Дочерпуйте мої джерельні води,
Все ваше,- не соромтеся, їй бо.
Амріта із веселки не зашкодить,
Зневажену вигоює любов.

Натхнення - ваше, а мені вже досить.
Стою нага,- хай зрада серце рве.
На пласі гарно. Вперлись очі в просинь…
Вдягнуть на трупа платтячко нове.

04.04.2019р.

Вірш написано за мотивами твору Тетяни Левицької.

А час іде, усе минає,
І мова тихо помирає...
Із сіл пустих, з тієї хати,
Слова втекли... Бо тільки мати

Могла в уста своїй дитині
Покласти слово у родині.
Співала тиху колискову,
В якій плекала рідну мову.

І все, щоби її дитині
Жилося краще в Україні...
На жаль, матуся вже не взнає,
Що наше слово помирає...

І діти рідні, і онуки,
Своє забули без принуки.
І у словеснім пустоцвіті
Чужою цвєкають у світі.
10.06.18

Поборемо усіх, відродимося знов,
Держава зацвіте, полита не сльозами.
Вбере земля навік синів убитих кров,
А попіл з ворогів розвієм над полями.

І щастя відтоді вже не покине нас,
Тримає на руках матуся юна сина.
Нарешті з нами Крим і зболений Донбас.
Ми разом всі отут, стражденна Україно!

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

На полотні рожева пастораль.
На перший погляд, наче все чудово.
Лахмітникові і ганчірки жаль,
Так і поетові кожнісінького слова.

Зопрілий томик витяг з пилюги,
Початок звичний: "Погибаю, любий!".
Гротескний шарж любовної жаги,
Від сльозотеч душевних ниють зуби.

І я, панове, лірик-віршомаз,
Усе тіп-топ, своя рука - владика.
Комусь потрібен навіть цей маразм,
Чарує взори лубочна картинка.

А муза люто визвірилась : "Цить!
Я що дарма усілася одесну?"
...у літеплі веселка тихо спить,
Колише вітер штору піднебесну...

04.04.2019 р.

Коли підземні сили коливають
Пухкі чарунки карликових гнізд,
Хай корені небесні нас тримають,
Щоб з горя не зірватися униз.
Хай витримкою душі проростають,
В них буде не розрухана сльота,
А помислів високо-рівна зграя –
Скорботна заворожена чота.
Прийде хвилина – сил уже не стане,
То чи не краще, вжалившись у терн,
У ваті хмар зализувати рани,
Аніж у горлі сморідних каверн?
Обняти світ невидимим дозором,
Допоки вакханалія кружля,
І думати над тим, яким узором
Криволінійно тріснула земля,
Смолою – деревним стікати здором,
Без звуку – через тисячі причин,
І не лише біду – пекучий сором
Прийняти, як належить, стоячи.

2019

1

Епічне засмічення мозку.
Заварено з жабкою чай...
Своїм опонент був... у доску...
Січе на бальзам молочай.

Не солодко буде - прегірко.
Злобу піднімає на шпиль.
Так вадить над паколом зірка,
що вирізав сім сухожиль,
із них посплітав хитромудре:
і пасквілі, й байку, і кіч...
Відклав "Камасутру" "на утро",
за Грінвічем звірився, в піч
посаджені всі дошкуляки...
На музі пошарпана шаль:
шептала вона усіляке...
Та слова хорошого - жаль.

2

А чим завинила Світлана:
чи вкрала брильянтовий хист,
чи десь підпалила біплани?
Розлився знеславлення свист...

Із руна - тьма ліжників, коців.
Підпасич - за овном ушквар...
В теляти соломка у боці...
...сміється у вус антиквар...

2019

Перший варіант

Усім даю, беріть,
тепла сердечний подих,
хто потребує з вас
і щирості промов.
Веселку, сонця  мед,
(не всім солодке шкодить),
пораду співчуття,
і сльози молитов.
Натхнення заберіть,
надії, висі досить.
Я поділюсь з чужим,
хто навпіл душу рве!
На паперті стою -
блаженна, гола, боса.
Та плюну в очі тим,
хто хвойдою назве!

Другий варіант

Я роздаю, беріть,
тепла сердечний подих,
хто потребує з вас
і щирості промов.
Веселку, сонця  мед,
(не всім солодке шкодить),
пораду, співчуття,
і сльози молитов.
Натхнення заберіть,
надії, висі досить.
Я поділюся з тим,
хто навпіл душу рве!
На паперті стою -
блаженна, гола, боса -
жива ріка, тож пий,
в мені любов живе!
 

Щастя дивовижні віражі…
Так, немов для нас одкрилось небо!
Ти скажи, о люба, ти скажи,
Як я досі жити міг без тебе?!

Десь у темряви світах летів.
І не знав, живу чому й для чого.
Що усі миттєвості оті –
Це - прелюдія життя мойого.

Так немов під товщею снігів
Пробивався вгору непомітно
Сили набирався, тихо зрів
І яскраво, дужо так розквітнув

Спершу ще малесенький такий,
Він ішов угору без вагання
Крізь десятиліття і роки
Світ побачив пролісок кохання.

Ніби-то тендітний і слабкий,
Подолав страшенні перепони –
Пробивав, як той потужний кий.
Суму гори, болю терикони.

