*****
Лялька-мотанка час вибирає і руки
для появи своєї. Утішся, майстрине,
що магічне до тебе раптово прилине.
Доторкнися до нього й нікому – ні звуку.
У мовчанні – сходини. А вниз чи угору –
вибирати тобі. Не спіши. Не барися,
як оті на горі причепурені лисій, -
розпізнай, обігрій непокірну покору
миловидної ляльки, котра без обличчя,
бо нових не буває у світі тісному
без вітрів і хурделиць, і дужого грому –
хто б розумний таке для творіння позичив
серед гір, звідкіля і до неба найближче,
і думки не вмирають – мотають, мотають,
наче рай захищають натужливо скраю
від пекельного вогнища і попелища.

Паралелі
1.
Приборкали трепет у лісі хмільному
розлючені ливнями й холодом дні.
Повернення осені хутко додому –
як ода посвареній вельми рідні.
2.
Хто трЕпетника* захистить,
у шапочці маля?
Ади, листви аж дві чоти
вітрисько закружляв.
3.
Рідня розріднилася, б”є в барабани,
та музику трепетну вимолив ліс:
грибами, грибами, грибами, грибами
продовжують ноти на царинці** зріст.
4.
О, не взяла гриба рука
і ноги - човг та човг…
Хтось просто осінь тут шукав
і з трепетом пішов.

*Їстівний гриб;
**галявина.

...а щастя - відсутність горя.
Біжи... виринай на біс.
Життя і пере, і поре,
міняє фасон куліс.

Жадаєш світопорядку.
Знов чубляться злі брати,
дружбанчик центрує грядку,
із "ви" перейшов на "ти".

У дзбані нектар і муха,
намріялась чистота.
ну звісно ж, ти - вередуха,
для Дон Кіхота не та.

Йому б сільську Дульсінею,
щоб фалди масненькі, сміх.
А Санчо бреде стернею,
заплутав рядки, батіг...

Не раз і не сім пробачать
шампанське розлите й шал...
Підкинеш ліловий м'ячик -
закотиться до ковша.

Насниться школярик Гена,
записка... ілюзіон...
Ява чудова, скажена.
Здорожчав цупкий жетон.

Все витримай, занотовуй.
Стирай нецікаве, зле.
Наліпиш марку поштову...
...отримає лист Рабле.

2018

Надійшла із тьми хвилина зла,
Крок - і провалився в темну прірву.
Важко полетіти без крила.
Я ж - літаю. Думав - неможливо.

На хвилинку, втомлений, приліг -
Увігнали ніж по саму гарду.
Вогнептаха гномик переміг,
Пір'ячко засовує у лантух.

Кров спинилась. Буде шрам твердий,
З неба голос: - О, мій сину рідний!
Ти - поет! Мольфар-чаклун! Лети!
Мають силу Бога душі світлі!

Вітерець легкий здіймає чуб,
Бачу сонце і шматочок Лети.
Завтра всесвіт зранку облечу,
На сьогодні досить і планети.

19.07.2018р.

Літечко в зеніті,
Липня середина,
Радує нас цвітом
Мальва, мов пташина.

Виросла під тином
Висока-висока.
Ягідки малини
Солодкі-солодкі.

Сиплеться в торбину
Цвіт духмяний липи,
Липня середина,
Літечко в зеніті.

2018 р.

Творець одвічно експериментує
на неосяжнім поприщі своїм –
об'єднує, роз'єднує, парує
усе, що на землі Його існує
на грані між розумним і дурним.

Була цивілізація і буде,
тасуються народи, племена...
Порядок є. І має бути всюди.
Та поки дикуни ідуть у люди,
юрмою володіє сатана.

І поки сонце наше догорає
і вичахає полум"я земне,
ніщо у цій юдолі не мине.

І, видно, й небо думає-гадає, –
чому фальшиве істину долає
і застує хорошому дурне?

07.2018

Я – фонтан! Феєрверк! Вибухаюча магма!
Наднового чуття галактичний вулкан!
Я – криниця (зі мною не знатимеш спраги)
і простий подорожник, цілющий бальзам,

пломінке па-де-де у стрімкім падолисті,
легендарно-манливе злотаве руно…
Я – найкращий сценарій над всіх сценаристів
і заслужений Оскар в життєвім кіно!

2018

 
а долі зникають як вірші
& зорі небесні
бо тим що не знали учора
не відати й днесь
 
& ти залишаєшся десь там
у щирому квесті
із часом не граючи в карти
на інтерес
спадає полуда
 
ізнову платівка стрибає
& квітнуть темніючі барви
при танці мерці
 
у терни обрамлені рани
рандомний нійл
даймонд
нам віру заповідає
& радості спів~
 
 
 
 
 
 
 
 

МЕНІ НЕ БАЙДУЖЕ...

Мені не ба́йдуже, коли в мої́й країні
Правду на блуд звели́, а трелі солов’їні
У спів Сирен спотворили й Людині
Долі шляхи плетуть облудливо причинні.

Мені не ба́йдуже як на народній спи́ні
Хліви́ із бісеру лаштують собі свині
В людській подобі й ро́хки блювотинні
Вдають за мову й су́рми янголи́ні.

Коли ґвалтують совість в свят-ряднині,
А честь запродують й глузують з милостині
Мені не байдуже... Я ігрища тваринні
Не перевтілю в цінності родинні

Й у сенс буття. Коли хтось в серцевині
Глумом гризе життя і шмарклі жабуринні
В Любов жбурля – не гріх? Чи у стернині
Ще є зерно? Чи є дух в мертвечині?

Мені не ба́йдуже, коли мінливоплинні
Божки́ удавані віщують Батьківщині
Оманливі дива́ і в злидні баговинні
Цей рай занурюють, в тенета хомутинні.

Я зневажаю ниць (там ду́ші – в комірчині),
Блюзнірство, рабство дум і волю в домовині.
Не ба́йдуже мені як у майбутній днині
Йтися крізь час буде́ мої́й й твої́й дитині…

Павло Гай-Нижник
19 липня 2018 р.

Красуня, незворушна й чарівна,
Жене від себе на шляхи земні,
Та Неба скаламученого знак
Велить для неї проживати дні.
Кому тепер скоритися мені,
Найкраще знають тільки Небеса,
Та нижче небо вивергає гнів,
Коли моя покора їй згаса.
Узріть мій біль, що завдає краса,
О, Небеса, і більше мук не шліть.
Коли подвійна кара нависа –
Її і Ваша – це нестерпна мить.
Ті бурі, що на мене шле вона, –
Достатня за мої гріхи ціна.

