Скуйовджене волосся - сонне вороння,
Амулет на шиї - від вроків броня,
Він поплічник ночі, він Мари дитя.
Димно люльку палить серед сухих трав,
За пазухою сонце - з неба його вкрав.
І вмирає світло у відблиску заграв.
То не день, то не ніч.
То іде Зимосіч.
Насувається страшна,
Не настане весна,
Лиш прокльони на вустах.
Зимно-димно. Дикий страх.
Коле вітер, січе.
З кола літер втече
Думка перелякана,
Втрачена, заплакана.
І заблудиться в лісу,
Її звірі загризуть
І обернуть у не-суть.
Все мине. Сам бог впаде,
Заридає, мов дитина,
Всі страхи назовні зринуть.
Стануть зримі.
Бо то не день та не ніч.
То прийшла Зимосіч.

2016

Зустріч з Петром - це завжди, наче удар під дих.
Біографія в нього скидалася на житія святих.
Він бачив в жінках лиш спокусу та гріх
І тому намагався не дивитись на них.
Та байдужість з жостокістю ваблять багато жінок.
З тих, що звикли до гематом і ламання кісток.
З тих, що прощають зрадників, притискаючи їх до грудей.
З тих, що плачуть від щастя, коли в них хтось бачить людей.
Петро мав себе за мученика, вважав, що поруч з ним бути - рай.
Казав своїй жінці: "Що значить померла? Давай воскресай!
Вставай, неробо, твій чоловік зголоднів.
А ти тут лежиш і мовчиш вже декілька днів".
Та жінка лежала й не рухалась: в неї пробите тім'я.
Петро не був апостолом - їх ріднило хіба що ім'я.
Із жалем подумав, що треба купляти вінок.
А жінка? Чорт з нею, на світі багато жінок.

жовтень, 2018

Терпсіхора ковтає щурячу отруту й заходить до танцю,
Її тіло - зруйнований храм, її дух йде слідами вигнанців.
На шляхах не побачиш чудові шляхи, лиш болота туманами вкриті.
Просуваєшся глибше до пекла від миті до миті.
Мов Еней. Ні, Орфей, що загине від рук озвірілих вакханок.
Він загине, аби Терпсіхора закінчила танок.
Буде грати, допоки не стане запізно
На божественній лірі свою найчарівнішу пісню.
Еврідіка заплаче й затягне гірке голосіння у Лімбі.
Так, що голос почують її на самому Олімпі.
Мій коханий, лиши, не тягни й мене на дно за собою,
Рвав ти струни душі, стогнав та все рвався до бою.
Твої рани лихі, з них нап'юся солодкого болю.
Твої рани такі, що ніхто, навіть я не загою.
Ах, як хочеться жити! Картаю злу нашу долю.
Та чи знаєш ти, що прекрасні квіти теж ростуть з перегною.

2015

тягне якір, тисне стигма
ми вмуровані у стіни
злих під’їздів
будем грати ми
усіх антагоністів
і за ґратами
нас місто стисне
і розчавить як комах
я живу тут як монах
та не по своїй волі
це місто прагне крові
в моїм горлі гинуть рими
ненародженими й злими
прагне крові моє місто
чому ж ми антагоністи?

місто розтерзане лежало і гнило
в битому склі відбивався світанок
мозок помер але рухалось тіло
воно бажало чогось наостанок
м’яса та крові, хліба та поту
хочу нажертись аж до нудоти
гасла, ідеї, про життя міркування
в мене єдиний інстинкт – споживання
я місту потрібна як серцю тромби
кожен день мені – стіни в’язниці
замість мене на роботу вийшов зомбі
та ніхто не помітив різниці

листопад, 2018

Велелюбство - це священний дар,
Цнота - брама до чудес нірванних.
Хто відкриє - питиме нектар
І душевні гоїтиме рани.

Я в цій справі ведмежатник-спец,
Кожен день ходжу орати нивку.
А невмійко гамає супець
З чаркою горілки ув обнімку.

Бо у мене "техніка" - ще та!-
Борони , плуги - з твердої сталі.
Сам Ерот сказав: - Вот єто да-а-а!-
Як уздрів могутні причандали.

Та і це дрібниці. Головне -
Справу цю любити до знетями.
Мавко! Нумо ув альков пурнем,
Щоб любов у серці грала гами!

Щоб крутили вихором чуття
Цілий вік із вечора до рання -
Стань титаном! Гідним цих звитяг.
Кличе жінка в рай? Бігом у спальню!

05.01.2020 р.

А вам єлеєм чи пекельним болем
Я озовуся у душі глибинах?
Доволі різні випали нам долі,
Та брав Господь із однієї глини.

Плекаю радість чи вражаю гордість...
То що я вам? Осяяння? Омана?
Я ошуканства не ношу у торбі,
А дар знайти планиду безталанну.

Вмирай уже, коли торкався згуби!
НащО грімниць пора несамовита?
Та не вмирає той, хто справді любить,
Бо, перш, ніж вмерти, треба вміти жити.

