1

Мене підранено.
Ця куля - навмання...
Жгута немає. Вуличка безлюдна.
Повчора троль диванний запевняв,
Що пацифістом бути препаскудно.

От він таврує, п`є - а я в крові.
Липкучі руки... Дефіляди смерті...
Ні поліцейських добрих, ні повій...
Лиш двері в безвість, кулаком підперті.

2

Хилюся на траву. Ламкучий бриль,
Дорожня сумка, блекота і туї.
Свинець застряг у товщі сухожиль.
Штанину непіддатливу шматую.

Недокохала... недо...
Млосно. Шок.
Отак ішла - і на тобі... неждано.
Собаки брешуть... здавлений смішок.
Фор...те...піано...

3

- За що вмираєш? - підступає Тінь. -
Сьогодні ти у мене тридцять третя...
На вибір є хатинка, де черінь,
Або казан... елітний - для поетів...

- Мені б окреме... літепле... село.

Швидка спиняється... Тверезі санітари.
...........................................................
- Цю запроторимо... жива ж... у Фонтенбло...

Лютнева ніч-завія...
Сни-кошмари.


2017

Ні обіцянок, ні пробачень –
Ну що б, здавалося, слова....
Який «прикольний» Вова «парєнь»!
Та це – інакше амплуа.

Сором’язливий мій герой
ганьби уникнув як майстерно!
Як довго грала я цю роль
і вправно йшла одна по тернях.

За допомогою до тебе
я не зверталася, нівроку.
Серед куліс, не сині неба,
ти спасся, не моргнувши оком.

У соромі і маячні
ішла одна в борні жорстокій.
Все на біду, вся на виду,
як завше в ролі одинокій.

Нещадно реготав партер,
не вибачавши очевидність –
моїх утрат, тоді й тепер,
моєї посмішки невинність!

Ти жадно гнав свої стада.
З печалі повними очима
одна, одна серед стида
стою з опалими плечима.

Та нерозважливій юрбі
героя справжнього не видно.
Герою, боязко тобі?!
Не бійся, я тебе не видам.

Вся наша роль – моя лиш роль.
У ній жорстоко все програла,
бо голим виринув король,
а скільки болі я зазнала!..

Березневий туман вже заліг над світами,
Кучугури снігів почорніли і тануть.
Ще попереду птаством озвучені гами
І осонцений день, що відкриє нам брами.

Все попереду. Так. Перший пролісок в лісі,
Горобців цвінь-цвірінь у солом’яній стрісі.
І зелена трава поміж листу сухого,
Великодні свята і благання до Бога.

Зберегти цю красу і мою Україну,
За яку на війні знов сини наші гинуть.
Їм до раю тепер протяглася дорога…
А живим всім потрібна лише перемога.
13.03.19

За снігами дощі все помиють навколо –
І сади, і поля, і дороги, і поле.
Життєдайні впадуть – ярина зеленіє!
І внесе в наші душі велику надію.

На врожай, на добро і на грози з громами,
На веселе зело і пташинії гами.
На сережки черешень, смарагдові трави,
І річок голубінь, і зелені отави.

А всього треба нам - в світі щедро прожити,
Щоб побачити, як половіє тут жито.
Пережити війну і страждання народу,
Щоби втримати врешті добуту свободу.

Щоб раділа край поля висока раїна,
Позбулася усіх ворогів Україна.
13.03.19

Ігор Римарук:
„Ці нічні голоси за столом,
о нестерпно, Мойсею,
ці нічні голоси
про загублену неньку Вкраїну!
Ге-ра-си-м’юк! - не мовчи!
Й ти, Фiшбeйнe, по-братськи, чарчину
підійми за словесність
даровану тут і єврею!

Мойсeй Фiшбeйн:
„Чортівня загуляла, завила!
Рятуй мене Отче! -
Тут один-бо Поет!
Як клубочеться в грудях, клекоче!
Цей мовчить, той цілується, тьху,
і семітське питання -
чом єдиний у Неньці горланю
на інших мовчання?!”

Василь Герасим’юк:
Я прокинувся в ніч,
мов зі скелі зірвався смерекою
у тіснину Дністра,
так летіла у Рейн Лорелейн!
От наснилося! –
                   краще б
цілунки з якоюсь Ребеккою,
чи ж бо хоч Леді Джейн,
але не Римарук і Фiшбeйн!..

Сім голубів у сонячній ріці
подрібнені на крихти сонця й щастя.
Опісля бур, опісля манівців
мені чи голубам - святе причастя.

Сім голубів нарощені з води,
такі ж прозорі і такі ж хвилинні,

як ранок цей блаженно-золотий,
як я, на трохи птаха і дитина.

