ı.

орфей залишає гадес
щоб жити у передмісті
хляти цикути кляті
споживати собачу радість

бентежити й дратувати
або як повний місяць
співати пісень звірам
хай у тім не було змісту

дощами чи заметіллю
блукає його тіло
пощо нікому не звісно
ексцентричне читай особисте



ıı.

а ще був непарадний епізод
коли притомний ледь орфей нірванний
відпочивав чи трохи спав собі у ванні
& з тілом селфився народ

фанатам & завидникам шалом)
хотілося брудних подробиць
natura hominis шо зробиш
але якось таких подробиць не було



ııı.

звісне алегорійне
ракурси & наративи
пізньоготичний стиль
свої принесе плоди

вулиці вічних міст
синуси тильдоподібні
пагорби & горби

срібло міняючи
на сновидіння мідь
& недоречність рим
вештається собі


орфей чи його тіло
чи тіла його

тінь








 

Стежка як стежка,
поле як поле: і твоє, і моє.
Що там ділити – сльози та сміх?
Їх вистачало на всіх,
як і веселки в небі.
Поділили на кольори:
це твій, а це мій.

Стежка межею стала:
це – твоє, це – моє, переступати – зась!
Ась?
Хтось не почув застороги.
Хрясь!
Переломили.
Не хліб – душі навпіл:
і твою, і мою.
Кров’ю стекла веселка
в землю, зцементувавши її.

Брилами горя
крепнув рубіж.
Закам’янілі серця
стали глухою стіною.
Виросте як до неба,
землю розколе навпіл .
І твою.
І мою.

Господи, стежку дай,
що приведе до тебе
кожного з нас.
Поки ще цілий світ.

02.01.2018

Тягар образ, липкі спокуси,
знак провини...
Зжирає плоть і душу душить
страх тваринний.

Передчуття біди і краху,
лет в безодню.
Взиваю:
"Визволи від страху,
Страх Господній!"

Горів, надихаючи світлом перо,
Тремтів, від бажання нам руки зігріти…
А вітер шалений пустив помело –
І світло погасло, і шквалом розбиті
Уламки рядків, що пашіли вогнем,
Яскраві від рим, наче соняхи з літа,
У темряві тліють. Лише де-не-де
Займаються іскрами вуглики літер.
І жаром проймають вцілілі слова –
Буденні, прості, не парадні, не пишні.
І радість сьогоднішня в них ожива,
Виблискують чисто в них болі колишні.
І враз прозріває майбутнього суть.
І спалахом думка пронизує тишу –
То ж руки сірник ліхтарю піднесуть,
Хай знову горітиме сонячним віршем
Уява і мрія – натхнення моє…

У світі для всіх нас ліхтарики є!

Перша публікація у газеті «Молода Галичина», 1983 рік, День студента.

Не цілуй її шию, хай храми спинаються в небо,
Хай шпилясті пір’їни збиває стріла торжества.
У вітражному співі органу хто Либідь, хто лебідь,
А вона упокорена Леда чужого ребра.

Їй не каятись – жити, зануривши пальці прозорі
В помаранчеву пащу геєнни, а суддями хто?
Запинай стегна, груди, живіт, але звершиться голо
Опівнічне пророцтво купальської ночі. І сто

Зголоднілих русалок протяжно ураз заголосять,
Розтинаючи тишу липневу на повсть проміж зір.
Ти забудеш її, а вона обстриже чорні коси,
Вона висіє коси і з того народиться звір…

Там де льон і жита, де яєчка висиджує чайка,
Де козак задрімає, схмелівши од браги тепла,
Там пройде дивний звір, у стежину зволочиться крайка,
Тільки коси обрізані, мабуть, навряд чи й була…

Не цілуй ані шиї, ні перса чи смагу рамена,
Не звертай навіть погляд у сад полуниць-молитов.
Білі яблуні палені, зболені мавки і темне
Вишиття гарячковою гладдю старих корогов.

