Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Від завидна до темна, –
Учить діток пізнавати,
Чим цей гарний світ багатий
Усезнаюча вона.
18.06.25

 
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
 
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
І розбирає пляшки
 
Лісорубівський чувак
Сьорба афродизіак
Збирачів бавовни три
Флюгера утратив я
Сенсу макове зерня
Помага мені чай цитринний
 
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких о——
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Золотавий лан

А мо́ва рі́дна – золота́вий лан
і ко́жний ко́лос – вагови́те сло́во,
змія́ться тлу́сті манівці́ блука́нь,
розшу́кую пега́сову підко́ву...

Над ла́ном вигримля́є си́в Перу́н -
в топо́лі поціля́є, спе́ка, ро́си,
у жи́ті пророста́ю – крізь кору́,
не хо́чу шал гаси́ти прі́лим про́сом...

Я підніма́ю сте́бла, що упа́ли,
а му́за ше́пче: нам ува́ги ма́ло,
соро́чий яр насни́вся у него́ду,
співа́є хор - душі́ у нагоро́ду...

Далі́є мій Пиря́тин, Яготи́н
малю́ється між яворів, купи́н,
піду́ в Супо́ївку, звива́ється стежа́,
ставки́, топо́лі, пле́са, я - чужа́...

Дити́нства двір закві́тчує люпи́н,
обхо́дить гонихма́рник ве́тхий млин,
у яр спуска́ються зеле́ні листоно́ші,
тут колиса́нки - недоспі́вані, хоро́ші...

Тут пе́рша сце́на, о́зеро, човни́,
не зна́ла я реа́льної війни́,
плела́ в поля́х віно́чки із кульба́б
і осяга́ла лю́дськості масшта́б...

Зайти́ б у ха́ту, в за́рості ліле́й,
на кля́мці пля́мка - со́нечко мале́,
прига́дую люде́й і на́зви сіл,
гойда́є дзу́мкіт золоти́стих бджіл.

2025
оновлена авторська редакція

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

Шовкову хустку, вишиту квітками,
Подарувало літечко мені
І сукню, помережану дощами,
Каблучку й пояс гарні чарівні.

Встелило стежку рушником з чар-зілля,
Торкнулося розчулених сердець,
Прибрало так, неначе до весілля.
А, може й справді кличе під вінець?

2016 р.

Посередині болота
Роззявляє бегемотик
Лиш тому так часто рота,
Що нечувана духота
Спонукає до дрімоти
Будь-якого бегемота.
17.06.25

Ти знаєш, я скучив за нами,
За вайбом розмов ні про що,
За зорями та небесами
І першим (ще сніжним) Різдвом.

Там юність бриніла у венах,
І світ був безмежний, мов сон,
Де кожне бажання напевне
Збувалося без заборон.

Ми бігли, не знаючи втоми,
І вітер гуляв в голові.
Спонтанність вела в невідоме
(Про інше не знали тоді).

Нам кожен той день сяяв дивом,
Наповненим сміхом дзвінким.
Ми вірили щиро й правдиво...
Були ще, напевно, дітьми.

Тепер же – дорослі, серйозні,
Постійно кудись спішимо
У справах своїх монотонних
З сухим лейтмотивом "Алло!"

Забули, як тішитись миттю,
Забули про зорі й пісні.
Одні лише "треба", "набридло"
По двадцять чотири на сім.

Зів'яли бажання та мрії,
Натомість — обов'язок, план.
І стали, немов, механізми,
Упершись очима в екран.

Хіба ми вже зовсім пропащі?
Не вірю, що згасли вогні!
Жевріє надія на краще.
Прокиньмося! Ми ж не такі!


16.06.2025

В щасливу пору
з батьками ми.
Вони і поруч
і в нас вони.

Давно нема їх –
пролинув час –
та рідний подих
скресає в нас.

Вони хотіли
все краще нам.
Тепер ми в тілі
батьків і мам…

О Благий Боже,
з батьками будь –
тож кожен зможе
плекати суть!

02.10.2024р.

P.S.
Де серфінг на долі –
пуд солі зі сліз,
Отця хто по волі –
опора є скрізь.

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти”.
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п”яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Черешнями дивиться літо,
Розбризкує золото сонячний злиток.
Виблискує посмішка, пахне меліса,
Вчепила на вушка черешневі кліпси.
Радію червневому дню і старанню.
У буйнім розмаї я все-таки бранка.
Тримає черешня і літо строкате,
У нього душа, як в людини багата.
Усе віддає, не просить нічого.
Теплом обіймає, дає насолоду.

Небес холодних світлу вишиванку
Гаптує дощ на вікнах в нитку сиву.
І місто з нами грає у мовчанку,
Гадаючи на сутінь чи на зливу.

І варить небо знов солону юшку,
Краплиння перепише листя ноти.
І лляє суму чай гіркий без лишку.
Дощить ліниво, тихо, без охоти.

Старіє небо враз в дощу молитві.
Ховаємо себе у серця храми.
А зранку небеса зростуть блакитні,
Де трави водять дощ сліпий ночами.

16.06.2025

Для абетки
А
Акул немає у Дніпрі,
Тому в ріці прогрітій
Ми від зорі і до зорі
Проводимо все літо.
Лише сумує дітвора
І журиться скрізь хором:
Чому канікулів пора
Минає дуже скоро?..
Є
Є у Вишгороді кручі, –
Тож, як сходите згори,
Попадете неминуче
У заквітчані яри.
Там озера і затоки,
Вздовж Дніпрових берегів, –
Загубити влітку спокій
Спонукають малюків.
К
Крізь віки відчуваєм
Славних пращурів дух,
Бо в нім віра безкрая
В мир і щастя навкруг.
Їхні правда і сила
Не згубилися, ні,
Раз вже видно зі схилів
Світлі завтрашні дні.
С
Стигне ранок імлистий
Без яскравих одеж, –
Пахне квітами місто,
Після гару пожеж.
Додивляються діти
Заспокійливі сни, –
Добре жити у світі
Без боязні війни.
У
Україна – це я із тобою
І не зниклий безслідно наш рід, –
Це досвітні вогні над рікою
Та зорі поза обрієм слід.
Україна – це Вишгород наший
Вікодавній, принадний, святий, –
Без усіх рукотворних прикрашень
Любим змалку його я і ти.
Україну і чуєш, і бачиш,
Коли просто по вулиці йдеш, –
Побажай їй наснаги й удачі,
І люби, як матусю, без меж.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Локація - пасіка

Віз і ву́лики – за ти́ном,
ба́рви срі́бла, во́хри, гли́ни.
Чарівни́ці – го́жі бджі́лки,
лет – від ву́лика до гі́лки,
з конюши́ни до люце́рни,
змахи кри́л, витки пове́рнень...

