У нас прагматичне сторіччя,
Працюють дитина, спудей.
Пописує геній про вічне,
А я - про звичайних людей.

Поети живуть в закарлюках,
Трясуть над папером чуби.
У брата ж порепані руки -
Три вахти підряд відробив.

Пишаються душ ескулапи,
Бо гарне вліпили слівце.
А в "Зоо" кривляються мавпи -
Огидно дивитись на це.

Щоденно віршована повінь
В газетах вирує за блат.
А кум - на сторожі, у полі.
Вже дід, а в руках автомат.

Митець апріорі захланний,
Поплескай йому, догоди...
Чи варті творіння пошани -
Оцінить суспільство. Не ти.

18.04.2018р.



Удача

Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.

Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
У одної завтра буде свайба.

Дівці - двадцять. Діду - шістдесят.
В неї - циці. В нього - міліони.
Упірне дівуля в шоколад,
Купить із рубіном панталони.

І мені кортіло молодих,
Закохався в пишногруду сарну.
Покарав Господь колись за гріх:
Опинився хутко у лікарні.

Ну і хвеськи! Ухопи їх кат!
Дикі тигри - не маленькі діти.
А розмова перейшла на яд,
Хочуть згодом вуйка отруїти.

Мокре діло. Підле. Не нове.
Та дарма радіють чорноброві:
Дідуган ще трохи поживе -
Телефон дізнався із розмови.

Набираю. Бац - а це мій кум!
Розказав підслухану балачку.
Спас кнура. Не дав його на глум.
Відьми юні стрілись на удачу.

18.04.2018р.

 
возвеселімося
 
що хумусу від нас
безсилих та
дум спіро сперо ~
лунарний джаз
пристойне пекло
shall we
 
суєта
скрадає час
& салютує нам
за люстром барним
іншим разом
& хай ніхто
в оправі
вашого алмазу
 
бриніть
розбіжні фрази
cплін у тон
делюксо~
хмарне
 
quasi
 
 
 
 
 
 
 
 

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Весна, не упускаючи моменту,
і поле гріє, і дощі дає,
аби винаймачі цієї ренти
отримали до осені своє.

Зима одразу скочила у літо
ярами і лісами у луги,
і талою водицею умиті,
за обрії виходять береги.

Зазеленіли віти м’яти-рути,
озимі ожили і ярина
показує, що урожаю бути,
якщо на це дає добро весна.

Вона перемагає й цього року
і на селі, і на ріллі полів...
На цілині таке необароко!
І маємо усі дари лісів,
і напились березового соку...

Закінчуються проводи дідів.
Нові зажинки і новий мотив -
не забувати вивчені уроки.
На горизонті місія висока.
Насушимо із паски сухарів...
Очікуємо на несите око.

04.2018

Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)

1

Грає синє сусло...
Повна бодня... піна.
А митець охочий - наскиртує сіна,
сяде в холодочку, мріє... чистить пера.
Муза нахилилась - пишногруда Лера:
"Напиши про вічне... Чом такий ледачий?".
"Граб скрипить натужно... собрат мій неначе".

Три катрени... сонно... Кумкають зелені.
"Обіцяв заздравну - ювілей ось - Гені"...

2

Зозулясте мрево... Глеки наготові.
Вичитати "вічне" дасть Хома котові.
Може, поцінує той нектар пацятко.
Келих не коштовний - з пенсійки двадцятка.

А якби обмацав Стусові дерева*...
смерч би розколошкав графоманське мрево.

...
*Зимові дерева" - назва першої збірки В.Стуса.
2018

Ніхто й нізвідки
Йде у небуття –
Незнаною
Стезею в невідомість,
Намарне
Проминаючи життя,
Нічого
Не лишаючи натомість.

Для злету мрій
Не вистачило неба...
І виправдання
Іншого не треба.

В житті послала доленька усе:
Дитинства дні веселі й безтурботні
Та юності квітучий сад пісень
І молодості час безповоротний.

Було й розчарування, сльози теж,
Ще - втрата рідних, близьких і знайомих.
Не повернеш літа, не повернеш,
Полинули у далеч невідому.

Запалювала радості сонця
Та щастям вона теж не обділила.
Звертаюся в молитвах до Творця,
Що жити і творити дає сили.

І шлях земний із гідністю пройти,
Добром із ближнім прагну поділитись.
Чогось таки вдалося досягти,
Надбання творчі в спадок залишити.

2018 р.

В дитинства сад, країну мрій,
Пору духмяну
Верби листочками розвий
Весну рум"яну,

З душі полову розмети,
Веселий Вітре,
Для запізнілої мети
Сльозинки витри.

Сердечні рани затягни
Рядном свободи,
На полі лютої грози
І непогоди

В дитинства сад, країну мрій,
Священний Вітре,
Верби листочками завій
І сльози витри.

Я доживаю вік на самоті,
До павутини вже не дотягнуся.
Домашній кіт вмирати десь утік,
А я роздав пісні, борги, інклюзи.

