...А провожали по утру.
Встречали, правда, как-то странно:
Глаза в глаза, и точка ru -
И звук сродни фортепиано…

Слова какие-то… - Не сметь!
Подумать только, испугали?!..
Я трижды за день видел смерть
Задолго фразы чей то: - Валим!

Правда знає, що має право бути почутою,
Непомітно покине катакомби душі...
Вона, мов птах, не судилось їм бути прикутими,
Полетить , хоч як в собі не души.

Полетить і не страшні тортури,
В ній бо істина, а вона свята,
Як художник, що пише з натури -
Донести людям - така їх кінцева мета.
2016

В сповиточку, люлі доню,
люлі немовлятко.
До матусі очка сонні,
туляться курчатком.

Тиша бродить попід тином,
матінка тихенько
заколисує дитину...
Ой, моя рідненька.

А роки біжать рікою,
стеляться барвінком -
до криниці за водою
ходить сива жінка.

Щебетала соловейком,
сонечком ясніла.
Як було давно це, ненько?
Голубонька біла

сіла на перила долі,
дивиться у вічі.
Запалило горе в домі
поминальні свічі.

Смерть на серці склала руки,
хмара небокраєм.
Діти, правнуки, онуки
матір проводжають.

Горобина гірко плаче
світу не вбачає,
а життя таке терпляче
квітне молочаєм.

Промовляє колискові,
котиться клубочком
і плекає у любові
донечок й синочків!

27.02.2020р.










 
 

Зрілі стосунки , які напрочуд
зіткані пружністю сильної нитки.
Крила зміцніли, рішуче несуть!
Цінні, довершені мудрістю, злитки.

Сталося так, заблукали вони:
довго, стежками тернистими в полі.
Вже одружились їх доньки й сини.
Тільки для них не знаходилось долі.

Мрії зростали, будили вогонь.
Якось зустрілися двоє знайомих.
Школу згадали, торкнулись долонь.
Біле волосся у нього на скронях.

Відгук турботи світився в очах.
Щирий запал в голосистій розмові.
Мужність відчутна в широких плечах
та небайдужість у кожному слові.

Інколи Небо дарує блакить.
Вже забагато років промайнуло.
Надана Богом для зустрічі мить,
долі з’єднавши, любов’ю зігріла.

26.02.2020

Вештався люд, і серед його слідів
я на нюх переслідував дві валянкові плямки.
Ти стояла біля розкладу електропоїздів
і хотіла їхати у північному напрямку.

Я присів коло ніг твоїх, потім ліг,
нагло лестячись з ними хвостом і гривою.
Ти не зразу побачила, як мокрий сніг
межував на щоці зі сльозою грайливою.

Ти не вміла зустріти рукою мене,
ти боялася зустріти мене рукою.
Ти давала мені ковбаси – я не…
я не міг її їсти зимою такою.

Не дивуйся, чому я до тебе прилип,
я ще довго за потягом бігтиму в північ.
Твої очі у шибці і зляканий хлип
такі ж самі, як мій поневолений відчай.

12 травня 1994 р., Київ

Варто писати про різні дурниці й дріб‘язок,
Адже усе складається саме з них.
Патосні тексти давно на шматки порізані,
Ті, що не спалені - кинуті у смітник.

Ось подивись: Гора, під горою - крокуси.
Що важливіше - крокуси чи гора?
Це є питання ракурсу, або фокусу -
Як на екрані айфона жовтий квадрат.

Березень, квітень, і розпустилися котики,
Сонце на крок наблизилось до Землі.
Котики чи орбіти - питання оптики,
Тобто питання поділок на шкалі.

Я поважаю і атоми, і молекули,
Кожну і кожний славитиму віршėм,
Що і роблю, але втім, відчуваю деколи -
Так дописатися можна і до мишей.

Слово було на початку - так говорили ми,
Вірячи в мантру про «щось там усе-таки є».
Я би хотів літати й махати крилами,
Але земна гравітація не дає.

Де та границя між величчю і дрібницею,
Як там: «У краплі роси - всі вóди морські»?
Ось у своїй долоні затиснув синицю я.
Упс... У долоні тріщать пташині кістки.

Дехто собі напряму розмовляє з космосом,
З кимось говорять метелики і кущі,
Як це впливає на вірш? Та ніяк, о господи -
Я, взагалі-то, зовсім не про вірші.

Зринає пісня птахом легкокрилим
Все вгору й вгору і летить, летить
Понад землею й набирає сили,
Прагне, щоби її почули всі.

Легесенько торкає струни серця
Й вони вже в унісон з нею співають.
Стає так добре і привітно й легко -
Живе вкраїнська пісня - не вмирає.

2020 р.

Кажуть люди, я - слова художник,
Можу з титлів зварити борщ.
Та писать про кацапів не можна,
Про братів у ярмулках такОж.

Люд розумний, не хоче халепи,
Оминає всі гострі кути.
Я ж за бороду торсаю небо
І заочно колег осудив,

Що не взяли сокиру у руки
Та гуртом не побігли на фронт.
Варять з маслом картоплю до курки
Та із дичок і сливок компот.

Я ж в окопах - з минулого квітня,
Сплю погано, від вибухів стрес.
А весною повіяло з півдня,
Усміхається сонце з небес.

Дійсність сіра, чужа, без пастелі,
Лютий лютттю гартує мечі.
А на мушці усівся метелик,
У прицілі - пташині ключі.

25.02.2020 р.

