Червивого нападало в саду.
Набрала в руки, просто так – на згадку,
Усе було в зразковому порядку,
Ніщо не віщувало нам біду.

Та ось один з плодових черв’ячків,
Зачувши аромат душі знадливий,
Знайшов хвилину дещо хворобливу,
Заповз і влаштувався, як зумів.

Гризе сумлінням тло до кісточок,
Доточує ідейно кожне зе́рня,
Заманює у непролазний терній,
Колючки рвуть мереживо думок.

І що не крок – скривавлені сліди,
Мов леза увіп’ялися гострющі,
Шукаю ліки істинно цілющі -
Живильної джерельної води.

Десь там у горах є той потічок –
Дитинства спогад відігріє в стужу,
Мов пташенятко вилічить недуже,
Його бояться черви та жучок.

Неквапно припаду до джерельця:
Солодших вод не зустрічала зроду,
Від них душі відроджується врода, -
Видужую – від крон до корінця.

Спить пес, і коло нього спить тривога,
і тчеться сірувате світло дня.
Щоденних справ гуртована облога
тісниться і примирливо куня.
Пускає час невидиме коріння
і травами нагрітими стримить,
бо пес летить в солодких сновидіннях,
похрапує і спокій золотить.
Як Брахма волохатий, неквапливо
вдихає й видихає теплий міх,
і лапами обмацує напливи
розпаленілих спогадів своїх.

1) На свято ми прийшли раніше за усіх,
Аби трояндами прикрасити кімнати.
Наш батько - вірний друг, найкращий оберіг.
Так міцно хочеться обняти, привітати,
Щоб від любові, щастя, чуйного вірша
Співала батькова розчулена душа.

Приспів

Сьогодні в батька День народження.
Тож ресторан - місце знаходження.
Яскравий день не по сезону,
Гуляє в батька піврайону.
Чекають танці на продовження.
Сьогодні в батька День народження!

2) За батькове здоров'я на многія літа
Фужери повні із шампанським піднімаєм.
Хай повниться життя, мов осінь золота
Щедротами добра і сонячним розмаєм.
Щоб від любові, щастя, чуйного вірша
Співала батькова розчулена душа.

Приспів

2018

Тихо, немов у могилі.
Осінню ночі урочі.
Падають яблука стиглі.
Маряться лики жіночі.

Тихо за неї, за себе
оберігаю надію.
Може на сьомому небі
душу її обігрію?

Тихо! Інакше – ніколи...
І заблукають у полі
душі-перекотиполе –
вічні заручники долі.

Тихо... Далека дорога.
Може, у келії Бога
рідна душа обізветься.

Тихо. Немає нікого.
У подорожника цього
рана на лінії серця.

Та не почиє у Бозі,
поки обом по дорозі.

Тихо?
Чи серце не б’ється?

10/18

Т.І...
Ночі тінь, невсипущою знадою,
Перед зором безсонним лежить, –
Може, зараз про мене хтось згадує
І в чеканні сумує щомить?
Може, смуток сльозами притишує,
Як світанок росою моріг, –
І гукає цією ось тишею
На розкрилля майбутніх доріг?
Кличе в лози густі за левадою,
Де нам затишно буде обом, –
І тому, що закохано згадує,
Вже ясніє мені за вікном...
30.09.18

Виткі, роздмухані, розбиті
сніжать повз білі відчуття
рясні метеликові миті
в конічнім просторі життя.

Ранкове плетиво німує
тісних обов’язів і норм.
Свідомість плинно співіснує
із світом твердості і форм.

І кожний образ – ніби празник,
дарунок щедрої суми,
що незбагненного виразник,
такий минущий, як і ми...

Новонароджені, умиті,
немов у райдужнім вікні,
бринять мазки – летючі миті
на почуттєвім полотні.

***

Ми клялись, що життя – це є ми, молоді,
з нерозмінним дарунком таємних богів,
а воно мерехтить на біжучій воді,
що струмує неспішно поміж берегів.

Тут немає розлук, і пейзаж не такий,
вузлуваті дерева з глибин не ростуть,
тільки брижів зміїстих перебіг тонкий,
перемінні відбитки, що долею звуть.

Тільки неба завислого й спалахів в’язь,
пережитих років невибагливий крій,
і не хочеться знати, коли почалась
наша спільна мандрівка по гладі річній.

Стиха тягнеться оповідь давня, стара,
і качалки рогозу кивають, руді:
це хистких відображень тасується гра,
це життя розтеклось – по воді, по воді...

2018

Міряли, судили і рядили, -
Часу вдосталь, щастя – через край.
Катували словом і любили,
Пекло днів приймаючи за рай.

Що, про що – ніхто тепер не скаже,
Обминали Бога хто як міг.
Крайніх не шукали. Хто ж розв’яже
Рук сплетіння і сплетіння ніг.

Вийшов час, пройшов химерну браму.
День сконав без тіні каяття.
Та рука в руці шматує рану -
Лінії кохання і життя.

