На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.

В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я знову слухаю у Ічні,

То хлюпне хвилею Десна
Біля Чернігова старого,
То ніжно задзвенить струна
І пісня ши́риться розлого...

Високі пагорби, Дніпро,
Травневе молоко каштанів...
Я зичу Києву добро,
Але у ньому я – прочанин.

Пробачте, Лаврськії Святі,
І зі столичної неволі
Мене додому відпустіть
Пізнати в мирі щастя-долі!

Серпень 2025 року

по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня

у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
у рай розсипаних сливок

і серце-пташок без вагання
летить на мед і голос ос
на смак-сильце передчування
що в гості осінь –
вже ось-ось
05.08.2025

Із Бориса Заходера

Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
нюх собачий,
слух собачий...

І характер був собачий –
тобто, трішечки гарячий!

(2025)
аа

Коли піду у чорно-білий світ,
а інші фарби залишу у цьому,
то навіть мій рудий до болю кіт
у розпачі блукатиме по дому.
У тузі посіріє на очах,
утратить барви вогнянисто-рижі,
качатиме черствого калача,
маститиме за мною свої лижі
у край, де не існує кольорів,
не те що розмаїтих їх відтінків.
Мішатиме чорнила у відрі
і однину душі в усіх відмінках…

Коли покину кольоровий світ,
занурюся у чорно-білі фарби –
усе здобуте вивішу на пліт,
не заберу малого навіть скарбу.
Нехай воно порадує когось,
комусь, можливо, стане у нагоді,
аби жаліть затим не довелось,
що потонуло у життя негоді.
У світі чорно-білих кольорів
не ціняться набутки кольорові –
там білі зорі сяють угорі,
у чорнім небі мертвої любові.

Коли залишу кольоровий світ,
я захоплю лише про тебе згадку
аби у тиші, серед товщі літ,
душі твоєї віднайти розгадку.
О, як же бракуватиме тебе,
твоїх очей і рук твоїх чарівних!
Кого вони обожнюють тепер?
Їм не було в усьому світі рівних.
Але у тебе ще багато мрій,
іще всього багато для любові,
тому живи натхненно і радій
у цьому дивосвіті кольоровім!

 
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
 
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Всі багаття і труд на землі
 
Як увійти у безликий натовп
Кручену масу сіро чорно білу
Всі нереальні є
І начебто чужі
 
Чарку ще за працюючий піпол
Пий за всю оцю безліч голів
Думай ще про мільйони без ліку
Їм би лідерів а не шахраїв
 
Ще є ті голосуючі вдома
Порожній погляд на дивацькому шоу
І хабарники сірі костюми
Рак чи поліо вибери щось
 
Поглянувши у безликий натовп
Кручену масу сіро чорно білу
Чи є вони реальні о
Хіба вони не чужі
 
За тих які працюють із віку
Тих які уродились ніким
За усіх осіб у лахміттях
Пиймо ще за оцю земну сіль
 
За тих які працюють із віку
О хильни за оцю земну сіль
За мільярди мільйони і тисячі
Які уродились ніким
 
О пиймо за оцю земну сіль . . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.

Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
І зникне в снігах, як жебрак.

Торкнеться цей сонячний промінь
Рамен, як невинне дитя,
Роменом дихнувши в долоні
Для радощів і каяття.

16 вересня 2023

Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!

Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
у міру – сучки й паркани.

Твої... пухкенькі, вочі – фари,
і сороксемий розмір шкарів.
А я шукаю закамарок,
де можна бавитись у "бах".

Тікай. Спіймав, мов до росолу
вищіпував вбранє поволи.
Як моцно грає радіола…
яке солодке в тебе "Аааааах!"

Вітру перешіптування з листям.
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
Залишайсь, як хочеш відпочити,
розкладайся у гостинних кронах
вистеляться в ложе дружні віти,
заколишуть ніжно і синхронно.
Солодко й спокійно подрімаєш,
злюбишся із тимчасовим домом
й гайнеш чимдуж до землекраю
по своє зовуче невідоме.

03.08.25

Із Бориса Заходера

Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!

(2025)
D:after {content:attr(t) attr(t);}
ааааааа

Для боїв із ворогами час настав.
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.

Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
Не в ціні людська свята кровиця.

Сни четвертий рік уже в димах!
Сміх в журі, а радість у прокляттях.
Думаю про майбуття, то "їде дах",
Біс украв під старість дрібку щастя.

З Україною у вир біди лечу,
А зі мною разом жінка й діти.
Доки помсти не погашено свічу
Буду супостатів люто бити.

4.08.2025р.

Серпневий день отавами запах
Та яблуками й грушами в садочку.
Вже скоро покидати буде нас
Теплеє літечко в ромашковім віночку.

Збігають непомітно літні дні,
Вже й осінь золота не за горами.
Ввижатимуться довго ще мені
Літа чудові неповторні барви.

2025 р.

Оце ж вона - країна Доброти.
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.

Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
Людського життєтворчого тепла.

І ділишся і усмішкою там,
І тим окрайцем, що останній, може.
І думкою, в якій розрада Божа -
На світлий шлях блукальця наверта.

Це - антисвіт до того, що навкруг...
Реальність паралельна існування,
В якій живе надія, хай остання,
Що лік знайде Земля од всіх недуг,

Що розірветься враз попона тьми,
І божевілля воєн, як напасті,
Змете сяйний, потужний гейзер щастя,
Двоногі стануть знову всі людьми.

4 серпня 7533 р. (Від Трипілля)(2025)

Тіні підсмажені вітер ворушить
В деку при стовбурі дикої груші,
Щоб не згоріли до чорного.
Сонце, підійняте липнем-хорунджим,
Прагне зеніту й рахує байдужо
Хмар незаповнені човники.

Берег рудіє травою сухою,
Плесо втекло, заросло лепехою.
Трохи, і стане калюжкою.
Спека нахвалкою шкірить лихою,
В репину дна, ще сиру під вербою,
Котиться дикою грушкою.

