Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами змило.
Голі джунґлі – поліські тропіки.
Пречиста ниво!
Люди, хати,.. – мініАкрополіки.
Могильне диво!

28–30 серпня 1989 р.,
Богдани́ – Київ

Сумніви стриножу,
смутки перелущу...
Ти без мене можеш.
Я без тебе - мушу.

21.08.2019

В люду уривається терпець,
Рвуться з ланцюгів, як пси таланти.
Бо сатирі й гумору капець -
Про паяців зась тепер писати.

Сміх і регіт не злітає з губ -
Заховався в поетичнім лоні.
На гаркавих клоунів - табу!
Гномик-веселун - у забороні!

Бо вони сьогодні - королі!
А народець винесли за дУжки.
Геть з чубів картузики, брилі
І віншуйте владаря-петушку!

Буде нам вистава " Тру-ля-ля!" -
Покотьолом ляжемо від "щастя"...
Нишком з молотка іде земля,
Справедливість - видумка фантастів.

26.08.2019 р.

Поміж обставин, вітрин і книгарень
вперто ведем на забаву м’яча…
Осінь — простецька, та курить сигари,
хвацько вбирає мале горіша.
Потім провадить неспішно і чинно
хай і куценьких, та з мудрим зерням.
Листяний шурхіт — правдиво-причинний
натяк на мірку і втіхи, і дня.
Бігають зрання гурти і вокзали,
перебирають десь віхи старі.
Осінь кепкує — багряні скрижалі.
…Бамкають мирно її дзиґарі.

2019

Пульсують океан і суходіл –
від них нічого в себе не втече,
ховаючись у оболонки тіл,
бо небо по артеріях тече,
на узбережжя гадок і речей
випліскуючись інколи з очей.

І я – не я, і всі ми є не ми:
ми плутаємо погляди й слова,
сплітаючись думками і крильми,
неначе біла піна хвильова
з тим, що погойдує під вітру спів
у морі світла тіні островів.

2019

Старанно в небо дивилась ялина,
Ковдру зірок виплітала хмарина.
В сяєво місяць сповив полонини,
А на смереках блискучі хустини.
Вітри у горах тихенько блукали,
Мрії на вітах дерев колисали.
Лагідний ранок підкрався навшпиньки,
Й замилувався: як хороше ниньки...

Кружляють надії, вкриваючи плечі.
Теплом уповільнюють тугу й страхи.
Обійми жадані, як завжди, доречні:
Колишні розвіють тривоги, жахи,
Зникаючи зграями, наче птахи.

Кружляють надії, народжують мрії!
Пошкоджені крила підвладні часУ.
Піднятись до Всесвіту задуми зріють:
Таємність пізнати його досхочу.
Достатньо отриманих сил – полечу!

Кружляю з надією, в захваті, знову!
Колись приземлюсь: твої плечі знайду.
Повіриш, нарешті, цілющому слову:
Відгонить воно і від тебе біду.
Кружляють надії, шепочуть: знайду!

Чекай! У осінньому зустріч саду:
З берізкою поряд стою у ряду.

26.08.2019
Свидетельство о публикации №119082604449

Спочатку виростуть гриби. Після
підуть дощі. Дай Боже, аби хтось,
дощами тими тішачись, та вимок.

Принаймні, за оказії не раз
тут, в матовім серпанку півпідвалу
кав’ярні, де пітні молодики
казна-чого очікують од юнок,
а чоловічий хор на стертій плівці
похабно розголошує ім’я
тієї, що її уже вовіки
сюди ніхто не верне, – я не раз,
принаймні, користатиму нагоду
в кутку своєму сидьма, без жури
метикувати, чим воно кінчиться.

------------------

Із цицьками на Ви, бо кохання - це штука шалена,
У пошані м'які, виопуклені форми богинь.
Не утішиш як тре, то кусає краса, як мурена,
Душу Яневу рве розлютована нехіттю Інь.

Лихо ти не буди, не розкручуй нещастя самуми,
А берися до справ і Венеру персисту погладь.
А опісля цьом-цьом на папірчику виклади думи
Про любов неземну, незбагненну дівочую стать.

