Люблю тебе... давно не зізнавався
Комусь в коханні, то чому
Чому ж не соромно мені
Коли брешу, що закохався?

Блистають очі
Дивлюсь у них й мені шепоче
Щось прям на вушко «що ти хочеш?»
А я не знаю що я хочу...
Чи бути з нею у пітьмі?
Чи грітися самом на сонці.

Широкі відчуття, які дає кохання
Це правда є, чи ти мені збрехала
О Божа Мати, суча дочко... Чекання
Які несе те прокляте кохання
Не стоїть ні гроша... грішу,
Грішу упрямо пред тобою
Але з якою ж це метою таке роблю?
Вода тече із водограю
Там листя тихо пропливає
У лісі десь сопілка грає
Чимдуш сильніше викликає
У мене сумнів й тихий жаль.

І плач із гаю долітає
Той гай—моя душа, де думи грають
Де всередині щось ридає
А ззовні ніби пісня грає.

Сижу і думаю оце
Чи треба мені те кохання?
Що душу на шматочки рве?
Чи треба таке самогубство?
Коли себе списом у груди
Ти протикаєш, бо кохаєш
І кров свою ти знов ковтаєш
А з нею біль і тихий жаль.

Чи треба це? Метаморфози
Йде перетворення душі
На пам'ятник отой із бронзи
Що нерухомий одне став, в пітьмі.

За ним вогні
Вогні що вийшли із борозни
В твоїй душі. Лиш страх
Лиш страх в очах у нас пред ними
І неосяжними, пустими
На них ти дивишся очима
На дивовижні ті вогні,
Що враз спалахують у тьмі
Як феєрверки. Красиво,справді…

Вам всім красиво, а мені?
Як подолати ті вогні?
Що душу мою рвуть на клапті
І ніби сотнями мечами
Своїми гострими речами
(Це в сенці мови є звичайно)
Вони вп'ялися прямо в серце
І всі думки тепер про це
«Безболісне» кохання.

Оце кажу усе тобі
А відповідь
Пусте мовчання...
І тихий жаль...

Минає час. Безжальний біг
Скажених коней в безум ночі.
Хтось вийде на святий поріг
У лапи темені. І очі
Зануряться в нове буття,
В нові простори і закони.
Двох вимірів жахне тертя
Спроможне стерти перепони
Між розумом і почуттям,
Явивши нам нові скрижалі
На узбережжях небуття,
На островах нудьги, печалі.
Час розпорошить дороге,
Перетворивши у завії.
І усвідомлення наге
У сонці спопелить події.

13 червня 2021

                    І
Чекає Україна Вашинґтона
і, взявши свої голови до рук,
обдумують заручники закону,
куди подіти неуків наук.
Така ремінісценція у мене
Тарасова... така у дні війни
реакція на нице і зелене,
допоки пощезають барани
і поки Україну розпинає
химерної свободи лютий кат.
Тугий на ум, його електорат
надійно, поступово забуває
історію знедоленого краю...
.....................................
нещасну землю обвиває гад,
доба пасіонаріїв минає,
минуле повертається назад.

                    ІІ
Колись були великі переміни
у небі, у повітрі, на воді
і динозаври вимерли тоді,
так і тепер у полум’ї руїни
щезає з мапи ворог України
на довгу пам’ять по лихій орді –
московії, яка складає ласти...
в агонії – «исчадие кремля».
Стираємо у порох москаля,
але добру не даємо пропасти,
аби нові запаси газу й нафти
у надрах накопичила земля.

                    ІІІ
На те і потепління. Ради Бога,
почуйте не пророка, а слова,
аби не заболіла голова
і не росли ні ратиці, ні роги
у кожного, кому нема дороги
тудою, да глагольствує москва.

Не відаю, у кого майже пусто
у голові, бо я – не Заратустра,
та знаю, що гряде армаґеддон,
тому недорозвинених боюся,
бо це уже лиха біда для людства
і пу, і ин, і сі, і тр..........................................
..................................... пардон,
усі вори в законі і дебіли,
у кого є і долари, і вілли
і тільки зе – зачаєний Нерон.

12.2024

Даруй, нічко, мить мені
хай зомліє серденько,
Затріпоче пташкою
і заб'ється солодко.
Даруй, нічко, сон такий,
Люба нічко-сестронько.

Я скажу про все йому,
що не встигла змолоду.
До світанку слухати
буде він довірчиво.
Хто ж напутив дівчину,
Що мовчання - золото?

Бо не озолочує
те, в що мали вбратися.
А що недомовлене -
заніміло солоно.
Обіцяй хоч сон мені,
Вечорочку-братику.

Ні ні, не бідкаюсь, живу
А бідкаюсь впереміж
І помираючи, не мру —
Супротиви безмежні…

Ні - ні, у черзі місць нема.
Блукальцям тут не раді
Хіба, що ви сосун-комар
Не тут, коли при владі…

Ото ж сосіть не ждіть, скачіть
Дивуєтесь? Галопом!
Хто призвичаївсь до жахіть —
Згадайте ненароком…
27.11.2024.