- Кажуть люди, а чи правда – як з чортом зв’язатись,
То у кінці життя можна й без душі зостатись.
Забере її чортяка, ледь полишить тіло,
Занесе до пекла, щоби в казані кипіла.
І буде вона там мучитись до Страшного суду.
Тому з чортом і не хочуть зв’язуватись люди.
- А я чув, що то не завжди так воно буває.
Чорт не завжди у людини душу забирає.
Знову ж таки, чи то правда, казати не буду.
Але різні, бува історії розказують люди.
- Так розкажи, коли знаєш. Ми теж хочем знати.-
Хлопчаки тоді взялися Миколу прохати.
- Добре, добре, розкажу вже. Оце чув від діда.
Жив колись в селі одному парубійко бідний.
Не було в нього нічого – ні двору, ні хати,
Таж хотілося, звичайно, сім’ю свою мати.
Пішов свататись та йому всюди відмовляють,
Бо ж він бідний, за душею нічого не має.
Тож іде він зі сватання свого чергового,
Аж чортяка на дорозі стоїть перед нього.
- Де ти був? – того питає. – Сватався. – бурмоче, -
Та ніхто дівчат за мене видавать не хоче.
Бо ж я бідний… І не знаю, що мені й робити…
А чорт йому: - А я можу тобі пособити.
- Та ж ти душу схочеш взяти?.. – Звісно, не без того.
Але може й таке бути – не візьму нічого.
Задумався парубійко: - Що маю робити?
- Піди в город, найми хату, в якій будеш жити.
Нехай ніхто, окрім мене не ходить до тебе.
Тільки я носити буду все, що тобі треба.
Сім год живи, не стрижися, сім год не вмивайся.
Сім год нігті не зрізай та не перевдягайся.
Я ходить до тебе буду та гроші носити.
А ти будеш лиш сидіти та гроші копити.
Та ще людям, коли просять, гроші позичати.
На позичених тих грошах процент наживати.
Слухай далі. Сім год пройде, то генерал прийде,
Бо йому тоді податись більше буде ніде.
Він казенні гроші візьме та усі розтратить.
Але тепер йому треба буде повертати.
Тож і прийде, щоб позичить ті гроші у тебе.
А ти скажеш: - Я позичу, коли дуже треба,
Але за те маєш доньку за мене віддати.
А він скаже: - Про то доньок маю запитати.
А тих доньок в нього троє, якась зголоситься.
Тоді й зможеш на тій доньці ти і ожениться…
Як сказав чорт, так і було. Генерал припхався.
Весь знервований із себе, бо дуже прокрався.
- Позич грошей. – Я позичу. Та мені потрібно,
Щоб за мене вийшла заміж твоя донька рідна.
Генерал на нього глянув – страшне та погане,
І немите, й не голене – хто ж на нього гляне?
Але нікуди діватись: - Я то ніц не маю,
Але перше своїх дочок про те запитаю.
Прийшов генерал додому та й питає дочок,
Хто за того то і того вийти заміж схоче,
Аби батька врятувати. Старша відповіла:
- Та я б з таким й на гектарі одному не сіла!
Середульша відповіла: - Ти, як хочеш, тату,
Але краще я довіку буду дівувати.
Лише менша пожаліла тоді тата свого:
- Хоча він такий потворний та піду за нього.
Генерал тоді вернувся та й парубку мовить:
- Я віддам за тебе доньку, даю тобі слово.
Тільки старша і середня вперлися добряче.
Та молодша погодилась за тебе, одначе.
- А мені нема різниці. Ось, гроші тримайте!
Скоро свататися буду до доньки, чекайте.
Пішов генерал раденький. Тут чорт на порозі:
- Тепер, хлопче, слід собою зайнятися вборзі.
Добре вимийся, цирюльник хай тебе поголить,
Зріже нігті, бо виросли уже аж до полу.
Піди в лавку, купи собі одіж найдорожчу.
Одягнися, коли справді одружитись хочеш.
Тоді іди та сватайся. Вже пора настала.
Прибрався він та й приходить у дім генерала.
Генерал його побачив, не може пізнати.
Чи ж до того він приходив гроші позичати?
Молодий стоїть та гарний, вдягнутий ошатно.
Із таким доньці не сором і під вінець стати.
Сама донька, що чекала на якусь потвору,
Зашарілася і очі не підведе вгору.
Генерал благословив їх. Недарма прокрався.
Через те жених чудовий донечці дістався.
А старша й середня доньки, як жениха вздріли,
То одразу побіліли, потім почорніли.
Від досади, що те щастя могло їм дістатись,
А тепер їм доведеться за лікті кусатись,
Одна пішла та повісилась, а друга втопилась.
А парубок й генеральська донька одружились.
Вийшли вони із церкви вже. Чорт до молодого,
Хоча ніхто із присутніх не побачив його.
Каже: - Ти усьому радий? Гарну жінку маєш?
Парубок: - Ти уже в мене душу забираєш?
Чорт на те лиш усміхнувся: - Нащо душа твоя?
Мені старша й середульша дістались обоє.
З тим і можем розійтися! Живіть-поживайте.
Народжуйте собі діток й добра наживайте.
І зник. Більше із тим чортом парубок не знався.
Та виконать настанови його намагався.

Із Бориса Заходера

Плаче кішка в коридорі,
у бідняжки справжнє горе:
не дають жорстокі люди
вкрасти шмат печінки з блюда!

(2025)
ааа

Безмежна чаша срібла під ногами
і місячна доріжка до небес,
а ти все – розбираєшся з богами,
торочиш, що Ісус якийсь воскрес…

Навколо зорі в дивнім хороводі,
Перуна стріли падають у ніч,
а ти у хустці по останній моді
чужим святим втикаєш сотні свіч…

Для мене бог – незвідане і чисте,
стосунків ніжних неземна краса,
а в тебе – аметистове намисто
та інші традиційні чудеса…

 
люде чужі
& сам ти чужинець
лиця потворні
у цій самоті
 
суспіль повії
жодних жінок тут
вулиці рівної
не знайти
 
ти чужий
лиця минають в дощі
ти чужий
нащо ім’я твоє &
ти чужий
ти чужий
ти чужий
 
 
 
 
 
 
 
 

1

Повіривши у перший промінь літа,
Зухвало проводжав свою весну.
Щось заважало все ж таки радіти
Крізь драму особисту та війну.

