І, ось, як завше, скошена трава,
Мого кохання огняні доріжки,
Як боляче ступати, хоч на край,
Як боляче мені. Остигніть трішки!

Щовечора у мене б'ють гвіздки,
При лоївковім світлі юродиво,
До сходу Сонця почуттям різким
Кохання. Я вмираю, втім щаслива!

Наранок посміхаюсь, безталанна,
Я вірю у мару - чого не слід,
А, справді, чого варте те кохання?
Одначе, я пишу про нього в світ.

Багато вже написано по тому,
Про ніжності, цілунків рясний плід,
Та зроду я не бачила такого,
Щоб любощів було занадто. Ні!

Нехай же зазіхають наші діти
На ту любов: без краю і кінця,
Про неї я писала б ще із віку,
Про нас з тобою, як полишуть гам.

Бо ще ж бо не дописана сторінка,
Рядок урвався….,слів іще пітьма…,
Як добре те, що можу, хоч ізрідка,
Вдихати весь оцей амоніак.

14.05.18.

1

Я чистоплюй, живу як у раю,
Кую бабло, роблю лиш те, що хочу.
Онук не був на службі, у бою,
Цукерку їсть коханий мій синочок.

У офісах гарують обидва,
Вдихають пилюгу клавіатурну.
А я куняю, чи плету слова,
Творю прекрасне, зважене, культурне.

Нехай воюють дурні-вахлаки,
Я ж хочу миру, неземних пейзажів.
Вирощую поези-огірки...
Пора обіду - треба з'їсти каші.

2

А мій онук лишився без руки,
Синок помер від пострілу у груди.
Він був селюк ( як я) неговіркий,
Чорноземи орати більш не буде.

На Сході досі клацають курки,
Вгортає скроні пухом тополиним.
Синичок погодую із руки
Й піду на цвинтар гомоніти з сином...

14.05.2018р.

Світло

А які потреби нині в люду?
Їсти-пити? Тішити уми?
Дуже легко мазати все брудом,
Сонце в тьмі побачити зумій.

Подивись на руки хлібороба,
Удихни землиці дух важкий.
Нам усім без нього буде "торба",
Хай зернята сипле у мішки.

А неситий пхає харч у ковбик,
Фантики жбурляє у кущі.
Все підчистять бджілки-чорнороби:
- Сійте мотлох діви та мужі!

В кожного народу власна карма,
Може нам підкинули не ту?
"Люди- свині!" - шепотіла мама
І саджала ружі у саду.

Люд звикає жити поміж бидла,
У Дніпрі тече вже не вода.
Доторкнутись хочеться до світла...
Та довкола рохкає орда.

14.05.2018р.

Я б розкрила всі вікна,
Щоб відчути запах свободи,
Присмак гіркої правди,
Що терпко псує насолоди.

Я б написала портрет,
Де воліла би стерти
Усе:
І твої/мої руки, і шаль, і дим сигарет.

Заліпила б усі конверти,
Написавши тобі щось вогнисте
І до непристойності особисте.

Я б почала курити,
Могла б всі секрети розкрити
Або ж
Без тебе навчитися жити.

Могла б,

Але не хочу.


2018

Світ веселковий реґґі,
дні не такі й далекі,
наші серця на злеті!

Леді моя, міледі -
променю танець в меді!

Гусне бурштинно поспіх,
літо у снах розпусних.
Зоре, моя ти, Зоре,

реґґі удвох і море -
тепло-голубозоре.

Дюни, сердець тимпани,
криє прибій нірвани
смаку марихуани.

Чари над ворожбою.
Знову лечу тобою

в близькості безберегі,
о зорепад! о реґґі!

Складніш знайти гармонію в світах,
коли «вільніші» люди і стихії.
Густіш знання, і розцвітає страх,
і всі праві в сувоях безнадії.

Так витончились ниточки зв’язків
поміж людьми, аж страшно потривожить!
Хитнеш, і з роздратованих умів --
грім відповідей, голосно- несхожих.

Куди ж тепер, і як тепер знайти
загублену у сутені дорогу
і повз ілюміновані світи
досвідчену пронести осторогу?

Інтуїтивно, стримуючи крок,
без права обернутись чи спинитись,
ступаєш – і прохання до зірок
єдине у душі – не помилитись.

20І8

Ой, Сірко, мій добрий друже, скажу навіть брате,
просинайся – змії підлі заповзли до хати.
Оповили кровососи сіттю Україну,
осідлали, на аркані тягнуть в домовину.