Думками у зірчастості небесній...
І хоч не зірка, а проста людина,
Я згадую свої колишні весни,
Що цвітом облетіли, мов пір*їни.

Гарячим було літо до нестями,
Проміння-щастя огортало серце.
Кохання обіймало почуттями,
І вилося із ніжністю кубельце.

І осінь жовтокрилу пам*ятаю,
Як осипала золотом багряним.
Здавалося, немає краще раю,
Але ж краса осіння також в*яне.

Зима співає сніжні серенади.
І сподіваюсь: пані не лукавить.
Тепер морозні за вікном принади,
А в мене на столі - гаряча кава.

Це щастя – бути нещасливим,
Але співучим, наче дрозд, –
На світ дивитися журливо
І співом тішити когось.
Яка це радість – привикати
Серед людей до самоти, –
Спокою вчитися у брата,
В сестри – утішливе верзти.
Мабуть, нечуване багатство
Докупи зводити думки, –
Не знати форми меценатства,
Хоча рахуєш копійки.
Це справжня мужність – не зігнутись
І не упасти завгодя,
Коли тебе скували в пута
Поневіряння та нужда.
Це насолода – відчувати
Життя таким, в якому ти
Одвічно в правду віриш свято
Й шануєш щиро Хрест Святий.
20.12.24

 
Торгівля фотками повішаних
Коричневі паспорти
Салон краси де всі матроси
До міста в’їхав цирк
Заходить комісар сліпий
У трансовому стані
Правиця у зв’язці з линвоходцем
Лівиця десь під трусами
І прудкий загін облавний
І все кудись би їм
Як Леді & я роздивляємося
В Районі Запустінь
 
Попелюшка вся безневинна
«Хто в темі тому ж ліпше знать»
З долонями в задніх кишенях
Бетті Дейвіс стайл
Заходить Ромео він стогне
«О ти моя вір-не-вір»
Ще-голос «Друже ти зайшов не в ті двері
Тож перевір»
Остатній звук що лишається
По від’їзді декількох «швидких» ~
Це Попелюшка що заміта
В Районі Запустінь
 
Атож місяць скоро зникне
Пора і зіркам позникати
І вулична ворожка
Позбирала манатки до хати
Хіба оце Каїн і Авель
Або горбань із Нотр Даму ~
Решта шпиляють в любов
Чи дощ чекають знамо
Самаритянин ще ~ вбирається
У характерній ролі він
На карнавалі що пройде в цю ніч
Районом Запустінь
 
Офелія все біля вікон
За неї гірко аж страх
Їй двадцять два сьогодні
А панночка втім стара
Вважає що смерть романтична
Гуляє в залізнім жакеті
Її фах ~ її релігія
А гріх її ~ безжиттєвість
Хоча згляд її на райдузі з
Ноєвих із видінь
Марнує час підглядаючи щó
В Районі Запустінь?
 
Айнштайн у прикиді Робін Гуда
Із валізкою мемуарів
І друг його з монастиря
Разом тут прошурували
І монах без провини ізляканий
Він стрельнув би сигаретку
Ще б понюшив тлін дренажний
& Переповів абетку
Навряд хто гляне в бік його
Хоча був славетним він
Колись електроскрипалем
У Районі Запустінь
 
Д-р Хіть світ свій трима
У кирзовому відерку
А безстатеві пацієнти
Все прагнуть його здерти
І сестра при нім розписує
Ціанід на душові &
У неї карти із написом
«Помилуй душу грішну»
Вони дмуть у копійчані свищики
Ти вчуєш їхній свист
Якщо висунеш голову трохи далі
З Району Запустінь
 
Понад вулицю напнули завісу
Все вбирають якби до свят
Із ними Привид Опери
Мовби вишуканий прелат
Й Казанову годують із ложки
Навіяти впевненість щоб
Поспіль стратити достеменно
Отруївши словами його
Й Привид так до кістлявих дівчат горлá
«Як не знаєте йдіть звідсіль
Казанову карають за зносини
Із Районом Запустінь»
 
Як опівночі всі агенти
І команда надлюдей
Виходять забрать усіх хто зна
Їм недозволене
Потім привезуть на фабрику
Й інфарктові машинки
Прив’яжуть їм на шию
А потім керосин
Підводиться від зáмків
Це атож страховики
Перевіряють щоб ніхто не втік
До Району Запустінь
 
Хвала Неронову Нептуну
І Титанік жде приплив
Всякий тут волає
«На чиїм боці ти?»
Але Езра Паунд й Т. С. Еліот
Б’ються у вежі капітана
Співаки каліпсо сміються з них
Квіти на руках рибалок
Між вікнами до хвиль морських
Де наяди золоті
Де без потреби гадать щó там
У Районі Запустінь
 