Хилита́ють поторо́чі
гороб’я́ток про́ти но́чі.
Хо́дить фе́я золота́ва,
ма́же ме́дом ра́ни, ва́ви.
А бджоля́р у медову́ху
опусти́в мобі́льне ву́хо,
на рядні́ – ріпа́к і гичка,
ся́є ха́тка невели́чка...

Кошеня́тко заблука́ло,
бо стежо́к до клу́ні ма́ло,
всю́ди пижмо та свирі́па.
Проїзди́ла ва́рта "ві́па",
наляка́ла кіз і ца́па,
мед із ло́жки в су́тінь кра́па...

Дід чека́в ону́ку в го́сті –
лиш вітри́сько на помо́сті.
Ки́лим чи́стить повітру́ля,
ми́є зли́ва дах, кастру́лю.
Накача́в Мефо́дій ме́ду,
та нема́ велосипе́да.
Бджо́ли сі́ли на валі́зу –
все ж приї́хала Луїза...

При доро́зі – табуре́тка,
сло́їк – ла́мана моне́тка,
зупиня́ються авті́вки,
ме́дом зма́щена брукі́вка,
а бджола́ дзумі́є по́ряд,
автоба́н веде́ до мо́ря.

Липи, озеро, хати́ни -
гі́дна те́ма для карти́ни.

2025

Дощі сумні, холодні йдуть,
Мов переповнилася чаша...
Яка життя мойого суть?
Невже це дні останні наші?!

Триклята туга воскреса,
І душу рве мені на шмаття.
За нами тужать небеса?
Кохання дотліва багаття?!

І ранню жовтизну садів
Між листя раптом помічаю.
І хмари топлять у воді
Сивезні коси із одчаю.

І простір звужується все,
Неначе та з шагрені шкіра.
Куди недоля нас несе --
Мішенями на дула з тиру?!

Та ні, та ні, це все - мара --
Єство пручається пружинно.
Химерна то уяви гра
Стиснула серце безпричинно.

І я збагнув, у чому річ --
Мов дрони, пущені ордою,
Згустилась найтемніша ніч
Перед епохою новою.

Де між схвильованих облич
Кохання ніжністю засяє.
І сяйво бризне вусібіч
Крізь небо мирне і безкрає.

15 червня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Почуй мій ор до Тебе, Отче наш,
тремтить від Бога тіло й голос аж:
нас ворог гонить з рідної землі
бо кляті в нього служать москалі…

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.
…

На ґерці наш край від Дону й Карпат,
а ще цей роздрай де Ніл та Євфрат**.
Забракло часу – бо безліч нарад.
Я*** втрати несу, а в Штатах парад****.

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.
…

ЧаЯться поруч мої вороги,
та Бога поміч – достатньо снаги,
вони солдати таємних інтриг,
тож маю знати як здихатись їх.

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.
…

* ор – звернення, зов, споконвіків притаманне народові наших країв. На відміну від крику, промовлені в молитві-Орі (гр. ἀρή «молитва», атт. ἀρᾱʹ) звуки звернення зі сподіванням, що будуть почуті;
** Того дня зробив Господь союз з Аврамом, кажучи: Твоєму потомству я даю цю землю від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату (Бут.15:18);
*** Україна;
**** У суботу, 14 червня, у столиці США відбувся масштабний військовий парад, присвячений 250-річчю створення армії Сполучених Штатів. Це перший такий захід у Вашингтоні за понад три десятиліття. Парад збігся із 79-річчям президента Дональда Трампа, проте офіційно влада заперечує зв’язок між двома подіями.


14.06.2025р. UA

P.S.
У кра́ї на Руси молили так київським ізводом. Київський ізвод – українська вимова церковнослов’янських текстів, що зберіглася в неперервній традиції з часів Київської Руси

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив гарячий подих на устах
Та поцілунок пристрасно-солодкий.
В обіймах ночі тільки ти і я.

Шампанське, "This I Love"* надривні ноти,
Тендітний твій напівприкритий стан…
Спинився час, завмер навколо простір
І Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
В розпусну ніч, п'янку, неначе мед,
Кохали ми, живим вогнем горіли...

Та злодій-ранок в порох пристрасть стер,
До нас прокравшись сонячним промінням.
Прекрасний спогад — ніч оця тепер.



серпень 2022
(ред. березень 2025)

