Вихвалявся чорний Пень,
Що не вірить в чорний день,
Бо його, крутого Пня,
Аніщо не зупиня.

Та не варто було Пню
Отаку нести дурню.
Хтось недопалок лишив –
І дощенту Пень згорів.

Розбуди мене теплими лисками
По чолі, по щоці та по рученці,
Коли росяні зорі ізвисока
На прокільчені трави обрушаться.

У маєвому мареві виспіє
Перша лілія, світ розлелечений
І розкліпнуться обрії виспані
Синявою легкою за плечами.

Пострумую у прожилках пуп'янків,
Розхвилюю форелями заводі,
У вітри- у соснові залюблена
І у сонця пульсуючу ягоду.

І коріння отерпле зашемріє,
Вп'ється голодно в ранки прихилені.
Розбуди мої світлі артерії-
Веснокровне моє перевтілення.

І де ж від усього ваш "інструмент"…
У якому ж оркестрі прописка?
Шляпу - додолу, пасаж... комплімент
І зіграв би на ньому - не близько…
Згоден, побуду простим глядачем
Зала, вогні, світанки предранні
Ритмічно до рим… і ладом тече
Оплески славні, майже на грані…
Спогад - колега, найкращий приймач
Маю одне в душі запитання:
Серденько, миле, зіграєм? не плач
Тема одна прадавня - кохання…
6.04.2020.

Усі ми щось втрачаєм:
Колись дрібничку, колись все.
Буває, щастя не стрічаєм,
Але життя несе, несе...
І часто так ми не цінуєм
Того, що нам життя дає,
Усі можливості марнуєм
І щастя ґавимо своє...

І як же боляче буває,
Коли сидиш один,
А тяжкі муки серце крають
І ліку не ведуть годин...
Коли ні зорі в небі,
Ні шелест верховіть
Уже ніщо для тебе,
Так серденько болить...

Й туманом болю оповиті
Минулі дні і місяці,
Твоїми скаргами укриті,
Ув’язнені в твердій руці.
А скільки втрачено тобою
Можливостей великих і малих!
Лилось твоє незадоволення рікою,
Але побуть щасливим вже не встиг...

Майбутнього не передбачиш...
Тож маєш шанс — лови момент!
Бо потім сам собі ти не пробачиш
Збудований на го́рі монумент.
Життя прекрасне, і воно одне:
Повернення в минуле неможливе.
Тож пам’ятайте, люди, ви про це
І просто проживіть його щасливо.

Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-вогнем у табуні чумнім
я мчав крізь смерть до кращого створіння!

Не треба ані книг, малюнків чи пісень;
ба, навіть солов’ї вже зайве нарочиті,
коли ти знаєш сам, що це останній день,
а всі майбутні сни завчасно відпочиті.

10 грудня 2008 р., Богдани́

А наостанок я скажу:
Бувай, не обіцяй кохати!
Здається, з розуму зійшла,
Йду до найвищої розплати.

Як ти кохав! Але згубив.
І все навколо спорожніло.
Не в тому справа, що згубив.
А в тому, що згубив невміло...

Я не пробачу тобі, ні.
Ще не померла, живе тіло.
Воно ще ходить, бачить світ,
Але душа десь полетіла.

Малу роботу скроні ось
вершать,
Але упали руки
І малою зграйкою навкіс
Відходять запахи та звуки.

А наостанок я скажу...

На зеленому кафтані
Білі гудзички малі.
Це уже розквітли в травах
Маргаритки-квіточки.

Наче дивні вишиванки
На широкім полотні,
Усміхаються ще зранку
Вони сонцю та весні.

Трішечки від них подалі
Намистиночки дрібні
Фіолетових фіалок
Хтось розсипав по землі.

Ти ступай там тихо-тихо
І віночок не зімни
Із фіалок й маргариток -
Подаруночок весни.

2020 р.

Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,
Солодкий струм пронизував нам крила.

О пестощів нестримне божевілля! –
То приземляло, то несло у леті…
І почуття могутнього всесилля
Передавалося усій планеті.

Моя принцесо люба, я – твій витязь!
Наш вихор-танець пристрасний до болю.
Куди, не знав, од ніжності подітись…
В обіймах воском танув мимоволі.

…Несе весна кохання хвилі нові,
Розвіялась облуда пандемії.
Безбожжя нице нишкне і німіє,
Приборкане звитягою любові!

6 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жар світання синизною
Освітляє височінь, –
Ти прощаєшся зі мною
Метушливо, наче тінь.
Від задухи меркнуть зорі
І здригаються серця, –
Ти зітхаєш сумно з хворим
Трохи виразом лиця.
Розвидняється навколо
Незборимістю тривог, –
Поцілунки стали кволі
І не збуджують обох.
Сонце подихом пекучим
Обпікає нас щомить, –
Час прощання душі мучить
І розлукою болить.
Хоч іще ніде нікого,
Хто б зашкодив рандеву, –
Розпрощались край дороги
Ми ві сні чи наяву?..
04.04.20

Паралельні світи семи нотам дотичні…
Кілька кроків по всесвіту… Що я несу?
Це єдиний у нотах забутого звичай…
Потаємних думок - передбачений сум

Паралелі життя… та читав Сведенборга
Років сорок тому… запізнивсь посланець
Не до сну котру ніч, як позбутися боргу?
Душа зранена тілом чекає на герць…

О, холєра на дворі… в неї, кажуть, "жнива"…
Хіба Серпня хто випнув на поталу Весни
І бджолина проснулась… доторкнувсь, нежива
Хто б розплутав нас, Боже? Нерозгадані сни…
5.04.2020

Було усяких у моїй державі,
Із заходу і сходу тут були.
Та ми в свої світлиці, Боже правий,
Чужинців вже на покуть привели!

А їм начхати на святі ікони,
На рушники, на хліб і на пісні.
Вони не мають честі, їх закони –
Убити, грабувати, скажеш ні?

Вони прийшли не із добром до люду,
Зневаженого, проклятого ним.
І сіють зерна ненависті всюди,
Торгують нами у часи війни.

Минулим, навіть нашим рідним словом,
Яке прийшло з прадавнини віків.
Вже розхитали всі святі основи,
Щоби забули ми своїх батьків.

Вже витоптали все, взялись за душу,
Де телевізор всівся в голові.
Трясуть народ, як за останню грушу,
Безвізом випихають на крові.

І вже на трон усілися злочинці,
Штовхаються, бо люд німий мовчить.
Що з вами стало, рідні українці?
Ви зрозумійте, що зосталась мить,

Коли ви є оцим одним народом,
Який повинен владу взять собі.
І вибороти, врешті, всю свободу
З чужинцями в нерівній боротьбі.

