Захлинаюся від щастя,
не питай чому ж?
Спека... дощ, хай йому трясця,
розійшовсь чимдуж.

Після вщух у травах зранку,
в серці буйство фарб.
Витру райдугу на ґанку,
відшукаю скарб.

У саду любов голубить
флоксу запашну.
Ніжний вітер чеше чуба
об гірку сосну.

Рій бджолиний витяг скрипки,
репетицій щем.
Мед в'язкий, тягучий липне,
з вулика тече.

В розоцвіті стебелини -
шепіт, перегук.
Стиглі ягоди малини
сиплються до рук.

Зникли золоті веснянки
на обличчі літ.
Таню, Танечко, Тетянко,
облітає цвіт?

18.07.2020р.

Несказанні слова одні,
Давно згоріли у вогні,
Крізь час, крізь душу протягнулись,
І на дорозі десь спіткнулись...
Зникло все, що не сказала,
Чогось хотіла, чогось чекала...
Напевно всі слова "оті" -
Для тебе всі вони прості -
Вони вже не потрібні стали,
Як в листопаді листям впали.
Любов була?! Не пояснити...
Не має слів - не зрозуміти.
****
Вітрами рознесло по світу,
Дощами змило назавжди,
І серце в попіл знов спалити,
Як птаха-Фенікс відродивсь...

«Отакої ти співаєш?..
А хотів жениться...
Та тобі згодиться, бачу,
Будь-яка спідниця.
Не така моя сестра,
Аби стать за втіху,
Бо для тебе і кохання –
Щось близьке до сміху.
Якщо так, то пошукай
Когось із дурніших,
А до нашого подвір’я
Не навідуйсь більше».

А ти схід сонця вранці не проспи,
Таке видовище не упусти, мій друже
І поцілунком промінь золотий
Тебе зігріє, це приємно дуже.

Як викотиться стиглим гарбузом
На той баштан блакитний і безлонний
Яскраве сонце, то й забудеш сон,
Бо полонить краса ця і бентежить.

То ж величавістю його милуйся ти,
Захопленню такому меж немає.
Прошу, схід сонця вранці не проспи,
Бо лише тут красу таку пізнаєш.

2020 р.

***
Не легко бути іноді таким
як любі друзі – і святі, і милі...
і патріоти... ніби, а між тим –
оригінальні та незрозумілі.

***
Баламути всім не по душі
як аґенти п’ятої колони
у краю (не зайві, та чужі) ,
де, неначе раки, у «коші»
варяться взаємо-епігони.

***
Себе показали новатори із неоліту.
І півень співає, йому і зозуля кує,
з якою, буває, немає про що говорити,
та лізе у душу, а вже як залізе, плює.

***
Поранені слова лишають шов.
Ходя у ліс або гуля у полі,
освоюємо класику поволі...
а я, дурний, до того не не дійшов
і не пишу, – ув осені, ув Олі.

***
Відають лелеки
і лиси із казки, –
ображати легко,
а миритись тяжко.

***
Шукають правду у житті
і неофіти, і поети,
а слави і комфорту ті,
кому бракує марафету.

***
Усі ідуть до свого по своє.
Торгують і політики, й поети
собою... сальдо мало що дає,
а бульдо – як заглянути в досьє:
які кульбіти, сальто, піруети!

07/20

Казали, що слуги народу,
а вийшло – лакузи кремля,
істоти без племені й роду…
І першою впала земля!

За нею нальоти на мову,
на армію, захисників…
Вітчизну утратити знову
є ризик, на сотні віків!

хилитає світловій з безмір’я
промені немов стеблини трав

груддю розсуваючи сузір’я
я в протуберанцях заблукав

скинувши тяжіння верхній одяг
тьопаю по квантових полях
в них
на ще не зораних безоднях
загубив я свій Чумацький Шлях

у не зоряний
вдивляюсь простір
ще не зліплений
в грудки світил
де молекул атомарні брості
не вкриває галактичний пил

світло й темінь
більш нема нічого
навіть мене
відчуваю
ще нема
є лиш рух довкіл
а рух завжди від бога
хоч який ти сам є сатана

ти такий як є
зі мною разом
ким є хто
ми взнаємо тоді
як узбіч нарощуючи м’язи
в шлях новий з’єднаємо сліди

ну а поки не горять сузір’я
щось шурхоче наче стебла трав

груддю розсуваючи безмір’я
я зникаю
в сполохах заграв

2020

На тому світі і на тій планеті,
де осідає хаосу пітьма,
не буде ні надії на поетів,
ані жалю, що їх уже нема.

Тоді і заспіває півень третій
і заридає муза, що сама,
а на Парнасі засідають черті,
яким і горя мало без ума.

Ярило озирається на місяць,
на зорі, що маня́ть із висоти...
І ясно, що далеко до мети,
коли душа нічого не боїться
і їй одній не вистачає місця
у маячні хули і суєти.

