І небо, і Земля існують у пустелі.
Галактики зірок і броунівський рух
пронизує один-єдиний Божий дух,
об’єднуючи їх законом Торрічеллі.

Природа сущого боїться пустоти.
Процеси хаосу – дорога у нікуди,
але ідуть по ній непересічні люди
на перепутті до кінцевої мети.

Цивілізація являється пустою
породою землі. Це той же діатез
на мантії Землі – і суші, і небес,
який лікується вогнем або водою.

Те, що було і є, посилює уяву
про те, що буде і повториться не раз
у просторі імли і не лякає нас,
що по усій землі орудує лукавий.

І по інерції ще котиться процес,
запущений колись людиною одною,
формуючи її заочний інтерес.
Історія не вчить, але, само собою,
окаменілості із ери мезозою
показують, куди веде людей прогрес.

01.20

Ай! Моє брязка́льце
троїсто лунає,
як циганська пісня
мре і серце крає!
Мре і серце крає
на циганській мові.
Кінець пісні, танку́, горю
і моїй любові.
Кінець пісні, танку́, горю
і моїй любові.

2020

Товпа булькоче: - Гетьмана на мило-о-о!
Та пізно. Бо у лобі ґлузду брак.
Ти сам і винен в тому, що дурило
Державою керує. Чи не так?

В кишенях дулі? Постуєшся? Висох?
Життя не мед, а з дустом хай Бог ми?
Жаліти дурнів, вибач - не навчився,
Бо я не лох, як і очільник мій.

А, може, таки лох? Не бачу правди
І ницості сьогоднішніх княжат?
Бо влади тільки той насправді вартий,
Хто ув окопах під вогнем лежав,

Хто сіє жито й золоту пшеницю
І не продасть країну за борги.
То, може, трон віддати удовиці,
Вояці без руки чи без ноги?

P.S:

Води брудної по коліна в шанцях,
Останній бій, в руці погнувся щит.
Прийшла пора вмирати за паяца,
А діти вивчать ідиш та іврит.

В мороз тріскучий чи густу сльоту
пливуть гріхи омиті за водою…
У звільнену ж душевну пустоту
уже нових пакуємо сувої!

Кого й чому христили до Христа,
коли купелі ще були не святом?
Обряди ці створили неспроста –
аби ти почувався винуватим!

З Йордану Водохрещу принесли,
щоб перестали бути ми собою,
а заблукавши в нетрях Кабали, –
у ополонку скопом, з головою!.

Життя одне і жити варто так,
аби зустріти Вічність із любов’ю,
бо підлу душу не спасти ніяк,
а гріх можливо змити тільки кров’ю!

Балакаємо нині про… Турботу,
Якою доля душу обсідає,
Затягує журою у болото…
Немає слів?.. І тема не чіпає?

Поговорімо брате за … Роботу,
Яка не дуже грошей добавляє.
Чекаємо омріяну суботу…
Що і ця тема душу оминає?

А далі, ми і владу обговорим,
Яка у вибори нас помічає,
Усе за неї енергійно робим…
Тебе від слова «влада» вивертає?

То може говорімо про... Родину -
Сміються діти, серце умліває
За нашу землю, мати-Україну,
Яку зі сходу зайда не зламає,
Бо є Карпати - гори-полонини,
Ліси зелені і степи безкраї,
Ми успіху радіємо родини,
Душа за Україну вболіває...

Не говорити, а себе змінити,
Якщо у суєті усе конає,
А марнота габою накриває...
І не вартує нині сльози лити,
І хомута за дещицю носити,
Омана щирі душі не чіпає.
2019

"Порохоботи" чи "ЗЕбіли"?
Біде чи золотий клозет?
Поспільство глупство навпіл ділить,
А я ізнов - ні те, ні се.

Владар наобіцяв пасатів,
Епохи бідності кінець.
Не вірю гномикам пейсатим,
Бо цар у лицедійстві - спец.

А той, що був - живе в достатку,
Добро в офшорах. "Молоток!".
Мовчу. Погавкав для порядку,
Щоб не забути хто є хто.

А чи потрібно бити в груди
За мільйонерів-добряків?
Ні дезертирів, ані хунту
Хвалити наче не з руки.

