Знову хмари сильний вітер
З виляском погнав у даль.
На хитливих темних вітах –
Насурмонена печаль.

І бузок цвіте навколо –
Розгойдався вусібіч.
Гнеться в боки і додолу,
Аж торкається до пліч.

Ніби просить захистити
І зігріти просить він.
Фіолетовому цвіту
Не дожити до сивин.

Відчуває смерть неначе
Проминуща ця краса.
Тихо кетягами плаче
В спохмурнілі небеса.

12 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Її слова ллються,
мов гірський
струмок
у спекотний день -

Не слухай!

Очі її
звуть,
обіцяють,
зваблюють -

Не піддавайся!

Посмішка її
заворожує
і підкорює -

Не зачаровуйся!

Втім -
насолоджуйся
музикою її мови,
Йди
на поклик її очей,
Упивайся
чарівністю
досконалого
образу,

Але -
не вір!

Це - Головне!

Вона -
Прекрасна,
Втілена

Омана!

У полоні не чути пісень,
а на волі немає свободи –
у минулий ховатися день
і чекати у морі погоди.

Океани вбиває жара.
Віє вітер – вода охолоне.
Не минає воєнна пора
аж до самого армагеддону.

Гея-мати змітає усе,
що Землі заважає родити.
Ні Месія людей не спасе,
ні ціловані дереворити.

Не поможуть попи-глитаї
і украдені мощі й ікони.
Божий суд не міняє закони:
на Росії ще будуть бої,
Русь козацька родила її,
Україна її й похоронить.

05/20

Сидить старий Михайло у садку
На лавочці в тіньочку спочиває.
Вже зовсім сивий, тому виглядає,
Мов зріла вже кульбаба в квітнику.
Бо навкруги, і справді, квітів тих
Насіяно й насаджено багато.
Хтось, мабуть, любить квіти доглядати,
Возитися в садочку коло них.
Сидить Михайло та собі куня.
А чому б ні? Він має таке право.
На зятя переклав всі свої справи,
Хай він щоранку лавку відчиня
І возиться з товаром, покупцями.
А він, Михайло, одробив своє.
На що прожити старість в нього є.
Та й, слава Богу, зять його при тямі.
Тож він спокійний. І куня собі,
Поки іще онуки не набігли.
Коли вони їх викохати встигли?
Мабуть, занадто в лавці він робив,
Що пропустив в житті багато чого.
Не бачив, як онуків наросло.
Та й одруживсь, за сорок вже було.
Тепер малі онуки у старого.
- Агов,сусіде, як життя-буття? -
Озвавсь новий сусіда з-за паркану.
Михайло зацікавлено поглянув:
- Заходь, заходь, сусіде! До пуття,
Хоч, може, познайомимось, нарешті!
Той підійшов, на лавці поряд сів.
Не молодий, вже добре посивів.
Погомоніли: хто ти, що ти, де ж ти?
Коли ж питання дід усі задав,
Тут вже сусіда черга наступила.
- Хотів спитати, втриматись не сила:
Що це за квіти? Де ти їх узяв?
Дід подививсь навколо, усміхнувсь:
- То це гвоздика, рідка в нашім краї.
Бач, як червоним полум’ям палає?!
А де узяв? Ще досі не забувсь,
Тож розкажу історію кумедну.
Нікому тільки щоб не говорив,
Як навкруг пальця хтось мене обвів,
Бо то єдиний ви́падок у мене.
Було то років двадцять з чимось тому.
Уже я лавку й досвід гарний мав,
Уже й помічника для себе взяв,
Аби хоча б вправлятись біля дому.
Уже й маленька донечка росла.
Дружину ж я ще при пологах втратив.
А часу на усе де ж було взяти?
Та донечка для мене всім була…
Якось надвечір гість прийшов у дім.
Сказав, що кума мого добре знає.
Свирид, мій кум, в Черкасах проживає.
Отож, до ночі засиділись з ним.
Про те та про друге погомоніли.
І він мені, між іншим, розповів,
Що кілька літ у Франції провів.
Ти пам’ятаєш, був час, говорили,
Що їх король найняв був козакі́в,
Аби іспанців помогли прогнати.
Тоді туди їх подалось багато.
Богдан Хмельницький,кажуть, їх водив.
Чи так, чи ні, того, на жаль, не знаю.
Так от, той гість мені і розповів,
Що теж з Богданом в той похід ходив,
Повоював у тім чужому краї.
Якийсь там Дюнкерх облягли вони.
От уже назва, язика зламаєш…
Тут хто з нас далі Києва буває?
А так далеко?! Скільки дивини,
Казав мені той гість нічний, побачив.
Урешті-решт фортецю ту взяли.
Місцеві перелякані були.
Лиш шаровари хто уздрів козачі,
Ховалися по ямах, погребах.
Іспанці ж дружно у полон здавались,
Життя порятувати сподівались.
Тож козаки пройшлись по їх торбах.
В одній і гість мішечок був знайшов.
Легенький зовсім. Звісно, що не злато.
Але ж непотріб хто буде тягати?
То ж кинув собі в торбу та й пішов.
А потім вже, як добре роздивися,
То там насіння виявив якесь.
Хотів спочатку викинути десь.
А там з якимсь купцем розговорився
І той сказав: насіння не просте.
Це ж та гвоздика, що зі Сходу возять.
Вона ціною вироста в дорозі,
А до Європи так ціна зросте,
Що за мішечок можна все купити.
Купець узяти сам пропонував
І ціну гарну, як на те, давав.
Але козак боявсь продешевити.
Тож не продав. А з часом і забув.
Війна ж, воно як водиться, тривоги.
Тут вижив у бою і слава Богу.
А вже як в Україну повернув,
То і згадав про той мішечок в торбі.
А це до мого кума зазирнув,
А той йому, між іншим, натякнув,
Що я би дав за нього гроші добрі.
І він мішечок, справді, дістає.
Принюхавсь я до нього, придивився.
Гвоздика, правда… Ну, я і купився.
От, думаю, де щастячко моє.
Рішив в садочку диво розвести.
Та й зможу ним у лавці торгувати.
Уже і уявляв собі лопату,
Якою буду грошики гребти.
Посіяв навесні, але зійшло
Зовсім не те, на що я сподівався.
Хоча я іще довго придивлявся,
А раптом?! Та дарма усе було.
Злий, що себе дав легко провести,
Рішив косу́ узяти і скосити…
Аж донечка: - Ой, тату, які квіти!
Такі гарненькі ти в саду зростив!
Я вийшов, глянув… в мене відлягло.
І, справді, гарно. Гроші наживнії.
Як донечка від квітів тих радіє,
Чому́ я маю хмурити чоло?
Так і зостались квіти ці чудні.
Тепер дочка́ за ними доглядає.
А я погляну часом та й згадаю…
Хоч не жалію. Віриш? Зовсім ні.

