Т. І...
Давай домовимося зразу,
Без дорікання і плачу, –
Ти забуваєш про образи,
А я – про ревнощі мовчу.
І щоб самих себе не мучить,
Порозуміємось, авжеж, –
Я не торкаюсь тем болючих,
А ти – ніжнішою стаєш.
І зі спокійною душею,
Коли це так – всім розповім, –
Ти стала радістю моєю,
А сам я – захистом твоїм…
05.11.18

Приїхала я по лисички
в село до рідної сестрички.
І тиждень витріщала беньки
на кулінарні витребеньки!
На рульку, голубці, печінку,
борщ, запіканку, зрази, шинку,
салат, кулагу, квашенину,
язик, тефтелі, смаженину,
ковбаски, бограч, бануш, фляки,
сир, галушки, рубець, форшмаки,
вареники, суп, бараболю,
гречаники, гарбуз, квасолю,
кров’янку, деруни, паштети,
биточки, «Київські» котлети,
шпик, підчеревину, сардельки,
реберця з чорносливом, стейки,
грибочки, шубу з оселедця,
налисники, теляче серце,
млинці, оладки, верещаку,
пиріг з корицею і маком,
мочанку, кльоцки, полядвиці,
і коровай, і паляниці!
Лящів, карасиків та щуку!
Коньяк, горілку, медовуху,
вино, спотикач, калганівку,
лікер, слив’янку, пунш, перцівку,
настоянку, глінтвейн, сивуху,
ситу, шампанське, хріновуху,
калинник, самогон, зубрівку,
третяк, наливку, цитринівку.
Квас, лимонад, узвар і пиво!
Щоб всім жилось отак щасливо!
Смаколиками хлібосольно
гостей частуєш, Україно!

Зірки в калюжі купались:
Бризги летіли у боки.
Небо в задумі луною хитало:
З зорями вічні мороки.

Плюхалось сонце в озерці-
Барвами води ясніли.
Тішилось небове серце
І напувалося сили.

А океану долоні
Жалісно неба благали,
Щоби хмарин пригорнути,
Хвилі б їх радо вітали.

Тішили води небо...
Золотомрії гойдали:
Сяйво, що падало зверху
Множили і повертали...

У США вмирає мультимільярдер,
вже черги лікарів кілометрові!
Щоб знаний верховода не помер,
всього лиш необхідна пінта крові.

Півлітра тільки, та не в тім біда,
бо рідкісний потрібен вельми донор!
Такий на п’ять мільйонів випада
один, – проголосив найкращий доктор.

І хворий шле гінців у всі кінці,
любі він ладен заплатити гроші.
Таки знайшли ті браві молодці
безцінну кров – в Одесі, в діда Мойші.

Сказав той посланцям, – Нема проблем,
всього мільярд і я уже на „цирлах“,
а щоб уникнуть будь-яких дилем –
„бабло“ доставте спершу, хоч на крилах.

Ті стали говорити про цейтнот,
що кошти хворий зразу ж видасть чеком,
покине тільки смертний ешафот,
і нагородить ще його й кешбеком!

Та Мойша посміхнувся лиш на мить, –
Не вірю хворому і вам цього не раю,
переливання може все змінить,
бо свою кров я достеменно знаю!

За вікном - без п'яти п'ятниця,
Я спросоння все вештаюсь поглядом
По слідах четверга-горе-зрадника:
Вже зіпсований і не відтвориться.
За вікном - без п'яти зоряно,
Все не сплю, розтривожена втечею
Цього дня.
Він закінчився втомою,
Починався, авжеж, недоречністю.
За вікном - без п'яти музика
Від будильника змусить прокинутись
І пробачити зраднику пустощі,
Він повернеться, певно, за тиждень
ще.
За вікном - без п'яти звершення,
Ледве очі розплющила.
Повагом
Я заварюю тільки-но змелену
Каву.
П'ятницю вже не зіпсовано.

Літо, море, хвилі, пляж,
острів, берег, шум прибою.
Хмари, сонце, сосни, кряж,
дюни, тиша, ми з тобою…

Небо, чайки, далечінь,
шаленіє пульс у скронях.
Серця стук, безмежжя, синь,
щастя у твоїх долонях.

Ліс, поляна, теплий бриз
і дерев зелені шати.
Моцарт, музика, каприс,
рондо… Хочеться кохати!

Осінній, ніби влітку теплий, вечір,
співає пісню лагідно прибій…
Із рушником, накинутим на плечі,
іду я берегом у царство власних мрій.

