Горішня мрія!.. А слова ж які!
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.

Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра!

А вище – ти, розгадана навпі́л,
для когось зла, для когось сокровенна,
але для всіх – накритий Богом стіл,
хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.

Отож, хіба я спробую тебе?
Горішня мрія вже не за гора́ми.
Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
розкиданий пелюстками між нами.

11 січня 2002 р., Київ

М. К...
Безупинною ходою
Дальні зваблюєш світи, –
Сонцем, вітром і водою
Взимку й літом пахнеш ти.
То тебе голублять хвилі,
То збентежують луги, –
Ти і зараз полетіла
На заморські береги.
Там арабськими дарами
Угамуєш душу й плоть, –
Лиш розлуку поміж нами
Не зумієш побороть.
Бо, привабно-таємнича,
Як закрите портмоне, –
Тільки маниш, а не кличеш
За собою десь мене…
18.01.21

дихати свою зиму
ходити нашубканою та вразливою
пам’ятати що на морозі очі кришаться
шкодувати голубів із відмерзлими лапами
опущеними крилами
і бездомного пса який усе не надишеться
свободою за відсутності вибору бути чиїмось
плентатися на повідку гавкати за наказом
а крига річку накрила кривими латками
і захистила щитками шуги дороговкази
рятуючи чи від вірусу чи від вроків —
однаково в карантин вони безучасні

я вивела пса що зимою уже надихався —
вигулюєм щастя.

17.01.2021

Я цю ніченьку не спав,
Бо сніжинки рахував:
Скільки треба нам сніжинок
Щоб зліпити з них будинок.
Зробимо ще стіл, стільці,
Он які ми молодці!
Чай зготуємо зі снігу,
Білий тортик всім на втіху,
Снігові льодяники,
Біленькі сметанники.
Снігокава і компотик
Так і просяться у ротик.
Ще - зі снігу скатертину,
Хай приходять на гостину
Сніговик й сніговенятка,
І нехай в них буде хатка.

1.
Христа любил и князь Владимир,
Кто скажет сколько тому лет,
С принцессой греческой в Руси мир
Вступал к сердцам Отца Завет.
2.
Христос, сравнив путь Корсунь с Римом,
Средь прочих стад спасая нас,
На поле жизни обозримом
В пропасть не пасть, но пас и спас.
3.
Отцем Небесным князь был избран
Опорою Христосу стать,
Чтоб тьмы кромешной дух был изгнан
И стала дружной Руси знать.
4.
В водах* от Духа принял Киев
И в тот же День** Чернигов*** град
Свет жизни, чтимый и доныне,
Чему Владимир князь был рад!
5.
По праздникам****, как Божья милость
У православных христиан
К Отцу молитва в песнь сложилась
На радость жизни в Духе нам:
+
«Отче наш…»

15-17.01.21 Чернигов

* Почайна реченька – правый приток р. Днепр;
чиста реченька – правый приток р. Десна в то время у рощи, в настоящее время это берег озера Монастырское у Святой рощи, а чиста реченька, подсыхая, превратилась в озеро Святое.

** День Успения Пресвятой Богородицы, четверг, 15 августа 989г. от Р.Х.

*** Чернигов второй по значимости после Киева из городов Руси и был в этом статусе с конца IХв. вплоть до монголо-татарского нашествия в 1239г.

**** от двунадесятых праздников до ежедневной молитвы каждое общение с Богом – праздник.


http://youday.tilda.ws/reportage

Для чого ти мовчиш ? Мовчанням лютим,
Себе катуєш долю клянучи.
Життя не мислиш вільним і розкутим,
Бредеш у світ обкраденим, забутим...
Мовчи і далі, далі ще мовчи...

Твоє мовчання – золото для того,
Хто знахабнів до крайньої межі.
В тобі він бачить холуя німого,
З усіх сторін обдертого, нагого,
Що й не такі ще стерпить грабежі.

Ти як билина зім’ята вітрами,
Котрі несуться із усіх сторін.
Байдужі їм твої щоденні драми,
Вони з’їдять і ті сирітські грами,
Зжеруть не полишивши ні пір’їн.

А ти мовчиш... Хто ж виступить супроти
Тотальних, неприхованих злодійств ?
В собі раба не здатен побороти,
В час ро́згулу зухвалості, підлоти,
Як станеш на заваді згубних дійств ?

У немочі – мов у глухій темниці,
У розпачі – мов у смертельній млі,
Мутніє ум, темнішають зіниці.
Звитяжних літ жовто-блакитні птиці,
Летять від материнської землі...

Минає час, просвітлення немає.
Отямся, брате ! Нащо та печаль !?
Та журбота́, що душу розпинає…
У світі тім, де швидко все минає,
Ти до свого, до рідного причаль !

Жени з думок гнітюче злободення !
До спротиву давно зове труба !
Почуй її священні одкровення !
Проймися духом віри і натхнення !
Пора із себе вигнати раба !

День, як аркуш, простерсь. Обростають товстою корою
Низьколобі дахи. Відпливуть мої сни до води,
А твої, мов птахи, відлетять. Зимовою порою
Не злічити усіх поміж довгих, як ріки, годин.
Скільки світла довкруг. А в тобі щось мале і зникоме,
Як сліди на снігу, що зоставив невидимий хтось.
Поміж днем і видінням дійти б, не відкрившись нікому,
До прабілих земель, про які ще не знає ніхто.
Але доторк руки враз обпалить, як спогад про воду,
Сонну рибу, що дивиться в люстро прозоре, як лід.
Тут закінчився слід. І ні виходу більше, ні входу.
Пізні гноми закриють останній підземний прохід.

Все вирує у вічному хаосі дум:
домінує юродиве, меншає ум,
несудиме звикає до вати,
невідоме лякає, патякає кум...
Поки тишу німу не заповнює шум,
недочуте не може мовчати.