Все добро, що дбали спільно, миттю розібрали
і панують у Вкраїні лютії шакали.
Прокидайся, підіймайся, славетний козаче,
бо знедолений народ твій нині гірко плаче.

Плаче бідний і не знає – варто всім зібратись,
вкруг такого отамана треба гуртуватись,
славних прадідів великих правнуки погані,
щоб нарешті вже здолати нам своїх тиранів.

Ой, полковнику козацький, хоч і польський пане,
з Богуном і Дорошенком розкусив Богдана.
Тож не станеш присягати і тепер нікому,
будем долю здобувати для рідного дому.

Отамане запорозький, не сидів в окопі,
воював ти з козаками навіть у Європі.
Перемогам в Україні і ліку не маєш,
як Вітчизну захищати – справу добре знаєш.

Щоб гриміла понад світом і слава, і воля,
разом захистімо, браття, нашу рідну долю.
Подолаймо і почвари, і пітьму ворожу,
а Сірко нам, українці, в цьому допоможе!

Ой, Тарасе, батьку славний, як тобі там спиться?
Чи, поете, з пір недавніх нічого не сниться?
Не болить твоє серденько і душа не плаче?
Чи не згадуєш, Кобзарю, долю гайдамачу?

Як ножі тоді святили і збирали військо,
за підмогою ходили в братство запорізьке.
Як тяжкі зривали пута і петлю із шиї,
а навкруг танок водили ворони та змії.

Повернися в Україну та зійди на кручу,
подивись, як люд нещасний сльози ллє пекучі.
Як старий Дніпро сумує, закутий в кайдани,
бо простий народ в’ярмили глитаї-тирани.

Одурили, обібрали, розвели по хатах,
а на троні засідає нині цар пихатий.
Всі міста заполонили зайди та чужинці
і в степах уже немає місця українцям.

Просинайся, піднімайся, навісти Вітчизну.
Скільки можна вже справляти по загиблих тризну?
А з тобою разом, батьку, зі східного фронту
з військом скоро завітають Залізняк і Гонта!

Сидів Митець і майстрував намисто,
на вісь уявну зорі насиля́в.
У відблиску проміння золотистім
світил десятки тисяч перебрав.

Їх обирав по ро́зміру і масі,
по кольору, вазі і густині…
Ішло усе повільно, та із часом
проглянули узори вдалині.

А о́бриси являлися чіткіше,
аби зати́м засяяти в віках.
Он Лев і Діва, Лебідь, а простіше –
усе і нині звуть… Чумацький шлях!

1

Як цуцик, побитий не вперше,
стояв біля брами піїт.
А муза дістала із верші
помаду (читай - динаміт)...

- Ну, що - написати пророче...
чи знову про циці, первак?..
До ночі він думав - чи хоче
абищо запхати в рюкзак.

2

Кульбабки до сонця летіли.
Гордився рясний часничок.
Піїт наближався до тіла...
Із мрева - фігура Вовчок.

За нею кремезні мужчини.
Говірка плитка, дощова...
І певно, немає причини
Тікати. Але ж кропива...

3

Кому догоджати на крайці?
Герой наш зігнувся в дугу.
Дари поскладали данайці
на синю китайку - благу.

Світ ділиться й ділиться на категорії:
елітними звуться й простими.
А правда витає собі посередині -
десь поміж тими і сими.

Бо що визначає елітність чи простість
і за якими, ознаками?
Приходимо голі однаково в "гості" -
Лишаємо тут всю знаковість.

Бо там непотрібно - межа межею.
І, кажуть, в ціні лиш єдине:
людяність, там бо ніяк без неї.
Се мірка для ймення - людина.

Природа не творить елітних чи прОстих -
Се хворі мозкові блуди
І хмара безмірних понтів і злості
між тих що зовуться "люди"...

Коли тобі звіряються в любові...
Коли тобі звіряються в журбі...
так важко в ціль потрафити у слові...
В немові - мов у зріючій тяжбі.
Бо так й життя під серцем визріває
і пульсом таїни у скроні б'є.
То ж хай із вуст ні слова не злітає...
Ти - тільки нерв, що болем віддає...

2018

Так судилося вербі,
Що життя усеньке
По коліна у воді
На ставку маленькім.

Котики свої вона
Гарненькі пухнасті
Тоді, як прийде весна
Гуляти пускає.

В літню спеку всім вона -
Затінок від сонця,
Від дощу теж заслоня,
Наче парасолька.