З-за хмари усмішкою сонце визирає,
бентежить душу, вабить у блакить.
Ласкаве море шумом хвиль вітає
і злизує сліди у кожну мить.

Повітря, що дзвінкий кришталь, прозоре
і вітерець обвіює чоло.
Невтомно миє берег Чорне море
немало літ, віками так було…

І кожна хвиля падає під ноги,
несе заряд, атракцію життя.
Увесь подальший шлях – у волі Бога,
як віра у щасливе майбуття!

Чим пахне море? Громом і дощем,
і бурунами в заході світила,
і шерхотом прибою, а іще –
борвієм, що тримає чайкам крила.

Чим пахне лазурова далечінь
у час вечірній під пригаслим сонцем,
що ринуло уранці в височінь,
а нині опускається афонцем?.

Доріжкою, що йде за неба край,
і ніжним мерехтінням хвиль сріблястих.
Морський так, мабуть, духмяніє рай,
то аромати неземного щастя!

Ще море пахне свіжістю лагун,
бездонної лазурі синявою,
зеленою парчею свіжих рун,
що мандрувати манять за собою…

Т. І...
Як серце вірним бути змусить
І все лишити, як було,
Коли чуже волосся русе
Мене зненацька обплело?
Чим затінити очі Музі,
Аби не бачила, що є, –
Що вже обіймів ніжних вузол
Дихнути горлу не дає?
Немов сьорбнув ковток отрути
І стало мало волі й сил,
Щоб зміг од грішниці чкурнути,
Мов сік з ущільнених давил.
Не все мина само собою,
Із неодмінним забуттям,
Якщо не діляться надвоє –
Сумління, вірність, почуття…
05.11.17

Вояж
А море штормить! Бурунами заплигує в небо,
Баклани та чайки сардинки хапають між хвиль.
Я в бурю іду! Ув адреналіні потреба,
В порепані длані в'їдається намертво сіль.


Тут гарно. Немає сатириків і людожерців,
Не бачу пацяток у клуні й охвістя кози.
Хай сніє людва в пилюзі між брошур і книженцій,
У власні писання сумні умочає носи.

Одірваний бакен в кільватері сонно моржує,
Поблимує оком і мовчки "Рятуйте!" кричить.
Частину життя проживають поети усує,
Бажаючи власний талант розміняти на мідь.

Діра у вітрилі! Забемкала ринда у шкотах,
До берега треба, а вітер у море несе.
Невже утоплюся або заковтне кашалотик,
Дружині-ласкавиці не розшнурую корсет?

Нема маяка, ані пірса, ані хвилеріза,
Уже не до сміху, я квола людина - не кит.
Форштевнем у скелю з розгону баркас настромився
І до Посейдона у гості лечу за бушприт.

Зловила у сіті знетямлена кораблетроща,
Стрибає на хвилях голівка моя кавуном.
Вчуваю прибій, зрію берег високий крізь дощик,
А море штормить! Тягне крабик за пальця на дно.

04.11.2018 р.

Море

Понт Евскінський, наче, без "понтів" -
Ні тобі цунамі, ні мусонів.
А у мене виводок котів,
Невеличкі, десь такі як поні.

Зняв рейтузи, плавки, паранджу,
Із розгону "Бух!" у води сині.
Плавати одного в морі вчу,
За буйки цургеню на чуприні.

Волочу на дно секунд на п'ять,
Щоб звикав до моря-окіяна.
А жінки із берега кричать:
- Що ж ти робиш, гицель окаянний?

В бурунах із ним танцюю вальс,
По обіді плаваємо брасом.
Я готую котика в спецназ -
Буде диверсантом-водолазом.

На губах просохло молоко,
Котик на очах щодня мужніє.
Щоб не втік, то якір із цепком
В нього день і ніч висить на шиї.

Та піднесли небеса сюрприз,
Ворон недарма учора каркав:
Втік вусатик! Цепа перегриз!
Налякав до гикавки вівчарку.

Рушив на ловитву. Змучивсь - ох!!!
По підвалах аж до ночі швендяв.
Я тепер досвідчений - не лох,
Кіт сидить у кліті для ведмедя.

Сонце впало за далекий пірс,
Шпацирую по пісочку босий.
Завтра - в море. Романтичний бриз
Обіцяють метеопрогнози.

03.11.218р.

Все не так?

Сьогодні мудруватиму. Ачей
Мої думки вам стануть у нагоді.
Красуня - насолода для очей,
Жона розумна - джокер у колоді.

Сяйна Венера знадами на біс
Удень і уночі під носа тиця.
А ти, щасливцю, сомиком крутись,
Кумиру догоджаючи в спідниці.