Все що маєш - віддай: гроші, сили, роки і жаготу,
І заначку на смерть, депозити, свій час і талант.
Ніч живи у раю, зранку хутко біжи на роботу,
Щоб світилася жінка, мов лампочка в тисячу ват.

Про коханку забудь і коханця жени якнайдалі,
Ревність, наче вогонь, впень попалить спокійне життя.
Ти ж її - не тривож, фіміамом обкурюй, сандалом,
Мовчки хрест свій неси і за це не очікуй подяк.

Спить під боком жона, не скінчається місяць медовий,
І ніяких "якби" - виростають у роті гриби.
А троянда цвіте, коле руки в мозолях до крові,-
Хочеш мати красу? Дбай про неї, незгоди до гроба терпи.

26.08.2019 р.

Аби мене ніколи не забув,
твоє я серце кутаю у ніжність,
бо день без тебе, то марудна вічність -
стелю у маках золоту габу.

Печаль марнує час у молитвах,
та вулканічна ніч сльози не зронить,
вдихатиме любові феромони -
молозиво  кохання на губах.

Розхлюпає мільярди світлячків
тернистий небозвід на Божі луки,
та не знайде на пристані розлуки
сліди відлуння наших голосів.

Ми тонем один в одному, тримай,
на гребені морськім у вир не впасти б.
І пробуєм на смак життя контрасти -
жага заварює  імбирний чай.

2019р

Не застує едему біднота,
якої і раніше вистачало.
Бурлаці, що не будень, то свята,
а як багато, то і цього мало.

Ще дехто помічає і росу,
і чує соло солов’я у гаї,
і на щоці непрохану сльозу,
ховаючи жалі, не витирає.

Вони не уповають на людей,
щасливі у таємному нещасті,
коли, не піднімаючи очей,
очікують на маслаки собаці.

Є й ті, які ламають вітряки:
блукаючі ідальго у пустелі,
мольфари, відуни-кочівники,
юродиві, паяци, менестрелі...

Попереду – невидима імла,
позаду – три дороги од села
у райські кущі та у буєраки...
у небеса... або на манівці,
у люди, а у самому кінці
усі – як не герої, то бурлаки.

08/19

Із Сергія Єсеніна (1895-1925)

Знов тут б’ються, пиячать і плачуть
під частушку докучну якусь.
Проклинають невдачливу вдачу,
проминувшу спогадують Русь.

Тут у кожного - втрати та хиби.
Зелень травня! Та червня блакить!
Чи не з того - мертвотою ніби
над цією гульбою чадить.

У очах - навіженість юроди,
у речах - бунтівне сум’яття...
Їм до болю самих себе шкода,
що знічев’я згубили життя.

Ні! Не впустять забави своєї, -
їм безглуздості дано сповна.
Ех, Расеє моя... Расєя...
Азіатська - як є - сторона!

(2019)

Знов печаль, але така пресвітла
До душі моєї припливла.
Наче сиво-білі хмарні мітли
Вичистили небо для тепла,

Що на землю сходило і мліти
В ньому починало все живе –
Зорі й трави пестощами літа
Тішилися й з ними – світ увесь!

Ніби з охололої плавильні
Подих увостаннє обігрів.
Ласки ті – прощальні, ностальгійні…
Скоро осінь стане на порі.

25 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С...
Не шукай у дальнім світі
Від осінніх днів рятунку, -
Я тобі продовжу літо
Шквалом теплих поцілунків.
А коли, немов дитину,
Стану пестити старанно,
То дух осені відлине
Чи розчиниться в коханні...
17.08.19

В ряди вдивляюсь поріділі,
І смуток серце обійма:
У когось - наостанку сили,
А в когось - їх уже нема...
А десь далеко лиш маячать
Хто марафон здолать не зміг:
Розрахував його інакше,
Лиш півдистанції пробіг...
«Не озирайся!- голос сина ,-
На крок повільний перейди!»
...Біжу, вдивляюсь в його спину,
І озираюся вряди-годи.

