Ти – та.
Тому й ненавиджу я іншу.
Ти – та.
Тому є свідками літа.
Ти – та.
І біль наш порівну побільшав.
Ти – та,
чия корона золота.

Та ти
в дорогоцінній іпостасі
та – ти,
яка жадала простоти,
та – ти,
яка любові не зреклася,
та – ти,
до кого в змозі довго йти.

16 грудня 1994 р., Київ

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

О, як болючо решето трясло...
Гіркий корінчик - солодом найкращим.
Завмерла кров. І вимерле село.
Жнива? Жнива... Та не животворящі.
А між хатин - такий загуслий страх.
І думка плазом - їсти... їсти... їсти...
Розриті сховки в клунях і в ярах.
Колючі очі нелюдів-чекістів.
Біленька хата... На столі рушник
Аж обпікає... Бо ані крихтини...
Голодних душ глухий невчутий крик.
Розталий сміх змордовано-дитинний.
Без суду просівались в небуття
Смертельним вітром, у застиглій тиші,
Непережиті, згублені життя...
Це нашу пам'ять свічечка колише.

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Із вашого зволення я
вам представляю генія, -
красиву, як гарденія,
невільницю натхненія.

Усе, що пише пані,
шукайте на паркані!

- Прийміть із принциповості
мої парканні повісті, -
виразні та промовисті
звитяги модерновості!

Шедеври довгождані -
читайте на паркані.

(2018)

Новизною не здивує світ.
Все давно комусь переболіло.
Вкотре хтось підніметься в політ
І жорстоко там обпалить крила.

Хтось когось пригорне до плеча,
З віч сльозу змахнувши на пероні.
Знову потяг вдалечінь промчав.
Не одні вже посивіли скроні...

І на зиму осінь поверне.
А весна обійме тепле літо.
Все минає. та й життя мине.
Тільки як зумів його прожити.

Ось така феєрія буття -
Невідомі кожному з нас грані.
Прийде час, невидимий суддя
Нам колись доставить штрих останній.

Волію обрії наздоганяти,
Де ефемерні є у долі силуети,
Які вона не хоче показати,
Утаємничує у вимірі сюжети.

Бажаю нині я іти до краю,
І не боятися за дії прорахунків,
Дізнатися, які шляхи до раю,
Ціну пекельної безодні подарунків.

Відчути біль і силу перемоги,
Удачу лагідно за плечі обійняти,
У Бога не просити допомоги,
А нові обрії у собі подолати.
2019

Боюсь наполохать…
тишу, —
погідність до сліз красива.
Мовчанкою меседж пише —
плетуть
павучки вітрила,
і линуть у простір
Нету
мої мовчазні промови…
— Мовчання — душа поета, —
останній
листочок мовить.
А вам би цілунку
миті,
а вам би… Одначе будні.
У неба обличчя вмите:
дощить,
а чи травам бути?

2019

Осінь моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

23 жовтня 1988 р.,
Київ

Уже не дівчинка, прийми себе таку...
Твої роки набуток, а не втрата.
Собі обрала долю нелегку...
Та й не було легких, щоб обирати.
Лише по силі... Хочеться казок?
Твоя вже черга їх оповідати...
Плетеш зі слів намистечка разок
дівчаті в то́бі, що не може спати.
Вколисуєш тривоги і страхи,
щоби на ранок не було і сліду
від тих думок, що че́ркають штрихи
твоїх провіщих відань і невідань
довкіл очей та впоперек чола,
в куточках вуст... О як же це банально...
Не-дівчинко, так хочеться тепла,
що просиш літа в осені благально.

Не дівчинка... Прийми минущість літ.
Твої роки не втрата, а набуток...
Осінньо-щедро багряніє світ,
в опале листя загорнувши смуток...

2019

Смарагдова, розкішна омела -
душа у душу з в'язом пелехатим.
Корінням у його кору вросла,
щоб разом сонце з висоти плекати.

Їй так пасує осінь золота -
руді, червоні кольори, гарячі.
Та стелиться землею самота,
за мертвим деревом ніхто не плаче.

Птахів у гніздах-муляжах нема,
мінорні бутафорії пейзажу.
Невдовзі розгуляється зима,
за обрієм серветки білі  в'яже. 

