Ти збудила в мені те, що довго у серці дрімало,
Розпалила вогонь, що під попелом тихо жеврів.
Ти була весняна, як грайливі очиці конвалій,
Все було без умов, без вагань, без стрічань і без слів.

Та минула весна, літо й осінь, мов в казці, злетіли,
І настала зима, й обернулось на холод тепло,
І на місці душі я побачив лиш звабливе тіло,
Дарувати тепло – це буденне твоє ремесло.

В океані життя хвилі бруду захльостують душі,
Кам’яніють серця у безжальних житейських штормах.
Лиш малі острівці непорочної чистої суші,
Наче добрі казки, залишаються тільки у снах.

Не уперше мене ранять скалки розбитих ілюзій,
Не для світу цього – найпотайніші паростки мрій.
Продається усе – і кохання, і душі, і друзі.
Я на торзі цьому почуваюся зовсім чужий.

Зимі давно весінні сняться сни,
А в них маляток в'яже волосінню
Пташина, що із променя-струни
Сяйливі бризки сипле ластовинням.
Мережить сонця променем душа
Розвою і любові серенади
І ллється із небесного ковша
Нове вино з отого винограду,
Що на подвір'ї жарти чув і сміх,
Що вився-слався піснею до зводу...
Завіяв сніг, але не переміг
Життя струміння в річку повноводу.
Зимі вже сниться молоде вино,
Медами пахне, променями грає -
Ранкове сонце б'ється у вікно,
Мов ластів'ятко випурхнуло з раю.

Таволга колюча спину обпекла,
Каторга проклята сили відняла.
Важко від незвички це весло тягти.
Та наглядачеві – спробуй не гребти!
Налетить, як яструб. Таволга в руці,
Закривавлять спину рванії рубці.
- Звідки узялася таволга оця?
Молодий питає сивого гребця.
Каторга у бухту саме запливла,
Трохи відірватись можна від весла .
Тож старий невольник і відповіда
(Чи старим він тільки, може, вигляда?
Каторга зістарить швидко будь –кого.
Пожирає роки, як траву вогонь.
І не відрізнити скільки кому літ.
Рік і з молодого уже старий дід.)
І, при тому, лише тяжко так зітха:
- Ой, не кажи, синку,таволга лиха
Ходить оповідка між невольників,
Що колись на світі чоловічок жив.
Мав чорнющу душу, підлу і криву.
Як на світі люди отакі живуть?
Повз мале не пройде, як не дасть щигля,
Бо це йому душу, бачте, звеселя.
Без лихого слова й кроку не ступне,
Радий, коли когось боляче вщипне.
Підлість комусь зробить – радий, як дитя.
Бо не зна, що значить добрі почуття.
На чужому горі щастя своє звів,
Не прощав нікому й крапельки боргів.
Забере й останнє навіть в сироти
І не хоче й чути: коли брав – плати!
Півсела від нього сльози пролива,
А йому нічого, бо ж душа крива.
Проклинають люди, але що робить?
Як нужда прикрутить, то іде просить.
Кажуть, з татарвою дружбу ще водив
І дівчат гарненьких потайки ловив,
Продавав ясиром басурманам їх,
Не боявсь на душу брати тяжкий гріх.
Тож було по світу люду ого-го,
Що просили Бога покарать його.
Бог і сам те бачив і в якуюсь мить
Вирішив, що досить отакому жить.
Досить поміж люди зло в собі нести,
Краще їм на радість квіткою цвісти.
Тому Бог із нього таволгу зробив
І яскравим цвітом її наділив.
По ярах, по балках хай собі гуля
І рожевим цвітом погляд звеселя.
Але навіть Богу всього не зробить,
Душу підлу, чорну йому не змінить.
Загрубіло квітки ніжнеє стебло,
Бо багато жовчі у йомý було.
Колючки полізли – гострі шпичаки,
Бо багато злого у йому-таки.
Не пройдеш, зачепить ще й штани порве
Знать, натура підла до цих пір живе.
Стали добрі люди її обминать,
А для злих, то краще годі і шукать.
Злий до злого тягне, знать свого шука,
А в людей від того доля нелегка.
Тож –то турки стали таволгу любить,
Тіло християнське зручно нею бить.
Наберуть –наріжуть таволги тії
І на нашім тілі пробують її.
А вона і рада, тіло так і рве,
Видно і донині зло у ній живе.
Правда чи неправда, та таке я чув.
І старий невольник тяжко знов зітхнув.

Вгрузаючи у простір швидкостями,
змиваючи промінням шкіру, я
переплітаю відстані з часами
минулими й майбутніми. Земля,
обточена й розплескана до диска,
тримається трьома китами над
усім що разом віддалік і зблизька
акваріума трьох координат.

Я розбиваю скло. Зсуваю межі.
І трійцю переляканих китів
на волю випускаю з узбережжя,
нахилених до зір, материків,
які захльостує вже глибиною.
Кричу. І в тіло падаю своє.
Клекоче піна квантова за мною
і на ребро галактика встає.

Ковтаю небо. Поряд урочисто
до обрію зринають три кити.
От тільки обрій зник… Солоні бризки
ще очі роз’їдають і мети
плавби відчайної не видно поки.
Жахає воля. І тужливий спів
наповнює довкілля зореоке,
яке зітхає у піснях китів
всіма світлороками. Та надія
в чорних дірках, як в отворах зіниць,
ще світиться: з любов’ю віра мріє
у загадках обгорток таємниць.

