Розхитується світ, як у дитинстві.
Розхитується дах, і опадає квіт.
І те, що тисне, що колись насниться,
Виблискує, немов ковальський ґніт.

Розхитуються погляди і суті,
Підвалини стираються в труху.
Концепції суворі, ніби судді,
Попадали на неземнім вітру.

Розхитується дуб, як зуб столітній
На щелепі з кущів і гір стрімких.
А легіт, ніби вигасле повітря,
Нечутно ллється із віків німих.

7 серпня 2022

 
Ти на дні дощ іде в Хуарезі
& Великдень ще тут
І серйозність не до речі
А негативити намарний труд
Не співай без потреби
Як зійдеш на Rue Morgue Avenue
Доволі є жінок буремних
Щоб анонсувати твій капут
 
Як побачиш Святу Ені
Передавай шалом
Бо я не рухаюсь
Пальці взялися вузлом
Я не маю сили
Устати & отримати укол
І мій кращий друг мій док
Не скаже навіть що ото було
 
Ось Мелінда
Яку зовуть Богинею Мари
Її добра англійська
Запрошує тебе в нумери
І ти делікатний
Як би занадто рано не прийти
Вона свисне твій голос
Й на місяць завиваєш о ти
 
На Пагорбі Житлобуду
Ще статок а чи престиж
Вибираєш те чи інше
Й ніщо не відповідне й на гріш
Хочеш виглядати дурнем
Вертайсь туди ізвідки ти мчиш
Бо копам є фіолетово й
Від тебе не ждуть щось-інш
 
Локальні чинуші
Не можуть утримати гордість
Шантажували Сержанта що мусив
Покинути пост
Ти підбираєш Ангела
Котрий сюди прибув із вест-коуст
Усяко пристойний хлопець
А виліз як-от привид когось
 
Я почав із бургундського
Та вже на більш ефектних речах
Хоча мене прикриє будь-хто
Гру овіває печаль
Але жарти за мною
Хай хто-небудь блефувати почав би
Вертаюся у Нью-Йорк-Сіті
Я певний з мене вистачає
 
 
 
 
 
 
 
 

Горить у самозабутті́
Свіча пломі́нням мерехтливим.
Від неї морок втратив сили,
Забився десь у закуті́.

І коливається вогонь,
Із ґноту іскри висікає,
А я розгублено тримаю
Твою долоню між долонь...

Та знає морок, що йому
Свіча пожертвує собою –
Здолає він її без бою,
Усе порине у пітьму.

Так само ти мене в полон
Своїми чарами схопила –
І над вогнем свічі я кри́ла
Спалив, мов їх і не було.

А ти, злітаючи, крильми́
Свічу згасила на світанку.
Летиш тепер назустріч ранку,
Мене лиши́вши у пітьмі...

Вересень 2024 року

Студентку сонну викладач питає:
- Скажіть мені, які людей є типи?
А та мовчить, як риба, щось гадає.
Лише навкруг очима швидко глипа.

- Та що казать, бувають типи різні. –
Озвалась врешті - решт і каже стиха:
- Знайому бачила на тому тижні.
Дитину має від якогось типа.

21.05.2025

У стуку крапель
О, небо сіре, лий на душу дощ!
У стуку крапель чується послАння,
В нім спалахи миттєвостей впродовж
Буття усього, і у мить останню.

Де і коли, то знає тільки Бог.
Мені б устигнуть на таємну сповідь,
Позбутися спокус невгодних, бо
Життя триматись має на любові.

Стікає небо. Ні, то не вода,
І то не сльози. Що ж тоді ті краплі?
Навічно грішна і на мить свята
Себе омиту так відчую раптом.

І заспокоюсь. Небо сіре, сип
Дощем, студи опущені повіки
В час розуміння: я в собі єси
Надії світлом, а чи тінню тільки?

Кохання жар подарувала,
Щоб не замерз у самоті, -
Щоб не захирів я помалу
В біди своєї взаперті.
Потурбувалася недаром
І своєчасно дуже ти, -
Життя пашіти стало жаром,
Без холоднечі самоти.
Воно нагадує солярій, -
Зогрітим радістю стає,
Бо піддаєм кохання жару
В сімейне вогнище своє.
20.05.25

Не розмовляй із Путіним, Зеленський,
Кинджал йому по яйця зажени.
Бо будеш, наче в опері той Ленський,
Романтиком наївним і дурним.

Ти говори з позиції з ним сили,
І правила свої нав'язуй гри.
Йому лиш крок лишився до могили
Й кацапам всим. Про це з ним говори.

Кажи, як не послухаєш мене ти,
То скоро палець будеш ти смоктать,
Чи Сі Дзінь Піньчику робить міньєти,
Як забере Сибір собі цей тать.

Пу має територій більш ніж треба,
Подавиться Вкраїною, либонь.
Вона пугукне-шваркне скоро з неба
Вже ядерною зброєю до скронь.

Як не поможе в цьому їй Європа.
То скоро винайде її сама,
І вся Па Раша стане жити в жопі,
І вічна вкриє всю її зима.

Так їбане, що мало всим не здасться,
Кондрашка хватить в бункері Хуйла.
Візьми його за яйця, наче трясця,
Його дістать ракетами змогла.

20 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Крапля за краплею, одна за одною стікає, започатковує сходи до рани.
Людині болить, вона лікує – за хвилини, що болять все більше!
І голос мимохідь: "Не журись, я з вами, ми разом, ми одне ціле, ми сильніші разом!"
Та ти ж знаєш, як не крути, а життя – то темні плями, що відбивають світліші.
Рідні стежини поперек горла поглядів, і по горизонту до виходу, і навздогін стираються все більше.
Намочені спільні світлини не стали прозорі, в пам’яті лиш на фотопапері.
Ти ховаєш з судомами той клаптик, що з тремором тримаєш в руці,
щоб не змила проточна вода кровоточивої фарби, що містять ті акварелі.
І хоч лікує людина біль часом , агресією та міцним алкоголем-
Світ не чує, буває, ті крики пекельні зі зривом голосових звʼязок-
Хоч ти вже й біля виходу і стоїш в ступорі, на роздоріжжі –
стоїш, сидиш, плачеш, буває,
А життя фарбує, маскуючи й підмінюючи фарби в контрасті подій.
Ти в лику моментів представлений самому собі, ти лікуєш, лікуєш, та світ глухий, не чує, не чує…
Ехо!… світ не народжує спокій, лиш крик і життєвий бруд.
І через втому, до блядства життя посилить вже скоро пустинну спеку,
щоб знищити ходячих по світу приблуд і пострілом добʼє! - Аби очистити, аби зайве собі стерти.
Людина залежна, залежить ідея : Від чого залежить людина?
Чи здоровʼя ззовні не спотворює фарби первинні?!
Картини душі, рутини, де формуються рани із лезами ножів.
Апокриф тяжів особистості ; все недосяжне і все протилежне застосунку краплинних теплих, бликлих започаткованих насінин
до наслідків життя.
Формуй зерна.
Слідкуй за ними.
Крапля за краплею стікає.
І як створюєш - памʼятай наслідки!
Дякуй моментам.
Дякуй Богу.
Дякуй батькам (пам’ятай).
Цінуй час, він аж ніяк не плинний -
Він швидкоплинно зниклий!