І явився світові в очах
Променем підземним, чарівливим.
Це нова планета всім на диво
Зринула в галактику, мов птах

Сяєвом окриленим небес
Весь безкрайній морок охопила.
Я у тому сяєві воскрес
І до тебе потягнувся, мила.

Ти цвіла, як Всесвіту Зоря.
Вабила смарагдовим світінням.
Я народжувався в нім, згоряв,
Наче промінь у небесній сині.

Між затемнень, пилу й чорних дір
Враз добра й любові світло стало.
Ніби заіскрився серед гір
Водоспад величним білим валом.

Це злиття проміння і Зорі -
Для усього людства пломеніє
У кохання фантастичній грі,
Мов краси життя – найвищий вияв!

4 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Березневий туман вже заліг над світами,
Кучугури снігів почорніли і тануть.
Ще попереду птаством озвучені гами
І осонцений день, що відкриє нам брами.

Все попереду. Так. Перший пролісок в лісі,
Горобців цвінь-цвірінь у солом’яній стрісі.
І зелена трава поміж листу сухого,
Великодні свята і благання до Бога.

Зберегти цю красу і мою Україну,
За яку на війні знов сини наші гинуть.
Їм до раю тепер протяглася дорога…
А живим всім потрібна лише перемога.
13.03.19

Небесна сотня дивиться у вічі
Батькам, убивцям, владним ворогам.
Вони не хочуть оцієї стрічі,
Бо соромно стає за той бедлам

Що натворили тут, в оцій країні,
Всіх обікрали, збанкрутів народ.
А на війні вбивають і донині,
Не видно перемоги і свобод.

Над головами пролітають круки,
Віщують щось погане з дня на день.
І злодіям не відрубали руки,
Бо їхній вибір - грошова мішень.

Домовляться, поділять і в офшори
Втечуть, і з ними їхня вся рідня.
Донбас забрали в нас і Крим, і море...
Пробачте, біля трону шахрайня.

Ця котиків зелена брунькогіль
мене зачепить: «Ну ж бо, усміхнися!»
І буде тепло. І ввійде у сіль
мій корінь перший, зісланий із висі.

А корінь другий глицею впаде,
і стане щоглами високорунних сосен,
І запитає: «Пагоне, ти де,
моя дитино?.. Хоч таки доросла...»

А корінь третій, втомлене крило,
повернеться із дальніх переміщень.
«Ну що, дитино, як воно було
в сипких світах, задуманих на вічність?»

Надвечір'ям у двері
постукає хтось.
Відчиняти не смій, щоб
не кинули камінь.
На голубку чекай,
скільки б не довелось
йти по лезу ножа
над вулканом в тумані.
Не потрібно зорі
золотої мені -
світиш затишком вдень
уночі, на світанку,
пеленаєш у щастя і
небо до ніг
прикладаєш малинове
безперестанку.
Не торкався рамен,
не зривав бузини
і не пив насолоди
дурманного трунку.
Не пливуть проти течій
потерті човни,
водоспад незабаром  -
нема порятунку...
Та надія крилата 
сльозі не дає
душу мучити,
класти на плаху мовчання.
Поцілунки свої
доля тим роздає,
хто не зрадить любові,
хто вартий кохання!
2019р



 

Від раю загубилися ключі,
На самоті ковтаю гірко сльози.
Сапати діву цілий день учив,
Згинаючи красу в похилу позу.

Топталася, сердешна, по ріллі,
Рум'яна на ланітах - пиші маки.
Кожух змінив на плечах кринолін,
А лайноступи чобітки із лайки.

З городу перелізла до садка,
А там - троянди, айстри, чорнобривці...
А в мене раж! Поетики ріка
Розхлюпується сонцем по сторінці.

Повірив, що між нами є любов,
До ліжка на руках приніс із гички.
Вона ж уранці в лоба: - Будь здоров!
Й порачкувала геть на електричку.

Лишилася панчішка із ноги,
Природи не бажають чорноброві.
Вгортаються троянди в лопухи,
Чекаючи жіночої любові.

03.04.2019 .

Ох, нелегка свобода –
Бути самим собою!
Думати про високе
І зберігати спокій.

І нелегке завдання –
Вийти за власні грані,
Там, де вони розмиті,
Ніби у душу вшиті…

1

Дарує жінка сонечко -
засліплює... З кута
вилазять Муся й Полечка:
"Пхе, плаче Варкута...
От як би запроторити...
хто - проти неї - ми..."...
Між віршами-ретортами,
закаляне курми,
чаїться золотаве...
І шелестіє ліс...
Тісненько всім на лаві.
Ось телепень уріс,
дударики простецькі
щоденно - на ура,
між зелепух незлецько
у випарах ситра...

Кульбаби запишались:
"...от ми - для всіх... авжеж...".

Вдягну промінний шалик -
провісниця пожеж.
У барву помаранчі
перефарбую дрік.
Осяє сонце ранчо,
де цвінь і кукурік...

Ген аріаднониті -
звисають із гілля...
Плавшудять знакомиті.
Ой, гусоньки, гиля...

2

А скільки сонць вгасало...
Бери книжки, гортай!
Кресалами і салом
запруджено ад-рай.

