Від сну зимового прокинулась земля,
Все квітне навкруги диво-розмаєм,
Весна-красуня душу звеселя,
Хоч трішки про проблеми забуваєш.

Як слухаєш пташок веселий спів
І бачиш яблунь легкий цвіт-серпанок,
На усмішку міняєш зразу гнів
Та думаєш, що все не так погано,

Як нещодавно думав ти собі,
Не бачив виходу з становища скрутного.
Глянув барвінку в очі голубі
І дякуєш за все сердечно Богу,

Що ти живеш і бачиш цю красу
Та насолоджуватись нею іще можеш,
Тоді змахнеш з лиця сльозу-росу
Й надалі у житті добро лиш твориш.

2020 р.

На крівлі сонячного ча́су
рихтує свій фундамент Дух.
У храмі тім космічну расу
сподобить Він, як гряне зух.

Вона розселиться у Дусі,
перебере безмежний код,
аби по фібру, в кожнім русі
зійти Христом у свій народ.

Не тільки ж неба, що над світом.
Є – Мисль, Яка найвищий чин.
Вона в присязі з Заповітом,
Якого склав Господь Єдин!

8 лютого 2001 р., Київ

«Гладіус»- то «меч» по-латині.
Є між інших дивна квітка, яка
Гладіолус прозивається й нині,
А історія у неї така.
Ще коли в нас панували сармати
І коней своїх поїли з Дніпра,
У одному роді жи́ли два брата.
А була то неспокійна пора.
Рим могутній, мов на дріжджах здіймався,
Пожирав країни цілі умить
І до Таврії уже добирався,
Край багатий той хотів полонить.
Та не з того були тіста сармати,
Щоб піддатися, нехай то і Рим.
Стали дружно рідний край захищати
І боротися нещадно із ним.
У однім бою, сарматам невдалім –
Полягло багато, разом із тим
У полон до римлян грізних попали
Поміж інших два сармати-брати.
Одного уразив дротик у груди,
А другий, хоч увесь рід відступав,
Став над братом із мечем і нікуди.
До останнього його захищав.
І не думав чи живий той, чи вбитий.
На поталу не лишив ворогам.
Він би став і проти цілого світу.
Але що він проти армії сам?
Бився, доки з ніг самого не збили
І в мотузки спеленали всього…
Мужніх римляни в ту пору цінили,
Тож одразу не убили його.
Брат, який прийшов небавом до тями,
У полоні з братом теж опинивсь.
Так обоє вони стали рабами.
І, оскільки в бою добре велись,
І статури були оба міцної,
В гладіатори обох продали,
На арені щоб ставали до бою
І тим римлян розважати могли.
Доля їм була до часу привітна.
Хоч боїв чимало пережили
Та живими поверталися звідти,
А загинути ж у кожнім могли.
На розвагу дикій римській голоті
Проливали вони варварську кров.
Навіть звикли до такої роботи,
Ризикуючи життям знов і знов.
Якось в честь якоїсь там перемоги
Імператор був свята влаштував.
А у Римі що за свято без того,
Щоб видовищ не було. І зібрав
Гладіаторів він сотні до Риму
З різних, навіть найвіддалених міст.
І були брати-сармати між тими,
Хто мав битись на забаву юрмі.
Аж на п’ятий день кривавого свята
Вони вийшли на арену. Юрма
Не спинялася щось п’яно горлати,
Вже від крові очманіла сама.
Битись стали двадцять вправних сарматів
Проти галлів і також двадцяти.
За сигналом мали битву почати
І, напевно, більшість смерть тут знайти.
Імператор в своїй ложі мостився,
Розпашілий від вина чи крові́,
Він похмуро на арену дивився,
Де стояли мертві, хоч ще живі.
За сигналом два загони зійшлися,
На арену перша кров пролилась.
Кожен знав, що за життя власне бився
Тож за спини за чужі не ховавсь.
Досить швидко на арені змінилось:
Із сарматів майже кожен поліг,
Тільки двоє ще живих залишилось
І десяток галлів су́проти них.
Бачать браття, що нелегко їм буде,
Стали, вперлися спина до спини.
Кожен зможе захистить свої груди,
Значить ззаду у безпеці вони.
Закружляв танок смертельний навколо.
Галли кидались на них зусібіч,
Наражались на удари й уколи,
Цебеніла кров із ран, звісна річ.
Ось один упав із галлів і другий,
Далі третій і четвертий за ним.
А юрма аж шаленіє з напруги:
«Чим закінчиться? Закінчиться чим?»
Коли їх лишилось двоє на двоє
І не страшно відкривати спини.
Стали з галлами до рівного бою.
Браття знали: переможуть вони.
Та радіти почали певно рано.
Галла меч одного брата дістав.
Закривавилися груди від рани
І сармат, немов підтятий, упав.
В брата, наче, якийсь біс уселився,
Ледь побачив він на братові кров,
Супротивник враз за груди вхопився,
А за мить він і другого зборов.
І,забувши все, схилився над братом.
Той живий ще та все меншає сил.
Просить брат його: « Не треба вмирати!»
А юрма все шаленіє навкіл.
Їй поранених вирішувать долю:
Чи добити, чи лишити живим.
Але є ще й імператора воля
І останнє слово завше за ним.
І, усупереч юрмі, що жадала
Дарувати ще живому життя,
Імператорська рука показала
Пальцем вниз. А чому так, до пуття
Імператор сам, напевно, не відав.
Був не в дусі, тому так і вчинив.
А юрма лиш загуділа для виду,
Суперечити ніхто не посмів.
І сармат, узявши брата на руки,
По арені по кривавій поніс.
Колізей завмер. Навколо ні звуку.
Хтось неначе Риму рота затис.
Він ішов і краплі падали долі,
Краплі крові на пісок золотий.
І у погляді було стільки болю
І благання: « Він живий! Він живий!»
Та не зміниш імператора волю.
Брат пораненого брата поклав,
Подивився грізним оком навколо,
Аж здалось завмерлим, наче, прокляв.
І ударив його меч в груди брата.
І тоді ударив в груди свої…
І лежали на арені сармати,
Кров червона заливала її.
А отам, де кров сарматська проли́лась,
Крізь затоптаний пісок уночі
Квітка дивна невідома пробилась.
Листя в неї, наче гострі мечі.
Цвіт червоний, наче кров’ю залляло.
І у пам’ять про загиблих братів,
Гладіолусом ту квітку назвали.
Так ото воно бува у житті.