Я їх не забуду — отих людей, їхні лиця
Жовті вилиці, стурбовані очі, стиснені губи
Це був звичайний жовтневий день у центрі столиці
І навіть не Гурби...
Вони ішли як пророки, як провидці
Вони щось знали, якісь завітні таємниці
І був між них сивочубий
З такими легендарними вусами, прямою спиною
Ніби тятива протягнена крізь нього
Всі знали його видатною людиною
Сміливою й незламною, а тому
Трішки Богом —
Всі вірили йому тоді більше, як радіо чи
Священику свого приходу
Він йшов у натовпі, з усіма, шепочучи
Закон (закреслено) Універсал (закреслено) Акт — про свободу
Про волю українського духу, народний експеримент —
Вкотре здобути того привілля
Яке виполювали з наших голів
Як баба — зілля

Морем текли ті люди — великі й малі
Ніби хвилі спліталися й розливалися по землі —
Інтелігентного виду ботани, патлаті ще-майже-діти
Романтики, скептики, співчуваючі неофіти,
Політики (куди ж без них) — ласуни до профіту
І голодні, і ситі, і усміхнені, і злі
Йшли собі як абстракція політичних контекстів
Ніби сни Сальвадора Далі
Не стрункими рядами, а як риба — у сіті
Так розгорялася Революція на граніті....

А згодом, майже рік по тому, справжній триєдиний Бог
Що вірить українцям попри всі помилки й судоми
Узяв — й показав сонце та шлях-до-дому
І покреслений текст з учнівського жовтого зошита
З жовтого жовтня столичного граніту
Став Актом про незалежність України —
Для нас і для всього світу.

Життя утікає стрімко — кожен із нас перехожий
Кожен із нас відійде, як тільки завершить своє.
І, може, колись згадають, що був між нас сивочубий
Із легендарними вусами, на когось картинного схожий
Такий казковий герой, що героєм і є...

Проходять наші звитяжці
Зошити їх — у музеях.
Тіла їх уже в землі.
Збудовані колізеі чомусь у млі.
Сховалося сонце за димом.
Україна незмінно в вогні.
І думи рояться роєм —
Відходять наші герої...

Та в небі міцнішає братство —
Небесне вкраїнське лоббі
До Бога прилинуть наші
Розкажуть йому все чесно
Та й Бог нас освітить німбом
А може й огріє німбом
По лобі....

Немає надій на панство, яке козиряє нині
Відсвічує в телеекранах по всій країні —
Холодні серця в них, очі. Ми знову отара — не паства...

І тільки небесне братство
Єдине небесне братство
Могутнє небесне братство
Стіною стоїть міцною
Прямими спинами
За — Україну і над Україною!

Чи знаєш ти, що' то - перезавантаження?
Це час, що не сліпить очі...
Від того, що й досі - нові уже враження:
ти більше уражень не хочеш...
Уражень, заражень, мороки, хвороби...
Ти пахнеш теплом і спо'коєм.
Світ часто навиворіт, ніц не поробиш:
у ньому й прокльони і вроки...
"Меди" злоязи'кі, їдкі пересу'ди -
ти просто проходиш скрізно.
А блуди чужі - так і лишаться блудами -
не варт перейматися слізно...
Ти знаєш... Спізнала. Перезавантажила
усе, що хильнуло зради.
І крочок за крочком, упевнено, зважено -
самої себе' заради...

2018

Літо притулилося прощально
До напіввідкритого вікна
Променем схололим та печальним,
І німим, як зірвана струна.
Поспішає літечко прощатись
Шелестом і запахом гірким,
Хоч ще квітнуть мальви волохаті,
Збуджуючи виглядом думки.
Ще тумани, боязко і кволо,
Купчаться ярами вздовж доріг
І коханки хочуть у стодолі,
А не в хаті влаштувать нічліг.
Обрії привабливі та дальні
Ще не вкрила мертва жовтизна, -
А вже літо променем печальним
Горнеться прощально до вікна.
29.09.18

Ми зустрілися запізно,
мабуть так лягли зірки…
Та не варто править тризну
посеред життя ріки.

Ще побачимось на небі
посеред легких хмарин.
Пригорну тебе до себе,
де байдужий часу плин.

Ще збиратимемо мушлі,
де зіркам згубився лік,
і свої буремні душі
поєднаємо навік!

01.10.2018

Вразлива, ніжна і привітна,
мов хризантема чарівна –
ти зоресяйний згусток світла,
у світі ти така одна!

В душі твоїй якась жаринка,
ти як джерельце у гаю!
Іскринко, Божий дар, Іскринко, –
втрачаю голову свою…

30.09.2018

О, муже мій! Бери мене! Бери!
Впади росою на суху долину!
Згуби мене між пінистих перин,
А я встелюся пухом тополиним.

Ходи в Едем аби твій дух воскрес,
Рубці страждань минувшини загою.
Кохати так як я - це дар небес,
І я ділюсь священною любов'ю.

Танцюється божественна хура,
Вмивають зорі бризки океану.
Спивай мене, немов п'янкий айран,
Занурюючи у киплячу прану.

О, муже мій! Я сліпну від жаги!
На крилах із тобою в небо лину!
Горять під серцем іскорки юги -
Тепер я мама. Бог послав дитину.

01.09.2018р.

Прозріння

Я думав, що зі мною все гаразд,
Підкинуло життя чудовий прикуп.
Але дмухнув шальгою в очі час,
Дивлюсь назад - пройшло уже піввіку.
'
Довкола пальця тип цей обкрутив,
Пиляють мужики для гробу дошки.
Зітерли пил із дзеркала персти -
Навпроти дядя у глибоких зморшках.

Прозріння як гіркава лобода -
Все ближче й ближче смерті поцілунок.
Очікую від долі приз, медаль,
Отримаю миттєвий розрахунок.

Не гримне урочисто в небі туш,
А буде спазм, агонія та видих.
Товписько друзів, плакальниць, карлуш
Труну штовхне у яму, до Аїда.

Чи це важливо? Думаю, що ні -
В усіх один фінал, туше, планида...
На кухні підгорають деруни,
Біжу, а то лишуся без обіду.