2019

Впокорена пальцями, врешті струна
Озвалася бажаним звуком, -
Дзюрчанням струмків зазвучала вона
І співом пташиним на луках.
Вгамована й тиха в зашерхлих снігах -
Бриніла в напрузі крізь зелень, -
І більшало світло в жадливих очах
Моїх од мелодій веселих.
Блищала на сонці вода крижана
І ширилась лугом щомиті, -
Співала слухняно пружнаста струна,
В чеканні весняного цвіту.
29.03.18

У росяних травах зелених
Сховалися жовті кульбабки,
Що пахнуть і сонцем, і медом
Та світу всміхаються радо.

А поруч маленькі курчатка -
Кругленькі пухнасті клубочки.
І важко уже розібрати
Де квіти, а де діти квочки.

2019 р.

Хтось позіхає: "Де болить?"
Хтось казочку розказує.
Надія ще жива, не спить -
Благає евтаназії.

03.04.2019

Ще сутеніє у дворі
і, наче контури на мапі,
у небі – зорі до зорі...
А свято-місце – на канапі.

О! Білолиций угорі
серпом по другому етапу...
У буді – пес. О цій порі
нема кому подати лапу.

Весна! І закипає кров.
І дідусі-пенсіонери,
«дорізавши козла», у сквері
оповідають «за любов»...
І рима оживає знов:
– Лаура! Урія! Ромео!

..........................................
Розвиднилося кацапні,
уже не мучає холера,
та не яснішає мені:
– Петро чи Юлія – Бандера?


04/19

народила лисиця вовчика –
сіроокого диво-хлопчика
і ні нір йому… ні каміння…
ні колінного скавуління…
дика кров стугонить у жилах…
по тілах – слабких і віджилих
духом тліну снують гієни
і висмоктують чорні вени…
у геєні гноїсько зради
вигризають шматка заради…
приворожує вовчик місяць
все згоріло – попіл не місять
хто не спить – тому смерть не сниться
і у скроні б’ється лисиця
як у клітці… о щем щасливця
вполювати вночі мисливця…
срібним яструбом місяць висне
як навмисне
де білі крила
Каїн брата підняв на вила…

Нікому не пиши про партитуру й голос.
Довкола тьмуща метрів, шипіння, рейвах, свист.
Просвітлене мовчання... туманно понад молом.
У кульчиках лілово-прозорий аметист.

Хвилюється юрма, а спокій - мов амеба.
Тримай у склянці рибку, запінена луска.
Мудрієш. Причаїсь між тих, кому не треба...
Малюк на ймення Завтра бульбульки випуска.


2019

Єхидна вила: - Більше не прийду!
Бо сайтом критик нехороший повза.
Та радісно джергочуть какаду:
- Вернулася ізнов коза до воза!

Чавив щодня вельбучності прищі,
Обламував крихкі зубці в короні.
І досі попід носом дощ плющить,
Трясуться від ненависті долоні.

Пихокардія - це хвороба зла,
Ускладнена стократ сестриця сказу.
А ти вернулась! Сестро, ну й діла-а-а!
Від тебе й ми підчепим цю заразу!

- Умовкніть! Я не урна для хули!
Сідниці прикипіли до Пегаса...
О, дайте, дайте крапельку хвали,
Тихенько, щоб сатирик не дізнався.

02.04.2019 р.

Із дитинства ідемо до раю
і до ля феніта... Селяві.
А кого в путі не вистачає,
то заочно буде візаві.

І якщо не їдемо, то піші
по дорозі – то моя рідня.
Згадкою відгомоніли інші,
а одна у пам'яті щодня.

І коли веселкою заграє
за межею інший дивосвіт,
то нічого кращого немає
як до неї уві сні політ.

І як завоюю половину,
у якої все з води й роси,
з нею і за обрії полину
у обійми повної краси.

А як ні – беру у руки ноги,
вибігаю, босий, у поля
тай шукаю три мої дороги
на щасливій мапі житія.

По одній поїду у майбутнє,
а по другій аж за небокрай,
а по третій – поки є попутні,
будемо відшукувати рай.

Хоч і не буває як раніше,
але поки ми іще рідня,
то не поміняємо на інше
те, що нині маємо щодня.

04/19

1

Пошана трансформується в злобу -
і множаться образливі текстульки.
Ось розгинаю другову скобу,
без мене безголосо пану, мулько.

Між цяток дрозофіл чи тарганів -
і там, і сям - ім'я моє красиве.
Розчарувалась - пліт віддаленів.
Лишилися надкушеними сливи.

О, скільки написав для нас Хайям,
тлумачив-научав (читай!) прозоро...
Виспівуй панегірики гаям,
учися гарцювати, наче Зорро.

2

Складне усе: і торти, і діла.
Я завинила - крему не дала,
не квецяла його сухі коржі.
Тепер - шаблюка в оцті, щит в іржі.

Таки б уговкати нападника - боюсь,
що муза утече за Білорусь,
тля поневолить віршовий баштан...
Кляне Ізольду зранений Трістан.

2019

А сльози ллються, бо тебе нема,
І безпорадно вітер б’є у вікна.
В кімнаті тиша і така німа…
А я посеред звуків жити звикла.

Минають ночі в спокої безсонь,
Від кави гірко в ранішньому крузі.
В минулім дотик дорогих долонь,
І світ не був від нього у напрузі.

А час, немовби те веретено,
Накручує нитки у дні і роки.
Невпинно він вистоює вино,
У світі цім і добрім, і жорстокім.