ІІ
Обирає фальшива богема ...себе,
ігнорує ясне і прозоре...
виринає на плесі легеньке цабе,
а синиця запалює море.

Багатіють тихіші води крадії,
пересмішники пасій, пройдохи,
а кондиції їхні цінують свої
лицедії або скоморохи.

Соловіє одне, інше точить ножа,
а лукаве заманює в сіті,
ріжуть правду поети... з'їдає іржа
позолоту на синій блакиті.

ІІІ
Шалапутне являє єлейне лице,
і хоча біснувате буває,
та ніяка Феміда не лає за це
і редакція не покарає.

На забуту мелодію чую слова
і мотиви чужої естради
і вібрує душа як туга тятива
на слуху у тіні клоунади.

Аріадна веде у покої свої
лабіринтами раю аїду
у печери сезаму, сади і гаї
віадуками Семіраміди.

А поети тудою, де сонце пече...
як усі – так і я, наверстаю іще
непочате за іншими недо...

заховаю гітару під чорним плащем
і піду за грозою ущухлим дощем,
щоб веселкою сяяло кредо.

01.2021

За царювання Вови Цзи,
Коли сказилися ГазИ,
І Опожопа рвала ...опу
По технології гопстопу.

Коли народ, попри надію,
При владі бачив лицедіїв,
Коли прислужники московські
Паскудили по-кагебовськи,

Хандрилось дідові Овсію,
Він мав обиду на Росію,
А ще – таки на рідну владу,
Що підло копає зозаду.

Усе було таке немиле,
Таке паскудне і зогниле,
Що дід не витримав роздраю –
Купив плящину самограю.

Хильнув й полегшало Овсію, –
Узрів предивну чудасію
І стало трохи веселіше
І з діда враз поперли вірші

Про нинішню лиху годину
Про Крим, війну і Україну,
Про хруників і малоросів,
Що не пови́здихали й досі.

Про бандюків і лугандонів,
Яких зміняли на гандони,
А найгидкіші москаляки
Окупували всі гіляки.

Про те, як турки і татари
Москву зничтожили пожаром,
А всі, що крали у народу,
Навіки канули у воду.

Зробився дід крутим поетом,
Він став звіздою Інтернету,
Йому навішали медалі...
А дід собі мудрує й далі.

Університети червоніли
від такої довгої хвали –
українець з українцем говорили
про любов до рідної землі;
вийшли в сніг,
перехрестили Київ
на тролейбусі,
а другий на метро;
в хмарах місяць свій окраєць виїв
на каштани, кутані в хутро,
і, здавалось, кожний проповідник
відморозить вуха чи язик…
Треба критика,
вона такий годинник,
що стрілка́ми цілить цілий вік.

21 листопада 1992 р., Київ

Хто з віно́чка вигляда –
із зубами борода,
бо чуприною-листами
міцно сплівся із братами?

А плюса́м не має ліку,
заміняє навіть ліки,
проганяє геть простуду –
добрий лікар всьому люду!

З дру́гом цим не будуть діти
взимку й восени хворіти!
Хоч гіркий, та я вже звик
їсти із борщем часник.

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може, від того, що не знаю,
Коли і де судилося востаннє бачитись?
А, може, все починається спочатку?..

Щоб пережити цю холодну ніч,
У спогади про літо загорніться,
Старі образи викиньте у піч,
Хай вогник віри у душі іскриться,

Візьміть до рук горнятко доброти,
Додайте краплі чистої надії,
Мандруйте снами в сонячні світи
Або вдивляйтесь в ясні зорі-мрії.

Мороз стирає усмішки з облич,
Але і він колись-таки минеться,
Щоб пережити долі зимну ніч,
Тепло потрібно зберегти у серці.

2016 р.

Іду з рибалки. Вудка на плечі,
а у руці – авоська з пічкурами,
і ось – вона... уся така в парчі,
а я в пилюці... босими ногами.

На неї поглядали парубки,
а ми лише дивились очі в очі.
Які в селі були колись дівки!
Як чарували звечора до ночі!

Я ноги мив, дірки замалював
на кедах і побіг щодуху
дивитися на танці «буґи-вуґи»
і на баяні, й на гітарі грав,
але із нею інший танцював
і я йому за це не дав у вухо.

01/21

До розваги ще й мороку
запровадила зима!
Поглядає пильним оком:
може снігу десь нема???

Дітлахи мерщій на гірку!
Небайдужі до санчат.
Вгору-вниз! Без відпочинку!
Не вщухає снігопад!

Комунальникам не свято.
Долучилося турбот.
Геть мітлу! Беріть лопату!
Двірникам коловорот!

Падолист – тепленька згадка!
Скоро мінус «двадцять два!»
Призвичаїтись спочатку
треба хутко! Бо дива

нас очікують наразі.
З кожним кроком сніговій
закликає до уваги
на шляху зимових мрій.

Сподівання, побажання,
зігріваючи щодня.
Щирі, гарні привітання
втіха кожному й броня.

15.01.2021
Свідоцтво про публікацію №121011604598

Мій сину, темно надворі.
Не час у ліс одному.
Не допоможеш ти сестрі,
О, синку, будьмо вдома!

Там люта холоднеча скрізь,
І вітер виє сильно;
Тому у цей дрімучий ліс
Не йди, моя дитино!

О мамо, мамо, втри свої
Сльозою вкриті очі.
Я знаю, що знайду її
І викраду у ночі.

Не буде ні спокійних снів,
Ні радості самому;
Я звик до снігу та вітрів,
Чекай обох додому.

Дивилась довго у вікно
Зажурена матуся;
Та син із ночі все одно
У хату не вернувся.

Розтанув сніг, і вітер стих,
І засіяло сонце,
А мати жде дітей своїх
Весною у віконці.

