Чи то твій голос, Боже, твій вічний тихий шепіт
Цвіт вишні колихає і листям шарудить?
І кличе душу мою в світи давно затерті.
Бо знищити не ладна, що не могла створить.

Куди й та ситість ділась і мудрість – вільна пташка!
У небо за водою. Я ж знову, мов дитя,
До світу зголодніла. І стигне згусла кашка…
Хай трохи почекає – самотність знайду я.

Твій подих завжди свіжий. Аж в грудях похололо.
І вже там сивий смуток собі кубельце звів.
Вертайся, душе моя! Згадала дане слово.
Без тебе як зігрію, кого і Він велів.

Чи то весняний вітер зірвав хмарки і квіти,
Й за ними полетіли усі мої думки?
А я без них, мов хмарка, й собі давай висіти.
Підвішена ж до Тебе назавжди – не роки.

Нічого такого не сталося
Ніхто ані вмер, ні зблід.
Маленькі щоденні радощі
Згубили до щастя слід.

Такого нічого не сталося
Вже тридцять із лишком літ.
Вершину не взято і зірку не знято
З небес, чи у фільмах своїх.

Нічого такого не сталося.
Та й станеться чи? Ох біда –
Красуня з холодним поглядом
Всю душу мені виїда.

На клечанні висхлому - дині.
Колода зуміла пливти.
Щетинку відрощують свині,
збиваються гуси в кути.

Доліплюють вежі безрукі,
лягають боліди у твань.
Ляльок голубаві перуки
тасує меткий черевань.

Яскріє шампанське. Облесно.
Струмує кальяновий дим.
В конвульсіях - слинявий месник,
таз бачився мідним, гнідим.

Експресії-змови. Хвоїсто.
Щось білка длубає-гризе.
Повсюд - сінема... Й ніде сісти,
скришити синичкам безе.

На дні портмоне - карамельно,
липневі світлини, листи.
Мельком друг морелькою стрельне,
Потрібна для донорства ти.

Торгує чинами і фахом
тупенький пеньок Насреддін.
Мігрують обшмульгані лахи.
Гримкоче - покайтеся! - дзвін.

Пасльоном зарослі яруги.
О, скільки за Пслом перспектив...
Складаю нажите - удруге.
Сідаю мачечок товкти.

2018

З голодухи я тещу подряпав.
- Добре,-каже,- чекай, не кричи!
...недосмажені курячі лапи
Розбудили мене уночі.

Жінка з ляку зомліла у ліжку,
Я зелений, гарчу, наче рись.
Теща сміхом впивається нишком,
Взяла цебра, зібралась до кіз.

І мені скоро час на роботу,
Одягаю хутенько штани.
Трохи, правда, напнувся животик
І затерпли (сидів!) "кавуни".

Входить теща, аж йокнуло в грудях,
Верещить між ногами свиня:
- Буде зятю любимому блюдо!
Із підливою! Чудо! Ням-ням!

Похудішала втомлена кирпа,
Не жував вже нічого три дні.
П'ю чайок,- там і м'ята, і липа,
А м'ясця вже не хочу! О ні!

05.09.2018р.

Под ветвей густым плетеньем,
Где и в травах изумруд,
Изумрудное свеченье
Я ловил и там и тут.

И, развиты зелень-ветром,
Ветви зелено цвели.
В изумрудном дивном лете –
Тайный взгляд из-под полы

Расстилал мне светотени,
Брызг улыбки в тишине,
И, с салатовым оттенком,
Солнце их бросало мне.

Чарами до онеменья
Пеленало их средь трав,
Словно камень драгоценный
Мне даря…иль я не прав?..

Шандор Ременік

Чи знаємо ми, хто зав'язав:
Бог, Сатана, Злий, Добрий?
Та не розв'яже ні віра, ні знання, ні сила,
вічний на волосині життя вузол.
І чи знаємо ми, як зав'язали,
що зв'язали вузлом руки долі,
долі допитливі наші руки, і сміються
над зірваними, закривавленими нашими нігтями.

Там, на волосині життя, вузол долі,
і ні віра, ні знання, ні сила його не розв'яжуть,
хоч пропадає через нього лад думок
і з нізвідки повертається знову.

Хоч брали в облогу його розлогі філософські системи,
вся їхня потуга об нього розбилась,
низка розв'язань нескінченна і безпорадна,
бо вузол вічний.

Бо кожна билинка, кожна маленька квітка –
один гордіїв вузол жахливий.
І той залишиться, доки душі вистане,
хто буде початком смерті, боротьби, міркування.

А філософські допитливі пальці, певне,
мають ще більш нещасні залізні руки.
Цезаре, що двічі рубав вузла,
неборе – Ти теж не розв'язав його.