Ми маримо про щастя з дивограєм,
воно ж повсюди, навкруги воно.
Бо щастя – сад зелений за сараєм,
повітря чисте, що пливе в вікно.

В бездонній висі, аж під небокраєм,
одна хмарина в’ється, мовби птах.
В житті ми мало бачим, мало знаєм,
а щастя лине знаючим під дах.

Вікно відкрите, тихо у саду,
на підвіконня з писком пташка сіла.
Я від книжок свій погляд відведу –
вже вечоріє, небо потемніло.

Малюю словом на життєвім полотні
і бачу, чую – щастя все в мені.

Водойми повні береги
У вербах вітер позіхає...
У гладі темної води -
Небесна синь відпочиває...

Ранок туманних верховин
Новому дню заповідає...
Літай подалі від вершин -
Любов сьогодні сповідає...

Сліпить потоків бірюза
Людського серця спілкування...
З крапель струмка потік ріка
Душам світанками кохання

Водойми повні береги
У вербах вітер задрімає...
Над гладдю чистої води -
Голубка з голубом літає.

Рано з ранку на базарі
Все кругом вирує
Хто з прилавку , хто з землі
Продає , торгує

Вибір в різний гаманець
Контрастний попит вжитку
Для когось пил , комусь капець
Від фірмового зиску

Як з власних рук , за свій товар
Ціна цілком прийнятна
А де вже профі - спекулянт
Там мінімальній амба

Маркетинг весь тут на коні
Із глини ліплять кулю
Для їх усе ціна - ціні
Проценти солять шкуру

І так кругом у нас завжди
Політика абсурду
Хто воза тягне , спину гне
Працює за копійку.

Стиглих ягід приваблива розкіш
Мов гарячі любові вуста
Грає звабливий , лагідний промінь
Танго осені , вальсу душа

Ми з тобою очей оксамити
Дні короткі у довгих ночах
Наших барв кольорів - фаворити
Талий солод , цілунків каскад

Білим цвітом ранкові світанки
Віртуозність сонат скрипаля
Двох закоханих чари - окраси
Мелодійність весняного дня.

Переверти, верески, грюки…
Свідомість задраює люки.
Гряде (з клоунадою – драма)
Епоха Веселого Хама.

13.04.2019

Люблю отут, на роздоріжжі,
На милій лавочці сидіть.
Мене квітневий легіт ніжить
І сон колише верховіть.

І розчиняє шум далекий,
І лагідніють небеса.
З найменших атомів, молекул
Зринає відчуттів краса.

О ця добра висока ніша,
Духовності резервуар!
Усе, в житті що наймиліше –
Гармонія природних чар.

Без неї світ краси загине,
Зла магма сточить береги.
Природо, мамо, Берегине,
Розлий ці чари навкруги!

12 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У світі моєму постійно і вічно смеркається:
День чвалом промчав, наче витягнутий семихвісткою,
Скотилися тіні в кущі полохливими зáйцями –
І пісню вечірню знов шпак на горіху висвистує.

Ні хмар, ані зір – лиш на тлі каламуті небесної
Воскресле гілля свої спомини тихо вигойдує…
Одвірок підперши, смиренно у сутінках мерзну я -
І вже не питаю: «Пощо полишив?» у погаслого обрію.

Приходиш раптово, ніяк не засну,
аж поки повіки не стулить світанок.
Гойдає минуле розлогу сосну
і шишки скидає з верхівки на ганок.

Хвилююся, ніби картате тобі
стелю простирадло на ветху канапу.
Ми разом у радощі, тузі, журбі,
в далекій дорозі безсоння у  скайпі.

Тобі довіряю і розсипи слів,
три крапки, тире і загублені коми,
хто топить нещадно мої кораблі,
не знає ніхто окрім тебе і втоми.

І з ким я на сьомому небі живу,
хто зморшки розгладжує, сивить волосся,
витягує з зашморгу, косить траву,
з ким навпіл ділити хліб-сіль довелося.

І тишу плекаєш, і любиш грибні
дощі монолітні, осінні, холодні,
шукаєш натхнення в бокалі на дні,
з душі вивертаючи прозу назовні.

Бентежиш молитвою сонми надій -
ніколи не виплачеш небо сльозами.
Твій біль на стежинах і кінчиках вій -
мами.

1

Перефарбується сіре і жовте,
злине поземне, утоптане в гальку...
Ви не мовчіть, а жаління промовте.
Вдарить у стелю підпиляна шалька.

Мегаарена, цяцьковані стіни,
перекидаються столик і лезо.
Знову апное... і кров України...
Я додивлюся це шоу тверезо.

