На вечірнім гайвеї пустельні вітри
Спожиті colitas рази два або три
Навпростець через відстань замерехтіли вогні
Важніли скроні, притупився зір
Кудись пристав би на ніч
Вона вийшла у двері
Урочий линув дзвін
Онде, я сказав собі
Для когось пекло, комусь парадиз
Вона винесла світло, показала де йти
Голоси лунали в коридор
Я майже чув мотив:
 
Відпочинь в Готелі Каліфорнія
світ чудових місць
світ чудових лиць
Є номери в Готелі Каліфорнія
Будь-коли у них
Знайдеться нічліг
 
Вона як тіффаніз хибна, тримає мерседес-бенц
Чимало гарних-гарних хлопчаків, френдами зве
У дворі тупцювання ~ лляється піт
Цей танець до згадки, цей до забуттів
 
Знову кличу я кепа
Замовлю питво
Рече: Cей спірит не буває тут зі шсятдев’ятого
Та голоси усе кличуть далечини
Чи розбудять у північ, аби
Слухав просто снив . . .
 
Відпочинь в Готелі Каліфорнія
світ чудових місць
світ чудових лиць
Вирує життя в Готелі Каліфорнія
О який сюрприз, не розповіси
 
На дзеркальній стелі
Шампанське россо, лід
Їй слово: Ми усі вполонені тут із волі власної
У палаті магів
Щовечір їхній збір
І сталеві дзвенять климки
Та не вбитий досі Звір
 
Мій останній спогад, біг у
Напрямку дверей
Неначе вихід міг найти
У минуле, звичне десь
Пустись, каже портьє
Той, хто вселився сюди
Має сплачувати за постій
Ніяк не з’їхати
 
 
 
 
 
 
 
 

Охрещайся, Ісусе, Велика Господня Дитино!
А Йордан, мовби небо і небо, неначе Йордан.
Судний день ще далеко і люди такі безневинні,
Ще святіша святого пречиста йорданська вода…
Ще не хочемо знати, а що буде далі з Тобою,
Нині рада Марія, бо Син її тут, серед нас.
Ще немає Варавви, нечутно ні грому, ні воєн,
Світить зірка вселенська на небі допоки одна…
Славнозвісне – «Осанна!», а далі – не бачать, не чують…
І чого лише варті оті посивілі світи?
Поки сядеш, Ісусе, побіля Творця одесную -
Мусиш хрест на Голготу за нарід сліпий однести…
Охрещайся, Ісусе, Велика Господня Дитино!
А Йордан, мовби небо і небо, неначе Йордан…

О, Поезіє Дня!
О, Поезіє Ночі !
Журавлине крило,
Джерело, що хлюпоче.
Неосяжна блакить,
Неозорість космічна,
Що приходить на мить,
А здається…на вічність.
Сивино провидінь,
Життєдайно невинність,
Не потоптаний сніг
На безлюдній вершині.
В Тебе ангельський чин,
Ти є голос любові,
Ти - світило світил,
Що народжує слово.
Ти горішній полин,
Теплий дощ урочистий,
Безпричинність журби
І осіннього листя.
Як уквітчаний лан,
Як засніжена вишня,
Чи ранковий туман,
Чи зоря промениста.
Океан почуттів,
Таємниць таємнице,
Солод темних віків
І небесна зінице.

***
О, Поезіє Дня!
О, Поезіє Ночі !
Ти пробач і прости
Запорошені очі.

19.01.18

Німотний щем стискає груди
І роздуми гіркі печуть:
Що далі буде, далі буде
Яка життя оцього суть?

Уже далеко не роками –
Десятиліттями, либонь,
Шукаєш філософський камінь,
Мов милої – тепла долонь.

Вся суть, ви скажете, в любові!
Але минає і вона.
І миті всі оті чудові,
Як літо й чарівна весна.

І що лишається? Напасті?
Зима торкає за плече…
У почерговості контрастів
Ріка життя мого тече.

Узимку тужим за весною,
А в спеку – хочеться зими.
І суперечливостей грою
До смерті бавимося ми.

8.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Часи іронії, напевне,
минули і не буде,
аби поезії химерні
оцінювали люди.

Слова, що копією тануть
за межами канону,
не зачіпають і не ранять
еліту невгамовну.

Уміємо місити глину,
аби ліпили друзі
свої епітети людині
у сонячному крузі.

Це і не зорі, і не місяць,
і не його орбіта.
Світила, що йому не світять,
вивищують піїта.

Коли душа його уповні,
палає небо темне.
Які овації! Долоні
не плескають даремно.

Ховає очі Мельпомена,
хіхікає, буває.
Коли нечесне ще й мізерне,
іронії немає.