І так на цьому світі пережив.
А Бог сказав: - Живи. Служи народу.
Черпає люд з колодязя душі
Моїх думок святу цілющу воду.

Небесний дар не куплено за мідь.
За це важким обкладений оброком:
Усіх, кому нелегко чи болить -
Лікую словом чистим і високим.

А Лети води - поруч, за містком,
Обтісує рука могильний камінь...
У темряву піду одинаком,
А люди скажуть: "Він живий. Із нами."

17.04.2018р.

 
чи сума всіх сум
визначається нині
чи хмари шпатлюють
небесне & синє
собі арлекін
заведе старовинний
платівковий програвач
крізь вітер & хміль
позолоти й карміни
вальсує життя
незворотне & димне
афішками шпалеруючи
стіни ~ диви
не диви, бач не
бач
 
 
весна~ прибиральниця
скора на зміни
услід за куртками
ховає доктрини
всеєдно стає у
момент всеєдиним
театром суцільних невдач
знечулені розкоші
лагідно гинуть
обірвані ноти
мовчать з-поза спини й
сторінку перегор-
тають незмінні
читачка
 чи
тач




 

Женщина многого хочет:
Мира, любви и достатка,
Чувства дарить без остатка.
Может читать между строчек,
Если, конечно, захочет.
Всех, призывая к порядку,
Среди словесных баталий,
Молнии, искры метая,
Редко когда уступает.
Женщина, право, загадка.
Деток уложит в кроватку.
Внуки играют с ней в прятки.
Горе, когда ее гложет,
Дрожь пробегает по коже,
Может, смеяться прохожим.
Чтобы с высот не сорваться,
Сильной должна оставаться.
Сильной быть хочет и слабой:
Чтобы любимый был рядом.
С ним бы идти по ухабам.
Женщина многого хочет:
Если просить - похлопочет.
Хочет, проснуться красивой,
С милой улыбкой, игривой.
С ветром померяться силой.
Радость познать в материнстве.
Быть непреклонной к бесчинству.
Просто любить, быть счастливой.
Рай на земле встретить с милым!

18.04.2018
Свидетельство о публикации №118041800205

Люблю весняний диво-фіолет,
Який земля-чаклунка випадково
Розсипала перлинами з подолу.
Повітря тягнеться, як мед.

Росою вмиті ніжні пелюстки
Зворушливо ховають серцевину.
Над ними завмираю безневинно
Замилуванням сторожким.

може годі вже патрати серце на кшталт пелікана
спопелитися час на відлогому виступі скелі
і повстати із праху гнізда іскрометним канканом
розгорнуться для феніксів безміри мета-оселі

відлунають сузір’я ладами ліричного блюзу
ми в мажорі зіграємо теми нашептані болем
гравітація чорної дірки нам буде за лузу
зрикошетимо зоряні кулі в приціл карамболем

океани зливаються врешті хоч як не пручайся
вивергається танго із в блюзі закутих вулканів
я озвучу мовчання твоє в домінанті безчасся
ми станцюємо пристрасть де твердь не здіймає парканів

емпірично пізнаємо те що було a priori
не вернутися нам із обіймів палкої нестями
хай підбори накрешуть фантазії мрії і зорі
на пюпітри оркестру лазурно-небесної ями

Люблю я перший спалах цвіту,
Цей абрикосовий салют!
Обліплені, як снігом, віти –
Окрасу сірого ще світу,
Краси земної абсолют.

Блаженні бджоли-трудівниці
Гудуть позмінно цілий день.
Їм і вночі, напевно, сниться
Ця абрикоса-чарівниця,
Натхненниця дзвінких пісень…

2018

***
Ми по крові брати – наші вени шліфують ножі.
Наші предки крізь камінь бентежать ментальну свідомість.
Місце сили – це дім. Трохи скраю, на самій межі.
Наша хата – форпост, наша зброя – це правда у домі.

Ми по хаті брати. По туману, що виїв нам зір,
По жінках, що ночами шукали у римах молитви.
Ми сумління своє відгризали, як лапу поранений звір,
Щоб вернути його – повертались із миру у битву.

Ми брати по війні. Наші скроні вже сиві від куль,
Що словами стають та іконами лізуть у храми.
Наша сутність – брехня, що її не поділиш на нуль.
Тільки в місячну ніч розфасуєш безликих у ями.

Ми брати по словах, що у книгах лежать, як намул,
Каламутячи воду, дозволяють триматись за хвостик
Не життя, лиш ілюзій. Співаємо пісню сумну,
Бо напились уже із ефірів і пляшок гидоти.

Наші пальці фільтрують любов. Ми брати по дротах,
Саме ними вже стали розхитані, втомлені нерви.
Ми брати по братах, що лежать під ногами в полях,
Поки пам'ять про пам'ять до tabula rasa не стерли.

17.04.18 © Василь Кузан

Я не здатна розуміти війни.
І не треба тицяти у лоб.
Ця країна - мов корівка дійна
у обрам'ї мегаНЛО.

