На баобабі світом нудить шпак.
Під ним гарчать від люті кілька бестій.
Гризуть левиці антилопі карк,
А я живу у їхній жовтій шерсті.

Тут затишно. І ворогів нема,
Жую усмак дебелу волосину.
Кохання – море, бо самичок тьма,
Дрімаю на хребті, чи під коліном.

Не тільки леви моцні й вельми злі.
Людина є. Жорстока і несита.
Конвульсії здригають пазурі,
На шкурі розцвіли криваві квіти.

Підстрелено кошицю, подиха.
Собака учепилася за лапу.
Перестрибнула на Рябка блоха,
А за нагоди - скочить і на шкапу.

Намудрував? Зіграю в піддавки,
Фінальна сцена просить епілога:
Нехай себе шматують хижаки,
І хай живуть і процвітають блохи.

12.12.2017р.

Коли народ благословляєш свій,
коли ним правиш непомірно строго,
хоч інколи відринь од власних мрій
і на хвилинку пригадай про Бога.

Щоб не тікати, мов тоді Давид
від сина рідного свого, Авесалома,
тяжких як непомірна кількість бід
людей підніме й пожене із дому.

Згадай Всевишнього, його могутній щит,
коли все тягнеш і ховаєш всує,
бо час відкриє всім, що ти наймит,
Господь тобі спасіння не дарує.

Шубовснеш в пекло, юде, так і знай,
а за тобою полетить і свита.
Волати будеш довго – Досить, край!..
Получиш сповна в зуби й по ланітах.

12.12.2017

Німа вистава, ролі всі відомо.
Антракт. Завіса. Я ступаю крок.
Ця маска не дістанеться нікому,
Осиплеться крізь пальці наш пісок.

О музо! Драма ця нам так знайома,
Заплутаний життя увесь клубок,
Твою цілую я святу корону
Та відлітаю у новий листок.

Чи справді ти зумієш врятувати?
Погубиш серце вихором подій.
Можливо, слово зможе дарувати

Ще сотні намальованих надій?
Хтозна. Тепер бажаю скуштувати,
Отрути приготований напій.

© Володимир Верста
Дата написання: 18.08.17

Моя принцесо, слів моїх богине,
Володарко граційної краси.
Тобою марю і до тебе лину,
Міняючи епохи та часи.

Незримо в бій, затоптану долину,
Мене з собою вітром пронеси
Дорогою крізь простір часоплину.
Всі спогади примарно воскреси.

Даруй знання забутих вже імперій
Та покажи у відблиску меча
Ті сокровення схованих містерій,

Що тліють, як остання ця свіча,
Згоряє словом сіро на папері
І осідає на моїх плечах.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.08.17

_______________________є у Савао́фа – арфа і голгофа…

1
на землю лягаю… не ниць – горілиць…
а там – журавлі … я гукаю… гукаю…
на кого чекаю? у чому я каюсь?
скрижалі Твої кам’яні – спотикаюсь…

від Твоєї пісні мені в тілі тісно…
а від Твого слова меркне моя мова…
сповнене по вінця серце псалмоспівця…
сповнене журбою-смутком – за Тобою…

2
за порохом – порох… за ворогом – ворог…
проститись… простити… у світ відпустити
радіти… ридати... самотньо ставати
пустим і порожнім – гладущиком Божим
гудіти… гукати…
кати і гекати…
гукати… гукати…

3
торговці і торгаші…
гонителі і гонитва…
пощо у світі вірші
якщо вони не молитва?

Царі земні – прийдіть до тями,
згадайте настанови Божі.
Навіщо Він відкрив вам брами,
щоб ви ламали огорожі?

Щоб намагалися піднятись
над миром навіть вище Бога?
Ви перестали вже боятись,
але в пітьмі ваша дорога…

Навіщо плетете інтриги,
вганяєте у рабство люд,
куєте все нові вериги
і плодите нових Іуд?

Служіть Всевишньому зі страхом,
шануйте Сина і Отця!
Лиш так не станете ви прахом,
спасете душі і серця.

12.12.2017

Блажен, хто раду нечестивих оминає
і не стовбичить в грішних на шляху,
не почувається своїм у їхній зграї
і не наслідує їх жадність та пиху.

Блажен, хто Господа прийняв усі закони,
з Творцем хто проживає ночі й дні.
На біле чорне хто не скаже чи червоне,
не зрадить Бога навіть уві сні.

Він стане деревом, що виросте в оазі,
в достатку маючи і сонця, і води,
розквітне й зеленітиме наразі,
багаті згодом принесе плоди.

А нечестивці неодмінно згинуть,
розвіє вітер тих лукавих прах.
Дорогу праведних незгоди не поглинуть,
любов їх, віра житимуть в віках.