Лаштуй і ти на правду компас
Поміж брехні та безнадій.
Вона лежить, брудна, в окопах
І захищає рідний дім.

29.01.2019 р.

Пролунав останній дзвоник
і настало літо.
У село до баби з дідом
завтра я поїду!

Там червоні помідори,
гарбузи пузаті,
кавунів розлогі гори,
соняхи цибаті.

Молоко смачне у глеку
й пиріжки із печі.
Річка допоможе спеку
подолать малечі.

В ній клює плотва, тараня,
«карасі в сметані».
У дворі є калабаня
й хитрий кіт в чулані.

Ще під лісом там криниця
з журавлем дзьобатим.
Дожене мене сестриця,
з мамою і татом.

Нащо, Чайко, втрачаєш волосся,
мов останню надію на завтра.
Скільки спити тобі довелося
трунку відчаю, пір'я не варта.

Доля терен, жаливу стелила,
самий рідний топив у  багнюці,
упивались голками чорнила
в душу, й досі уколи болючі.

Шторм кидав на обтесані скелі,
не було і за що зачепитись.
Неба жорна усе перемелють,
і біду, наче маки у житі.

Я  упевнена, сонце жагуче
зійде саме для тебе в ту пору,
коли ти оминатимеш кручі
і скидатимеш смуток у море.

І на крилах надії нестимеш
непохитної віри перлини.
Б'ється серце палке пілігрима
в кожній вільній, безстрашній пташині.

17.01.2020р.

Ми сиділи на травичці.
Грали скрипочки й челести.
Я розписував про звички.
Про кохання п’яно-престо.

Ти всміхалася, чи навіть
Реготалася потрóхи,
Я вірші читав напам’ять,
Про моря та про остроги.

Як горами сходить місяць
І жаби танцюють танго.
Як женуть секретне віскі,
Про деталі контрабанди.

Що буває при пожежі,
Або навіть при гопстопі.
Що я знаю про безмежність,
Де розвіють прах мій потім.

Про життя реальні мрії.
Пасіку, що біля хати.
І дівчат, що раді вірить,
Як уміти розказати.

Безперервно
до миті ладнається
мить,
Вічний Шлях
весь на порох
розтертий,
Аметистова
чистого неба
блакить
На мольберті страждань
розпростерта.

Муза-Діва,
озвись,
щоб сльозами зійшов,
Полотно -
це ярмо і це - зброя,
Хай повернеться мій
Біль Натхнення ізнов,
Із яким ми знайомі
обоє.

Ми із Музою
дружби-боріння
зразок,
Наша Творчість,
неначе Причастя,
На картині лазурній
останній мазок,
Як печать
на Пергаменті Щастя!

Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
і невідомо, якого свого
я відчуваю щастя!
Лину вітрами-просторами
за долинами, го́рами!
У ліс залітаю,
на пречервону горобину сідаю
і співаю без горя
від щастя!
Дійдіть до мене у сумі своєму!
У розлуці, пилюці, спонуці.
Скажіть мені, рідні мої Українці,
я́к хочете щастя?
Я дам вам причастя
з горобинової брості,
щоб не ломило кості,
щоб робота йшла з душі
у правші і лівші,
щоб на пісню виходив труд
з одовсіх оруд!
А буде гірко – залатайте дірку!
Не губіться ніколи!
Не ходіть по колу!
Біжіть прямо й прямо
до святого Храму!

29 березня 2004 р., Київ

Штормило море.
Навісні вітри
вітрила рвали,рвали чайкам крила,
Кололи скелі на самотні брили.
І був у захваті від отакої гри
Нащадок Тора.
Штормило море.
Мітини рубці-
Хтось вже пропав,а інші у полоні.
І лиш на дні дрібненькі камінці
Сполохано ховались у долоні
Нащадку Тора.
Штормило море...

Не реорганізоване (незайве те) дереорганізувати,
нереорганізоване не зайве, Теде, реорганізувати!

2020

Мана́ зелена завела в оману
усіх, сама відправившись в Оман...
Прем’єр же повідомив щодо стану, –
У преЗЕдента в голові туман!

