.
Гіркота нездійсненних надій

Почуття не змінила мої,

Пам’ятай, що навіки я твій,

Ти моя, ми з тобою – свої.

Ти – красива, весела, струнка,

Ти даруєш любов і життя,

Щоб кохання нестримна ріка

У щасливе несла майбуття.


Хай лютує зими круговерть,

Хай гарчить, завиває і дме,

Хай рубіновим льодом ущерть

Переповнене серце моє –

У душі сподівання живе,

Непідвладне холодному сну:

Крига скресне, земля оживе,

Разом стрінемо, люба, весну.

Долоні у баби ,як поле ,порізані плугом.
Як поле-болять і пахнуть сирою ріллею.
О доле! О доле!Зриває вікониці хуга
І баба завмерла у хаті сумною стернею.

Уже й не згадає якої весни їй чекати-
Така довга стежка.А поряд одні явори
Скриплять, мов завіси,схилившись на топтану хату.
І сварять сучкАми:" Ти ж,бабо,гляди не помри..."

А та усе водить по репанцях плутану думку.
У грубці полінце-нап*ється з калиною чаю.
Про неї говорять по різному-відьма,чаклунка.
А баба,поближче до Паски,зібралась до Раю.

То й що? Був аморальним
той, що бува моральним.
Що раз був анормальним,
щораз бува нормальним.

2020

І в недалекому учора,
І в призабутому колись, –
Вбирав у себе жадним зором,
Мінливу й сталу, мрійну вись.
Або занурювався радо,
Неначе в полудень у тінь, –
То у хмарин пухкі принади,
То в неосяжну вічно синь.
Та над усе, опісля зливи,
Любив дивитися на те,
Як різнобарвно і манливо
Вогнями райдуга цвіте.
Завжди красива і звичайна,
І повна юного тепла, –
Вона від мене мала тайну,
Котру відкрити не змогла…
30.01.20

Не по мені фанати всіх мастей,
А надто ті, хто маскуватись призвичаївсь,
Хто словесами зводити навчивсь людей,
Коли вони в жебрацтві чи в одчаї.

***
Не по мені, як землю гидять
І воднораз Святою звуть.
Витоптують її до пилу,
На чужині сльозу за неї ллють.

***
Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

***
Не по мені убивці часу,
Не відають, нащо з’явилися на світ.
Нудяться життям, тонуть в оковитій,
Готові вмерти будь-якої миті.

Заметіль мете, мете,
Світу білого не видно.
Не знайти мені тебе
І до смерті, очевидно.

Хоч і вже безсильний я –
Не ридаю, а радію.
Бо метелиця - моя
І навія, і надія.

Не знайду до тебе путь,
Мабуть, я тебе намріяв.
Тільки, як тебе зовуть –
Чи Галина, чи Марія?

Після цього – що й звідкіль?!
Тихо, тихо, тихо стало…
А недавня заметіль
«Я Надія» - прошептала.

І
«Що із вами, шановна пані?» —
запитання сніжать. Спориш…
Підморозило. Сонце п’яне
засоромилося… Мовчиш…
Роззираєшся — поле вбране
і дороги вузький мотив.
Так осяйно було тут зрання,
перелісками сніг блудив…
«Що із вами, шановна пані?!»
…Милий усміх кладеш у зміст.
Розливаються не тумани, —
німо сльози ідуть у ріст.
Перемінно, як у востаннє,
поцілунок, а снів — Париж…
Може б, хтось це назвав коханням…
Озираєшся — міль ятриш.
ІІ
"Я люблю вас, поштивий пане...
Ох, люблю..." Весновієм дні.
Раннє небо - медяник пряний -
ладний спокій душі-війні.
А обабіч доріг - підбілу
із пуп'янків жовтенький світ.
Пестять руки галузку спілу -
сірих котиків повню-віть.
"Я люблю вас, поштивий пане..." -
тихо мовлю... Луна гримить.
Денним небом високостанним
сонце-птах, як сліпуча нить:
крила дикі, пір'їн обнова...
Заряснів первоцвіт-дітвак.
...Помиляюся: вперте слово
то лоскоче, то все навспак...

2020

Між берегами високими
Річка мала неглибокая
Несе свої води кудись.
Буває спокійна, тихесенька,
Хлюпоче собі помалесенько,
Щоби слухав хтось і дививсь.

А може і бути бурхливою,
Сердитою і норовливою
Ще й хвилі великі здіймать,
Що греблю розірвуть широкую
Й між вербами ринуть розлогим,
Тоді вже від неї втікай.