Азаров – екс-прем’єр і утікач
В Московії по втечі поселився.
Там, навіть, академіком зробився.
Його заслуги оцінили, бач.
Той академік новоспечений якось
Дав інтерв‘ю. Наговорив багато.
І у дурдомі, наче було свято,
Комусь із їхніх вибитись вдалось
У люди. Телевізор обліпили,
Щоб слово ні одне не пропустить.
А той уже дорвався говорить.
Сказав, між іншим: - Гашека убили
Бандерівці. Сокиру принесли
До кабінету й череп проломили…
Всі психи у дурдомі голосили,
Бо новиною вражені були.
Хоча один історик говорив
(Він до зелених чортиків допився),
Що, мабуть той Азаров помилився.
Бандера тоді в школу ще ходив,
Як Гашек спокійнісінько помер
В своєму ліжку без сокири в лобі.
Але дурні кричали йому: - Пробі!
Ти що на академіка попер?!
Ти хто такий, щоб сумніватись в тому,
Що каже вчений? Він же краще зна.
І розійшлась дурдомом новина,
Бо ж там беззаперечно вірять всьому.
Насправді ж, «академік» чи не знав,
Чи переплутав Гашека й Гала́на.
В Московії буває всяке сп‘яну.
Галан і, справді, жертвою був став
Сокири. До цих пір не зна ніхто,
Щоправда, чому саме його вбили.
Чи, справді, то бандерівці зробили,
Чи вже чекісти спромоглись на то.
Щоби у них була «сакральна» жертва,
Аби за те нещадно «відомстить».
Зуміли ж якось Кірова убить
Й за тим на порох всіх незгодних стерти.
Тож і тепер. Закінчилась війна,
Але палає й досі Україна,
Не стала перед зайд тих на коліна.
А в тих мета, як водиться, одна:
Скорити, всіх незгодних перебить,
А згодних в москалів перетворити.
Не вперше москалям таке творити,
Щоб змусити усіх собі служить.
А тут, ще всі бандерівці живі,
Бо люди їм у всьому помагають.
Ще й церкву уніатську вони мають,
Яка не підкоряється Москві.
Щоб між людей посіяти роздрай,
У чому москалі майстри великі,
Знайшли поміж місцевих чоловіка,
Що ладен москалям продати край.
То був відомий Ярослав Галан.
Ще при поляках був у комуністах,
Тоді ще москалям служив він, звісно.
Хоч мав і, справді чималий талан
Писати про «розіп’ятих дітей»,
Висмоктувати з пальця фальш усяку.
Як то уміють тільки комуняки.
Недарма ж відучився він на те.
Про то, що був людина він гнила,
Хоча би те говорить: як дружину,
Що вчилась у радянській Україні
Схопили і засуджена була
До розстрілу безвинно. Він тоді
Ні словом не обмовився, неначе
Не чув про неї взагалі й не бачив.
І далі в рота москалям глядів.
Отож, як треба москалям було
Арешти і розправи влаштувати,
Вони веліли Галану писати,
Що унія й бандерівці – то зло.
І він писав. Талановитий був,
Умів брехню так гарно розписати,
А москалі між люду розпускати,
Щоб кожен українець «правду» чув.
Ото, бува, такого настрочить,
Що і самому страшно було спати.
А москалі за ним ішли хапати
Усіх незгодних та «учити» жить.
Всю уніатську церкву рознесли,
Поводирів церковних похапали,
Тих, хто не згинув, у Сибір загнали,
А церкву під москальську підвели.
От була церква і уже нема,
Тепер вона московська, православна.
Отож, Галан той постарався славно.
Як кажуть, марку комуняк тримав.
Хоча і сам прекрасно розумів,
Що він для москалів асенізатор
Аби лайно москальське розкидати.
Але тому противитись не смів.
І все писав, лайно те розкидав.
І під статтями чесно розписався –
«Росович», щоб ніхто не здогадався,
Що саме він - Галан то написав.
Як унію здолали москалі,
Перетворили в православні храми,
Здалася непотрібна вже «реклама».
Зробив мавр свою справу взагалі.
А що робити з «рекламістом» тим?
Надумались чекісти так зробити,
Щоб, врешті Галана того убити,
Задля ідей пожертвувати ним.
Щоб смерть його ще поштовх їм дала
Аби різню ще більшу влаштувати.
Мовляв, убили правдолюба, кляті
І тепер помста ворогам прийшла.
І не секрет, що ті чекісти мали
Своїх людей поміж повстанських чот.
Тихенько баламутили народ,
Чекістам всі секрети видавали.
Отож вони, отримавши наказ,
Студентам двом наївним повеліли,
Щоб ті патріотичну річ зробили -
Убили Галана. А тут якраз…
Чи співпадіння? Як то полюбляв
Пропагандист москальський говорити.
Як ту змію ішли студенти вбити,
Чекіст пістоля в Галана забрав
І охорону в нього відняли,
Яка його до цього сторожила,
Щоб вороги, не дай Бог не убили.
Тож, як студенти в кабінет прийшли,
Ніхто у них сокири не забрав,
Ніхто не став убивць тих зупиняти.
Не дали й слова Галану сказати,
Із черепом розкраяним упав.
А москалі тоді вже підняли
Страшенний галас – праведника вбили.
Під галас той народу погубили,
Бо ж для розправи привід віднайшли.
Жив, наче пес, бовтався у лайні,
Так заповзявся москалям служити,
Що їм служив і далі, хоч і вбитий.
Такого, навіть і не жаль мені.
Я думаю, що прийде час такий
І принесуть Азарову сокиру,
Бо ж вірно служить москалям допіру.
Та більш корисний стане неживий.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Біля трону Снігової королеви

Північний олень мчи́ть у світ крижи́н,
дівча́ в зеле́ній шу́бці в ка́зку гра́є,
гра́к-га́йворон спиня́в, наворожи́в
мандрівку дальню, хи́жу во́вчу згра́ю...

Мину́ли ста́н розбійників за ми́ть,
черво́ний сніг, заме́тено півсвіту,
моло́чний ра́нок та́не-цебени́ть,
а ми із Ге́рдою - відча́йні діти...

Заме́рз наш то́рт. Наре́шті - кра́й землі,
пере́кидом санки́, стирча́ть лома́ки.
Ну що ж ти, Ка́ю, про пінгвінів плів?
Не ви́дно й Короле́ви. Мла, соба́ки...

На тро́ні - арбале́т і тятива́,
мільйо́ни неоти́пних ніш і бло́ків.
Яка́сь інфе́кція серде́чно-горлова́.
Низе́нький олень, гра́дуси висо́кі...

Предовгі тіні від крижи́н-дере́в,
тут есплана́да зи́мна неозо́ра.
Дожо́вує холо́дне м'ясо лев.
Троянди крижані - диво́чна фло́ра...

І недоре́чна тут любо́в. Тепла́
жада́ти ма́рно від скульпту́р готичних.
Співа́є хор принце́сок: "Ла́-ла́-ла́".
І во́рон кра́де му́фту блискави́чно...

Зі скалок див буду́ється пала́ц,
у ньо́му крижані слова́ і схо́ди.
А за́йчик со́нячний - промінчик - не паяц
вруча́є апельси́н у нагоро́ду.

2025

Черешня стара у садочку росла
І стовбур широкий, високе гілля.
Та ягоди чорні родила вона,
Але гіркуваті, хоч гарні здаля.

Птахи не хотіли клювати ягід,
Не до вподоби і людям вони,
Але все ж прагнуть вони їх нарвать,
Адже вареники з них - смакота.

2018 р.

Гуде бджола, запилюючи цвіт
У вишняку, пропахлому медами, –
І пелюстки зриваються із віт,
Кружляючи нечутно над грядками.
Знов оживає дивовижний світ,
Розбуджений пахучою весною, –
Немов нема ваги прожитих літ
І фінішної стрічки перед мною.
Гуде бджола – продовжує обліт
Цвітінь яскравих, теплих, жданих,
Де дух дитинства бродить і стоїть,
Неначе щастя перше і останнє…
15.06.25

За горизонтом — цвинтар мертвих днів,
Де кожен з них — лише виток спіралі.
Чи зміст життя — це пошук голосів
У темній тиші зниклих ідеалів?

Чи доля — це невдачі марних спроб?
А, може, випадковий збіг обставин,
Коли душа, немов наївний сноб,
Блукає по вершинах і проваллях?

І вірний шлях, що вибраний колись,
Приводить до чергової розвилки,
Де тіні мрій минулого зійшлись
З холодним літом — міражем безликим.

Можливо, сенс не в пошуках скарбів,
А в тому, щоб прийняти порожнечу?
Однак, за розмаїттям гарних слів
Готує кожен план своєї втечі.



14.06.2025

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 3 ілюстрації - згенеровані ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Нуар. Вітер

Поде́коли рвійно дару́є буке́т, фаето́н –
і хо́чеш-не-хо́чеш, а му́сиш летіти, бо вітер...
Пливкі паради́гми ляга́ють на ви́шитий льон,
верта́єш утра́чені ма́рева, псевдомагніти...

Пала́єш до ранку, на о́пік - паху́ча перга́,
гойда́ються віти. "Шерше́ ля..." – шерхо́че пшени́ця.
А дощ затяжни́й від неді́лі аж до четверга́
ро́змиє оре́лі, у сти́лі нуа́р небили́ці...