«Ой пішла я в понеділок, в суботу вернулась.
Вибачайте мені, сестри, що недовго була.
У вас лагідно і тихо...Янголи довкола...
Та я в кожнім із них бачу любого Миколу.
Залицявсь він до Горпини, Секлети і Марти,
А до мене не озвався ні словом, ні жартом.
Ізтончилась я і стала, немов та билина.
Було личко, як яблучко, тепер, як калина.
Та не рада я нітрішки, що милий у варві,
Бо ж люблю його так палко по Божому праву.
Таж і гроно діточок щораз вві сні бачу...
...Засилай скоріш сватів! Не барись, козаче!..»

вжe майжe рік він живe на заспокійливих і антидeпрeсантах,
він більшe нe дитина, більшe нe підліток, нe вірить у Санту,
слухає відстійну музику, п'є пакeтовану каву і дeшeвe вино,
нe виходить на вулицю, нe виходить з дeпрeсії, нe ходить в кіно.
в нього тяжкий рюкзак, повний нeпотрeбу, і важкі повіки,
його знайомі і кращі друзі вилітають у вікна,
його мрії, ідeальнe життя і кохання розбиваються вщeнт,
три чeрвоні дипломи, пeрспeктивна робота - вантажить цeмeнт.
в очах гаснe тe сяйво, що колись дивувало прохожих,
в душі гаснe віра, розгоряється відчай, він так більшe нe можe,
знову у стіках кава, чи в пакeтиках чорний чай,
на вулиці порожньо, на сeрці холодно, як зазвичай.
і вжe нeмає різниці, чи тут літо, чи похмура зима,
на його підвіконні всe рівно нeмає квітів, а в батарeях нeмає тeпла,
його хриплий голос давно нe співав про любов до нeстями,
він ужe виріс, став розумнішим, алe живe казками.
він вчився кохати в Принца і Білосніжки,
Гаррі з Роном навчили вірити трішки більшe,
він звик до дружби, як в Сeма і Фродо,
він ріс із книжками, потрапив в рeальність, йому тут нe комфортно.
і, здавалося б, всe досить логічно і до біса просто:
він виріс нeвчасно, і для цього століття занадто дорослий.

21.04.2018

Розбиті бакали
Нездіснені мрії
Заплакані очі
Розбиті серця


І тихії ночі
Забуті до ранку
Поспішно пройдуть
І розпочнеться життя


17.07.18

1

Вирізьбиш десь на камені
(кайла пливуть - бери)
всі наративи мамині...
правила анти-гри...

Є ще сестри квадратики:
пильно заповни їх,
щоб від Пристром до Аттики
чувся Цирцеї сміх.

2

Нижеш добро на березі,
вузлики в'яже Зло.
У листопаді... березні
зблисне (Харон...) весло.

Бабця лишила палиці.
Згадуй шпички, пісні...
Рідний палацик валиться.
Давній Рим - у вогні...

Барвні папуги... тропіки...
Шлюз відкоркуй - там вись.
Зорі... ожина... опіки -
Ра штурхонув: "Будись!".
.........


2018

Не бачу у країні кандидата,
хто б крісло президентське міг зайнять.
Для нації такого собі тата,
і не важливі тут ні вік, ні стать,

щоб жив лиш інтересами держави,
свого й рідні він бізнесу не мав.
Щоб мозок був у нього не іржавий,
а головне – щоб той гарант не крав!

Нікого цим я твором не неволю,
та хочу все ж спитати про своє –
а механізм народного контролю
за діями гаранта у нас є?

Немає впевненості жодної у тому,
найкращий що залишиться таким,
як скінчаться всі виборчі судоми
і ступить він у президентський дім.

У цім постійно діючим цейтноті
відсутність кандидата – це біда,
гарантіям як президентській цноті
ми не зів’єм законності гнізда!

18.07.2018

Жона не здається без бою,
На ложі кручуся як в'юн.
Замучила мавка любов"ю,
Безсилий уранці встаю.

Друзяка без меду став жовчним,
Бажає скрипучих пружин.
Поглипує поглядом вовчим,
Сахаються з ляку мужі.

І пише, і пише сонети,
Аж страшно читати, їй бо.
Бажає скоріше померти,
Та що ж це за клята любов!

За тином цілуються в губи,
Із лазні луна хтивий крик.
Нехай хоч вдова приголубить,
Бо гигне в біді чоловік.

У сажі зарохкала паця,
Наводить в кориті гламур.
Давайте поможем страждальцю
І знайдемо пару йому.

19.07.2018р.

Боги, навіщо мучите любов`ю?
Чи це уже до смерті не мине?
Здавалося, із серця вирвав з кров`ю
Нарешті почуття оте жахне.

Здавалося… І знову мимоволі
Вишукую загублені сліди.
Й уколами оці сердечні болі,
І думка, що утратив назавжди.

Та ні. Я обійдуся без істерик.
Лиш забуття – то ліки до ладу.
І все, що там – в уяві – нахимерив –
Під волі прес залізний покладу.

Забуду так, немов мене не стало…
Нехай згадає у самотині,
Що почуття велике розтоптала,
Й одержить вперше і від мене: «Ні!»

Нехай розпука стисне, як востаннє,
Вона відчує стан мій, мов петлю!
Як – створений Богами для кохання –
Я всі жахливі муки ці терплю!

18.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Охоплюю душею    цілий світ
і   подумки    рушаю   у   політ
поза    водойми    гори і моря
де   сяє   ще     поетова    зоря
і     вечорами     пізно    уночі
іще     перекликаються     сичі
його Дніпро Арал і Петербург
у    кондуїт     нотує    деміург
теперішнє минуле майбуття  
усе    що називається    життя.

                       07/18

 
убраний в чорний монолог
він розстіба її пальто
& однопартники його
вантажать інший ешелон

.

вона блонд ~ бестія
її цінує натовп
імла гулянь
& по слідах її гестапо
 спішіть




 

Земля свята життя всьому дає,
вона усіх до себе і приймає…
То Батьківщина, мати – це твоє,
ціннішого за них уже немає!

Землею спокушали всі селян
і нею козаків царі манили.
Для українця що пшеничний лан –
то воля, гордість і батьківська сила.

