Перелюбства знедолена бранка,

Почуття у сум’ятті мої,

І тавро невблаганне – «Коханка»

Обпікає, горить на чолі.


Він – жонатий,

тяжка перепона -

На біді не цвіте благодать,

Не ображу дружину законну,

Не дозволю сім’ю зруйнувать.


Всі, здається, про мене торочать,

Кривопосміх струмить, виграє,

Перехожих вдивляються очі

Прямо в душу і серце моє.


Дивні сестри –

Любов і Страждання,

Сонця промінь згасає між хмар,

Гіркота,

Чорний Келих Кохання,

Десь на денці –

Блаженства Нектар…

***

Я Гріха перед Небом зрікаюсь,

Безталанну картаю любов,

Щиро каюсь, а потім зриваюсь,

Знов грішу і кохаю ізнов…

На високій кручі, де трава зелена
Закохалась осінь в молодого клена.
Закохалась осінь та й він закохався,
Її дивним чарам та словам піддався.
Шепотіла осінь клену про кохання,
Виконати рада всі його бажання.
Одягнула клена в золоті одежі
Аби усі знали кому він належить.
Осені в коханні клен також звірявся.
Молодий, гарячий, що в тому він знався?
Думав, що і справді покохав навіки,
Говорив, що піде за моря, за ріки
Аби з нею бути. Та прийшла година,
Мала розлучатись з ним одна-єдина.
Він їй клявся щиро, що чекати буде,
Що своє кохання повік не забуде.
Розтяглась розлука холодом, зимою,
Стояв клен на вітрі один над рікою.
Стояв та дивився де поділась мила.
Та розлука в нього відбирала сили.
Все ж зима не вічна, проминула скоро.
Йшла весна, до нього забрела на гору.
Молода та гарна, весело сміялась.
В молодого клена миттю закохалась.
Клен очей від неї відвести не годен,
Ще в житті не бачив він такої вроди.
Одягнув найкраще клен зелене плаття,
Під вінець готовий із весною стати.
Що ж – воно й не дивно : молоді, гарячі.
А над ними небо гірко-гірко плаче.
То далека осінь десь одна сумує
І до стрічі з кленом місяці рахує.
Пролетіло літо, врешті та година,
Коли осінь з кленом стрітися повинні.
Йде вона до клена, золото у косах.
Він весною марить, геть забув про осінь.
Як побачив ту, що у коханні клявся,
Засоромивсь миттю, багрянцем узявся.
І стоїть червоний, відвертає очі,
Начебто крізь землю провалитись хоче.
І лихого, наче на душі не має
Та мовчить, не каже, що вже не кохає.
Так тепер щороку клен стрічає осінь.
З сорому, напевно, червоніє й досі.

Звела їх доля на мосту однім.
Через роки зустрілися два брата.
Один з наказом міст той підірвати,
Щоб москалі не скористались ним.
Другий з наказом міст уберегти,
Утримати аж до підходу «наших».
Схопились, стрівшись, але, упізнавши,
Один та й другий зброю опустив.
Та очі аж викрешують огонь.
- Ну, що,
москальський прихвосню, зустрілись?!
Ще срібляки москальські не скінчились?
- Та то у тебе, брате, самого,
Мабуть, німецькі срібляки в кишені!
- Я Україні тільки-но служу!
- Сказав би : німцям підошви лижу!
Як там, до речі, Гітлер навіжений?
- А Сталін твій не навіжений, га?
Ти геть забувся з тими москалями,
Що вони підлі тата розстріляли.
А ти у ката татова слуга?!
- А хто матусю, брате, нашу вбив?
Чи не твоя то німчура проклята?
А ти мені тут колеш очі татом.
Чому ти маму був не захистив?
- Далеко був… Та й німцям не служу.
У мене з ними є рахунки власні.
А ти… - Що, брате! Ми і так нещасні!
Давай не переходити межу.
Не стачило ще каїнами стать,
Комусь в угоду рідну кров пролити!
- А що ж нам, брате, із оцим робити?
- Якби ж то знать?!
Якби ж то, брате, знать?!

Ой чому ти, мамо, рано посивіла,
Сивина та звідки у тебе взялась?
Ой чому ти, мамо, чому побіліла,
Сивині чому ти в обійми далась?
Ой чому ти, мамо, її не спитала –
То тобі навіщо сива та коса?
Ти ж на неї, мамо, рано не чекала.
Тепер сиві коси, іншая краса.

Чом не говорила ти із сивиною
Щоб вона до тебе рано так не йшла.
А вона присіла в тебе над косою,
І ті пасма сиві для тебе знайшла.
Як нам тепер бути ,мамо , з сивиною?
Бо вона продовжить пасма ті вплітать.
Буде пролітати все над головою
І тих пасем, мамо, буде додавать.

Де знайти те зілля, сивині зарадить,
Щоб ти знову, мамо, русою була?
Сивина та знову, знов тебе погладить,
І погладить знову, мамо, від чола.
Мусиш залишатись тепер з сивиною,
Бо чар-зілля, мамо, такого нема.
А я завжди буду, буду я з тобою,
Хоч пофарбувала тебе сивина.

