Летять роки, немовби ластівки,
що восени у вирій відлітають.
Ми ще міцні, але й не юнаки,
і багатьох вже серед нас немає.

Життя від кожного завжди бере своє,
нам сивини і зморшок добавляє.
Йому ж себе ми без остатку віддаєм,
а іншого життя у нас немає…

Тож, як казав Маестро, – Будем жить!
І хай там що, каміння навіть з неба.
Чи ж варто сльози лити і тужить,
як ще всього зробити стільки треба?!.
Тим більше випити усе це й з’їсти треба!

23.05.2017

Я чую як за мною ходить
Чмана кошлата, привид, тінь.
В поезії моєї роди –
Вірші вилазять на черінь.

Криві беззубі потерчата –
Плоди моїх душевних мук.
Боюся випустити з хати,
Вони ж - рвонули на фейсбук.

Читач обпудиться зі страху,
Але мені усе одно.
Чи, може, друзі, дав я маху,
Бо шкряботіти не дано?

Долизую вино зі склянок -
Нема еклог, сонетів, од.
Похмільний видався світанок:
У музи скінчився окот.

01.12.12017р.

Лишилось що тобі з тих двох мільярдів?
Ще місяць, рік чи більше будеш битись?
Поважний шлях чи стежка в сотню ярдів
тебе чекає? Пізно вже любитись…

Такі лунали інколи питання
у нелегкому повсякденнім герці.
Посеред ночі, навіть спозарання,
запитував бувало мозок в серця.

У відповідь сердешне посміхалось,
немов йому приємне щось наснилось.
Усе життя воно не зупинялось
і тільки вперто билось, билось, билось…

01.12.2017

Має він великі ноги,
тож мандрує без дороги.
В нього роги як лопати,
ще зовуть його сохатий.

Не страшні йому простори,
їсть він навіть мухомори.
Любить все ж траву і квіти,
а іще зелені віти.

Не ховаюсь за дерева, –
сповіщає всім він ревом.
Здоровенний, як колос, –
це звичайно ж, діти, лось!

08.04.2017

Баю-бай, засни, мій синку,
тиша навкруги.
Баю-бай, вже сплять, дитинко,
річка й береги.
Птаство стихло стоголосе,
жайворонок спить.
Скоро в гості прийде осінь,
все позолотить.

Баю-бай, у чистім полі
вітерець гуля.
Гладить листя на тополі,
чути солов’я.
Баю-бай, в хмарках високих
місяць ліг спочить.
Затихають всюди кроки,
вся малеча спить.

Баю-бай, і котик-мурчик
влігся на печі.
Лиш за пічкою цвіркунчик
знай собі сюрчить.
Баю-бай, засни, маленький,
вічки закривай.
Спи, мій котику сіренький,
баю, баю, бай…

Не люблю тебе. Піду.
Бо стара опецькувата.
Хочу файну, молоду,
Аби мацати іззаду.

Щоб не мала за козла,
Доглядала пильно, ревно.
Аби цілу ніч трясла
І не злазила із мене.

Ти пропахчена борщем,
А мені потрібна квітка.
Я ховаюсь за кущем,
Страх трясе мою борідку.

Заступ лапа не трима,
Бо у мене хвора спинка.
Бігти сил уже нема
І поламана ковінька.

Мо, піти на велотрек,
Покачати гарно преса?
Та не гнеться поперек,
В роті пусто без протеза.

У мотні куняє міль,
Скоро під надгробні плити...
Тьопай кашу у таріль:
Із тобою буду жити.

01.12.2017р.

Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…

…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…

Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…

…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…

…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!

…Уста Земель нашіптують молитву.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Заходить сонце за високу гору,
щоб завтра вранці знову ген зійти
умитим росами лугів в ранкову пору
і землю споглядати з висоти.

Темнішає і вітерець стихає,
в гаю заводить пісню соловей.
Концерт вечірній птаха починає,
попереду ще трелей апогей.

Ляга на землю все темніше небо,
не хоче відпускати в даль весну.
Тепер її чекати рік вже треба
хмаринці, що вчепилась за сосну.

Як сестри чарівні стоять смерічки,
весну в природі проводжає все.
І навіть плескіт хвиль гірської річки,
що свої води в літо вже несе.