Який же українець без землі,
а чорноземи – то його багатство.
Продати – що довести до петлі,
не краще як вчинити святотатство!

Продати, що порушить родовід,
як прадідів забути честь і славу.
Це все одно, що втратити свій рід,
пустити з молотка свою державу!

Земля Вітчизни, предків наших стан,
полита рясно потом ти і кров’ю…
В тобі останки козаків, селян
догляне хто з синівською любов’ю?

Продати матір – як вдягти суму.
Вона у нашім ріднім, древнім краї
належати повинна лиш тому,
хто землю цю безцінну обробляє.
Багатство це леліє і кохає!

белыми – а это значит сильной
быть придется, сделав первый ход
на кону – три дольки апельсина
с пачкой сигарет початой «Bond»

храбрости придаст глоточек пунша
выстрел пробки в параллельный мир
и не просто – позарез как нужно
выйти мне с победой из игры

а не выйду – будем биться снова
доску продырявят те бои
и поблекнут до первоосновы
пешки все чернявые твои

сумерки - и нет от них отбою
темнота из окон заползла
и ферзи как будто мы с тобою
ходят из угла и до угла

18.07.2018

Сонце в дорозі, далеко вже схід.
Звичні для нього небесні простори.
Хмари у них визначають кордони:
Змінюють контури, тягнеться слід

Смуги рожевої, наче політ
ПтАха, з якоїсь дивної казки.
Небо вдягає рідкісні маски.
Там неможливо затримати мить!

Так ось і щастя, на скатертині,
Швидко несеться, спіймаєш його?
Будеш спроможний добитись свого?
Завтра, сьогодні, зАвжди і нині
Треба цінити кожну хвилину!
Так, бо життя таке швидкоплинне!

17.07.2018
Свидетельство о публикации №118071806312

Покопирсався донесхочу в носі,
Поспав, поїв (жона зварила плов).
Тепер у ліжку розпускає коси,
Тому писати буду про любов.

Без вихилясів б'ю одразу в лоба,
В коханні побрехеньок не люблю.
Бісексуальна тішиться Європа,
А ти на свистопляску цю не клюй.

Навіщо блудодійство між мужами?
Жінок довкола ходять табуни!
Зачинені для содомітів брами,
Як хочеш в рай - розпусника жени!

В село тікайте! Тут спокійно, ловко...
Пішов на ринок взяти ковбаси.
А з черги бородань накинув оком,
Рука вхопила ззаду за труси.

На людях не хотів здіймати бучу,
На глум підняло б миттю все село.
Утік я, браття, зайчиком стрибучим,
Зоставив глитаю м'ясця кіло.

Вже не совок! Європа в двері грюка!
Діди сплелися і танцюють вальс.
Ходжу між люди я однині в брюках,
Дібралася зараза і до нас.

18.07.2018р.

Літали із гаргарою під хмари,
Пегас - у мене, в неї - помело.
Приліг спочити. А дружок-лошара
Мою коняку цупить під сідло!

Сонети пише, наче. Про природу.
Пейзаж шалений: озеро та ліс.
Та щось не те останній раз набовтав:
Лошака гигнув. Пійлом удавивсь.

Харчується зерном, червою півень,
Свиня за день нарощує кіло.
Підсаджений Пегас на "чарівливе"
Не має сил піднятись на крило!

А мій красунчик - ситий, не голосить,
Сатиру жирну й гумор упліта.
У тілі кінь! Дебелий ваговозик!
Іззаду вже, немов гіпопотам.

На вухо грає муза на сопілці,
(й вона у салі, є центнер ваги!).
Пегас поцілив татя по сідниці -
Чужий лошак йому не до снаги.

21.07.2018р.


Письмо

Ранесенько відкрив калама,
Словам чіпляю вензельки.
Гуде лірична пилорама,
Тече "сиропчик" з-під руки.

Мушва обцяткувала вікна,
В курник заліз голодний тхір.
Я від душі творити звикнув:
Що стрельне в лоба - на папір.

Поетом бути - гарна справа,
Шанують люди "Божий глас".
Кривульки намазюкав жваво,
Читав коханій, каже "Клас!".

Писати стачило нахабства
Без правил мови, словника.
В апофеозі дурноляпства
Шпандьорить віршики рука.

"Кобзар" стоїть у шафі боком,
За склом тепер його тюрма.
"Реве та стогне Дніпр широкий,
Горами хвилю підійма...".

21.07.2018р.

 
картина як є ~
 стиглі ружі
 буржуазне пристойне тло
 & вона ніби де ля хтось
 він так ніби й нізвідки
 служить за
 розмову їм гра в тоді що
 
кружеляє мереживо чуйне
 & художник
 пасхальний босх ~
 ієронім покинув би душу
 якби в цім не було
 чогось
 
 
 
 
 
 
 
 

Нема посадженому честі,
усе посіяне дарма.
Дощу чекаєш як пришестя,
коли його нема й нема.

У небі бурі, урагани
і море зайвої води,
а у моїм саду тумани,
роса – і та вряди-годи.

Не чує Бог мої молитви,
що проголошую щодня.
Не заскородиш поле битви,
яке ґвалтує кацапня.

« Не жду рятунку ні від кого»
ні унизу, ні угорі,
допоки є ще упирі
і вештаються до порога
ворожа церква не од Бога
та москалі-«пролетарі».

07.2018

Я щасна цілувати щоки,
Торкатись шиї і грудей,
Базікати, коли не хочуть
Вуста твої, за другу йде.

Я щасна обіймати плечі,
Тулитись прямо до душі,
Мені так хороше, нарашті,
З тобою бути по житті.

17.07.18

Ось і перший дзвіночок - вистукує серце у грудях,
Потемніло в очах, а в легенях повітря нема.
Визирають із неба святоші, апостоли, судді,
Щойно літо було, а за мить - хуртовина, зима.

Полум'яна межа під ногами розверзлася хижо,
Ще би жив не тужив, а писати пора епілог.
Мойра грає ножем, ще не знає чи нить переріже,
Надокучив і їй, а не тільки людві скоморох.

Відпусти із лабет! Дуже боляче, смертонько, досить!
Задуши депутата, хоч лиха бажати і гріх.
Брехуняки є справжні, з трибуни промови голосять,
Ну, а я - перебендя, від рала-сохи пустобріх.