З сифонів небо висіває  хлющ,
тріпає тугу вітер на узліссі.
Приймає білий в'яз холодний душ,
ледь видно крізь туманові завіси.

Із року в рік палітра не нова,
давно вже звикла омела до зливи.
Та паморочиться ще голова
від вірного кохання. Неможливо!

Не віриться, пліч-о-пліч з ним була,
а не зігріла серця крижаного.
Любила дуже в'яза омела,
та кожен божий день пила кров з нього.

 

Ветер с кармана выпал…
Дождь убежал куда-то
Редкий на случай выпад
Закон домино вне даты…
Катятся дни со спешкой
День ото дня - проведал
Близ королевы пешкой
Вместо любви-обеда…
Ветер в кармане снова
Дождь по лицу… «драз-ни-ло»
Утро всему обнова
Лучше бы не любила…
22.11.2019.

Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить
Як вічний код незрадженого роду.

І знаєш ти: тебе тепер нема.
Спустілість форм... А де ж та вітрогонка,
Котра собою сповнить вщерть, сама?
В собі бо носить серце амазонки.

А де надії ностальгійних плес?
Де тиха радість виспілої ниви?
Злетіли щирим зерном зі словес
Під білі ковдри, на весняні зливи.

біль* - білизна, білість.

Г. С...
Як рибак на поклажу
у безводнім краю, –
я на тебе ображусь
і на час розлюблю.
Бо чекати несила
на дзвінки чи листи
на очікувань хвилях
у човні самоти…
22.11.19

Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,
Шипшина розпанахала рукав.

Завмерли тіні в дзеркальцях роси
На квітах і неторканих суницях,
Нехай душа на зустріч запізниться,
Не слухає, як ваблять голоси.

Не чує ані подихів, ні слів,
Бо партії зливаються в єдину,
Тут Янгол тихо зважує людину
Без тліну, що лишила на землі.

Лиш очі. Як мені повз них пройти?
І дати… дати вкупі з іменами –
Ці праотці́, діди, батьки і мами
Колись були такі як я і ти.

Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...
Напівполон... Півсном на півдорозі...
- Поглянь увись, здіймайся і лети!
Бо світлу й вірі не страшні морози
Й теплом услід - згораючі мости.
Збирає день свої рясні ужинки
І цілістю вінчаються світи.
Кружляють з неба благістю сніжинки...
Поглянь увись, здіймайся і лети!

Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас
(були ми обидва - не мовці).

Потому - іще один скоївся стрес:
придбав мене грізний Фернандо Кортес.
Образливо дуже мене він сварив,
а я відповісти Фернанді не вмів, -
не знав принагідних бо слів.

Й для помсти - затверджував я без кінця
три самих важливих й потрібних слівця;
твердив їх, плюючи з презирством за борт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Послухайте далі, як жереб морив
Папугу - грозу та корсара морів!

Нас шторм на зворотній дорозі спостиг,
а штурман застряв у гальюні,
і кліпер англійський під назвою «бриг»
зробив абордаж нашій шхуні.

Тривало три дні бойовисько страшне,
й пірати лихі полонили мене.
І жити на їхніх я став кораблях;
бував на атолах, в північних льодах,
а ще - на скарбних островах...

Мені наливали «вогняну воду»,
щоб чемно вітався я: «How do you do!»
Та тільки - твердив я, хоч море, хоч порт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Та знову і знову злий жереб морив
Папугу - грозу й флібустьєра морів!

Я був не невільник, а спільник, скоріш,
і що ж? - розбишака небритий
продав мене в рабство за ламаний гріш,
а я ж уже вмів говорити!

Турецький паша ледь не скікнув козлям,
коли я промовив: «Папаше, салям!»
І мало не вдарив параліч пашу,
коли він дізнався, що ще я пишу,
читаю, та знаю ушу.

Я навіть про Індію відаю щось,
я - індіївідум, отак повелось.
Життя - це безжальна борня, а не спорт...
¡Caramba! Psja krew! Та нехай йому чорт!

(2018)

Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
од лоскоту твого тупого жала.