Так солодко й святково пахли квіти,
Благословив бузкову далину.
Питав себе: чи зможу захистити
Усе, що добрим словом спом'яну?

Вмирав мій світ. Лишалися руїни.
Сумуючи над згарищем блідим,
Пригадував дитинство щохвилини.

Не знаю досі: керувався чим?
Ловив крихку надію швидкоплинну -
Яким я, Боже, був тоді сліпим!

2

Яким я, Боже, був тоді сліпим!
Але померти міг до болю зрячим!
Оточений реальним світом злим,
Читав листи розтоптаної вдачі.

Сам не помітив: раптом став ніким.
Сміявся фатум: "Схаменись, диваче!"
Складав свою любов у монорим,
Бажання тіні власної відзначив.

Раділи всі бездумному життю,
З повітря їм хотілося зварити
Порожніх слів солодкий конфітюр.

А мій фінал - рядочки заповіту -
Скорботний недописаний ноктюрн...
Принаймні, так судилося прожити.

3

Принаймні, так судилося прожити...
Не бачив справжнє. Дурень! Ідіот!
Ми, начебто, усі - вчорашні діти,
Та в кожного - окремий поворот.

Там будувати можна чи трощити,
У веремії галасливих од
Життя гіркою ниткою прошите,
Неначе станом вистражданих нот.

А доля світла стежкою гуляла,
Ішла шляхом незвіданим, чужим,
Розради залишалося замало!

Хіба що бути лицарем сумним...
Мовчати з-під закритого забрала,
Вважати щирістю отруйний дим.

4

Вважати щирістю отруйний дим -
Оманлива дорога та невдячна.
Хотілось бути вічно молодим?
Підкорювати всіх костюмом фрачним?

Миритися зі світом цим глухим
Цілком можливо. Тільки однозначно
Розчарування буде надшвидким -
Така гримаса вчинків необачних.

Втрачають сенси оклики: "Вперед!"
Ніхто не скасував одвічне мито
За легковажно створений памфлет.

Хіба людину рідну воскресити
Строкатістю фальшивих оперет?
Душа моя жалобою покрита.

5

Душа моя жалобою покрита,
І віднедавна мій тернистий шлях
Сльозами та безсонням оповитий,
Тримається на зламаних думках.

Я міг багато у житті зробити!
В мені панує невимовний страх.
Стою над прірвою сумний, побитий,
Попереду й позаду - тільки крах.

Без сумніву, цей іспит Богом даний:
Спізніле каяття - хрестом важким,
Тягар пекельний чорної бандани.

Нікому не потрібен пілігрим!
Байдужістю хизуються тирани.
Сонети - мертві. Кладовище рим.

6

Сонети мертві. Кладовище рим.
З'явилася іще одна могила.
Вона тепер болить лише своїм,
Чужому - взагалі немає діла.

Зупиниться під поглядом нічним
Єдине нерозгадане світило.
Кому потрібно бути видатним,
Якщо нікуди не піднімуть крила?

Велика мудрість - цінувати час...
Раніше щось, можливо, міг змінити,
Коли дивився на іконостас.

О, скільки нині сліз гірких пролито!
Ось цвинтар незаслужених образ -
Мені тепер довічно тут ходити.

7

Мені тепер довічно тут ходити,
Шукати й не знаходити своє.
Щоночі римувати пережите,
Чекати ніч, яка, нарешті, вб'є.

Блукати неприкаяним піїтом
І про чуже питати: "Це чиє?"
Тягнутись екзальтованим магнітом
До парку - для натхнення все там є.

Таким шляхом іду в самотню осінь
Пустельником, відлюдником німим,
А хочеться - у царство літніх сосон!

Мандрівником лишаючись простим,
За обрієм заплутаних відносин
Пригадувати щедрість інших зим.

8

Пригадувати щедрість інших зим
Примусив грудень, що покрився горем.
Він остаточно поглядом скляним
Жорстоко повінчав мене з мінором.

Єдиним словом, грубим, льодяним
Поплив зі мною тим скорботним морем,
В якому сильний робиться слабким -
Я раптом став беззахисно-прозорим.

О, скільки знаків долі пропустив,
Довірившись туманній перспективі,
Захоплюючись візерунком слів!

Тут роздалися оплески брехливі.
А саме там, де непомітно жив,
Можливо, відчував себе щасливим?

9

Можливо, відчував себе щасливим
В країні осяйних дитячих мрій...
Тоді весь світ здавався справедливим,
Надворі запускався добрий змій.

Пливли під сонцем золотаві ниви,
Вклонялися мелодії простій
Легкого вітерця, що так примхливо
Перетворитись міг на буревій.

Лишився тільки вигорілий спомин,
Його плекає постарілий франт.
З сучасністю - ніяких перемовин!

Не до душі яскравий літній бант!
Навіки втратив рятівний свій човен
Замріяного січня ад'ютант.

10

Замріяного січня ад'ютант
Страждає у червневому полоні.
Спізнілий, зовсім не потрібний ґрант -
Дорогоцінні камінці в короні.

Тут скрізь багато зірваних троянд,
А хочеться петуній на балконі,
З барвінку міцно сплетених веранд,
Адажіо Томазо Альбіноні.

По-іншому вчинили небеса,
І усмішка єдина незрадлива
Тепер є тільки там. Мені - сльоза.

Крокую я проспектом галасливим...
Коли життя було, мов бірюза,
Усі листи підписував курсивом.

11

Усі листи підписував курсивом,
Ховав у непідписаний конверт.
Нехай постійно був я норовливим
Та кожний день сприймав, немов концерт.

Слова ласкаві, райдужні, пестливі
Вважав простою логікою жертв.
Тоді лишив собі прерогативу
Послухати, що крикне екстраверт.

Логічний результат - глуха темниця,
А в ній сидить нікчемний дилетант,
Якому вже десяток літ не спиться.

Тут вічний сон - єдиний варіант,
Бо доля, непомічена вдовиця,
Знецінить квіти, славу і талант.