Хтось проживе у пеклі, хтось – в раю,
Отримуючи в серце долі стріли.
Та кожен вип’є чашу лиш свою,
Тому й життя у смужку чорно-білу

На згарищі лиш попіл. Кропива
Колись, як військо стане, створить хащі.
Не скоро тут відродиться трава…
Отак і ми в державі цій пропащі.

Бо гнали нас, як мовчазних волів,
Подалі від річок, озер і паші.
Противитися щоб ніхто не смів –
Забрали пісню, мову, землі наші.

Перетерпіли і пережили
Беззахисні та вдалі до роботи.
По білім світі мовчки побрели,
Залишивши для нас отут супротив.

Щоранку підіймається зоря,
Щоб замість неї засвітити сонцю.
Горить у душах вічно, не згоря,
Біль за народ у зболеній сторонці.

Не хочу я, щоб квітла кропива,
А щоб води в криницях скрізь – по вінця!
Моя стражденна земле, будь жива,
Служи нащадкам, вічним українцям!

1.
Отут: якби ще стан тонкий
і пасмо – щоб не сиве…
Убгався вік – такий-сякий! –
між мною й об’єктивом.

2.
Ще усмішка й погляд – принадні
і міміка й поза – старанні.
А старість – прискіплива пані –
недоліки лічить у кадрі.

3.
«Не горбся!» – штурхає під бік
(шукаю Невидимку).
Знов старість і поважний вік
змарнили файну знимку*.

01.04.2019

Судьба в обличчя кинула "ха-ха!",
Шансон укотре виборець забацав.
Бо все життя потроху крав-брехав,
То заслужив правителем паяца.

- Синок,- матуся хреститься,- рятуйсь!
По миру пустить горе-верховодик.
Ну, що ж, хутенько, браття посміюсь,
Бо завтра вже не випаде нагоди.

За ним кагал - голодний, без душі,
Ховає в дулю посмішку лукаву.
Добряче мій народець согрішив,
Що недостоєн власної держави.

Я зайвий тут, чужий, із тих епох,
Коли конав козак на ешафоті.
Хай правлять мойші, як і їхній Бог,
А гої передохнуть на роботі.

Чорноземи сусіди підгребуть
І пратимуть в Дніпрі косоворотки.
Бо в головах хохляцьких каламуть,
Любимі цяці - ярма і колодки.

Поляки, угри - всі, кому не лінь,
Вгребуть своє - щоб ти не сумнівався.
Фінальна праця сотні поколінь -
Паяц! Сумна державності прикраса.

Минувшини не вивчили урок,
Бездумна голова зневаги варта.
Шампанського не буде - бачу кров,
В останній бій мій брат іде на брата...

02.04.2029 р.

Пробачте нас, старіючі батьки.
Ми, ваші діти, долі пішаки,
Мандруємо осточортілим світом.
Це є життя, і правди ніде діти...
...а вам завжди чекається на нас.
І плине час...
Судомить світ у катаклізмі часу.
Та ваш вогонь, надійний і незгасний-
Дороговказ...
...нараз
Намиста долі випаде перлина
І щось у світі зміниться незмінне...
...у вирій лине
Лелечий клин. У ньому вільне місце
Поповнене, хоч лемент у колисці
Нагадує незмінності життя...
...і каяття,
Що ми перед батьками завинили,
І не завжди увагу приділили
До побажань побачити ще раз...
...та вийшов час.
І отчі стіни холодом зустріли.
І ми самі однині постаріли.
Пробачте нас...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119040110057

Поета слово зрозумій:
Радості, турботи та надії,
Глибину його духовних мрій,
В них родились образи й події.

Поета слово клич:
Людей єднає у дружбі та коханні.
Слово як бритва, як гострий меч
Хватане без промаху й ваганні.

Слово прочитавши зупинись,
Що оспіване поетом.
В слові почуття його збулись,
Це життя освічене моментом.

Коли читаєш слово, оживає
Поета світ у його творінні.
І суть життя людині розкриває,
І сіє зерна у майбутнє покоління.

ця епоха мене ніжно в серце вражала
випускаючи лжу крізь приховані жала

циферблати плиткі мене сміхом зустріли
жартома випускаючи труєні стріли

і години павучі у сіті спіймали
проступали мов сіль злості сірі кристали

обіцяли в кінці одинокі постелі
ми незрячі зате ми і злі і веселі

нам даровано день сліпоти і облуди
нам усе по приколу – тож сміймося, люди

вітер солодко їсть хмари білої вати
свято дурнів сьогодні – пора блазнювати

повінь збурила твань і бажань каламуті
ми йдемо берегами регочем на кутні

переляком і сміхом наповнена паща
поет пише: вітчизно, ти вже розпропаща

розгортається простір із позначки дому
нас лякає не час а відсутність у ньому

нас воронка клепсидри до себе запросить
доки дивимось лячно в безжалісну просинь

1.04.2019

Вже плюєм на святе – на молитву, на пісню, на мову,
На батьківський поріг, на криницю і на джерело.
Повторилося те, що вбивало всі наші основи –
Замість жита – бур’ян засівали, і це вже було.

Хоч століття пройшло та не повні від хлібу комори,
Бо забув наш народ, що минуле ховати не слід.
Де катком по народу пройшлися три Голодомори,
Убиваючи нас, щоб забули ми, хто був наш дід.