Десь чутно інших зграй китових поклики…

2020

Бургомістр починає нараду з переліку вад.
Він бурмоче про сором – і склянка тремтить у руці.
Промовляє подяку тому,
хто його лікував;
проклинає того,
хто слідкує за ним у приціл.

Новинарня вирує.
Вже місяць не спить головред:
насувається сутінь
(цькування, роздрай і локаут).
А здавалось, він мислив
на кілька ходів наперед
і просив кого треба,
щоб труднощі не виникали.

...На вулкані пожити –
одна із можливих розваг.
Розуміти б, кому продаватимеш
залишки магми.
Відлітають на південь
птахи та зухвалі комахи.
Обіцяють вернутись. Але не раніше Різдва...
(В бургомістрові сни
напросилось багато чого:
тут оголені кралі
й високі духовні пориви.
То з’ясовує, хто його пращур – чи гун, а чи гот;
то, немов простолюдин, прямує до ринку по рибу...).

А рука все тремтить, обіймаючи повний гранчак,
чи звичайна у ньому вода, чи підсилена спиртом.
А того, хто слідкує в приціл, ця дрібниця не спинить:
в боязких і відважних не раз і не двічі влучав.

І спіймають стрільця.
І, напевне, відбудеться суд.
І призначать на вільну посаду
когось молодого.
Та здається, й йому
керувати лишилось недовго,
бо уже і новим виконавцям
завдаток несуть.

Міцніє гріховна навала
Нечистих моральних калік,
Ув’язнення жінка обрала
У скиті духовнім навік.
Чатують ікони тривожно,
Формують кордон заборон,
Щілинка захрещена кожна,
Упав на минуле заслон.

Не важ, попелице, на ружу,
Побійся, нечиста, гріха,
Омиє і розум і душу
Молитви священна ріка…

Минуле шкребеться легенько,
Неначе улесливий тхір,
Співає солодко, тихенько:
- Повір, наостаннє повір!
Час одяг чернечий змінити,
На сяючі шати давно,
Як славно від мрії сп’яніти,
Зламати уставу ярмо.
Утіха з молитви коротка,
Хреститись – відсохне рука,
Сумує без тебе солодка,
Нестямна спокуса гріха.

Запону прибрати зважайся,
І двері розчахуй мерщій,
Крупинку пекучого щастя
Із пригорщі суму запий!
……………………

Надсадно кричали
ворони –
Пророчиці болісних
змін,
Із плачем тужливим
ікони
З тремтячих
посипались
стін.

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки
альпіністів,
святих,
померлих
і віків…

Там живою стовпить нова ера
і білий монастир,
падали, мов з неба, дерева –
на подолян у пустир,
і калічились люди
та ікону просили
та не насилати гнів…
Едельвейс розцвітав на могилах
найсміливі́ших синів.

Що, як і я прикинуся птахом
і полечу на шпиль,
стану сухим і білим монахом,
попихачем хвиль,
побачу, як мудро кричать
Мономахи,
безбожники
і коти,
коли спадкоємиця трону Жахів
відрубує їм хвости?..

Це ніч,
лиш вона нас карати вміє,
відрубуючи мрії.
Це ми уночі
так химерно кричим
і просимо помочі, –
тільки зачім?
Зачім,
як хотіли подовжити рейс
туди, де цвіте едельвейс?
І потім гору граніту
возити з собою по світу?
Коли ось він поруч –
старий гобелен
на місці
справляє
моле́бень…

13 квітня 1993 р., Київ

Читач від насолоди крекче "Ах!"
(терзало недаремно ніч натхнення).
Он там - пейзаж в рожевих кольорах,
А ось - любов, солодка як варення.

Невже цей мед вподобуєш і ти,
Збираєш поміж строф солодку піну?
Доллю у барви сірий наратив
Та істину вжену ножем у спину.

У світ несправжній поринаєш ти,
Ерзац життя, чуттів ефемериди.
Твій син утік із фронту, дезертир,
А чоловік лигає оковиту.

Не розвернути яв цю навпаки,
А час іде, в ніщо спливають миті.
Безцільно цвиндриш золоті роки
Відпущені на те, аби творити.

Я сам такий - титан з тупим мечем,
Ховаюся за спинами героїв.
Гурт зрадників набився у ковчег -
За ворогом пустельне поле бою.

Одвіку у ціні м'яка олжа,
На правді - в квіточках пістряве дрантя.
Та мій талант-нездара забажав
Будити Словом демона прокляття.

24.02.2020 р.

Я маю бути молодим
І мушу стати терпеливим
І перед дзеркалом кривим,
І з безнадійно юродивим.
Потрібно, зрештою, дійти
Лукавству й совісті до згоди,
Але не втратить чистоти
Душі, утісі на догоду.
А, головне, на схилі літ
Життю розширити орбіти, –
Не розучитися любить
І дар прощати не згубити…
23.02.20

А вечір тихо морщив лоба,
В ріденьких складочках між хмар.
Зими розвіялась подоба
Мов сивий чаклував мольфар.

Так не хотілося морозу
І ожеледиці в льодах…
Лише з трояндою – мімозу
Й тепла – в закоханих очах.

Так не хотілось бачить кригу
І посковзнутися на ній…
Лиш мріялось про дрібку снігу
В температурі плюсовій…

І так бажалось в умліванні,
В обіймах ніжності її
Вдихати пахощі весняні
І чути дзюркіт ручаїв.

Щоб став такий медитативний
І заспокійливий цей звук…
Й перетворив на перли – іній,
Коханій їх поклав до рук.