                                      01.2018

Милий, я хвора. Я квітка у тебе в ногах.
Вже тобі, милий, ні музикою, ні музою…
Ніч – темношкіра натурниця, хтива й нага, –
зорі-насіння у небо відкрите лузає:

має у жмені засвічену тиху печаль.
Серце настав – до зернини, по вінця, висипле.
Нащо ти, милий, слова в моїм горлі зачав?
Зореш мій спокій натхненням, неначе віспою.

Станеш не ямбом, а якорем в горлі, відтак
голос зірву ( може й виполю) – та не вимовлю…
Милий, я п’яна. Я вуличних бардів свята.
Стигми мої виноточать гіркими винами.

Милий, я хвора. Ти ж сам собі кулі й ножі.
Сам собі поле за масками і котурнами.
Ніч на мольберта нешлюбному ложі лежить –
курить.

Писалося впотьмах. На посошок.
Мізинцем на нозі розчухав носа.
Жую глевтякуватий пиріжок,
Перо в правиці, гордовита поза.

Прокинувся зоп'яну деміург
І на папір вистрибує кошлате.
Ховайся чимскоріше, милий друг,
Потворі відчинити мушу грати.

Титанам тля обсновує сліди,
На чистих водах жабуриться піна.
Несу на смерть і я свої "труди",
У океані губиться піщина.

На ліву ногу словеса усі,
Намалювалось через пень-колоду.
Мартишкою на римі повисів -
І народилась ода про природу.

Поезія насуплює чоло,
Бебекає на всі лади кошарня:
Дурне письмо вже б краще не жило,
А Майстру - мій уклін і шанування.

19.01.2018р.

Затуманило, затуманило
І дощем всі змиває сліди,
Ця погода нікого не радує,
Та подітись від неї куди?

Краще б сніг з морозцем.Це ж бо січень вже,
По зимовому й справді було б,
А не так листопадом тут віяло,
І хоча б кучугур намело.

На деревах засяяли б вогники
Срібні-срібні та сяючі всі,
Та й виблискував іній на сонечку,
Милуватися б нам цій красі.

Але віриться, буде іще усе:
Сніг, мороз і танок хуртовин
І зима холодів іще принесе
Та таких, що захочем весни.

2018 р.

Жартує охоче, сміється Зима!
Дала трішки снігу – а більше нема!
Бо рік особливий – Собака при владі,
І треба від неї чекати поради.
Не любить, не хоче Собака морозу –
І робить йому перешкоди в дорозі.

Сьогодні так тепло, ну зовсім – Весна!
Та тільки не прийде так рано вона.
Попереду Лютий – ось він відлютує,
Та й Січень,прощаючись, нас загартує.
То ж вдягнемо ми, ще не раз,рукавички
І теплі, на хутрі, міцні черевички.


18.01.2018

Колись, лише писали формуляри,
І чувся в тиші пер старанний скрип.
Сіреньке щось, на носі – окуляри,
Бібліотечний був стереотип.

Минули ті часи благословенні.
В книжкові храми завітав прогрес.
І темпи розвитку його шалені
Розбурхали дрімотний той процес.

Тепер, яскраві і талановиті,
На заходи збираєте людей.
Умієте, здається, все на світі
Не вичерпати ваш фонтан ідей!

Сучасних «компів» манять монітори.
Полиці повні книг на всі смаки!
Від метушні рятують гарні штори –
Працюйте на здоров’я, залюбки!

І тягнуться сюди цікаві люди –
Лунає музика, пісні, вірші.
Бібліотека і була, і буде
Оазою культури для душі!

18.01.2018

Я лиш тільки тепер починаю тебе розуміти,
Усвідомивши врешті, що втратив тебе назавжди.
Почуття, ледь розвившись, одразу зів’яли, мов квіти,
Мов полишені квіти у вазі без краплі води.

А тобі це лиш гра, і, можливо, дещиця любові,
Інтригуючий штрих у палітрі твоїх почуттів...
Несподівана казка урвалась на першому ж слові,
Тому слові, сказати якого ніхто не зумів.

Кількасот нічних годин -- найсолодша із пісень.
Веретено споминань. Коло серця – Божий схлип.
Одне одному ми — сон? Силуети у вікні?
Під ногами в нас одна шахівниця: ніч і день.

Де ти? Голос ще живе й квітне в пам’яті моїй.
Обертається в ніщо пара сміху, суму, слів.
З пряжі спогадів моїх – жменя гаснучих вогнів.
Жданий образ дорогий розлітаєься, як рій.

Вже на місці на твоїм – сивокоса ковила.
Розійшовся білий шов у захмарній вишині.
Ти не знаєш, як в цю ніч віє холодом мені,
бо закінчився твій сон, але ти в моїм жива.


2018

Прийшла орда з хрестами в отчий дім,
Сказала: "У Дніпро божків поганих!".
Горів Сварог. Летів у небо дим,
Волати "Пощади!" Єгові марно.