ОбійдемОся без імпрези,
Бо ми не нація - раби.
"Свати" вернулися для бевзів
У ряд видовищ і хлібів.

Колега мій - ото талантик!
Відомий ас хвалебних од.
А от у мене, певно, вади -
Людва - у нори, я - на фронт.

Хахлів настромлюю на стилос,
Нехай пищать (і це не жарт).
З Росією війна скінчилась,
Хрещатик зріє гей-парад.

Чи здатен обманути карму,
Змінити курс бодай на румб?
Бо дід труну стругав Абраму,
А неня Сарі мила пуп.

Паяц - на трон, а я на варту -
Таке не марилось і в снах...
Якщо людина йде у владу,
То це падлюка - так і знай.

25 08.2019р.

І мені би – у гаряче небо,
де ночує сонце нічиє,
не моє, але у мене є
і у тебе – дозою плацебо,
що лікує душі навзаєм.

Не буває зайвою увага,
поки є надія і мета:
у чеканні довшають літа,
у польоті – вища рівновага,
у любові – інша висота.

Ще руками дістаємо зорі.
Поки у своєму літаку
оминемо Африку жарку,
душі хай купаються у морі,
а тіла – у золоті піску.

Летимо і досі – невагомі,
одинокі у одному домі...

Осінь павутиною снує
літо, не обтяжене виною...

Падає за обрії прибою
не почуте алібі моє.

08/19

Гарна, витончена врода
навіть недругів бентежить!
Ось тому вони і стежать:
Як зростали її коси,
Омивали вранці роси.
Не зважала на погоду.

Постать нездоланна жінки,
Тільки виснажені руки:
Бо від втрат зазнала муки.
Аж занадто працьовита,
Люблячі у неї діти.
Спалахнуть в очах іскринки!

Незалежності сторінку
Пам’ятає Україна!
Рани болісні й руїни
прагне швидше подолати!
А корупцію за грати!
Правильну знайти стежинку:

Крокувати нею гідно,
Захищати землю рідну!

24.08.2019
Свидетельство о публикации №119082504409

Не засмучуй мене, друже мій,
корити не берись.
Не спіши знову ти, друже мій,
це вже було колись…
Не сховати похмуре чоло,
як ідеш до мети.
Щастя море і серця тепло,
доброта – це все ти…

Мій милий Валентин,
кумедний Валентин,
сниться обличчя твоє…
Сміх твій, як серпантин,
ти кращий із мужчин,
серце украв ти моє.

Профіль – мов античний грек,
в тебе жартів – повний глек!
А чи звіт віддаєш ти собі?
Та сумливо все ж мені,
ти – сонце у вікні,
мій любий Валентине…
Свято ти, Валентине!

До хомута приєднано голоблі,
Ще років сто виплачувати борг.
У торбі раку вишептавсь про долю,
Свистали вчора на горі удвох.

А бас у мене - чарівне бельканто -
Заздрівників усіх переказив.
Пісні мої та вірші-потерчата
Розбіглися. Зостались гарбузи.

Сховав у клуні якнайдалі крила,
Вологі від роси країни Оз.
Харизма скисла, гонор вкрився пилом
І допікає остеохондроз.

Держак лопати із осики в моді -
Годиться для віршарських п'ястуків.
Копаю тиждень бульбу на городі,
Зсипає муза бульбу у мішки.

25.08.2029 р.

Г. С...
Запах трав і барви квітів,
І пташині голоси
Надають струмінню літа
Неймовірної краси.
Шум пробуджених світанків,
Тиша сонних вечорів, -
Такт у такт безперестанку,
Наче двох єдиний спів.
Світлі дні і теплі ночі,
І кохання без країв, -
І твої щасливі очі,
Що задивлені в мої...
16.08.19

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати,
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо, в кожну мить,
Тому й душа його тремтить,
І що не раз допомогає,
Терпіння, сили добавляє,
Те , що сім'я завжди чекає,
І Боженьку про це благає…2009
На фото - мій малюнок.

Клята клізма катаклізму
Позбавляє оптимізму,
Артналіт метеоризму
Розриває на шматки.