Перерахуй пір’їни золоті –
це сяє сивина моя ранкова.
Це сліпну я, як сліпли всі оті,
для кого ця печаль не загадкова.

Не прилітай на дерево моє,
я вже спалив давно святкову одіж.
У мене тільки чорне свято є,
і чорний сміх, по край якого ходиш.

Ой, не впади з такої висоти,
мої поезії складалися для сильних.
Але, здається, не всесильна ти,
бо не дітей, а віршів маєм спільних.

22 липня 1995 р., Київ

Мені ти будеш телефонувати,
як розчинюся в небесах навічно
і слати повідомлення із чату
в німе невідворотне потойбіччя.
В скорботний день народження, як завше,
могилу прикрашати білоцвітом,
на самоті пригадувати наше
короткочасне пелюсткове літо.
Молитися, запалювати свічі
і спогади плекати найдорожчі.
Та поки обертає землю вічність -
люби мене і обіймай щоночі.

14.11.2019

Вікна-очі оскліли. Морозець краплини роси
Закайданив, щоб тишу капіж у саду не тривожив.
Уростаю у землю святу триста літ, триста зим,
Гостював тут Господь, і правителі, й ангели Божі.
.
За парканом до зір виростають хороми нові,
Я ж низенька, торкаються вітами стін моїх вишні.
Кіт господаря кличе, шкребеться у двері мої,
Вітер в ринві гуде, лізе в шпарку де кубляться миші.
.
У вечірньому мороці тануть поснулі дими,
Догорають у печах з берези та дуба полінця.
До побачення, осене! Я вже належу зимі,
Білу шубу вдягнула на стріху ревнива сестриця.
.
18.11.2019р.

У нас є мрія! Ідемо кудись,
долаємо корупцію на разі,
на Місяці вирощуємо рис
і ласуємо яблука на Марсі.

І не лякає недосяжна вись,
блукаємо у просторі і часі,
чекаємо орду на перелазі
із Азії за європейську вісь.

Але не помічають ідіоти,
що гопники отримують джекпоти,
хапаючи удачу за хвоста,
що це була диявола робота –
із лоба визирали роги чорта,
а обирали у мішку кота.

11/19

За віконцем листопад
голосно шурхоче
і димів отруйний чад
ріже груди й очі.
Ще болюча німота
гострої скорботи
розповзлася по вустах
і осіла в роті.
Поселилась там, як тать
звично у неволі,
і примушує мовчать
про дерева голі.
21.11.19

Як отрута
те Патріо - коли
йде воно від
тих Нікчемних
мертвих Душ


І прив'язані
Бариги - торгашня
до віл палаців
яхт і злата


Вітчизна
для таких чинуш
міністрів , потаскух
Борделю "Зрада" -

Мальдіви , Кіпр ...

Навіщо їм плекать
Терпільну Україну
її Освіту -

"Гламур " їх - в Єль
Навчання- Гарвард

Хохлам - Совок !
для Стада- буде
мертва "школа"
фабрики Совка


Навіщо Медицину
робити Надсучасну ?

( Тєрпіл - рабів - і так
ще так багато !)

І НеДоступна якість
Феофаній

- Ми за кордоном
лічемо себе !"



ЗМІ шльондрами
"Свободи Слова" -
належать Нам

тому - як ту ману -
Лапшу зжирайте !

і Вірте - ми таки
"Херої"
ЗЕлені ,Сині ,
Чорно -і червоні

Ми Патріо !
Такі вже патріоти!

Надихнути росу огорнути поснуле зело,
Надихнути пташину розлити хоралами втіху -
І пелюстям вбирається спрагле обнови стебло,
І сердечні слова оживають дзвіночками сміху.

Це дещиця лише - стрепенутися, жити на вдих,
Хай на макове зерня додати для творива сили.
Веселково заграють глибини очей голубих -
Перевеслом з'єднає любові пломіння стокриле.

Коли настане судний день
Тепла, позбавленого сану,
І не лунатиме ніде:
«Осанна осені, Осанна!»

Коли вітри загомонять
І ніч мороз помножить вдвічі,
Суворий січень – вічний вітчим
Накине збрую на коня.

Йому байдужі молитви,
Обойми снігу – не обійми,
Йому не вперше йти на ви,
Прадавня лють – новітні війни.

