Порожнеча в домі розгулялась,
мов зима у біле увібралась,
поселилась у кімнаті кожній –
спекатись її ніяк не можна.

І не лише те облюбувала,
поміж сторінками заблукала,
бо ніхто ті книги не читає,
сухолист між ними спочиває.

Тільки дощ і завітав у гості
в дім, де порожнеча грає в кості.
Джерело снаги уже змарніло,
всесвіт виглядає обміліло…

Ветхий дім у землю вріс по двері,
провалився у безодню тверді.
На хресті віків, на роздоріжжі,
візія пере́ самотньо збіжжя…

В домі добре б танці влаштувати,
панну ту у вальсі закружляти,
випити горня міцної кави
й думами полинути в заграви…

А щоп‘ятниці, окрім страсної,
з дівою журливою, сумною
буду розважатись-утішатись,
в ритмах танго мовчки обійматись.

Врешті відшукалась господиня,
сірістю укрилось небо синє
і мене всього, по самі плечі,
сумом огортає порожнеча…

Рано-пораненьку – перепілочка…
Рано-пораненьку встала дівочка:
личко рум’яненьке, очка зелененькі,
як м е д і в о ч к а!

Сорочинка біла тілечко увила аж по ніжечки…
Чи тобі не лячно, чи тобі не мрячно?.. Ані трішечки!
там, за небокраєм, сонечко вертає на доріжечку…
Уберися тепло – Осінь косу клепле - сколе ніжечку!
Пташечко маленька, пташко солоденька, пречудовая,
будь мені, рідненька – щасна, веселенька, ще й здоровая!
Будемо літати, будемо вертати, як ті пташечки –
на пороги квітні, де соньки́ досвітні, до нанашечки.
Там де котки сітечка виплели із Літечка над колискою,
а в нічних дібровоньках водяться в обновоньках Вовчик з Лискою.
Там де роси срібнії, там де сльози дрібнії сплели вінечка,
а у краснім пір’ячку спить собі на вінечку – п е р е п і л о ч к а !

“Б’є крилами птиця о боки свої,
вогнем сяючі, а у ній жар-перо інше:
червоне, синє, жовте і золоте, срібне і
біле, і ті бо світять, як сонце палаюче…
А та птиця сонцем не єсть, та од сонця
така стала бути. Красна птиця несе
нашим пращурам огонь до домів їх…
Бачиш – співає – огонь жару поймаючи
до нас, і головою порушує, та то є гребінь її.
Промовляє, співаючи, що як будемо боронити
землю свою, удержимося на ній:

- Лавровий вінець на чоло твоє -
аби було осяяне!
Лавровий вінець на груди твої –
аби були уславлені!
Лавровий вінець на руки твої –
аби були оспівані!

А Числобог числить дні наші
і каже богові числа свої, бути дневі
Сварожому, а чи бути ночі –
І про всякого те…

"У перепелички
ніжки невеличкі –
черевички вбрала.
Аби наша купа́вочка,
ясновида павочка,
росла-виростала,
а на той рік
ще кращою стала!”

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

І Злотих Уст* зітхання уві сні,
і слів дитячих різьблені кришталі…
Які тоді складаються пісні
і крушаться які тоді печалі!

У лабіринтах буднів-душегуб,
минаючи припливи і відпливи,
одне беззмінне, цінне, незрадливе –
оте малече ніжне «приголуб»…

«У нашій хатці, мамо, Бог живе?
Йому болить за дітками серденько?..» --
голуб мене, мій ангеле маленький,
того дивись – і тяжба заживе…

Гора Оливна зливна від мольби –
моє дівчатко плаче за плечима –
вертаються у храми голуби,
у душі діток з мудрими очима…

В колисочках народжених зірниць,
як теплий дотик першого причастя,
спочине сонце в сонечках зіниць –
і як тоді доступний вимір щастя!


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

УВАГА!
Сьогодні, на Яблучного Спаса, у Патріаршому Соборі в Києві о 20.00 граємо виставу про Шептицьких "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Вистава благодійна. Запрошуються всі бажаючі (кияни).

На сірих днях малюєш писанки
спиваєш спеку зувсіма
пора погодитись на висілки
не передумаєш? хіба…
он сливи спіють за черешнями
ой не успіти в попихах
і шершень в листях вічно вештає
а може краще до мурах?
там чути грає тиха музика
так зазивають на ночліг
порозлягались зорі пузами…
і треться вітер об поріг…
19-08-2017

Ні, ти не сон, не забуття,
не казки жахів лик туманний –
страждання усього життя,
що ще не згоїлася рана.