Бо з силою дуже потужною
Води розлиє довкруж вона,
Затопить долини й луги.
А згодом усе заспокоїться
Та їй повернутись захочеться
Назад між круті береги.

І знову до берега лащиться,
Наче й нічого не сталося,
Зробилась вузенька й мілка.
Та звеселяє всіх піснею,
Мов каже, що зовсім не тісно їй,
Вже вдача у неї така.

2-19 р.

Є ти, єдиний плоттю,
собою ж – роздвоєний.
Тобі здавалося,
то й не довершив.
Караючи самоє своє,
мов дерева викорінював.
А як дух тікав од тебе,
то наздоганяв його інший.

Яструбом був,
то матері́ синів своїх тобою величали.
Се́стри за мужа тебе обирали
і черне́чим покривалися.

Я ж не коситиму твого
і не ховатимуся у твоєму.

І де б тільки трава наросла
вище дерев твоїх?
Де персти мої о неї порізалися?
А знайду я таки,
аби посміявся ти наді мною
і роздвоєно душу свою
потро́їв.
Бо сила у мене,
а любові покли́калося,
і вона то – не до свого́..

За Четвертим Ра́зом зайшла сестра моя,
(побачмо ж кров на перстах її),
пострічався брат з нею
і каже:
– Біблію вичитуєш…
– А правди не говориш…
Виміряла тоді вона йому відстань
долонею на чолі його
і поклала руку на камінь.
Заговорив той.
А брат онімів.

Не псуй і ти
і п’ятірнею своєю і п’ятою…

10 червня 1993 р., Одеса

Із сліз пахучі квіти виростають,
Та краще би не лити гірких сліз,
А потім їх дощі все поливають,
Й співає їм плакучий верболіз.

А сльози ті, неначе намистини,
Що котяться з очей, немов з джерел,
Вони, неначе росяні краплини,
І вітер по щоках їх десь розтер.

Але на землю деякі вже впали,
І проросли там квітами вони,
Та головне, щоб квітів тих не рвали,
Бо стогін прозвучить від їх струни.

Сльозини-квіти дуже особливі,
Їх не посадить жоден садівник.
Як сльози лити – то лише щасливі,
Щоб в жодну квітку біль наш не проник.

29.01.2020 р.

Nejedan ireverzibilan je dan.
Ne, je dan i reverzibilan jedan.

2020

Сьогодні геть сумні віршата,
Сяйному настрою хана.
Зима така на смак, як влада -
Послала нас і в, і на.

А я не можу, бо культурний,
Шаную гетьмана-дурка.
Нелох керує сонмом дурнів,
Мене до зграї теж гукав.

Я ж вибрав честь на полі міннім,
Для світла радісного зник.
А лютий у липкім карміні -
Хоча б дожити до весни...

А з неба - сніг, на мертвих гриднів -
Такий солодкий, як ваніль.
Хто вижив - в кріслах інвалідних
Стирає сльози з орденів.

Ми ще живі! Та вже забуті,
В тилу нікого з нас нема.
А в плечі крижаною люттю
У бій виштовхує зима.

30.01.2020р.

Переворот у Пітері, морози,
свобода, воля, ґвалт більшовиків –
на Київ насувалася загроза
колоною у тисячі штиків.
Не вміли ще кохати і стріляти,
в активі багатьох лиш юний вік,
з багнетами свідомо на гармати…
Такими і залишились навік!
Студенти, гімназисти, просто діти,
шинелі багатьом із них до п’ят.
Їм тільки б жити. Жити і радіти!
Три сотні необстріляних хлоп’ят
вступили в бій за Неньку-Україну,
за клапоть української землі,
призупинивши поступ часоплину,
осталися навіки на ріллі.
Дітей згадаймо, у часи минулі
затоптаних червоних чобітьми,
що зупинили і штики, і кулі
своїми вічно юними грудьми!

Пробиваємось вгору крізь терни,
та знічев’я у тих, що вгорі,
інквізиція псевдомайстерень
запускає свої пазурі.

Дуже тісно стає у ПееМі,
бо куди нам до сяючих зір!
І обрубують зайве по темі
двічі Майстер, Матюк і Юсір.

Опускають поета нізащо.
Пліснявіє зелена доба.
У поезії дує найкраще
на прозоре надута губа.