Ще вчора я дістав твого листа
Як полетів дверний замок
Ти цікавишся як мої справи ~
Такий собі жарт чи що?
Всі ці люди яких ти згадуєш
Так я знаю вони нікчемні
Довелось помінять їм обличчя
Повигадувать інші ймення
Наразі нема як вчитаться
Не шли мені більш листів
Хіба що відправлятимеш
Із Району Запустінь
 
 
 
 
 
 
 
 

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

Розказував дід Гарвасій на лавці в неділю,
Як вони зі своїм кумом на війну ходили.
- Було то все, люди добрі, за царя Миколи.
Якось так, мабуть, непевно повернулась доля,
Що мене і кума Гната в армію забрали.
Забрали з села та й пішки у безвість погнали.
Ішли довго в ту армію, ледве-но дістались.
А там уже по секрету від людей дізнались,
Що вже скоро війна буде. А з ким – не сказали.
Ото ми десь цілий місяць промарширували.
Коли якось вранці будять та велять збиратись,
Бо війна, говорять, встигла уже розпочатись.
Дали з кумом нам гармату, веліли тягнути,
Із гарматою тією на війну прибути.
Запрягли ми з кумом коней та й тягнути стали
На позицію. А саме куди – не сказали.
Тож шість місяців ми з нею всюди волочились,
Доки на горі високій, врешті опинились.
Отут, кажуть і копайте та ставте гармату.
Стали ми удвох із кумом яму там копати.
Викопали здоровенну, що окопом звати.
А далі уже заходились лаштувать гармату.
На словах-то нам сказали, як то має бути.
Але щось ми не дочули, щось встигли забути.
Тож взялися заряджати, як вже зрозуміли.
Насипали в неї порох, уже не жаліли.
Далі дробу насипали й стали забивати
Її дуло ганчірками, потім засипати
Туди землі. І тоді вже натовкли добряче.
Кум направив ту гармату, де ворога бачив.
Я підпалив фітіль та із кумом у окоп пірнули.
До землі бігом припали та вуха заткнули.
А гармата туди-сюди бігати взялася,
Наче в неї якась трясця раптом почалася.
А потім вона як гаркне, аж вуха заклало.
У мене штани від отого зразу мокрі стали.
Коли дим розвіявсь трохи, вилізли ми з кумом
І на те, що залишилось, подивились з сумом.
Бо ж гармату розірвало та порозкидало.
Замість неї тільки вирву чималеньку мали.
Примчалися офіцери, зайшлися від крику.
Урізали мені й куму добряче у пики.
Та веліли, щоб з очей ми скоріш забирались.
Отак ми із кумом Гнатом і відвоювались.

Вернись і виправ. Все правимо.
І більше цього не роби…
Не запивай горілку пивом
Аби… аби.
Присядь навколішки. Уголос
Не вимовляй своїх потреб.
І зачекай, щоб охололо,
Проте… проте
Опохмелись не дьогтем, медом…
І на півкроку віддійди
І лайкани автопортретом
Аби… аби.
27.11.2024.

Жінка гірко ридає всю ніч
За стіною моєї квартири, –
Переносити більше невміч
Їй образи і гніт дебошира.
Не уперше доводить до сліз
Він образливим криком сусідку
За погано протертий сервіз
І зарано зів’ялену квітку.
То вечеря йому несмачна,
То духовка забруднена тістом, –
То дружини усмішка журна,
А слова – без оновлення змісту.
Все не так… І вона не така,
Як недавно – гаряча й проворна, –
Хоч немає іще сорока,
А вже настрій незмінно мінорний.
Намагався йому пояснить,
Пострічавши колись біля дому,
Що і небо втрачає блакить
Від ударів розкотистих грому.
Що не треба гнітити оту,
Хто на нього чекає незмінно, –
За наївну святу простоту
І чималі запаси терпіння.
Тільки деспот, напевно, оглух,
Чи хворобу Меньєра він має,
Бо поради мої мимо вух
Він байдуже щораз пропускає.
Тільки слухати більше невміч
Ці безкарні цькування задири, –
Жінка гірко ридає всю ніч
За стіною моє квартири…
19.12.24

Туман над озером, як сивина
Століть, які заслуги у знемозі.
Втонула непромовлена вина
У озері в невидимій тривозі.
Туман над озером, немов думки
Мислителів, що потонули в часі.
Вони сховали грозові роки
У ваті в прозорливості нещасній.
Туман над озером, немов мана,
Можливості утрачених ілюзій.
Вона зникає, та не промина,
Хмарина в зачарованому блюзі.