Люби мене мовчки, коханий, люби,
хай тиша замре на півслові.
Лиш ніжності дотики, серця скарби,
платівки мелодій любові.

Всі зайві слова, тільки погляд зорить
в смарагдовім озері зримо.
Душа відлетіла за обрій на мить
і знов повернулась в обійми.

Люби до знемоги, до краплі роси,
блаженства солодкої муки.
У стогоні щастя замруть голоси,
потонуть в цілунках спокуси.

Сльоза благодаті на кінчиках вій
магічним блищить сердоліком,
Ти - древо життя, я - ліана надій,
сплелися корінням навіки.
5.04.2020

О мадам, як пасує вам ніжно-зелена маска ця,
Що підкреслює ваших очей дивовижний колір!
Потанцюймо - а сонце нехай собі опускається
На порожні макети вулиць, трамвайні колії
Без трамваїв, зачинені супермаркети,
На укриті травою футбольне поле і цвинтар,
На безлюдні сквери, на площі, на ринки і парки.
У порожньому небі ганяє хмари весняний вітер.

На околицях аеропорту приємно, затишно,
На летовищі - літаків фігури лелечі,
Нерухомі й білі. В етері - незвичні запахи,
Це квіте бузок, це лине весняний вечір,
Це квітуть лілея, конвалія, бугенвілія -
Як і має флора квітнути навесні
І здається навіть - якась настала ідилія
Згідно із початковим кресленням. Але ні -

Тут немає нас. Із пейзажу цього забрали нас.
О дванадцятій дня незвичайна тиша лежить
Понад містом - це нелогічно, неправильно,
Але з вищої точки зору цілком legit.
О мадам! Як пасує вам ніжно зелена маска ця,
Відтіняючи дивний блиск у ваших очах.
Потанцюймо, мадам! Що тепер іще залишається?
Потанцюймо, мадам! Вмикайте відеочат...

Було це у далекі ті віки,
Що й Біблія про них іще не знає,
Тож дещо інше нам розповідає,
Як вийшли ми з-під Божої руки.
Адам спочатку, а, по тому, Єва…
Та я почув історію і в ній
По іншому складався хід подій
При коренях людського роду Древа.
Бог, кажуть, першу жінку сотворив.
Чи Ліліт, чи інакше якось звали,
Вона жінкам другим початок да́ла
І рід жіночий Землю заселив.
Чоловіків тоді ще не було.
Жили жінки та господарство ве́ли,
Об’єднувались в невеликі села.
Не знаю, скільки літ-віків пройшло
Та стало сумно на Землі жінкам.
Ніхто не приласка, не приголубить,
Ніхто не скаже тихо: «Моя люба!»
Та ще й робота дістає тяжка.
Тож стали вони Мокоші просить
(А Мокош – то була така богиня,
Жіноцтву покровителька єдина),
Якось життя на краще їм змінить.
Щоб хтось у полі тяжко працював
І, бажано, усі сім днів на тиждень,
А, поміж ділом, їх голубив ніжно
Та й від напа́стей всяких захищав.
Послухала богиня усе те,
Всміхнулася з наївності людської
Та, щоб задача не була легкою,
Знайшла, нарешті, рішення просте:
Хай кожна жінка літом назбира,
Чи льону, чи коноплі, чи то лика
І з того всього зробить чоловіка.
А, коли літня скінчиться пора,
У перший день осінній Мокош зійде
І удихне у все то дух живий.
Отрима кожна жінка витвір свій.
А там уже: підійде – не підійде,
За те богиня не відповіда.
І почали жінки нелегку працю –
Щодня одна із одною змагаться,
У кого саме краще вигляда.
Та з конопель, а та собі із льону,
Та лико дерла, та, щоб менш робить,
Рішила з хмелю тіло те зліпить,
Друга солому для роботи горне.
А та із глини ліпить, та з піску.
Та, щоб далеко не ходити – з гною.
Все літо не було жінкам спокою…
Аж ось і осінь, врешті, на містку.
А з нею й Мокош прилетіла в гості,
Поглянула на всі творіння ті:
Робили всі, хто з чого захотів,
Якого хоч були і виду, й зросту.
Отож, дихнула й все то ожило,
У плоть живу усе перетворилось.
А вже із чого, що і як робилось,
Таке і потім у житті було.
Щоб зрозуміти розвиток подій,
«Ліричний» відступ хочу я зробити.
В часи того ще молодого світу
Був механізм природний ще новий:
Мінялись, як належно пори року –
Три місяці сезону і ні дня,
Весна одразу зиму заміня
І осінь, звісно, не чекає, поки
Надума літо відгулять своє.
Тоді ще не втручалася людина,
І не ламала механізм єдиний,
Скажімо, так, як нині воно є.
Але продовжим розповідь. В той час,
Поки жінки трудилися все літо,
Якаясь баба, поселилась жити
У лісі і не знала те. Якраз
На осінь з лісу вибралася в люди
І бачить - жі́нки по хатах ідуть,
Чоловікі́в усі собі ведуть.
Тут вона в крик ураз: «А я як буду?»
І стала вона в Мокоші просить,
Щоб чоловіка їй також зробити.
А Мокош їй: «Та ж закінчилось літо,
А я не можу осінь відмінить!»
Та баба так просила, так благала,
Що, врешті, Мокош їй навстріч пішла
І в осінь трошки літа додала
Аби й ця баба чоловіка мала.
Та часу кілька днів всього дала.
Із чого можна швидко все зладнати?
Та павутиння кинулась збирати,
Але зібрать достатньо не змогла.
Тож час пройшов – нічого не готове,
Давай вона богиню знов благать
Ще трохи літа осені додать,
Вона зібрати спробує щось но́ве.
Богиня знов назустріч їй пішла,
І трохи літа додала у осінь.
А баба то одне, то друге носить,
Так, розібратись, врешті, й не змогла
Із чого чоловіка їй зробити.
Отак вона й ли́шилася одна.
Я думаю, що то не новина:
Як перебірлива – сама і буде жити,
Отак самотньою, напевно, і помре…

А літо Мокош те чіпать не стала
Його ще потім «бабиним» назвали,
Бо раптом та рішиться, обере…
Жінкам же хочу просто нагадати,
Що з хмелю вийдуть тільки пияки,
Із гною – са́мі знаєте який,
С такими лише будете страждати.
А усі інші – то сказати мушу:
Якщо вже вам дістався чоловік,
То вам трудитись треба весь свій вік
Ліпити вже не тіло, але душу.

Клубок вогню, мов яструб,
впав нізвідки,
Нещадний, злий,
затьмарив Сонце,
хоч лише на мить...