Капли́чки, дзвіно́чки, безгомінь, озе́ра, мости́,
крива́ве тату́-махао́н на шагре́невій шкірі.
Майну́ли мангу́сти поміж голуби́х капусти́н,
ряд со́нячних за́йчиків кре́ше готи́чна рапіра...

В чару́нках - бджоли́ного хліба терпка́ густина́.
Стира́ються ла́стиком ка́дри подій, імена́.
У сти́лі нуа́р - та жагу́ча істо́рія. Стоп!
Закра́пав екра́н полуни́чний гірка́вий сиро́п.

2025
оновлена авторська редакція

 
уся належно спортивна
спізняється належно
та сцени не похибить
і прийде безперечно
погляньте як вона тримає крок
 
вона –
20ᵗʰ century fox
вона –
20ᵗʰ century fox
що сльози страхи
руйновані роки
вона –
20ᵗʰ century fox – о так
 
королева стилю
леді що радше пожде
розумовий вишкіл
її не підведе
не гайте часу на пусті розмови
 
та бо вона –
20ᵗʰ century fox
вона –
20ᵗʰ century fox
що уклала світ
у пластиковий бокс
 
вона –
20ᵗʰ century fox – о так
20ᵗʰ century fox – о так
20ᵗʰ century fox – о
вона –
20ᵗʰ century fox
 
 
 
 
 
 
 
 

Своєю дорогою вік мій іде,
Долаючи просторінь білого світу, –
З дитинства спочити не хоче ніде,
Чи напрямок руху на інший змінити.
Під гору сповільнює трохи ходу,
До яру галопом несеться нестримно, –
Від рваного темпу спокою не жду,
Та ще й навкруги духота або зимно.
Вглядаюся в знаки земного життя,
Помалу долаючи відстані років, –
Від мене ніколи не чути ниття,
Бо мовчки і твердо відмірюю кроки.
Ходою утомлені ноги болять,
А правильність шляху вже душу морочить,
Та в серці вчуваю лише благодать,
Що вік мій іде й зупинятись не хоче.
14.06.25

Хоч би скільки тікав я від тебе,
Марна спроба від тебе втекти.
Я мов бранець у пазурах неба,
І дорогу назад не знайти.

Я тікаю, тікаю, тікаю,
Повертаючись знову туди,
Звідки я відійшов у безкрає
Мандрування без сенсу й мети.

Я тікаю і знову на місці
Опиняюся, грузну, стою.
У розтерзанім середмісті
Я шукаю краси течію.

27 листопада 2022

Чого накоїв, що вчинив?
Чим дихають твої вітри,
хто збереже для них відрив
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Мене ж по натяку веди.

Тепло тремтливе. У руках
Любов зігрію я колись,
де ще гойдання збереглись
колиски світу. Зачекай,
я знаю, я живий – ти тут,
в дощі збираєш гіркоту.

Долоні падають униз –
покрова на пруги чола,
де не засне ніяк хула.
Ховаю жаль у плач без сліз,
ці блискітки. Їх бальзамуй,
в очах порожніх зазимуй.

Попробуй сонце принести
у срібно-місячнім ковші,
надії – рани для душі,
бажання зцілення. Зайди
в це скоро, що зарано знов,
мов кисень у голодну кров.

Не дай затнутись, я затих...
Oсічко, у затишші гри
чим дихають твої вітри,
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Веди мене туди – де ти!

Вже в згадках молодість відсутня
І в серці пристрасті нема,
Хоча донині незабутньо
Очима маниш крадькома.
Але уже надій на диво
Нема в душі моїй давно,
Бо щезло десь, неначе привид,
Про плани й дії полотно.
Уже сухе, як сніп соломи,
Життя куріє та гірчить, -
Уже мене бере оскома,
Що пролітає вік, мов мить.
Вже біль образ підрізав крила
І всюди тиша та пітьма, -
Вже груди стискує щосили
Все те, чого тепер нема...
13.06.25

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno.
У відеоряді використано 5 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.



До́свіду суво́ї понесу́ на кри́лах.
Над пахі́ллям лу́гу - дзу́мкіт гвинтокри́ла.
А соро́ки но́сять фа́нтики блиску́чі,
Кла́птики - шмати́ни одежи́н від Ґу́ччі.

Лю́ди лицемі́рні, ма́ски пурпуро́ві.
Покляну́ться й чо́рту, й ма́тері в любо́ві,
Одшліфу́ють бе́взню й ге́нію коту́рни.
Ка́жуть нарати́вно: "Тре́ба жить безжу́рно.
Ти важко́го зро́ду не бери́ до се́рця!".
Дру́жно долива́ють ли́хо у віде́рце,
Ста́влять перечі́пки, витира́ють ши́би –
Щоб луччі́ше ви́дно ґу́лі, ґа́нджі-хи́би.

Лю́ди ве́льми до́брі, щиросе́рдні, вдя́чні,
Надбира́ють ма́сло, кру́пи: ма́нну, я́чну…
І серпо́м пора́нять, і даду́ть соро́чку.
Лю́ди терпели́ві – пли́нуть за дзвіно́чком,
Посіда́ють лю́бо у парте́рах, ло́жах…
Кардина́льно рі́зні, кра́й аре́ни – схо́жі.
Співчува́ю лю́дям, всі́х мирю́ тихе́нько.
Ста́ла я мудрі́ша, бо моли́лась не́нька.

Со́нячно дивлю́ся, не куса́ю – бджі́лка.
Лю́ди пречудо́ві, я́к не п'ю́ть горі́лки,
І напи́шуть кни́гу про війну́ і втра́ти,
І приши́ють па́льця, що́б ізно́в куса́ти.

Лю́ди продава́ли го́лос, безголо́сся,
Чаклуні́в топи́ли, бо усі́м здало́ся...
Ві́шали на дре́вках мотузя́ну ві́ру,
Би́ли порцеля́ну і терза́ли лі́ру,
Ста́вили погру́ддя – за́йчику і ли́сці.
Лю́ди забува́ють ка́зочку в коли́сці.

2017

Червоний, черлений, красивий і красний -
Отак місяць червень колись називали.
Нині він сонячний, гарний, чудовий
У літечко першим відкриє ворота.

Рум"янить черешні, суницями пахне,
Купатись нарешті дозволять всім мами.
Зозуля кує, соловейко співає,
Цвіте тепле літо барвистим розмаєм.

2017 р.

