Тане морена...
Музика дивна.
Ти, мов струна.
Я неземна, я навіжена
Дивна, скажена.
Твоя. Одна.

Ти зовсім близько.
Я відчуваю
Вірші до тебе, музику, сни...
Я відчуваю сонце в кишенях
А що відчуваєш
Ти?

Гаряче, гаряче...
Літо палає
А на душі непідкорене небо!
Лине голубка... ластівка вільна...
Пристрасна чайка...
Лину до тебе!

Не прокидайся, не зупиняйся...
Сон чи не сон не зважай.
Це не мине, я не вірю. Ніколи.
Синій метелик...
Трави довкола.
Райдуга і водограй...

22.08.19

В думах сиджу на високій скалі.
Чому так важко на серці мені?
Як розрадить, де радість знайти?
Щось мені каже:- Скоріше злети!

“Вітер легенький мене підхопи”!
Серце завмерло, злякавсь висоти.
Лину у простір, ніби я птах.
Божу молитву тримав я в руках.

Молюся, признав каяття.
Просив у Бога продовжить життя.
Щоб мене скоріш приземлив:
Боже, прости мене, що я згрішив.

Та вітер мене до хмар підняв,
А я усе дужче руками махав.
Майнули внизу поля й ліси,
Такої в житті я не бачив краси.

Цього не бачив як пішки ходив?
Хто моє серце байдужим зробив?
Це ж Україна! Це радість моя!
В небі шугають вітер і я.

Аж он я бачу чорніє байрак.
Там у байраках, там щось не так.
Ніби веселка в росі виграє,
Там ніби сонце, що вранці встає.

Злинув до низу як ворон, як грак.
На межі опустивсь, де поле й байрак.
Схили байраку терном зросли,
В терні дівчина земної краси.

Хто ти, дівчино, де хата твоя?
Як ти попала у терни сама?
Квітковий віночок добре зів'яв,
А смужки барвисті вітер зірвав.

Ти така гарна, така красна.
Чому у тернах застряла коса?
Чому ти не в полі там, де квітки,
А в кущах, там колючки?

Мати моя - ненька Вкраїна.
Доля я ваша, з обличчя – людини.
Не можу зустріти героїв - братів,
Що мене боронили сотні віків.

Тепер зосталась, немов сирота,
Людям на очі зійшла сліпота.
Знати не хочуть, що вони в біді,
Мені залишили терни одні.

Люди забули своїх богів,
Добре шанують своїх ворогів.
Клич мій не чують, не бачать мене .
Бачать в собі вони тільки себе.

Моя домівка - квітучі лани,
Шумні діброви, широкі степи.
Сивий Дніпр, річки і пруди,
Гаї калинові, вишневі сади.

Там де плугар з піснею йде,
Воїн дитину за руку веде.
Там, де в домівках щаслива сім'я.
Я ваша доля, і там житиму я.

Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

- Привіт!
- Привіт...

...Живи спокійно.
Я вже далеко.

20.08.2019

Де двоє там рада, де третя, там зрада.
Знайшлося б корито, а свині знайдуться.
Вродилася квітка - душиця, відрада,
та гичкою, рястом до сонечка пнуся.
----------------------------------------
Знов у самітню тишу кутаю гріхи,
ще небеса втрачати не готова.
Думки ядушливі, настирні реп'яхи -
не відчепитися від них. Полова!

Ні Богу свічечка, ні чорту кочерга,
десь поміж двох вогнів посередині.
Холодним протягом по килиму нудьга
цілує п'ятки ніг душі віднині.

Чому чужу біду руками розведу -
свою не прикладу і до стигматів?
Життя, мабуть, ще не навчило у саду
на ті ж граблі щораз не наступати.

Ходила потай до криниці без відра,
та в решеті водиці не наносиш.
Солодкий плід не вродить яблуня стара,
хоч, як її не напували б роси.

Та я рубаю гілку на якій сиджу.
За солод ночі, дні гіркі надходять.
Зима скінчилася, рушаю за межу,
де світ новий ясним барвінком сходить.
2019р

Із Ігоря Сєверяніна (1887-1941)

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно
пригнічуванням геніїв своїх -
воно такого уряду і гідне,
й повік йому спокутувати гріх!