01.06.2017

Щойно зійшло сонце і все освітило,
Бачу на дорогу виїжджає милий.
Як мене набачив, з коника зіскочив,
Обійняв любенько, бачить діток хоче.
«Що ж то за пригода така причинилась,
Що з коником іншим вертаєшся, милий?»
«Ой, не питай, любко, що сталось в дорозі,
Як про те згадаю, проймаюся дрожжю.
Розбійники в лісі мене перестріли,
Коня одібрали і вбити хотіли.
Вовкам на поталу врешті-решт лишили.
Скільки б я пролежав, зв’язаний,безсилий,
Якби три дівчини тут не нагодились...»
«І всі три одразу тебе полюбили?..»
«Може, й так. Хто звіда дівочеє серце?
Одна дала коника, а друга - сідельце.
А третя - така ж бо куховарка справна,
Що пекла й варила – розказать намарне...
Вона, мабуть, справді мене покохала,
Бо якогось вечора, крізь сльози сказала:
«Їж, любий козаче, вертайся додому.
А не маєш жінки, лишайся зо мною!»
Не став я дурити оту щиру душу
І сказав одверто, що вертатись мушу,
Бо ж дружина вірна ще й два ангелочки,
Мене виглядаючи, виплакали очі».

Ось Голанські висоти – на відстані дотику.
Та раптове «Ні кроку!» – немовби наказ.
Спить Хермон в самоти́ні одвічного спокою,
З білосніжних вершин зі́йде холод ураз.

Ось на бе́резі пальма тріпочеться вітами –
Ніби чубчик хлоп’яти на вітрові дня.
Зазирає пустун у Кіне́рет привітливо
І дитячими ніжками хвилі ганя.

Зимні квіти як іскри на радість нам лишені –
Анемона-жарина і сонце-шафран.
Схили днями бувають зела́ зеленішими
І як си́нява синій небес океан!

Якщо доля моя прирече мене падати,
Моє серце засвітить для інших вогні,
Бо хіба я вас можу забути і зрадити,
Мої юні, любов’ю ося́́яні дні?

Романтика вітрила напинає
у гавані, лагуни і порти.
Але нічого марно не минає
у світі марноти і суєти.

Як ті мурахи бігають по тілі
машини, самоходи, кораблі
і ...катафалки-аеромобілі
«тусуються» у димовій імлі.

До раю поспішають первозвані
«кипіти» і молитися у чані.

Ідуть на перегін у небесі,
а долітають явно не усі.

Хіба-що – в пекло.
                 Думайте,
                                кохані.
Гальма немає у земній осі.

                                      11.2017

Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....

Життя підкинуло зеро,
Й курити дуже хочеться,
Строкатим натовпом в метро,
Спішить-біжить околиця.

Мене минає як ріка,
Раптову гілку зломану,
Я ж наче світло маяка,
Ловлю непевні спомини.

Спішить як всі нема причин,
Не будем разом більше ми,
Дим сигарет—міський полин,
А сум мій стане віршами.

Час пік минув. З почином, день!
Життя щоб жити створене
Від спогадів до тих знамень,
Де сліз і щастя порівну.

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Хотіла б стати я колись
Берези шумом вільним
Коли весною напились,
Поліські трави хмільно.

Розливом милої ріки,
Із райдугами в обрій
Де оксамити-береги,
В росі бринять прозорій.

Де заколисана печаль ,
В століттях пережита,
Шум шепотітиме: «причаль,
Спочинь в чеканні літа.»

Ти стишиш крок, вдихнеш весну,
Мене згадаєш давню,
В гілках березових засну,
Ти ж посміхнешся травню...

На бойовому. На бойовому, хлопці!
Радіо з радою... Вимкніть театр оцей.
Техніка бита. Ковадло... Та по "горгопці!..
РПГ 7... Може хто й не згорів живцем...

На бойовому. Міни мережать поле.
Чим проростатиме зерня твоїх зубів,
Чорний драконе, що світ засіває болем,
Що не прийматиме виклик на чесний бій?

На бойовому. Хоч недовіра. Зрада
Брудом розмазує темряву тилову.
З честю ми вистоїм. Чиститимемо радо
Землю відстояну. Цим лише і живу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117113000538

Коли біль трансформується у слова,
а бажання - у кольори,
Намалюй, як я сплю і сміюсь у снах.
І нічого не говори.