Глухим я буду до обману,
та тільки хай твоє лице
зорить мені безперестанно
й життя не сповнює свинцем.

Щоб поряд із тобою бути
готовий всі пісні забути,
земні назад вернути ріки.

Та розуміє все ж поет,
що на землі знайшов тебе,
щоб тут же втратити навіки.

18.08.2017

Нап’юся з чарівного джерела
Живої, чудодійної водиці,
І враз мені примариться-насниться
Позареальна суть добра і зла.

Збагну природу видимих речей,
І сокровенні помисли таємні,
Всі пристрасті людські страшні і темні
У сяйві дня і мороці ночей.

А, зрештою, навіщо це мені,
Не маю прав карати і прощати.
Не стану ні суддею, ані катом,
Такий же грішний, як усі земні.

Моєї бороди ви не чіпайте,
не Карло з Марса я, Петрарка чи Єсенін,
але можливо, й це не забувайте,
король іще неперевершених катренів.

Можливо мої твори ще невдалі,
можливо за великих вони гірші,
та до снаги їм недосяжні далі,
куди нестримно линуть мої вірші.

На те вона й потрібна борода,
щоб мудрий посміх з неї виглядав.

18.08.2017

Уже по-осінньому душі ятрить
руде і опалене листя.
Над нами – прозорого неба блакить
і обрії, наче намисто.

Ідемо за луки до плеса озер,
де доля описує коло
і, наче, пливуть силуети галер
та хвилями дихає поле.

Уява малює моря-міражі.
Минуле моє із тобою
у осінь тече – за водою.
А літо уже на крутім віражі.
І осені ми у цей час не чужі.
До неї – подати рукою.

                              08.2017

Наступного тижня уже відлетять журавлі.
Іще одне літо збиратись почне у дорогу.
Ранковий туман припадатиме знов до землі,
рихтуючи серцю найпершу осінню залогу.

В повітрі уже відчувається інше тепло.
І тіні вечірні влягаються значно раніше.
О, скільки усього за час оцей перебуло,
того, що ніколи уже не повториться більше.

Того, що упало в покоси червневих світань.
Того, що в копиці сховалось на будучну зиму.
А сонце все ближче і ближче до змучених бань,
все далі від буйного шалу свого і нестриму.

Он пробує пташок ще юний на міцність крило,
і неба окрайчик на смак - ще солодкий, медвяний.
А хату по вікна жоржинами знов замело,
ще трошки, і літо між ними розтане...

15.08.17 р.

Нарешті скінчається літо,
Не буде кусати мушва.
Очиці вилазять з орбіти -
Від гедзів спасіння нема.

Чигає комар на городі,
У литку встромляє вертлюг.
- Кровицю не пий мою, годі!
Лети до корови на луг!

Уздріли поета москіти,
Рвонули із темних гущав,
Вгвинтились у ніс та ланіти,
На вусі нагнало прища.

Ковтнув півбоклаги горілки,
Пекельний утишив свербіж.
Забув, що удома є жінка,
Лопата, сокира та ніж.

Одразу із раю - у зиму,
Із бані - на лютий мороз.
Сталеві у відьми обійми,
Рихтують умить сколіоз.

Душа не витримує гніту,
Ховаюсь в мишачій дірі.
Скоріше б скінчилося літо
І здохли б усі комарі.

17.08.2017р

Четвертий рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, йому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом.
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ворога і злодія зостався,
Того, хто нашим просто скористався,
І нас до ями смертної привів.

По щоках-листочках
Молодої липи
Теплий літній дощик
Взявся сльози лити.

Не на жарт розплакавсь,
Ридає і хлипа,
Мокра-мокра стала
Уже всенька липа.

-Трапилося може
Яке в тебе лихо?
Усміхнувся дощик
І промовив тихо:

-Радості це сльози,
Тішуся я літу,
Землю слід зволожить,
Щоб їй легше дихать.

А моїх краплинок
Липка не боїться,
В таку спеку літню
Скупатись хотіла.

Вмила своє личко
Гарненько-гарненько
І листочки-щічки
Чистенькі й свіженькі

Бавляться із вітром,
Гойдаються легко
Та дякують літу,
Що так ніжно пестить.

2017 р.

Співом цикад загусає у травах тепло.
Се'рпневі ніч розмережила злотом сорочку:
стигле індиго в дрібні мерехкі пелюсточки...
Місячне сяйво блідим молоком потекло
і розлилося на крони дерев, на дахи...
Літо розніжене сюркотом диво-мелодій.
Линуть акорди передопівнічних рапсодій -
у півдрімоті заслухані стихли птахи...
В півзаколисанім серці хлюпоче півсон,
Втома солодка повіки намащує медом,
Тіло вгортає невидимим окові пледом...
"Vente Pa' Ca"* долинає з мого corazon**...

