Летить у небо ясний сокіл,
Голову гордо підійма.
І пилом став тут чорний попіл -
Знята з очей журби пітьма.

Лети у небо сокіл ясний.
Там воля є, там є земля.
Світ цей безмежний і прекрасний
Видно найкраще звідтіля.

Видно і гори, і полонини
Видно ліси, видно поля
Такої щирої родини
Іще не бачила Земля.

Вкраїно мила, рідний краю,
Тобі вклоняюся без меж.
Твої кордони охороняю.
Не треба і високих веж.

Я бачив гріх, я бачив горе.
Але пройшов той час сумний.
І сліз нема, їх вже не море.
Є тільки сміх і він рідний.

Буде в нас час, - буде і доля!
Бо вже не витримає мить.
Крові і сліз людських стодоля
Греблю прорве, - не зборонить.

Гатіть ви зруби і палаци,
Купляйте «чеснії» суди
Чекають грати і матраци, -
На всіх не хватить баланди.

Людськая воля гнеться гнетом,
Як верби гнучкая лоза.
Не вбити всіх вам кулеметом -
Зросте загублена сльоза.

Летить у небі ясний сокіл.
Цвітуть безмежнії сади.
Став квітом тут і мертвий попіл, -
Вкраїна вільна назавжди!

Голосував народ за жабу,
Тепер на повну одгріба:
Скрутила дулю мокра лапа,
Спіймала облизня губа.

Потвору витягли з болота,
Обтерли бюлетенем слиз.
Тому і стало пусто в роті,
І день, і ніч рубають ліс.

Зате цукерок аж до біса,
Із шоколаду булава.
Воює з москалем отчизна,
Ридають матір і вдова.

На фронті - соколи, лебідки.
У жабуринні -мертва тиш.
Жабище, як у горлі кістка
Або важкий у серці ніж.

З багна вилазять жирні пики,
До наших душ тримають курс.
Віддай свій голос за каліку
Який із пекла повернувсь.

12.09.2017р.

Коли не бачу, що я чую,
то розумію, – тарарам!
Ніхто мене не намалює,
бо я усіх «рисую»* сам.

У мене є і синє небо,
і недосяжна висота.
А вище стелі і не треба,
тому й обмежена мета.

Мене від цього не убуде.
Але обурює мене
як нелюди ідуть у люди,
займаючи моє. Ясне!

Локалізую запах поту,
тому і маю пото-лок.
Але усю мою роботу
інде шліфую до дірок.

А деінде одпочиваю.
Мотив не лише у труді.
Коли іду, буває, плаєм,
то я щасливий і тоді.

Люблю озера, ріки, море...
Не хочу гори золоті,
та завоюємо і ті,
коли біда уже не горе.
Мене мої далекі гори
утримують на висоті.

                              17.09.2017

***
Вся околиця буде село.
На Дону веремія чекає.
І у Раді уже – нє алльо…
Ми і раді, та ради немає.

***
Ніякої тактики нині
немає по суті ніде.
Стратегія є в Україні.
Якщо всі дороги – руїни,
то як же той ворог зайде?

***
Коли війною бавиться аматор,
то вочевидь не відає ніхто,
чому це називається АТО.
Війна! Гібридна! А який оратор!?
Не атакують чоти і рої.
Котуються і програні бої.

***
Революція триває.
Петя Вову доганяє
і міняє пику на «лицо».
Та народу не до сміху.
Може Космоса на Міху
будемо міняти у кацо?

***
Електорат не чує, – «ко-ко-ко»,
але на вухо локшину мотає,
коли «Ореро» Грузії згадає.
І поки Юля чує «Суліко»,
у когута надія пропадає.

***
Ой не тоді Вітчизна мила
як має із роси й води
дешеві і п'янкі меди,
а от коли нечиста сила
у неї утинає крила,
але вона вряди-годи
не лізе у ясу орди.

                              2017

Порушуючи тишу,
Дощі озиму точать.
Ці верескові ночі,
Холоднокровно спишуть
Тебе. Як затхлі ліки,
Плешиво-дранну ковдру.
Тушуйсь і далі, горда,
Гартуй в собі каліку,
Неповносправну гусінь,
Цікаву для поживи.
Невиказанність живо
Одкрає серця кусень,
Краї щербаті зчешуть
Із тебе рвану рану.
Збирати хмиз не рано.
Настане душ пожежа.