Розумна пригодовує борщем,
Увагою та словом ваговитим.
Кричить мужик: - Любові хочу ще!
Мені без тебе, любонько, не жити...

Моделька ніжку мужу в руці "Бух!",
Погруддям по губах торка грайливо...
Розм'якнув чоловіченько-лопух,
Кишені із баблом глитнула прірва.

Націлився баранчик на вівцю,
А півень курку на травичку кличе.
Помацав литку? Йди тепер, працюй.
Чи все не так, шановний чоловіче?

05.11.2018р.

Планета сонця. Планета сміху.
Сюди приходять малі і великі.
Сюди усі ми колись прийдем.
Тут світить сонце і грають хвилі,
А пісня вітру здіймає крила.
Це наш омріяний рай - наш Едем.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

На давніх фото ми й досі разом,
А в голові ще лунають фрази.
Я прокидаюсь, а вас нема.
Усе частіше німа самотність
Без просу ходить до мене в гості,
І снігом з неба паде зима.

А омріяне літо кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Хто може знати, коли підемо?
Хто може знати, чи вас знайдемо?
Хто буде з нами в останню мить?
Але я вірю у вічне літо.
Зустрінуть друзі, тепло і квіти,
І наше реґі там прозвучить.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Люблю вночі блукати стихлим садом,
Коли печаль на віти осіда.
І свіжу прохолоду п`ю я радо,
І ніч така грайлива й молода.

Гілля куняє під легеньким вітром,
І лівий берег* – зоряний увесь.
Чумацький шлях немов спустився хитро
З обридлих і засмучених небес.

І простелився рівними вогнями
Від обрію – до обрію кудись…
Мов дотліває вогнище у ямі,
Куди його низвергла горда вись.

І вітер - щонайдужчий - не змете він
Мереживо квітуючих жарин.
Мов пам`ятник титану Прометею –
Негаснучий і сяючий камін.
*Лівий берег Дніпра.

4.09.7526 р. (Від Трипілля) (4.11.2018)

 
ув оголеній фазі року
змій лишає піфійські ключі
на світлинах спостерігачів
вдаючи, ніби все неглибоко

в заяложеній маячні
грає реґі на шлакоблоках
словоблудять приватні блоґі
& ненависть шурує в печі

проз урочу поодинокість
злотосічних вічей нічних
згинь у морок & знову почнись
недовершений світе жорстокий
понад обрій іржаві мечі

& нікому не віриться в спокій
із давно неважливих причин




 

Чому мені сумливо на душі,
коли тебе побачу чи згадаю?
Не знаю…
І пишуться лише сумні вірші,
і серце пошматоване ридає…

Навіщо, люба, доля нас звела
в осінній час, журливим листопадом?
Випа́док?
Своя доріжка кожному лягла,
чи одоліє всяк із нас розпадок…

Куди моя стежина приведе,
що губиться ген-ген, за небокраєм?
Не знаю,
чи взагалі тебе зустріну й де…
Нічого, Боже праведний, не знаю!.

Давай поринемо у осінь,
у золото її дібров,
у прохолодну неба просинь,
де причаїлася любов.

Пірне́мо, мила, у багрянець,
у бронзу вікових гаїв.
Так хочу бачити рум’янець
і очі чарівні́ твої!

Давай відкриєм наші душі
коханню чистому усе ж.
Любові справжній – вік байдужий,
вона не знає, люба, меж!

Кохана, линемо до сонця
під осені чарі́вний блюз
і ві́зьмем Бога в охоронці.
Господь освятить цей союз!

Сиділа захмеліла і німа,
крутила кутик чорної хустини.
Хтось щось казав, хтось вів її дитину
в сусіди ночувати, хтось знімав
рядно із люстра, хтось її втішав
словами про героя і звитягу...

А їй здалося, що останнім цвяхом
забилася в труну її душа...

Немає правди де подіти.
Своєї правди перебір.
Щодо чужої – вражі діти
ведуть до суду на розбір.
А там сліпа, як «день», Феміда
і аргументів тонни дві.
Французьку «знає» син сусіда:
- Така ач, дядьку, селяві.
Така, така, аби не гірша.
Земля одна, планет аж дві.
І я живу на тій, що більша,
бо там є правди се ля ві…

11.2018

У кота нірвана! Не буди!
Спить на пузі у вельбучній позі.
А у мене день і ніч труди,
Жінка й теща лускають по носі.

- То не так, і це не зовсім те! -
І від злості надимають щоки.
Моркви їм із яблучком натер -
Я зятьок у догоджанні ловкий.