Пізня осінь. Часом вітер вже холодний повіває.
Наганяє сірі хмари та холодна мжичка сіє.
Сонечко, коли й прогляне, то не надто і зігріє,
Видно, що своєї сили тої, літньої не має.
Ліси кругом пожовтіли, землю листя устелило.
Журавлі в краї далекі вже останні відлітають.
А вночі й морози, навіть невеликі зазирають…
Козаки навкруг багаття невеличкого сиділи.
Хоч не надто й зігрівало їх маленьке те багаття,
Від одного його виду на душі уже тепліше.
Вітер стих, чи, може просто в цьому вибалочку тиша.
Можна сісти та спокійно поміж себе розмовляти.
Десь там Жванець недалеко, де заперли ляхів клятих.
Сидять тепер там голодні, хоч здаватися не хочуть.
Ну, нічого, голод скоро зовсім сили їм підточить
Та й здадуться. Можна буде голими руками брати.
- А скажи, Микито, правда, - став козак один питати, -
Що ходив ти із Тимошем воювати у Молдову?
- Та було…- Микита врешті все ж сподобився на слово, -
Довелося і в Молдові, й Волощині воювати.
- Розкажи хоч щось із того неудалого походу.
Як так сталось, що прийшлося запиратись в тій Сучаві?
Кажуть, наче ж непогано складалися тоді справи.
Хто в тім винен: чи то Лупул, чи Тиміш, а чи негода?
- Мабуть-таки усе разом. Склалось одне до одного.
Мені важко зрозуміти, я ж не все, звичайно, знаю.
Та повідаю вам, братці, все, що досі пам’ятаю
Про похід наш із Молдови проти Басараба того,
Що Лупула смів прогнати із Молдовської столиці.
Куди Лупулу податись? В кого помочі прохати,
Коли не у свого зятя – прийти, ворога прогнати?
Як дивитись на те зятю, що над тестем хтось глумиться?
Хоч Богданові і важко було полки сину дати,
Адже ляхи насідали, гуртували війська свої.
Треба було буть готовим миті кожної до бою.
Та ж не можна було також і союзника втрачати.
Дав чотири полки сину – нехай тестю допоможе.
Дав полковників розумних, що пораду можуть дати.
І пішли ми до Молдови, аби волохів прогнати,
Сподівавсь Богдан, що швидко повернутися ми зможем.
По дорозі доєднали зо дві тисячі опришків.
Ще ногайці, яким Лупул заплатив, щоб помагали.
На кордоні ми валаське військо швидко подолали.
По дорозі вороги нас ще потурбували трішки
Та спинити не зуміли. Скоро Ясси ми узяли
Та й Тиміш закликав тестя то столиці повернутись,
Щоб на голову молдовську знов корону одягнути.
Далі полки до Богдана знову повернутись мали.
Не так сталось, як гадалось. Лупул - хитра був зміюка.
Взявсь Тимоша умовляти ще й Волощину здобути.
Почав леститись до нього. А тому приємно ж чути,
Який гарний він вояка. Лестощі – то підла штука.
А Тиміш же молодий ще і гарячий, і амбітний.
На ті лестощі купився, велів полки піднімати
Й на Волощину походом усім військом виступати.
Хоч полковники казали йому того не робити.
Дійшло, кажуть і до сварки на нараді поміж ними.
Тиміш вихопив шаблюку, Богунові руку ранив.
Тож полковники змирились, бо закінчиться погано.
Хоч рішили: два полки лиш у похід з Тимошем йтимуть.
А дві інші повернулись тоді назад в Україну.
Військо рушило походом, кордон хутко подолало,
До валаської столиці швидко рухатится стало.
Хоча й опір зустрічало, але не такий вже й сильний.
Уже скоро й Тирговіште, залишиться місто взяти
І Матвія Басараба звідти з соромом прогнати
Й можна буде і Молдову, й Волощину об’єднати…
Наштовхнулися на військо, яке вийшло зустрічати.
Стало воно поміж річки, прикрилося берегами.
Там і волохи зібрались, і угорці, і поляки.
Виставили всі гармати, нашу зустрічать атаку.
Тож уся ворожа сила опинилась перед нами.
Лупул дещо налякався і Тимоша став прохати
Пару днів перепочити, відновить з дороги сили.
Та Тиміш гарячий надто, його зовсім те збісило.
Чого б, ворога уздрівши, він повинен був чекати?
А ми ж втомлені з дороги. Та й розвідати не встигли,
Що там вороги зібрали, яку силу вони мають,
Як вони пошикувались та позиції займають.
Та Тиміш чомусь затявся, що доволі дати щигля
Й ворог кинеться тікати. Ще й підозрював, можливо,
Що не усі молдовани будуть Лупулу служити.
Можуть будь-якої миті до ворога перебігти.
Отож, повелів не ждати, а вперед рушати живо.
Довелось нам болотистий ще потічок подолати.
Молдовани пішли перші, ми слідом уже за ними
Поки, врешті розмістились перед ворогами тими.
Велів Тиміш над потічком собі табір закладати.
Лупул став наполягати, щоб ми битву починали.
Та Тиміш тепер уперся: «Ідіть перші мунтян бити!
А ми вже слідом за вами також вступимо у битву!».
А волохи не спішили: все стояли і чекали.
Лупул велів наступати. Ударили молдовани
Разом з німцями й погнали усіх волохів, що стали
Перед ними. А тоді вже і на табір їх напали.
Думали: Тиміш за ними вслід теж наступати стане.
А Тиміш чомусь не кинув військо в поміч молдованам.
Басараб тим скористався, розігнав їхню кінноту.
Деякі полки молдовські виявили враз охоту
Перейти до Басараба. Лиш тоді команда дана
Була нам почати наступ. Та не табором, як звично.
Бо ж кіннота польська сильна Басарабу помагала,
А ми пішими полками проти ворога помчали.
Тут ударили гармати волоські по нас зустрічно.
Нас же тим не налякати – під гарматний гуркіт впали
І вся ядра понад нами кудись далі полетіли.
А ми разом підхопились, дали залп мушкетний. Й сміло
На волохів, що стояли в центрі війська, налетіли.
Між них паніка знялася. Поранили Басараба.
Здавалося іще трохи, ми візьмемо-таки гору.
Натиснемо іще трохи і втікати буде ворог.
Але Тиміш ходом бою керував зовсім незграбно.
Здавалося, що збирався полковникам насолити.
Що вони йому казали, навпаки робить старався.
Отож, поки він сидів там та з наказами вагався,
Встигли на нас кінні ляхи і волохи налетіти.
Ми би від них все ж відбились. Не в таких бувальцях були.
Та ту буря налетіла, вдарила гроза із градом.
І усім нашим зусиллям вона стала на заваді.
Тож до табору до свого ми скоріше повернули.
А як битись? Із мушкетів – порох злива намочила?
А шаблями проти кінних ти на навоюєш надто.
Довелося під ту зливу від ворога утікати.
Не всім того удалося. Наших полягло багато.
А в таборі з’ясувалось – він до бою не готовий.
Тиміш чи то налякався, не міг вимовити й слово:
Як нам з волохами тими далі треба воювати.
Поки ми ото метались в тому таборі під зливу,
Ворог підтягнув гармати, став по табору стріляти.
Хто мав коней, поспішили хутко звідси утікати.
Не всі, правда, до Молдови повернулися щасливо.
Гнали волохи їх довго, доганяли і вбивали.
А ми в таборі зостались і не знали, що дія́ти.
Добре, хоч Богун із Глухом не збиралися втікати.
Вони навели порядок й табір укріпляти стали.
Під гарматну канонаду, попід зливою страшною,
Ми вози порозвертали, щоб шлях волохам закрити.
І тоді той менший табір узялися боронити,
Поки й ніч розгородила нас і волохів стіною.
Волохи, напевно, вранці нас напасти сподівались.
Та полковники веліли нам до ранку не чекати.
Стали ми похідний табір з возів своїх будувати.
То єдиний був рятунок, тож усі ми і старались.
А, коли було готово, вози зайві підпалили,
Щоб вогнем прикрити відступ та й потиху подалися.
Волохи за нами слідом було гнатися взялися.
Але їхні намагання ми оружно всі відбили.
Звісно, втратили багато: хто загинув, хто в полоні.
Богдан дуже на Тимоша злився за те самоправство:
Бо ж пішов не запитавшись, купу загубив козацтва.
Гетьману не було з чого сину плескати в долоні.
На тім справа не скінчилась. Знов Молдова запалала.
Знову Лупул просить поміч і Тиміш іде з полками
Свого тестя рятувати. Та між його козаками
Я не був. Тимоша ж, кажуть, в тім поході й смерть спіткала.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 4 ілюстрації - згенеровані ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut.