15.09.2017

Натягне сонце одяг,
Заліпить очі скотчем.
Цей чорний студень ночі
Розкрає шумний потяг.
Дріжжать купейні двері.
Лежить горбами постіль
Вже другу осінь поспіль
Тривоги чорнопері
Шматують на пунктири
Предсвітанкові мари.
Зі спогадами в парі
Подбають, аби крило.
Подбають, щоб зірвало
Розуму карнизи.
***
Сіріє неба риза,
Слабіють болю жвала.
З
14.09.2017

Не чубіться козаченьки, зараз не до того,
Треба боронити неньку від ординця злого.
Бо ординець запанує там де розбрат сіє,
А ви втратите країну і свою надію.

Знову хтось помре в неволі, а хтось на чужині,
І криваву пустку зробить Орда в Україні.
Схаменіться, обніміться, хай Бог помагає.
Україна в нас одна, іншої немає…

Юра Брайтон

Знову дзвони б'ють на сполох, ніч вогнем палала,
Знов прийшла з Дикого Поля ординська навала.
Йшли вбивати, грабувати, бити і палити,
Бо не можуть вже без того ординці прожити.
Щоб із когось не знущатись. Криваві забави,
За собою залишають для чорної слави
Понівечені тіла, попіл, чорний вітер,
В мертвих матерях кричать вмираючі діти,
Бо не встигли народитись і смерть їх приймає
І немає вже нічого страшніше, немає,
Окрім помсти, що прикличуть як Янгола Смерті
Ненароджені іще і живі, і мертві,
Щоб спитати кров за кров і око за око,
Щоб забити всю орду у землю глибоко.
Щоб руїною лягла ординська столиця,
Щоб ніколи не змогла вона відродицця.
І на залишках в кремлі напишемо згодом:
"Прощавайте, москалі! Волю всім народам!!!"

Ю. Брайтон

Зимний вечір. Дрівця,
феєрія вогняна –
що кучма без гребінця
на вітрі ясного дня.

Як золотиться кіс
пасмо в ряснім огні!
І сліпить, і жадних рис
у нім. І гаразд, як ні.

Ніяко й кочерзі,
зась пасемце ділить:
ярість у всій красі
умить усе попелить.

Я чую жар голіруч.
Мало куди гайне
розпашіле "не руш"
і скинулося "мене!"

У вічі уже пече.
Обвуглює до кости
несамовите "іще!"
і відчайдушне "пусти!"

Палай, пали мене, тни,
пломеню, як блатні,
як безумні кравці,
півня пусти і цій

зимі! Я пізнаю
патли твої. Твою
завивку. Насамкінець,
щипців і пасом герць!

Ти та, яка і була
завше. Не до полегш
роздягненій догола,
жбурячи жмут одеж.

Тільки тобі, вогню
подобі, або зорі,
поталою талану
яріти до звіздарів!

Іскряна, нутряна
поробо заграв пітьмі,
одінь пістряве рвання,
наразі ми геть самі!

Онде – твій жар і шал!
Не відрікайся! Їх –
мало хто спокушав
обвуглинами країв.

Темні краї тамті,
ревні, скорі на суть:
жоден, як ти тоді,
не умів захлиснуть,

духом зібратись враз,
вперейми метнутись, врешт.
Назорею б та страсть,
воістину би воскрес!

Палай, пломеній, гріши,
зволяй і годи собі,
як менада, сочи
сіль кроваву з губи.

Вий, трепечи, тряси
вволю плечем худим.
Той, хто вгорі єси,
най ковтає твій дим!

Так рвуться, тріщать шовки
і оголюють стан.
То приллє до щоки,
то палахнуть уста.

Так падають корпуси,
так, горілиць до зір,
віч, в жазі потрясінь,
визвіздиться позір.

Ти та, яка і була.
Від талану, житла
після тебе – зола
спаленого дотла,

холод, світанок, сніг,
мерзлих різок танок.
Опіком, – що не зміг
втримати – рій думок.

1981

На тому світі значно легше -
Сиди й варись у казані.
А тут повсюди сіті, верші
Людва розставили мені.

Думки, обплутані обманом,
Женуть у шию з раю геть.
І вже летять із пекла сани
В які мене посадить смерть.

Нестерпно жити. Хочу шику.
Гризусь за тельбухи, бабло.
Бо чорна заздрість кривить пику,
Встромляє глибоко жало.