01.10.2018р.

Ноги та влада

Три дні ходжу як змучений каліка,
Крекчу, стогну, лунає "Ох!" та "Ах!".
Дурне взуття, неначе злюща жінка -
І муляє, і тисне - просто жах!

Мозолики протерлися до м'яса,
Повідривало з пальців волоски.
Шугає кров густа в серцевих м'язах,
Волають п'яти: " Геть колоддя скинь!".

Отак і влада - кажуть, що потрібна,
Та я вагаюсь - нащо нам вона?
Шепоче розум: "В тебе думка хибна,
Привчай себе ізмалку до лайна.

Вареників хотілось у сметані,
А вибір - кайлування чи петля.
Доокола ротаті горлопани
Та грошовита, і голодна тля.

Питання вічне: бути чи не бути?
Чи влада ця достойна смітника?
Чалапають по бюлетені люди,
Навпомацки товпа судьбу шука.

Як звикнемо до зради і крадіжок -
Не буде ні кола, ані двора.
Зручне взуття достойне наших ніжок,
А те що є - пожбурити пора.

02.10.2018р.


Е-е-е-ех!

У нас - чоловіків - у лобі вада,
А у жінок відхилення нема.
Оце така сумна, братове, правда,
А думав - є хоч крапелька ума.

Ну випив, шаснув ввечері наліво,
Але про це розплескав язиком.
Тепер життя не мед, а пріле мливо,
У морі опинився за буйком.

Якби мовчав, то все було би кльово,
Гаргара не дізналася б про гріх.
А так сказала: - Бахур! Будь здоровий! -
І виставила хутко за поріг.

Прощайте спориші та конюшина!
Адью бюстгалтер, "кохта", пеньюар!
Бо жінка - це не тільки бормашина,
А лагідна, з душею Божа твар.

Ніхто мені вернуть не зможе "кицю",
Усе життя в цій справі не везе.
Якби любив - тримався б за спідницю,
А так - не дорожив і втратив все.

02.10.2018р.

Зляк

В інеті стогони ізрання
(це вам не опера Бізе).
Читаю оду по кохання,
З рядка одного аж трясе.

Мені аби про грішне тіло -
Воно достойне закарлюк.
Аби і день, і ніч кортіло,..
Сльозаве - зовсім не люблю.

А тут страхіття - зрада, бійки!
В закоханих в руках ножі!
Течуть, течуть вологи ріки,
А я чутливий! На межі!

Побите, скорчене кохання,
Клубок у горлі - не ковтнеш.
Поетка пише вірш востаннє,
Накласти руки хочу теж.

До вечора обридлі гики
Чаклун викатував яйцем.
Прийшла жона. В любовні піки
Стромляю змучене лице.

До ранку пестила за вушком,
Пройшли судома, дрижаки.
Мій віршів том - м''яка подушка
І доторк ніжної руки.

02.10.2018р.

***андеграунд***

Ніби щойно злітали у небо пташата
Доторкнутись склепіння небесного шатів,
Оминаючи протиріч
(споминаємо- "ВЕЧІР... НІЧ...")
Та пітьма накладає долоню буденно,
Перелистує світу одвічний щоденник,
І за ніччю зникає день...
...совеня летить молоде,
Щоб зайняти цю звільнену темряви сферу,
Замість сонця нічну змалювати химеру,
Парадоксом укривши світ,
Долетівши від ДО до ВІД.
Зверхньо зиркне на міста розпатлання вулиць
У вогнях каракатиць (чи карикатуриць?)
Кара*... Спомин себе самих,
Кольорових і несумних,
Що спливуть у пітьму, залишившись позаду...
...птаха темного очі- містичності задум-
Всі фальшивості кольори
В себе, темряво, убери
І звільни різнобарвної фальші. Бо треба
Все заляпати кольором темного неба
(знов до класика підійди.
Спом"янемо- ВСІ, ЯК ОДИН)

*кара- (східне)- чорний


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118100108888

 
та й засяду собі писати
нестосовні аля ~ вірші
 
чи на фоні ~ тлі патетичнім
чи тропічнім нема поради
 
& ти чутимеш якби намір
ти вмикатимеш ближнє світло
 
що було аніяк не зблідло
попри всяке міжчасом стравне
 
 
 
 
 
 
 
 

1

Поезіє вищої ліги!
Зачисли до зрілих, незлих.
Там вина, смачнесенькі фіги...
цикад-танцівниць навезли.

Мозаїки... брами... картини...
Сивіючі доки... дурман...
О, так... Проти них я - дитина.
Розкраяна свіжа хурма...

Кальян... Куропатви на тацях.
Арена. Три сцени... дими...
Крізь мрево образ і прострацій
Із музою дерлися ми.

2

Займи (та хутесенько!) нішу.
Тамуй словотечу... тамуй!
Вже завтра примариться інша.
Її коронують між туй.

2018

Прослухати пісню можна за посиланням:
http://makrus-studio.com/node/2145

Гойдає вітер голі віти,
Розсипалась листва руда.
І де ж тепер себе подіти?
Життя крізь пальці, як вода.
Перецвіли жнива на сході,
І тільки осінь жінці годить -
В холодні листопадні днини
Дарує сонячні жоржини.

Приспів
Не відцвітай, її жоржино,
Щоб не було на серці зимно.
Нехай зітліють дні пророчі,
Прийде любов у сни жіночі.

Паливода у павутині
Гойдає грудочку жалю.
Ятрить в очах небесно синіх
Ще недоспіване люблю.
Перецвіли жнива на сході,
І тільки осінь жінці годить.
В холодні листопадні днини
Дарує сонячні жоржини.