28.10.2019 р.

Хочу жити без печалі
І не відати біди, –
І лишатися надалі
Оптимістом молодим.
Хочу весело любити
Жінку суджену мені, –
І радіти чулим дітям
Та онуків метушні.
Хочу правди отієї,
Щоби кривдить не змогла
Ні покриті вже іржею,
Ні здорові ще тіла.
Хочу людям видозміни
І полегшення собі, –
І не зрадити Вкраїні
У розбещеній юрбі.
Хочу йти, а не стояти
Через трудності малі, –
До омріяного свята
На згорьованій землі.
Хочу…
10.02.20

I
Швидкість кулі з падінням температури
дуже залежить від рис мішені,
від бажання зігрітись в мускулатурі
торсу, в пітканні судин яремнім.
Брили лежать, як обози війська.
Тінь заглибилась в суглинок мимоволі.
Звисока осипається не марка побілка.
І літак розчиняється, ніби цята молі.
І пружиною споротого матрацу
гору пірвав розрив. Сповняючи горі вирву,
начебто збігла пінка, кров збіга не одразу
в ґрунт, а береться у тверду кірку.

II
Північ, пастух і ратай, жахає стадом
Аравію, ширячи псячий холод.
Ясна морозна днина стоїть над Чучмекистаном.
Панцирований слон задирає хобот –
пріч подалі чорної миші
міни в снігу – відригнути горлу
глевтяка зі утроби кивком, рішивши,
як Магомет, посувати гору.
Сніг заліг на вершинах; небесні комірники їм
покривають нестачі, собі не в збиток.
Непоступна, гора відступає спіхом
свою нерухомість тілам убитих.

III
О, начувані піснею слов'янина
вечори Азії. Видубіла, сира і
не потравна людська свинина
на долівці у караван-сараї.
Тліє кізяк, клякнуть холодні ноги;
пахне шматтям, вільгим духом лазні.
Сни одинакові, теж вологі.
Більше патронів, чим ради у споминанні,
і заціпив гортані "ура" осадок.
Слава жінкам – долівіч зі учину
у абортаріях в шістдесятих,
від ганьби рятуючи батьківщину!

IV
В чім напучання дзижчання трутня?
В чім – гвинтокрилого апарата?
Вижити – річ, не в примір марудна,
чим огороди, горож заради
чи які карткові ансамблі.
Все нестійке, на поталу дулу:
сім'ї, звивин сусіки, саклі.
Над розвалинами аулу
ніч. Ллючи під себе мазутом,
стигне залізо. Місяць-нетяга,
чобіт здибуючи невзутим,
вкутавсь у хмару, як у чалму Аллаха.

V
Святні, висотні настоянки на озоні.
Привізна буцім, звалена як попало
бéзгомінь. Збухла, мовби опара,
пустота. Розродися зорі
життям, лунали б аплодисменти
маестро-артилеристу, акордам фуги.
Убивство – безхитрісна форма смерти,
тавтологія, арія від попуги,
справа рук, либонь, та брови дугою
проти мухи житечної у прицілах
молоді, що знайома з кров’ю
тільки з чуток та ламання цілок.

VI
Натягни укривало, вирий углиб матраца
ямку, заляж і слухай "у-у" сирени.
Наступне обледеніння – обледеніння рабства
наповзає на глобус. Його морени
підминають держави, розумування, блузки.
Бубнячи, вирячуючи орбіти,
ми плющимося майбутнім, як оті молюски,
бо ніхто нас не чує, наче ми трилобіти.
Протяги з коридору, зі свердловин, зі вікон.
Перемкни вмикача, скрутись у калачик.
У хребта в шані вічність. В примір повікам.
Годі звестися з розкарячок.

VII
В стратосфері, кинута всіма, сучка
лає, слинить ілюмінатор.
"Шарик! Шарик! Прийом. Я – Жучка".
Шарик під нею, на нім екватор.
Як ошийник. Згірки, поля з ярами,
що у віспі падкі до білила скули.
Стид їхній всотаний прапорами.
І сполотнілі несучки-кури
в кліті підвалу, після побудки
відкладають білі, як цнота, яйця.
Коли що і чорніє, то тільки букви.
Як сліди уцілілого дивом зайця.

---------------

Хочете шукати бліх у тексті?
Що ж, будь-ласка. . Та питаю вас:
Чом прожити можна і без честі,
І без голови у самий раз?

Таргани комадують парадом,
Цирк на дроті гамає товпа.
Бідність і борги - чудова плата
За байдужість і за дерибан

Власної держави. Ти у долі,
Крав-брехав потроху для дітей.
Бо чуже багацтво - кістка в горлі...
Тьху ти! Знову написав не те!

Ростом бевзь-очільник, наче поні,
Розум - гострий, мов циганський ніж.
Плескаю від захвату в долоні,
Весело до гикавки. Чи ні?

Від реформи зранку нетверезий
(лишила на смерть один обол).
Що ж, дарую всім ліричий вензель,
Реверанс і клоунське жабо.