Там, де місяць, угорі,
Хатка ясної зорі.
У зорі великий двір.
У дворі казковий звір.
Має звір той безліч лап
І співає: «Крап-крап-крап…»
До дерев іде у ліс:
«Я водички вам приніс.»
Йде у поле до трави:
«Травко, крапельки лови!»
Звір несе води ковток
Для грибочків і квіток,
Зі своїх вологих жмень
Поливає навіть пень…
І танцює безліч лап
по калюжах «чап - чалап».
«Крап-крап-крап!» - лунає сміх,
Звір іде на наш поріг,
У віконце суне ніс:
«Я вам райдугу приніс!
Поки все довкола мив,
Я втомився і змалів.
Повертаюсь до зорі,
Що чекає угорі.»
У зорі великий двір.
У дворі казковий звір.
Він лежить собі один
На перині із хмарин.
А під музику вітрів
Із віконця лине спів:
«Тихо, дощику, бай-бай,
Не літай за небокрай.
Краплі вкрили все навкруг,
Але ти, мій друже, вщух.
Між небесних володінь
На хмаринці відпочинь.
Люлі-люлі, баю-бай,
Вітре, хмарку покачай.
Із калинових суцвіть
Прийде сон сюди за мить.
Люлі-люлі, баю-бай
Спи, маленький, засинай.»

То в часи далекі усе відбулося.
Жила дівчинонька золоте волосся,
Жила молоденька у селі одному,
Віддала серденько хлопцю молодому.
Як вони кохали – все село гляділо,
Заздрили недобрі, а добрі раділи.
Не могли і хвильку без другого жити
Їм би усе разом обнявшись сидіти.
Наче обпилися любовного зілля.
І вже люди бачать – справа до весілля.
Та не так збулося, як вони хотіли,
Бо із степу якось орда налетіла.
У похід зібрались всі, хто зброю має.
Той готує шаблю, той коня сідлає.
Хлопець шаблю гострить
та коня виводить,
А його дівчина навкруг нього ходить.
Ходить, поглядає, сльози утирає,
Але не спиняє і не відмовляє .
Плаче, обіймає молодця дівчина,
Але ж рятувати треба батьківщину.
Виїхали хлопці, пісню заспівали,
Всім селом їх довго шляхом проводжали.
Біля козаченька йшла дівчина довго
Гладила рукою коня вороного.
Вже і стихла пісня, а вона стояла,
Сльози утирала і хустину м’яла.
Та молила Бога, голос тихий чувся,
Аби її милий назад повернувся.
Йшла орда татарська у великій силі
По степу усьому козацькі могили.
Не вернулись хлопці до села додому
Полягли у битві у степу глухому.
Нікому було їм очі закривати,
Нікому їх тіло було поховати.
Чорна звістка степом до села примчала.
Як дівчина бідна плакала-ридала.
Билася бідненька наче чайка в небі,
По краплині душу виливала з себе.
- Де то мій миленький?
Де його могила?
Я б його востаннє бачити хотіла!
Посивіло з горя золоте волосся
Наче було сірим попелом взялося .
Вийшла вона в поле, та все вітер просить
Хай він на могилу до милого зносить.
А де та могила і вітер не знає,
Хоч по всьому світу, начебто, літає,
А дівчина плаче, сльози землю росять
І уже у Бога допомоги просить.
Зглянувся Господь був на нещасну долю
Зробив з неї квітку у чистому полі,
Золоту кульбабу, що яскраво квітне,
Яку буйний вітер розносить по світу,
Відцвіте кульбабка, сивиною вкриє
А тут якраз вітер сильніше повіє
І волосся сиве підхопить легенько
Та й несе по світу, несе далеченько.
Може десь побачить милого могилу
Проросте над нею її нове тіло,
Коренем до серця до його проб’ється
І до сонця квітка ніжно усміхнеться.
Пролітають днини і роки проходять
Та ніяк дівчина хлопця не знаходить.
По степу усьому жовто квітнуть квіти,
Але я не знаю: плакати - радіти?

У натовпі, оточений юрбою,
Аби ніхто тебе не розкусив,
Ти заховався сам перед собою –
І навіть дуже правильно вчинив.

Коли ти в світі сам себе не бачиш,
Захований від друзів й ворогів –
Ніхто вже за тобою не заплаче,
Ніхто не віднайде твоїх слідів.

Іди собі на всі чотири боки,
Ніколи не з’являйся у юрбі,
Всі матимуть без тебе чистий спокій,
Погоня не загрожує тобі.

Тільки змії залишають шкіру,
Щоб душа старіла і росла.
Ми, на жаль, зі зміями не схожі,
Змінюємо душі, не тіла.
Пам'ять, ти величною рукою
Знову поведеш моє життя.
Згадую, хто жив у цьому тілі,
Що пішли у ніч без вороття.
Ось найперший: тонкий і негарний,
Покохав ти сутінки гаїв,
Словом чаклував собі на диво,
Зупиняти дощ завжди умів.
Дерева, а ще рудий собака -
Ось кого ти в друзі собі взяв,
Пам'ять, пам'ять, ти не знайдеш знака,
Не повірити вже, що він - це я.
Ось і другий ... Закохавсь у вітер,
Вільний полюбив його політ.
Подружився він з життям назавжди,
Килимом стелився вдячний світ
Він хотів би, знаю, бути Богом.
Він ним був, бо він завжди - поет.
Ось він йде. І знову щось змінилось.
Ось новий приходить силует.
Полюбив я обранця свободи,
Що поплив далеко за моря.
Він закоханий у спів веселий вітру.
Легко вів свого він корабля,
В вись тягнулися його намети,
Мули були жваві і міцні,
Як вином, впивався він повітрям
І солодкі були його сни.
Пам'ять, ти вже слабша рік від року,
І його все важче впізнаю:
Він свободу проміняв на битву.
Веселив мятежний блиск вогню,
Знав він муки голоду і спраги,
Знав тривожний сон і шлях важкий.
Хоч і не поранений, на груди
Двічі ліг Георгій Золотий.
Я повстав - похмурий, впертий зодчий
Храму, що підійметься в імлі.
Заздрю славі величі Господній
І на небесах, і на землі.
Серце буде в полум`ї палати
Аж до того дня, коли зійдуть
Стіни Нового Єрусалиму
У країні, де живу. Ось тут
І повіє вперше вітер дивний –
І засяє світло в небесах -
Садом дивним і незрозумілим
розцвіте тоді Чумацький Шлях.
І попереду постане невідомий,
Але все ж впізнать дано мені,
Бо побачу: лев за ним йде слідом
і орел летить у вишині.
Крикну ... А хіба хто допоможе,
Щоб моя душа завжди жила?
Тільки змії залишають шкіру,
Змінюємо душі, не тіла.


• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.

Ніхто не зможе стати тобою,
Але й не треба, бо ти десь є...
Ти в морі, повітрі, ти в кожному слові,
І все, що в мені - усе твоє.

Я помічаю інколи схожі очі,
Я чую інколи схожий сміх,
Тримаю в собі безжальні серпневі ночі,
Тримаю злість і це мій смертельний гріх.

Тепер мої сльози - глибоке море,
І як же втомилась у собі його нести...
Смерть невблаганна, її не розчулює горе,
Напевно, вона не знала, що ти не мав права піти.
2016

Переспів вірша О. Блока


Я ее победил, наконец!
Я завлек ее в мой дворец!
Три свечи в бесконечной дали.
Мы в тяжелых коврах, в пыли.
И под смуглым огнем трех свеч
Смуглый бархат открытых плеч…
А. Блок

***

Я нарешті її переміг,
Заманив у палац,
в мій барліг…

Канделябри у владі пітьми,
Пил важкий, а під ним - килими ..
Вже остання свіча ледь горить,
І темніє плечей оксамит…

Переплетені коси не в лад,
І на персні помер діамант.
Плаче рот від любовних страждань,
І жадає нових катувань…

У бездонних проваллях вікон -
Стогін пристрасті, наче прокльон.
Гімном траурним плаче сурма
І гойдається чорна труна…

- О, коханий, чи ми не самі?
Загаси, необачний, вогні!

- Це скипає любов біля скронь,
Це – коханням насичена кров…

Злих цвяхів
мелодійний стук,
З губ холодних -
останній звук:
- Мій найкращий, коханий,
бич,
Із собою візьми,
поклич!
Хай чекає на мене
ганьба –
Долю я обрала
сама…

Гаснуть очі, мовчать слова,
Ти померла і ти - як жива!
Кров невинну я пив у чаду…
Я кохану в труну кладу…

Взимку, в стужу
весінні пісні...

Кров твоя заспіває
в мені…

...Перон… Вагон… Вона в обіймах вітру:
збиває з ніг, розвіявши туман.
Вдивляючись в закриті щільно вікна,
про свій нестерпний забуває стан.

Шалений буревій в думках клекоче.
Душі частинку залишає тут.
Журливі надто, виплакані очі.
Гіркий в знемозі покидає спрут.

Їй холодно в міцних обіймах вітру.
Зігрітись поспішає у теплі.
Весняну незавершену палітру
доповнять мрії бажані, нові.

…Перон… Вагон… Рушає з місця потяг…
В битті прискореному серця пульс.
В майбутнє відкриваються ворота.
Шлях знайдений, а це… важливий плюс.

26.02.2020

***
Яке їхало, таке й здибало,
а якщо оминуло, радій,
що не з'їло, але і не видало
за своє у конурі чужій.

***
Мир із Путькою – афера,
а з Росією – війна...
над Парижем як фанера
пролітає сарана...

***
Народ нуртує, та не має тями
зібрати закипаючий навар
і вилити у водозбірну яму
цю зайву піну неуків-нездар.

***
Нувориші дорвалися до влади,
паяци хочуть миру на крові...
злодії попереду, а позаду
очільники нової клоунади,
яка не має ґлею в голові.

***
У розрізі убогої спільноти
помітні глитаї-багатії
і непомітні парії її,
які стають героями Ґолґоти.

***
Ви кажете, – яка краса у небі!
А я кажу, – бери та обирай
усе, що обіцяє Божий рай.
Гадаю, що й поезії не треба
тієї, що запалює роздрай.


02/20

Ох, злісний час.
Для нас
життя є певна місткість
відрадних фактів і дошкульних гнид,
які віднадить запотиличник мільярдний.
І самовбивця – адекватний плід
цього пустого віку.
Чоловік
не владний
над своїм звучанням,
бодай він орнітолог, віршописець
чи в осавули хрещений анґлієць.
Одного разу в протягах доріг,
де біль голінний здрібнює бажання,
насилу багрячи суспільне серце, –
він пада з ніг,
і пуповина рветься
між ним і Розумом.
В очах шалених тих
я бачу тільки смерть.
Я не відкрию твердь,
повідану Богами,
я – людина.
Уродженець жінок з нокаутів мужчин.
Я йду ногами.
Серце – середнина.
І весь мій стан від аварійності причин
є вихолощення мого таланту.
Ох, злісний час, де зорі з діаманту,
а склеп шатровий із живих дерев!
Безсмертний канібал, який помер,
щоб світ і смерть тримати в домінанті...
Тобі, хто нас прирік на муки в раю,
я поклоняюся – і завмираю...

25 травня 1994 р., Київ

Я уявляю струм від доторкання губ,
мурах на блуднім тілі від блудливих пальців.
О скільки, скільки, тих наяд, медових згуб,
що загубилися в тобі, як голка в п'яльцях?

Яке сильце плете метелику павук
мені не скаже правди  польова ромашка.
Упала райським яблучком до теплих рук,
солодший плід не той, який зірвати важко.