Ось виходять - мацати і бити,
вичищати глеки й кізяки -
бородаті тлусті московити.
Пригощають рапсом із руки.

Хтось іще позиркує ізкоса...
Не розледиш, маска голуба.
Підняли трембіту малороси.
Розкаталась на масне губа.

Полягли звитяжці у свиріпу.
Сиротині - орден... і клинок...
Це ж лікують комплексик Едіпа!
На кордоні звалений тинок.

Покотились важелі в отаву.
Штемпи наліпили - "був отут...".
Грамоти шматують золотаві.
Двиготіє в полум'ї батут.


2018

Знаменно, интенція, сірий каптур
І кеца - останок мовчанки…
Рішив було ти переплисти Амур
Навпроти квітневого ранку
Бо саме у нім утраплення риб -
Місцева форева потреби…
Хай творча братва виплескує з рим
Свою меркантильність до неба…
Чужі і свої - індульгенція хиб
З чорнильниці скапують теми
Блукаючий нерв телебудні садиб
І ти поміж ними окремо…
17-04-2018

Интенція — бажання, намір, мета
Каптур — клобук, головний убір ченців
Кеца, коць — килим, ковдра
Утраплення — утиск, пригноблення

Нема роботи.Друзів теж нема.
Сиджу один, дивлюся у віконце.
Чайок на таці, тістечко, хурма,
Шукаю вади у чужому оці.

Не випускаю творчості кайла,
Пегас і муза узяли у кліщі.
Коханка нетерпляча утекла,
Уваги їй потрібно, а не віршів.

У хаті як почесний генерал,
Працюють всі (крім мене) - жінка, діти.
Ідіть, кайлуйте. Я ж у віртуал.
Не заважайте генію творити.

А от у жінки длані шкарубкі,
Спрацьована, покірлива овечка.
У світі трутнів кращі - письмаки,
У голові не люди, а словечка.

Спілкуюся потроху із котом,
Не злазимо з просторого дивана.
Дописую канцон черговий том,
А потім - фітнес, фініки, нірвана...

17.04.2018р.

Куплю зорю на ринку,
Посію навесні.
І виросте зоринка,
Що снилася у сні.

Посію під віконцем,
Як влітку зацвіте.
Буде вона як сонце,
Небесне золоте.

За ніч роса зірницю,
Наповнить по вінці.
Напитися водиці,
Прискачуть стрибунці.

А потім, як пелюстки,
На квітці відцвітуть.
Насіннячка малюські,
На землю упадуть.

Поллю насіння рясно,
І зійде квіток з сім.
Зоринки – квіти ясно,
Світити будуть всім.

2015р.

З літами охочіш розмовлять мені
із немовлятами, аніж з дорослими.
Ну, що почуєш од дорослих?
Скарги на життя:
Податки й ціни скачуть, мов зайці...
Дедалі більше даються взнаки хвороби...
Клімат міняється на гірше...
А з немовлятами якже простіш!
Без слів їх зразу розумію.
Досить усміху, що вартніш од слів.
А тому, що бозна чому скиглить,
здвигую плечима і розводжу руки.
Мовляв, що сталось, друже?
І затихає немовля, і слуха,
одсторонивши соску,
байки мої дідівські.

Ординарна кава, гам людви, Хрещатик...
Зґвалтування, вбивства... Треба все прощати?
Шоколад із Польщі продає товстуха.
Стовбури у мітах... П'ястуки та вуха...

Макарони знято. Пил, перестановка...
Полягли ягнята на перину вовка.
Слухаю, дід каже, оповідку давню.
Вірю (бо незрадний і щедротний) травню.

Сівер яро сіяв модернове жито.
Сарана з-під снігу... Гони - під копито.
Глибоко здирали. Буйно - сидерати.
Брехні, мімікрія... Ще міцненька хата.

........
2018

Волосся в носі більше не стрижу.
Підтоптаний. Дівчата до лампади.
А от сусіда - той іще буржуй!
Нову щодня кладе у ліжко ладу.

Але в столі підзорна є труба,
На місяці оглядую кар'єри.
Аж тут з авта виплигує юрба -
Русалі, афродіти і венери.

Гуртом рвонули кралі на балкон,
Я ж око притулив до окуляра.
А там -сусід! Стаждалець, Лакоон!
Сплелись клубком на ньому Гапка й Сара.

А тілеса! Божественні! Стрункі!
Блаженство! Рай! А гурії неситі...
Дрижать мої долоні шкарубкі,
Забув, що я старий, пеньок столітній.

Скрутили мавки дядька у рулет,
Втішалися до вечора по колу.
Вважав, кохатись треба тет-а-тет,
Тепер уже подобається сполом.

Та чую крик! Бабота утіка!
Із медиком підкочує карета:
Помер сусід. Немає мужика.
Не витримало серце бочки меду.

На цвинтарі витьохкують шпаки,
Хлебчу потроху з кухля бормотуху.
Дивитись буду краще на зірки,
Не пропонуйте діду груповуху.

16.04.2018р.