Коли правда затята і точить ножі
На відвертість і доброту,
Ти зміси мене, як сухі коржі,
І зліпи мене - саме ту.

І струмками розтане усе неживе.
А я відьма з країни Оз.
Все несправжнє, що поруч гукає й пливе,
Хай минає й проходить повз.

Мої мрії - похресниці неба й зорі,
Мої танці - то ритуал.
Будь собою, нічого не говори.
Намалюй мене голу з лицем догори.
Як нікого не малював.
20.07.2016

Гірше завжди буває. Це правда, милий.
Навіть коли ти на дні глибокого моря без кисню.
Люди вмирають, тіні приходять в будинки покинуті.
Товаропотік у великому місті мрії окислює.

Сонце встає і сідає, і вічність по колу
На паровозі світанків круг нас обертається.
В душах, як в мапі – теж є свої темні околиці.
Ніколи не знаєш, хто виїде звідти, а хто в них зостанеться.

Совість, як сіль, свіжі рани болюче притрушує.
Звичка затягує очі ще гірше, ніж сліпота.
Ми усі вільні до вибору, тільки самі себе змушуємо
Стежку по колу в щоденній пустелі думками топтати.

В дні патентованих снів, юесбі і технічних виродків
Складно сказати слова найпростіші – до тремтіння й відчаю.
Чесність дає свої пагони, з них все життя наше виросте.
Випий ще кави, коханий. Ми тільки тут і тепер – в нашім щасті і вічності.

20.11.2017

Сніпок сновидінь зотлів,
Розсипався безпорадно –
Стримлять остюки в кублі
Зім’ятого простирадла.

Закопчені дзеркала
Понуро відводять очі:
Ти зроду по той бік скла,
Якої ж ще правди хочеш?!

Досвітній півсон крихкий,
І втіхи у нім негусто:
Шукає рука руки –
Знаходить задублу пустку.

На могильних фото ми хороші,
У житті, на жаль, усе не так.
Доки ходим - гроші, гроші, гроші..
У горлянки пхаємо усмак.

Тліють у землі готівки гори,
В рай бабло уже не донести.
На горбочку - айстри та майори,
У віночки вдягнені хрести.

Різблені із каменю погруддя,
Статуям - позаздрять і царі.
А недавно драли шкури людям,
Кров пили неситі упирі.

Не вгадаєш, де лежить людина,
Де катюга із обличчям злим.
Всі гріхи сховала домовина,
А на фото - чистий херувим.

Хай від мене зостається присок,
Не світив талантами ніде.
Байдуже - який на фото писок,
Головне - це жити для людей.

30.11.2017р.

Яв.
Сігірія-гора, камінь лева.
Бджіл мільярди.
Ряд німфей.
Королеви.

Колихання віт-ліан, крик папуги.
Древні фрески.
Пролітай вперше, вдруге...

Крізь дракона пащу вхід. Казка-диво.
Сміх наложниць, ящірки миготливі.

Долинають молитви... Мед на таці.
Десь отут джерела сил, інкарнацій.

Немовлята.
Старики.
Сходи.
Спека.
Тут - вібрації жаскі, небезпеки.

Догоря феральний день - понеділок.
Снився камінь той мені, бо гриміло.
........
2017

Тобі набридне, що живеш отут,
і підеш
В інший вимір, а чи простір...

До тебе я навідаюся в гості,
та враз ти зміниш хибний мій маршрут...

Вдихну життя! Отямлюся в пітьмі,
а янгол поруч і трима за руку.

Я виграю у цій війні!
А час лікує рани й муки.

Я виграю у цій війні!


28 травня 2017 року

Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.

Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...

Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"

"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог одтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, ціпне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".

Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня
світам твоїм з-за оболок вогні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)

1

Є вовна творча... Торт і кава...
Ще б снігу - до Нового року.
Чужинка-муза йде - кульгава:
"...ти юнці завдала мороки,
тепер сидить шліфує... бідна,
а парубки таких не вельми...
тож похвали вже принагідно!"...
...............................
Гроза... вогні святого Ельма...

2

Кав'яру з'їла, облизалась
кошиця, гне залізні шпиці...
Бракує міді, часу мало,
а килимок жаги не вицвів.

Жере ненатлий молох душі.
Простибі просять волонтерки.
А я зриваю вірші-груші
в едемі-пеклі Босха, Єрки.

