Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,
Десь на їх смарагдовому дні?

Розсипи зірок, як аметистів,
Заховались поміж ніжних вод.
Б`ють джерела там у них пречисті –
Промені духовних насолод!

Розтопили холоди узимку
Світлі думи, вчинки і слова.
Теплі хвилі дружньої підтримки
Спромоглися сотворить дива!

Наче звуки чарівливі наю
У твоїй заховані душі.
До глибин із ними поринаю
І злітаю з ними до вершин.

Ти сказала: певно, тимчасове
Мною це захоплення твоє…
Та живе у ньому віще слово,
Що у вічності гніздо зів`є!

15.12.7526 р. (Від Трипілля) (15.02.2019)

На ангела обличчя вельми схоже,
немов мадонна істинна вона.
Стоїть чемненько, вся свята і гожа,
а у душі насправді – сатана!

Молодість – це лише миті,
пройде, розтане, як дим.
Найщасливіший у світі
той, хто живе молодим!

Хто молодіє душею
весь, без оглядки на вік.
Не опинись за межею –
жінка ти чи чоловік.

Бо перетнувши дочасно
власної долі рубіж,
ми переводим сучасність
у площину роздоріж.

Кожного з нас перехрестя
завтра чекає своє:
слава, достаток, безчестя…
Все те для кожного є.

Молодість скінчиться скоро,
перегорить, ніби хмиз,
Піде дорога під гору,
ну а життя – під укіс…

Бути стривайте дорослим,
краще живіть молодим!
В старість поринути просто –
молодість тане як дим…

Музи заслабли, хворіє крилатий мій кінь,
Критик сказав, що віршую я дуже погано.
В пущу іду викорчовувати штурпаки,
А на Парнас хай стежину торують титани.

Збився приціл, а на рими утратився нюх,
Грона сонетів подібні, неначе сосиски.
Досить уже грамузляти "безсмертну" дурню,
Краще саджатиму граби, дуби та берізки.

Хай соловейки тьохкочуть у кронах дерев,
Зайчик стрибучий кохає у травах зайчиху.
Ліс - це чудово! Тож заступа в руки - й вперед!
Ну, а хорей з анапестом - мені не аміго.

Ями довбає на пару писучий мій кум,
Саджанці гурт графоманів стромляє у землю.
Друже, до біса елегії! Речі пакуй!
З тебе не вийде ні Блока, ні Пабла Коельйо.

Десять гектарів за весну - оце вже воно!
І не журись, що діброва іще по коліна.
Замість поезій зростає зелене рунО,
Внуки подякують потім тобі неодінно.

18.02.2019р.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- хтось в позі завмер від утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.

На дні міліонів умів, між коренів душ зціпенілих,
як бистра вода між корчів – дві постаті – більша й мала --
з опалістю згублених лиць, від білого розпачу білих,
із мулу на світ піднялись, і тиша навколо лягла.

Чи прийняв до себе їх хтось? Чи всі одцурались, злякавшись?
Чи з рік ще пожили вони, чи кригою десь заросли?
Й дівча в черевиках тяжких загибіло, так і не взнавши,
що значив короткий цей шлях, цей викид сліпучий з імли?

І що їм від того було, що їхня загарбана хата –
це був український Донбас, де предки лежали в землі?
Їх силою хтось поріднив із усміхом смерті щербатим,
їх голод, пов’язаних, вів, і люди сміялися, злі.

Ці постаті – мати й дочка – на скорбнім шляху, на розломі,
ще руки вчепились у світ, а серце замерзло в біді,
це з них витискають життя, це скорчено розум в судомі,
приреченість на небуття у спільній – за руку – ході.

Так хрест необтесаний ліг на тих, хто дожив до 30-х,
так в небо насуплене йшли – у парах, самотньо, гуртом.
Упали основи основ – їх владно тепер коливати
примарам, як ґрона, рясним, не скутим примирливим сном.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки,
Якби я не бачила їх, так начебто їх не було...