ПРОСВІТЛЕННЯ

Плетемо павутиння власного життя –
Пастку мережива собі та крил чиї́хсь
І долі заплітається коса на лезові буття,
Що розсіче його в армагеддон колись
Й зітре на порох. Ми – шлях невороття,
В неусвідомлене, що світ ковтне колись.

Вогонь бентежних тіл пала́ не крадучись,
А пекла ґарт його – кова́ль серцебиття…
Не харч щоденний перетравлювати вчись,
А їжу духу споживай, дум мудрих сповиття
Й весілля тварності як пошесті зречись…
Роки і дні земні – лиш смерті окуття…

Час нескінченний. Ми – пил його згниття
І порожнеча вічності. Цілуй не боячись
Безмежжя меж пізнань сил зачаття́
Природи невідомого і сенсу. Притулись
До краю незбагненного, до таїн відчуття,
Де кванти й гени в лабіринт сплелись…

Лік є примарою безчасся, як глибінь і вись,
А світ дотичний – іскра лиш, де миті метушня.
Наріжне не у тім, чи віра є у рай, чи каючись,
Живе острах гріха, а в дарі думки здобуття
Мистецтва знань і душ нейронів скрізь…
Роса сльози́ людини – геній відкриття.

Павло Гай-Нижник
18 січня 2020 р.

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Пробачити здатен лиш той, хто страждав,
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачу підстав,
Я думаю так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичую бруд
І вибухнуть можу відразу.

Не слухаєш більше і очі мовчать,
Знов зла натворили для втечі
Й стомившись від крику, постійних повчань,
Збираю поволі всі речі.

А далі самотність і сто днів жалЮ,
Й нестерпно байдужа розлука...
Хто першим вгамує гординю свою?
Пробачить - це радість чи мука?

17.01.2020

Зелена муха – муха гнойова
Між вікон сонно крильцями тріпоче.
Вона жива, о так, іще жива!
На неї хижий кіт націлив очі.

На ложці цукор повагом горить,
Стікає карамеллю до полину,
Я випив три, а може, тридцять три,
Ще трохи і до пращурів полину..

Цей звичний смак! Тепер дорослий смак,
У нім дитинство з присмаком алтею.
По …третій – із кота росте слимак,
Ми ловимо в гамак зелену фею.

Тоні - явно, а Ліні, Тамарі та Мілі здається,
Тоні явно Аліні та Марі-Тамілі здається.

2020

Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Залишилась тільки отрута

Гірких поцілунків твоїх.


Ні серце, ні душу не гріє

Тягуча та вистигла кров,

Я клятвам жіночим не вірю,

Не вірю у щиру любов!


За нелюба йдеш добровільно..,

Багатий, огидний, старий

Жадає тебе божевільно

І висушить мов суховій!


Кохання небесний дарунок,

Коштовну перлину весни –

Наш перший невмілий цілунок,

Як можеш, віддай, поверни!


Приречені квіти кохання

На посміх, знущання та глум.

Вишкірює ікла страждання,

І душу випалює сум…


Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Хоч досі дурманить отрута

Медових цілунків твоїх.

Людино, Пасхо Золота!
Яйце, невиїдене Змієм!
Твій Бог забрів у болота,
що живляться з Твоїх помиїв!

Твій Бог з драглистого багна
простягує останні руки,
а Ти на крилах з полотна
ширяєш швидше світла й звуку!

Твій Бог давно на видноті́,
зійшов з Небес, ствердів, як камінь.
То тонеш Ти у висоті,
а я пильную тлінну гавань!

То гинеш Ти во жертву зла,
розіп’ята поміж Галактик,
Ти – Богу смерть розпочала,
а Бог – живий, бо не фанатик.

15 квітня 1999 р., Київ

Але ж – було!
Окрилено і дзвінко
Мелодія виповнювала день.
Була на світі щонайкраща жінка
І світ здавався сповненим пісень.

Але ж – нема
І сліду тих мелодій,
Усі слова згубились вдалині.
Коли тебе украв багдадський злодій,
Помовкли недоспівані пісні.

Збирають думи кучугури
свинцевих хмар холодну тугу.
Судомить серце, струм зажури
у венах збільшує напругу.