Крапля за краплею, одна за одною стікає, започатковує сходи до рани.
Людині болить, вона лікує – за хвилини, що болять все більше!
І голос мимохідь: "Не журись, я з вами, ми разом, ми одне ціле, ми сильніші разом!"
Та ти ж знаєш, як не крути, а життя – то темні плями, що відбивають світліші.
Рідні стежини поперек горла поглядів, і по горизонту до виходу, і навздогін стираються все більше.
Намочені спільні світлини не стали прозорі, в пам’яті лиш на фотопапері.
Ти ховаєш з судомами той клаптик, що з тремором тримаєш в руці,
щоб не змила проточна вода кровоточивої фарби, що містять ті акварелі.
І хоч лікує людина біль часом , агресією та міцним алкоголем-
Світ не чує, буває, ті крики пекельні зі зривом голосових звʼязок-
Хоч ти вже й біля виходу і стоїш в ступорі, на роздоріжжі –
стоїш, сидиш, плачеш, буває,
А життя фарбує, маскуючи й підмінюючи фарби в контрасті подій.
Ти в лику моментів представлений самому собі, ти лікуєш, лікуєш, та світ глухий, не чує, не чує…
Ехо!… світ не народжує спокій, лиш крик і життєвий бруд.
І через втому, до блядства життя посилить вже скоро пустинну спеку,
щоб знищити ходячих по світу приблуд і пострілом добʼє! - Аби очистити, аби зайве собі стерти.
Людина залежна, залежить ідея : Від чого залежить людина?
Чи здоровʼя ззовні не спотворює фарби первинні?!
Картини душі, рутини, де формуються рани із лезами ножів.
Апокриф тяжів особистості ; все недосяжне і все протилежне застосунку краплинних теплих, бликлих започаткованих насінин
до наслідків життя.
Формуй зерна.
Слідкуй за ними.
Крапля за краплею стікає.
І як створюєш - памʼятай наслідки!
Дякуй моментам.
Дякуй Богу.
Дякуй батькам (пам’ятай).
Цінуй час, він аж ніяк не плинний -
Він швидкоплинно зниклий!

Не пропадай раптово, просто так,
у тіні днів минулих не ховайся.
Позбутися всього не намагайся,
не розпорошуй пройденого смак.

Не забувай приємне і у снах,
вечірньою чи ранньою порою.
Хай щастя заховалось за горою,
але не вічний суперечок жах.

Іди завжди напевно до мети.
Зажди – спочинь, коли уже несила,
і як би перспектива не бісила,
здолати долю можеш лише ти.
Не пропадай.

Знову травневе садів буяння
Змушує серце співати.
Удвох летимо ми на крилах кохання,
Нас переповнює радість.

Вогонь любові роздмухує вітер
Ніжності, ласки, надії,
Такі почуття народжують вірші
Про те. що ми найщасливіші.

2015 р.

Осіннє кохання, таке запізніле,
В осінньому небі безбережно лине.

Летить, як пожовклий листок навісний,
Небесний, беззахисний, ніжний, земний.

Осіннє кохання неждане, як диво.
Воно заговорить запально й правдиво.

І так безнадійно втонувши в ріці,
Кохання залишить рубець на руці.

Воно затихає і знов оживає.
Кохання відкриє ворота до раю

Чи кине у пекло, немов до тюрми,
У царство безмежне страшної зими.

Кохання розквітне в пустелі нещадній,
Створивши у серці оазу прощання.

Кохання прийде так невчасно, як осінь,
Яка у лісах і віках заголосить.

5 серпня 2022

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Твоє усміхнене обличчя,
З густим рум’янцем на щоках, –
І наяву мій погляд кличе,
І гарно бачиться у снах.
Коли воно переді мною,
Або віддалене чомусь, –
Завжди милуюся красою
Очей бездонних, повних уст.
Лиця незмінно добрі риси
Узяли в бран моє єство, –
Твій лик створив іконописець,
Щоб милувались божеством.
19.05.25

Попросися до мене у сон, хоч на ніч попросися.
Я забуду, що думала - більше не хочу і бачить.
Замотала ж у папороть свіжу бажання гарячі,
Обірвала під ноги той цвіт, що ховався у листі.
Там, де місяць блакитний над лісом, укотре вовчиця
Заведе про загублені пристрасті пісню із плАчу.

Та співатиме, доки із неба не зІллється срібло,
Не стече на дуби, не розсіється росяним ранком.
І розІб'ється сон, розлетиться на безліч уламків.
Буду болісно ранити руки, бо раптом осліпну,
Як збиратиму їх, поки день не окутає світлом:
Спонукає забути, просила про що і була ким.