10.02.2020 р.

Ані згадаю,
ані пригадаю.
тримаю голову чужу в руках,
думок жадаю!
Тримаю голову чужу в руках,
відповідаю:
"Ані згадаю…
Ані пригадаю…"

Я під землею міста,
я в метро.
Ця голова порожня,
як відро,
закинуте у темряву колодязя,
де у воді минулого мутанти водяться,
примари родяться
у пам’яті минулого,
забулого.

Ані згадаю…
Ані пригадаю…
Ще глибше головою падаю,
спадаю –
б’ючись контужено
об гострі стінки пам’яті
напружено,
гранітні стінки пам’яті,
відчужено!
Я пропадаю!
Пропадаю!

…Ось дно.
Усе одно –
холодне дно колодязя.
Своїм відром
з калюжі воду взяв.
А не згадаю
і не пригадаю,
щоб плакалось колись,
як тут без сліз ридаю!
Бо пропадаю!
Пропадаю!

3 листопада 2005 р., Богдани

Коли сорочку одягаю вишивану
Ту, що мені матуся дарувала,
Таке тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.

Хоча давно пішла вона у вічність
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро та мудрість, гарну щиру пісню.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо!

2020 р.

Не загравай зі злом! Будь пильною, дивись
на тремори земні і гуркоту відлунки.
Якщо не цього дня, то завтра чи колись
обернеться воно і вкусить пострибунку.

Не думай, що воно на інших нападе,
тебе ж бо обійде по-лицарському гречно.
Потрапиш у приціл -- не дінешся ніде,
питатимеш «за що?» кумедно й недоречно.

Є зло, що сліпаком і жалить, і дзижчить,
є гнівно-громіздке, разить куди попало,
є зло, яке петлю захльостує умить...
Якого тільки зла у світі не бувало!

Не бався із вогнем, зі злом не загравай
під настрій запальний, з раптової охоти.
Тебе не захистить хвалебний водограй,
і в світі не на всіх стачає Дон Кіхотів.

2020

Коли впаду – то нікому підняти,
Не подадуть руки, коли спіткнусь.
Зустріти рідну душу – справді свято,
Яке не відбувається чомусь.

Смеркло швидко,
цьогоріч -
зима не зимна,
на узбіччі
тротуару
мерзне крига.
Клякнуть руки,
кров холоне
у судинах,
а в душі
опісля холоду -
відлига.

Всі образи
потонули
в ополонці
голубих очей,
студеньці
крижаному.
Дочекаємось
бузку, 
живиці сонця,
надвечір'я
соковитого
Ренклоду.

То, напевно,
я надумала
причину,
божевільних
образів
глуху  безвихідь.
Угорі смакує
дольку апельсина,
золоте драже -
ніч.
Дивно,
надто тихо.

Грудка снігу
білого
у серця лунці.
Закружляли
хуртовинові
цикути.
Тануть на губах
сніжинки
від цілунків,
легко втратити
і важко -
повернути.

08.02.2020р.

Розписані ролі, прописані ліки,
Чуття – це оркестр, а свідомість – театр.
Сюжетів і партій у ньому без ліку,
Тепер диригує усім психіатр.

А ти мені пишеш якусь ахінею,
Що типу кохаєш і, мабуть, простиш.
У мене вже інша, я дихаю нею,
Вона піднімає.. мій кволий престиж.

Я наче юнак верлібрую присвяти,
Лабаю на всіх інструментах чуттів.
Вона ж хоче ритму, а де ж його взяти?
І знов невдоволена – рими не ті!

Сорочка туга́ і болючі уколи –
Ця сила, бо тоніка – БДСМ.
Я спробував, більше не буду ніколи,
Віднині писатиму тільки есе.

Знов поранки, підранки, поребрики, ламані ребра…
Рідна кров — маячня, рідних душ — як в посуху води.
Листопадні жар-птиці пожухли, збрелися до тебе:
Защепни од них двері, принишкни, мовчи лиш та диш.

А стерня вже не коле — ріллею скалічене поле
Узялось мерзлим груддям, а грудень он прийде за мить;
Сонце в ятір посадки спіймалось, недуже та кволе,
За крайнебо не скотиться — так між осик і згорить.

Об шипшинову радість до крові поколоті пучки,
Хміль посох, не хмелить — обвиває, до горла повзе;
Жмут ожинових паростей душиться сміхом безгучно,
Бо хіба ж то не смішно — пташини безкрилої злет…

Зазирнув випадково за обрій -
Орють істину правди плуги:
Помирають на фронті хоробрі,
А при владі в тилу вороги.

Їхня зброя - байдужа нечулість,
Хоч в Едемі не мир, а війна.
Догорає обвуглена юність
У моїх запечалених снах.

Хто ж я - праведник? Наймит валькірій?
Войовничо-отруйний мікроб?
Краплі крові з руків'я сокири
Чорним скрапують в мерзлий окоп.

Кажуть, гарний колись я був лірик
Та прокинувся. Крила в огні.
Йде за здобиччю братець-насильник,
Дар від "родича" - смерть у труні.