12

Знецінить квіти, славу і талант
Життєва проза, немічна облуда.
Давно чіткий існує прейскурант,
Від цього не подітися нікуди.

Читав нудний та довгий фоліант,
Я вигадану лікував застуду.
Щось награвав натхненний музикант,
Дивився, слухав те, що скажуть люди.

А як оцінить натовп? Та ніяк!
У порожнечі надто вередливий
Поет. Хіба йому пасує фрак?

Лунають дурнуваті наративи.
Душа хворіє на смертельний рак -
Шматочок темряви в осінній зливі.

13

Шматочок темряви в осінній зливі,
Душі моєї вбитий промінець,
Ще пригадає всі слова красиві,
Занедбану дорогу навпростець,

Яка вела до свят гучних, бурхливих...
Та непомітно їм прийшов кінець.
А я став раптом немічно-вразливим,
Знущання-оклик чую: "Молодець!"

Чекаю день, коли свої кайдани
Зламаю, мов порожній транспарант,
Здолавши кам'яні міцні паркани.

Живу на світі, наче квартирант.
Не дасть ні крихти світлої омани
Жорстока пам'ять - чорний діамант.

14

Жорстока пам'ять, чорний діамант
Засяє в персні та над головою.
Дуель чекає. Де ж мій секундант?
Самотність пише власною рукою

Запрошення мені. Я - дебютант,
Захоплювався не такою грою.
Моя жура - успішний окупант,
Що має вічну владу наді мною.

Всесильний Боже! Змилуйся! Пробач!
Гріхи свої так хочу відмолити!
Хіба потрібен тут перекладач?

Цей світ стоїть бездушним монолітом.
Даремно жив провин тяжких сівач,
Повіривши у перший промінь літа.

МАГІСТРАЛ

Повіривши у перший промінь літа,
Яким я, Боже, був тоді сліпим!
Принаймні, так судилося прожити,
Вважати щирістю отруйний дим.

Душа моя жалобою покрита,
Сонети - мертві. Кладовище рим.
Мені тепер довічно тут ходити,
Пригадувати щедрість інших зим.

Можливо, відчував себе щасливим
Замріяного січня ад'ютант...
Усі листи підписував курсивом!

Знецінить квіти, славу і талант
Шматочок темряви в осінній зливі,
Жорстока пам'ять - чорний діамант.

Яке це щастя й благодать –
На лузі біля річки
Боками м’яти сіножать
І пестити Марічку.
Яка це радість – бути вдвох
У всьому білім світі, –
Вести серцями діалог
І правди не таїти.
Коли ми з нею сам на сам
В місцях благоуханних, –
Немає стриму почуттям
Гарячого кохання.
Ну, якже добре між копиць
Парної сіножаті,
В солодкій зморі горілиць
Вдоволено лежати…
02.08.25р.

Серпневий день з гібіскусом розцвів,
радіє сонце кольористим квітам.
Натруджені жнива, неначе віл,
джмелі гудуть, ласують ненаситні.

Заснув вітрець. Дощі проходять повз.
Тарелі соняшника трохи в'януть.
Шпилі дерев. Тримає спека пост,
а пам'ять вузлики добра зав'яже.

День добігає, й зоряні ковші
розсипле чарівниця ніч яскраво.
Серпом у небі місяць заблищить
і цвіркунів почує біля ставу.

Біля вікна старі берези
Махають вітами щораз,
Немов від рідних шлють привіти,
Які покинули вже нас.

Саджені нашими руками,
Так розрослися, наче ліс
І плекані малими нами
Нагадують дитинства світ.

Граючись в піжмурки, ховались
За білим стовбуром не раз,
А як надворі вже смеркалось,
Кликала мати: " Спати час".

Оті роки вже так далеко
І їх, на жаль не повернуть.
Про них нагадують берези,
Котрі під вікнами ростуть.

2018 р.

День був справді щасливий такий,
Сонценіжно торкаючи плечі...
Понад озером лагідний вечір
Рай життя малював залюбки.

Симпатичні контрасти води -
Чергувалось холодне і тепле.
Хмара холодом крила і репла,
Полились променеві меди.

Понад озером вітер ущух,
Утюжечком пройшовся по плесу,
Мов крижинку прозоро-чудесну
Натягнув цей вигадник і зух.

1.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Пробирає серце. Просинь,
поміж нею дим
заплітає лугу коси
духом бойовим.

Чорні круки, гнізда – дула,
заятрився шлях.
Аби куля проминула,
аби не пройшла.

Не минула – зачепила,
в грудях розцвіла,
розпеклася, розкровилась,
стискує кулак.

Чорним круком, просто з дула
в небо видно шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Стигне рана – в'яне ружа.
"Мамо..." – на устах.
Панахиди вітер служить,
не вмовкає птах.

Чорні круки, гнізда – дула
і до неба шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Замовкає серце. Рястом
ходять холоди.
В лугу коси попелясті
а я – молодий.

Зникли круки – вітром здуло,
розгубився шлях.
Чом та куля проминула,
але ся пройшла?

17 Листопада 2009

Горить і стогне в Києві земля,
летять ракети й дрони від кремля,
будівлі й люди гинуть, і сади,
увага світу звернена сюди.

Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,
Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,

Прихильність Сину маєм як вінець,
і молим: Боже, дай війні кінець,
прости гріхи нам, скоєні в нужді,
дай Боже, з Вами бути нам тоді…

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.

Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,
Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,

01.08.2025р. UA

* ОР – звернення, промовлене в молитві-Орі, це звуки зі сподіванням, що будуть почуті.

У тебе унітаз не золотий
і їжу доля посипала перцем,
та від батьків у спадок маєш ти
велике, тепле, благородне серце.

Удалині поблискує зима
і музика Шопена усе ближче,
але ти народився не дарма
і по собі не лишиш попелище.

Усьому богом дано день і час,
дуда ієрихонська не дрімає,
але повір – у кожного із нас
життя багато надто не буває.

Тому тримайся, друже, і іди
упевнено дорогою своєю.
У світі залишаються сліди
не лише від кросівок корифеїв.