Що москалі - великі брехуни.
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони й жили.
Зрання би собі балухи залить -
Москаль без того не спроможний жить.
А випив – то хвалитись почина,
Мовляв, «война – то мать йому родна!»
Він всіх на світі зможе «побєдіть».
І спробуй із таким поговорить?!
І спробуй щось такому довести.
Він буде зразу ж кулаком трясти
Й кричати про «дєдов» і «мощь страни».
Тож москалі – відомі брехуни.
Куди не кинься – скрізь брехня одна
Та програна і не одна війна.
Згадалось, як Японію колись
Вони шапка́ми закидать взялись.
Щоби народ від бунту відвернуть,
Бо скоро й вила вже до рук візьмуть.
Існує «тема» вже давно одна –
Потрібна переможна їм війна.
Тож подивились хутко навкруги,
Які слабкі десь поряд вороги.
Із сильними змагатися – ні-ні,
Програти можна швидко в тій війні.
І вибрали Японію з усіх:
Таке маленьке, що програти гріх.
Півроку військо у Китай тягли,
До Порт-Артура флот свій завели.
Вже хто там перший з них війну почав,
Але японець москалю так дав,
Що відступати стали москалі
На тій далекій і чужій землі.
Та щось народу треба говорить,
Адже Росія має «пабєдіть».
Тож подвиги вигадувать взялись,
Як героїчно москалі велись.
То про «Варяга» втюхали, як він
Супроти флоту бився сам-один.
То «Стєрєгущий» бій на морі вів,
Один супроти зграї ворогів.
І героїчно до кінця боровсь.
Загинула команда. І вже ось,
Японці хочуть корабель узять,
В Японію до себе відігнать.
Та два живі останні моряки
Носи утерли ворогам-таки.
Закрились і кінгстони всі відкрили
Та міноносець в морі затопили,
Аби він не дістався ворогам.
Не зрадили Росію ні на грам.
В Росії новину цю рознесли.
Вже й па’мְятник ладнати почали
Героям. Та закінчилась війна.
Росія так наїлася лайна
Із «перемоги»… Так війну програть?!
Це ж треба ще добряче вміння мать.
Японці полонених відпустили,
Які у них по таборах сиділи.
І ті вже тоді правду й розказали,
Як вони «героїчно воювали».
Той «Стєрєгущий» - те іще корито,
Таким на морі страшно і ходити,
Бо й половини ходу він не мав
Від того, що проект був заявляв.
І от Макаров, їхній адмірал
Оте корито в розвідку послав.
Не сам пішов, «Рєшитєльний» із ним.
Удвох пускали в небо чорний дим.
Японський флот пішли вони шукать.
А, як знайшли, то кинулись тікать.
«Рєшитєльний» «рєшитєльно» помчав,
Його японець жоден не догнав.
І полишив товариша свого.
Японці наздогнали вмить його.
А що було його там наздогнать,
Як він по морю міг лиш «кавилять»?
Почався бій. Короткий зовсім бій.
Для москалів без будь-яких надій.
Японці в судні наробили дір,
Взяли той «Стєрєгущій» на буксир.
Команду всю забрали у полон.
Військовий не порушили закон.
То на замітку нинішній «русні»,
Як слід себе поводить на війні.
Хотіли «Стєрєгущій» дотягнуть
У порт японський хоч який-небудь.
Та дір до біса в ньому вже було,
Води набралось, ледве діло йшло.
Тут крейсери москальські появились.
Японцям з ними стрітись не хотілось.
Бо ж в міноносців шансів не багато,
Як будуть з крейсерами воювати.
Тож «Стєрєгущий» кинули й помчали.
І скоро море вже його забрало.
Отож, ніхто з москальських моряків
Той «Стєрєгущій» в морі не топив.
Він просто сам пішов собі на дно.
Отак насправді все було воно.
І «вишенька» іще на торт брехні,
Що вигадки спростовує дурні.
Казали москалі, що ті «герої»
В машинному відділенні обоє
Закрилися й кінгстони там відкрили.
Разом з собою судно потопили.
Та поясню, бо ж мало хто то знає –
Кінгстонів в тім відділенні немає.
Тож героїчних не було матросів…
Хоч памְ’ятник стоїть іще і досі.

Не відаю, що буде завтра —
а до ворожки не піти.
Можливо, більшого не варта?
Та в мене є чудовий — ти!
Усе, що треба чуйній жінці—
ковток любові, не жалю.
Хай осінь золоті червінці
в дорогу сипле журавлю.
Мені ж достатньо і блавату
твоїх очей, коли удвох.
Тоді щаслива і багата
в раю прекраснім, бачить Бог!
Коли купаюся дитинно
у морі ніжності й тепла.
Як добре, що дві половини,
планида зоряна звела.
Сузір'ям сяй на небосхилі,
і розчиняйся у мені,
буди обітовані хвилі,
до віку в серці пломеній.

18.05.2025р.

Сенат Карфагену, на мир налаштований,
всю зброю здав Риму негайно;
відтак Карфаген, певна річ, був зруйнований,
а мешканці – вбиті, звичайно.

А потім – весь світ зачитався паперами,
що́ склали Катони речисті:
мовляв, карфагенці були людожерами!
Такі собі укрофашисти...

(Травень 2025)
ая

Біжить кудись струмочок серед лісу,
Студена і смачна у нім вода,
Мов те люстерко прозора і чиста
Тече-впадає у плесо ставка.

Тут навесні, немов у тім раю:
Співає пісню соловей свою,
Вночі можна почути спів води,
Манить-зове вона мене сюди.

2017 р.

Серце любляче, мов кубок
Ароматного вина, –
Відчуваю, як ти любиш,
Упиваючись сповна.
Молодію від напою
Найсолодшого на смак, –
І найтяжчу рану гою
Ситий добре й натощак.
Серце любляче, мов кубок
Вщерть наповнений вином, -
То хлисну, то ледь пригублю,
Мов уперше, як давно.
То наплив тепла відчую,
То натхнення спалахне, –
Задоволено смакую
Життєдайне і смачне.
Насолоджуюся трунком,
Утішаюся винцем, –
І гарячим поцілунком
Щиро дякую за це.
Серце любляче, мов кубок
Ароматного вина, –
Най воно не має згуби,
Хай у нім не буде дна.
18.05.25

 
Ей, Джо! куди прямуєш із револьвером оце
Ей, Джо! кажу, куди прямуєш із револьвером оце
 
Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Іду застрелити свою стареньку
А бо застав її із іншим, у постелі
Оце такий бруд
 
Ей, Джо! я чув, ти застрелив кохану
Застрелив її, оце
Ей, Джо! я чув, ти застрелив кохану
Її застрелив на смерть
 
Вже я винен, застрелив її
А бо застав її разом із іншим, із містян
Вже я винен, застрелив її
А бо застав її із іншим, із містян
Тоді я задав їй, застреливши!
 
Ей, Джо! гаразд
Зроби її ще раз, бейбі
 
Ей, Джо! куди тепер утікатимеш
Куди тепер-ото
Ей, Джо! кажу, куди тепер утікатимеш
Що тепер, що тепер-ото
Як мислиш
 
Я на південь подався би
І мабуть до Мексики, гаразд
На південь подався би
Туди, де вільні всі
Ніхто не шукатиме ні
 
Жодного ката
Який пов’яже мотузку на шию мені
Вір у це, бігме, я маю йти зараз
 
Ей, Джо! утікай поки можеш
Бувайте всі, агов
Ей, утікай
 
 
 
 
 
 
 
 

У натовпі мерзотників-святош,
Що дивляться в підлогу винувато,
Я припускаю, що мене також
Безсовісним ждуном не гріх назвати.

Крізь аркуші свого календаря
Зустріну мрію... Може, стан афекту:
Оце блювотне "трєтьє сєнтября"
Щоб я не чув на нашому проспекті!

Неначе в лепрозорії живу,
Де про війну, здається, і не чули!
Я вірю тільки в знищену москву,
А не в прозріння "женщіни із тули".

Бридка лояльність куплених трибун
Перетворила мізки на руїни.
У себе вдома я - наївний "ждун":
Чекаю в Україні - Україну!