07.2020

Іде дідусь доріжкою в парку,
На палицю спирається, кульгає.
Хоч палиця не надто й помагає,
Але вже звичку давню мав таку.
Ішов неспішно, поглядав навкруг,
Чи може щось побачити нового.
Напам’ять знав доріжки парку того.
Не поспішав, щоб не забився дух.
Уже ж роки зовсім не ті його,
Коли він бігав по оцих доріжках,
Тепер ото пройдеться парком трішки
І вже втомився від путі того.
Десь би присісти, бо уже втомивсь,
Аж ось і лавка під густим каштаном.
Сюди пекуче сонце не загляне,
Сиди собі та навкруги дивись.
Щоправда, хлопець молодий сидить,
Сумний занадто для такого віку.
Щось, мабуть, не вдалося чоловіку,
Отож, не знає, що йому робить.
Сів, привітався. Хлопець відповів.
- Чого сидиш зажурений? – питає.
- Та що, проблем, дідусю, вистачає,
Не знаю, як кінці з кінцями б звів.
- А що, нема кому допомогти?
Пораду дати чи матеріально?...
- У всіх своє – життєві і навчальні.
Й звик самостійно по життю іти.
- А що батьки? Чи, може, сирота?
- Не сирота. Не хочу турбувати.
У них і так своїх проблем багато.
Тож я у них про поміч не питав.
- А що, якісь з батьками нелади,
Чи то вони відносились погано?
- Та ні, ну що ви, вони в мене гарні.
З села лиш зрідка приїздять сюди.
Нелегко їм, а тут і я іще
Свої на них навергаю проблеми.
А їх у мене цілий оберемок.
Так уже тяжко, аж на серці щем.
Задумався дідусь на якусь мить,
Немов хотів щось давнє пригадати.
- А хочеш, можу дещо розказати?
- Та, звісно, якщо можна, розкажіть…
- В садку велика яблуня росла.
Маленький хлопчик біля неї грався,
На її віття часто забирався.
Вона з того щасливою була.
Наїсться яблук, подріма в тіні,
Аж на вершечок забереться часом.
Їм хороше, спокійно було разом.
Але минули безтурботні дні.
Підріс той хлопчик і не кожен день
Тепер до тої яблуні приходив.
Чи зайнятий, чи не було нагоди.
І їй із сумом виглядать лишень.
А то прийшов якось такий сумний.
Вона зраділа: - Нумо, гратись разом!
- Я не дитина по деревах лазить.
Тепер у мене інтерес другий.
Купити хочу іграшок собі,
Та я, на жаль, грошей таких не маю!
І де їх взяти – я також не знаю.
- З грошима я не поможу тобі.
Я їх не маю… Яблука візьми,
Піди, продай і будуть тобі гроші.
Зрадів хлопчина, вибрав всі хороші
І з яблуками десь пропав тими.
Знов яблуні одній сумній стоять,
До неї хлопчик довго не приходить.
Вона дарма в надії родить, родить,
Нема кому ті яблука збирать.
Та час минув і хлопчик повернувсь.
Зраділа та: - Давай удвох пограєм!
- Я часу на таке, пробач, не маю.
Бо кожен день без вихідних труджусь.
Завів сім’ю, але нема де спати.
Будинок треба, де ж його узять?
- Будинку, вибач, теж не можу дать.
Та можеш віття на мені спиляти
І збудувати з нього власний дім!
Зрадів хлопчина, обрубав все гілля
Та і подався знов на вічність цілу.
А їй лишилось сумувать за ним.
Якось спекотним ранком він прийшов.
Вона зраділа: - Нумо, гратись, хлопче!
А він їй: - Вибач, утомивсь, не хочу.
Я постарів, до ігор охолов.
Мені б спочити, світом попливти.
Але не знаю, де човна узяти?!
- Ти можеш стовбур, хлопчику, спиляти.
Із нього човен зробиш гарний ти.
І він зрубав, собі човна зробив.
Та знов пропав на довгі-довгі роки.
А яблуня усе чекала, поки,
Він світом на човні своєму плив.
І от він знов прийшов через роки.
Вірніш, причовгав згорблений і сивий.
Та яблуня стояла нещаслива,
Бо відчай на душі її гіркий.
- Пробач, мій хлопче, та не можу дать
Тобі вже яблук. В мене їх немає.
- Та я беззубий, яблук не вживаю,
То ж можеш, навіть, не переживать.
- Пробач, у мене стовбура нема,
Аби ти міг аж на вершок забратись.
- Я вже старий, куди мені збиратись.
Тут хоча б тіло на ногах тримав.
Мені би просто сісти, посидіть,
Набратись сили, трохи відпочити,
Бо ж довелось помандрувати світом.
- Від мене пень один старий стоїть!-
Заплакала у відчаї вона.
- Це ж дуже добре! Пень мені і треба.
Давай, посиджу трохи біля тебе.
Бо ти ж ці роки все одна, одна.
І гарно стало дереву тому,
Лишилися позаду бурі й грози
І потекли пеньком чи сік чи сльози,
Адже вона потрібна знов йому…
- Це про батьків? - Ти вірно зрозумів.
Повір, вони тебе завжди чекають.
Від себе і останнє одривають.
Бо ж діти – завжди діти для батьків.
І їм за щастя дітям помогти.
А ти їх щастя того позбавляєш!
Ти того , навіть, і не уявляєш,
Яким жаданим гостем будеш ти.

Коли керує Києвом князь-кінчений кретин,
киян кінча, колошкаючи, ковід-карантин.

2020

Ой, літала чаєчка понад морем,
Співчувала матері в її горі,
Бо єдиний син її та й загинув,
Рідну землю боронив й Батьківщину.

Квилить чайка-чаєчка й плаче мати,
Де чий голос важко вже розібрати.
Хай не буде бідьш війн братовбивчих
І сини ріднесенькі в них не гинуть.

2020 р.

Погоджуюсь на нічию…
У небі синь, у серці спогад
А час біжить… перемовчу
Не ради вас, а ради Бога

Погоджуюсь на каяття…
У сорому яскраве світло
О Світе мій, твоє дитя
Переблукало тричі світом

Погоджуюсь на страту, хай
У небі синь - думкам біндюга…
А вслід салют - прощальний хайп
Хіба защкодить серця туга
12.07.2020.
Біндюга - пристань

Пливе вікно, прозора скрипка,
прозора скрипка відчуттів:
то хвіртка рипне, болем рипне,
то голос – патокою слів,
то дзвоники – неначе дзвони
вчорашнього у сьогодень,
то крони яблуні – у лоно
тонкої шибки.
Зблисне день
і, Богу дякувати, «завтра»
торкнеться променями вій.
Пливе вікно – щоденна ватра
життя, любові і надій.

А при дорозі розмарин.
На денці неба - зірна гуща
і дуб на витоку старий
ворожить гіллями у тучі.