Csomó

Mit tudjuk mi, hogy ki kötötte:
Isten, a Sátán, a Gonosz, a Jó?
De nem oldja hit, tudás, erő,
Örök az élet szálán a csomó.
Mit tudjuk mi, hogy s mint kötötték,
Hogy bogozták a végzet kezei,
A végzet a mi babráló kezünk
És szakadt, véres körmünk neveti.

Az élet szálán ott a sorscsomó
És meg nem oldja hit, tudás, erő,
Bár eszmék rendje tűnt miatta le
S a semmiségből újra visszajő.

Bár ostromolták roppant rendszerek,
Rajta minden hatalmuk megtörött,
A megoldások sora végtelen
S reménytelen -- mert a csomó örök.

Mert minden fűszál, minden kis virág
Egy rettenetes gordiusi bog
És az marad, míg lélek lesz, ki rajť
Halódni, vívni, tépelődni fog.

S a tépelődő, babrálgató ujjnál
Még szánandóbbak tán a vaskezek:
Caesar, ki ketté vágtad a csomót,
Szegény - Te sem oldottad meg.

Забуваю недавнє минуле,
а про тебе тихенько мовчу,
аби люди хороші не чули
ані радості, ані плачу.

Що не є і не буде між нами –
осипається часу сувій.
А без тебе бодай вечорами
оживаю в полоні надій.

На ікону небес помолюся,
а у хаті, буває таки,
сповідаюся, що доторкнувся
мимохіть до твоєї руки.

Безтілесну тебе обнімаю
і не каюся. Богу хвала,
що не треба ніякого раю,
аби ти біля мене була.

09.2018

 
картяр небезталанний
спішить на свій тапчан
де гості сплять вальтами

бульварні ресторани
зачинено хоча
дві нетверезі дами
вливають ніби чай
в уста немов троянди
усім услід мовчать
озорені реклами
пін-апи з королями

час вимер у речах
утома непроглядна
& тлінная печаль




 

Сірий птах летить у небі ,
Хмари крилами він б‘є.
Волю нам здається ніби,
В образі своїм несе.

Сокіл - це прикраса степу,
Прадавній знаний оберіг.
В темні часи та небезпеку,
Наш край від ворога стеріг.

Полює він на здобич тільки,
Щоб молодь сильною росла.
І захищати міг би стрімко,
Коли в гніздо прийде біда.

Ну, а як буде необхідність,
Цей птах без страху, в одну мить.
Покаже ворогу всю міцність,
Й тризубом швидко вниз летить.

Ці риси справжні, соколині,
Є прикладом для нас усіх.
Єднання нації в Країну,
Він нам зробити допоміг!

30.08.2018

І бракне кисню у легенях,
І в серці солодко пече,
Коли торкається до мене
Вона оголеним плечем.
Мрійливим поглядом дивлюся,
В одну єднаючи думки, –
То на її волосся русе,
То на привабний згин руки.
То на очей блакить глибоку,
То на пожадливі вуста, –
Хоч приховать не може роки
Мої чуприна негуста…
18.06.18

коли ти пишеш вірші здається — легшаєш
нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
ніби ти у червоному німбі будди або той
хто дарує вино та рибу ходить по воді
ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся повстаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
точкою незворотності
увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
по голу – за цих і за тих!
голову бережи – духовна недуго доросла жінко
згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
робишся важкою як місія робокопа ескалібур або нечиста сила – такою
як погляд горгони медузи пояс волонтера з ІДІЛу
волочиш крила
та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
нікому немає до нас діла –
у богів інші плани та варіанти розвитку дій
а все що умієш ти – писати вірші власної безнадії
песимістичні опуси про соціо-паті соціопатів
про психопата у колі психопатів
духовних кастратів в прострації псевдоелекторат прокуратора й
сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
гейби засуджені на двадцять прижиттєвих строків суворого едему
це все що умієш ти – більше
немає тем –
вічність закрито на вході
там табличка «не відкривати – уб’є!»
наші життя – твоє-моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного мавроді
якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

коли ти пишеш вірші дівчинко
то даруєш волю розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
твоя остання акція безумного вкладника –
твій персональний кальцифер –
твій головний заряд –
твоя (даруй за банальність) – душа

ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім «стрибаюча відьма» літературний гейзер –
пиши майко!
сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом будди
вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
ступиш упевнено в зимове коло ховаючи сяйво сором’язливо
на шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
гейшо моєї самотності аlter ego α оri....

лист адресовано втомленим автором
любій його бетельгейзе

1

Доста гранатів, медуззя, анчоусів.
Погляди зваби - між ребер баранячих.
Глипає - сукню оцінює осінь:
"...як тебе звати Моніка... Аня... чи...".

2

Вечір. Увімкнено тьмяні світильники.
Пахне вологою. Випари хвої.
Марити Греєм, пливти за вітрильником?
Час хилитає пурпурні сувої.