І
Що не було колись, того й не буде.
Не буде ані -Пу, ні -ме, ні -бе.
І час новий розвіє й загребе
історію Московії усюди.

ІІ
Москву поіменують як Ме-дву.
Ім’я Китаю буде Путі-Чіна.
І заснують учені пуйвейбіни
у Пу-тері – імперію нову.

А бацька буде Пу-цька у подобі
великого вояки – як Пу-син
і пам’ятники Леніну і Кобі
усюди називатимуть Пу-ін.

ІІІ
Тоді прийде нечуване майбутнє,
а поки ми очікуємо Пу-тнє,
то як немає, хай би й не було.

Інакше окуПує Україну
огидне Пу і будуть бабуїни
Ордло іменувати як Пу-йло.

01/20

Оскільки зима – це пора грітися,
вживати запаси раніше здобутого –
дозвольте мені біля вас розговітися
і вдати з себе всім тілом прикутого?

Відмінно готуєте, тепло вдягаєте,
кладете в найкращі свої подушки.
Але все одно – ви мене не знаєте –
а може, я той, хто збирає вершки?

Я – альпініст, я долаю вершини
й падаю часто до ніг жінок.
Бувають то гори зо́ три аршини,
то зо́ три гори – один тільки крок.

Я чесно зізнався – тому й лишуся.
Хай скресне мороз, і розправиться море,
хай світ закишить у квітневому дусі –
ми рушимо з вами в Альпійські гори.

Але якщо ви боятися схочете,
то зможете знизу дивитися – ввись.
Якщо замерзатиму – ви розлоскочете
самим лише поглядом – тільки дивись!

Бо ваше тепло дорівнює щастю!
Це ж фокус – упасти з гори й не розбитися!
Це знак завести́ альпіністську династію, –
оскільки зима і пора грітися…

26 грудня 1996 р., Київ

Поезія звучала в ефірі "Українського радіо", канал "Культура"


І знов надію людство бачить.
Охвітне свято. Біла вись...
Мов сніг, розвіються невдачі!
Дитя зродилося. Молись...

Син Божий став людським, близеньким.
Лежить у яслах, обійма
Свою земну вродливу неньку.
А волхви стали кружкома...

Пречиста втомлена Марія.
На сіні поряд сивий муж.
Ослиці грива майоріє.
Пора псалмів, завійних стуж...

Дарунки - злото, ладан, смирна.
Чадять свічки. Молочна тиш.
Далеко Ірод... Любо-мирно.
Спустились янголи з узвиш.

На стінах зілля, стеля зорна.
Яскиня тепла. Вифлеєм.
Ягнята бігають проворні.
...а ми неситі... крівцю п`єм...

До себе заповіді тулим...
Оця - корисна, зайву - кидь...
Тавро юродства - добрим, чулим,
Корони мостяться на гидь.

Для свята різні пункти-дати...
Шліфує кожен хист і хрест.
Бог завпевняє: люди - браття!
Тремтять Алеппо, Еверест...

Але ж - повіримо у диво:
Спасає люд малий Христос,
Бо він - дитятко особливе,
Що впорядковує хаос.

2017

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Майдану - дуля! А убивцям - воля!
Намарно воював за цей народ.
Такі як я - паяцу - кістка в горлі,
А в друзях - сатана, кремлівський чорт.

І руку тисне, і цілує рило,
Вітає з Новим роком, лізе в зад.
А на Донбасі снігом білим-білим
Хурделиця вкриває маскхалат.

А завтра амністують людожерів,
Рвоне в столицю кровопивць орда...
Картина Босха. Ожили химери,
З ножем у хаті човгає біда.

У отчім домі порядкує зрадник,
По телику щодня "Квартал", "Свати"...
Кричу крізь біль: - Та будь воно неладнє!
Беріть сокири і гайда сюди!...

Чи заслужили ми такого лиха?
Пора главу паяцу зняти з пліч...
Прокинувся - Дніпро скувала крига
А мертва тиша задавила ніч.

02.01.2020 р.

В Полішинеля є один секрет.
Його використовують піїти –
якщо не тямиш того, що поет,
то це і необхідно очорнити.

А от коли читаєш те, що всі
у класика поета копіюють,
не докоряй, усе одно писці
лише тебе одного не почують.

Але давайте глянемо увись.
Нічого не міняє коректура,
і очі не замилює халтура...
і як на це совою не дивись,
чи ти сьогодні лірик, чи колись –
у кожному живе один Сосюра.

04.01.20

Небесні зорі —
золота́ перука.
Осердя лір
у погляди лункі…
Яке шаленство —
Ваші вперті руки!
Відвертість пишна
поцілунків-крихт.
Скрижалі тиші —
під полою щастя.
Вростаєм в небо,
як свята, п’янкі.
Ох, Ваші руки —
полум’я-причастя…
Яке похмілля
зріє після них.

