Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.

В багатиря якогось було дві доньки.
Як звали їх, легенда не доносить
Натомість добре відомо,
Що на старшу – краще б не дивитись,
Молодша ж, хоч і була нівроку,
Та мала такий навдивовижу норов,
Що всі обходили сварливу стороною.
Ну, а батькам – подвійне горе: ніхто не свата доньок.
Бозна за які гріхи, старі гадали,
Доведеться, мабуть, піти на той світ без онуків.
Може б, так і сталось, якби не нагодився сват,
Котрий зумів знайти дівчатам женихів:
За сліпого - старшу засватано, молодшу – за глухого.
«Нічого!- радів батько.- В містечку з’явився такий лікар,
Що готовий вилікувать обох зятів».
Невдовзі так воно й сталось.
Здавалося б, радіти слід. Але зяті в розпуці.
Тільки-но побачив свою дружину той,
Що донедавна був сліпий, заплющив очі - й з хати.
А другий – якомога щільніше вуха затулив,
Як почув уперше прокльони і прокляття.
Словом, обоє відмовилися лікарю платить.
«Ну що ж,- сказав суддя,- не хочете платить,
То лікар поверне вам те, що мали доти».
«Осліпнути? Оглухнуть? Та нізащо!..»
«Тоді платіть сповна!»
...Як воно було далі, мовчить легенда.
І, мабуть, навмисне: хай кожен додумає своє.
----------
Сюжет запозичено з «Піркей авот» («Настанови батьків») як відповідь уславленого проповідника раббі Яакова з Дубно на запитання Віленського гаона раббі Еліягу: «Чому людина має дати звіт перед Всевишнім за прожите життя?»

А їй казали: повернись в родину!
Йому казали: в гречку не стрибай!
Вона його кохає, як причинна,
А він лиш з нею свій знаходить рай!

А їй без нього – сонечко не гріє,
Йому без неї – хоч з моста у став.
Любилися в шаленій ейфорії,
Допоки ранок їх не заставав.

В розлуці світ – нікчемний і убогий,
Життя навкруг – немов полярна ніч.
Лише удвох – за пазухою в Бога,
Лише разом їм щастя йшло до віч!

Чи на своє, скажіте, безголов`я,
Пливли вони од звичних берегів?
Як боляче ховатися з любов`ю –
Безцінним подарунком від Богів!

І як же можна жити без свободи,
Коритися весь час німому злу?
Родини не давали насолоди,
Лиш сите рабство й духу кабалу.

І як птахам двом звикнути до стану,
Коли вони лиш ходять по землі?
Коли на крилах в них обох – кайдани,
Й літати неможливо взагалі?!

Непереможне прагнення, потреба –
Це відчуває кожне пташеня!
Коли так нездоланно вабить небо,
Свою широку браму відчиня!

Злітає і ховається у пущі
Свята любов у вовні із гріха.
Щоб не побачив світ цей завидющий
І не спіткала доленька лиха!


17 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Говорили про смерть, переповнення вщерть,
долю.
Знову мертві тіла межи села, міста,
полем.
Наростили війну, наче білу стіну,
звичну.
Нам іти-перейти у далекі світи,
вічні.

Говорили про дім, наші діти у нім
плачуть.
Розлилася біда, чорноплинна вода
наче.
Ген дебати гудуть, в чому суть і не суть,
сила.
Мимо сцени і люд юне тіло несуть,
крила.

Йшов на фронт козарлюга - жагучий брюнет,
А вернулася тінь. Голова - біла вата.
Буде мир. Земляки не згадають мене,
Рабіновичу пам'ятник тешуть хохлята.

Я на серці в дитинстві ще випалив знак,
Бач,тризубець багряний? Святий, харалужний.
Думав, що побратима цей раз упізнав,
Помилився: ти - ворог, до неньки - байдужий.

Та невже Україні в майбутьому швах?
Я - останній в зруйнованім храмі прочанин?
Під торгові ряди закотилась душа
Піклуватися про інтерес копійчаний.

Щось занадто колючим виходить цей текст,
Людям бризкати правдою в очі не можна.
Перемоги не буде. Обійдемось без.
Шлях до зради готовий. Ось карта дорожня.

16.07.2019 р.

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток шавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

9 серпня 1994 р., Богдани́

До столу буде вам хлібина,
А взимку борщ і тепла піч,
Якщо земля оця єдина
Болить вам вдень, в обід і в ніч.