Він світлом цим
багряно-чорним
Воліє вщерть
затаврувати
і зім’яти
Надії,
Чаяння
та Сподівання всі…

Страждає небосхил:
він ранами бездонними покритий,
із ран біжіть, тече, струмує кров,
неначе лава
із вулкану
Пристрастей Даремних…

А натовп з жахом це спостерігає,
заціпенів, чекає на війну, розруху, голод…
а може ще й на Дике Полювання
і на Фінал на ймення – Страшний Суд?

Та – Ні!
Та зовсім – Ні!
Цей натовп -
він - глухий, сліпий, байдужий…
Не зрозумів би,
навіть як побачив,
Кинджали Пурпурові,
що крізь Чорне,
Деінде
зловісно зблискують
в Імлі…

Знамення і Провіщення існують
для мене одного...
І Небосхил в Черлених Ранах
Це -
лише моя
Приречена душа…

Кохання забирає
і вбиває -
Вона,
Яка
мені
Його
Колись
Подарувала!

Безлюдно повсюди, тривожно.
Весняний лиш радує цвіт.
Загрозу відчув зараз кожний.
Здригається в розпачі світ.

Цей вірус прийшов із Китаю.
З шаленою швидкістю зріс.
Раніше про нього не знали.
В мутаціях змінює ріст.

Невивчений, то ж – небезпечний.
В полоні його – тисячі.
І скептикам вже недоречно:
всміхатись, сміливо йдучи.

Звичайно, що паніка зайва.
Не кращий порадник вона.
Насамперед, будьмо охайні,
терплячі, уважні… сама
загроза мине крадькома,
а з нею цей жах та війна.

У пошуках всі небайдужі:
як вийти з цієї калюжі???!!!

29.03.2020. 14.00

море – мармур…і̀нока келія…
відпускає мені гріхи
мерехтінням святого Ельма
вистеляє мені шляхи…
море вилилось мені в душу
і влилося в очі мої
заховало мене у мушлю
і заповнило по краї…

море – мірѝло усіх речей…
море – безодня моїх очей…
море – начало усіх начал…
лава… навала… провалля… шквал…
марне марево вечорове
струни арфині гонорові
магма… магія… мадригал…
сьомий-восьмий-дев’ятий вал…

море виром тьмарило розум
білопінним снігом мело
розбивало громѝ і грози
глухо темним нутром гуло
море мислило островами
молитва̀ми летіло ввись
мурувало стальні цунамі
щоб на ньому не прижились…

море марило… мерехтіло
медом липнуло… мліла мла…
море википіти хотіло
клекотіло – вітер… смола…
гуркотіло мирно-марудно
бурмотіло – галька… пісок…
розривало солоні груди
на мільйони стальних ниток
сонцем вилинялим горіло
гріло схили губами хвиль
умащало усохле тіло
древніх скель… і лягало в штиль…
піднімало ревище люте
болем билося в береги
стугоніло в землю закуте
хвиль здіймаючи батоги…

море ремствувало… роптало…
реготіло… репетувало…
хлюпотіло… тремтіло все…
шепотіло що світ спасе…
море лащилось… муркотіло…
вітром бавилось і вертіло
бумеранги чаїних крил…
і стелилось немов ковил…

море мѝлувало самотніх –
розчиняло сльози в собі…
у безмірності днів суботніх
спочивало по боротьбі
не бентежило пілігримців
не тривожило кораблі
і загублених і чужинців
доправляло до їх землі…

море мліло… гойда̀ло снами…
потішалось над маяками…
розривало земні тенета –
море вимріяло поета…
морем вимірявся поет
і сумний його силует
розчинився у білій піні
тихим шурхотом по камінні…

Наперекір, усу́переч
мені відмовиш – ні!
Коли ж тебе усю́ береш –
дурні́ слова, дурні́.

Такого наговорюєш,
оспівуєш таке,
що "ні!" вже перетворюєш
на "так" м’яке й п’янке.

Тобі видніше – з темного,
глибокого кутка –
як вірш мене приємного
тобою дотика.

Тобі так чутно здалечку,
із ковили віків –
як дириґентську паличку,
зламав тебе мій спів.

Захочу – зацілуюся,
до дна душі дійду,
всім серцем заворкуюся,
візьму все доладу́.

Захочу – завтра викину
від голови й до ніг
тебе, яку вже виконав
і теж відмовив – ні!

7 лютого 2001 р., Київ

Волошками розквітло небо влітку,
А синь небес окутала поля,
Згубилась в пшеницях волошка-квітка
І жайвір піснею її розвеселя.

Який у просторі безмежному тріпоче
Та сипле вниз пісенне попурі
І слухає його мала волошка,
Бо це ж для неї спів о цій порі.

Блакитноока квітонька-волошка -
Небес краплиночка маленька між хлібів,
А синій-синій той небесний простір -
То віддзеркалення волошок-васильків.

2020 р.

Г. С…
Змарнів помалу чоловік,
Мов на стовпі афіша, –
А ти така, як і торік,
І навіть красивіше.
Хоч я не вірю в чудеса,
Коли мені не п’янко, –
Але твоя свята краса
Сія безперестанку.
Чомусь люблю тебе таку –
Спокійну й нетерплячу, –
І мовчазну, і говірку,
І, як вогонь, гарячу.
Щоб не накликати біди,
Шепну, само собою, –
Дивуй одна мене завжди
Красою молодою…
03.04.20