Сназі, так легко перетнути - Рубікон,
хоча любов - ревнивиця, не  полігамна.
Розчиниться ілюзії химерний сон,
залишиться у серці - невигойна рана.

Коханий, не шукай заміну словесам,
що ніжно жебонять в моїй душі так само,
як у твоїй - живим струмком. Ти бачиш сам -
один до одного прикуті небесами.

25.02.2020р.

Плаче над листком Наташка,
Ниють зуби кутні.
І муру писати важко,
А не тільки путнє.

Ярослави і Тетяни,
Гапки та Жоржети
Чавлять слізок океани
У свої сонети.

Я ж ридаю у ронделі,
Трохи в баркароли,
На цицьки Ерато теплі,
Бо Пегас мій кволий.

Заховав під ковдру гриву
І хвоста, й копита.
Зубоскалить, хлебче пиво
Та псує повітря.

От і рюмсаю з надривом
Аж вилазять очі.
Ти з моїм Пегасом сивим
Подружитись хочеш?

Будем хлипати на пару
Краще за артистів.
Наридаєм для Ротару
Віршика для пісні

26.02.2020 р.

Ріка життя не завжди тиха
Й спокійно хвилечки хлюпочуть,
Буває, що й наробить лиха,
Шторми і бурі все гуркочуть.

Тут лагідно цілують берег
Хвилі малесенькі прозорі,
А то зненацька стане темно
І рвучкий вітер із грозою.

Ріка життя ж бо швидкоплинна,
Несе кораблики-деньочки,
Тому ми намагаймось встигнуть
В кожному з них залишить трохи

Корисних справ, добра і ласки,
Усмішок щирих сонцесяйних,
Нехай летять вони, мов чайки,
Про нас залишать добру згадку.

2019 р.

Что же происходит с этим миром?
Я каждый день понять пытаюсь...
А люди это видеть не хотят, мундиром прикрываясь,
И каждый раз я в стену ложного непонимания врезаюсь...

О чем же мне вам тут и говорить?
Ведь люди уже себя не уважают,
И могут только детей своих к этой бездне подводить,
В которой те, не понятно кем и вырастают...

І ці слова, причеплені на спінінг,
І вітер запальний і молодий
Диктують письмена неопалимі,
Що виведуть із плетива завій.

Впіймати рибу, що своїм мовчанням
Дасть відповіді на безодні слів.
І прийде шепіт вічності в смеркання,
Відкривши океан без берегів.

1 липня 2019

Колись давно, а, може, і недавно
Жив чоловік на білім світі цім.
Веселий в міру і у міру вправний,
Мав і сім´ю, і затишненький дім.
Та мав недолік: забував все миттю,
Але, оскільки він про нього знав,
То живучи на білому на світі,
Весь час собі одне і те ж казав,
Бо не хотів поганим сином бути:
«От, не забути б!» «Як би не забути!?»
Та, скільки б не повторював того,
Не міг втримȧти в пам’яті чому-то
Він і найважливішого всього.
Ще у дитинстві заведе, бувало,
Якусь пташину. Та проходить час
І забуває. Тож вони й вмирали
Від голоду у клітці раз по раз.
А з його уст постійно було чути:
«От, не забути б!» «Як би не забути?»
Підріс, у місто вчитися подався,
Додому усе рідше приїздив.
Чи то цурався, чи то забувався
Писати навіть матері листів.
Хоч на листку не забував черкнути:
«От не забути б!» «Як би не забути?»
А одружився , діточки з’явились.
Живи, піклуйся, начебто, про всіх.
Та його стежка манівцями вилась
І він частіш на фото бачив їх.
Не забував при тому посміхнутись:
«От не забути б!» «Як би не забутись?»
Пішов по світу. Землю свою кинув.
Усе шукав пристойного життя.
Та лиш війне попутний вітер в спину
І він летить – не має вороття.
Шепоче все в надії повернутись:
«От не забути б!» «Як би не забутись?»
На схилі літ вернувся в рідний дім,
А там його ніхто вже не чекає.
Широкий степ розкинувсь перед ним,
А по нім квітки дивні розцвітають.
Спитав у вітру та устиг почути:
«То – незабудки! Квітки – незабудки!»
Чи то слова, що він весь час казав
На землю впали і квітками розцвіли.
Чи кожна квітка – то гірка сльоза,
Що, ним забуті, вслід йому пролили?
Колише вітер і, здається, чути:
«От не забути б!» «Як би не забути!»

Як ще я не перепросився
Перед альковом, вашим сном.
Цей сон мені колись насниться.
І я не знатиму за що.

Я бачив на плечі у вас
Колібрі, птáшки, татуаж.
Про спів колібрі наостанок
Я десь читав з екрана.

Не треба мудрувати надто,
Це все униження й понос,
Якби пошлюбив вас завгосп,
Вся ж бухгалтерія на вахті.

Й до них заходять торгаші,
Розповідають анекдотик.
І шелепкий кульок душі,
Коли вони виходять згодом.
Ні з чим.

Як жаль, що мрії – тільки срібний вітер:
Оманою по серцю різонув.
Вбирає тиша сльозопад із літер,
Що вирватися хочуть у весну.

Віддам печальні сповіді паперу,
Схилила б небеса… – нема кому…
Душа розтане в потойбічних сферах.
Допивши таїну солодких мук.

Як жаль, що не загоять сни і вірші,
Роз’ятрених дощем, пекучих ран.
Поезія і ти – отрута тиші.
Розкинеш раз каміння – вік збирай…

А вітер пише вірші вістрям волі.
Терпким дурманом огортає дим
Золочені рядки жаги і болю.
Скажи, чи є про мене хоч один?