Липа цвіла, і співав соловей,
На небі сонце іскрило,
Пригорнула мене до своїх грудей,
Обіймала, і палко любила....
*****
Опадала листва, ворон лячно кричав,
А сонце морозно блистіло,
Ти назавжди мені сказала: "Прощай!",
Ти в останнє мені поклонилась....

                   І
Не лунає великодня пісня…
Публіка – за брамою церков…
дихаємо сажею Полісся –
в Україні є запаси дров.
Запалили капища погани,
а природа захищає храм,
у який ідуть парафіяни
як у пекло Єва та Адам.

От і насуває Божа кара
за гріхи великі і малі.
Братія Московії і Лаври
величає хана у Кремлі.

                   ІІ
Ну, а я окроплюю оазу
у моєму тихому саду.
Як то файно, що до цього часу
я не у раю і не в аду.

Чую рій і Великодню месу...
бачу у барвінку первоцвіт...
і мене вітає живопліт,
де(нехай це буде не для преси)
маю меркантильні інтереси –
причащаю душу і живіт.


19.04.20

Молоденька вишня
Погуляти вийшла
Вранці у садок.
Одягла обнову:
Сукенку святкову
З білих квіточок.

А іще віночок
З ніжних пелюсточок,
Що усе тремтить,
Ніби крильця бджілки
Крихітні на вітрі,
Ніколи й спочить.

Згодом облітає
Й на траву лягає
Легко той вінок.
Красується вишня,
Що гуляти вийшла
Зранку у садок.

2020 р.

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Світлиця в білім полотні.
Рушник червоно-чорний при іконі
з блакитно-жовтим обрієм на склі.

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Напроти жінки – чоловік.
Любов’ю – почуттям Христовим –
розписане кохання їх.

Від чоловіка писанка до жінки
котилася і падала до рук,
мов Біблія, гортаючи сторі́нки,
людською вірою продовжувала рух.

Служилося в світлиці і волілось.
На покуть у паски́ зійшло з небес.
Христос Воскрес, – і свічка загорілась.
Любове, я … Воістину Воскрес!

22–23 квітня 1995 р., Київ

"Ви, бурлаки, фальшували
гроші,
Напихали "башлі"
у холоші,
А тепер,
фінансові естети,
У смолі, у пеклі,
на "дієті".

Я старанно вам гожу,
палю вугілля,
Не зважаю, навіть,
на довкілля,
Можемо домовитись,
хлоп'ята,
Щоб не дуже вам
горіли п'яти!

Пляшка на хвості моїм
порожня,
Це мені болить,
мене тривожить,
Не смакує зовсім
самогонка,
Хай у неї навіть третя
перегонка!

Нам пливе із раю
контрабанда,
Від нектару геть уся
чортяча банда
Чортеніє,
божеволіють рогаті,
Мріємо усі некар
дістати.

Не могли б ви,
фальшування діти,
На нектар талони
підробити?

Коли ж то, саме, все ото було?
В роках – не знаю, не скажу, їй Богу.
Хоч знаю, що віків-віків пройшло
З тих пір багато. Власне, що із того?
Не в часі річ. Пройшло то і пройшло.
Я ж розпові́сти про вовка́ зібрався.
Так от, по Сотворінню то було.
Вже рід людський Землею розселявся.
Якось до Бога заявився чорт
Та став Йому на рід людський жалітись,
Мовляв, геть розпаскудився народ,
Свою худобу не бажа глядіти.
Вона ж у шкоду лізе повсякчас.
Потрібно якось їх, мабуть, провчити,
Щоб думала людина кожен раз,
Як хоче десь худобу відпустити.
Подумав Бог та й чорту повелів
Узяти глину і вовка зліпити.
Той хутко взявся, скоро вже й привів.
Старався, глини не схотів жаліти,
Тож вовк у нього вийшов із коня.
Бог подивився: «Завеликий!» - мовить,-
Візьми ножа та добре підрівняй.
І чорт узявся до роботи знову.
Стругав, стругав, тріски летять навкруг
(З трісок, пізніше, потай він натеше:
З великих – шершнів, з трохи менших – мух,
А кровопивців-комарів – з найменших).
Нарешті чорт вовчиська достругав,
Лиш хвіст залишив довгий. Хай вже буде.
Боліло вовку, злий страшенно став,
Сказав, що то́го не пробачить люду.
Не лиш худобу жертиме. Коли
Він де людину стріне, не пропустить.
А чортові ж і треба такий злий.
Та сам у тому впевнитися мусить.
Надумав до села його вести
Й на чоловіка нацькував у полі.
А той благає вовка: «Відпусти!
Дай, хоч помиюсь, бо ж не мивсь відколи!
Як ти брудного жертимеш мене?»
Вовк відпустив. Вода у річці тепла.
І той у воду раз-другий пірне
Та й дума: як би вибратись з халепи.
Як вилізав, то дрюка підібрав,
Сховав за спину та й давай казати:
«Я ж зовсім мокрий. Може би ти дав
Хвостом твоїм обтертися пухнатим?!»
Вовк повернувся. Чоловік вхопив
Хвоста і ну гамселити щосили.
Вже вовк вертівся, і гарчав, і вив
Та чоловіка те не зупинило.
Аж поки вовк добряче не рвонувсь
І не залишив пів хвоста у того.
Оскаженілий до чо́рта метнувсь,
Аби зубами вп’ястися у нього.
Чорт з переляку тут як дремене
Лише його копита замелькали…
Тож, кажуть люди: коли вовк жене,
Роззявить пащу – щоби не чіпали,
Бо то якраз за чортом він «пече».
І, коли во́вка в мить таку спинити,
То чорт тоді від нього утече,
А вам прийдеться дуже пожаліти.
Не знаю: що тут правда, а що ні.
Можливо, люди все перебрехали.
Та баєчка сподобалась ця мені,
Тож хочу, щоб і ви про неї знали.