*Фотограф -- Марко Залізняк

Стежечками лісовими
У густій-густій траві,
Що звиваються, мов змії
Між дерев та між кущів,

Вдень, увечері і вранці,
А буває й уночі
Ходить звірина усяка
Пролітають і птахи.

Поспішає хтось на лови
Хто до річки чи ставка,
Хтось у гості, хтось додому,
Хтось від ворога втіка.

Є період, коли тиші
Тут дотримуються всі,
Бо звірі малят "колишуть",
Дбають про своїх - птахи.

Припиняються і "війни"
В цей періо між звірят,
Галас, крик також не лине,
Тиша скрізь і спокій, лад.

Цей закон для всіх єдиний,
Виконує звір і птах.
Але в тім то і біда,
Що порушує...людина.

2019 р.

Зими набридло помело,
але наснилося село,
стежина біла.
В цукровій пудрі хвойний ліс,
на соснах, тертий сир, кумис -
миттєво з'їла б.
В креманці неба - хмар вершки,
як дотягнутись? Не з руки,
стрибай -  дістанеш!
Смакує все, хрумкий сніжок,
солодкий місяця рожок
на таці тане.
Морозиво з дерев униз
за комір падає, облиш,
холодне дуже.
Мені льодяник до душі,
у бурштиновому ковші -
криштальні ружі.
Морозко пильно стереже
і порцеляну Фаберже,
Сваровскі стрази,
шипшини кований фасад,
обрамлений  казковий сад,
в туй  срібні вази.
Не розіб'ються, не боюсь,
до кипарису притулюсь
і стрепенеться.
Прокинуся, а за вікном,
сніги - мого життя альбом,
тріпоче  серце!

Осяяні місяцем стигнуть сніги,
Пружніють овіяні вітром дерева, –
А я помираю між них від нудьги,
Немов незабруднений лист аркушевий.
Сьогодні немає зігріти кого,
Хитання жіночі повсюди відсутні, –
Розпачливо й тужно гукаю: “Агов!..”,
Та чується всім це, як вибух салютний.
Мене ж це "Агов", наче дзвін катастроф,
Домучить до краю – повік заморочить, –
В минулім лишилась піддатливість строф
І зникла безслідно покора жіноча…
18.02.18

Зійшла планета із орбіти,
Згоріли залишки добра.
Я хочу ворога убити
Під люті вигуки "Ура'!".

Упав солдат в обійми тиші,
Його очікує труна.
В окопах не потрібні вірші -
Тут люди зайва зайвина.

Не у ціні з очей волога -
Гарчання рисі у ціні.
Кручу цигарку з некролога,
Від них задимлений зеніт.

Рука майбутнє людям пише,
Слова складає в гори гільз...
Без мене світу буде ліпше,
Його любити я спізнивсь.

17.02.2019 р.

Пісня тут

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=787349848304149&id=100010874232670&refid=52&ref=m_notif¬if_t=video_wall_create&__tn__=-R

Я починаю все з нуля…
Хоча земля з -під ніг втікає,
Але себе я обираю,
Бо я у себе – тільки я…

Я починаю. Шкереберть
Летять минулії образи,
Пробачу все, та не відразу,
Позаду розпач, біль і смерть.

Я починаю. Стане сил
Аби знайти себе насправді,
Комусь нервове й злісне «хватит!»,
Але ця стежка – не моя.
Я розпочну себе з нуля!

Я згодна, захистом надійним,
Що спинить у мені всі війни –
Є віра і любов твоя.
Я розпочну усе з нуля!

Ранок, неначе кі́тва,
Пристрасть спинив безжально.
Певно, кінець ловитві,
Певно, віват печалі.

Скрута не пожаліє,
Безвість за душу візьме...
Годі впіймати мрію,
Як не стає харизми.