Заросило чоло, у тумані дружина сіріє,
Хтось благання почув, відхилилась від горла коса.
Біль затих та не втік, угніздився в душі чорним змієм,
Чую зверху смішок - не награлися ще небеса.

Покоротшав ланцюг, майже весь намотали на руку,
Наче й лихо-біда, а писати про це - моветон.
Прийде час - упаду вам, шановні, під ноги без звуку,
Гримнуть дзвони як грім. Тільки їх не почує ніхто.

17.07.2018р.

Останній могіканин

А час уже не той. Прорвало небо греблю,
Утік в Європу люд, онучок і синок.
Я жито покосив, покрили стебла землю,
Усує пропаде солома і зерно.

Немає орачів, немає хліборобів,
Останній коник здох, хазяїн теж помер.
Кладу нехитрий скарб собі в заплічні торби,
Зі світом без людей порвав останній нерв.

Не чути ні душі, в Едемві зовсім тихо,
Ні сміху, ні пісень - одна лише пітьма.
Чорнобиль - до плеча, а кропива - під стріхи,
Косив би і косив, та сил уже нема.

Востаннє гребонув із отчої криниці,
Краплина золота скотилась по щоці.
О, житечко моє! Чи будеш колоситься,
Коли сюди прийдуть бариги і купці?

17.07.2018р.

нет, не впрягусь никогда, друзья,
в общий поэтов плуг…
где пролегает моя стезя? –
там, где сам чёрт мне – друг!

не заработаю я гран-при,
премий – прими в расчёт!
в общей игре буду вне игры –
Вне!, бери меня чёрт...

Речью своей наколдую жар,
выдую райский бриз
от Треугольника до Стожар –
чёрт меня побери!

речь моя тА же и вся при мне –
словом моим живёт…
Бог меня любит, раздав толпе…
чёрт меня не берёт…

2011

*****
Отамани вітрів
поселяються здавна в печерах,
голосисті, як доля,
і вельми прихильні до струн.
Віртуозно і ревно
запрошують нас на вечерю
в загадковому небі,
у горах
та в колах відлунь.
Відрізають уміло
дароване сонцем проміння
надвечір”ю п’янкому –
навіщо такому краса,
що віддасть, відрум’янившись,
тіням старого каміння
і далеким-далеким,
не рідним йому голосам.

*****
Важниця* димом допише етюди,
ті, що читатимуть гори повсюди.
Кожна по-своєму, тихо і шумно.
В небі розтягнуті ду-ду-ду-думи,
гейби гармонь у руках гармоніста.
Музиці тісно! Музиці тісно
в тому етюді та в цьому етюді,
вже недоступним липучій огуді,
здавна незмінній володарці долу…

Ти усміхнешся і скажеш спроквола:
музики і сушені в нас доволі.

*Піч з дахом для сушіння фруктів.

*****
Вийдемо врозтіч з весни преч Говерли.
Жонва відстукає азбуку морзе
поглядів наших, вогненно завмерлих,
доки за літо закотимо грози
через усе неминучо минуче,
біле і чорне, очорнене біле.
Хто нам порадник? Минулого лучник –
цілить, обожнена, цілить і цілить.
Може, забаг переміряти гори
стрілами з голосом давньої лютні,*
може, убив нас, розлучених, вчора
і відпускає без душ у майбутнє.

*Музичний інструмент.

*****
Тиблям* зимарку ** тримати високо
з правого боку і з лівого боку,
стиснувши стіни ялинові міцно.
Тиблі не зрадять, як вимоклі ліци.***
А на зимарці триматися літу
за скопійовану ним же розмітку
з чорних летовищ для янголів білих,
з вишивки зорями, що не зуміли
жодні закохані в нас розгадати
й ми, покохавши, до тиблів зубчастих
душами схожі на вічних висотах,
мов одночасно – до щастя і проти…

*Кілки, які використовують при будівництві гуцульських осель;
**хатина в горах;
***віжки.

*****
Файка за файкою – кільцями дим
коло зимарки. А диму куди?
Може, на захід, а, може,- на схід.
Щойно на світ, але мудрий, як дід –
знає наосліп найкращі шляхи,
звично хутчіший од кожного –пчхи!-
Файка за файкою – іскорки в тан
вище зимарки. Яка висота
їх обнадіє і вмить проковтне?
Знову файкам недовершене днем
вперто чеканити в плині чекань,
де переходить у правду обман.

*****
В тами* ковтки великі,
тама тамує спрагу,
знає покірні лики,
знає шалені лики
річки, яка на благо.

Тамою теж тамує
давні страхи горянин,
наздоганяє всує
і вибачає всує
час, що під таму канув
з буйним його завзяттям,
з вістками, мов оргамі,
аж допоки лататтям,
пелюстковим багаттям
в річці не стати тамі.

*Гребля.

Надвечірнє купання

Водоспад одягає купальниць нагих
в сорочки і чільця від Творця і спокусника.
Червоніюче сонце на обрії луснуло
й розсипається геть за законом дуги
рушниками у барвах покори і зваб,
що купальницям ляжуть на шиї розніжені
в час, коли у прозорім не гріх поманіжитись
і гріхом не здружити красу і слова.

*****
Рибко у водах карпатських, пів світу
думає, як то по літніх дощах
битися в фатці,* аби золотіти,
наче запалена вчасно свіча.

Рибко, свічею тобі догорати,
хай золотою, нехай у воді,
поки не стямиться гУцул кирпатий,
в’яжучи вузол бажань і надій.

Що завузлує, того не минути,
але підкаже йому висота:
міддю – надумане, міддю – почуте,
золотом лиш не похилі літа.

*Сіть.

Нерест

Тирло* віщує, сміється, примножує
літо приховане, літо підводне.
Рибки собі виколисують сходження
світла і світу з безодні.
Рибки розсіюють іскри зародження,
найхолодніші та щонайцупкіші.
В рибок навчаюся срібними й гожими
вгору виводити вірші.

*Місце нересту.

Нічний пейзаж

Від чорної кішки, порадниці нічки
розходяться кола з вогнистими -няв!-
і дивляться сови, як злодій у вічко,
на тарницю,* що відділяє коня
від затишку стайні для зайшлого вітру,
порадника вершника – зможуть удвох
фарби привезти для нічної палітри,
аби відрізнити од вічності мох,
по горах повзучий, подібний до віжок,
попущених щедро – хоч волю рости –
у колах грайливої чорної кішки
та в зорі совиному без висоти.