 
Моя невіста із амазонок
Нині собі шукає сховок
Провидить істину дівиця
Усе що далі таємниця
Безумні капелюшники
Насаджуються на цвяхи
І ще-араб теж у змаганні
Особить лійку для поливання
 
Пикатий Санта-Клаус гордий
Вуха мої здійма угору
Я втомлений і хворий геть
І сором виповня ущерть
Я загортаюсь у пальто
Цитуючи мабуть не то
Поки арабський шейх в оздобі
Особить ятку для хот-догів
 
Червоний Хрест на улиці
Вимушує мене відсіль
До сутінок і ночі теж
Я утікатиму о вжеж
Через моря далеко ген
Де біженці та смертний щем
І свердловина-іще арабська
Особить камеру в матрацах
 
І свердловина-іще арабська
Особить камеру в матрацах
 
 
 
 
 
 
 
 

За крок від смерті знемагати
Почав щоночі я на сон, –
Бува, тупцюю по кімнаті,
Мов на тіснім манежі слон.
Або кручусь, як вуж, у ліжку,
Відклавши книжку записну,
Бо смерть поставила підніжку
При вході в дім моєму сну.
Чи під звучання монотонне
Дощу дрібного за вікном
Я, підкоряючись безсонню,
Сиджу незрушно за столом.
Немає сну й на табуретці,
Якщо, готуючи ривок,
Вночі ледь чутно смерть крадеться
І зупиняється за крок…
01.08.25

(Для СМ)
…І коли всі зурочені й скривджені
Позбираються й сядуть до столу,
Ти з покуття нікого не виженеш —
Мовчки білим обкреслиш довкола,

Вийдеш, защіпку тихо накинувши,
Озирнешся — лиш раз! — але стріха
Від тих іскор, що погляд твій викреше,
Зазміїться-зажевріє стиха…

Геть ізвідси! Садком, поміж вишнями…
Хай позаду тріщить і палає,
Не страшись, бо крім тебе — колишнього —
Там давно вже нікого немає.

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

Проляже творчість у тривозі.
Зло у добрі, добро - у злі.
І світ застиг на півдорозі,
Як сойка на однім крилі.

Ці парадокси й силогізми
Над нами виснуть, ніби меч,
Як не відстріляні ще гільзи,
Що принесуть вогненний смерч.

Оці питання проростають
З глибин душі, неначе сни.
Вони згущаються, мов зграї,
Щоб нападати з-за стіни.

Удар же їхнього кастета
Нас кине в присмерк, у хаос.
Це почерк їхнього стилета,
Що жалить гірше сотні ос.