************************
Під веселу мелодію Net-у –
one-two-three,
               ein-zwei-drei,
                          раз-два-три
йдуть поети, звиняйте, у Лету
і щезають на сайті майстри.

2020

Jedynie serce matki uczuciem zawsze tchnie
Jedynie serce matki o wszystkim dobrze wie…

Stare polskie tango: `Serce matki`

Лише материнське серце завжди сповнене співчуття
Лише материнське серце все знає і все розуміє…

Старе польське танго “Серце матері”.


***



Виряджають

до війська сина,

Гартує біда родину:

- Молодший син,

Ти не один,

Ми любимо, ми любимо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Війни скреготливі жорна

Все мелють на порох чорний…

- Молодший син,

Ти не один,

Чекаємо, чекаємо тебе!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить…


Хай згине війна проклята!

Хай виживуть всі хлоп’ята!

- Молодший син,

Ти не один,

Ми молимось за юних вояків!


А материнське серце

Сумує і щемить…

Невтомно, безупинно

Додому кличе сина,

І щоб від лиха

захистить,

Вночі і вдень

Не спить!


2018 рік

У парку горобчиків щебет,
зернини і руки бліді.
Жахливо, мій Боже, без тебе
дивитися в очі біді,

пручатися долі. Це пташка
нічого не сіє, не жне,
і Ти їй даєш. Людям важко
надіятись - лихо мине.

Я сильна була і спесива,
ховала в подушку сльозу.
Та жевжик* цвірінькає дивно,
віщує, напевно, грозу.

Збираються хмари до купи,
зашторили сонячні дні.
Так близько душі до розпуки
іще не бувало мені.

Літа гонить вітер по колу,
немов каруселі пусті.
А я ж не боялась ніколи
танталових мук і хрестів.

Ще березень згубить невдовзі
у пролісках сиву журу...
Годую птахів по дорозі...
Надіюся... Вірю... Живу!

*Жевжик - горобець
28.01.2020р.

Половіють житА, а над ними сивіють тумани,
Повний колос вклонився в подяці землі.
Чи візьмуть до себе туман цей Карпатські Горгани?
Й заколишеться колос на своєму тонкому стеблі.

Половіють житА, жайвір пісню співає ранкову,
А проміння на житнюю ниву лягло,
Колосся проснулось й між собою веде знов розмову,
І колінці свої позгинало високе стебло.

Половіють житА, вітер котить колосяні хвилі,
Та й співають із вітром вони в унісон,
Не встиг озирнутись, а сонце вже знову на схилі.
Ця краса незрівнянна непомітно бере у полон.

18.01.2020 р.

Зимовий день
гілляччям голим
бродить:
хтось голосний
розбурхує
вітри,
жбурля в обличчя
чи сніги,
чи воду.
Чи бруд нестримний…
«Чуєш,
обітри
свій двір зелений,
тихо,
у покуті…»
Зима дрижить —
затишшя
ні рубця.
…Промерзлу душу
прагнуть
одягнути,
та хто спитав,
чи це їй
до лиця?

2020

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія, розпросторивши яку,
ти перетруджуєш свої думки думками
і ніч пливеш у зорянім танку́,
і чудо щупаєш ранковими руками?

Так сяє далеч несподівана твоя,
де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я...
Змогла вродити сяй засіяна рілля,
згадавши безкорівне безтовар’я!

Ти переселишся в хатину хуторську,
ти, декадент, "якого правди сила..."
зламала віру в правильність міську
і діалект московський підкосила.

Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
а з часом купиш чизель-культиватор –
і будуть джунґлі злакові цвісти
між хуторів привітних і багатих!

А місто, не гостинне і густе,
з проставленими галочками фабрик,
лейкозами задме сталепрокатний цех...
і коксохіміків... і згасне в чорних фарбах.

Утікши від властей, замівши власний двір,
читаєш книжечки йвано-франківські,
ідеш долиною, доки сягає зір,
обвітрюючись небом українським.

Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
і проліски на зрошених плішинках,
відкопуєш міста, живеш серед могил,
поміж жінок бажаючих, в обжинках...

Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
летить яструбеня циклографічне.
Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
людська душа, що прагне волі вічно.

1 березня 1995 р., Київ

Г. С…

Час не спиниш і не перебореш

Страху німоти від самоти, –

Дякую тобі за те, що поруч

Є зі мною найвірніша ти.

Кращої не стріну і не хочу

Нині більше радощів і втіх, –

Дякую тобі за дні та ночі,

У обіймах жадібних моїх.