12.12.2017

Наші дні за небокраєм
Вже хтось відміряв.
Мене ти більше не кохаєш
А я не вірю.

Те наше літо вдалині
Мов дивна казка.
І кожен день тепер мені
Як Божа ласка.

Ще серце спомин береже
Окуте в смуток.
Але минулого уже
Нам не вернути.

Туман у далину пливе
І небо хмарить.
Кохання вже не оживе
А я ще марю…

Парище
2017р.

1

Заблукавши в часу океані
і безмежних світлових роках,
я живу в свинцевому тумані
на летючих ртутних островах
досі невідкритої планети,
вдалині від різнобарв’я стріх,
космодромів, бань і мінаретів.
Вдалині від спогадів твоїх.

Тут усе якесь до біса блякле,
навіть якщо флаєру крилом
розгорнути хмар металолом
і торкнутися світила краплі,
раптом ставши ранку джерелом.

Бо в припою ранок потопає,
оловом гойдається довкіл:
в нього угрузає, опливає,
непокора кольорів і крил.
І на це тут ради вже немає.

Без вогнів сигнальних, без наснаги,
линуть островів архіпелаги
у сталеве, сіре та сире,
й тіней лиш виломлюють зигзаги.
Через це я і прошу тебе:
тіням ти не приділяй уваги.
Не чекай, не пам’ятай мене…

2

Дочекаюсь, чуєш, дочекаюсь!..
Хай цей всесвіт часом відгорить!
Простором на згарі спам’ятаюсь,
поки він зірками двиготить.

Океану вранішні атоли
в пломенистій піні сновидінь
враз почнуть, звернувши обрій в коло,
стягувати в точку далечінь.

Вистрелять собою крізь парсеки.
Полетять крізь металеву млу.
Раптом заклекоче десь лелека
й хмаровищ озвучить таїну.

І до тебе блискавка озветься,
і руками сплетемося ми…
Лиш атол кораловий гойднеться,
як на нього ляжеш ти грудьми.

Виберешся. А летючі скелі
відіпхнеш з припою у прибій…
Тільки світлотіней каруселі
огорнуть нас на землі хиткій.

2017

Отримати тіло — не значить отримати душу.
Я обіцянок своїх не порушу.
Отримати тіло порожнє без тої душі
Що так любить мої вірші...
Не треба...
Кохати нестримно- не значить бути коханим.
Най ти будеш найкращим у світі, старанним -
Можливо, не зможеш запалити вогонь
У серці,душі...дотик долонь...
Forever...
Життя є бентежне,як не крути.
Мене заспокоїти можеш лиш Ти.
Без тебе не так все й дратує.
Без тебе кожна людина нервує.
На небі...
Можливо буду щасливим,
Коли для тебе буду я особливим...
Єдиним...
12.12.2017

Хтось пройшов біля дверей,
надворі пташка проспівала.
Зникала тиша безсонних ночей
Десь за стінами світало…

Вже не кричить і не волає
і голову не здавлює в тиски
Та тиша що мене чекає
Щоб безумства навести мазки.

Щоночі я вільний, щоночі я раб
Ніхто не наказує і не неволить
Зі своєю свободою я сам на сам
І лиш вона мене з розуму зводить.

Вогні сотворіння, сніги забуття,
Порядок з Хаосом змішались в екстазі
В мені безкінечна Священна війна!
Яка назавжди застигла у часі…
2017

1

А домінанта котячих -
вгризтися в горло чи бока.
Лисці смугастенький м'ячик
любо котити... й навтьоки...

Шерсть облизати - і ніжно
муркнути просьбу край тину.
Сила несе центробіжна
Лев'ячу кожну клітину.

Війни - за овидом, гаєм.
Чортополохи... осоти...
Лев у стрибку помирає -
щоб відродитися всоте.

Вдача найліпша - лисича.
З нею - цирульні, аптеки...
Парка, знай, ниточку смиче.
Вівці тремтять - небезпека.

2

Кольору судної ночі
хамелеони й гадюки.
Бути камінною хочу
в літній Одесі край Дюка.

Ні, не сьогодні... колись це...
Втілення буде - я вірю.
Любо маляті в колисці:
Одаль вампіри та звірі...

Ділять вовчиська толоки.
Ліпить вареник Ерато.
Позамовкали пророки.
Всюди слизькенько, зубато.

Мегаарени, пунктири...
Чіткості хочу, безпеки.
Сенс поділивсь на чотири.
А до розвою - далеко.



2017

Стліває тихо на світанні
Далеке сяйво зір останніх...
Серед розкиданих світів
Я не знайшов свого пристанку
І в самоті блукав до ранку,
І повернутися не вмів.
Печаль мою здолала душу,
І сам собі тоді сказав:
"Свій біль в зірках сховать я мушу"
Вони мовчать і я мовчав...

