Розкажи мені казку, милий, я в будь-яку казку вірю
Я вірю забутим снам, я вірю у кожну мить
У горах густий туман, у горах світанок зріє
У горах гряде гроза, сховалася і гримить
Розкажи мені казку ще…мені б доточити душу
Спряду лиш шматок із нот, додам теплоти зі слів
Розкажи мені казку, я ж… серце зігріти мушу
У горах гряде гроза, і вогник уже дотлів

2019

Пиши. Поки пишеш химери твої на волі
Вдивляєшся в них: та тільки густий туман…
В полі не воїн, в полі дерева голі
Небо несуть на плечах до ніг Богам.
Тільки журба таємна і невідома
Вмостилась на груди й прогнати шкода її,
І замість крапки знову виходить кома,
Чи і рішучість втоне у тій імлі?
Пиши, поки пишеш, мов розганяєш хмари,
Чи розправляєш крила, чи згорток слів…
Моя рука дотягнеться до гітари
Вперше за безліч сонних безликих днів
2019

Я намалюю вітер у тебе на балконі
На арфі він зіграє під вікнами пісні…
Сьогодні не пишу, немов німа сьогодні,
Лише малюю грози у тебе на стіні.
А чи буває спраглим по сонцю синє море?
Тепло я намалюю від нот старих пісень...
Чи оживуть малюнкки, чи ти затягнеш штори
Й заснеш, і все розтане , коли настане день
2019

Чорне твоє волосся
Торкнулось мого плеча
Ти дивився відчутно-гостро
На тінь на стіні й мовчав
Чорне як ніч волосся
Розбрелися думки-скитальці
І мені вже на мить здалося:
Як проходить воно крізь пальці
Й викликає у пальцях струм
Спричиняє в мені нірвану
Розсипається поміж струн
Розлітається поміж граней...

Чорне твоє волосся
Торкнулось мого плеча
Відчутно і дуже гостро
Ти дивився на тінь й мовчав
2019

Ти не снишся мені. Та й годі,
Із тими снами
Ми зустрінемось при нагоді?
Мабуть з дощами.
Для тебе двері мої відкриті
Я не сказала
Уже дерева росою вмиті
А я й не спала.
А ти не снишся мені… та й годі,
Та й Бог з тобою
Мені не спиться при цій погоді
Нема спокою…
А ніч беззоряна і глибока
Неначе драма
І я не ступлю до тебе й кроку
Як день настане

Ця буря паперова дісталася до вікон,
Така несправжня буря, і паперові сни -
Згортаю у сувій, і я б сказала, з сміхом
Якби не було в мене украдено весни
І паперова смерть, фантом чиїхось марень
Була чомусь насправді дарована мені,
Змітаю у куток всі паперові хмари
І паперове море в розбитому човні.
Я спалюю в вогні ту пригорщу ілюзій.
І ринуть звідусіль строкаті кольори ,
І паперовий холод зникає десь у русі
Що мов таємний злодій мої крав вечори
2020

Віра зростає з найбільших глибин зневіри:
Для звуку потрібна тиша, для світла темінь.
Словами із світла зашиєш у серці діри,
Що вони зоставались раніше від слів даремних.
І зростає знання з найбільших глибин невідань,
Пробудження - з снів, розуміння з усіх ілюзій
І віра зростає із найбільших глибин зневіри
Для того щоб знову стати на злетній смузі
2019

Весна наче осінь,
А нічка як просинь
І небо, неначе плед.
Накину на плечі,
Як шарф тихий вечір,
Не думаю наперед:
Що трапиться завтра,
Що сталося вчора,
Про все чого в нас нема
Пишуться вірші
І сяють зорі,
Холодно дме з вікна...
Дрімають птахи,
Ще сниться їм пісня
Для сонця і для небес.
І світанок зійде на холодне місто
Наче одне з чудес
2019

Мов шмат одежі приміряю сонце –
Воно втікає у холодний вечір…
Собі самому здамся незнайомцем
Серед такої ночі – холоднечі.
Собі самому здамся тільки тінню…
Чи відігрітись тіні якось можуть?
І над каміном, в сутінках вечірніх
Розвішати би душу в цю негоду.
І так хотілось впитися теплом,
А там, у серці тільки чорні діри,
Тікаючи від них іду на злам,
А кажуть що немає сил чи віри…
Цікаво чи існує та межа,
Цікаво, чи існують в світі межі...
Це важкість в грудях... чи моя душа?
Чи цілий Всесвіт падає на плечі?
2019

Проходжу крізь миті, а миті проходять крізь мене,
Не спиняю несамовито, не назбирую їх в кишені,
Не наповнюю ними простір, і в них не живу шаленно,
Не зберігаю дотик на шкірі і в своїх генах.
Тільки дивлюсь, як миті приходять і знов минають,
Танцюють несамовито, крилами обіймають ,
Їх я впускаю в серце, і проганяю звідти
Миті ідуть крізь мене, просто долають відстань
2019

Дивлюся на перон через вікно
Так затишно бува лиш на вокзалі
І втома, як нудне чуже кіно
Згорнулася забравши всі печалі
Молочно-білим світлом ліхтарів
Всіх пригощає місто, мов шампанським
А потяг, як лелека, відлетів
Бо він живе таким життям циганським
Дивлюся на перон через вікно
Так затишно бува лиш на вокзалі
Сніг розгорнувсь тоненьким полотном
Й хтось щось нове дописує в деталі
2019

Вибралась із лабіринтів ночі
Й розсипалось все на пазли,
І як доміно...наче хаос точить
І ділить мене на фрази:
На окремі думки, на звичайні літери,
Позбавляє усіх сюжетів,
Відпускає з долоні за сильним вітром.
Й назбирує у манжети.
Вибралась із лабіринтів ночі-
Не гріє...і це не гріє,
У кого спитатись чого я хочу?
Душа на поличці скніє.
І біліє навколо, зима міліє,
Надайте мені сюжету.
Кожен зібрав тільки те що сіяв,
Народження, а не злети
2019