Не відмов мені.
Не зумов мене.
Щось мине в огні.
Хтось огнем майне.

Серце прокляне
кожну дію злу,
кожну частку "не-",
збільшено малу.

Снігом по селу
не ходи сама.
Ніч зведе к’ столу,
на якім зима.

На мені нема
жодної вини.
Звідки війська тьма
і печать війни?

5 березня 2005 р., Київ

А опівно́чі ви черешню їли?
Із дерева! При місячнім промінні,
утриматись уже не мавши сили...
А кісточки́ плювали як лушпиння?

Поміж чере́шень ви гуляли садом,
п’яніючи щораз від того дійства?
У червні любувались зорепадом
в казковому саду свого дитинства?!.

У відчаї! Десь зникла доля.
Перегортаю сторінки.
У темряві життєве поле:
стерня, каміння, колючки.

Років лиш невблаганний відлік
журбу у спогади несе.
Та серця доленосний виклик:
тримайся сам понад усе!

Тримайся, збережи набуте.
Наснагу пий із джерела:
це пам’ять про батьків та діти.
Скарбниці кращої нема.

13.11.2020 15.00

МИТЬ

Мить – неохопне Все і зі́грана в сюїту
Муза буяння вічності, нот атомів лади́.
Не барви крейдові і не чорнила міту
Цноту під зорями закраплюють роси,
Мікроби і нейрони – гній і душі світу.
Час зміниться на вдих і видих назавжди.
Коли зів’яне квітка серед землецвіту
Чи хтось помітить змарнення краси?
Суще влизне́ться грою фарб і розмаїту
Строкатість пестиме у знадах куйовди.

Павло Гай-Нижник
15 січня 2021 р.

Надворі сніг, надворі сніг,
Іде зима, як чарівниця.
Іскринки падають до ніг,
В усіх людей світліють лиця.

І колихання срібних віт,
І теплі усміхи святкові...
Біліє світ, радіє світ,
Немов юнак — своїй обнові.

В обійми справжньої зими
Ходімо й ми гуляти, люба.
Пухнастий сяє оксамит,
Відливом голубим голубить.

Відлуння сміху молоде,
Цілунки на морознім раї...
Кіт білий шлях нам перейде,
І щастя в гості завітає!

15 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Держава починається із нас.
Замисліться над цим хоч на хвилину,
Відчуйте: кожна дія, кожен вчинок
Щомиті творить наш прийдешній час.

Ми мрієм про влаштоване життя
Й позбавлені культури перехожих.
Скажіть, співгромадяни, скільки можна
Обабіч шляху кидати сміття?

А візьмемо культуру як таку:
Чому в нас лайка слово через слово?
Чому калічить суржик рідну мову,
З краси потвору роблячи бридку?

Держава починається із нас,
В ній наші вади й наша позитивність –
Це історично дана об’єктивність,
Віками перевірена не раз.

2009 р.