Ляк діймає від враннішніх шерхотів,
Ще й осколок стирчить і з ребра...
Розчинитись би в тихому леготі,
Утопитись би в хвилях Дніпра.

09.02.2020р.

Жовтий гарний слимачок
По дорозі їде,
І везе додому він
Мене і сусіда.

Ще багато пасажирів
Їдуть до домівки,
Гарні ріжки в слимачка -
Окраса голівки.

Жовтий-жовтий слимачок
Оселився в місті,
І чекають всі його
Й тупцяють на місці.

1 частина


Як скавучать хорти розлуки,

Полюють нас!

Круки терзають наші руки –

Обіймам – зась!


Як ріжуть зашморги зневіри -

Помри, любов!

На ніжній, на сріблястій шкірі -

Брунатна кров!


Цькування люто серце крає,

Не серце – дерть*!

Злий натовп заздрістю стікає,

Коханню – смерть!

............................


І душі і тіла – потьмарені,

Свинець в очах,

Любові квіти занехаяні,

Кохання - прах…


-


*Борошно грубого млива,

тут – порох подертого серця…


2 частина


Нас не зловити

Неситим злим хортам розлуки,

Обіймам – жити,

Круків задушать наші руки!



..............................


Любов Свята,

Зруйнує зашморги, окови,

Кров золота,

Не буде темною ніколи.


Любов - Стожар

Хай серце зціленням золотить,

Кохання Жар

Лють натовпу, мов сніг, розтопить.


Кохання Цвіт

Відроджує Любов і Квіти…


Очей привіт…

Тіла і душі будуть жити


2015 рік.

За містом, серед лісу цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.

Краса – це сконцентрованість дрібних земних плодів,
потрібних, бо забарвлених у звичний колір крові.
Життя, як горобина, з каскадами подій
схиляється поволі до любові.

Як чоловік міський я дивний у снігу́,
зимою темною, без стежки, без підтримки,
я прилетів сюди, мов з півночі снігур,
щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

У них я солод чую, від них не горенить,
це смак прадавній, звідки є людина.
Побачив я – як стомлено стоїть,
мов щира мати, віща горобина.

16 вересня 1994 р., Богдани́

Полікую любов`ю тебе я,
Хворі стебла твої напою.
Щоби квітла, немов Лорелея,
У розкішнім веснянім гаю.

Полікую любов`ю тебе я,
Рожевітимуть щічки крізь сон.
Щоб щаслива була, як Медея,
Як уперше прилинув Ясон.*

Полікую любов`ю… І може
Мед цілунків огорне вуста.
І прокинешся свіжа і гожа,
Наче сонця коса золота.

Полікую любов`ю так ніжно,
Заберу всі недуги твої.
Ти, красуне моя, дивовижна!
Й заспівають нам знов солов`ї!

Полікую любов`ю тебе я,
Хай випалює слабкість вогонь –
Сила духу свята Прометея,
Що здоров`я ллє людству з долонь!

9 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

***
Поки ще не закінчені курси,
а казна - це порожня сума,
має наміри влада сама
підмітати останні ресурси,
щоб лишатися біля керма.

***
Не живеться тихо чоловіку,
у якого успіхи малі.
От би цю енергію базіки
та на мирну працю у селі.

***
Що народу кулі й кулемети,
і коронавіруси планети
у колонізаторській війні?
Наступає час імунітету.
їсти не салати, а котлети
означає – вижити чи ні.

***
Вирішило всенародне віче, –
є на кого вішати собак!
Де за газ не заплатили двічі,
їли чи не їли,
все одно купили.
І ніде не гавкає бідняк.

***
І сліпе узріє, що не пейси
виділяють націю мою.
На базарі інші інтереси, –
як продати крадене за пенси,
а рублі рубати у бою?

***
Зима переступила за поріг
і правда наші очі відкриває...
Одна бабуся іншій повідає,–
Зеленський краще прибирає сніг,
ніж Порошенко.
І таке буває.

01/20

Ні, не співається. Чорно-сріблястий дракар¹
Сяє на березі наново смоленим днищем.
Небо, обтяжене снігом, схиляється нижче.
Трусять валькірії² пух з переповнених хмар, –

Фрайї³ перин: замикають у білому колі, –
В білому коконі – фйорду⁴ круті береги.
Вирватись зараз з полону немає снаги,
Та і не хочеться: тепло і їжі доволі.

Скальде⁵, спочинь. Тут нарешті не просять пісень.
Не вимагають щовечора іншої віси⁶…
Білим мереживом інею Імір⁷ завісив
Крихітні вікна занесених снігом осель.

Жінка русява в розкішно розшитім вбранні
Вправно латає пошарпане штормом вітрило.
Зблискує голка. І наче й жадана і мила,
А не співається. Їй не потрібні пісні.

Їй не потрібно нічого. «Аби тільки жив.
Разом здолаємо злої зими заметілі, –
Мовила, – я тобі вишию квітку на білім
Парусі – з тих берегів, до яких не доплив.