Восени жовтавий лист
На воду пускає
І цікавії казки
Теж розповідає.

Взимку прихистком бува
Птахам та комашкам,
А як знов прийде весна,
Зеленіє й пахне.

2018 р.

Будує люд катівні, Колізей,
Жує чуже, спливаючи від жиру.
Платити доведеться за усе:
Удар ножем та усмішку нещиру,

Не кинув бідакові мідяка?
У світ пожбурив словеса зневаги?
А доля вже занесла кулака,
Вірянин скаже: "Це - Отець Всеблагий".

Ізмалку начиталися казок,
Насправді - не побачим їх ніколи.
Рядочками заляжем у пісок,
Харон у Стікс усіх зіпхне з гондоли.

Не знає піп нічого до пуття,
Мамоні кожен другий ревно служить.
Насправді, покарання - забуття,
Та мертвим і воно уже байдуже.

Псують людці кармічні завитки,
На козобаси поміняли лютні.
Заплатять діти за гріхи батьків
Хворобами, нестатками, майбутнім.

13.05.2018р.

 
Славетні фолкові дні
Немов у чарі грали ми
Із ’Рівербота‘ рок
у дощ гримів
Опівніч ганяла
до псів

О, Ізабелло, ти горда Белло
Тебе роздерли
Тебе зорали
Ти справжня лиш
під макіяжем
Як не бажати
ліпших вражень?

Уздовж навахського шляху
Недопалки на
сміттєбаках
Кельнерки сумують
під дощем
Та їх бойфренди
мож’ підійдуть ще?

Матінку Гуску
несе в сніги
Зле взуття
злосні дітлахи
Потрібен хтось
щоби гнів зірвати
А я дріб’язок
що їй мов цвяшок у п’яти

Як напишу я
біль минув
Неточне
значення в цих букв
І швидка не встигне
будь-куди
Минуле ховає
всі сліди
Зупиняти мить ~
лапати дим

Сьогодні в одній
розважальній мережі
Бачив під дахом
кімнату для стежень
Для мами й тата
мабуть є різниця
Платить кіднапперам
чи вірить в поліцію

Ви, критику, собі там
Чи надбали якийсь
інакший крам?
Беріть шлунковий зонд
& абордажні сни
Утнемо щось разом
чому ні

Ось я у Торонто
джайвовим гостем
І на розі вулиці
пів на шосту
Жодного в підземці
кафешки пусті

І тільки на сільгоспринку
чую начебто услід:
Супроти вітру
ссяєш ти
Нехай не знаєш, але так

Немає друга
в грязі цій
Що сказав би
ти лиш ссяєш
як і всі

Уперше бачу я
такого брехуна
На кожне вухо в нього
окрема локшина
Як він пам’ятає
що брехав цей раз?
Бо все це не про мене
імовірно й не про вас




 

Чи впаде в долоні
     із вільхи сережка пухната,
чи в лісі зозуля
     крізь крик електрички кує,
я знову берусь,
     як найнятий,
         життя толкувати,
хоч знову,
     насправді, не знаю, яким воно є.

Себе уявити
     пилинкою в зорянім просторі,
напевно, банально,
     та як не миритися з цим?
Ціна не маліє,
     коли щось простіше від простого,
і велич життя
     усвідомиш із сумом гірким.

Сережка вільхова
     поверне усе несподівано,
от тільки здмухни її –
     все вже на світі не так
і, мабуть, життя
     не така уже річ обезцінена,
щоб все, що в ній є,
     розміняти на мідний п’ятак.

Сережка вільхова –
     у ній кожна мить напророчена.
Той іншим стає,
     хто тихенько зламає цей цвіт.
Звичайно, не можна
     усе поміняти, як хочеться,
бо змінимось ми
     і в цей час поміняється світ.

І в новому світлі
     все суще навколо сприймається,
немов досягаємо
     краю нової землі
і не помічаємо хвиль,
     що під нами гойдаються,
на тій же воді
     та на іншому вже кораблі.

Коли почуття
     заставляють назад оглядатися,
до тих берегів,
     де з надією день зустрічав,
мій друже, їй-Богу,
     не варто в цей час зневірятися.
Повір в невідомий,
     страхаючий, чорний причал.

Пройдуть і страхи,
     і на місці уляжуться пристрасті.
Ті ж очі, і голос,
     і дим від цигарки з вікна.
Потрошечку звикнеш
     і скрип на розхитаній пристані
тобі розповість,
     що ця пристань в житті не одна.