Джерело метеоризму –
Підлий збудник ботулізму,
Пороздовбував харизму,
Попсував усі зв'язки .

Чорна смуга песимізму,
Наче привид комунізму,
Будить вживані русизми –
Трирівневі матюки.

Пострах націоналізму –
Виправдання конформізму,
Коливання пацифізму
На межі ідіотизму,
Сподівання деспотизму
І залізної руки.

А чи уміємо ми істину шукати,
Коли свої озвучуємо аргументи,
І опонентів варіанти оминати,
Не помічаючи, що цінні є моменти?
У силі голосу, до хрипоти волати,
Але нової не чути пропозиції,
Як не погодилися, силою ламати,
Аби вигідні утримати позиції.
А чи не ефемерна істина у криці?..
Її розвіює, як ранішні тумани.
Чи буде чистою, прозорою криниця,
Яку уперто захищали, як барáни?
Свою нав’язуючи абсолютну правду,
Не віримо у те, що можна помилитись,
Коли слова перетворили у кувалду,
В руїні істини є ризик опинитись.
2019

Муж писав про любов шалену,
від повторів товстіли файли.
Змалювавши силу-силенну
поз, осель, піднявсь аж на яйлу.

А насправді - зваривши гречки,
з'ївши кусень сальця рудого,
мацав лиш зашкарублі течки,
м'яв боки голубого дога.

Пес кусав за брудну штанину,
тяг поета за ближні дачі.
А дружина шептала: ..."гину";
стріла зрештою бомжа-мачо.

У поетиці - ні бельмеса.
Та в саду - цілком зрозуміло -
вдовольняв її неотеса,
а законний мережив біло.

24 серпня 2019

І.
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі —
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене — літературна осінь
і будинки із пенопласту —
сто покоїв — домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпасту.

IІ.
я прокидаюся кожного разу коли читаю(ть) вірші
щоб умерти від сорому чи тиші
не можу писати не писати не можу
але ви — не пишіть! —
залиште по собі спокій дітей із онуками
запилені серванти з неоМадоннами
захаращені комоди забиті поламаними телефонами
шнурами зарядних пристроїв батарейками й візитками
непотрібних людей
світ переповнений пластиком та ідеями
тому він гине від пластику ідей

ІІІ.
Еразм Роттердамський точно мав виразку
й не мав оргазмів
бо мислення — процес руйнівний з якого не глянь боку —
сумніви напір архетипів стереотипні штампи
паузи внутрішнього діалогу
роздуми — похвала Глупоті найвища
ці вправи не допомогли навіть Богу
прямий доказ — усі відомі епохи
події історії містифікації тліну
в яких свище вітер розчарувань
тому —
не роздумуйте
ні про погане ні про хороше —
лише гроші й соціальна стабільність
сексі гроші —
погляд в чужі спини слина жаги
й можливо ви не уникнете пострілу в спину
але позбавитесь смерті від нудьги...

ІV.
їх у мене дві — морська царівна та упирівна
серцево- судинна й душевна ла‘ди
страшна одноока смішна хромонога
перша голубить чорта друга боїться Бога
та часто змінюють на цій вахті одна одну
ілюструючи дуальність світу й хиби пози
бо позери незмінно тонуть упавши в гівно
ніби у хвилі лебединого озера
під звуки гімнів чи романтичної балади

їх у мене дві — від натовпів бандерлогів
ховаються — перша в глибинах друга у тіні
довічні мої обидві — це вирок дару
птах розіп‘ятий на небі — доля пташина
там його самість пустки його — вершина
двоє у мене їх — віра й розум —
ще необтяті пишні —
розгорнувши — лину до птаства
розкинувши ніби руки —
спускаюся годувати змілілу паству

дві їх у мене — перша боїться чорта друга голубить Бога
два їх у мене — не дають упасти

(с) Тата Рівна, 2019

Сльозою на твоїх очах
Я завітав в видінь обійми...
Душею на семи вітрах
Зустріну вечорові схили

Любов*ю у ручай струмках
Розквітнуть трави медоноси
Я поряд , солов*я піснях
Лунатиму в душі душею

Плекаю чисте почуття
Чекаю на таку нагоду
Щоб ти в мені була жива
Єдиною - небес журбою


Сльозою на твоїх очах
Я розгорнусь в твоїх обіймах
У долі - на семи вітрах
Душа моя тобі покірна.