Мушлями виклади раму Івасику.
Скільки ж багатства у будній верейці...
Мудрість-акула наїлась карасиком.
Жінка-алхімік, пакетики спецій.

3

Знову штормило - і багнеться тиші.
Музи... нудисти...
Стрибки із трампліна...
Золотоноші фіранки колишуть.
Гумор стікає з пера Насреддіна.

Віз варяниць. Насічеш таз капусти.
Схопиш безе, не допивши узвару...
Ринок буття за п'ятак не відпустить!
Носиш клепсидру і хрестик - на пару.
..........
2017

Красуню цілувати - чиста блаж!
Найліпше - у вишнево-спілі губи.
Тремтлива длань заходить у віраж,
У відповідь лунає "Милий! Любий".

Догнала аж на старості судьба,
Покликало життя в свої обійми.
По душах промінь сонячний стриба,
Упали застороги, розум, ширми.

Танцюємо удвох тантричний вальс,
Розпліскується музика Вівальді.
А збоку зупинився мудро Час,
Даруючи хвилину благодаті.

Для чистих серцем рай один - альков.
Амур амріту наливає в джезви.
Цим Всесвітом керує лиш любов,
А жінка - це і є маленький Всесвіт.

05.09.2018р.

1

Він дарував мені грибочки,
в осоті-липні розшукав.
Ми роздружилися - і точка.
Я не пішла стріляти ґав,
голодна - не убила вовка.
Я ж - пацифістка... мегаґандж...
Остап устрелив зайця ловко,
співала нам всю ніч Соланж...

2

Хропів на пледі друг лукавий,
тхори конали - від гриба.
Кричав у лісі пугач: "...аве... ".
Була та приязнь... ой... слаба.

А що тепер? Свобода-воля.
Кришу на лечо марноту.
Нехай втіша Остапа Оля.
Ковтнув бджолівну на льоту.

Мовчить. Не просить антидота.
Лиш зазирає в каламар.
Мережить двадцять шосту оду -
Принцесочці смугастих мар.

2018

Нахмарилось... піде, напевно,
На небі стало брудно й темно.
Подвійне почуття в душі...
Завжди так, коли йдуть дощі.
Сумуєм - сонце вже не те,
Радієм - що не так пече.
І ось піднявся вітер сильний,
З дерев він листя позривав.
Цим листопада плин повільний,
Пришвидшив, й всюди розкидав.
Заморосило, загриміло
і раптом - Землю освітило!
І знов подвійне почуття,
Така, напевно, суть буття.
Що не буває однозначно,
Відразу - дивовижно й лячно.
А блискавка вогнями грає,
І в цю хвилину я згадаю...
Часто малим, я мріяв стати,
Дорослим - швидко, як мій тато.
Ну, а коли роки минулись,
В дитинство хочу повернутись.
Всміхнувся я від думки тої ,
Що самі не даєм спокОю.
Собі від того що не знаєм,
Що хочем і чого бажаєм.
Ми все життя щось вибираєм,
Як жити правильно, шукаєм.
Що краще чорний або білий?
І як нам досягати цілей?
Багатим бути та сумним,
Або веселим й бідним з тим?
Збрехати й до мети домчати,
Чи з правдою весь час стояти?
І раптом... зрозумів усе...
Що то не два, а лиш одне.
Давно існує в симбіозі,
Окремо бути, вже не в змозі.
Основа нашого Буття,
Єднання смерті і життя.
Це суміш доброго і злого,
В одночас складного й простого...
А дощ повільно припинився,
І, наче, світ весь оновився.
Хотілось би щоб він з водою,
Вагання геть забрав з собою.
Пустився знов, в вікно пиріщить,
Що змиє він, а що залишить?

05.09.2018

1

Наснився лан... свинцева хата...
Іду... твереза голова...
Гомінка лине ось черчата:
"...терпи... вихаркуй праслова...".

І лупить жевжик музу яро,
складає віршики у міх.
А комарва снує над яром.
Ну, хто б ту музу поберіг...

Потицяв спереду і збоку...
Всі пози випробував... Дощ...
Я підійшла: синець під оком.
Втішаю музу... Стежка прощ...

Стираю слиз, реп'ях - медаллю...
На вітті петлі... батоги...
А муза дивиться мигдально.
Услід нам - гетьте! ...гигиги...

2

Мистецький світ... яруги-ніші.
О, скільки хмар над ним спливло...
Я роззираюся - ще піша...
Для когось - відьма, НЛО...

Яка ж від сяйва небезпека?
Траву прим'ято... Єва... гад...
Несе маляточок лелека
В обітований райський сад.

3

Сприйми добу. Люби не мляво.
Пиши про війни, карасі...
Шедевр ховає за халяву
невдатний мачо. Плач... не сій...

А літер доста... Всюди музи.
Голодна? Ось шашлик із жаб.
Ой, відхиляйся - аркебузи...
Поклич на чай... стели єдваб.