Було це у далекі ті віки,
Що ми про них забули, коли й знали.
От лише душі по світах літали
Й у ті часи дісталися-таки
І звідти нам крупинки принесли
Історії, легенди? Я не знаю.
Та, як почув, так переповідаю,
Аби і ви дізнатися змогли.
Тож, наші предки в час отой далекий
Жили уже не берегах ріки,
Що назву зберегла й через віки
І звалась – Рось. Жилося їм нелегко.
Бо ж поряд степ і дикі орди там
Постійно хочуть їсти. А робити
Не хочуть, то ж їм краще налетіти
І відібрати вже готовий крам
У тих, хто не жаліє сил і поту,
Працює від зорі і до зорі.
Тож зброю не лишали ратарі,
Виходили з мечами й на роботу.
Христа тоді не знали ще вони,
Вклонялися своїм богам великим,
Що їх було по світові без ліку,
Але у наших предків головним
Був Хорс – бог Сонця, як вони вважали.
Йому пожертви без кінця несли
До капищ тих, які вони звели,
Жерці-волхви за ними доглядали.
Найпершим містом Хорсунь був у них,
В честь свого бога так його назвали.
Тут в капищі і ідоли стояли,
І Хорс камінний перший серед всіх.
До нього йшли, щоб помочі просить,
Йому несли за поміч ту подяки.
Всім племенем отут чекали знаку
Від нього. Хоч ті знаки зрозуміть
Могли лише волхви. Вони лиш знали,
Що саме кожен знак той означа.
А простим людям як його стрічать?
Хіба лиш коли сонечко вставало.
А треба ж знати, коли Хорс встає,
Коли вже їм потрібно уставати,
Коли, нарешті, сонечко стрічати,
А хто про це їм знаки подає?
Тож став народ просити у волхвів
Аби вони звернулися до бога
І випрохали врешті-решт у нього
Такого, хто б про все оте повів.
Щоб їм щодень до капищ не ходити,
А знати божий розпорядок всім.
І Хорс послав нарешті півня їм,
Щоб через нього люду говорити
Про те, як він діла свої веде
На небесах. Бо спить він зовсім мало.
Лиш тільки перші півні заспівали,
То Хорс вже встав, до сонечка іде.
Як другі півні пісню заведуть,
То Хорс зорю ранкову випускає,
Вона ж усім повідомляти має,
Нехай вони на сонечко вже ждуть.
А треті півні сповіщали їм,
Що Хорс, нарешті, сонечко виводить,
Й воно ще сонне, аж червоне сходить,
Аби зігріти всіх теплом своїм.
Півні, що предки наші розвели,
Були для них священним птахом божим.
У те беззастережно вірив кожен,
Адже вони багато що могли:
І криком своїм нечисть розігнать,
І про пожежу людям сповістити,
Погоду передбачить, захистити
Двір. З півнем можна погадать,
Яким у дівки наречений буде,
І попередить, якщо гості йдуть.
Та і багато ще чого, мабуть,
Дізнатися могли від нього люди.
Тож півень був у кожному дворі,
Його фігура – в кожного на хаті,
На рушниках їх стали вишивати…
Півні ж бували різних кольорів.
От білий – символ чистого вогню,
Його у жертву Хорсові давали.
А чорного – із ніччю парували,
Він – символ смерті, супротивник дню.
Ховаючи загиблих у бою,
Тих чорних півнів у воді топили,
Аби загиблим воям пісні піли
І провели їх аж до вирію.
І так воно було віки й віки.
Вже й Володимир Хорса в річку скинув,
Вже й рід наш Рось на довгий час покинув.
Багато що забулося-таки.
Але співають до цих пір півні,
Як символ невмирущості і сили,
Бо нас ні час, ні ворог не зломили,
Й зломить не зможуть, віриться мені.

Ти – відлуння забутого гімну
В моїй долі у дикі ці дні,
О, Кармен, як же сумно і дивно,
Що ти знову наснилась мені.
Зовні трепет, якесь шарудіння,
Страхітливі, виснажливі сни,
І твоя здичавіла чарівність –
Як гітара, як бубон весни!
Ти проходиш у мареві світла,
Мов цариця блаженних часів,
Ця голівка, в трояндах увита,
У казковім зануренні снів.
Спиш, змією скрутившись примхливо,
Спиш в дурмані і бачиш у сні,
Далеч моря і берег щасливий,
Мрію, що недосяжна мені.
Бачиш день променистий, пекучий
І улюблений, рідний твій край.
Синій, синій, співучий, співучий,
Нерухомо-розкішний, мов рай.
Тиша в тому раю безбережна,
Лиш у нетрях густих чагарів
Дивний голос, низький і химерний.
Славить пристрасть циганських шатрів.

12.03.2020

Як стала газета не в моді
І зникло з кишені драже, –
Я думав, що вік мій відходить
Чи з глузду поїхав уже.
Без правил та інших обмежень
На слово, події й місця, –
Щоденно блукаю в мережі
Й ніяк не знаходжу кінця.
Читаю, порівнюю й бачу,
Мов скла оглядового грань, –
Свідоцтва незмірних збагачень
На фоні незмінних страждань.
Дозвіллям осяяні вічі
Дарують видіння спокус,
А також сфальшовані спічі
Про статки з доходів бабусь.
Наклавши розпачливо вето
На дух паперовий і стиль, –
Знедавна вбираю з планшета
На сайтах і правду, і гниль.
02.04.20

Не вдивляйся
в безодню
темної ночі,
Бо не побачиш
нічого,
Не дивись
у безодню
місячної ночі:
Може безодня
теж
подивитись захоче,
Не дивись
у безодню ,
коли місяць уповні -
Вона буде вдивлятись
у тебе
і душу безоднею
сповнить.

Я темної ночі
вдивлявся в безодню,
Темрява, морок -
справжнісінька збродня,
Місячної ночі
в безодню вдивлявся,
Вона подивилась,
та я не злякався...

Був місяць уповні
учора,
Безодня сказала:
"Яка ж ти потвора!"

Хто із безоднею
Грає
У півжмурки ,
Буде тому
Непереливки!

На Печерську сієста. Фіскал підраховує скальпи,
Хабарі та пеню для голодних державних ротяк.
Годі мріяти, люди! Хапайте лопати і сапи
Та біжіть на городи - спасайтесь від влади хоч так.

Рік проспав у болоті, цяцянки та облизні в жмені,
На екрані - без зіц-короля - безпорадний "Квартал".
Як і вчора - сьогодні царює усміхнений Беня,
Перетворює глупство моє у дзвінкий капітал.

А робота одна: підмітати у татя палацик,
Підхалтурють разом зі мною і брат, і кума.
Хто паяца обрав - стане рано чи пізно паяцом,
Я вже став. Майбуття у дурного невдахи нема.

04.04.2020р.

безглуздий неначебто степ Євразій двохсот
зловлено обрій волоком широт і довгот
витягнуто на мапи і він з-за клітчастих ґрат
ще евклідових координат
упершись в них небом на неевклідовість дивиться
яка і фракталиться й ковилами хилиться
до горбин де в повітряні замки ростуть хатки
й мов ґрунт стеблини
мапи рвуть на шматки
котрі в простір сонячним вітром несе
їх не втримати у руці
бо не можна обрій ув’язнити в математиці

2020

Озеречка лісового,
Що сховалось в осоці,
В очереті й вербрлозі,
Де дерева та кущі,
Плесо крихітне і чисте
Х вилечками виграє,
Купаються качки дикі,
Гуси й куропатки є.

І ряска густа зелена
Попід берегом пливе,
Харчується птаство нею,
Що на озері живе.
На малесенькій гребельці
Вербиченьки стали в ряд,
Під одною з них джерельце
Видзвонює раз у раз.