Батьківське обійстя вбране у бузок,
чутно віддалік, як пахне м'ятно.
Стежку застелив лапатий моріжок
від воріт аж до порога хати.

У пустій домівці вивітрився  дух,
стихли звуки спогадів минулих.
Від глухонімої тиші дім оглух,
точить шафи міль, як шашіль вулик.

Тут ніхто не дасть напитися води,
зі слізьми до хвіртки не проводить.
Біля тину безпритульний кіт рудий
гріє смуток на старій колоді.

Облетіли квіти на моїм віку,
ждуть на кладовищі батько й ненька,
а я все шукаю щастя у бузку -
п'ять махрових пелюсток синеньких.

12.05.2020р.

Зачарую, заворожу
І засиплю пелюстками
Скільки схочу, скільки зможу,
Килим встелю під ногами.

Заворожу, зачарую,
Підкорю серця я ваші,
Бо творить красу люблю я
І подарувати щастя.

Все я вмію, все я зможу,
Щоб нести всім радість світлу.
Я - весна, чаклунка, звісно,
Зачарую, заворожу.

2020 р.

Проклинаючи некомпетентність слідчих
у питаннях справи не своєї,
я вже впевнений – мене охопить відчай,
як якогось урку в мавзолеї.

Я вже бачу відстані тюремні
поміж мною і тобою, слідчий.
Гомоню премудрості даремні
і впадаю в віршів вічний звичай.

На колоді перед нас калюжа,
чорна-чорна, як печаль зимою.
Скільки ж ти калік перепаплюжив!
Краще познущайся наді мною.

Не докрапав віск свічок небесних.
З них ліплю я віршів обеліски.
Скоро зашумить – і крига скресне –
вип’єш кров, як добру юшку з миски.

На вівтар біди поклав ти камінь,
щоб забили ним невинну душу.
Як ікона, у віконній рамі –
тінь забута…
Я згадати мушу.

8 лютого 2004 р., Київ

Підступна Пристрасть
сповнена Стражданням,
Вона штовхає
до пекельних Врат
І прирікає Вірність
на заклання,
І краплі крові
на шляху горять,

Тримають міцно
Щелепи Жадання,
Та Зов Кохання
очищає кров,
Стають слабкими
підступи, страждання
І залишається лиш
Пристрасна Любов!

Даруй Коханій Віру
в Майбуття,
Не викликай
у Милої докору,
На кожний порух,
на бажання зваж,
Нехай
світанок буде світлим
ваш,
Зі злом не може бути
договору...

Кохання, Вірність -
символи Життя!

Знов тішуться вишні прийдешньому травню,
ген, сонячний зайчик  стрибає в гіллях.
В блаватному небі  назустріч коханню,
розправивши крила, летить білий птах.

Каштанові світочі пахнуть ваніллю,
парфумів таких ти не знайдеш ніде.
Кружляє за обрієм вітер свавілля
над вежами світу стрімке  па-де-де.

Земля благодатній погоді радіє,
кульбабові зіроньки світять в траві.
В душі оживає квітуча надія,
цитринові роси - перлини живі.

І стукає серце відрадно і лунко,
просвітлено,  чуйно, цілющим дощем.
Від дотику щастя цукровим цілунком
я тану в любові, мій радісний щем.

05.05.2020р.