Така здавалося проста -
В сімействі виникла проблема
Сховала баба бутль вина -
Ось де ? Вона не пам*ятала

Слідкує дід із - за угла -
Кліпає оком ,так жалкує
Куди так притулить могла ? -
Хоч аромат той добре чує

Так хвилювання він вдає -
Що баба вже склерозу вірить
А сам усе в город снує -
Щось на одинці метикує

баба момент цей встерегла -
Давай у голос говорити
Мабуть прорахувалась я -
Сама за ним спостерігала

Дід в гарбузинні сам присів -
Понишпорив навколо себе
Тільки винця як націдив -
Над головою стало темно

Ой ! А я тут по укропчик -
Борщик потрібно засмачити
Та бачу маєш вже окоп -
От буде де заночувати

Була розмова довга та -
Точніше ніч в Армагедоні
Летіла сказом лють - гроза -
Реагували бігом коні

Гірким те стало і вино -
Дідова хитрість заікала
Чудить по звичці казна - що -
Вся у полоні його вада.

Г. С...
Коли, всміхаючись привітно,
Ти віддаєш себе мені, -
Я, наче сад весняний, квітну,
На подив друзям і рідні.
І вже ніяк не приховаю,
Найзаповітніше моє,
Те почуття одне безкрає,
Що сил і віку додає.
Тож прагну втілити у слові
Яскравий блиск і звук дзвінкий
Цієї дивної любові
На всі серця, на всі віки...
15.08.19

Рідний дім - ти, Україно,
Хто живе, хто народився,
І з тобою поріднився,
То вже мабуть, на роки,
З тобою зв'язані стежки.
Як мріють всі про процвітання,
Про силу, міць – без коливання,
Про те, що будеш, як колись,
Своєю велич'ю гордитись.
Потрібні всіх порозуміння,
Для кого рідна Україна ,
Бо вона, мабудь як дитя,
Яке, від кожного чека,
Поваги, ласки, допомоги,
Щоб не залишилось тривоги… 2009
На фото – мій малюнок.

Із Анни Ахматової (1889-1966)

В Кремлі не йде життя – Петро це певно знав,
там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
і самозванців чвань, і брак народних прав.

(2015)

Мій любий, Ви, певно, забули, що я вже чужа й вже ніколи до Вас не прийду.
Відтоді, як це зрозуміла, ніколи Ваш дім не здавався таким ще великим...
Та третя зозуля з моєї старої верби знов мені накувала біду.
Була вона дуже самотня, німа, її голос тремтів і зривався до крику.

А Ви все мовчали. Й охрипла від крику вже й друга зозуля моя на вербі.
І перша навіки замовкла, знесилена цоканням стомлених ходиків кволих.
Я Вам залишаю на згадку ім'я своє на підвіконні і осінь. Собі ж -
Дощі у волоссі й обіцянку не озиратись та не повертатись ніколи.

В зелені з`єднані золото й просинь.
Серпень! Цей місяць хворіє на осінь.
Осінь стрілою крізь серпень летить:
плаче - болить.

Вмите росою, туманом повите,
прийде замріяне бабине літо.
Осінь струною у небі дзвенить:
плаче - болить.

Ось і дощі! Горобиної ночі
як і закрию я стомлені очі,
спати не буду, бо серце не спить:
плаче - болить.

Знаю: однині й навіки зі мною
осінь - стрілою, струною, сльозою.
Світу не бачу! Забути на мить!
Плачу. Болить.

2000

Накотяться хвилі душевні з таємних глибин
І м’яко затихнуть, впадаючи в лагідну сутінь.
Народжена ніжність, фарбована в аквамарин,
Плете візерунки на чорній кримпленовій сукні.

Зариюсь щокою у гриву розпущених кіс…
Вдихну аромати п’янкої знемоги парфума.
Незримо відпустить страховки таємної трос.
Ми разом. Удвох. Ми кохаємо. От і вся дума.