Жарт

У тирі мисливці
Стріляють з рушниці,
Для них полювання не жарт.
Припхалися з лісу
Мисливці - гульвіси,
В мисливцях буяє азарт.

Всі іграшки-звірі
Розвішані в тирі,
Вчувається гуркіт копит...
Немов громовиця,
Гуркочуть мисливці,
Та кулі летять в білий світ.

Вже "склеїла ласти"
"тигриця" смугаста,
У "тигру" стріляють "митці",
Так залпом влупили -
На землю звалили
І здобич припнули до "па" -
і до "ли"-, і до "ці",
До палиці.

А тиру хазяїн,
Мов лютий татарин,
Обуренням синім буя:
"Віддайте "тигрицю",
Смугастеньку кицю,
Це - іграшка краща моя!"

На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром....
По кризі йдемо до миру,
Яка вже за тиждень скресне.

Весна наступає дощами,
Зима опирається снігом,
Вода розриває кригу -
Гойдає між берегами...

Над обрієм сірий ангел
Вмиває криваве сонце...
Скажи мені, що лиш сон це!...
Вервечка бентежних марень…

Що кроком піде землею:
Весна чи біда з журбою?
Землі готуватись до бою?
Чи стане чужою ріллею?

Вода розриває кригу,
Змиває таємні запруди...
Чи це Україну розбудить?...
Так!!! Тільки б відмерзла зі снігу....

Свідомість, приспану миром,
Відродить весняний бешкет....
На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром...))))

© 02/2020

Лікуймось лютим від надмірного тепла!
Снігами білими – від надто сірих спогадів.
Зима зміцніла – та іще не допекла.
Любов до неї констатую не без подиву.

Лікуймось лютим! Водолієві пора
іще триватиме. Недовго. Тижнів зо два.
І щось нове, напевно, вийде з-під пера,
як поєднати всі окремі епізоди.

І хоч досвідчені сімейні лікарі
Такого засобу ніколи не пропишуть
(мовляв, куди йому до наших панацей!),

лікуймось лютим! Перевірений рецепт,
універсальний і для схудлих, і для пишних.
...Усяк, хто спробував,
надалі не хворів.

Пляшковий спосіб знайомства.

Досить виставлення півлітри самограю,
одного в’яленого нанайського в’юна
і односельця – діда Миколая,
заслуженого українського шерстяника.

Гопля! Гопля! Язиком Золя.

Ось чарка за чарчиною несеться.
Ось аксіоми ставляться під сумнів.
Ось дід кричить, що пляшечка пустенька,
а баба – і беззуба, і безумна.

Де вичерпання нас наповні спирту?

У керогазі – керосин. У грубі – дрова.
У хаті – тінь тіні у чорній карсетині.
Це шугається вістка, стара вістка по хатині
про те, від чого померла дідова корова.

А вилошником її, щоб молока не перевернула!

На столі – перехрестя страв і сфер,
а у діда вибухнула слів маса:
"Зрости на Збручі – і не бачити печер,
в яких шаблі лежать, сточивши ляси?!"

Відважуймось на безвідносні відсилання...

Його тендітний розум має хист,
але суцвіття літ давно зачахлі.
Це наче надійшов пляшковий лист
з древньої Нубії чи сучасної саклі.

А хто кому набрати досвіду звелів?

Я пишу точнісіньку копію життя
між адре́сами дідового віроломства,
пливу напам’ять, мов у бутлі перґамент, я.
Я відроджую пляшковий спосіб знайомства.

8, 11 червня 1994 р., Київ

Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив - я не вистояв,
Впав на зорану ріллю.

Поруч побратими-воїни,
Лики вичорнено зорями,
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.

А навпроти - небо сонячне,
ПонеслИ до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.

Піді мною - поле з мінами,
Кров'ю береги обпінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.

Думав, як помру - полегшає,
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь - і тут дими,

Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не стати із труни.

25.02.2020 р.

Дикі гуси прилетіли,
Сіли на ставочку,
Голосно загелготіли,
Привітати хочуть

Рідну землю й верболози,
Де вони гніздяться,
Взимку сумували дуже
За цими місцями:

І широкими лугами,
Де зелені трави,
Густими очеретами
В самім кінці ставу.

Добре десь, а тут найкраще
У рідній місцині
Відчуття знайоме щастя
Птаху і людині.

2020 р.

Пастельні губи і мазок рум'янцю,
під макіяжем недосип щоденний.
Так пильно не дивися незнайомцю...
в метро на пересічну щемно...темно.

Оскаженілий протяг на зупинках
закутує у шарф людські обличчя.
То не прекрасна леді, просто жінка,
що в'яже вузлики зі слів на спицях.

Саджає за парканом матіолу
і на Великдень випікає  паску,
вивозить на колясці матір кволу
поглянути на сонця Божу ласку.

Годує голубів зацвілим хлібом,
і безпритульних кішок чим прийдеться.
Тамує жар чужий холодним снігом,
і прикладає папороть до серця.

Тримає на горищі домовину
з соснових дощок на старенькій дачі.
Не зазирай у очі темно-сині,
блакитної душі там не побачиш.

24.02.2020р

Ти збудила в мені те, що довго у серці дрімало,
Розпалила вогонь, що під попелом тихо жеврів.
Ти була весняна, як грайливі очиці конвалій,
Все було без умов, без вагань, без стрічань і без слів.

Та минула весна, літо й осінь, мов в казці, злетіли,
І настала зима, й обернулось на холод тепло,
І на місці душі я побачив лиш звабливе тіло,
Дарувати тепло – це буденне твоє ремесло.

В океані життя хвилі бруду захльостують душі,
Кам’яніють серця у безжальних житейських штормах.
Лиш малі острівці непорочної чистої суші,
Наче добрі казки, залишаються тільки у снах.