Було за царських, кажуть, ще часів,
Коли селян за кріпаків тримали,
Сікли до смерті, а чи продавали,
Чи то міняли на коней та псів.
Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
Як його звали, то ніхто не знає.
Але був «прогресивним», кажуть, він,
Бо у «Європах» побував колись,
Усякого нового надивився,
Жорстоко із селянами не вівся,
Над книгами ученими трудивсь.
З сім’ї у нього лиш дочка́ була
(Померла жінка, наче, при пологах).
Землі не так багато бу́ло в нього,
Всього чотири, начебто, села.
Він мав маєток, у якому й жив,
Великий парк із садом біля нього.
Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
Хоча наукам різним сам учив.
Така красуня батькова росла!
Вже й молоді сусіди задивлялись,
Підтоптані теж часом прицінялись,
Бо ж і в столиці б між красунь була.
Забув сказати, батько побував,
Поїздив свого часу білим світом,
Багато чого перейнявши звідти,
Свою доньку Віолою назвав.
Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
Чи то в Міланах, чи в других краях.
Та ж «прогресивний» - говорив же я,
Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
Щоправда, нянька, що вже простота,
Язик свій, як то кажуть, не ламала,
Фіалкою дитину називала,
Так у селі казала – хто питав.
І жінка доньку так, як слід гляділа.
І бавила дитя те, як своє,
І порошинці впасти не дає.
Своїх не мала, то ж чуже любила.
І виросла та батькова краса
Висока, горда, всім навкруг на диво,
Вдягалась не багато та красиво.
А що вже руса довгая коса!
В маєтку не любила довго буть.
Щоранку конюх запряга бідарку
І вона їде – холодно чи жарко
Аби повітря вільного вдихнуть.
Та якось з нею трапилась біда:
Десь у багнюці колесо застрягло.
А бідна конячина тягне-тягне,
Але бідарка все сильніш «сіда».
Що їй робити? Тут іде якраз
Якиїсь перехожий по дорозі.
«Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
Давайте, перше винесу я вас».
Ступив в болото і на руки взяв,
Поніс легенько, як пушинку, наче.
А вона в очі оглянула юначі
І, мовби, світ її ураз пропав.
В його блакиті потонула вмить,
Забула взагалі, чого хотіла.
Отак би на руках його сиділа,
Щоб міг її усе життя носить.
Він на сухе її вже опустив,
А вона все ще мріями літає.
Юнак знов до багнюки повертає,
Руками ту бідарку підхопив
І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
Уже стоїть бідарка на сухому.
Вона і каже юнаку отому:
«Кому спасибі маю говорить?»
Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
Миколою батьки мене прозвали».
Та усмішка її зачарувала
Та й чуб же кучерявий на чолі.
«Приходь до парку як зоря зійде,
Обов’язково. Я чекати буду».
«Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
«Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
По аромату. Чуєш, який сильний.
Це мені тато з Франції привіз!
Отож, усі надії на твій ніс».
Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
Коли зоря на небесах зійшла,
Микола вже стояв побіля парку.
Із дня іще в повітрі було парко,
Доносивсь ледве гамір від села.
Юнак пройшов доріжкою і враз
Відчув уже знайомі аромати.
Недовго довелось її шукати.
Вона його побачила, знялась,
Неначе птаха, миттю підлетіла:
«Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
І голосочком ніжним та м’яким
Ще щось до нього тихо шепотіла.
А він до їх слів не дослухавсь,
Лише узяв долоні в свої руки.
Так і стояли. Лише серце стука,
Як то бува, коли хтось закохавсь.
Вони стрічались ледь не кожну ніч,
Про щось собі тихенько гомоніли,
А більш на зорі в небесах гляділи,
Що сяяли, немов мільйони свіч.
Й щасливими від того лиш були,
Що серця стукіт поряд відчували…
Та злії люди якось про те взнали
І панові негайно донесли.
Той розізлився: як кріпак посмів
До його доньки, підлий, залицятись?!
Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
Віолу у кімнаті зачинив.
Миколу ж слугам повелів схопити
Та до маєтку силою вести,
А тут серед подвір’я роздягти
І батогами, як худобу, бити.
А потім хлопця в рекрути віддав
Аби в селі і сліду не лишилось.
Віола і просила, і молилась,
Аби лиш батько хлопця не чіпав.
Усе дарма. Пан батька переміг.
Вона ще довго плакала по тому.
А він не випускав її із дому,
Не дав ступити, навіть, за поріг.
А якось заміж йти їй повелів
За геть старого зовсім генерала.
Вона йому нічого не сказала,
Хоч він чекав від неї гнівних слів.
Вночі ж з вікна спустилася була,
Пішла на річку й кинулася в воду.
Не захотіла дарувати вроду
Тому, кого кохати б не змогла.
І поховали дівчину в парку́.
Хоч батько плакав та що міг змінити,
Доньки́ своєї вже не оживити,
То хоч могилку матиме близьку.
Микола ж у солдатчину попав.
Якраз війна із гірцями велася.
Вона цареві зразу не вдалася:
То наступав, то скоро відступав.
В однім бою Микола у полон
Потрапив до місцевого абрека.
Його у гори завели далеко,
Там ноги закайданено було.
Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
Важкі веліли камені носити,
Щоб схили неприступніші робити.
Й він від зорі і до зорі робив.
А у абрека теж дочка́ була.
Побачила у хлопця очі сині,
Глибокі, мов два озера в долині
І серця свого стримать не змогла.
Приходила, приносила щось їсти,
Щоб батько лише не уздрів того.
Лишала і ховалася бігом,
Хоча здалеку й поглядала, звісно.
Дізнався батько, хтось йому сказав.
Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
«Поглянь, які блакитні очі в нього…»
Привести хлопця батько наказав
І, доки міцно юнака тримали,
Ножем він очі вийняв голубі
Та кинув доньці: «Забери собі,
Коли так сильно до душі припали».
А юнака прогнати геть велів.
Нехай іде, десь у горах загине.
Та доля пожаліла його, видно,
Загін солдат він незабаром стрів…
З сліпого, звісно, ну, який солдат,
Отож його із війська відпустили.
Й пішов він світом в Україну милу.
Вертався із москальщини назад.
Та про Віолу думав увесь час,
Хоч розумів: такий він їй не треба.
Але думки погані гнав від себе…
І десь перед Купалою якраз
Прийшов, нарешті, до своєї хати.
Ступив на рідний стомлено поріг.
І серед хати, мов чужий, застиг.
Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
Як сльози мама виплакала вже
І сина заходилась доглядати:
Вдягла у чисте, стала годувати,
Все цокотіла. А його ж ножем
Питання в серце штрикало постійно.
Аж ось уже не стримався, спитав:
«Як там дочка́ у пана? Все літа?»
«Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
І синові усе розповіла
Про ті чутки, що між людей ходили.
«Але, матусю, де ж її могила?»
«В парку, говорять люди із села».
І він схопився миттю, щоб іти.
«Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
Та чи слова зупинять в його горі?
Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
Але дійшов, доріжкою іде
І раптом чує: аромат знайомий.
І щось таке прокинулося в ньому,
Немов його за руку хтось веде.
Сів у траву біля могилки він,
Провів рукою: квіти якісь, наче,
І аромат від них, аж серце плаче.
І видається, що тут не один.
Вона, Фіалка, поряд біля нього.
І сльози по обличчю потекли…
Ті квіти, що над нею проросли,
Фіалкою назвали після того.