Лиш до тебе прагну звідусюди,

Щоби від самотності звільнить, –

Дякую за те, що, наче чуду,

Я тобі молюся кожну мить.

І в соку, і в цвіті безпреміннім

Вмієш бути завше тільки ти, –

Дякую за віру і терпіння,

І уміння щастя берегти.

29.01.20

Полягли під Крутами в бою,
В нерівній битві хлопці молодії.
До цього всі були вони в строю,
І в мить одну зосталися німії.

Кривава сутичка відбулася тоді,
Коли орда погана наступила...
Судилось, мабуть, бути цій біді...
Чотиритисячний загін - це була сила.

Студентів проти них лиш горстка там була,
Більшовики усіх їх розстріляли.
Життя п'ятигодинна битва забрала,
Та наступ ворога герої зупиняли.

Нерівний бій, нерівні були сили...
Склали голови під Крутами вони,
Та хоронити їх тіла заборонили,
Лише у березні зробити це змогли.

Їх прийняла АСКОЛЬДОВА МОГИЛА,
Вшановуєм сьогодні всі ми їх.
Студентів молодих та паскудь тоді вбила,
Їх кров'ю гаптувався білий сніг.

29.01.2020 р.

Не уявляю, що у світі буде
через якихось дев'яносто літ,
але гадаю, будуть інші люди
описувати невідомий світ.

Мюнхаузени-німці окаянні
освоять на Венері океан
і запанує плем’я могікан
на Місяці, Юпітері й Урані.

І фенімори купери тоді,
гойдаючись у зонді на воді,
не відаючи, що таке ординці
і викопні гурони-москалі,
повідають поетам на Землі,
що ми були останні українці.

01/20

Я спішу на поріг
й відчиняю розмашисто двері,
Що, мов мур кам’яний,
розділяють тебе і мене.
І співучим пташам,
де всміхаються зорі завмерлі,
На крилах легких
мене щастя несе неземне.

Я спішу на поріг
й зупиняюсь застигло з розпуки,
А в обличчя шмагає
краплинами злого дощу.
І тремтять неслухняно
й безсило розкрилені руки,
А роз’ятрений вітер
кричить: “Не пущу! Не пущу!...”

2002

Рукави циганки
як ворота вшир,
доломан у неї –
дорогий убір.
А в тім доломані
пісня до людей,
наче із неволі
рветься із грудей.
А пісні у неї –
як весною квіт.
Розійдеться злато
у широкий світ!

2020

Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Та нехай бо мені байдуже
Тільки був би політ душі
Щира дяка Пегасе-друже
Із манжета летять вірші
Потрудилися ми добряче
Вже поет ваш колишній паж
А і мовби як ніби наче
Буцім я вже либонь не ваш

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіяться й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

7 лютого 2001 р., Київ

Дякую Богу, що дихаю
Й хочеться дихати ще.
Стрічкою, річкою тихою
Стежка життєва тече.

Дякую, що розмежовую:
Де золоте, де святе?
Де висота, де безодня є?
Дякую Богу й за те,

Що незнайомим не тикаю,
Грань не руйную тонку,
І що з природою дикою
Поводжусь не як «дикун».

За щастя формулу знайдену
«Дякую!» Богу скажу,
Бо не розгублюю райдугу
І в найгучнішу грозу.

Що впорався із недугою,
Взявши наснагу у трав,
І що веселкою другою
Райдужну подругу дав.

Дякую ще й за поезії
Зрілі яскраві рядки.
Рівень її не понижую.
Бо їй дзвінкій завдяки

Пишною, віщою піснею
Богу подяка зліта
За мрію, що нині здійснюю
З вами. А річка життя

Рідним і друзям утіхою
Тепла і тиха тече.
Дякую Богу, що дихаю,
Й хочеться дихати ще.

2017

На високій кручі, що біля ставочка
Виріс дуб могутній, йому років зо сто.
В верховітті вітер знай собі гуляє,
Співає і свище, віти нахиляє.

Та сили такої у вітру немає,
Щоби із дубочком взяти позмагатись,
Бо міцний та дужий дуб отой столітній,
З високої кручі бачить увесь світ він.

2020 р.