Пливуть ятряні вечори
крізь пелюстки і крізь долоні,
і ти пливи крізь бурю грив,
струмій -і сильна, й безборонна-

у цей нестриманий крутіж.
І тільки вичуй,з-поміж ремства,
оту доріжку вище й вищ...
що вище правд людських і лести

Роди вселенні зо зерна,
Із темноти вилонюй світло,
Бо решта все - луни луна,
Полова - вергнута під мітли.

Бо решта - шерех решета...
Усе, що в сему світі варте -
До себе шлях, ропи щопта
і долі витончені гарти.

Поезія життя... Вона у прозі,
як стримуєш нестриману сльозу,
як застигаєш німо на порозі
за крок до кроків у хлистку грозу...
У голосі, що стихне у мовчанні,
коли захочуть вирватись слова.
У зустрічі очей, що на прощання
зігріють й обпечуть, як жалива...
У тих рядках неписаного вірша,
що борознить душею вічний слід...
В гоїнні ран: аби, бодай, не гірше -
як приморозь стинає серця цвіт...
У тихім слові, що руйнує тишу,
як відгримить і славень, і прокльон...
Коли на пам'ять хтось собі залишить
про тебе мрію, ніби давній сон...
Поезія у прозі... Проза в прощі...
Наступна кожна грішно не нова.
А вітер часу вічністю полоще,
пересіває вибрані слова...

01/06/20

Зібралася на свято вся сім’я:
І мама, й тато, і дідусь, бабуся.
І головний учасник, звісно – я,
Навкруг ялинки цілий день кручуся.
Люблю Різдво і, звісно, Новий рік.
У хаті гарні хвойні аромати.
Я наряджати вже ялинку звик,
Прикраси мамі й тату подавати.
А потім подарунки принесе
Мені Дідусь Мороз попід ялинку.
І так святково виглядає все,
Прикраси і маленькі, і великі,
Гірлянди, що виблискують вогнем,
Яскраві кульки, пташки та звірята...
Все ніби заворожує мене…
Якби ніколи не кінчалось свято!..
- Хто наряджати першим розпочав
Ялинку, мамо? – став якось питати.
- В Німеччині, говорять, проживав
Один священик, Мартін Лютер звати.
Він, кажуть, прогулятися пішов
Узимку містом. Позирав навколо.
Рогатий місяць в небесах зійшов,
Зірок у небі сяяло доволі.
Помітив він, як крізь гілля ялин
Зірки далекі гарно проглядають.
Тож вирішив, що в себе вдома він
Прикрасити ялинку також має.
Він на ялинці запалив свічки
Маленькі, що у домі всі тримають.
Засяяли вони, мов зірочки.
З тих пір ялинку люди й прикрашають.
Бабуся лиш всміхнулася на те:
- Я зовсім інше від бабусі чула.
- То, може, й нам усім розповісте?
- Та ж розповім, бо геть, було, забула.
Онучку, добре, що ти нагадав.
Було тоді то, як Ісус родився.
Він у колисці у печері спав,
Але весь світ про те оповістився,
Засяяла зоря у небесах,
Вітаючи Різдво – велике свято.
У горах її бачили й в лісах.
Пішли новонароджене вітати.
На світло Віфлеємської зорі
Прийшли і пастухи, й волхви зі Сходу.
Допоки в небесах вогонь горів,
Багато понаходило народу.
А ще пташки і звірі подались,
Дерева , квіти слідом потягнулись.
І подарунки усіма несли́сь,
Щоб немовля щасливо посміхнулось.
Одні несли чарівний аромат,
Другі – плоди смачні і соковиті,
Яскраві квіти, листя – наче, сад,
Зробилася печера тої миті.
Останньою ялиночка прийшла,
Бо шлях її із півночі далекий.
Чого б подарувати – не знайшла,
Та і нести у таку даль нелегко.
А тут ще Пальма і Маслина вдвох
Від гонору взялись її повчати:
«Що в тебе є крім шишок, тих кількох?
Дитя смолою можеш закаляти.
Та ще поколеш го́лками його,
Бо ж ними віття твоє густо вкрито.
У таку далеч йти було чого?
Могла б собі в лісах своїх сидіти!»
Стоїть вона скромненько в стороні,
Боїться до печери зазирати.
«Чому не йдеш?» - питаються одні.
«Боюсь малого чимось налякати.
Та й подарунків при мені нема.
Без подарунків соромно заходить!»
Тут яблуня схиляється: «Тримай!»
І яблука дає. Піон підходить.
Він рясно її віти уквітчав.
Тут стали всі ділитися із нею.
Хтось ще плодів, хтось квіти свої дав,
Усяк красою поділивсь своєю.
Кульбаби пухом вслали голочки,
А павуки обпле́ли павутинням.
Засяяли яскраві зірочки
На кожній ніжній гілочці ялини,
Бо Ангел, що за тим спостерігав,
Побачив, як всі дружно помагали
І зірочки маленькі з неба взяв,
Поклав на віти, щоб вогнем палали.
Такою вона гарною була,
Що сміло підійшла до немовляти.
А Віфлеємська зірка, що зійшла,
Над її верхом почала палати.
І раптом посміхнулося дитя,
Побачивши красу перед собою.
І забуяло навкруги життя
Від тої його посмішки ясної.
І скільки було радості у ній,
І скільки неймовірної любові,
Що круглий рік ялинці зеленіть
На радість людям сам Господь дозволив.
Вона приходить раз на рік у дім,
Приносить радість, бо приходить свято,
Нагадує найперше нам усім
Про посмішку Ісуса-немовляти.

Про рай загробний мало хто з нас мріє,
Про рай земний частіш в людей думки.
Була такою, певно, і Софія,
В Аркадії бувала залюбки.

В саду, у подруги, неподалік Варшави,
Була у неї там одна із вілл.
В Неборовім був парк той величавий,
В графині у Гелени Радзивілл.