(2019)

Єгорові Кабаненку, моєм удідусеві

Ця посмішка сільського дідуся
І пишновуса, і весела й щира.
З-під картуза душа відкрита вся
І сині очі, що сама довіра.

Сидить в метро, зіпершись на ціпок,
Міцна статура, вузлуваті пучки.
У кошику старенький рушничок
Ховає подарунки для онучки.

Бабусині тепленькі пиріжки,
І молочко, і яйця, трохи сиру.
У пляшці свіжозібрані вершки
Везе маленькій у міську квартиру.

Дідусь сидить, за ним же цілий світ
Голодомору, воєн, перемоги.
Та сила є у вісімдесят літ,
Хоч пів-Європи проходили ноги.

У кітелі старому, що з плеча
Чужого, бо йому затісно трішки.
Штани в лампасах — бідності печать
На дідусеві, що неначе з книжки

Зійшов сюди, а болі і жалі
Зостались там, в далекому минулім.
А на обличчі, наче на землі,
Прооране роками не заснуло.

У посмішці відбилася душа —
Води краплина, мовби із джерельця.
І так привітно пити із ковша
Душі святої, золотого серця.

Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.

Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш по́тім: "Це я, чи не я?"
і народишся вдруге за спомином.

2 серпня 2001 р., Богдани́

Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…
І закипає океан.

Немов нога ступає голая
У смерч роздмуханих вугіль.
Й спалахує раптово полум`я
В очах в обох – жагучий хміль

Відлунює солодким стогоном…
І світ немов навколо щез.
Зіниці голубіють вогником,
Ним прискають аж до небес!

21 серпня 7527р. (Від Трипілля) (2019)

Осінній перший дощ... І наче
Нема ні смутку, ні війни...
І бідна мати не заплаче
Над тим, хто землю боронив,

Хто не повернеться ніколи,
Неначе сонячне тепло...
Немов одквітла матіола,
Цей споконвічний епілог,

Прописаний каламом долі,
Квітчає небо пелюстка-
ми... Перший дощ, осінньо-кволий,
Сльозою матері стіка...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119082108904

Шукаю мотивацію у морі суєти,
Енергію на дріб'язкове витрачаю,
Але удачею сіяє небо не мені,
У землю дивлюся, її не помічаю.

Втішаюся синицею малою у руках,
Мету досягнуто і маю почивати,
Але у небі високо літає синій птах,
А я добуте не бажаю утрачати.

Коли угору очі від земного відірву,
Погляну на зорю обвиту таїною,
І у політ за птахом свою мрію відпущу,
То подолаю мури зведені журою.

Лишаючи позаду марноту і суєту,
Я відкриваю обрії нові у долі.
І як у дії подолаю першу висоту,
Отримаю у подарунок крила волі.
2019

Сторінку і вогонь, колосся і жнива,
сокири лезво і утятий нею волос –
Бог береже усе; а над усе – слова
любови і прощень, як особистий голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кости хруст,
і заступ гупотить; розмірні, глухуваті,
бо це життя – одне, вони зі смертних уст
дохідливіш звучать, ніж у горішній ваті.

О, Величе Душі, – уклін через моря,
за те, що їх знайшла: тобі, і праху жменьці,
спочилій у землі завдячених вірян
за мови Божий дар у німоті вселенській.

-----------------

Вві сні кричав. Шептала жінка: - Годі!
Та скільки ж можна! Господи, прости!
...юдоль печалі снилася усоте -
Шеренга трун, могильних ям, хрестів.

Кацап - не друг, а шкуродер безжальний,
Ординець лютий, а не добрий гість.
Брати мої розтерзані стогнали,
Гриміло в небасах: - За нас помстись!

Тече у венах кислота безсилля,
Здригається від муки плоть слаба.
Бо я - без ніг! Понівечено крила!
Зосталася лиш рисяча злоба.

Сідає сонце за червоні маки,
Дружина шепче: - Муже мій, засни...
Я у бою. Зубами рву горлянки,
Не справжній, а уявній кацапні.

21.08.2019 р.

(За мотивами телесеріалу «Величне століття»)

Кущі, каміння, квіти, друзі
застерігали: ти не йди!!!
Благання чулись не байдужі:
Не наближайся до біди!!!
Відсторонити, захистити
Всі намагалися його:
ВІН – їх надія й має жити!
Та не судилося того!