1.
верта́й живи́м
верта́й живи́м
крізь лють вітрі́в
де смерть на Ви

де ви́рви піль -
стигма́ти прі
мечі навхре́ст
серць вівтарі́

2.
де спі́ви куль
життя́ - пісо́к
думо́к тано́к
по ле́зу крок

упра́во - свист
улі́во - дим
верта́й живи́м
верта́й живи́м

3.
Здає́ться що
нікче́мний шанс
вдихну́вши світ
лети́ть душа́

бога́м на зло
не кру́ків зви
верта́й живи́м
верта́й живи́м

4.
віно́к з іме́н
вдови́ний плач
гори́ть земля́
пора́ невда́ч

[bridge]
уго́ру зір
і хоругви́
верта́й живи́м
верта́й живи́м

5.
схова́є війн
рубці́ весна́
затупи́ть біль
дасть во́лю дням

на ра́дість снам
і всім святи́м
верта́й живи́м
верта́й живи́м

Вечірня тиша бродить в домі,
навшпиньках сонно очі тре.
Пишу і розставляю коми,
лапки, апострофи, тире.
Дефіс, трикрапки... знак питання? —
Дужки — закриті два крила.
Слова, неначе біль останній,
сльозою скрапують з пера.
Плекаю Музу веселкову,
ходжу босоніж по воді,
у кожне мальовниче слово
вплітаю весни молоді.
То падаю у прірву чорну,
а то злітаю, мов струна.
То янгол грає на валторні,
то спокушає сатана.
Зайшлася ніч плачем невчасно —
цятки, латки на аркуші.
Поезія — тоді прекрасна,
коли торкається душі.

16.05.2025р.

Так повсякчасно прагнем волі
І благ, і радощів земних,
Що всі страхи перебороли
Перед жахливістю війни.
Лише позбутись важко туги
І біля трун скорботних поз,
Якщо в останню путь за другом
Проводим рідного когось...
17.05.25

Ілля прийшов, і літу вже кінець.
Кінець усім зникомим сподіванням.
Так звершиться безславності вінець
Під маревом осіннього кохання.

Упав листок, немов метеорит,
У озеро, що в спокої спочило.
І Бог спочив, що все це сотворив,
Вдивляючись незмигними очима.

Ілля прийшов, що води полонив
У холоди тривалі і ворожі.
Із плеса вигулькне одне із див,
Упавши в руки ниці та порожні.

У самоту скувалися ліси,
У сутінки скувалися дороги.
Народження спізнілої краси
Відбудеться у контурах тривоги.

3 серпня 2022

У світломузиці весь зал,
Зірки яскравішими стали.
І що тобі ще не сказав,
Очей у танці скаже спалах.

У колі подруг ти стоїш,
Далека, мріє, незбагненна…
До тебе кілька кроків лиш,
Та все єство моє завмерло.

Несміло в очі голубі
Поглянув, мовивши тихенько,
Як руку простягнув тобі:
- До танцю підемо, маленька?

Рука торкнулася руки,
Ти «так», у відповідь, сказала…
Мигтіли щастя поверхи
В кабіні ліфта-дискозалу.

Цей танець, ніби в міражі…
Освідчитися так непросто,
Що почуттям нема межі
До тебе, золотоволоско.

Довкола наче світ завмер
В гармонії чуттєвих терцій…
Заполонила весь етер
Мелодія, що йшла зі серця.

16.05.2025

Поміж роями зоряних галактик
Несеться, неомірний відчуттям
Гривастий час, який не осідлати.
Лиш зірка має пОру в нім палати.
А з миті мить у ньому для життя,
Яке сяйне ураз, без вороття,
Щоб в Божих зупинитися палатах.
І мить із миті - шанс для каяття.

Не обманюй, солодкий, мене
і себе ти тако́ж не обманюй.
Згодом цей листопад промайне,
подаруєш любов іншій лані.

І розсиплеш печалі сумні
хною осені на видноколи.
Буде туга дощити в мені
невгамовно ридати від болю.

Не повернеш того, що було
і згоріло у полум'ї ватри.
Помарніє від горя чоло,
та не буде мене поряд завтра.

Ніжних слів, що звучали колись
благодатною скрипкою серця.
Срібні ноти злітали у вись
та, не знав, що струна обірветься.

16.05.2025р.

Поселю у душу я добра криничку,
Пов"яжу у косу я любові стрічку.
Водиця холодна - пити - не напитись,
Хто скуштує, буде у злагоді жити.

Із віри й надії теж сплету віночок,
Хай полум"яніють квіти щастя в ньому
Та кохання ватра в серденьку палає,
А ще світла радість без кінця і краю.

2018 р.

Якби загоїлася рана
Та сум утрати відійшов, –
Скипало б серце в час весняний
І нуртувала в жилах кров.
Якби не снилася ти часто,
А появлялась наяву, –
Радів би зараз щиро щастю,
Що вкупі з любою живу.
Якби я міг тебе забути
І не журитись гірко скрізь, –
Не упадав би досі в смуток
Та не втирав пекучих сліз.
Якби колись, нехай не скоро,
Мої думки дали плоди, –
Минулося б велике горе,
А не зосталось назавжди…
16.05.25

Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.

Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.

Вишиванка - писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.

Вишиванка - біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра - ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.

Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь -
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.

Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши...
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.

13 Травня 1989

Обвішана турботами й торбами
Та ще дітьми наперевіс,
Ти гордовито йдеш понад світами
Вже стільки непростих тисячоліть,
Спокутуючи невинний Євин гріх...
...І якже поміж ядерними грибами
Тобі вдається ще й тримати земну вісь?