3

Не запізнилася, не ждали.
Тож роззирнуся... Тут привітні?
Ховають хижі бджоли жала.
Сад засинає - аж до квітня.

.....

2017

***
Сколомыйко, сколомыйко, серце ми ся вдрыват.
Дощ танцює по цимбалах и голосит дрымба.
Дись далеко моя мила – сóнічка не видко –
В’яже шалик, яже узлик – рвеся божа нитка.
Сколомыйко, сколомыйко, дай ми удпочити:
Мы лиш двоє у каріці – никат на нас чилядь.
Мы з тобов ся заиграли, світ нам ся убертат,
Видко, ты тым світом крутиш – ты, ги я, уперта.

Сколомыйко, сколомыйко, кüлько того світа!
Вчора яблüнка цвіла лиш – ниськы сніг пролітат.
Айбо як бы там не было – ты лиш сколомыйка,
Ты на вто, що я говорю через персты никай,

Бо я люблю вту, що в сирцю вже гніздечко звила,
Вту, що близько вать далеко, а єднако мила.
Сколомыйко, сколомыйко, не тягни ми жилы,
Мы ся любиме давно вже – щис׳ме и не жили.

28-29.11.17 © Василь Кузан

Словничок:
Сколомыйка – пісня і танець, схожий на аркан,
Каріка – танцювальне коло,
Заиграли – затанцювали,
Ниськы – сьогодні,
Персты – пальці,
Вать – або,
Єднако – однаково.

Прийшла зима, прийшла сумна,
Така ще трохи слабосила.
В туман закутала вона,
Все білим шовком застелила.

Химерні обриси дерев
І небо, як овеча вовна.
І вечір в сутінки бере
Усе поблідле і безмовне.

Мов чути шепіт потайний -
Поміж гілля іде розмова...
Переплелись дві сивини -
Жовтава осені й зимова.

І вітерець не поспіша,
Серпанком сивим очі лащить…
І диха спокоєм душа -
Що може буть для неї краще?!

29.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Розглядаються довкола,
Та мене не чують,
Бо ж загруз я в цім болоті,
Що Петровим зветься.
Одинцем сиджу, як сич той,
У холодній хаті.
Ні з ким разом хліба з’їсти,
Ні слова сказати.
Хоч кидайся з мосту в воду.
Не знати з якого.
Стоять собі незворушно
На кістках козацьких.
Як і ті палати,
Що сточили стільки крові
Із нашого брата.
Якже мені докричаться
До того садочка,
Щоб почули батько й мати
Та їх мила дочка,
Що кращого зятя
Не знайдуть довіку,
Буде їм синочком гарним,
Й справним чоловіком.
Та не чує Україна
Голос свого сина.
Доведеться брать в дружини
Чортову сестрицю.
Або, може, попідтинню
Мовчки простягтися.

Коли ти висох, як скелет,
І їш один лиш вінігрет,
І виглядаєш, як дистрофік –
То ти є істинний поет.

Як черево твій хід спиня,
І у штанах тріщить матня,
Коли ти важиш три центнери –
Ти не людина, а свиня.

Не лізь по кавуни в казан,
Не йди по зупу у баштан,
Коли дороги ти не тямиш,
Ти не людина, а баран.

Коли ти п’єш з чужих джерел,
І зириш зверхньо, як орел,
То ти не керівник державний,
А найсправжнісінький козел.

Як ти забув своє коріння –
Ти найнікчемніше створіння,
І місце твоє в купі гною
Межи полови і лушпиння.

Не плюй у батьківську криницю,
Вона тобі іще згодиться.
Як душу ти свою спаскудиш, –
Душа згниє і засмердиться.

Не спокушайся на чуже, -
Своє любити час уже.
Хто на чуже роззявив рота,
Той і свого не вбереже.

З чужим до столу не сідай,
Ти від чужого геть втікай.
Він, мов кота, тебе задушить,
Під пліт запорпає – і край.

Підступний має сто облич,
Не пий з підступним могорич,
Тебе він замордує нишком,
Й здихати кине наузбіч.

Ти мудрим будь, як Соломон,
Не йди до дурня на поклон.
Ти дурня мудрістю здолаєш –
Такий неписаний закон.

Не пий горілку, як скотина,
Не забувай, що ти – людина,
Бо можеш здуру все пропити –
Добро, родину, й Україну.