Що державу творив, засіваючи сонячне поле,
Молотив до зорі, захищав свій народ в час війни.
І тому у віках ця тяжка, не усміхнена доля,
У нащадках його, де гарують волами сини.

Ті, що вбили у наших людей і майбутнє, і мрію,
Вже при владі ізнову, злодійські їх дочки, й сини.
Наші внуки зросли і втрачають єдину надію,
То чому віддали за нероб голоси всі вони?

За отих, що примусили нас розлетітись по світу,
Вичищати Європу і мити чужинські міста.
І тепер проти них голосують знедолені діти.
Проти себе… Зневіра і біль вироста…
01.04.19

Голосок народу - річ сакральна,
Претенденти - "люкс"! Хоч стій, хоч плач.
Виборець відпочиває в спальнях,
В перекурах смокче спотикач.

З року в рік у земляків непруха,
Бідність люд повісила на гак.
Хай керує ще разок злодюга,
Тільки би не блазенський ковпак.

Вільна Україна - гарна мрія,
Марю нею навіть наяву.
Та обвик терпіти безголів'я,
У нужді до смерті доживу.

Хоч на мить поринути б у спокій,
Від тривоги вижив із ума.
Стогне у душі Днпро широкий
Та горами хвилю підійма.

01.04.2019 р.

Відвертість є-
Слова,, тепло, щирість-
Радість серцю!
1.04.19 10.40

...зі сцени у шпарину штовха мене дівчисько,
повчає бути нижчою за шавку і бика.
А я - в зеніті липня, і небеса так близько...
Атож, міцна левиця, верблюддю - не така.

В гієни плямки ловкі, зайчисько на пательні,
сова прогуркотіла: набила сірим міх ...
А біля мене ось - вогні святого Ельма.
І що мені - блощичний на хутрі моськи - сміх?

Змітаю пил зірковий, летить кудись товкачик...
Зелена підкаблучниця прив'яла лементить.
Я не хвалила бевзня густі супи-гаспачо -
порвалася півдружби паразитарна нить.

Тепер душі вільготно... і хмароньки лілові.
Чортополох підскакує, вчепитися мастак.
З гінкою матіолою слугуємо лиш мові -
над юрмами безмов'я, борнею неборак.

2019

Я великий, бо я чималий –
Сім пудів першокласної плоті.
Я розумний, бо я недурний –
В мене шлунок постійно в роботі.

Я і їсти і пити мастак
І роблю те цілком професійно.
Я пішов би в парламент. Однак
Затісна мені зала сесійна.

Я пішов би в Генсеки ООН,
Я б пішов працювати у НАТО.
Там дають випивон й закусон,
Ще й до того велика зарплата.

Я ілюзію тішу свою,
Апетитну плекаю надію,
Я ж ніякого зла не роблю,
Я, крім жерти, нічого не вмію.

Схожі на метеликів
фіалки волошкові,
кобальтові - крильцями
тріпотять,  ще б пак.
Напишу на месенджер я
кілька слів любові:
"Замерзає маргаритка,
сонечко, ти як?"

В Ботанічному саду ще
пустка, обмаль люду.
В ямці посмішку торішню 
загубив  листок.
Невгамовна самотИна
розтинає груди,
зупинися, дихай вільно,
не останній крок.

Березню примхливому це
небо бездоганне.
Одночасно з верховини
сипле  лантухи,
крупку кришталеву льоду,
пластівці туману.
Все засипав первоцвіти,
ратуші, дахи.
 
По бруківці каблучками
вибивають поні
цок, цок, цок у такт негоді
біла мряка , що ж...
Забери, коханий, звідси,
буду  чуйна, чом ні?
Начаклує однозначно
ніч перлинний  дощ.

Нафталінові сновиддя
щезнуть, от побачиш.
Мавкою омию коси
в озері купав.
Оновлюся, причащуся,
скину пута наче.
І сумирна буду - янгол
демона приспав.









 
  
 

Клоун.
Ілюзіоніст.
В кожного –
свій трюк і хист.
Цей жонглює.
Та – гнучка.
Ці – найкращі у стрибках.

Той – до реквізиту вдатний.
Той – дресирувальник штатний.

Це – єнот. А це – єхидна.
Все достоту очевидно.
(Жаль: інакше у житті).

Цирк!
Ти був «на висоті»!

31.03.2019

Ну ось і фініш. Іншого не буде.
Усе, що буде, маємо уже.
У вушко голки пхаємо верблюда,
в якого олігархи – протеже.

Корупція очолює кориду.
Усі хапають, що де не даси.
Пінгвіни у далекій Антарктиді
дописують фальшиві голоси.

Із варіантів маємо найгірші,
які і заслуговує народ.
Перемагає дурнувата більшість
і виграє заумний ідіот.

Два гетьмани ідей не об'єднали
і опинились оба у кінці.
А та, що між каналами літала,
так і не сіла на оба стільці.

І знову вилітаємо за межі
в останньому, можливо, віражі...
Європа залишає рубежі...

Упали башти і маліють вежі.
Пірати соціальної мережі
оцінюють фатальні міражі.

01/04/19

Судьбу свою одразу упізнав,
Як тільки упірнула длань під гетрики.
Кохання - річ гаряча й навісна,
Цілуються схвильовані лебедики.