Висотують бажання сили,
У нутрощах палає хіть.
Мо, краще зразу до могили?
Обрізати життєву нить?

Для мене світ - помийна яма,
Усе що хочу - не моє.
Чуже добро дітей Адама
Покою зовсім не дає.

Безсмертний дух загнав за грати,
В гріху лягаю і встаю.
Чекайте, браття бісенята,
Нещасну душеньку мою.

17.09.2017р.

В кленків, мов коней гриви позолочені,
Берізки, як русалоньки стоять.
Усе це витвір чарівниці-осені,
Яка укотре вже прийшла до нас.

У дуба теж змінився листя колір,
А під вікном горить вогонь жоржин.
Вже осінь й у мою ввірвалась долю
І вкрила скроні снігом сивини.

Та я любить її не перестану
Цю пору багрянисту чарівну,
Вона мене на творчість надихає,
Торкає ніжно серденька струну.

2017 р.

Кажуть, що очі дзеркало душі,
Там видно відображення усього,
Що діється у ній.То ж поспіши
З цікавістю заглянути у нього.

І ти побачиш бурю почуттів
І щирих помислів, а іноді й не дуже,
Як ти роки усі свої прожив,
Добро творив, а чи грішив, мій друже.

Очі розповідають геть усе:
Лагідні вогники - значить душа не черства,
А чуйна і завжди тепло несе,
Всіх пригортає з ніжністю до себе.

А як в очах зловісно миготить
Ненависті та заздрості та іскра,
Яка і душу спопеляє вмить,
Холод байдужості у ній вже оселився.

Якщо і заховати хочеш десь
Свої переживання, думи й болі,
Очі відразу видадуть тебе,
В них зазирни - і все, мов на долоні.

То ж краще у душі не мати зла
І чорним саваном її не огортати,
Щоб завжди у душі весна цвіла,
Будеш тоді щасливим почуватись.

2016 р.

Я, певно, трохи помилився,
наклавши вето не туди.
Було не видко, я втомився.
Прохав дружину: посвіти…

Вона скривила гидко губи:
- Мені до дупи цей феншуй.
Напевно, вже мене не любить,
бо дала знати – сам справуй…

Ти знаєш, друже, трохи пахне,
коли наклав і не туди.
Дозвілля чакра, звісно, чахне.
Ногою також не ступи.

Усе життя – меню та вето,
любові трішки поміж них…
У Лету котиться планета,
і два на тиждень вихідних…

А це все мислі-депутати,
а це все розум-президент!
Єство не може зачекати.
Хіба то вперше прецедент?

Усі нараз і поодинці,
а нас мільярдів вісім… Ні?
Цивілізовані ординці,
живем у ситому лайні.

Поглянь на ріки, гори, доли.
На землю, змучену сміттям.
На ігри в право і престоли.
На цей зажерливий бедлам.

КладЕмо вето на природу,
на майбуття своїх дітей.
Нема нечистим переводу,
але… все добре, все окей…

Живем лиш раз і то сьогодні.
На вік наш стане, не біда.
А завтра буде день безодні.
Четвер? Субота? Середа?...

14.09.2017

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Дрімають вужі на холодній пательні
І півні давно не клюють.
Нудьга невимовна і майже смертельна
Жагу викликає і лють.

Гей, рак на горі, нумо свисни, нарешті,
Втомилося серце чекати.
Я візьму пакунки й узуюся в
мешти
Піду без війни воювати.

І хто б вже не кидав образливих слів:
«Куди ти прямуєш, піхота?»
Я вірю, що стане на світі млинів
На долю цього Дон Кіхота.

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

Керує партія бариг.
Усі кивають на своїх,
але нема кого за це садити.
Тасують карти діячі, –
казенна хата і харчі.
А на Гаагу рано ворожити.

Діла у Юри, – о-хо-хо!
Майдан очолює Міхо.
Усі Арсени захотіли Юлю.
Оба Олеги – то старе.
Повія паузу бере.
А Петя розраховує на дулю.

Така реклама – не алло.
Уже і пика – не hy-lo.
І містика уже не чудасія.
Жокеї пацю запрягли,
за нею – овни та осли,
а темна поні все-таки – Надія.

                              09.2017

***оригінальний сюжет***

Дерева в золоті горять,
Передзимове диво...
Летить осінній листопад
Кружляючи звабливо,

Немов закоханих красунь
Танок п"янкої втіхи,
Що зібралися у лісу
Повальсувати... Тихо

Одні дерева перед ін-
шими знімають шати,
Бо як же ж хочеться і їм
Інтимно вальсувати...