2

Пальці - униз. Добивають і плачуть...
Сонячно, тепло, тож нумо на дачі.
Вгору - часник...
Ось розквітне красоля.
Гречечку сію, оспівую волю...

Знову гостинці від зайця, синички...
Не шикуватися входить у звичку.

2019

Далеко через поле
Стежина повела
Туди, де хлібне море
Знов хлюпнуло тепла.

Де колос ваговитий
І зерна золоті
Та мак, росою вмитий
Й блакитні васильки.

Де жайвір в високості
Тріпоче прапорцем,
Іду сюди не в гості,
В душі приємний щем.

І де й поділась втома,
Бо почуваюсь я,
Неначе в ріднім домі,
Тут доленька моя.

2019 р.

– Мовою серця спілкуються браття.
Агов, українці!
…Хиже мовчання. За натовпом натовп –
«чужі» та «інші».

12.04.2019

Коли літаю і літав у цьому сні,
Банальне: «Ти ростеш.», - не зачіпає,
Емоції дарує ніч такі ясні,
Що у азарті подих запирає.
У вирви я шугав і до зорі літав,
Не можу свої дії описати.
За обріями силуети доганяв,
Аби у суєті не утопати...
Я розумію, як можливо це усе,
Міняючи закони існування,
Політ зі сну мене у виміри несе,
Реалізує мрії і бажання.
2015

Крик волаючих у пустелі
накладається на карамелі,
оборудки і руки чисті...
Україна - в брязкім намисті.

Кожен хоче схопити краще...
Зачиняє Минуле ящик.
Доїдає пацьорку миша.
Сни єдвабні вітрець колише.

Роззираюся...
Плинуть віли...
Та сусідонька овдовіла,
ця збирає в дорогу мужа.
Закривавила воля-ружа.

2019

Народе мій, що вже дійшов до краю,
З голодоморів, злиднів і брехні.
Лиш вороги збирають урожаї,
Бо українцям вже не можна. Ні!

За троном люд барвистий процвітає -
Болгарин, грек, татарин чи єврей.
А українцям – зась! Нехай тримає
На спині всіх чужих йому людей.

Невдячні, та не стануть на колінця
Перед людьми, що хазяями є.
Бо владу мають тільки не вкраїнці!
Їм не дозволять битись за своє.

Якби могла я інородцем стати,
То без страху усього і жалю
Я вимела б чужих із влади, хати,
Залишивши цей простір лиш гіллю.

І хай тоді вже змиряться чужинці
І зрозуміють – ми в країні є!
До влади прийдуть, врешті, українці -
Свій до свого і тільки по своє!

Радість німа померкла,
Чорно поліг курай.
Тут, у траншеї,- пекло,
Там, біля жінки,- рай.

Душі блукають лезом
Без маяків, сліпма.
В небі згорають весни,
Миру в умах нема.

Дивно, а я ще цілий,
Сніг доторкнувся скронь.
Родичі на прицілі,
Ангел кричить: - Вогонь!

Куля у серце коле,
Взяти не встигнув ляк.
Корчиться Дике поле,
Плаче свята земля.

11.04.2019р.

У дворі наїжачилось злісно алое заснуле.
Пелюстки олеандра пістряві, як маки в траві…
Я заплющую очі… І тихо лечу у минуле.
Пропливаю незримою тінню по сонній землі…

Непокірний мій спогад закине в садки над рікою.
Прохолода огорне у тій тополиновій тиші.
Змочить ноги мої світанковою диво-росою.
На утомленім серці на крапельку стане тепліше.

Я побачу, як промінь заграє на золоті Лаври,
Як вогнем відіб’ється на хвилях Славути-Дніпра.
Ароматом схвилюють червоні квітуючі мальви
І верба помахає услід мені, наче сестра.

Вабить чайка, сяйнувши крилом – вдалині пролітає…
І знайомий трамвай поспішає зі дзвоном у справі…
Незрадлива краса. Непорочна і горда. Святая…
А навколо розпліскує квіти вируючий травень.

Та проходить манА. Все хороше так швидко минає…
І оголене сонце в зеніті безжалісно палить…
І здається мені, що життя безкінечно-безкрає.
Невеселі думки, наче хмари. У мареві тануть…

Примітки: Оригінал вірша
Непослушная память
Яков Баст

Во дворе ощетинилось злобным драконом алоэ.
Лепестки олеандра пестрят, словно маки в траве…
Закрываю глаза… Улетаю беззвучно в былое.
Проплываю невидимой тенью по спящей земле…

Непослушная память забросит в сады над рекою.
Спеленает прохладой в тиши тополиных аллей.
Окропит и намочит мне ноги рассветной росою.
И на сердце усталом на капельку станет теплей.