Якщо ваш син уже в Донбасі
Чи підростає для війни,
Тому вставайте, вже на часі,
Щоб там не гинули вони!

Щоб навести нам лад в державі,
І мову пити з джерела,
Зійшла минулого постава,
Щоб слава з нами скрізь була.

У мирі, без біди і воєн,
Щоб ми жили в усі віки.
Й сухим тримав наш порох воїн,
Орав і пестив малюків.

Над окопом соняхи схилились,
Заглядають в очі воякам.
Жовтим сонцем, щоб коли стомились,
Усміхнулись їм, немов батькам.

І згадали сад і рідну хату,
Де в городі соняхи цвітуть.
Скільки перемоги їм чекати,
Де той день і де ота майбуть?

Хмурніє навкруги і вишні-сльози душать.
Ось-ось зірвемося зі скелі в рів імли.
Свяченим ладаном  ми б очищали душі,
вростали б один в одного, якби могли

нас увінчати небеса  вінцем лавровим
і простелити  руна благості до ніг.
Розтанули б масним льодяником  у  слові
і підкоривши обрії рудих шулік

шугали б над суєтністю думок  лілових.
Послухай, серце очеретово звучить
захриплим саксофоном у листках дубових,
на маківках церков окрилює блакить.

Поглянь, мій наречений, в змозі, ще здолати
всі грізні перешкоди на шляху крутім,
вогонь умовностей і збудувати шати
на роздоріжжі осені й зими, а втім...

Все проти нас - земля і небо, чуєш рокіт
грози серпневої, б'є сінокоси град.
А ми щасливі, щирі на цім світі доки
не повертаємо душею в снігопад!

2019р

Цілу ніч Кріт нору рив,
зір сердега посадив –
звір пошкодив капіляри,
став шукати окуляри.
Зранку він побіг в аптеку,
чергував там дід Лелека –
Кріт грошима потрусив
й окуляри попросив.

Бо проблема іще та –
впала зору гострота!
Дайте, дайте окуляри,
окуляри для Крота!

Клацав дід червоним дзьобом,
дивовижно морщив лоба,
між усякого товару
відшукав кроту дві пари.
Кріт на радощах таких
до нори мерщій побіг,
штучні має нині очі –
риє зранку і до ночі!

А проблема була та –
впала зору гострота!
Врятували окуляри,
окуляри для Крота!

Плете веселка сонячну габу,
Гроза минула, в піднебессі празник.
Десь там, далеко, де ще я не був,
Сховалось від буденщини прекрасне.

...Ерато спить на ложі із пір'їн,
Нага і юна, під шатром розмаю.
Терцетами тьохкочуть солов'ї
Під тихе шепотіння водограю.

Кохалися із нею цілий день,
Вдоволена панянка рудокоса.
Дзвіночки мрій грайливо "дзень-дзелень!":
- Ми всі твої! Бери нас, не соромся!

Збудилась муза, стала на носок,
Крутнулась віртуозно на пуантах...
Та це не яв, лише солодкий сон,-
Рука приклад стискає автомата.

16.07.2019 р.

У ваших очах ―
фактура:
хрусткий ейфорійний
смуток.
Світають ясні
рамена
купальським жарким
вогнем.
Ковтають солодкі
сльози
такі не осінні ще
грози:
у неба палка́
натура
і посмішка ― мій
едем.

У ваших очах ―
саміття,
хоча й прокварцоване
болем.
Стареньких аспектів
долі
чвалають услід
юрбі…
Чарунки ― в руці
підкова
щоденником снів,
розмови.
Де літо ― корінням
світу,
там вечір ― лічба
журбі.

2018

Позолотило колоски
Яскраве сонце літнє,
А поміж ними квіточки -
Волошечки блакитні.

Ніби краплиночки малі
Небесного безмежжя
Розсипалися по землі
Недбало аж до стежки.

Вітер погойдує жита
Й пшеничні жовті стебла,
Земля родюча та свята
Їх викохати встигла.

І грають хвилі золоті
Цього хлібного моря.
Одного хочу у житті -
Не знать війни ніколи.

2019 р.

Із Миколи Морозова (1854-1946)

І ось вона ізнов, Росія...
Хрести та храми, як завжди.
Та помічаю знов усі я
убозтва вічного сліди.

Жандармські формені лівреї
являють сяяння своє,
а звичний вираз: «Ми - лакеї!»
опричну зграю видає.

І знову - бідні, нетверезі...
Й здається в цій юдолі сліз,
що навіть сосни та берези
по-рабськи хиляться униз.