Прилинь, о музико чудова,
В погасле серце хоч на мить.
В твоїх очах, в очах, сліз повних,
Незгасне полум’я горить,
Холодну враз розіб’є тишу.
Я в ній свій біль і сум полишу
І на відлуння полечу...
Від снів розпачливих тікаю,
І давній сум, що в них зникає,
Запалить десь надій свічу.

2017 рік

Я - скалозуб. Весела птаха.
Усяке скаче з-під пера.
Пішов на фронт - вернувсь без даху:
Життя людське не сміх - жура.

Щасливих мало в морі хворих.
Той - одинокий, той - сліпий.
А дзвони вперто б'ють на сполох:
На сході пекло, чорторий.

Вбрання землисте, колір хакі.
Пожива - спирт і цигарки.
В гаях - окопи, гільзи, танки,
Той - без ноги, той - без руки...

І не затулишся від горя,
Вдихаю сморід і дими.
А люд саджає бараболю
Посеред рейваху й чуми.

Лящать над вухом зуби з криці,
А зір прикутий до могил.
Полопалися струни в скрипці,
І деко луснуло навпіл.

Нема кінця кривавій бані.
Кислиці - ось й усі плоди.
І що - співати про кохання
Та про осонцені сади?

В струмку життя занадто мілко,
Братів ховаю під траву.
Позичте, друзі, хоч сопілку,
Можливо, я ще оживу.

11.12.2017р.

***
Погоду роблять мороз-енк-и,
аж репає моя земля:
ті самі «антитимошенки»
і «противсіхи»-одноденки
пандороящика кремля.

***
Нувориші – і ґазди, і ґаздині
допалися ділити не своє,
а Боже, і державне, і моє...
Якщо воно гниле усередині,
у владі - остаточно погниє.

***
Європою наїлися сьогодні.
У Азії - позаторішній рай.
Америка охмурює Китай.
Куди усі охайні і достойні,
туди і ми. А гнані і голодні –
у Грузію-Корею. О, вай-вай!

***
Які ми одинакові? До мрії
і до мети віками ідемо.
Росія уповає на Батия,
а Україна має майже Вія...
Усі його «рошеники» їмо.

***
Ми не воювали, і віками
ратаї ішли у вояжі.
У освіті ще немає тями
чванитись дідами-батирями
і дітей виховують чужі.

***
Язик і мова дуже схожі,
але віки у боротьбі.
Два рази я людина! Боже,
а мова нелюда поможе
людину чути у собі?

                                      2017

Гризуться пси. Вояки терті.
Уміють вкласти у гроби.
Ми ж - пішаки на дошці смерті,
Усі заляжем під горби.

"Вперед!", "Ура!" , "Ату!" і "Слава!"
Ревуть розчахнуті роти.
А я кажу, що ця потрава
Завжди приводить до біди.

Женуть скотину до забою,
По шкурі хлещуть батоги.
Хотілось миру, супокою,
Але спокутую гріхи.

Щоденно хлипи, труп'я, тризна,
Летять прокльони з пекла ввись.
Помри за рідних! За Отчизну!
За владу скурвлену загнись!

Гребуть народ у братські скирти,
Там будем скоро ти і я.
А мій сусіда хоче жити,
А не згоріти у боях.

Прямою вцілено по схрону,
Забрав до себе душу Біг.
Пора ударити у дзвони:
Ідуть померлі до живих.

11.12.2017р.

Веди мене через п'янку оману,
Жагучими стежками насолоди,
Де у полях квітучого дурману
Гартуються у римах епізоди.

Пливуть по акварелі між туману,
Долаючи магічні перешкоди,
Де в просторі палкого океану
Лунають дивовижні хороводи.

І час нам тане, наче в задзеркаллі,
Зловити мить тут майже неможливо,
Немовби залишаємось в проваллі.

Танцюємо з тобою тут бурхливо,
Посеред снів ми линемо дедалі,
Моя богине, летимо грайливо.

© Володимир Верста
Дата написання: 29.05.17

Богине слів, осяяних любов'ю,
Тобі я поклоняюсь кожен день,
В Парнасі загоряються іскрою
Твої дари окрилених натхнень.

Ввійдуть у вічність чорною сльозою,
Пролинуть тихо десь поміж пісень,
В полях широких заростуть кінзою
І в серці зринуть, де свята мішень.

Поезія розпалює багаття,
Дарує сотні Вічних божевіль,
Для кого дар, для когось це прокляття

Лишає в серці лиш отруйний хміль,
Та розцвітає, мов святе латаття,
Що розбиває на частинки біль.

© Володимир Верста
Дата написання: 12.04.17

Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує
У нашому дворі.

Взяла нову перину,
Легенькі подушки.
Принадну скатертину,
Пошила кожушки.