Збудований у романтичнім стилі,
Прекрасні – кожне дерево і кущ,
Його легенди грецькі оповили,
Мов замку башту старовинну – плющ.

Софія лист коханому напише –
В любові їхньої найвищий час:
«Тут серед літа парк весною дише,
Якби такий же красень був у нас!

Аркадію люблю до божевілля,
Тут всі на світі квіти гарні є,
А ми могли б ще кращий мати, милий,
Потрібне тільки рішення твоє.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Священна квітко чистоти,
У літеплі ріки –
Як добре прижилася ти
І, схоже, на вікИ!

Оберігаймо чистоту
Природи і душі,
Бо десь і лотоси цвітуть,
А десь – лиш комиші…

05.07.2020

Літо моє, ой літо,
Вишнями в небо влите.
Кронами вп'яте в невідь,
Вистояне на медах.
В тому терпкому світі
Вже ми з тобою квити:
Я тобі - лиск на древі,
Ти мені - крила в снах.

Щоб тобі, моє літо,
Ябко теплом налите-
Та й по тарелі ночі
Викотило дива.
Щоб ті сади неспиті
Гнізда гойдали в листі-
Як ти й мене гойдало
Птахою на вітрах.

Я тобі, моє літо,
Шепіт у соннім житі,
Я тобі - шал у громі,
Ранку п'янкий розмах.
Ти мені - смог розлитий...
Тишенько ж! - не розпитуй,
Де танцювали роми...
Де дотліва зола...

Шоб тій золі й золіти
В літньому тому сліді...
Ти мені - ряст по стезі,
Росоньки на щоці...
Літо моє, ой літо,
Вже ми з тобою квити.
Я тобі - ружа в серці...
Я тобі - шип в руці.

Відкланялось небо.
Відмріяли віти.
Відкрили зірки свої очі до ночі.
І стишився вітер,
Прилігши де-небудь.

Та сон не летить ані словом, ні птахом
Із далей далеких, із далей предвічних.
І знову щемливо заплакала свічка.
І знову рибина в глибокім потічку
Співатиме пісню Молочного Шляху.

20.01.2020р.

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

По дорозі пізнання,
Крізь утому зневір, –
Вікове сподівання
Ще іде до цих пір.
Бо пітьма безнадії
Не затьмарила те,
Що далеко леліє
І до скону цвіте…
16.07.20

Ще тихше, аніж ти мені подзвониш,
не спробую ніяк відповісти́.
Ти дякуєш за ці святі світи –
і більш на волі жити не дозволиш!
Ще тихше…
я збираюсь з раю
йти…

Четвер, 11 серпня 2005 р., Богдани́

І палка в колесах…
І настрій не настрій…
І змулені плеса…
І човник не справжній…
І знову впіймася…
І голод не тітка…
І дощ обізвався…
І зірвана квітка…
І схоже відпустка…
І майже від серця…
І смажена гуска…
І в душу хтось втерся...
11.07.2020.

Коли з сестрою ми були малі,
В село сусіднє часто зазирали.
У ньому ми раніше проживали.
Тепер жили в великому селі,
А це на той час майже опустіло,
Зосталося всього лиш кілька хат.
Та нас чомусь весь час тягло назад,
Туди, де ми зовсім малі ходили.
Там ще дідусь з бабусею жили,
Вони пізніше трохи перебрались.
Ми в них на день, бувало, зоставались,
Хоча й заночувати теж могли.
Там поряд починався Атманай.
Ріка, хоча не надто і велика.
Та ми любили нашу першу рі́ку,
Для нас була найкращою вона.
За річкою три дерева росли:
Шовковиці дві і одна грушина.
Я до цих пір іще пускаю слину,
Такі смачні на ній грушки були.
Ми бігали до неї кожен раз,
Шовковиці і грушок наїдались,
На кладці понад річкою всідались,
Дивились, як вода пливе повз нас.
Були біля грушини ми якось,
А тут дідусь вітається, підходить.
- Ну, що, грушина ця і досі родить?
А ми у пелену набрали: - Ось!
Дідусь не наш, сторожував, мабуть.
Тут ферми поряд, де працює тато.
Дідусь, напевно, має його знати…
А він: - Давно ці грушки тут ростуть.
Ми теж малими куштували їх.
Бува, що і од пуза наїдались.
Від голоду хоч ними рятувались.
Бо не було що їсти, окрім них…
- А що воно за дерево таке?
Звідкіль взялися ці дерева – груші?
А дідові розкрити аби душу,
Бажання від самотності палке.
- О, груші! Чув я розповідь одну.
Якщо цікаво, можу розказати?!
А нам про те цікаво, справді, знати.
І я з сестрою водночас кивнув.
- Розказували люди нам старі,
Колись у лісі дерево зростало.
Мале, колюче. А навкруг стояли
Високі сосни, буки, явори.
І тісно тому дереву було,
І сонця йому мало припадало.
Та ті на це уваги не звертали.
Росло внизу, то й хай собі росло.
Образилося дерево на ліс.
Як вибратись з гущавини – не знало.
Отож стояло в самоті, страждало
Та мріяло, щоб хтось його відніс
В краї далекі, у степи широкі,
Де би ніхто не заважав рости…
Бува, до нього пташка прилетить
І на гілляці спочиває поки,
То дерево у неї й розпита:
«Куди літаєш? Що на світі бачиш?»
І слухає, і ледве що не плаче,
Про те, як пташка в небесах літа
І світ широкий бачить вона з неба.
Тож стає гірко дереву за себе.
Така далека його мрія та.
І вирішило дерево тоді,
Якщо воно вже вирватись не в силах,
То хоча б дітям шлях отой відкрило,
Щоб хоч вони не жи́ли в тій біді.
Та як, в насіння, жаль, немає крил,
Та й вітер в глушину не зазирає,
Він десь отам, у верховітті грає.
Невже і дітям теж оцей уділ?
Але бажання хоч дітей спасти
Такої сили дереву надало,
Що соками плоди поналивало.
І падали плоди ті з висоти.
Таке солодке і смачне лежить,
Що назбігались звірина і птиця,
Аби плодами тими поживиться.
І розхапали всі плоди умить.
А потім розлетілись - розійшлись
І рознесли насіння те по світу.
Пройшли роки. Принесла пташка вістку,
Де діточки зродились, прийнялись.
Одно в горах, друге десь у долині,
А третє взагалі в чужім краю.
На долю не жалілися свою,
Жили і гарно почувались нині.
Отож щороку дерево взялось
Плоди такі родити соковиті,
Щоб дітям всі шляхи були відкриті,
Щоб скніти в глушині не довелось.
Сумні й веселі вісті від дітей
Щороку пташка дереву носила.
Вона уже й гніздо на ньому звила,
Хоч відлітала в теплий край, проте.
А дерево те грушею зовуть.
Чи за плоди смачні, що вона родить?
Чи за журбу за дітьми? Взнати годі.
Та і не треба знати то, мабуть?!
Дає тобі цю смакоту - тримай.
Радій, що є таке на білім світі -
Оці плоди солодкі, соковиті
І голови собі не забивай.