12 червня 2021

Світильник, ніч… душа притихла
У небі вереск, знов приперлись…
Не будь такою Осінь вербна —
Ми вже б зігнулися від лиха…
На очі сум очима страху
Без рук, без ніг вчепилось ціпко
А днем лишили ще й без вікон,
Хоча і цілились у шафу…
Набридло все це… Серпень вкотре
Вже третій рік зникає поспіль…
Терпи, не плач… з тобою Осінь…
А що чекав, коли ти хворе?
Дзвінки і мислі хаотичні
А струм із черги знову в чергу
Не ти, не я, а небо зверху…
Хоча би так, епізотично…
27.11.2024.

Будь-який з віршів потрапив до вас випадково.
Їх могло б і не бути, бо вирішую я, а не ви.
Поезія – мов кінь. Поет – мов незагублена підкова.
Читач – мов степ ще невитоптаної ковили.

Ви байдужі мені, хоч декого з вас кохаю,
декому навіть читаю обмежену кількість рядків.
Однак, найчастіше в цій атмосфері я чхаю,
аніж розглядаю предмети з-по різних боків.

Вже набридло плакати від пісень,

Проводжати ніч, зустрічати день,

Коли все, що любиш, тепер мішень,

І сирени такі протяжні...

Просто хочу каву, одну на двох,

І щоб знову мир, і щоб путлєр здох,

Щоб в саду не тільки чортополох,

І щоб знов були легковажні...

Ти, звичайно, важний, а я легка...

Що візьмеш з дивачки і дивака?

Лише бруд доріг та в руці рука,

Боязкі і такі відважні...

Але доля розводить усі шляхи,

За твої страхи, за мої гріхи,

Розлетілися в сторони, як птахи,

Полохливі і недосяжні...

Що за птах, що мається по світах?

У яких краях? На чиїх дахах?

Що за пташка співає в чужих руках?

Все щебече і не гніздиться...

Новорічне місто блищить, мов скарб,

Так світило серце, яке ти вкрав,

Воно гріло душу, коли ти спав...

А мені з тих часів не спиться...


2024-12-18

Коли я перестану зустрічати кожен ранок, як подарунок долі,
Коли не чекатиму на сирену кожну хвилину,
Коли мені вистачатиме, без сліз, солі
І я не хвилюватимусь за дитину -
Я застрягатиму у друзів, не піклуючись про комендантську годину.
І вірші будуть не про війну, а про природу.
Відрефлексую вцілілого провину,
Знов відчую свою жіночу вроду.
Коли візьму кожного, з ким розлучила війна, за руку,
Вклонюся могилам предків і вбитим війною.
Коли перестану лякатися грому
І стану для себе другою стіною.
Чи донесу я сутність свою до цієї точки,
Не розплескаю все що берегла та плекала?
Чи всі на місця стануть куточки,
Щоб я й надалі про всіх них дбала?

Зима в календарі "блищить", і сніг - надворі.
На думці літо тепле і дзеркальні бліки.
Мороз легкий рипить, та сонце ніби хворе,
Сховалося чомусь, де відшукати ліки?

Змерзає чуле серце - денно наодинці.
Йому б проміння, море тихе з узбережжям,
Але сніг сипле, й сивій холодно хмаринці.
І поки жодної невидно в літо стежки.

Замріялась...А навіть до весни далеко.
Немає білих крил, розправити хоч плечі.
Пора б мені вже краще й зиму полюбити,

Бо чути, чути ще війни жорстокий клекіт.
Чи, може, прочитать філософа Сенеку?
...А сніг летить, летить крізь неба щедре сито.

Допоки ми спокійно спали,
На чорний мармур п’єдесталу
Твоя зоря знеслась, – не впала! –
Й сіяти так яскраво стала,
Що світла ясного навала
Осяяла померклі далі
Та очі всім повідкривала
На те, де зараз, друже, ти,
Й куди не кожному зійти...
18.12.24

Кінець уроку. Є ще трохи часу.
Дає питання вчителька до класу:
- Чи зрозуміли ви, спитать хотіла,
Чи змінить сила швидкість тіла?
Встає хлопчак, зітхаючи, з – за парти:
- Залежно, чи копняк чи щигля дати.

15.12.2024

Тебе зачовгають, повір
Вони охочі човгати
Як тільки но полишиш двір
Тобі вже не оговтатись

Там, за двором, ріка спокус
Самотнику не встояти
Мотай, мій хлопчику, на вус
Але там є і воїни

Котрих послав сам БОГ у вир
У Нього своє бачення
І свій намісник — «Любомир»
Та це немає значення…

Тебе зачовгають, повір
27.11.2024.

Дощі ідуть, і запливає розум
У океані втрачених думок.
Наперекір невидимим погрозам,
Дощі ідуть невизначений строк.

Дощі ідуть, і тоне в них покора
Жорстоким, невблаганним небесам.
В калюжі проглядається потвора,
Що світ штовхає в болісний бедлам.

Така це повінь безконечна, сива...
Пливи човном в тумані небуття.
Потоне в небі безнадійність синя
І вирине в лабетах каяття.

2 червня 2021

Йди з миром, уходячи з мого життя,
і частку мене забери із собою.
Ми в світ привели наше спільне дитя.
Воно є любов’ю.