2020

Ну от і все. І знов печальних
Миттєвостей додаш мені,
Коли з моєї спочивальні
Ідеш у далеч в дні сумні.

Ну от і все. І знов розлука
Лещадним холодом бере.
Так ніби це – останні муки
І подих мій навік завмер.

Ну от і все. І графоманів
Тріумф над гробом ллється ввись.
Їх прикладай хоч всіх – до рани,
Тепер всі в дружбі поклялись.

А доти нищили запекло,
Влаштовуючи день за днем
Ще за життя – потворне пекло,
Мов тортуруючи вогнем.

Ну от і все. Війна війною
Минулася. Душа щемить –
Заплачеш ти одна за мною
В мою останню скорбну мить.

Що за химерії одверті?
Любов не пекло наша – рай!
Цей сон – як брат молодший смерті –
В обіймах, люба, завмирай!

3 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Я все сказала поглядом своїм,
І на слова не витрачала сили.
Не витримав наш паперовий дім
Неправди, бо опали враз вітрила.

Тепер дивись на справу наших рук,
Майбутнє мертве, нам не оживити.
Ми будували стіни із розлук,
Саджали тільки паперові квіти.

Гортає ненаписані листи
Чужий, холодний, незнайомий вітер.
Там, де були колись твої сліди,
Осінній дощ безслідно змив і витер.

І стоїмо удвох на рубежі,
На згарищі надій, на пограниччі.
Тепер уже назавжди ми чужі,
Без розуміння і з чужим обличчям.
03.11.19

*
Тремкі словесні оригамі,
пребілі аркуші зими,
наснаг і сподівань духмяні
дими

бо сутінки, і псячий холод,
і неземна ціна на газ,
але поезія земніша -
рятують сторінки
і хмиз

*
Писати теж потрібно смачно:
незнане - в знане, і в коньяк,
і з кожного рядка спочатку,
хмільне - і байдуже про що

лише жінки - тверезий вибір,
ось тільки втримати кермо,
мотор, усмішка Челентано,
й аmоrе mоrе mоrе mоrе nо

*
Позаслоняли вІрші-пави
рій віршеняток і віршат,
ошатні вІрші, крутодзьобі -
академічні голоси

тому вважай себе найкращим,
найліпшим з найфайніших, - от
щоякнайкращим і найбільшим,
що не вмістити в жодний твір

*
Що підіймає патос вІршів,
те вабить у м'які віршІ,
мов не чужі питання сексу
й душі

і свіжий сніг летить, як перший,
морозний відгук на віршІ,
і передують завше гІрші,
бо тільки з "вІршу" ти поет

*
Весняних крапель римування
і ті ще помисли дівчат,
філософ гляне на усе це
і скаже: ні-фі-га собі, -

весна завершиться зимою,
кохання упокоїть шлюб,
і знов по колу, в сенсі жити, -
платівка грає саме це

*
Підступні зваби приховали
в зимові шати строгий піст,
мужчини сторожко ступають,
муркочуть «гречка» і - в сніги

колінця, стегна, спинка, перса,
протяжне «мяу», три рази
тягнути хором «Алилуя»,
еректум духу, піст як піст

*
Отак би й малював з натури
хоча і муляє перо:
і тут, і там - не те з жінками,
лише з пупками все гаразд

і ти глядиш в її безодню,
вона, достоту, теж кудись,
але навзаєм анітрохи -
ох, Ніцше, ти не знав жінок!

*
Коли на терезах стосунків
кохання, а потойбіч смерть -
то спершу почуття найвищі,
а далі раз - і легша смерть

о ні, кохання - зірка в небі,
а потім - щастя в повен ріст,
і сяєва того все більше,
аж доки - бах! і ти один.

Ми - гої. Послідовники Іуди,
Своє - дурня, чортяче - ексклюзив.
Хреста встромили Сваргові у груди,
З Дажбогових бовванів образи.

Ксьондзу - дукат, а гривеник - попові,
Плати, дурбило! Суд Страшний гряде!
На капищах - обітниці Єгови,
Голодний люд продав усе святе.

Ох і діла чинилися предивні
Дідами, що що упилися "у дим".
Дивись, онуче,- онде Володимир -
За чорну зраду віри став святим.

У церкві, як і завжди, гамір, людно,
В лампадці срібній жевріє вогонь.
Різдво. Сіяє зірка восьмикутна,
Вітає люд Спасителя свого.

04.01.2020р.

Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
у невмирущу предковість і юність.
Мене тут дух прапращура уздрів,
щоб я відчув свою близьку майбутність.
Він колихав верхів’я і видав
з найвищої сосни старого лісу,
як з кожним днем слабішала хода
і як кружляла, боячись завіси:
аби не в темну ніч, аби не назавжди.
Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
на Божий суд свою нестримну старість.

Беріть її, Боги! У Ваших небесах
вона майне вогнем і, може, не загине.
А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
уже сплелось гніздечко голубине.