І черв'ячок свердлить віднині,
горіх волоський мозку - думка.
А після мрії голубині
сльозу стирають наче гумка.

Подумаю про біль пізніше,
можливо, завтра сліпо, зримо,
мій не написаний ще, вірше,
моя невисловлена, римо.

Мій келих шумного дурману,
солодкий сон, гірка Еспресо,
глибока музика органна -
з тобою затишно, небесно.

17.01.2020р.

 

Сяюча зірка у Небі єдина.
Диво з далеких космічних світів.
Саме сьогодні зійшла в надвечір’ї.
Відгук, сполука колишніх життів.

Тих, хто не встиг на землі догоріти!
Хто передчасно в миттєвості зник.
Як відчайдушно хотілося жити!
Жоден до втрат доленосних не звик.

Зірка палає у Небі єдина.
Долі людські – це прихований скарб.
Щастя визбируємо по зернині.
Смуток буває у кожній родині.
Безліч в житті є відтінків та барв.

16.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120011705216

Я – Україна. Я уже конаю!
Хто допоможе, людоньки, мені?!
Де ті, у кого хата скраю,
хто першим ворога стрічає?
Тону і захлинаюсь у багні…

Я Україна-мати. Мої діти,
куди ви із домівки подались?
Чому ви розбрелися світом,
забувши Батька заповіти?
До хати чи повернете колись?

Я – Україна. Де ж ви, мої любі?
Невже тихенько бавитесь вином,
у Телеграмі чи Ютубі,
на тренажері в фітнес-клубі,
позасинали летаргічним сном?!.

Я – Україна. Люди, вас благаю
про допомогу, серце рвуть кати!
Останнє, землю, забирають,
вінець терновий одягають,
а до Голгофи скільки тут іти…

Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…
В нім був і є ще справжній рай.

Не забирай останню втіху -
Найбільше золото душі.
Нехай невідворотне лихо
Йде в болота і спориші.

Не забирай, о доле, серце.
Воно у нас – одне на двох.
Нехай лунає щастя скерцо,
Світ позбавляючи тривог.

Тримай його в своїй долоньці,
Як найдорожчу із перлин.
Не забирай із неба сонце,
Хай теплим буде часу плин.

…Вже небо все дощами плаче
І тьма, і мряка навкруги.
І розпач тисне так, неначе
Нам заздрили самі … Боги.

… Мені сувора доля зрання
Явила суть мого життя –
Боги нам шлють випробування,
Гартують силу почуття!

17 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

***сюр***

Ніч поринула в сон
Інтернетоновин монітору.
Сон накинув ласо
На думки, і затиснув у шори
На перебіг подій
Погляд зморений сплячого ока...
- це лиш сон, зрозумій!
Сон спокійний... Здоровий... Глибокий...
...ось наснився солдат,
Що в оточенні битися має...
Із розтрощених хат
За тобою життя споглядає,
Як вестися тобі
Без надії, без сили, без зброї,
Як провадити бій
Мов гопліту під стінами Трої,
Що приречена впас-
ти, бо кінь заіржав дерев"яний,
Бо Єлену украс-
ти утілив свій задум зоп"яну
Хтивець - еротоман,
І мечів лязкіт не зупинити
На жертовнику мантр,
Проголошених понад убитим,
Що, ймовірно, Патрок-
лом на ймення прозвався одвіку...
Доля воїна прок-
лята - вбити, чи бути убитим...
Ти сьогодні- солдат,
Що загине без краплі надії...
...що робить? Прокида-
тись дивитись останні події???...

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120011700768

Розсипає вітер осінню позолоту,
Ягідки-намисто в калини, мов рубін.
Твою підтримку, любий я відчувати хочу,
Бо ти такий хороший, у мене ти один.

І шурхотять листочки під нашими ногами,
Коли за руки взявшись отак йдемо кудись.
Тепло ми відчуваєм, любов також із нами,
Бо долі наші, милий в житті переплелись.

2019 р.

В ніч упурхує птах Гамаюн.
Я себе силуетом окреслюю
і сиджу з марсіанською «Теслою»
поміж обертів космосу й дюн.