Приспів
Не відцвітай, її жоржино,
Щоб не було на серці зимно.
У долі є козирна карта,
Бо кожна жінка щастя варта!

2016р.

Багатіями набрані борги
ініціюють націю до злету!
Така ідея додає снаги
і стимулює на нову вендету.

Міняють лики друзі й вороги.
Не в'яжуть лика інші пієтети.
Історію карбують не боги,
огранюючи два боки монети.

Непрошені, йдемо у небуття,
обмануті – чекаємо життя
достойного, але на тому світі.

У цьому лабіринті суєти
до істини нема кому іти,
але у пеклі є кому горіти.

09.2018

* * *

Це просто осінь... Не кажи дурниць
про старість і запалення суглобів.
Мій бог – Діоніс… Може, й Діоніс.
Поблякле сонце зиркає спідлоба,

а спогади насичені теплом
колишніх місяців, яких не вернеш.
(Зрадливе літо з вітром утекло;
дрібні дощі довбуть моє навершя).

Це просто жовтень. Радощам не край.
Не змерзли ще ні Герда, ані Кай.
Птахи? У вирій. Втім, не ван-вей-тікет.*

Візьми ще до уваги цю красу,
з якою не сумісні біль і сум!
Я – осені адепт. Її – і тільки.



__________________________________________

* Від англійського „one way ticket” –
„квиток в один кінець”, тобто без повернення, назавжди

На зорі не буди мене, люба.
Уяви собі, поки я спав
у раю – у гаю біля дуба
я на мавку тебе проміняв.

І коли я очуняю в силі,
не забудь для моєї краси
натягнути на ніженьки білі
мої модні робочі труси.

А якщо я уже відпочину
і захочу з тобою у рай,
не співай мені заупокійну,
а заздравну мені заспівай.

Дай зеленого сіна Пегасу,
бо у тому едемі-саду
окрім тебе і баби Парасі
я і Мойру собі заведу.

І часу тоді буде від пуза –
на поези, сатиру, есе
і на Парку, й на те, і на се,
і на оду, бодай... чорногузу...

А поезію, ліру і музу
хай лелека Харону несе.

09/18

Я стаю тендітним сяєвом,
Засинаю на твоїй долоньці,
Яка схожа на пелюстку ромашки,
Що приклеєна до жовтого сонця.

Я крізь сон відчуваю подих твій,
Ніжний, легкий, як світло неба,
Поцілунок, добраніч, тремтіння вій,
І блакиттю усміхаюсь до тебе.

Як багряна зоря заллє небовид,
Підрум'янить обличчя світанку,
Я росою ромашки вдихатиму світ,
Усміхаючись ясно серпанку.

Т. І...
Ну, ось і все, – тебе побачив,
Послухав трохи й обійняв
Зніяковілу та гарячу,
І запашну, мов подих трав.
Ну, ось і все, – хоча інакше
Усе це виділось отим,
Хто споглядав на нас заклякши,
Про щось пліткуючи затим.
Ну, ось і все, – поговорили,
Як із вогнем вологий хмиз, -
І, наче птахи однокрилі,
Увись близьку не піднялись…
28.09.18

Поставити пора питання руба
І правдоньку дізнатися таки:
Якщо поцілувати нижче пупа,
То жінка скаже "Клас!" чи навпаки?

Здійснити необхідно вчинок мужній
І мавку ущасливити бігом.
Несу у ліжко їй цукерки, ружі,
Вона ж на мене глипає врагом.

Наважився - поліз ведмедем в пущу
Куйовдити трикутник волосків.
Дива, братва! Краса тепер незлюща!
"На плечі,-. шепче,- ніженьки закинь...".

Літали довго. Сонце впало спати,
Едем відкрився, чакри та Сезам.
Від вас не дочекаєшся поради -
У руки долю взяв нахабно сам.

Жона - богиня! В ній немає вади,
Схилив главу сумирно до ноги.
Учіться, браття, гарно цілуватись,
і буде мир та з м'ясом пироги.

30.09.2018.

Істина

Лежить п'яниця в калабані,
Під оком світиться синець.
А я вподобую кохання,
У цьому ділі, кажуть, спец.

Умільця любонька пригорне,
Ще й поцілує у вуста.
Життя ж п'яниці - смуга чорна,
Чортяка світом хилита.

Венеру зваблюю віршатком,
До вух вливаю мед-єлей.
А в питвака нема порядку,
Лиш самогон. Азохен вей!

Ще й подих, наче у дракона,
Пахтить, немов від трупака.
А в мене жіночка - ікона,
Сідничка тепла і м'яка.

Спиртуються щодня п'яниці,
У взорах - мряка і туман.
Мені ж миліші стиглі циці,
Від мавок юних без ума.

З алькова лине хтивий окрик,
Гукає в ніченьку жарку.
Втомився так, аж чубчик мокрий,
Спочити варто козаку.

30.09.2018р.

Кожному своє

Із чуттями спорожнів капшук,
Інтерес баби покрали з ниви.
Про любов добу як не пишу,
Криткують за віршата діви.

Вклав жарку еротику в гроби,
Поховав од світу зойки, пози.
Напишу вам краще про дуби,
Тему надихає стигла осінь.

Щось на древі листячком вихля,
Увижаються гріховні піки...
В маківку уперлося голля,
Вгору глип - дріадині кінцівки!

А вони у неї о-го-го!
Притулитись багнеться щокою.
Спокушає видиво гріхом,
Серденьку немає супокою.