*Сідло.

*****
Не чатують гадюки на зайшлого.
Не пручайтеся, пні,
моховіючі пні.
Чи не вами притулок гадючий означено,
що своє розгубив,
що своє одзвенів,
а натомість од шкури лискучої
зашарівся знічев’я
опівдні
опів
на приховану вічність у горах,
отам,
де умер потічок,
мов гадюка замучена –
для чужого – прощальна чужа нагота.

*****
Вибрав у душу жало
по мовчазній мольбі.
Келихи проводжають,
кланяючись тобі.
Стільки вина не вип”єш,
щоб відцуратись гір.
Цвітом гірської липи
музика давніх лір
в келих нараз опала,
чи не останній той,
що переможе жало
й дужчих накличе – сто.

*****
Закінчились вакації
карпатської весни.
По храмі лісу – з тацею,
збирає цвіт рясний,
а ще – чимало зелені
і вдосталь синяви.
Хто жертвує – звеселений
і до висот – правий…
Лісною літургією
примножено дива:
стають ялини віями
Карпат, що в молитвах…

Світанок

Заструмує мовчання,
впіймає мовчання
далечінь, що виводять
з-за гір і з-за скель
мерехтливі прочани,
сяйливі прочани,
для яких і хмарина –
уквітчаний бриль.
Ані звуку до селища в димці!
Вітаймо
недосяжне, приведене
кожному в дім,
і прочан у блискітках
на куполі храму,
споконвіку відомих
у селищі всім.

*****
Флєцкавка* з гір у неділю святу.
Флєцкавка, коню, а купол церковці
в наші мандрівці прихований зовсім
тими, хто знає, як долі ростуть,
в горах посіяні, знесені вниз
дужим потоком, прицільним потоком.
Досить не вірити третьому оку –
кожен своєму, мій коню. Збагни,
чом під копитами трави долин
і віднедавна не хочемо вгору.
Долям, ади, надощило покору,
флєцкавки їхньої не обійшли…

*Дощова погода.

*****
Голубка низько над обійстям
весіллю посилає вістки.
Крилом кривавим – про утрату,
крилом вцілілим – про відплату.
Ловіть нещастя, захмелілі,
що посилали птасі білій,
але собі знайшли те саме –
у голубино-ніжне – камінь.
Станцюють винні та невинні
«Голубку» князю та княгині.*
Одне крило нараз – криваво,
А інше – полум’ям яскравим,
яке по нитці,
нитці білій
від духа темені прибігло.

*Молода пара на весіллі.

*****
Будеш ходити собі, як цизорик,*
ландати** за і погрозливо проти
вітру гірського, що прагне покори –
ти ж бо не перший,
та навіть не сотий
з тих невгамовних опришків сучасних,
хто не злякається і без фузеї,*
хто або світиться, або погасне,
але вельможного дурня не клеїть.
Просто віншує стежу і вужевку****
на перевалі
та на видноколі
й пісню, мов стяг, - на донебному древку
душам, як осінь підтоптана, голим.

*Кишеньковий ніж;
**волочитися;
***рушниця;
****шнур.

Війна

Сходяться залпи, розходяться залпи,
гейби над норами затхлими чаплі,
вгору вихоплюють нас по-одному:
досить гостини – на небо, додому,
бо ж допивали тернівку до краплі,
посмішки порівно й бОханець навпіл.
Чом же і смерть не ділити жовнірську?
З янгольським хором зливається військо.

*Буханка.

Підвісна переправа

Висоту набираєш, немовби чічки*
в мальовничий букет – аж тамуючи подих.
І Господь, далебі, так у небо відходив,
відпускаючи крихти земного з руки.

Не вагайся ні миті: дозволь пелюсткам
облітати з чічок, назавжди облітати
несподіваним острахом – прямо в багаття,
від якого рятує Господня рука…

*Квітки.

*****
З келії вийти б… У гори? У вічність?
Губиться в помислах чесних чернець.
Зранку, схвильований сонцем, - епічно,
Згодом лірично – до зболених лиць
у завіконні, його завіконні,
рідному, звісно, й, без сумніву, - ні.
Епос з очей опаде на долоні,
лірику вигоїть хрест на стіні…

Туман… Туман укрив поля й луги,
не видно навкруги за кілька кроків.
Ховає заметіль дніпрові береги,
існуємо лише десятки років…

Туман… Туман – холодне молоко,
що очі пеленою застеляє,
розлився у ногах немовби силікон –
ступити кроку сил уже немає…

Туман… Туман, сховалися зірки
в тумані, ми свого забули Бога.
Туман старих ідей дається узнаки,
в майбутнє затуманилась дорога…

Туман… Туман – завіса сивини
для тих, хто не торкав і стан дівочий,
а їх десятки літ лакузи сатани
до вічності ведуть, закривши очі…

Ніщо забутись просто так не може,
У пам’яті залишиться любов,
Ніжні цілунки в спогадах витають…

І тіло пам’ятає кожен дотик…
Ці відчуття мене ніколи не покинуть…

Любов не розтоптати і не змити,
Не викинеш у кошик для сміття,
Із серця вже не вирвеш частку тіла…

З'єднані частинки,
...................назавжди частинка мене…

Липень, 2018 року

Коханий мій – навік я вже твоя,
Я іншого не в змозі полюбити
Та й думати про це мені байдуже,
Для серця є лиш вперте слово – НІ!

Ти дав мені не злато і не замки,
Не стіни, не фортеці і не вілли…
Ти дав всього лише мене, саму ж себе.
Ти дав відчути, як це – бути жінкою.

До тебе я такою не була…
Пригноблена, забута, непотрібна…

З тобою ж в мене крила вироста,
Летіти б далі,
Та без тебе я невсилі…

26.02.18 року

Секрет – уже не таємниця,
Приховане – для тебе вже відкрите,
Така, як є, не інша – вже своя, -
Оголена стою перед тобою.