(2019)

Село моє, найкращі тихі Піски,
І ліс, і Сейм, і золоті поля.
Ми всі з цієї виросли колиски,
Це наша рідна і свята земля.

У цих краях розквітла квітка роду,
А зернятка її - в усі краї!
Навчали цінувати нас свободу
Діди й батьки, і пращури мої.

І все оте, чим нині я багата,
Любов'ю і теплом на всі часи,
Де пам'ять про бабусю, маму й тата,
У Пісках нагадають голоси.

І сад вишневий, де сльозами хата
Умита, а здається нам, дощем.
На спогади вона, як ми, багата,
І той же біль у неї, той же щем.

Вони у ній живуть і не заснули,
Коли вона сміялась від пісень.
Батьківська хата повниться минулим...
А ми йдемо вже у майбутній день.

О, мій наглядачу, чи просто так - глядачу,
Постань на цій горі, і подивись туди,
Куди дивлюся я. Чи ти так само бачиш
Ці пагорби, цю ніч, мансарди і сади,
Міщан і жебраків, священиків, юдеїв,
Героїв і катів, повій і лихварів,
Циган і чаклунів, магістрів і спудеїв,
І Ринок, і шинки, і зорі угорі?
Глухонімий ландшафт, чорніше не буває:
Ні звука, ні вогню, ні лампи у вікні,
Ні гомону птахів, ні тремоло трамваю -
Лиш тіні тих, хто зник. Ти бачиш їх, чи ні?
Усіх, які жили за мурами міськими,
Там де тепер імла і обриси дзвіниць
І кам’яниць - не Рим, не Царгород, не Київ
І не Єрусалим, хоч можна пасти ниць,
Торкинутися чолом затертого каміння
Престолу вівтаря, або Стіни Плачу
І попросити... Втім, ні віри, ні уміння
Не вистачить... Тому я краще помовчу.
Вони пішли - і все. Не чути навіть кроків,
Вони пішли давно, й не з нашої вини.
Залишились лише нашарування років,
А ми? Ми - тут, але ми - зовсім не вони.
Дивися: серед хмар посрібленим уламком
Завмер півмісяць. Ніч, і темні ліхтарі,
На Замковій горі одна стіна від Замку
Мов Храмова стіна на Храмовій горі.
О мій наглядачу, мій власний конвоїре,
Мій ангел-вартовий - уже минає ніч,
На ранок буде дощ. І небо світло-сіре
Розчинить у дощі останні сім сторіч.
Не знаю - ти глядач, чи автор, чи учасник,
Мов мармуровий лев - холодний і німий,
Ти констатуєш факт, що неодмінно, з часом
Так само, як вони, колись підем і ми.
І буде все, як йшло ... У жовтні буде хмарно,
У грудні - дощ і сніг, у березні - трава...
Й лежатиме під склом в крамниці антикварній
Годинник, що колись я їй подарував.

Зібрались звірі на поляні
Також миші, змії та птахи.
Звірі є брутальні,
Ненажерливі й лихі.

Царювати кожний хоче,
У корита є що брати,
Вже півсотні себе морочать
Конче хочуть царювати.

А лисичка нишком-тишком,
Кота в мішечку принесла*.
На пеньочку стала нишком
І мова річкою пливла.

Звірі зразу шепотілись,
Стали думать та гадати.
Як би ми не заблудились!
Що, кота в мішку царем обрати?

А лисички мова ллється:
Кота ви знаєте давно,
Він Пан Коцький часто зветься,
Леопольдом звати в кіно.

Звірі бачать - котик хатський,
Не будем довго міркувати.
Хай Леопольд, він же Пан Коцький,
Над нами буде царювати.

Тільки буря щойно вщухла,
Не ставши кіт чекати,
Лапкою почесавши вуха,
Хоче дещо поміняти.

Котик з радості мяукав,
Собі подібних підібрав.
Щоб сподобатись звіряткам,
Керівників міняв.

Ходить лісом, скрізь глаголить,
Грає роль свою в кіно.
Котик гарно мишки ловить.
Все так є, як і було.
Липень 2019.

Із упертістю мольфарки,
Відігнала туги хмарку.
Мрія – в небо неозоре.
«Пощастило…» - всі говорять.

16.07.2019

2-й варіант

Із упертістю мольфарки,
Відігнала туги хмарку.
Радість - небо неозоре!
"Безтурботна..." - всі говорять.