Вім, перекопане свинцем…
Влегце пошлю коронавірус.
Весь світ відхаркується… це,
Вож повторяв: - По вашій Вірі…
І не початок й не кінець
І Небо є, і Я тут з вами
І в кожній тварі свій Отець
І логарифм своєї Мами…
Чому ж так боляче усім?
Чому тримаємось Планети?
Чому… чому… свинця посів
На сто убивць - по півпоета…
18.04.2020.
Вім - знаю
Влегце - легко
Вож - вождь, поводир

Зелене світофорне око ночі-
Наліво чи направо- куди хочте,
Чи прямо йдіть,крізь стіни і вітрини.
Відбитки,мов автографи-на скло.
Гарячим диханням спустілого метро
Вітає місто обриси людини.

Коли мова заходить про Трійцю,
то спада на думку не догмат Триєдності Бога,
що, як запевняють християнські авторитети,-
недосяжне людському розуму,
а підніжжя сімейного щастя юдейських жінок -
щонайменше трійця діток.
Оте «Пру у рву» ,
заповідане шостого дня Господом Богом,
що так налякало фараона і кинуло в море Червоне,
що не спопелили ні Треблінка, ані Освєнцім,
навіть сталінські концтабори не заморозили.
Трійця – це тільки початок,
що подвоїться чи й почетвериться згодом.
І це найкраще зі свідчень
Вірності Господу Богу.

Це так просто
в людині сканувати Небо
і дивитися в душу
на відсоток хмарин.
Це так ясно,
коли сяєво ллється на тебе,
огортає і ніжить,
відчуваєш, що ти не один.
Це так світло,
коли вогник вселився в сердечко,
як ознака довіри -
пурпурове Пасхальне яєчко,
променисто молитись
та щиро благати прощення
і яскриною Світла
торкнутись Його Одкровення...

Невідповідні й підходящі,
Мінливим завжди відчуттям, –
Думок моїх відлюдні хащі
Невидні і нечутні вам.
Вони святково, без зупинки,
Шумлять від радісних новин
І тихнуть, наче сміховинки,
Коли сум спинить їхній плин.
Адже байдужості немає
Отим, що діляться навпіл, –
Моїх думок моря безкраї
Спиває часу суходіл.
18.04.20

ХРИСТОС ВОСКРЕС!Воскресне Україна!
Обов"язково подолає все:
Війну на Сході та коронавірус
І кожному з нас щастя принесе.

Треба лиш вірити у це й допомагати
І ближньому й країні своїй теж
Та ворогам усім на зло єднатись,
Братів своїх любити та сестер.

Бо дух наш вже нікому не зламати,
Ми - українці.Сказано цим все.
А Україну, наче рідну матір
Слід берегти усім понад усе.

2020 р.

Я знав Марію ще святою,
ще Богородицею знав,
коли ще чистим храм стояв
і не над хворою водою,
коли він золотом сіяв
разом з Праматір’ю святою…
Я ті часи запам`ятав –
тому й знущатися над ними
я не буду!

6 грудня 1988 р., Київ

Янгол робить фотки,
В нього є шаблон,
На шаблоні "чьоткий"
Янгол - фанфарон.

Кругла дірка сяє
Замість голови,
В дірку запихають
Голови дурні.

Ось прийшов диявол -
Роги, хобот-ніс,
Ще який бичара,
Ще який сюрприз!

"Посмішку приємну,
Ласка будь, зробіть, -
Янгол до клієнта
Чемно говорить, -
Я сказав - "приємну",
Слух у тебе глючить?
Тільки не єхидну,
Тільки не падлючу!
Не пролазить в отвір
Зеленаве Рило?
Обережно пхайся,
Рило ж, як барило!
Перебрав ти, Хлопче,
Зранку медовухи?
Ти шаблон паплюжиш,
Німб тобі на вуха!

Чорту-грубіяну
Треба роги править,
Та клієнт, будь-який,
У своєму праві!

Як тре' позувати,
Тре' тобі учитись,
Будеш виглядати,
Наче Мавпа "Чіта"!

Фотогієнічна
Мавпа без кашкета,
"Чіта" - Мавпа гідна
Файного портрета!"

Було колись давно одне село…
Так люди зазвичай оповідають.
А чи насправді так воно було,
Про то лише степи безмежні знають.
Але повірим, що таки було,
Над озером у зелені стояло,
Життям таким, як і усі жило:
То працювало, а то святкувало.
І в нім, говорять, дівчина жила,
Хоча і бідна, але дуже гарна.
В хатинці на околиці села
На свого принца виглядала марно.
До озера приходила бува
Аби собою в нім помилуватись.
Сидить, бідненька, наче нежива,
Коханого не може дочекатись.
А в озері водився водяний
І якось раз дівчину ту побачив.
І став відтоді наче сам не свій,
Схопив і тягне. Та благає, плаче,
Мовляв, нечиста сило, відпусти.
А той: виходь за мене і по всьому,
Царицею моєю будеш ти
Інакше не дістанешся нікому.
Від страху в неї зуби цокотять:
Дружиною такого страхопуда?!
Та краще вже кохання не спізнать.
Уперлася: повік цього не буде!
Розгнівався від того водяний:
- Не матимеш мене за чоловіка,
На Україні відіграюсь всій,
Перетворю на озеро велике.
Злякалася дівчи́на слів отих,
Погодилася йти за водяного.
Навіки змовк її веселий сміх
Десь там в глибинах озера отого.
Відтоді, кажуть, кожен ранок та
І кожен вечір виплива на воду
Прекрасна біла квітка, розцвіта,
Чека як сонце сходить і заходить.
В безодні щастя не знайшла свого
Й на білий світ від нелюба втікала.
А люди дивувалися з того́
І лотосом ту квітку називали.

Вербова гілочко моя!
Така вся ніжна і пухната,
а мова – щебет солов’я!
І стільки тих розмов про тата…

Моя ти мавко лісова,
легка лебідко білосніжна,
волошко синя польова,
маленька пташко, звабо ніжна…

Про тебе, твій тендітний стан,
смарагдово-зелені очі
тобі подібне хто писав
в безсонні березневі ночі?..

Хто одягнув тобі суму́,
не розумію знову й знову…
Була принижена? Чому?
Оти́м красивим, щирим словом?!.