Світ став ще гарнішим, бо ми були в нім,
крізь зустріч формуючи диво.
Крокуй далі обраним шляхом своїм
натхненно й щасливо.

Як десь перетнуться ще наші путі
(всі схрещення – невипадкові),
всміхнемось серцями, вітаючи
любов до любові.

13.12.24

Серед знайомих та одна,
Що на зорю яскраву схожа, –
Мене надихує сповна
Й рожеві мрії далі множить.
Дивлюсь закохано на стан
Гнучкий, тендітний і радію,
Що не віддався досі в бран
Міцних обіймів безнадії.
За радість бачити красу
В кафе, на площі, чи в трамваї, –
Вганяю в душу тихий сум
І гіркотою захлинаюсь.
Вона красива, як весна,
Її душа, мов осінь, щедра,
А шкіри звабна білизна
Ще й ароматна, наче цедра.
Не упаду обличчям ниць
На стіл від мовленого слова,
Бо вічно вірю в силу й міць
Невідворотної любові.
Та жінка скоро відповість,
Всміхнувшись зблизька винувато, –
Чому, неначе добра вість,
На себе змусила чекати...
17.12.24

Я вас шукатиму в собі
Нарешті без оплати
І не затримуйте, побіг
Лише скажіть, як звати?

Ви що, подумали, це — гра
З якого, панно, дива?
… А дощ неначе із відра
З кислинкою як слива…

Я вам не хлопчик, не плебей
Кохання любознавець
Зі мною м’ята і шалфей
Зашмарені у смалець…

Я відшукаю… я такий
Я впертоголосистий…
Од вас будь-що, але з муки
Від мене згОдина намиста…

Та що ви… Господи, прости
Не нарікай на втрату
Я пошук скільки літ ростив
Ну, не мені, то брату…
24.11.2024

Тихий спокій та мирне життя -
У минулому. Дуже далеко.
-Харків'яни, біжіть в укриття!
Дбайте про особисту безпеку!

Дав наказ шизофренік пуйло -
Залізяку пустив ворожина.
Досягти щоби "ціль есвео"
Їй потрібно приблизно хвилину.

Не лишається часу для слів,
Бо сирена гуде що є сили.
Те, що грає тут роль укриттів,
Більше схоже на братську могилу.

А ракети летять і летять.
Відбудуємо місто чудове!
-Харків'яни! Бігом в укриття!
-Де найближче?
-Найближче у Львові.

У розбитому домі зимно як.
Холод сковує ланцюгами.
Мати стерпить. А як же синові,
Що тримає плечима браму?

Ту важкезну, що розмежовує
Волю мрій і кайдани скрепів,
На мільйони розтиражованих
Для совкового ширпотребу.

Брама плечі згинає. Тяжко як!
І чи встояти духом стане?
Десь в холодному домі пташкою
Мати щулиться, свічка тане.

Та любові дива незвідані,
Нездоланна у вірі сила,
І немає між ними відстані -
Мати плечі тримає сину.

Дзвінок дверний чи телефонний,
Як соловейко невгомонний,
Не заспокоїться ніяк?..
Бринить прискорено та дзвінко,
Немов за спів свій жде оцінки,
Або вагоміших відзнак.
У напівсонній тиші дому,
Себе звільняючи від втоми,
Прямую я туди скоріш,
Звідкіль ця музика лунає
Отак, що очі розтуляю,
Не в змозі мрійно спати більш.
У коридорі чую й бачу,
Що телефон мій нетерпляче
Утворює протяжний звук
І, світячись яскравим світлом,
Вібрує клично і привітно
Благає втрапити до рук.
– Алло! – звертаюсь до особи,
Яка щоденно робить спроби
Пігулки всучити мені
Від очевидного старіння
І втрати давнього уміння
Розпізнавати позивні…
16.12.24

І.
Ніч, і тиша та, що дана навік.
Дощ, а, може, то падає сніг.
Все одно, хоч надія примарна сама,
Вдалині бачу місто, якого нема.

ІІ.
Де притулок свій спраглий віднайде.
Де тепло подій подарує день.
Кожну мить, сподіваючись, що недарма,
Я іду у те місто, якого нема.

Приспів:

Там, тільки там горить вогонь,
Тепло долонь, слова без фальші.
Крок залишився та його
Одне життя коротше завше.

ІІІ.
Відповідь хто дасть, далечінь яка?
Доля поміж тим схована в роках.
Може там, де майбутнє ховає пітьма.
Відшукаю те місто, якого нема.
Я знайду, тебе, місто, якого нема.

25-30 листопада 24 року.

Перегорнув чужу сторінку
Своя не краща, в кілька слів
Згадалась притча та, про жінку
Я б недодумався, посмів
Згорнути все це ще до читки…
Замовить піцу на обід
А перешить — забракло нитки
Навряд чи змовиться сусід
Він краще встрілить, чи знеславить
Звикав, і сходило із рук…
Ну що ж пора… ще трішки кави —
А опісля вже в ноутбук…
24.11.2024.