*Пісня іспанського співака Рікі Мартіна
**серце (ісп.)

Ображають, принижують, не розуміють,
Її творчості крила обрубують теж,
Але злету душі зупинить не зуміють,
Хоча заздрять йому, злості в них є без меж.

Бо самі у житті ні на що не спроможні,
Їй вдається усе з допомогою друзів.
І крокує вперед, хоч слабке вже здоров"я,
Скільки житиме, то зупинятись не буде.

Усе творить і творить, щоб людям лишити
Поетичного слова ту велич й красу,
Та не марно літа свої прагне прожити,
Нехай спадок цей творчий нащадки несуть.

Бог послав їй людину розумну і творчу,
Яка допомагає в усьому і скрізь,
В горі й радості йдуть вони радісно поруч,
Не один народився у них спільний вірш.

Їх друкують в журналах, також альманахах,
Видати кілька збірок і власних вдалось.
"Палиці у колеса" хоч будуть вставляти,
Допоможе здолати всі труднощі Бог.

Бо разом легше йти, хоча шлях цей тернистий,
Не в характері їх, щоб шукати легкий.
Отож творчості їхній й надалі все цвісти,
Добрим словом згадають нехай їх колись.

2017 р.

Так затишно у тебе на плечі...
Присів метелик в утворі тюльпана...
Зімлілим тілом талої свічі –
о Жінко - з'яво, речнице жадана...

Твої уста – божественний потік,
твої уста тернові... колючками,
у них жагуча спрага до безтями –
із яблук спілих яблуневий сік.

В воскреслих травнях образ скрипаля,
у скреслих кригах – скрипка Страдіварі...
Метелику, це – Небо, це – Земля,
це мерехтливих рим блакитні далі!

А там, в загір'ї, а́нгелики сплять,
там божий Сад, там синова колиска,
там Дух Смереки над тобою блиска,
кує свою одвічну княжу рать.

О Жінко - з'яво, мудросте земна,
в пропасницях гіркої круговерті,
ти – Світло Світу, рай супроти смерті,
живильна крапля пізнього вина...

... Ці яблука ще сховані в гіллі,
вони ще пахнуть, всім на здивування...
Сльоза для Жінки – лезо у крилі,
та в ній душа, мов птаха на світанні.

Що чує рима поклик висоти,
то – сповідь серця... Світло, що від світла...
Летить душа в світи і над світи,
а за плечима... яблуня розквітла!


(Зі збірки "Обрані Світлом" - Львів:Сполом,2013)

Зелених слів зелене море,
зелених струн зелений ліс,
зелена віхола просторів,
зелений доторк теплих сліз.
Зелені очі – проти ночі,
зелено свічечка димить,
зелено листя затріпоче,
зелено вітер прошумить.
Зелена вулиця Зелена,
зелено вип'явся бузок,
і щось нашіптує зеленим
мені розгорнутий листок.
Зелених ласк зелена згуба,
зелені пригорщі весни.
Зелено пахне слово „люба” –
зелених зваб зелені сни.
Зелено дихають діброви,
зелено трави зайнялись.
Зелене мрево – чорноброве:
„... бо я любив тебе колись!”
Зелений сміх, зелена втіха,
зелена м'якість теплих губ –
і серед цих зелених віхол:
„... тобі я люб?.. тобі я люб!..”

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Двоє заховались під дощем.
Десь отут, між небом і землею,
де так пахне сонцем і елеєм,
огортає серце ніжний щем.

І у цьому мареві дощу,
де ревуть вітри сумні і дикі,
він збирав в букети слів гвоздики
і кричав: - уже не відпущу!

Де нема початку і кінця
цьому щастю, рівно, як і зливі.
Танцювали дивні і щасливі,
сповнюючи радістю серця.

Крок за кроком, у казковий світ
бігли двоє по краєчку неба,
а під ними проростали стебла,
як дорога у новий завіт...

Говорим все чаще о погоде –
Нет других у нас с тобой проблем.
«Летний зной» давно уже не в моде,–
Проще избегать тревожных тем.

Кофе вреден, пьешь его с опаской,
Шоколад – каприз хмельного рта.
С головой пропасть в любовных ласках
Не даёт мирская суета.

И уже не помнишь, чем наполнен
Был июнь, хотя, всего пришлось.
Взгляд твой тускл и варварски спокоен,
Грустен взгляд – не в отпуск «на авось».