А вже весна долоні прикладає
до голого бентежного гілля.
– Не вір теплу! Нема його, немає, –
холодний вітер із-за небокраю,
а з ним глибинна і дивинна жля.
А вже весна сонцями дні полоще,
хоч лютий, лютий у календарі.
Душа й собі – розвоями на площі,
душа й собі вивільнюється з мощей
і лине вільноптахою д’горі,
бо то весна.
Можливо, і зрадлива.
Нехай.
Нехай співають горобці.
Веселощів їх – повна жменя, злива.
Ріка їх, многожильна й говірлива,
напише тихий усміх на лиці.

Вушка сміхом залоскочу,
очі - поглядом збентежу,
а вуста твої співочі
поцілую обережно.
І, покірна й соромлива,
в щастя вгорнеш довгу тугу
та радітимеш, як нива
під очікуваним плугом...
16.02.19

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі
і поки що ними владаю,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Хіба погано жити у нірвані,
Без звинувачень та прощальних сцен?
Вичерпую до дна себе коханій,
В жазі басок зірвався на фальцет.

В усіх ділах потрібно знати міру,
Робити піст, інакше вхопить шляк.
Але потрапив до Венери в прірву,
Медок амурний хлебчеться усмак.

Дрімати хочу, без зубів жувало,
Із виду - не Геракл, і не Антей.
Проте лечу галопом, риссю, чвалом
З коханою в осоцений Едем.

Як вечір - випускає жінка з клітки
Мій дух, і я лягаю на олтар.
Горнусь до неї, мов бджола до квітки,
Висотую амброзію-нектар.

Зима лютує, а в алькові спека,
До ранку не стихає хтивий крик .
Від заздрості побліднув місяченько,
За хмарою сховав сяйнистий лик.

17.02.2019 р.

Хто ж це цокає в віконце,
Ранком-вранці на зорі?
Ще не проснулось Сонце!
Шумить дощик у дворі.

То сильніший, то тихіший,
Грім по небу гуркотить.
Сон під дощик ще міцніший,
І засне, хто ще не спить.

Сонечко крізь дощ пробилось.
Ніжить промінь по щоці.
В тиші очі пробудились,
Чи від гвалту горобців.

Чи від півня — Ку-Ка-Рі-КУ,
Щебетання солов’я.
Чутно різні голоси здалеку,
Сповнена в піснях Земля.

Дощем зелень освіжилась,
Розкрились квітів пелюстки.
Щоб насіння їх родилось,
Є комашки, бджілки і пташки.

Небо синє та глибоке,
Щойно вмилося дощем.
Сонечко-всесвітнє око,
Землю славить з Новим Днем.

Ця історія знову почнеться для нас із кінця.
Не тривожся даремно, минуле пустивши за вітром.
Знаю, серце твоє крижане не зумію зігріти.
Знаю, вперте мовчання не буде ніяк до лиця.

Може, завтра зійдуть нанівець всі важливі слова.
І роздмухає хтось нашу віру, як попіл, по світу.
Знаю, вкотре знайду я уламок щасливої миті.
Знаю, буду жива…
17.02.2019

Буває, трапляється перехожий із чорним ротом,
і слово його – мурзата болонка із-під коліс.
Воно окупує мізки, чавить лещатами аорту,
а ти видихаєш тричі, регламентно, через ніс.
Обтріпуєш, наче запльований сніг з підборів,
питаєш у Господа: «Боже, чому це я
отут опинився сьогодні з Твоєї волі?
Навіщо мені безконтрольна фрустрація?»
А Він віддаля пробурчить тобі навздогін
з мережива протягів міста, з бетоних нетрів,
покличе в сифони провулку лютневий гімн,
і ти сумніваєшся: рада це чи відвертість;
що гнів, не тобою народжений у тобі,
відступить, мине, не візьме за мить на кольки,
не піде безмежними колами по воді,
не ляже на стегна негіддю з барахолки.