Аеробічний стук сердець у ритмі...
Не чув глухий перон у шумі.
І постаті завмерли сталактитом
Байдужі до усього тлуму.

Це він із нею мовчки там прощались,
Пастель обіймів, більш нічого.
Від дотику посипались коралі.
В очах відбилася тривога.

Не знали ще, закохані не знали...
Відходив швидко потяг долі.
Перон застиг в коралях на вокзалі,
Холонув у німій юдолі.

По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А то ковзають коні,
Сани все ще на місці,
Безнадією сповнений,
Нарікаю на клімат».

У обносках і з драними свитками,
Не сама біда ходить, а з дітками.
Дітки злиднями ті називаються
І, коли вже до кого чіпляються,
То, хоч буде який він багатий,
Жебраком буде змушений стати.
Злидні – діточки Долі лихої,
Як наплодить вона їх з лихвою
Та розпустить по білому світу,
Всім недолю несуть лихі діти.
Заведуться у когось у хаті,
Попід піччю сидять напохваті
І добро все потроху зживають.
І спасіння від того немає.
Хоча, ні… Якось чуть довелося,
Як їх здихатись все ж удалося.
У селі жили, кажуть, два брата.
Один бідний був, другий – багатий.
Справляв якось багач іменини.
Ну, а бідний спромігся єдино
Лише риби в ріці наловити,
Поніс братові, щоб пособити
Для гостей на столи накривати.
Лиш подяки діждався від брата.
«Краще б, - дума, - у себе залишив».
Бо ж у нього з хазяйства – лиш миші.
Йде зажурений зовсім додому.
Тут дідусь зустрічається йому.
- Чом сумуєш? – у його питає.
- Скоро Лихо мене доконає.
Так насіло – час «Пробі!» кричати.
- А не хочеш те Лихо продати?-
І капшук дістає із грошима.
Звісно, сталася згода між ними.
Став відтоді бідак поживати.
На ті гроші купив нову хату,
А стару на замок та й покинув…
Та якось йому й каже дружина:
- Знаєш, мабуть не добре зробили,
Ми, що жорна в старій залишили.
Може, підеш їх звідти забрати?
І пішов чоловік в стару хату.
Ледь дійшов, звідти голос долинув:
- Збагатів, бач, а нас тут покинув!
- А хто ви? – чоловік їх питає.
- Твої злидні! – звідтіль долітає.-
Візьми нас, чоловіче з собою?!
- Добре. – їх чоловік заспокоїв, -
Заберу. Тільки прошу, при тому,
Занесіть мені жорна додому.
Злидні дуже від того зраділи,
Тут же жорна гуртом підхопили
Та й несуть. Чоловік трохи ззаду,
Мов командує дивним парадом.
Дійшли річки, на міст піднялися,
Чоловік раптом, мов похопився,
Штурхонув злидні, ті й повалились,
Разом з жорнами і потопились.
Чоловік же додому вернувся
Радий, що, врешті, злиднів позбувся.

Сонце зиркнуло востаннє
Й відвело вбік світлий зір, –
Ранні сутінки смеркання
Оточили щільно двір.
Впало місяця проміння
На померклий свіжий сніг, –
Поповзли довгасті тіні
Через східці на поріг.
Щоб вночі не промерзати
На морозі, наче лід, –
Тіні ломляться у хату
За хазяїном услід…
15.12.24

Злетіло листя із дерев
Це не горобчики вам друзі…
Почулось любоньке пся крев
І це задовго до контузій…
Качок й без морфію качок
Своя причина, своя зала…
Злетіло листя — від чуток
Але для Осені замало…
Злетіло, Боженько, нехай
Ще завітрить, завітруганить
Про холоди, що йдуть, подбай
І настрій, збоченець, відстане…
24.11.2024.***

Хай іде в небуття темна туга,
Щоб її навіть близько не знав!
Я пишаюсь: є в мене три друга:
В'ячеслав, Ярослав, Станіслав.

Вільні форми, балади, сонети...
Надихають у сяйві заграв
Самобутні та щирі поети -
Ярослав, Станіслав, В'ячеслав.

Не піддавшися хибній спокусі
Розчинитись в буденності справ,
Пишуть совістю вірш мої друзі -
Станіслав, В'ячеслав, Ярослав.

Увійшовши в зимову октаву,
Це присвячення я написав
У промінні потрійної СЛАВи...
ЯроСЛАВ, В'ячеСЛАВ, СтаніСЛАВ!