Чарує японське в розкосих і темних очах
І усмішка в рисах тонких пустотливо блукає…
В пітьмі накриваю своїм поцілунком уста,
Продовжити муку солодку ще трохи бажаю…

Я весь розчиняюсь в тобі. В насолоді тону.
Уміло веду у чутливому танці прелюдій.
Із місячним променем лину у казку ясну,
І стукає серце, мов залпи гарматні, у грудях.

Рука ніжно гладить плече і по спині веде,
А ти пригортаєшся міцно і стогнеш в обіймах.
Було це давно. Та мені все на згадку іде
Парфум «Може бути» і застібка сукні надійна…

2019

Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.

Вже ранкова сонячна заграва
Світ до себе ніжно пригортає.
Доторкнусь до неї шанобливо:
Світло наші душі сповиває...

Сніп рожевий зорей світоясних,
Хай угледить ясночолий ранок -
Сяєво думок, надій прекрасних
Золотитиме оселі ґанок.

Я іду, обтяжений роками,
Втомлено радіючи життю, –
І щораз дивуюся без тями
Кожному новому відкриттю.
Скільки їх, неждано й безупинно,
Видимими робиться мені
В час оцей, коли роки повинні
Погасити тліючі вогні
Нещодавніх сподівань і прагнень
Новизни і добрості подій, –
Та нове приваблює і тягне,
І лише прискорює хід мій.
14.08.19

Коли кордони розривали Україну,
єдиний розділяючи народ,
з громади за́вжди піднімалася людина
і рятувала від лихих негод.

За нею йшли вперед, їй вірили, бо знали,
що Україна в нас – на всіх одна,
що той, якого люди більшістю обрали,
встановить мир, і відійде війна!

Чи то у княжий час, за ге́тьманства чи панства,
чи то в роки імперій, орд чи рад –
з народу за́вжди справжній лицар піднімався,
щоб повернути незалежний лад.

Нерідко гинули в борні святі герої,
та нашу пам’ять не розбити вщент!
І на фундаменті історії старої
постав наш Український Президент!
_______________________________
Приспів:

Президент України –
наша гідність і слава!
Перше слово країни
і обличчя держави.

Хай лунатиме за́вжди
вільний голос людини!
Є апостолом правди –
Президент України!
_______________________________

Не раз останньою надію обирали,
коли планета гинула в диму.
Все ж, незалежність ми без воєн відстояли,
свободу всю довіривши йому.

Нас до майбутніх ер ведуть далекі гони
по українських вистиглих житах.
Йому вручив Господь ключі для охорони –
тризубий герб і синьо-жовтий стяг!

Бо доля нації робити і творити
історію сьогодні й повсякчас,
а Президент хай вознесе молитви
за нашу Україну і за нас!
_______________________________
Приспів.

12 вересня 1999 р., Богдани́

Коли не шукаєш - не знайдеш тоді.
Ніхто не озветься на біль і поразку.
В чужім пересерді, в байдужій юрбі
у саван закутати долю не важко.

Без скиглення, смутку пустих нарікань,
усіх не вини ти в своїх долепадах.
Зри в корінь падіння, розверзлася твань
у власних руках твоїх сонця лампада.

Ти справжня основа усіх своїх бід
і не виправдовуй себе перед небом.
Упав, то вставай йди крізь полум'я, лід,
жахи поборов - все залежить від тебе.

Натер мозолі, чи жага дістає -
шукай джерела, святість, мудрість у слові.
Роздай щедро Данкове серце своє
добру, милосердю, нідії, любові.

Не стій на краю, в пеклі світла нема,
униз не дивися тримайся за погляд.
Відкрий очі світу - прийшов недарма,
життя діаманти знаходяться поряд.