Гаптує наодинці
Мереживо на склі.
Солодкі сни - гостинці,
Подивляться малі.

Мандрує сніговиця,
В імлі зника танок.
Тримає у правиці
Щасливий Дзень-дзвінок .

10.12.2017
НЙ

Минулася любов, мов листя облетіло
Із дерева жаги, не збуджує мене.
Вуста мої байдужі, не шепочуть: «Мила,
Яви мені, благаю, личенько ясне!»

Для тебе я чужий. І став таким тоді ще,
Відколи уколов пером твоє єство.
І істина із гір співала птахом віщим –
Не бути нам ніколи, певно вже, удвох!

І разом не літати в безберегій сині,
Бо вимага для всіх кохання з давнини –
Прощати вміння, розуміння і терпіння.
Та не властиві, бачу, ні, тобі вони.

Дарма, немов Алкей, шукав розради ліки,
Здобув лиш самоту, як Робінзон Дефо,
Лишилася мені ти мрією навіки,
Як гордовита й непоступлива Сафо.

Цірцеєю була із голосом Сирени…
Щасливий, що життя од тебе вберегло.
Що не розтяв собі у розпачі я вени,
Що чистим б`є мені кастальське джерело.

11.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Скроні вкрились сивиною,
Ніби сум в очах гнітить.
Душа є молодою,
Хоче всіх і все любить.

Очі бачать сонце, небо,
Це життя — труди, труди.
Що це ще людині треба?
Живи, радуйся, люби.

Любов - це Божа справа.
Яку людині передав,
Людська любов - забава,
Коли кохання не пізнав.

В любові маєш насолоду,
Від тіла жінки, чи від страв.
Як розрізнить цю звичну моду,
Коли нікого не кохав.

Жінки — квітки в букеті,
Можеш любить, поважать,
Обнімать, складать буклети.
Що ж таке одну кохать?

Одну любить. Одну кохати -
Словами важко передать.
Потрібно в очі зазирати,
Секрети в серці не тримать.

Словом виразить кохання?
Ще слів таких нема в житті.
Лише одне, одне бажання -
Кохать і жить, і вдень, і вночі.

Захочуть друзі спокусити
Насолоду дать блудну.
Можливо хочеш всіх любити?
Очі бачать, лише, одну.

Ти, Україно, віками славетна
З вільним народом слов'янських племен.
В Дусі Святому ти благословенна
І народи твої різних наймень.

Тебе шанували та уквітчали,
Ти як віночок барвиста була.
І над тобою лелеки літали,
Калина й вишня садами цвіла.

Ти руку дружби всім подавала,
І хата твоя гостинна була.
Ворожі навали і свої яничари,
Крушили не раз й палили до тла.

Ти не згасала, з руїн воскресавши
Своїх нескорених дочок й синів.
І в горнах вогнів і в Славі зміцнивши
Волю, дорожче власних життів.

Мостили тілами шляхи-перемоги,
Прапор Вкраїни несучи у руках.
І квітнуть твої тернисті дороги,
Слава і Воля Вкраїни живе у віках.

Коли ти справжня є людина,
Роби добро для України.
Як чиниш ти народу шкоду,
То ти є нелюд і скотина.

Ти будь Вкраїни патріотом,
Та мудрим, а не ідіотом.
Роби добро і радість людям –
Пошану й честь здобудеш потім.

Люби дари Вкраїни-неньки,
Геть закордонні витребеньки,
Задовольняйся самогоном,
І рідним салом з рідним хроном.

Ти пам’ятай свою домівку:
І хлів, і стайню, і криївку,
І білу хату з рушниками,
І шмат городу з будяками.

Як ти в дорозі хама стрів, -
Вступись, щоб він тебе не з’їв.
Ти обійди його далеко,
Бо хам – велика небезпека.

Не обжирайся, як тварюка,
У міру їж – гласить наука,
Бо як наїш грубезну пику, -
То тим собі вкоротиш віку.

Той хто усе краде й хапає,
Гребе, глитає, загортає,
В багатстві тому і сконає,
І най го нагла кров заляє.

1996-2017

Ох, і надудлився вина!
Аж пити вже не хочу!
Стрічає, начебто, жона,
Пригледівсь – потороча.

Шерепа сварить рогачем,
Наводить, мабуть, порчу.
У шпарці шкрябаю ключем –
Штовхає потороча.

Почвара шкірить в небо зуб,
Вкусити, злюща, хоче.
Рачкую шпарко аж за дуб –
Догнала потороча.

За космаки хапа, чмара,
По рівчаках волочить.
«Хазяйство» випало – діра!
Лютує потороча.

У мацапури бюст – ого!
Націлює ув очі.
Зіпнувсь урешті. В ліс бігом.
Відстала потороча.

Очуняв. Щезла машкара.
Лежу у ямі вовчій.
А сіроманець – не мара,
Вже краще – потороча.