І доторків пальців, по тілу спадають цілунки,
Дві плоті в замок заплелись.
І дві душі, два серця… заб’ються враз у такт,
Цей танець не спинити просто так…

Нехай чекають хвилі і секунди,
Тут час невладний зупинитись ні на мить.
Одне в одному зараз, і подих в нас один,
Одне на двох бажання, й пристрасть
Одна на нас обох…

8.06.17 року

Дюни на Марсі
                    точить піщана буря.
Чутно сигнали.
                    Наче кує зозуля.
Це маячок
                    працює на всюдиході
у каламутній
                    і вохряній безодні.
Вихори тихо
                    маревами блукають,
у шумовинні
                    обрій весь розчиняють.
В кипені обрію
                    сонця стара монета
дивиться, як
                    випаровується планета,
разом із нею, разом, також,
                    зі мною,
хоч і зозуля аж торохтить
                    луною.
Звуки окремо проносяться
                    дюн міжряддям
над розрахунками, формулами
                    і приладдям.
А, може, це я
                    потроху стаю безсмертним?!..
Всупереч лоціям і небесним
                    картам,
плямам іржі
                    і молекулам
                              органічним,
щоб органічно
                    явищем
                              акустичним
зникнути раптом
                    геть
                              з екрана радара,
аби в космічному ритмі,
                    ритмі пульсара,
тихо кувати звуки
                    в місці, де хмара
в річці відображається,
                    де гітара
грає, співає
                    досвітку, вже гнідому,
про мандрування
                    і про тяжіння дому.
Вертаю на Марс,
                    думка немов. Мов здогад:
сила тяжіння –
                    швидкості
                              то є спогад!
Швидкість –
                    мрія дитяча сили тяжіння
тисяч галактик
                    і за домом тужіння,
поки ще серцю
                    є стукотіти бажання…
Знову зозулі
                    чутно слабке кування.

2018

Слова самі поети! І не тільки ті,
які лоскочуть пестощами серце хтиве.
Бо є й такі, що гірко ранять і звабливо
ведуть у морок пекла душі кам"яні.
Немилозвучні, горді, грішні та святі,
банальні, вкрадливі, що лагідно дзюркочуть,
скупі та вимучені, мудрістю пророчі.
Що викарбовують навічно на хресті!
Чи Ви про ті слова, що манною мені
насипались з небес у трепетні долоні?
Про каяття, що на могилі сльози ронить,
уміє плакати у батька на плечі?
Медових! Райдужних! Піднесених, таких
вітрильних, емоційно-зрощенних коханням,
які спроможні зрушити мовчання
і божевілля відчаю? Як хліб простих,
як шамотять ліси, пшениця степова
до сонця, до роси живої благодати.
Зворушливі слова, що промовляє мати -
молитвою, любов"ю сповнені слова!

2018р.

В лісах Зімбабве рижики доспіли,
Боровички вгорнулися в туман.
Там люди моцні, наче ті горили,
А в нас богатирів уже нема.

Напружилися зранку долі лобні,
Перед сніданком мало не зомлів.
Ув Африці гриби, неначе довбні,
А в Україні, звісно, замалі.

Найбільший гриб - не більше їжачихи,
Найменший - наче колорадський жук.
У тропіках гриби тримають стріхи,
Не зубоскальте, я ж бо не брешу.

Скрегочуть зуби, мов старезні жорна,
Твердий опеньок трапився, гігант.
Ковтну грибок, щоб виросла канцона,
А з'їм мішок, то виросте роман.

То що, панове,- хто до раю хоче?
Чи грішникам туди вже не кортить?
Жую сухий грибочок під чайочок,
Димиться сигарета з наркоти.

17.07.2018р.

Вірність

Венера хоче мужика,
Ще й персами колише.
Чи піп умовить ДНК:
"Не підбивай на грішне!"

З-під ліжка дибляться чуби,
Застряг в алькові бантик.
Давид Версавію любив,
А Урій до лампади.

Коханець розстібнув замок,
Цілує в личко ніжне.
- Давай ще раз на посошок
Цим світом поколишем!

Прийшла у дім. Пахтять духи,
Нема панчох на ніжках.
Ніхто не знає про гріхи:
Пора до мужа в ліжко.

17.07.2018р.

Червоніють ягідки
Вгорі на черешні,
А внизу усі гілки
Вже обскубав дехто.

І не тільки ті плоди,
А разом із листям,
Вона ж може не родить
На той рік вже більше.

Не подумали оті,
Хто ламав гілляччя,
Що боляче також їй,
Що деревце плаче.

Але такі й біль людський
Байдуже сприймають,
Аби добре було їм,
Душі ж черстві мають.

2018 р.

Коли її чекаю, оживаю
і серце б’ється, і пульсує кров,
і лірою душа моя співає,
і сила духу оживає знов.

І сумно аж за край, коли немає,
неначе я за іншою пішов
стежиною утраченого раю,
де на землі кінчається любов.

Але й тоді лишається надія,
і віра є, що не покине мрія,
і не одна чекає ще весна.

Якою б не була моя дорога,
усе одно єдиною у Бога
мелодією слова є вона.

07.2018

 
Я & мій автір
Знову на варті
У цирку фріків
Стіни розкриті
Далі у силі
Конвенції звиклі
Звісно в програмі
Дощ~ оріґамі
& Суїсайд
Листя портальне
Мла що вертає
Ніц особистого
Мізки мов тісто
Усміх щільніше
Протяг & тиша
Свінґ у тромбоні
Лайм у боржомі
Зонги про маму
та Алабаму
Зібганий мітинг
Кіч іменитий
& Сатурнічний
неон Відпочинь
тут Солдате
Спалахи оргій
Вбивства & морги
Смажена пітьма
Побут досвітній
Хмарна космічна
Зношена вічність
Втопельнику гірко
Фільми в ефірі
Хай, біло~ чорні
Ікони попкорну
Сутінки устриць
Після лангусти
Цвіт беладони
& Закордонний
Bum*Jaques
Сяй, метафізико
Розкладу пізнього
Піджін~ вульґата
Квіти нон~ ґрата
Сріберний подзвін
Калейдоскопів
Ген шаленіє
Циганерія ~
Оперний біс чи
Паралітичне
Ах-хах ~
Проза журнальна
Всюди суть спальня
Двері балконів
Кревні мільйони
Зірваних митей
В цім що санскриті
Мислиш почав ти
Швидко втрачати
Лиш би не плисти
Всупереч вістер
& На полицях
Ті самі лиця ~
Пенсійний вісник
Аґата Кристі &
Картер Браун
чи Річард
     Пратер




 

тіло
ще ледь молоде
що вислизає із рук
молодість
що вислизає змією із тіла
ця - вже остання
ця - королева усіх розлук
повінь її
ляже між нами
найдовшим Нілом

в нашій долині -
велич спустошених пірамід
шафи скелетів
й бинти переляканих мумій
ще віднайти
як
ще себе
і подітися - від
глянути з виру життя
у завмерлий
Везувій

попіл і дощ
на тиждень найближчий
може на два
сісти й читати про них
на відкритій терасі
що продавалось -
кожен доволі собі придбав
в касі
яка вже все менше
нагадує казку








2018

У чім секрет маститого поета? –
сушу свій розум рік уже чи два!
За цей період – жодного сонета,
кудись поділись рими і слова…

Його ж вірші немов шари у лузу,
влучають людям в душі і серця,
бо має він свою царицю – музу.
Що не напише – все їй до лиця!