Назад немає вороття?
Лети в засиджені пенати
і Бог один тобі суддя!
За що мені тебе прощати…

Кульбабок малесенькі сонечка
Цілунок відчули сонячний,
Зраділи, росою умившись.
В серпанок прозорий закутались,
У травах високих заплутались,
Їм вітер наспівував тихо.

І слухали тую співаночку,
Мов ніжну легку колисаночку,
Голівками тільки хитали.
На світ жовтооко дивилися,
М"якими листочками вкрилися
Й спокійно собі засинали.

2020 р.

Чи жалітися на долю,
Чи змиритися з отим,
Що зімкнули болі коло
Й підступаються затим,
Щоб до решти доконати
Неспроможного тепер
Захищатися затято
Від непроханих холер?
Це, напевно, Божа кара
За надбання вікові -
Всіх недуг тримать удари
І чекати на нові…
15.04.20

Пливу всім плином по Тобі,
де зупинилися два серця.
Поміж рожевих голубів,
між світлих душ і чорних вдів.
Тепер не смійся і не сердься!

Тепер ми зернятко одне,
хай вітер нас закине в гори.
Хто знав Тебе або Мене –
нехай ті гори обмине..,
бо наше щастя – їхнє горе!

Не забувай! Прости!
Не забувай про сни,
про всі мої пісні,
які Тобі я присвятив.
Не забувай! Прости!

30 травня 2013 р., Київ

Всевишню правду, віру розіп'яли,
І на поталу кинули любов.
Хрести по всій землі, хвороби, чвари.
Охрип від крику благовіст церков.

Пожежі, війни, голод, чорні хмари -
Не випили отрути за гріхи.
Не пали - ниці, горді, ждем покари,
Загрузнувши в болоті на віки!

Нас, Боже, грішних не карай юдоллю,
Бо й недолуге серце п'є з небес -
Солодка ягода, бур'ян у полі.

П'янкий дурман, полин і Петрів хрест
До сонця, зливи тягнуться поволі.
Благословен грядий - Христос Воскрес!

16.04.2020р.

Вись укрита сірою габою
І ридає, б`ється у вікно.
Серце плаче-тужить за тобою,
І не знає спокою воно.

І життя таке мілке без тебе,
Мов калюжі висохлої твань.
А в душі – висока спрага неба
І давкий клубок німих страждань.

І тяжка печаль за горло тисне,
Груди розриває на шматки.
Як мелодія сумної пісні
Жалить тоскним болем крізь віки.

Мов на обрій повсідались круки
І сапфірну випили блакить.
Чорні хмари сивої розлуки
Білий світ зуміли затулить.

…Тільки світла мрія серед ночі
Розриває темну пелену.
Любі очі сяєвом урочим
Повертають сонячну весну.

17 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Спинилось сонце, з місця ані руш,
Неначе час спинив Господь навмисно.
Живе усе в степу сховалось, звісно.
Над річкою в тіні старезних груш
Усілись двоє: дід старий та сивий
І хлопчик, десь, мабуть, зо десять літ.
Дістали з торби хліба на обід,
Дві цибулини, яблука і сливи.
Обід не надто, але що було.
Поїли та водичкою запи́ли.
Дід задрімав (дорога утомила),
Натягши капелюха на чоло.
А хлопцеві о цій порі не спиться,
Сидить, очима навкруги блука,
Немов чогось цікавого шука,
На чому міг би погляд зупиниться.
Аж дивиться: під грушею якісь
Комахи дивні, всі червоно-чорні,
Туди-сюди мотаються проворно.
І він тихенько: «Діду, подивись!
А що то за комахи? Діду! Діду!»
Спросоння дід щось тихо пробурчав,
Поглянув одним оком, помовчав
«То клоп-москаль, онучку». – врешті видав.
Та й знов у сон. Але не тут було.
Онука вже цікавість розібрала.
« А чому москалями їх назвали?
Я ж бачив москалів. Вони в село
Колись до нас приходили, стояли.
Не схожі зовсім на оцих комах!..»
І діду, хоч кортіло спати страх,
Все ж довелось прокинутись: «Чували
Малі ми ще од діда про таке,
Що років сто відтоді вже минуло,
То ще в часи по смерті Хмеля бу́ло.
А врем’я, кажуть, то було гірке.
Хмель Україну в ляхів відібрав,
Пішов в Москви просити допомоги,
А ті рішили за спиною в нього,
Позбавити нас вольностей і прав.
Налізли в Україну, як клопи.
Не скільки нас від ляхів захищали,
Як грабували, землю відбирали,
Топтали все, де лиш москаль ступив.
І, коли Хмеля врешті-решт не стало,
Вони рознахабніли взагалі:
Нас ледь не гонять з нашої землі.
А з гетьмана Юрася толку мало.
Тож гетьманом Іван Виговський став.
Почав він дружбу з ляхами водити,
Щоб знову нам під ляхами ходити,
Але, при тому, мати більше прав.
Коли про це дізнались москалі,
На нас послали величезне військо,
Не жаліли й не милували, звісно,
Велися, наче на чужій землі.
Обсіли Київ, Конотоп взяли
В тісну облогу. Що його робити?
Чим гетьману таку громаду бити?
Спочатку ляхи поміч подали,
Орда прийшла татарська на підмогу.
Зібралось війська чималенько в нього
І всі тоді під Конотоп пішли.
А москалі обсіли Конотоп,
Що ані вийти, ні зайти у нього.
І кожен день стискається облога,
І усе менше в місті сили, щоб
Триматися. Виговський же неспішно
Свої війська під Конотоп привів.
Не кинувся одраз на москалів,
Аби на гірше у бою не вийшло.
Спочатку зважив все і зрозумів,
Тоді татар у засідку відправив,
Своїх через Сосницю переправив
(Так річка прозивалася) й велів
Супроти москалів, ударить з ходу.
Ну, звісно, в тих переполох здійнявсь,
Московський табір зворушивсь, піднявсь
Й почав тіснити козаків до броду
Й до мосту, по якім ті перейшли.
Ті, в паніці,неначе, відступали.
Насправді ж заманити військо мали.
Гармати вже зготовані були.
Виговський з військом за мостом чекав.
І почалася колотнеча люта.
Пруть москалі, не хочуть, навіть, чути,
Що їх спроможна зупинить ріка.
Зачервоніло поле від стрільців,
Які червоні одягли каптани.
Все червоніє, куди око гляне
Уже від них червоно і в ріці…
І в розпал бою вимчала Орда
На москалів ударила із тилу.
Отут година помсти наступила.
Москальське військо, наче череда,
Туди-сюди металося по полю,
Але тікати не було куди.
Одні напились в болотах води,
А іншим шабля вирішила долю.
Кому вдалось лишитися живим,
В Москальщину скоріше подалися.
Три дні татари слід у слід неслися.
Тож мало хто вернувся в рідний дім.
Багато хто там смерть свою зустрів,
Ще більше по дорозі десь поділись.
Тож кажуть люди, що перетворились
Вони на цих москаликів-клопів.
Бо тільки так могли порятуватись
Аби їх куля й шабля не знайшли…»
Поглянув дід на сонце. «Ну, пішли,
Села потрібно до темна дістатись».