Не врятуватися від долі!
Та ще й закляті вороги:
Підступні кроки їх поволі
здійснити задуми змогли!
Безвинна жертва заколоту
покинула брехливий світ!
Тим, хто здійснив брудну роботу,
Тримати перед Богом звіт!

Історія часів минулих…
Лежить на ній кривавий слід,
Що й загартованих розчулить,
Хоча пройшло немало літ.
Перегортаючи сторінку,
Забути хочеться сумне.
Позбутися поганих вчинків
І зло, дасть Бог, нас обмине!

21.08.2019
Свидетельство о публикации №119082103669

Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе в серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не́ продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

22–23 серпня 1994 р., Богдани́

Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не вдається,
Коли його на місце ставить доведеться.
Всім арсеналом починає мстить:
Слух несусвітній потайки розносить,
Щоранку до начальства із доносом мчить...
...Та знаю – це допоти, допоки не настане мить,
Як обійтись без мене він ніяк не зможе.
Віддам тоді свій присуд крижаний:
«Звертайсь до тих, кому ще не нашкодив.
А я збиратиму камінчик кожний».

В групі цій обожнюють любов,
Хай не справжню - та з ліричних віршів.
Почитав - розплакався, їй бо!
Бо чутливий, серце вельми ніжне.

План такий: сідай на табурет,
Умикай комп'ютера-шайтана.
Тортик в зуби - й хутко в інтернет,
В купелі сльозавій приймеш ванну.

Кожен в групі у страшній біді,
Так горюють, аж діймають зляки.
Крекчуть від розпуки молоді,
Підвивають у літах панянки.

Я, сестриці, хоч і не аед -
Розбираюсь у ревучім хорі:
У мужів сльоза - гречаний мед,
А у мавок світла, аж прозора.

Виплакав і горе, і біду,
Млость пощезла, із журбою квити.
Голова звільнилася від дум,
Настрій пречудесний! Буду жити!

21.08.2019 р.

Не кличу темні ночі -
самі приходять нині.
Лякають поторочі,
але світанки сині
знов розганяють хмари,
і огортають душу.
Не тільки про стожари -
про біль писати мушу.
Очей не затуляла
від смутку і утрати,
а розправляла крила,
коли  вели на страту.
Збирала на обніжках
своєї долі зерня.
З роси, сльози у віршах
черпала  я натхнення.
Не відокремить зливи  
від серця, неба, поля.
Таке життя мінливе -
ясне і сивочоле!
В нім смерть  і воскресіння
несуть бурхливі води.
Ніщо без потрясіння
на цій землі не вродить!
2019р

Іду,
ледь стримуючи шал,
по влучно зламаній прямій,
яка окреслює квартал
моєю тінню, а у ній –
пітьма,
в якій сховавсь крутій,
що всі прямі усіх надій
зламав уранці крадькома.

Я вдень
цього не зрозумів.
Я хихотів у точці мрій,
у точці сходу нульовій,
в день ідучи, не як у бій
за сонце в висі голубій,
а як на свято гультяїв
у зоні штучно світловій.

Це штучне світло –
диво з див
для всіх окреслених дворів
кварталу, де будь-хто чужий –
а як сміхун, то й поготів! –
згасити сяйво може вмить,
перетворивши в хуторів
кавалки хмарочосів нить,
що вже шибками лиш горить.

І враз у вечоровій млі
ізникне почуття широт,
а семафори й ліхтарі
новий квартальний поворот
для вулиць вкажуть і вітрів.

Втім, не вітрів, а протягів,
які вертаються туди
в юрмі квартальних сміхунів,
де починаються сліди
моєї тіні, а з боків –
ізнов ні вулиць,
ні вогнів…

2019

Із Василя Олександрівського (1897-1934)

Біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг;
серце від смутку та болю
я захистити не міг.

Млиста негода злоститься...
Скільки триватиме це?
Чорна загострена птиця
креслить у вітрі кільце...

Русе блідава! Де саме
норов захований твій,
поза якими лісами
піниться буйства напій?

Хто у диявольській требі
п’яну тебе вколисав?
Світлої усмішки в тебе
зроду я ще не вбачав...