Дивись, як багнистий сніг під вузлатим в’язом
лежить, наче дохлий собака в калюжній мисці.
Забудь до наступного перехрестя цей напад сказу,
бо що посієш…
що врятувало б – це матюкнутись російською,
а ти не вмієш.
(2019)

Росла собі акація
Колюча й непідступна,
Згори все вона бачила:
В долині паслись гуси,

Вітрець травичку колихав,
Джерельце струменіло,
Її ж ніхто не привітав,
А як вона хотіла!

Махала вітами згори,
Мов кликала до себе,
А ніжні-ніжні пелюстки
Впали дощем рожевим.

Та колючок боялись всі:
Птахи, ще - вітер буйний
І лише бджілоньки малі
Жили із нею дружно.

Нектар збирали із квіток,
Щодня брались за діло.
Виходив, ой, смачний медок.
Акація раділа,

Що друзі в неї є такі
Усі трудолюбиві,
Хоч крихітні - сміливі,
Бо не страшні їм колючки.

2017 р.

Не так, як сусід подарунками
До свята дружину лишень, -
Вітаю тебе поцілунками,
Кохана моя, повсякдень!
Пробач, що плекати обновами
Тебе не навчуся чомусь, -
Що тільки з вітанням віршованим
Щоранку до тебе горнусь.
Неначе дитина до матері,
До тебе спішу звідусіль, -
Адже ти не раз і не п’ятеро
У себе вбирала мій біль.
В обіймах жаданих я гріюся
І мовлю одній кожен раз:
- Кохаю тебе і надіюся,
Що це все взаємно у нас!..
06.07.09.

Якось дниною ясною
Стрінулась Зима з Весною.
Так уже з віків ведеться –
День цей «СТРІ́ТЕННЯМ» зоветься…

Зима й каже: «Весно, люба!»
А сама – бліда й беззуба
Трусить снігом понад бором:
День цей зветься «ЗИМОБОРОМ».

А Весна запалить свічку,
У водиці вмиє личко,
Громом вдарить по сестриці –
День цей звуть іще «ГРОМНИ́ЦІ».

– Помагай-Біг, люба сестро,
Людям я тепло принесла.
Жде земелька сонця й цвіту –
Твій щербатий горщик збито!

А Зима лютує трішки,
Щипле щічки, студить ніжки…

Сила Божа нам поможе:
Ве́сна Зиму переможе!

Вимучив елегію таки,
Прочитай, мій братику, не бійся.
Космос чхнув, посипались зірки,
Захитався в піднебессі місяць.

Ласий люд до незвичайних тем,
А мені екзотики не треба.
Про любов писати - це святе,
Без кохання в серці я амеба.

Впала мавка стигла у стіжок,
А до неї скаче козарлюга.
Бог-Ерот запхав обох в мішок
Та коханців охи й ахи слуха.

Посміхнулось звабливо дівча,
У хлопа заворушився гвинтик.
- А яка ж тут користь читачам? -
Запитає сивочолий критик.

Епос воїв кличе до борні,
Лірикою змащуються душі.
Ну, а я впаду красі до ніг,
В пазуху вповзу, неначе вужик.

Хай Венера дасть й тобі урок,
Вчись богині цілувати груди.
Опісля трудів - хапай перо.
Та, боюся, сил уже не буде.

15.02.2019р.

Зима минає. Літо наступає.
Але нічого кращого немає
як на порядку денному – весна,
коли сигнали подає вона, –
зима минає.

Але коли – ніхто не доганяє.
Бо це не те, що буча затяжна.
І хай це називається війна –
зима минає.

Пора надій. Я іншої не знаю,
що кличе до утраченого раю,
де оживає мрія чарівна.
І салютує, падає луна –
зима минає.