Кохання вільне, наче птиця,
Та все одно – я твій!
Та все одно мені насниться
Вогнистий стан тонкий!
Так, в хижій силі рук прегарних,
У тузі зрад очей,
Сон пристрастей моїх примарних,
Кармен, моїх ночей!
Тебе я оспіваю, небу
Твій голос передам.
Мов ієрей, здійсню я требу
За твій вогонь – зіркам!
Ти встанеш хвилею бурхливо
В ріці поем палких.
Із рук моїх не змиє злива
Парфуми чар твоїх…
І в тихий час нічний, мов іскра,
Яка сяйне на мить,
Зубами білосніжно зблисне
Твій образ, захмелить.
Томлюсь надією, можливо,
Що ти в чужім краю,
Що ти, хоч іноді, скрадливо
Вдихнеш печаль мою…
Життєві бурі і тривога,
Сум зраджених імен, –
Хай думка ця постане строга,
Проста і біла, як дорога,
Як дальній шлях, Кармен!

15.03.2020

Життя уявляєш своє – як червону доріжку,
немов ескалатор, що стрімко несе на Олімп,
а миле лице прикрашає чарівна усмішка.
Корони немає, та сяє удаваний німб…

Завад, перепон в цілім світі для себе не маєш –
до зір через терни! Упевнено йдеш до мети…
Своє і чужі ти серця, що кришталь, розбиваєш,
та душу усе ж намагаєшся власну спасти…

Ти сизою птахою линеш у кожну пригоду
і віриш безмірно щоразу в щасливий кінець…
Хай збудуться мрії завітні і у нагороду
ти підеш, нарешті, під той довгожданий вінець.

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Любов, мов недописаний сонет,
У скрині снів чекає на світанок.
Нехай допише ніч його вогнем,
Зима – печаллю, а весна – дурманом.

Хоч небо випий, музи не збагнеш.
В безодню зір солодка згуба манить.
В небесних римах спопелить мене
І тишею розвіє між світами.

Твій погляд, як отруєний багнет,
Та мальвами цвітуть сердечні рани.
Пітьму мою натхнення осяйне.

Володарко безсоння та омани,
Не звільниш душу зі своїх тенет!
З надламаним крилом у вічність кану...

Світ цілий
не міг залишитись байдужим,
Дзвін траурно плакав,
гудів,
Поранив Чорнобиль
серця нам і душі,
І раптом - лихий
рецидив.

Вогонь божевільний,
безжальний, нещадний -
суцільна і люта стіна,
Пожежники-хлопці
руйнують лещата -
Стежина в огні затісна.

Недбальство укотре
торує руїну,
Надходить година
лиха,
Та хлопці ізнову
рятують країну
Усім всупереч
жахам!

Хто робить підпали,
нехай несвідомо,
Той ниций
добра "геростат",
Той ворог сусідам
і власному дому,
Той буде майбутнього
кат!

До влади завжди
недосяжна є відстань,
Подяка від влади -
"жерсть"...

Уклін
від людей,
від стражденного
міста:
Пожежникам
Слава і Честь!

2020 рік

Ти лівшею лишаєшся чи правшею?

А з ким мрієш одружитися?.,
з кулею чи з мішенню?

Мабуть, з душею…

14 червня 2008 р., Київ

У квітковім дивограї
Та барвистому вінку
Красна-веснонька співає
Пісеньку таку дзвінку.

Їй граки допомагають,
Вторять в унісон шпаки,
Незабаром з солов"ями
Тьохкатиме залюбки.

Й джерело виводить соло,
Під вербою струменить,
Срібло розсипа навколо
З крапель чистих та смачних.

Виграє музика-вітер
На сопілці з бузини.
Кращого нема на світі,
Як мелодія весни.

2020 р.

Ілюзії сновидінь

Сновидіння - надпотужна
містична сила...

***

Сон,
фіолетові сутінки,
холод мене знерухомів…
Не ворушусь, а лечу я
Низько - низенько,
мов крокодил з анекдоту…

Пейзаж химерний - пустка, напівтемрява,
пляж,
мабуть для тюленів…

Куди пролітаю, навіщо – не знаю,
не знаю…

У брилі, прозорого, льоду -
Дівчина,
молоденька,
згорнулась калачиком,

очі
заплющила карі
( і звідки мені це відомо?).

Поруч дві брили льоду,
поруч два зледенілих
фрагмента,
чужих половинок уламки…
Поруч ми, поруч,
Пліч-о-пліч -
якесь тепло життєдайне
мене зігріває поволі,
в долонях моїх,
вже гарячих,
рука дівоча маленька
теж зігрівається ніжна,
тепло навзаєм навіває…

Теплом наших тіл,
наших душ відігрітих,
єднаємось в таїнстві дивнім,
ні слова, ні погляду навіть
нам не потрібно,
щасливим…

Ось поруч йдемо в темінь ночі,
у фіолетові хвилі,
пульсують вони,
огортають
нас ніжністю
лагідно, тихо.

Ані морозу, ні льоду -
ми з дівчиною обігрілись
в гарячих обіймах духовних,
готові отак вічно разом
іти в невідоме пліч-о-пліч.

Аж ось –
знов один у дорозі,
а дівчину
сила байдужа,
примхлива печаль сновидіння,
кудись в невідоме відносить…

Не хочеться прокидатись,
втрачаю я спалах надії.
Миттєве я щастя втрачаю.
А дівчина та, що наснилась,
чи бачила те, що я бачив?
Вона у житті, у реальнім,
Існує?
Сумує за мною?