Не пейзажний, мабуть, я віршун,
Секонд-хенд творіння, не "Армані".
Про природу більше не пишу,
Буду шкряботіти про кохання.

30.09.2018р.

Три дивні дівиці,
три се́стри-сестриці,
три нитки плели серед поля -
то ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ-лебедиця,
а з ними і вольная Воля...

Три нитки барвисті,
три долі іскристі,
сплітали вродливі сестриці -
три стежки-дороги
упали під ноги
у шовки густої травиці.

Направо підеш -
Красну ВІРУ знайдеш край стежини...
Впадуть білі зорі -
криштальні, прозорі,
у ночі п'янкі, солов'їні.

Наліво підеш -
то НАДІЮ знайдеш край озерця...
Заграє бажання -
жарке, мов світання,
на струнах зболілого серця.

А прямо підеш -
щиру Приязнь знайдеш край дороги...
Луною дзвінкою,
ЛЮБОВ'Ю палкою
опалить тебе до знемоги...

На хвилях ЛЮБОВІ
у трави шовкові
впадеш горілиць обімліло.
А пісня
на чулого серденька
мові,
про Долю розкаже несміло...

- О, Долечко-Доле, скажи, моя ясна,
чи панночка ти, чи небога?...

- Коли в твому серденьку ВІРА є Красна -
до щ а с т я пряменька дорога!

30 вересня 2017 року

Відлуння серця у відлунні снів...
Думок відлуння між звичайних літер.
...Ось мерехтять життя мого вогні,
як мерехтять в саду осінні квіти.
Тужливі й тихі... Світлі водночас.
Вони цвітуть не з власного хотіння...
Так кожен з нас... Так кожен, кожен з нас
у світі цьому тихе мерехтіння.
У кожного свої часовогні...
І кожен сам собі маленька ватра.

Відлуння літ заплетені у дні...
Надії миті сховані у завтра...

2018

Ключа тобі від щастя подарую,
відкрий ним двері в зраненій душі.
Зневіру і негоду прожену я,
в минулім їх назавжди залиши.

Відкрий до серця широко віконце,
впусти надію, віру і любов.
Хай смуток в’яне під яскравим сонцем
і повнить осінь щастям тіло й кров.

Душі дай спити свіжого повітря!
Повісь на вході з весен оберіг,
а гіркоту образ пусти за вітром
і викинь жаль за пам’яті поріг.

Неси в майбутнє лиш прекрасні миті,
усмішку щиру, дотик чулих рук.
Нема нічого ліпшого у світі –
мелодії кохання, серця стук!

Тобі чарівний ключик подарую,
його в кишеньці пам’яті тримай.
Зніми з душі тягар замків – прошу я,
полинь уявою за світлий неба край!

Не бійтесь говорить «люблю»
близьким і дорогим вам людям.
Нехай за щастя завжди буде
дарити їм любов свою!

Її потрібно захищать,
себе не втративши при цьому,
і, незважаючи на втому,
учитися усе ж прощать!

Не бійтесь втратити себе,
даруючи живу усмішку.
Зробіть зусилля, зовсім трішки,
хай навіть візаві – цабе!

Немає в часу вороття…
Тому нехай любові промінь
запалить в серці щастя пломінь
і той палає – все життя!

Я стріляю прицільно з гармати,
За щасливе майбутнє, цукерковий трон.
Отже , мріям пора помирати -
Вже третина країни втекла за кордон.

Інша мовчки за безцінь кайлує,
Щоб купити устигнуть до смерті труну.
Існувати доводиться всує -
Я у цих негараздах себе лиш виню.

Нащо пишуться повісті й вірші,
Як читати їх завтра не буде ніхто,?
З кожним днем ворог ближче та ближче,
Ще учора був, наче, земляк і браток.

Верховоди спаковують речі,
Це - розплата за байдуж і сонне життя.
А мені всі дороги до втечі
Закриває стіною снарядів виття.

З капеланом ковтнули причастя,
Він молитись пішов, ну а я - до гармат.
Українці вмирають під Щастям,
Бо його не було тут ніколи й нема.
'
29.09.2028р.

1.

яка любов
таке і щастя
він вже зайшов
цвях у зап’ястя

збігає з рук
яса червона
усівся крук
хреста корона

навіщо стих
Бог знає звісно
цей золотих
душ перевізник

2.

птах крила склав
бо небу важко
без сліз й тепла
як дну без пляшки

в його очах
світ помилився
в простих речах
кульгати вчився

3.

чого тобі
посланце-круче
і біль і бій
живі-живучі

невже пора
звільнити тіло
від мантри трав
що шепотіли

4.

всіх пір пора
до тла сьогодні
згора зоря
сльоза Господня

душа з легень
готує втечу
кремезний день
та кволі плечі

5.

у серце спис
любове лийся
синочку спи
світи зійшлися

вони в тобі
я за світами
по ранах збіг
як світло в храми

6.

душі ковток
у дзьобі тісно
невже ніхто
зникома дійсність

ще мить мине
уже не мучить
рознось мене
по мантрі круче

7.

такі ковтки
мені світліше
тремтять думки
палають віршем

зорі в рядках
нема де впасти
знайдеться цвях
було б зап’ястя

15 Листопада, 2015

1

один
у дзвони б’є
а інший
там
де люд
то серденька поп’є
то виливає бруд
на голови отим
хто згорбився
стоїть
смакує
наче дим
словені
тьфу
і їдь

2.

який тут сенс
у чому суть
цей декаданс
коли верзуть
сміття
лишають на папері
будують дім
та забувають двері
святе
на віру не беруть
зате
кохаються в чорнилі
ці чорнокнижники безсилі

3.