До Землі, для авто недосяжної,
Гамаюне, прошу, долети
попри відстаней і самоти,
як безодня – багатовантажної.

Ворухни вигнутий небокрай
і, рятуючись від птахоловства,
десь уранці мене проспівай
над сильцем сумовитої Ворскли.

Мною берег її звесели,
їй навроч в небі сонця високого,
щоби радіошурхіт осоки
ледь антени хитнув бугили.

Залишись, Гамаюне, край неї,
подаруй, мов удачу, мене
річці, що вже не наздожене
течією мого апогею.

Вже мені не потрібно удач.
Я – втікач, як і ти, птаху, з раю
в світ, такий, що астрологи мають
зітканим з ворожби протиріч.

Тут немає ні ніг, ні коліс…
Тільки – крила, самі вічні крила!..
Поряд «Тесла» застигла, мов брила,
ще гальмуючи всесвіту вісь.

2019

В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.
Життя – і любощів обійми,
І розладу пощерблені ножі...
Бува: сварлива зверхність рине
Сльозистим градом в злагоди посів.
Затріпотять листочки сходів...
Хто їх зуміє вберегти?
Графітній хмарності негоди
Хто роздере регочучі роти?
Слова титанисті пігмеями зіщуляться.
Цілунки стануть раєм для мерця...
...Не плач, Любов,
На захист твій лаштуються
І райдужать похмарені серця
Прості дитячі очі,
Що колись стояли
На сходинці останній
Любощів вінця.

Кое повече лошо яде не-
кое по-вече лошо ядене?

2020

Amorálně něco je ilegálním,
a morálně něco, je, i legálním.

2020

На безлюддя сільських ландшафтів
визвірився собака на цепу,
це доказ моєї бездарності,
прорив свійських кілометрів,
це тиранія великого міста,
множена на нулі сповитух-пупорізок,
що жодну мою думку не приймуть
до складу мовних колізій,
це ізоляція.
І от захоплені працею руки
мозолять скупі обжинки,
масолять обжиті ділянки
з ранку до ночі,
з ночі до ранку,
і тільки бусли-еквілібристи
високо міряють стра́ху вольти,
вони вольтметри електродро́тів
і жертви короткого замкн…
Хто́ на безлюддя сільських ландшафтів
визволить пса з цепу,
щоб дичавів
і вчився жерти
жертви короткої смерті?
У кого не праця – ізоляція?
Хто у стані плачевних полотен
відбувається?
Кому усі діаґнози брешуть поліартрит,
коли він знає, що вирощує розу вітрів,
а грози злітаються
і крапають гроші?
Хто ці дощі занотовує у товстий зошит?
Хто Робінзон Крузо не я
і доказ моєї бездарності?

29 листопада, 1 грудня 1992 р., Київ

Чіпкий туман.
Розморена розлука.
Шкребе засмуток, наче кіт у двері…
Тремтливо мревом ходять попід руки
розквітлі душі
наших півмістерій.

Вечірніх зір
не плід і не підстава,
не фантазійність, — мріям заковика.
У темноти усмішка солодкава…
Веселий хаос
гріє світ великий.

Пахкий туман…
Окремішність замісу.
Думки — зворотні, у очах надійних.
У наших душ обличчям закулісся.
…Так ясно, чуєш,
у твоїх обіймах.

2020

Відвертому завжди нелегко жити,
велика розкіш нині благородність.
У вічі любиш правду говорити –
повинен полюбити і самотність…

Ти не одна, хоч нас лиш по одному,
Ховала душу у жалях і втратах,
Крапки лічила, не шукала коми,
Жадала тверді й виплітала ґрати.
Ти не одна блукала попелищем.
Уже в снігу вчорашнє, щоб заснуло.
Вгорі вітрисько дивну пісню свище.
Іди вперед і залиши минуле.
Зимовий дощ так виполоскав межі,
Що через них напнув ясну веселку.
Тобі весна з народження належить.
Вона зросте у кожнім закапелку
Твоїх гостин, твоїх плекань надії,
Що - як в дитинстві - гойдалка з горіха.
Вона в тобі промінчиком з-під вії,
Молитвою, промовленою стиха.
Іди, іди... Не хвиля на зупинку.
Попутний вітер ще напне вітрила.
Встеляє небо білістю сходинки.
Оті, яких іще ти не сходила.