Не цілуй! Хай цілує вона, хай скипає окропом,
Молоком вишугує за межі і щерблений край,
Непритомною кров’ю, паруючим криком щокроку
Помирає з жаги. Але ти не цілуй. Не чіпай.
6.06.17

тінь вища людини – коли перед нею стіна…
ніхто нікому не винен – коли всі кругом – вина́…
ви́на… червоні ріки – пий-залийся… віки́
я відпускаю наві́ки лебедем із руки…
птиці дарма́ що в небі – всі путі до землі…
кожному по потребі – голих у королі…
вільних у божевільні… караних у кати…
проповіді недільні… вибілені хрести
о́біч доріг вчорашніх… пустки… пастки́ облуд…
помирати не страшно – важко крізь біль і бруд
тіло своє дожити вдячно у доброті…
легітно відпустити… душеньці-сироті
вимолити покуту… випрямити путі…
ді́тьми… піснями бути – лиш би не в небутті
Богу вернути душу – що відбула… збулась…
це єдине що мушу… щоб не вертати в Час…
не повертати в зиму – Господи, зимно як…
пізню зітру сльозину… і простягну мідяк…
… лебеді відлетіли – люта нині зима…
і не холодно тілу – тіла більше нема…

Відболілося маками,
Відридалося відчаєм.
Не пручаюсь, однаково
Фотоплівки засвічені,
Світ на долі поділений,
До клітин – одцифрований,
І за нашими спинами
Вже не ангели, - ворони.

2017

Ви так далеко нині від сімей,
Бо Батьківщину треба захищати,
Охороняти сон малих дітей,
Та щоб могли дорослі працювати.

Сьогодні ви далеко від родин,
Від батька, неньки та рідної хати,
А в когось ще дідусь, мабуть живий,
Що перемогу ніс у 45-м.

Заради них тепер ви на війні,
Холоднийх бліндажах, сирих окопах
Вигнати ворога з вкраїнської землі,
З близькими святкувати перемогу.

2018 р.

Ви так далеко нині від сімей,
Бо Батьківщину треба захищати,
Охороняти сон малих дітей,
Та щоб могли дорослі працювати.

Сьогодні ви далеко від родин,
Від батька, неньки та рідної хати,
А в когось ще дідусь, мабуть живий,
Що перемогу ніс у 45-м.

Заради них тепер ви на війні,
Холоднийх бліндажах, сирих окопах
Вигнати ворога з вкраїнської землі,
З близькими святкувати перемогу.

2018 р.

Пиши лише рядки магічних слів,
аж доки не потане туга днів -
пиши себе собі собою, - не жінкам,
бо їм це - як безодні фіміам,
бо все - співмірності, і хто б хотів
знести донизу з високості храм,
складаючи, так чи інакше, крам.

Не все ще погано, якщо не болить голова, −
Думки припливають, осяяння, вічне горіння.
Відчинені двері. Поблизу − і слава-хвала,
І гості, що вчора у тебе шпурляли каміння.

Тривожно і лячно, одначе − даруйте! − прогрес.
Летять не надумані смисли угору птахами.
За листя опале зачіплюється інтерес
І хочеться йти у дитинство далеке, до мами.

Не завершена пісня про лиса рудого і книгу трави.
І даремно Антонич Богдан – сонцеслав одіссейського шляху.
Повернутись на рідну Ітаку – дочасно в отой вітровій,
Як і жити в господі у Господа сміло, не маючи страху.

А чи птаху позаздриш у злісну, як відьма, негоду таку?
Як літати, то рибою краще, щоб тихо у світ ікропаду
Заховати сміливість, оперену знаком бездонних лагун,
І для старості досвід собі добирати геройсько-баладний.

Це не гусінь повзе по одвірку – стікає фольклорна сльоза.
Під вікном ялівець чубовитий тамує густіючи смисли.
І поета слова заважніли на гіллі, як на терезах:
– Перевернете небо – і щезнуть роки-місяці, дні та числа.

Надворі дощ, моква, сльота,
Шерхоче листям липи крона.
На квадрокоптері кота
Лошарі скинув на балкона.

Втомив блохастий, сил нема,
Оселя у пахучих мітах.
Вже краще теща чи тюрма,
Чи у заручниках в бандита.

Лукавець він і вереда,
А на додачу - ненажера.
На капці підніма хвоста,
Нові окроплює шпалери.

Загнав жахіття у куток.
Пручалося, кусало руку.
Та виручає молоток:
Впокоїв, затоптав у сумку.

Нарешті скинуто вантаж,
Упав з душі важезний камінь.
А кіт ожив. Іде як паж,
Зволожує новенькі рами.

Прийшов додому. Чую "Гав!",
Кудлатий пес гризе пуанта -
Коли свиню сусіду клав,
То підсадили диверсанта.

Від галасу казан гуде,
Слова згадались знамениті:
Роби стороннім тільки те,
Чого бажаєш власним дітям.

01.01.2017р.

Велична постать, лагідні руки, губи речисто мовчать
Очі нещадні карі магніти, лава застиглих свічад -
Альфа й Омега, магма пекельна, блиск вулканічного скла
В цих океанах можна втопити змія вселенського зла

Натовп навколо, вічна самотність, вдома та на чужині
Бути зі мною хочеш, я знаю, сумно без тебе мені
Ночі чування, безмір вагання, рветься терпіння струна
Вип’ємо разом море кохання й пляшку сухого вина?!