Відірваний рукав чи комірець,
дірки́ на шта́нях, спе́реду й сідницях –
останнім часом майже що взірець!
Жахливі жести, рухи, руки, лиця…

Корону носить підле і пусте,
у пазусі цеглина, навіть бита…
Коронавірус – може саме те,
аби нахабний ша́баш зупинити?!

І
Океаном вертких дощів
розперезаний травень впору.
Вчора крильно бузок розцвів —
той білявий і світлочолий.
ІІ
Вишнім небом дарунок мій
обцілований — мить повтору...
«Закохайся... постій... мерщій...» —
біло-білий бузок говорить.
ІІІ
Ну, а може, це галас мрів
у висотах каштанолисту,
де шпаки заправляли спів
у галантну світання іскру?
ІV
Ясноокість — густий напій,
і музи́ки весни троїсті.
...Віднедавна ти — шепіт мрій,
а неначе вже років... з двісті.
V
Океаном вертких дощів
розперезаний травень впору.
«Закохайся... постій... мерщій...» —
біло-білим бузок знадвору.

2020

Птахами, піснями повстань
рішуче і пристрасно, травню!
Розкішно розквітне каштан.
Прекрасну рослину прославлю,
що втілює ніжність і міць,
і скоро повсюди запалить
нескорене полум’я свіч
ворожі шоломи й жупани.

Каштан над садами цвіте,
а я над словами працюю.
Він місто смішне і смутне
і юну тендітну красуню
від вірусу порятував −
огниста, весела, барвиста!
Каштан – кошовий отаман
весняного славного війська!

03.05.2020

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.

Соловеєчку-пташино,
Ти співаєш на калині,
Розсипаєш свої трелі
І журливі, і веселі.

Душу заворожиш ними,
Соловеєчку-пташино.
Вранці я вікно відчиню,
Щоби слухать твою пісню.

Та увечері витьохкуй,
Серце знайде тоді спокій.
Хай не змовкне в Україні
Диво-пісня солов"їна.

2020 р.

Будують і гризуть вітри
чужою кров’ю вмиті ґрати.
А ти, хламидище, помри!
Яке ти право мав карати?!

Смерть – жах, спотворення святе,
здивоване зачаття роду.
Нехай її проклянете́,
але вона тримає моду!

За те й помри. Лишайся тим,
чиї повицвілі очата
за тим серйозом золотим
побачать смерть, зустрівши ката.

25 квітня 2004 р., Київ;
14 вересня 2004 р., Богдани́

Позаду залишився Іловайськ,
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.

– Нас не дарма звела планида
і доля в нас тепер одна, –
ти говорила. – Краєвиди
смакують з келихом вина!

Іще попереду немало,
чекають нас нові краї! –
надію щедро дарувала
і ти ж… позбавила її.

Лунає ще твоє «forever»,
та я планиду не клену –
дивлюся як ростуть дерева
і чую тишу… неземну.

Мініатюра


Ти така молода, ти зробила з дитинства
лише півкроку …
Із твоїх зіниць бездонних
вихоплюються
спалахи жаху…
Шепочеш: «Не вбивай, будь ласка,
не вбивай!»

Ти неймовірно жити хочеш, то скажи
чому
життя нівечиш власними руками,
розвіюєш
за вітром самознищення,
за суховієм
руйнації?
Просиш не забирати життя,
яке сама
мордуєш по-звірячому…

Ледь зробила з дитинства
півкроку, а вже заціпеніла твоя
душа
більше,
ніж мумії пошерхлих пірамід?

Ти жити прагнеш, щоб життя своє
катувати страшніше
за муки пекельні…

Чому?

Проста Ромашка,
Нарцис - пихатий,
стріла Амура -
біль під ребро.
Чужа домівка -
нерідна хата,
на передпліччі -
ганьби тавро.

Нічим не гірша,
за інших жінка,
усмішка щира
і сум в очах.
Картата доля,
душа - пір'їнка,
блакитна мрія -
у небі птах.

Багато зливи,
та мало сонця.
На довгій ниві -
будяк, пирій.
Святого хліба
черства окрайця,
з добром і дідьком,
не рівний бій.

Нудна платівка -
нестерпна осінь,
чорнична суміш
хмар дощових.
Сліпе безсоння
і крах відносин,
сльоза на згадку,
удар під дих.

Причастя, сповідь, 
завіт в конверті,
у шафі крижма,
тюль на труну.
Просила в Бога
легкої смерті,
а Він зненацька
послав - весну.
09.05.2020р.

               І
Історії заварює війна,
а нам усе, – ой любо, братці, любо!
Одні лягають, бо усім, – хана,
а інші мають показати зуби.

               ІІ
Табу не угамовує братву –
ані еліту, ані пієтети,
ані політикана чи поета...

Скипає зайва піна наяву,
якщо лихе видумує сонети,
а немічне хапає булаву.

               ІІІ
Буває, що й аматори застою
ідуть у люди з легкої руки,
і носяться із торбою такою
як із передмовою, – на віки.

На деякі труди немає ради,
але у тебе місія така –
лихому показати кулака,
а чуйному у всьому помагати.

І думаєш, – навіщо це тобі, –
коли на слово щирої поради
як подолати непомітні вади,
лише готуєш ворога собі.

Оцінка цій опінії – зеро.
Якщо за неї ми «печемо раки»,
то краще уникати небораки.