Буває так , чарівне затишшя
Тендітне щастя
Ніч чарівна і тому не спиться
І навіть здасться,
Неначе знову прийшло дитинство
Тепер на свято
Буває так, що чомусь не спиться -
Чогось багато
Буває так: випав перший іній
Вдягнув дерева,
Зима приходить в туман осінній,
Як королева.
Зима приходить так ледве-чутно -
Серцебиття…
Витає в просторі самобутнє
Передчуття.
2019

Зима засіяла гірляндами в вікнах навпроти
Дерева засніженим гіллям горнулись до вікон…
Розпорошені сни , бо у снів ще свої є турботи,
І безсоння мені приготує moxitto з снігом
І безсоння мені приготує десерт з думок
Приготує інсайт і кілька дрібних ідей
Я так вірю у зиму, вірю у кожен крок…
А зима білий кіт - горнеться до людей

Нічним експресом полетіти в вирій
Там хтось мене запрошує на чай
Тепло і безлад у моїй квартирі
Співає Фльор: «будь-ласка не згорай»
А я приходжу в дім, немов в берлогу
І знову стало сіро тут і тісно
Я важила і міряла тривогу
Якимось неподільним своїм змістом…
І відповідь, що не до тих питань
Приходить знов настирливо й тривожно
Виходжу з дому так, немов за грань
Де ніч така привабливо-порожня

Нічним експресом полетіти в рай
Де все і зрозуміло і доречно
Співає Фльор «будь-ласка, не згорай»
А в мене все, як завжди, суперечно
2019

- Скажи, дідуню, певно знаєш ти?
Ти скільки жив і скільки всього бачив,
Чого у жодній книжці не знайти
І що на жодній карті не позначить.
Народів скільки в цих краях пройшли.
Куди поділись? Де кінець знайшли?
Учитель нам оце розповідав
Про кіммерійців, скіфів та сарматів.
Про печенігів й половців згадав,
Авар, хазар і торків та багато,
Сказав іще бувало тут племен,
Чиїх не знаем навіть ми імен.
То де вони? Що з ними сталось, діду?
Століттями у цих степах жили,
А ось тепер немає навіть сліду.
Пропали геть, неначе й не були.
Не може бути, щоб народі цілі
Часи навік поглинути зуміли?
- Ну що ж, онучку, як цікаво знати
Про долю тих хто жив у цих степах,
Одну легенду можу розказати.
Я чув її малим ще, при дідах.
Отож, тобі тепер перекажу,
Твоїм онукам, може, збережу.
Було це в час, як світ творив Господь:
Моря і землі, ріки і долини,
Поля і гори, і ліси. Та от,
Дійшла, нарешті, черга України.
Ці землі він останніми творив,
І вклав у них усе, що лиш умів.
Землі такої більш ніде нема.
Живи, працюй і матимеш достаток.
Та тут земля годує і сама,
Лише кебету треба трохи мати.
Створив Господь і став відпочивать,
Народам дав всі землі населять.
Та час пройшов - він глянути рішив,
Що робиться в благословеннім краї.
І що він бачить? Ні осель, ні нив,
Цілинний вітер по степах гуляє.
Люд на землі родючій не працює,
А усе кіньми по степах гарцює,
Розбійничає на легких хлібах.
Щось там ухопить, тут собі потягне,
На землеробів наганяє страх,
Бо все на дармівщину жити прагне.
Розсердився тоді Господь на них.
Сказав, що жити так - великий гріх.
А ще сказав: ті люди і народи,
Хто буде степом без кінця блукать
І буде іншим завдавати шкоди,
Той перекотиполем може стать.
Сказав Господь, а слово – як граніт.
І ось уже пройшло багато літ.
І зникли всі, кого ти називав,
Бо на землі жили не так, як треба.
Їх перекотиполем вітер гнав,
Ганяє й нині під блакитним небом.
Для праці Бог цю землю сотворив,
А не для тих, хто лиш розбоєм жив.
Тож, коли бачиш перекотиполе,
То може й є якиїсь печеніг,
Що в однім місці не живе ніколи:
Поїв , попив та й по степу побіг.
Таких земля ця довго не трима,
Бо користі від них землі нема.

В тій ночі як в тонучім кораблі-
Занурююсь в дно
Не шукаю нічого, в моїм рукаві
Золоте руно
Ніч підозріло дивилась в очі
Я в неї теж
Нічка туманна чого ж ти хочеш
Коли ростеш ?
В мене вростає її коріння
Вростаю в дно
Звідки таке непотрібне вміння
І те руно

Нічка - тонучий човен страху
Холод
Осінь стікає водою з даху
Гола
2019

ЗІЗНА́ННЯ

Зізнаю́ся… Зухвало посмів
Покохати тебе бездоганно…
Як ніхто ще ніколи не вмів –
Самовіддано і несказанно.
Не зречуся: «так» скажеш чи ні.
І грайливо, а може манірно
Усміхнешся й промовиш мені:
Все це марно і навіть офірно…

Одізвуся відлунням богів,
Поцілунково зорь, первозданно
І шепну: Так ніхто не любив,
Так розчутливо і ніжногранно.
Доторкнуся до вуст наче в сні,
Їх запе́щу уквітно-сумирно…
Ти дозволиш? Віддашся весні?
Заприречено вічно. Незмірно!

Павло Гай-Нижник
28 лютого 2020 р.

***
Що кому дала норманська змова?
Шоумени українофіли
величали українофоба,
два на два у дурня грати сіли,
слухали написані промови.

***
Стратегія і тактика почуті.
На те вони і саміти Паризькі –
побачити очко у Ліліпуті
й помітити, що це не папа Римський.

***
Питається не перший раз, –
який же ми народ один,
коли загородили тин
і залишили перелаз,
аби ви убивали нас?

***
Уже перевертаються діди
у всіх могилах на «дев’яте Мая».
Пуйло воєнні злочини вітає,
та хочуть раби-новичі туди,
де мафія фашизму убиває.