Над головою чую "Кар!",
Тікаю що є мочі.
Іще не хочу на цвинтар -
Лечу до поторочі.

10.12.2017р.

Сон в отчому домі,
У батьківській хаті
Зірково-прозорий,
Казково-багатий...

Дитинство солодке
Озветься луною
Тривоги розтануть
На хвилях спокою.

Засяє усмішка
Добром на століття,
Додасть козакові
Років довголіття,

Красуні навіє
Щасливую долю...
У батьковім домі
Все рідне до болю.

***
Хто не трудиться, той – п’є.
А куди діватись?
Все людині Бог дає,
особливо не своє
їсти і …сміятись.

***
Научене – терте,
уперте – не миле,
намилене мертве,
умерле – почиле
у пам’яті жертви
нечистої сили.

***
Є світ живий, і є містичний,
і той, що діє у кремлі
як «руський міф» і світ – язичний,
гібридний і комуністичний,
як пошесть по усій землі.

***
Чим живу, не відаю і сам.
Божий дух іще не паляниця,
що жували Єва і Адам.
Україна – не порохівниця,
а щоразу – бойовий байрам.
А яка Європі годівниця!

***
Може істина й сувора,
та надіятися варто
мати менше як учора,
і не менше як узавтра.

***
У кожного своє меню,
аби відняти у дитини
на забудови авеню
і переносити різню
на терикони України.

                                      2017

Відшукалося щастя нарешті. Це втіха моя.
Не хвалюся, а тільки відверто зізнатися хочу.
Я теперечки – в рідних, як диво небесне, краях,
Де усі негаразди – не факт, а лише потороча.

Я закрию тебе у темницю
Своїх рим і в чорнилі пера
Заховаю, немов таємницю,
Де живуть ці самотні слова

На папері, в рядках заблукавши.
Шлях до тебе шукають щораз.
Не знайшовши, ідуть все віддавши...
І летить знов у прірву Пегас,

Та розбитись не може ніколи,
Вітер ловить його кожен раз,
Окриляє і лине по колу
У листи поміж сотнями фраз.

Він бажає одне лиш писати,
Ці слова віддзеркалюю я
На папері. І хочу сказати:
«Це спасибі – для тебе, моя!..»

© Володимир Верста
Дата написання: 22.10.17

Хотів народитися жінкою,
Красою світити у світ.
Але майталаю ширінкою,
Ковтаю розбавлений спирт.

Життя – пріла, кручена путанка,
А хочу тепла для душі.
Аби цілували у пуп’янка,
Носили в м’які спориші.

Аби пахтотіло парфумами,
Очиці обквецяла туш.
Ночами рахатно-лукумними
Сіднички розм'якшував муж.

Сопіла б уранці у ліжечку,
Коханий приносив кав'яр.
Але заробляю копієчку –
Майструю козлу будуар.

Життя не витримує критики,
Робота – не мед і бузок.
В ручицях – довбачки та викрутки,
В коритах – цемент і пісок.

У шуби вдягаються «дєвушкі»,
На пальцях – коштовностей блиск.
А в мене – порепані тертушки,
У крижнях – скрипіння та тріск.

А ладо кошицею лащиться,
Гормони шумлять в голові.
Працює генетики матриця,
Розслабився, осоловів.

Пухкеньке намацав під спинкою,
До лона крадуся тайком…
Хай жінка лишається жінкою,
А я – залишусь мужиком.

10.12.2017р.

графоманів люта зграя -
не цікавить хто є хто -
на трембіті їм заграю
відведу їх у McDo-


10.12.17

Маленькі радощі мегажиття.
Утіхи зримі: полотно, хлібина.
Плин буйних наративів - йди, затям...
Чийсь ідол ошкіряється звірино.

Вальяжний лев загарбає пісок.
Відмовлять у любові, славі, ніші.
Зросте в сопрано юнки голосок.
Штовхнуть у прірву заздрі, найрідніші.

Ословиш яв. І піднесеш ослам
Див батик - розмальований, квітчастий.
Ти не просилася в едем-бедлам,
Над землетрощею творила щастя.

2017

Віє вітер, віє вітер – зимня заметіль...
Книга Пам’яті відкрита – музика відтіль...

Стогне вітер, сипле „градом” – музика Гранад...
Дай в землянці поруч сяду, друже-снігопад...

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – не дрімає ґрот.
Снить земля, снігами вкрита – крутиться фокстрот:

„РІО-РІТА”, „РІО-РІТА, ніби хтось наврік! –
на площадці танцювальній 41-ий рік...”.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – сніг мете Зима...
Наче з маминого Літа – музика сумна.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – диво-дивина:
Книга Пам’яті відкрита...Знову йде війна....