Схожу на сонце. Хай світить в далеких світах
Світлом пісень, що мені заспівати не в змозі».
Прийде весна – і на волю повернеться птах:
Лебедем в літо по Нйорда⁸ веселій дорозі

Срібний дракар прокладе у Незвідане путь,
Зникне за обрієм. Жінка впаде. І віднині
Не підведеться. А сагу про Скальда й Майстриню
Інші складуть.
Сагу про Інгвара Скальда та Інгерд Майстриню
Інші складуть.

1 – корабель-дракон, човен вікінгів; 2 – ті, що забирають загиблих, небесні діви-войовниці; 3 – богиня кохання, сексу, шлюбу в скандинавів; 4 – вузька морська протока; 5 – поет-співець; 6 – алегорична пісня; 7 – дух морозу; 8 – дух моря.

 
гортаючи знічев’я
манускрипти
з минулих літ
подумалось мені
про недоумків
пережитків
про тих котрі
пропали у вогні
що не назветься
епохальним
прийшли й пішли оце
часи
 
& що здавалося
брутальним
давно банальне
мов пи си
живий чи здох
все аморально
ще пише щось
зі слів тих самих
чи публікується
подбавши & про смисл
 
усякий текстик
кришталевий
безпорадно
 
 
 
 
 
 
 
 

Перший сніг, немов перше кохання,
Ніжний поцілунок і терпкий,
Перше та невпевнене зізнання,
Спогад залишається п’янкий.

Перший сніг, він мокрий, непостійний,
Цілував усе так на шляху,
Трішки він здається й мелодійний,
Музику десь грає на даху.

Перший сніг, неначе пелерина,
Ніжно так торкається всього,
Наче з кришталю якась перина,
Манить нас до царства він свого.

Перший сніг, казково-неповторний,
Перший сніг, краса своя у нім.
Танець він танцює так проворно
В королівстві білім крижанім.

06.02.2020 р.

Будинки сірі. Сірі лиця. Сіризна
уздовж узбіч дороги і життя. Бреде,
а з-під коліс зневагою в обличчя бруд.
Життя сміється й посилає сірих на…
Провина в головах. Товче й питає де
і як зміняли ви слова на блуд і фдуд.
Облудлива й блудлива простота: за так,
за сміх і кпини над собою продалась…
Або купилася. Утім який резон
шукати у полові сенс? Гуля лайдак
на облизні від продажу. Мухва якась
посіла трон. Вдає із себе еталон.
Ти сам цього хотів. То їж, лайдаче, їж.
Оцінюй смак своїх бажань. Лікуй горби
труною. Пий зеленку, йод. Теши кілок
собі на лобі. Не приймає світ платіж
словами «пробі», «дайте», «хочу» чи «зроби».
Ось і блукай, страждай - допоки вчиш урок:
хоч як смішить екран – твої турботи ті ж.
І лиш коли в народних слуг тріщать чуби -
вони звіряють із народом владний крок.

ІІ
Тепер моя пора: весни я не люблю;
Відлига та моква; я хворію весною;
Кров бродить; почуття лиш додають жалю;
Я задоволений суворою зимою.
Під місяцем ясним сніги її ловлю,
Мчу з милою саньми дорогою крутою,
Коли під соболями свіжа як зело
Вона вам руку жме, цілуючи в чоло.

ІІІ
Як весело мені, в залізо взувши ноги,
Черкати дзеркала заледенілих рік!
А чари зимніх свят?.. А ці нічні тривоги?..
Та треба мати честь; пів року сніг та сніг,
Це у кінці кінців і мешканцю барлоги,
Ведмедю, надокучить. Ну не можна вік
На санях до Армід кататись у хуртечу
Чи киснути за склом подвійним біля печі.

2020

відплакала певно... чи вже відболіла... чи вже
зчерствіла начисто а може лише відпустила
а може мій янгол так ревно мене стереже
що світ вже не світ - тільки білі розправлені крила
і тільки політ... унизу десь вирує щодень
я бачу і чую та все так віддалено тихо...
дивлюся на час що піском з рочепірених жмень
дощем золотим на тривоги і болі і лиха
відплакала певно чи вже відболіла чи вже...
о ні не нірвана... до неї мені не дістати
то просто мій янгол так вперто мене береже
від світу омани де треба любові шукати
що вже не шукаю... мій янголе чуєш? вже ні
любов розцвітає малесеньким пуп"янком в ме'ні
ув області серця... іскрить як бенгальські вогні
і сипле дощем золотим крізь розімкнені жмені

2020

Чоловічок на призвісько «Лексус»

В усьому шукав консенсус,

Споживав на десерт

Із гірчицею мед,

Йому смакував консенсус.


* * *


Мав Котисько чудну забаганку:

Дуже він полюбляв валер’янку,

І ковбаску вкидав,

І сметанку вливав

У п’янку, запашну валер’янку.


* * *


Зайчисько придбав капелюха,

Натягнув капелюха на вуха,

Вуха, наче пружини,

У колючу ожину

Швигорнули того капелюха.


* * *


Мишенятко зустріло Кота

І сказало: «Яка смакота!