Для роду жінка старшою була,
Згорів олтар. Розбивсь жертовний камінь.
Тепер несе тавро спокуси й зла,
Рабиня для утіх з ребра Адама.

Святе письмо змітають із полиць,
Монахи під горою риють шахту,
Не думай, ладо, на коліна! Ниць!
Вгорнись у паранджу, вериги, плахту.

Несе бджола божественний нектар,
У вуликах в медах солодких соти.
В монастирі сестра гризе сухар,
Ввижаються повсюди роги чорта.

З амвона піп втішає молодиць,
Збирає чинш аби купити льоху.
Кладу кохану в ліжко горілиць,
Дивитимусь у лик живого Бога.

18.01.2018р.

Вогонь пророста крізь фаєрку,
зачепившись за іскру.
Най тобі руки не мерзнуть,
додам чайнику свисту.
Най тобі легше з дороги,
щось піднесу, нагодую.
Ти розкажи щось цікаве!
Тобі чаю чи кави?
Дім придорожний і скромний
блукає думками.
Окутайся тихим теплом,
дим подорожній.
Не лиши шансу хворобам —
википить вітер морозний надворі.
Лиши щось по собі.
Лиши щось по собі,
хоч малесеньку іскру.

Зима, як жінка, міняє позу,
і витворяє такі дива…
Ширяла думка – всю нічку зможу,
Але спромігся на раз чи два.

Чекаю снігу – даремна справа:
Знать, переоблік на небесах…
Вмостився зліва, ні – хоче справа,
Таки незвично – збирає страх.

Надумав глибше у сніг заритись,
Хіба в болото – снігів катма.
Розсохлись вражень дереворити,
А їй плювати, – вона ж зима.

Чи, може, – жінка? Якась шарада:
Цілує ззаду котра із них?
Думкам не можу я дати раду –
Нехай би швидше почався сніг!

Гукаю Феба на допомогу:
Сам не управлюсь. Невже – роки?..
Зима (чи жінка, чи дівка) строго
Мене провела кивком руки…

Пора, напевне, змінити позу –
І геть прогнати тривожний сон…
За обрій кануть зима, морози,
Весна ладнає свій камертон.

18.01.2018

Леся Миронюк- Ви , напевно, за сандалями скучили... (з коменту під викладеним мною на Фейсбуці "літнім" фото)))

Поетам чоботи не до лиця.
Ми генерали іншого взірця.
Завжди роззуті... Долею сприйняв,
Як босі душі ріже навмання
Брехні спокуса... Це ота стерня,
Що розріза поезію щодня
Під запит збанкрутілих "вчителів",
Яких інакший гріє "підігрів",
Які (ой, не до ночі!!! Не засну!..)
Чоботями зачавлюють весну
В баюру зимну з талої води...
Та сніг розтане! Стане ще туди,
Де плескав чобіт бризки навкруги,
Тендітний дотик босої ноги...
Можливо і в сандалі... Нумо, став!
Нога в сандалі- то нога ота,
Якою ще Фірдоусі ступав...
І я також ногами твердо став
На поле бою генералом муз.
Ой, як не до вподоби це комусь-
Що не замовне я пишу... Своє...
Ходить босоніж холод не дає.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011800268

***
Зима, як жінка, міняє позу,
Морочить душу, туманить розум.
То хоче глибше у сніг зарити
Вчорашніх вражень дереворити,
То хоче ззаду поцілувати,
Обводить пензлем важливі дати,
А то, як дівка у сні дволикім –
Її лякає раптова близькість.
Біленькі перса під ковдру пряче
І страх стрибає, неначе м’ячик.
Холодні скроні вкривають роси –
А раптом осінь заплодоносить?...
Бере у руки усе, що треба,
Вдягає… Пестить… Приводить Феба
І каже: «Грайте мене по нотах!
Я віщувати вам буду доти,
Допоки крига. А там, по кризі
Ідіть на той бік». Проміння злиже
Сліди кохання, сховає в прозі
Усе, що грілося на морозі.

17.01.18 © Василь Кузан

Пора. Обіцянки забудь зачерствілі.
Тумани позаду, окутали горе.
Надія на чисті, стрімкі заметілі,
Що вибілять душу і ніченьку чорну.

Якось паралельно йде правдошукання,
І так популярні оті, що невинні…
І пнуться незграбно одні запитання –
У вчора уперті крихкі бадилини.

 
П’єретти & коломбіни, офелії, саломеї
старанні, зухвалі пози
аргументи, резони, догми

За кавою або кейфом
на сепії чи пастелі
вітаючи сум & втому
фотелі й пустелі готельні

Похилено келихи, зібгано спокій
& музика, різдвяне бароко
всесвітом обернись
ecce homo

Іноки майже ікони
трепетні вишні
зорі
чого заради повинен
хай апріорі відомо

На тій одинокій
дорозі

Додому




 

Життя смугасте і мінливе.
Нема зупину, вороття.
Щасливе, іноді жахливе.
Грайливе, начебто дитя.