Погода природою править
Невимушено, жартома, –
Не хочеться вірити навіть
У те, що навколо зима.
Брунькують берези і клени,
Безсила заснуть мошкара, –
Край стежки травицю зелену
Косити вже скоро пора.
Хмаринок похмурих бескиди,
Упоперек неба і вдовж, –
Лякаючи зовнішнім видом,
Зісподу народжують дощ.
Ніхто пояснити не може
Сьогодні нікому ніде, –
За що нам покара ця Божа
І що нас узавтра ще жде?
Та тим перейматися годі
І ждати з небес благодать,
Якщо ця сльотава погода
Мені до вподоби й під стать.
Тиняючись днями по двору,
Що вже від вологи розкис, –
Дивлюся зажурено вгору
І зиркаю радісно вниз...
27.01.20

Героям-Кіборгам присвячується

***

Війна в Аеропорту
це – головний стан життя.
Війна триває 24 години на добу.
Якщо ворог не атакує,
діють снайпери, тривають обстріли…

Сергій Лойко.
Відео інтерв’ю

***


Не Марс і не Місяць,

Хоч грунт – неживий,

Це – рідна, печальна Земля,

Калічить сталевий її «градобій»,

Пекельний вогонь спопеля…


Аеропорт…

Оминають його літаки,

Аеропорт…

Марсіанський у нього ландшафт,

Аеропорт…

Бойовики - вороги

П’ють із Смертю на брудершафт,

Кружляють blutigschaft.*


Аеропорт

смертельно застуджений,

Багаторазово

Розбитий, контужений…


А чи може бути

Контуженим

Той, хто вбитий,

Чи може він,

хоч трішечки,

Жити?


Може, мабуть,

Якщо

На плечах тримає

Його

Еліта!


Реальна Еліта,

Не в брендових шатах,

Кравцями пошитих,

Справжня Еліта –

Сіль Землі:

Батьки і діти,

Літні, малі…


Від згару, пилюки -

Чорні руки,

Чорне лице…

Довкола -

Катів-людожерів

Кільце.


Професійні убивці, Зла коловерть:

Порожні зіниці, подих – смерть!


Злива снарядів,

Вогонь потойбіччя -

Аеропорт

Непоборний

Навічно!


Клацають іклами вороги:

Кіборги!

Кіборги!

Кі –

бор –

ги!


Кіборги – хто такі? -

Мозок людини,

Броньоване тіло…

Зневажають вони

Буревій вогняний,

І що б там іще

До них

Прилетіло…


Наші Герої –

Хлопці звичайні,

Живі, гарячі тіла,

Воля – Сталева.

Душі – Козачі,

Тремтить перед ними

Імла!


Душі полеглих

У Вись не злітають,

Із Живими

Утворюють

Мужності Форт.

І вдень і вночі

Вони захищають

Нескорений Аеропорт!


……….

Кривавий брудершафт


2019 рік

Собаки брешуть, люди брешуть, влада...
А ти - правдивець? Витязь добрих справ?
Облуда підла - в золотистих шатах,
А правда - гола, без гарячих барв.

Я кликав цирк: - Гайда в стрілецьку роту!
Але з вертепу чути: "Йди ти на...".
Паяц-очільник не дійшов до фронту,
"Не знав" що у країні йде війна.

Тепер генералісимус геройський,
Не лох, а супер-бупер командир.
Народ і вірить, смокче пахітоски
І спльовує на камінь-Алатир.

- Живемо,- скиглить дурень,- непогано.
А я кажу: - Поспільство на межі!
Та грузне ґлузд в чаду самообману,
Брехня брехню втопила ув олжі.

P.S:

В окопі мертві, смертю пахне криця,
За правду кров'ю платиться оброк.
А Київ спить. Люблю тебе, столице...
Бодай ти провалилась у Дніпро.

28.01.2020р.

В Болгарії є місто Козлодуй,
А в Україні – станція Козятин.
На мапі смак романтики відчуй
Та музу клич і нумо віршувати

Про Козову, Козлів і Козелець
Козляничі, Козин і Козероги,
Козельне, Козорізи й накінець
Про Козодуб, де козам правлять роги.

Не робіть з мене ворога.
Ваша хитрість - потала.
І розвіється соромом,
І це буде замало…
Протилежного берега
Не дістатись без весел.
І згадайте про Терен...
Тридцять третю із Весен…
28.01.2020.

Наші зустрічі ― в небі клин.
Серед гілля бринить
пташа.
Гей, пташино! Куди ж ти, га? —
Попід ноги сухий
полин…

Ми підсніжника цвіт ― зима
і зелений мотив
межі…
Ви стежиною пнів не біжіть,
бо за вами ― мохів
права.