Не знаю, не знаю,
не знаю…

Сподіваюсь!

Міняється із часом геть усе,
Що гіршає, що краща, що зникає,
З’являється нове і викликає
Наш подив. Але мова не про се,
А про часи далекі стародавні,
Коли ще круки білими були
І не нахабно ще себе вели,
Були веселі, лагідні і вправні.
За це й за мудрість весь пташиний рід
Обрав їх над собою правувати,
Зерно ділити, слабких захищати,
Адже комусь же керувати слід.
І круки з честю це звання несли
Та з часом влада й слава їх змінили:
Вже й по землі, як інші не ходили,
Уже їм гнізда ті́сними були.
Своїм вважати стали все навколо
І суперечки поміж них пішли,
Уже і бійки до крові вели,
Аж пір’я розліталося по полю.
І той кричить: - «Моє!» і той: - «Моє!»
І кожен мітку чорну свою ставить
Та ще й волає вголос: - «Маю право!»,
Поперед себе влізти не дає.
У чорне так забрьохались відтоді,
Що не відмитись їм тепер, мабуть.
Віки й віки один за одним йдуть,
А круки чорні все землею ходять.
Повчитись людям, як не треба жить.
Та ми чомусь уваги не звертаєм,
Що ухопили – вже не відпускаєм.
То й будем в пеклі душами чорніть.

…Бо майже все приховане
буде явним;
бо майже всіх злочинців,
авжеж, посадять…
Весна – коли загострюється
іньянне
і в центрах міст
відновлюються фасади;
коли самотність визнано моветоном –
і стрімголов несешся у пастки пасій;
коли долоні складено молитовно, й
ковтає слину паства в чеканні паски.

А поцілункам бути.
Палким, зрадливим.
За тридцять срібних.
Може, й за меншу суму.
…Якби ж під дах забігти
іще до зливи,
допоки хмари чорні
на місто сунуть.

Іще не наша черга – по мідні труби:
вогню й води
нам буде іще задосить.
А хто заслабне зовсім –
ковтне отрути.
Тому, хто має сили –
найкраща здобич.

А поцілункам бути
і в гарнім сенсі:
під марш весільний чи
Великодні співи.
Ламай розквітлу гілку,
тули до серця.
І будь вони неладні,
питання спірні!

О, Господи, пора!
І літу треба йти!
На сонячний годинник тінь свою клади,
І дай полями крутитися вітрам!
***
Плодам останнім дай дозріти,
Дай, їм ще два спекотних дні,
Щоб встигли ягоди налитись,
І потонути в терпкому вині!
*****
Хто без житла - його вже не збудує,
Самотній - завжди самотнім буде,
Не спить, лист довгий пише і читає,
Алеями туди-сюди блукає,
А листя покриває всюди....

Ніченька до люльки
Підійшла навшпиньки,
Усміхнулась місяцем -
Глядить сон дитинки.
Ніченька побачила
Дивосни казкові
Як гуляють вогники
У гіллі діброви.
Птах із ниток золота
Сплів гніздо на стрісі.
Ніченька замислилась:
"Схоже так на місяць..."
В те гніздечко бережно
Зіроньки поклала,
Щоб яскраві птахи
Звідти вилітали.
Ніченька схилилася
Ніжно над дитятком -
Малюку наснилися
Зорі-пташенятка.

Ці п’ять років, моя матусю мила,
Як вас уже немає на землі.
Любити так, як ви мене любили,
Ніхто не зможе. Птаха на крилі

У Піски вже нову приносить весну,
На цвинтар, де ви з татом назавжди
В заквітчаній могилі. Не воскресли.
І вас вже не злякає час біди.

А ми до вас, батьків, на свято Паски
Злітаємося із усіх країв.
Село згадати, погляд ваш і ласку,
Зустріти друзів і почути спів

Пташиний, перший. Та у водах Сейму
Побачити ясну небесну синь.
І бігти, як в дитинстві, навперейми,
Де човен колисає голубінь.

А в хатах пахне пасками, ваніллю,
І крашанки сміються на столі.
Де поряд із освяченою сіллю
Лежать вербові котики малі.

До Великодня прибрано у хатах,
Сміються тихо давні рушники.
Та вже немає в світі мами й тата,
Ніколи не торкнутись їх руки.

Тому і летимо тепер додому,
За спогадом дитинства і тепла,
Забувши вік, свою життєву втому,
Туди, де мама сонечком була.

Гомін стих. Я вийшов з-за лаштунків.
На одвірок стомлено схиливсь.
Вловлюю в далекому відлунку,
Що мені Всевишній провістив.

Увіп'яв у мене морок ночі
Тисячі біноклів на осі.
Та, якщо можливо, Авва Отче,
Чашу цю повз мене пронеси.

Я люблю твій задум нелукавий
Без вагань би роль оцю зіграв,
Але інша нині йде вистава,
Цього разу ти мене ізбав.

Та уже завбачено події,
Шлях мій не сягає до мети.
Самота. Довкола лиходії.
Вік прожить – не поле перейти.

Різнобарвним цвітом
Сипле скрізь весна,
Лебідкою над світом
Усе летить вона.

А вітер розвіває
Зелені стрічки їй
І понад рідним краєм
Уже лунає спів

І птахів, і струмочків
Та джерел-музик,
Ще й крихітних дзвіночків
Конвалій запашних.

І це усе для неї,
Красунечки весни,
Вона ж, неначе фея
Дарує щастя мить.

2020 р.

Рідкісна твань на болоті,
йдеш: під ногами – кров.
Вільхам гнилим обдертим – го-ов!
В руки солоні і терпкі – знов
неба волога крихта
з чесного слова: любов.
Морок злизав зарано
манну небесну-оману,
і закотилося в яму:
МА-А-МО-О!
То сонце!..
діра вогняна,
ні – крокодил з ополонки;
радуйся, люба, – весна,
встав золоті коронки.

7 липня 1991 р., Київ

VІІ

Минали місяці згорьованих пісень,
і вітер полоскав дощі туманні.
Маестро, виснажений горем, кожен день
марш Мендельсона грав своїй коханій.