У кожного лише своє тавро.
Пасує мові голосне перо.
Глухоніме лишається ніяке.


05/20

Бабусеньки усі та матері
Сьогодні своє свято відзначають.
Хай проживають в злагоді й добрі
І горя та біди вони не знають.

Торкнемося губами їхніх рук
Ніжних і теплих, трішки шорсткуватих.
Не відати вам, ріднії розлук,
А діток та онуків зустрічати.

Хай люблять і шанують вони вас
Та поспішать приїхати скоріше,
Щоб невблаганний та нестримний час
Гірку сльозу утрати не залишив.

2020 р.

І погас вогник.
То й що?
Якщо свічку палиш кожен раз?
Сплатити вірою не можна.
Я тільки хочу зрозуміти,
навіщо нам вогонь…
А в склепах,
де пообгризено кістя́
(людське!
Людьми!!!)
невже не вогник був?..
Увечері
і по вече́рі
як свято, любі друзі, сидите!
Ви не голодні?
Ні?

неділя, 25 квітня 2004 р., Київ

Аж прожогом для діда вождя замінив поводир
Півстоліття тому, як життя перетнуло екватор.
Вже і правнук доріс, щоб «приносити склянку води»,
Бо старіє дідусь і ходити йому важкувато.

Все одно він ніколи на жоден парад не ходив.
Між стрічок і гвоздик не блищали дідівські медалі,
Не тягнуло туди, де злилися в єдиний мотив
П’ять мільйонів пісень, що з роками все далі і далі.

Не бентежили пам’яті тіні тієї доби,
Не бентежило й світло, бо дід і його вже не бачив –
Він погані думки як цвяхи, що стирчали, забив.
Він старечо радів, бо в житті усе склалося, наче.

Ювілей Перемоги. Провідують батька сини.
Патетичні слова, а до слів раритетні дарунки.
І розчулений дід обережно торкається них –
Карболітова лампа… У діда здригнулися руки.

Війни останній день,
здається звір кривавий,
Скінчилася війна -
іще горять заграви...

Останній день війни,
та шаленіє зброя,
Надія на життя -
спокуса для героїв.

Цей мирний договір,
мов нетривка абстракція,
Для звіра, як багнет,
лиха капітуляція.

Ну як же так: вже мир -
війни живе отрута,
Смерть хижо мерехтить,
на серці туга-скрута.

Вже на папері мир,
та рищуть хижі зграї,
Хоч скінчено війну,
бої іще тривають!

Йдемо дорогами війни
яку вже сотню довгих років,
втрачаєм доньок і синів,
стікаєм кров’ю крок за кроком…

Не відпускає нас вона
і пам’ять не дає спокою.
Війна… Триклята ця війна!
Як розпрощатися з тобою?

Як не утрапити у вир?
Де вірна в майбуття дорога?
Запам’ятаймо: справжній мир –
дає лиш справжня перемога!

09.05.2020

Тих, хто кував у 45-м Перемогу
Залишилося дуже-дуже мало.
Але живі вони в серцях нащадків
І пам"яті свіча не гасне, слава Богу.

Хай мир панує й нині в ріднім краї,
Поля засіяні не мінами, а хлібом.
А ми пишаємось онуком, батьком, дідом,
Герої ж бо ніколи не вмирають.

2020 р.

Лаштує підлість гешефти з казусів,
А профіцит із гучного галасу...
Заснув сусіда в жіночій пазусі
І мостить в заполочі щур гніздо.

Сьогодні тризна. В сяйного сонечка
Не усміх приязний, а чорна посмішка,
Дорога істини в тéрнах, ох важка,
Кричать еринії: “ Спинися! Стоп!

Живи спокійно!”. Та колють парості
Сумління, честі, відповідальності...
З очей останню краплину радості
Зронив, як брилу, важку й тверду.

Зостались трута і стріли лютості,
Бажаю помсти! Вогню — не мудрості!
Душа задубла в льоду нечулості,-
Чекайте, біси. Я вже іду.

Холопи кланяються ординцеві,
А я віддячу за смерть сторицею
Чортяк святитиму в пеклі крицею,
З-за рогу в спину вжену кинджал.

Немає прощення (воздасться кожному)
Й пощади племені зловорожому:
За око — око, усе по Божому,
Все інше - слабість, нещир, олжа...

09.05.2020р.

таліон — рівна міра покарання, застосовувалася в законах Єгови, Хаммурапі тощо.

Ти життя в пеленý збирала:
роси, сльози, німби, фібри.
Лантух тепер ущерть.
І не лякає смерть?
І не лякає смерть.

Чому ж я, леле-бабусю,
смерті твоєї боюся?
Я з пелени твоєї
ноги спустив на землю,
я із руки твоєї
спрагу мою гамував.
Не перекриє й гребля
поту моїх предків –
кожен твій день казав.
Мову моїх предків
Бог мені не подав…
переказала бабуся,
переспівала бабуся.
І от я тепер став.
І от я тепер став?

Леле, прошу, не треба
очима мріяти небо.
Ти зашепчи мені ляк.
Дай з пелени – роси.
Дай з пелени – сльози.

Бо як я тоді, як?
Бо як же тоді, як?

11 січня 1992 р., Київ

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди.
«Дядьку, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

P.S.
Живемо на відстані війни.
Так хочеться,
Щоб відстань та була позаду.
Якомога далі.
Десь на межі історії та міфів.

На Раші не міняється нічого.
Агонізує азія-ордло.
Вода у Крим вартує дорогого.
Конає до коронування свого
у бункері «обнулене пуйло».

Усе завоювали яничари
і то, – «одній Росії завдяки».
Героям захотілося на нари.
Охляли печеніги і хазари –
неумирущі бойові полки.