Ясніє душа,
     коли злитись даремно не стане.
Відчуженість друзів
     і, навіть, їх зраду – прости,
прости й зрозумій,
     коли, навіть, розлюбить кохана,
як вільхи сережку,
     з долоні її відпусти.

І пристані інші
     хай будуть для тебе незвичними.
Покликання – є
     безпричальна сумна далина.
З шурупів зірвись,
     якщо ними ти звично пригвинчений
і знову причаль
     там, де пристань чекає сумна.

Хтось скаже: “Блаженний.
     Коли і до кого повернеться?” –
Не злись і не кайся.
     Не всіх вдовольнить каяття.
Нікчемний резон:
     “Все уляжеться, все перемелеться” –
коли все уляжеться –
     це вже не буде життя.

І незрозуміле –
     це перш за все не нісенітниця,
і в переоцінках
     немає твоєї вини,
бо цінність життя
     не понизиться і не підвищиться,
незмінна ціна тих речей,
     що не мають ціни.

Про що це я? А,
    про зозулю-пророчицю,
що врочить велике життя
     за відміряну мить.

Про що це я? А,
     що сережці летіти не хочеться
з моєї долоні,
    в якій ожила і тремтить.

        2002-2018

Улыбки вокруг и поток поздравлений!
Сегодня ведь день медсестры – нет сомнений!
Везде окружают знакомые лица.
И в памяти с грустью мелькают страницы:
Листаем их, мысленно, снова и снова:
И жизнь пролетает со скоростью слова.
Со сцены слышны поздравления, речи.
Растрогали душу, как радостны встречи!
Вручаются грамоты, книги, награды.
Букеты цветов – все взволнованны, рады!
А там, за окном, что-то шепчут листочки.
Наполнены радостью, солнцем денечки.
Охотно общаются все медсестрички;
Расскажут, поделятся так, по привычке.
И зрелость, и юность – шагают все вместе.
Понять и прислушаться – дело их чести.
В умелых руках даже страшные раны
Залечатся быстро, легко, без изъяна.
И ночью, и днем, у постели, над нами,
Помогут, надежду вселяя словами.
…Оплот медицины - ее ветераны!
Их опыт, подсказки всегда так желанны.
В военные годы и в мирное время
Сестер милосердия гордое племя
На хрупких плечах, под огнем и обстрелом,
Рискуя, спасали бойцов они смело.
Их помощь и мужество неоценимы,
А подвиги вечно в народе хранимы.
…Улыбки вокруг и поток поздравлений!
Сегодня ведь день медсестры – нет сомнений!
Любите, цените, дерзайте, творите!
Мгновений счастливейших не пропустите!
Вы так милосердны, добры - берегини!
Так будьте же ими всегда и отныне!

12.05.2018

У кожній крапельці дощу
Сльозинка неба...
Скільки краплиночок Землі
Для щастя треба?
Щоб зацвітали у пору
Садок і поле
І щоби спраги не відчув
Ніхто й ніколи.

Краплинок декілька, аби
Створить веселку
І ще чуть-чуточку налить
Ставок-люстерко,
Ще освятити повесні
Поля пшеничні
І благодатно оросить
Дуби величні...

Небесні сльози нам дають
Можливість бути,
Життю радіти і ніяк
Не знати скрути...
Хай небо плаче залюбки
Лише з утіхи,
Сльозинки падають рясні,
Тепленько-тихі.

Таке відчуття, як промінчики сонця змушують мружитись
або в передранкових снах ловлю його прозорого
Любов не буває так просто, не буває за дорого
любов просто є, і я лю´блю його все дужче
Лю´блю його відвертого і постійного
з ним ми живемо разом, але між стінами
між часом, між безліччю безнадійного
я називаю це щастям, а не руїнами
називаюсь його дівчинкою дорослою
обрізаю і перефарбовую сво´є волосся,
щоб потім знову приходити так само за розкладом
і знову слухати про те, що любов не просять
ховатись в його обіймах, цілувати його зап’ястя
мати його постійного, мати його за щастя…

Маша Шулима
2018

Ходити повільно, маленькими кроками,
Завчити болячки та дивний діагноз,
Зневіритись в людях, повірити в Бога і
Чекати на вершників, сурми та Агнеця.

Минати байдужими рваними німбами,
З самотністю в парі, мов зрощені братці,
Обпитися жовчю й словами манірними
Забутих пісень під гітару на лавці.

Вже спогади блякнуть наривами гнійними:
Пригоди у знову далеких країнах,
Гулянки із друзями, звісно, покійними,
Думки, слова, вчинки — незграбні, наївні.