***
В Україні ще Бастилії нема.
На Московії, надіємося, буде.
І опише не один Дюма,
як перевиховує юрма
тих, кого не виховали люди.

***
У Сирії ще миру не було,
а Україну кинули на карту:
Європа має ставку на Ордло,
за шулера орудує Пуйло,
Америка реалізує нафту.

02/20

Кохання келих
був гіркотою налитий
ущерть,
ще не кінець: хоч мука,
та не смерть.

Кришталь потьмянів,
у складі скла – лише свинець;
і вже не гірко, вже ніяк,
і це – кінець!

В обіймах наших
нема колишніх нас,
лише тіла,
в яких вогонь зачах,
погас.
Нема хоча б ефірних
привидів
колишніх наших душ,
нема лишатись разом
приводів,
оркестр не грає туш,
лише моління тихе
за долю бідних душ.

Сичі сміються,
янгол відлетів,
і прірва глибшає серед
сплетіння тіл.

У пекло мук
все глибше
по спіралі
крокувать,
фінал…
печать…

Страждаємо удвох –
провина лиш
моя,
забудь мене, забудь,
щасливим будь,
твій рятівник - сім’я.
Сім’я - твоя,
а перепона –
я!

Твоєї долі руйнівницею
не буду,
та доки дихаю, живу,
тебе я не забуду!
Ти – краще,
що було у мене
у житті,
тому я йду,
тебе звільняю,
мушу йти!

Та, що вмирала за оцей народ,
Йдучи у бій свідомо — українка,
Її Величність, Святість, Вічність — Жінка!
Не спала до зорі задля свобод.

Ота, що народила вас в свій час,
І колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Що молотила в клуні до зорі,
Ставала в плуг, косила спіле жито.
Щоби синів не стюрмлено, не вбито,
Давала за спасіння хабарі.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви — билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви — то червоні, то біляво-сині -
Від похоронок їй зігнувся стан…
Собі — зірки й погони — людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі —
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки — зачумлені овечки —
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п’янющі, десь попід тинами.
Хіба ж такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам’ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тим, що українське все святе,
Навік в’язниця чи в Донбасі куля?!
Від влади їм за все велика дуля,
Бо не шанують жінку… Мовчите?!

Бо що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров’ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами —
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями стануть їхні діти!..
Стражденну жінку спробуй захистити,
І в хаті буде миру і хлібів!

Уроки географії були мої улюблені.
З учителькою з Африки
ми грали в географію.
Підручники тоді були придумані,
і ми на картах ворожили і на глобусах,
у чорнім гримі і з пов’язками на стегнах
зі стрілами
довкола школи бігали.
Автобусом
за місто виїжджали у ліси,
і Африку прохо́дили ми всі
з учителькою з нашою з розважливою.
Вона саджала нас під дубом золотим,
виймала бубон, задавала ритм
й співала блюзно африканський гімн;
ми чули світ, ми бачили той світ,
де не слова – а голоси птахів,
де вже не дуб – а баобаб розцвів.

«Ми звідти, діти. Діти, звідти ми,
де чорний континент втягнув живіт.
На карті океан за безліч літ
розмив пів Африки!
Ми! Фанґи, панґве, паґуїни.
Ми! Яунде. Ми! Булу, бене, беті –
одна сім’я, що зветься гордо – Банту!
збираєм злидні знов у білий лантух,
ми знову бідні,
ми у рабстві знов,
у річці не вода – колоніальна кров.
Під аґресивний час
наш пересохлий стан
благає від Богі́в зволоження саван!
Зволоження саван!»

І ми ховались од дощу під жовтий баобаб.
Учитель-раб і поруч учень-раб.

Вона ж була
й скотаркою простою,
ще й аґротехніком,
перепряжним конем,
і вовком сивогривим,
і ковбоєм,
залежно даних тем,
цікава кожним днем.

І відпрохатися ніколи не хотілось
з її уроків, звідки час летів.
Яко́сь гранулометрії навчились,
привчились визначати склад ґрунтів...

І вчились визначати склад душевний.
«Породи кам’яні є також між людей», –
казала вчителька
і не псувала нервів,
коли траплялось з класом щось не те.

Ми дарували вчительці, мов квіти,
у зошиті в клітинку – рози вітру,
троянди вітру,
хризантеми вітру
довкола Києва збирали учні-діти.

Невимушена гра, жива й негрішна.
Але одного ранку запанувала тиша.
Зайшов директор,
просторікуватий і проімперський,
й оголосив, що у нашої вчительки
диплом – вахтерський,
а не вчительський,
а не географічний,
і що вона створює в школі

образ міфічний,
бо хоче ввійти в історію
з новим прочитанням,
і що, взагалі,
у нашому класі відсутнє вентилювання,
і що вона
схильна висмоктувати з пальця факти,
а учні – дурні́ –
відсмоктують
і пишуть не ті реферати,
і що з райвно вже давно
прийшов відгук листовний,
де сказано одно́,
і досить змістовно:
припровадити вчительку географії
як представничку необуржуазної мафії
зі школи геть!
під загальне висвистування –
і не пересолювати «впрєть!
такім вот учітєльствованьєм!»

І її звільнили за критерії оцінок.
Вона не вміла нас оцінювати всіх.
Ми грали з нею, ніби у пристінок,
на ті оцінки під дитячий сміх.

Скільки б інстанцій, підстанцій, нотацій
на нас не насилали перевірок вирій,
ми ходили до неї, мов на бальні танці, –
наша школа продовжувалась на її квартирі.

В учительки вдома жила тхори́ця,
не в клітці, а так –
вона бігала по тахті,
спала, виключно, на шерстяній спідниці
або в окремому ящичку для листів.

Квартиру стеріг ротвейлер Ректор,
і ми спочатку боялися пса.
Від його гавкання
можна було просто померти,
хоч він ніколи нікого і не кусав.

У тераріумі під лампою
відпочивала ґюрза Улита,
але вона теж нікого не могла пожали́ти.
Перед тим, як її посадити у скляний куб,
їй видалили ужальний зуб.