Але ростуть чужі сини –
Стрункі берези, квіти, трави,
Нема лютішої розправи,
Ніж ніжність ранньої весни.

Свободу не продати за гроша,
Свободу не купити за копійку
Її в бою сміливець здобува,
Той в кого дух найвищого ґатунку.

І мій народ бував на барикадах
Стояв незламно у морозні дні
Боровсь проти «драконівської» влади,
Що гідність й честь пригнула до землі.

Горів вогонь,чорніло синє небо
В повітрі відчувався запах шин,
Наш краю ми борімося за тебе
Єднає нас усіх славетний гімн.

В історії козацького народу
з’явилися печальні сторінки
Звичайні люди з дерева щити
Тримали,мов надійну оборону,
А в них влучали кулі вогняні.

І скоро перед янголами стали
Їх душі щирі,а тіла вдягли в вінки
Так українці гідність здобували
Небесна Сотня – Слава на віки!
19.11.2019 р.

Лише в Грудні розумію, що ще зовсім мала,
Коли стрибаю від першого мокрющого снігу,
Коли заварюю чай і відчуваю присмак життя,
А місто стає казковим і таким білим-білим.

Я починаю вірити в Миколая, Санту і казку,
Коли гуляю в пошуках дива під подушку,
Згадую як дитиною боялась отримати різку...
Посміхаюсь і немов обіймаю душу.

Я бачила день, коли не бачила нічого окрім снігу.
Він танцював, кружляв, шепотів, розсипав моїм містом,
Я ще зовсім мала щоб не любити Новий рік і Зиму
І певно такою залишусь, бо вірю в казку.

Чи стачить сил порвати ланцюги,
Як вмерти - гріх, а жити - неможливо?
А страх мій дух утоптує у мохи,
Шепоче: " За порогом раю - прірва!..."

Перетерпів і осуд, і шопту,
Лишив у сильцях серця половину.
Тепер на волі битим склом іду,
В слідах горять кармінові краплини.

У клітці жив. А нині - утікач,
Борги на шиї, а в кишені - бідність.
Кубло позаду. В нім - тепло і харч,
Задушлива, як спека, необхідність.

Доволі! Я - людина, а не кріт!
Пора життя ладнати після втечі.
Світило сходить, тане в серці лід,
Весна присіла пташкою на плечі.

20.11.2019р.

Він пам’ятає: ніби весна,
Начебто тане лід,
Небо, мов намальоване - над,
Чорні калюжі - під,

Він пам’ятає, як горизонт
Збився у вертикаль.
Далі не ясно - чи яв, чи сон,
Темний пунктир проваль.

Він пам’ятає, як горілиць
Кілька годин лежав,
Рівновіддалений від столиць
Усіх на світі держав,

Рівновіддалений від усіх
Потягів, літаків,
Фактів, новин; пам’ятає сніг,
А на снігу - граків,

Захід ліворуч, праворуч схід,
А може і навпаки,
Обрій тремкий, і підталий лід
По берегах ріки,

Ожеледь на опорах ЛЕП,
Перебиті дроти,
Знову граків, що сідають у степ
Бо більше нема куди,

Мокрого неба гладінь тверду,
Сонця мідний ліхтар,
І над сарматським степом - ходу
Аустерліцьких хмар.

Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
Це віник в кутку, це вінок після року…
Це – не́ урожай, а голодні обжинки.
Це висновки долі. Це пізні уроки.

І треба печаль, щоб була, і не треба.
Цей час пожуритись у когось на грудях,
але вже без тебе, без тебе, без тебе
повзтиме печально на людях, по людях…

23 лютого 2010 р., Київ

На городі між грядками
«сторож» оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а старе мочало-патли –
вітер розвіває.

На плечах у охоронця
грубий шмат рогожі,
добре вигорів на сонці,
мало на що гожий.

Та послужить для загалу,
як говорять нині –
щоб ворони не клювали
кавуни і дині!

Тебе давно уже немає, тату.
Та вірю, що ти дивишся з небес
На край наш милий і на рідну хату...
Нас тяжко розділив могильний хрест.