О почаклуй мені, мольфаре,
І поведи у віщі сни…
Даруй божествені ці чари
І царство вічної весни.

23 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2020)

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

Коли слова збираються у зграю,
Це не потік, а це - стрімка ріка,
Що русло вже собі не обирає,
І напролом ідуть її війська.

І все тоді для неї незначуще -
Ламає, трощить, осідає в мул.
У цій словесній зграї, словогущі,
Втопилась правда і цвіте розгул.

І все, чим дорожили ми у згоді -
Добро і ласка, обернулось в пил.
Серед ріки в бурхливій несвободі
Від зграї слів любов тепер без крил.

Ватага ця аж піниться від люті
І виступає в образі біди.
У каламуті цій, у водокруті,
На серці від удару є сліди.

Вони злітають не в шановнім герці,
Стає за ними пусто у душі.
Та шрами від образ осіли в серці,
Це вороги вже, не товариші.

Безжально б’ють прямісінько у душу
Оці бридкі, зачовгані слова.
Серед потоку їх шукаю сушу,
Бо зграя вбивча, а душа жива.

Говорила мати єдиному сину:
‘’Ой, у чисте поле не ходи дитино.
В полі тім русалка тебе залоскоче
І додому, синку, вертатись не схочеш.’’
А він синьоокий тільки посміхався,
Вродою у батька-козака удався.
Де би там русалка не залоскотала,
Як дівки проходу йому не давали.
Мати говорила, а він посміхався,
Матері не вірив хоч не сперечався.
Матері не вірив та ходив у поле,
Бо іще русалки не бачив ніколи.
Не бачив русалки, а так вже хотілось
Аби в чистім полі вона йому стрілась.
Хай би свої чари дарма витрачала,
Бо ще жодна дівка не причарувала.
Вийшов якось в поле та стрів молодичку .
Та і гнучка станом і гарненьке личко.
Вона підморгнула та ще посміхнулась,
Слова материнські миттю і забулись.
І слова забулись, і де гонор дівся,
На одну усмішку парубок купився.
А та ще всміхнувся та і поманила,
Зовсім молодого з пантелику збила.
Хлопця поманила, за собою звала,
Завела у поле та й залоскотала.
І не стало хлопця на білому світі,
Залишились очі волошками в житті.
А мати ходила, сина все гукала,
І у чистім полі волошки збирала.
Плакалася гірко: «Що ж ти зробив, сину,
На цім білім світі одну мене кинув?!»
Ой, цвітуть волошки в полі синім-синім.
Ото так буває неслуху-дитині.

Без тебе дні журливі у мінорі,
з тобою день - казкова дивина.
Гортаю сторінки своєї долі -
дурману опалима купина.

Приймала за любов і погляд хтивий,
і божевілля пристрасті, утім,
лише тепер я відчуваю, милий,
як солодко у щасті золотім

знов пурхати, пірнати у смарагди -
грайливої веселки кольори,
усотувати втіхи зорепади
із пазухи травневої пори.

Наповнювати вільхою легені,
сердечка щемні - подихом ночей.
В палітрі голубій, м'ятно зеленій
плескатися у озері очей.

І володіти всесвітом  твоєї
душі, метелику яскравий мій.
Ми два крила планети однієї
у чашечці тюльпанових надій.

23.02.2020р.

Срібні браслети, тоненькі,
ефемерна краса,
Жіноча магія чарівна,
Незбагненна.
Срібна пісня ельфійська
з вкрапленнями
Чеснот кохання із червоного
золота…

Браслетки Земної Дівчини-Жінки,
перед якою
Захоплено схилялись небожителі,
світлі духи,
ельфи,
похмурі гноми,
земні і водяні русалки…

Вона віддала серце
сильному, владному чоловіку,
Він не оцінив, не зрозумів
ніжний серпанок
її неземного німба.

Буденщина поглинула казку,
Красуня щезла,
чоловік
розкаявся
безліч
разів,
та не все можна повернути,
відновити…

Він кинув усе, шукав навмання,
Змарнів,
майже став тінню.
Чисті і темні сили
не допомагали
йому,
А вона нікому не бажала
зла,
Хоча і не могла відкритись…

Час від часу він
сприймав душею
чистий ніжний передзвін -
браслети, її браслети,
співали
Гармонійну мелодію місячного
світла.
Ця музика давала силу
жити,
Боротись, шукати…

Він шукає,
Він сподівається,
Поки співають
Сріблясті браслети.

Немолодий, трухляві ниють крижні,
Хоча кохатись хочу аж бігом.
Святі цицьки - це краще, аніж грішні,
Хоча у грішниць циці о-го-го!

Зрадливі мужики - бісівське плем'я,
Нікому з них не бачити небес.
Та цілий вік вимучує дилема:
З монахинею жити, а чи без?

Вона - свята. Вмостилась біля Бога,
А вчора ще літала на мітлі.
Лякають трохи лиш небриті ноги
(не я, а вітер литку оголив).

У чорній рясі юна бранка неба,
Молитва - не цілунки на вустах.
Якби ж попався кавалєр як треба,
Щоб в голову не лізла глупота.

Вдкрилась неприваблива картина,
Зварився борщ зі шкварками для мух:
Душа безсмерна в монастирських стінах
Живцем хоронить власний світлий дух.

Я б виручив та скоро помирати,
Та й не стріляє так як треба "кріс".
Іди, синок, розбий у склепі ґрати!
Дівча під пахву й ходу! Не барись!