Ми ходили до вчительки географії –
і знали зоологію, історію, ботаніку.
Приходили з кавою, пили каву,
бо цікаво нам було з нею, було цікаво.

І коли директор продовжував
язиком бо́втати,
судомисто сіпався
і був схожий на робота, –
ми клеїли по вулицях
такі інструкції:

«Директор школи № 8
став старим, мішкуватим і лисим!
І це не просто костюму мішкуватість,
а його недбайливість і непрацездатність!
Він розкидається кращими вчителями
і проторгувався дітьми – нами!
Прийдіть о дев’ятій нуль-нуль до школи –
і зробіть йому в місце потрібне укола!!!»
Укола!
Укола!..

Нас спіймали і вигнали з рідної школи.
Нас відправили в рекрути
до Анґоли.

А вчителька пише листи:

«Ти, мій любий хлопчику, ти
пам’ятай, що трохи північніше від тебе
Африка вбирає живіт під ребра.
Глянь на карту:
її і так розмило пів океаном,
і не варто
завдавати їй зайвої рани.
Адже і ми – фанґи, панґве, паґуїни!
Ми! Яунде. Ми! Булу, бене, беті –
збираєм злидні, ламаєм спини
під дубом осіннім,
під баобабом смерті.
Це аґресивний час.
Кров не поліпшить стан.
Благай від Бога не зволоження саван».

І я ховаюся від куль під жовтий баобаб.
Спасибі, вчителько, що й досі я не раб.

10 листопада 1994 р., Київ

Нічний туман, як молоко,
Чаклунство чари колихало,
Звільніти мала я його,
А я кохаю і кохала.

Кохала, не вживала чар,
Дружина в нього, бач, і діти…
Він добровільно взяв тягар,
Кохаю, як же відпустити?

На серці замерзає лід,
Коханий має буть щасливий,
Щоб радо линув у політ,
Перед родиною невинний.

Клянуся блискавці, дощу:
Свою незгоду подолаю,
Тебе я, любий, відпущу,

Та я себе не відпускаю!
Немов жебрачка, близько раю,
Усім єством тебе вчуваю…

«Цвіте терен, терен цвіте,
Та й цвіт опадає…»
Лине пісня понад світом,
В серце западає.
Слухав я та все питався,
Хто би поділився?
Що той терен? Звідки взявся?
На світ появився?
Та і чую – кажуть люди
Приповідку давню.
Поділюся, як вже буде,
Критися не стану.
Степ пустий не був ніколи,
Завжди хтось селився,
То худобу пас, то в полі
До зорі трудився.
Степ завжди був людям радий:
Прихистить, підтрима
І поможе, і порадить,
І зігріє в зиму.
Хто в степу, як слід, трудився,
Той і мав із того –
Степ усім з людьми ділився,
Що було у нього.
Жив, говорять, рід у полі
У широкій балці.
Не жалівсь на свою долю
Та на свою працю.
Орав землю, пас худобу,
Будував оселі.
Мав достаток працьовитий
Рід .Бо по окрузі
І пшениця росла, й жито,
І отава в лузі.
А були вони й до праці
І до бою вдатні.
Як, бува, присунуть ласі,
Щось пограбувати,
То отримають такого
Одкоша од роду,
Що хапають в руки ноги
Й чимскоріше ходу.
Над усе любив рід волю.
Хто в степу родився,
Хто зростав у чистім полі,
Хто із степом зжився,
Той рабом не зможе бути.
У неволі згине
Чи порве прокляті пута,
Але на коліна
Вже ні перед ким не стане,
Голову не схилить,
Сміло смерті в очі гляне
І не буде квилить.
Якось йшла орда по полю
Та ясир шукала…
Й навести ж їх сліпа доля
На ту балку мала?
Налетіли, як ті круки,
Вже й сирицю тягнуть,
Бо мершій в’язати руки
Новим рабам прагнуть.
Та зіткнувся степ із полем,
Сила проти сили.
Встали родичі у коло
Та мечі вхопили.
Жінки, діти всередині
Теж мечі тримають,
Як пробити оту стіну,
Злодії не знають.
Смертоносне теє коло
Їх не підпускає.
Вже і так, і так – нічого
Вдіяти не можуть.
Та прохають свого бога –
Може він поможе?
Тільки, мабуть, були в роду
Сильнішії боги,
Бо не зміг завдати шкоди
Роду він. Нічого
Не виходить у злодіїв,
Не візьмуть живими.
Бачить мурза, що не вдіє
Нічого із ними.
Та й рішив не тратить сили
І часу даремно,
Наказав дістати стріли
Доки ще не темно
Й непокірних постріляти
Усіх до одного,
Щоб хоча б поживу мати
Із майна якого.
Бачать люди – смерть настала
І нема рятунку,
Бо безжальная прислала
Останнього трунку.
І звернули свої очі
До свойого бога
І просити проти ночі
Почали у нього.
Щоб в степу їм вічно жити
Своїм дружнім родом,
Чи то листиком, чи цвітом,
Чи якимось плодом,
Але тут і усім родом
Вільно в степ дивитись
З ворогами і негодою
Усім разом битись,
Щоб ніякі лиходії
Їх не зачіпали,
Бо на всі злодійські дії
Одкоша достали.
Бог зачув оті молитви
Своїх діток ревних.
Стріли почали летіти
Та уже даремно,
Бо на схилі, де стояли
Люди із мечами,
Враз кущі повиростали
Та все з колючками.
І сплелися густо віттям
Цупким та здоровим,
Та й покрились білим цвітом
П’ятипелюстковим.
Подались злодії далі.
Що їм тут робити ?
Що змогли, в оселях взяли,
Кинулись по світу
Десь ясир шукати далі …
А терен розрісся,
А із часом він помалу
По степу рознісся.
Все по балках, по яругах,
По схилах дереться,
А то в полі та по лугу
Бува розростеться.
Сині ягоди терпкії
Не усім до смаку,
А всілякі лиходії
Не мають ніяку
З нього користь. Достигає,
Як морози вдарять.
Лиходії не гасають –
Вдома кості парять.
Їх не виженеш, напевно,
Ні за які гроші.
Та тоді якраз у терна
Ягоди хороші .
Добрі ж люди, що по полю
Живуть – поживають,
Можуть їсти його волю,
Лиш мороку мають,
Як ті ягоди дістати
З колючок тернових …
Про те зможу розказати
В історії новій .