Не уперше мене ранять скалки розбитих ілюзій,
Не для світу цього – найпотайніші паростки мрій.
Продається усе – і кохання, і душі, і друзі.
Я на торзі цьому почуваюся зовсім чужий.

Зимі давно весінні сняться сни,
А в них маляток в'яже волосінню
Пташина, що із променя-струни
Сяйливі бризки сипле ластовинням.
Мережить сонця променем душа
Розвою і любові серенади
І ллється із небесного ковша
Нове вино з отого винограду,
Що на подвір'ї жарти чув і сміх,
Що вився-слався піснею до зводу...
Завіяв сніг, але не переміг
Життя струміння в річку повноводу.
Зимі вже сниться молоде вино,
Медами пахне, променями грає -
Ранкове сонце б'ється у вікно,
Мов ластів'ятко випурхнуло з раю.

Таволга колюча спину обпекла,
Каторга проклята сили відняла.
Важко від незвички це весло тягти.
Та наглядачеві – спробуй не гребти!
Налетить, як яструб. Таволга в руці,
Закривавлять спину рванії рубці.
- Звідки узялася таволга оця?
Молодий питає сивого гребця.
Каторга у бухту саме запливла,
Трохи відірватись можна від весла .
Тож старий невольник і відповіда
(Чи старим він тільки, може, вигляда?
Каторга зістарить швидко будь –кого.
Пожирає роки, як траву вогонь.
І не відрізнити скільки кому літ.
Рік і з молодого уже старий дід.)
І, при тому, лише тяжко так зітха:
- Ой, не кажи, синку,таволга лиха
Ходить оповідка між невольників,
Що колись на світі чоловічок жив.
Мав чорнющу душу, підлу і криву.
Як на світі люди отакі живуть?
Повз мале не пройде, як не дасть щигля,
Бо це йому душу, бачте, звеселя.
Без лихого слова й кроку не ступне,
Радий, коли когось боляче вщипне.
Підлість комусь зробить – радий, як дитя.
Бо не зна, що значить добрі почуття.
На чужому горі щастя своє звів,
Не прощав нікому й крапельки боргів.
Забере й останнє навіть в сироти
І не хоче й чути: коли брав – плати!
Півсела від нього сльози пролива,
А йому нічого, бо ж душа крива.
Проклинають люди, але що робить?
Як нужда прикрутить, то іде просить.
Кажуть, з татарвою дружбу ще водив
І дівчат гарненьких потайки ловив,
Продавав ясиром басурманам їх,
Не боявсь на душу брати тяжкий гріх.
Тож було по світу люду ого-го,
Що просили Бога покарать його.
Бог і сам те бачив і в якуюсь мить
Вирішив, що досить отакому жить.
Досить поміж люди зло в собі нести,
Краще їм на радість квіткою цвісти.
Тому Бог із нього таволгу зробив
І яскравим цвітом її наділив.
По ярах, по балках хай собі гуля
І рожевим цвітом погляд звеселя.
Але навіть Богу всього не зробить,
Душу підлу, чорну йому не змінить.
Загрубіло квітки ніжнеє стебло,
Бо багато жовчі у йомý було.
Колючки полізли – гострі шпичаки,
Бо багато злого у йому-таки.
Не пройдеш, зачепить ще й штани порве
Знать, натура підла до цих пір живе.
Стали добрі люди її обминать,
А для злих, то краще годі і шукать.
Злий до злого тягне, знать свого шука,
А в людей від того доля нелегка.
Тож –то турки стали таволгу любить,
Тіло християнське зручно нею бить.
Наберуть –наріжуть таволги тії
І на нашім тілі пробують її.
А вона і рада, тіло так і рве,
Видно і донині зло у ній живе.
Правда чи неправда, та таке я чув.
І старий невольник тяжко знов зітхнув.

Вгрузаючи у простір швидкостями,
змиваючи промінням шкіру, я
переплітаю відстані з часами
минулими й майбутніми. Земля,
обточена й розплескана до диска,
тримається трьома китами над
усім що разом віддалік і зблизька
акваріума трьох координат.

Я розбиваю скло. Зсуваю межі.
І трійцю переляканих китів
на волю випускаю з узбережжя,
нахилених до зір, материків,
які захльостує вже глибиною.
Кричу. І в тіло падаю своє.
Клекоче піна квантова за мною
і на ребро галактика встає.

Ковтаю небо. Поряд урочисто
до обрію зринають три кити.
От тільки обрій зник… Солоні бризки
ще очі роз’їдають і мети
плавби відчайної не видно поки.
Жахає воля. І тужливий спів
наповнює довкілля зореоке,
яке зітхає у піснях китів
всіма світлороками. Та надія
в чорних дірках, як в отворах зіниць,
ще світиться: з любов’ю віра мріє
у загадках обгорток таємниць.

Десь чутно інших зграй китових поклики…

2020

Бургомістр починає нараду з переліку вад.
Він бурмоче про сором – і склянка тремтить у руці.
Промовляє подяку тому,
хто його лікував;
проклинає того,
хто слідкує за ним у приціл.

Новинарня вирує.
Вже місяць не спить головред:
насувається сутінь
(цькування, роздрай і локаут).
А здавалось, він мислив
на кілька ходів наперед
і просив кого треба,
щоб труднощі не виникали.

...На вулкані пожити –
одна із можливих розваг.
Розуміти б, кому продаватимеш
залишки магми.
Відлітають на південь
птахи та зухвалі комахи.
Обіцяють вернутись. Але не раніше Різдва...
(В бургомістрові сни
напросилось багато чого:
тут оголені кралі
й високі духовні пориви.
То з’ясовує, хто його пращур – чи гун, а чи гот;
то, немов простолюдин, прямує до ринку по рибу...).