Надворі вітер гне дерева долі
Аж сухе віття падає з тополі,
З дерев других лиш листя обрива.
По небу хмари мчать, мов навіжені,
Хіба що кинуть яких крапель жменю,
Бо ж вітер їх жене, аж завива.
Сидить Василько під вікном у хаті,
Не випускають бідного гуляти.
Не та погода, щоб надвір іти.
Та він сидить, не проситься, не плаче,
Самому вийти на подвір’я лячно.
Бо ж щось так хижо у дворі свистить.
Але й сидіти просто нудно в хаті,
Тож у бабусі кинувся питати:
- Бабусю, а про вітер розкажіть!
Ви ж стільки всього знаєте такого.
А я про вітер ще не чув нічого.
Бабуся зупинилася на мить,
Від вишивки своєї відірвалась
І до Василька лагідно озвалась:
- Про вітер хочеш? Добре, розповім.
На столик свою вишивку відклала
Й неспішну свою розповідь поча́ла:
- Було то, кажуть, у селі однім.
Жили-були тоді в селі два брата -
Один був бідним, а другий – багатим.
Багатий жив над озером якраз.
Поставив дім, обгородив дворище
Парканом, за будинок, навіть, вищим,
Худобу мав і збіжжя про запас.
Землі для себе накупив багато,
Бо ж мав чим її добре обробляти,
Ще й батраків, коли сезон, наймав.
Мав вдосталь вже і в полі , і в коморі.
Але багаті, кажуть, люди хворі,
Бо ж все здавалось, що ще мало мав.
Брат бідний жив від озера подалі.
Земля врожаї тут давала ма́лі.
Тож ледь з кінцями зводились кінці.
Бувало, хліб спекти немає з чого,
Та бідний не печалився із того.
Казав одне: «У Божій все руці!»
З поклоном не ходив до брата свого,
Хоча він і багатий та від нього
І снігу, навіть, взимку не діжде́ш.
Тож сподівавсь на себе й на погоду,
Як вчасно дощ піде́, то нива вродить.
Як попрацюєш добре, то й візьме́ш.
Одного року никав брат багатий,
Гадав, як більше золота надбати
Та скоса подивлявся на село.
От якби так зробити була змога,
Аби дощі ішли лише у нього,
А в інших щоб і краплі не було.
То б він скупив би землю всю навколо,
Було б у нього величезне поле.
А уродило б – скільки б грошей мав.
Яку схотів би ціну – ту й загилив.
Другі б ту ціну перебить не сміли.
Та як зробити – того він не знав.
Якось заїхав в місто до ворожки,
Насипав в руку грошенят їй трошки
Та і поради в неї попросив.
Вона ж, заледве гроші ті уздріла,
Сказала: - Знаєш, що би я зробила?
Я б захопила у полон вітрів.
- Як то вітрів? Як можна то зробити?
- Міхів потрібно шкіряних нашити
І причаїтись у яру якось.
Вони там досить часто спочивають,
А потім звідти в поле вилітають,
Ганяти хмари в небесах. Так ось.
Ти можеш їх в міхи ті половити
І десь тихцем у річці притопити.
Ганяти хмари нікому буде́.
Тож сонце набере у хмари воду,
А зрушити кудись ті хмари годі,
Тож дощ лиш біля озера й піде́.
Зрадів багатий хитрій тій пораді
Та й кинувся виконувати радо.
Вітри міхами у яру зловив.
По каменюці причепив та й кинув
У озеро на саму середину
Та й радісний до берега поплив.
З тих пір змінилося усе у краї.
В багатія дощ часто випадає
Хліб колоситься густо на полях.
А в бідаків їх ниви сонце палить,
Бо ж від весни і крапельки не впало,
Від спраги аж порепалась земля.
Уже не знають люди, що й робити -
Кого просити чи кого молити.
Не буде урожаю – пропадуть.
А усі ж бачать – десь вітри поділись.
З весни ні разу і не нагодились.
Не знають люди зовсім як тут буть.
Тож бідний брат надумався, зібрався
Та і шукати ті вітри подався.
Просити щоб вернулися до них.
Його в дорогу люди спорядили,
І торбу склали, й добре нарядили,
Бо ж, як не як – посла́нець від усіх.
Іде той брат та все людей питає,
Але ніхто про ті вітри не знає.
Самі гадають: де ж пропали всі.
Бо ж і у них нема дощу вже довго
І на полях не виросло нічого.
Хіба лише один осот засів.
Якось, ідучи по дорозі, бідний
Зустрів одного геть старого діда,
Який не йшов, а, начебто, летів.
Волосся сиве, білі вуса довгі
І борода аж до колін у нього.
А шаровари той дідусь надів.
Не шаровари, а тобі вітрила.
В руках батіг. Ним цвьохає уміло.
Іде і гучним голосом гука:
- Де ви сховались, Стрига і Вітрило?
Агов-но, Сівер й Літник, де поділись?
Напевно, той дідусь когось шука?!
- Кого, дідусю ви оце шукали?
Кого ви гучним голосом гукали?
Можливо, я в дорозі їх зустрів.
Дід батожищем по халявах стука:
- Шукаю, синку, я своїх онуків.
Кудись поділись. Я й не услідив.
- А як їх звати й скільки їх, дідусю?
- Багато синку. Навіть, сам зіб’юся,
Як називати імена почну:
Найстарші – Сівер, Стрига і Вітрило
Та Літник. А вже меншеньких – то сила,
Боюся, щоб когось не проминуть:
Грозо́вий, Дмухач, Степовий і Вихор,
Бігун, Верховник і Ласкавець-втіха.
Та Буревій, Горі́шній і Помірок.
Ще Смерч, і Бирса, Польовий, Шарпун,
Труба, Посвистач та Крутій-літун,
До́лішній …Ледь язик не стер до ді́рок.
- А вас, дідусю, як же називати?
- Стрибогом, синку, називала мати.
Так от з тих пір усі мене й зовуть.
- Так, значить, вітри - ваші то онуки?
Я ж саме вас шукаю! От так штука?!
Де ж ті онуки ваші можуть буть?
- Не знаю, синку, сам оце шукаю.
Самі десь, може, по світах блукають,
В чужій десь загубились стороні.
А, може, хтось їх силою тримає.
Накинув зашморг і не відпускає.
От, горечко на старості мені!
- Ходім, дідусю, тоді вдвох шукати,
Бо ж без вітрів нам прийде горе в хату.
Й удвох вони по світові пішли.
Не знаю, скільки часу промайнуло,
Вони уже півсвіту проминули
Та так вітрів ніде і не знайшли.
Вони уже й питалися, й шукали,
Лісами і болотами блукали,
Здіймались в гори, річками пливли.
Здавалося, ось-ось на слід напали,
Уже за поли втікачів хапали,
Але вхопити так і не змогли.
Прийшли якось до озера одного.
Бідак, лише поглянувши на нього,
Враз закричав: - То ж озеро моє!
Он там на тому боці моя хата.
А сюди ближче – то двір мого брата.
Світ обійшли. Та де ж вітри ті є?
Стрибог тут одізвався: - Ану, тихше!
Здається, чую, десь онучок дише!
І не один…Десь тут вони! Чекай!
Хтось їх, мабуть, у озері ховає.
Поглянь, чи поряд десь човна немає?!
Пройдись, кругом уважно пошукай.
Знайшовся човен. Вони в нього сіли,
На середину озера поплили,
Бідак пірнати із човна почав.
Знайшов міхи та камені одрізав,
Ті самопливом й піднялися знизу.
Стрибог їх половив і розв’язав.
Як вихопились ті вітри на волю,
Засиділись, рвонули в чисте поле,
Аж поза хмари миттю піднялись.
На кривдника всі разом налетіли
І вже йому робили, що хотіли.
Під натиском паркан враз поваливсь.
Зірвали дах, хліви всі потрощили,
Поля усі його потолочили.
Ні цурки не залишили йому.
А далі хмари почали хапати,
Погнали їх дощами поливати.
Бідак стояв, лиш дивувавсь тому.
Стрибог же собі в вуса посміхався
І за батіг свій, навіть, не хапався.
Лиш головою сивою вертів.
Не треба бу́ло ві́три й підганяти.
- Засиділись у тих міхах, хлоп’ята!-
Тихцем собі під носа бурмотів.
Отак було… Чи вигадки? Не знаю.
Але на світі всякого буває…
Хтось вітер нині розізлив, мабуть,
Тож він і розходився, як на лихо.
Та скоро заспокоїться і стихне
І лагідно та ніжно буде дуть.

Пригадалося все, що було
Сумом, радістю у душі.
Що відснилося, промайнуло,
Залишивши терпкі вірші.