Крізь напівморок неволі
я тільки й бачити міг:
біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг...

(2019)

Я для кошерних гоїв, мов шпичак,
Бо наскрізь бачу їх гендлярську вдачу.
Малеча перестрибує рівчак,
А хохлачок через державу скаче.

З м'ясцем-сальцем на ярмарок спішить,
Ярмолку й пейса бгаючи під шапку.
Відкрийся, друже! Скинь тягар з душі!
Вдягни на день хоча би вишиванку.

Одказує: - Судить мене не вам!
Я маю право теж на теплу ванну!
Як буде зиск - продамся ворогам
І чужину розхвалювати стану.

З кацапом воювати годі! Мир!
Пора дружити. Честь і гідність - плата.
З нас двох я - чесний. Ти ж бо - лицемір,
Слова гарячі - циніка бравада.

І день - не день, і ніч - не ніч, а мла,
Побито глеки спокою і тиші.
О, мій земляче! Богові хвала -
В нас кров одна. Але я зовсім інший.

20.08.2019 р.

Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Дія перша! "Сьогодні трава зелена," –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.

Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.

З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.

Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!

"Ти ревнуєш?!" – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!

У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.

Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.

Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.

Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.

18–24 лютого 1995 р., Київ

Ми проїбали ще одне літо,
разом із ним - невловиму стипендію,
ми не зробили нічого в липні,
ми вже забули, що було в червні.

Тиждень за тижнем, місяць за місяцем,
справи - як завжди, нічого нового,
друзі, книжки, цигарки, і бісять нас
відео з морем і фотки з Лондона.

Але в цей час ми сміялись і плакали,
але в цей час під вином, пивом, вермутом
мітились найграндіозніші плани
найважливіших досягнень і звершень.

Нам вісімнадцять і ми ще не вкурюєм,
що і до чого, і як світ влаштований,
нам вісімнадцять і ми просто ду́рні,
але ми ду́рні лише тимчасово.

Прийде наш час - станем все розуміти,
це ще не фініш, не край, не берег,
не забувай, що пройобано літо,
лише його, а життя - попереду.

2019

По зеленій траві веселиться розмай,
Та в розквітлім саду ще не знайдеш плодів...
Не печуть коровай із зелених хлібів...
Для насіння достигле зерно обирай...

© 19.08.2019

душі̀, о Господи, не суду – саду…
де виросли лише життя дерева...
де у мені блаженно мліє Єва...
і вибір є – не вибирати зраду...
любов сміється з вибору… надія
лиш там де всі рахунки несуттєві…
у світло виривається Марія
і віддає своє ося̀ння Єві…
в руках я буду Єву колисати
ми прожили свій біль земного кола...
вона мені і донечка і мати…
і сорому не знає тіло голе…
сміється Бог як радісна дитина
і час як м’ячик закида̀є в воду…
душа нічого часові не винна
черпає вічності ранкову прохолоду…

Я не брехун - казкар або політик,
До істини прямую навпрошки.
Зі мною хочуть всі жінки дружити,
А їхні благовірні - навпаки.

Мене уздріють - корчаться в судомі,
Хапає люд ножа або колун.
Чому такий суворий
невідомо,
Бо я люб'язний, чемний веселун.

Сусід на працю, а дружина - з хати,
До мене шасть і каже: I love you!
Хіба у тому, сестри, винуватий,
Шо вам у мене краще, ніж в раю?

Тримає шлюб лише одна дитина,
Якби не це - то не жили б ні дня.
А вдома знов очікує рутина:
Плита, п'яненький муж і гавкітня.

А тут - нірвана! Ні образ, ні кпинів,
І поцілую, й тістечко подам.
Нова подушка, в квіточах напірник,
Голубиться накачаний Адам.

Усоте у вікно влетіла гиря,
Штурмує мій Едем рогатий полк.
Та не боюсь - під ліжком є сокира,
Зубаті нині ласка і добро.

19.08.2019 р.

Який ти чорний,
Білий-білий світе,
Де від печалі
Зламані вуста.
А на снігу -
Замерзлі свіжі квіти.
Застиглий погляд,
В серці пустота.