..........2018

***
сачком натхнення звізди ловлю щоночі
приколюю їх не як метеликів
і не на листочок у рамці
заплітаю в коси тобі
кохана

прокинеться сонце
захоче змести з неба крихти світил
а їх нема
всі у волоссі твоєму
іскряться

позбав сонце розчарування
люба
поділися з ним сяйвом любові
а мені хай залишиться
теплий аромат
передрання

05.09.18 © Василь Кузан
 

Думками бреду я ромашковим полем,
Де в юності часто бувала не раз,
Приємні ті дні не забуду ніколи,
Хоча вже давно промайнув отой час,

Ці квіти чудові у пам"яті й досі
І в серці цвітуть жовтооко вони,
Та й у житті все постійно ворожать
Щасливую долю та ніжність мені.

2018 р.

О. Я…
І ніч, і сум, і піаніно
Незрозумілий лад октав, –
І вечір, місячним промінням,
Яснів до ночі й реготав.
І скрип дощатої підлоги,
І вуст розквітлі пелюстки, –
І втіхи мріяної трохи
В руці від іншої руки.
І тіні, й протяги, і гамір,
І свіч задушливі вогні, –
І ти – жадана до безтями –
Була чи виділась мені?..
17.07.18

Дозволь торкнутися дощу
Розпаленілими устами
Цей дощ не бачив і не чув
Як ми кохались до нестями.

Дозволь торкнутися душі
Розшаленілими словами
Ми не свої і не чужі,
Ми просто тішимось тілами.

А десь, у схованках єства
Думки чаяться потаємні.
Вони чистіші за слова,
Бо сокровенні.

Закарпатський край мальований на горах,
Розкинувся поміж сади й ялини,
Немає наймилішої землі,
Ніж нашої рідної України!

Кущі,ялини й будинки на подвір'ї,
І сонний Львів у жовтневому цвіті,
Міжгір'я...і ресторани у весіллях,
І в садах чудові квіти.

Карпатські села та карпатський говір,
Несуть українське слово"Пилипець",
Хто народився в Пилипці,
Той славний молодець.

У нашому краї і серце співає,
Лелеки здалека нам вісті несуть,
У нашому краї і хмари яскраві,
Озера,озера мов струми течуть..

У нашому краї і душа завмирає,
А навколо літають птахи,
Щоб ніколи ви смутку не знали,
А завжди радість несли.

Тут колискова лунає і нині,
Яку мати співала дитині,
І ніжно до серця вона пригортала,
А дитина,мов та пташина спала.

В трусах їжак. Сидіти вельми складно.
Але терплю, товпі дарую "Chease".
Тепер в інеті хвалять не безплатно,
Читач крутий, катюга-кісткогриз.

І критики кусають, наче мухи,
Спеців словес розмножилась орда.
Клавіатура мокра від сивухи,
Горюю, зранку трохи поридав.

Прозрів! Із мізків висипалась тирса,
Знайшов рецепт, щоб не лягать під прес:
На картку синув - і....єлей полився!
Возноситься мій настрій до небес!

Але зірвавсь болід із пелетону,
Приходить меседж: "Всьо, скінчився рай!
Останній раз полаю безкоштовно,
А далі - за готівку, так і знай!

04.09.2018р.

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
(спекуляція)
 
 
як воно ~ велемудрий артуре
ллється пиво & раки варяться
далі мерлін із вітром грається

ґвіневера все марить зграями
королівство собі регочеться
ґалагад майорить дівочістю

підмайстри пишаються бздурами
чи венера в пабі сатурниться
над чеснотами із докуками
аквілони крізь хмари хукають

уроборос красно звивається
у жорстокий розкішний вакуум
ватра мре & кволо спалахує
цирк поїхав ~ зостались бахури




 

У небі мріє перша павутина.
Луною лине гомін у поля.
Стихає вітер. Може, відпочину,
коли зайде за обрії земля.

І я душею у майбутнє лину.
Вітрило долі видиме здаля,
мов кетяги червоної калини
і чорна переорана рілля.

Само собою, літо проминає
і осінь самозваною гряде.
Але не проминає де-не-де
ілюзія дарованого раю.
Тому одвіку спокою немає
ніколи, і нікому, і ніде.

09/18

У засіки збирають до зернини
надії наші руцями селян.
Тече руно. А дощ із полонини
вже орошає вруна і поля.

Із піднебесся пісня журавлина
гойдає у колисці немовля.
Йому дається істина єдина –
журитися не пізно опісля.

У вирій відлітає тепле літо.
І сонечко не може обігріти
за обріями синій небокрай.

Але радіє арій і ратай.
Йому, найголовнішому у світі,
дарує осінь щедрий урожай.