23.02.2020 р.

Я кукурікнув!
Де - ци - бе - ло!
Тіроль пернатий розшматав!
Шалений півень на Говерлу
вночі ногою свійсько став.

Червоний гребінь – сонце килем
над шпилем ґі́мново зроста.
Скотився з гір гуцульський килим
в ілюмінації хвоста.

З-під крил, які ґіґантський міксер,
летіло пір’я золоте.
Йшов день, як той… прем’єр-міністр
людей порадувать іде!

20 жовтня 1993 р., Київ

Стелиться барвінок біля хати,
Медом пахне липа під вікном,
Аромат доноситься від м’яти,
Співи чути за старим млином.

Височіють мальви під стіною,
І зацвів любисток у саду,
Молодість згадаємо з тобою,
Знов до вуст солодких припаду.

Місяць показався ясночолий,
У саду співають солов’ї,
Листям шелестять вгорі тополі,
І дзюрчать красиво ручаї.

Зорі мерехтять високо в небі,
Вітер заколисує траву,
Плаває на ставі красень лебідь,
Чути із гущавини сову.

А стара верба рипить щоночі,
Коники заграють, як колись,
Подивлюсь в твої, кохана, очі,
Почуття у серці збереглись.

23.02.2020 р.

На невольничім на ринку
В городі Стамбулі
Продавали українку
У часи минулі.
Продавали українку
З довгою косою
Не було на усім ринку
Гарної такої.
Йшов чужинець молоденький
По ринку по тому,
Обіцяв купити ненці
Прислугу для дому.
Ішов хлопець, придивлявся
До товару пильно,
Із купцями торгувався
По – турецькі вільно .
Аж побачив українку
Гарну, чорноброву .
Став, як пень, посеред ринку
І мовчить, ні слова.
Стоїть хлопець молоденький
Лиш очима лупа.
А серденько в грудях тенька,
А у скронях гупа.
А купці мерщій до нього:
- Купляй, видна дівка.
Глянь, які стрункії ноги,
Гарненька голівка.
- Скільки просите? - питає.
- Та п’ятсот курушів.
- В мене стільки і немає
Взяти вдома мушу.
Ви ж дивіться, не продайте.
Я ще повернуся.
Мене тутечки чекайте.
Та й їй посміхнувся.
Сам помчав мерщій додому
Аби гроші взяти
Поспішає,а самому
Хочеться співати.
Почуття аж розпирають
Молодії груди.
І на нього позирають
Перехожі люди.
Прибіг, матір не питає,
Узяв гроші з скрині
І скоріше поспішає
Назад до дівчини.
Прибігає. Купці склались,
Дівчини немає.
- Де дівчина подівалася? -
Знічено питає.-
- Продали,- купці говорять.
- Як? Ви ж обіцяли.
А в самого серце з горя
Аж тремтіти стало.
- Продали. Приїхав батько,
Викупив дівчину.
Мабуть, мав великі статки.
Не дививсь на ціну.
- А звідкіль же вона була.
Ця гарна дівчина?
- Ну, якщо ми вірно чули,
Десь із України.
Оббіг хлопець пів Стамбула,
Все шукав дівчину.
Чи не бачили, не чули,
Питав безупинно.
Повернувся, ледь не плаче
До своєї неньки.
- Що з тобою, хворий наче,
Сину мій миленький?!
- Ні, не хворий. Може й хворий.
Я і сам не знаю,
В мене, мамо, таке горе –
Дівчину кохаю.
- Це ж не горе, щастя, синку.
А хто ця дівчина?
- Бачив я її на ринку.
Кажуть – з України.
Ні ім’я її не знаю.
Ні ізвідки родом .
Що робити я не знаю.
Хоч із мосту в воду.
А без неї жить не хочу.
Й де вона – не знаю.
Як згадаю її очі.
Про все забуваю.
- Може, синку, ще забудеш!?
Утішає мати,-
Час таке, говорять люди
Вміє лікувати.
- Добре, мамо, почекаю…
Місяць, два проходить,
А юнак не забуває.
Місця не знаходить.
Каже:- Мамо, більш не можу,
Поїду шукати.
Треба, то об’їду кожну
В Україні хату.
- Ну, що ж, синку, їдь, як треба,
Тримати не буду.
Питай людей навкруг себе,
Знайдуть добрі люди.
Кинув хлопець землю свою
І домівку рідну.
За дівчиною молодою
В Україну їде
Вже об’їздив Україну
Від села до міста
Все шукав свою дівчину,
Хоч про неї звістку.
Не жалів ні час, ні грошей,
Почорнів від смутку.
Та все звістки не хороші,
Та сумнівні чутки.
Уже хлопець сил не має
Вже надію втратив.
Навіть дива не чекає.
Що дарма чекати?
Бачить, що знайти не може.
Просить в Бога милість:
- Впусти,- каже,- мене, Боже,
Де вона лишилась.
Яким хочеш, аби поряд,
Аби її бачить.
Бо помру без неї з горя.
А сам ледь не плаче.
Пожалів Господь хлопчину
Впустив квітом синім
У село те в Україні,
Де жила дівчина.
І з тих пір барвінок синій
Квітне і не в’яне
Жива пам’ять про хлопчину
Та його кохану.

                   І
Не до революції... наразі
боїмося іншої зарази...
Є багато цілей та ідей
і критичну набирає масу
армія зомбованих людей.