Струменить водиця зимна,
Срібні краплі розсипа,
Мов намистечко те дивне
І прозоре, мов кришталь.
П"єш ту воду - не нап"єшся,
Бо цілюща і смачна
Бадьрить, здоров"я й сили
Додає усім вона.

2019 р.

Миготіли жирандолі
у простій сільській стодолі.
На солом’яну голівку,
на солом’яну долівку
воском крапало поволі
сяйво на роздерту дівку.

Ніч мовчала і повчала,
та очей не вистачало
одному́ ґвалтівникові,
золотому юнакові
з німбом світлого печалю,
у личині павуковій.

Канделябри з колосками
іскор в небо напускали!
Дух од трупу відділявся –
молодий панич сміявся.
Коні стали хижаками.
Од стодоли прах зостався.

Так юнак казився з волі…
Скрізь-поскрі́зь у чистім полі,
понавезені з палаців
над кістьми́ нещасних ґрацій,
мов розгнуздані паролі,
маячіли жирандолі…

29 липня 2008 р., Київ

Було це в ті часи, як на Русі
Роди князівські без кінця плодились,
Князівства їхні між синів ділились
Та, все одно, не стачило на всіх.
Безперестанку чубились вони
Поміж собою, аби брат у брата
Міг шмат землі для себе відібрати.
Ще й кликали собі зі сторони
Когось у поміч: угрів або ляхів,
А то якусь ще степову орду.
Війна у край приносила біду,
Міста і села повнилися страхом.
Жила тоді в селі сім’я одна,
Такі собі прості трудящі люди,
Яких чимало на Русі усюди.
І от селом пробігла новина,
Що жінка трійню хлопців народила,
Три сокола. Як із води росли.
Всі троє дуже схожими були,
Буяла в них і молодість, і сила.
Їх карі очі, наче мед гречаний,
І чорні брови дивували всіх,
Що, хоч ім’я своє мав кожен з них
Та Чорнобривці всі їх величали.
Як виросли, на ноги стали діти,
То кожен своїм ділом зайнялись.
В одного був до золотарства хист,
Тож став прикраси з золота робити.
Другий в гончарстві свій талант знайшов,
Прекрасний посуд з рук його виходив.
А третього в різьбярстві було годі
Комусь здолати. Рік, другий пройшов,
На всю округу стали вони знані.
Усяк в село приїхати хотів,
Товар умить розходився в братів.
Отож вони трудилися старанно
Та набирались досвіду, аби
Все кращі й кращі витвори зробити.
Заможно скоро стали вони жити.
А чому ні? Живи собі, роби…
Та доля завжди добра не бува.
Війна село обходила до часу,
Хоча сусіди й позирали ласо…
Та якось, вже закінчились жнива,
Чужинське військо у село ввірвалось,
Якась орда, яку сусід позвав.
А степовик пощади не давав
Нікому. Аби здобичі дісталось.
З усіх кінців враз запалали хати,
Хто меч схопив, той у борні поліг,
В сириці опинився, хто не встиг.
Усіх чужинці кинулись в’язати,
Бо ж за морями гарний то товар-
Раби слов’янські. Нащо убивати,
Як можна гарні гроші вторгувати.
Лише встигай і матимеш «навар».
Чужинці пов’язали і братів.
І весь товар, який знайшли, забрали,
Бо гарні речі також цінували,
Теж маючи продати на меті.
Тут, правда, князь із військом підоспів,
Отож чужинці мусили втікати.
Та встигли досі півсела забрати
Й погнати десь у глибину степів.
Тужили довго по синам батьки.
Та де шукати, де про них питати?
Уже і доньку народила мати,
Щоб було горе не таким гірким.
Уже з роками й виросла вона
І бачить, що батьки за чимось тужать.
Розпитувати не хотіла дуже,
Бо раптом гірше стане…Хто там зна?
Та якось бабця у селі одна
Їй про братів, розповіла, що знала.
І дівчина тоді батькам сказала,
Що піде їх розшукувать вона.
Батьки її просили та вмовляли,
Страхали, як могли, не помогло –
Зібралась та й покинула село
І по краях чужих блукати стала,
Розпитуючи про своїх братів,
Таких високих, гарних, чорнобрових.
Питала, перепитувала знову,
Сходила вже неміряно світів,
Аж поки не зустріла дідуся,
Який повідав: бачив він у хана
Трьох парубків однакових і гарних,
І чорнобрових. Дівчина уся
Аж затремтіла з радості: знайшлися!
- А що ж, скажіть, із ними, де вони?
Дідусь зітхнув: - Ці жадібні хани́…
Коли б вони наїлись, напилися?!
Від хлопців хан роботи вимагав,
Бо, бачте, награбованого мало.
Та хлопці дружно, як один стояли.
Уже і умовляв їх, і шмагав.
Вони одне: - На чужині не здатні
Зробити так, як дома би змогли!..
І хан урешті став настільки злий,
Що наказав їх бити-убивати.
Кати до смерті хлопців засікли…
- Скажіть, дідуню, де ж їх поховали?
- Та ж не ховали, винесли у степ
Та й кинули. – Де ж саме місце те?
Хоч покажіть! – дівча його благало.
Повів дідусь і місце показав,
Де досі лише кісточки біліли.
Зібрала їх сестра, в ріці обмила,
В торбину склала та й пішла назад.
Змарніла, схудла, але, все ж, дійшла.
Батьки, що й сподіватися лишили,
Доньку свою із радістю зустріли,
Хоч новину й погану принесла.
Поплакали, поплакали батьки
Над долею синів своїх нещасних
Та й поховали у саду, де рясно
Розсіялися маки й нагідки.
Ходили часто на могилку ту…
Сестра, напевно, і щодня ходила.
Одного разу бачить: на могилі
Якісь незнані квіточки ростуть.
Покликала батьків. Ті в один голос:
- Це ж чорнобривці! – З того і пішло…
Де в Україні знайдеться село,
Щоб чорнобривців не було у когось.
Отак вернулись хлопці в рідний край
Нетлінною красою. Гарно дуже,
Коли розквітнуть у садочку. Друже,
Поглянь на квіти і братів згадай.

Мажор - синок розлігся на дивані,
Розлігся на дивані син-мажор,
В чортячій посміхається нірвані,
В нірвані, чи без неї, все ж - піжон!

"Гей, чортиці,
спокусливі "кицоньки",
Я люблю вас,
рогаті ляльки,
Буду вашим
надійним я лицарем,
Хоч для вас
це іще невтямки!"

Картинки поналяпані на стінках,
А на картинках - розсипи дівуль,
Усі вони - чорнявенькі "чортівки",
А поруч пляшка робить "буль та буль!"

"Дівки його морочать, бідолашку,
Він перед ними, наче немовля!" -
Матуся з батьком позітхають важко,
В батьків-чортів синочок - чортеня!