Давно не п’ю, підшився, зав’язав
Тебе як хальстух на червоній шиї.
І туго так, що котиться сльоза,
І психіятр мені сорочку шиє.

Нам добре вдвох. Мабуть. Колись було.
Тепер тупик, де вчора був провулок.
Останній зуб віддав на твій кулон
Така платня за хруст французьких булок.

Я згадую шампанське, казино,
Двозначний фльор під плач акордеону.
Не втямлю, чоловік я, чи синок?
Цей шлюб немов абсент, лиш без туйону.

Ти любиш вірші, золото, понти,
А ще застрягти кісткою у горлі,
Мій психіятр зі мною вже на «ти»,
Піду собі топитись.. в алкоголі.

О так, фінал! Адйо! Гуд бай! Хей до!
Я більше не футляр безмозким ребрам!
Віднині по дурепах не ходок!
Абсенту! І нічого більш не треба!

...А провожали по утру.
Встречали, правда, как-то странно:
Глаза в глаза, и точка ru -
И звук сродни фортепиано…

Слова какие-то… - Не сметь!
Подумать только, испугали?!..
Я трижды за день видел смерть
Задолго фразы чей то: - Валим!

Правда знає, що має право бути почутою,
Непомітно покине катакомби душі...
Вона, мов птах, не судилось їм бути прикутими,
Полетить , хоч як в собі не души.

Полетить і не страшні тортури,
В ній бо істина, а вона свята,
Як художник, що пише з натури -
Донести людям - така їх кінцева мета.
2016

В сповиточку, люлі доню,
люлі немовлятко.
До матусі очка сонні,
туляться курчатком.

Тиша бродить попід тином,
матінка тихенько
заколисує дитину...
Ой, моя рідненька.

А роки біжать рікою,
стеляться барвінком -
до криниці за водою
ходить сива жінка.

Щебетала соловейком,
сонечком ясніла.
Як було давно це, ненько?
Голубонька біла

сіла на перила долі,
дивиться у вічі.
Запалило горе в домі
поминальні свічі.

Смерть на серці склала руки,
хмара небокраєм.
Діти, правнуки, онуки
матір проводжають.

Горобина гірко плаче
світу не вбачає,
а життя таке терпляче
квітне молочаєм.

Промовляє колискові,
котиться клубочком
і плекає у любові
донечок й синочків!

27.02.2020р.










 
 

Зрілі стосунки , які напрочуд
зіткані пружністю сильної нитки.
Крила зміцніли, рішуче несуть!
Цінні, довершені мудрістю, злитки.

Сталося так, заблукали вони:
довго, стежками тернистими в полі.
Вже одружились їх доньки й сини.
Тільки для них не знаходилось долі.

Мрії зростали, будили вогонь.
Якось зустрілися двоє знайомих.
Школу згадали, торкнулись долонь.
Біле волосся у нього на скронях.

Відгук турботи світився в очах.
Щирий запал в голосистій розмові.
Мужність відчутна в широких плечах
та небайдужість у кожному слові.

Інколи Небо дарує блакить.
Вже забагато років промайнуло.
Надана Богом для зустрічі мить,
долі з’єднавши, любов’ю зігріла.

26.02.2020

Вештався люд, і серед його слідів
я на нюх переслідував дві валянкові плямки.
Ти стояла біля розкладу електропоїздів
і хотіла їхати у північному напрямку.

Я присів коло ніг твоїх, потім ліг,
нагло лестячись з ними хвостом і гривою.
Ти не зразу побачила, як мокрий сніг
межував на щоці зі сльозою грайливою.

Ти не вміла зустріти рукою мене,
ти боялася зустріти мене рукою.
Ти давала мені ковбаси – я не…
я не міг її їсти зимою такою.

Не дивуйся, чому я до тебе прилип,
я ще довго за потягом бігтиму в північ.
Твої очі у шибці і зляканий хлип
такі ж самі, як мій поневолений відчай.

12 травня 1994 р., Київ

Варто писати про різні дурниці й дріб‘язок,
Адже усе складається саме з них.
Патосні тексти давно на шматки порізані,
Ті, що не спалені - кинуті у смітник.

Ось подивись: Гора, під горою - крокуси.
Що важливіше - крокуси чи гора?
Це є питання ракурсу, або фокусу -
Як на екрані айфона жовтий квадрат.

Березень, квітень, і розпустилися котики,
Сонце на крок наблизилось до Землі.
Котики чи орбіти - питання оптики,
Тобто питання поділок на шкалі.

Я поважаю і атоми, і молекули,
Кожну і кожний славитиму віршėм,
Що і роблю, але втім, відчуваю деколи -
Так дописатися можна і до мишей.

Слово було на початку - так говорили ми,
Вірячи в мантру про «щось там усе-таки є».
Я би хотів літати й махати крилами,
Але земна гравітація не дає.

Де та границя між величчю і дрібницею,
Як там: «У краплі роси - всі вóди морські»?
Ось у своїй долоні затиснув синицю я.
Упс... У долоні тріщать пташині кістки.

Дехто собі напряму розмовляє з космосом,
З кимось говорять метелики і кущі,
Як це впливає на вірш? Та ніяк, о господи -
Я, взагалі-то, зовсім не про вірші.

Зринає пісня птахом легкокрилим
Все вгору й вгору і летить, летить
Понад землею й набирає сили,
Прагне, щоби її почули всі.

Легесенько торкає струни серця
Й вони вже в унісон з нею співають.
Стає так добре і привітно й легко -
Живе вкраїнська пісня - не вмирає.

2020 р.

Кажуть люди, я - слова художник,
Можу з титлів зварити борщ.
Та писать про кацапів не можна,
Про братів у ярмулках такОж.