***
А де-не-де тузи і королі
на логіку не витрачають часу
як москалі
кривавої землі,
аби тікати босими з Донбасу.

***
А вороги у владі там і тут
однакові у всьому між собою
і поки править шут,
не їм капут,
а воякам, каліченим війною.

***
А у поган є залишки ума
і кожна твар собі готує сидір,
а там... тюрма,
Сибір і Колима
лукавому й скаженому на вибір.

***
А на війні – не мед і дьогтю ложка
давно уже не зайвою була,
тому потрошку
гамівну сорочку
Європа одягає на пуйла.

***
А у Європі всюди є кацапи
та, певно, що й Америка така,
де біля рампи
осяйного Трампа
замаячіли бюсти єрмака.

***
А в буйних ані сорому, ні стиду,
що їх не зачиняють на замок...
іде корида
і до суїциду
один лише необережний крок.

Витяги
А ми багаті думкою одною –
апокаліпсис буде у кінці,
коли у дурня бомба у руці...
але чумою
є отці-ізгої
або недорозвинені людці.

12/24

Нерозгадані сни поміж пройдених літ
Затоптались було як завжди, хіба грішно?
Тратив сили на те, щоб ожив живопліт
А із рингу на ринг поспішав, хіба смішно?
І скорочува шлях на теренах доріг
Перекури то так… не заради забави
Ось і нині один поміж снами приліг
І смішити гріхи сміхотворні позбавивсь…
24.11.2024.

В садочку навесні
В дрімотнім напівсні,
Забувши лиха всі на світі,
Муха гойдалася на квітці.
Прокинулась і Бджолу бачить
І почала комасі дорікати:
Ну як тобі не лінь
Трудитись день при дні.
Я б на твоєму місці
Давно вже б захиріла, звісно.
Скажу тобі як напуття:
Не по мені твоє життя.
А от у мене тільки й справи
Аби щодня гостину справить.
Для мене справжнє діло –
Крутитись на бенкетах чи весіллі.

В тих жахіттях, де мужність та сила квітує,
Дружба сталева та вірна кується.
Смерть разом з нами тим шляхом крокує,
Знову друг мій з дороги вже не повернеться.

Прощавай же мій брате, твоя служба скінчилась,
Інший шлях ти обрав, там де мир є і тиша.
По обличчю моєму сьоза тихо скотилась,
Стримую плач та від того лиш гірше.

На моїй батьківщині слід лишив героїчний,
Я вклоняюсь, я вдячний, люблю і пишаюсь.
За вірність, за доблесть, за гумор цинічний,
Що служити з тобою мав честь я втішаюсь.

Що ж, бувай же, мій друже, вже повезли додому,
В Україні на завжди героєм лишився.
Я дивлюся у слід свому другу рудому.
Та й досі дивуюсь, як ти тут опинився.

2023

Анатолію К...

До побачення, мій друже,
Вже опісля холодів,
Бо від них я занедужав
Так, що нині бракне слів.
Може, стрінемося в квітні
Несподівано на мить
Там, де сад уже розквітне
І травичка заблищить.
А коли нам щось завадить
Пострічатись навесні,
Безсумнівно буду радий
Нашій стрічі в літні дні.
А якщо й тоді не вдасться
Нам гайнути до Десни,
То настане, певно, щастя
Переткнутись восени.
В жовтні часу буде більше,
Дням сльотавим завдяки, –
Щоб тобі почути вірші,
А мені – якісь казки.
Рік мине і без затримки
Я звідсіль, а ти – звідтам
Планувати станем взимку:
Де й коли зустрітись нам…
14.12.24

Тринадцяте, ще й п'ятниця!
Давайте домовлятися
Скоріше про припинення вогню!
Ми - за епоху милості,
Вже від війни втомилися,
З фігнею ми римуємо фігню.

Тринадцяте, ще й п'ятниця!
Не знаємо, що станеться,
На скільки ще затягнеться війна.
Поводитися людяно
Попросимо ми путіна,
Коли "шахед" побачимо з вікна.

Повірте в перемовини,
У чергову хріновину,
Забудьте "байрактар" і "джавелін"!
Залякані, приборкані,
Складемо оду орбану,
І радо посміхнеться кім чен ин.

"Страждання напророчені,
Бо миру ми не хочемо!" -
Живуть, не помічають буревій
Самотні та одружені,
Дурненькі та притрушені
У світі пришелепкуватих мрій.

Країна під тортурами,
На цвинтарях зажурених
Зростає кількість наших прапорів.
Яке це має значення?
Злочинців ми пробачимо,
Відпустимо усіх ґвалтівників.

"Вже стільки днів прогаяно!
До дружби закликаємо!"
А як же хлопець з фронту, інвалід?
"Настане мир до п'ятниці!" -
Хронічно сподівається
Завжди найо... обманутий "нарід".

Саме в цей час
радість для нас:
Бог дав Його –
Сина Свого!

Саме в цю мить
пісня дзвенить:
чисте срібло –
Христа Різдво!

Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!

Зоря встає
всім, хто тут є:
небо дає
Сяйво Своє.

Розум і хист –
сіл цвіт і міст:
радощів зміст –
скінчився піст.