Прощання

Намережилося невеселе,
Емігранти збиваються в клин.
Вимирають містечка і села,
Шлють листи діточки із чужин.

Хай Росія викопує вугіль,
Хазяйнує доладньо в Криму.
Покоління зросло недолуге,
Друзі шепчуть: - Умовкни! Німуй!

За Едем умирати не модно,
Краще "Боїнгом", в теплі сади.
А сусіда - змія підколодна,
Приповзла на чуже з блекоти.

Вмовкла пісня козацька орлина,
Вкриті пилом сяйні вітражі.
Чи поєднує нас батьківщина?
Сумніваюся. Люд збайдужів.

Не шукаю в роздраї достатку
Як повсюдно голодні роти.
Сяду краще, підштопаю латку...
- Прощавай, рідний сину, іди.

Дивлюсь на тихий плин і згадую творця,
У хмарні небеса лелека легко лине.
Тече моє життя, як річечка оця -
Умиротворено, замріяно, спокійно.

Та спокою немов увесь зникає чар,
Як увірветься дисонанс раптовий звуку -
Поверхню розриває враз важкий удар -
Вечеряє плотвичкою вже хижа щука.

І пастораль хмільна руйнується, кона,
Немов би знагла до розвесненого гаю
Насунулась громами, грозами війна.
І душу спокою на віки позбавляє!

15.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Веселково Великдень майнув над Шевченківським гаєм.
Писанково Христос воскресає в пасхальних хлібах.
Ти жива, моя пташко! – знеможено світу змовляю.
(Тіло кволе у пташки, та воля зате неслаба)!
Ти лети, моя пташко, на тихому вітрі попутнім,
Це ж для тебе убрався у травень оновлений світ.
Ми всесильні удвох, ми такі незбагненно-могутні,
із роси, із води – да святиться твій перший політ!

Ти лети, моя пташко, де міниться в синяві небо,
де дзвенять з високості знайомі тобі голоси.
Ми летітимем поруч, бо хто я на світі без тебе.
(А вернемось додому – нап’ємось води і роси)…
Ти жива, моя пташко – на те й воскресіння господнє,
ми обоє з тобою злетіли над ночі пітьму.
Я щаслива без міри -- приймаю яйце великоднє.
Я без міри щаслива -- що й гори круті перейму!..

Ти лети, моя пташко, хай крила – неначе вітрила,
Полюбовно цілує легесенький вій-вітерець.
Я для тебе високої Долі у Бога просила.
А для зморених крил – серед моря малий острівець.
Я просила для тебе огромного синього неба,
А для вíтречка – літечка красного, сил – для вітрил.
Ми летітимем поруч – і більше нічого не треба,
лиш би там – в високості – був слід від розправлених крил.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

А весняне сонце промінці
Золотим дощем на землю сипле,
Усміхається їм радо та привітно
Ніжна зелень й птаха на гіллі.

Бджілонька прокинулась уже
Й до роботи взялася завзято,
Хоче ж бо нектару назбирати,
Щоби з нього був духмяний мед.

Справ багато в кожного тепер:
У комах, птахів та у звіряток,
Треба малих діток годувати,
Щоб росли й міцніли з кожним днем.

Й хлібороби вийшли на поля
З клопотами про врожай майбутній.
Бо ж відома приказка така,
Що весняний день весь рік годує.

2018 р.

 
яскравий страз сезону та
відбита горлом німота
є хто зірки чита

не личить сон, не бавить фон
& зневажає камертон
стіві рей воен

анідлячого би не став
така оце є простота
& їй давно літа

навіщо навіть не питай
чому почім євшан ~ курай
рей воен стіві, хай




 

Я тобою звучатиму в коловороті безчасся,
і між нами ні одягу, ні порахунків, ні планів,
тільки пульсу два береги й магії - скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Надривається хрипкими гострими зойками птаха
і солоними хвилями пристрасті тішаться скелі -
наче руки обіймами, як подарунком невдаха, -
І чим глибше нестримна ти, далі я лину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, просто лети у нестямі,
я ж собою вдихатиму сяйво - прилив за приливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, -
щоби долі складалася далі дорога щаслива.

І опісля мовчатиму - в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину - приємну для духу обузу
задля безміру «потім», з якого ти біло розквітла.

Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб –

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми – це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

Любов сама людей знаходить,
Її не можеш зупинить.
Вона закоханим даєтья
В очах іскрить, сміється.
Ні в день, ні вніч вона не спить.

Вона у полі між квітками,
В житах на нивах колосить.
І волошками між житами,
Яскраво синіми очима,
Дарує радість й веселить.

Любов садами розквітає,
Духм'яним пахощем п'янить.
В плодах червоної калини,
Терпкого терну та шипшини,
Медовим солодом манить.

Любов природа надихає,
Кохання серцю надає.
І образ цей в душі бажанний,
І лик лише один коханий.
Що жить спокійно не дає.

Любов не має пори року,
Підвладні їй людські роки.
В людей коханням вона зветься,
Вона одна на двох дається -
Мужчині й жінці на віки.