03.2018

Росія повзе, випускаючи щупальця хижі,
Імперською гиддю пустошачи скрізь, як вогнем.
Пришелець із пекла, що всупереч логіці вижив,
Фатально над кожним із нас нависає мечем.

1

Музам - обітниці, туш, компліменти.
Соколам - небо живильне, високе.
Стягнеш докупи крихти, фрагменти.
Кожний ексцес називаєш уроком.

Хмари завихрені. Звиви робусти.
Броколі ріжуть на двох...
Барикади.
Нежить-ангіна, ляк златоуста,
Що колобродив у рунному стаді.

Свиням не треба перлистих сентенцій.
Дам кавуна, докочу огірочок.
Конгломерати чортів, екселенцій.
Битий сірко випозичує очі.

Хоче людва вседержителя, віршів.
Ще до зими далеченько, є нори.
Дід-Морозенко так схожий на Ніцше.
Бавиться голкою вишите горе.

Мойрам не треба ні п`єс, ні сатири.
Досить їм прядки, зеленого шуму.
Хоче ворона за каркання сиру.
Молох війни жне-приплямкує: "...нумо...".

2
...будьмо як діти. Чекаймо на зайця.
Сосни вцяткуємо фантами всоте.
Мариться-сниться звитяжна співпраця:
Сіно складати... рівняти голготи.

2016

Давати кожному своє – це означає: бажати справедливості і досягати хаосу.
Фрідріх Ніцше

Правду мовлю дурну, обсмалю на вогні кабана,
Повитягую з власних очиць шпичаки і колоди:
Люди люблять солодке ( у цьому не їхня вина),
Компліменти і славу - для его цілющі декокти.

Погортав альманах. Загалом - побрехеньки пусті,
Покарлючені істини, дрібка масних краєвидів.
Кожен твір недоладній, як постріл в бою холостий,
А слова - не слова, - збиті в строфи мерці-інваліди.

А в невизнаних геніїв криза - не плеще народ,
Не торкає поезія вишня утомлені маси.
Брат побіг на завод, кум сапає сусіду город,
Їх реалії -втома та піт, не зачовгані фрази.

Гинуть люди від раку, задавнених нейробластом,
Від писні -тільки я: почитаю і лускають мізки.
Просить песик "Погладь!" і вихляє кудлатим хвостом,
Я і гладжу сердегу, у пащу стромляю сосиску.

Пожалію й тебе. Напишу коментар-позитив,
Не казатиму "Більш не твори!" - це жорстоко і підло.
Правда спить? Ну і добре,- не буде халепи-біди,
Люди прагнуть хвали,. Умочаю перо у повидло...

04.09.2018р.

Капець

Розбестила монашка монастир,
Нагодувала братію любов'ю.
А у Полтаві - ніц нема, пустир,
Лише Пегаса дзеленчать підкови.
'
Із дня у день підкрапує сльота,
Мощуся на зимівлю, рию нори.
А жіночка, скажу я вам - ще та,
Опісля неї треба в санаторій.

Потроху музу ззаду підгриза,
Брикається постійно кінь крилатий.
Сатира виручає! Це - бальзам!
Намазався - і мухи до лампади.
'
Нарешті відкотився колобок!
Свободу удихнув на повні груди.
Побрити варто пахви і лобок,
Планую завтра вигулькнуть на люди.

03.09.2018р.

Відлітали в теплий вирій вже останні журавлі
І прощались з рідним краєм по пташинному в журбі.
Та журба тривожить осінь й відгукається в землі,
Дозріває — зріє зелень, зріють трави польові.

В пізню осінь, щедро сонце віддає землі тепло,
Щоб земля плодоносила й небо синє щоб було.
Тепло кожний хоче взяти і в плоди його налить,
Для всього живого в кожний рік могли родить.

Зелені руна, наче килим, простяглися з краю в край.
Котить хвиля по верхівках, росте гарний урожай.
Напуває дощик землю йде один і другий день.
Ростуть грибочки на пеньочку, так цвіте осінній пень.

У водоймах в кінці літа очищається вода.
В осоці і в очеретах вже не чутно деркача.
Пташки збилися до гурту і подалися в політ.
Павучки на павутинці в мандри рушили у світ.

День за денем все холодніше, вранці іній на траві,
Сонце гріє лиш в зеніті і скорочуються дні.
Тільки гілки верболозу, що росте біля води,
Зеленіють ждуть морозів, ждуть холодної зими.

Подих півночі відчутний, наніч вдарив морозець
І примерзле барвне листя гонить долом вітерець.
Жовте листя, жовте листя опадає на траву,
Осінь кличе, осінь кличе в гості зимоньку-зиму.

Вже зима не за горами й не затримає себе,
На зелені руна скоро снігу нанесе.
Так в природі повелося, пори року в побутті,
Осінь раз у рік приходить, а в людини - раз в житті.

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить - прокидатися мушу.

Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.

Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.

А хмари схилили голівку,
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м'яти
Сповита біленька хата...

1

Мідна маска лицеміра,
цяточки на носі.
Я - жар-птиця - нині "сіра".
Йде, будяччя косить...

Рве петрові батіжечки,
на повійку гляне...
Покотилася у гречку
торба полотняна.

Наскиртує, сяде збоку,
ріже диню... Сумно.
Епігонив... от морока...
Повні шерсті гумна.

Облітала із пегаса,
гнав його скажено.
Гримкотів у тулумбаси,
напинались вени...

2

Не жалію. Пропускаю.
Всі слова на вітер.
Щит Евфорба - Менелаю...
А Єлені - квіти.

........
2018

Бачу тему, аж перо дрижить
Поступово всі одкрию карти.
Ми ховаєм істину в олжі,
А в брехні дошукуємось правди.

У Полтаві скаче кенгуру,
Хвостик дістає аж до столиці.
Може, я чогось не доберу,
Бо пишу про спілі дупки й циці?

Той хвостище лупить всіх підряд,
Розлякав на сайті чорногузів.
Кожному митцеві - міх порад,
Розірвались дружба і союзи.

В кухлі буря і черговий сказ,
На кону словесні викрутаси.
Тут би циган миттю розібравсь,
Лупаками блима на Пегаса.

Без сатири віршик - золотий,
А на світлі - сіро й нецікаво.
Досить. Наберу у рот води,
І піду в садок ловити гави.

03.09.2018р.

Пора

Ряба жона - весела і не злюща,
А з гострим носом, звісно, вереда.
Здиратиме щоденно шкаралущу,
Обсмиканою буде борода.

Нема рябих! Чкурнули до Європи,
Там бум на кирпоносих і рудих.
Тому усе життя ходжу в жалобі,
Амуру чимось я не догодив.
'
'Куди не гляну - діви дятлодзьобі,
Ще й гострі як у тигрів пазурі.
Знайти собі дружину - той ще клопіт,
В метро шукав, на пляжах - аж зопрів.

У фей іззаду камінь, не памушка,
(чоловіків лякають кістяки).
Мій ідеал - струнка, під небо тушка
І в салі куртуазні мослаки.

Вовтузяться давно друзяки в гніздах,
Моя ж пустельна нудиться нора.
...Іде назустріч відьма пломениста,
Знайомитися, братики, пора.

03.09.2018р.

Повертаю у сни кольорові,
неосяжні у білому світі,
де уява малює готові
як на парті дитячі графіті.

Де ти? Почуй, пригадай
наші ще юні літа.
Кожну сторінку гортай,
не оніміють уста.

І тоді наше біле і чорне
постає кольоровим курсивом.
Пригадається все неповторне
і забути його неможливо.

Через далі і милі розлуки,
поза гавані, площі, причали
ще почуємо душ перегуки,
що ніколи іще не звучали.

Як оцінка за усні уроки
наша доля іще усміхнеться,
і зійдуться усі одинокі
паралелі на лінії серця.

Де ти? Почуй, пригадай
наші далекі літа.
Першу сторінку гортай.
Не затамовуй уста.

2002-2018

І. Г...
Тече в минуле неквапливо
І нашу зустріч довжить час, –
Я п’ю потроху “Львівське пиво”,
А ти вподобав “Квас Тарас”.
І більш міцнішого не хочеш,
Хоч я – завжди напоготів, –
Лиш тільки мрійно мружиш очі
Від плину дум і почуттів.
Ти, друже, зовсім не змінився, –
Поміж кав’ярень і пивниць
Уважним поглядом мисливця
Стріляєш мітко в молодиць.
А я уже, усім на подив,
Не поглядаю навсібіч, –
То ж не скажу, коли виходив
На полювання дивних стріч.
Та що ми все про дріб’язкове,
Про те де був і з ким бував,
А про поезію ні слова,
Немов нема до неї справ.
Вона нас, Друже, подружила
І поєднала, і змогла
Обом додати віри й сили
Із товщ натхнення джерела.
І ти мені читаєш вірші,
І я розказую свої –
Про наші прикрощі найбільші,
Про спільні радощі малі.
Мабуть, змогли б цілодобово
Судить про вірші та дівчат,
Бо слів не бракне для розмови,
Щоби мовчання проганять…
13.08.18

Все ще збереглося: сонечко яскраве,
Печія-спекота сушить береги.
Озеро сміється сяйвом величаво
І лілеї – в танці злотнім навкруги.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Завмирає вечір у чарівнім гаї
І шепоче тихо лагідні слова.
Він мойого серця ласку зберігає,
А воно, зраділе, ніжністю співа.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

Де-не-де палають, багряніють віти,
Осінь, ти – художник, вже іди, іди.
Барвами чаруєш дивно, розмаїто,
Та прошу – затримай мряку й холоди!