"Гей, чортиці,
спокусливі "кицоньки",
Я люблю вас,
рогаті ляльки,
Буду вашим
надійним я лицарем,
Хоч для вас
це іще невтямки!"

Вже плюєм на святе – на молитву, на пісню, на мову,
На батьківський поріг, на криницю і на джерело.
Повторилося те, що вбивало всі наші основи –
Замість жита – бур’ян засівали, і це вже було.

Хоч століття пройшло та не повні від хлібу комори,
Бо забув наш народ, що минуле ховати не слід.
Де катком по народу пройшлися три Голодомори,
Убиваючи нас, щоб забули ми, хто був наш дід.

Що державу творив, засіваючи сонячне поле,
Молотив до зорі, захищав свій народ в час війни.
І тому у віках ця тяжка, не усміхнена доля,
У нащадках його, де гарують волами сини.

Ті, що вбили у наших людей і майбутнє, і мрію,
Вже при владі ізнову, злодійські їх дочки й сини.
Наші внуки зросли і втрачають єдину надію,
То чому віддали за нероб голоси всі вони?

За отих, що примусили нас розлетітись по світу,
Вичищати Європу і мити чужинські міста.
І тепер проти них голосують знедолені діти.
Проти себе… Зневіра і біль вироста…

Замість твоїх обіймів, втопаю в укривалі.
Закрию двері, приспущу гардини
І ляжу спати, щоб думки мої повсталі
Поснули тихо й серце не будили.

Чотири стінки, хоч-не-хоч шалієш.
Безумлю я, од всіх мотивів горопашних,
Та що мені то все, як ти мене пригрієш
І зацілуєш, скриєш от всіх бід тих страшних.

Рятуй! Рятуй мене, мій милий, мій пестивий!
Я відчуваю втому усевладну.
Залізь під ковдру, обійми се неквапливо,
Відчуй мене безжурну, відчуй і безпорадну.

Твої вуста кричать про мене
І на слуху твоє кохання,
Начебто серце незранене,
Та бить тих чую затихання.

Кричить, співа, малює словом,
Дарма то все, мовчало б краще
Вороже голосище твоє
Усе, що каже - непутяще.

Та я все вірю в кожний подих,
Що ти здаєш, що ти зроняєш.
І це мій біль, і це мій подвиг.
Мені мій яв ти цим втинаєш.

Тікай, іди, люби другую,
Кричи про неї все, що хтів.
Дійди, себе я не руйную -
Шукай кохання в інших дів.

03.04.2020

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Ой, друзі милі ви мої,
Подруженьки всі вірні,
Вже скільки весен солов"ї
Щебечуть на калині.

І це насправді, це не сон,
Спішити кожен ладен
Допомогти, розрадить.
В біді та радості - разом.

Погодьтеся, про друзів так
Не кожен скаже, звісно,
Котрі підтримати примчать
І здалеку, і зблизька.

В лісі зозуленька кує
Вже котре тепле літо,
А я щаслива - в мене є
Друзі щирі на світі.


2020 р.

Аби в твої вуста – та й правда..,
я б зосередився на них.
Вони – твоя кози́рна карта
у грі, де мій затято вдих.

Чим більше ці вуста цілуєш,
чим солодше милуєш їх,
тим швидше зрадженим ти будеш,
тим віритимеш довше в них.

Переступивши забобони,
я склав усе своє майно
до ніг прекрасної горгони –
і обманувся все одно.

Взамін я маю дуже мало –
ні слова правди і тебе,
у кого кожна лжа – це жало
твого великого цабе.

Однак, тебе любити варто
за присмак ба́йок чарівни́х.
Аби в твої вуста та й правда.., –
я б не образився на них.

6 березня 1996 р., Київ

Затулившись далеччю і часом
Від моїх допитливих очей, –
Ти цілуєш іншого в Черкасах
І не ждеш непроханих гостей.
Та й навіщо тілом підупалий
Я тобі, довічно молодій
І такій слухняно-витривалій,
Що нема на спокій і надій?
Любощами змучений до краю,
Як черканням слово на листку, –
Заздрю трохи й щиро співчуваю
Бравому занадто козаку.
Невідомо серцю молодому
Ще про аритмію – біль і щем, –
Чи ти стогнеш зараз від утоми,
Чи благаєш пестощів іще?
У пітьмі притишеній ясняться
Безсоромно сплетені тіла, –
Пахощі обвітрених акацій
Жадібно вдихаєш спроквола.
Ллється сяйво зоряне на постіль
І жене в обійми холодок, –
Був і я колись тобі не гостем
І чіпким, неначе кровосмок.
01.04.20

перемовчи
нелегко
та нехай
спливає тіло
кров’ю
і сльозами
а словом ні
зарано
за вустами
спини
припни
на волю не пускай
перенімуй
немов тебе нема
тебе нема
є біль
образа
відчай
перечекай
ти маєш
цілу вічність
на роздуми
попереду зима
перетерпи
і серпень догорить
а подивись
у небі
понад містом
аби низала
спогадів намисто
снується літа
бабиного нить
перебирай
наспівуй
плач
молись
лікує ліс
робота
друзі
книги
перегорни
і дощ
і падолист
і снігопад
і лютий
і відлигу
і провесну
і квітень
і розмай
цілунки червня
у засмаглі плечі
і що не день
то легше
легше
легше
оце твій шлях
не коло
а спіраль
од відчаю
до вдячності
ну ось
тепер пора
нарешті
ти готова
промовити
оте єдине
Слово
задля якого
все
і відбулось