Люд розумний, не хоче халепи,
Оминає всі гострі кути.
Я ж за бороду торсаю небо
І заочно колег осудив,

Що не взяли сокиру у руки
Та гуртом не побігли на фронт.
Варять з маслом картоплю до курки
Та із дичок і сливок компот.

Я ж в окопах - з минулого квітня,
Сплю погано, від вибухів стрес.
А весною повіяло з півдня,
Усміхається сонце з небес.

Дійсність сіра, чужа, без пастелі,
Лютий лютттю гартує мечі.
А на мушці усівся метелик,
У прицілі - пташині ключі.

25.02.2020 р.

Там, де місяць, угорі,
Хатка ясної зорі.
У зорі великий двір.
У дворі казковий звір.
Має звір той безліч лап
І співає: «Крап-крап-крап…»
До дерев іде у ліс:
«Я водички вам приніс.»
Йде у поле до трави:
«Травко, крапельки лови!»
Звір несе води ковток
Для грибочків і квіток,
Зі своїх вологих жмень
Поливає навіть пень…
І танцює безліч лап
по калюжах «чап - чалап».
«Крап-крап-крап!» - лунає сміх,
Звір іде на наш поріг,
У віконце суне ніс:
«Я вам райдугу приніс!
Поки все довкола мив,
Я втомився і змалів.
Повертаюсь до зорі,
Що чекає угорі.»
У зорі великий двір.
У дворі казковий звір.
Він лежить собі один
На перині із хмарин.
А під музику вітрів
Із віконця лине спів:
«Тихо, дощику, бай-бай,
Не літай за небокрай.
Краплі вкрили все навкруг,
Але ти, мій друже, вщух.
Між небесних володінь
На хмаринці відпочинь.
Люлі-люлі, баю-бай,
Вітре, хмарку покачай.
Із калинових суцвіть
Прийде сон сюди за мить.
Люлі-люлі, баю-бай
Спи, маленький, засинай.»

То в часи далекі усе відбулося.
Жила дівчинонька золоте волосся,
Жила молоденька у селі одному,
Віддала серденько хлопцю молодому.
Як вони кохали – все село гляділо,
Заздрили недобрі, а добрі раділи.
Не могли і хвильку без другого жити
Їм би усе разом обнявшись сидіти.
Наче обпилися любовного зілля.
І вже люди бачать – справа до весілля.
Та не так збулося, як вони хотіли,
Бо із степу якось орда налетіла.
У похід зібрались всі, хто зброю має.
Той готує шаблю, той коня сідлає.
Хлопець шаблю гострить
та коня виводить,
А його дівчина навкруг нього ходить.
Ходить, поглядає, сльози утирає,
Але не спиняє і не відмовляє .
Плаче, обіймає молодця дівчина,
Але ж рятувати треба батьківщину.
Виїхали хлопці, пісню заспівали,
Всім селом їх довго шляхом проводжали.
Біля козаченька йшла дівчина довго
Гладила рукою коня вороного.
Вже і стихла пісня, а вона стояла,
Сльози утирала і хустину м’яла.
Та молила Бога, голос тихий чувся,
Аби її милий назад повернувся.
Йшла орда татарська у великій силі
По степу усьому козацькі могили.
Не вернулись хлопці до села додому
Полягли у битві у степу глухому.
Нікому було їм очі закривати,
Нікому їх тіло було поховати.
Чорна звістка степом до села примчала.
Як дівчина бідна плакала-ридала.
Билася бідненька наче чайка в небі,
По краплині душу виливала з себе.
- Де то мій миленький?
Де його могила?
Я б його востаннє бачити хотіла!
Посивіло з горя золоте волосся
Наче було сірим попелом взялося .
Вийшла вона в поле, та все вітер просить
Хай він на могилу до милого зносить.
А де та могила і вітер не знає,
Хоч по всьому світу, начебто, літає,
А дівчина плаче, сльози землю росять
І уже у Бога допомоги просить.
Зглянувся Господь був на нещасну долю
Зробив з неї квітку у чистому полі,
Золоту кульбабу, що яскраво квітне,
Яку буйний вітер розносить по світу,
Відцвіте кульбабка, сивиною вкриє
А тут якраз вітер сильніше повіє
І волосся сиве підхопить легенько
Та й несе по світу, несе далеченько.
Може десь побачить милого могилу
Проросте над нею її нове тіло,
Коренем до серця до його проб’ється
І до сонця квітка ніжно усміхнеться.
Пролітають днини і роки проходять
Та ніяк дівчина хлопця не знаходить.
По степу усьому жовто квітнуть квіти,
Але я не знаю: плакати - радіти?

У натовпі, оточений юрбою,
Аби ніхто тебе не розкусив,
Ти заховався сам перед собою –
І навіть дуже правильно вчинив.

Коли ти в світі сам себе не бачиш,
Захований від друзів й ворогів –
Ніхто вже за тобою не заплаче,
Ніхто не віднайде твоїх слідів.

Іди собі на всі чотири боки,
Ніколи не з’являйся у юрбі,
Всі матимуть без тебе чистий спокій,
Погоня не загрожує тобі.