„Моя Ріо Ріта,
ти є Ґранади пишна сеньйоріта,
Тобі, Ріо Ріта,
Ця серенада лине в світлу ніч.
Я тобі, моя кралю,
Про любов заспіваю,
Мені, Ріо Ріта,
Лиш ти одна – промінчик ясних віч!”



Зі збірки, що вкладається "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Львів,2017.

Йдуть дощі і сто років самотність
Тут блукає глухими стежками,
Прилітають круки лише в гості,
Та й то іноді, збоєм програми.
У верхівках дерев свіжий вітер,
Відкорковує спогади древні,
Тут колись могли жити й любити,
І щасливими бути… напевне.
Горювати… і сльози солоні
Подорожником котре століття
Проростають стиха на осонні,
Ще живі, наче вчора пролиті.
Диким хмелем кохання забуте
Заплітає розпатлані вільхи,
До самотності час тут прикутий,
Вже сто років. А може ще стільки…
Йдуть дощі у забутому лісі,
Нетутешні і трохи магічні,
Йдуть дощі на моєму Поліссі,
Йдуть крізь долю мою, такі звичні…
2017р.

Сіяла цибулю,
Сіяла петрушку,
Та й кляла заклятую,
Кращую подрУжку!
"Гарно ти, подружка,
Мені підсобила,
Чоловіка любого,
У мене відбила!
Доки я в городі,
Грядки накопала,
Ти вмене коханого,
Прямо з хати вкрала!
Доки грабельками,
РОллю волочила,
Ти його дурманами,
Лихо опоїла!
Доки на базарі,
Насіння купляла,
Ти його обманами,
До себе забрала!"
Виросла цибуля,
Виросла петрушка,
Йде до мене плакатись,
Кращая подружка!
"Дам тобі намисто,
Дам тобі сорочку,
Тобі твого милого,
Повернути хочу!
Дам я тобі курку,
Дам я тобі гуску,
Забери коханого,
Виручи подружку!
Є в мене ще гривні,
Є в мене дукати,
Забери, благаю,
Йолопа із хати!"
"Є у мене гроші,
Є у мене гуска
Є у мене випивка,
Є в мене закуска!
Маю я намисто,
І дукати маю,
Забирати вкрадене,
Назад не бажаю!"
Я зберу цибулю,
Я зберу петрушку,
Та і з двору вижену,
Хитрую подружку!
2015

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

Вже за обрій відлетіла осінь золота,
лиш озимі зеленіють пшениці й жита.
Сонце ходить нижче й нижче, скоро Новий рік,
вже холодний вітер свище й хуга на поріг.

Лине музика морозу під сніжинок плин
і лунає в верболозах срібний передзвін.
Пухом землю вкрила ніжним матінка-зима,
ніби казка білосніжна, кращої нема.

Зимо-зимонько казкова, біло-голуба,
заспівай нам колискову, снігом вкрий хліба.
Зимо-зимонько чарівна, покажи єство
на Святого Миколая, Василя й Різдво!

Хай лютують сніговії, заметіль гуля,
та мене в мороз зігріє дорога земля.
Україно, мила Ненько, ми з тобою всі,
зиму зустрічай, рідненька, в неземній красі.

10.12.2017

Це клоччя сивого туману
Зимовий вкрило сад немов.
У нім, як привид, я розтану,
І вирину зненацька знов.

Та поки вирину – вдихаю
Печаль цю сиву, що плете
Химери світлі в темнім гаю –
Примарний завірюх вертеп.

І вітер листям вже опалим
Так таємниче шурхотить…
Мов причаїлися шакали,
І в горло вчепляться за мить.

Клубочиться безперестану
І тчеться, наче біла нить –
Як паморозь – життя омана,
Що нас чарує і п`янить.

І ми, піддатливі спокусам,
Цю чашу сиву п`єм до дна.
Допоки день не усміхнувся,
І не розвіялась мана.

9.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

1

Цяцьки, щаблі, шаблюки - для живих.
В чистилищі свідоме за...вми...рає...
Обходжу дим, брикетики халви.
Стаю у чергу мовчазливу скраю.

Нема кишень у трун, паїв - катма.
Не сняться мертвим танці, секс, дебати.
Люд фільтрували сифіліс, чума...
Чому ж не доста солі, сонця, хати?

2

Усяк це чув: жалій та возлюби...
Йдуть фарисеї на всенощну прощу.
Тріщать чуприни... Цілі ті лоби,
Які скотили у провалля горщик.

Азартні вої, книги їм - у дар.
Нехай читають віршики наївні.
Жене телят жертовних дід Макар...
У хакі йде персиста Чураївна.

Є ліки від сухот, її спасли.
А ти ламай брикет гематогену.
Стікали кров'ю веприки, осли...
Живи, передавай знання та гени.