Йшов я й ненароком зупинився
Над струмочком в калиновій тіні.
І здалось мені що світ змінився,
Серце аж забилося в тремтінні.

Милувались квіти над водою,
А струмочок любувавсь на квіти
І співав тихенько пісню свою,
Пісеньку таку співав про літо.

Пісенька весела дальше лине,
Заставляє битися сердечко.
Над водою у кущі калини
Виплітає пташечка гніздечко

Забуяло все і враз розквітло,
Білі квіти повгинали гілки.
Буйні трави тягнуться на світло,
На причілку загуділи бджілки.

Вигравав струмочок дивне соло,
Хвиля вітру пісню відносила.
І земля раділа доокола,
Все краси з’єднала тайна сила.

Парище.
15 04 2018р.

Ще крок, ще пів, і ми у Травні -
Найкращий в світі варіянт
Там рух - вода… там цвіт - і плавні
Маленьким пагонком і я…
Дев’ятий день, всього дев’ятий
А радощів - аж повен двір…
Там віяв вітер збоку м’яти…
Там нині пахне до сих пір…

О дух духм’яний! серцю вдатний
Стели доріженьку, стели…
Щоби під Осінь їх подати
Усім нужденим на столи
І голос креп, окреп - fərˈevər
Мужнів на волі… щебетав…
Старі казали: - хлопець, певно
Ще до народження щось знав…
Як не крути, а Травень - супер
Та і хлопчина: хоч - куди!
Вже наварив пісного супу
Й погнав отару до води…
15-04-2018

Розвіявся зачарування флер,
І голова похнюпилася лиса.
Три дні поетом був. Й одразу вмер.
І графоман потужний народився.

Пишу "Гавриліаду" про любов,
Міняючи кокоткам ліжка, пози.
У парубків завжди гаряча кров,
В альковах скачуть, наче кози в лозах.

А у колеги, що не вірш - алмаз!
Намацує душа глибинні струни.
Коли читаю - дрижаки, екстаз,
Од захвату пливуть рікою нюні.

У мене музи голі, без одеж.
Пегас на мене визвірився раптом:
Біда в Амура! У Венери теж!
Ухоркалися хтиві боженята.

Признаюся, піїти дорогі,
Дорослі ви, і я уже не хлопчик:
Остання поза їм не до снаги -
В Амура підло вивихнувся копчик.

А я писун, братва, не ескулап!
В поезії немає костоправів.
Тікаю на Пегасові охляп
Ховатися у графоманів лави.

15.04.2018р.

Вилазьте!

Вдягнулися ув оксамит лани,
Утомлений рачкую із городу.
Вилазьте з хат панянки і пани!
Гуртом біжіть хутенько на природу!

Зима пішла - спитайте в бабака,
Чи в жабки, що закумкала в болоті.
Хай голос крові лежнів погука
В ріллі длубатись на автопілоті.

Рвонули в піднебесся будяки,
Пирій, осот вирубують сусіди.
Хребет людини моцний і гнучкий,
Годиться щоб землі поклони бити.

А в офісах грипозна пилюга,
Здоров'ю шкодить світло моніторів.
У полі ж пахне листям лопуха,
Розсадою капусти й помідорів.

З руки стримлять занози, колючки,
Втомився, бо одвик ходити пішки.
А про природу ввечері таки
Хотів писнути. Та заснув у ліжку.

15.04.2018р.

1

Роззираюсь... Оті, що нявчали,
зупиняли "та слава - це пил",
прослизнули у отвори кагли,
настругали на звичний копил.

Надиміли, забризкали стіни,
поділили осоння, місця,
оспівали руїни, раїни,
Накоптили сальця і м'ясця.

Закаблуками зблиснула Хвеська,
Алєксандр намережив - лови...
Домалюю стонадцяту фреску.
От яка я тепер - з голови?..

2

Де ж поезія? Скаче ягнятко,
висікає "брильянти" коза.
Розповзаються скверами ятки.
За мушвою не видко ферзя

Жовтодзьобі збираються низько,
лавровишня у кожного, трон.
Я - в цейтноті, то рамці, то низка.
За кварталик - чужий бадмінтон.

3

Піднімаюся шпарко на гору,
червіньковим виблискує шаль,
Пробивається кріп... помідори -
між неприбраних плес, причандаль.

В караоке (знов черга...) - не личить.
Умовкаю... байдужжя... пісок...
Я під стріли виходила тричі.
Омину галерею Тюсо.

Лицемір'я танцює і плаче.
Бараболі проростки - не яд.
Докочу свій осріблений м'ячик
до незрадних зіркових плеяд.

.......
2018

Нє, ну ти глянь, яке ж воно дурне!
Дурне, дурне й не лічиться ніколи!
П'є "калганівку", "Львівське" й "Каберне" -
Забуло геть, чого навчали в школі.

За гроші мамки влізло в інститут,
За гроші татка фірму прикупило -
Та не було пуття ні там ні тут...
То ж за хабар у владу влізло шилом.