                    ІІ
Що хвилює автора сьогодні,
те дратує завтра читача:
оди у поезії не модні
ні герою, ні небесній сотні,
тліє реноме у діяча,

слуги біомаси ще у моді,
а Майдану – наче й не було...
телеящик Рашії на сході
популяризує у народі
пугало імперії – Пуйло.

Вчора гомоніла Україна,
ну а нині армія совка
величає свого бабуїна,
а сім’ю велику і єдину
обіймає ворога рука.

Поки ми травили теревені,
ожили поводирі юрми –
агенти Московії зелені,
бігаючи голими по сцені
і маніпулюючи людьми.

                    ІІІ
Буйний вітер напинає парус.
Поки масі імпонує хаос,
голови окутує пітьма.

У юрми енергія буяє,
та у вищій гільдії, буває,
розуму критичного нема.

Параноя піднімає
                             галас,
палубу історії хитає,
пацюки дорвались
                        до керма.

02/20

Коли кохану ктир куса,
ктира коханої коса
кара, кінець-кінцем кара
комаху-кривдника - ктира.

2020

Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
звиваючись, незлякано пливе
по рясту стислому і павутинню скутому
забутому паю́ покинутих земель,
викручуючи кола на піску,
мов по́значки для кубел черепах,
занурюючись у нори для мишей,
малює танці страху у степах.
Два ока жовтих гостряться в норі,
мій мудрий вуж складає вірші в склепі,
переплітає в шкірочки́ старі
слов’янську книгу гуннових новел.
Він перетягує нові клітини й мертві,
він синтезує земноводну мудрість,
щоб яйця, розігрівшись, ворухнулись,
і світ зустрів пристойно цих дітей.
Безхвоста ящірка, мов жінка декабриста,
з якою збочував у снах хвилястий вуж,
за кожну ніч давала по алмазу,
блукаючи в поезії щоразу.
Під вечір вуж був схожий на артиста,
який тримає залу три години.
Я бачу, як червона жаба гине;
як їсть лелека той червоний подив.
Коли мільйони жаб листи писали,
хамелеон з меланхолійним оком
зачитував по радіо цитати
шипіння вужачого в храмі для мистецтва.
Мій вуж – зразок і виняток природи,
він сам є витоком найбільшої уяви.
У нього ввечері росте крило яскраве,
і він повторює досягнення Ікара.
Гнучким є існування невдоволених.
Суха земля, але кмітлива фауна.
До витоків мистецтва вуж пливе.
Мій вуж, холодний, кров’ю був утворений,
тому що в ньому інструмент живе –
показувати шлях і різні форми неповто́рені
природно так, ефектно, безсвідомо,
назад, до витоків мистецтва – від шаблону.

24 серпня 1995 р., Київ

Без взаємокоронації
Відсутня чітка мотивація,
Без взаємобичування
Втрачається сенс існування.
Оманливість незалежності
Блокує інстинкт обережності.
Пильнуйтеся з медведчуками,
Із вірусами та москалями.

Абстрактний вірш


Серед небесних
Чорних громадь
Часу нема,
Каяття не зарадить,
Час,
наче крига,
Скрес.

Без каяття -
Нестача радості,
Не додається
Благості,
Кришиться скло
Небес.

*

Втома не дає
Заговорити
В мовчазному
Монолозі -
Крик німий,
Хвилі котяться,
Їх караван гіркий
Всіх гріховних
Каменів
Не може
Змити.

Привідів-галер
Рульові
Затишок шукають
Серед хмар,
Чайки білі
у безмежжі
Сфер тонких
Відганяють
Безнадійності
Примар.

Весна,коти,і котики вербові,
І вітер. Вітер витер і тепер
Немає сліду і ознак химер.
Лише стрічки шовкові
По них. Вінки з гіркого полину
Й осиротілі шатра верболозу.
Начасі їх на той бік перевозить-
Ні,не Харон- його онук.
Десь тут пташки діру проб*ють у тиші-
Відлуння лясне,наче батоги.
І стане березень із правої ноги
І вірш напише.

Вистава. Сцена. Тінь і я. Кабукі –
Ми в ньому лиш актори. А партер
Вже повний глядачами. Твої руки
Я досі відчуваю їх тепер,

Як і тоді у перший раз... Розлука
Ця роль нова. Зіграємо?.. Простер
Обійми я для тебе і цілунків,
Але немає музики, завмер

В очікуванні – де ж моя Селена?..
І тисячі очей, що на мені
Тримають погляд... Я кричу: «О Мена!»

До Місяця летять мої пісні...
«Люблю тебе...» На стінах гобелени
Ховають таємниці... Сипле сніг.

© Володимир Верста
Дата написання: 02.10.18

Вже сотні літ душа не зна спочинку,
По світу бродить, спокою шука.
Скажи, о Боже, за які учинки
Мені дісталась доля ця гірка?
Хіба бажав я зла народу свому,
Коли з ярма із лядського звільняв,
Зібрав навкруг голоту і сірому,
Бажання помсти у серця їх вклав?
Так, ми чужої крові не жаліли
Та і свою не надто берегли.
Але ж пани самі того хотіли
Та і жиди її із нас пили.
Чого б то ми би мали їх жаліти?
Хіба вони нас жаліли колись?
Мільйони душ звели вони зо світу
І в тіло наше, мов кліщі, впились.
Мільйони душ волали вік про помсту,
Я лиш підняв тієї помсти меч.
Не від жадоби, заздрощів чи злості
Тяв без розбору голови із плеч.
То була помста і нічого більше
Та ще наука ляхам і жидам,
Щоб забирались з України ліпше
Й жадану волю дали врешті нам.
Та ще й Ярема в ненависті лютій
Чи мало крові, як тікав, пролив?
Чи ж можна було про таке забути?
За що жаліти лютих ворогів?
Одно жалію – що помер так рано
Й до Польщі дотягнутися не зміг.
Зробив би з неї я криваву рану
Й до мертвих була заздрість у живих.
Вже сотні літ душа моя блукає
Ніяк не може спокою знайти.
За що ж, Господь, мене ти так караєш?
Хоча б у пекло душу відпусти.