3

Засмоктує людву коловорот.
Помазаних єлеєм - завтра в сірку...
Місцевого розливу Дон Кіхот
Підпер млина без осі та одвірка.

.........
2017

Ти не друг! Шуруй із хати!
Пляшки й грошей ніц нема.
А горлянка сухувата,
І будунище дійма.

Вчора виссали получку,
Спиртували борлаки.
А сьогодні - пес-вонючка,
Дооблизую склянки.

На бухло повзуть друзяки,
Чують запахи вина.
А як зляжу - будуть "гайки",
Кличу, а в одвіт - луна.

Діти й жінка десь далеко,
Утекли чортам під хвіст.
В мене свій нечистий хека,
Манить пальчиком під міст.

Кажуть, що лечу з орбіти.
Може, досить? Пляшку геть?
Нє, не хочу! Буду пити...
Простягає чарку смерть.

09.12.2017р.

Якось на поетичному вечорі зібрались лише поети і вахтерка тьотя Ліда.
Обіцяли прийти багато друзів, чекали навіть на фотографа,
Але той не зміг, бо працював на весіллі відомих програмістів.
Нічого не поробиш, довелося читати один одному, плескати,
Що поетам категорично не подобається.
Мікрофон хрипів, заводився і від того настрій в усіх був геть кислий.
Та ще й читали поети свої найкращі вірші, а це особливо дратувало.
Одного разу відчинились двері, усі зраділи, сподіваючись що це глядачі
Або фотограф закінчив на весіллі,
Але то був онук вахтерки тьоті Ліди, який заскучав у кімнаті відпочинку,
І закинув у зал палаючий паперовий літачок.
Літак приземлився на піаніно лахміттям, встигнувши по дорозі догоріти,
Тьотя Ліда вибігла у коридор, насварила онука, дала йому ще паперу
І повернулась у зал, слухати вірші.
В залі відверто смерділо паленим, один відомий поет хотів було відчинити вікно,
Але і його теж насварила тьотя Ліда, бо в музеї не можна відчиняти вікна.
Поет образився і більше не читав своїх віршів, хоча дуже хотів, і зрештою все ж таки прочитав – один довгий.
Наприкінці вечора, коли одному поету навіть не дали слова,
Зі стільця піднялась вахтерка тьотя Ліда.
Вона підійшла до мікрофона і попросилась виступити.
Усі були проти, але ніхто не наважився сказати це в голос.
Так завжди буває з поетами.
Зрештою, тьотя Ліда відставила у бік мікрофонну стійку,
Оперлась на швабру і почала по пам’яті читати Пастернака
Свіча горіла, по залу бігали тіні і два поети, вони шукали туалет.
Більшості присутніх було відверто не комфортно,
Таких поганих віршів їм давно не доводилось слухати.
Декілька зауважили, що у них самих є переклади Пастернака
І вони набагато кращі за оригінал.
Тьотя Ліда читала натхненно і довго, тому хтось дістав з наплічника пляшку і пустив її по колу.
Поетична тусовка завжди відзначалась своєю згуртованістю.
Коли в залі вимкнули електрику, дві пляшки впали на підлогу і залили килим ручної роботи 18 сторіччя.
Усі дуже зраділи, бо відчули що власними зусиллями увійшли в історію.
Зі стіни на поетів ще довго примружено дивився Тарас Григорович.
Йому ніхто так і не налив.

Січень із-за обрію сурмить:
Обіцяє сніг і насолоду…
Надзвичайні витівки зими –
Перепади настрою й погоди.

Морозець погрався днем – і зник.
Скрізь: калюж озерця каламутні.
І напіврозталий сніговик
Бовваніє, як погруддя грудню.

12.2017

Нагорнуть локшини в таріль,
Кисляве пиво - хлюп у кварту.
А з-під пера - усохла міль,
Спішить у світ ума палата.

Співав. Та люд не пам'ята,
У вухах затички-беруші.
А напишу - тусня, шопта,
І віртуальні цьоми, ружі..

А пам'ять, наче темний льох:
Гукнув, навзаєм - тихе ехо.
Веду постійний діалог
Із власним гордовитим его.

У кожного своя мета,
Той - хоче гріш, а інший - слави.
А мій Пегас кричить: - Гайда
Пастися просто на отави.

Пасися, друже, тільки "за",
Втомили творчі перегони.
Ти став огрядний байбуза,
А на Парнасі - чемпіони...

Прийшли у гості читачі,
Розчісую хутенько пейса.
Благають: - Друже, не мовчи!
Хіба ж мовчу я? Ось поеза!


09.12.2017р..

З днем народження, сину! Як, рідний, живеш?
Чи здоровий в далекій чужині?
Віроломство поляків не відало меж.
Щось змінилось на краще в них нині?