Свята у мене жінка! Роботяща!
А я у неї - форменне ледащо.
Працюю на печі - не так як всі,
Щоб догодить її святій красі.

Мій хрест легкий, її ж тягар – важезний:
коса, сокира із гострющим лезом,
курчата, дві корови, кнур, коза...
І це я ще не все переказав!

Сусіди кажуть - я не муж, а трутень,
бо в мене, бач, працює тільки прутень.
А ти попробуй нічку погарцюй
та так, щоб піт по спині й по лицю.

За борщ гарую з вечора до рання
і кожна ніч моя - немов остання,
бо я вже дід, і сили вже не ті,
та мушу буть завжди на висоті.

А ні, то прожене мене із хати.
А за вікном - зима, і це не жарти.
Якщо схалтурю - спатиму з Рябком.
або жона ударить молотком.

Сніданок. Тягне люба гуску з печі,
а ще сметани трилітровий глечик.
Кохання - многотрудна річ, важка,
Це не в колоду забивать цвяшка!

16.01.2020 р.

Ходить місць-господар
Із зірками поміж хмар
Та донизу погляда,
Де у річечці вода.

Бачить личко своє срібне
І подружок - ясних зірок
Сяють золотії очі,
Про кохання все шепочуть.

А те водяне люстерко
Вітерець гойда легенько,
Хвилечки хлюпочуть-грають,
Про любов розповідають.

2020 р.

Я не бачу тебе коло себе
ні сьогодні, ні завтра, ні після.
Мабуть, я - не твоя вічна Геба,
певно ти - не моя більше пісня.

Не буває двох сонечок в небі,
двох любовей в душі не буває.
Я та річка, що рве дужі греблі,
я та зірка, що всесвіт гойдає.
15.01.12р.

Капризи та причуди, їй же Богу.
І хтось впадає у нестяму, далебі.
Чому посмів забути про знемогу!
Як се – одважився
Барліг покинуть свій?

Заскоки, фйоли, пшики динаміту.
Рибина, що хтонічна та й глуха
В єстві твоїм. Ти був ніким, піїтом,
Нікнеймом, ідіотом –
Уххаха.

Г. С…
Повний місяць небачено низько
Над оселею мовчки закляк
І, напевно, від срібного блиску
Я заснути не можу ніяк.
Видається мені нині зайвим
І найтяжчою в світі з покар
Це сліпуче, мов полум’я, сяйво,
Той холодний міжзоряний жар.
Але знаю, що місяць не винен
І до мене нема йому справ, –
Тож поволі шукаю причину
Неспанню межи срібних заграв.
Думи важаться навперебивки,
Та з усіх відчуваю одну,
Бо вже бачу за шибкою сливку,
Повну соку хмільного й вогню.
Деревце, в ореолі світіння,
Теж сьогодні тріпоче без сну
І гукає мене безгомінно
В недалеку й щасливу весну…
15.01.20

Моя любов – ілюзії та мрії,

У пристрасті безумна, не свята,

Бездушного кохала лиходія,

Безрадісні були мої свята.


Твоє кохання – муки, біль та сльози…

Терпіла довго, та не стало сил.

І я пішла, зневаживши погрози,

Та клятви ніби ти мене любив.


Ховаюсь від підступного кохання,

Від лютого безжального клинка,

Від жаху телефонного сичання,

Від вереску скаженого дзвінка.


Ти зруйнував і щастя, і надію,

А я, немов зурочена чомусь

Тобою марю і про тебе мрію,

Хоча ніколи вже не повернусь.

Стопа за стопою в задумі чалапає доля.
Крім серця між небом-землею у кого спитати?
Ногами намацує стежку засніженим полем,
В собі на вагу й відповідність звіряючи дати.

А сніг океанів очей посріблив узбережжя
І човник тихенько гойдає-колише колядку,
Злітають Йорданські краплини з кропила безмежжя,
В польоті сплітають весь рух по спіралі з початком.