2020

Ой, були в селі одному біда за бідою,
Почали туди вчащати чорти чередою.
То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
То й господаря самого доведуть до гробу.
Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
Коли саме і до нього біда завітає.
І не знали, що робити і до кого вдатись,
Аби з на́пастю тією більше їм не знатись.
Стали люди полишати село те потроху,
Збезлюдні́ло, хоч раніше жило, як гороху.
Їхав якось повз село те козак з Січі Сава.
Поміж братчиків ходила про козака слава,
Що той Сава не боїться ні чорта, ні Бога.
Як надума що – не спинить його вже нічого.
Їхав Сава, курив люльку, розглядав довкола,
Вітер бавив оселедця на голові голій.
Їде козак, думу дума, згадує походи.
Аж тут їде по дорозі назустріч підвода.
А на ній добро всіляке, жіночка та діти,
Чоловік на волів «цобка», мовляв, швидше йдіте.
Та ще злякано постійно назад позирає…
- Що таке? – козак спинився та й дядька питає,-
Чи женуться за тобою по шляху татари?
Чи боїшся – грім ударить? Так немає ж хмари?!
Зупинився дядько й каже: - У нас таке горе:
Розходилися чортяки, лізуть аж до двору.
Не дають спокійно жити і спокійно спати,
То ж доводиться все кинуть і з дому тікати.
Затягнувся козак з люльки, пустив хмару диму:
- А ви пробували якось боротися з ними?
- Та вже ж, звісно, не сиділи, і в церкві молили
І навколо хресним ходом з батюшкой ходили.
Виставляли обереги, кола малювали,
Із іконами стояли і ночей не спали.
Та ніщо не помагає, веселяться кляті.
Тож потроху з села люди почали тікати.
Почухався козак Сава та тоді й питає:
- А де саме село ваше і як називає?
- Село наше – Часниківці, близенько, козаче,
По шляху, а там за річку по містку й побачиш…
Прибув козак у село те, всі сидять по хатах,
Ніхто, навіть, і не вийде козака стрічати.
Та це Саву не знітило, харч при собі має,
А поспати – он травичка, там і подрімає.
Проспав козак аж до ночі, пустив коня пасти,
А, як вийшов в небі місяць, то вже годі спати.
Засів собі поза тином у садку під хату
Та і дивиться, що буде, аби добре знати
Звідки з’являться чортяки, що будуть робити,
Щоби потім спланувати, якось їх побити.
Обвів себе білим колом, прочитав молитви,
Аби чорти його сховку не могли вглядіти.
Опівночі поза річку почулося, наче,
Щось колотиться, регоче, гавкає чи плаче
І на міст юрбою, врешті, вибрались чортяки.
Хтось другий уже б, напевно, гепнувся од ляку.
Але Сава сидить тихо та на вус мотає,
Дивиться, що далі буде, молитви читає.
А чортяки розходились: там шопу спалили,
Там під вікнами кричали, стогнали і вили,
Щоб господарів злякати, вигнати із хати,
А, тоді вже їхні душі до пекла забрати.
Розходились, не до жарту, ще би що утнути,
А від них по селу сморід, аж до Сави чути.
Веселилися аж поки і півні запіли.
Тоді вони знов юрбою за міст полетіли.
Вийшов Сава тоді з сховку, взяв люльку набиту,
Запалив та й став гадати, що його робити.
А що довго козакові думати-гадати,
Як він здатен і султана в Стамбулі дістати.
Доки люлька докуріла, вже і план готовий.
Знайшов козак для початку дрюк собі здоровий,
Потім виліз на дзвіницю, зняв мотуззя з дзвонів,
Розплів їх на тонкі нитки, склав на оболоні
Та й почав з них плести сітку і уже надвечір
Сплів таку, що ледве-ледве дотягнув на плечах.
Розклав її попід мостом. Тоді взяв сокиру
Й став підрубувати дошки, по яких допіру
Ті проходили чортяки. Підрубав добряче,
Далі сів під міст, сховався і чекає, значить.
А опівночі за мостом знов загуркотіло,
Закричало, завищало та дурним запіло
І з’явилися чортяки. Суне юрба мо́стом.
А, як дошки уломились, то нечисті просто
Всі юрмою прямо в сітку оту і звалились.
Козак хутко стягнув сітку. Як вони не злились,
Скільки сил не прикладали, не змогли порвати,
Бо чорти над тим мотуззям сил не можуть мати.
А від них навколо сморід, що аж з ніг збиває.
Та стоїть козак, тримає, люльку набиває,
Щоб той сморід перебити. Закурив, небога.
Тоді стали чорти разом грозитись на нього,
Що вони йому помстяться, що він пожалкує.
Та козак лише сміється та і в вус не дує.
А, коли йому погрози оскому набили,
Взяв він дрюка і узявся до справжнього діла.
Бив і бив чортяче кодло по чому лиш бачив.
І дісталося усім їм від дрюка добряче,
Що аж стали усі разом проситися в Сави.
Але він, немов не чує, робить свою справу.
У селі і півні треті вже пісні пропіли.
У козака вже і руки, врешті, заболіли.
Зупинився він і каже: - Вговорили, кляті!
Покляніться, що село це будете минати!
І не будете робити шкоди тут ніколи!
Чорти разом поклялися, скімлячи від болю.
Відпустив нечистих Сава, тільки їх і чули.
І дорогу у село те навіки забули.
Але… Вранці, коли сонце вибралось на го́рба,
Назбирав козак чортячих зубів цілу торбу.
Хоч від них смерділо чортом, але що робити,
Сказав Сава людям зуби круг села садити,
Щоб чорти, лише почувши оті аромати,
Пригадали: обіцяли ж село не чіпати.
Посадили люди зуби, а уже на осінь
Урожай з того багатий зібрати вдалося.
А в селі чортів відтоді справді вже не знали.
Та щорік садили люди і щорік збирали.
Стали їсти зубці тії, хоч воно й смерділо
Та, говорять, відганяло геть нечисту силу.
Отож, люди, хоч кривились, але споживали.
Правда, в церкву «зубоїдів» тоді не пускали,
Через сморід сатанинський, що далеко чули.
Правда, з часом чий то сморід люди вже забули.
А рослина з Часниківців розійшлась по світу,
Та і назву своє має, як бачите, звідти.
Став часник відомий всюди, бо нечисть усяка
Тільки-но його почує, згадає козака
І тоді уже скоріше те місце минає.
Поклялася, хоч і нечисть, а слово тримає.

У тебе цілий всесвіт в голові,
як раптом із-під ніг земля зникає,
і пристрасті на відстані снігів
емоціями душу огортають…

Два озера зелені розлились
і серце моє вщерть заполонили.
В очах у тебе – чиста неба вись,
вони мені дарують, люба, крила!

Моя жадана, зоре чарівна,
негадано зійшла з-за небокраю –
у всьому світі ти така одна!
Не можу зупинитись… Я кохаю!

Опришки чорновусі,
Майстри ми контрибуцій,
Лихвар, купець, не зустрічайтесь нам.
Удень відпочиваєм,
Із вечора гуляєм
І «півника» пускаємо панам.

Ми б радо працювали,
Земельку би орали,
Та в нас жорстоко вкрадена земля.
Жандарми із панами
кують нас у кайдани,
І судить нас неправедний суддя.

Мій вірний побратиме,
Ти – друже мій єдиний,
Мою могилку ти запам’ятай.
До дому повернися,
Матусі поклонися,
А дівчині привіт мій передай!

За землю і за волю,
І за сирітську долю
Ми будемо боротись і страждать.
Усіх нас не спіймають,
Усіх не закопають, ..
Колись народ сам буде панувать

Ты не спрашивай больше, зачем она пьёт Амаретто,
и о прошлом не надо, давно все быльём поросло.
Только ночью в тиши вдруг рапидом всплывают сюжеты -
речка-змейка, на пляже дырявая лодка, весло.