Прицургеню "мані" - "цап" й нема,
Уночі в куточку плачу нишком.
Капітал скопичує маман,
Доця - поетеса, хоче книжку.

Не купую рік уже трусів,
На шкарпетках - латочка на латці.
Лиш смокчу від ковбаси гузир,
Крейду їм, поповнюючи кальцій.

А жона заглитує кав'яр,
Курагу, горіхи, авокадо.
Щоби мозок лепсько працював
І росла ушир ума палата.

Все для вас, шановні читачі!
Назбирать лишилося три тищі.
Не соромся, любонько, "топчи"
І сідай писати знову вірші.

03.11.2018р.

Щастя нам тільки-но сниться...

Ой, не дізнаюсь ніколи,
де і яка ти є, доле.

Може, у казці жар-птиця?
Може – тополя у полі,
а не у жмені синиця?

Може моя половина
мавкою в лісі блукає?
Може, русалкою плине
за течією Дунаю?

Маю я шаблю, і люльку,
маю і коника-брата...
Є полонянка у турка
і заставляє ризлука
іншої долі шукати.

Ой, не її я чекаю
і не тому я загину...
Маю заботу єдину
у поневоленім краї,
де захищати я маю
долю своєї країни.

11/18

У темнім лісі втрачених думок
Бредеш, як птах, заплутаний у сітях.
Карбує доля невблаганний строк,
Де щастя згасне, щезнувши у митях.

В туманнім небокраї самоти
Надії розпадуться на частини.
І таємничий ліс із темноти
Постане садом, де цвітуть цитрини.

7 жовтня 2018

Зірки запалених свічок
І темінь неба...
У вирії ніжнодумок
Лечу до тебе..
Я зірку спогадів несу
В яснодолоні -
Нехай торкається вона
Твоєї скроні.
Тендітне сяєво свічі
Нас поєднає -
Мерехкотітимеш мені
Зорею Раю...

Так тепло, хоч Покрова одцвіла
Рясним жовтогарячим падолистом,
Ми ще купаємось у сонця промінцях
Та славимо красу оцю одвічну.

Калина, мов дівчина молода,
Дає червоні щічки цілувати
Теплому вітерцю, який літав
І чемно запросив потанцювати.

Шипшина, хоч колюча, та усе ж
До себе кличе, щоб плодів нарвати,
Смакуйте ягідками глоду теж,
Що обліпили кущ, легко дістати.

Достигла також чорна бузина,
Варення з неї і смачне й корисне.
Це щедра осінь пригощає нас,
За ці дари їй дякуємо, звісно.

2018 р.

Мені іще іти й іти
із піднебесної додому,
але видумую світи,
які нікому невідомі.

Чистилище на цій землі
не гріє душу окаянну.
Я ще не їду на ослі
і, даленіючи, не тану.

В поезії – не чародій,
не апелюю як раніше, –
ви чуєте, це я! Живий!
Є епітафії на вірші.

Везучий, майже як усі.
Не ангажований на нари,
я оживаю у росі
як лід, вода і легка пара.

Тюрма не плаче, – марно жив...
Не маю зайвої догани...
Не вписуюсь у колектив?
А, може, це й не так погано.

Хай неприкаяні сичі
мені урочать щось на груші
та муза ойкає вночі:
« рятуй іще тверезі душі!»

А я і п'яний не такий
як треба публіці незримій –
і, наче кропива, жалкий,
і відчайдушно нетерпимий.


Але не маю на меті
свічею бути у тумані
у третьому своєму стані,
коли в угоду суєті
не оминають саме ті:
мої – відомі – неосяжні.

11.2018

Т. І...
Неначе цвіль, мокріє осінь
І холод шириться чимдуж, –
Лиш запізніле двоголосся
Теплом торкається двох душ.
Тож не тремти стеблом під вітром,
А знай оцій порі ціну,
Коли обняв тебе привітно
І руки більш не розімкнув.
І за страждання нещодавні,
Та із кута ходіння в кут, –
Нам листопад здається травнем
І мрії дійсністю стають…
03.11.18

Ніч дрімає. В хаті нітелень,
Лиш скрипить напівзакрита хвіртка.
Я тебе кохаю кожен день,
Хоч і знаю - ти не власна жінка.


В тебе дар любові не зачах,
Дзвоном калатає серце-пташка.
Благовірний п'яний, у кущах,
За дружину - самогону пляшка.

Я у пеклі, друже. Не в раю.
Не любов, а жаль-гадюка душить.
Просить сонця - я його даю,
Хоче ласки - жертвувати мушу.

В домовині старший син зотлів,
І молодший на війні не вижив.
Вже знімав красуню із петлі,
Мотузяччя досі руки ріже.