На зебру схоже – її смуги,
Чергуючись, ідуть до нас.
На що чекати: радість , тугу?
В ранковий чи вечірній час?

І завжди так, напоготові!
Врятує, може, оберіг?!
Здаємося на милість долі,
Оберігаючи поріг

Домівки рідної, країни –
Та миру прагнемо завжди.
Чекаємо на кращі зміни,
Щоб не торкатися біди.

Радіймо, зебра наша добра!
В очікуванні світлих смуг
Та вдачу маючи хоробру,
Захистимося від напруг.
Хай щастя сиплеться навкруг!



17.01.2018

Постаріла кішка. Хазяїв нема.
А голод триклятий вже кишки вийма.
Десь там у коморі жиріє мишва,
А вона на призьбі лежить ледь жива.
«Куди щезла молодість, а з нею і спритність?
А що залишилось – так це тільки хитрість.
Хай сміються миші. Я таке підстрою,
Що самі до мене прибіжать юрбою».
Мішок бачить кішка...Старий і дірявий:
«Нічого, згодиться для моєї справи».
На гак почепила кішка той мішок.
Крекчучи залізла і чека мишок.
І не забарились гості рудуваті.
Вилазять нарешті без остраху з хати.
Вилазять, дивуються, та ніхто не зна,
Як з’явився заніч мішок з-під зерна.
Найцікавші влізти готові туди:
Раз кішки немає, то нема й біди.
Та тут нагодилася миша-ветеран,
Що від кішки мала чималенько ран:
«Скільки вас, дурепи, треба вчить і вчить:
Та ж кошача лапа із мішка стирчить.
Сидіть в мішку, пані, хоч і допізна.
Одурить непросто тих, хто ваc пізнав!»

P.S.
Як обережність й досвід ходять в парі,
То й хитромудрі вигадки – примара.
 

Лунарний блік нависнув повновидо,
Даруючи осяяність землі.
Розцвічення нічного колориту,
Соната світла у німій пітьмі.

Гігантський блік, припливи і відпливи...
У лабіринтах снів чи наяву,
Падінь і злетів диво-переливи,
Захоплені у хвилю вогняну.

У таїні невидимій для ока,
У кратерах запилених сторіч,
Заховане незвідане, глибоке,
Занурене у бірюзову ніч...

Укритий бік - містична невимовність,
Загравна даль, позаземне життя,
Не наша...селенітова свідомість.
Надсадо серця, коло вороття.

Поламалась ліра,
Не цвітуть сади.
Наплодилось сіре -
Ти сюди не йди.

Золоті перлини
Вчавлено у бруд.
Урожай загинув,
Голодає люд.

Наварили зілля!
Шовк побила міль.
Снопики зопрілі
Покриває цвіль.

Миша точить зубчик,
Майтала хвостом.
А Пегаси - з кручі
З музами гуртом.

Втік давно мірошник,
Випито вино.
Графоманський дощик
Сіє у вікно.

А мишей вродило!
Більш аніж зірок!
Два женці з кадилом
Спалюють млинок.

17.01.2018р.

Пегас на стальной цепи
бьется, в нем кровь кипит.
Пол темницы разбит
искры из-под копыт

Вырваться не судьба -
комплексы прячут ключ.
Надежда, как лунный луч -
призрачна и слаба.

Как отпустить себя
вдаль за предел миров,
страхи и боль унять,
вырваться из оков?

У прірву часу кинуто думки.
Цікаво глянути, як все було насправді.
Не затушовано, не домальовано зірки,
Не вставлено осіб негідних в цьому хіт - параді …
На Чорну Раду чи сліпий Переяслав,
Могутній хтось на кілька днів послав,
Про сенс спитати в Лодія Петра,
Як галичани у посли не вибрали Франка?
Що ми така ж твердиня олігархів,
Як зараз, так і сотні літ була …
Ура. Здобуток – світ розваг батярських.
Рясніє звичка хабара …
У галерею на громадські гроші
Самі підробки хитрий хтось придбав,
Справи міські немов незграбні ноші,
Лояльну більшість розум не здогнав …
В народу за плечима така доля,
Нумо сваритись: де ж бунтарська воля?
Вже не один був голову поклав,
На нього хтось слухняний нашептав …
Дивись, читай. В книжках пересторога.
А хитрий ззовні каже: я кредит вам дам!

Чужий процент – не щира допомога,
Це тільки інтерес. Будуй державу сам ….
Накраденим вже можна обліпити
Палаци, вілли, що у них ще там?
А українець далі сонно хоче жити.
Бог засмутився: так багато спроб не дам!