Ти здатен здолати усе, навіть - смерть!
Підняти вершину зусиллями волі.
Та смертній людині не скориться твердь.
Ій Богом не стати, ніколи, ніколи!
2019р

Відчинивши місячне віконце
і тумани випивши до дна,
відкусила ніч окраєць сонця.
Народилась зірочка одна,
а за нею інші покотились –
запалили весь Чумацький Шлях,
а поодинокі засвітились,
як волошки в росяних полях.
Відлетіла пісня солов’їна,
розлилась між небом і селом.
Спи, моя пташина Україно,
я до тебе пригорнусь чолом…

15 березня 1988 р., Київ

Ластівка впала з неба
Десь за оті кущі...
Не знаю, чи жити треба
Отак навпростець, мерщій.
Вітер волоссям хапати,
Спраглі шукати вуста,
А по ночах рахувати
Рудих слоненят до ста.
Не знаю, чи правильно?..мрію
Ховаю в своїх зіницях:
Від чого і хто радіє
Кому і яка різниця?
Долоня в долоні тепла,
Сонце цілує в носи...
Щастя своє кришталеве
Не відпускай, неси.
Там, у кутку, під ковдрою,
Дрімає ведмедик Тедді.
І снить се: ласують медом
Друзі його ведмеді.
До грудня він так побачить
Чимало чудових снів,
Допоки його не збудить
Веселий різдвяний спів.
Та літа ще так багато,
Як яблук в сільських садах,
І буде воно достигати
Ластовинням на наших носах!

Тане морена...
Музика дивна.
Ти, мов струна.
Я неземна, я навіжена
Дивна, скажена.
Твоя. Одна.

Ти зовсім близько.
Я відчуваю
Вірші до тебе, музику, сни...
Я відчуваю сонце в кишенях
А що відчуваєш
Ти?

Гаряче, гаряче...
Літо палає
А на душі непідкорене небо!
Лине голубка... ластівка вільна...
Пристрасна чайка...
Лину до тебе!

Не прокидайся, не зупиняйся...
Сон чи не сон не зважай.
Це не мине, я не вірю. Ніколи.
Синій метелик...
Трави довкола.
Райдуга і водограй...

22.08.19

В думах сиджу на високій скалі.
Чому так важко на серці мені?
Як розрадить, де радість знайти?
Щось мені каже:- Скоріше злети!

“Вітер легенький мене підхопи”!
Серце завмерло, злякавсь висоти.
Лину у простір, ніби я птах.
Божу молитву тримав я в руках.

Молюся, признав каяття.
Просив у Бога продовжить життя.
Щоб мене скоріш приземлив:
Боже, прости мене, що я згрішив.

Та вітер мене до хмар підняв,
А я усе дужче руками махав.
Майнули внизу поля й ліси,
Такої в житті я не бачив краси.

Цього не бачив як пішки ходив?
Хто моє серце байдужим зробив?
Це ж Україна! Це радість моя!
В небі шугають вітер і я.

Аж он я бачу чорніє байрак.
Там у байраках, там щось не так.
Ніби веселка в росі виграє,
Там ніби сонце, що вранці встає.

Злинув до низу як ворон, як грак.
На межі опустивсь, де поле й байрак.
Схили байраку терном зросли,
В терні дівчина земної краси.

Хто ти, дівчино, де хата твоя?
Як ти попала у терни сама?
Квітковий віночок добре зів'яв,
А смужки барвисті вітер зірвав.

Ти така гарна, така красна.
Чому у тернах застряла коса?
Чому ти не в полі там, де квітки,
А в кущах, там колючки?

Мати моя - ненька Вкраїна.
Доля я ваша, з обличчя – людини.
Не можу зустріти героїв - братів,
Що мене боронили сотні віків.

Тепер зосталась, немов сирота,
Людям на очі зійшла сліпота.
Знати не хочуть, що вони в біді,
Мені залишили терни одні.

Люди забули своїх богів,
Добре шанують своїх ворогів.
Клич мій не чують, не бачать мене .
Бачать в собі вони тільки себе.

Моя домівка - квітучі лани,
Шумні діброви, широкі степи.
Сивий Дніпр, річки і пруди,
Гаї калинові, вишневі сади.

Там де плугар з піснею йде,
Воїн дитину за руку веде.
Там, де в домівках щаслива сім'я.
Я ваша доля, і там житиму я.

Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

- Привіт!
- Привіт...