Де во́ди рік Дніпра і Бугу
та мо́ря чиста бірюза –
через віки пливе фелюга,
містичний острів Березань.

Ще Борисфеном називали
той клапоть суші в давнину.
Через шторми у десять балів
свою несе він таїну…

На острові останню зиму
провів славетний Святослав
і ореол його незримо
витає між Дніпра заплав…

У плескіт хвиль вплітали струни
бандури думи козаків,
а вікінгів германські руни
занурять в глибину віків…

Сармати, скіфи, турки, греки,
слов‘яни там лишили слід.
По черепках мілетських глеків
ішов останнім шля́хом Шмідт…

Музей історії, не острів,
і хвиль безкрая бірюза…
Жалкує навіть Каліостро,
що не відвідав Березань!

Невеличкі міста, де годі почути правду.
Та і куди вам вона, навіть якщо була.
В’яз у вікні шумує, підтакуючи ландшафту,
знайомому хіба потягу. Відкись гуде бджола.

Судячи по кар’єрі на перепутті, витязь
сам собі світлофор; плюс, по курсу – ріка,
і сута різниця дзеркала, щоб себе роздивитись,
з охочими вас забути, не бозна щоби яка.

Зачинені в спеку, віконниці обвиті пліткою
або просто плющем – заздалегідь, про всяк.
Набігом до передпокою, засмаглий підліток
лишає вас без майбутнього, стоячи у трусах.

Тому так поволі смеркається. Вечір мов віділлятий
в форму вокзальної площі, з монументом й т.і.,
де погляд, в якім читається "Будь проклятий",
прямісінько пропорційний відсутній на ній товпі.



---------------------

Мій примхливий, для тебе не шкода нічого,
тільки, гідність мою не топчи чобітком.
Я колись облечу, темна осінь за рогом
точить гостру косу, косить лист за листком.

Пив зіниці-абсент, губ нектар терпкуватий,
і на рунах містичних вночі ворожив.
А мені так хотілося світ колисати
у долонях тремких серед срібних олив.

І серпанки будити в житах волошкових,
пригортати до серця лілей пелюстки.
Потопати в цілунку, зворушливім слові,
витирати сльозу, доторкатись руки.

Заглядати в очей малахітову ніжність,
відчувати тепло щемних вуст на чолі,
щоб блаженною бути. Невже несуміжні
ми з тобою, коханий, тепер взагалі?

Стихли струни цимбал цвіркунів у діброві,
не шумить водограй над бувалим життям.
Наше літо зітліло в багатті любові,
а за попіл троянди душі не віддам.

15.07.2020р.

Листки календаря перегортаю,
Вже половини літечка нема,
Над полем жайвір весело співає
І кличе зліборобів на жнива.

Зерно добірне у тугім колоссі,
Жита достигли вже та пшениці,
Позолотило їх яскраве сонце,
Пославши свої теплі промінці.

В безмежнім хлібнім морі випливають
Рядами степовії кораблі
Та щедрий-щедрий урожай збирають,
Що згодом короваєм на столі

На вишиванім рушнику крилатім
В калиново-барвінковім вінку
Вже красуватиметься та й у кожній хаті -
Символ достатку на довгім віку.

2020 р.

*Цую - сезон дощів у Японії (з кінця травня і до середини липня, принаймні в Токіо)

Цую* ще тут. Безперестанку мряка.
І вітер хижо пелехатить хмари.
Так сіро, млосно, стишено і м’яко.
Найкращий час для запашної кави.
Пішли на ґанок? Дихати дощами
І уявляти, що там зліва – гори,
Одягнені в сніги, чи хоч – тумани.
До речі, з цукром? Без? І кубик льоду?
Що буде справа? Як щодо струмочку?
Який зумів приборкати каміння,
Такий дзвінкий і зовсім неглибокий.
Де кава, кажеш? Почекай хвилину.
Не хочеш річки? Хочеш узбережжя?
Морських прибоїв? І щоб із штормами?
Бо лише там є справжня незалежність?
Моряче, глянь! Он підпливає кава.
Давай по черзі. Парні числа – море,
А по непарних – польовий потічок.
І буде дощ, і кава, і розмова,
І буде млосно, чорно-біло літньо.
І буде ґанок, і обідній спокій,
І неспокійний настрій атмосфери.
Дощі ще йдуть. Проходять. Крок за кроком
Цую зникає. Десь навшпиньках – серпень.