Ти завжди був таким замалослівним.
Та знаю: Україну як любив.
Пишався щиро українським Гімном.
Благословенним був душі порив!

Таємним залишався Буревієм.
Жовто-блактиний прапор - оберіг.
Свободу й незалежність ти леліяв,
А нас малих від бід лихих беріг.

Спливають роки, час лікує рани.
Зростають внуки - рід веде свій лік.
Навіки тобі, батьку рідний, шана
І вічна пам"ять по тобі - навік!

Скриплять жилаві верби понад ставом.
У думах древньо-вічних явори.
Змінився світ, коли тебе не стало...
Та пам"яті свіча не догорить.

Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?
Я ж - одинак, а вас - гурт.

В очі - солодка хвала.
Та під рукою бромід:
Як одвернуся - хула
Кулями в спину летить.

Шепче знадійливо Біг:
- Недругу світлом віддяч
І подаруй оберіг -
В райдузі сонячний мяч.

В тебе - перо і калам,
До чаклування є хист.
Хай п'є з твого джерела,
Гоїть печалі та злість.

Я малював допізна,
Золото сіяв з руки.
Усмішка друга ясна
Світиться знову таки.

20.11.2019 р.

Ти топчеш храми в себе під ногами
І спопеляєш знову небеса,
А небо пам’ятає кожні шрами
І чує брехні скаженого пса.

А ти не озираєшся на осінь,
Але так близько знову до зими,
А матір рве на собі сиві коси
І вірить, дочекається весни.

Ти ж топчеш храми в себе під ногами
Й боїшся тіней ночі, самоти,
Є речі, що сторицею з роками
Повернуться. Від себе не втекти.

Якби поштиві поштові голуби
замість носить листи писали вірші,
стільки б цікавого з’явилось про інтим:
переступання неквапливі, схожі на танок,
котрі нав’язує коханка вередлива,
насурмлене і пристрасне «гу-гу»,
і погляд на суперників гнівливий...
Та ось в голубки чи не стача снаги,
чи, може, вона врешті-решт збагнула,
що всі ці залицяння хтиві лише їй,
тоді пара коханців здійметься умить,
закружеляє ритуально й полетить
в місцину, де їх інтим не видно...
Згадалось про інтим, а в пам’яті зрина
подиву гідний клопіт ластівчиний про малечу,
її польоти блискавичні зранку і до вечора...
...Стільки ж бо дав Всевишній нам
божественних зразків турботи та інтиму
в світі пташиному й тваринному,-
тож так стає на серці невимовно прикро,
як поміж людом ще горує ґвалт,
зозулина безжурність стає прикладом.

Дрімає тиша поміж стін
Спустілої кімнати, –
Сьогодні знову п’ю один
За найгіркішу втрату.
Коли обпалює вуста
Питво одноманітне,
То тихне біль і гіркота
Зникає непомітно.
Смакуючи оцей напій,
Цигарці на придачу, –
Неначе чую голос твій
І щирий усміх бачу.
Отож прости мені, що так,
Бува, без тебе мучусь,
Що подобрішав і розм’як,
І став більш балакучим.
Сную нечутно поміж стін
Убогої кімнати
І жду в житті самотнім змін,
Як за утрату плату.
20.11.19

Так холодно уже в осіннім передзим`ї,
Сади укрив давкий, задушливий туман…
Мов світові всьому легку пов`язку димну
На очі зав`язав, підкравшись крадькома.

І світ, як немовля, спеленаний у льолі…
І льоля та густа й доволі ще м`яка…
Хтось дмухає йому на пальчики схололі,
Дає тепленьку грудь – напитись молока.

Принишкло все навкруг – і немовля красиве,
І матінка його – білявка чарівна…
Лише бреде життя, неначе старець сивий
І йти куди – не зна – наосліп у туман…

19 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Дехто каже, що поет - це Бог.
Ні, він - бранець смертної юдолі,
Сито для біди, людських тривог,
Прикрощів, образ, важкої долі.

Золота в багатія - вози,
Охоронців полк стоїть на варті.
А у мене - крапельки краси,
Жмутики гармонії та правди.

Взяв перо в Пегаса із крила,
Рунами покрив сторінку білу.
І тече амріта з джерела -
Йдіть, цього усім настачить зілля.