І там воно, нахабне і тупе,
Повзло доверху й виповзло над нами -
І в очі лізе, нагле, і сопе -
І рохкає і риє до нестями.


15.04.18

Почуття не приховаєш,
Бережи все те, що маєш,
Добре слово серце гріє,
Віддавай тому, хто діє,
Хто не ліниться ніколи,
Зволікає все довколи,
Ставить цілі – досягає,
І достаток в домі має…
2009

Цветы жизни – дети, внуки,
Мы их рожаем и растим,
Душой своей и сердцем их любим и жалеем,
И постоянно думаем, заботимся о них,
И то, что мы в них вложим,
Положит отпечаток и на нашу жизнь,
Как Андерсен сказал, что нужно нам для жизни,
Солнце, свобода и маленький цветок,
Над которым мы свою голову склоняем,
Любуемся, ухаживаем, бережем…
19.06.17 (написаны в больнице)

Десь поруч водоспад шумить,
Потік з високих гір спадає,
Старий митець на скрипці грає,
А день за обрієм ще спить…

Така близька ранкова мить!
І ніч, що безвісті зникає,
Цей день, що поруч, зустрічає,
І вітер листям шелестить…

Це день, чи ніч, чи світ палає?
У небо полум’я злітає
І там, як зірка, мерехтить…

Пітьма квапливо відступає,
Бо владу світла відчуває,
І сонце хоче розбудить…

13 квітня 2018 року

Чуже − окрушне і т. п.
Летять у нього завжди стріли,
Хоча тебе на ПМП *
Друзяки з тортиком зустрінуть.

А ти − вгамуй калічний гул
Свого прощання в Україні.
Нехай сідають попіл, мул,
Остигнуть тихо тіні сині.

Новий виток. Політ і … шок.
Природо, дихай героїчно!
Нашли на мене сни пташок,
Кріпи мене настир’ям січня.

Усе це − доленька моя.
У ній і ворог має цінність,
Де учорашнє − я стояв
Ще у травневому цвітінні.

Прийдешнє ось, удалині,
Але його таки замало.
У тишу десь воно − при дні −
Несе оскому, ніби жало.

А я гармонію люблю
І мир тулю, тулю до себе.
Мені, немовби королю,
Зірки всміхаються і небо.

На Паску їв ковбасні пироги.
Хутенько ліг, ставатиму ізрання.
Але піднявсь із лівої ноги,
Тому писати мушу про кохання.

Хотілося утнути про дуби,
Не хоче длань оспівувати циці.
А люд цікавлять вуйки голубі,
Без негліже коханки-молодиці.

Творив би про рибалку і гачки,
Люблю щемкі пейзажні мемуари.
Потрібно описати квіточки,
І вітра, що ганяє в небі хмари.

Природа! Ось для творчості маяк!
Що в Україні, що у Гватемалі.
А голопузі - тема не моя,
Забулися принадливі деталі.

Та мушу. Про сусідку напишу.
Стояла бабця у согбенній позі.
Длубала забур'янену межу,
А я дивився, і длубався в носі.

Задок у Гапки дибився тугий,
Та нащо він, скажіть, старому діду?
Вже краще встану з правої ноги
І опишу зелені краєвиди.

14.04.2018р.


Досвід

Чудовні лики у панів і пань.
Казала неня: "Люди - діти неба".
А совість - у опалубці бажань,
Диктує вчинки жадібна потреба.

До оселедця притулився пейс,
Обличчя лицемірні - підлі маски.
Виплямкують вуста "Христос воскрес!",
А погляд заглитнув сусідську паску.

Банкують хитрі. Бевзі унизу.
Злодійкуваті їдуть у столицю.
А дід леліє бабину козу,
Міняє молоко на паляниці.

Народ карлючать гроші, інтерес,
В журналах всюди кралі голопупі.
Світлини сонцесяйних поетес,
Але насправді - хтивих живолупів.

Майстерно обшпакльовується пень,
Дає дочці поради мудра мамка.
Аби любов прилипла до кишень
Опуклий зад слугує за приманку.

Гіркий урок мотається на вус:
Красуні, часто - Януси дволикі.
Я на людські обличчя не дивлюсь,
Вони - обман. Важливі тільки вчинки.

14.04.2018р.



Вилазьте!

Вдягнулися ув оксамит лани,
Утомлений рачкую із городу.
Вилазьте з нір панянки і пани!
Гуртом біжіть хутенько на природу!

Зима пішла - спитайте в бабака,
Чи в жабки, що закумкала в болоті.
Хай голос крові лежнів погука
В ріллі длубатись на автопілоті.

Рвонули в піднебесся будяки,
Пирій, осот вирубують сусіди.
Хребет людини моцний і гнучкий,
Годиться щоб землі поклони бити.

А в офісах грипозна пилюга,
Здоров'ю шкодить світло моніторів.
У полі ж пахне листям лопуха,
Розсадою капусти й помідорів.