Та згодом, оголивши стан,
Стоять зніяковілі...
Зима стидобу їх бажань
Вдягне у шати білі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117091500999

Заосеніло барвами розлуки,
серпанками знетеплених порань.
Стоять у черзі золоті понуки.
Ти їм не скажеш: відійди, відстань…
Вино жаги у виноградних гронах
ще напувають сонце і вітри.
І вальс БостОн живе у саксофонах,
і ще не всі подерті прапори.
Іще дощі не дріботять по листю
занудливу симфонію там-там,
і сиві ночі зоряні намиста
ще не ховають у імлистий храм.
Але життя – лиш половина суті.
А іншу пів підбурюють жалі,
і десь далеко, в культовій Калькутті,
відкрила око гибелі КалІ…

15.09.2017

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Горі Маківці маками цвісти,
вбиратись в трави і в хрести з берези,
стікати кров'ю під сталевим лезом –
і озиватись криком самоти...

Увінчана барвінком Молода,
заручена навіки із Бескидом –
могил стрілецьких тихим краєвидом –
болить мені твоя жива вода.
Мій Сину, Батьку, Брате ... Впізнаю
у буєсті відважну вашу вдачу.
Щось так тужливо нині солов'ю –
а я стою в осонні ... і не плачу,
лише в душі щось тяжко защемить –
хрести... хрести... могили безіменні –
опалий пил обламаних суцвіть,
свята печаль в німому одкровенні.
Це пам'ять поколінь. Від суєти
крикливих слів і гасел пустодзвонних –
летиш крізь час і простір, Муже, ти –
в кривавих травах, в небесах бездонних...

Як сарни несполохана хода,
як віра серця щира й сокровенна –
гора Маківка – вічна наречена,
гора Маківка – дівка молода!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Рвучкий холодний вітер
Пронизує наскрізь,
Не знаєм де подітись
Від нього я і ти.

І сонечко сховалось
Десь за дуби старі,
А хмар кудлаті клапті
Розкидані вгорі,

На полонині наче
Овець отой табун,
Небо дощем заплаче
Та навіває сум.

Ой, осене-красуне!
Ти обніми крилом,
Нехай не буде суму,
А радість і тепло.

Хай золотом-багрянцем
Ще тішиться душа,
Та серденько співає,
В осінь не поспіша.

2017 р.

Вкраїнська земле, щедра та родюча!
Чому ж ти бур"янами заросла?
Занедбані хати в глибинці бачу,
Чому ж усі тікають із села?

Та покидають батьківське обійстя,
Де нині лише простір споришам,
Бо кожен прагне мешкати у місті,
А у село лиш зрідка приїжджать.

Мине ще рік чи два, чи навіть десять
І буде нікому уже тебе стрічать,
А тільки згадувати доведеться,
Як кожен з нас колись тут проживав.

2017 р.

Вкраїнська земле, щедра та родюча!
Чому ж ти бур"янами заросла?
Занедбані хати в глибинці бачу,
Чому ж усі тікають із села?

Та покидають батьківське обійстя,
Де нині лише простір споришам,
Бо кожен прагне мешкати у місті,
А у село лиш зрідка приїжджать.

Мине ще рік чи два, чи навіть десять
І буде нікому уже тебе стрічать,
А тільки згадувати доведеться,
Як кожен з нас колись тут проживав.

2017 р.

Ти зовні здаєшся крицею,
всередині ж, як вода,
розлучена із криницею,
в котрої не має дна.

Ти плачеш за тою єдністю,
котру не знайдеш ніяк.
А вже із жаскою ємністю
до тебе повзе лайдак.

Ти пінишся, опираєшся,
і наче твердієш знов.
Та ба, лайдаки ті знаються,
як з каменя спити кров.

І як докопатись впевнено
до чистих глибоких вод,
аж там, де копать невелено
для тих лайдаків-заброд.

І бризне із дірки першої,
і вихлюпне майже все...
Та, може, хоч понад вершею
до Боженьки понесе.

Що тільки здаєшся крицею,
насправді ж вода, вода,
зтужавіла за криницею,
в котрої немає дна...

5.07.2017 р.