Ми збирали журавлину
в лісі, на болоті.
Журавлі великим клином
розтинали простір.
Їх «курли» із небосхилу
линуло далеко.
Клин за клином, клин за клином –
журавлі, лелеки…

«Курли-курли» по всій землі,
летять на південь журавлі,
з собою частку України
несуть у вирій на крилі…
А з ними рідна пісня лине
лугів поліських і полів.

На зимівлю відлітають
птахи з кожним роком –
після себе залишають
в грудях щем глибокий…
Та весна прийде і знову
серце звеселиться –
Клин за клином, клин за клином –
повернуться птиці!

«Курли-курли» по всій землі,
летять додому журавлі,
несуть на милу Батьківщину
з собою радощі й жалі…
А з ними рідна пісня лине
лугів подільських і полів.

Ця зима без зими,
Мов би келих на стіл пустий...
Роз"єдналися ми,
Допалили оті мости,
Що з бажаннями чис-
тими щиро пройти хоті-
ли, палили вночі з
Хіті сполохом наших тіл,
Та нові постава-
ли при зустрічі кожен раз,
Як самі ми пала-
ли... Та нинішній перелаз -
Не місток через тин.
Ним світи роз"єднали ми.
Стіл. І келих пустий.
І зима. І нема зими.

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120022103978

Пустіть мене у вільну торгівлю!
Реалізуйте мене за вільними цінами!
Хай повільно.
Хай довільно.
Я стомився стискати рядки між колінами,
як непорозуміння між поколіннями.
Задовольніть моє динамо.
Дами, читайте мій плаґіат
з ваших фантастичних орґазмів.
Ці канти сотає смугастий пірат,
підступно схоплений
за крок до жіночої вітальні.
А ви спіймайте його на гарячому –
не те що щоденники його побачите,
а сядете з ним на один корабель,
звільнений у битві за вічність…
і серед стихійного лиха,
і ув’язненості довкілля
наша мореплавна каравела
набиратиме вузли
і в апоґеї спалахне
волелюбства вольтами!
Так ви здоволите, дами,
моє динамо!
а чоловіки,
придбавши себе за вільними цінами,
екзотично вгамують своє піратство
вами…
Невже це не фактичні переваги
вільного ринку поезії?!
Хай повільно.
Хай довільно.
Але такої ночі запамороченої
мене виштовхують з каплиці
ваші непорозуміння.

28 жовтня 1993 р., Київ

Протягом століть Чумацький Шлях
Сяє й мерехтить зірками ясно
Та піну із парного молока
На кучерявих залишає хмарах.

Тече собі молочна та ріка,
Яка є багатьом дороговказом,
Насамперед завзятим чумакам,
На їхню ж честь сузір"я це назвали.

Тисячоліття мимо нас пливуть
І зупинити час ніхтоне взмозі.
Чумацький Шлях освітлює тим путь,
Хто поспішає, хто завжди в дорозі.

2020 р.

Сліпі не бачать: в нашім краї
страшний не вірус із Китаю,
бо більша є у нас загроза -
зелена неміч вражає розум.

Г. С…
Половіють зорі на світанні
І згасають, наче ліхтарі, –
Пригорнися ще раз на прощання
І вуста устами обігрій.
У досвітню пору якнайкраще
Жовтим цвітом квітнуть буркуни, –
Не лишай мене напризволяще,
Посеред лукавої весни.
Клубочить, як дим, туман на луках,
Хоч гудуть вітрами небеса, –
Про швидке наближення розлуки
Двом чиясь нагадує сльоза.
Стало небо синім і високим,
І іскриться росами моріг, –
Розставання болісний неспокій
У душі збентеженій заліг…
20.02.20

На основі відеокліпу:
"John Powell - Assassin's Tango"

Assassin's Tango,
тобто - танго вбивць -
то назва відеокліпу,
де попри гангстерські війни,
двоє кохають і танцюють
це танго...

***

Як ніч розтане на світанку,
Відкриє злодіїв діла –
Лунає враз Assasin’s Tango -
Суворе танго, ворог Зла…

Де лиходійство не вщухає,
Де злоба, руйнування ніж –
З нізвідки Діва виникає,
Пливе в повітрі босоніж.

Це - надприродна Танцівниця
Шліфує найдрібніший рух…
Вона – Срібляста Чарівниця,
У храмі Танго – Танго Дух…

З вогню Синьйор і Сеньйорита
Танцюють, наче уві сні,
Вони, це Діви-Танго - свита,
Добра вогненні носії…

Це «Танго вбивць» для Зла – фатальне:
Щоб землю гріх не полонив,
Щоб не відбувся крок останній,
Щоб грішник душу не згубив…

Щоб Світ Добра не вмер, не вщух,
Пильнує Діва – Танго Дух!

Ми честь свою і гідність захистили
у чотирнадцятім, із кров’ю, на снігу,
в кулак зібравши свою волю й сили.
Сьогодні нам говорять: «Ви в боргу!»