17.07.2019

Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Си́мон…
Шум моря і Ши́мон…

Той Ши́мон і Си́мон –
то ж батько із сином,
два шу́ми у моря
два щастя, два горя…

Не хочеш – а мусиш.
У море відпустиш…
У шторм, ніби в душу,
потрапиш у мушлю…

Шум моря – і Ши́мон…
Сум моря – і Си́мон…
Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря – і Шуман…

23 листопада 2006 р., Київ

На столі кав'яр і ананас,
Час іти з котом на променадик.
Важко жити стало. Бо - війна,
Утішають тільки гей-паради.

Вчора прикупила міх трусів,
Пупса мила дорогим шампунем.
Бач, страждаю так як і усі,
Негаразди викликають нюні.

Ні Єгипет, ні турецький пляж
Не розвіють показного суму.
Нігті полірує юний паж,
Я ж лежу і думаю цю думу.

Мрію, щоб настав рожевий мир,
Продала б за нього півдержави.
А TV показує громи,
Люту стрілянину! Боже правий!

Нащо цю дивитися муру?
Так і прищик вискочить на попі!
Умивають слізоньки журу -
В ліжку тяжче, аніж у окопі.

15.07.2019 р.

Вже через тиждень ми зануримося з вами,
В такий солодкий і м’який життя комфорт,
Перегораючи на форумах рядками,
Про несучасний і дурний народ.

Присплять свідомість прояви емоцій,
І в гіпнотичний ми зануримося транс,
Щоб восени прокинутись, і знову,
Отримать ляпаса від нерозумних мас.

Бо так і не змогли ми усвідомить,
Як же себе і всіх навколо захистить,
Від впливу на збентежену свідомість,
Цих технологій агресивно-мовчазних.

Ото ж притримайте ви ваш запал емоцій,
Хоч трохи в своїм серці збережіть
Краплинку променя, який холодний розум,
При необхідності ваш зможе розбудить!

Із Олексія Апухтіна (1840-1893)

Мерехтіння в хатинці похилій
поміж темних, безлюдних полів,
недороблений тин, майже згнилий,
та пронизливий стогін граків;

ледве дихають стомлені коні,
загрузають колеса в піску,
й мов боюся якоїсь погоні,
мовби рушив я в путь нелегку...

І чому так журюся я ревно,
що́ мені та дорога тяжка?
В рідну землю уїлася, певно,
й стала, журбо, ти рідна така...

Із тобою обжита землиця,
на тобі побудований дім,
тебе з житом - невиспана жниця
вижинає світанком блідим;

з молоком дістаєшся дитинці,
з поцілунком до парубка йдеш...
Мерехтіння в похилій хатинці,
мої рани старі - не бентеж!

(2019)

Хоче зізнатися, не знає що казати.
Хоче робити, а не вистачає сил.
І мрію золоту жадає упіймати,
А помічає тільки помах її крил.
Іти бажає і блукає у тумані.
Відкрити має двері, а ключі забув.
І запланує жити щиро, не в омані,
Але мету свою і нею не добув.
Бажає, хоче - не робитиме нічого,
Аби дорогу подолати до мети,
Бо падає ще на початку шляху свого
І попадає у лабети суєти.
Де звичкою стає життя на половину,
Аби у виміри далекі не іти,
Себе у сіру заховати павутину,
Відповідальності за долю не нести…
Роби зусилля, доклади свої старання,
Саме по собі небо ману не дає,
Але коли утілюєш одне бажання,
Тоді на усі мрії ще надія є.
2019

Ми прагнули побудувати місто
свободи, благоденства і добра,
та місимо, насправді, інше тісто –
бо очі застеляє земара́.

Те місто містить лише порожнечу,
у лозунгах втонувши нанівець,
за гаслами ховає ворожнечу
і видає за трасу путівець…

На звалищах непотребу із істин,
нагору рвуться полчища щурів,
де гору форма узяла над змістом,
зіпхнувши глузд і логіку у рів.

Будуємо ми місто лицемірства,
брутальності, єхидства, маячні.
Із кола вийди, пересиль блюзнірство,
скажи йому своє рішуче: «Ні!»

І
За волю – це неначе за «Свободу»,
але нехай живе порохобот,
аби у войовничого народу
явився на арені патріот.

Дивуюся, ну як воно ся стало,
що у мішку кота не помічали,
який війні будує телеміст.

І як таке опудало обрали,
аби не те що мову одібрало
у нації, а все – коту під хвіст?