Бачиш сиру шматок,

Друже, Сірий Коток,

Покуштуй, це така

Смакота!"

В МСЕК прийшов мужчина славний,
заявив, що хворий вщент.

- Сподіваєтесь Ви марно,
бо не наш Ви пацієнт.
Цілі руки, нирки, ноги,
мізки теж, чудовий зір.
Ми не бачимо знемоги,
зовні точно - Річард Гір.
В нормі серце і печінка,

(чоловік раптово зблід).

- То чому ж говорить жінка,
що у ліжку - "інвалід?"
07.02.2020р

Щокою червінною рань притулилась до шибки,
зіницею сонця ледь-ледь прозирає з пітьми,
в здивованім оці підстрибують радісні рибки
і точать білок молодої моєї зими.

Я плачу в халупі, я талу сльозу пропускаю,
сльозу-ностальґію, по зморщених руслах щоки,
мов сік, що з бурульок по краплі на шибці стікає,
мов вік, мов життя, од якого відпали роки.

Щипає мороз, це ознака мого оніміння,
рівниною серце в нудній анемії лягло.
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

Тепер це халупа, з якої вікно у минуле.
Я виправлю двері, хай снігу сюди намете,
хай справжня зима співторкнеться з душею акули…
…це я припадаю щокою на око святе.

29 грудня 1995 р., Київ

Даруйте чарівницям краще квіти,
не мацайте руками за живе –
намарно в жінці ангела будити,
як самка богомола в ній живе!.

Меланхолійні зорі,
Поодинокі звірі.
Я вас обожнив з фото.
Все на моїй квартирі.

Під оксамитом кайданки.
Єдваби й лакова шкіра.
Я служка у графоманки.
Яка нікому не вірна.

Яка мене катуватиме.
Зі строгим ритмом, у риму.
Вживаючи різні метафори.
Безбатченко, скурвій сину.

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

А я ворожила. Складала до кошика трави.
Мережила тіні на гладко побіленій стелі.
І ти несвідомо ішов до моєї оселі,
Де замість лампадок світили сліпучі кристали.

Варилося зілля, виблискував місяць уповні.
І пахощі пряні витали в повітрі звабливо.
А ти усміхався до мене привітно, грайливо.
На полум’я свічки дивився безпечно, безмовно.

І я ворожила, вдягаючи хустку квітчасту.
На лагідну вдачу стелила доріжку барвисту.
Із наших побачень плекала коштовне намисто
На долю яскраву,
На щире кохання,
На щастя.
03.02.2020

Що ти важиш для мене збагнула відрадно,
як тікала підлога з-під ніг від одчаю.
Ненароком котилась сльоза безпорадна.
Ображаюсь, й на цей раз, тобі вибачаю.

За проникливий погляд і теплі долоні,
за терпіння, уміння рішати проблеми,
непривабливу правду, пульсацію в лоні
незрадливого серця до ніжності щему.

Я дарую тобі дратівливість, ревнивість,
незважаю на те, що не поряд у будні.
Водограй розділити з дощем неможливо,
уявити без тебе минуле...майбутнє...

Я  спроможна пробачити все поки любиш,
колисаєш на гойдалці мрії  лілові.
Поки тужиш за мною і вірити будеш
перед смертною карою кожному слову.

Не буває без диму вогню часоплину,
без болючих розлук - емоційних побачень.
Тож, коли на світанку тебе я покину,
то надіюсь й мені  цю провину пробачиш.

06.02.2020р.

Етюд

Нещастя далеким
здається,
Навіть,
якщо "далечінь",
Це - мить,

Ввижається,
що недоля
крадеться,
Навіть,
коли
не димить,
Здалеку
не блищить.

Змія зубами
хапає свій хвіст,
Це символ зловісний
химер,
Передчуття проблем...

У недолі до капостей
хист!

Сподіваюсь -
Повернеться минуле,
Хоча,
я зараз інший,
не той, що колись...
Усе, що добре,
давно заснуло,
Повстала Тінь -
Недобрий Гість!

Тільки Жінка,
якщо чекає,
Небезпеку завжди
відвертає!

Дощ, провокуючи, має свій задум.
Зараз мерщій перевтілиться в сніг.
Хутко проводиться слушна нарада.
Білі сніжинки охочі до втіх.
Збіглись в намети, не видно доріг.

Тільки наразі зростає тривога.
Кликати треба найшвидше мороз.
Спізниться: перешкоджають дороги.
Втримати сніг конче треба для нас.
Квапитись буде міцний ловелас.

Лютий в чеканні, здається важливим,
бо завершальний в зимовій порі.
Радісним буде вважатись, щасливим,
тільки коли полютує згори,
крапку поставивши в календарі.
Виграє може зимове парі?
Лічені в нього залишились дні:
владне кермо передати весні!

05.02.2020

Пензлик по шибі –
тихо…
Як мітку, ―
стильний мороз
вирисовує
квітку.
Шибка була
так ображено-гола…
Шубка-обновка,
усмішка спроквола!
А як зненацька
її залоскочеш,
подихом теплим,
до болю урочим,―
вся без останку
розтане
в умільця:
попід вікном —
снігу
кришиво-тільце.