Тільки змії залишають шкіру,
Щоб душа старіла і росла.
Ми, на жаль, зі зміями не схожі,
Змінюємо душі, не тіла.
Пам'ять, ти величною рукою
Знову поведеш моє життя.
Згадую, хто жив у цьому тілі,
Що пішли у ніч без вороття.
Ось найперший: тонкий і негарний,
Покохав ти сутінки гаїв,
Словом чаклував собі на диво,
Зупиняти дощ завжди умів.
Дерева, а ще рудий собака -
Ось кого ти в друзі собі взяв,
Пам'ять, пам'ять, ти не знайдеш знака,
Не повірити вже, що він - це я.
Ось і другий ... Закохавсь у вітер,
Вільний полюбив його політ.
Подружився він з життям назавжди,
Килимом стелився вдячний світ
Він хотів би, знаю, бути Богом.
Він ним був, бо він завжди - поет.
Ось він йде. І знову щось змінилось.
Ось новий приходить силует.
Полюбив я обранця свободи,
Що поплив далеко за моря.
Він закоханий у спів веселий вітру.
Легко вів свого він корабля,
В вись тягнулися його намети,
Мули були жваві і міцні,
Як вином, впивався він повітрям
І солодкі були його сни.
Пам'ять, ти вже слабша рік від року,
І його все важче впізнаю:
Він свободу проміняв на битву.
Веселив мятежний блиск вогню,
Знав він муки голоду і спраги,
Знав тривожний сон і шлях важкий.
Хоч і не поранений, на груди
Двічі ліг Георгій Золотий.
Я повстав - похмурий, впертий зодчий
Храму, що підійметься в імлі.
Заздрю славі величі Господній
І на небесах, і на землі.
Серце буде в полум`ї палати
Аж до того дня, коли зійдуть
Стіни Нового Єрусалиму
У країні, де живу. Ось тут
І повіє вперше вітер дивний –
І засяє світло в небесах -
Садом дивним і незрозумілим
розцвіте тоді Чумацький Шлях.
І попереду постане невідомий,
Але все ж впізнать дано мені,
Бо побачу: лев за ним йде слідом
і орел летить у вишині.
Крикну ... А хіба хто допоможе,
Щоб моя душа завжди жила?
Тільки змії залишають шкіру,
Змінюємо душі, не тіла.


• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.

Ніхто не зможе стати тобою,
Але й не треба, бо ти десь є...
Ти в морі, повітрі, ти в кожному слові,
І все, що в мені - усе твоє.

Я помічаю інколи схожі очі,
Я чую інколи схожий сміх,
Тримаю в собі безжальні серпневі ночі,
Тримаю злість і це мій смертельний гріх.

Тепер мої сльози - глибоке море,
І як же втомилась у собі його нести...
Смерть невблаганна, її не розчулює горе,
Напевно, вона не знала, що ти не мав права піти.
2016

Переспів вірша О. Блока


Я ее победил, наконец!
Я завлек ее в мой дворец!
Три свечи в бесконечной дали.
Мы в тяжелых коврах, в пыли.
И под смуглым огнем трех свеч
Смуглый бархат открытых плеч…
А. Блок

***

Я нарешті її переміг,
Заманив у палац,
в мій барліг…

Канделябри у владі пітьми,
Пил важкий, а під ним - килими ..
Вже остання свіча ледь горить,
І темніє плечей оксамит…

Переплетені коси не в лад,
І на персні помер діамант.
Плаче рот від любовних страждань,
І жадає нових катувань…

У бездонних проваллях вікон -
Стогін пристрасті, наче прокльон.
Гімном траурним плаче сурма
І гойдається чорна труна…

- О, коханий, чи ми не самі?
Загаси, необачний, вогні!

- Це скипає любов біля скронь,
Це – коханням насичена кров…

Злих цвяхів
мелодійний стук,
З губ холодних -
останній звук:
- Мій найкращий, коханий,
бич,
Із собою візьми,
поклич!
Хай чекає на мене
ганьба –
Долю я обрала
сама…

Гаснуть очі, мовчать слова,
Ти померла і ти - як жива!
Кров невинну я пив у чаду…
Я кохану в труну кладу…

Взимку, в стужу
весінні пісні...

Кров твоя заспіває
в мені…

...Перон… Вагон… Вона в обіймах вітру:
збиває з ніг, розвіявши туман.
Вдивляючись в закриті щільно вікна,
про свій нестерпний забуває стан.

Шалений буревій в думках клекоче.
Душі частинку залишає тут.
Журливі надто, виплакані очі.
Гіркий в знемозі покидає спрут.

Їй холодно в міцних обіймах вітру.
Зігрітись поспішає у теплі.
Весняну незавершену палітру
доповнять мрії бажані, нові.

…Перон… Вагон… Рушає з місця потяг…
В битті прискореному серця пульс.
В майбутнє відкриваються ворота.
Шлях знайдений, а це… важливий плюс.

26.02.2020

***
Яке їхало, таке й здибало,
а якщо оминуло, радій,
що не з'їло, але і не видало
за своє у конурі чужій.

***
Мир із Путькою – афера,
а з Росією – війна...
над Парижем як фанера
пролітає сарана...

***
Народ нуртує, та не має тями
зібрати закипаючий навар
і вилити у водозбірну яму
цю зайву піну неуків-нездар.

***
Нувориші дорвалися до влади,
паяци хочуть миру на крові...
злодії попереду, а позаду
очільники нової клоунади,
яка не має ґлею в голові.

***
У розрізі убогої спільноти
помітні глитаї-багатії
і непомітні парії її,
які стають героями Ґолґоти.

***
Ви кажете, – яка краса у небі!
А я кажу, – бери та обирай
усе, що обіцяє Божий рай.
Гадаю, що й поезії не треба
тієї, що запалює роздрай.


02/20

Ох, злісний час.
Для нас
життя є певна місткість
відрадних фактів і дошкульних гнид,
які віднадить запотиличник мільярдний.
І самовбивця – адекватний плід
цього пустого віку.
Чоловік
не владний
над своїм звучанням,
бодай він орнітолог, віршописець
чи в осавули хрещений анґлієць.
Одного разу в протягах доріг,
де біль голінний здрібнює бажання,
насилу багрячи суспільне серце, –
він пада з ніг,
і пуповина рветься
між ним і Розумом.
В очах шалених тих
я бачу тільки смерть.
Я не відкрию твердь,
повідану Богами,
я – людина.
Уродженець жінок з нокаутів мужчин.
Я йду ногами.
Серце – середнина.
І весь мій стан від аварійності причин
є вихолощення мого таланту.
Ох, злісний час, де зорі з діаманту,
а склеп шатровий із живих дерев!
Безсмертний канібал, який помер,
щоб світ і смерть тримати в домінанті...
Тобі, хто нас прирік на муки в раю,
я поклоняюся – і завмираю...