Мене заколупав ажіотаж,
Підземний гелгіт, лайка, штовханина.
А нині - перше січня, спокій, блаж,
Людей немає, дихається вільно.

Сьогодні день похилений, хиткий,
Люд перегар вихекує із дула.
З Дніпра побіг напитись навіть Кий,
Товпа ж лежить наморена, поснула.

У переході пиво ссуть бомжі,
Жують сиру тараню на закуску.
І кожен має те, що заслужив:
Хтось - алкоголь, а я - жіночу блузку.

Сусіду свято - жирна ковбаса,
Аби столи згинались від спиртяки.
А я щодня кружляю в небесах,
Відпочиваю в пазусі у мавки.

Прийшов з роботи. Скоро буде ніч,
Амур на кухні доїда салата.
Мені знімає ладо шати з пліч:
Ідем у ліжко, будемо "літати".

Ширяли довго. Втомлене крило
Вгорнуло щастя втішене під боком.
Ми будем спати, гріти поролон,
А вас, шановні друзі, з Новим роком!

01.01.2018р.

1

Всюди гідри, лицемірство, тупість.
Справжньою лишатися чи ні...
Пропливаю між мурен і гупій
У хиткому жовтому човні.

Годувальні для пернатих, теплих.
Тьма вертепів для сліпих ляльок.
Епатуйте, вигравайте еппли.
Тиражуйте мантру: "...буде ок...".

2

Новоріччя. Ні на шеляг снігу.
Ждуть розвою шолудиві пси.
Радісно, червоно від розбігу.
Молитовно прошепчу "єси...".

Горобці злякалися петарди,
На бруківці пазли, конфеті.
Миру ждуть, воюють леопарди.
Знишклі миротворці - у хвості.

Свято нині. Тіштеся, радійте.
Рік собаки доброї гряде.
Хап гризеться за посаду війта.
Круть палац над будами кладе.

3

Я відстала від юрми та моди.
Хорт на сцену вийшов. Скавулить.
Музо, домонтуймо епізоди!
Гострі шпиці підбирають нить.

Оптимізму дози не ударні.
Мандаринку здоганяє кіт.
Я б молола каву десь... у Варні.
Та тримає рідний живопліт.
......

2018

Неначе осінь: немає снігу.
То й не зима!
Туман у коси –
росинки срібні рука зніма.
Годинник збився –
завмерлі трави у зелень йдуть.
Тепло стрімливо скидає важкість набридлих пут.
Хода мов танець, у грудях сонце,
душа увись.
Ще б заспівати…
Ну де ти, пісне?
Агов, проснись!

01.01.2018

За ту Любов, що серце зігріва,
за тих людей, що поруч, крок за кроком
з Надією, що вища за слова,
живуть днем завтрашнім...
За щастя! З НОВИМ РОКОМ!

Новий рік, Новий рік –
Добрий він чоловік:
- Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Я ваш друг! Я ваш друг!

Гості йдуть, щось несуть,
Їм пиріг подадуть!
Вилочки́ – на бочки́!
А пиріг – у ручки...

А по тім, а по тім
Танцювати ходім.
Стук-каблук! Стук-каблук!
От так рух! От так рух!

З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес, 2013.

Півень згинув-забіяка,
Прихопивши сніг...
Рік веселої Собаки
Лащиться до ніг!
З Новим Роком, творчі люди!
Хай Вам мир і щастя буде!
Дай Вам Бог добра і сили,
Щоб Собака не вкусила!!!

Зі звалища надбіг блохастий пес,
Штовхає гавра поетичну хвіртку.
У мене хвилювання, спротив, стрес -
Скажене, ще учепиться у литку.

А, може, псяка зовсім молодий?
Не бачив ані м'яса, ані сала?
Оббріхує подвір на всі лади,
Одважив щигля, виявилось - мало.

Кусає за халяву лютий звір,
Із рота піна виліта заразна.
Потиличник для нього - перебір,
Обпудиться умить здихля нещасна.

Дивитися не можу без сльози,
Правиця в пащу устромля сосиску.
О, люди! О, манери! О, часи!
Ще гавкнеш раз - візьму у руки різку.

31.12.2017р.