вони не ріжуть
слово
тнуть
поеми
глузду витинанки
мазки
розчулення шарманки
беруть
за зміст
і просто гнуть

4.

так треба вміти
мліти світом
який
душі не зачіпав
не плакав серцем
не опав
обавами
чи глибиною
мов кров небесна
голубою

5.

йому тремтіти
пустоцвітом
без права
панувати
світом
моїх оголених думок
духами
пастками жінок
любити так
як смерть
за крок
і душу
є куди подіти

6.

чого я хочу
то
чого ти хочеш
заплющив очі
і бачу сонце
і не питаючи
чи сон це
іду назустріч
Богу
через війну
через тривогу
через себе
свою знемогу

7.

хай душу
треба розділити
і хай відтак
гойдає вітер
моє незграбне тіло
в знаменах
серце б тріпотіло
думками
віддаль заросла би
чекатиме на мене
табір
мандруючих в тобі
віршів

11 Листопада, 2015

1.

гострий місяць нині
хоч бери
і жни
у пугу совинім
кольорові сни

казка
йде по лісі
а за нею
ляк
вітер
хмар не місить
у траві закляк

загляда у вікна
темінь молода
лик лампадний звикнув
до обійм кута

свічка тіні косить
проявляє дух
планів Барбаросса
на свою біду

2.

покуть
не для лиха
там сидять жалі
що шукають крихи
на чужім столі

сум за ясенами
видува димар
рубаї Хайями
пломенів юрма

час пускає соки
бо зозуля спить
одягає в цокіт
неприглядну мить

днів мара самотня
сивіє в дівках
вірить в рух зворотній
в магію дзвінка

3.

а на тому боці
стіни
без ікон
мов полуда в оці
вікна-рубікон

а за рубіконом
місто мряку п’є
вулиці-дракони
дзеркало моє

бачу зуби кутні
кнайпами ростуть
збовтує присутність
серця каламуть

слово виливаю
лиш душа на дні
жадібно ковтає
рештки світлих снів

4.

черево кімнати
вариво зорі
помислів крилатих
паростки доріг

притуляю всесвіт
груди
до грудей
прилітають весни
сукні цвіт
паде

губ гарячий шепіт
плетиво із тіл
недоречність речень
в морі почуттів

аргументи
й факти
вичерпаність тем
вибухи галактик
азбуки же-тем

5.

очі-блискавиці
стріли для сердець
чар від них іскриться
спокою кінець

йде по півні місяць
в пристрасті
не мрій
а кохай
не бійся
і кажи
що мій

ласки рай примхливий
світла дитинча
ти в цю мить щаслива
янголи мовчать

скільки ще літати
рутою цвісти
думати-гадати
хто для нього
ти

6.

серце мов дорога
поміж орхідей
що кому до того
хай собі іде

пристрасно вдихає
паморочний хміль
хай же не минає
що дарує біль

хай слова
не варті
погляду її
не лягає карта
не рятує сміх

там
за небокраєм
сходяться світи
там
її немає
серденько
ходи

21 Жовтня, 2015

він зачерпає форми посудини
щойно народженої без осаду
такої закрученої і непостійної
як його уява й думки
посудини обережно знятої
з гончарного круга
нещадного до некрасивого
коли до вогню ще довго
а позаду лишилися
усі деформації і останні спроби

він витікає руслом-старицею
за кордони молодого озера
що боїться не стати болотом
з причин відомих тільки
утопленим воякам і золоту
не відчувши солоного присмаку
у сінях гирла розбитого дельтою
жодної сльози прісної
не зронить, а тільки згадає
увесь попередній шлях.

він як форма, що шукає змісту
він як віра — без мети кінцевої
він як історія десь посередині
він як сестра для життя народжений
він проростає не стеблом, а квіткою
як солона і прісна вода замішана
він — це любов

2017

Накритий хмарою рудою,
Вечірній Київ затремтів,
Немов зашморгнутий ордою,
Затамував у серці гнів.

Та вітер, що летів за мревом,
Роздер чадру огидну хмар,
Змінивши колір на рожевий,
Сказав біді: «Оревуар!»*

Усе змінилося так раптом…
Здається, промайнула мить.
Роздерте небо все на клапті,
Чарівним сяєвом горить.

Немає вже чадри рудої,
Уривки світлі - на виду.
Їх силуети – в супокої,
Немов уривки Божих дум!



29.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
або все це немовби історія
у незмінному розмірі вальсу
трохи дивна трохи закохана
необхідна для простору часом

(що)

належно прощально досвідчена
між безпутних утім медитацій
зазвичаєм неспрагла вічності
у загравах наступної праці

(що)

змагається словом беззахисним
& не проти якого романсу
& на осінь трохи вшивається
& каданси її голодранські




 

Пооронане чоло…
Mішки попід очима...
Це справжня старість…
Але яка?
Урівноважена літами,
готова більше дать, аніж узять?
Чи непогамована,
схильна безросудно брати,
все що завгодно в молодих,
хизуватись їх жаргоном,
джинсами з дірками на колінах,
татуюванням на зів’ялім тілі…
А ще - байками про «подвиги» давноминулі,
котрі ні потвердить, ні спростувать незмога.
Бо, як казав поет,
одних нема, а інші – задалеко.
Отак і ходять по-качиному старі молодики,
цураючись однолітків своїх
і наражаючись на глузи молодих.

Під акорди вересня веселі
на літзборах, в полі, у пивній
о, поете з долею Єсеніна,
дріб`язкове ти забути вмій.