Пиши есе, пліткуй про щастя.
Якщо удасться, замани…
Роздай на долю. Чирву-масті
признач на козир. Обмани,
в рукав ховаючи не туза,
а легеня із мАри снів.
Нехай за спину стане муза,
щоб той наліво не хотів.
Удень приходять птахолови,
Вночі – перелюб і весна.
Лишився місяць до покрови,
а там вже зиркає зима.
Отож віршуй, казки вигадуй,
дістань героя з рукава,
відтак за щастя світу ратуй,
і зійде німб, а може й два…

15.09.2017

Поволі день між тіней легко тане,
Озерна рінь вібрує он ледь-ледь.
Нарешті тиша луків довгожданна
Наповнила і води й сиву твердь.

І пестить тихо й лагідно, як мати,
Шепочучи: Приляж на мить, засни!
Як хороше отут відпочивати –
В обіймах сутінкової мани.

Легенько птаство пурхає довкола,
Утомлений зітхає вітерець.
І на воді – дедалі менші кола –
Добу бурхливу зводять нанівець!

15.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Утримати когось простіше,
cебе тримаючи в руках.
Та чи ж тримання душу втішить?

Воно неначе і мудріше
приспати пристрасті вулкан –
і ти вже нібито й не грішник...

В любові так багато рішень,
та хто із вибуху зіткав
колиску щастя – бавить ніжність.

блукаю по твоїх стежках

16.09.2017

Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє,
До гілля серця обдерши:
Ти — птахом, я — обрисом лані.

Люби мене хижо й ревно
І ще легковажно і ніжно,
Бо завтра уже напевно
Всеосінь замріяння вижне.

І вижне, і перемеле
На часоньку жорнах безжальних,
І витече вся Вселенна
Крізь наші цілунки і рани.

У незвіді синю вену,
У шпари потайного світу
Люби мене світлу і темну—
Басорку вітрами умиту.

Впаду в полюбовній утомі
На груди землі прегарячі —
У твій нескінченний спомин
у сотні народжень і страчень.

Зголосять у небо верші,
Розбуджені лисками рані...
Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє.

Я – омега у вовчій зграї.
Альфи й бети, як ті вороги.
Здоровило мене кусає.
Я гарчу на його сліди.
Я останній на святі крові,
підібгавши хвоста за крок,
і хапаю сніги багрові –
куцій вдачі з погонь оброк.
Костомаха і трохи шкіри,
рвані залишки сухожиль…
Погуляли на славу звірі,
узаконили хижий стиль.
Сил немає супроти вітру,
сніговіям і злим дощам.
Я позаду усього світу,
що шанує закони Гам!
Я – омега в бою за простір,
за найкращі шматки-куски.
Сита їжа моя – це кості,
гола правда моя – казки…

12.09.2017

У талантів нова висота –
Друга… третя… і далі за списком.

…Мона Ліза скривила вуста.
Осміхається кіт (не)Чеширський.
Слів натовчених осад і флюс.
Диво-барв сурогати і спреї…

Еліксир від Аліси. Конфуз:
У кролячій норі – галерея.

14.09.2017

Сирены песнь и взгляд горгоны
Неотвратимые, как месть,
Как звезды новые в погоны
Вам за предательство и смерть.

Кинжал освячен, плащ накинут.
Перст указующий в глазах.
Мозги отключены, не пикнут
И правды тоже нет в словах.

Вам индульгенцию вручили.
Все разрешили - кровь и смрад.
Вас ваши деды научили
Всё убивать и всех подряд.

И вы - их славные нащадки,
Достойны памяти убийц.
На тридцать сребренников падки,
А пред "царём" в поклоне- ниц...

Вы все в грязи, в крови, в болоте
С колен вас больше не поднять.
За крысой к пропасти идите
На грабли старые ступать...

Відкинь той камінь, що ти серце тисне, -

Глянь, Маркіяне, літо буйнолисте
На гробівці ссилає світ небесний.
Хто вміє, Маркіяне, той воскресне
Посеред тьми довічної неволі
Блаженства смерті…Хоч би і поволі
Той промінь сонця пустку оживляє –
Хвала уму, що зерням проростає
У душі кволі, в ланцюги заперті…
Ми – не неволі діти, ми одверті
Провісники прийдешніх божих ласк
Для руської землі батьків спочилих,
Ми – барвінковий цвіт на їх могилах,
Той цвіт, що й на морозі не зів'яне –
Живуча зелень серед Страсних Пасх…