Кацапоязичіє - це гріх.
Де воно - там розбрат, зрада, крівця.
Рідна ж мова - роду оберіг,
Захист від лукавого ординця.

На вустах огидні матюки,
Кожне слово, як сичання змія.
Зрадиш мову, смерде боязкий,-
Жити будеш із ярмом на шиї.

Раб уже не встане із колін,
П'є шансон, забув народну пісню.
Винуватий батько. Тільки він.
Збайдужіла парубку отчизна.

Задихнувся слова ювелір,
Із багна проквакотіла жаба;
Лобуряка в очі тату "чвирк":
- Ну, прівєт, здарова, здрастє, папа.

Бульба хлопця заволік у хлів
І по горлу хутко вдарив сталлю.
- Я тебе, мій сину, спородив,
Я тебе і на той світ одправлю.

18.01.2018р.

А я не сердита. Це просто настали морози.
Дме вітер суворо. Не клеїться наша розмова.
Вдягає метелиця вулицю в сукню махрову.
Не вірить зима у мої несподівані сльози…

А я не сердита. Це крига накрила озера.
Даремно двірник замітає дорогу похмуру.
Немов перешкоди, застигли цупкі кучугури.
Нависла над нами лютнева густа атмосфера…

А я не сердита. Це бурі магнітні звичайні.
Порожні слова проникають за комір затято.
Як мало тепла, як брехні гомінкої багато.
Я зовсім не плачу. Я грію в долонях прощання…
17.01.208

Родився у бідній родині,
Не знав ні букв, а ні письма.
Бажання було, і при днині,
Навчили люди і сума.

Тоді тринадцятий минало,
Він пас отару за селом.
І враз так тихо, ясно стало -
Поезія була його єством.

Слова складалися до купи,
Думки звивалися у вязь.
Крізь роки несли мови звуки,
Талант і доля узялась.

Талант був в нього не єдиний,
Художник також, хоч куди.
Малюнками, той час не спинний,
Листав хвилини від нуди.

Любив він Неньку і Природу,
Життя за них своє віддав!
У кожнім творі їхнюю вроду
То змалював, то оспівав.

За думку, царську протилежність,
В тюрму садили ті кати.
Не здав він принцип, й незалежність,
Які б не були там суди.

Роки прожив, як живуть люди.
Але не згаяв, не змарнував -
Думки ясні на всі усюди
У віршах чітких написав.

Шляхи становлення великі,
Півсвіту він один пройшов,
Щоб кожен з нас, в часи безликі,
Натхнення й приклад віднайшов.

(Січень 2018)

І падає сніг, і знову розлючена вітром хуга
розказує змерзлим вікнам, що досі мовчати тут,
бо десь за Дніпром на Сході утратив хлопчина друга,
а дядько, такий товстенький, збрехав, що у нас все "ґут" .

І б'ється об дах пташина, сховатися у незмозі,
а сльози її гарячі - за хвильку іскристий лід.
Десь молиться воїн щиро при вірі та при морозі,
допоки товстенький дядько вибріхує цілий світ.

А нарід, а нарід бідний зачовгався до кошари,
ховається за тинами від правди і від вітрів.
Маленькому сину сняться щоночі страшні кошмари,
допоки товстенький дядько плекає брехню між брів.

Довкола біліє, біло зима настелила всюди
і ліжників, і перинок, і коциків - аж за край.
Вмирають на Сході хлопці, на цвинтарі плачуть люди,
а дядько товстенький знову розказує щось про рай.

То ж люто казиться хуга, і дряпає вікна, просить
не кліпати безсловесно, бо годі мовчати тут!
Бо скільки вже втрат безрадних, що треба сказати досить
товстенькому пишномовцю, що вперто торочить "ґут"!

16.01.18 р.

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

Темноти навалився огром,
І небесна імла загуса.
Чарівливі вогні над Дніпром –
Дивовижна вечірня краса.

Вітер віти колише сумні,
Я милуюсь, милуюсь, іду…
Як же хороше, Боже, мені,
У спустілому цьому саду.

Пломеніє ясний краєвид,
Скрізь неону жарини самі.
Мов під пасмами хмарних сивин
На півнеба палає камін.

О предиво оце осяйне,
Я над ним свої роздуми в`ю,
Хоч не гріє це сяйво мене,
Зігріває уяву мою.