А все, чого хочеться — снів, де ти юний ще,
Із мамою клеїти м’яч чи сніжинки,
Так хочеться мріяти, завтра та любощів
І грітись руками коханої жінки.

13.05.2018.

У аптеці «скафандри» придбаю,
Спровокую кохану на гріх,
Хай над хатою бузьки кружляють –
Без роботи залишу я їх.

Бузьки з горя полинуть у мандри –
Безробіття вже їх дістає.
Доки хлопці купують «скафандри»,
Українців все менше стає.

вісім цяток зелених
у вечірній півтьмі
не питайте у мене
чи не страшно мені
в того монстра чотири
аж чотири хвоста
хоч тікай із квартири
і ховайсь під моста
каву цмулю з бідону
літрів десять за раз
розганяю бозони
в світанковий я час
впрягся в упряж з пташками
ріжем небо крилом
тоне в глеку з вершками
місяць збитий хвостом
не врятує психолог
треба тут психіатр
мій дев'ятий некролог
взяв в роботу театр

2018

Я хтіла б жавріти на сонці,
А, може, сунуть навмання,
Туди, де в нас лягають
в постіль
Всі клопоти, за ними й я.
Я хтіла б, осьде,
просто неба,
Лежать і бити байдики,
Утім зусім я ще зелена,
Зо мною і мої думки..
Я хтіла б обійняти море,
Щоби обидва береги,
Я хтіла б, хтіла, отакої,
Чому не можу, відкажіть?
Я хтіла б глипать з Евересту,
На просторінь Шенмуфену
Я хтіла б глипати, і, врешті,
Я хочу, хочу те, кажу!

05.05.18.

Всі мрії поросли вже споришем,
І їх заплів барвінку цвіт наповну,
Тому завадить можна як іще? -
То доля в них така марка і чорна,
То доля в них заплакана така,
То доля - інше сиплеться з відра.

Всі мрії спочивають навпростець,
Лягають спати ще раніше Сонця,
Їх бозна-скільки, я б заклякла десь,
Від той наруги, що зоветься - досвід,
Заклякла б я, коли ота вода,
В ставках посохла вірою в Христа.

Всі мрії полишили дівувать,
Мовляв відтак забудеться на слові,
Тепера не йму гадки де моя,
А де ж бо вже моя нікчемна доля?
Не йму я гадки скілько ще носить
Мене ногам по світу, по землі.

13.05.18.

Поети пишуть про кохання,
Народ на лірику підсів.
А я галушкою в сметані
Живу у пазусі краси.

Вінка сонетів довгу кишку
Наквецяла за ніч кума.
А я купив просторе ліжко,
Часу на шкрябання нема.

Знімає длань аксесуари
Із мавчиних дівочих пліч.
Як стану дідом - мемуари
Строчитиму і день, і ніч.

А нині - парубок нівроку!
А молодиця - пишний сад!
З такою тільки сниться спокій,
Їй треба ласки, не рулад.

Скажіть, ну нащо ті піїти?
Товчуть те саме знов і знов.
Коханням треба просто жити,
А не писати про любов.

13.05.2018р.

ІЛЮЗІЯ

В рок гли́боко пірнають сум і ним непещена самотність…
В безодню прірв і хаос дум, крізь заіржавлену кислотність
І рваний пульс, в убивчий струм. У божевільну ілюзорність,
Де світ оман п’є опіум облудних лун. Його потворність
Плекає середлюдний тлум, а заніміла невимовність
Ковтає первородний глум і тво́рить п’яну богородність
Гріха істоти. Вакуум вдихнув незайману природність
Й огидно сплюнув в подіум і на удавану вельможність.

Павло Гай-Нижник
13 травня 2018 р.

О, яка природа гарна,
О,як співає моя душа,
Ліс, річка, поле і місяць,
Навколо така тиша і краса.
Багатство це всім дано,
Не пред'являє рахунок воно,
Їм можна насолоджуватися весь час,
Душею своєю, як в рай потрапити.
Ось тільки, слід берегти,
Щоб не довелося потім шкодувати,
За тією красою, що пропаде,
І ніколи вже не прийде.
Природа не прощає зла,
Пручається вона,
І щоб нею милуватися
Нам потрібно дуже постаратися
Зберегти все те, що проростає
Цілющою силою нас живить,чарує,
На добрі справи надихає...
2009
Переклала на українську мову 13.05.18 8.30

Блакитна планета Земля,
Місця вистачить для всіх
тут сповна,
Потрібно всім це зрозуміти,
Цінувати і берегти те,
Що створив Всевишній
Для життя на ній для нас.