Двигне́ться мисль, оновлена крізь час –
І зрушить камінь: з світа тьми постане
У Руській Трійці, вольно, без прикрас –
Твій Дух і плоть… і віра, Маркіяне!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Залишила мене на одинці,всередині себе, разом з думками,
зшила рот, прив'язала руки своЇми ниткАми.
Ти головне міцно прив'язуй, до крісла чи батареї,
я буду кричати, пручатися, згодом копати траншеї,
буду шукати шляхи, щоби з твоєї в'язниці втекти,
щоб запалити любов всередині холодної темноти,
щоби тебе віднайти, тільки не мститися...
За тебе готовий з тінню своєю битися.
А ти втікай від мене, чуєш? Спалюй мости,
щоб не зміг я тебе ніколи більше знайти, замітай за собою сліди.
Щоб маршрутку чекав на своїй зупинці,
щоб опинився один на свого життя обкладинці,
щоб мене обікрали злочинці, впринципі всЕодно.
Ми з тобою стали чужинці,мене просто знов погребло,
і тебе погребло заодно, лише в протилежну сторону,
у тебе зовсім немає сорому,
та й ніколи його не було,
ти граєш німе кіно,
у тебе свої забобони...
Заряджені негативно твої протони,
все навпаки, а я так і не міг знайти,
від серця твого ключі, перестань, вистачить, не кричи!
просто зникни з розуму назавжди,щоб навіть в уяві не бачити більше,
і потім ти, не шукай мене, але це дещо інше.

Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло крізь шпарину лягає, подовжує пальці й дим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова –
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз - минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.

2017

А що там вересень? Прийшов…
І задощило після спеки.
Охолодив зело, покров,
благословив на хадж до Мекки.
А там лиш взимку крапля, дві…
Скупе на сльози небо сходу.
А в нас толока у траві.
Осанна Богу і народу!
Хіба не є, мов Божий сад,
природа наша, гори, ріки?
Серпанки ранішні левад
і срібних рос цілющі ліки?
Кулик, відомо, хвалить дім,
але хіба не рай насправді
наш рідний край? А ну ходім,
знайдемо ще на геокарті,
щоб пишно так цвіла земля,
синіло небо в час розмаю,
і сум осінній журавля:
- Курли, курли… Я відлітаю!...
Не змучуй ноги, не найдЕш.
Тут навіть дим солодкий завше.
Життя тече від веж до меж.
Деінде теж, але інакше…
А що там вересень? Стоїть
і споглядає наші будні.
Іде до школи дітвора,
а може, в завтра… у майбутнє,
де не тікають у світи,
не покидають землі раю
на крилах вічної нужди
у пошуках масного паю…

09.09.2017

Сіє сонечко світло промінне – добри́день вам, люде, –
О… такого дзвінкого світання мо’ більше й не буде!..
Отакої ярко́ї, картинної світо-заграви,
Отакої вогненної, всеобійме́нної лави…

…Бо то справді нечувана розкіш – вслухати пташині тріолі –
Цей гучний наростаючий гомін вселенської волі…
На річки і поля, на ліси і степи… і озера –
- З добрим ранком, Земля! (…І міста українські… і села)…

Ми з Любові всебожої зроджені, з нею у серці
Сто доріг перейдем, сто життів покладем в щирім герці..
Та однак, хто побачити встиг це умите у росах світання,
Закарбує собі дивний образ повік, хоч би й стала хвилина остання…

Сонце, сонечко… світло жарке молодого п’янкого цвітіння –
Ти веселе таке, ти щасливе таке – як щасливе н о в е покоління,
Що не знає оков, ні чужинних підков, що не знає нічого про пута…
А лиш знає про Слово священне – Любов,
«з давніх брудів і думка розкута…»!

…О, нещасні людці у кровавій ріці вод торішніх, мутни́х – стережіться!
Доки Сонце кидає святі промінці – оживайте і жийте… й боріться!..

20.07.2017р.

Мені лиш спогади лишились,
Бо стала ти навік чужа,
Я сам зламав любові квіти,
Як словом ніжність ображав.

Докірливо та далеч сива
Усе нагадує ізнов
Як виривав любов з корінням –
Така поетова любов?!

Але ж її я і леліяв,
Пісенним словом поливав,
І згадує, як пестив мрію
В гаю закохана трава.

Вже потім здійнялася люто
Зими розкошлана юга…
Чому ж та пам`яті отрута
Лише погане зберіга?!