Усіх собою заміняє бацька
у ролі всесоюзного царя...
та заважає нація козацька,
якій пасує «шапка мономаська»
на голові паяца-упиря.

Парафія очікує параду...
цар попереду а народ позаду.

Добилися оказії сябри –
позбутися азійської мари.

Але юрма воліє до упаду
піарити червоні прапори.

08/05/20

Легенда зовсім коротенька
Оце згадалася мені.
Жила дівчина молоденька
В селі звичайному однім.
Росла з дитинства сиротою,
Батьків Господь давно забрав.
А була ж гарною такою,
Що кожен хлопець позирав.
Про щастя мріяла небога,
Нелегко бу́ло їй одній.
Все виглядала на дорогу,
Чи принц не їде на коні.
Принц не приїхав…Замість нього
Татари вскочили в село.
Не врятував Господь нікого,
Села, неначе й не було.
Взяли в сирицю і дівчи́ну,
Погнали шляхом Чорним в Крим.
Татарський спис штовхає в спину,
Все далі й далі рідний дім..
Іде нещасна, гірко плаче
Над молодим життям своїм,
За щастям, що вже не побачить,
Бо розминулася із ним.
І сльози рясно землю кроплять
По її босому сліду,
А сльози горе її топлять,
Не відвертаючи біду.
А через рік там, де сльозина
Гірка упала(диво з див),
Зросла у полі цибулина.
Мабуть, Господь так повелів,
Щоб ми й тепер не забували
Про тяжку долю тих усіх,
Що гіркі сльози проливали,
Коли татари гнали їх.
Бува, розріжеш й сльози котять.
А ми й не знаєм до пуття:
Ті сльози є слізьми скорботи
За їх змарнованим життям.

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.
Та Бог сказав йому:
«Син твій, якого замість тебе
На престол посадовлю,
Він побудує Дім для імені Мого».
«Все є, щоб збудувати Храм.
Постарався батько. Та й друг його Хірам,
Цар Цорський, хоч і сьогодні
Готовий прийти на поміч.
Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
Подумки виправдовувався Шломо.-
Вийшов якось з палацу цар і без охорони
Помандрував нічним Єрусалимом.
Недовго так ішов у безгомінні,
Як раптом бачить: два чоловіки
Ідуть навстріч один одному.
І кожен трима важчезний сніп.
«Куди це ви, добродії, пори такої?-
Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
Знітились чоловіки перед царем,
А як оговтались, розповіли таке:
Брати були вони. Разом обробляли землю,
Залишену у спадок батьком,
Вирощене домовились ділити пополам.
От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
«Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
Віднесу йому з десяток снопиків!»
Тої ж ночі і старшому не спалось:
«Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
Отак тихцем ходили брати тої ночі
Один до одного, доки не стрілися з царем.
Слухав Шломо таку незвичну оповідь
І думав про свою родину:
Амнон згвалтував сестру Тамар...
Авшалом помстивсь і став супроти батька...
Адонайя проголосив себе царем...
Та й сам він не такий уже безгрішний...
А всьому виною – трон. Один на всіх...
Кожному так хочеться владарювати.
Ні, не може буть братерства біля трону...
...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
«На цьому місці буде Дім Господній!»

Я дивуюся, що вже четвертий рік
полягає у безодні часу!
Господи, те все, що пристеріг,
не зганяй у балакучу масу!

Не струми єлеєм, не гальмуй
часточкою мертвого потоку.
Дай мені сльозу за вдячний сум.
Дай мені хоч ще чотири роки!

7 лютого 2004 р., Київ

Воркотіли-туркотіли
Біля хати голуби,
Ніби всім сказать хотіли:
-Ти люби, люби, люби.

Так, як вмієм ми кохати,
То не кожен зможе з вас.
Щастя вміти дарувати
Слід повчитися у нас.

2020 р.

Про вік не питаю, бо видно і так,
Що він іще тільки окреслює віхи,
Як в юності мрійній усякий юнак,
Позбавлений втоми й жадаючий втіхи.
Усе йому в радість і все до снаги –
І сіяти хліб, і долати загати,
А раз так прихильні до нього боги,
То мають покірними бути й дівчата.
Але я не заздрю поривам чужим
Устами й руками земне заграбастать,
Коли вже багато і весен, і зим
Борги повертаю за пізнане щастя.
Про смак поцілунків забули вуста
І руки болять, наче зранені крила, –
На жаль, нетривала пора золота
Вогнем спалахнула й розвіялась пилом.
А потім зажевріла тьмяно уже,
Мов пізня зоря у ранковій блакиті, –
Щоденно дивлюся на щастя чуже
І більше не можу його розділити…
05.05.20

До крамниці збройової
молодик заходить,
З виду він -
"батяр конкретний",
Вздовж вітрини
бродить.

"Кольти" є у вас
серйозні?"
"Все що треба -
маєм,
Вам набоїв шість,
чи вісім?" --

"Почекай, Хазяїн! -
підійшов до телефону,
набирає номер, -
"Гей, це банк? Скажіть,
будь ласка,
Скільки в охороні
чоловік у вас працює -
Шість чи вісім,
друже?
Повторіть ще раз,
люб'язний,
Це важливо
дуже!"

Сьогодні, в день закінчення війни,
у скону день найбільшої із воєн,
перед очима Неньчині сини,
і в першу чергу – невідомий воїн.

А скільки їх, що канули в пітьму,
у бездну провалилися навіки.
Кляну війну, ту прокляту війну!
Ті горя, поту, сліз кривавих ріки…

А скільки тих, що згинули в полях
і стали українським чорноземом…
Їх кров’ю щедро зрошена земля
іде на продаж… Та уклін доземний

десяткам, сотням тисяч юнаків,
що скошені упали на півкроку,
сформованих кістлявою полків
у ці сімдесят п’ять непевних років.