Незабудки - вкрапление неба на поле-батисте,
две сосны у дороги и утки на том берегу,
уходящего солнца малины размытые кисти,
счастье призрачное канарейкой, иголкой в стогу.

Синеглазый мальчишка с гитарой потертой у плёса
сердце девственное разтревожил звенящей струной.
Не о том плачет ночью в подушку седая принцесса,
что не в силах вернуть незабудки. Их смыло волной...

Улетела к другим птица синяя в теплые страны,
стихли музыки ноты за далью растраченных лет.
Так болят на плохую погоду душевные раны,
оттого, что с тех пор никогда не встречала рассвет.

Одевалась в варёные джинсы, бесцветные блузы.
Провожала года-поезда, в никуда - корабли.
Оставляя себе на прощанье клубочек иллюзий,
спицы-будни, саднящую боль притяженья земли.

2015р.

Моя плането, в тебе є доволі –
Пісень і квітів, хліба на столі.
Та хтось незримий вліз у наші долі,
Ми перед ним безсильні, як малі.

Небачена, нечувана, затята,
Убивча сила плине по землі.
Ні відкупитись, ні відсповідати –
Їй все одно чи добрі ви, чи злі.

І це страшніше зради того Юди,
Що вчителя свого продав за гріш.
Віднині світ новим та іншим буде,
Як мій оцей болючий крик чи вірш.

Міняється життя, повзуть до трону,
Та по дорозі падають униз
Неправедні і ті, що всі закони
Не спалювали, як у ватрі хмиз.

Однакова усім на світі шана –
Хто сіяв хліб і хто збирав чуже.
Земля віднині – це всесвітня рана,
Де вірус все живе навкруг стриже.
01.04.20

Коли вночі розтулиш очі
І заговориш, як китайський тамагочі,
То буде знак, що годі пити так,
Щоб залишалась Аква Віта
Наполовину у реторті недопита
Алхімік справжній лише той, хто вся
І все завжди доводить до кінця

Нестерпний сморід трансмутацій
За едельвейси ліпший, як уранці
Ти з апарата маєш еліксир
А як не дай боже його здобути
Нам заборонить Папа, у час скрути
Підемо у хрестовий, у похід
В нічний кіоск через підземний перехід

Є вірний спосіб, щоб не спитись, друже
Ввімкнути рок і перейматися не дуже
Про екзистенцію свого буття
Коли ж його вже геть не стане,
Чорти галантно мовлять: «Прошу, пане»
Тоді я теж, на чемності гаразд,
Скажу: «До пекла тільки після вас...»

І буде свято
Життя прекрасне, не сумуй
Безсмертя й злато
То таке, аби не зов’ялий ху...

Я вже був колись… Пам’ятаю
цю осліпленість збожевілля,
на навколішках власних останків
неприховане незусилля,
як літав сорок день без себе,
але мав ще про себе згадку.
Я вже був колись. Бачив небо
на примруженні мо́го світанку…
Я вже є – і мене немає.
Я кричу – і ніхто не чує,
як сьогодні мене приймають
у обійми нового чуда.

19 грудня 1989 р., Київ

Утону я в очах твоїх… Ладно?
Це для мене велике щастя!
Підійду і промовлю, – Здрастуй,
я кохаю тебе! Це складно?

Ні не складно, а дуже важко!
Дуже трудно любити! Віриш?
Упаду як з небес пташка.
Зупинити мене встигнеш?

Як поїду далеко, напишеш?
Хочу разом з тобою довго…
Дуже довго, навік! Розумієш?
Будь зі мною завжди. Добре?

Я відмови боюсь дуже…
Відкажи мені, тільки мовчки.
Ти очима промов «любиш»
і сльоза не зволожить очі!

Якщо ні, мила, то благаю,
не картай мене поглядом гострим,
не підштовхуй у вир, до краю,
не роби свій останній постріл…

Я кохатиму, люба, можна?
Якщо навіть не можна, буду!
Прилечу я завжди на поміч.
Ти, єдина, – з чудес чудо!

Жовтими нарцисами березень прощався,
Брата-квітня зустрічав білими також.
Хоч ще морозець бере невеликий зранку,
Не бояться аніскільки квітоньки його.

Бо стійкі і витривалі, хоч кажуть пихаті,
Лиш себе вони і люблять і нікого більш.
Ними ми милуємось у будні і свята,
Бо приносять світлу втіху зболеній душі.

2020 р.

Відходять дні нестримано, як сльози
Обтяжених реальністю надій, –
А я іду все далі по дорозі
Мені життям присуджених подій.
А я ніяк не можу зрозуміти,
Помалу відживаючи свій вік, –
Чому одним летять під ноги квіти
І хто камінням цілить у мій бік?
Відходять дні і никнуть, наче згадки
В незміряних проваллях пам’ятань, –
А я іще перекидаю кладку
Через життя і смерті гостру грань.
А я іду хворобам на догоду
Та їм на подив – долю не кляну,
Коли щодня долаю перешкоди,
Розкидані ушир і в довжину.
Відходять дні мої безповоротно
І погляд увільняють од видінь
Слідів мілких і клопотів нудотних,
У суміші безвиході й стремлінь.
Відходять дні, але мені навстрічно
Прийдешніх днів рушає череда, –
І я горю, неначе з гноту свічка,
І не хрумчу від болів, як слюда…
30.03.20

Весною тебе любитиму,
У нас буде шалений роман,
Милим тебе називатиму,
Любові буде повен океан.

Я по-новому оживу,
Як той підсніжник весною,
Тільки одного тебе люблю,
І думками я лише з тобою.

Люби красиво,ніжно,
Тільки мене одну,
Люби безмежно, страстно,
Не забувай Весну.

У світі так багато всього,
Але мало щирості,

Особисто шляхи обирає,
Чи у долі питає дорогу
І чужої ідеї жадає,
Чи своєю дає допомогу.

Нерухомо сидить на дивані,
Чи іде у світи невідомі,
Розчиняє себе у нірвані,
І йому мозолі незнайомі.

Оглядає у мрії планети,
Таїну глибини океану,
Віру має у «жовті» газети,
Чи шукає ідею роману.

Наративами діє зе-влади,
Або має свої аргументи,
Не бажає побачити зради,
І ламає старі монументи.

Біле, чорне, тепле і холодне
Доля дозволяє обирати,
І самому течію міняти…
А якщо удача не пригорне,
І жадане буде ілюзорне,
На життя не треба нарікати.
2020