І крапля зла не розчинилась
У океані доброти.
І знов свою являє силу,
І вже ідеш похмура ти.

Чи це мені усе здалося?
Все швидше день тече, згаса.
Та знову тихо плаче осінь,
Немов загублена краса.

Росте байдужість. Це – найгірше!
Сльоза цілує мертве скло.
Пісень десятки, сотні віршів –
Натхнення всує протекло.

Та не сварюся, розумію,
Не сподіваюсь більше див.
Бо інший он – і не як мрію –
Тебе реальну оповив.

Щаслива будь – бажаю щиро,
Осяє хай обох весна.
Мені лишився тільки вирій,
Алея розпачу сумна.

Та як пізнаєш дні тяжкі ти,
Які не стерти, не спинить.
Хай вірші ці – любові квіти
Тебе розрадять хоч на мить.

14.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ти все іще тривожишся – що буде?
Нічого! Буде знову все, як є.
Поплескають, осудять і забудуть –
у кожного щось знайдеться своє.
Не станеться нічого. А потрібно?
Чи ж нам не дарував Господь багатств:
там морок, світло, голодно і хлібно,
у ліс весною підемо, Бог дасть…
Ні не уляжеться, само не перебродить,
це не лікують з допомогою розлук.
Не та хвороба, що сама проходить,
не в наші роки!.. Так ось, любий друг!
Тільки вночі буває біль розбудить,
як в серце ніж… Подушку прикушу
і плачу, плачу, щастя більш не буде!
Та знову вдень живу, сміюсь, пишу…

23.01.2017

Знай ціну і дружбі й ворожнечі,
І судом поспішним не гріши.
Гнів на друга, ма́рний, недоречний,
Погамуй у збуреній душі.

Може, друг тебе дошкульним словом
Скривдив. Та покаявся – і край.
Ти йому образу випадкову,
Як великий гріх, не впоминай.

Мусимо, нарешті, зрозуміти
В плині літ, що спалюють мости –
Дуже легко друзів загубити,
Але як нелегко їх знайти.

Коли вірний кінь поранив ногу,
На шляху спіткнувся і не раз,
Не винуй коня – винуй дорогу,
Вірний кінь згодиться повсякчас.

Люди, я вас прошу, Бога ради.
Не шкодуйте ближнім доброти,
Бо на світі друзів небагато,
Намагайтесь друзів берегти.

Принципів дотримуючись інших,
Слабкість уважаючи за зло,
Скільки друзів я колись залишив,
Скільки їх од мене та пішло.

Різного траплялося чимало
На шляхах життєвих непростих,
Як мені, бува, не вистачало
Друзів порозтрачених моїх.

Нині всіх би з радістю побачив,
Бо спливають швидко наші дні –
Тих, кому я так і не пробачив,
Й тих, що не пробачили мені.

Без бажання та, власне, й без сили
силюсь думку здобути,
закидаючи слово у хвилі,
вирізняючи сутнє.
Марна справа? Можливо…

Можливо, це й не справа, а вправа-
перевірка, злегенька глузлива –
чи я слову цікава.

13.09.2017

Кліп на YouTube
Викладу я,
Як обвуглився труп
І ціла сім’я!
Горіли живцем,
Горіли як мить,
Їхнім Творцем,
Що створював Світ,
Тим папірцем,
Що Біблія зветься
Обдурені!
Кожен із них
Людиною був,
Все ставив на пих,
І ось він почув
Що Бог всіх врятує,
Що Рай принесе,
Життя подарує
Нове...
В то кожен повірив
І став він мерцем
Став попелом сірим
Згорівши живцем!
В житті розраховуй
На себе одного!
В житті прораховуй
Свою дорогу!
Ніхто не врятує,
Ніхто не спасе,
Лиш смерть подарує,
Вогонь принесе!
13 вересня 2017

***
День – перекотиполе.
Ночі трясовина…
Очі проміння коле.
Спрагла душа вина.

Спрага – це сутність долі.
Доля – клубок доріг.
Волі гірке похмілля
Ранок таки зберіг.

І береже постійно,
Зітканий із проблем.
Криза фарбує стіни
В біле. Таке мале

Щастя, неначе миша –
В нірку – і вже нема.
Тиша закони пише.
Мова моя – німа.

Ніби, нема решітки.
Наче, горить десь там…
Тільки полуда звідкись
Шепче брехню вустам.