Словом вичакловую наврок
Не за славу й бронзові погруддя.
На долоні світиться добро -
Віддаю цей скарб хорошим людям.

19.11.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я Робін Качур, не босяк,
хоч дражнять «Робінсон Гусак»,
та це мені - як з гусака вода!
Письменний навіть я так-сяк,
я вам - не пір’я для писак,
і це - моя позиція тверда!

Robin Duck я за книжкою,
і диви - брикну ніжкою!

(2018)

Твоє тіло, мов луг.
У бокалах квіто́к,
завжди повних нектаром,
я губи змочу пересохлі.
Я груде́й твоїх друг,
я до ніг твоїх крок,
я той кінь, що над яром
цілує покоси пожовклі.

Ніч пасусь на тобі
і п’янію з вина,
еліксиром покори
я змазую гострі підкови.
Раз прийшов на цей бік,
де своя сторона, –
то вжени мене скоро
у стійло сухе і зимове.

Місяць в осінь уживсь.
Ніби митрополит
у святому поса́ді
приймає вітання монахів,
так і я в тебе вливсь
після літа – в політ!
і в небесній засаді
ловлю поцілункових пта́хів.

Ось я анґелом став
понад лугом твоїм,
сном утішений злегка –
численний давальник династій.
Ось усе, що я дав,
повертається в дім,
на якому лелека
тримає у вузликах щастя.

Твоє тіло – як вік.
Твоє тіло – момент.
Океан у долонях,
де стало солодким солоне.
Був собі чоловік –
став душі дириґент,
опонент у безоднях,
кохання, яке не холоне.

30 листопада 1995 р., Київ

Танцює осінь танго з листопадом,
кружляє листя в вальсі чарівнім
і зорепадом сиплеться по саду,
де сумно трохи й радісно мені.

Радію зорям в неосяжнім небі
і розмаїттю теплих кольорів,
та сумно, що цей день минув без тебе,
хоч довго ще над обрієм зорів…

Час неупинно котиться до ночі
і серце від непевності щемить.
Твої глибокі і сумливі очі
мене не полишають ні на мить…

Київ. Ранок. Поділ. Міст метро.
З кручі дивиться в темряву Либідь.
Затуманився сивий Дніпро,
Бо зима береги його білить.

Кров моя із порізаних вен
Світить з дна, де води по коліна.
Плесом хвиля у безвість пливе,
Я назустріч із безвісті лину.

Бо Дніпро не бажає разом
Мандрувати зі мною до Лети.
Обережно штовхнув на пісок,
По обличчю махнув очеретом.

Голку холоду в п'ятку встромив,
Клешню рака засунув у вухо.
Годі, Дніпре, кусатися! Мир!
Пошукаю місцину, де сухо

І поцуплю хламиду в бомжа,
Ломануся крізь хащі додому...
Віршик - правда? Чи глупа олжа?
Я - розумний? А чи не всі вдома?

19.11.2019 р.

Така сівба... І в надиху десниця
Так щедро сіє... В ріст береться збіжжя.
І ніч-тужба, що днем благословиться
На висоту, із пам'яттю підніжжя...
Мов світ отой - одне велике поле...
Лелеки небом обмивають крила...
І стиглі душі - зерном... Доле, доле...
І тільки з тріщин проростає сила.
Така сівба... І ніц у тім лихого...
Асфальт здолає м'якістю стеблина.
Сльоза мала - рятунок від сухого -
На глибині народжує перлину.

Притупилося майстра перо,
Зашарілася й зблідла рима.
Муза вдарила під ребро,
Підтяла підступно, незримо.

Загубились найкращі слова,
Між рядками гуляє вітер,
Та йде обертом голова -
Розлетілись думки по світу.

І безжально спресовує час
Пережиту кожну хвилину
Закарбованих серцем фраз
Про любов й печаль лебедину.

Несподіваних спалахів мить
Зазоріє світлим лібретто.
Мов оголений нерв болить
Невгамовна душа поета.