З руки стримлять занози, колючки,
Втомився, бо одвик ходити пішки.
А про природу ввечері таки
Хотів писнути. Та заснув у ліжку.

15.05.2018р.

Пора тікати

Розвіявся зачарування флер,
І голова похнюпилася лиса.
Три дні поетом був. Й одразу вмер.
І графоман потужний народився.

Пишу "Гавриліаду" про любов,
Міняючи молодкам ліжка, пози.
У парубків завжди гаряча кров,
В альковах скачуть, наче кози в лозах.

А у колеги, що не вірш - алмаз!
Намацує душа глибинні струни.
Коли читаю - дрижаки, екстаз,
Од захвату пливуть рікою нюні.

У мене музи голі, без одеж.
Пегас на мене визвірився раптом:
Біда в Амура! У Венери теж!
Ухоркалися хтиві боженята.

Признаюся, піїти дорогі,
Дорослі ви, і я уже не хлопчик:
Остання поза їм не до снаги -
В Амура підло вивихнувся копчик.

А я писун, братва, не ескулап!
В поезії немає костоправів.
Тікаю на Пегасові охляп
Ховатися у графоманів лави.

15.04.2018р.

Повертаю до себе, додому,
на забуті круги нічиї.
І пригадую риси знайомі,
і вуаль на обличчі її.

Таланило мені на хороми:
то левади, то темні гаї,
то із нею у місті чужому
ми ішли у кіно як свої.

Але доля її не любила,
а у мене урізала крила,
розвела через ріки мости...

Як не зводили різні дороги,
та уже натомилися ноги
і до неї далеко іти.

03.18

1

Чуприна голубава. "Намажу гелем!.." - окрик.
Стоїть осот-хлопчина, лякає гультіпак.
Ще миється долівка, у нашій хаті мокро.
І мріємо про ліпше, та якось тут не так...

І брудно, й толерантно... і роздавання супу.
І гречка у пакети насиплеться - лови...
Міняю щем сердечний на кільканадцять рупій.
Порелаксую зранку: печаль - із голови...

2

"Це вигоряння фазис..." - кивають мудрагелі.
Білю на жовтім белебні розрад густий горіх...
Дими... громи... а де ми?.. Алелі... паралелі...
Зла Пеппі без панчохи зависла на горі.

Докурює цигарку персистенька Лоліта.
Шукає папік поглядом шуліки бар, дівча...
......................................................................
У файлі - книга буде - лілово, пишноквіто.
І вітамінів доста. Чудес не вистача.

......
2018

І
Помолюсь, буває, і згадаю
проводи і зустрічі сумні,
верби і берези біля гаю
у далекі, ще дитячі, дні.

IІ
Ось і біла хата на помості
і червона присьба – находу
мамою підведена. Бо – гості,
їдуть гості!
Ну, а я іду,
я іду у вишитій сорочці
хрестиком у синьо-золоте....
А батьки готують кожній дочці
придане багате, як на те,
що до мене їдуть дві сестрички
із Донбасу та із цілини.
І які то файні вже вони?
Бо повиростали біля річки
із лози натикані вербички -
кожній ще далекої весни.

ІII
Ну, а нині – лози над водою,
на помості - терен і кущі,
що росли у проливні дощі.
Їду гомоніти із журбою,
із тією третьою вербою,
що мене чекає уночі.

03.2018

***
Цицька місяця поїть ранок
Молоком. І цілує медом.
Батога потребує пряник,
Холодок обпікає ребра.

Ти лежиш, вся така тендітна,
Переповнена садо-мазо,
Щоби з болем увись летіти
І не дихати до екстазу.

Ніби бісер, бринять росинки,
Розум піниться до нестями
І, спиваючи страх і слину,
На вустах твоїх сонце тане.

Заховавшись у кутик ліжка
Із коханням принишкла ніжність.
Бог любові – інтимна стрижка –
Коней пристрасті взяв за віжки.

Вже порвав перепони стогін,
Обійнялись вогонь і лід.
Ніч стулила гарячі ноги.
Мед розлився і місяць зблід.

09-14.04.18 © Василь Кузан

Ми зустрілися в зоряний вечір,
Солов"я чули пісню дзвінку,
Тобі клала я руки на плечі
І кружляли в кохання танку.

Та злітали у даль невідому,
Де нікого не було крім нас.
Почуття це до болю знайоме.
Хоч давно промайнув отой час,

Та воно у серцях ще не згасло,
Й досі ніжніст їх зігріва
І знаходить потрібні слова,
Щоб крилом обнімало нас щастя.

2018 р.