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

ростуть дерева, люди, Колізеї,
добавилось сивин за цілий рік.
і просить благ для Матері своєї
ще нерожденний Богочоловік.
так легко йти, водночас – так нелегко
у вирі зрад, неправди, суєти…
чекаєм знов натомлену лелеку,
яка на крилах втримує світи…
і вже у буднях, вимірах, у часі –
відчутно хід прийдешньої доби.
шалений роче, йди – не повертайся,
на завтра світла прагнемо… аби…

Останній день старого року –
Такий прозорий та ясний,
І ранку срібна поволока
Вістує вже про Рік новий.

Блукаю вулицями Львова,
У парку стишую свій крок,
Іскриться паморозь ранкова,
З-під ніг поскрипує сніжок.

Завмерли в інеї дерева,
Мов сивочолі вартові,
А чисте-чисте плесо неба
Над ними світиться вгорі.

І перше сонячне проміння
Верхів'я ніжно золотить.
Краса казкового видіння
Карбує в пам'яті цю мить.

Остання роль старого року…
Тепер його спочинок жде…
Що ж, потрудився він нівроку –
Я дякую за кожен день:

За ласку рук – таку жадану,
І за тремтливі почуття,
За світ прекрасного роману,
Що називається – Життя!

31.12.2008

Прийдешнім роком в тридцять перше
Шампанське злийте на доріжку...
І ваш мільйон майбутніх звершень
Вас вже чекатиме у ліжку
31-12-2018

Чому ажіотаж навколо,
Якщо стрічання наодинці?
В бісівськім серці закололо –
Плітки кружляють, як ординці.

А ми ж то – любим, любим, любим
Оці піднесені розмови
І несподівані розгуби,
І власні шепоти медові!

Жадане диво йшло за нами.
І ось воно – присіло поруч.
І нас торкаються вустами
Небесні знаки та узори.

І ми, як зорі, – зависокі,
Прозорі в неземнім горінні.
За вікнами – підозри кроки,
Нема слідів, а тіні – сині.

Це бродить людська заморока.
Ми їй означимо вигнання.
А нам – і нічка ясноока,
І срібне ложе, і вагання,
І тихі сумніви останні…

1
мова… слово – не полова –
сонця арфа світанкова…
чародійка загадкова
що ворожить на вірша́х…
мова грається у тексти…
мова бавиться в поетів –
графоманів і естетів –
а живе – у молитва́х…

2
на кого спраглі серця́ чекають
ті від учительства геть тікають
і не возносяться над юрбою
і коли жертвують – то собою…
уперто пнуться в учителі – нулі…

3
любов нікуди не зникає…
це знає Авель…
це знає Каїн…
любов ніколи не вибирає –
веде до краю…
світ помирає
і залишається тільки слово –
летить до Бога… і знову… знову…
все розпочнеться як завше – з раю…

І Фея Моргана
З’являюсь під вечір із надр океану
Сиреною зваблюю, ввожу в оману
Малюю промінням й водою примари
Дивуються маревам цим сірі хмари

Дружина Едему, Аїду – коханка
Сповідниця шлюбу, нестримна вакханка
Я завтра інакша, ніж вчора і нині
Зачата у штормі, народжена в піні

Веселка – найкраща для мене кіфара
Торкнусь її струн і вулкана-мольфара
Могутності кратеру гратиму «Славу»
Пекельну за вінця він вивергне лаву

Контрастне повітря мене огортає
Запитують часто, чи справді я – та є,
Хто зводить чертоги оптичних палаців
Тим зманює з курсу усіх мореплавців

Єдиний мій одяг – волосся і хвилі
Тому я беззахисна в повному штилі
Гадають мужі, що візьмуть собі бранку
Хапають мене, їм не жити до ранку

Співаю солодше за звуки органу
Чи хочеш побачити Фата Моргану?!
Прив’язуйся міцно до щогли канатом
Заклей воском вуха, бо голос мій – Fatum.

ІІ Летючий Голландець
У штормі я бачу красу бездоганну
Реве корабель небу власну осанну
На щоглах канати мов струни гітари
Відточують хвилі об деку удари

Тріпочуть вітрила - зітлілі лаштунки
У діжках по трюму бовтаються трунки
Сурмлять урагани тривожні фанфари
Зникає за обрієм дужка кіфари

Для нього цей день в ланцюгу лише ланка
Звила уробо́рос фортуна-циганка
Це плата така за сприяння гордині
По Друге Пришестя буття в блуканині

Порти не приймають вигнанця корсара
Тож доля його невблаганна сансара -
По колу пливти в колі злої команди
У дрейфі жахати човни і шаланди

Бояться його кораблі і фрегати
Бо знають, що сенсу не буде благати
Безстрашних, безсмертних, розхристаних ланців
Команду нещадних, нещасних голландців

Та мова гордині завжди - lingua franca
Коріння її найчастіш - забаганка
Збагнув капітан і кляне вже ту днину
Коли оминути Мис* виклик він кинув

Прирік корабель безмір вод борознити
В оточенні мертвої заживо свити
Змія їсть свій хвіст - це не матиме краю
Тому я в мандрівці йому потураю

Сміливо приборкаю Левіафана
Вітатиму верхи свого капітана
Я-Фея Моргана - богиня Астарта
Розважу того, хто за дім має Та́ртар.