Чалапає доля, витворює в Світлі потребу,
Стопа за стопою по краплях, що виссю, як вежі,
Вростають у небо, єднаючи Альфу й Омегу...
Пречиста в Йордані змиває Христові одежі...

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де ознаки майбутнього раю.

Там малюємо ми,
так знаходимо музику й вірш.
Не біда, що за нами не йдуть,
бо й нікого, крім нас, не пропустять.
Тих, хто просить художника:
"Ну, щось душевненьке вріж!",
залишають наза́вжди
дрижати в своєму нехлю́йстві.

Ми отримали право,
хоч ми й дуже грішні нехай,
перейти синій ліс,
що зроста́ється з небом синішим,
й увіслати полотнами нашими
стежечку в рай
і довкілля його –
щоб ставало для інших виднішим…

На межі голубій
між лісами і небом – весна.
Там дідусь волохатий
виходив з казкової хати,
брав і кидав у пекло святого ножа,
аж до дна –
і казав: "Я вам зняв.
Без гріхів далі легш мандрувати…"

11 листопада 1996 р., Київ

Цей голос чую знову я,
коли згасає день,
і повниться душа моя
перлинами пісень.

У пісні обіймаю я
оточуючий світ,
і співу вільна течія
несе мене в політ.

І тихо заспіваю я,
коли душа щемить
і у юдолі житія
вмирає щастя мить.

2020

Холуй дрижить. Раби регочуть.
Кат, знай собі, сокиру точить.
Тиран шматує каплуна.
Зимова повня осяйна.

Питоме малево, гравюра.
На лежаку – Солдат і Дура.
Карга шкребе заціплий бік.
Лубок родимий, далебіг.

Собака лає, вітер носить.
Борис у Гліба в пику просить.
Кружляють пари на балу.
В прихожій – купа на долу.

Лупата повня, оковирна.
Окрема, мізки мов, – хмарина.
Нехай же Маляр, паразит,
пейзаж иначий зобразить.


-------------------

Краще око вирвати за око
Чи по християнськи - зуб за зуб?
Так чи так - дурне вилазить боком,
Радості не буде - тільки сум.

І себе любити нецікаво,
Краще - захід сонця, моря бриз.
Мій набуток творчий - гуща з кави,
Ну, а твій - для вічності - сюрприз.

Цілий вік шукав потрібне слово
І від казки ключик золотий.
Є з веселки гойдалка чудова -
Нумо, покатаємось на ній.

Пощедруєм зорями кумасі -
Хай хлюпне у чарки за труди.
Шуби геть! До біса пальтіпаси!
Ми уже на Божому суді!

Рай. Кричать святі: - Знімайте мешти
І у хлів пегасів одведіть.
Ми цей світ покинули нарешті,
Вам лишивши вірші та сади.

15.01.2020 р.

На світанку дощик прошумів
І калюжі на землі залишив.
Теплих листопадових цих днів
Я обманну відчуваю тишу.

Бо до вечора ще може бути все:
Вітер з морозцем, сніжок біленький,
Що укриє ковдрою земельку.
Несподіванки природа нам несе.

2019 р.

Спорожнілий день зимовий
Мерхнув швидко в сонній тиші, –
Ми зустрілись випадково
Там, де бачились раніше.
Пояснити нині складно,
Що тоді з тобою стало, –
То всміхалася привабно,
То зажурено зітхала.
То в прискореній розмові
Так між нами клала гатку,
Що мені схотілось знову
Розпочати все спочатку…
14.01.20

Ось і рік вже старий у минуле своє відійшов
І Різдвяних колядок лунають далеко десь зауки.
Хто в цю пору чарівну до наших воріт підійшов?
То Христосик маленький тихенько в них пальчиком стука.

Хай негоже, що було в нас, полум'я спалить руде
І веселять ваш дім із вертепом колядками діти,
Хай Христос, що родився, у наші серця увійде
І дорогу на щастя нам в темряві буднів засвітить.

Хай наситяться спраглі, батьків віднайде сирота,
Хай одужають хворі, засмучені стануть радіти,
І зійдуться розлучені, щастя вдову привіта,
І додому повернуться вигнані злиднями діти!
14.01.20