7.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

***абсолютно новаторський еротичний вірш. Авторські знахідки***

Ми "розслабляємось" у ванні.
Я- скорпіон на полюванні.
-метелику вологокрилий!
Твого оголення жагу я
Мисливським поглядом фіксую...
Як опиратися несила
Тілу!..
Вполюю подих губи в губи...
Ах ти ж моє дівчисько любе!..
Мене на хтивість спокусила,
І я палаючи від шалу,
Тебе настромлюю на жало!..
Ти і могла- не відлетіла б,
Мила,
Бо мокрі крила?.. Зараз буду...
Виблискують вологі груди...
Яка принада теми NUDE!..
Зімкнулись збуджені повіки...
І ти впольована навіки.
Бо ти моя. І нею будеш
Всюди.
Переплелись в"юнками ноги...
Тебе вологу на підлогу
Я віднесу, бо місця мало
Для наших ігор нескінченних.
Ти тілом тягнешся до мене...
І знову... Жало... Жало... З шалом,
Nota bene)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011700322

Що ти по собі, друже, залишаєш
У цьому не найкращому з світів,
Коли душа у вирій відлітає,
Неначе ключ осінніх журавлів?

На кого залишаються турботи,
І версти недопройдених шляхів,
І вічна, недороблена робота,
Якої ще ніхто не доробив?

Чи прийде хто наступний за тобою,
Візьме твій хрест, і далі понесе,
Чи поростуть сліди твої травою,
Погасла зірка – та й усе.

И вот повалил, тот который меня вдохновляет.
Хоть тот и не валит – он тихо и робко идет.
Как чёрными чайки порой на лимане бывают -
Январской вороне стать белой везде повезёт.

Всей сажи не хватит, чтоб вымазать каждые двери.
И только снежинок у бога для нас про запас.
И глядя на снег, невозможно уже не поверить,
Что есть чистовик.
И он пишется небом -
о нас…

16.01.2018

Від А до Б не порахую верст,
Згубився лік словам в життєвій книзі.
Мій дар важкий, тягнув його як хрест,
Сміялись люди. Та мовчали висі.

О, як його я здихатись хотів!
Зламав перо, сховав у клуні крила.
Пегас заснув, немає більше див,
А муза на руках, слаба, зомліла.

Лишилися із пляшкою одні,
Лилася у нутро вода вогненна.
Стікали у ніщо хвилини, дні,
І засмерділась бочка Діогена.

Нема кінця життєвій суєті,
Нікчемну мідь кладе людва на тацю.
Достатньо бавив люд. Тепер і ти
Береш до рук важкий ковпак паяца?

Хитає. Притулився до стовпа,
Він теж утратив плодоносну гілку.
Не мучаюсь. Є заступ і сапа -
Упруся в землю поглядом довіку.

р.s:
А на гробки – могилка, квіточки,
Береза розпуска зелене листя.
Чужа рука запалює свічки:
Заснув поет. Літав, але розбився.

16.01.2017р.

Не вигадую. Майбутнє
має купу аналогій
поетичній нашій кухні
і її лабораторій.

Інде – рай, а де-де й пекло
Діогенової діжі.
Та поету всюди тепло,
поки дуба не уріже.

Переорює аматор
cinema, і кулуари,
і копалини метафор
за муарами куару.

Я – не я. Мене немає
і нікого вже не буде.
Мій герой усіх лякає –
заблокує і забуде.

В масці білої ворони
із пихою бога Мітри
видаю оксюморони
небувалої палітри.

Дістаю на світло Боже
з архаїчної руїни
все, що гоже і не гоже
на пательні України.

Трохи сепії і смальти.
Вітражі мої – у висі.
Я – поет і не питайте,
як до цього я дожився.

ІІ
зачаровані поети
закапелками душі
реагують на сюжети
тіні пози силуети
лабіринти міражі
загадкові повороти
по мішені б’є усе
що в поезії не проти
форте-п’яно мецо-форте
і профундо за есе
і за ретро проти Музи
рими пафосу кліше
епіграми на Карузо
і на яйця Фаберже
вимальовую фігури
еманацій Ліссажу
і за формою
культури
я біжу біжу
біжу
.

ІІІ
намалюю я нату---ру
--------------------------
наче я уже Малевич
--------------------------
і утру обом носюри
--------------------------
Архімеду і Евкліду

               ІV
уявіть що я наразі
копія Аполлінера
куртуазно і серйозно
видаю ся антраша
прозу маю за верлібри
і римую білі вірші
оминаю коми знаки
і ознаки що не я
пунктуації не знаю
грамотій із мене о

а мене вітає Муза
як Пилипа із коноплі
появляюся буває
повискубую волосся
бабаю і їжаку

ну а я згадаю Буля
true & false то є zero
& =< а на інше
реагує хай читака
і нікого не ляка

я а ну люблю інверсій
паралелі неозорі
читачеві павутину
уповаю на якого

а мені усе до фєні
і Пуйло по барабану
і Америки не чую
і Європи я не бачу
де на мові есперанто
видають уже мене

V
..........................
А у вуйка – інша кухня.
Молоко   дають   парне.
У підвалі – каберне.
І сміємося на кутні,
п’яно     п’ємо
за майбутнє
і   веселе,
і сумне
О!