ІІЩо не кажи – науку і освіту
корупція уже перемогла.
Невігласами виховані діти
не помічають ні добра, ні зла.

Бо у сім’ї ачей немає тата,
а баба-мама – темна і сліпа
то хоче із кацапії солдата,
то слухає гундяєва-попа.

І клятої спокуси не побореш,
і запити у ящику малі,
коли віщають голі королі, –
дамо народу їсти і видовищ!

ІІІУсі роки у місті, у селі
за партами вирощували «овоч»
пейсаті русаки-учителі.

Ще де-не-де і є один у полі,
але передові – ті самі тролі...
Ніде не дівся юний піонер...

Все, що було, те й маємо тепер.
І виборчі комісії у школі
ті самі, що були у СеРеСеР.

07/19

Нічна війна між сном і ясною роботою
триває вже котру годину.
Після таких посиденьок тіло виснажується,
мозок, звикає працювати невпинно.

Памороки забиті .
Ароматами рістретто, з кав'ярні навпроти
його ковток - це смерть.
Сьомого дня уже із характерним запахом блювоти.

Тіло цинково-невагоме ближче до п'ятої ранку .
Ти у себе,
я у себе вдома -
думки запакуй у банку.

Заснути. Навіщо ?
Бо завтра знову поколу.
Нестримно з моста донизу.
Нічого не дачить довкола.

Цілувати невпинно повітря
і кохати кожну хвилину.
Кили жив ти на цьому світі,
Кожну Богом відведену годину.

2015 р.

За паяца свій голос віддав золотар із Полтави,
Нащо бевзю "Свобода"? Достатньо кумедної "ЗЕ".
Утомився байдужих будити - даремна ця справа,
Окацапленим гоям Вкраїна - не понад усе.

В церкві тризна за воїном. Куриться біль із кадила,
Огортає саваном печалі невтішні думки.
Крекче діва зманіжена в ліжку: - Війна утомила!
Хочу миру і сиру! Тікайте з війни, мужики.

На Хрещатику людно, лесбійці всміхається гомик,
Гей-парад на душі, дозвіл даний командою "ЗЕ".
Гинуть кращі із кращих, в тилу ж наплодилося гномів,
Замовляють коханим сонливим кав'яр та бізе.

Я ж не втомлююсь діри латати в розстріляних латах,
Обпікає гарячим вогнем із гармати лице.
Бороню ув окопах державу. Хоч знаю, що зрада
Закопає мене в забуття незабаром живцем.

14.07.2019 р.

…зустрілись двоє в сновидінні
О дивне поле сновидінь!
Один із них, мабуть, "гудіні"
А інший, певно, його тінь…
Півсвіту збіглося на диво
Півсвіту плескло, аби
"гудіні" з тінню виліз з чтива
Як сонце вранці до води…
15.07.2019.

1

Ні, не дзвонила тобі, не писала.
Просто зустріла в диму на пероні.
Спогади-файли тасуємо... мало...
Ти оженивсь на кирпатенькій Проні.

Маєте дачу-фазенду, на хутір
кличеш мене - там вільготно між проса.
Нащо пригода? Ураз не збагнути.
Глянь, я - статечна, яскрава, не боса.

Ніг не колотиме стежка зміїста.
Гепають - чую - на цямрину груші...
Ніде посеред розвалля присісти...
Ні, я, Вітриську, зі сходів не зрушу.

2

Серце шкварчить? Ось тобі конвалюта.
Варто найліпшу нарешті забути.

Як сатисфакція - барви, намисто...
Лана кохала тебе променисто.

Рвеш наш альбом, кружеляють листочки...
Бджоли сідають на збудливі точки.

2019

цей дощ без перерви періщить
вже тиждень, місяць, тисячу років

я вже не вірю, що він коли-небудь скінчиться

вулиці збігають каламутними річками
змиваючи рештки літа
до якоїсь підземної Лети

дерева просякли водою
і стали напівпрозорими

юрмища парасольок окупували місто-іхтіандр
укривши його всуціль лускою, що рухається

кажуть, якийсь старий узявся за спорудження корабля
а в інтернеті вже торгують місцями на борту

я вже не знаю, чи намацаю коли-небудь твердий ґрунт під ногами

цей дощ проникає всередину мене
і тарабанить десь під шкаралупою черепа
розбиваючи на гамуз мої думки
руйнуючи зв’язки між нейронами
змішуючи мрії та спогади
так, що вже неможливо їх розрізнити

відображення у воді куди чіткіші
ніж їхні оригінали
а може, все помінялося місцями
і справжнє місто вже давно там, під водою
догори дриґом?

