01.22

Ішов у подорож в далекі світи
Власний одяг не можу знайти

Був на місяці, там будував храм
Квартиру мою заповнив хлам

Чую бога, йому вірш розказав
Мамі власній сто літ не писав

Мріями сповнився в величний політ
Навколо себе поставив колючий дріт

Запити маю, цілі теж
Слова кидаю про них усюди без меж

Змін не відбулось, не впала роса
Так і не наважився підняти списа

Не здійняв руку в пориві стрімкому
Лишив все на поталу ваганню в'язкому

Зброю узяти, не на вбивство іти
Це про готовність відповідальність нести

Що ж...

Так легко попастись на фантазійні світи
Створити з малого, не скарб віднайти

Велич не падає щосереди з неба
Вона зростає поволі, де чесна потреба

У змінах, стараннях і в помилках
У безкінечних до кращого спробах

В зухвалих підходах до власної справи
У кращих рецептах домашньої страви

У бідах тяжких, що тебе не зламали
В обманах лихих, що уроками стали

У солі добутій із крові і поту
Що діти несуть як оберіг на роботу

У промахах диких, що віру забрали
В падіннях тяжких, що підйомами стали

Ніколи не здайся і ти не програєш
Іншого шляху від предків не маєш


03.01.22

47й рік, Чернишов. Штаб. Гостини Кремля.
Стіл устелений стосом паперів,
Лиш одне слово "Запад" до болю пройма.
На стіні висить образ Берії...

Тютюновий димок прогляда крізь посвіт,
Нижче парсуні - "Цинандалі",
По кутках дві канапи, вище них -
Відзнаки, почесті, регалії...

Десь в селі передзвін - б'ють у набат,
Стукіт в двері, дрижчання засовів.
Гвинтівка Мосіна розриває курок,
Ниць падають сотні набоїв.

Білі хати стають багряних тонів,
На траві скло, в полі - трупи.
Решта селян під штуркіт багнет,
Біжить до вантажівок в групах.

В цей же час у Кремлі папери наче церата,
Вкрили лаву зелену, а поміж них:
Точна дата і місце кожного страти.
Тільки більшості вже як добу немає в живих...

Прямують вантажівки до ешелону,
На нарах залізних лежать мертв'яки,
А в штабі щоночі запалене світло,
Й розкидані рахвами сталінські листи.

На платформу зійшло лише трійко людей, -
Триста укриті тряпками,
Потяг знову відбув, гудок чутно з-під ніг,
Порцелянові душі майже без тями.

Стоять останні, їх тримають солдати,
Заплямовує колії чорні кривава печаль,
Запахло дощем, що прасує буття утрати,
Пробило дванадцяту. Згас останній світла ліхтар...

21.XI.MMXXIp.

Спасение наше — друг в друге,
в божественно замкнутом круге,
куда посторонним нет входа
где третье лицо лишь природа.

Спасение наше — друг в друге,
в разломленной надвое вьюге,
в разломленном надвое солнце.
Всё поровну. Этим спасёмся.

Спасение наше — друг в друге:
в сжимающем сердце испуге
вдвоем не остаться, расстаться
и в руки чужие достаться.

Родители нам — не защита.
Мы дети друг друга — не чьи-то.
Нам выпало няньчиться с нами.
Родители наши — мы сами.

Какие поддельные страсти
толкают к наживе и власти,
и только та страсть неподдельна,
где двое навек неотдельны.

Всемирная слава — лишь призрак,
когда ты любимым не признан.
Хочу я быть всеми забытым
и только в тебе знаменитым!

А чем я тебя обольщаю?
Бессмертье во мне обещаю.
Такую внутри меня славу,
Которой достойна по праву.

Друг в друга навек перелиты,
мы слиты. Мы как сталактиты.
И северное сиянье —
не наше ли это слиянье?

Людей девяносто процентов
не знают любви полноценной,
поэтому так узколобы
апостолы силы и злобы.

Но если среди оскоплённых
осталось лишь двое влюблённых,
надеяться можно нелживо:
ещё человечество живо.

Стоит на любви всё живое.
Великая армия — двое.
Пусть шепчут и губы и руки:
«Спасение наше — друг в друге».

Евгений Евтушенко

Переклад Олександра Сушка

Спасіння - одне у одному,
У замкнутім колі, що Бог дав.
Там входу немає чужому,
А третя особа - природа.