Ноктюрни, месси, увертюрні колажі,
Пастельні, оксамитові рулади.
Міг збожеволіти, якби в його душі
не вистачало місця для відради.

Цвіла магнолія, та він не помічав,
виходив на балкон періодично,
аби угледіти її прекрасний стан
і світлий образ милого обличчя.

Та, якось кішечку  побачив на краю
карнизу і перехиливсь повільно.
"Не кидайся, молю, тебе люблю... Люблю...":
Вікторія кричала,
- Божевільний!

Я  бачила чимало у своїм житті
від аз і буки, радощів і муки.
Бувало з Господом висіла на хресті
і воскресала  у сльозах розпуки.

Але не знала, що таке любов свята -
жертовний камінь вгору не котила,
лиш тій лелеці білій сниться, висота,
в якої перебиті щастя крила.

Не пробачають горді зради і блакить
не проміняють на вуста солоні,
та поліфонія рахманна ще струмить
і б'ється щемно немовлям у лоні.

О, скільки, доле, болю, музики в мені
любові, материнської молитви.
Заграй,  маестро, на обірваній струні
бо краще вмерти, ніж без тебе жити.

Один до одного летіли, мов птахи,
хай хто завгодно милосердя судить.
Любов долала на своїм шляху гріхи,
народжувала із кохання - чудо!
14.04.2020

Ще бродять за вікнами тіні бліді,
Здригаючись мовчки від вітру,
А вже рання птаха в тремтливім гнізді
Цвірінькає пісню нехитру.
Ті звуки розколюють тишу німу
Й туману спиняють зростання, –
Пташа щебетанням лякає пітьму
І співами кличе світання.
Розбуджує далеч і простір близький,
І радує слух мій водночас
Щоденних світанків оцей гомінкий,
Невтомний і жданий дзвіночок.
14.04.20

Ми гуляли з Коханою в місячну ніч,
В тихих вуличках – сутінки сині…
У прадавніх церков дивний вираз облич:
Видавались суворо-живими…
Перед Ликом Небес
Половинці своїй
В кожній церкві складали Присягу…
Тиха служба у Вічне закоханих Мрій
Дарувала Кохання і Благо.

В дальнім Храмі
від скверни
звільнялися сни,
Грішні образи ледь
клубочились…
І співали неголосно серцем
вони,
Щиро каялись, щиро
молились…
Для нечистих Високе Причастя
гряде,
Заповітні з’являються
Сходи,
Повний Місяць усіх огортає,
веде,
До Небес темні душі
відходять…
…………………………………

Зі Стежини Добра
не звернемо й на мить,
Геть, нікчемні
спокуси-шуліки!
Тільки – Лагідний Шлюб,
тільки Неба Блакить,
І Любов, і Кохання
Навіки!

Я не буду тебе поїти,
Я не буду тебе труїти,
Я не буду тебе тримати,
Коли станеться відпускати.
Проведу за дубову фіртку,
Твої сльози полою витру.
Свої сльози зберу в намітку,
Повім висушу їх на вітрі.
Я твою похрестаю спину.
Повернусь у свою відвагу.
А як прийдеш- тоді не стріну
І не дам втамувати спрагу.