я сам наповнююсь водою від потоків на тротуарі
від коріння до самої крони
і стаю напівпрозорим

я вже не знаю, чи зможу коли-небудь знову жити на суходолі

2013

Іде біда. іде... іде...
(існує попит...)
А де ж наш праведник? - як де?
Ведуть на допит…
Ось день народження, не мій
Чийогось сина
А справедливості сувій
Засох невинно
На обмін вистроївся люд
Гризуться в черзі…
А в серці свіжий новобуд
Замовник - БЕВЗІ…
14.07.2019.

У крамницю чорний грак
прилетів придбати фрак.
Захотілось стати франтом,
надоїв йому піджак.

Продавець, вусатий рак,
приміряв гракові фрак –
підганяли, мудрували
і фабричний скрили брак.

Повернувся чорний грак,
сів на гілку неборак,
а грачиха із докором, –
Ти в цім фраку, як жебрак!

Нема нічого, що минає марно.
Людей парує доля у житті.
Обоє відпрацьовуємо карму,
та іноді не вистачає шарму
утримати себе на висоті.

І розумію, що іду до тризни,
але буває – зопалу в огонь
і опікає теплота долонь.
Химерою являється харизма
і забирає душу у полон.

Приймаємо усе як Божу кару
і Єві, і Адаму у раю.
І сонечко ховається за хмари,
і у очах її немає жару,
і цього я від себе не таю.

Рятує і поезія, і ліра,
та не її лікує, а мене...
І не минає літо затяжне..

Наївному ніде немає міри –
і не уперше є остача віри,
і не востаннє доля омине.

07/19

Дощить, столиця п'є небесну воду,
Між теплих циць сховався, мов ховрах.
Надходить час писати про природу,
Алькови утомили - просто жах.

Пахтять лілеї, айстри, матіоли
Обценьками флюїди носа рвуть.
Опісля ночі велелюбства кволий,
Лежу як труп, а був такий як ртуть.

Ще б трохи і під мавонькою гигнув,
Жага колотить серцем до сих пір .
А за віконцем кущики жасмину
Колишуть схвально вітами ефір.

Мені під сто. Стрибати, наче м'ячик,
Чи личить дідуганові? Хто зна...
Пракорінець ворушить дамський пальчик
І подає до "праці" віщий знак.

Люблю писати, сестри, про природу,
Від лірики у голові туман.
А, може, від Венери дати ходу?
Куди там! Надто цупко обійма.

14.09.2019 р.

Ми необачно, на краю безодні,
хоч бурі не було і вечір тихий.
Вернулись на круги своя - сьогодні,
у закутку душі - дрімало лихо.
Не оправдатися, ще нам не вірять
ні янголи, ні демони, ні Боги.
На нас полюють - люди, птахи, звірі,
плекаємо свої перестороги.
Розлучать, розірвуть, розділять навпіл
і заспокоївшись відправлять тризни,
не залишивши нам любові краплі -
цукрової олжі. Це правда - визнай!
 
2019р

В душі плекаю Слово, як маля,
Думки в рядочок сію, наче жито.
Нехай же комусь серце звеселя,
А я із того теж буду радіти.

Як до вподоби те, що я пишу,
Когось торкнеться поетичне слово,
На світі недарма, значить живу,
Добром згадає хтось обов"язково.

2019 р.

Із Олексія Апухтіна (1840-1893)

Жарко. День годящий нині, слава Богу...
Скоро на широку виїдем дорогу.
Там риплять обози, хур чималих низки,
із країв заморських там шляхом неблизьким
йде у нашу землю хоч якась новинка...
В манівцях російська губиться стежинка.
Без пуття по Русі звично по слизькому
тягнеться доріжка, й не зійти нікому...

(2019)

Зустрічай мене, як чужу.
Як таку, що не знав ніколи.
І окресли мені межу,
Підрубавши любов під корінь.

Не стрічай мене у дворі.
Не відводь мене до зупинки.
Хай ударить між нами грім -
Пам'ять випалить до пилинки.

Ти іди собі. Не підводь,
як за крок упаду до прірви…

Бо сказав же мені Господь:
- Я із серця його не вирву.

Гомонить Вкраїна-Ненька про вільну країну,
Як набат гуде той гомін, гуде без зупину.
Гуде, гуде й потрясає Неньку до основи.
Скинь, народе, рабські окови?