Притомилося серце битись
Через років незгойний щем.
Зостається лише змиритись
Із холодним осіннім дощем.

Хай немає мені прощення
За розтрачені ночі, дні...
Я заради тих митей натхнення
Переходив шляхи земні.

І, бувало, себе згубивши
Поміж томних, чіпких суєт,
Все ж вертав до квітучих вишень,
Мов з далеких, чужих планет.

Я знаходив нове начало,
Нову сутність, нову́ жагу,
І по-но́вому слово звучало
Споглядаючи мить благу.

Розквітала росиста дорога
Під чаруючі трелі рим,
І душа осягала Бога,
Ницих мислей зітерши грим.

І
Минулого лубочні сторінки –
це не лише пейзажі лукомор’я.
Росія закріпила на віки
своє багатолике безголов’я.

Украдена історія Русі,
і міфи, і легенди літописні
на українській Росі, у сльозі
народу – реквієм Вітчизні.

ІІ
Не слуги, не лакеї записні,
не орки і злодії-супостати,
не найманці й заброди кацапні
покликані за неї воювати.
Не еРПеЦе, і не Опезеже,
і не колаборанти Лугандону
не кривослав’я душі береже
і захищає вікові кордони .

Московією оглашенний рід
і дикої орди, і золотої
на південь, північ, захід і на схід
приєднані мечем, вогнем і кров’ю.

ІІІ
Не розуміє банда у Кремлі,
що нинішні окраїни свободи
на теренах союзної землі –
це проти зла об’єднані народи.

А само-ізольовані брати –
нащадки Бату-хана й Калити
у шапці Мономаха і донині:
убивці, узурпатори, кати
і їхнє місце у своїй руїні...
................................
Нам – до мети, а їм – «у рай» іти.
Палити нерозведені мости
заповідає небо Україні.

01.2021

* * *
Не досягай у втісі ранку,
Бо ніч себе не позабула.
Твого незнаного старанку
Не полюбити у минулім.

Тепер і наші громовиці
Тепер і ти, як дух, повсюдна.
Вночі нічого нам не сниться,
У новоденні – йдем у люди.

І кіт Муркіт побіля дому
Пройняв не поглядом, а тремом;
І тінь мою низьку, зникому,
Піймать осмілився даремно.

Позаду -- кинуті печалі,
Бо ще не вечір, варто жити.
І гоже, щоби зустрічали
Нас у завулках сибарити.

А далі – хоч би і за обрій,
Де тихе сонце, мов цинобра.
Ми затамовані й багаті.
Нам так повсюдно нині добре,
Як ніби ми у власній хаті.

( пісня)
А літо співає рулади
Із соловейком в гаю,
Розквітли чудові троянди
І радують душу мою.
Приспів:
Троянди, троянди, троянди
У мене цвітуть під вікном.
Заполонили всю грядку,
Здаються казковим сном.

Червоні рожеві та білі
Ще й жовті у них пелюстки
Всміхаються сонечку нині,
Вмиваються зранку в росі.
Приспів:
Краплиночки ті намистинки,
Що сріблом засяяли теж -
Короною на кожній квітці,
Неначе у тих королев.
Приспів:

2020 р.

Ой, не треба, не треба, не треба
диким голосом рвати мене.
Я без тебе, без тебе, без тебе.
Час мине…

Ти вже їдеш на довгому возі.
То не відчай, а пісня твоя.
Хай стоїть на сусідній дорозі
хтось і я.

Не дивися на нас, не давися
недоспіваним словом своїм.
Ми, над шляхом, з пожухлого листя
зводим дім.

Я кладу інші руки на груди,
інший ранок знаходжу в очах.
Кожне слово достойне споруди,
навіть жах.

12 травня 1995 р., Київ

Такого ще не було на білім світі:
Комар із левом надумав битись.
«Що твоя сила - кігті та зуби,
А перемога моєю буде!»
Лев і не зуздривсь, як щось впилося
У його ніздрі, що без волосся.
Забувши сан і горду породу,
Став роздирати цар свою морду.
Ревом могутнім лев заходивсь,
Та комара ніяк не знаходив.
Кров’ю заюшений, ледве живий,
Лев од безсилля лежить у траві.
«Я переміг найсильнішого в світі!»-
Трубить комар і злітає за вітром,-
І потрапля в паукові сіті.

P.S.
І в перемозі треба міру знати,
Аби жертвою самому не стати.

Я не чекаю... і напевне знаю, –
мене усе влаштовує, як є,
але спокуса спати не дає,
що, може, в самоті себе пізнаю.

Ми на одній і тій же висоті,
куди юрмі заказані путі...
з якою – ні взаєморозуміння,
ані бажання – щедрого каміння.

З чужими – рідні, з рідними – чужі...
уміємо затамувати в серці
знайому увертюру інтермецо,
яке не затихає у душі,
коли далекі й давні міражі
відлунюють мелодією скерцо.

А ти мені наснилась як Ассоль,
яка мене на березі чекає...
але реально я напевне граю
у п'єсі цій чужу для мене роль.

Не маю я червоного вітрила.
Мій човен підхопила течія
й несе його у вирі житія,
яке й собі уже стає не миле.

У цьому світі ми лише зерно,
яке у полі висіває вітер,
товче недоля, наче мак в макітрі,
і як не вигрібай – усе одно
опустимося тінями на дно,
де нікому обняти й обігріти.

01/21

( Сніжна іронія)

Біле диво простирадлом
стелеться на всі боки.
Треба швидше дати раду:
як стежиночку знайти???

Все зростає завірюха!
Пристрасна її хода!
Червоніють ніс та вуха.
Скрізь замерзла вже вода.