Ночей не сплю, сушу постійно мізки,
напружено стараюсь уявить
струнку ту, молоденьку, гарну кізку
і очі не змикаю ні на мить!

А може все пусте і варто спати,
відновить творчі сили дужий сон,
поверне музу у мої пенати
як ру́но золоте колись Ясон?!.

Як довго, люба, я тебе шукаю,
прекрасна незнайомко юних мрій,
У снах казкових моє серце крає
блакитний погляд із-під довгих вій.

Твої глибокі волошкові очі
долають ночі непроглядну млу
і душу ніжно подумки лоскочуть,
що перлами стікає по чолу.

Іди до мене, мила чарівнице,
замерзлу плоть зігрій своїм теплом.
Напитись дай із чистої криниці,
укрий од вітру лагідно крилом.

І світло бризне променів рікою,
просіється крізь долі вітражі.
Воно мене ще манить за собою,
та то – лише уява! Міражі…

Що сталося із цим шаленим миром
в технологічний двадцять перший вік?
Ми вигаданим молимось кумирам…
Настав нарешті лицемірства пік?!

Прийшли часи, коли державі „Слава!“
сказати – злочин і недобрий знак…
У чім підтекст, яка вина держави?
Який оте все видумав дурак?!

В честь перемоги „слава Україні“
на камеру сказав один хорват.
Хоча живе в своїй він батьківщині,
та Віда друг мені і навіть брат!

Не орки чи ординці, а слов’яни,
хорвати, Домагоєви брати,
в Москві гукнули „Україні слава!“
воістину братерство щоб спасти.

У всі часи, споконвіків і нині,
на ворогів нехай наводять жах
прості слова ці – „Слава Україні“
і сіють посмішки у друзів на вустах!

15.07.2018

Поміж річок русинських повноводних,
серед полів безкраїх і лісів
людей стрічалось досить благородних
із давнини і до нових часів.

З Галичини пригадую Данила,
русинів князя, навіть короля,
його авторитет, військову силу –
таких не часто нам дає земля.

Од татарви щита хотів створити,
в Європи допомоги попросив,
а та, панянка жадібна і сита,
не стала витрачати власних сил.

Та непорядність просто не минає,
дісталось всім гостинців від Орди.
В наш час Європу чи не те ж чекає?
Лишилися б від неї хоч сліди!

Князь будівничим був зело великим,
заклав і Холм, і Крем’янець, і Львів.
Даниловим чеснотам бракло ліку,
про нього літописець говорив:

Король Данило мудрим був і добрим,
усім тим славу князь собі здобув,
розсудливий і з норовом хоробрим –
по Соломоні другим мужем був!

Його ім’я гриміло в повну силу,
та якось сумно й болісно мені –
чи думав, чи гадав наш князь Данило,
що буде спати вічно… в чужині.

Не все продати можна і купити,
не купиш щастя, горе не продаш.
Сніговика, хоч плач, не зліпиш літом
і на льоду не облаштуєш пляж…

На все завжди існує час і місто,
для всього розмір є свій і фасон.
Не тішить форма, як немає змісту,
і не зворушить гра не в унісон…

Себе пізнати – мудрість то велика,
а підкорити ще й удачі ріг,
як досягнути апогею, піку…
Бо інь та ян у цьому – оберіг.

15.07.2018

Якби ж ті знали павичі,
про що народ простий мовчить,
то беззаконня б не творили
та не пушили хвіст і крила,
в джерело влади плюючи.
Коли б те знали «палачі»…
За що, не знаю, називають
мою країну тихим раєм –
народ в ній мучився колись,
рікою сльози там лились,
криваві сльози! Я не знаю,
чи є таке у світі зло,
щоб в ній і зараз не жило.
Ми ж безпорадно споглядаєм,
жиріє як нове хамло!.

Не називаю її раєм,
країну ту, що дику зграю
перевертнів пригріть змогла.
Багатства всі їм віддала
і панахиду відспівала
своїм синам, яких немало
загинуло у тім раю…
В краю донецькім їм свою
покласти голову – то доля?
Тяжка робота – мов неволя,
а заробити не дають…
Там віру в майбуття мою
чужинці підло у могилу
із обіцянок положили.
Батьки там, плачучи з дітьми,
а ті голодні, босі й голі,
спили украй лихої долі
у власній хаті!. Бідні ми
розлізлися межи людьми,
хто до Іспанії, хто в Польщу
на заробітки… Стид і страм!
Другі в Московію ходили,
охоту доки не відбили…
Заробітчани, горе вам!
Не справдились рожеві мрії!
Для чого в світі живете?
Життя у наймах ваше тліє,
у наймах голови сивіють,
у наймах, чемні, й помрете!

Мені аж страшно, як згадаю
ту Україну, що була!
Невтішні й нині в нас діла –
ми скніємо у ріднім краї,
на праведній своїй землі
усі, великі і малі!
Нового ката обираєм
і з ним тихенько живемо,
лани за безцінь оремо,
сльозами й потом поливаєм,
а що робити і не знаєм…
Чи знаємо, та мовчимо?!
Нас окрутили підлі пси,
тримають у новій неволі,
а ми їх терпимо сваволю,
такі у нас тепер часи…
Сміються вороги над нами,
вони зробилися панами
і правлять всими! Он дивись:
золотоверхий похиливсь
і нечисть з храму виглядає…
Та нам блаженним все одно,
ліси карпатські вже давно
ті за кордон переправляють…
Занепадає любий край,
а все чому – себе спитай,
чом животієм в ріднім раї?!
Хто ж допоможе бідним нам,
якщо сами цього не зробим?
Хто відсіч дасть отим катам
чи з материнської утроби
нас поведе черговий хам?
Свого немає в нас пророка,
на українській всій землі?
Як ці не виправим пороки,
то згинемо раніше строку,
розтанемо в густій імлі…
Усі – великі і малі!