Альбомне

З Ві́тра мо́жна ліпи́ти дискобо́ла, Гера́кла,
Та любо́ві моє́ї се́ред гли́ни забра́кло,
Фланіру́ючи Льво́вом, усміха́вся охо́чим.
Жмут лава́нди сухо́ї. Дощ. І сни́ва проро́чі.

Відбудо́вуєш ха́ту, допива́єш отру́ту,
Вже й зрадли́ва дружи́на підмальо́вує ру́ту.
Омина́ю. Весні́ю... Забува́ю. Прихо́диш.
Ві́ктор-Ві́тер зеле́ний зна́є шпа́ри і ко́ди.

Не злеті́ти у па́рі ні до пе́кла, ні в Ду́бно.
Мій путіве́ць єдва́бний вкри́ли пі́ки та бу́бни.
Осипа́ються і́скри на світли́ни краси́ві.
П'ю́ть кача́та з лоточка́, там ти мив негати́ви.

Опада́ли незго́ди на тини́ борошни́сті.
Захова́ю альбо́м наш під суві́йчик бати́сту.
Чолові́к не відкри́є, а мату́сі – чудо́во,
Що не я із окри́лля обміта́ю поло́ву.

2015

 
Хай ранок іще буде добрий
Хай буде чудовий, так
Ніц не спасти його життя, жінку пустіть
Ніц не сказать про день, що ваші донька й син
Немає справ, катма і снаг
Аніяких ідей та це окей
І ранок незмінно добрий, так
 
Десь треба йти, здоров’я на це нема
Простуючи домів, із містом сам-на-сам
Ніби всім отут не до роботи
Під замком усе, пустеля мовби
Перехожий наче спить напів
Далі улицю долай, свисти собі
 
За певний час щось усміхне вряди-годи
Йти оминаючи за парканами школу
Жодної зміни рік-у-рік
Аніяких ідей та це окей
І ранок незмінно добрий, так
 
Люди сновигають, файв-о-клок
Поступово в місто сходить морок
Перехожий сповнений життя
До сім’ї вертайсь і пий свій чай
Незнамо-хто цікавий, скільки то годин
Чо би не флірт, і заведешся у мить
Щось показав би їй, якщо б
Аніяких ідей та це окей
І ранок незмінно добрий, так
 
 
 
 
 
 
 
 

Твої уста тому солоні,
Що мають нині присмак сліз,
А я сумне собі на спомин
Не хочу брати навідріз.
Не плач, красуне, за минулим
І про кохання не журись, –
Воно, як сон, не промайнуло
Та не поділося кудись.
Невдовзі стрінемося знову
І пристрасть візьме нас у бран, –
І ти, повір мені на слово,
Не будеш мучитись від ран.
І зникне присмак гіркуватий,
І дійде щастя, мов луна,
Лиш треба часу дочекатись,
Коли закінчиться війна...
12.06.25

Кленки в недобудованому домі -
Це сутності, що рвуться врізнобіч.
В думок і дій невидимім огромі
Проглянуть голоси незгасних свіч.

Кленки до нас промовлять нескоримо
Крізь цеглу і руїну навкруги.
І родяться від неба дані рими,
Які прокреслять нам святі круги.

Руїни не лише у цьому домі -
Руїни у думках і почуттях.
Ти вийдеш і у просторі, як морі,
Співатимеш, як визволений птах.

30 грудня 2022

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno AI. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Кліп змонтовано у відеоредакторі CapCut. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережі Kling AI та Google AI Studio, для генерації відео із зображень.

Добранічне. Світлотіні

Іди́ за кра́й лева́ди – і світлотіней по́вен
із ма́рева пізна́нь спливе́ буршти́нний ліс.
Ота́м хати́нка відьми і тістечко медо́ве,
вгруза́ють у хвоїни сліди́ хвили́н-коліс...

Крапли́сті мухомо́ри, дзуміючі кома́хи,
стрімку́чі переле́ти линя́ючих летя́г,
в кубе́лечках посну́ли руді лиси́ці-сва́хи,
диви́ся, ген вовчи́сько моркви́ну в сон потя́г...

Наві́що во́вку о́воч - ніхто́ не докуме́ка,
він лю́бить ні́жну во́вну і кров`яни́стий сте́йк.
Ліле́й, ропу́х обмІряв замо́рений леле́ка,
змію́чка заповза́є в цебе́речко пусте́...

Відкри́й моши́сті две́рі, лиши́ буке́т чи гру́шу,
скажи́ бабу́сі ві́дьмі - прекра́сна, молода́!
І ви́пурхнуть мете́лики, а мо́же, ся́йні ду́ші
із гле́ка, що на па́колі забу́в яка́ вода́...

Теле́сик у чове́нці хита́ється до ра́нку,
у бри́лику кома́рик і п’я́вка на веслі,
листо́чок подоро́жника прикла́дено до ра́нки,
браку́є лі́жка, ха́тоньки - безлю́дно у селі...

В крини́чці киселе́вій закля́кнуло лата́ття,
пелю́сточки із кре́му, а ли́стячко безе́,
шпале́ри у риби́ни коти́сько рве на шма́ття,
схопи́в би із пате́льні лино́чка - не везе́...

А ти́ не зупиня́йся, коли́ сови́ні кри́ла
профуркотя́ть за клу́ню - і ня́мкнеться кажа́н,
бо не тебе́ ж злови́ла яка́сь нечи́ста си́ла
на йме́ння екзоти́чне - Шестиголо́вий Жан...