Небосхил відкрив раптово
нескінченний снігопад.
Сніжне марево навколо:
невпізнанним став наш сад.
13.01.2021 9.00

Біле диво 2

Біле диво чи стихія?
Землю враз усю накрили!
Ні стежинки, тільки сніг.
Не спиняє свій розбіг!

Занесло шляхи-дороги.
І паркани, і пороги.
Сніг та сніг… закрив і лід.
У журбі пташиний світ.

Голуби на підвіконні…
Не чекали, ще з спросоння
в пошуку: притулок де?
Їжу… хто тепер знайде???
***
Пригоршню зерна жадану
зараз їм насипле Таня.
Крихтам хліба раді дуже!
То ж не будемо байдужі!!!

13.01.2021 9.30

Ти суперечлива до біса
і несподівана така…
Неперевершена актриса,
тендітно-мила і легка!

Моя ти чайко білокрила,
чарівна рибко золота!
Невже сьогодні покорила
вчорашня бестія руда?..

Запланувала все зарання
чи накрутила бігуді?
Втопила в мареві кохання
мої роки немолоді…

«Жінки легкої поведінки» –
у вухах вироком дзвенить,
неперевершені картинки
перед очима кожну мить…

Гортаю пам‘яті сувої
собі на щастя чи біду –
я марив цілий рік тобою,
але тепер уже не жду.

Господе, мій Боже, прости цю провину,
для очей цікавих зовні не значну́,
для людей байдужих зовсім не помітну,
а для себе, Боже, вічно всенічну́!

Незвичайна скарга на се́бе самого,
невидюща сила у самім собі!
Оживив Тебе я, Вічно Неживого,
і щитом тримаю в гадській боротьбі!

Я не вірю, Боже! Тепер що робити?
Є у мене книги, повні теорем!
Маю телескопи, бачу всі орбіти!
І гарем тримаю, зоряний гарем!

Учини ж зі мною найре́вніше диво!
Залучи ж до свідків, хоч би й сатану!
Вибач, я кохаю незбагненну Діву!
Сну!

28 липня 2002 р., Богдани́

Порожнього неба похмура безодня
Над містом невтішно висить крадькома.
Ні хмари, ні сонця – лиш морок холодний
І добре устояна тиша німа.
Давно не кружляють лихі хуртовини
І знов поховалися сонячні дні, –
Рахую навіщось людей і години,
І слово до слова сплітаю в пісні.
13.01.21

Беріз обійми чарівливі
Мене зустріли у саду.
На це я милуватись диво
Щоразу стежкою іду.

Усі усміхнені і ніжні...
Такі розкрилені вони.
І ваблять очі дивовижно
І в час холодний цей нічний.

Від захвату німіє вечір...
І я згадав ті щемні дні,
Коли розсипала на плечі
Ти, люба, коси осяйні.

Коли габою голубою
Повите сонце в небесах.
І ми розчулені з тобою,
І трепет чути в голосах.

Немов у пахощах медунки,
Далекі від мирських тривог,
Аж умліваємо в цілунках,
Гілками сплетені удвох.

12 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Платіжки за газ –
То агітки Москви,
Чи вибрики хворої
Вщент голови,
Чи скромний презент
На маєток Рінату,
Чи внесок бабла
Для нових депутатів?

Небо вилило білило
І навколо стало біло:
Білосніжне видноколо -
Побілилось все довкола.
Білі падають сніжинки,
В білих шубках всі ялинки,
Білі килими на стежках,
А кущі в білих сережках.
Білий зайчик на узліссі
Відгрібав сніжок на стрісі,
Що насипала хмаринка,
Глянув, унизу морквинка.
Білий сніговик раденький -
Носик має червоненький!

Люди із руками – не ледачі...
згадуються іноді мені
їхні під’яремні трудодні
і статури жилаві волячі.

Скільки переораних ланів
мали би сьогодні годувати
диктатуру пролетаріату
та еліту обраних панів.

Є у нас національне щастя –
наступати на свої граблі
і тримати руки мозолясті
на чепігах рала у ріллі.

Ми ніде не дінемось нікуди –
родимо себе, де не посій....
чи у бурі, чи у суховій
виживають всюдисущі люди.

Тільки й світу їм, що у вікні...
бо така вже українська вдача –
вірити у шанси та удачу
не удома, а на чужині.

Поки за іронією долі
малороси «орють» дике поле
а «допомагають» москалі,
настає моя лиха година –
уявляти образ України
за Дунаєм у сирій землі.

01.2021

Люди, люди...золоті краплинки,
Все що треба принесуть у дім.
Попрошу - питають: - Треба скільки?
Не відмовлять у журі-біді.

А у влади пелька, наче верша,
Видере й останній хліба шмат.
У судді - з рубінами одежа,
В гетьмана - з сапфіром аксельбант.

Чавить прокурор із горя мито,
А проценти з розпачу - банкір.
Я ж любов'ю трударів зігрітий,
Яблуневим цвітом вкритий двір.

Думав, від жури поїде "стріха"
І біда таки не омине...
У минуле відступає лихо,
У майбутнім - сонечко ясне.

12.01.2021 р

У мені
Випав сніг. Скоро час надІй-
де, коли він покриє все,
Що в минулому мало сенс,
Як щасливий період цей
Промайнулий тепла надій...
Охололі вітри несуть
Не думки про майбутні дні,
А розлучні пісні сумні,
Про довічне, де ми одні...
...я тепер розумію суть
Білосірих уламків снів,
Цих кристалів розбитих мрій,
Що неначе бджолиний рій
Жалять спогадом хибних рі-
шень, де душу засипав сніг...
...може, ні?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121011201021

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся –
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І далі голодний піду.
Порятуюся бігом
між сонцем і снігом,
а все ж таки щастя знайду!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Де ти, мріє?
Я у тебе вірю!
Я дійду до краю
зоряного раю!