Що сталося? Куди бредеш, народе,
уперши більма в ясла, і мовчиш?
Вже не потрібні воля і свобода?
Віддати землю під чужий леміш!.

Розпорошили ми духовні сили,
всього шість років, а яка зима…
Як швидко нас лукаві одурили –
Ні гідності, ні честі ні ума?!.

Якось несподівано захопила старість,
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.

Війна скінчиться, вбивце, у полон
здасися, не радій що снайпер схибив.
У кожного є свій армагеддон,
здеруть і шкіру, як луску із риби.

Розплата, супостате, б'є в набат,
настане черга скинути забрало.
На цвинтарі - прокляття, сльози втрат ,
для домовин нових погостів мало.

Бог не прощає смертної вини,
вже гільйотину буревій полоще.
Твій прийде час знімати ордени,
ковтати хлипи каяття на площі.

Кривавої душі, страховище війни
не вдасться оправдати  в потойбіччі.
За Україну ти воістину
горітимеш в геєні пекла вічно.
Бог не прощає смертної вини!

18.02.2020р.

Цей рух між елементами буття –
злиденний покер аж до самогубства –
повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
блеф задля гри в життя без каяття!

П’яніє ґеніальність у нужді –
зливається з божественним началом –
їй коряться піґмеї і вожді –
а музика мовчала і звучала!

І розмір був: марш тріумфальних труп –
і голос був: дух тихих туб і труб –
і вітер знявся цвітом над землею –
з обличчя, що нагадує лілею!

Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

23 листопада 2006 р., Київ

Запалю лампадку знову на вікні,
За НЕБЕСНУ СОТНЮ ці скорботні дні.
Роковини шості...шості...та не в снах,
Це - болюча рана, думка голосна.

Не палають шини на майдані скрізь,
Але плинуть ріки, не води, а й сліз,
Не стоять намети, не буде гуде майдан,
Та сліди зостались від довічних ран.

На майдані склали голови усі,
Не пройдуться садом у своїй красі,
Та співають пісню десь на Небесах,
Лиш у снах їх бачать рідні на стежках.

Про НЕБЕСНУ СОТНЮ думка защораз,
Насміхання лине, безліч є образ.
Їм не світить сонце, їм нема вітрів,
Не почуєм більше з вуст героїв слів.

Запалю лампадку на своїм вікні,
Знов думки рояться, але всі сумні.
Голову схиляю в молитвах за них...
На майдані голос їх навіки стих.

19.02.2020 р.

Вітер немов балерину
в небі хмарину кружляв,
в танці до сонця він линув,
принцом себе уявляв.
Раптом зітхнув, в ліс повернув,
ліг у гаю відпочити –
маяли сни серед весни,
тихо гойдався на вітах.

Хмариночка, хмаринка,
красуня-балеринка
і усмішка перисто-золота.
Хмариночка, хмаринка,
легка немов пір’їнка,
а сцена їй – небесна висота.

Вітер хмаринка приспала,
сумно їй стало, до сліз.
Дощиком срібним упала
сизо на вранішній ліс.
Поле і луг змокли навкруг,
сиплються з неба кришта́лі.
Краплі роси, цятки краси
як діаманти в кора́лі.*

Нарешті! Ура! Алілуя!
Грипозна минулась халепа!
Давай я тебе поцілую,
Щоб настрій піднявся до неба.

Заскніла любов без обіймів,
Втомилася слухати чмихи.
Чахоточний вірусняк здимів,
Готуйся, кохана, до втіхи.

На вустя начіплює маску
Закашляна хвора столиця.
А я на перинонці панській
Стрибаю в кубельці жар-птиці.

Бо я до хвороби нечулий,
Здоров"я титана - не діда.
Врожай часнику та цибулі
Лежить попід вікнами з літа.

Добра цього маю півтонни,
В стаканчиках - пір'я зелене.
Сніданок - головка до хрону,
Обід - повна зубчиків жменя.

Такого навчався в Обами,
А, може, у Буша...не певен.
Парнусем лехайм, милі дами!
Парнусем лехайм, милі єви!

Парнусем лехайм - здоровенькі були (ідиш).

18.02.2020 р.

Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже…

Дівча ласкаве, красуня мила,
Твій образ чистий - кохання цвіт,
Як ти світилась, як ти любила,
Згубив кохання родинний гніт.

Пішло кохання, мов хтось наврочив,
Душі нестяма, душі надрив…
Безмежжя ночі, нещадність ночі,
Чому, коханий, ти так вчинив?

Враз діаманти душі здиміли,
З’їдає очі алмазний дим,
- На серці пустка, і світ немилий,
Пішло кохання, я йду за ним…

З Коханням поруч іде Дівчина,
Сміються. плачуть поміж Світів,
Допоки разом – Любов не згине,
Хоча за хмари нелегко йти.

Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже

Яка стратегія, навча́ння де з-під палки,
де на роялі – тільки без трусів,
де президент не може без шпаргалки...
Діждалися покращення часів?!

Чиж цей, голуб, в'юрок (на фіґ - їх!), їм, що ліпш є, здаються.
Чи ж це й голуб-в'юрок, нафіґ, їх їм, що ліпш є, здаються?