Жінок облесних обминай,
Із ними в гречку не стрибай,
Бо згубиш честь свою й здоров’я,
І втрапиш в пекло, а не в рай.

В житті як дбаєш, – так і маєш,
І як постелиш, – так лягаєш.
Якщо те й знаєш, що гуляєш –
У злиднях й холоді сконаєш.

1996-2017

Калина знову опускає віти,
готуючись до сонної пори.
Пелюстками поопадали квіти.
І на подвір'ї витирає вітер
осінні пурпурові кольори.

Затуманіли силуети сонця.
То явиться маною калити,
то щукою пірне у ополонці
і навіть не загляне у віконце
донизу зі своєї висоти.

Лишається на літо уповати.
Його пора попереду іде,
аби зимою побілити хату,
весною одягти зелені шати
і замінити убрання руде.

А поки-що, минаючи Покрову,
чекаємо Меланку й Василя,
Різдво одне ...і друге. А земля
оновлюється травами, і знову
озимина заврунює поля.

Ось-ось ударять хугою морози
і віхола загляне у вікно
як на екрані ретро у кіно.
Розлукою заойкають мімози...

Але нема чого ронити сльози
за тим, що не вертає все одно.

                                      11.2017

Містика першого снігу - в тихому шепоті ранку,
у боязкому чеканні голо-преголих дерев.
Душу, що виспрагла дива, наче тремку полонянку,
у неосяжні обійми зимонька знову бере.

І вимальовує небо чисті прозорі пастелі
на першозмерзлих калюжах, на чудотворнім вікні.
Обрії сяєвом білим перші сніжиноньки стелять,
тихим містичним відлунням дзенькаючи у мені.

21.11.17 р.

Хронічний любитель жіночої статі,
В якого на пенсії все, крім очей,
Зустрів молодичку. І з звичним завзяттям,
Ковтаючи слинку, масненько рече:

Ходімо зі мною, моя люба заю,
Чекає на тебе мільйон насолод:
Я оди пишу, серенади співаю,
Свіженький в запасі завжди анекдот.

На що молодичка йому промовляє:
Ви щойно так ніжно назвали мене.
Я зовсім не проти: - ну зая, так зая.
Але ж застереження маю одне.

Ніхто проти од і співанок не спорить.
Та в нас, у зайчих, є приватний закон:
«Морковка» щоб завжди трималась бадьоро,
Й «капусти» у банку хоча би з мільйон.

Ми любимо шопінги, спа, ресторани –
Бажання у тіла й душі молоді.
Якщо це у Ваші уходило плани…
Куди ж Ви побігли? Чекайте! Заждіть!

Хронічний любитель жіночої статі,
В якого на пенсії все, крім очей,
Зустрів молодичку. І з звичним завзяттям,
Ковтаючи слинку, масненько рече:

Ходімо зі мною, моя люба заю,
Чекає на тебе мільйон насолод:
Я оди пишу, серенади співаю,
Свіженький в запасі завжди анекдот.

На що молодичка йому промовляє:
Ви щойно так ніжно назвали мене.
Я зовсім не проти: - ну зая, так зая.
Але ж застереження маю одне.

Ніхто проти од і співанок не спорить.
Та в нас, у зайчих, є приватний закон:
«Морковка» щоб завжди трималась бадьоро,
Й «капусти» у банку хоча би з мільйон.

Ми любимо шопінги, спа, ресторани –
Бажання у тіла й душі молоді.
Якщо це у Ваші уходило плани…
Куди ж Ви побігли? Чекайте! Заждіть!

Хапко узяв кредит. А ти - плати!
Даниною обкладено онуків.
Перед народом гроші не світив -
В офшори заховав усі рахунки.

Зацарював моссадівський агент,
Довкола трону - без цепів собаки.
На визиски отримано патент:
Усіх поставить у країні раком.

Поспільство, наче ниці жебраки,
Від голоду тримається за линви.
Петро ж торбину, з щедрої руки,
За півмільйона прикупив дружині.

В Америці на тижні був кагал.
Схвалили: Крим, Донбас - уже Росія.
Качають із держави гої нал,
Вдягнув ярмулку православний Київ.

Притомнію. У голові луна,
Домучили з семітами кошмари.
Кладе компрес турботлива жона:
Ну, що б робив я без своєї Сари?