28 лютого 1989 р., Київ

На Меа-Шеарім – у цім хасидськім штетлі ,
Де пейси щонайдовші в світі,
Де ідиш ще горує над івритом,-
Є місце для юдея і радісне, і тепле.
І байдуже, де він – удома чи в дорозі.
Навіть дошкульний єрусалимський вітер
Те місце нізащо охолодить не в змозі.
Це рабі Нахмана святеє крісло,
На якому літ тому двісті
Вдивлявсь він, хворий, в уманські рови,
Куди поскидано було братів його живих .
Де піснею і словом, зверненим до Бога,
До радості згорьованим він прокладав дорогу.
Те крісло – то дарунок Майстра,
Мереживо любові, рук золотих його тепло.
Здолавши сталінські кордони, те крісло
На Землю на Святу шматочками дійшло .
На кріслі тім лиш немовля безгрішне
Єднається навіки зі Всевишнім...
...На Меа-Шеарім – у цім хасидськім штетлі
Є місце для юдея і радісне, і тепле.

--------------------------------------------------------------------------------------- Район Єрусалиму, де мешкають ортодоксальні юдеї, частина яких не визнає Державу Ізраїль.
Містечко (ідишське) в Східній Європі.
Йдеться про «Уманську трагедію», що сталася під час Коліївщини (літо 1768 року). За даними українських істориків тоді загинуло 12-20 тисяч юдеїв. Перед смертю рабі Нахман говорив своїм учням: «Душі померлих за віру чекають мене».
Аж до самого всесоюзного старости Михайла Калініна добився ребе Моше Беер, щоб виїхати в Палестину разом з розібраним на частини кріслом рабі Нахмана. Тепер воно стоїть в синагозі брацлавських хасидів.

I
Коли були ми ще братами,
жилося якось і тоді.
Писали вила по воді,
що нам – до однієї ями.
А як зарадити біді
не мали ми своєї тями.

ІI
Та й досі ми – раби пітьми.
Усе ще віримо кумиру,
лихому генію тюрми
у зомбоящику юрми,
що нібито, заради миру,
іде із бімбою на МИ.

Чекає мафію екзилу,
що заслуговує по рилу,
уся парафія її.
На голову усеньку хворі,
по сцені бігають актори –
багатії і холуї.

Усе ще гопники у моді
та коміки юро́диви́х.
Регіонали хороводять.
Де не посій – уроди родять:
або свої серед чужих,
або чужі поміж своїх.

Талановиті окупанти,
що приміряли кумачі,
ще гастролюють уночі.
Убивці – нині емігранти,
у владі – мічені мутанти
та непомітні діячі.

IІІ
А от куди юрбу дівати,
яка із хати і до хати
ще шастає?
                   І як лайну
на мапі місце показати,
де їх
    бажають
                убивати
і обирають
                 сатану?

04/20

«Оце життя! – претензій спам,
Амбіцій склад, рутина хатня…»
…Та усміхається словам
Любов моя самодостатня.

«Вже мала б корчитись од лих,
Ба ні – гадає, що царівна!»
Для недалеких і незлих
Сліпа – любов моя наївна.

Хитає Доля терези:
Чогось підкине, щось – пощезне…
…В опуклім дзеркалі сльози
Жива – любов моя безмежна.

04.01.2020

У світі - безлад, а в раю - курорт,
Пророки і святоші точать ляси.
В горілку весла! Сум-журу - за борт!
По Леті - в юність, хвилями міжчасся!

Ну, що ж, братва, кажу усім адью!
І хоч вояж цей шеляга не вартий -
Узяв Харон еринію мою
(за вутлий човен - королівська плата!).

Хай тішиться. І він душа жива,
Богиня розпашіла теж не проти.
Мені ж миліший із онуч первак
І побратими із моєї роти...

А тиша! Тоне в річці кожен звук!
По берегах - туман, печаль, жалива...
А ось і хата рідна, наяву,
І неня - ще не сива, а щаслива.

Причалити не можу. Долі мста
Колише жирний дим панікадила.
Завбачливо зашила смерть вуста,
А душу невидимкою зробила.

03.01.2019р.

I
Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
Від поляпасів пекаря блідувата щока
узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус
в лавці ломбардника.
Виплили сміттярі. Як патиками паркана
бігма ті шкільники, ранішні промінці
не оминають колони, аркади, пасма
водоростей, острівці.

II
Довго світає. Голий, холодний мармур
стегон нової Сюзанни супроводиться при
омовінні-зануренні стрекотом кінокамер
старців нових. Зо три
ситі голуби, знявшись зі капітелі,
на льоту обертаються в чайок: за фуете
злецькі подать у вод, або поклеп постелі
сонний, на вільгу стель.

III
Вільга вповзає в спальню, у ткань накидки
сплячої грації, що до всього глуха.
Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки,
і янголи – від гріха.
Чула бязь у вікні пізнає вдих і видих.
Піна блідого шовку спада і обволіка
крісло і дзеркало – засклений ніби вихід
речі з її кутка.