11 серпня 2023

На вулиці вузенькій на Подолі
Під хатою усілися діди.
Збиралися щовечора сюди
Та розмовляли про життя, про долю.
Пригадували молоді літа,
Коли вони були ще повні сили.
Як у походи бойові ходили.
Трохим все більше у других питав.
Сам не любив багато говорити.
Хіба що хто причепиться, тоді
Розповіда про роки молоді.
А то розговорилися про битви
З татарами. І тут Трохим сказав:
- А я ж цілого хана був у полі,
Ще й не простого, знатного доволі
У розпал битви майже упіймав.
- Не може бути! – заявив Свирид, -
Та хто б тебе хоч допустив до хана?
- Ось тобі хрест! Все чесно, без обману!
- То розкажи! – озвався збоку дід
Степан, що саме люльку набивав, -
Як то було? Як хана того звали?
Ми ж тут про багатьох ханів чували.
- Сеїд-Ахмад! – Та хто ж його не знав?!
Той кровопивця скільки літ підряд
Ходив на Русь. Біди з ним скільки мали.
Та ж тут його, здається й пов’язали?
У Києві? Попався-таки, гад!
- А ти ж до того яким боком був? –
Спитав Свирид, мов досі ще не вірив.
- Так склалося! – Трохим промовив щиро.
Замовк на мить, мов щось таке забув.
Розправив вуса й знов заговорив:
- Було то років, мабуть тридцять тому.
Я вже літ десять, як пішов із дому,
В дружині у Корецького служив.
Спокою, скажу чесно, не було.
То гультяї купців десь пограбують
І добре, коли їх не замордують.
А нам весь час те корчувати зло.
А то бува з сусідом нелади,
Ніяк землі не можуть поділити.
А то ординці узялись ходити
Із-за Дніпра походами сюди.
А особливо той Сеїд-Ахмад.
Казали, він потомок Тохтамиша.
Але від предка він отримав лише
Злий норов. Тохтамиш, мабуть, не рад
Таким потомкам. Довели Орду.
Немов собаки, в ній хани гризуться.
За трон в Сараї безкінечно б’ються.
А заодно нас грабувати йдуть.
Отой Сеїд, з Москвою як злигавсь,
То до Литви став часто зазирати.
Москва хотіла землі відібрати
У Литви руські, тож хан і старавсь.
Ледь не щороку у наш край ходив.
Із-за Дніпра наскочить, пограбує,
Нещасний люд у селах помордує.
Поки до бою, він уже й здимів.
Крім москалів були і у Литві
Такі, хто князя мріяв підсидіти.
У Києві сиділи сучі діти,
Ножі гострили увесь час криві.
Були із москалями заодно,
Теж хана у набіги запрошали,
Забрати Київ під Москву бажали.
Але таємно те велось воно.
Отож Сеїд той, наче вовк кружляв
Степами та моменту ждав, проклятий,
Щоб знову Крим собі відвоювати.
І на Литву тим часом нападав,
Бо ж Крим з Литвою заодно були.
Сил, правда в нього ще було замало.
Бувало, що й опудала саджали
На коней, полякати щоб могли
Сторожу нашу – мов багато їх.
А спробуй-но здалека розібрати
Чи тисяча, чи дві іде проклятих.
То я уже пізніше підстеріг.
Тим літом знов навідалась Орда.
Але не просто по краях пройшлася,
Аж до самого Львова подалася.
А вслід за нею йшла страшна біда.
Палали шляхом села і міста,
І крик, і плач по всій Русі стояли
І валками полон до степу гнали.
Земля лежала по орді пуста.
Її спинити сил в нас не було,
Не було часу військо щоб зібрати
Аби орді достойну відсіч дати.
Поки до Казиміра то дійшло,
Поки указ збиратися він дав,
Орда уже до Львова підкотила.
Поділля по дорозі погромила.
Отож володар мій мене позвав.
Сказав, гонець прибув від Казиміра,
Але ординців по дорозі стрів.
Стрілу отримав, ледь до нас добрів.
Чи виживе - і сам у те не вірив.
Та князю повідомити устиг,
Що посланий він до Хаджі-Герая.
І грамоту від Казиміра має,
Де просить той, щоб хан йому поміг.
В Хаджі-Герая був рахунок свій
З Ордою. Вже давно ворогували.
Не раз і Крим ординці воювали.
Тож хан завжди готовий був на бій.
Ледве Сеїд зі степу набігав,
Щоб наші руські землі грабувати,
Хаджі-Герай велів коней сідлати
І злодіїв у степ далеко гнав.
Недарма ж охоронцем його звуть
Українських земель іще і досі…
Тож за наказом князя довелося
Мені до Криму чимскоріш відбуть.
Немов татарин, троє взяв коней,
Щоб на шляху поменше зупинятись
І лише кіньми на ходу мінятись.
Із трьома кіньми хай хто дожене!
Шлях був важкий, допоки я добувсь
Татарських стійбищ. Далі легше стало.
Татари мені й коней поміняли
І в час короткий, навіть і незчувсь,
Як вже і перед ханом я постав.
Хаджі-Герай все вислухав спокійно.
Бо ж він усе життя провів у війнах.
Якісь накази у ту ж мить віддав.
Й татарські полетіли сторожі
У степ, щоб більше про Сеїда взнати.
А хан орду негайно став збирати.
Життя орди – постійно на ножі.
Тож я не встиг як слід і відпочить,
Як вже орда із Криму виступає
І шлях на північ до Дніпра тримає.
Я не питав, а хан весь час мовчить.
Чому туди? Пізніше зрозумів.
Чого за тим Сеїдом нам ганяти?
Він же до себе в степ буде вертати.
На переправі хан би його встрів.
І так воно, насправді і було.
Сторожа приїздила й відбувала
Та ханові про все доповідала –
Куди якраз ординське військо йшло.
Щоби орду зарані не злякать,
Дали ми час Сеїду перебратись
На лівий берег та розташуватись
На березі Дніпра відпочивать.
Сеїд гадав, що, втікши за ріку,
Він від литви надійно схоронився.
Тому єдино на отой бік дивився,
Радіючи, що здобич отаку
Вдалося в руських землях захопить.
Погоні поки вслід за ним не чути,
Тож можна вільно і передихнути.
Діждались ми – ворожий табір спить,
Тоді і налетіли зусібіч.
У таборі піднявся ґвалт страшенний.
Адже стоїть навколо нічка темна,
Яка сховала все з ворожих віч.
Хтось кинувся втікати за ріку,
Хтось в бійку кинувсь, хтось «аман» просити.
Ясир великий взявся голосити,
Ще долю проклинаючи гірку,
Бо ж бачили, що то орда прийшла.
Орда з ордою б’ються, хто здолає,
Той і ясир собі забрати має.
Тож доля їх непевною була.
Я кинувся найперше чимскоріш
Туди, де мало буть шатро Сеїда.
За мною кримчаки летіли слідом,
Всіх на шляху пускаючи під ніж.
Проте шатро уже пустим було.
Слуга тремтячим голосом повідав,
Що хан Сеїд і охорона слідом,
Як тільки навкруг степом загуло,
Рвонули назад бродом за ріку,
Отож дарма тепер його й шукати.
Бій навкруги поволі став вщухати.
Хан перемогу тут здобув легку.
Сеїд утік, а військо все його
Або розбіглось, або, як бувало,
На бік Хаджі-Герая швидко стало,
Слабкого хана зрадивши свого.
Як бій затих, я до Хаджі примчав,
Прохати став Сеїду вслід погнати,
Аби його проклятого впіймати,
Щоб він орди нової не зібрав.
Хаджі-Герай послухав, подививсь,
Але сказав, що слідом за Сеїдом,
Хоч би й хотів, одначе не поїде.
Боїться, щоби Крим не опинивсь
Якомусь хану здобиччю легкою.
Їх у степах сьогодні розвелось.
Отож мені самому довелось
Шукати сліди хана за рікою.
Він чималенький іще мав загін.
Летів на північ, мабуть, рятуватись.
Бо знав: як кого має тут боятись –
Лиш одного Хаджі-Герая він.
Вони летіли, я слідом кіньми.
За ними сакма стоптана лежала,
Мені їх слід втрачати не давала.
Отак на північ шлях долали ми.
Сеїда шлях до Києва привів.
Чутки ходили вже тоді – між знаті
У Києві були й такі багаті,
Хто б Казиміру насолить хотів.
Вони, щоб князя свого підсидіть,
Готові і Сеїда були звати,
І московітам землі віддавати.
До них, напевно, той Сеїд і мчить,
Аби вони йому допомогли
Якось Хаджі-Герая обманути
І у степи спокійно повернути.
Ті, може вже й погодились були.
Я бачив, як татарський весь загін
Себе спокійно досить почуває.
Ніхто у місті їх не зачіпає,
Хоч погляд лютий кидав не один.
Бо ж сала всім за шкуру залили
Оті ординцы, як на них не злитись.
Та знать на те, як може подивитись?
Отож, про себе лаялися, йшли.
Уже до того, бачу, усе йде,
Що той Сеїд у місті відпочине
Та й спокійненько Київ сам покине.
І у наш край орду знов приведе.
Потрібно було щось із тим робить.
А що я можу, бо ж один не воїн.
Кружляв навкруг татар я в неспокої.
І раптом зрозумів у якусь мить,
Як маю діять. Як завжди, Поділ
Був дуже людний. Тож я і під’їхав
До тих татар, що не чекали лиха
Й найближчому урізав з усіх сил.
Той так і гепнув. А татари вмить
Вхопили шаблі, стали підступати,
А я на весь Поділ почав волати,
Мовляв, татари наших хочуть бить.
Кияни й так страшенно були злі
На тих татар, тож кілля похапали
І на ординців насідати стали.
Кров полилася перша по землі.
На крики люди стали підбігать.
Уже при зброї, не лише з кілками.
І справжня битва закипіла прямо
На вулицях. Взялись татар вбивать.
Багато їх лежало на землі.
Багато стало вже «аман» просити.
Тут княжі стражі встигли налетіти
І тисяцький із ними на чолі.
Я вже і до Сеїда підібравсь,
Який за спини воїнів ховався.
З ним на двобій ставати вже зібрався.
Але, на жаль, Сеїд той врятувавсь.
Щоправда, через той переполох,
Який тут на Подолі розгорівся,
Ніхто вже з тим Сеїдом не возився.
Із тих його прибічників кількох,
Ніхто відкрито встати не посмів,
Щоб за Сеїд-Ахмада заступитись.
Прийшлось йому в темниці опинитись.
Дізнався Казимір і повелів
Узяти бранця і без зайвих слів
Його у Ковно чимскоріш доправить.
Мені оту і доручили справу.
Загін князівських ратників повів.
Живого ми Сеїда довезли
До князя Казиміра аж додому,
Хоч руки і чесалися при тому.
Але наказ порушить не могли.
Я з Ковно знов до князя повернувсь
Корецького, став службу там служити.
Сеїда ж Казимір залишив жити.
Він легким переляком лиш відбувсь.
Сидів почесним в’язнем в Ковно тім.
І девְ’ятеро аж синів при ньому.
Литва для них зробилась рідним домом,
У степ вертати не схотілось їм.
Чув, за три роки той Сеїд помер.
Так, що синам чого у степ вертати?
На них ніхто не буде там чекати.
Десь досі служать князеві тепер.
Серед татар литовських, далебі.
Литві служити їм зосталось лише.
Рід занепав славетний Тохтамиша,
Нічого не лишивши по собі.