29.11.2017р

До мене завітала самота,
У подарунок простягнула тишу.
Вона діру у серці залата -
Нехай живе. Уже не буде гірше.

Не чути дорікання і клятьби,
Недоля не трясе, неначе грушу.
На зламі нещасливої судьби
Живим зі шторму вистрибнув на сушу.

Був пішаком. А ти - важка тура.
І партію зіграла дуже вміло.
Життя моє для тебе - тільки гра,
Від зради все померло, вкам'яніло.

Схиляються осонцені жита,
Напоєні теплом, достигли зерна.
А я собі не викував щита,
Попереду - вогонь, колючі терна.

Один у стінах. Наче у труні.
Не гоїться в душі одкрита рана.
А самота не вируча (о ні!),
Ще трохи - і мене, мабуть, не стане.

29.11.2017р.

Бажаючим придбати зібрання творів Світлани-Майї Залізняк - поезія, переклади, проза (авторська редакція 2015 року, тверда палітурка, 600 сторінок, видавництво "Сполом", Львів) - писати на пошту:
zaliznyak-63@ukr.net
або у приват фейсбуку.
Ціна 140 гривень, номер картки повідомлю приватно.
Пересилка Новою поштою чи Укрпоштою.

На обкладинці - репродукції картин - автори Ігор Палєй (Єрусалим) "Фенікс, птах життя" та Ольга Федорук (Львів) "Вона і сонце".

Анотація:
“Птахокардія” С.-М. Залізняк – це книга вибраних поезій, написаних протягом 2000-2015 років. Осмислюючи буття навколишнього світу та своє буття в цьому світі, авторка семи виданих раніше поетичних збірок намагається не повчати, не робити широких узагальнювальних висновків, а просто доносити до читача власне розуміння добра, любові, краси, правди, послуговуючись вишуканою українською мовою, малюючи майстерно підібраними словами яскраві, живі образи – реалістичні, фантастичні, містичні. Вимогливий читач отримає справжнє естетичне й інтелектуальне задоволення від зразків справді сильної, досконалої технічно та високохудожньої поезії, а також свіжих, оригінальних перекладів віршів поетів різних народів та епох і творів цікавої малої психологічної прози.

Хризантеми до мене сяйнули твоєю усмішкою,
І рознісся довкола такий неземний аромат…
Я б сорочку собі прикрасив отакою манишкою
До найбільш урочистих, тобою улюблених свят.

Як гойдають калину вітри необачно простужені,
Коли жовтень дволикий міняє на іній росу,
Ти їх горнеш до серця, усіх своїх ряджених-суджених,
Й задивляється світ на таку неймовірну красу.

А зима заполонить нас сіро-байдужими буднями
І затято дороги і мрії усі замете –
Як під божий покров, ми з тобою приходити будемо,
В рукотворний цей храм, попід небо твоїх хризантем.
2016

Я не хочу щастя шматочок,
Прагну мати його багато,
Лиш стрічать його - не проводжати,
Радості - джерело, не ковточок.

Море ніжності, а не краплину,
Та добра океан, не трішки
І безмежного неба блакиті,
А любов нехай лебедем лине.

Якщо хоче хто все це мати,
То душа мусить бути щедра,
Серце сповнене чуйності в тебе,
На взаємність тоді сподівайся.

2017 р.

Не контролюєте владу -
йдіть до загіну в стадо.
Там пастухи радіють
всіх, наче скот, закриють.

Тихенько стояти класно,
цікаво з рабом-собою?
Заплющивши очі… Вчасно
плювати на мир і волю?

Поки в окопах гинуть
наші герої кращі,
поки твою країну
ворогу тягнуть в пащу...

(Листопад 2017)

Дзвони мiських вокзалів,
Швидше б стрибнуть у потяг-
Спритно скидала одяг
З тим, кого геть не знала...

Нерви гризуть - акули,
Тіло - твердий манекен.
В скупченні різних імен
Нащо його почула?

В очі сльоза, як мило.
Ні, не очистить - спече.
Знаючи, що він втече,
Нащо у суть впустила?

Небо - колір опала
Замилувалася б ти,
Тільки в душі чорти:
"Нащо його кохала?"