IV
Світло розціпить вічі вам, устриці мов; і мушлі
вух собі тетеріють від бомкань вряди-годи.
То дзвіниць череди з водопою гули
ряботять над води.
Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій,
кріпка кава, рам’ям лопоче бриз.
І мочає змію у зів золотий Георгій,
як у чорнило, спис.

V
День. Невагома маса вквадраченої лазури,
полишаючи світ – синяву всю! – в тилу,
припадає до скла, як груддю до амбразури,
і присягає склу.
Кучерява орава з норд-осту впору
крадію, як палаючий капелюх.
Місто нагадує товчію фарфору
і битого кришталю.

VI
Шлюпки, моторні фелюги, баркаси, барки,
буцім капці непарні зі стіп Творця,
денами топчуть шпилі, пілястри, арки,
вираз ніби лиця.
Все на два множать вічі, долі окрім і сині
спитої H₂O. Як усі підсумкові "за",
в меншині полиша і її, і ріні,
ирію бірюза.

VII
Так виходять із вод, ошелешують гладдю
шкіри бугристий берег, з цвітком в руці,
так збавляються плаття, зволяючи платтю
бгатися по косі.
Так обдають вас бризками. Ті, хто безсмертні, пахнуть
водоростями, від люду різнимі узагалі,
голубів одволікши від божевільних шахмат
плацу неподалік.

VIII
Я пишу мої строфи, сидьма на білім стулі,
просто неба, взимку, собі один
в піджаку, хмільний, розсуваю скули
фразами не латин.
Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
бликів оку тухлу зіницю тне
за вкарбовані в пам'ять пейзажі, годні
обійтись без мене.

------------

Я біль стерплю
Нехай удар майстерний
Війна іде,
Вже й Бога не молю.
Спасіння де?
Спасіння де від скверни,
Що в душу налили мою?
Як рідна кров так може дошкуляти?
Як найрідніші нищать мій баланс?
Про це не буду я розповідати,
Навіть якби у мене був цей шанс.
Хоч біль бринить,
Хоч утворилась рана
Від непотрібних слів,
душа моя болить.
А все чому? Що я збудилась рано
І хочу на цім світі жить-творить.
Мене ударом свОїм не зупиниш,
Я біль стерплю,
Із кимось розділю.
Та знай, що ти недобре чиниш,
Образивши не маючи жалю…
2019р

Згустилися хмари, сльота скаженіє,
країна іде з молотка,
негода останні розвіює мрії…
Вже скоро танок на кістках?.
Уже незабаром свою годівницю
побачимо в ситих руках?
Нащадкам останеться лиш під гробниці,
дзвіниці, каплиці і прах?!

Прокидайся, Україно,
ворог п’є за упокій.
Не лякайся, Батьківщино,
покажи характер свій!
Прокидайся, Україно,
підіймися із колін.
Не віддаймо Батьківщину,
ворогів зведем на тлін!

То хто ми? То що ми? Куди ми, небо́ги?.
У себе ладу́ не дамо́?!.
Сама не настане в війні перемога,
ніхто з нас не скине ярмо!
У кріслі держави не просто блаженний,
що тягне усіх під укі́с.
Народ український паяц навіжений
утопить у морі зі сліз.

Прокидайтесь, українці,
рано пить за упокій.
Не лякаймося ординців,
покажімо норов свій!
Прокидайтеся, русини,
підіймімося з колін.
Лише нація єдина
ворогів зведе на тлін!

***
Ще доїдаємо еНЗе*
і маємо урок печальний,
але веселий і повчальний.
У байці – хто кого везе,
і шостий, як четвертий, зайвий.

***
Я не кажу, що зайві триколори
і не речу, шо геніїв – до чорта,
але почую як вони «гуторют»,
то думаю, шо «фєняют по-ботє».

***
Сила інерції ще на бігу,
та економіка вже – ні в дугу,
палуба бісами повна.
Слуги диявола мають вагу
ту, що уже не підйомна.

***
Явне, що було таємне,
не чекає ночі.
Шоста серія, напевне,
буде найкоротша.

***
Не з'їло вовчика моє теля.
А ми і не помітили моменту,
коли стають агентами кремля
майбутні кандидати в резиденти.

***
Якщо усе як на духу,
то і претензії немає
до скомороха-талалая,
та поки рило у пуху,
теоретично – не лоху
не вірю і не довіряю.