Схиляю голову, та серце тисне біль
за ненароджених, убитих і померлих,
а ворог знову б’є і б’є у ціль,
та ще й з трибуни розсипає «перли»…

Ішла війна та – за життя, на смерть,
а переможці – там, на полі брані.
Терпіння чашу сповнено ущерть –
кінчать пора її, панове й пані!

Пом’янемо́ полеглих на фронтах,
невидимих, невизнаних, забутих,
за Україну хто віддав життя.
Загиблим – пам’ять вічна. Смерть іудам!

Потяг кричить ізраненим динозавром
Білий ретривер вирвався на свободу
Знову весна - і немає шляху назад
Впала зима у спогади ніби в воду
Треті ще не виспівують солов’ї —
Трелі рано виводити світанкові
Світ потребує віри, а я любові
Світ потребує сили, а я сім‘ї —

Діти — далеко, пахне їм дим кострища —
Пораються в садку — розчищають хащі
Смажать зефір, фільмують як вітер свище
Шлють мені фото, міряються хто вищий
Я — догоряю. Падає сонце в пащу
Леву й потроху зводиться на нінащо

Вранішня зірка гасить примари нічні
Пуп‘янок кожен тягнеться до Бога
Світ потребує віри, а я нічого
Світ потребує сили, а я вже ні

Козак збирався у похід далекий,
За гори й ріки у краї чужі
(Що, навіть, назви вимовить нелегко),
Де у той час взялися за ножі
Французи та іспанці. Щось ділили,
Та розділити, мабуть, не змогли.
Отож козаків в поміч запросили
Аби козаки їм допомогли.
Король французький гори золотії
Їм обіцяв. Чому б і не піти?
А то, дивись і шабля зіржавіє.
Пита дівчину, що їй привезти
З країв заморських від щедрот французьких
Коралі, персні, злато чи шовки?
- Ти сам вернись! - Ну, звісно ж, повенуся,
Хіба ж то, люба, ми не козаки?!
А дівчинонька сльози утирає
На козака із сумом погляда:
- То привези мені з чужого краю
Незнану квітку… Дні, немов вода
Спливали, відміряючи розлуку.
Вона чекала, він десь воював,
Вивчав нелегку воїнську науку,
Її прохання теж не забував.
І якось у перерві між боями
В однім садочку квітку він уздрів.
Аж засліпило. Як прийшов до тями,
Господаря продати попросив.
А той ніяк не може зрозуміти
Чого від нього хоче цей солдат
Чужинський. Щось показує на квіти.
Поки дійшло, що той проха продать.
Пішов, приніс із хати цибулину
І, навіть, грошей брати не схотів.
Мовляв, порадуй, парубче, дівчину
Красою із невідомих країв.
Козак ту квітку – подарунок милій
Побіля серця увесь час тримав
І це, неначе, додавало сили.
Він з нетерпінням зустрічі чекав.
Та доля по другому розсудила –
Його чекала зустріч не така:
У чистім полі куля налетіла
І попід саме серце козака.
Вмирав козак далеко на чужині
Та все свого товариша прохав
Аби дівчині в рідній Україні
Він оту квітку дивну передав.
Товариш вірний в рідну Україну
Привіз привіт останній козака.
Лише одна маленька цибулина
В дівчини від коханого в руках.
Вона її в садочку посадила
Сльозами землю щедро полила.
Як на могилку кожен день ходила.
А навесні та квітка розцвіла
Така ж червона, як і кров козача
Пролита у далекій стороні.
Цвітуть тюльпани й серце моє плаче
Легенду цю нагадує мені.

Тихо-тихо вечір плине
у обіймах самоти.
Трусить зорі ніч полинна
і запалює мости
ліхтарями над рікою -
срібна стежка по воді.
Місяць зачерпнув рукою
хвилі чорно-голубі.
З неба кинув оксамиту
на мережку берегів -
затуманену, розмиту.
В очереті колосків
ледве чутно шамотіння,
плескіт ряски, крик ропух,
там луною за корінням
верболозу. Вітер вщух,
не шелесне, кожен шерех -
звук на віддалі руки.
Бачить сни рожеві берег,
пароплави, маяки,
море збуджене, бездонне
і солоне, мов ропа.
Не напиться, човен тоне,
дощ неквапно накрапа.
Канули в пустій безодні
діаманти зір, гряди -
відшукай сліди Господні,
світе, в дзеркалі води.



 

Узявся зелен-травень пишноцвіттям,
Пташиним співом повняться ліси,
Весна панує над усеньким світом,
Дух перехоплює ж бо від її краси.

А пахне як навколо.Така свіжість,
Впиваєшся ти нею, як вином
І розливається у серці твоїм ніжність,
Яке так хоче дарувать добро.

Ой, весно, весно.Кличеш до люові
Ти юного й того, хто у літах,
Щоби вогонь кохання не зачах,
Спалахував яскраво знову й знову.

2020 р.

Різкий штрих. О́браз.
Герой, доведений до конвульсій,
втрачає все.

Оглядна зала озирається на мене.
Оплески, тупіт ніг, охорона правопорядку.

Актор встає і кланяється.

Взяти таке за руку – гидко.
Однаково, що цілувати покійника – противно.

Хай пишуть, чия заслуга.

22 вересня 1993 р., Київ

Уже минає, певно, рік,
як скоїла ти злочин,
адже не дивишся в мій бік
і слухати не хочеш
про те, що я живу без зрад
тобі дивакуватій, -
і лиш тебе єдину рад
хоч зрідка зустрічати...
Тобі радіти звіддалік
продовжую охоче,
хоч ти й не дивишся в мій бік
і слухати не хочеш...
01.05.20

На землі широкій
Тисячі доріг.
Рве їх шторм жорстокий,
Замітає сніг.
Є доріг без ліку,
Та веде котра
У країну мрії,
Щастя і добра?