Рій роїться і кружляє,
Вихориться й огортає
Рапсу цвіт, як сіра хмара
За подвір’ям переярок,
Де кору дере ведмедик,
Вчувши з поля запах меду, –
Звір страшну роззявив пащу
Й жде на бджілок роботящих.

М’ята тьмяно і тремтливо
Мерехтить в саду дрімливім, –
Мляво марить до нестями
Небувалими дощами, -
М’ята мріє неозорим
І вельми бездонним морем,
Бо задимлена вкрай пилом,
Відмивалася б там милом...

Надвечірнє сонце вдалині
Нищить власних променів вогні,
І не видно в сутінках мені
На баштані спини кавунів...

Щастя цілюще та невидюще
Тільки тому, що у скаралущі
Темінь живуща і проклятуща
Щойно втелющила ігрищ тьму-тьмущу
Щастю непосидющому…
31.07.25

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа,
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Любові вогник довго ще не гас.

2018 р.

Ця книжка окроплена кров'ю
Моєю із вічних начал.
Настане кінець славослов'ю.
І прийде в надійний причал

Те слово вогненне, омите
Потоками, що принесуть
Прозріння, немовби столику
Освячену космосом суть.

І крапля червона упала
На білий священний папір,
Немов на небес покривало,
Позначивши жертвою твір.

30 липня 2023

Я у цім не зізна́юсь на сповіді –
Хай зі мною помре назавжди́:
У кохання бувають різно́види,
А для мене кохання – це ти.

Паноте́ць не почує розкаяння –
Я тебе́ не вважаю за гріх:
Хай Господь покарання ухвалює,
Коли нам Він зустрітись поміг.

А якщо і просити пробачення –
Лиш за те, в чому винен сповна́:
Що, у праведнім долі тлумаченні,
Ти у мене була не одна,

За візити, неча́сті й непро́хані,
За відведений погляд убік
І за те, що, по вуха закоханий,
Я від тебе раптово утік...

Кару Божу прийму після сповіді
І, благаю, пробач мені ти!
У кохання бувають різно́види –
Ми свого́ не зуміли знайти.

Липень 2025 року

На перехресті моря й сосон
Є диво-вимір інший, ось він –
Гір велетенських світ магічний.
Світ, що закохує навічно!

Тут мешкають красиві люди,
Що варті кадрів Голлівуду.
На зріст як гуллівери Свіфта,
Неначе всі – баскетболісти.

Країна –ліга баскетбольна!
Але також і богомольна:
Як сонце зійде над горами,
Вже чутно дзвони в білім храмі.

І, мов псалми, лунають пальми
В пташинім прибережнім гамі.
А узбережжя – кам’янисте.
Тому морська вода – пречиста.

І час – не витрачений марно,
Бо Чорногорія – прегарна!

липень 2о25

Я стрів Зеленського в степу́
(ми йшли тоді в Європу).
– А ти куди?
– Біжу в ОПУ́ *!
...А може, краще – в О́ПУ?

Піду гуляти під дощем.
Як хочеш, підемо з тобою.
У бризках хмарного прибою,
торкаючись небес плечем,
гулятимемо під дощем
з любов’ю.

Стікатиме по на нас вода
лоскотливими ручаями.
Тектиме безборонно нами,
всеомиваюча й свята,
стікатиме із нас вода
і драми.

В численні дзеркала калюж,
розставлені дощем довкола,
ми заглядатимем спроквола,
обравши не іти довкруж
розставлених дзеркал калюж
по колу.

І дощ шумітиме в гілках,
і сонце виглядати буде,
осяявши брильянтів груди,
затаєні по закутках,
як дощ шумітиме в гілках
усюди.

Узгодимо наш спільний крок
з вже відшумілою грозою.
Ідуть омитим світом двоє
з наявного і до зірок.
Продовжуєм наш спільний крок
з тобою.

28-29.07.25

На курорт у далеку Анталію
Подалася дебела Наталія
І весь пляж офігів –
Вийшло із берегів
Море Чорне в турецькій Анталії.