Ще недавно сонце гріло
Зрання аж до темноти,
І в багряних заметілях
Не ховалися світи.
Та минає все на світі
Швидко сміхом чи слізьми, –
Вже у груди цілить вітер
Раннім холодом зими.
І не віриться ще й досі,
В круговерті золотій, –
Що ввійшла і в душу осінь,
І лишилася у ній...
19.11.19

У храмі плаче Бог. Лунають меси звуки,
Кровиця ручаєм стікає на олтар
Ровесників моїх - безногих і безруких,
Убитих у боях, полоні, просто так.

Запалені свічки погаснули від кривди,
Павуча борода вкриває образи.
Ти спав на небесах, коли вмирали діти?
Вони ж кричали ніч: - О Господи! Спаси!

В архангелів мечі вогнянно-харалужні,
Послав би до дітей рубати ворогів...
Так ні - прийшов сюди забрати їхні душі,
Очорнені від мук, осліплі та глухі.

Заструпилась ропа, скінчились час і рими,
Розвезлася як вир небесна голубінь...
Молюся за братів сльозами кров'яними:
Летіть із Богом в рай. Мені ж пора у бій.

18.11.2019 р.

Долина снів... Десь там на видноколі
Шепоче із дощем багряний ліс.
Величність Час запитує у Долі
Про шлях до Раю, про життєвий зміст.

Вона, здається, скаже щось важливе,
Повіривши у значення тих слів,
Ти прокидаєшся зворушено щасливий
І ловиш миті із вчорашніх снів.

І десь далеко там за небосхилом
Є неосяжна магія життя…
Та милий сон дарує дивні крила,
Коли вгорі з’являється зоря.

Дерев’яна каблучка – запорука дерева.
Ми обручені, чи що?

Яким треба бути майстром,
аби вирубати з мертвого дерева
собі запоруку!
Якою треба бути необрученою,
аби піти у заручини
до такого майстра?

Я ці стовбури лікував оліфою,
привертав святі духи,
відганяв лихо
і тихо, неголосно виколихував.
Поклади мене коло себе.

Рип-рип: це хворе дерево стає здоровим.
Хрип-хрип: так помирає дерево
і душа його відлітає.
Той майстер,
хто встигає
взяти її у обійми.
Обійми́ мене своїми руками
сильно.
Оберни моє останнє тепло
у талісман.

Рано-вранці на Андріївському узвозі
стоїть майстер дерев’яних каблучок
і кільцює цілеспрямованих.

Виявляється:
"Під корою глибоко є серцевина,
найбільш ранима і своєрідна
частина…"
Так це на пальці каблучка
від самого серця дерева!
Це подарунок,
на дотик якого
холодна рука оживає…

23, 28 вересня 1993 р., Київ

Вирвано, витолочено печаль
І забуттям переорано пам'ять.
Знов уві сні цілу ніч кричав...
Душу кацапи на дибі палять.

Тризуба ріжуть на серці ножем,
Прицвяхували до свОлоку длані.
Я не в окопах п'ять років уже,
Вдень - ще терпимо. Вночі - бій останній

Переживає мій дух наяву,
Постріл у спину, полон, біль і муки..
Кожної ночі у пеклі живу,
Вуха гарматний закладує гуркіт.

Нені комбат прочитав некролог,
Думав, мені не уникнути згуби
...ранок росою вмиває чоло,
Сонце промінням розчіплює зуби.

18.11.2019 р.

Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

Докупи день збирає вечір сизий,
Спалахуючи блиском ліхтарів.
Підкинув місяць у багаття хмизу
І засіяв півкругом угорі.

Квапливо поспішає перехожий.
Зітхають порожнечею двори.
Відмежувавшись поза огорожу,
Поскрипують старечо явори.

І лиш немолодого віку жінка
Стояла в самотині край вікна.
Кого чекала в темному затінку?
Що сповістити прагнула вона?

Про те, що із роками перетліло.
І щось пече у зболеній душі.
Бо молодість у безвість відлетіла,
Лишивши слід крутий від віражів.

Вона чиясь сестра, дружина, мати...
Але самотність стала на поріг.
Ніхто не знає знайде, а чи втратить,
І де одна із тисячі доріг.

Зібрав до купи день вже вечір сизий.
А ніч вкладає зорі у коші.
І може хтось, колись беззаперечно
Розрадить сум самотньої душі.