Я увижу, как луч заструится по золоту Лавры.
Отразившись, огнём заиграет на волнах Днепра.
Ароматом окатят цветущие красные мальвы
И помашет мне ветками, будто руками, верба.

Белокрылая чайка поманит крылом, пролетая…
Нескончаемым звоном наполнит спешащий трамвай…
Красота. Непорочная…Гордая…Просто святая…
А вокруг расплескался цветами бушующий май.

Наважденье проходит. Хорошее – всё быстротечно…
Обнажённое солнце в зените безбожно палит…
И мне кажется: жизнь нескончаема и бесконечна.
Невесёлые мысли, как облако. Тают вдали…

2019

Бузок біліє в сонячнім саду,
і небеса прозорістю дивують.
Весні назустріч нареченим йду,
тебе обожнюю, її - люблю я!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки. 
Яка зворушлива, жадана мить
з коханою триматися за руки.

Ти не ревнуй до пелюсткових чар,
чарівністю мене заворожили.
Лише від тебе голову втрачав
і від обіймів божеволів, мила!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка прекрасна, неповторна мить
Єднати поцілунками розлуки!

В зіницях відбивається весна
(смарагдова палітра притаманна).
О, дай насолодитися сповна
тобою і природою, кохана!

Яка солодка і натхненна мить -
душею відчувати серця стукіт!
Рапсодія любові нам звучить
і водограєм розливає звуки!
2019р

Тобі навіщо жінка здалась?
Як пупс? Придаток до трусів?
Ану, сідай но, буду зараз
Крутити дулю на нозі.

Відомо, я тобі не мамка,
Уріжу правдою під дих:
Жона для тебе забаганка,
Красива лялька для утіх.

Її стонадцять раз у гніві
За день матюччям обіклав?
То будеш вічно нещасливим,
Помреш без ласки і тепла.

Украв жар-птицю чорт на муку,
Щось про любов їй верещав.
Тепер зробив із неї курку,
Поставив стражем до борща.

Лечу за Божим повелінням,
З тобою ж панькатись облом.
Мене покликала богиня,
В альков, на ложе, під крило...

11.04.2019 р.

Уперед!

Курочка ряба сокоче півню,
У альков запрошує: "Анум!".
Як уздрієш неземну богиню -
Не барись! Стрибай у пелену!

Глянь - довкола "скрипки" і "валторни",
"Контрабаси" та "гітар" пуки!
Конкуренти ж - парубки моторні,
Цуплять "інструменти" з-під руки.

Не сиди, неначе цвях у гузні!
Хочеш меду - вулик потруси!
Бог-Ерот сміливцеві союзник,
Помагать не буде байбузі.

Уперед! На абордаж! В отави!
А коли настане вже каюк -
Будеш день і ніч ловити гави,
Спатимеш хоч вічність у раю.

10.04.2019р.

"Кров"ю вранішній схід палав..."
"Кров рікою..."- ці теми вірша...
Володимир- не Святослав.
І війна зовсім нині інша.

Валять Ідолів у Дніпро...
Чи- Богів, без яких учора
Не гадалося жити...Про
Це написано гори... Горе.

Ти почуй, як кричать Волхви
Закривавленими ротами-
ЩО ПОРОБИТЕ З НАМИ ВИ-
ТЕ ПОРОБЛЕНО БУДЕ З ВАМИ!!!

Ти поглянь на отих скотів...
Он на ТОГО, хоча б... - Потворо!
Що, ти Богу служить хотів???
ТОБІ ВИДАЛИ КИЙ УЧОРА

З правом бити усіх, хто не
Відречеться, а досі вірить.
Ти тоді ще б убив мене.
Ще до крові Майдану. Вирій-

Це не Рай. І туди тобі
Шлях зачинено... Як, до речі,
І до Раю. Туди жлобів
Не пускають Петро й Предтеча.

Православ"я... Одна сім"я-
Віра Вірних і Рідна Віра.
...і текла Дніпром кров моя...
- Що ж ви робите?.. Миру! Миру!..

Самознищення... Тільки- ні.
Ти кар"єру на цьому робиш.
...ми загинемо на війні
Із самими собою. Проза ж...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119041009609

Синьоока весна
Пробивається крізь хмаровиння,
Крізь облоги дощів
І дошкульні стрибки холодів.
Хоч би як там, а все ж –
Навесні проростає насіння
І годує весь рік
Благодатний і вчасний посів.