Блакитна планета
Кружляє у Всесвіті,
Мирно плаваючи
Серед таких же інших,
Дбайливо охороняючи
Спокійне життя.

Блакитна планета
зустрічає схід Сонця,
Промені його гріють
Кожен в ній куточок,
Новий день на планеті
Кожен по своєму
Зустріне і проживе.
Захід теж кожен
зустріне особливо,
Адже бажання, цілі,
можливості
У кожного з нас свої.

Блакитна планета
теж дихає,
Якщо родить земля,
І води течуть,
Важливо нам зберегти
Все живе,
щоб мирно
І щасливо жити на ній...
28.06.17 (написані в лікарні)
Переклала на українську мову 13.05.18 8.00

ІНікого не лякає забуття,
якщо уміє іншого навчити
не прози, а поезії життя,
яка не має зайвого сміття
забутої архаїки піїта.

ІІ
У нього серце ниє і болить,
що марнота – ділитись почуттями,
що люди не натішаться словами,
і несказанне промайне за мить,
а сказане умиється сльозами.
У неї опечалена душа,
що не загоїть, ще не відболіле,
роками туги вимучене тіло.
Обох минуле точить як іржа,
і ні до кого їм немає діла.

Немає як іти у вчителі
пенатами гартуючої школи,
щоб на прощання описати коло...

Змагаються синиці й журавлі
за успіхи і місце на землі
і не пересікаються ніколи.

Поезія об’єднує людей
із білою ознакою ідей –
і солов’я, і сойку, й чорногуза...

ІІІ
Ітаку залишає Одіссей,
але живе надією Орфей,
що і його іще чекає Муза.

05.2018

 
нині ― кінець
приятель ревний
нині ― кінець
останній день, кінець

для планів-барбарос, кінець
усьому, що збулось, кінець
безпеці й милостям, кінець
тобі не гляну в очі більш, ніде

уявляєш, як було б
свавільно без умов
гірко без надій
рятувальники в
безнадійній млі

згуба католику самота пустель
всі діти навіжені є
навіжені дітлахи
у чеканні дощів літніх

загрозливе передмістя
мчи гайвеєм кінґс, бейбі
химерні сцени, золота шахта
мчи гайвеєм вест, бейбі
мчи змією, мчи змією
до озер, правічних вод, бейбі
змія протяжна, семимильна
стара мов
цей світ, шкіра мовби лід
гайвей ― саме те
і вест ― саме те
бо тут ми всі у темі
ген автобус кличе нас
ген автобус кличе нас
шофере, куди в цей раз

убивця піднявся вдосвіта
взув черевики
взяв лице з античної галереї
& з тим, він пішов коридором
до кімнати, де спала його сестра
& потім
завітав до свого брата, & потім
він пішов коридором, далі
& двері ті
він прочинив
”Батьку?“
”Так, сину?“
”Я уб’ю тебе“
”Мамо? Я хочу...“

нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
біля синього автобуса
блюзи усі в авто-
бусі
нумо ж

вбий! вбий! вбий! вбий!


нині ― кінець
приятель ревний
нині ― кінець
останній день, і все

карайся, болю мій
та услід іти не смій
кінець усмішкам підлесним
кінець ночам, за грою в смерть
ось і кінець




 

Пора дощів жене траву угору,
І сонце за химери десь хова.
Пора дощів утомою заморить,
Притлумлюючи радості дива.

Дощів пора – води подібна глеку,
Що з неба в душу тугу ллє густу,
І прибиває знавіснілу спеку,
І чарівну дарує самоту.

Пора дощів бере тебе в облогу,
У розпачі ридають небеса…
Та увібравши ту снагу вологу,
Буяє ще розкішніше краса!

12.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Я завжди біло заздрю тим,
хто пише так, як захотіли,
чиї слова незрозумілі –
як талий лід, або як дим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
жахався, та не відрізняв
абракадабри і трюїзму.

Я ліз зі шкіри в боротьбі
із власним глуздом, та одначе
анічогісінько в собі
я від юродивих не бачив.

І я стидався. У труді
над «юродивинкою» бився,
але єдиного добився:
усе життя - то жовтий дім.

Я катував себе і мучив, -
ну в чому я не доборщив?
Усе ніяк не відчибучу
щось геніальне: «дыр... бул... щыр...»