А рука все тремтить, обіймаючи повний гранчак,
чи звичайна у ньому вода, чи підсилена спиртом.
А того, хто слідкує в приціл, ця дрібниця не спинить:
в боязких і відважних не раз і не двічі влучав.

І спіймають стрільця.
І, напевне, відбудеться суд.
І призначать на вільну посаду
когось молодого.
Та здається, й йому
керувати лишилось недовго,
бо уже і новим виконавцям
завдаток несуть.

Міцніє гріховна навала
Нечистих моральних калік,
Ув’язнення жінка обрала
У скиті духовнім навік.
Чатують ікони тривожно,
Формують кордон заборон,
Щілинка захрещена кожна,
Упав на минуле заслон.

Не важ, попелице, на ружу,
Побійся, нечиста, гріха,
Омиє і розум і душу
Молитви священна ріка…

Минуле шкребеться легенько,
Неначе улесливий тхір,
Співає солодко, тихенько:
- Повір, наостаннє повір!
Час одяг чернечий змінити,
На сяючі шати давно,
Як славно від мрії сп’яніти,
Зламати уставу ярмо.
Утіха з молитви коротка,
Хреститись – відсохне рука,
Сумує без тебе солодка,
Нестямна спокуса гріха.

Запону прибрати зважайся,
І двері розчахуй мерщій,
Крупинку пекучого щастя
Із пригорщі суму запий!
……………………

Надсадно кричали
ворони –
Пророчиці болісних
змін,
Із плачем тужливим
ікони
З тремтячих
посипались
стін.

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки
альпіністів,
святих,
померлих
і віків…

Там живою стовпить нова ера
і білий монастир,
падали, мов з неба, дерева –
на подолян у пустир,
і калічились люди
та ікону просили
та не насилати гнів…
Едельвейс розцвітав на могилах
найсміливі́ших синів.

Що, як і я прикинуся птахом
і полечу на шпиль,
стану сухим і білим монахом,
попихачем хвиль,
побачу, як мудро кричать
Мономахи,
безбожники
і коти,
коли спадкоємиця трону Жахів
відрубує їм хвости?..

Це ніч,
лиш вона нас карати вміє,
відрубуючи мрії.
Це ми уночі
так химерно кричим
і просимо помочі, –
тільки зачім?
Зачім,
як хотіли подовжити рейс
туди, де цвіте едельвейс?
І потім гору граніту
возити з собою по світу?
Коли ось він поруч –
старий гобелен
на місці
справляє
моле́бень…

13 квітня 1993 р., Київ

Читач від насолоди крекче "Ах!"
(терзало недаремно ніч натхнення).
Он там - пейзаж в рожевих кольорах,
А ось - любов, солодка як варення.

Невже цей мед вподобуєш і ти,
Збираєш поміж строф солодку піну?
Доллю у барви сірий наратив
Та істину вжену ножем у спину.

У світ несправжній поринаєш ти,
Ерзац життя, чуттів ефемериди.
Твій син утік із фронту, дезертир,
А чоловік лигає оковиту.

Не розвернути яв цю навпаки,
А час іде, в ніщо спливають миті.
Безцільно цвиндриш золоті роки
Відпущені на те, аби творити.

Я сам такий - титан з тупим мечем,
Ховаюся за спинами героїв.
Гурт зрадників набився у ковчег -
За ворогом пустельне поле бою.

Одвіку у ціні м'яка олжа,
На правді - в квіточках пістряве дрантя.
Та мій талант-нездара забажав
Будити Словом демона прокляття.

24.02.2020 р.

Я маю бути молодим
І мушу стати терпеливим
І перед дзеркалом кривим,
І з безнадійно юродивим.
Потрібно, зрештою, дійти
Лукавству й совісті до згоди,
Але не втратить чистоти
Душі, утісі на догоду.
А, головне, на схилі літ
Життю розширити орбіти, –
Не розучитися любить
І дар прощати не згубити…
23.02.20

А вечір тихо морщив лоба,
В ріденьких складочках між хмар.
Зими розвіялась подоба
Мов сивий чаклував мольфар.

Так не хотілося морозу
І ожеледиці в льодах…
Лише з трояндою – мімозу
Й тепла – в закоханих очах.

Так не хотілось бачить кригу
І посковзнутися на ній…
Лиш мріялось про дрібку снігу
В температурі плюсовій…

І так бажалось в умліванні,
В обіймах ніжності її
Вдихати пахощі весняні
І чути дзюркіт ручаїв.

Щоб став такий медитативний
І заспокійливий цей звук…
Й перетворив на перли – іній,
Коханій їх поклав до рук.

О почаклуй мені, мольфаре,
І поведи у віщі сни…
Даруй божествені ці чари
І царство вічної весни.

23 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2020)

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

Коли слова збираються у зграю,
Це не потік, а це - стрімка ріка,
Що русло вже собі не обирає,
І напролом ідуть її війська.

І все тоді для неї незначуще -
Ламає, трощить, осідає в мул.
У цій словесній зграї, словогущі,
Втопилась правда і цвіте розгул.

І все, чим дорожили ми у згоді -
Добро і ласка, обернулось в пил.
Серед ріки в бурхливій несвободі
Від зграї слів любов тепер без крил.

Ватага ця аж піниться від люті
І виступає в образі біди.
У каламуті цій, у водокруті,
На серці від удару є сліди.

Вони злітають не в шановнім герці,
Стає за ними пусто у душі.
Та шрами від образ осіли в серці,
Це вороги вже, не товариші.