І календар,
Де двадцять перше січня
Закарбувалось –
Твій останній день.
Молитви, ладан,
І між пальців свічка...
Ну як тепер я
Без твоїх пісень?!

Остання ніч твоя
У власнім домі.
Засіло горе
Ув усі кутки.
Мене рятує
Тільки несвідомість...
Холодний ранок.
Світ гіркий-гіркий..

Де я тебе чекала -
танув сніг
у снах моіх,
у сонячному герці...
У кожному такому
дивосні -
зорею сходив
у моєму серці...

З усіх світів чекала
одногО -
спліталися дороги
в перехрестя...

Хай спалахне
Божественний вогонь
твого непроминущого пришестя!

Радію, що лишаюсь однією.
Куди я хочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?
Я нічия і це, само собою,
наповнює реальною журою
усі мої ілюзії-путі...
Та я іще захоплююся грою,
романтикою, а не суєтою,
і рюмсаю лише у самоті.

08/19

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.

Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.

Я йду по терезах чутливих, земних,
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.

Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.

12 січня 1995 р., Київ

Подам свій голосок із тилу
Я ж - патріот, не "cosa nostra".
Накрию совість підопрілу
Благеньким клаптем благородства.

Не воював, але при владі,
А був Майдан - жував у ліжку.
Тому життя у шоколаді,
З баблосами проходжу вишкіл.

Припасував закони Божі
До глибочезної кишені.
Тут головне - любити гроші
І мати ложку здоровенну.

За планом в маси йтиму зранку,
Де буду звично "лити воду".
Пора вдягати вишиванку,
Щоб знали: я - слуга народу.

19.08.2019 р.

Ти все сказав і навіть більше ніж хотів,
а після замовчав зненацька у зажурі.
А я шукала, поміж змучених рядків,
зворушливу сльозу, дні сонячні, похмурі.

Жаливу губ, солоний смак сумних долонь,
давно зітлілий прах стосунків тривіальних.
Не відпускала, божеволіла, либонь -
зів'яли  орхідеї - кактуси у спальні

і тиша пилом на письмовому столі.
(на нім писати можна пальцем слово "вічність".)
Та врешті решт у вись злітають журавлі...
Лечу...Сніг замете мої сліди у січні...

Ти все сказав...

2019р

 

У заздрості не має берегів,
і зрада теж не має дна.
Та й підлота качає тут права.
Нещасний світ без віри зубожів.
У зла не має меж...
Під маскою порядності криється брехня,
І мудрість хитрості рівня.
Та й правота фальшива теж...

Але кохання робить неможливе,
і може брилу льоду в серці розтопити.
Для деяких це почуття не так важливе.
А хтось страждає за нерозділеним коханням.
Й у ночі, тихенько плачучи,
роздумує за що таке, дане їй Богом покарання...

Хто сіє вітер, пожинає бурю!
Емоціям потрібно дати лад!
Нарешті визначитись: що ж не так?
Позбутися думок про авантюру.
Здоров’я берегти прискіпливо, фігуру.

Позбутися дурних, шкідливих звичок!
Щоденної отрути гіркота:
Від неї віддаляється мета,
втікаючи, обридло їй, не личить
дивитися, як хтось себе калічить!

Не сійте вітру, буря схаменеться!
Повернеться до розуму вона.
Приборкана, замре біля вікна.
Проміння сонячне нирне у дверці:
Туди, де зранене чекає серце!

***
…Шукає доля нас, продовжує рахунок,
Надасть в потрібний час, як зможе, порятунок…

18.08.2019
Свидетельство о публикации №119081807533

Душе моя,
гармоніє - привіт!
Світи тобі
даровані у спадок!
У кожної загадки -
свій отвіт -
не відаєм
ні правди,
ні розгадок...

Але існує
істини зерно -
звучить у ньому
музика правічна.

В серцях тепер любов
частіш - міфічна...

Тобі ж -
пізнати первісну дано.

На трон, буває, лізуть по приколу,
І хоч із цього діла завжди пшик -
Володаря не критикуй ніколи,
А будь розумним, віршики пиши.

Найкраще - про любов, плачі з розпуки,
Безпечно й до вподоби читачам.
Тому, братва, візьму себе у руки
І поламаю критики меча.