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгі́р тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця – та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: "Такі есе –
тільки поет і пише!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

Розляглася безкрая
Понад шанцями ніч, –
Кулі наче співають
У пітьмі навсібіч.
Гримнув гучно, мов бубон,
Край траншеї снаряд
І наповнює груди
Швидко вибуху чад.
Зазвучала бідою
І відчулась, як жаль,
Ця прелюдія бою
Без брехні покривал.
Кожну ніч бойовище,
Щодоби не без втрат, –
Смерть шукає найближчих
До геройства солдат...
15.07.20

Чи ти бач, а чи не бач –
Я стрибаючий стрибач.
Вище себе я стрибну,
Вище неба зазирну.

Я легкий, немов пір'їнка,
Застрибну я на хмаринку,
А коли навшпиньки стану,
То й до сонечка дістану.

***андеграунд**

Мов хлібчик із маслом... Зі здоби богиню
Зліпили Боги, до екстрімуму ласі.
Здавалось, про тебе повік, до загину,
Писати творіння я матиму настрій...
Не хлібчик ти, "бутер", що маслом на горе
Упав, і чужею дожертий свинею.
Яка ж мала бути концепція твору,
Щоб наші відносини виписать нею?
Трагедія? Драма? Та це вже надалі...
А спершу вінок із елегій і стансів,
Коли ми вдягали крилаті сандалі
І в небо летіли ловити пегасів.
Не всіх половили. Якісь до Астарти
Злетіли у стайні на щастя. Бо я б ки-
нув це полювання. Воно вже не варте
Останнього акту трагедії крапки,
Мій хлібчик із... Ні! Називалась хот-догом
До кави... Приземлено стала ти слуха-
ти опуси інші. Зірковим порогом
Іду рахувати параметри руху
Орбіти зірок, що тепер неодмінно
З моєю орбітою пересічуться,
Та, може, собою тебе ще замінять...
Богині зі здоби постійно печуться...)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120071408765

Прийшов якось до бабуся я погостювати,
А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
Допадуся, на гілляці доки й стане пусто.
Вже і руки мої й губи червоні-червоні.
Як же вишні не поїсти такої смачної.
У бабусі вона родить велика й солодка.
А ходив, вважай, щоранку я до вишні тої,
Обходив її навколо і об’їв нівроку.
Скоро й ягід не лишилось. Усю обірвали.
Сіли разом у тіньочку трохи відпочити.
Я й питаю: «Чому вишню вишнею назвали?»
А бабусі, я ж то знаю - дай поговорити.
«Ой, було то все, онучку, в часи уже давні,
Ще коли козакували козаки на Січі.
Був між тими козаками гарний хлопець Сава,
Що походами й боями всю Вкраїну вивчив.
І на турка ходив морем та степом до Криму,
Зустрічався в бою з ляхом, коли випадало.
Заслужив козацьку шану походами тими,
Січове все товариство його поважало.
Якось вони в чистім полі орду перестріли,
Що вертала з України з ясиром великим.
Посікли орду татарську та полон звільнили,
Хоч лягло тоді й козацтва у тім полі Дикім.
А була серед полону красуня Оксана.
Як побачив її Сава – то голову втратив.
Запитав, чи за дружину вона йому стане,
Буде він її кохати, буде шанувати.
Закінчилася для Сави вольниця козацька,
Завів собі господарство, зимівник поставив.
Хліборобської поволі став вивчати праці,
Хоч козацької, як треба, не цурався справи.
Народила йому жінка гарних п’ять синочків.
Росли вони соколами, удалися в батька.
А ще шоста народилась в них красуня-дочка.
Жили вони собі гарно та множили статки.
Чоловік по господарству порався щоднини,
Жінка в міру сил частенько йому помагала.
Та удвох дітей ростили. Щасливі хвилини,
Хоч ніколи від роботи спочинку не мали.
Збудував козак зимівник в глухому байраку,
Між деревами густими зорав собі ниву.
Тож сюди не зазирали заброди ніякі.
Можна було працювати і жити щасливо.
А, як виросли синочки, мов дубочки стали,
То вже зовсім не боялись ворожої сили.
Бо з мушкета могли стрілить, і шаблі тримали,
І уже не згірше батька воріженьків били.
Та прийшла напасть, якої зовсім не чекали,
Бо цариця Катерина Січ поруйнувала,
Все козацтво розігнала, старшину забрала,
І вельможам землі вільні всі пороздавала.
А на землі на козацькі вояків наслала,
Щоб зимівники по степу усі геть спалили,
А козаків чи побили, чи порозганяли,
Щоб вельможам вони клопіт були не чинили.
Дійшли вони й до байраку, де зимівник Сави,
Узялись ламать ворота, обійстя палити.
Але Сава із синами знають свою справу,
Стали опір отим зайдам добрячий чинити.
Полягло уже навколо посіпак чимало.
Та лягли один за одним Савині синочки,
А вже скоро і самого кулею дістало.
Залишилися живими Оксана і дочка.
Стала жінка із мушкетом (козацька дружина),
Не пускає заброд клятих до своєї хати.
Тільки каже: «Біжи, доню, поки є хвилина,
А я буду, поки можу, тебе прикривати!»
Зупинилися заброди - що його робити?
А вона мушкетом цілить прямо в отамана.
Він не встиг і кроку, навіть, до неї ступити,
Як вона йому у серце поцілила вправно.
Ухопилася за шаблю – підступитись годі.
Тоді вони усі в страху стали з рушниць цілить.
Обірвали життя кулі, знівечили вроду.
Та ступити через тіло зайди не посміли.
Узяли своїх побитих та тіла козачі,
Мабуть, щоб відзвітувати про свою роботу.
Залишилася дівчина. Над матір’ю плаче
І ніяк не може тугу свою побороти.
Поховала вона маму у саду при хаті,
Окропила рясно-рясно сльозами могилу…
На тім місці деревина стала виростати,
Що ніколи у садочку вони не садили.
Навесні вся білим цвітом вона була вкрита,
А на літо налилися ягоди червоні,
Наче кров, її батьками й братами пролита.
Взяла вона кілька ягід собі у долоні,
Скуштувала…та й заснула на траві зеленій.
Сниться їй, що деревина стала говорити:
«Видиш ня, моя дитино?! Це я – твоя неня!»
Але голос такий тихий, не все зрозуміти.
«Виш…ня…неня» - тільки й чує дівчина із того…
Як прокинулась, то «вишня» дерево й назвала.
От, онучку, пішла назва дерева від чого.
Це щоб з пам’яті минуле наше не пропало».