Два бородатих дяді у раю,
А дехто каже - в цім нема естетики.
Кручуся попід хлопцем, наче в'юн,-
Симпатія між мужиками є таки!

Хай ззаду скаче моцний Буцефал,
Хитаються у ритм тичинки й пестики.
Жінки - це добре. Та мужик - лафа,
Звикаю до сучасності еклетики.

Кудлата грудь м'якенька і густа,
Під нуликами стогнуть хтиво хрестики.
На ранок, наче знятий із хреста,-
Лише у мене полюбовник є такий.

А плата за кохання неважка -
В лікарню в сотий раз одвезли медики.
І ти лети - любов свою шукай,
А разом з нею витоки поетики.

01.04.2019 р.

А твої очі - блакитні озерця
Хлюпають, хлюпають хвилі тепла,
Заворожили вони душу й серце,
Любов моя теж їх в полон узяла.

Я бачу їх вдень, уночі в них дивлюся,
Намилуватись не можу ніяк.
Нектару кохання із них я нап"юся,
Напевне це доля щаслива моя.

2019 р.

Нехай все буде так, як є
Сьогодні поміж нами, –
Мине захоплення твоє
Печальними піснями.
І в плині дум своїх і днів,
Ти, певно, не помітиш,
Як змовкне той тривалий спів
У галасливім світі.
Усе розвіється, мов дим,
Чи, наче плач, відхлине, –
І голосистий молодий
Не дасть тобі спочину…
01.04.19

Плела розкрилена відьмиця...
Любов до слова - мов каприз.
- То наглашення... - хрумав ниций, -
я - метр і ас... король реприз.
Її поезії - лещата,
увійдеш радо... і капець.

Сльоту прогнати чи прощати?
Догризла моркву-олівець...
Топили тричі - випливала.
Замшілий камінь серед скал.
Платили їй мізерно мало -
за траєкторії овал...

Було і дзеркало високе,
і заговорене жерло,
її шляхи яскріли соком...
Та вірних друзів не було.

- Тримайся, доню. То давнішнє... -
шептала неня, - не журись.
Минала фея Крим... Опішню...
Дукач зелено-мідний - блись.

Не клич її на плац, паради.
Худобі очі зав'яжи:
вона таки зурочить радо
письмо недбальця - мов зажим.

2019

Зовсім юна весна
Замотала у простиньку осінь.
Побрели небеса
І зашторились, наче до сну…
Та блакиті пташа
Для маленького проліска просить.
І світає соша,
Як промінням з камінчиком йду.

2019

Шукаємо, літаємо, стрічаємо…
Тичинки днів — пилком рясним на ніс.
У засвіток, десь там за небокраями,
Кохання наше холод переніс.
Воркочуть недозустрічі відкинуті,
Краплисто просльозяться джерелом.
Так хочеться до ваших рук долинути,
Спивати їх затаєне тепло.

2019

Стояв Майдан. Горіли шини,
Молились наші матері.
Майбутнє бідної Вкраїни
На барикадах до зорі

Мовчало, плакало, молилось,
А потім зустрічало ніч…
На жаль, нічого не змінилось
За ці п’ять років… Тільки спіч

Гаранта звідусюди лине,
Про те, що в нас життя нове.
І по-новому вже країна
В сльозах і бідності живе.

На фронті є щодня убиті,
Поранених вже не злічить.
І як тепер у цьому світі
Ми будемо, вкраїнці, жить?

Чи знов повіримо чужинцям,
Що владу вкрали на крові?
Не будь байдужим, українцю,
Родина й дітки ще живі.

Їм тільки сонця трохи в небі,
Води, земельки і тепла.
І щоби при такій потребі
Країна без війни жила.

Є тільки день, це буде завтра,
Коли у світу на краю
Вкраїнець вибере назавжди
Біду чи доленьку свою!
30.03.19
 

Гіркий ужинок нині у державі,
Де замісився хліб наш на крові
Своїх дітей. Невинні у розправі –
Горбочками лежать в снігах, траві.

На цвинтарях портрети на граніті
І витоптані стежки до могил.
Сльозами материнськими политі
Лежать сини країни з міст і сіл.

І шириться навкруг батьківське горе,
Хоч опадає з вишень білий цвіт.
Весна пройшла через війни простори
Й заполонила сонцем цілий світ.

Та у людських серцях панує морок,
І холод в душах не розтав. А страх –
За день майбутній, що згорить як порох,
За те, щоб не настав держави крах.

Синочків наших рідних і єдиних
Ця влада кида в пекло без жалю.
Сама втече за межі батьківщини,
Щоби вітрил забракло кораблю.

Але ми є! Відродимося знову!
З полови проросте надій зерно,
Утвердиться закон, ожиє слово,
І українець стане за стерно!

Попутний вітерець напне вітрила –
І попливе держава вглиб віків.
Розправлять українці руки–крила
І заживуть в краю своїх батьків.

І
"Імперія – країна тупаків".
Всілякий рух зупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів – співи, крики;
запнутий паланкін. Об’єкт палких
бажань уник небажаних взаємин.

В пустій кофейні позаду палат
бродяга-грек й неголений каліка
сидять за доміно. На скатертях
остиглі смужки вуличного світла,
і відголоски привітання мирно
колишуть штори. Грек, програвшись геть,
рахує драхми; переможець просить
проварене яйце і дрібку соли.