Не ве́льми ліс прозо́рий, паву́к руда́ві сіті
навішував охо́че й перфо́рмансом нарік.
Там заблука́ти ле́гко, ще ле́гше там прозріти
і ра́дість порося́чу нести́ за сім доріг.

2017

1
- Ніжна пташко, як же
осяйні пісні твої!
Любо з ними, гоже
на душі мені!
І нехай не лиш медвяні,
прийдуть і похмурі дні,
та зостанешся й тоді ти
в серця мого убранні.

В серці убранні!

В ці сади, о мила пташко,
чимскоріше прилети.
З піснею від самоти
завше будь зі мною ти!

2
- Як мені співати
наяву чи уві сні -
вільно не літати
дружкою весні?
А прийде пора мовчати -
мої крила в далині
будуть пошепки вбирати
днів нових п’янкі пісні.

Не лови лише мене
і в клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні не займай.

3
- І зів’ються поміж нами
поруч і у вишині
вільно-ніжними ладами
прянощі земні!
Бо нема у серці місця
невгасимій самоті
посеред рясного щастя -
в саду повноті!

У наші дні!

Прилети до мене знову,
пташко, в ці сади!
швидше, люба, прилети -
о, до чого ж гарна ти!

Прегарна ти!

Не лови лише,
у клітці не тримай.
Саду нашого розмай
у цвітінні незабутнім
не сполохай,
не злякай.

2025

Лікарні, храми і бібліотеки,
пологові й жилі будинки… Світ
спостерігає, як горять аптеки
і як летять ракети із боліт!

Америка зреклася України,
тріщить Європа по зопрілих швах,
але і ми вже не такі єдині –
у завтра геть неоднозначний шлях!

А кротоферма краде і шельмує,
відверто бреше, множить ТЦК
і виборність таємно демонтує,
Політбюро формує і ЦК!

То як же завтра, в чому наративи?
Об'єднуватись, рухати вперед?
Одним лише обмежуся мотивом –
сама раптово банда не помре!

Смородинове літо кружляє над садами,
У кущиках зелених сховались ягідки
І чорні. і червоні, бери їх рви руками,
Варення з них смачнюще буде серед зими.

А у траві суниці, їх теж треба нарвати,
Бо чай із них цілющий та лікувальний теж.
Приготувало літо багато для нас ягід,
Малину серед лісу захочеш, то знайдеш.

Усе це вітаміни, що зміцнюють здоров"я,
Це кожен добре знає дорослі й дітвора.
То ж влітку ти запаси ті ягідні поповнюй,
На те воно і літо - чудовая пора.

2018 р.

Похилилась верба над криницею,
Розглядаючи пильно, як в ній
Яскравіє й вилискує крицею
Недосяжний для неї напій.
Потерпає від спеки пекельної
Над самою водою верба, –
Зачерпнула б листками джерельної,
Та на диво надія слаба.
Гілочки, понівечені козами,
Як і кожен погризений лист, –
Лиш бринять неупинно й засльозені
До води пориваються вниз…
11.06.25

На вулиці тиша. Ти ще.
Мені треба мало-мало.
У версії цього світу
Де я тебе не шукала

У мене болить на серці
У тебе є завжди пластир
Священна вода натщесерце
Для мене ти наче пастор

Про це ще писав Сенека
Що зорі нам гарні- гарні
Ми мружимо їм здалека
плітки у них кулуарні

Приваблює все далеке
А ти тут, як тиша. Поруч
Я знаю тебе далеко
Глибоко, праворуч, ліворуч.

Все іноді поверхневе
Якщо не вгледіти неба
І бачити просто стелю
І думати, що вже не треба.

То може любов- не поразка?
Ми кружемо в небі чорнім
Ти міф. А я твоя казка
Я речення. Ти акронім.

І в нашому світі з пилу
Що є відлунням галактик
Ми менше ніж просто диво
Ми більше ніж просто випадок.

На вулиці тиша. Ти ще
Мені вже нічого не треба
У мене вже є горище.
У нас вже є ціле небо.

Пахне мохом і живицею
Полуденна духота, -
Підсолоджуєш суницями,
Медом здобрені, уста.
Червоніючи заманливо,
Губи зваблюють мене, -
Аромати одурманливі
Аніщо не прожене.
Наливаєшся вся соками
Щойно зірваних суниць, -
І вдоволено прицмокуєш,
Повна дамських таємниць.
10.06.25

1.
не́бо
низько́го ро́сту
де ти
моя́ дити́но?..
там де
поме́рти про́сто,
кру́ки
летя́ть у го́сті,
чо́рна
з вогню́ годи́на...

2.
чо́рна
з вогню́ годи́на
о́чі позатуля́ла...
мо́же
щe не заги́нув?..
ба́чили мо́го си́на
там де
війна́ ляга́ла?..

приспів:
си́ну
мій цві́те бі́лий,
со́нце моє́,
що сі́ло...
се́рце
що онімі́ло...
я -
мов душа́
без ті́ла...

3.
там де
війна́ ляга́ла?..
сві́те,
ти си́вий наче -
ду́ші повисиха́ли,
тру́ни позабива́ли...
зли́ва -
не йде,
а пла́че...

4.
зли́ва -
не йде,
а пла́че
там
на землі́ розби́тій...
си́на
і сну не ба́чу...
хай він
мені́ проба́чить
ві́сткою
ни́ні вби́тім...

приспів...

5.
ві́сткою
ни́ні вби́тім,
в го́рі
перегорі́лім....
як же
на сві́ті жи́ти,
Бо́га
й люде́й люби́ти,
си́ну
мій цві́те бі́лий?..

приспів...

Колись дорослими ми станем
І з тугою поглянемо навспак,
Усміхнемося з сумом всім поразкам,
Що у минулому залишили свій смак.

Чи довго ще залишилось чекати?
Чи, може, час невпинно мчить щораз,
І все, що зараз боляче сприймати,
Здаватиметься дрібкою для нас?

Чи зможемо ми втримати надію,
Що світ колись нас прийме і збагне?
Чи серце наше знову стане вільним,
І віра в кращі миті оживе?

З роками біль і сльози затихають,
Немов той дощ, що раптом щез у млі.
Та спогади, як зорі – не згасають,
Їх світло гріє душу у пітьмі.

Нудьга зими. Похмурі сірі дні,
пустеля передгір'їв неприхильних...
В багрянім смушку пагорби сумні,
за ними, відчуваю, море й хвилі,

Імла й дощі там. Хай не бачу їх,
та вгадую за свіжістю, що лине;
за хмарою, що вздовж хребтів отих
пливе і тане, димлячись невпинно.

Дивлюсь навколо. Дав спочить коню.
Прадавній чоловік в мені невтішний.
Як прагне серце даху та вогню,
коли надвечір в горах незатишно.