ІІІ Музика
Хмарини пливуть мов небесна армада
З них вторує шторму громів канонада
На арфах сталеві натягнуто ванти
Зіграють нам тріо вітри-музиканти

Поверхня води - це суцільна литавра
Софіти засяють з сузір’я Центавра
Під музику вітру в обіймах сирени
Він слухати зможе любовні катрени

Єдиними свідками будуть нам чайки
Ковзнуть мужні руки на дві обичайки
Стрункого, тонкого, звабливого стану
Для нього я першою скрипкою стану

Душа моя ширша ніж землі і води
А в плоті до пекла і раю є сходи
Два тіла зіллються в містичному танку
Йому подарую себе без останку

Замріяно стихне стихія навколо
Проникливо гратиме він своє соло
Зайде у містичні ворота з нефриту
Кохатиме палко свою Афродіту

Звучатиму ніжно в руках капітана
Дозволено все, я лиш Фата Моргана
Так буде сьогодні, останньої ночі
Кохання-дарунок небес, а не злочин.

“Est modus in rebus”

Спиню обертання штурвалу фортуни
На мапі долонь трактуватиму руни
Мечем уроборос проклять розрубаю
Строк дії спокути наближу до краю

Лиш серце пульсує в режимі синкопи
Пливи, розжени женихів Пенелопи!
Шиття нескінченне нехай відміняє
Забудь поруч неї про те, що десь я є!

© Марґо Ґейко

І перший сніг, як перший поцілунок,
І перша зустріч снігом на поріг.
Зненацька відкривається рахунок,
І винний в цьому просто перший сніг.

Відчутно подих зримо, білосніжно,
Тепло і радість в посмішці зійшлись.
І тане день приречено і ніжно.
Ти на прощання теж йому всміхнись.

Ще трохи, ще. Ночами мерзне тіло,
Думки летять кудись у заметіль.
І те, що вдень словами відболіло,
Вночі прийде, і знову тільки біль.

Не хочеш поспішати вже додому –
Навкруг зимово-чисте, голубе.
І перший сніг зніма останню втому,
І ні на мить не зраджує тебе.

Ти чуєш, у тілі підвищився градус
І в грудях терпке вино дозріває
Я в твоїх обіймах тремчу і тану
Міцні поцілунки мені вставляють.

Нам байдуже все: ця імла й падолист,
Ось-ось перетвориться ніч на диво,
Бо ні тепер, ні давно колись -
Люди ніколи так не любили...

Хапаю губами твій вдох і видих
І вся проростаю в твоє коріння
Від п'ят до волосся, твоя я милий,
І хвиля за хвилею йде тремтіння.

Ніч витинає бісером небо,
Шумлять океани, гудуть вітри...
І знаєш, насправді нічого не треба,
Аби тільки разом, аби лиш ми...

1
Шлях пустельний, нірвана,
Чубом грається бриз.
Запах марихуани
Піднімається ввись.

Перебор. Дав промашку,
Блима світло як звір.
Голові дуже важко,
І тьмяніє мій зір.

Тисне втома на скроні.
Метрдотель - зустрічай.
Чую бемкання дзвонів -
Це чи пекло, чи рай.

Бачу дівчину кльову,
Ледь не зсунувся дах.
Народився я знову,
І розвиднівся шлях.

Приспів:

Нумо до готелю "Каліфорнія"!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Тут свобода всім, а не колонія.
Є дівчата й спирт,
До надгробних плит.

2

Дах пливе на ТіффАні,
Її Бог - Мерседес.
Парубки на дивані -
От і весь інтерес.

Вигарцьовує пара,
Розпашіли тіла.
Хтось танцює на пам'ять,
Сум стирає з чола.

Викликаю прислугу -
"Принесіть но вина".
Та мене не обслужать,
Бо його тут нема.

Розмовляють далеко,
Спати геть не дають.
Так, насправді тут пекло.
Треба рушити в путь.


Приспів:

Нумо до готелю "Каліфорнія"!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Це чудовий світ!
Тут свобода всім, а не колонія.
О, який сюрприз!
Та чому я скис?

3

Стелі куртуазні,
Льодяна шампань.
Кажуть - всі ми в'язні
Потайних бажань.