Що засіємо ми
На своїй упослідженій ниві
І якого врожаю
Чекати на вбогій землі.
Чи таки пощастить
Відшукати дорогу щасливу,
Чи судилось, як завше,
І далі блукати в імлі...

Задовбало в корінь кайлування,
На роботі, наче той ішак.
Сяду пописати про кохання,
Хай спочине втомлена душа.

Влада, знаєш сам,- ведмедик грізлі,
Суп тепер не з м''яса, а з пупів.
Гурії нехай тривожать мислі,
А не скільки грошей заробив.

Перелоги душать спозаранку,
Думи - непідйомний наратив.
Витріщуся, краще, на панянку,
Упірну у чистий позитив.

Багнеться турнірів та ордалій,
Голими руками всіх порву!
Хоч у мріях трохи політаю,
Сумно роботязі наяву.

Ум зафіксуав гітарний абрис,
В райські пущі тихо йду за ним.
Аж під вечір, врешті, розпечаливсь,
Все, пора вертати до жони.

10.04.2019 р.

Так безборонно стигнуть кольори
Крізь плинодні і дні - зів'ялі жмутки.
О смертонько, боли мені, боли,
І не боли, і не виболюй смутку.

То човником безбарвним, і малим,
І зморшкуватим, і недавньо-давнім
Перебрідаю броди чи столи,
Виписуючи путь свою астральну.

Стоять у вазі стебла без човнів,
Неначе вежі, пустки, поторочі.
Човнята подались в сузір’я Псів
Крізь тьму, і смерть, і безбережжя ночі.

А стебла доторкаються до хмар.
Помежи пальців – перелітні зграї.
Ворона кине звичне «кар» і «кар».
А стебла? Знову квітами зростають.

Ізнов під віконцем стара абрикоса розквітла.
Злетілися бджілки до неї на радісний трунок…
Я дякую, Боже, за цей осяйний подарунок,
Що в душу мою найчистішим вливається світлом!

2019

Ти хто? Важке безсоння, сновидіння,
володар темряви чи світлий янгол?
Моя сумна мелодія осіння
чи експресивне аргентинське танго?

Спокусник, мрійник,  таємничий вершник,
хмільний нектар чи гострий меч булатний,
що возвеличує і нищить вірші,
заради нас на що завгодно здатний?

Хто заколисує романсом, підбирає
слова парчеві, лагідні, медові.
Запалює багаття поміж пеклом й раєм
розпусно  грішній  і святій любові.

Минулих повістей розчарування,
кривих дзеркал вітраж давно розбитий.
Спасіння чи заклання? Одностайно -
не мій і не її...
А хто ти?
Чий ти?

Накладує рум'яна пишна краля,
Цибата, гостроноса і руда.
Мальована краса і натуральна -
Земля і небо, в цьому вся біда.

На перший погляд віршик - те що треба
(старався знакомитий златоуст).
Насправді ж, твір наквецяв пришелепа,
Між графоманів - ас, богемний туз.

Жується мляво ковбаса з цикути,
У фарші перетерті мослаки.
Мурує зодчий псячі халабуди -
Чи хочеш ти пожити у такій?

Із бублика залишилася дірка,
Синок - тупак, а з виду недурний.
Приємний запах, пудра і шпатлівка -
Рекламна маска вторсировини.

Протер хвостом свічадо хитрий дяблик,
Брехню до правди ланцюгом прип'яв.
У дзеркалі старий та лисий карлик:
- Мовчи, мій брате. Знаю, ти - це я...

10.04.2019 р.

Наливаються берізки соком пресмачнющим,
Згодом "вибухнуть" бруньками вишні молоді.
Ну, а далі зеленії човники-листочки
Пускатиме вербиченька в ставковій воді.

Потім верес оченята блакитні-блакитні
Зведе в небо високеє й дивиться на світ,
Червонеє намистечко одягне калина,
Красується-пишається так багато літ.

Так тихенько й непомітно і зимонька прийде
Та крізь сито сіятиме білий-білий сніг,
Чути вітру мелодію сердиту-сердиту
І мороз так міцно тисне, наче б"є у дзвін.

Але проліском запахне усе незабаром,
Прилетить шпак із вирію й пісню заспіва.
А це значить, що веснонька вкотре знову з нами,
Розсипає барвистії квіти з рукава.

2019 р.

Гойдає вітер тучі, гай
і заколисує берези.
Йдемо до себе як по лезу,
обоє п'яні... аж за край.

А розлучаємось тверезі.
І як ся стало, не питай.
У тебе свій домашній рай,
у мене – магія поезій.