03.01.20

Прийшла пора вам розповісти, діти,
Про сонце, про планети та орбіти
В найкращій з-поміж зоряних систем.
Ну що, готові? Отже, розпочнем:
1.
До Сонця підійшовши дуже близько,
В його промінні любить гріти писка -
На вибухи, на спалахи і бурі
Йому начхати. Зветься він Меркурій.
2.
Його сестра (орбіта номер два)
Весь час за вигляд свій пережива.
Одягнена у модну атмосферу,
Панянка гарна на ім‘я Венера.
3.
А зовнішність наступної сестри
(Що ходить по орбіті номер три)
Напрочуд нам знайома. Ой ля ля!
Ви тільки-но погляньте! Це ж Земля!
4.
А ось четвертий родич - їхній брат,
Висить, немовби на кущі томат -
Червоний, ніби в бабці на городі.
Це - Марс. По ньому їздять в марсоході.
5.
Дивуються навколишні зірки:
Хто там такий вгодований, гладкий?
А це вальяжно по орбіті п’ятій
Юпітер суне, ніби львівський батяр.
6.
Сатурн, наступний брат - його в лице
Пізнати легко. Бачите кільце?
А ось іще! Та їх там цілі купи!
Сатурн їх крутить ніби хулахупи.
7.
Дістались майже до кінця. Ура!
Останнім залишається Уран
Який по суті - крижана вода
Космічний пил на нього осіда.
8.
Стривайте! Там крім пилу і комет
Є ще Нептун - остання із планет
Його відкрив для людства Ле Верьє.
Не бачите? Дарма. Бо він там є.

(Авжеж, були такі часи, коли
Був ще Плутон - такий шмаркач малий.
Та він уже планетою не є:
Тепер він - «транснептуновий об‘єкт»).

Ну, друзі, ось і все. Тепер ви в темі
Хто там є хто у Сонячній системі.
Тепер прохайте маму з татом, щоб
Купили вам нарешті телескоп!

На зустрічі сказала всім,
що їй, неначе двадцять сім!
Ні, двадцять вісім, так, мабуть.
Долають цифри свій маршрут
років, що плинуть з кожним кроком,
(сягнути не вспіваєш оком)
як змінюють вони число,
нагадуючи, що було,
до злету, успіху вело.

…Роки дитинства плинуть – згадка:
стежина, а по ній – дівчатко
крокує весело до хати.
Чекає на порозі мати.
Протягує свої долоні
та й каже: «Що ж так довго, доню?
Давно чекає тебе й тато!
Гостей сьогодні забагато.
Ти подивись, які дарунки!
Книжки цікаві, в них малюнки!»
І усміхається дівча:
радіє, бавиться, хоча,
потрібно вірша ще читати,
Гостей же має потішати!

…Майнула й зникла тепла згадка.
Вона, Софія, не дівчатко
уже давно, а цифри злі
змінилися вони в числі.
Та не змінились в неї очі!
Вони і зараз, як дівочі.
Вродлива постать та натхнення:
Вже СЬОМА збірка сьогодення!
Поета поклик, майстерніcть, хист:
найголовніший в житті є зміст!
Пера її чудовий стиль
поринув до життєвих нив
та й зазвучав чарівний спів!
Із віршів створений мотив,
чарівністю заполонив!
На втіху й радість нам усім!!!

22.05.2017

А замість яблук, груш, черешень, вишень
і плодів більш вишуканіших і гарних
у цій країні, яка така авторитетна і авторитарна,
кожне дерево плодоносить кожен день і тиждень
виключно літерами "Я".

"Я" – великими і ще більшими.
"Я" – товстими і ще товстішими.
"Я" – твердими і ще твердішими.
"Я" – червивими і ще червивішими.
Виключно літерами "Я".

Досить стати під деревом
і сказати: "Я можу!" –
як плоди одразу ж збільшуються
і ростуть безповоротно.
Досить стати під деревом
і сказати: "Я хочу!" –
як плоди одразу ж падають
прямісінько до вашого рота.
Виключно літерами "Я".

Важливо у цій країні не перебрати.
Визначити одне дерево і врожай збирати
виключно літерами "Я".

Так ви знайде́те,
знайде́те,
знайде́те!!
власне "Я"
вашого
найнайнайкращого автопортрету.

10 січня 1996 р., Київ

Сафарі на тебе, а може на мене...
Полює омана на душі людей,
Які у жадобі молили у неба
Не покути собі, а моря речей.
Щезає росою у мороці воля.
Негожі слова і ніякі думки,
Ідеєю мали усе полонити,
Але загубили до неї шляхи.
У сірому доля шукає нюанси,
Або обирає мішені у грі,
Юрбою ховає великі таланти,
Як промені сонця, у чорній імлі.

Полює на тебе і може на мене,
Полює де віра палає в очах.
Не просимо небо, а вірим у себе,
Тримаємо мрію у чесних руках.
2019

Життя минає ... Можу все стерпіти:
образу, біль, самісіньку біду,
та без кохання не умію жити,
караюся, докіль його знайду.
Неначе Доля на моїй долоні
Не поєднає істини святі, –
дві лінії – Життя мого й Любові,
дві лінії тепер у самоті.
То – наче дві червоні ружі – рани...
Безглузде на землі людське життя,
якщо не маєш справжнього кохання,
яке ти ждав до самозабуття.
О, я знайду його в п’янкім розмаї,
душа цього жадає, аж бринить!
Надія струни серця огортає:
кохатиму, бо вмію я любить!
Нехай стократ збиватиму коліна,
своє кохання – тішусь! – віднайду:
оту єдину в світі цім людину,
свою оргинію в осінньому саду.
2003

***
Ціную силу стилю і стила
тієї, що елітою була,
і є, та й буде. Мова про полову.
Питається, – чого не додала,
гадаючи, що ляпання села
укоріняє українську мову?