Не повернуть з вирію ключі,
Безум зачіпає чорним краєм.
А дружина знає і мовчить,
На "любов" мене благословляє.

А чи зможу оживить пустир,
Відродити напівмертву квітку?
Шепчуть губи: - Боже! Відпусти!
Та ще дужче обніма сусідка...

02.11.2018р.

Мармурові сходи -
Колір молочаю,
Я на крок до Верху
Тихо відступаю.

Мармурові сходи,
Істина все ближче,
Я на крок все далі
Дому-попелища.

Тихо вітер думки
Просіває ситом...
Буде так, як буде -
Шлях новий транзитом...

Тетяна Флора

15.23.26.10

 
Гірландський щем у вітрі
пора озимини
комфорту & зневіри
всього що не змінив

& не бажає смерті
вже ліпше рецидив
що виносив у серці
що так
колись любив




 

Так хороше напитися печалі,
Сонливого осіннього тепла,
Мої думки, немов листки зів`ялі,
Вітриця - поетеса намела.

Вони іще на дереві тріпочуть,
Тоді – тяжінню мов наперекір,
Летять зірками в тихе небо ночі,
Чи падають рядками на папір.

Вітриця їх вишіптує-шурхоче,
Виспівує, здіймаючи увись.
Щоби вони, як ті птахи, охоче -
Піснями аж до сонця піднялись!

2.09.7526 р. (Від Трипілля) (2.11.2018)

У поцілунку осінньому -
Розіллється живий світанок
І немає у мене сумнівів ...
Я залишу на Землі свій слід.

Хоч очі заплющ, хоч нігті гризи —
Найкращі метафори зайві
В кожному дійстві чотири тузи
І дужий над ними провайдер

Хоч вени поріж, чи світ вкороти
Погодься, не зміниш картини…
Заплутали все давно у дроти
Оскільки і ти в цьому винен

Хоч лісом пройдись, чи вовком побудь
Найкраще пройдешнє минуле
Дерева під корінь — це ще не суть
Що з дошки змайструє хтось вулик…
02-11-2018

Це вперше листопад прийшов без мами,
і вперше листопадове дитя
шукати буде в небі до нестями
сліди її жертовного життя.

І вперше не радітимеш у свято,
і не подзвонить вперше телефон,
лише безмежний біль тяжкої втрати,
й уважний погляд зі старих ікон.

Уперше за столом згадаєш маму,
і біль сховаєш глибоко на дні,
можливо, навіть, зайдеш ти до храму,
хоч і гориш в пекельному вогні.

Поставиш свічку, та не за здоров'я,
це не молитва, а німий протест,
бо листопад не золотом, а кров'ю
на цьому дні тавром поставив хрест.

02.11.2018

Не турбуй мої сни, не блукай в них даремно
Не тобі я дарую цей час
А ти ходиш в сорочці, кольору неба
Та й шукаєш низку образ

Не турбуй мої мрії, в них немає тебе
А ти тихо шкребешся у грудях
Я не згадую - ні, я давно вже забув
Як воно, бути справжнім на людях

Не турбуй мою тишу, вона просто мовчить
В голові, без думок, лише сповідь
А ти тихо шепочеш, ніби хтось, та й кричить
Захлинаючись під твою повінь

Не турбуй моє серце, воно ніби папір
Котрий клеїш докупи ти скотчем
Я для тебе неначе божевільний Шекспір
Який більше писати не хоче

2018

Іржавіє вітер на звалищі гіперболоїдів.
Зникають прихилища інопланетних страшил.
А я заблукав у пітьмі поясу астероїдів
помежи байдужих, обсмалених зорями, брил.

Зі мною Іван. В нього дід у Донецьку був кіборгом.
Якби нас побачив, то лаяв за те б нас у смерть,
що не українською сваримось, сунучи вибалком,
а більше англійською й матом російським ледь-ледь.

Нам треба на схилах для бластерів вбити фіксатори,
бо дощ з метеорів опівночі буде крутим.
А вибалок тягнеться геть по усьому екватору
уламку планети, який не зліпився ні з ким.

Йому би зліпитись, Іване, – всіма би гектарами! –
коли закінчиться війни зорепадної гра,
якщо не з КанАвералом, то хоча б із Канарами…
Ну, добре!.. З Карпатами!.. Та острівцями Дніпра.

Стояти!!! Не бачиш, довбехо, камінних ти жигалок!?
Куди, одоробло, під метеорити пішов?!?
Спочинемо трохи, Іване… Дивися на вибалок…
Здається мені, що то просто засипаний шов.