Ти щезла як моя луна
у шумі молодого гаю
і цілу ніч тебе немає...
І знову – проза. Ти одна
і я один у склі вікна
тебе із вирію чекаю.

04/19

Поховайте мене далеко,
десь отам, де земний лелека
все нуртує у вітровітті,
може, я озирнуся і звідти
зрозумію людське буття:
я для чогось-таки існую
в тихім сує..., в безсенсовім -
чую -
ніжні трави лягли в покоси,
а в покосах замерзлі сльози.
То не град, але й град,
і злива:
горе_попіл - життя полива....

Поховайте мене в яскравій
тенчі-райдузі-веселиці,
може, там життям заіскриться
моя думка, хоча б одна...

І тоді я, напевне, сонечком
опущуся на руки дітям,
подарую чудове літо -
хоч в трускавках, а хоч в полуниці -
це кому і яке вже сниться...

Просто град там зникає...і попіл,
де злітають сонечка окіл...

Переможемо гидке і нице,
Мій народе, чи не розумієш?
Є ще порох у порохівницях,
Щоб здолать зеленого нам змія?

Хай вважають мене сильною,
Хай вважають мене воїном,
Називають божевільною
Чи невидимим біткоїном.

Хай вважають невразливою.
Хай вважають невгамовною,
Називають хай примхливою,
Безперечно безумовною.

Хай вважають мене дикою,
Хай вважають нерозважною,
Називають хай столикою,
Необдумано відважною.

Хай вважають неприступною,
Хай вважають мене відьмою -
Залишуся непідкупною,
Залишусь назавжди вільною!

Щось у ньому таке, що лишає тебе собою...
Щось у ньому таки є до болю тобі знайомим,
Ти не знаєш напевно чи є він твоїм героєм,
Але й море не знає, чи вдосталь воно солоне...

Ти не знаєш напевно, куди і навіщо вкотре,
Ти не думаєш про оте, що пора встигати,
Але як не було б...та з з тобою йому є добре...
Може з кимось і краще... Але чи нове шукати...

Де шукати? І чи направду оте все варто?
А знайти, то удача розгледіти-упізнати?
Ти була є і будеш шліфованим діамантом...
А оправа знайдеться... Тим паче, під всі карати!

Вот и срок царя менять,
Из страны хотят прогнать.
И завязался грозный спор,
Кому достанется престол.
За царский трон мужи дерутся,
Друг на друга смолы лются,
Те, кто знает в стране толк,
Ротик держат на замок.

Но нашлись дельцы-умельцы.
Подтасовав не хитро дельце.
Уловив шумок и вздоры,
И незабыли про афшоры.
И вместо сущего царя-орешка,
Хотят подставить свою пешку.
Решить не сложно нам задачу,
Народ мы чётко околпачим.


На место прежнего царя,
Шута поставим. И не зря.
Он не знает суть державы,
Кроме театральной славы.
Это будет наша пешка,
Он сменит крепкого орешка.
Народ славянский, он доверчив,
К царю сущему он придирчив.

Совпадают наши цели,
Народ откроет наши двери.
Все, кто хочет быть царем,
Мы не вспомнили о нем.
Пешка-шут - то свет СМИ,
На всех экранах он в ТВ.
Мы подстроили финал,
И народ в петлю попал.

Он сейчас на распусти:
За царя-политика - по сути,
Иль за комика-артиста,
Его лишают в театре места.
А как представим их в мире,
Царь державы иль цар сатиры.
Иль то й другое приживётся,
А что народик? Он прогнётся.
Март-Апрель 2019.

Знову на коліна всілась пані,
В пазуху красі стромляю ніс.
Я - ловець чуттєвого кохання,
Еротичний ас-мілітарист.

- Милий! Однеси хутчій на небо! -
Шепче мавка й торсає за чуб.
Що ж,- цілую цяцю там де треба,
Вусиками ловко лоскочу.

Можу всяк: сторчма або ізбоку,
Вчився у Амура хтивих поз.
Кажуть, дідуган іще нівроку,
А в алькові - майстер-віртуоз.

Непритома від оргазму в леді,
Від цілунків дяки аж липкий.
Ех, дівчата! К бісу сонних денді,
Ніц не вміють нині хлопаки.

Сексуальні ширяться флюїди,
Линуть ахи й охи в небеса.
А сусід жону свою зобидив,
Спав, негідник, знову у трусах!

Труд амурний -дар, а не розпуста,
Не лінуйся! Спраглих ощаслив!
На городі підросла капуста,
З вирію вернулися бусли.

09.04.2019 р.