                                      01.2018

Хочеться бути собою і дихати вільно...
Тиснява помислів стійко принижує дух.
Берег обмежень стіною зростає стабільно,
З-за барикади ледь чується серденька стук.

Дай мені, рідна, хоча б крапелинку свободи,
Шлях відпусти і я знову до тебе прийду,
Не захищай мого світу від неньки-природи,
Я ж розтоплю твої сумніви, наче смолу.

Воля на волі обмежена тільки вітрами,
Музика долі лунає крізь наші думки...
Гояться швидше на відстані рани і шрами
І відкриваються нові життя сторінки.

Світло гусне і гасне, як в залі перед виставою.
І розходяться хвилі – мов шви – на морському череві.
Капітанові сниться: столові ножі висталюють
мовчазні деміурги – і тілом його вечеряють.

І нуртує по чарах багряна, аж чорна, кров його.
Деміурги від спраги: хто – залпом, а хто – пригублює…
Та вривається військо зі стягами і корогвами
(автоматами /псами/мечами/бичами/бубнами)

у священну і темну, з пташину зіницю трапезну .
Та ячить стоголосо (співає/хрипить/насвистує):
«Пропадай, капітане, бо горе тому, хто зрадив нас!
Спочивай, капітане, у шлунках богів сумних своїх!»

Ще єлей. Ще троянди. Ще ліжко його м’яке йому.
Ще раби в узголів’ї скалічену смерть відлякують.
Заколисують хвилі палату / каюту/келію.
Тільки гупає серце у грудях, як збите яблуко.

Творець – єдиний! Це мені відомо,
хто як Його собі б не називав.
Цю істину повторюю свідомо,
то мудрості тисячолітній сплав.

В псалмах ще цар Давид в часи далекі
розповідав нам про чужих богів,
бажав їх учням смутку повні глеки,
пророчив пекла дев’ять їм кругів.

Однак ми всі одного Бога діти,
у Всесвіту один лише Творець.
Для всіх одне-єдине Сонце світить,
чоло прикрасить лиш один вінець.

Людино, вір, коли возносиш руки,
а на вустах бринить ім’я Творця –
один Господь розвіє наші муки
і благодаттю сповнить нам серця!

16.01.2018

Тільки світла душа колискові співає,
Людям сяє любов’ю, весняним розмаєм.
Небу вдячно вклоняється, батьківській ниві,
Материнським теплом гріє думи тужливі.

Хай у кожній родині кохання не згасне,
Оченята дітей випромінюють щастя.
Щиросердно і дзвінко звучить на Поліссі
Кришталева душа української пісні!

2018 р.

Він питає про нашу війну: чи уже кінець.
Чи злітати совою у мряку грудневих вікон...
А у горлі будяччя від сотень упертих "не",
Що прокушують губи і гаснуть охрипло криком.

Де завершення болю в побоїщі тіні химер?
Дайте пластир для вилиць, порізаних словом байдужим.
Я здорова тобою, мій боже, мій враже, мій муже,
Але квіти зів’яли: конвалії, лілії, ружі,
Порожніє партер.

Я питаю про нашу війну - пам’ятаєш все:
Як ловили пір’їни блаватні, ховали в книги?
Передранішня пінка цілованого гляссе...
Укривав мене ковдрою, крилами, теплим снігом.

Ну а як поодинці насіяли двійно печаль?
Мудрі сови на плечі мостились руками півбога.
Тихий місяць стікав молоком, замерзав під порогом.
Дві стежини губились, як зашморг лежала дорога.
Догорала свіча.
Бо час...

Десь далеко рожевіє обрій,
Велетенською свічею запалав,
Значить буде ніч таки морозна,
Може снігу вкине ще зима?

І притрусить він стежки-дороги,
Закружляє легко у танку,
Килимом простелиться під ноги.
Зиму уже хочеться таку.

2018 р.

В раптовий холод і думки повільні.
Всі квапляться до світла та вогню.
У сорочину, чорную по білім,
Сьогодні вранці землю зодягну.
Я почеплю на хмар високий комір
З бурштину брошку сонця угорі.
Димує сигаретка - довгий комин,
Допоки кошик дров не догорів.
А все-таки пронизливо та зимно,
І те вбрання - благесенький перкаль,
Коли надійде дзвінко вечір синій
І щось гукне в скляну січневу даль.
Що не було швидкої заметілі,
Що річка попід льодом не пливла
Що поки все - худий і чорно-білий
Безхатько-пес у пошуках тепла.
2018

Я знову тут. На мене ти чекав?
Незнані наперед путі Господні!
Немов смикнулася на обрії чека -
Відлуння прокотилося насподі.