2020

- Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
Чи тебе зродила справді Україна,
Отакого злого невдячного сина?
Як же ти на матір підняв свою руку,
Залишив по собі стогін, плач і муки?
Чи ж того хотіла твоя рідна мати
Щоб ім’ям Ярема діточок лякати?
Чи ж забув ти, князю,
своїх предків славних,
Що від злих напастей берегли державу?
Ти продав державу, заодно і віру
І як тать бездомний блукаєш допіру.
- Я не тать і віри не продав своєї,
Бо я народився з вірою цією.
І свої для мене не якісь схизмати,
А Річ Посполита – то є моя мати.
Якщо чернь бажає її погубити,
Хто, як не я, зможе її захистити?
Ви за Україну печетеся,наче,
Та від вас, панове, вона гірше плаче.
Я карав на горло,відправляв на муки,
Але то для черні найліпша наука,
Бо простого слова їм не зрозуміти,
Вони все навколо ладні спопелити.
Ви мене взивали катом України,
Але хто інакше ребелію спинить?
Краще вже згубити сотню душ невинних,
Ніж навік згубити рідну Україну.
Кажете, що люду я замучив силу.
А ви, може, менше його погубили?
Всякі Кривоноси, Небаби й Нечаї
Жидів та поляків вирізали в краю.
Я орду татарську не пускав до хати.
Чи ж то я дозволив їй тепер гуляти?
Чи ж то я за поміч плачу їй ясиром?
Хто ж тоді, насправді,
є тим лютим звіром?
Не я Україну втягнув в колотнечу,
Не я її кинув в бійку проти Речі.
Чим то все скінчиться,
лиш Господь то знає,
Але Україна котрий рік палає.
За що українці б’ються проти ляхів
Та заводять дружбу з слугами Аллаха?
Вони ж люблять вашу
цю схизматську віру,
Мабуть,тільки лише в вигляді ясиру.
Давно на Вкраїну поглядають ласо.
А я дике Поле заселяв, тим часом.
А ви, святі люди, де ви тоді були?
По Січах сиділи та горілку дули?
А тепер зібрались все добро нажите
Все собі забрати, все собі лишити?
Ні, повірте слову, що того не буде,
Я із бунтом хлопів миритись не буду.
Знаю, яка буде ваша Україна:
Дуже скоро стане вона на коліна.
Бо сусіди люду не дадуть прожити,
Кожен схоче в неї пазурі встромити.
Лиш одна надія на Річ Посполиту.
Лиш вона Вкраїну зможе захистити.
Зараз іще цього ви не зрозуміли,
Бо вся Україна від Хмелю сп’яніла.
Але час настане, ви мені повірте –
Буде з того Хмелю голова боліти,
Будете жаліти, долю проклинати,
Тоді не забудьте і мене згадати.

З несамовитою швидкістю потяг,
не зупиняючись, мчиться вперед.
Брами йому відчиняють, ворота.
Тільки й бажає про зоряний злет.

Потяг час`у в неймовірному русі
лине в безмежність, зупинок нема.
Десь там, далекий перон його змусить
долю послати, зійшла щоб сама.

Кроки відчутні її, зрушать струни:
ті, що в душі задрімали колись.
Подихом теплим нарешті врятують
від самоти. Хтось прийшов, придивись!
Двері до щастя відкрий, не барись!

18.02.2020

Прийду до тата, сяду на порозі
І все я розпитаю про життя,
За мене він в молитві і в тривозі.
Дорослий я, та для батьків – дитя.
Пройдуся залюбки батьківським садом,
Нап’юсь води з криниці досхочу,
Торкнуся до лози із виноградом,
Думками у дитинство полечу.

ПРИСПІВ

Таточку мій, тату дорогий,
Я щиро тобі вдячний за науку,
Уклін доземний ,любий мій, низький,
Я тисну по-синівськи твою руку.
Таточку мій, тату дорогий,
Для мене ти – взірець в житті назавжди,
Обов’язок свій виконав святий:
Навчив іти дорогою лиш правди.

Я вийду з татом у широке поле
І пісню, як в дитинстві, заведу,
Колише вітер жито, наче море.
В шовкові трави в росах упаду.
А сонечко зійде’ за небокраєм
І поцілує потайки мене,
Вівчар овець поведе в гори плаєм,
Й зозуля з гаю в ліс кудись майне.

ПРИСПІВ

17.02.2020 р.

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогонь у власних справах,
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім,
якого номер – Ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?..

6 лютого 1996 р., Київ

Без тепла у травні втішно -
плоду не рости.
Як смаку не знаєш вишні, 
то і не кортить.
Скільки вишняку довкола
зваблює вуста.
Кисло, солодко, розколеш -
кісточка пуста.
Спробував - п'янка дозріла,
сумнів поборов.
Вишивав на шовку тіла
хрестиком любов,
гладдю почуття багряні -
плетиво мереж,
а на вишньому коханні
ти поставив - хрест.

19.02.2020р.

Сатири плуг, як масло правду оре,
Нявчить котом розрізаний апломб.
На пасовиську хмар поетів море,
І з ложкою не менше за столом.

Упроголодь любов така нервова,
Поезія - дешева, наче гріш.
Устав із ліжка - каша же готова!
Жона старалась - не соромся, їж.

Не бійся, салом важко подавитись,
Сміливо жуй! Зніми тягар із пліч!
Натоптаний живіт - це необхідність
Для музи, що працює день і ніч.

Нема в анорексичних поетесок
Вогню. А у опуклих - навпаки.
Дундук і я, бо змалечку - аскеза,
Суворий піст, без м'яса мослаки.

Голодний плач Ерато б'є по нервах?
Діймає знов Евтерпина гнівба?
Всі генії вагою від центнера,
А вам від голодухи - швах! Труба!

18.02.2020 р.