Ми святкуєм! Прозит.
Точимо ножі.
Звіру треба крові,
Всі вже на межі.

Пам'ятаю двері,
Втечу стрімголов.
Кличе вітер прерій,
Я на волі знов.

Опустіла клітка,
Тихо у саду.
Я прийшов нізвідки,
Знов туди іду.

Крапка щораз оковирніш, де край прямій.
Віко хапає простір, як повітря – зябра.
З губ, що усе огубили, крім "Боже мій",
лиш гучніше лунає абракадабра.
Віднімання, як дзиґу не розкрути,
не на жарт переймається зовні даним;
павутиною сковувані кути
кімнатину вподібнюють чемоданам.
Пак, з'їзди́ти нікуди. Далі не
позрізниш златоуста і м’яту пику.
І будильник так тіканням тишу тне,
наче вибух за мить рознесе домівку.



"1982"

 
вжеж ліпше бути клоуном манірним
аніж сумлінно голим королем
але сумую я немовби скраю прірви
із давніх незапам’ятних проблем
 
о квіти зла & мандрівці із ночі
о все що не збагнувши був казав
вмирає сміх у собі мовчки
& в люстрові дзиґар іде назад
 
 
 
 
 
 
 
 

В кущах щось метушилось.
Горобці гуртом там бились.
Пил і пух з кущів летіло.
Все в кущах цвірінькотіло.

Горобець один з верху
В кущ впав лапками зверху.
Там лежав він на спині.
Не ворушиться? Аж ні.

Ніби крикнув хтось: - Атас!
Горобці замовкли враз.
Галас, щебет припинився.
Горобець один розбився.

Як пташки змогли додуть,
Що лежачого не б'ють.
Тож, ніхто не став чекать,
Горобці мерщій втікать.

А лежачий оглянувся,
Встав на лапки й стрепенувся.
Як нічого й не було,
Полетів в своє кубло.

Півнику, готуйсь в дорогу!
Час прийшов - даємо згоду.
Новий рік уже чергує,
Песик ніби вередує,
Плани райдужні малює.
Справдились його чекання,
Недоречні тут змагання,
Стануть дійсними бажання!
Всесвіту святі закони -
Надані найкращим трони!

То ж зустрінемо Собаку!
І пошлЕмо їй подяку!
Хай полає, тільки трішки,
Не кусає наші ніжки.
Вірний, добрий, ти найкращий!
Подаруй охапку щастя!
Прожени усі хвороби,
Бідність, лихо - геть у броди!
Не зіпсують нашу вроду,
Для добра створи нагоду!

Миру, злагоди, здоров′я
Не шкода - на вік наш довгий!
Песик любий, щирий друже!
Зачекалися ми дуже.
Новий рік веди мерщій,
ПошлемО йому уклін!
Радо зустрічаймо Вас -
Наш новий зірковий час!!!

27.12.2017

Все хочеться чути кохане ім’я,
Думки превеселі.
Тому і романи – приваба, змія,
Нудні карамелі.

Стрибнемо ще вище, о жінко-бідо!
А тема розлуки
Для року, для попу хай буде хітом
І з’єднує руки.

А нам – охолоджене диво – меди,
Даремні утечі,
Сади здичавілі, біблійні плоди –
Доземно сердечні.

Вмиваю не руки – обличчя. Цвіте
Все те, що тривожне.
У нашій кав’ярні, як у вар’єте.
І дика сторожа

Комп’ютерно нас позаводить у гру
«Секрети століття»,
Бо в наших розмовах – еСБу-ГеРеУ,
Інфляцій поліття.

Огидно і гірко. І як же мені
Тебе усміхати?
Прицільні зіниці твої – огняні,
Немовби до страти.

І добре: у згадці, а не наяву
Заплачеш дитинно:
«Величне, містичне у нас рандеву,
А щастя – мачина».

Ти хочеш позаду і назирці йти.
Сповільнюю кроки.
Між нами лише філігрань самоти
І тінь ясноока.

Тебе не тривожу, та разом ідем.
Болюче єднання.
І небу, і долу цілюще оте
Кохання, кохання…

Час – це просто
                   вісь обертання,
що на себе
                   нанизує простір.
І пронизлива ніч уносить
вихрову геометрію
                   прірви
у спіраль
                   нескінченних мандрів
по гвинтах смерчоносних далей,
де заселене зорями небо
ледь парує
                   життя туманом.

Цегляними сонцями
                   ранків
осипається в ірій обрій
і єднаються долі
                   морем
вікон давньої світобудови
в люстрі тисячолітнього
                   міста,
обертаючись по орбіті
найдавнішої
                   з тисяч галактик
наймолодшого вибуху світла.