Наші схо́дини ― вир та міт:
деренчить переспів —
прошак!
І бувалим світає всяк…
Ми ― неспокій, що сни
роїть.

2017

Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…
яка ти, яка ти!
З котами, неначе з дітьми.
Не сміла признання мої
лякати
на хвилях нової пітьми.

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив,
гамуючи крик чи зойк.

Схватила б ти зараз
мене за руку
і повела, повела…
А знаєш,
що перша моя злука
такою гидкою була:

Якою ціною,
ціною якою
від неї мені відкупитись?
Рукою якою,
якою рукою
від неї мені відхреститись?

Це смішно, як сміх,
і сніжно, як сніг!
Не вмію я мрії
ронити до ніг…

Портрети твої
я давно каламучу
на сюрі спітнілих шибок.
О, тільки тепер
за тобою я скучив!
А інше було, мов змовк.

13–14 лютого 1992 р., Київ

А хто ти є? Чи є кому різниця?
Аби не шут на троні короля.
Аби ума не погріб, а світлиця.
Аби у даль від брата-москаля…

А хто ти є, то тільки ти і знаєш,
коли з душею сам на самоті,
і короля на публіку не граєш,
і мислями у щирій простоті.

Узявсь за гуж, тягни з всієї сили.
І піт важкий хай скрапує з чола.
Тебе обрали – й на краю могили
це пам'ятай… усе своє життя.

Солодкі люди ставлять вподобайки.
То все пусте, розтане, наче дим.
І вітер часу підмете лушпайки,
та змиє із душі масковий грим.

Тебе згадають, добре чи погано –
таке життя (не станеш в ласку всім),
але не будь позірним і лукавим,
а ще хрестись, а не чекай на грім…

21.01.2020

У слави є гидка, вельбучна тінь,
Немов собачий хвіст плететься ззаду.
Не віддереш. Та я від неї втік
І на пиху вдягнув смирення каптур.

А дехто із Полтави не такий -
І сам не гам, і світу - дуля з маком.
Людську хвалу трамбує у мішки,
А посміхнешся - затіває сварку.

Захланне і спесиве казна що
Гребе увагу лапою до себе.
Спесивиця лишилася без щогл,
Розбіглись епігони, плаче небо.

Весь мир про фанаберію забув,
Бо часу жаль на кляузи та скарги.
Сьогодні - тут, а завтра - у гробу,
І плани творчі миттю підуть прахом.

Весніє, час іти рясним дощам,
Радіє світ, а чорт скрипить зубами.
Димить в колеги творчості свіча,
Чорніють его цяточки на кармі.

28.01.2019 р.

Набундючився Нарцис
І згори дивився вниз
На всі квіти, що на грядці
Почали вже розквітати.
-Найвродливіший, найкращий, -
Він отак пихато каже, -
Бо немає з поміж квітів
Мені рівний на цім світі.
Я, мовляв найрозумніший
І плювать мені на інших.
Так Нарцис отой зазнався,
Що ні з ким вже не вітався,
Зневажав він кожну квітку,
Що росла з ним по сусідству.

Й між людей таке буває:
Богом хтось себе вважає.
Хто літає так високо,
Може впасти ненароком,
Біль фізичний та душевний
Відчуватиме, напевне,
Як і ті, з кого сміявся
І собою хизувався.

2019 р.

Чом не спиться?  Свинцеві повіки
не стуляє роз'ятрений біль.
Світе Божий, знайди мені ліки
від страждань і тривких божевіль.

Загортаю у смуток рамена,
колисаю сльозу в сповитках.
В оксамитовім небі щоденно
губить пір'я вороняче  птах.

Ніч зализує кішкою рани,
наодинці в імлі мовчазній.
Хто не падав у прірву снігами
той не знає, як грузнути в ній.

Час настане збирати каміння,
сповідати гріхи вочевидь.
За межею мого розуміння
світлі душі сортує блакить.
27.01.2020р.

Я знов очей своїх не стулю
В нічку кохання цю чудову,
Тебе до себе я притулю
І заспіваю колискову.

ПРИСПІВ

Моя єдина, люба і кохана,
За тебе долі дякую завжди.
Краса твоя ні з чим є незрівнянна,
Свій вогник щастя у мені знайди.
Моя Богине ніжна і жадана,
Краса твоя в полон мене взяла,
Ти долею і Богом мені дана,
Й вуаль кохання ти вже одягла.