А природа, з холодом упоравшись,
атмосферу створює думкам
сонячну. Та затанцює скоро вже
осінь Айседорою Дункан.

09.2018

У цьому світі важко зараз жити,
Ти наче птаха, що сидить в неволі.
І в голові думки-"а що ж робити,
Хіба такої ми хотіли долі?"
Складаються у голові, мов пазли
Надії, мрії, відчуття й тривоги.
Чому усе іде не як по маслу,
Де ж відшукати правильну дорогу.
Та очі прагнуть бачить горизонти,
А серце-відчувати щось за ними.
Та путь цю перекрив собі сам ти
І робиш свої вуха, мов глухими.
Так, я боюсь свої відкрити очі,
Перед незвіданим стаю, немов дитина.
Шепоче серце:"Ти роби, що хочеш".
Та я з думок плету знов павутину.
І через це проходячи щоразу,
Відкрити хочу істину просту.
Нам щастя не дається легко і одразу,
Та я до нього шлях свій прокладу.

За найкращих лесбіянок
Уважають росіянок.

Москаляки з переляку
Переплутали гілляки.

Чималий для «дурі» градус
Споживають «колорадос».

Надактивні «генацвале»
Маньку ледве не порвали.

Чудувались небораки,
Як полізли в небо раки.

Всі графині із Ессексу
Розуміються на сексі.

Куртизанці із Шампані
Не пасує слово «пані».

З Тирувана́нтапура́му
Перепост до Інстаграму.

З міста Секешфехервару
Депортовано Варвару.

Кровожерні крокодили
В зоні пляжу начудили.

За дулю із маком іде боротьба,
Отримає облизня кожен.
На площах зухвало гукайте "Ганьба!",
Тим часом ми "варимо" гроші.

Бунтують невдахи, кипить казанок,
Купив для бузи горлопанів.
Дивися уважно на бевзів, синок,
Для нас це не люди, а "money".

У пельки потроху підсипую корм,
Ідейних - засуну в міністри.
А кум (ще не знає) - вже генпрокурор,
Вчувають бабло його ніздрі.

А та - із косою - рідненька сестра,
Ділитися будемо царством.
А завтра горлатимуть люди "Ура!" -
Така вже у пастирів паства.

У цю свистопляску мільйони вгвтив,
Не здуру - воно того варте.
Ну, все роздивився? До мамці іди,
А тато у банк, працювати.

26.09.2018р.

 
зате який був маневр ~
& знаєш знаю не знаєш
cякий робінгуд~ браконьєр
відблиск що досі тримає

коли би ти засвяткував
у постмодернізмі ~ флаєр
що потім не знати не зна
& сержант промовляє фаєр




 

Кістка застрягла в горлянці вовка.
Допомогти кого він не просив,
У кожного була своя відмовка.
Вовк скиглив, вибившись із сил.
І раптом перед ним чапля сіла.
«Допоможи, красуне мила!
Віддать тобі я все готовий...
Повір у чесне вовче слово!»
У пащу з головою чапля влізла,
Зігнулася, як кажуть, в три погибелі.
Вовк обливавсь сльозами прегіркими,
Та відчував: урятувався од загибелі.
Питає чапля: «Що ж то за дарунок
Готовий дать мені за порятунок?»
На чаплю вишкірив вовк зуби:
«Подякуй, що в пащі не зазнала згуби!»

P.S.
Чого чекать і від людини,
В котрої на умі лиш вигода єдина?!

1.

караван терцій
болю емаль
жаль мені серця
світла
не жаль

птахо
не бийся
ти у вікно
в осені рисах
мокне воно

мокне
і сухо
стиснену суть
вітер розрухав
падає ртуть

2.

падає голос
тембрами в бас
коло
за колом
блюзами
в джаз

доль грамофоник
крутить мене
голку розгонить
карми сягне

то попускає
що не кажіть
все
що тримає
подих душі

то розриває
колію снам
треками крає
просто хана

3.

пізно шукати
ноти на ніч
мантри крилаті
серця вогні

злив саксофони
труби вітрів
ломлять канони
в джазовій грі

в джунглях перкусій
даху
і ринв
в повному русі
відчаю ритм

треба чекати
неба
і синь
янголе-брате
дай мені сил

4.

рай мені снився
значить майдан
в душу прибився
словом гойда

букви закону
сковані ще
і безборонні
віра
і щем


5.

край мені снився
світ без рабів
янгол спустився
грав на трубі

бавились діти
в наших
і тих
снилося
вітер
сонце котив

6.

ранок з дурману
вибіг
і кляк
в шинах майданних
в холод просяк

б’ють барабани
люди мовчать
нині настане
їм благодать

тим непокорам
гідним небес
стріне їх скоро
той
хто воскрес

скаже
вітаю
діти мої
прошу до раю
в теплі краї

тут
і лелеки
і журавлі
сад недалеко
душі незлі

від побратимів
й вірних сестер
небо незриме
чистий етер

7.

нота по ноті
пісні ковток
кляпом у роті
море квіток

душі палають
свічі горять
ні
не вмирає
наша зоря

ні
недаремно
світ порожнів
в час цей буремний
в згарищах днів


8.

видих до вдоху
неміч
і крик
тане потроху
лиш до пори

далі
рішучий
бій що трива
серце озвучить
рідні слова

плач
неодмінний
мова
гармат
як нам
у війнах
класти хлоп’ят

як нам дивитись
в очі батькам
слізьми пролитись
їм по щокам

9.