***
Є ікони і дереворити.
Задерев'яніємо, якщо
не уміли Богу угодити,
маючи уявне за ніщо.

***
Бояться люди бачити себе
і марно. Діє психотерапія.
Баран і той, буває, каже, – бе-е-е, –
коли почує, де його стихія.

***
Не все оцінюють екстерном
і не одразу чути суть.
У доброму шукають зерна,
а інше кури засміють.

***
Посію зерня каяття.
Якщо зійде, радіти маю.
А як розвіється сміття,
то почекаю урожаю.

***
Котяра нявка-
є,
цабе усіх веде,
собака гавка-
є,
а караван іде.

01/20

.......................
Зійшла на небі зірка ясна,
Різдво прийшло у кожен дім,
Вже господинонька прекрасна
Готує страви в домі тім.

Кутя, узвар та пиріжечки,
Квокають діти під столом,
Господар пригоща овечок,
Вечерю носять всім селом.

Ось тільки ранок зазоріє,
Колядники уже ідуть,
Сурмить ріжок і дзвоник лине,
Всім сповіщає: «Ми вже тут!»

Діставши згоду колядувати
Засвітить зірку коляда,
І знову всі почнуть співати,
Бажати щастя та добра.

Щоб у господі був достаток,
Дозріле жито та пшениця,
А на столі у кожнім домі –
Духмяна паляниця.

Всіх господиня обдарує
Гречаними дарами.
Увесь народ зараз святкує
Різдво разом із нами.

@Тетяна Купрій-Кримчук, 2002.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово"
(авторська збірка),
м. Рівне, 2018.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Великдень настає, лунають дзвони,
І всюди, на Землі та з-під Небес,
«Христос Воскрес!», «Воістину!», – говорять,
Радіють люди чуду із чудес.

Спішать до Храму Божого віряни,
В кошівці крашанки та писанки,
Хліб великодній у красі підвівся,
Орнаментом шепочуть рушники.

Єдиний і безгрішний Наш Спаситель,
Для кожного шле світло чистих плес,
До ніг Йому вклоніться, помоліться:
«Христос Воскрес!», «Воістину Воскрес!».

Тетяна Купрій-Кримчук, 2015.

Свічі не гашу
з вечора до світанку.
Холодний ранок.

В крижмо туманів
сповиває левада
пуп’янок сонця.

Заглянув місяць
на філіжанку кави.
Самотності смак.

Пливе у Iрій
Листочок пожовтілий
З осені в осінь

Задощило, задощило
Під самісіньке Різдво.
Де ж легкі сніжинки білі?
І морозів не було.

Лиш мрячить дрібненький дощик,
Капає з дерев й кущів.
Підемо все ж з колядою
Віншувать людей усіх.

Побажати щастя-долі,
Миру, злагоди й добра,
Хай не буде війн ніколи,
Прийде радості пора.

Хліб й до хліба в кожній хаті,
Вся родина за столом.
На здоров"ячко багаті
Будьте ви і на любов.

2019 р.

Куди іти у полі без дороги
На сході тьма і спалахи грози
На заході позбивані пороги
І повені від ситої сльози
Агов актори слуги трубадури
Вилазьте із обридливих мереж
Анумо разом будувати мури
І варту виставляти біля веж
Тримати будем щиру оборону
Від тих данайців що несуть дари
Поміж яких замацана корона
І наше щастя на рахунок Три

02.01.2020

Забляшковано совість, у виярку сховано ґлузд,
Парасоля неправди прикрила сумління хламиду.
Отже, люд бунтувати не буде - для влади це плюс,
Мінус - рано чи пізно, повісять потвору цю хитру.

А кунделики файні! Із медом рекламним - лайно,
Миротворчий бальзам - для любителів сало жувати.
Україну - кацапам! Грабуйте! Хахлам все одно!
Добровольці за ґратами, нині паяци на варті.

Як же гарно! Ялинка, петарди, салюти, стрічки!
Новорічна дурня піднімає народові настрій.
Я ж - на цвитарі. Спогади чорні тривожать думки,
Як відспівував душу мою у церковці душпастир.

Нащо вижив? Для чого? Я зайвий і тут, і в раю!
Чом прогнав мене з пекла безжальний володар Еребу?
- Годі,- каже,- кацапів душити в бою,
Пекло бранцями зайняте, грішників більше не треба...