02/19

Мерехтлива віхола лютнева,
Попелом сріблястим уночі, –
Ластиться вагомо на деревах
І хоронить глибоко корчі.
Кружеляє, сиплеться і гусне
Втомлено на влежаних снігах,
Давній наст винищуючи з хрустом
І невидним роблячи весь шлях.
Пів зими чекали нетерпляче
Ми на танок віхоли і спів,
Щоб ніхто ніколи не побачив
Дві зрадливі низочки слідів...
14.02.18

 
у вечір подібний на цей
без будь~ яких панацей
змальований трохи криво
та прискіпливим олівцем
 
мов деінде альтернатива
дощовий чи сум чи то дзен
градієнт карамельно~ сивий
 
ходить місяць ламаний цент
по ланах детективного чтива
сугестивний цинізм сцен
 
богомолиха люто грайлива
в очицях палає абсент
якби все ймовірне можливо ~
гаснуть лампи німують шиби
 
 
 
 
 
 
 
 

Поете! Не сиди у хаті пнем!
Від компа геть! Існуднув як, ой леле!
Немає мавки - пишеться сумне,
А є красуня - радісне й веселе.

Ти з виду - кремез, ще не у літах,
Цікавити повинні пані пишні.
А в тебе - тьху! - в паперах борода,
Ще місяць-два - закостеніють крижні.

Про мене, знаєш скільки вже пліток?
Тому що на умі одні лиш кралі.
Поет, який не мацає литок -
Це не поет! Спитай у баби Галі.

В митця венери мусять бути скрізь,
Коханки - не виводитись із хати.
Забагнеться любові - муркни "Please!"
І хутко запурни їй під халатик.

Біжи! Цілуй своїй гаргарі грудь!
І не шлангуй - роби усе ловкенько!
Тоді у віршах слізки пропадуть,
А в серці защебече соловейко.

14.02.2019р.

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

Коли любов'ю пахне і весна
свої права качає в повну силу,
ми віддаємось почуттю сповна
і де б тоді по світу не носило,
хміліємо, буває, без вина,
коли приходить щастя і весна.

І навіть лютий майже не лютує,
зими уже не видно із вікна,
мороз на шибі іній не малює
і гніватися на погоду всує,
адже вона усюди чарівна,
коли приходить щастя і весна.

А на зорі, коли ще місяць вповні,
за обрії спадає пелена,
ясніє на лісистій оболоні,
і сонцю підставляємо долоні,
і явиться ось-ось вона одна,
коли любов чекає і весна.

14/02/19

Фітотерапія
поучні… роки
затікають вії
хліб хіба з муки?
і тіла не з крови
більше - не з води
все воно із Мови
й зникне теж туди…
фітотерапія
поучня задух
не чіпайте Вія
вгрузнете
до вух…
14-02-2019

Ласкава жінко, тепла і м'яка,
В тобі усе принадне і доладне,
Солодка в міру, в міру і гірка,
Така жадана, ніжна моя ладо.

Які терни судилось нам пройти,
Якого лиха щедро почерпнути,
Ти лиш одна могла б розповісти...
Ти є така, якою мала бути.

Десятки літ розвіялись, мов сон,
А ти душею зовсім не зміліла
З тих пір, як перейшли ми Рубікон
Від тво́го тіла – і до мо́го тіла.

Служити моді? Відмовляюсь.
Вона невдячна і пуста,
грімка, розхристано-безкрая
і непотрібна, як сльота.

Вертка, насмішкувато-звабна,
перемішає з мулом глиб
і ловить підступом за зябра
до слави ласих людо-риб.

У світі справжні нагороди --
тепла вечірнього атлас
і відчуття, як ми проходим
або крізь нас проходить час.

Усе, що треба, перепрати...
Думки утішені, незлі,
нагріті руки від горняти,
яскравість лампи на столі,

антична форма супокою
«сама розпущу й знову тчу»,
і мокра, витерта тобою
собача шерсть після дощу.