Спасіння - одне у одному,
В розламаній навпіл хуртечі,
В разламанім сонці бездомнім,
Все порівну: наступи, втечі.

Спасіння - одне у одному,
У ляці, що стискує серце.
Удвох не самотньо у домі,
З чужими - ні дня наодинці.

Для нас мати й тато - не захист,
Ми - ціле. Сприйміть це як данність.
Ми діти єдині одвіку.
Батьки наші - я й мила жінка.

А ницих душевнії вади
Штовхають до зиску та влади.
Долається будь-яка відстань
Хто любить по справжньому, чисто.

З народження ми неподільні,
На двох - один хрестик натільний.
Хай буду незнаним для світу,
В тобі я - завжди знаменитий.

Поваблює чим перебендя?
В собі обіцяю безсмертя.
Таку мою внутрішню славу,
Яку заслужила по праву.

Одне ув одне перелиті,
Ми - цілісні. Мов сталактити.
І сяйво північне , вальяжне,
А чи це не сутеча наша?

І майже усім (аксіома!) -
Безцінна любов невідома.
Тому вузьколобі й стервозні
Апостоли сили та злості.

Та раптом помежи кастратів
Є двоє, що вміють кохати,
Надіятись можна уперто,
Що людство живе, а не мертве.

Тримається живність любові,
Армада велика - це двоє.
Хай губи шепочуть невтомно:
"Спасіння - одне у одному"

04.01.2021р.

Життя іде – контора пише,
хоча душа «на ладан дише»
і невідомо, далебі,
що залишає по собі
цікавого моє колишнє
майбутньому у цій добі...

у цій добі, коли навколо
усе ніяке, босе, голе
від низини і догори
руками голими бери...
але не сміємо ніколи
подумати, – та хай горить...

та хай горить воно в Еребі
все недосяжне при потребі
і не доведене ніде,
що те, що треба, нас веде...
та поки у моєму небі
контора є – життя іде.

01/22

Визначеним долею маршрутом
Добігає фінішу мій шлях, –
Неповторне, давнє, призабуте
Зроджується й гине у думках.
Тільки вже не мріється й охоче
Досянув би фінішу навскіс, –
Біля нього добре бачать очі
Темну безвість і озера сліз…
04.01.22

І
Гортає ніч альбом життя,
Чудові кадри.
Та ти ідеш без вороття,
В далекі мандри.
Душі забутої —струмок
Бринить жаданням.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сповідання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

ІІ
Пливе за обрій білий птах,
На вишні пір'я.
Тебе я бачу тільки в снах,
Ясних сузір'ях.
Зроби назустріч щастя крок,
Здолай вагання.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сподівання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

26.12.2021р.

Нині в закладі одному -
Неприємна штука!
Шум і крики! Справа в тому:
В супі наче муха.
Прибіга якийсь хлопчина.
Вирячивсь на неї.
Каже: - Вибачте, мужчина.
Страву поміняєм.
Дядько грізно креше басом.
Тиче вглиб тарілки:
- Мабуть, суп отой із м’ясом?
Звідки це тут? Звідки?
Той стоїть, як рак червоний:
- Прошу вас, тихіше.
Тут же люди. Я не винний.
Ми дамо вам інше.
- Може, те жбурнуть зі злоби?
Як ото не стидно?
Що вона у супі робить?
Певно, вам не видно?
Глянув, дійсно. Муха схоже.
Каже тихо й чемно:
- Що ж вона робити може?
Плаває, напевно.

У Майстра запитало раз ледащо:
"Чи довго ще чекати змін на краще?"
І мовив той, поглянувши угору:
"Якщо чекати, зазвичай, не скоро…"

На всіх дорогах житія
є і поразки, й перемоги,
та жде мене душа моя
за перехрестями дороги.

Там, де розведені мости,
не зупиняється на злеті
на півдорозі до мети
паломниця – душа поета.

І там... на самому краю,
буває, треба зупинитись,
аби за націю свою
хоча би Богу помолитись.

Оскаржити її жалі,
аби залікувала рани...
у цьому храмі на землі
ми є усюди християни.

І зобов’язані іти
через – не можу... але мушу
у веремії суєти...
хоч не обтяжувати душу.

Там, де розведені мости,
не зупиняється на злеті
на півдорозі до мети
паломниця – душа поета.

01.2022