2018

Мелодії пізньої осені.
Палітра – від Баха до Ліста…
То смуток органний… То – Боже мій! –
Фантазії флейт серед міста.

Замріяних кленів адажіо
І лип шелестке анімато…
Зітхне перехожий і скаже: «О!
Де ви так навчилися грати?»

…Щодня між дощами і мревами,
Не за гонорар – за подяку,
На біс диригує деревами
Маестро в розхристанім фраку.

02.11.2018

Вже дні холодні осінь пустила під укіс,
укрила чарівниця багрянцем сонний ліс,
струсила вербам коси, послала килими
і кришталеві роси збирає для зими.

Поволі лист осінній кружляє між осик,
розтав у неба сині давно лелечій крик.
Берізки ніжні віти схилили до землі,
рубіни горобини горять на жовтім тлі.

Задумалась калина про свій дівочій вік,
що час рікою лине і скоро Новий рік.
Укриє покривалом зима поля й луги
і білим опахалом прикрасить шелюги.

Та ще крокує осінь, довкілля золотить,
стіжки світловолосі простують у блакить.
І зустрічає знову найкраще із чудес –
симфонія осіння лунає до небес!

От нащо свиням гриви заплітати,
Підковувати змучену блоху?
Фантазія у геніїв багата,
Оригіналів - спробуй порахуй.

В мистецтві нині модне понтовите,
Хвалити звично естетичний слиз.
На оплески несуть словесні скирти,
Малюнки божевільного - на біс.

А чи модерні словеса зопрілі,
Де кожен образ, мов клубок ліан?
Втопили гопака в хавана гілі,
За римами клубочиться туман.

В Пегаса-гея одростає вим'я,
Носити музу бороду навчив.
А майстер жде хвали, благоговіння,
Та навзаєм - тікають читачі.

І де шукати логіки осердя,
Козою ґлузд вистрибує із лоз.
Вважав, що доторкнувся до безсмертя,
Пригледівся - банальний випердос.
02.11.2018р.

Сумовите

Ой, брати мої, парнокопитні!
Невеселі, сумні п"ятаки!
Вас поріжуть на Паску у квітні,
Будуть сало, ковбаси, шкварки.

А мені у руках саложерів
Пощастило - утік від ножа.
Лиш довіку розхитано нерви
В хащах тиждень по тому дрижав

На сніданок була бараболя,
Січка пріла - не кава лате.
У свиняки одна лише доля:
Стати їдлом голодних людей.

Сподіваюся, може, і всує,
Що втечу в небеса, мов Ікар.
Рай свинячий, я знаю, існує,
Та до нього дорога важка.

Повернутись не можу на згубу -
Свиноріз приготує обід.
Засинаю у листі під дубом,
Осипаються жолуді з віт.

01.10.2018р.

Під вікном

Задощило. Потемніли обрії,
Догорає на вікні свіча.
Восени поети в меланхолії,
У зітханнях схована печаль.

Б'є по нервах шерхіт падолисту,
З піднебесся сумовите "Кру!".
У тепла фіаско, неміч, відступ,
Лізе длань за смертю в кобуру.

В піджака мокріють плечі й вилоги,
Спить на ляді тлустий кіт Баюн.
Хмаровиння чвертьтонами сірого
Падає на голову мою.

Трем душевний (настроєве ехо),
Зів'ядає в серці пастораль.
Йде сусід. На вигляд - Дені Трехо,
А мені б з розгону у сераль...

Тупцювати під дощем невесело
Й мацати вогке вікно-слюду.
А дружина в ліжку пахне веснами,
Бачу литку файну, молоду.

Так замерз, що ніс та вуха сині,
Працював, обляпався вапном.
Грітися у гості до богині
Лізу у прочинене вікно.

02.11.2018р.

душа і тіло –
ніч і місто
не гріх
піти
чи пересісти
несила
втому перейти
у тиші гострені кути
тримають в голоді легені
і кров
у подиху шаленім
змиває сутінками сни
рожевими росли вони
і пахнули дощем в пустелі
без них
для мене небо –
стеля
а вікна –
очі порожнеч
душа і слово
щит і меч
думками поринаю
в себе
там сто галактик
просять неба
а віти літ –
весни

12 Липня, 2016

Осіння осяйна краса.
Іду по листі золотому…
Ця диво-осінь, небеса…
Усю душі гамують втому.

На спориші, мов шовк, лягла
Тонка і біла павутина,
У срібло землю одягла,
Замайоріла понад тином.

Під сонцем ніжно мерехтить
І заколисує тривоги.
Укотре в ноги у цю мить,
Шовками стеляться дороги.