Серед синього гаю
прокинулась пташка,
і пісню співала мою.
Не лети, я благаю,
мені дуже важко,
я ледве під Богом стою.

Не покинь мене, щастя!
Хоч трохи любові
душі моїй стомленій дай.
Я терпінням запасся
од плоті до крові
дорогою в цей зорекрай.

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Здрастуй, щастя!
Золоте причастя!
Молоде кохання,
перше і останнє!
Здрастуй, мріє?
Я у тебе вірив –
і дійшов до краю
зоряного раю!

12 серпня 1995 р., Богдани́

Вони чекали донечку-красуню
Та лелека їм приніс синочка,
Далі другого і третього.Усього
Шестеро їм вдарувала доля.

В клопотах й турботах дні минали
І літа лелеками летіли.
Ось сини уже повиростали,
Одружились, мають свої сім"ї.

Їдуть до бабусі онучата,
З дідусем ідуть на риболовлю
І старенькі так радіють " чадам",
Дякують сердечно своїй долі

За оте незміряне багатство -
Діточок та онучат рідненьких.
Вони - дідусь, бабуся, татко й ненька,
Це для них і є велике щастя.

2021 р.

Палання гаряче світання
Проймало холодну пітьму, –
І зорі згоріли останні,
Стенаючи тишу німу.
І сяєво білого світла
Край неба, як печі жерло, –
Зродилося й жаром розквітло,
І очі вогнем обпекло.
І в сонці навкіл заіскрились
Живі і померлі тіла, –
Це Божої жалості милість
Ізнову на землю зійшла.
12.01.21

Нехай болить, без болю не буває,
Допоки в тілі ще живе душа.
Її багаття світ цей зігріває,
Ллючи жагу з небесного ковша.

Нехай сльозить, її печаль одвічна,
В її очах прочитані віки.
У ній кипить напруга вулканічна,
Як пінний вири бурхливої ріки.

Та йде життя в Туманність Андромеди
Ходою віх через Молочний Шлях.
І ніби тільки що писались Веди,
Та у Мемфі́сі був за бога Птах.

Недавно ще імперії гуділи,
На колісницях мчав багряний Рим…
Ті ж самі зорі в небі молоділи,
Прийдешніх літ розсіюючи дим.

Світильник гас і знову розпалявся,
Явивши світу відблиски епох.
За ними новий обрій розвиднявся,
Сакраментальний пишучи пролог.

Тремтіла мить над вістрями булатів,
Ціна життя вкладалася у гріш…
Вертався час до згубних постулатів,
І знову плоть затуплювала ніж…

Кровили дні згодовані жахіттям,
Від грізних чвалів тріскала земля.
Брели в сніги століття за століттям,
Тепло сердець спустивши до нуля.

Лились дощем торжественні прокльони
На буйні глави зрадливих вождів,
І знов пішли мільйони на мільйони
Звергати свій прошитий біллю гнів.

У цій шаленій, дикій круговерті,
Перемішались вчинки і слова.
Життя іти старалось мимо смерті,
Та смерть і нині, як тоді – жива.

Її німі, густі, глибокі пущі
Сховали безліч титулів, імен…
Та далі йдуть сліпі і нетямущі
Під висоту її низьких знамен.

І знову ночі зорями ридають,
Світ, як завжди, перечить небесам.
Ривки останні в жилах википають,
І ти уже з душею сам на сам…

Василько біля двору грався якось
Під наглядом бабусиним. Вона
Не виглядала, як бува, з вікна.
Сховалась під розложисту гілляку
На лавці під парканом. У тіні
Собі цікаву книжечку читала
Та за Васильком скоса поглядала,
Чи все в порядку з онучком, чи ні.
Василько, звісно, вже до того звик,
Тож на бабусю не звертав уваги.
В штанцях, вже потемнілий від засмаги,
Мотузкою тягав свій броньовик.
Щось там гурчав про себе, торохтів,
Неначе, справді то двигун машини.
Лише в кіно, на щастя, бачив війни…
Аж тут зненацька вихор налетів.
І звідки взявся, раптом закружляв,
Підняв пилюку у танку стрімкому.
Якиїсь папірець мелькав у ньому,
Десь він, напевно, із трави підняв.
Василько заворожено дививсь,
Як вихор той до нього наближався.
З цікавістю дивився, не лякався.
А той все вище піднімавсь, крутивсь,
Туди-сюди носився по дорозі,
Здіймаючи все більше пилюги.
Та підіймав усе, що до снаги,
Що він знайти і що підняти в змозі.
Аж тут бабуся вздріла вихор та:
- Васильку, - закричала,- йди до хати!
Не треба у той вихор потрапляти.
Давай, швиденько! Ну, чого ти став?!
Василько швидко в двір полопотів
Та все на отой вихор озирався,
Який слідом за ним, здавалось, гнався,
Немовби за штанці вхопить хотів.
Вже з двору озирнувся. Вихор вмить
Промчав повз двір і далі покотився.
Василько зупинився, подивився:
Куди він по дорозі побіжить?
А він пробігся трохи і пропав.
І пилюга розвіялась за вітром.
І знову кругом тихо, знову літо.
Й не вірилося, що він утікав.
- Бабусю, звідки вихор той узявсь?
І чому слід від нього утікати?
Навряд чи зміг би він мене підняти.
Лиш пилюгою й папірцями гравсь.
- Біда не в тім, - бабуся почала,-
Що міг той вихор десь тебе вхопити.
Іди на лавці трохи посидіти,
Щоб я тобі усе розповіла.
Василько до бабусі примостивсь.
Йому ж цікаво. Чом не посидіти?
- Було давно то. Вже людей по світу
Бог розселив. Уже розпорядивсь,
Хто, як і чим займатися повинен.
Дав людям Десять заповідей Він…
Та був між Божих ангелів один,
Що загордився й Господа покинув.
Він по землі надумав сіять зло
І став людей збивати з пантелику.
Хотів, як Бог, зробитись він великим,
Для цього йому треба лиш було
Людей збивати більше у гріхи.
Коли людина заповідь порушить,
То йому легко захопити душу
Для своїх власних намірів лихих.
Прозвали його люди Сатана.
Він слуг своїх чортів розвів повсюди,
Які весь час дивились, які люди
Сповзли у гріх, яка їхня вина.
Чим більший гріх, тим чорт візьме скоріш
Ухопить душу й вже не відпускає.
А Сатана, чим більше душ тих має,
Тим, зрозуміло, в світі важливіш.
Бог за тим всім лише спостеріга.
Душа людини – її власна справа,
Усе робити має повне право.
Тож душу кожен сам оберіга.
Бо заповіді – не закон, вони
Дані людині, наче шлях до раю.
Хто їх дотримав – той і право має
У рай попасти. А хто завинив,
Того бере до себе Сатана.
Чорти для того й шастають по світу,
Щоб душу грішну де не пропустити.
Щоб в пеклі опинилася вона.
Та грішних душ йому не вистача,
Бо ж більшість люду – чесні і порядні
І Господу вони не хочуть зрадить.
А Сатана без того вплив втрача.
Тож часом й намагаються чорти
Й безгрішну душу також ухопити.
А потім її легко очорнити
І Сатані під руку привести.
Та Бог все бачить. І, як чорт, бува
Простягне лапу, щоб вхопити душу,
Хто заповіді Божі не порушив,
Бог ні одної миті не взіва.
По лапі дасть нахабному чорту,
Що той умить закрутиться від болю,
Кружлятиме й сичатиме по полю
Іноді, не спиняючись, версту.
На лапу буде дмухати весь час
Аби той біль пекучий затушити.
А ми ж чорта не можем углядіти,
Тож видається здалеку для нас,
Що то так просто вітер закрутив.
Крім пилюги, нічого там немає.
То чорт ногами пилюгу здіймає.
Буває, часом й декілька чортів
Невинну душу прихопить схотіли,
Тоді вже вихор не один гуля…
Отож дивись на нього звіддаля,
Щоб часом й твою душу не вхопили.