...Живи спокійно.
Я вже далеко.

20.08.2019

Де двоє там рада, де третя, там зрада.
Знайшлося б корито, а свині знайдуться.
Вродилася квітка - душиця, відрада,
та гичкою, рястом до сонечка пнуся.
----------------------------------------
Знов у самітню тишу кутаю гріхи,
ще небеса втрачати не готова.
Думки ядушливі, настирні реп'яхи -
не відчепитися від них. Полова!

Ні Богу свічечка, ні чорту кочерга,
десь поміж двох вогнів посередині.
Холодним протягом по килиму нудьга
цілує п'ятки ніг душі віднині.

Чому чужу біду руками розведу -
свою не прикладу і до стигматів?
Життя, мабуть, ще не навчило у саду
на ті ж граблі щораз не наступати.

Ходила потай до криниці без відра,
та в решеті водиці не наносиш.
Солодкий плід не вродить яблуня стара,
хоч, як її не напували б роси.

Та я рубаю гілку на якій сиджу.
За солод ночі, дні гіркі надходять.
Зима скінчилася, рушаю за межу,
де світ новий ясним барвінком сходить.
2019р

Із Ігоря Сєверяніна (1887-1941)

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно
пригнічуванням геніїв своїх -
воно такого уряду і гідне,
й повік йому спокутувати гріх!

(2019)

Єгорові Кабаненку, моєм удідусеві

Ця посмішка сільського дідуся
І пишновуса, і весела й щира.
З-під картуза душа відкрита вся
І сині очі, що сама довіра.

Сидить в метро, зіпершись на ціпок,
Міцна статура, вузлуваті пучки.
У кошику старенький рушничок
Ховає подарунки для онучки.

Бабусині тепленькі пиріжки,
І молочко, і яйця, трохи сиру.
У пляшці свіжозібрані вершки
Везе маленькій у міську квартиру.

Дідусь сидить, за ним же цілий світ
Голодомору, воєн, перемоги.
Та сила є у вісімдесят літ,
Хоч пів-Європи проходили ноги.

У кітелі старому, що з плеча
Чужого, бо йому затісно трішки.
Штани в лампасах — бідності печать
На дідусеві, що неначе з книжки

Зійшов сюди, а болі і жалі
Зостались там, в далекому минулім.
А на обличчі, наче на землі,
Прооране роками не заснуло.

У посмішці відбилася душа —
Води краплина, мовби із джерельця.
І так привітно пити із ковша
Душі святої, золотого серця.

Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.

Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш по́тім: "Це я, чи не я?"
і народишся вдруге за спомином.

2 серпня 2001 р., Богдани́

Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…
І закипає океан.

Немов нога ступає голая
У смерч роздмуханих вугіль.
Й спалахує раптово полум`я
В очах в обох – жагучий хміль

Відлунює солодким стогоном…
І світ немов навколо щез.
Зіниці голубіють вогником,
Ним прискають аж до небес!

21 серпня 7527р. (Від Трипілля) (2019)

Осінній перший дощ... І наче
Нема ні смутку, ні війни...
І бідна мати не заплаче
Над тим, хто землю боронив,

Хто не повернеться ніколи,
Неначе сонячне тепло...
Немов одквітла матіола,
Цей споконвічний епілог,

Прописаний каламом долі,
Квітчає небо пелюстка-
ми... Перший дощ, осінньо-кволий,
Сльозою матері стіка...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119082108904

Шукаю мотивацію у морі суєти,
Енергію на дріб'язкове витрачаю,
Але удачею сіяє небо не мені,
У землю дивлюся, її не помічаю.

Втішаюся синицею малою у руках,
Мету досягнуто і маю почивати,
Але у небі високо літає синій птах,
А я добуте не бажаю утрачати.

Коли угору очі від земного відірву,
Погляну на зорю обвиту таїною,
І у політ за птахом свою мрію відпущу,
То подолаю мури зведені журою.

Лишаючи позаду марноту і суєту,
Я відкриваю обрії нові у долі.
І як у дії подолаю першу висоту,
Отримаю у подарунок крила волі.
2019