Похмуро та сіро.
Виникає ціла низка питань:
про сенс існування;
ймовірність народних повстань;
чи прогодує
землІ
успадкований клаптик…
Миряни! Ходімо
спостерігати яскравий процес:
син Головного
перетворює жаб на принцес,
цілуючи їхні вуста
чи тендітні лапки.

Громада не проти.
Це природніше, ніж ел-гебете.
Ще і нагода
у прямий завітати етер:
розповісти про надії, тривоги та інше.
А син Головного
всім земноводним належне віддасть.
Постріли – влучні. Недарма ж тренувався у дартс.
Та й поцілунки –
навряд чи уявиш точніші.

Райраді та Церкві
до смаку такий перебіг подій:
гуманно та весело, ніяких гріхопадінь.
Дівчата виходять холодні, вродливі, чемні.
І все ж таки низка підступних питань
у всіх виника:
а чим годувати
сіру чаплю та їжака,
і де
на стількох аж принцес
знайти наречених?..

Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,
Мов лелека, я щороку в`ю.

Радий сам кожнісінькій нагоді,
Мов на сповідь, серце принести.
Пестять погляд плеса срібноводі,
Мов на варті – хащі ці густі.

І не треба їхать на Багами,
І шукать заокеанський рай.
Тут щасливий – з рідними Богами,
Парадиз мій ось. Це – рідний край!

15.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

1

Жінки в перуках. Липень. Спітнілі дідугани...
Сиджу на лаві скраю, а музика гримить.
І настрій - помаранч, розсіялись догани.
Кумарить пса рудого, дзуміє кожна мить...

Десь рими у траві, наквецяє хтось оду.
А пари кружеляють... Піти й мені б у круг!
У Ворсклі (сій-не сій...) не напитала броду,
розкрив обійми вдруге мій віртуальний друг.

І я красива ще... і вік мій не причина,
щоб нишкнути в затінні, шукати цвіркуна.
"Не спотикайся!" - в путь благословляю сина.
Омани многоликі й ковтьоби оминай...

2

Встаю... Нехай сіда охоча до фокстроту,
чекає кавалера... Іду в зелену тінь.
І барвиться спіраль буття коловороту,
зринають споминання, складуються в куті.

Отак собі ішла, побачила, почула...
Ця ностальгія жухла - пожива для єства.
А муза мастить лик олією пачулі,
і ділить щирі захвати ножем на сім... на два...

3

Не вірю, що чужа оцим хорошим людям,
змітаю павутиння зневіри, сумоти...
Звичайно, я злечу, на висоті побуду.
Оближуть - дай нам ласощів! - породисті коти.


2018

Крізь сон почула я приємний спів,
Здавалось, що десь річка зовсім близько,
Але це дощ вночі отак шумів
Тихесенький, без грому й блискавиці.

Він заколисував мене, наче маля,
Яке у сон поринуло, мов казку.
Наче в дитинстві побувала я
І рук матусиних відчула ніжну ласку.

2018 р.

Поклявся чорт у дружбі на віки,
Натомість висисає з нас живицю.
Щодня мій рід кладе під горбаки
І я безсилий зупинити крівцю!

Мій брат упав у степовий курай,
Святий юнак! А я - живий і грішний.
А квіти пахнуть кров"ю - тут не рай -
Могила у вінках, букетах пишних.

Пішов на Схід, а мамі не сказав,
Ворожі кулі упіймали груди.
У яр без дна звела його стезя,
А у Москві -паради і салюти.

Ордища пре у хату напролом,
То, може, стало б краще оркам ницим,
Якби на цьому світі не було
Ні України, а ні українців?

16.07.2018р.


Природа і Пегас

Чорнобокий насупився овен,
Лютий погляд ловлю у тільця.
Напишу про природу, панове,
Тема вічна, нема їй кінця.

Підстригаю вібриси у киці
Нявка так, аж болить голова.
Топчуть ратички стиглу травицю,
Над хвостами дзуміє мушва.

Фішка майстра - пастельні колажі -
Ніч і день чарівливе плету.
Утікаю від світу в пейзажі,
У ліричний туман-наркоту.

Муза квола, хворіє без "дози",
Накришу їй хутенько віршат.
Хай гарують довкіл ваговози,
Мій пегасик - цнотливе лоша.

16.07.2018р.

Утечу!

А муза в лірика пузата!
Пегас - огрядна байбуза!
Творю, а серденько калАта,
В очу бубнявіє сльоза.

В ударі я! В апофеозі!
А читачі, чомусь, "хи-хи!".
Увічнювати "кози-лози"
Лише титанам до снаги.

Під носом лускається булька,
Сонети скрапують з руки.
Нема поваги! Лиса дулька!
Лиш дух сатирика важкий.

Пейзажна лупиться балада,
Чортяка ж чавить на сичуг.
Гурток таких як я - відрада,
До них у пазухи втечу.

16.07.2018р.

Прости!

Скубе із курки бабця пір'я,
Стара, не хо нести яйце.
Пощо Єгові наша віра?
Хоч раз подумав ти про це?

Читаю Біблії переклад,
Охоплює поволі страх.
Проштрафився? Шуруй до пекла!
Марнота в рай шукати шлях.

А, може, з нами так і треба?
Грабуємо, їмо у піст.
Хотів торкнутися до неба,
А у руці чортячий хвіст.

Чи українці - бита карта?
Для гоїв ніц немає пільг?
Лютує парадизу варта,
Бо я приперся на поріг.

В ярмулку бгаю оселедця,
Кричу: - Страждаю без вини!
Мій Господе! Прошу - не сердься,
Прости й до себе пригорни.

16.07.2018р.


Тяжка судьба


Життя складне. Жирують листовертки,
Ще й "колоради" - ница химородь.
В землі - сто днів! Дротяники, медведки
Вгризаються осатаніло в плоть.

Підсмажує картопельку бурмило,
Сім'я голодна роззявля роти.
Зростаємо для того аби з'їли -
Страшнішої покари не знайти.

Людей ховають - виграють оркестри,
Сльозавці обціловують лоби.
Мовчать мої брати скорботні й сестри,
Поодривають скоро їм чуби.

О, як же тяжко жити бараболі!
З лопатою й мішком іде біда!
Чекатиму в льоху сумної долі:
Померти у неситих животах.

16.07.2018р.