Розверзлися в заграві небеса:
Слова почула я незвично добрі…
Розтисла пащу твердь, і вже він сам
Пустив мене поглянути на обрій.

За мною шлейфом жупел, не ваніль,
У камерах, куди впустила чорта,
Насто́яно подібний серцю хміль,*
Пульсує ним розширена аорта.

Із купелей моїх тече вода,
Освячена не в другий святий вечір.
Зіниць печальних маргарит слюда *
Обводить чорні перли порожнечі.

І я прийшла. Почула - ти гукав?
Стрічай свою богиню, ладу, паву!
Браслети стигм приховує рукав -
Слід борозен, поораних на славу.

Пригадую ту мить, як крадькома
Дивилася на тіло, що лежало…
Дивилася на себе, бо сама
Свій вирок нарізьбила гострим жалом.

Мене чомусь звільнили поміж дів
Тих тіней, що цвіли востаннє – вперше,
Смоківниць, що не матимуть плодів,
Що прагнуть теж з геєнової верші

На мить хоча б навідатись сюди,
Побачити місця любові, жалю,
До тих, хто виправдовував, судив,
Хто спокусив і став об’єктом шалу.

Прийшла звідтіль до строку тільки я,
Хоч схожі всі панянки поторочі.
Окремо путь встелилася моя,
Від світла Божого відвикли впалі очі.

«Відмолено!» - почула я луну,
Співають епілог твого роману.
Ті плечі, що несли мою труну,
Обв’язують шнурівки параману.

Щось ніжне в очах заблищить,
І теплою стане усмішка.
І місто, як зморена кішка,
Скрутилось в калачик і спить.

Тривоги потрохи стихають,
І хочеться тихо молитись,
І довго-предовго дивитись,
Як вікна в будинках згасають.

А потім, забувши всі війни,
Зітхаючи, солодко спати,
До самого ранку шукати
Вві сні твоі теплі обійми.

А січень все вибілить чисто,
Сховає і біди, і лихо.
І сніг опускається тихо
На древнє і втомлене місто.

затісні суди і судини…
ліхтарі – немає людини…
у майбутнє сяє Бог
ген за геном
ми мандруємо удвох
з Діогеном…
знов із небом діалог…
Йов… стократно…
і ораторствує Бог
о! Сократом…
світ людей і світ ідей
плин планктону
і нашіптує юдей
о! Платоном…
віє духом зі шпарин...
прахом… крахом…
Бог не злічує годин
Босхом… Бахом…
радість – далями смичка
сонцем ві́рша...
Валтасар… вогню рука
пише... пише…

Сова калині не товариш,
А глечик дзьобику не пан,
Якщо губа лихе варгане,
Своє хапне... Собі затям.

Титанів битва. Мировиця.
Всі при чинах і у званнях.
Не вгомониться тільки птиця,
Все кудкудах і кудкудах .

15.01.18

Что ж, вы, надменные потомки!
Сметая пыль с прошлых веков.
Из окровавленной котомки,
Тащите деспотов-''отцов''.
Им воздаете честь и славу.
Дух зовете с их гробниц.
Но, вы, забыли за державы,
Свободной, от коммунистических темниц.
''Отцов'' откройте злодеяния,
На людской суд — добра и зла.
Но с ваших уст, одно молчание,
А душа тиранов, у вас жива.
И в душе змея клубится,
И песню лжи поет глупцам:
''Кто будет, по способностям трудиться,
Тот потреблять все будет, без конца''.
Отцы, сыны и дочери державы,
Ложным духом были польщены.
Отдавая жизни, не требовали славы.
Дороги жизни, их костями вложены.
Да! Построили ''великую державу'',
Что имела имя - СССР.
Коммунистам вы воздали славу.
И с этим именем, живете вы теперь.
Ваш символ — труп в мавзолее,
Другой — гранитный пьедестал.
Вы есть подобие плебеев.
Опомнитесь! Двадцать первый век настал.
Памятнике, - невинно-убиенных,
Что были в ссылках, тюрьмах и на войне,
И голодом миллионы заморенных.
Память отдайте им, - в двойне!

2017

Відьомська сповідь -
шлях у небуття.
За муром тиснява думок,-
осіння примха.
І котиться з гори
(куди?) життя,
і рвуться струни
в нескінченних римах...

Той милості Всевишнього достойний,
хто правду в серці зігрівав своїм
і не цурався істин непристойно,
та нечестивих не пускав у дім.

Хто не паскудив язика олжею,
із ренегатом дружби не водив
і ближнього не змішував з землею,
себе служінню Богу присвятив.

У ріст не зичив срібла знов і знову,
нужденному у скруті допоміг,
не зраджував ніяк своєму слову,
хто духом грубу силу переміг.