То чому ж у наш час сотні тисяч людей
спину гнуть все ж на польського брата?
Та невже у самих не хватає ідей,
як трудитися на супостата?..

Чом багата ресурсами наша земля
виганяє дітей на чужину?
Чом сильніше нам шию все тисне петля?..
З днем народження, бідний мій сину!..

09.12.2017

ОКЕАН (ЖИТТЯ)

Цей океан – шириною в життя
І прірва його – глибінь долі,
На хвилях незвіданих човен буття
Пливе крізь роки і літа мимоволі
У штиль і у шторм. Вітри́ вороття
Не дихають тут. У полоні сваволі
Людину несе течія в відкриття
Незнаних вершин у новім видноколі
Безкраїх просторів. Там часобиття
Пульсує крізь Тебе і вже сивочолі
Видніються десь береги спокуття
І мандрів вінець на одрі в ореолі.

Павло Гай-Нижник
9 грудня 2017 р.

І сите лізе до корита,
а ради цьому ще нема,
допоки обрана «еліта»,
не пересіяна на сито,
не очищається сама.

Рубає мафія капусту.
Уже пакують на вози
зелене сіно для кози.
Не буде свято місце пусто,
де усідаються тузи.

Надійно позаймали лави
і годівниці золоті
усе не ті, усе не ті...
Але і – винищи лукавих,
а їх місця займуть «святі».

І запанує все те саме:
яса, корупція, війна
і чорна зрада, і до дна,
у ви́потрошені сезами,
людей погейкають до ями,
де їх чатує сатана.

                                      12.2017

У світі моєму ялини красуні,
Яскравий смарагдовий ллється потік.
Бігцем прихопила ладунок ласуня,
Малий невгамовний пластун - мандрівник.

Ще вранішня тиша охоплює гори,
Подекуди вітром здіймається лист.
Спускається нижче сімейство проворне,
Вже близько, вже поруч промовистий хвіст.

Зелені, стрункі, оповиті туманом,
Чи грається пташка між віттям бува.
Схопилося сонце сліпуче зарано,
Навколо виблискує все, ожива.

Здіймається вітер, розхитує гілля,
Цей рух зачаровує, танець для нас.
Зривається стрімко, стихає повільно,
Бентежить і кличе сполоханий вальс.

Знов горнеться серце і погляд прикутий,
Там сонце і вітер у колі в цю мить.
Тепер відгукнувся той танець забутий,
Відлуння його спалахнуло, бринить.

22.11.2017
ДФНЙ

Відійди, подивися на мене, рікою пливи
Не на жарти, друзяко. Ти знову таки випадковий
На шляху на Поліссі, де предок губив постоли…
Усміхнись! Я давно там шукаю на щастя підкову.

Як по росяній траві йде дівча.
На голові несе глечик молока.
Співа з птаством – не змовка.
А ще так собі мудрує:
«Ось як грошики вторгую,
То сьогодні ж, до обіду,
Куплю крашанок в сусіда.
Треба трішки почекать
І роздасться писк курчат.
А як стануть вже курми,
То продам тоді їх вмить.
І на гроші на великі
Куплю собі черевики.
А ще - сукню і намисто
Та й полину собі в місто.
Скажуть парубки: «Красуня!..
Як їй вдяганка пасує!»
Я ж на захват парубочий
Лиш примружу мовчки очі
Та ще, як це я люблю,
Отак голову схилю...»
Пада глечик у траву.
Не в думках, а наяву.
А з ним сукня і намисто
Й усі задуми дівчиська.
P.S.
У кого мрія дію обганя,
Той йде, вважай, що навмання.

Нотр-Дам де Парі…
Не досяг - нездійсненне
І тут зайве парі
Не просіть, то без мене…
Днем ховаюсь у плащ.
А як нічка - у тишу.
Множу радість на плач,
Аж збігаються миші
О, те саме "парі"…
І до вогника ближче
У своєму дворі
Запалало, аж свище
Я не проти, Париж…
Щось подібне вже снило
І горіли не Ви
Одкровення премиле..
08-12-2017

На картині пейзаж: верби, квіти,
Птеродактиль і три павуки:
Циган зна, що кобилі робити,
Хай вивалюють бевзі баньки.

А поеза - як з дишла гармата,
Кожне слово - обламана віть.
Начитався Бодлера і Сартра:
Циган зна, що кобилі робить.

Анапестом пишу я не ловко,
Та і думка важка, наче танк.
Хай пиляє перо як ножовка:
Циган зна, що до чого і як.

Рима є. Все чистенько, без мата.
Дехто каже "Чудово!", "О,є!".
Хоч і дохнуть мої пегасята -
Циган зна, що кобила жує.

Та, чомусь, позитиву не видно,
Музи, кручені, збились у клин.
Як же, друзі, поету обидно:
Циган втік. Я лишився один.

08.12.2017р.