Проминає усе, що було і не буде
на чиємусь віку, на останній межі...
а найбільша печаль, що поховані люди
не залишать напам’ять свої міражі.

Що не знає ніхто, чим багата людина,
поки лямку свою дотягне до кінця...
Ну і що, якщо дуже любив Україну?
Це не алібі ще на суді у Отця.

Той, хто чашу свою допиває до краю,
не покаже нікому її і ніде
і ніяка душа очевидно не знає,
що дорога у рай через пекло іде.

І залишить весну серед рясту й барвінку
і це літо гаряче... сім’ю і ковіньку...
каламар і перо... і не знати чого
заридає дощами і росами осінь...
Може, чує і знає почилий у Бозі,
що узимку ніхто не зігріє його?

07/20

Знайти себе - і знову загубити
межи ночами й днями, навмання
блукаючи у срібній тиші літа,
де вирізьблені наші імена,
де смертний гріх - лише заговорити,
проміння перше ніжиться на склі.
Не клич мене: до тебе тільки вітер
озветься голосами поколінь.
Мигтять у танго тіні світанкові.
Стікає час по вигинах століть.
А це мовчання - надто довга сповідь,
когось лікує, а комусь болить.

2020

Вам не здолати нас, тяжкі часи,
Бо ми у добровільному полоні
Кохання і цвітіння, і краси,
У таїні і магії гармоній.

А ця весна – комусь вона страшна –
Коронавірусу жахливе лихо…
Та я іду з тобою, не одна,
Ми щось таке наспівуємо тихо.

Нас не лякає пандемія ця…
Що маска й рукавички для поета?
Ти рятував сьогодні горобця,
Який, чомусь, заплутався в тенетах.

Ти бджілку на кульбабці привітав,
Помітив анемони ледь розквітлі
І Пастернака вірші прочитав –
Осяяв душу романтичним світлом…

Тому мені без тебе меркне світ,
Ніхто й ніщо уже не тішить більше.
Зігрій мене на схилі сивих літ,
Мій спомине, для серця наймиліший!

15.05. 2020

Літо змиває в якусь величезну калюжу
всі сподівання, що мали ми ще донедавна.
Дощ – остогидлий, холодний і навіть колючий.
Сонячних променів червень чомусь недодав нам.

Літо – в калюжу. Усі його пляжі та зорі;
всі його трави духмяні й нагострені коси…
Втім, ображатись на Небо немає резону,
адже колись і розкаятись можна за поспіх.

Скло відділяє кімнату мою від негоди.
Годі вже зиркати! Час пригощатися чаєм.
Час, на відміну від ліків, нічого не гоїть,
а на відміну від пастора, і не навчає.

Розвеселити себе
абрикосами спілими…
Хай собі ллється.
І будь воно тричі
оспіваним.

Ой, берізонько-берізко,
Чом ти нахиляєш низько
Кучеряві коси-віти?
Ти скажи мені одразу,
Може хто тебе образив,
А чи дощ, чи сильний вітер?

-Віти до землі схиляю,
Бо люблю її як маму,
Що життя мені дала.
Дощу й вітру не боюся,
За життя своє борюся,
Хоч тоненька я й мала.

2020 р.

Вуста, помадою так старанно відтиснені
в кінці листа твого, нагадують печать.
Солодкий логотип любові й відстані
наказує писати і чекать.

Отак ти за́вжди б’єш найбільшим козирем
полки думок моїх, які вступили в гру –
на лід крихкий… У темнім теплім озері
вони займуть позицію стару.

Кохана ніч, твої вуста зображено,
на диво, я́сно-я́сним пам’ятником дня.
Беру папір, розлукою ображений,
і прямо в губи ці… цілую я.

6 грудня 1995 р., Київ

Синім сяєвом світання
Заясніло звіддалі
І змінилося блищання
Крапель випару на склі.
Різь в очах від сотень іскор
Випробовує своє, –
То повіки мружить різко,
То прищулить не дає.
Фейєрверк якийсь іскриться
Й виставляє напоказ
Спалах блискавки на шибці
З тьмяним жаром водночас.
Та, зростаючи потроху,
Вітер звично з перших спроб,
Швидко злизує вологу
І зникає блиск оздоб.
14.07.20

По стежині коло плота
Ходить-нипає жеброта,
Виглядає-вичисляє –
Чи господаря немає.

Хто не викопав цибулю –
Той на ранок має дулю.
Хто не вибрав ще часник –
Теж із грядки хутко зник.

Огірки, малина, вишні –
Крадіям ніщо не лишнє.
Заробляють на комфорт
І поїздку на курорт.

Розвелося злодіяк –
Що нерізаних собак.
Заслуговують подяки –
Із рушниці сіллю в...спину.

Загалом зневіреного звіра
зрештою знезвірює зневіра.