(2010)

Чи ми із Поділля, а чи із Волині,
З Полісся, а може із Буковини,
Із Слобожанщини чи Прикарпаття,
Чи Наддніпрянщини, усі ми, браття

Пишаймося тим, що ми - українці
І не дамо, щоби зайди-чужинці
У нашому краї хазяйнували,
Матінку-землю вкраїнську топтали.
Ворог хай знає - нас не скорити,
Вільно й щасливо прагнемо жити.

2020 р.

Одного разу із далекого села
Мене до нього наша доля привела.

А він лежав і усміхався уві сні
І стало жаль його невимовно мені.

Його у спокої лишили лікарі,
Бо мав померти, рани мучили старі.

А я останньою надією була,
Тому й забрала до цілющого зела.

Всі ритуали, і закляття, і знання,
І магію таємну кликала щодня.

Благала Бога, сонце, зорі і пітьму,
Щоб і мені допомагали, і йому.

Поїла травами, чекала долі знак,
Аж поки став на ноги милий мій козак.

Благословили нас тоді мої батьки,
Аби були душа з душею на віки.

І не кажіть, що у житті нема чудес,
Якщо не бачили як чоловік воскрес.
********************
Його до мене наша доля привела,
Аби і я із ним для щастя ожила.

2020

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…

Там на тебе не вижде око:
сонцем зирить,
звідтіль – потоки
чи патьоки
чи просто сльози,
(скоро вже темнота на світі?)
сльози світла – то ж антисльози.
Спів спалив і мене, супостата,
там-тарам: ми завжди співаєм,
там-тарам ми завжди…

Ти казала колись, же змовкнеш,
же любили тебе нізащо.
Бог не дав мені вміння слухать,
так украв необхідність бачить!
Тупіт цвяхів: і ти – колишня.
В яму котяться наші звуки,
наші руки спізнали землю,
наші руки цілують тричі,
наші руки землі допали –
закопали: і ти – не тутешня,
мертва блискавка у домовині,
у диму…
проростеш сосною – і згориш.
Тут нема нічого…

Душе мій! Тебе мозок злапав!
Там є все.
Але ти прочахла.
Пучок кіс твоїх в мене у пучках.
Під ногами земля зів’яла.
Моя згадко, тремтиш на свічках
і в очах на сльозах дотліваєш.
До - тлі - ва - єш…

І я возлюбив
чорні вікна,
запнуте дзеркало,
всі годинники зупинив –
щоб не дзенькали.
Тільки серце у двері – стук!
Анічого не маю тут!
Анічого немає там…

?.. там-тарам ..?

19 червня – 27 липня 1990 р.,
Богдани́, Київ

Загубився ремінець –
і знайшовся на кінець.

– Що ж і зараз без кінця
ходиш ти без ремінця?

Швидше, Ромцю, одягни,
з тебе ж падають штани!

Може, в тебе їх немає?
– Ні, я зараз пошукаю.

І шукає кілька днів
з ремінцем – а без штанів.

2 серпня 2001 р., Богдани́

З’явились квіти на моїх шибках,
Художника не бачила ніколи.
Коли ж він малював їх?Чи не в снах?
Квіткове на шибках постало поле.

З’явились квіти білі, як кришталь,
Пелюстки і листочки в них незвичні.
Не можу доглядати їх, на жаль.
Малюнки на вікні ті блискавичні.

В саду моєму квітів тих нема,
Насіння не знайду ніде такого,
Їх вміє дарувати лиш зима,
Й мороз малює квіти без нікого.

І око тішить їхняя краса,
Такі вони незвичні і казкові,
Залишиться від них колись роса,
Хоч створював художник їх в любові.

06.02.2020 р.

Твій образ чистий – моє спасіння,

Моє моління, моя зоря,

Кохання перше, благоговійне,

Наївне, юне –

Любов

Моя!


Похмурий вечір змінив світання -

Пішла зненацька і назавжди,

Словами ночі кляла кохання,

Пустила морок

У душу

Ти.


Така прекрасна, така красива,

Безжально вбила невинну юнь,

Сплітає чари ворожа сила,

Міцніє регіт

Лихих

Відлунь.


Не грають в пеклі кохання струни,

Тобі не ворог – невільник мрій,

Живу служінням надіям юним,

Вже хворий,

Сивий

І старий,


* * *


Срібляста Мавка – мій сон-жадання,

Ніщо не може мене здолать,

Не здатен Морок моє кохання

Заборонити

Чи

Забрать!

Остання краплина мого еліксиру,
У ньому на дні помічаю лина.
Зі страху давлюся обрізками сиру
І чую, що дзвін по мені пролунав.

Аб’юзливі феї, заюзані музи..
Не хочу вже віршів, тим більше віршів.
Та хтось мені каже – не хочеш, а мусиш,
Не вірить, що я зав’язати рішив.

І я як усі, на усю графоманю,
Служу Дамі серця, що відданий пес.
Римую Роману, заманюю Маню,
Аж гикає дактиль, блює анапест.