Так кожен раз
свято у нас:
море прикрас,
зараз якраз!

Для всіх родин
дзвоник один –
Вість несе він:
Роджений Син!

Весело там
сестрам, братам –
до них привів
звук добрих слів.

Радість і сміх
серед усіх –
їм допоміг
з неба ще й сніг.

Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь…
дзинь – дзинь – дзилинь…

13.12.2024р. Чернігов

Ходитиму по снах твоїх, не проти?
І братиму обох на абордаж…
Якщо комусь цікаво, поруч всоте
Не будемо чіплятись до пропаж,
Котрі мене звели до цього кроку
Супроти моїх бачень призвели…
Дозволь вже привітати з Новим роком
Якби не я, то хто б розвеселив?
Тебе таку цікаву до мізинця…
Тебе таку усміхнену… Між тим
Дивись, щоб не завадили чужинці
Й не зіпсували сповідь-наратив…
24.11.2024.

Передгроззя ночі дивиться зухвало.
Передвістям бурі хмара напливе.
Висне понад людством, як свинець, примара,
Що ковтнути хоче світле і живе.

Передбачень папки запилились прахом
І вже стали шаром в пам'яті віків.
Передгроззя брови супить лютим страхом,
Щоб пролить на землю сірчаний потік.

Передбачень коди формулами стали,
Що підвладні тільки віщим небесам.
Передгроззя стане в піднебінні сталлю,
Аби дати волю праведним словам.

28 квітня 2021

Спливає водою тут сонце пожовклим мазком.
Покосився фронтон із розеткою на тимпані,
І світло лягає пергаментом крізь вікно,
На дощату підлогу, до ніжки старого дивану.
Незворушна долина, як мертва, чи сонна, і лиш,
На поливаних хмарах розписаних перламутром,
Бовваніє тонесенька лінія вигнутих крил,
І час оживає в тих порухах, невідчутно.
Оминає фронтон. Тінь сковзає по фризу. День.
Живиці із соком вбирають осколки сонця.
І з гілки, стрибаючи, білка на ветхий пень,
Сполохує хрустом затишшя твого безголосся.

12.08.2020

У полум'ї зітканий світ,
Де війна свій хорор підносить.
Шепочуть кулі відчаєм пісню,
Сльози кров'ю змивають втому.
Сором в серці за незроблене квітне,
Завернувшись у пелену горя.
Споглядаєш в очі змучЕні,
За покоєм вдихаєш пору.
Несе вітер печальні звуки,
А марш смерті неначе грайливий.
Миру пісня у мріях жива ще,
Лунає в скронях забита війною.
Та настане день, коли світ знов.
Свої рани зцілить теплотою.
І в серцях той сором розтане,
Лиш любов залишиться з нами.
Мир сплетений із покаяння,
Нас за обрієм мрій чекає.

Дай нам Боже віру у спокій.
Дай нам Боже на мир надію.

2023

Сніг кружеляє – і липнуть до скла
Наскрізь промерзлі сніжинки зірчаті, –
Хату окутує біла імла,
Тиша приємна панує в кімнаті.
Радує взимку затишне житло,
Наче в дитинстві матусина пісня, –
Від радіатора плине тепло
Прямо на тілом розгойдане крісло.
Як у колисці, гойдатися в нім
Я полюбив, усвідомивши з віком,
Що не боюся в скрипучому зим –
Всіх негараздів за шибами вікон.
13.12.24

У інший світ загроза відійти
Нависла над тобою остогидла.
Бо знову тяжкохвора стала ти,
І вже не дзвонить залицяльне бидло.

А деякі артисти-блядуни --
Забудуть скоро, як тебе і звати.
На інших перекинулись вони --
Зазнайки нарцисичні і пихаті.

Ну а найкращі подруги, авжеж --
Цікаво їм з тим світом спілкуватись --
Ждуть, не діждуться, поки ти помреш...
Й красою не затьмариш більше, клята.

І люблять, і ненавидять тебе,
Хоч не признаються у тім ніколи.
І тільки небо, небо голубе --
Все бачить, од видінь тих сивочоле.

Кохана, дай же руку, і ходім.
Нехай нам стрінеться ота, з косою...
Ти знай, на цьому світі і на тім
Я хочу бути назавжди з тобою!

13 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Така невизначеність... У пустелі
Стоїш, відкритий нищівним вітрам.
В божественний і неземній постелі
Не відпочинеш, вирвавшись із брам.

О як же вибрати стійку дорогу?
Як визначитись серед міражів?
І як окреслиш силуети строгі
В імлі, де не побачиш вітражів?

Не хочу я іти на компроміси
І обирати шлях у нікуди.
Інакше доля на сучку повісить
Знамення, що є вісником біди.

Невизначеність, що ковтає люто
Енергію від потайних річок,
Дерева перетворює на пута,
Отруюючи вічності струмок.

14 квітня 2021