Жадібність чинуш згубити може всю державу.
Так в історії, повірте, не раз вже бувало.
Не одна держава сильна і могутня впала,
Як чиновники продажні бралися до справи.
Колись в Криму генуезці могутніми були,
Хани кримські, навіть з ними рахуватись мали…
А свободу за сім тисяч золотих продали.
Хоч, здавалось вітри долі в їх вітрила дули.
Ще в тринадцятім столітті усе почалося,
Саме тоді генуезці у Криму з’явились.
Гроші мали, тож до хана бігом підступились,
Феодосію купити їм тоді вдалося.
Стару грецьку колонію Кафою назвали
І вже звідти розповзлися по берегах Криму.
Колонії, факторії будувались ними.
І скоро вони господарями всього півдня стали.
Багатіли рік за роком, бо ж торгівля східна
Їх ніяк не оминала, у руках тримали.
Тут купляли, втридорога потім продавали.
Тож жилося генуезьким купцям тут не бідно.
Хани кримські, хоч податок із них добрий брали,
Але до них дослухались – бо ж у них є сила.
Та в п’ятнадцятому віці турки підступили
І Константинополь «вічний» після штурмів взяли.
Перекрили генуезцям із моря проходи,
Відрізали від Генуї й хижо позирали,
Як би вони в генуезців і Крим той забрали.
Кінець уже наближався й спинить було годі.
Та, поки ще генуезці із ханом дружили,
Туркам в Криму закріпитись було геть не легко.
Та вони чекати вміли. Крим же недалеко.
Коли б випала нагода – умить прилетіли.
Як Хаджі-Герай, нарешті пішов до Аллаха,
На трон тоді Нур-Девлета беї посадили.
Та молодший Менглі-Герай бачив в собі сили
Сісти на трон замість брата. Тож кинувсь без страху
В боротьбу за трон. Якесь там мав для того право.
Вмовив якось генуезців, ті – татарських беїв.
І вже ханом до столиці вступає своєї,
Роздаючи обіцянки наліво й направо.
Нур-Девлет втік до Кавказу, під крило Ординців.
Кримські хани із Ордою давно не мирились.
За те, хто в степах найперший не один раз бились.
Там Нур-Девлет готувати взявся плани ниці,
Щоби владу повернути. До турок звернувся,
Деяких і генуезців зумів підкупити.
Але вдалось генуезцям його там зловити.
І він в Крим уже в кайданах скоро повернувся.
Генуезці ж дуже хитрі –не віддали його
В руки до Менглі-Герая. У себе тримали.
І тим самим проти хана гарний козир мали:
Могли ханом знов зробити його в разі чого…
Перший із родів татарських – то є рід Ширина.
Саме з того роду беї хана обирають.
Так от, скоро бей ширинський Мамак помирає,
Слід обрати, хто те місце зайняти повинен.
Претендентів будо двоє із братів Мамака:
Кара-Мірза був з них старший, а Емінек - менший.
І знову у Кафі долю роду Ширин вершать.
Менглі-Герай призначає туди Емінека.
А той виявивсь нахабним, до хана вчепився,
Щоб дозволив на матері його одружитись.
Як то хану на нахабство спокійно дивитись?
Відшив, звісно. Той гарячий, із тим не змирився
Та й до Кафи відправився, узявсь вимагати,
Щоб на хана натиснули, бо ж важелі мають.
Генуезці, однак, хитрі йому відмовляють.
Хоч і знали, що ворогом той може їм стати.
А тим часом новий вузол іще зав’язався.
Був в Мамака син, якого всі Шейдаком звали.
Його мати також беєм бачити бажала.
Та й він від ідеї тої теж не відмовлявся.
Хоча бей, і то всі знали, був з нього ніякий.
Але мати теж до Кафи бігом подалася,
Стала консула вмовляти, аби постарався.
А вона йому вже гарну влаштує подяку.
Той відмовився, одначе, чинуші знайшлися,
Золотих сім тисяч в неї взяли й обіцяли,
Що вони би її сину в тому посприяли.
Правда, хан тоді і консул без них обійшлися
І обрали Емінека. Шейдак розізлився
І, як ото Нур-Девлет був, на Кавказ подався.
Там з Ординськими властями одразу зв’язався.
«Повернення» готувати своє заходився.
А Ординці тому й раді. А кримці – не надто.
Тут турки сидять під боком, моменту чекають.
А тут іще й від Ординців захищатись мають.
Назбиралося до біса ворогів багато.
Менглі-Герай довго думав. А тут йому кажуть
По секрету, що й Емінек із турками грає.
Тому, Менглі-Герай, врешті рішення приймає,
Змігши усі «за» і «проти» по сто разів зважить.
Посилає до Шейдака й тому обіцяє,
Що поставить його беєм у роді Ширина.
Дума: хай лишень прибуде, я його зустріну.
Нехай вік свій у кайданах сидить, доживає.
Емінека теж замінить він Кара-Мірзою,
Як того заповідав ще й покійний Мамака.
Аби лишень заманити підлого Шейдака.
І той клюнув, порвав миттю зв’язки із Ордою
І примчав до Кафи. Хан же прогнав Емінека
І прибув до Кафи, щоби Кара-Мірзу ставить.
І Ширіни усі згодні – хай він ними править.
Але, виявилось, справу ту зробить нелегко.
Старий консул помер досі, нового обрали,
А він був із тих, що гроші взяли у вдовиці.
Зустрів хана із посмішкою хитрою на пиці,
Заявив, щоби Шейдака лише призначали.
Треба ж гроші відробляти. Хан став опиратись,
Тоді йому Нур-Девлетом бігом пригрозили,
Мовляв, випустим. І, певно, що так би й зробили.
А Менглі-Гераю знову за свій трон змагатись?!
Тож погодитися мусив і Шейдак став беєм.
А Ширинам такий вибір був не до вподоби.
Зібралися усі беї, вирішити щоби
Долю хана. І той мусив разом із сім’єю
Заховатися у Кафі. Кільце вже стискалось.
Хоча того генуезці ще не зрозуміли.
За бороду, мабуть, Бога, думали, вхопили.
Ще багато літ сидіти в Криму сподівались.
На місце Менглі-Герая Айдера обрали.
Новий хан в оті розбірки не став устрявати.
А Ширини Емінека стали закликати,
Бо Шейдака своїм беєм бачить не бажали.
Емінек був злий страшенно. Як скинули хана,
То він бігом повернувся у свій рід Ширина.
Шейдак страшно налякався, теж у Кафу двинув.
Емінек прийшов із військом ловить інтригана.
За сім тисяч золотими довелося кафинцям
Тепер в місті лиш сидіти, за стіни ні кроку.
Бо навкруг снують татари, як голодні вовки.
Доведеться чашу горя випити по вінця.
Емінек не сподівався, що стіни здолає.
Тож турецького султана у поміч закликав.
І пливе до Криму морем уже флот великий.
Більше, як три сотні суден Гедик Ахмед має.
Йому султан доручає ту Кафу узяти,
А також всі генуезькі у Криму фортеці.
Та і татар приструнити, якщо доведеться,
Щоби всю орду татарську під собою мати.
Кафа була налякана, як той флот уздріла.
Скільки війська ворожого давно тут не знали.
А турки зійшли на берег, гармати узяли
Та і з тих гармат по мурах кілька днів палили.
Зруйнували і будинки у місті, і мури.
Особливо там, де були головні ворота.
Генуезці захищати місто і не проти,
Але греки і вірмени у страху за шкури
Свої власні, збунутвались. А їх же багато.
Вимагають, щоби турку місто піддалося.
Консулу послів до турок слати довелося.
На три дні він перемир’я просив заключати.
Посланці – ще та сволота, лиш про себе дбали.
Домовились, що їх турки не стануть чіпати,
А вони за те поможуть туркам місто здати.
А у місті зовсім інше потім розказали,
Що турки пообіцяли не чинить наруги,
Лише данину потрібно буде заплатити.
Самі вночі спромоглися брами відчинити,
Зробивши тим самим туркам велику послу́гу.
Турки тут же ті ворога негайно зайняли,
А назавтра і все військо у місто вступило.
Близько трьохсот генуезців з консулом схопили,
За візиревим наказом одразу ж скарали.
Емінек велів Шейдака схопити й скарати.
Менглі-Герай в Феодоро ледве заховався.
А Ахмед-паша «порядок» наводити взявся.
Велів молодь всю до себе на огляд прислати.
Відібрав тисячу хлопців в корпус яничарів
Та півтисячі дівчаток в гареми Стамбулу.
Контрибуцію зідрати, звісно ж не забули.
Усіх купців іноземних, яких зустрічали,
Обібрали аж до нитки. Генуезців всіх тих,
Які в бійні уціліли, у Стамбул забрали.
А тоді скоряти інші фортеці почали.
А їх вже тепер не надто брались боронити.
Менглі-Герай зібрав було аскерів завзятих,
Кинувся у бій на турок, але був розбитий.
Довелося Нур-Девлету свій трон уступити,
А самому полоненим в Стамбул вирушати.
Генуезькі всі фортеці турки захопили,
Розгромили Феодоро. Та тут і зостались.
Відтепер всі хани кримські султанам скорялись.
І султани ханів кримських на престол садили.
Золотих отих сім тисяч свою роль зіграли.
Генуезці за них кров’ю щедро заплатили.
Звісно, ті, що брали гроші, того не хотіли,
Бо ж вони лише багатство собі наживали.