О, нерозгадані поети,
утаємничені предмети
на стезях видимих моїх.
Я – найнудніший із усіх.

Не те, що іншим, вам дано.
Вас осягнути – марне діло
і те, що є незрозуміле,
для вас, як миро і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть у цїй безсмертній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
Страшно разом з тим
таку собі оцінку дати,
усе так ясно описати,
але непізнаним піти.



05.18

Як захоче тобі невідомо про що розказати
Та білявка розумна, яку наполегливо ждеш,
Ти побачиш інакші світила і зміни, і дати −
І даремні старання вчорашніх інтимних пожеж.

Освятилося біло − білявки нестримне волосся.
І вона − ось, усміхнена, − може нарешті тобі
Розказати, що все-таки важко без тебе жилося
І не буде ще гірше, бо монстрик печалі пробіг,

Бо настала пора для взаємності та розуміння,
Що низенькі хмаринки себе підстеляють не всім,
А летять отуди, де остуда у душах осіння,
Де на протязі висне остиглий намріяний дім.

І серця провідчули надію, завмерло єднання,
Закортіло повірити у гороскопи, зірки…
А були у метро ви, такі недоречні, останні,
І нещадно обсипала вас воркотінням гірким

Жебрачиха вродлива в незатишному переході.
Відійшовши, помітите: ззаду − і злісне, й дурне…
У житті ще не раз це згадаєте: прикра пригода.
І вона таємниче зворушить і душу хитне.

Сердитий песик ззаду покусав,
Встромив зубиська у побриті ноги.
Сиджу й ридаю у одних трусах,
А шолудивець ловить поруч блохи.

Важкі часи - в країні гвалт, бардак,
Грошей на костомаху дуже мало.
Стирчав із буди із м'ясцем мослак,,
Хотів борща забацати з наваром.

Пес крав у мене шкурки ковбаси,
А я хотів поцупити у нього.
Але Сірко таки мене вкусив,
Бубнявіє в очу гірка волога.

Сусід у кицьки "Віскас" позича,
Учителька - у хом'ячків - зернята.
Охляв, мене здолає і курча,
Без грошей жінка вижене із хати.

Штанці іззаду хутко залатав,
Заходить сонце, скоро буде вечір.
Піду з мішком, сховаюсь між отав,
В городі кума розживуся дечим.

12.05.2018р.

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
...Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

А сонце так пекло немилосердно,
Хоча надворі лиш травневі дні,
Дощу чекало листячко і стебла,
Городина і трави запашні.

Просили пити квітоньки на грядці,
Ще - вишні молоденькі у саду,
Бо без води всьому живому важко,
Без життєдайної вологи пропадуть.

І він послухав та пустився з неба
Рясний і теплий, землю поливав.
Такого дощику, ой як сьогодні треба,
Від нього все навколо ожива.

2018 р.

Водоспад крізь скелі б'ється,
Стрімголов з гори несеться,
Пробиває собі шлях,
неможливо повернути,
Сила, міць і чистота,
Одним словом - краса ...
Написала 2009
Переклала на українську мову 12.05.18 6.40

Ерокішка в думки підкотила вночі
І викотує, граючи (краще б спочи-
ла на лаві), замотаний ключ у нитки
(Ти мережила ними рушникодумки),

Ключ до скриньки, де зніжилось серце моє.
...і навшпиньки, my dear, до ліжка стає,
Ерокішка, хранителька ерососнів...
-дай мені відпочити!!! Бо на... ти мені

Біля дівчини в нашому сні чарівнім ?
Після бійки махати руками... То ж ні-
чого даній оказії я не програв.
Нумо, go із фантазії!!! Спати пора!!!


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118050900637

Мабуть, не обійтися без прологу -
Хліб не зросте, якщо не зоре плуг.
Цеберце глуму хлюпнуло з-за рогу:
Знайомтесь браття - це заклятий друг.

І хто б сказав, що буде ворожнеча,-
Не вкрав дружини, і не обікрав.
Під носа дулі тицяє малеча,
В пісочниці лунає "Гав!" та "Гав!".

В трусах - їжак, в руці - перо піїта,
Неначебто загострений кілок.
У захваті підгавкує торсида,
Мій соловей покаркав і умовк.

Парнасом мандрували ми у парі,
Зазнайство зруйнувало всі мости:
На місці дружби - пишний колумбарій,
У томику - вервечка слів пустих.

11.05.2018р.

Je schlechter ein Arbeiter isst,
je schlechter ein Arbeiter ist.