Аб’юзливі музи, заюзані феї..
Не каявся той, хто увік не грішив.
Пили ми за ямби, пили за хореї,
За танка і хоку, верлібри і ши.

Вночі ти мене називала Мессіром,
Та вранці упала з очей пелена..
Мій кеш на нулі і на карточці – зіро.
О цукре, гори!
Я засмажу лина.

***
Як не помилитися усоте,
поки клоунада наша суть?
Кожному побачити охота,
як саджають Пороха Зе-боти,
а Пуйлу оклигати дають.

***
Догоджає Зеля окупанту,
поки не уміє поміняти
коней, що линяють на скоку,
бо не знає, чи хвости рубати,
чи міняти шкуру на луску.

***
Щось пливе до берега, до мого
і на дно занурює ґузно...
і не знаю, – що то за одно?..
Чи воно вартує дорогого,
що таке не тонуче воно?

***
Намалюю контури на мапі.
Ось де Лугандонія і Крим.
Їх не вистачає у кацапів,
щоб завоювати третій Рим.

***
Що то за історія Росії,
що уже така як Русь колись?
Наша Анна – їхня? Мама мія!
Ми були братами Візантії!
А вони? Батию віддались.

***
І у нас є золоті монети,
де не закарбований кацап.
Та немає пазурів і лап.
Вирили в могилах конкуренти
княжі мощі, черепи, скелети...
а Пуйло віщає, – цап-царап!..
Ось і всі історії секрети.

02/20

Львів є справжнім домом
У ньому нарозпашку стоять кам'яні грифони
Химери уривків ідей
Старий корінний львів'янин-юдей

Львів грає на невидимій арфі
У ньому ховається і Мавка, і Марфа
На площі Ринок біжить Домовий
Бруківка відбивається, там хлопчик малий

Львів улазить у душу
Він в'є в ній гніздо
В цьому місті чути твою пісню
У ньому чути сопрано

Львів сам створює рими
Кожну мить, як дивак, грає він
Львів то кожна в місті Лева людина
Львів то кожен камінчик, сплеск дощу, ніжний буревій

Львів обіймає бездомних тварин
Жалить чуттями, розвіює сигаретний дим
Львів готує смачний алкоголь
Місто Лемберг, Львів-король

Піднімаєшся на Високий (і Низький) Замок
Вогні пурхають, видно систему
Підводних каналів, садів хризантеми
Обриваєшся знов, із башти в зимівці

Пада сніг, пада ти на мерзлотній бруківці
Вибуха сміх, сміх крізь біль, крізь синці
Ти лежиш, файно так, мов знову потрапив у казку
Лижеш лід, дмуха в руки, цілуєш дворову собаку...

2020

Щастя своє я гаптую щоднини,
Візерунки встеляю на нім,
Прокладаю життєві стежини,
Мов доріжки, на схилі крутім.

Щастя своє не гаптую нитками,
Не малюю його в кольори,
Кожну стежину вкладаю думками,
І співають мені явори.

Щастя своє не стелю гобеленом,
І палітра у нім не проста,
Слухаю пісню я ввечері з кленом,
Гідно несу свого я хреста.

Щастя своє не ховаю у скриню,
А й молюся за нього щодня,
Душу свою від людей не зачиню,
Осідлаю свого я коня.

06.02.2020 р.

Заблукав Маленький Мук
На сторінку у Фейсбук,
Бо не знав, що в Інстаграм
Наливають ще й сто грам.
Йшов би краще у Ютуб –
Мов колись на танці в клуб.
Там такі вставляють лайки –
Завертається куфайка.

Мовчить. А поглядом дубасить...
Мовчу. І сварить без причини.
Відлуння б’є по вухам басом
Помпезно так, солідно, чинно.

А ти у пошуках розради…
А ти, як гойдалка в повітрі…
І знов звільняють із посади
З одним квитком у Місто Літер…
5.02.2020,

Сидить у кріслі,
мов у хмарі дощ,
шкіра
з переповненими водою порами;
відчуваю,
як вона обтягує спину
розсіяного мого натурщика.

Живіт його відособлено дихає,
рівно здіймаючись угору;
то назовні пнеться дух
усе вище й вище.

Відокремлене серце стоїть на столі,
або інколи ходить
довкола порожньої сулії
і цокоче.

Ноги на стільці
окремо.

Увімкнутий світильник –
голова,
підвішена і темна.

Одна рука повзе по підвіконню,
бажаючи вхопитися за світ;
а інша – ліва
відсутня, неуміла
ампутована долі холоне.

Був сексуальний потяг,
та й той від’їхав
(куди?)
о нуль нуль-нуль
з тридцятої колії...

Розкиданість така
мене цікавить як художника.

Раніше я був простим любителем
розбитої натури,
але ж упевнившись, що це мене
дратує, –
я почав складати з кольорового скла
тебе,
мій любий.

Зберися у мозаїках моїх;
і за стіною фарб і будь за мною.
Це я – твоя інтуїція.
Гола.

Адже як
відобразити тебе
так,
щоб упізналася людина?

11 січня 1994 р., Київ