Чи не може? Чи не хоче вільно в світі жити?
Чи невільник може вільного родити?
Хіба є в душі убогій потяги до волі?
І живе в своїй країні без щастя і долі.

Щастя й долю він шукає у чужій сторонці.
Хай панують над тобою чужаки, московці.
Хай-бо нищать Святу Славу, рідну Батьківщину,
З душі вирвуть корінь-пуповину.

Що дає народу сили віки відстояти.
Зберігать свої кордони, рід свій розвивати.
Зберігати рідну Неньку, яка ще в полоні...
Чуєш, брате-українцю, воленьку у дзвоні?

Гомонить Вкраїна-Ненька - збережіте мову,
Як набат, гуде віками й гуде він знову.
Споконвіку потрясає небо до основи.
Та народ вже прихилився до чужої мови.

Прихилився й не журиться, хай Бог буде з нею,
Аби тілом українець, а душа зміює.
Він не бачить злого в тому, хіба то грішити,
Хліб та сіль споживати, а душу згубити.

Може тями вже немає, що душа - це мова,
Рідну мову збирали слово до слова.
А коли гуртом вставали землю боронити,
Рідну пісеньку співали, щоб завзятіше бити.

Бо душею слово мовиш і добро те твориш.
Бо душа — це корінь, від якого родиш.
Чому, брате-українцю, зрадив рідну мову,
Чому ж ти не чуєш одвічного зову?

Гомоніла, гомоніла й ніби заніміла.
Та наразі, Україно, як осиротіла.
Нема кому боронити від чужого ока,
А вставати - лишня морока.

Тому рідна наша ненька є ще у полоні,
Кожний Неньку бере у свої долоні.
Ніби квітнеш, як калина, але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.

Де поділася надія, що це за розплата?
Як же, Україно, стала ти проклята?
Чуєш, люде! Чуєш, люде! Наростає гомін...
Це землі так важко дихать й роздається стогін...

Обійдемося нині без присвят.
Слова знайдуть жаданих адресатів.
Відомо – час не вернеться назад.
Але його не треба повертати,

бо сходить сонце у новому дні
і музикою повняться світанки.
Тепло, що подароване мені,
примножувати буду доостанку.

Аби лиш я́́сне небо голубе
в очах бездонних не губило чару.
У тих глибинах я знайшла себе,
напоєна Любов’ю – вищим Даром.

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Боже, спаси нас від «русского міра»,
Від оскаженілого бузувіра,
Від окаянного ліліпута,
Що налаштовує знову нам пута.

Від ліліпутського кума-іуди,
Що, наче злодій, залазить повсюди,
І подаруй нам останню надію
Вбити у со́бі малоросію.

У темряві місяць, неначе маяк.
Ця ніч, ніби пісня, твоя і моя.
Мов пісня кохання у світі зірок,
Напою єднання живильний ковток.

*приспів*
А місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.

Заходим у хвилі розбурханих мрій,
Злітаєм на крилах кохання надій,
І небо покровом укриє пітьми
Оголення тіл, що єднаємо ми.

*приспів*
А місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.


Здається, цій ночі віки не минуть,
Та дивиться в очі і вказує путь
Світанок, що день подарує новий.
Ми ночі чекаєм, бо знову у ній

*приспів*
Цей місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.


© Copyright: Серго Сокольник
№119071300734

Увечері над ресторанами
густіє вариво задух...
Правує окриками п'яними
травневий інфернальний дух.

Над кіптюгою жили-вулички,
над млостю різномастих дач
здіймає жовтий крендель булочна.
Лунає немовляти плач.

І, огинаючи шлагбауми,
у капелюхах набакир,
серед канав гуляють з дамами
бувалі, терті щупаки.

Цикади-циклі - понад озером.
Скрипоче клюз. Жіночий виск.
А в небесах - пливкий, пронозливий -
безсенсово блискоче диск.

У склянці бачу друга звичного,
і, привітавши, п'ю до дна.
Він рідиною ідентичною
спиняє мислей скакуна.

А край сусідніх палуб-столиків
лакеї схилено стирчать.
П'янички із очима кроликів
«In vino veritas!»* кричать.

Щовечора у мить призначену,
(а може, мариться лише?),
дівочий стан, шовками схвачений,
вироюється із кліше...

Пливе-леліє поміж п'яними -
без почту, знов-таки одна.
Пахтіє зливами, туманами...
Сідає панна край вікна.