Люди йдуть світами,
По морях пливуть,
Що вони шукають?
Що вони знайду́ть?
Чи краї казкові
В дальній стороні,
Чи пристанок вічний
На морському дні.

Падають в дорозі,
Хто не в силі йти.
Їм не повидати
Чарівні світи.
Але інші вперто
Йдуть за виднокруг -
Непідвладний смерті
Споконвічний рух.

Вже не вистачає
Місця на землі.
Десь мене чекають
Білі кораблі.
Білокрилі чайки
Крають синяву́,
Б’ють у берег хвилі,
Наче наяву.

І нехай до моря
Ще багато верст,
І мені незнаний
Штормовий норд-вест.
Я дійду до щастя,
Де воно не є,
Щастя неповторне
Лиш одне – моє.

1977-2020.

В глибокій балці степовій,
В колючих заростях тернових,
Де з літа кублилося змій,
А взимку килим сніговий,
Що й вибратись не буде змоги,
Як, не дай Боже, забрести,
Жив полоз у норі глибокій.
Навколо аж на три версти
Хто би наважився пройти?
Бо лиш зачує клятий кроки,
Вилазить миттю із нори
І суне навперейми шляхом.
Підніме пащу догори
Аж сиву, бо уже старий
І очі впірить у невдаху,
Що балку ту не оминув,
Хоч, може і казали люди
Та не повірив чи забув,
Та і прямцем собі гайнув,
А шлях прямий легкий не всюди.
Повзе той мій, земля дрижить,
Худоба казиться від ляку.
Хто не з лякливих – побіжить
( Де дітися, як хочеш жить?)
І мчить щодуху неборака.
А змій за ним слідом жене,
Бо ж його спокій потривожив.
Високий камінь омине,
А через вибалок майне,
Здається, що й злетіти може.
Добро, як хто секрета зна,
До сонця кинеться втікати.
Світ сонця змію, як стіна,
Він враз у морок порина,
Засліп і змушений вертати.
Бо дожене, із ніг зіб’є,
В обійми стисне і задушить
Та й тягне у лігво своє.
Там в тернах стільки уже є,
Хто навпростець надумав рушить
А то заляже на шляху
Колодою в траві високій.
Вичікує, як на лиху,
На свою долю хтось страху
Позбудеться. Чекає доки
Той коня мимо пожене,
Хвостом ударить – з ніг збиває.
Стрілою у траві майне,
Немов косою смерть війне
І порятунку вже немає.
А то ухопить в рот хвоста
І котить колесом по полю.
Кінь легкий ( істина свята)
Не утече, хай хоч літа.
Змій невблаганний, наче доля.
Нащо вже браття – козаки
Не знали ніякого страху:
Ні тур, на зграєю вовки,
Ні камені серед ріки,
Ні турки, москалі чи ляхи
Їх не лякали. Лиш один
Змій-полоз страхом серце повнить.
Тож об’їжджав ту балку він –
Козак десь аж за десять гін
Й хрестився: хай Господь боронить.

Зі стелі, прямо на поду́шку,
спадають маревом вірші́
і неспокійно на душі,
і душу крають лемеші –
за смужкою чергову смужку…

Спустошена душа твоя
на попелищі власних істин,
хоч надкусити, як не з’їсти,
чи круто замісити тісто,
а у фіналі – власне «Я»…

За це і вип’ємо. Нехай
у келиху мартіні грає
і мрії линуть дивограєм
у височінь, до виднокраю,
а на загал – життя кохай!

ГРІХ

Гріх – наче попіл, владний й без законів,
Самотній все, як біль, мов блуд невороття
І всеохопний в лабіринті сказу забобонів,
Геть знурений в глибінь, у зчавлені чуття
Й тихий як ніж, спис безлічі прокльонів,
Що колупають рвань нутра до завиття
І припорошують іржею (аж до сконів)
Так рясно ниву прірви, щиро – в забуття.

Душа – не таїна вчення ісусів чи неронів,
А вирва й джерело з літописів життя,
Тромб несвідомого і павутинь нейронів,
Гній духу втіленого, знань і сприйняття
Добра і зла в собі. Безмежжя і кордонів.
Велич – уявна лиш, а ницість – безпуття
Майбутності. Співзвучність тиші й дзвонів
В Людини пошуках. Крізь гріх і каяття…

Павло Гай-Нижник
6 травня 2020 р.

Що, скажи, це за край?..

За часами услід я у паводі літ
плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
Я не знаю куди - уві сні й наяву
тягне й досі мене хвиля наче траву,
море смерті все ближче і ближче шумить,
і омана вже не відпускає й на мить,
не збагнути чому я запав у пітьму,
прагне серце півмертве довічного сну,
це самотнього розсуду тільки й вина -
помирає любов, залишившись одна.
Що за кара мене у нікуди веде?
Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…

Скибочка Місяця з неба вітається.
Мається, кається, крається ніч…
Подумки дума за думу чіпляється,
тéплістю хату наповнює піч.

Пахне борщем, пиріжками і кашею,
булькає в горщику смачно куліш.
Тéпла хазяйка, як повною чашею,
радо стрічає, запрошує – їж!

Темряву пестять оранжеві сполохи,
лижуть каглу́, зазирають в коми́н.
Тихо… У за́пічку, в теплому подиху,
сушаться валянки – символ зими.

Тепло і гоже… Черінь запишалася,
туляться збоку товсті казани.
Я на лежанці до ранку лишаюся,
піч-господиня навіює сни.