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо
Заховало осінь у ясну теплінь.
Я не знаю, скільки ти ще будеш гріти,
До мойого смутку радістю прилинь.

2.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Не так лякає небо крутія
як, може, помогти йому бажає
найти своє утрачене ім'я
і не шукати вирію до раю.

Такі уже закони житія,
що кожен має те, чого немає,
як мила наречена нічия
або дощі нараяні у маї.

Якби на перепутті у сезам
не спокусився яблуком Адам,
які плоди вкусили би онуки!?

На Каїна не був би схожий Хам,
а Мухамед не видумав іслам
і не чекали б на пекельні муки.

09/18

 
Владарю, час. Вже літо відбулось
У тінь сховавши сонячні кадрани
овій вітрами долішнє тепло

Звели плодам налитись по сам край
вділи їм зо два дні з південним гартом
примусь достиглі грона добирати
останній цукор в тьмяний виноград

Тепер безхатченко дім не збудує свій
Тепер самітник більш ніким не званий
З безсоння, книг, по довгім листуванні
бродити по алеях піде він
в поневірянні, в падолисті раннім




 

Життя дається люду задля чого –
невже лише щоб черево набить?
Аби здолати підтюпцем дорогу
чи смакувати щастя і любить?!.

Навіщо в світ приходимо цей грішний
і знову, й знову так же грішимо?.
Дивлюся збоку і буває смішно –
у домовину вічно спішимо…

І кожен риє сам собі могилу –
хто жадністю, хто блудом чи слівцем…
Поглянути на декого несила,
як уявляє він себе співцем.

Співає всяк про віру і свободу,
про цінності духовні та добро,
що славний рід не знає переводу,
але ховає все ж своє нутро.

Скінчається усе, усе минає…
Не обманись у виключеннях ти.
Замри на мить і полюбуйся раєм,
вкуси смаку святої красоти!

Навколо друзі – мов старе вино,
йому десятки, а то й сотня, років;
як вишивки яскраве полотно
зі стразів, що зоріють на всі боки.

Вина того іскристого бокал
мені примхлива доля дарувала.
Один – рубін, а інший мов опал,
але вони – то суть всього загалу…

Із тим бокалом йду шляхом своїм,
роблю ковток як радісно й сутужно.
За смак і колір вельми вдячний їм,
спасибі щире вам за вашу дружбу!

Усім спасибі: поряд хто в цей час,
кого у колі зараз цім немає,
а особливо тим – що від образ
їх заздрість і досада розпирає.

Останнім, як не дивно, вдячний теж,
хоча й завжди тримали у напрузі.
Не має булим моя дяка меж,
що вчили цінувати справжніх друзів!

02.09.2018

Віктор Кучерук

…Щоб сьогодні поміж нами
Порожнечі не було, –
Доторкнись до губ губами
І зігрій сльози теплом.
Поцілуй, неначе вперше, –
Із надіями і в строк, –
І відразу стане менше
Насторожених думок.

Про надії і строки
(пародія)

Без надії поцілунки,
Як в яйці самий жовток.
Хоч відгукуються лунко –
В голові клубок думок.
Вмиюсь теплими сльозами,
Сліз гірких зроблю ковток…
Доторкнешся лиш губами –
Можу не спинитись в строк.
Зникне раптом порожнеча
Через двісті з лишнім днів –
І радітиме малеча,
Що я вчасно не зумів…

02.09.18 © Василь Кузан

1

Щаслива жінка, не красуня -
а розпромінене лице.
На тин схилилась бабця Дуня:
"Куценька сукня... Де кільце?
Де ухажор - отой заїжджий?
Марнієш, сливко у соку..."...
А обіцяв торік на Фіджі,
зривав жоржини на скаку.

2

Жовтіє рай із кукурудзи.
Шипшинку Єва рве на чай...
Душа - в чеканні! Що їй глузи?
Він шле щедротно "вибачай..."...

Село. Хатина. Стеля, столик...
Відбудувати б... жити тут!
Штампує десь деталі Толик.
Пахтять цигарка і мазут.

3

Скрегочуть коники... бджолино.
Ряденця випрані. Четвер.
Хлібинку випече - й полине...
за блюдця вибалків, озер.



2018

Тепер моя жона без целюліту,
Біля сапи ізвечора дріма.
Поїду на роботу відпочити,
Втомився від картоплі - сил нема.

Забитий погріб, усмхнувся гордо,
Кочу до клуні дині, кавуни.
Загнала влада музу на городик,
Пегасик обволочує лани.

Одгарцював і сторч, і на колінах,
У картопляних риючись ровах.
На працю надихала Україна,
Пирій, осот і злюща кропива.

Не мучають безсоння і натхнення,
На диво - навіть гамати не хо.
Одне спасіння. - брага є скажена,
Занюхую зеленим лопухом.