Моя любове золота
Радіють лагідні каштани.
Хай щастя поміж нас вита,
Допоки дихать перестанем.
Голубоока пестить вись
Дарує нам чарівне світло
До мене, люба, пригорнись,
Аби серця вогненно квітли.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.


Планета стала набакир --
Так розходилася ненависть.
Та прийде довгожданий мир
Усе на місце він поставить
Цілую щічки дорогі,
Флюїди щастя в небо линуть,
Хай прийде ласка від Богів,
І землю вкриють ендорфіни.

ПРИСПІВ.
Любові мужність не згаса
В життя жорстокій круговерті
Непереможна є краса,
Гартована списами смерті.
Рятує світ увесь вона
Аж до найменшої галузки
Аби набридла всім війна
Уся розсипалась на друзки.

15 травня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Старість стримувалась,
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.

За єдино безсмертного хлопця –
чий феномен простий –
йдеться в повістях допотопства:
«Ось і тепер він живий».

Обручку срібну знімає
і на нитці шовковій гойдає:
«…Тільки палаючий віхоть тростини
і велика печера,
і неодружений хтось,
здається, геолог…
ні;
здається, первісна людина,
ні;
химера якась квола…
в однині.
Йде.
Порода пахне лосьйоном,
кухнею
і дітьми.
Ми –
наскельні малюнки
в скафандрах.
Він –
живий дотепер.

…Щось в печері раптово
схвилювало повітря,
це на вулиці час
помер…
Ні.
Це малюнки нас
на стіні.
Ні.
Це підземна ріка Луна
провалилася в озеро Тиші…
впала в озеро?
ні…
провисла.
Значить, це не вона
повітря в печері колише.
Це ще глибше –
на березі озера Тиші
дикий кіт, помираючи, випустив дух.
У-у-ух…
Як він потрапив туди?
Від біди – до біди.
Ні.
Може, це деґрадація людини
у глибини?
Ні.
Може, світ невідомий у тій глибині?
Ні.
Може, світ протилежний?
Ні!
Кіт обрав.
Він без вогню на кінцях тростини
повз у глибини.
А ми…?
йдемо попід люстрами кришталевими
під куполами печер
поза часами –
і ніхто не помер.
А чому..?
Бо ти є свідком,
і не бачиш нитки,
на якій гойдається обручка,
срібний маятник
благополуччя…»

Чи гіпноз є належним відбитком
константи?
«Подивіться уважно.
Я – Ваша мати…»
Так навіщо у вірші писати про хлопця?
«Це не вірш,
а остання з казок допотопства».

17–19 квітня 1995 р., Богдани́

 
чого би це було немудро
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
немає сенсу різний бруд
і сумніви того не варті
ми загубимо мету
знесемо кохання на багаття
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
немає сенсу різний бруд
і сумніви того не варті
ми загубимо мету
знесемо кохання на багаття
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями
 
чого би це було немудро
чого би я тобі брехав
кажучи тепер і тут
нам доступний більший кайф
 
запали мене кохана
запали мене кохана
ніч осяй огнем без тями ———
 
 
 
 
 
 
 
 

Життям пригнічений дошкульно
І горем битий досхочу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу.
То в надпориві пересилю
Терни колючі перешкод, –
То від погроз не маю сили
Хоча б ледь-ледь роззявить рот.
Мовчу безпомічно край світу,
А серце ятриться від ран, –
Ніяк не можу зрозуміти,
Чому втрапляю вічно в бран?
Чому забув про остороги
Не ухопити сторчака, –
Чому ступив на ту дорогу,
Що не виводить з тупика?
Життям осміяний огульно
До невгамовного плачу, –
Неначе вітер безпритульний
То спочиваю, то – лечу…
15.05.25

Воно крапки́ поставе чи не всюди
і правду ріже в око, не брову́,
немов у барабан колотить в груди,
у пил стирає всіх, на куряву́!

Йому у спорі рівних не існує,
бо знає сотні, тисячі цитат,
а штампи й гасла так завуалює,
що ставить у пів ходу шах і мат!

Завжди́ залізні в нього аргументи,
не кине на поталу власне «Я»,
але в житті трапляються моменти,
бо правда завше в кожного – своя!

І. Таємна книга Іоанна

Коли Ялдаваоф‎1 розправить крила,
Не соромно зробити крок назад,
Аби ревніше тиснути стократ,
Як вернеться тобі відваги сила.

Не смій умити руки, мов Пілат:
Од Кемі‎2 – до далекого Бабіла
Святим‎3 Софія‎4 битись повеліла –
Здобуток вартуватиме утрат.

Бо слабкодухим зрадникам-Іудам
Даремно сподіватися на чуда –
Ісус віщує істинний кошмар!

Страшній покарі не потрібно строку:
Холодний відчай зовнішнього мроку‎5
Над головами зречених примар.