І враз буруниться химерами
вдяганки сяйний дивошовк,
і капелюшні криси з перами.
Змахне рукою в перснях - шок.

Ланцями близькості закований,
крізь аспідну сівку вуаль,
я бачу берег очарований,
вимріюю чудовну даль.

Безгучні сховки враз відкрилися -
і сплеск осонцив порохно.
І струменіє шал по вилицях...
Але ж виною - не вино.

І пір'я страуса, не півняче,
у мізках дибиться: хить-хить...
І кличуть очі панни, пінячи-
мусуючи тремку блакить.

В моїй душі - скарби під утиском.
І ключ належить лиш мені!
Та знов неволить п'яне чудисько.
Всі сенси - у терпкім вині!

14 липня 2019 року
.........................

Александр Блок

Незнакомка

По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.

Вдали над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач,
Чуть золотится крендель булочной,
И раздается детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами,
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключины
И раздается женский визг,
А в небе, ко всему приученный
Бесcмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный
В моем стакане отражен
И влагой терпкой и таинственной
Как я, смирен и оглушен.

А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
«In vino veritas!»* кричат.

И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.

И медленно, пройдя меж пьяными,
Всегда без спутников, одна
Дыша духами и туманами,
Она садится у окна.

И веют древними поверьями
Ее упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.

Глухие тайны мне поручены,
Мне чье-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склоненные
В моем качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,
И ключ поручен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине.

24 апреля 1906
_________________________________

* In vino veritas! — Истина — в вине! (лат.)

Команда Зе дає вонючий пшик.
На зелені кайфують разумкови,
що ігнорують українську мову
і з тилу опрацьовують язик.

Була вона, а нині ось – воно!
В Одесі! І купається у морі,
не тоне у воді... Народе, sorry?
Тобі сьогодні поки-що – на дно.

Ти обираєш іншого месію
і забуваєш істинне добро,
міняючи копійку на зеро,
не маючи ні клепки, ні надії.

За тебе нині думає не Зе,
а Пе, який у якості холопа
ініціює санкції Європи.
Тобі лише на клоуна везе.

Воно іще азів не розуміє,
а пхається туди, де – «нє альо».
Але йому сьогодні комільфо,
що плюнути на націю уміє,
допоки ще насилує Росію
висяче і лисіюче х...ьо.

07/19

Порція сонечка з ранку під каву
Майне повз вікна… космополит
Вічно по колу - зліва на право
Вчорашнє на дні, крик… аудит
А Бог його знає, хто надоумив
Та знову запруть у колію…
Сприймати цей світ краще крізь гуму?
Не знаю як хто… згоду даю
І де вже той берег антипридурків?…
Не збожеволій!… оркестр брехні
А кава смачна, зварена в турці
Заходь, пригощу. Не по весні…
14.07.2019.

Любов твоя накрила, як цунамі.
А я не вмію плавати, на жаль.
І я тону, розмахую руками...
Я наче захлинаюся... Біжать,

течуть крізь мене хвилі непрозорі -
Думок уламки… Господи, прости!
Мені проміння простягають зорі,
а я до них не в силах доплисти…

Ця дика боротьба між берегами...
Триматись, що є сил, чи йти на дно?
А хто розкаже світові і мамі,
що там, на дні - насправді все збулось ...

У сухотах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між а́плодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холодить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у тому повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

9 листопада 1994 р., Київ

Із Федора Тютчева (1803-1873)

Тямки Росію не збагнуть,
загальні мірки - не обмірять:
у неї особлива путь -
в Росію люди з жахом вірять.

(2014)

Кожен день один і той маршрут,
Там - біда, а тут - хапає трясця.
На кордоні черга. Тягне люд
В пащу пекла у торбинах "щастя".

Шепчуть губи: "Відчинись, сезам!
Ждуть поживи пташенята в гніздах."
В саквах сир, цукерки, ковбаса -
Зраді теж щодня потрібно їсти.

За межею глузд тече навспак,
За добро орда лаштує бомби.
Всім керує пан договірняк,
А з-за лісу син стріля з окопу.

Ненька ж підгодовує війну,
Сита погань ходить у атаки...
Ти, селюче, виростив свиню,
Щоб її загамали чортяки.

Ми їм - хліб, вони - гроби й вінки,
Брагу п'ють солдатики удачі.
Ллється милосердя із руки,
А насправді - кров моя гаряча.

13.07.2019р.