Перше вересня – день знань,
Перший звоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Тому підтвердження, твій ріст,
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом, хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці,
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутьнього стежки…

2009

Евгении Михайловне – посвящается…

В ЭТОТ ДЕНЬ СВЕКРОВЬ РОДИЛАСЬ,
И БЫЛО БЫ ЕЙ 90 ЛЕТ СЕЙЧАС,
НО, ГОРЕ НЕОЖИДАННО СЛУЧИЛОСЬ,
И НЕТ ЕЕ В ЖИВЫХ ТЕПЕРЬ,
КАК ВСЕ ЕЕ ЛЮБИЛИ,
А БОЛЬШЕ ВСЕХ ВНУЧАТА,
ГОТОВИЛА ОНА ИМ ОТБИВНЫЕ,
И СКАЗКИ НА НОЧЬ ИМ ЧИТАЛА,
РАБОТАЛА В БОЛЬНИЦЕ АКУШЕРКОЙ,
И ПО ДОМАМ К БЕРЕМЕННЫМ ХОДИЛА,
ПОДДЕРЖИВАЛА ИХ И НАБЛЮДАЛА,
ЧТОБ ПОКОЛЕНИЕ ЗДОРОВОЕ РОДИЛИ,
В СЕМЬЕ У НИХ, НЕ ВСЕ ТАК ГЛАДКО БЫЛО,
ПОЭТОМУ, ДЕПРЕССИЯ И НЕРВЫ ПОДВОДИЛИ,
НО ЗОЛОТУЮ СВАДЬБУ ОТМЕЧАЛИ,
И ЗА СТОЛОМ СЕМЕЙНЫМ ЧАСТО СОБИРАЛИСЬ,
ЖИЗНЬ ЕЕ ПРОШЛА НЕ ЗРЯ,
ДВУХ СЫНОВЕЙ РОДИЛА И ВОСПИТАЛА,
А ВНУКАМ, ВСЕ ТЕПЛО ДУШИ ВЛОЖИЛА,
И УВАЖЕНЬЕ ЗАСЛУЖИЛА ИХ СПОЛНА,
ЛЮБИЛИ БОЛЬШЕ МАТЕРЕЙ ОНИ ЕЕ,
С ТРУДОМ ПОТЕРЮ И УТРАТУ ПЕРЕЖИЛИ ВСЕ,
КОГДА НЕ СТАЛО ВДРУГ ЕЕ…
15.06.17(написаны в больнице)

Я выплыл с лона, с тесной темноты
И мир увидел земной красоты.
И первый мой крик — песня моя,
На свет родился, родился я.
И слышится мне волнующий звон.
Но мамина песня — ласковый тон.
И мамины вижу нежные глаза,
И радость, и капля — соленая слеза.
Первое слово — Мама, сказал.
Словно луч солнца на землю упал.
И первый шаг - я стал на порог,
Этот шаг на сотни дорог.
Слышу какой-то радостный звон.
Был это первый школьный гонг.
Из класса в класс - и годы идут,
И за порогом уже институт.
Детство и юность — то жизни река,
Мороженое, книги и дружбы рука.
Как не сложились житейские пути,
Но дорогу любви не обойти.
Но слышу какой-то волнующий звон,
Семья, работа и краткий сон.
И некогда в лишние звуки вникать,
Надо по жизни твердо шагать.
И по пути хочешь все загрести,
Но наши крутые жизни пути.
Нету предела в желании людей,
Но то, лишь, обман в нужде твоей.
Жизнь я прожил, как будто был сон.
Почему постоянно в тревоге был он?
Жить на природе - то есть наш венец,
Но в жизни людей, - есть начало и конец.
В мире земном хочется жить,
Но в этом мире живем в кредит.
Cвоего в земном мире нет ничего,
Берем мы лишь, благо его.
Землю покинешь в час роковой,
И ничего не возьмешь ты с жизни, с собой.
Разве, - что вспомнишь земную красу,
Попросишь прощенья и уронишь слезу.

Я талановитий, ляпнула кума,
Геніально виплітаю оди.
А в селі непросто, в голові туман,
Бо весна загнала на городи.

Надійшла натхнення чарівлива мить,
І думки сокочуть, наче кури.
Взяв перо у руку, а вона дрижить -
Вивіз гною аж чотири фури.

Жінка варить юшку. Я ж сиджу, пишу -
Виділив на вічне час обіду.
Та кабан у клуні піднімає шум -
Просить січки всипати в корито.

В молодих пацяток плямкають роти,
Розлякали всі словесні перли.
Зоряні сонети і канцон жмути
В голові похнюпленій померли.

Завтра буде трактор, оранка, сівба,
Стану зранку у похилу позу.
Хай мене пробачить читачів товпа:
Генія заціпить до морозу.

13.04.2018р.

буря встромила блискавку в голку море мов келих без дна
сонце і місяць сяйвом скроїли небо у два полотна
зоряні риби їх заселили світить люстерком вода
в грот потойбічний дивиться вічно дівчина ця молода

простоволоса хоч завжди боса ноги не знають стерні
очі її такі ж надзвичайні як і луска на стегні
майже людина дщерь океану носить прокляття хвоста
житиме довго доля наяди завжди була не проста

кротке обличчя наче причинна з пісні родився тайфун
вуха і душі воском залити слід екіпажеві шхун
танго торнадо спінює келих грає стихія вина
хто з ним станцює скроні у того вже не торкне сивина