За слово правди не дають медалі,
А от за "Гав!" - опинишся в суді.
Наквецяю...рожевих пасторалей
Про хтиві поцілунки пишних дів.

Про зойки страсті солодкоголосі,
Сплетіння рук, периноньки м"які.
Із двох стволів - поезії та прози,
Влупив, аж у Пегаса дрижаки.

На ці "труди" наснажує Ерато.
А потім, як минеться творчий сказ -
Хвалю, як дід мій - раб - священну владу....
Ну, як віршець? Не потривожить вас?

18.08.2019р.

КАМІННЯ

Я знаю: ка́мені уміють говорити,
Кричати, плакати і зтужено молити.
Вони – як вічність, часу варта й злам,
Як оповідь і сповідь про землян богам.
Розкидані між душ, наче могильні плити,
Скрижалі сенсу в них і заповіт творити
Приречено й нетлінно мудрих істин храм.
Каміння не мовчать. Нагадують гріхам,
Що люди – праху дух, дар пізнання і жити,
А світ під небом – метушня й сповитий
Клубок марнот. Плинність святих оман.
І кожен камінь – монумент всім нам.

Павло Гай-Нижник
18 серпня 2019 р.

Завірюхою доля кружляє,
Замітає знайомі пороги
І у пам'яті витирає
Уже ходжені нині дороги.
Білизна ідеальна чекає,
Пропонує її дослідити
І уперто мені натякає,
Які кроки уперше робити.
Та усі ці важливі моменти
Спонукали питання задати –
А чи маю усі аргументи,
Аби долю нову починати?
2019

Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…

Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!

Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини –
рятунку від страждань жахливих
твої очікують сини.

До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд і кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?

Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?

Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?

Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.

2019

Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.

Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:
чого вона хотіла?

Мене чи не мене? –
запитую небогу.
А чую неземне:
«канєшно, шо нікого...»

І що це за діла,
коли немає діла?
Нічого не дала,
взяла і полетіла.

Тай думаю собі:
казати – не казати?
За очі голубі
нема кого обняти.

Дитині не дали
погратися у казку...
А ми ж, таки, могли!
І ось тобі, будь-ласка.

08/19

До млості, болю і до -  зневіри,
тобі не вірю, собі не вірю.
Обличчя ласі, підступні звірі,
червоні очі і душі - сірі.
А ти, красивий, чи друг, чи хижий,
чи пристрасть дика, чи серцю - вижить?
Не ранить мізки в основі слова,
не та розмова, на що ця мова?
А я гадала, що ми з тобою,
як сонце з небом, ріка з водою,
вогонь із димом, зима з морозом.
Та помилялась - жура і сльози,
ропа кипуча, жалива, м'ята -
на хрестовині я розіп'ята.
І лід і пломінь - жагуча помісь.
Три крапки ставлю... Допишеш повість.
2019р

Г. С...
Надихни і силою наповни,
Від нудьги й мовчазності – зціли!..
Стань мені світінням негріховним
І видінням щастя будь-коли.
Будь завжди оздобою легкою
І новою радістю струми, –
Полони осінньою красою
На межі безмірної зими...
13.08.19

Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зеленім трофейнім військовім наметі
Без води, без сім`ї, без акаунта в інтернеті.

Він є праведник і прихильник твердої віри -
Вечорами тут чути стукіт його сокири,
Що руйнує тишу і спокій теплих ночей:
Мій сусід ремонтує човен, який називає ковчег
Поки місто (точніше, село) по хатах засинає.
Припускаю думку - можливо, він щось таки знає.
Що із того, що у голові і на штанях діра?
Дехто каже - він знає шлях до гори Арарат.

У його очах - ані сумніву, ані страхý,
Жінки жаліють його за долю його нелегку,
Ідіотом міським вважають чоловіки,
Хоч бува й пригостять, коли він заглядає в шинки,
(Яких у нас тут, до слова, всього лише три:
Один майже за містом (селом), попід схилом гори -
Там де люди прості, переважно з пролетаріату,
Ще один - для мажорів, у третьому - фріки й вар’яти).