Це почуття, найбільш обжите, –
хоч не сучасне, а корюсь --
що в тебе є кому служити,
комусь – важливо – не чомусь,

примхлива містика в союзі,
коли осяде каламуть,
і стос книжок – терплячих друзів,
що так незрадно тебе ждуть.

Чи все покинеш ти і згаїш
щільних турбот добірну ткань
заради тих, кого не знаєш,
пустих амбіцій і змагань?

2019

Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

Любове! Ти складна була.
Гіркі були твої розлуки.
Ти рай земний мені дала,
А також, всі пекельні муки!

У прірву розпачу вела,
Небесну втіху дарувала,
А скарб душевного тепла
Холодним снігом замітала.

Ти, може, десь іще жива?
Хоча, здається, зовсім згасла...
Та ні сльозам, а ні словам
Уже не повернути щастя.

Ти нерозважлива була –
Печаль залишила на згадку,
Та я б і душу віддала,
Щоб пережити все спочатку

2012-2019

У нас немає вищої мети
як об'єднати вільну – у єдину
і незалежну нашу Україну,
спокійну і достойну висоти.

Але даремно не дається воля.
Її ми захищаємо в боях,
і разом обираємо той шлях,
де нам ще усміхнеться наша доля.

На те і дана Богом ойкумена
на теренах прадавньої землі,
куди не сунуть носа москалі.
На те і є держава суверенна.

Куємо незалежність:
                        від сусід,
од їхньої опіки вікової,
від участі в розв'язуванні воєн,
од бід, які несе лукавий рід.

А спокій...
        Де той спокій?
                 Може й сниться
і, може...
           Може не лише мені,
але й усім полеглим на війні,
що мріяли,
           із рідної криниці
напитися цілющої водиці
і не перевернутись
                             у труні.

02/19

Я сповнююсь любові, повертаюсь
у свій минулий ще дитинний світ,
де так всеціло, тривко огортає
тепло, що з серця мироточить слід.
Де все таке наповнене і світле...
Де ніч і день - однакові дари,
а все єство, мов пуп'янка розквітла,
де серця жар - чар-птахом догори.
Де кожен вдих спирає щастям груди...
Де кожен взір - ясніше ясних днів.
І люди - добрі... Наймиліші люди,
мов янголи із найсвітліших снів.
Я сповнююсь любові...
Тихі сльози
так благісно стікають, мов струмки..
І тане рай...
Життя вертає прозу
в роки...

2019

Знає на болоті кожна жабка,
Що усякій голові потрібна
[шапка].

Знає і смерека, і тополя:
Від дощу рятує
[парасоля].

Знають і ворони, і синички,
Що рукам потрібні
[рукавички].

Знають навіть раки і креветки,
Що ногам потрібні що? -
[Шкарпетки]!


2013

Закусила вудила поезія й риссю пішла,
Замітає хвостищем Пегас перелякані зорі.
Крутить пальцем читач нетерплячий побіля чола,
Я ж усоте його переконую зріти у корінь.

Тягне сестронька втомлена ноута знов на диван,
Задоволено крекче, вчуваються охи гаремні.
Хоче казки, красивостей, щоб не боліла глава,
А у мене не вірші, а ребуси мислі, дилеми.

Просять бути простіше, писати лише про любов,
Ну, а як утомлюся - дозволено і про природу.
Відсьогодні лиш так і робитиму, друзі, їй бо,
Буду тільки у себе із ока виймати колоди.

А ціна за кохання у строфах - солодка хвала,
Хай зворушені товпи оглушливі оплески сіють.
Ми із музою чесно розділимо все пополам,
Сльози вичавимо з оченяток, неначе олію.

Та пішло щось не так, не збагнути і досі причин,
Тихо стало, крилатий дивується коник.
Одкровення цинічні прогнали усіх читачів,
Потікали галопом в кущі всі мої епігони.