До вуст медових доторкнуся,
Я в ту мить чомусь зніяковів.
До тебе люба притулюся,
Ніжно обійняти захотів.

ПРИСПІВ

А очі твої – намистини,
Наче діаманти два блищать,
Нам солов’їна пісня лине,
Хочу тебе ніжно цілувать.

ПРИСПІВ

10.12.2019 р.

Льодяник, цукерки, медяничок

Затьмарили неба блакить …

Ошатний будиночок-пряничок,

На жаль, в ньому відьма сидить!


А замок – новенький, свіжесенький,

По небу, як човник, пливе,

Мов тортик, цей замок смачнесенький,

Хто, хто в цьому замку живе?


Тут відьми, мабуть, не володарі,

На клумбах волошки ростуть,

Зустрінуть люб’язні господарі,

І тістечок з чаєм дадуть!


В лакеїв бурштинові ґудзики,

Музики заграли «віват»,

Чай, кава, компотик і пундики,

А відьма, це - неадкват!

Напевно не поет.
Що навіть гірше –
Не критик, і не про заїк.
Все це – не вірші.

Мій біль і розпач,
Сміх і гріх,
Нагода вивищитись,
Тим, кому видніше,
Як вигіднíш.
Не думати про них!

На сході сонце,
У його промінні міль
Осяйлива, коштовна,
Золотиста...
Все визнання,
Уся увага їй, –
Міль поетична,
Втілення всіх істин!

Нажерся, виспався
В належний час – лети.
Перфекція,
Зневага до безвісних,
Божиста мить
І захват глядачів.

За сніг зелений і червоний дощ
Плачу сльозами навпіл з самотою,
Що не стікає разом із водою,
А дихає за спиною: „Помовч!”.

Я подумки кажу їй: „Подивись,
Як біля тебе сіро, ніби в осінь”.
Димами затягло яскраву просинь
Вже відбулося все. Давно. Колись.

Які важкі кайдани самоти,
Невидимі, але відчутні серцем.
А очі, наче кинули в них перцем,
Не відають, куди тепер іти.

Що співчуття – віднині вже вдова,
Боюсь згадати, як колись у парі
Злітали в небо і гойдали хмари...
Німа віднині... Хай мовчать слова.

По мокрім щебеню, і що ж,
ніч на пуантах йде незграбно.
Та цебенить в бляшанці дощ,
танцює у степовках* танго
із кастаньєтами в руках
на оцинкованій покрівлі,
так патетично, з серцем в такт.
Паливода в пелюстях лілій
шепоче мантри , світе, цить...
то скрапує сльоза на віях -
не все те срібло, що блищить,
не всяка пісня душу гріє.

*Степовки - взуття для танців.

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

***
Якщо свічу апологету
запалює Аполлінер,
це у поезії – мінер.
Свідоме збочення поета
не попадає у етер.

***
Я іще чалапаю по плаю.
І удача є, і фея є,
а копійки зайвої немає.
Що у підсвідомості дрімає,
те купує нас і продає.

***
Ей ви, заочні дуелянти,
кому усе іще охота
щаблі і сідала зайняти –
і курка може заспівати
як піє сокористий кочет.

***
І липові, і любі друзі,
не переймайтеся за мене,
що бачу небо у калюжі.
Якщо усе пасує Музі,
то і прозоре – нотабене.

***
Мої таємні візаві,
якщо моє надокучає,
то ви в єдиному праві,
що це моя хатина скраю
на бойовій передовій.

***
Дем’яни бєдні і бездомні
і нині не перевелись,
але на те вони й відомі,
аби не чули їх колись.

                            01/20

Ілюмінацій грайво переморгується,
тролейбуси скотилися у яр,
і далі – ні на колесо.
Депо.
Наліво – супермісто.
Направо – юність і дитинство.
Угору – сон.
Униз – кошмар.
Не має значення куди,
іди.

Якщо ти музики захочеш,
послухай, як комахи дзеленчать...
або як струм на дроті тонко морзе пише.
А звикнеш –
буде тиша,
ти-ша.

А он людина рання йде,
яка навчити віршів може...
Те. Ша.
Потисне руку серед поля,
потя́гне до найближчої тополі,
ото душа!
ото Тарас Шевченко.

Якщо ти пригадаєш Катерину,
зустрінь Оксану –
і малюй картину.
Або прокинься рано-рано,
біжи у луг, знайди калину –
й малюй Оксану,
теж картину.