І щоразу, коли понад містом збираються хмари,
Ми виходимо з хат, ми ділимося на пари,
І чекаємо, поки з неба вода потече,
І гукаємо мого сусіда - давай, відчиняй «ковчег»!
І заходимо всі - роботяги, мажори і фріки,
Гастарбайтери, жовніри, психи, повії, каліки
У колонні по два. А якщо хтось іде один -
Зачиняємо двері - не треба такого сюди.

Згодом дощ поступово стихає - так само, як і почався,
Ми собі сидимо й не слідкуєм за плином часу -
Понеділок, вівторок, за ним середа, четвер,
Дно човна на земну опускається твердь,
Завмирає рух, вухо вловлює зовнішні звуки -
Крики чайок, гомін дерев... Прочиняємо люки
І виходим, коли висихають останні калюжі води.
Мій сусід нас стрічає назовні. Як завжди, один.

Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,
День золотів над міста тлом.

Квапливі кроки перехожих
Частішали попід вікном;
І дощ купався у калюжах,
Бульки пускаючи кругом.

Здавався ранок нескінченним,
Та він розради не приніс;
І проливався надаремне
Весняний дощ бурхливих сліз.

Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що живемо в країні, де людина
Привільно так і дише, і росте!»
...Од страху ще й тому відходимо поволі,
Що повсякдень одне нас непокоїть:
Не потребує зло ні дозволу, ні прав,
Щоб вислизнуть зі сторінок Історії,
І потай задушить таку ще кволу волю...
І станеться, як мудрий Соломон казав:
«Все знову вернеться на своє коло».

Усі чекають зиму щедру
Де пада сніг й мороз тріщить
Жене пора ця думу вредну
Від білизни їй не тужить

Сніжинки ці такі тендітні
Так ніжно туляться до вій
Летить малеча в санках з гірки
Сміється з неба Миколай
Різдво іде у кожен дім...

Любий мій, не хворій, я для тебе, що хочеш, дістану.
Із душі - спориші, а із серця - жагу океану!
Подарую тобі перламутрову моря перлину
і на крилах любові натхненна до тебе прилину.
Мій сумний, не тужи, витру тугу цілунком шовковим.
Напою чебрецем і мелісою, медом любові.
Зорепад назбираю, загадуй, мій вірний, бажання!
Хай трояндою квітне земне і небесне кохання!
Світанковий, на мить подивися любові у вічі!
Небеса, лиш для нас, запалили каштанові свічі.
Обійми, так жагуче хай серце від ніжності тане.
Мій єдиний, зворушливий, щемний, духмяний, жаданий!

Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!
Лети ще вище, звідки час відпуст!

На всій меті своїй крапо́к настав яскравих,
у фарбах неземних, де барвів ніц,
щоб я промчав між них, як між обставин,
в олімп любові, подолавши бліц!

Це звершення – твої, бо я з тобою,
як з Богом ця ікона при стіні!
Перехрестися серцем і любов’ю,
закохана собою по мені.

23 січня 2010 р., Київ

Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Хоча над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень
Удвох із вами, як росла трава.

Коли сади цвіли шаленим цвітом,
То ми жили ще нарізно в раю.
У кожного своє пашіло літо,
І пісню кожен знав лише свою.

Та час минув і молодість промчала,
Уже онуки палять свій вогонь.
В минулому походи, море, скали,
А нині світить сивина зі скронь.

Та ще в польоті неспокійні душі,
Шукаємо надійніше крило.
Знаходимо між океану сушу,
Щоб друга мати поряд і тепло.

І хай висять над містом чорні хмари,
Та в домі тепло, пахне з медом чай.
Очей привітних ми зустріли пару,
Щоб самоту забути і відчай.

Святкують безголів'я власне дурні,
Накрив державу блазенський ковпак.
Зламалась вісь у колесі фортуни,
Візничий лиш кривлятися мастак.

Від патріотики немає толку,
"Ганьба!" і "Гей!" грошви не принесе.
Міняю оселедця на ярмолку -
Нехай кагал бере в команду "ЗЕ".

Був - золотар. А нині - бос! Політик!
Тут, головне, зігнутися в дугу
Й "Слузі народу" віддано служити,
Але про це нікому ні гу-гу.

P.S:

Стоїть на роздоріжжі потороча:
- Спасіть! - гукає. - Збилась із путі!
Як виборець не зна, чого він хоче -
Ловлю баблоси у мутній воді.
15.08.2019р.