В’юнка рослина в’ється на паркан.
Великі квітки в очі заглядають.
«Стривай, а як її в нас називають?»-
Майнула думка в голові прудка.
Згадав, на серці, навіть, легкий щем,
У нас такі ж в садочку виростали
І мама, пам’ятаю, називала
Їх крученим, здається, паничем.
Я дивувався назві чудернацькій
Та все гадав: звідкіль вона така.
«Кручена» - зрозуміло, бо в’юнка,
А от панич? Аж років у дванадцять
Почув легенду і тепер її
Вам також хочу я переповісти.
Отож зручніше можете присісти
Аби послухать спогади мої.
Було то, кажуть, за багато літ,
Коли пани ще справжнії водились,
Коли за жінку на дуелі бились
І був, здається, зовсім інший світ.
А, може, й ні?! Колись, як і тепер
Були й хороші, і погані люди,
Згадаємо, хоча би, і Іуду,
Це ж через нього був Христос помер.
Та моя мова дещо не про те.
В однім краю стояв маєток панський
(Бач, починаю, наче справжню казку),
Тепер там, певно, лиш трава росте.
А в тім маєтку пан поважний жив
І був у нього, кажуть, син єдиний.
Росло собі – дитина, як дитина.
Але ж один. І пан його любив.
З дитинства панькав,
вдовольняв всі примхи,
Отож «не можна» той панич не знав.
Бо що хотів – то те одразу й мав.
Це, власне, й привело його до лиха.
Як він підріс, став гарний парубчак.
А справді гарний – ставний і високий,
Такий чорнявий і блакитноокий
Та ще й до того ласий до дівчат.
Бува, спідницю жодну не мине
Та й успіх мав серед дівчат чималий.
Ну, як же – панича причарувала.
Сама вже потім потайки кляне
Нещасну долю покритки. Та да́рма,
Панич на іншу око вже поклав,
Вже іншу в гай надвечір закликав,
Щоб потім з нею поступить так само.
Щось в ньому, мабуть, крім краси було,
Бо ж знали всі дівчат нещасних долю,
А йшли все рівно, мов втрачали волю
Із паничем надвечір за село.
А він був гордий з власних перемог.
Казав, що жодна перед ним не встоїть,
Мовляв, на світі і нема такої,
Щоб не пішла з ним разом, бачить Бог.
Жила в селі тому одна вдова,
Дочка вродлива в неї підростала.
А мати, кажуть люди, відьмувала,
Бо, заговірні знаючи слова,
Частенько ляк дитячий виливала,
Варила зілля людям від недуг.
В селі у неї не було подруг,
Сама з дочкою разом проживала.
І ось панич дитину її вздрів,
Коли зійшлися всі на вечорниці,
Запала в душу йому білолиця,
Не відведе очей від чорних брів.
Котом пухнатим навкруг неї ходить
Усе їй компліменти роздає,
З кишень цукерки гарні дістає.
Вона ж очей угору не підводить,
Бо знає: гляне раз і пропаде,
В його очах отих бездонних втоне,
Думки недобрі пріч від себе гоне,
Хоча сама від нього не іде,
Мов щось трима її побіля нього.
І страх, й цікавість душу розбира,
Хоч розуміє – це для нього гра,
Покине враз, лише доб’ється сво́го.
А він шепоче: «Вийди, вийди в гай,
Як місяць зійде солов’я вітати.
Чого тобі сидіти в темній хаті?
Всю ніч чекати буду, так і знай».
Поки словами не обплутав душу
Облесник той, зірвалася вона,
Пополотніла, біла, як стіна:
«Пробачте, пане, йти додому мушу!»
Й бігцем від нього, щоб не наздогнав.
Прибігла. Мати дивиться й питає:
«Чого на то́бі та й лиця немає?
Хто тебе, доню, так перелякав?»
А та зітхає: «Та собаки, мамо!»
Не признається матері своїй.
А, власне, що б могла сказати їй,
Мовляв, панич облещував словами.
На другий вечір вечорниці знов.
Не встигла вийти, як панич до неї
І знов такі їй компліменти клеїть
І про красу, і серце, і любов.
І знов її до гаю закликає.
Вона уже аж тануть почала.
Іще би трохи, мабуть, і пішла.
Отож рятунок втечею шукає.
Панич за нею, та не наздогнав.
Вона скоренько в хату забігає.
«Що сталось, доню?»- матінка питає,-
Чи знову пес якийсь перелякав?»
Мовчить дівчина. Сльози раз по раз,
А мати все одразу зрозуміла.
«Йди спати, доню»,- тихо їй веліла,-
Не переймайся. Все буде гаразд.»
Та й заходилась зілля готувать.
Як тільки місяць виглянув з-за плоту,
Все щось мішала, шепотіла доти,
Поки уже і сонечку вставать.
А потім зіллям тина облила,
Якісь закляття слідом шепотіла,
В якоїсь сили помочі просила,
Щоб та дитину їй оберегла.
Надвечір каже: «Доню, не ходи
Сьогодні ні на які вечорниці.
Візьми-но, виший новую спідницю,
Лежить пошита ще із середи».
Сидить дівчина, вишиває цвіт,
Панич її весь вечір виглядає.
Ну, а її немає і немає.
То він й подався до її воріт.
В світлиці, бачить, блимає свіча,
Але кущі віконце закривають.
Тож він на тина ногу закидає,
Щоб у віконце викликать дівча.
Та й чує, наче хтось його вхопив,
Якаясь сила в’яже йому тіло,
А руки й ноги мов заціпеніли.
Хотів кричати - та немає слів.
А тіло сохне, тина обпліта.
В’юниться вгору стебельцем тоненьким
І розквітають квіточки гарненькі.
Аж ось уже небавом і світа.
Виходить вранці дівчина із хати
І раптом бачить дивовижний цвіт,
Що в’ється тонко, крутиться на пліт.,
Немов у вікна хоче заглядати.
Руками навіть сплеснула вона
І здивування в голосі майнуло:
«Звідкіль взялася? Вчора ще й не було!
Поглянь-но, мамо, що за дивина?»
Матуся знає та вдає, однак,
Що вперше чує: «Справді диво, доню.»
Зірвала ніжну квітку у долоні
Та обдивилася і так, і так
«Ти глянь, як в’ється кручений панич!»-
Мов ненароком з язика злетіло
Та так до тої квітки й прикипіло.
Пройшло відтоді декілька сторіч,
А квітка та все в’ється на паркани,
Немовби хоче глянути в вікно.
Історія б забулася давно,
А от легенда квіткою не в’яне.

У тебе очі – ніби море,
аквамарину свіжа синь,
арктичні голубі простори,
прозора неба височінь.

У тебе очі – як волошки,
барвінку квіти у траві,
краплини бірюзи горошком,
дзвіночки ніжні степові.

У тебе очі – то озера,
заплави лазурові плес,
Землі блакитна атмосфера,
сапфірне дзеркало небес!

У тебе очі – ясні зорі,
у них небесна глибина,
яскрава музика узорів…
Така у світі ти одна!

Сурма лунає ріднокраєм,
коругви тягнуться увись –
то гетьман козаків збирає
у круг звитяги як колись!

Вона голосить, зве в дорогу,
на захист рідної землі.
Не забуваймо про Сварога,
щоб не сконати у петлі!

Пліч о пліч станьмо, браття, сестри,
за правду й віри моноліт,
щоб Україна знов воскресла
і міцно встала із колін!

Сурма підносить Батьківщину,
шикує русичів полки
і про свободу пісня лине,
про мир і щастя на віки!

У бажаннях моїх загубися тепер
і ховайся по снах таємничих.
Знову виринь на світ у пречистий четвер,
збута болю й думок войовничих.

Від кривавої п’ятниці вийди на шлях
і на Бога чекай аж допоки –
не завию без тебе в північних полях,
провіщаючи вічний наш спокій.

9 липня 2007 р., Богдани́

VІ

Вікторія прокинулась, маестро грав
проникливе піано - віртуозно.
В перлинній ніжності у яснині заграв
звучало дивовижне аріозо.

Навшпиньках підійшла, торкнулася ланіт,
вмить обірвавши музики намисто.
Розверзлася земля і провалився світ,
коли про зраду розповів дочиста.

Не виправдати гріх, вернутися назад,
не виплакати океани болю.
Весна перетворилася на снігопад.

- Вікторіє, даруй! Тебе неволю.

Гарячі почуття розтоплять криги сніг.
і проростуть ромашками освідчень.

- Маестро, як ти міг? Коханий, як ти міг
перетворити рай на мерзлий січень?

- Сам вирішив зізнатися, щоб поміж слів
відлунням не звучали фальші ноти.

- Чому ж свічею плавитись не захотів
у бірюзовім погляді напроти.

- Не втримає минуле у тенетах нас,
моя шляхетна білокрила пташко.

- Солодким трунком напувала повсякчас.
Жагу спокуси втамувати важко.

- Я посаджу вишневий сад твоїх надій
в якому соловей заб'ється в скерцо!

- Пробач, казкам не вірю, фантастичний мій,
не легко скалку вийняти із серця!

Зібрала речі мовчки і пішла в сльозах.
В останню мить благав не покидати.
Гримів трагічний реквієм - кохання крах,
її рапсодії любові - страта.
13.04.2020