13.09.17 © Василь Кузан

Так навкруги бентежно, хлипко…
Сумних мелодій – океан.
Поезії би флейту, скрипку.
А їй – то горн, то барабан.

13.09.2017

У павутинному лататті
заснув на зиму лист бузку.
Жоржини, наче пси, кудлаті
за сторожів у квітнику.

Всихають пружних стебел жили,
кущів знапівпритомнів ряд.
Поглипує в страху ожинно
без птаства занімілий сад.

Хльосткі вітри його штурляють
за втрату голосу й краси.
…І кривдно голови схиляють
ні в чому не провинні пси.

Таки на осінь меркне Світовид…
(Осінній смутку мій, осінній жалю!)
Немов оса, себе у серце жалю,
Коли марніє сонця я́сний вид…

Небесний Царю, Да́ре світлих слів –
В вінчальному вінку – вінок терновий…
Корону Смерті, рівно ж як Любови,
Море́ні й Ладі міряти звелів.

Весільний вальс похмурої пори –
Химерний час Морениної вроди…
Але й на те існує Цар Природи,
Щоб рівно поділять свої дари.

Немає ради… Ладонько, змирись!
Невлад зі світом мліють чорні віти.
Десь тліє Руєвит в руїнах літа…
За дар руїни Ладу помолись.

Змарнілі ви́ди… Самоцвіти шат…
Обнови світла… Темряви окови…
Життя і Смерть – гармонія Любови –
В тім роді кревнім Ладу ревний лад.

А що нестерпний колір тих оков
Як осені й весні –зимі і літу,
Вінець терновий – доля самоцвіту –
На Смерть – Морені, Ладі – на Любов!


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997).

Якби та осінь в зиму не впадала –
відразу до веснянок золотих
і березіль в останні сни впускала,
до пагонів торкнувшись молодих.
А так зима стрічає кволу осінь,
студеним духом осягає вись,
і жриця листопаду, гола й боса,
дубіє у саду, упавши ниць.
Холодна сила… Що їй до поетів,
до витребеньок музи і ума?
Її сніги, як білі еполети.
На шибах – взір морозного письма.
Якби та осінь, золота і сива,
відразу проростала у зело,
ми б не чекали, як пришестя, дива,
коли весна народжує тепло…

07.09.2017

Люблю тебе. Вуста ж замкнули браму,
Бо ця любов як опівнічний тать.
Знімає з плоті длань твоя піжаму:
Моєї цноти зламано печать.

Люблю тебе. А ти такий далекий.
Нечебто поруч, та уже чужий.
Свої дари комусь несуть лелеки,
Мені ж у серце кинуто ножі.

Люблю тебе. Цей шал, немов цикута,
Платитиму за це усе життя.
Несила рвати ці солодкі пута...
Прошу, хоч подаруй мені дитя.

за мотивами твору Lyudmila Puljaeva-Chyzhovych "Люблю тебе"

невимовний біль породжує замкнутість,
та, в свою чергу, породжує страх.
біла брехня дає волю абстрактності,
та робить ще складнішим буття.

відмова від буденності - побіг від себе,
жага до нового вже як жага до життя.
кругообіг буторності, залишений в небі,
чекає від кожного лише каяття.

знеславлена честь шкребе душі стіни,
незламлений дух плекає лють.
блаженний спокій - в минулому нерви,
образа дає побачити суть.

слабке серце - це випитий келих.
сльози - омана: печаль вже пройшла.
кров з молоком течуть в кожного в вені,
та часу вже майже ні в кого нема.

12-08-2017

Невеличка електричка
Повна вщерть, як рукавичка.
З дач-городів на базар
Їде-квапиться товар.

Тут пикаті баклажани
В фіолетових жупанах,
І веселі огірочки
В зеленесеньких сорочках.

Круглолиці картоплини,
І усміхнені морквини,
Пустотливі бурячки
І огрядні кабачки.

По вагону, наче туз,
Йде кондуктор, пан Гарбуз:

– «Громадяни баклажани
І панове кабачки,
Не шуміть, немов цигани,
І показуйте квитки.

Хто не сплачує проїзду,
Той вже далі не поїде.
В нас зайці поза законом –
Їм не місце у вагоні!»

Як зайці оте почули,
Із вагона дременули,
Через вікна пострибали –
Хто на рейки, хто на шпали.

Потовклись дурні зайчиська,
Пішки йшли, хоча й неблизько.
Тож дотримуйтесь порядку,
Будьте чемними, зайчатка.