В просторій спальні сивий відкупник
оповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Це такий
прелюд у них розкутішим утіхам.

ІІ
Палац

Окаменілі німфа і сатир
задивлені у глибину басейну,
чия гладінь у пелюстках троянд.
Намісник, босий, саморуч, навідлі
кривавить пику тюхтію-царю,
за трьох голубок, вчаділих у тісті
(що під роздачу пирога злетіли,
та плюхнули за мить, було, на стіл).
Зіпсуте свято, декому кар’єра.

Цар горілиць звивається на мокрій
долівці юзом під міцним коліном
Намісника. П'янючий дух троянд
туманить стіни. Челядь невидюще -
витрішкувато ціпне в позах статуй.
Та камінь жодну не відобража.

В невірнім світлі повні угорі,
скорцюблені вкіл димаря від кухні,
заброда-грек з котом в обіймах бачать,
як два раби виносять зі дверей
труп кухаря, загорнений в ряднину,
і плентаються спуском до ріки.
Шурхоче рінь.
Бродяга на причілку
ховає кицин писок під пахву.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
загледівся у дзеркало – в осмуті
незбутній, геть забувши позаяк
намиленою голову клієнта.
"Хлопчина, певно, більше не загляне".
Клієнт при сій оказії дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами; борців
в гімнасіях, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
Звившись зі стіни
і давши коло, величенька муха
сіда на білу вимилену щоку
поснулого, і, борсаючись в піні,
як бідні Ксенофонтові пельтасти
в снігах вірменських, ледве що повзе
меж круч, через ущелини, провалля
угору, й, оминувши жерло – рот,
забратись норовить на кінчик носа.

Грек лупає жахливим чорним оком,
і муха, з ляку дзизнувши, злітає.

IV
Посушлива опіслясвятна ніч.
У підворітті стяг, що кінська морда,
губами мне повітря. Лабіринт
порожніх вулиць опромінив місяць:
жахна потвора, видно, міцно спить.

Чимдалі стін двірця, то менше статуй,
калюж. Фасади полиша ліпнина.
У кроків опостінь зловісний звук
так само і беззахисний; повітря
пропахчується рибою: тропа
кінчається.
Та місячна доріжка
струмує далі. Чорна тінь фелуки
її перетинає, ніби кішка,
і розчиняється у млі, як знак,
що далі, далебі, іти не варто.

V
В наліпленій на вуличних щитах
цидулці "Можновладцям", вже відомий,
відомий люду кифаред, в серцях
і гніві, осміліло закликає
прибрати Імператора зі всіх
(передусім – розмінних, мідних) грошей.
Юрба жестикулює. Жвава юнь,
люд у сідинах, зріле чоловіцтво
й обізнані у грамоті гетери
напрочуд одностайно згідні, що
"такого досі не було" – не вельми
одначе, певні, власне, – а чого
"такого":
вчинку мужа чи холуйства.

Поезія, либонь, і поляга
в переступі відсутньої границі.

І неймовірно синій горизонт.
Прибою мірний пошум. Розімлілий,
мов ящірка весною, на сухій
гарячій брилі голий чоловік
гризе поцуплений мигдаль. Подалі
докупи скуті цепом два раби,
у намірі скупатись разом,
навзаєм помагають, сміючись,
знімати лахи.
Нестерпима спека;
і грек сповзає з каменя, білки
віч підкотивши, буцім срібні драхми
з зображенням новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудесна! Будівельник
не вошей поспіль бив сімнадцять літ
на Лемносі. Акустика – напрочуд.

Погідна й днина видалась. Юрбі,
що виповнила чашу стадіону,
затамувавши подих, до смаку
добірна лайка, – нею два бійці
діймають один одного в арені,
щоб, розпалившись, витягти мечі.

Мета двобою зовсім не у вбивстві,
а справедливій і логічній смерті.
Драматургія переходить в спорт.

Акустика чудова. На трибунах
самі мужі. Світило золотить
кудлатих левів в урядовій ложі.
Весь стадіон – одне велике вухо.
"Ти погань!"–"Сам ти погань"–"Гидь і погань!".

Лице Намісника, епічно схоже
із вименем у гнійниках, сміється.

VII
Вежа

Опівдні свіжо.
Невидимий у черевині хмар,
залізний шпиль муніципальній вежі
слугує иншим разом за оруддя
відлову громовиць, маяк та місце
для піднімання прапора держави.
В підмурках облаштована тюрма.

Як кимось обраховано, сукупно –
за фараонів, у добу сатрапів,
у мусульман, в епоху християнства –
сиділо або страчено було
зо шість відсотків люду на теренах.
Затим бо, літ не далі ста тому,
дід нинішнього цезаря затіяв
реформу правосуддя. Скасував
богопротивний звичай кари смертю,
та особливим приписом закону
ті шість відсотків обкарнав до двох,
за ґрати запроторених, звичайно,
довічно вже. Пусте, зумисне скоїв
ти злочин чи завідомо невинний;
закон, по суті, податтю і є.

Тоді бо і побудували Вежу.

Сліпучий блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
стромляючи лице в ілюмінатор,
його усмішку надсилає вниз,
сумлінному в одвідинах собаці.