Вітер б'є навідліг, закипіла у серці жура,
Світлі мрії та юність блакитна порвались на клоччя.
Між живими я - мрець. Для хахлів - страховидло, мара,
У відставці суддя, із зацькованим поглядом вовчим.

02.01.2020 р.

Ледь вітерець гілки колише….
Сад зачаївся відалік.
І мовчки, у зимовій тиші
Веде ударам дзвонів лік.

І пролітає понад садом
Далеко в темряві літак.
І знову очі дивом надить
Сяйна вервечка золота.

Аж затремтіла тихо ліра,
Краси вбираючи огром.
Коштовності од ювеліра
Хтось виставив поза Дніпром.

Переливаються вогнями,
Щораз приваблюючи зір.
Мов небо впало перед нами
Й розсипало жарини зір!

2 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти – віртуоз… Струни тремтять магічно.
Не чути дихання… притих великий зал.
Ти світло сієш у сумбурну вічність,
Кладеш роки на спрагнений вівтар.

Говорить римами і ритмами гітара,
Говорить зранена і загнана душа…
Де музика цілує ніжно хмари,
Вмістилось загартоване життя.

Ти – віртуоз… і ти у клітці слави…
Вдихнути би її солодкий мед!
Віддай мені цю магію гітари.
Ти промовчиш. Життя вартує злет.

По місячній стежці крізь хвилі морського приливу
У сяйві гірлянд мерехтливих з небесних сузірь
На березі темному бачу оголену діву
Утіленням навіч жагучих фантазій і мрій…

Іде по пісочку неспішно, легкою ходою.
Дияволу душу за неї, таку, продаси.
Приморський безхатько у трансі трусне бородою,
Украй очманіє від влади п’янкої краси.

У захваті вслід засвистять їй із байків іскристих,
Відійде з дороги розгублений пес у туман.
Без сорому й страху пливе. Господинею міста…
Встеляють їй шлях пелюстки нерозквітлих троянд…

Навіщо з’явилась із мороку моря пучини?
Що вабить її вдалину і заклично веде?
Не буду шукати таємної тому причини.
Так вірити хочу, що діва шукала мене…
2019

Місяць в шибку загляда,
Лине світом коляда
На Різдво Христове.
На столі кутя й узвар,
А всього дванадцять страв
В час цей вечоровий.

Переступиш лиш поріг -
Видно дідух-оберіг
На чільному місці.
Вся зібралася сім"я
І господар припроша
Помолившись сісти.

А як зіронька зійде
І засяє із Небес,
Усіх заворожить -
Кожну страву скуштувать
Та Ісуса прославлять,
Це Дитятко Боже.

2019 р.

Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти́, після якої – злет!

Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній – акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь.

2 січня 2004 р., Київ

***
Проти епідемії навали
нація прищеплює бандер.
Мирною ходою доказали:
«жити варто, щоб тебе боялись
сотні років після еСеСеР».

***
За мир війною йде цабе
і є кого на що міняти.
Команда Зе іще гребе,
але почуло УСБ,
що сотню можна убивати.

***
Пришита доказова база
і забуває кутюр’є,
що у самого є проказа.
Але інфекція й зараза
до зелені не пристає.

***
Коли на радіо зеленка,
чекай на «скору» у кінці.
А «як серйозно», -ич та -енко
є могікани і бійці.

***
У шостій палаті міцнішає штам
і не реагує на дози.
Іще виживають бактерії там,
де їх убивають серйозно.

***
Струшуємо зайве із ноги,
а куди іти – немає тями.
Істина не додає снаги,
що і віртуальні вороги,
і колеги – це одне й те саме.

02/20

Автори, які вже не повернуться,
Ті, чиї сліди давно завіяно...
Так раптово перервались вервечки,
І вібрує смуток несподіваний!

На щоках – сліди чужого дихання,
Бризки штормів і пашіння сповідей.
Бунтівні, насуплені, усміхнені,
Де вони тепер – живі-здорові?

Хтось на ранок безнадійно видужав:
В буднях, полірованих до полиску,
Музика не вальсова, розніжена --
Сарабанда прози і обов’язку.

Дехто перед душами залізними
Розкидатись утомився перлами,
Дехто вже пішов з юдолі слізної,
На гілках -- вірші птахами змерзлими.

Поміж голосами невоскреслими
Так ночами сумно мені плинути!
Ходжу між травою безшелесною–
Доглядачка пам’яток покинутих.

2020

Чоловік, звичайно, він хоробрий,
Наче той Герасим без Муму.
Та коли виходив із утроби –
Мізки десь приплюснуло йому.

В нього завжди зігнута писунка,
Бумерангом доля б`є, шкребе.
Обливає брудом інших лунко,
А виходить так, що сам себе.

У писаннях – не вилазить з калу,
Тім`ячко плескате позаяк,
Це життя на нього приміряло
Кепку, мов засушений кізяк.

Словом він талант убить готовий –
Одержимий графоманіяк.
Збіги всі у вірші – випадкові,
Не стосуються когось ніяк!

1 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)