2020

Ще пам’ятаю, зовсім я малий.
Сидим якось з бабусею на ганку.
Я весь розмлів від ситного сніданку
Та роздивляюсь двір безмежний свій.
А тут сусід по вулиці іде
І видно – не тримають його ноги,
Бо йде, неначе міряє дорогу:
Чи вона ширша, чи то вужча де.
Бабуся тихо каже: «От, козел,
І де ото зрання уже набрався?»
А тут і я одразу обізвався:
«Чому козел? Тому, що ледь повзе?
Так, навпаки, козел бува грайливий.
Він не повзе, а без кінця стриба».
Бабуся одізвалася: «Ти ба,
Який ти став у мене говірливий.
Чому козел, питаєшся мене?
То було, кажуть, ще в часи далекі.
Тоді жилося людям, ой, нелегко.
Село стояло у горах одне.
Трудились люди, землю обробляли,
Ростили все, що там рости могло.
Та і худоби у селі було,
Її на полонинах випасали.
Окрім зерна, городів і садів
Ще люди й виноград собі садили.
З весни і аж до осені ходили,
Аби він гарно на кущах вродив.
Ті ягоди збирали восени
І акуратно у підвал складали.
Аж до весни, бувало, споживали
Оті солодкі ягоди вони.
Блукав селом тим і козел один.
Уже старий, нікому не потрібний.
Перебивався на травичці, видно,
Ходив сумний селом постійно він.
Бува, залізе у город чужий,
Чиюсь капусту переполовинить.
Тоді отрима палиці по спині,
Тіка з села подалі ледь живий.
Та знов верта і знов сумний блука.
Ніхто уже уваги не звертає.
Блукає, то й нехай собі блукає,
Не шкодить хай , малечу не ляка.
Але якось помітили в селі –
Коли у гори осінь вже приходить,
То на козла, немовби щось находить,
Він молодів, неначе, веселів.
І не блукав похмуро, а стрибав
Та до людей на вулиці чіплявся.
Не бився, ні, а, просто з ними грався.
Відкіль і брались сили для забав?
Цікаво стало людям у селі,
Що може так козла того міняти?
Взялись за ним потроху приглядати,
Від чого він так раптом веселів?
Помітили – худобина стара,
Як виноградні ягоди знаходить,
(Вони у цей час соком перебродять)
То їх з землі одразу підбира.
А, як наїсться, то тоді гайда
Селом до перехожих приставати.
І стали люди з соком мудрувати,
Щоб він і їм таку грайливість дав.
Отак на світ з’явилося вино.
Козел же – перший на землі п’яниця.
Отож людині, якій коб’ напиться,
Козла ім’я ще з тих часів дано».

***андеграунд. сюр. під смаки не адаптовано***

Часи, донедавна брутально щасливі...
Безмежно нахабні... Одвічно сміливі...
Як Грицям на кониках "ловко" вертітись,
На нервокрові героїчно "світитись",
Без вірусу трунку відважно упитись...
ЗАЖЕРЛИВА СИТІСТЬ.
...і от віднедавна трагічної зміни
Процокав годинник час істини. І не
Відмитися тим, що паразитували
Роками на "темі". І, ніби шакали
Піджавши хвости,
Під масками фейси сховали.
...ЦЕ ЧАСОМ НЕ ТИ?..
(обличчя під маскою і не було,
Як броду одроду в гнилому боло-
ті. Перед чумою сміливість
Куди невідомо поділась)
...ФІКСУЄМО.
...і ось
Потроху намордники попризнімали...
А хто вам дозволив? А право ви мали?
(Вказівка цивільним-
вільно?)))
Поетам -паезьку калинмалинОву,
Музикам- столітню мелодію знову,
І жадібно знов біля трону гопак
Відплясує натовп... Знайомо? Ще б пак...
А може це плани все ті ж режисури
Фінальної п"єси?.. А може, дресури
Інстинкту твариноганьби?
РАБИ Є РАБИ.
...ну звісно, ви скажете, що то не ви є,
Що все це обставини, поки не вия-
виться, як незмінно готові
Намордники знову і знову
На душу вдягти кожну мить.
Та що ви?..
...ВІД ШОУ ТОШНИТЬ...

2020. карантин...



© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св/ №120071306370

…із колиби, схованої в зворі,
злодій-час украв цю мить і зник.
На ґруни уже розцвів цикорій -
сонцегляд, батіжник, серпівник…
Мерехтливі хвилі блідо-сині,
наче скло розплавлене, тремтять -
спека. Липень. Сіно в карантині…
…Гори горнуть Божу благодать.
2020
Василина Іванина

В гаю уже зозуля не кує
і солов'їні арії не чутні,
у лузі одуд голос подає
та іволга загадує майбутнє.

Кигиче чайка у височині,
гуде бугай, чекають ночі сови
і горлиця, воркуючи пісні,
перебиває хори вечорові.

Озера, і левади, й береги
освоїли бузьки й лелеки босі...
а за тумани, за дощі і роси
у небі посварилися боги.

І затихають жаб'ячі акорди
луною у далекому яру.
Еол ревнує – у таку жару
Ярило б’є нечувані рекорди.

В зеніті літо і його хода
то радує, а то і душу ранить,
лишаючи зарубини напам’ять...

але йому – як із гуся вода,
чи то дощі, чи то отави в’януть,
байдужому і лихо не біда.

07/20

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш у долонях
і як вогню
не втримає свіча
і опливе
породжуючи тіні
уривки фраз
відлуння
відгоміння
натхнення сплески
досвіду печаль
отак вогненний вихор почуттів
злетів
опав
пригас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
складається
у плетиво рядків

07.2020

Баталія буяє поміж нами,
І гороскоп лихий цієї днини,
Іде маніпуляція словами,
Ламає пережите щохвилини.

Руйнуємо усе на мапі долі,
Міняємо її категорично,
Робило натяки нам серце кволі,
Але оцінюємо їх цинічно.

І не бажаємо нікого чути,
Емоцією доля запалала,
Вона образи не дає забути,
Нагадує, із чого починала.

А ми описуємо цю провину
І згадуємо інші прорахунки,
Химерною стає життя картина,
Обійми і кохання поцілунки…

Та коли воля є це зупинити,
Тепло душі своєї поділити
І щиро глянути коханню в очі,

То серце зажадає відродити
Жагу любові, аби нею жити
І подарує незабутні ночі.
2020