Миє руки маляр, як іде до свого полотна,
А в такого як я, мабуть, марно чекати розкрилля.
У глумливих поезах не ліки - отрута одна,
А людині потрібен ковточок цілющого зілля.

Тож тепер на перо не насмичу з Пегаса пір'їн,
Хай летить куди хоче, знімаю із нього вуздечку.
Я чекаю весни, щоб співали в саду солов'ї
Та у кронах доглянутих яблуньок вили гніздечка.

14.02.2019 р.

Ні стежини, ні дороги –
Тільки чийсь недавній слід, –
І обмоклі дуже ноги,
Уповільнюють мій хід.
Бо сніги такі глибокі
І грузькі, немов багно,
Що штовхати на всі боки
Їх доводиться стегном.
Вже замучився до краю
В день негожий без людей, –
Переповнене одчаєм,
Серце мало не гуде.
Залишилось обмаль сили
В загартованих ногах,
Що безклопітно носили
Вчора тіло по снігах.
Так здавалася близькою
Крайня хата звіддалі, –
Що мав швидко заспокоїть
Душу в жінчинім теплі.
Обрій відблиском багряним
На село далеке ліг, –
Хоч би хто на мене глянув,
А ще краще – допоміг!..
Адже вечір уже рище
Темним поглядом своїм
Між принишклим кладовищем
І поселенням дзвінким.
Як гробниці, кучугури
Зупиняють скорбно чвал, -
Тож буває шурам-мурам
Ось таким сумним фінал…
11.02.18

I'm not trying to pretend
But it's simply who I am
Girl with pain instead of smile
Let me dance here for a while
And I'm not trying to be good
It's just my natural mood
I see your face and start to cry
Loneliness is a friend of mine

2018

Ліричні поети – прості і цабе
за істину б'ються до крові,
а їхні герої шукають себе
у кожному щирому слові.

Хотів би усіх похвалити за те,
які вони файні, хороші
і де-не-де мудрі, цікаві, проте
лукаві, хоча й не за гроші.

Упертому знань не дають батоги,
а розуму – дереворити.
Випалюють горщики, ой, не боги,
та є що, буває, розбити.

Коли научає не сват і не кум,
а іноді ворог зачаєних дум,
що взує тебе у котурни,
то всує його піднімати на глум,
бо ліпше з розумним утратити ум,
ніж з дурнем ліпити розумне.

02/19

В безумній круговерті, крізь вічний гул і гамір,
Де балачок багато і час іще дитина,
Спонтанно і химерно мандрується світами
І кожен Гуллівером себе вбачає чинно.

Тоді як Дон Кіхоти на млин вчиняють замах,
Філософи уламки збирають по крихтинах.
Комусь кортить волати у небо до нестями,
Когось за обрій кличуть розхристані стежини.

Хтось кобзарем осліплим не дивиться довкола,
А чує серця голос, що невимовно тихий,
А хтось, в усіх турнірах довічний доброволець,

Не може зло терпіти, куди б не йшов, не їхав.
Комусь же невідоме злощасне слово «холод»
І він собі та іншим лікує рани сміхом.

2019

На подвір'ї у Свирида
Чергова забава,
Скучкувалися сусіди
І зліва і справа.
Дехто навіть не питає,
Що за пиятика.
Головне, що наливають –
Щедро і без ліку.
Лиш далекий член родини
Запитав з похмілля:
– Що святкуємо, хрестини,
Чи, може, весілля?
Пояснило товариство
Всім нетямовитим:
– Цінну річ купили в місті,
Належить обмити.
Самогону наварили
Із кумом до спілки.
– Ну, а що ж таке купили?
– Та пляшку горілки!