2015

Космічне місто грузнуло у святі
повернення з натруджених зірок
поморених пілотів. Та, розтяті
на феєрверки у реклам багатті,
болюче били двигуни завзяті
у карнавальне плетиво думок.

Чи то в шибки, зневолені до сказу,
щосили били замкнені птахи –
яскраві, начебто святкові фрази?..
Пілоти приземлялися на базу
і в хвилях тріумфуючого джазу,
мов кришки трун, гойдалися дахи.

2018

Несется жизнь – калейдоскоп!
Вращает бешеный поток.
Разряд несущей силы ток
Растопит сердца лед. Озноб
Пройдет по телу вдруг волной,
Проникнет в тайники души,
И чувства, спящие в тиши,
Разбудит новизны прибой!

Заглянет и ко мне она,
Давно забытая пора:
Поддавшись легкости пера,
В подарок Богом мне сполна
Поэзия в любви дана:
В ней осень, зимы и весна,
И лета красок новизна –
Давно молчавшая струна!

Глубинных откровений взрыв!
Страны проблемы ощутив,
Войны и бедствий негатив,
В стихи внесет души порыв!
Порыв из творческих глубин
Рождает песенный мотив!
Глоток целебный пригубив,
Живу, пишу, я не один!

10.05.2018
Свидетельство о публикации №118051007355

До баба Гані
килимком дорога,
бо споришами
все позаростало.
Дівчатко,
наче коник,
довгоноге
в зеленім сарафані
пострибало…


2018

Ти збирайся і йди. Я давно вже чатую на диво.
Мій годинник старий поспішає на дюжину літ.
Розпадаються сни, ніби скалки скляні полохливі.
Розчиняється біль і оманливих спогадів лід.
Загортаються дні в пелерини прозорі рахманні.
Я обабіч доріг буду вірно чекати тепла.
Ти збирайся і йди. Наше небо нарешті безхмарне.
Бачиш, зірка зійшла…
11.05.2018

Шукаються вільні вуха, кодоли, які пов'яжуть.
Кого в час руйнацій слухать? У пазусі Правди - сажа.
Булькочуть навари жирні... секрети полішинеля...
Забудьте криниці, гирла - у випарах пива-елю.

Едем розбудують орки, захожі на день, декаду.
Шипить масовик з-за штори: "...ано тєбе, Майя, нада?!".
Людва кутуляє бургер, порізаний ой дрібненько...
За доли, зубасті мури відходить зів'яла Ненька.

Послухати б оптиміста, кому тут відоме Вище?
На белебнях ніде сісти. А кров цебенить і хлище.

2018

Весна! Я твій пасажир - дай мені крила
Весна! Жовте з зеленим на сіре та біле
Весна! Я знов молодий, не хочу спати
Весна! Випити ранок, з дому тікати

Весна! Бродити по місту, шукати чари
Весна! Дивитись на сонце, що світить з-за хмари
Весна! Купатись у росах, пахощі квітів
Весна! Сміятись удосталь, байдики бити

Весна! Забути про завтра, забути про втому
Весна! Я знов молодий - тікати з дому
Весна! По місту бродити, жовте з зеленим
Весна! Я твій пасажир, ти є у мене!

2017

Міняє па́сій хто як рукавички,
у кого в цьому сенсі «їде дах»,
сумнівну раю кидати ту звичку –
ви ідете банально по руках.

Його боявся весь могутній Рим.
Він ніс євреям віру і свободу,
немовби цар ввійшов в Єрусалим,
а став месією… для іншого народу!.

У блу́ді жити неможливо вічно,
та не збагнути це уже тобі,
бо ти обмежена, пуста і пересічна,
а ще і ві́тряна – як про́тяг у трубі!.

втомлений снами
збудився
видих останній і тиша
спокій по тілу розлився
це як колись в темнім лісі
лило всю ніч а поліно
довго жевріло і тліло
жар зберегло в серцевині
звідки тепло в твоїм тілі
серце у грудях спинилось
це як колись в мокрім лісі
дерево мертве світилось
сяє байдуже обличчя
очі не можу закрити
скласти долоні на грудях
твою любов відпустити
місяць лиш знає як пусто
світом блукати
коріння
п'є із землі насолоду
вирване сохне на світлі
втомлене прагне додому
місяцю як мені жити
тіло його охололо

2018

Інфляція така, що не спинити.
Дешевше жити вже, ніж хоронити!
Папір як туалетний купувати,
то краще вже банкноту розім‘яти…

06.04.2016