ІІ. Апокриф‎6

Над головами зречених примар
Месія вирік життєдайне слово:
«Доволі чистим безпідставних кар!
Завершились однинь огульні лови.

Абіє тут обіцяний вівчар,
Цо поведе улюбленців Єгови
До пасовища праведних отар,
Бовім створили Тартар для полови!

Убо не слідувать кому за мнов:
Кипітиме довіку їхня кров,
Рогаті чудища візьмуть на вила!»

Опісля виходу лічили всіх;
Запропастили Каїна‎7 та – сміх! –
Єретиків Симона й Богумила‎8.

ІІІ. Драй-Хмарі‎9

Єретиків Симона й Богумила,
Гонителів юродства християн,
Шарами вкрили збоченого гнила –
Ганебний переможених талан.

Когось корисний підкорив обман:
Швидке визнання, золоті медалі;
Інакших, що не сприйняли дурман,
Убили вогнища, підвали, палі.

Не жди тому спонтанної моралі,
Ні вдячністю оточення не мар;
Наразі визначай будучні сталі:

Як небокраю спалахне пожар,
Тікатимеш налякано подалі
Чи приймеш благородно свій тягар?

ІV. Присяга та прокляття

Чи приймеш благородно свій тягар
Во плотськім, де все злобою покрите
Безпутних неприкаяних почвар,
Стояти непохитно, неофіте?

Війна за право – самоцінний дар:
Знаходимо у ній добра приміти;
Свобода же, братання, мертвий цар –
Підвалини громадської просвіти.

Одначе, ризик пам’ятати слід:
Чимало відчайдухів погубила
Ватага земнородних аскарид.

Іще повчальний крах Сатанаїла:
Вали геройськи ненависний гніт –
Перемогти Всевишнього несила.

V. Шекспірівський мотив

Перемогти Всевишнього несила –
Звитяжить Купідона ще складніш.
Порожні, діво, гордощі полиш,
Спусти вражого корабля вітрила.

Утрачене не купиться за гріш:
Цінуй принади молодого тіла;
Направивши пориви, захмеліла
Віддай же поле пахарю скоріш.

Позбувшися ядушливого спору,
Нащадків позиратимеш з-за хмар
Весни знайомої щасливу пору.

Ховати марно потаємний лар:
Одержить бажанець нарешті гору,
Огень – його промови, сенси – жар.
 
VI. М.‎10

Огень – його промови, сенси – жар,
Галантна одіж кавалеру личить;
Одчуй рум’янець кілкий на обличчі –
Зумієш витримати цей удар?

Навіщо, бідна, сторонишся стрічі?
Жадання докучатиме комар;
Кохання – найсуворіший лихвар:
Відтермінуєш – відрахує втричі.

Розумно берегти дівоцтва мак:
Нехай хлопчисько за тобою біга,
Ласкавця вірного розпалить крига!

Проте; наважишся чинити так –
Невдовзі прийдеться в Амура, мила,
Пізнати ціну скоєного діла.

VII. Воскресіння

Пізнати ціну скоєного діла
Зотлілих кличе голосіння труб,
Закрив кремезний сонце вернидуб,
Немов жаринку велетенська брила.

Постали пан, каліка, правдоруб,
Ханжа, статечний, проданець, кутила –
Змішався сморід з пахощем кадила,
Праворуч красеня – хирявий труп‎11.
 
Гримить: «Пророчена година плати!
Корися волі Господа, дитя:
Немає до сваволі вороття.

Сміливости забракне опиратись:
Минулого могутнійший скотар,
Підеш, неначе агнець, на вівтар».

VIII. Фатальність

Підеш, неначе агнець на вівтар,
Зайняти вперше чоловіче ложе,
Тендітна ластівко, квітуча роже,
Вступивши натиску шалених чар.

Противитись коханому негоже,
П’янкий покорі помагає гар:
Укріпленням заказаний попар –
Захопить легко парубок пригожий.

Здається, щасний передує шлях,
Утім навряд чи подолає птах
Знести підступні витівки Венери:

Урвати спробуєш з ним будній плин,
Явити мрійних мерехти перлин,
Та він – закостенілий жнець матерій.

IX. Незгода

«Та він – закостенілий жнець матерій?! –
Розчулено питаєшся мерщій, –
Нахаба ниций, хований крутій;
Попрала хтивість обіцянки Гери?..»

Гадань турбує хаотичний рій:
Невже нашкодити прекрасній пері‎12
Таки рішився покидьок материй,
Красу невинну зрадив лиходій?
 
Високе поза межами живого:
Самій мироточити неспромога;
Диявол – це досвідчений гравець.

Облиш ридання голосні перуни,
Каліпсою‎13 одурена красуне!
Згадай Обитель світла‎14 накінець.

X. Пустин

Згадай Обитель світла накінець,
Нетварну прародительку еонів‎15,
І попри різнорідні перепони
До неї поривайся напрямець.

Склади смиренно зморщені долоні:
Не зіб’є з пантелику манівець
Кого знанням нагородив Творець –
Шукай безсмертя на нетліннім лоні.

Адже розтанув тогорічний сніг –
Подібно запропаде хто не зміг
Нової вчасно причаститись ери.

Не загуби цю Аріадни нить:
Минуще маєш узнавати вмить,
Щоб раптом не вклонитися химері.

XI. Біси, іже чловіки прельщают

(Притча)

«Щоб раптом не вклонитися химері
Юнацьких даром не змарновуй рис –
Устами дівчини лукавив біс, –
Піддайся врешті таїнству містерій.

Путь Назарея – непролазний терен!
То приспусти тепер зухвалий ніс;
Хилися вітру, мужній кипарис:
Небагатьом послужливі гетери».

Тенета хитрі розкидав ловець:
Волів спочатку шлюбом був єднатись
Аж як відмовив підліток-мудрець, –

«Одненьку ніч забудься, Йосафате!
Знімай хутчіше непорочні шати –
Закон Завіту зневажа овець…»

XII. Зустріч Єу‎16

Закон Завіту зневажа овець,
Сп’яненний владою писав скрижалі,
Не відрізнивши мари від реалій,
Людську осібність звівши нанівець.

Розпутний вмер, з молитвою печалі –
Однаково заплатить Всеотець:
Похмурий світ зупинених сердець;
Ні новизни, ані усмішки кралі.

Вже ліпше жити абияк, повір,
Ніж плутатись межи пекельних дір
Або небесні населяти сфери17.

Юначе, підбадьор запалий взір,
Не плач; одкривши потойбіччя двері,
Думками підіймайся у етери.
 
XIII. Заповіт митця‎18

Думками підіймайся у етери,
Пригніченцю буденного ярма:
Звертайся музики, марай папери,
Нащир місцями, часом – жартома.