Безжально б’ють прямісінько у душу
Оці бридкі, зачовгані слова.
Серед потоку їх шукаю сушу,
Бо зграя вбивча, а душа жива.

Говорила мати єдиному сину:
‘’Ой, у чисте поле не ходи дитино.
В полі тім русалка тебе залоскоче
І додому, синку, вертатись не схочеш.’’
А він синьоокий тільки посміхався,
Вродою у батька-козака удався.
Де би там русалка не залоскотала,
Як дівки проходу йому не давали.
Мати говорила, а він посміхався,
Матері не вірив хоч не сперечався.
Матері не вірив та ходив у поле,
Бо іще русалки не бачив ніколи.
Не бачив русалки, а так вже хотілось
Аби в чистім полі вона йому стрілась.
Хай би свої чари дарма витрачала,
Бо ще жодна дівка не причарувала.
Вийшов якось в поле та стрів молодичку .
Та і гнучка станом і гарненьке личко.
Вона підморгнула та ще посміхнулась,
Слова материнські миттю і забулись.
І слова забулись, і де гонор дівся,
На одну усмішку парубок купився.
А та ще всміхнувся та і поманила,
Зовсім молодого з пантелику збила.
Хлопця поманила, за собою звала,
Завела у поле та й залоскотала.
І не стало хлопця на білому світі,
Залишились очі волошками в житті.
А мати ходила, сина все гукала,
І у чистім полі волошки збирала.
Плакалася гірко: «Що ж ти зробив, сину,
На цім білім світі одну мене кинув?!»
Ой, цвітуть волошки в полі синім-синім.
Ото так буває неслуху-дитині.

Без тебе дні журливі у мінорі,
з тобою день - казкова дивина.
Гортаю сторінки своєї долі -
дурману опалима купина.

Приймала за любов і погляд хтивий,
і божевілля пристрасті, утім,
лише тепер я відчуваю, милий,
як солодко у щасті золотім

знов пурхати, пірнати у смарагди -
грайливої веселки кольори,
усотувати втіхи зорепади
із пазухи травневої пори.

Наповнювати вільхою легені,
сердечка щемні - подихом ночей.
В палітрі голубій, м'ятно зеленій
плескатися у озері очей.

І володіти всесвітом  твоєї
душі, метелику яскравий мій.
Ми два крила планети однієї
у чашечці тюльпанових надій.

23.02.2020р.

Срібні браслети, тоненькі,
ефемерна краса,
Жіноча магія чарівна,
Незбагненна.
Срібна пісня ельфійська
з вкрапленнями
Чеснот кохання із червоного
золота…

Браслетки Земної Дівчини-Жінки,
перед якою
Захоплено схилялись небожителі,
світлі духи,
ельфи,
похмурі гноми,
земні і водяні русалки…

Вона віддала серце
сильному, владному чоловіку,
Він не оцінив, не зрозумів
ніжний серпанок
її неземного німба.

Буденщина поглинула казку,
Красуня щезла,
чоловік
розкаявся
безліч
разів,
та не все можна повернути,
відновити…

Він кинув усе, шукав навмання,
Змарнів,
майже став тінню.
Чисті і темні сили
не допомагали
йому,
А вона нікому не бажала
зла,
Хоча і не могла відкритись…

Час від часу він
сприймав душею
чистий ніжний передзвін -
браслети, її браслети,
співали
Гармонійну мелодію місячного
світла.
Ця музика давала силу
жити,
Боротись, шукати…

Він шукає,
Він сподівається,
Поки співають
Сріблясті браслети.

Немолодий, трухляві ниють крижні,
Хоча кохатись хочу аж бігом.
Святі цицьки - це краще, аніж грішні,
Хоча у грішниць циці о-го-го!

Зрадливі мужики - бісівське плем'я,
Нікому з них не бачити небес.
Та цілий вік вимучує дилема:
З монахинею жити, а чи без?

Вона - свята. Вмостилась біля Бога,
А вчора ще літала на мітлі.
Лякають трохи лиш небриті ноги
(не я, а вітер литку оголив).

У чорній рясі юна бранка неба,
Молитва - не цілунки на вустах.
Якби ж попався кавалєр як треба,
Щоб в голову не лізла глупота.

Вдкрилась неприваблива картина,
Зварився борщ зі шкварками для мух:
Душа безсмерна в монастирських стінах
Живцем хоронить власний світлий дух.

Я б виручив та скоро помирати,
Та й не стріляє так як треба "кріс".
Іди, синок, розбий у склепі ґрати!
Дівча під пахву й ходу! Не барись!

23.02.2020 р.

Я кукурікнув!
Де - ци - бе - ло!
Тіроль пернатий розшматав!
Шалений півень на Говерлу
вночі ногою свійсько став.

Червоний гребінь – сонце килем
над шпилем ґі́мново зроста.
Скотився з гір гуцульський килим
в ілюмінації хвоста.

З-під крил, які ґіґантський міксер,
летіло пір’я золоте.
Йшов день, як той… прем’єр-міністр
людей порадувать іде!

20 жовтня 1993 р., Київ

Стелиться барвінок біля хати,
Медом пахне липа під вікном,
Аромат доноситься від м’яти,
Співи чути за старим млином.

Височіють мальви під стіною,
І зацвів любисток у саду,
Молодість згадаємо з тобою,
Знов до вуст солодких припаду.

Місяць показався ясночолий,
У саду співають солов’ї,
Листям шелестять вгорі тополі,
І дзюрчать красиво ручаї.

Зорі мерехтять високо в небі,
Вітер заколисує траву,
Плаває на ставі красень лебідь,
Чути із гущавини сову.

А стара верба рипить щоночі,
Коники заграють, як колись,
Подивлюсь в твої, кохана, очі,
Почуття у серці збереглись.

23.02.2020 р.