Це – не мені, та нібито відчула
на шиї, на своїй, чуже ярмо...
Навіщо залітати у минуле?
Творімо світ, в якому живемо.

Від нинішнього спокою немає.
А нумо – у майбутнє! Пам’ятай
усе, що докотилося до краю,
вертається як сонце у свята.

Видумуймо, чого усім бракує.
Його не дочекаєшся ніде,
якщо душа волає, – де ти, де!?...
Хай вольова енергія нуртує!
Що автор уявляє і малює,
те ангелом із неба упаде.

Я іноді літаю уві сні,
шукаю ті́ні, наче у тіні́
тієї, що не кликала до себе
ані в минулі дні, ані на небо
у несходимі зоряні світи,
куди із нею нічого іти,
бо їй, як і раніше, не до мене,
коли були ми юні і зелені...
але буває, манить у вікні,
немов чекає у самотині
у недосяжні поки-що покої...
горить її свіча у далині,
аби було не холодно зі мною
під сніговою білою габою.

01/21

Галактична ніч.
Почесне життя на планеті.
Безсовісний свист, а зірки – голуби.
Як день – то порожня голуб’ятня.
Супутники, дезорієнтовані коханням,
спонукають безладні стосунки між людьми.
А ті, хто супутники ми,
зраджуєм інших путників*,
яким листи несуть
не менш красиві голуби.

Сонце живе за дванадцятьма знаками ночі.
Ми живемо за сонцем,
яке творить німб над куполом кожного знаку.
Ти під знаком кого?
Якщо під моїм – я твій супутник.

Тринадцятий знак Змієносця – найменший.
Найвипадковіший знак.
Знак винятку.
Людина зміюку несе,
чи змія вже її отруїла?
Чи людина така, як змія,
демонструє силу
(від слова монстр),
якщо вже когось не вбила?
Тому над Змієносцем найменший німб.

Сходяться знаки,
поговорять,
попораються.
І розходяться.

Добре ходити по небу,
правда?

___________________
* путник – подорожанин

15 травня 1995 р., Богдани́

Двадцять перше століття іде по планеті
І живе в ньому люд між дощів і снігів.
Хтось радіє, побачивши в небі комету,
Хтось і скибочці хліба тихенько зрадів.

Потягнулись увись обіч шляху тополі,
Де жита до небес шлють колосся своє.
Пролетіло життя і стомилася доля,
Зі старечого тіла мотузки вже в’є.

По світах розлетілися діточки-квіти,
Від трудящих років полиняла краса.
Доживають самотні, ніким не зігріті,
Часто з їхніх очей випадає роса.

Не збулось! Не для них золоті небокраї,
І заморські краї не для наших бабусь.
Без уваги й любові самотні згасають,
Ті, що мають дітей, говорить не берусь…

У різдвяні свята приїздіть до матусі,
Обніміть і посидьте за рідним столом…
Ті, що вже в небесах, я за них помолюся,
Бо по долях стражненних пройшов бурелом.

Він на зморшках обличчя записував радо -
Всі ГУЛАГи з війною і голодомор.
А тепер їхня старість є здобиччю влади
І вона влаштувала стареньким терор.

В безгрошів’ї, безхліб’ї, покинуті світом,
Доживають батьки і бабусі дітей,
Що розбіглись від рідних узимку і літом,
Бо забули, не чути від них і вістей.

Поможіть добрим словом і голосом тихим,
Без жалю витрачайте ви гроші на них.
Бо не знаєте, що вас чекає, як лихо
Сивочолому вам пригадає ваш гріх.
04.01.21