25 травня 1994 р., Київ

Я уявляю струм від доторкання губ,
мурах на блуднім тілі від блудливих пальців.
О скільки, скільки, тих наяд, медових згуб,
що загубилися в тобі, як голка в п'яльцях?

Яке сильце плете метелику павук
мені не скаже правди  польова ромашка.
Упала райським яблучком до теплих рук,
солодший плід не той, який зірвати важко.

Сназі, так легко перетнути - Рубікон,
хоча любов - ревнивиця, не  полігамна.
Розчиниться ілюзії химерний сон,
залишиться у серці - невигойна рана.

Коханий, не шукай заміну словесам,
що ніжно жебонять в моїй душі так само,
як у твоїй - живим струмком. Ти бачиш сам -
один до одного прикуті небесами.

25.02.2020р.

Плаче над листком Наташка,
Ниють зуби кутні.
І муру писати важко,
А не тільки путнє.

Ярослави і Тетяни,
Гапки та Жоржети
Чавлять слізок океани
У свої сонети.

Я ж ридаю у ронделі,
Трохи в баркароли,
На цицьки Ерато теплі,
Бо Пегас мій кволий.

Заховав під ковдру гриву
І хвоста, й копита.
Зубоскалить, хлебче пиво
Та псує повітря.

От і рюмсаю з надривом
Аж вилазять очі.
Ти з моїм Пегасом сивим
Подружитись хочеш?

Будем хлипати на пару
Краще за артистів.
Наридаєм для Ротару
Віршика для пісні

26.02.2020 р.

Ріка життя не завжди тиха
Й спокійно хвилечки хлюпочуть,
Буває, що й наробить лиха,
Шторми і бурі все гуркочуть.

Тут лагідно цілують берег
Хвилі малесенькі прозорі,
А то зненацька стане темно
І рвучкий вітер із грозою.

Ріка життя ж бо швидкоплинна,
Несе кораблики-деньочки,
Тому ми намагаймось встигнуть
В кожному з них залишить трохи

Корисних справ, добра і ласки,
Усмішок щирих сонцесяйних,
Нехай летять вони, мов чайки,
Про нас залишать добру згадку.

2019 р.

Что же происходит с этим миром?
Я каждый день понять пытаюсь...
А люди это видеть не хотят, мундиром прикрываясь,
И каждый раз я в стену ложного непонимания врезаюсь...

О чем же мне вам тут и говорить?
Ведь люди уже себя не уважают,
И могут только детей своих к этой бездне подводить,
В которой те, не понятно кем и вырастают...

І ці слова, причеплені на спінінг,
І вітер запальний і молодий
Диктують письмена неопалимі,
Що виведуть із плетива завій.

Впіймати рибу, що своїм мовчанням
Дасть відповіді на безодні слів.
І прийде шепіт вічності в смеркання,
Відкривши океан без берегів.

1 липня 2019

Колись давно, а, може, і недавно
Жив чоловік на білім світі цім.
Веселий в міру і у міру вправний,
Мав і сім´ю, і затишненький дім.
Та мав недолік: забував все миттю,
Але, оскільки він про нього знав,
То живучи на білому на світі,
Весь час собі одне і те ж казав,
Бо не хотів поганим сином бути:
«От, не забути б!» «Як би не забути!?»
Та, скільки б не повторював того,
Не міг втримȧти в пам’яті чому-то
Він і найважливішого всього.
Ще у дитинстві заведе, бувало,
Якусь пташину. Та проходить час
І забуває. Тож вони й вмирали
Від голоду у клітці раз по раз.
А з його уст постійно було чути:
«От, не забути б!» «Як би не забути?»
Підріс, у місто вчитися подався,
Додому усе рідше приїздив.
Чи то цурався, чи то забувався
Писати навіть матері листів.
Хоч на листку не забував черкнути:
«От не забути б!» «Як би не забути?»
А одружився , діточки з’явились.
Живи, піклуйся, начебто, про всіх.
Та його стежка манівцями вилась
І він частіш на фото бачив їх.
Не забував при тому посміхнутись:
«От не забути б!» «Як би не забутись?»
Пішов по світу. Землю свою кинув.
Усе шукав пристойного життя.
Та лиш війне попутний вітер в спину
І він летить – не має вороття.
Шепоче все в надії повернутись:
«От не забути б!» «Як би не забутись?»
На схилі літ вернувся в рідний дім,
А там його ніхто вже не чекає.
Широкий степ розкинувсь перед ним,
А по нім квітки дивні розцвітають.
Спитав у вітру та устиг почути:
«То – незабудки! Квітки – незабудки!»
Чи то слова, що він весь час казав
На землю впали і квітками розцвіли.
Чи кожна квітка – то гірка сльоза,
Що, ним забуті, вслід йому пролили?
Колише вітер і, здається, чути:
«От не забути б!» «Як би не забути!»

Як ще я не перепросився
Перед альковом, вашим сном.
Цей сон мені колись насниться.
І я не знатиму за що.

Я бачив на плечі у вас
Колібрі, птáшки, татуаж.
Про спів колібрі наостанок
Я десь читав з екрана.

Не треба мудрувати надто,
Це все униження й понос,
Якби пошлюбив вас завгосп,
Вся ж бухгалтерія на вахті.

Й до них заходять торгаші,
Розповідають анекдотик.
І шелепкий кульок душі,
Коли вони виходять згодом.
Ні з чим.

Як жаль, що мрії – тільки срібний вітер:
Оманою по серцю різонув.
Вбирає тиша сльозопад із літер,
Що вирватися хочуть у весну.

Віддам печальні сповіді паперу,
Схилила б небеса… – нема кому…
Душа розтане в потойбічних сферах.
Допивши таїну солодких мук.

Як жаль, що не загоять сни і вірші,
Роз’ятрених дощем, пекучих ран.
Поезія і ти – отрута тиші.
Розкинеш раз каміння – вік збирай…

А вітер пише вірші вістрям волі.
Терпким дурманом огортає дим
Золочені рядки жаги і болю.
Скажи, чи є про мене хоч один?