так не буває
на
і бери
той здобуває
хто не коривсь

серце гаряче
б’ється в борні
плаче
і бачить
край у вогні

місце під сонцем
той здобува
хто на вогонь цей
не на словах

з покликом-боєм
кинеться сам
слава героям
смерть ворогам


19 Жовтня, 2015

трішки якось воно не так
може речі не з того тіста
чи танцює душа не в такт
на панелі нічного міста
з перемовленням чар вітрин
у яких дорогі обцаси
схоже хворий дощами ритм
і бракує подіям басу

з головою у небесах
в мідяках наче зорях в шапці
прошиває до п'ят краса
відчиняє бездомний рай цей
та у ньому нема садів
цвіль доріг у плящині збоку
блюз крикливий що там сидів
набігає в байдуже око

і худіє мов хміль юрба
тільки шкіра і кості з тиші
вчухне ратуші дзвін хіба
ліхтарями бруківку спише
ти не спиш ще те світло п'єш
і від нього до ранку ситий
наче гнізда надію в'єш
пір'ям янгола губиш миті

31 Березня, 2016

нам світанок накапав
годину від сили
поділився напоєм
солодким як сни
ми сиділи гуділи
про шило і мило
про граблі і про вила
підкови весни

і церкви будували
від першої чарки
а по третій вбивали
осиновий кіл
у співучі легені
засмаглі з цигарки
у пригублені душі
від хмелю м'які

ми ділили кордони
канони стирали
усміхалися долі
плювали на сплін
і все більше крамоли
в словах прибувало
наливалася втома
у чашки колін

порожніли вітрини
очей балакучих
забиралося сонце
на крижі стола
ми складали все світле
у те неминуче
а на те запекуче
кипіла смола

обійми мене тихо
цілуй невблаганно
і не дай озирнутись
тривоги жени
хай дороги розбиті
не смертельні ще рани
і проміння зайчата
на порозі війни

обійми мене світом
добрішим за милість
і чистішим за краплю
живої води
нам світанок накапав
годину від сили
але ми не згоріли
нас до Бога не змило
як задутої свічки
зворушливий дим

25 Березня, 2016

Небо заскочило в очі,
Та плюскотіло хвилями.
Вічне умить заспівало
Нотами серцю милими.

Вітер зашепотів:
Миті такі неповторні.
Усмішки ллються з хмарин
Ясно-блакитні, мажорні.

Сяєво на обличчі,
Радість блискуче-прозора,
Жовтокленове величчя
І височінь неозора.

Вже над водою тумани бузкові,
Щось забарилось тепло.
Стукає дощ у віконечко знову,
Літечко миле пройшло.
Дощ прикрашає дерева намистом,
Море прозорих перлин.
Голки яскраво-зелені та чисті
У обважнілих ялин.
Вересень мокрий тупцює в калюжах,
Радісний, мов дитинча.
Без парасольки, ще й очі примружив,
Кожну краплинку стріча.

28.09.2018

У мене родичі не йєті,
та якось виживаю
і друзі наче не аскети,
то й не спішу до раю.

Живу. Очікую на Лету,
як серце затихає,
і нелетального сюжету
на щастя вистачає.

Не помічаю опонента,
коли надокучає,
або у арії поета
почую попугая.

Шаную образи живого,
але не ідола, а Бога
і воздаю по чину.

Себе нізащо не караю,
а як дійду уже до краю,
тоді і відпочину.

09/18

ВЛАДА

Влада звагітнює уся нестерпну спрагу,
Що вгамувати кличе досхочу́ свавілля
Людино-трону чи юрби, і варить брагу
Дурману пустки душ та пастки ошаління
Від марева оман. Розпутство пише сагу
П’янкого божества, а приворотне зілля
Бодяжить гріх гріха! Спокуса п’є наснагу
З сліпих блаженних й зрячого підпілля
Привладних пестуні́в й відригує зневагу
До матки-трутня в ній. Липке недопадіння
Плазунів гидких ширяє ницість і відвагу
У простір несвідомого. Волає божевілля
У вирі ненаситності до панівного змагу
З природою вінця жаги́! Терпке похмілля
Чави́ть задухою єство, згодовує виснагу
І зцідить врешті в ніц всевладне породілля.

Павло Гай-Нижник
27 вересня 2018 р.

Оце вмирання й називається життям...
Ось знов осінньо-стигло-жовта туга,
а падолист єдвабно зовсім другий
аніж вторік, поза'торік... Затям:
минущість обіймати - справді хист,
якого ради топчемося рястом...
Туман землею стелиться хвилясто,
зелений вчора багряніє лист...
І в цім вмиранні найповніший зміст...
Вмирання є самим життям, почасти...

2018

Дружок гіркаву правду розказав,
(що ж - час від часу виють і собаки):
"Пиши жалобне, мокре, у сльозах,
І буде бонус - оплески та "лайки".

Мокрятина - це саме те, що тре!
Нехай в очу бубнявіє волога!
А ми віршатко в чаті перетрем,
На море сліз поглипаєм з-за рогу".

Я теж люблю, щоб хлипали носи,
А звук ревіння, мов гугнява дримба.
Бо люди як у річці карасі -
Водицю люблять. Не соромся -хлипай.

Здригаєтся грудина від ридань,
Повзуть думки - усі чорніші ночі.
Ошпарится хочеш? Збоку стань -
Такі гарячі слізоньки дівочі.

Розпухлий ніс пікантний запах вчув,
Із нього крапля "Бух!" - втопила мушку!
Хутенько за ганчіркою лечу -
Напудив песик у кутку калюжку.

25.09.2018р.