Але чому ж так вабить те, що там?
О, море дочасове і безкрає!
Ти, все таки, рідніше й ближче нам
всіх радощів життя, де все минає!

Квітень 2018 року.

Пестливі крапельки краси,
в своїй скороминущості вразливі, –
суті життя беззвучні голоси
до серця промовляючі зичливо.
Не чутно слів тендітних пелюсток,
а втім їх меседж зрозумілий –
цінуйте кожен паросток
І бережіть його. Щосили.
Щосили бережіть життя.
Його красу. Його відкритість.
Від чорних вчинків і думок
свій спільний дім, свою обитель
глядіть, шануйте, бо вона
крихка, коштовна й невідновна,
і щедро в вжиток віддана
без залишку і безумовно.
Чимало знайдеться таких
до різних руйнувань охочих,
тож бережіть й себе від них,
і кожен пагін та листочок.
Усе, що варто захистить,
не ледарюйте захищати
й зростайте, зрійте та цвітіть:
роздольно, пишно і строкато!

06.06.25

Запахло літо чебрецями
І дзвониками забриніло,
Линуло грозами-дощами
Та землю щедро напоїло.

Зрум"янило суницям щічки,
Вдягло віночок волошковий,
Всміхнулось сонячно й привітно,
Теплом зігріло та любов"ю.

2015 р.

Ростуть укупі й поодинці,
Немов узір тче витівник, –
Жовтогарячі чорнобривці
Позолотили весь квітник.
Цвітуть і пахнуть ціле літо
Не лиш на клумбі, а будь-де,
І зігрівають жаром цвіту
Здобрілі погляди людей.
09.06.25

Люди мовчать і днями, й роками,
Мов мертві крокують холодними днями.
На них подивившись холоне все тіло,
Байдужість наповнила все їхнє діло.
В очах їхніх темрява, ворожість і втрати,
Ти хочеш їм душу теплом огортати.
Ти хочеш пробитись крізь мур їхніх стін,
Шукати той вогник далеких глибин.
Бо знаєш – десь глибше за муром пітьми,
Надія ще дихає, хоч схована в сні.

Перший сніг, як послання Бога.
Перший сніг - полотно небес.
І розкриє дорога строга
Пустоту недалеких словес.

Перший сніг ліг невинно й сонно.
Перший сніг, ніби скромний жест.
І листів непрочитаних сонми
Проглядають крізь білий текст.

Перший сніг, ніби марево хворе,
Мовби привида помах руки.
Перший сніг відкриває море,
Де впадають трагічні віки.

23 листопада 2022

Як підніметься травичка, степ зазеленіє,
Тоді уже і худобу пастись виганяють.
Стада, табуни, отари по степу гуляють.
І худоба на тій паші одразу гарніє.
Шерсть розгладжується, боки жирок покриває.
Вже і ребра не світяться, і спина лисніє.
А господарі на те все дивляться й радіють.
І тій радості, здається і кінця немає.
Але травень підступає й з’являється лихо.
Ґедзі з зими прокинулись, голодні, як звірі.
Усідаються скоріше в худоби на шкірі
Та і смокчуть кров із неї, отримують втіху.
Гедзів тих зовуть ще дроки часто поміж люду.
Тож і кажуть, що худоба дрочиться від того,
Що ґедзі її обсіли, а їй нема змоги
Хвостом клятих відігнати, тож гасає всюди.
А найбільше дрок шаліє, кажуть на Петрівку,
Бо тоді отого дроку розводиться стільки,
Що на кожну худобину всідається кілька.
І та уже й не пасеться, копитами бри́ка.
Пастухам від того лихо, ніколи сидіти.
Тільки й бігай, щоб худобу в череду вертати.
А приженеш, то хазяї будуть ще й картати,
Що не зміг нагодувати добре й напоїти.
А раніш, казали люди, дрок не тяв худобу,
До овець лише чіплявся, аби крові пити.
Тож вівчарам доводилось те лихо терпіти,
Завертати ту отару раз по разу, щоби
Вона кудись не чкурнула, степом не розбіглась.
Бо тоді піди-но, спробуй докупи зібрати.
Доводилось і по кілька вівчарів наймати,
Аби у степу отара цілою зосталась.
Отож якось святий Петро на Петрівку саме
Ішов степом по якихось, певно Божих справах.
А тут в горлі пересохло, замучила спрага.
Через неї вже, здається нічого не тямить.
Коли череду побачив. Стоїть, скубе травку.
Чередник ледаче носить ослінця з собою.
Переступить кілька кроків вслід за чередою
Та й сидить собі, стругає якусь лозиняку.
Підійшов Петро до нього: - Дай води напитись!
Бо від спраги вже у мене й голосу немає.
Той з ослінчика на нього скоса позирає.
- Тут багато отаких от може волочитись!
Як кожного напувати, де її й набрати.
Це мені, щоб пройд усяких таких напоїти,
Доведеться тільки воду з криниці носити,
Ніколи і на худобу буде поглядати.
Хоча…коли дуже хочеш, онде бачиш глека, -
Тицьнув у той бік ногою, - бери та напийся!
Та скоріше, волоцюго, з очей моїх звійся!
Розвернувся святий Петро, бачить, недалеко
Вівчар пасе свої вівці, по степу ганяє,
Переймає овець своїх, назад завертає,
А вони від того дроку спокою не знають.
І через те вівчар також спочинку не має.
Підійшов Петро до нього та й напитись просить.
- Бо, - говорить, - вже від спраги ледь не помираю.
А той йому каже: - Вибач, та води немає.
Було трохи та усю я уже й випив досі.
- То піди та принеси ще – Петро каже йому.
- Я б пішов, - вівчар Петрові на те промовляє, -
Але ж вівці розбіжаться, тоді не впіймаю.
Ввечері не буде чого і гнати додому.
- Іди, - на те Петро каже, - за овець не бійся.
Я постою, подивлюся, збережу отару. –
І палицею враз своєю об землю ударив.-
Принеси мені водички та і сам напийся.
Доки ото вівчар бігав, Петро ще раз вдарив
Палицею та і каже: - Щоб дроки прокляті
Більше вже овець ніколи не сміли чіпляти.
Хай тепер худобу жалять. Череднику кара!
Збігав вівчар до кринички, набрав води в глека,
Повернувся, а отара спокійно пасеться.
І ґедзів велика хмара над ними не в’ється.
До череди подалася, яка недалеко
Траву пасла. Як вчепилась до худоби клята.
Як худоба розбіглася по усьому полю.
Кинув чередник ослінчик, проклинає долю,
Намагається худобу докупи зігнати.
З того часу і взялася худоба дрочитись.
І сьогодні, коли саме той дрок налітає,
То чередника отого люди проклинають,
Що не дав Петру святому водички напитись.