Вибухає світило
                   містом,
до фундаментів – інопланетним,
розсипаючись
                   на обличчя,
перехожих, автомобілі,
і в перебігу бігу будень
створює
                   центробіжну силу
невидима вісь
                   обертання,
що на себе накручує всесвіт.

2017

Несписаний аркуш - не треба й конвертика...
Адреси нема. Текст порву...
Вмираю од страху не в камері смертника,
не в сні, що жахав, - наяву!

Я загнана в кут. Я оточена тінями,
що прагнуть душевних тортур.
Ковтаю сльозу між ослизлими стінами,
вростаю в безвиході мур.

Змирилась... Не прагну ні дива, ні доводів.
Сама собі кат. Без реприз.
Несписаний аркуш... І є час для сповіді.
А потім - угору... чи вниз.

2017

І прийдуть до тебе непрошенці в гості.
А скільки – не ясно, не перелічити.
Остання хвилина стискатиме простір
І буде далеко найкращий учитель.

І стане свободи тоді забагато.
Тебе як героя свої не побачать.
І не налякають суворим комбатом,
Ти -- здобич означена, прийшлим – удача.

Сучасне дикунство, у нім - дивовижа...
Для чого це фентезі тут, у реалі,
Де шафи, скелети, нагострені лижі,
Селючки Галинки, оаза Розалій?

Рідненька земля і остання хвилина –
І мужня і слізна, і вирва і рана.
Вояк-доброволець – хитка бадилина:
Як вижити? Пізно. Воскреснути? Рано.

Ну що, панове, добігає час
і знову рік готується міняти
торішні думи у черговий раз
і пропонує ліпшого бажати.

Немов зупинка обігу життя.
Позаду дні буденної наснаги.
Попереду божественне дитя,
як символ неодмінної звитяги.

Не маєш віри? Що ж, ти не один.
Але свята, традиції і серце…
Кінчається остання із хвилин –
вино ігристе на прозоре денце.

А чуєш «Рри!»? Гарчить китайський пес.
Не мопс, звичайно, але і не цербер.
Луна летить, відбившись від небес,
і губиться у схові п’ятих ребер.

Як антитеза наших уповань,
є віртуально-вічне «все минає»…
Ось мить, ось крок… опівніч – зрима грань.
За вічне щастя звичка наливає.

Умовні знаки, дати, гороскоп
штовхають пересічного у спину.
Життя іде. Йому не скажеш «стоп»
у щасну і утішливу годину.

І не поквапиш, наче скакуна,
подалі від негоди і халепи
У літню днину – пісня цвіркуна,
а на Різдво – колядки і вертепи.

Хай буде так. Хай обертає час
навколо сонця наші сподівання.
І побажань нехай лунає глас,
як символ невмирущого чекання,

що в Рік Новий зірниці нагорі
зійдуться в хороводі на удачу,
а жовтий пес забреше у дворі
про долю милосердну – не собачу…

12.2017

Ой, котиться, котиться та й нашим селом
Голосна колядочка, в хату йде з добром.
А там щедрувальники ходять із мішком,
Вранці посівальники золотим зерном
Засівають кожного, щастя зичать всім,
Любові та злагоди.Нехай буде мир.
І здоров"я множиться, відніметься зло,
А достаток кожному додається знов.
Радість хай поділиться з друзями навпіл,
Сядемо разом всі ми за святковий стіл.

2016 р.

Росію розум не збагне,
Тут надто розуму й не треба.
Росія знає лиш одне –
Паскудити довкола себе.

День минув, то й гарно,
Спати вже пора:
Сонце десь пропало
Місяць визира..

Пташки не літають
Та звірята сплять,
Трактори всі стали:
Треба спочивать...

Іграшки заснули
Й зайчик хоче спати.
Нумо, умивайся
Та мерщій лягати.

Всюди сплять всі діти,
Ніч вже, треба спати.
Ну а завтра будем
Новий день вітати.
(з російської) 28/8/2015

До жаби прирівнять поета! –
Де у людини розум, смак?!
О недоріко-римоплете,
Ви - облисілий мов їжак.

Немовби хочете вколоти
За справжність і високий ранг…
І в лоб летить Вам за підлоту
І б`є Вас власний бумеранг.

Уже й вужі регочуть навіть,
Навіщо тут ще й Чорногуз?
Це ж графомана «жаба давить»,
В болоті власнім він загруз.

І досі кумкає потроху…
А ми дозволимо – нехай!
Підняв тут жаб`ячий цей хай,
Мов бурю в склянці – І??? Ш??А.