01.11.2018р. Надія Таршин

Бувають вірші, гострі, мов уламки,
що душу перевернуть без жалю,
не ніжні леді - пристрасні вакханки,
від них не дочекаєшся - люблю!
Їм місце, мабуть, десь на ешафоті,
це дикий, неприборканий екстаз,
вони на шмаття рвуть останки цноти,
і завчені з дитинства сотні фраз.
Вони примарою блукають серед ночі,
до серця доберуться в темних снах,
ховаються в кутках, мов поторочі,
породжують неспокій у думках.

Бувають вірші, як перини білі,
м'які й пухнасті, ніжно пестять слух,
і шовковисто огортають тіло,
і умовляють, мов найліпший друг -
читати їх приємно на дивані,
і, потонувши серед подушок,
пірнати в хвилі спокою, в нірвану,
блукати в римах, мов серед зірок.
В цих віршах все прозоро-зрозуміле,
є ліс, трава, ромашки і любов,
цим віршам, мабуть, більше пощастило,
великий рейтинг, хоч дрібний улов.

01.11.2018

Час утікає, ми вслід летимо,
Звикли життя відкладати, немов
Жити попереду безліч віків –
Тоншають дні, і без того тонкі.

Жовтень укотре змінив листопад,
Шелест листів – шурхотіння цикад.
Різні мотиви шепочуть вони:
Світлі – весною, сумні – восени.

З неба чекаємо снігу й чудес,
Пси скаженіють, це значить, що десь
Їх журавель знов хрестом осінив –
Землю лишають пташині сини.

Кожна доба має безліч шухляд.
Вічність бере на приціл журавля –
Задля розваги здіймає курка,
Їй не здригнеться кістлява рука.

Здобич приносить вдоволений пес,
Янгол зсувоює плахту небес,
Крилами струшує сонми птахів,
Плаче під ними пожовкла Рахіль.

1

Автобусні тури в Париж...
та послуга вкотре - ведмежа:
хтось руку тримає. Облиш!
Я тут загасила пожежі.

Від себе втекти припекло.
Дзуміла пора медозбору...
Листочки пахучі - під скло...
Три флаєри тицьне Пандора.

Нічого ж новенького тут.
Беретик рудий набакирю.
Латають туркині батут.
Стрибає ковтьобами гиря.

Пора зів'ядання, промов.
Матюччя розкрилені гуси.
Скиртується болиголов.
Обіцяні захват... укуси...

2

Розбризкала муза парфум.
У сумці боа, сині пера.
Роздам ще торішній лукум.
Найму розумаку-суфлера.

2018

- Дайте точку опори!
- Є лиш точка роси,
неповернення точка
і три крапки краси...

Напишу про кохання і про хімію тіл.
Кода щастя – мовчання в епіцентрі всіх кіл.
Затопило віршами – так багато води.
У садку уповання недозрілі плоди.
Їм би точку опори і три крапки краси.
Їм би трохи Аврори, бо все інше єси…

31.07.2018

Моя любове, сухолиста гілко,
Болить мені твоя плакуча мить.
Якби ж то з тебе сотворить сопілку…
Із небуття. Із праху. Сотворить.
Які безодні і які вершини,
Надхмарні замки, палі і коли́…
Нас розпинали ті, кого любили,
Нас воскрешали ті, кого кляли.
Де вороги, де друзі? – невідомо.
Бредеш наосліп, майже навмання:
Що звалось рідним – стало незнайомим.
Була чужою – думалось, «своя».
Відлетна птахо, сухолиста гілко,
Розталі замки, спалені мости…
Без жалю. Без ваги. Творись, сопілко!
А там – на безум. Збудься. І лети.

Видумує неологізми
моя колега по перу
і деякі її трюїзми
я на заміточку беру.

Вона існує паралельно.
Пересікається із тим,
кому – що риба, що пательня,
аби пускати в очі дим.

Дивуюся, які таланти,
яке насичене перо,
а видають мої атланти
не одиниці, а зеро.

Буває, незнайоме слово
у вірші Янусом стає,
а перевіяна полова
нічого серцю не дає.

І хай би інше, та не гірше,
ніж те, що я собі хотів,
коли читати не умів,
але і нині, як раніше,
люблю нові слова у вірші,
а не шаради, ради слів.

Зігнав сонливий усміх з писка,
Потер долоні шкарубкі.
Лінуюсь чистити зубиська,
А от писати - навпаки.

Наснилося сьогодні море
І барабульчин тлустий ніс.
На вушко шепче темку мойра:
"Без мавки тут не обійтись".