Ти у мами один
З висоти до підніжжя
Як у вогника дим
Наче автор у вірша
Як планету-земля
Віршить небо навколо:
До-ре-мі… до-ре-ля
Як не оране поле...
13-02-2019

Чомусь не віриться відразу,
Що до цієї висоти
Я біг, ішов і перся плазом,
Повз вкляклі жалібно хрести.
Мені між них – безмовно й тісно,
І так зростає в серці злість,
Що навіть текст святковий пісні
Бере в полон суворий зміст.
Я вдячний Господу і долі
За те, що ще не стлів на прах, –
Що, завдяки лиш їхній волі,
Землею стелиться мій шлях.
І, попри біди всі і втрати,
Я все ж не висльозив стремлінь
Іти вперед і подолати
Живим наступну височінь!..
06.02.18

У творчості його - де та пора,
Коли він не тримав в кишені дулю?
Сьогодні він оспівує Петра,
А вчора ще - так само славив Юлю.

Тризуб і ленінізм ... переплелись
Оба в його рядках, прославлені оба.
Написане гортаючи колись,
То скаже тільки час: де слава, де - ганьба.

І хоч війнула в очі сивина,
Й давно нема літпартноменклатури,
Та образів і рим сировина,
За всякої згодиться кон'юнктури.

2019

Глаголить раціо коротке : «Ні».
Емоціо волає вперте: «Хочу!»
Моє дитя, у внутрішній мені,
поплач, поскигли, не поспи півночі.

Придумай інші фабули казкам,
новим героям виверти сюжетні.
Сценарії для трагедійних драм
перепиши на фарси іскрометні.

Глянь іронічно в непозбувний сум
фантасмагорій ілюзорних марень…
І смійся, смійся, смійся досхочу!
Об землю лихом - щоб одним ударом!

Коли у перервах між часом зникає мова,
коли у перервах між снами нема життя,
терзає нестерпним болем німа судома,
й нема ані слуху, ні зору, ані чуття,
ані говоріння, ані ні на грам свободи -
політ межи прірви знебарвлених сподівань...
Лиш кришить хтось з неба кришталики, шпички льоду -
із них упивається в мозок луна стенань...
Чого тобі треба правічна моя гризото?
Чого собі багнеш у трибі моїй знайти?
Мовчить... Тільки стелить стежину мою осотом,
шепоче: ти мусиш по ній до кінця пройти...

2019

Там, де музика дзвінкого джерела
Весело весняно так лунала,
Квітонька-медунка розцвіла,
Пелюстки до сонця простягала.

І вона запахла на весь ліс,
Аромат цей до вподоби й бджілкам.
Зовсім поруч ряст рожевий ріс
Та до неї нахиляв голівку.

Шепотів, що гарна і п"янка,
Неповторна, мила та духмяна.
Тішилась медуночка ота,
Що комусь потрібна, що кохана.

2019 р.

Синьою каймою
розлилася річка.
Кульчики яскравим
сонцем на вербі.
Не кохай козаче,
не твоя Марічка,
в неї очі карі -
в мене голубі.

Не пізнавши броду
глибини не міряй,
бо травневі зливи
впали на стежки.
В неї коси чорні,
мов у галки пір'я -
в мене у пшеничних
кучерях зірки.

Не стели під ноги
долі гобелени,
не дістати з неба
золоте руно.
Мої губи пахнуть
яблуком зеленим,
а її вишневим
джемом і вином.

Серце не втрачати -
щастю не радіти.
Ти назвав своєю
іншу при мені.
Не зривай для мене
більше горицвіту,
То вона червоне
любить, а я - ні.
2019р.

Гординя й гордість – зовсім різні речі,
в них спільного – як в водню і води.
Одна – платок, накинутий на плечі,
чи в білоцвіті навесні сади.

Друга – корона з сяйвом діамантів
в софітів променях і «браво» голосах.
Всього лиш гріх, де мало варіантів,
і снігу блиск на різних полюсах!

Гординя й гордість – сестри, але звідні,
далекі родичі, а не близька рідня.
Хоча обидві дами й вельми видні,
та гріх не варто з цнотою рівнять.