2016

З усіх нот які можна виловити у скрипі вісі земної
Вичути у мелодіях неминуче тонучого корабля
Я чую лише до-мі-нуючу тишу
Намагаючись розчути щось більше хоча б ля

рукописи умирають на самоті
журливо муркоче пустка
тече вином венозною кров'ю не в жилах а поміж ними
ти вперто кажеш на потім чомусь потОм і потім те потім
виходить із тебе пОтом дев'ятижильним котом
і заколисує ниви
небесних риб що зловились на вудку Того у сріблястім човні
який обіцяв небесне життя й мені
а дав земне
ті будні мої земні так тяжко перетравлюються у вині
ні не
думай що я нарікаю на це - земне...
я знаю - воно мине й це найбільше бентежить мене...
мине
ми не
уявні ми не такі про яких віршують рядки ми не
сріблясті риби безкрайньої ріки ми
восьмижильні
вічні мужики що рибалять рибалять рибалять печуться на сонці
падають від утоми і тоді
марять мріють снять як прийдуть колись до свого моря почують своїх риб і будуть
нарешті
ходити по воді...

Ну що, панове, крівцею впились?
Ковтали вволю, ляпки біля рота.
На фоні трощі дурень каже «сheese»,
Додому одішле дебільне фото.

А на Печерську смокчуть шоколад,
Цвірінькають про вбивство з пієтетом.
Ту банду я поставив би у ряд
І розстріляв усіх із кулемета.

Івану із села – брудний бліндаж,
А сину владоможця – пляж, дівчата.
У постіль ананаси носить паж:
Тут допоможе бойова граната.

Упир керує сонмищем овець,
У плоть зубиська устромляє м’яко.
Його чекає нелегкий кінець:
Уже несуть осикову ломаку.

Не втримати народ на повідку -
Наповнилася лютістю загата.
Вже бачу - висне пузо на штику,
Працює кат. Та я, чомусь, не радий.

28.11.2017р.

Більш в окопі землю не гребу,
І не треба узувати берці.
Скоро облаштуюсь у гробу –
Громовиця втрапила у серце.

Може, і вернувся б у село,
Та не хочу родичів лякати.
Ангелу сідаю на крило –
Хай несе в небеснії пенати.

З високості оглядаю світ,
Тиша огорнула позазем’я.
Тане у душі гіркавий лід,
Бо зустріне у Едемі неня.

Біля брами я вже не один,
Зразу не пролазим – забагато.
Та зіскочив із пательні лин:
В пекло поверта дефибрілятор.

Прокидаюсь, мокро на щоці,
В тіло наштрикали жменю голок.
Лікар смерть тримає у руці,
Каже: - Ось, козак, тримай осколок.

28.11.2017р.

Линуть до минулого думки,
Мов птахи у вирій теплих плес,
Крізь роки... Та що йому роки,
Місту, що простерло до небес
Руки телевеж у молитвІ,
Розірвавши хмари на рвання,
МолитвІ, що ніби вовчий вий
Уночі... І ще чекати дня...
Спомин у минуле відлетів.
Що тобі у нім сказати міг,
Місто, скуте брамами мостів
І закуте в ланцюги доріг?
Місто, ти усьому голова,
Ніби хліб горілий на столі
Із зернин, що у лихі жнива
Зібрано... Горілий чорний хліб...
Місто бездуховністю грішить...
(а натхнення щирої душі-
Дар, що у повій відіб"є хіть.
Сказано ж - іди і не гріши...)
Ти грішило... Вірило... І ні...
Нищило минуле у собі...
Плями на коштовному сукнІ...
Чи на сУкні з Рюрика скарбів...
Що було, то буде поготів.
Спомином душі запорошив
На черлені відблиски щитів
Почорнілий сніг горілих шин,
І яскраве сонце в вишині
Вилило у небо голубе
Мов танок оголеності ніг-
У проміння вдягнену тебе,
Мій дарунок чистий назавжди
У кохання таїні пізнань
Під склепінням Міста... Диво з див...
Вічний поклик тіла- Інь і Янь...
...У думках тобою пропливу,
мов ладдею з Києм по Дніпру...
Містом, у якому я живу.
Містом, у якому я помру.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117112808942

Тішусь, оглядаючи дівчат,
Хай краса щодня мозолить очі.
Розстібаю байковий халат,
Під запаску упірнути хочу.

Ну скажіть, хіба моя вина,
Що люблю стрункі дівочі ноги?
А мені без пестощів - хана,
Пити буду самогон потроху.