VIII
Фонтан, який зображує дельфіна
в морській пучині, первісно сухий.
Цілком резонно: кам’яна рибина
у змозі обійтись і без води,
як та – без риби, тесаної з брили.

Який третейський суд – такий вердикт.
І вирокам їх притаманна сухість.

На білім тлі палацових колон
і мармурових сходин гурт засмаглих
вождів в плямистих м’ятих балахонах
чекає яви власного царя,
мов кинутий на скатерку букет –
джерельної води по вінця вази.

Цар появляється. Вожді встають
і потрясають списами. Обійми,
чоломкання, цілунки. Цáрю ледь
ніяково; рятує смага шкіри:
не так і видно набряки синюшні.

Бродяга-грек гукає хлопчака.
"Об чім вони торочать?"–"Хто, оці бо?"
"Еге". – "Йому і дякують". – "За що?"
Хлоп’я роняє з поглядом ясним:
"А за нові закони проти бідних".

ІХ

Звіринець

Решіткою, в якій томився лев
на публіці, в чавуннім варіанті
відтворюється плутаниця джунглів.

Мох. Краплі металічної роси.
Ліана, оповитий нею лотос.

Природа імітується зі тим
говінням і любов’ю, що відомі
хіба людині, котрій не одне,
де виблукатися: хащею, або
в пустелі.

X
Імператор

Атлет-леґіонер в лискучих латах,
пильнуючи за білими дверима,
із-під яких не угава сюрчання,
рахує у вікні у двір жінок.
Йому, що очманів, на цім посту
стовбичачи, вже видається, буцім
не різні кралі мимо унизу
снують постійно, а одна, та сама.

Велика сутозлота буква М,
що прикрашає двері, видається
лиш прописною – з огляду на ту,
огрядну й розпашілу у потузі,
що засідає за дверми над пливом
води і пильна порівно до всіх
дрібниць у масі власних відображень.

Принаймні, анічим швидка вода
не гірш плодючих скульпторів, що царство
її зображеннями геть заполонили.

Прозоре, чисте дзюриво води.
Огрядний, перевернутий Верзувій
не поспішає з виверженням лави.

Достоту – все тепер повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми вузькуватім.

Гребці колотять веслами об берег,
і кам’яниста твердь дере борти.
Ні, не скажу, що безнадійно встряли!
Рух є, ми посуваємось потрохи.
Ми правда пливемо. І нас ніхто
не здоганяє. Прикро те, що мало
нагадує це попередню швидкість!
І як тут не зітхнути за часи,
коли все рухалось доволі гладко.
Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гнітиво чадить
уже у півпітьмі. Тоненький струмінь
сплива під стелю, білизнá чия
у мороці кромішнім перші миті
погодиться на всяку форму світла.
Нехай і кіпоть. За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить стіною
азійська злива. Але глузд – сухий.
Такий сухий, що ледве помине
бліде холодне полум’я обіймів,
займеться сам раніше за папір
пожовклий, або хворостину.

Та стеля цього спалаху не бачить.

Ні попелу, ні кіптю по собі
не лишивши, людина йде з оселі
в сиру пітьму і дибає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
наказує вертатись.
Під дощем,
вона покірно знов іде до кухні,
і, знявши пасок, висипає на
залізний стіл однині зайві драхми.
Тоді виходить.
Птаха не кричить.

ХІІ
Кордон поклавши перетнути, грек
добув місткого лантуха, а потім,
в кварталах біля ринку відловив
котів дванадцятеро(чорних). З цим,
уже кігтистим і нявкучим клунком
вночі дістався в прикордонний ліс.

Засяяв місяць, звісно, як завжди
у липні б мав. Сторожові собаки
в ущелині собі завалували
на всю; коти, і ті заціпли,
нашкрібшись у мішку, і буцім стихли.

І грек промовив тихо:"В добрий час.
Афіно, не облиш мене. Іди
попереду", – а ще додав про себе:
"По цей бік од кордону покладу
шістьох котів. Ані єдиним більше".
Собака не полізе на сосну.
Солдат не переступить забобонів.

Задумка спрацювала. Повня, пси,
лантух з котами, забобони, сосни –
все діяло, як треба. Він піднявся
на перевал. Та вже коли ступив
ногою у чужу йому державу,
його здогнало те, що покидав:
пів-обернувшись, він побачив море.


Воно ледь-ледь виднілось, ген внизу.

Людина, на відміну од тварин,
покинути у змозі те, що любить,
(аби лише різнитись од тварини!)
Та викажуть, мов слина у собак,
походження її тваринне сльози:

"О, Талассо..!"
Та у підступнім світі
маячити не слід на видноті,
на перевалі, у липневу повню
мішенню стаючи. Узявши ношу,
він обережно став спускатись вниз,
вглиб континенту; і ставав назустріч
ялинний гребінь замість горизонту.




----------------

Коли помре останній носоріг,
поскачуть за Пристроми антилопи,
коли народ зрадіє - переміг,
напишуться утішні гороскопи,

розпустять віти - сонечко ж - пеньки,
малеча засміється - мама вдома,
а нині, щоб не бути тут ніким,
гарує на синьйору несвідому.

Це день святковий. Галочку постав,
наївно посміхнись... Ти - голос-шепіт.
Достойників рядочок... менше ста...
Допоки Україна - у халепі?

Не прозвучить акордом - всі не ті...
У кожного своїше на меті.

2019