Королі й королеви у Франції
До підданців тримають дистанцію.
А локальний жебрак
П’є французький коньяк,
І підданством пишається в Франції.

П’ятірня народилась в Іваново
І усіх нарекли їх Іванами.
Малюків залюбки
Розібрали батьки
Де є чий – розібрались в Іваново.

Через жадібність сусідки,
Україні важко в світі
Стати схожою на квітку
І красі своїй радіти.
Бо не кориться вказівкам,
І не клониться покірно, –
Україна за готівку,
Чи можливість йти в комірне.
Через злобну і нещадну
Агресивність первобутну,
Має вигляд непривабний
Україна миролюбна.
Україна лиш не сміє
Поховати вічну мрію
В те, що згубиться росія
В приполярному сибіру...
30.07.25

Яка печаль пресвітла, Боже мій!
Мов музика зійшла із небо-сині,
Де Моцарту натхнення йшов розвій,
Він душу виливав на клавесині.

Грайливий завше, нині був сумний...
І темпи уповільнював до largo.
І тугу розливали скрізь вони,
На юну вись навішували хмарки.

Всихати почала Любов-ріка,
Посуха люта береги стискала.
Отак ревнива сварка виника
Від слова, що промовлене недбало.

Під клавішами розпач спалахне,
І розів'ється бурею на presto.
Світ без любові - видиво жахне --
Армагеддон під пальцями маестро.

І раптом дощ andante зашумів,
Зійшов, як валер'яна з небо-стелі.
Ріка змахнула водними крильми...
І знов життя - оаза у пустелі.

30 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Стільки часу ми вже у болоті,
стільки років у страшній війні…
Відкладаючи життя на потім,
тонемо свідомо у багні.

Їй і краю, і кінця не видно!.
А кому потрібна та війна?
Чому наша доля незавидна?
Перспектива чом така сумна?

Бо п’ємо із чаші руйнування
рік за роком, місяцем, щодня…
Губимо життям своє кохання,
пливемо баластом навмання.

Чи свого не слухаємо серця,
долю споглядаючи жаску?
Завтра здобуваємо у герцях
і будуєм замки… на піску.

Майбутній автор легендарного роману «На Західному фронті без змін» уже у 18 років пізнав, що таке війна,
отримавши численні поранення…

На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.

Пане Еріхе, спускайтеся з хмар,
вже досить небесного сну…
Візьміть у руки перо-автомат
і прокляту вбийте війну!

2025 рік

Сонечко руде котилось
Десь донизу, спати йшло,
Щоби йому та й наснилось
Щось приємне. І було

Задоволеним Світило,
Вранці вмилося в росі
Й увесь день собі світило
І йому раділи всі.

2022 р.

Яка мені справа
До вашої слави,
Або привілеїв, чи всіх нагород,
Якщо без упину
Донині гне спину
За борг неоплатний народ.
Не хоче багатий
Підвищить оплату,
Або розпочати торги
Про кількість товару
В минулому й зараз,
І рівень життя навкруги.
Мені не байдуже,
Що повните пузо
Своє за рахунок людей,
Що в успіхах ваших
Є розпачі завше
Отих по кім згадки ніде…
29.07.25

Вичерпаність моря, вичерпаність долі.
У долині свічі гаснуть, як тополі.

Запанує пустка у гаю печальнім
І на землю ляже, як шатро мовчання.

Перегрів таланту є нічим не кращим,
Ніж брести у лісі лайдаком пропащим.

Перегрів таланту, він знецінить вартість
Тих потуг, що вперлись об небесну варту.

Вичерпаність долі висушить оазу,
Де шукав спочинок споконвічний в'язень.

Вичерпаність долі гейзером заб'ється,
Де осколки бризок доторкнуться серця.

29 липня 2023

 
Ти і я, усе ходимо кола і бачимо
Оцей безлад навколо
Прагнеш і хапаєш новини щодня
Вір і не вір, носороги навколо є
 
І питаєш себе а міг би
Та допоки можливо, літай, гуляй
І знай, присутність твоя потрібна
І знай, присутність твоя потрібна
 
Мовби ізціляєш, а хто відчуває це
Той заробляє – цей розкрадає
Ти мовиш не бачу і не бачиш
Ти мовиш не знаю – не дізнаєш анічого
 
Буде натомість усього тиша чиста
Зійде спокій на землю, удень
Моря хмар омиють попіл насильства
Залишений від людей
І не буде спасенних, ніде
 
Усі застигли, подивовано ніби
У небі зорі в’ють німби
Сонце випалює зіниці
Кружляючи наче гриф ото
 
Герой стояв у вікні й сльозу зронив
Гадав, я зупиняю війну, нині мене убито кимось
Іще останнє що я помислив
Желе і сік, на усій підлозі бульбашками
 
Замки зі скель щезнуть
Скелі стають щебенем
Видимі із зір до днів і годин
Уламки, пил, чорний квіт
 
Звідси і до неба рубець
Смерті глибинний центр
Ідіоти зникли геть
Ідіотам кінець
 
 
Епітафія
Ось корови воркуючі
Горлиці мукаючі
Вочевидь, і Пух – пухкаючий
 
Літній сон –
Сон
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли я чую звуки кроків
Її за власними дверми, -
Моя душа втрачає спокій,
А сам змовкаю, як німий.
Бо намагаюся почути
Гучні сигнали від дзвінка
Про те, що зараз зникне смуток
З думок невпинних мужика.
Але сусідка кароока
Лише ключами дзеленчить, -
І затихають звуки кроків
Її у ліфті вже за мить...
28.07.25

Упав із яблуні пізнання плід.
Немов снаряд, упав об невідомість.
Ніщо не похитне його політ,
Що в'язне у незнану невагомість.

Цей плід упав, мов сотні мегатонн.
Вже ядерна зима над нами висне.
І встромить спис у землю сам Плутон.
Небесний меч, як невблаганний вирок.

Цей плід червивий, немічний, гнилий.
У нього знвйдеш вхід, але не вихід.
Ти у садку, знесилений, сумний,
Ідеш в єдиний нездоланний вимір.

24 липня 2023