Краще жінки в світі ніц нема,
У весталки - ох яка фігура!
Звабу починаю жартома -
Поцілунки, охи, шури-мури...

Утридцяте за добу промок,
Дерев'яний, наче потороча.
Видимає бульку чавунок:
Непритома, дрижаки та корчі.

Висохли і "яблучка", й Адам,
На балкон злетілися ворони.
Молодому любощі - бальзам.
Дідові - смертельні перегони.

28.11.2017р.

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Він так її, на жаль, і не обняв,
і не сказав «кохаю» прямо в очі.
Бо про кохання ще тоді й не знав,
не те що пестувати стан дівочий.

Її він не притиснув до грудей
і не сказав: «Люблю, моя лебідко!»
Та скільки їх таких, малих дітей,
голодомор спіймав у хижу сітку…

Той владомор, як пес на повідку
безумного уже від крові ката,
забрав усіх: і сина, і дочку,
і стариків, і навіть маму з татом…

Косила смерть великих і малих,
гуртом конали люди й поодинці.
Прищавий вождь відкрив Пандори міх
і все лише тому – що українці!

1

Яблунева кісточка... Виросте масив.
Дурень не мудрішає, хто б не попросив.
Суне коліщатко під платформу: "...їдь..."
Статуси оплачені, всім цариця - мідь.

Товпи колихалися, плакали... Зима.
А ладу і поладу, каже дід, нема.
Кум десь в Євпаторії, ліпиться пісок.
Словолюбна (соррі) я бгала колосок.

Оптимізму цоколі, мармуровий лев.
Косить люд, мов броколі, привид між дерев.
Відійти... лишитися... Убезпечу хист.
Чорно-білі китиці. Барвний падолист.

2

А Пандора з ящика розсипає зло.
Щастя десь обрящете. Гибіє село.
За Пристроми... пасіки злинув мрійний рій.
Рейвахи між класами. Цілься... не чамрій.

2017

Мелодії кохання не згасають
у тих, хто свято вірує в Любов!
Їм ангели на арфах рондо грають,
та музика чарує знов і знов.

Мелодії кохання линуть світом,
беруть в полон і душі, і серця.
Їм не важливо, що весна, що літо…
Немає навіть взимку їм кінця!

Я зичу всім порядним, добрим людям –
хай через все життя вас проведуть
мелодії кохання, світлим буде
ваш, інколи тернистий, довгий путь!

28.11.2017

Покинутий песик – в густих порохах --
застиг, непорушно-стійкий,
солдатик з трухлявим мушкетом в руках
від часу -- іржаво-рудий.
Колись же – і песик був зовсім новим,
солдатик яскраво блищав.
Наш сонячний хлопчик їх палко любив
і, спати йдучи, цілував.
«Отут зачекайте, нікуди не йдіть
і не галасуйте мені», --
щасливий, він міцно заснув у ту ніч
і забавки бачив у сні.
Та в час потаємний під ангельський спів
хлопчина наш сонячний зник...
Без міри скорботних пролинуло днів,
та відданість друзів – навік.
Терпляче чекають -- не зрушитись їм,
завмерлим на довгі роки! --
і мріють про усміх на личку малім
і дотик знайомий руки.
Тихенько дивуються – де ж він пропав,
що трапилось в темряві днів
із хлопчиком тим, що їх поцілував,
поставив і ждати звелів?

Little Boy Blue

The little toy dog is covered with dust,
But sturdy and staunch he stands;
The little toy soldier is red with rust,
And his musket molds in his hands.
Time was when the little toy dog was new
And the soldier was passing fair;
And that was the time when our Little Boy Blue
Kissed them and put them there.
“Now, don’t you go till I come,” he said,
“And don’t you make any noise!”
So, toddling off to his trundle-bed,
He dreamed of the pretty toys;
And as he was dreaming, an angel song
Awakened our Little Boy Blue —
Oh! the years are many, the years are long,
But the little toy friends are true!
Aye, faithful to Little Boy Blue they stand,
Each in the same old place —
Awaiting the touch of a little hand,
And the smile of a little face;
And they wonder, as waiting these long years through
In the dust of that little chair,
What has become of our Little Boy Blue
Since he kissed them and put them there.

by Eugene Field (1850-1895)