Цей мед не їж – там дьогтю ложка й сміття.
Чого не заробив ти – не проси.
Не плюй в колодязь. Не гордуй. До ліктя
всього вершок, а спробуй укуси.

Для справ – ранковий час, коханню – вечір,
на осінь – роздуми, бадьорості – зима…
Весь світ в обмеженнях – такі ось дивні речі,
від щастя й радості щоб не зійти з ума.

!

Для війни є кворум,
Глашатаї в долі.
Dulce et decorum
Est pro patria mori. *

Хай воюють шудри,*
Все іде за планом.
А володар мудрий -
Син за океаном.

Жінка - в Кончі-Заспі,
Бізнес десь у Ніцці.
Заробляє гаспид
На людській кровиці.

Порох, залп картечі,
Дихати вже нічим.
Виштовхнули в плечі
Селюків на січу.

Правда серце ранить,
Процвітають гицлі...
Бекнули востаннє
У кошарі вівці.

09.04.2019р.


*Dulce et deсorum est pro patria mori (лат.) - "Почесно та солодко померти за вітчизну". Крилата фраза часів Римської імперї.

*шудри - найнижча каста в індійському суспільстві, безправне бидло.

Со мной, мой ласковый, мечтаешь быть, как прежде.
Воркуем голубями, нежимся, а после
внезапно исчезаю в небесах  безбрежья
воздушным шариком и мимолетной гостьей.

А ты согласен на прервавшейся сонате
искать рахманные  в тревожном взгляде звуки?
И эхо безнадежности в сердечном чате,
заранее предчувствуя грозу разлуки.

Переводить часов стремительное жало
назад, вперед, назад, раскачивая вечность.
Расспрашивать кукушку, сколько нам осталось,
дыханием делиться, кутать плечи в нежность.

Мириться с хрупкостью туманных отношений,
и не смотря на горести противоречий,
не раниться шипами. Поцелуй сирени
срывать, и зажигать пленительные свечи.

Греть счастьем призрачным ладони над камином.
Цвести воспоминанием весенных сакур.
И души взвешивать на совесть непременно.
Ты очень, милый, хочешь этого? Однако

мы не станцуем вальс под звуки Мендельсона.
Не принесет плоды дурманящее зелье.
За девственным цветком - таится беладонна.
На произвол судьбы не бросишь наважденье.

Блукаю іноді до раю
дитячих літ. Немає див,
як і стежок уже немає,
якими в юності ходив.

Згадаю верби, осокори,
іще не зрізані дуби,
що підпирали «наші гори»
в літа казкової доби...

А нині – пуща над водою
із лісового джерела,
що жебонить під осокою
широким яром до села.

На косогорі – хащі глоду,
кущі ожини, бузини,
На місці пасіки – болото,
на місці хати – терени.

Сади затінює омела,
а очерети – мураву.
Нові пейзажі невеселі...
Та уві сні, як наяву,

почую тихий голос мами
із голубої далини
і оживають за літами
усе ті самі ясени,

тини і – стріха біля стріхи,
весною білені хати
і голоси луни і сміху
із неземної висоти.

Ще пам’ятаю перелази,
дубову кладку до гори
і до найвищої оази
моєї юної пори.

Веде з минулого стежина
у володіння нічиї,
де із криничної цямрини
текли цілющі ручаї.

Але за синьою рікою
не випити води ковток.
Час огортає пеленою
мій умираючий куток.

І плачу, і плачу як мито
за ту колиску із лози,
за віз і сіно для кози,
за пам’ять, що уміє гріти,
за образи-дереворити
і миро чистої сльози.

04/19

Так давно не гуляла я небом...
Так давно не трималась за хмари...
Так давно не лилися в долоньку
Золоті сонцемісячні чари.

Коли небо сміється в росині,
Коли сонце кульбабу вітає -
Смуток тане у чистій сльозині,
Ранок світлом усе напуває.

Як зоря усміхається красно,
Небо місячно казку шепоче,
І спалахують вогники ясно -
Всесвіт щирих обіймів хоче.

По сльозині чи то по зорині
Вічність ніжно потрапить у душу,
Я тихенько дивитимусь в небо,
Я Причастя Землі не порушу...

Кажуть люди, два плюс два - чотири,
А у мене неодмінно п'ять:
Жінка гроші цупить із квартири,
Теща люба також злісний тать.

Психіку шматують люті стреси,
Сил нема дивитись на книжки.
Бо жінки у мене - поетеси,
Вигрібають навіть копійки.

Одіклав десятку на чекушку,
Десять тисяч на новий диван.
Все покрали! Заплювали душу!
А натомість видали роман.