Сипким багатствам раді філістери,
Прихильники простішої манери;
Поета ж музу рознесе сурма
Від вічного Парнасу задарма.

Сльозами лоз кріпи ручиці кволі:
Мирське метафізичний легшить бій –
Не тільки піст, розкаяння, єлій!

Жахливий в’язням світської юдолі
Можливо-бо терпіти уділець,
Якщо душею каторжник-мертвець?

XIV. Приреченість

Якщо душею каторжник-мертвець
Обурений цинічністю природи,
Буває, власний згашуєш світець,
Суціль вручившись аморальній моді.

Куштуєш скоротечні насолоди,
Допоки не вривається терпець;
Тоді – вдаряє розуміння грець
Одречення від вищої породи.

Звіряйся сам шляхетної мети:
Будь свічкою малої красоти,
А не вуглем великого горнила.
 
Бодай загине сохлий, босоніж –
Сумлінний посміхнеться глузливіш,
Коли Ялдаваоф розправить крила.

XV. Πίστις Σοφία

Коли Ялдаваоф розправить крила
Над головами зречених примар
Єретиків Симона й Богумила,
Чи приймеш благородно свій тягар?

Перемогти Всевишнього несила:
Огень – його промови, сенси – жар;
Пізнати ціну скоєного діла
Підеш, неначе агнець на вівтар.

Та він – закостенілий жнець матерій;
Згадай Обитель світла накінець,
Щоб раптом не вклонитися химері.

Закон Завіту зневажа овець;
Думками підіймайся у етери,
Якщо душею каторжник-мертвець.

Що значить дорога додому?
Дорога в ніщо, в зорепад,
Дорога туди, де утому
Знімає оновлений сад.

Дорога додому безмежна,
Не має початку й кінця.
Триває вона, як належить,
Лише до стирання лиця.

Дорога додому - у порох,
З якого усе почалось
І чим завершиться. І волох
Увійде в ліси, ніби лось.

1 серпня 2022

“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”.

Я вибрала не Вас і не тому,
що серцю не накажеш полюбити.
Іще тоді належала йому,
коли серпанком падала у жито.

Цвіла шипшиною, а поряд він,
зеленим листям огортав бентежно.
Душа з душею — срібний передзвін —
вела над прірвою беззастережно.

Плекала сни свої на самоті,
слізьми кропила сумовиті днини,
та він з'явився у моїм житті,
подарувавши почуття жасминні.

Забився в грудях птахом навесні,
заполонив собою сірі будні.
Його очей смарагди неземні
в мені будили спогади ажурні.

Іще тоді належала йому,
не відавши про повені безмежжя,
коли будила зорями пітьму,
і мріяла, щоб він мені належав.

Пила з рожевих губ — нектар бджоли,
і він — солодкий трунок пити мусив
у райському саду, іще коли
дала вкусити яблуко спокуси.

14.05.2025р

А ти будь тюльпаном: живи і квітни,
Загоюй рани, всміхайся привітно,
Втопи свій біль на денці озерця,
Нехай рожевим заквітне серце,
Чи білим, жовтим...не має різниці,
Подякуй Богу - віддасть сторицею.

А ти будь тюльпаном: тягнися до неба,
Що тепло шепоче: "Тримайся, бо треба".
Всміхайсь тюльпаном, всміхайся тюльпанам
В долині тюльпанів за океаном....

Навіщо ти звертаєшся «на ви»?
Чи візаві свого ти поважаєш?
А може тривіально зневажаєш,
маскуючи відносин грубі шви?.

Чи любиш ти, коли говориш «Ви»,
чи просто на дистанції тримаєш?
За кого ти таку особу маєш,
що поїш її трунком сон-трави?.

Що відчуваєш, як говориш «Ви»,
апатію, огиду насолоду?
Надієшся лише на свою вроду,
радієш, не піднявши голови?

Чи хочеш ти, коли говориш «Ви»,
знайти взаємність і порозуміння?
А може випробовуєш терпіння,
принад своїх піднявши корогви?

Тоді навіщо говорити «Ви»?
На біса взагалі тоді говориш?
Якщо себе в собі не перебореш –
читай вірші, а краще молитви.

Гнучка, як гілочка ліщини,
Іскриста й сяйна, наче сніг, –
Вона сміється, мов дитина,
І заражає сміхом всіх.
Неначе книга загадкова, –
Мої розбурхує думки,
Адже не в’яжеться розмова,
А замовкати не з руки.
Її слова – струмочок тихий,
А дотикання пальцем – гра,
Бо відчувається безвихідь
І проявляється жура...
14.05.25

Вишиванки-обереги.
Обереги-вишиванки,
Їх для мене і для тебе
Вишивали наші мами.

Вечорами клали хрестик
Стібок до стібочка,
Виходила так майстерно
Вишита сорочка.

Рушники та скатертини,
Килими й серветки.
І усе то для родини
Тії обереги,

Щоби лихо не йшло в хату
Та біда минала,
То бабусенька і мати
Шили-вишивали.

2025 р.

Обурена весна дощами розлила́сь.
Зелені та сумні у травня очі.
Коли вже сонце розітне сувої зла,
щоб відпочили від шахедів ночі?

Калюжі, мов печалі темні дзеркала́,
Бо тільки дощ, здається, хазяйнує,
хлюпоче - і завісою стоїть імла,
від неї правди всім чекати всує.

Заснула справедливість під шумок дощу,
подерта. Чи розправить світла крила?
Повір: втече страшна війна, як підлий щур,
і дощ мине. Тектиме воля в жилах.

Коли зліталися хрущі
На обвишнілу хату.
Щось відлягало від душі
Страшне і волохате.
І хата, втомлена в літах,
Підведена на біло,
Була, немов би молода,
Немов нова і ціла.
І потопали в бур'янах
Подвір'я, вирви, кроки.
Розбиті вікна, долі, дах
І спопелілий спокій...

Я не знаю, що зі мною,
Самотою рани гою.
Недалеко й до біди.
На подвір'ї, попід вечір,
Розгулялася хуртеча,
Замела усі сліди.

Стогне вітер за шибками,
Недолуго грає гами.
Ноти до...ре...мі...фа...соль.
Кармазинове* вітрило,
Що борвіями побило,
Лагодить — стара Ассоль.

Коле голкою долоні,
Парусину, ту солону,
Пригортає до грудей.
Усміхається, неначе,
А тужливе серце плаче —
За морями її Грей.

Ходять тіні безголосі.
Кіт рудий, як пізня осінь,
На плахтині тихо спить.
Без вітрил пливе у вічність,
В лебедину білосніжність —
Корабель...
Не рветься нить.

Кармазиновий* — червоний.

13.05.2025р.