Але у лузі ти зустрів корову
німецької породи,
чорно-білу.
Вона картину з’їла.
А Катерина подоїла,
обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
якщо ти пригадаєш Катерину...

Ось це село, де день.
Де мальви і жоржини.
Де до обіду не працює магазин.
Де тракторець на всіх один.

Годі йти.
Лишайся.
Ось тобі хата, двір.
Колодязь.
Молода і красива.
Ковбаса, сир.
Безсуєтність сива.

Ні?
Вертайся в депо...
Ні.
Ну, то мовчи мені,
бо як дам!
То буде мало місця!

Ось тобі цяця.
Ось мамина циця.
Грайся й смокчи.
І мовчи!

Ти безголосий ідеш.
Не маєш значення куди...
ну, йди.
Але далі інша країна.
Не Україна.
Польща, Німеччина.
Сполучені Штати.

А тут твої батько і мати.
Тобі наплювати?
Тут твоя ти-ша
і Те, Ша.
Тобі наплювати?
Тут Бабин Яр,
а там Освенцім!
Там за таку роботу
не платять пенсій!
Там інша мова,
і кольорова корова, –
а не та їхня,
яка для нас но́ва,
не чорно-біла,
яка для них застаріла!
Там тебе поховають як еміґранта...

Ні.
Ти йдеш не за кордон.
Ти ходиш по собі.
І не по сьогоднішній Україні,
ще жовто-синій,
а по вчорашній,
по ковбасі домашній,
по сирниках і пофарбованих яйцях.
Прийшла пора міняться?
Осучаснюваться!

Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
Ні те, що буде, ні те, що було.
Ні.

Ти типовий українець.
якому все рівно...

Я розумію,
бо це я.
Розумію...
Просто інакше не вмію,
не хочу,
не буду,
не треба.
Так.

Радієш уже тому, що маєш.
А більше не вмієш, не хочеш,
не будеш, не знаєш.

Мабуть, потрібна ще одна окупація.
Ні.
Ну то сходи за кордон, –
там все одно
ненаперепереморгується ілюмінація.

15 травня 1995 р., Київ

Митці розумують про вічне, аж морщать лоби,
Безділля рождає облудливе слово пророче.
Кому ти потрібен: державі? Родині? Собі?
Заробиш - процвиндриш, в окопах лежати не хочеш.

Я кликав до бою, до совісті й честі гукав,
А ти, мовби черв, заховався у буквицях-титлах.
Насправді, ти - мертвий. Живі тільки права рука
І шлунок - цінитель ковбас, перетравлювач їдла.

Утретє за рік у раю неземнім гостював
Із кулею в грудях. Та знов повертався до пекла.
А тут - у окопах - уяви не стачить і барв,
Аби описати побачений морок Ереба.

Згорьовані ангели друзям копають рови,
Примчали по душі пекельники з-за порубіжжя.
- Мої побратими не мертві, а вічно живі! -
Кричу до людей і до Бога. У відповідь - тиша...

27.01.2020 р.

У Грузії і в нашій Україні
Пісню й свободу всім любить дано,
Дівчат тут називають ім"ям Ніна,
Грузини кажуть лагідно Ніно.

Тебе так нарекли матуся й тато,
Просили доленьки привітної тобі.
Будь на здоров"я й друзів ти багата,
Фортуна усміхається в житті.

Енергії тобі, миру й завзяття,
Кохання лебідь обніма крильми,
А радість хвилею хай б"є у береги
І птахом прилітає нехай щастя.

2020 р.

Що хазяїн сайту обіцяє,
те і забуває на ходу.
У стакані буря затихає,
і нема ніякого роздраю.
Байки анонсує какаду.

До одного місця, що піїти
віршами оплачують оброк.
Крадії нікому не помітні...
Головне – уміти оніміти,
голову ховаючи в пісок.

Експериментує як владика
мужня реформатора рука...
І на сайті іноді базіка-
є інкогніто відома трійка,
ніби за вказівкою ЦеКа.

То ніяке не совєцьке диво,
що якусь шістьору б'ють тузи –
лагідно, і щиро, і правдиво
у своєму стилі – косо-криво
сіє безнадію Лао-цзи.

Мекають не Сидорові кози
про високу місію свою,
смикаючи сіно з того воза,
де нові латунські й берліози
обрізають пісню солов’ю.

************************
Каюся, що хочеться признатись
мовою культурного села, –
ех, якби отут поматюкатись,
як би грішну душу відвела.

2020