В хаті ковбаса була у січні,
П'ю лише водиченьку святу.
Все що зароблю іде на "вічне" -
Збірки, альманахи, лабуду.

Вчора, браття, зазирнув у прірву,
Здуру прочитав сонетів пук:
Пишуть про кохання нещасливе
Та страждання від любовних мук.

Чоловік - гестапівець і скнара,
Лупить баб, як Сидорових кіз!
Від образи почорніла карма,
З горя ледь на стелю не поліз.

Всьо! Кінець! Штани на ноги й ходу!
Прощавайте генії! Амінь!
Хай би шкряботіли про природу,
Ну, а так нехай живуть одні.

09.04.2019р.

Мов фрагмент яскравої світлини
Ретушує майстер олівцем, –
Капелюшок білої хмарини
Затіняє сонечку лице.
Тож лягає на блакитне плесо
Потемніла прохолодна тінь
І, уберігаючися весел,
Упірнає злякано в глибінь,
Бо за мить – яскриться таємниче,
І чарує близькістю мене, –
Золотом оздоблене обличчя –
Помокріле, тепле і смішне…
06.07.19

Хай там абищо!..
Я шалію!..
Цей світ мене
не зупинив,
хворіючи
на ентропію.
Магнітно-імпульсних
штормів
навколозоряна
меляса
п’янить сигнали
далини
і падають
краплини часу
в ліловий згусток
таїни,
в якому світлороки
гинуть.
А там,
де рух ще
заслабкий,
вже синтетичні душі
линуть
у світ
евклідово плаский,
в якому
їх
не врятувати
від пертурбації
на нуль.
Тож я
усі координати
усіх
інопланетних куль
кручу,
як молитви –
відлюдник,
кочу
в комп’ютери пришесть,
де розуму
багатокутник
до сфери
згладжується весь.

Там,
в кришталевій сфері долі
патрульного
рятівника,
я перетворюю
поволі
всі паралелі
на клубка
вузли.
І ними
витягаю
тих в інший простір,
в інший час,
хто сил на це уже
немає,
але
хто в точку ще
не згас.

А потім,
поки ще спроможний,
врятованим
хриплю всякчас:
забрати з космосу
вас можна…
Але ж
не космосу
із вас!..

2019

міць залізяччя здолає іржа
золота не переможе…
все відбулося як Ти забажав
втілив я умисел, Боже,
Твій… і душа прочитала путі
пройдені нею крізь морок
і залишила слова золоті
там де кінчається море…
дерево гладить дитяча долонь
очі пронизують небо…
світ завмирає… у стугоні скронь
ритми безжурного Феба…
і ні земель мені і ні держав
і ні колодок острожих –
все відбулося як Ти забажав…
втілив я умисел, Боже,
Твій…

Із вуст в порожнечу зірвалося слово
Останнім відлунням кохання в крові…
Злетіло в туман над мостом Ватерлоо,
Упало під струмінь фонтану Треві.
А зорі пульсують в нічнім оксамиті,
Чарують, як очі небесних цариць.
Минає усе… Навіть весни на світі
Зникають на крилах небачених птиць.
А щастя було. Та пішло. Не спіймаєш…
Як голку не знайдеш у сіна стогу.
Табун вздовж обриву панічно стрибає.
Летить у провалля безтямний табун…
Та сонце червоне ще зійде на сході,
Осяє цю темряву вулиць і площ.
І холод гіркої утрати проходить –
Розмиє бурхливими струнами дощ.
Померлого вже не побачиш живого,
Кохання з тобою ми не зберегли…
Завмерла ріка під мостом Ватерлоо…
І краплі, мов сльози, в фонтані Треві…

2019

 
Примітки: Оригінал вірша
Мост Ватерлоо
Яков Баст

В пустоту с губ сорвалось последнее слово
Затихающим эхом ушедшей любви…
Улетело в туман над мостом Ватерлоо
И упало под струи фонтана Треви…
В тёмном бархате ночи пульсируют звёзды,
Как волшебные очи небесных цариц.
Всё проходит… Уносятся вечностью вёсны
На невидимых крыльях невиданных птиц…
Счастье было так близко. Ушло. Не догонишь…
Отыскать невозможно иголку в стогу.
Вдоль обрыва бегут беспризорные кони.
И пикирует в пропасть летящий табун….
Утром красное солнце взойдёт на востоке,
Осветив темень улиц и мрак площадей.
Холод горькой потери застынет на вздохе.
Растворится в бурлящем потоке дождей…
Нам уже не вернуть, не исправить былого
Мы с тобою любовь сохранить не смогли…
Замирает река под мостом Ватерлоо…
Грустно падают капли фонтана Треви…