Упав під тин, розслабилися нерви,
Зникає дрож, ясніє голова.
А осінь вже погрюкала у двері,
Росою луг щоранку умива.

02.09.2028р.

«Побудуйте мені
Храм любові, високим до неба!» –

Та ніхто ж не збудує –
І навіть дарма не канюч.

Адже щастя твого
Окрім тебе, нікому не треба,
Ані храму любові,
Готовим для тебе «під ключ».

Тільки сам ти зведеш
Власний храм і палац і фортецю,
І розпалиш вогонь,
І наповниш оселю теплом.

Так призначено всім,
Так оддавна у світі ведеться
На життєвій стезі,
Що провадить між злом і добром.

Звільнившись вперше на світанні
Від неспокійних дум і снів, –
Живу, як діду притаманно,
Хоч так учора не хотів.
Поміряв тиск, вагу побачив,
І, позіхаючи в рукав, –
Уважно, поглядом ледачим,
Порожнє ліжко обійняв.
І тихне день, і вік мій никне,
В тісній кімнаті, без пуття, –
Гардини старості на вікнах
Моє затьмарили життя…
22.08.18

***
лезо літа вирізало острів
з жовтого окрайчика тепла
потекла між листя позолота
тягне плуга туга
в небокрай

пахне прілим листям і землею
діти виростають
як гриби
спогади у кошика збираю
бо любив

загинає пальці невідомість
і курчат вигулює
стерня
ясенами вперлися у небо
дні що їх багато
і нема

гойдалка вигойдує проміння
джерело зажурою дзюрчить
дикими качками й журавлями
до життя вигадую
ключі

01.09.18 © Василь Кузан

Полтава. Ранок. Тиш. Аеродром.
На полі косить дід хазяйновитий.
Мальвіна ж пише вірші. А П"єро
Пішов коханцю дарувати квіти.

Життя пливе в ніщо, стікає час,
Немає ні любові, ані друзів.
А поруч - молодечий мартопляс,
Ростібує рука останній гудзик.

У Ворсклі мавок-лоскотух нема,
Усі в столиці - до ста літ пологи.
Тортиллу тягне в пущу Дуремар,
На старість звеселивсь - ні дня без оргій.

Вставляю у панно останній пазл,
Озвучую фінал в любовній мантрі:
Маріонеток смиче Барабас,
Ніс Буратіно догоря у ватрі.

01.09.2018р.

Я кохаю тебе все життя
А ти збайдужіла й не варта кохання.
Але що поробиш, нема вороття
І серцю не скажеш навіщо чекання.

А розум мій каже, що час проминає
Відходять в минуле роки молоді
А те що малюю, того вже немає
Ніколи й не було, приснилося в сні.

Я вірив у те, що придумав колись
Без мене не можеш ти жити,
Але від любові пора відректись
Не буду я більше любити…

Не буду чекати від тебе нічого
Ні слова хорошого, ні співчуття
В душі я звернусь лиш тільки до Бога
Я винен, караюсь , прошу каяття

Я винен у тому , що вірив в кохання
Що душу свою я віддав всю тобі
А ти все не бачиш , не чуєш, не знаєш
Чого це все варте мені…
01.09.2018

***
Иншої не маємо роботи.
Ирій залишають журавлі.
Чую за индиками жалі,
иклами лякають бегемоти,
чоколаду мало у болоті,
і нема етеру ув селі.

***
Розумаки! І куди вже далі!?
У Содомі панікує Лот.
З точки зору етики й моралі,
поки осягаємо скрижалі,
ми є найлютіші із істот.

***
Не умію як умів донині
оцінити жаб і журавлів.
Жаль, немає, як зоїл хотів,
у «Червоній книзі» України
як і у граматиці – «жабів» .

***
Кусають оси і собаки.
Лікує вкушене краса.
Жаліє скошене коса.
А як боїшся залізяки,
не зазирай у небеса.

***
Не чекай свободи – ані завтра,
ані у майбутньому, щодня,
поки смолоскип нічної варти
задуває, нації не варта,
українофобська комашня.

***
Є іще надійна мімікрія.
У підпіллі, а не у бою
оживає віра і надія...
А вівсяна «зоотерапія»
Юґи й К° угледіла змію.

09.2018

1

Лубочно малює каскади асан,
описує жіночки охи та ахи.
Лиш літери-букви... Шукаю екран.
Жаліти чи заздрити? От бідолаха...

Запевнює: "Я - ого-го!.. Йду в піке..."...
Пахтіє цибулею, салом - від вірша.
Поставлю між нами гінкий турнікет,
без автора штибу такого - не гірше.

2

Три музи, три стежки... Три віяла. Сон.
Словесні скарби шерехтіють, погідно.
Наснився красивий смаглявець Ясон.
І берег дивочний, напевно, Колхіди...

2018