Луплю Пегаса в хвіст і в гриву,
Росте, росте натхнення брость!
У руки "цап" на пляжі діву,
З розгону за прибій "шубовсть!".

Їй омовіння не зашкодить
В солонім розчині води.
Хлюпнула в ліфчик прохолода,
Кричить дружина "Відпусти!".

Ногами хвицає кохана
Ще й пазуриськами шкребе.
А я іду по дну титаном,
Тримаю небо голубе.

Екстаз! Ще трохи - і зомлію!
В очах від радості туман!
Нехай сидить краса на шиї,
Литками шию обніма.

01.11.2018р

Вечір прохолоду тиху ніс,
Щулились дерева напівголі.
Під склепінням золотим беріз
Думаю про тебе мимоволі.

Нас веде щемлива теплота,
І немає осені зажури.
Листя струменить, не обліта,
Сутінь усміхається похмура.

Обійнявшись, ми удвох ідем
Стежкою чарівною до гаю.
Жовтень нас веде у свій едем,
Золотом доріжку усипає.

31.08.7526 р. (Від Трипілля) (31.10.2018)

Копав картоплю на городі
і раптом віднайшов крота.
Забути бідолаху годі,
в очах мені картина та!

Мале, безпомічне створіння,
а на додаток – ще й сліпе!
Шукає бульбу між корінням
і в темноті лише сопе.

Мені ця думка серце крає,
здолати хочу темноту –
на операцію збираю,
щоб відновити зір кроту!

Цей день – найкращий у житті,
його не упусти й хвилини!
Нехай прозріння миті ті
довіку музикою линуть!

Гаряче серце кине страх,
його диктат у бездну кане,
туманом на семи вітрах
умить він назавжди розтане.

І дріб’язковість метушні
залиш безжально у минулім,
щоб спогади твої страшні
у вирі радості втонули.

Ввійди рішуче в щастя храм,
де поселилася свобода.
Відкрий замки десятків брам,
відчуй найвищу насолоду!

Надія, віра і любов
хай в душу вселяться навіки
й життя тобі дарує знов
кохання повноводні ріки!

Не тратьте час на тих, хто вас не любить,
кому ви збайдужіли вже давно,
хто вас не приласка, не приголубить,
кому дорожчі друзі чи вино…

Пройшла любов, кохання вже минуло,
розбіглись діти, внуки підросли
і ваша пам’ять тягне вас в минуле –
туди, троянди пишно де цвіли…

Де серце билось, музика лунала
хотілось в небо птахом полетіть.
Пісні давно дзвеніти перестали,
скінчилась почуттів високих мить.

А поряд десь існують інші люди
і в когось серце ніжністю щемить…
Не тратьте час на тих, хто вже не любить,
є досить тих, хто хоче ще любить!

30.10.2018

Тікаю із тілесної тюрми,
На полі бою впав. Мабуть, убитий.
Душею доторкнувся до пітьми,
Ледь не погас, уярмлений Аїдом.

Тепер у пеклі воїн-гречкосій.
Володар смерті пікою у груди
Штовхнув назад і каже: - Ти не мій.
Вертай туди, де скаженіють люди.

До мене ходу ангелам нема!
Лети назад! За Стікс - табу! Ні кроку!
...Отямився у гуркоті й димах,
Довкола в триколорах п'яні орки.

Упились. І добити не змогли,
В оселі діда втомлено поснули.
Під боком стиглі братики-хохли,
Розстріляні. Повсюди гільзи, кулі...

Бурят мерця останнього роззув,
Окинув крам хазяйновитим оком.
Пішла орда. А я у рай повзу,
Вже бачу рідний прапор над окопом.

31.10.2018р.

Молю

Творіння акт! У висях грають гімни,
Із раю тягне запахом олив.
Адама Бог виліплював із глини,
Лише до праці руки не помив.

Там, де душа - прилип шматочок бруду,
Де серце - трохи сажею мазнув.
Життя чудесне удихнув у груди,
Прокинулась людина оді сну.

А згодом зрозумів: дільце нечисте,
Та пізно - люд розмножився уже.
Довкола гвалт, крадіжки та убивства,
Ножа виймає братик-людожер.

У бубна б'є шаман, чаклує вуду,
Народець п'є усе - смолу, айран.
Щербатий глек, тріщинувате блюдо,
У стрісі незалатана діра...

Прицілився в сусіда - не промажу,
Все заберу - жону, будинок, пса...
Внук просить Бога: " Витри бруд і сажу !"
Але мовчать оглухлі небеса.

31.10.2018р.