30.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

якось треба співати далі
з порваною струною…
жити треба
з навіяною війною…
дзвони б’ють по мені…
б’ють за мною…
жити на чужині – заплатити собою…

І знову Божич народивсь,
І довга ніч у Лету кане.
І біло усміхнулась вись,
І світло прибува жадане.

І тане сніг, і ручаї
Дзюркочуть, навесні неначе.
І грудень сльози шле свої,
Немов розчулився і плаче.

На радощах вітрець упивсь
І віти шарпає сердито.
І смокче, смокче білу вись,
Немов горілку оковиту.

25.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Остання обойма
або
Серія VI

***
У Музи є своя толока.
Вона являється сама,
коли перекладає Б???о.
І як би хто тоді не ойкав,
вважай – Єсеніна нема.

***
Високе і духовне пропадає,
коли немає на сторінці цій
у гущі анонсованих подій
В????ії і А??и того краю,
де націю не зраджує П??ій.

***
Поез у стилі рококо
чимало можна насушити.
На те і є мій О. ????о,
аби мішені решетити,
ціляючи у молоко.

**
Поки жаба не дає ще цицьки,
буде і пародія – о’кей.
А коли являється Х?????????ий,
то ніде не дінеться і ??ей.

***
І Донкіхоти рушать гори.
Найвищий упаде вітряк,
якщо малює і говорить
не Я-я-я, а Са????як.

***
Кому ми пишемо – відомо.
Але не меншає поем.
Ініціює це свідомо
за чашею кальяну й рому
і В???дим??, і е??М.

                                      12.2017

Ось воно, щастя кирпате,
Зирить в кишеню мою.
Треба із дому тікати,
Досить пожив у раю.

Нині дівчата що треба,
Пальця у рот не клади.
Свище вітрище із неба
І надима животи.

Я цілував, наче, писка,
Трохи помацав поділ.
Глипнув - чотири колиски!
Гримають ложки об стіл!

Що ж воно, людоньки, буде?
Коловорот суєти...
Діти - це та ще маруда,
Завжди голодні роти.

Ну, а дружина щоденно
Хоче цукерку м'яку.
Ціни - захмарні! Шалені!
Допоможіть козаку!

Вдома лишилася кашка,
Харч запиваю дощем.
Кличе до любощів пташка:
- Хочу "літати" іще!

Я на м'яке вже не ласий,
Скиснув палкий ловелас.
Кличу на поміч Пегасів,
Хай однесуть на Парнас.

В руку встромилася ніжка,
Гасить кохана свічу.
Знову колишеться ліжко:
Охнув...злітаю...лечу!

29.12.2017р.

На всіх мовах світу ти можеш мовчати
Мовчання різниться за суттю і змістом
Нехай для розмови лишаються чати
В словах не завжди досить місця для істин

У царині іншій завдасть квазі-мова
Тональність стосунків і межі дистанцій
Мовчання для того найкраща основа
"Homo est animal loquens" et tácitus *

Але ж кожна тиша, є тиша почасти
Порожнє запліднити можна навмисно
Складний ембріон мисленнєвий зачати
Геном закрутити в спіралі зі смислом

Тож містика погляду, пластика руху
Чуттєві утворюють в душах прилоги
І чутно їх добре, аби хто послухав
Та чують не всі мовчазні DIAлоги

Для двох діалог має власне звучати
Мовчання є слово в чуттєвому танці
Вгадаю, про що велемовно мовчав ти
Про те, що давно наші душі коханці?!

*"Людина - це тварина, що говорить" і мовчить (лат.)
© Марґо Ґейко

Серія V

***
Її ніщо не налякає
у епопеї творчих мук
за долю лірики і краю,
але елегія минає,
коли яріє ?у???ук.

***
У неї місія – АТО,
яку очолює ніхто
від ордело до Коломиї.
Є По?????ка од і до,
а черевички ще пошиє.

***
І на радіо, й на теле
є щоденно тамада.
І корупції – біда.
Викорінює омелу
оний падре К????а.

***
Онєгіну її ім'я
було як і поету бли́зьке.
Я Вам пишу.. На те і я,
аби на сцені житія
усі помітили Л??????у.

***
Що не гадай, але дивує мудрий
із юною душею в унісон.
Ховає лики за високі мури
і візії окультної культури
інкогніто тисячолітній ?о?.

***
Бувають і надійні друзі,
які не наламають дров,
леліють лиш одну …із мов.
«Усе на світі тільки Муза» –
ще скаже Ю??й Ки??????.

                                      Далі буде