Только говорим все о погоде.
Плавятся мозги, июль в огне.
Огурцов навалом в огороде.
Неужели истина в вине?

Я облию тебе наймилішим із
світла
і всаджу на стілець під вербовим шатром
будем тихо печаль відгортати від літа
предосінній етюд - саме впору обом
і тепло наше спільне підійметься вгору
там далеко-далеко такі ж як і ми…
а як вийде на берег загубленным морем
в гуляй-поле піде і ніколи
в двори…
17-08-2017

В труні я бачив новояз,
Дітей я пхав у демігляс,
Але лише російськомовних!
Під вустерширом був кацап -
Той самий,що атакував наш ДАП
Та мучив "кіборгів" моторних.
Бурята їв я у аджиці,
Хоч довго відбивав по пиці,
Та один чорт - застряг в зубах!
Кадирівець був у брусниці,
Маринували у в’язниці,
Й у трусах був його страх...
Та все одно ми їх всіх з’їли!

17.08.2017 15:30

О, жінка, мов дитя, що звикло грати
і поглядом очей, і ласкою цілунку,
я б мав тебе всім серцем зневажати,
а я люблю таку без жодних розрахунків!

Люблю і жду, прощаю і кохаю,
живу одною лиш тобою в муках страсті,
терзаюся і душу геть втрачаю,
з-за примх твоїх терплю всі біди і напасті.

Ти зло підступне, істини ніжніше,
знемоги дикий мед в захватності шаленій.
Ти море дивних снів, мелодій, тиші…
Ти друг і ворог, люті дух і добрий геній!

17.08.2017

Простягнуту тобою руку
боюсь затримати й на мить,
ще більшу відчуваю муку
занадто швидко відпустить.

І знов таємно з мандрів дальніх
лечу до тебе я чомусь,
боюсь очей твоїх печальних,
але й веселих – теж боюсь.

Боюсь, коли сидиш весь вечір
у самотині ти одна,
боюсь з другим твоєї втечі,
що лопне вірності струна.

Боюсь, не все в мені ти бачиш,
боюсь не скрию я ніщо,
боюсь, що скоро вийдеш заміж
боюсь не вийдеш нізащо.

Боюсь, можливо ти знітишся,
почувши ім’я звіддалік,
і боязко, що залишишся
ти безіменною навік.

17.08.2017

I
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору

уві млі. Ружі і незабудці
годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.

II
Так життя і триває. В речитативі хуги
налаштований слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Усякі там "во саду лі"
виглядають заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі

в лоні Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.

III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю

віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – осьмого дня і після,
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілі пуками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року застарівають.

IV
В холод панель подібна вапленій карамелі.
Пара зі уст частіше стигне, чим уст парує.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Так життя і триває. У акварелі
вірних прикмет з горою вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,

краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні й
де зненацька жахаєшся, якщо стежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.

V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі криштального хвоща, кропу
і всього, що зростила

ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.

VI
Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
час, він і є час. Річ суто у перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
воно собі бовваніти, як бачте, волить,
як стовпи гербові на кордоні,
застує будучині зійтися

зі минущим. Взимку, що не "добридень" –
вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
світло не увімкнули, чи мить тому відключили?
Газета може верстатись і раз на тиждень.
Час потребує дзеркала, як солістка,
що без нього не відає – з "Тоски" це, чи з "Лючії".

VII
Сон у холодну пору чіткіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж її віхоли люті навіч,
палкіше прагнення ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.

І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в сірій імлі і дубне.

VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,

тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.

IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,

білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.

X
Я не годен жити у нижчих широтах.
Я пронизаний холодом, як рожнами.
Слава колючкам хвоїн, назі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, розколиханому вітрами!
У поважному віці – цей варіант колиски,

Північ – правдива річ. "Набіло слід линяти"–
напучає вона – шепотом, в повний голос,
в довголітнім житті – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про халепу з годинними поясами.

XI
В лютий мороз пісня сирен завчасна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
зі осідланого зорельоту,

годі хвиль упіймати там, або пісню
Ярославни, ні післаної зигзиці.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяку на життя в нім, виді.

XII
Зимо! Зі посмаком журавлини в чашці
чаю, блюдцем з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,

у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.

XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; і рядовий фенолог
згодом детально її опише.

У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше не гріє, як теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з'ясовується окремо,
і не п’ятак, то слина

XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.

Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, чим та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.

«1980»



*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)

Як хочеться знов тебе бачити
і знову твій голос почути,
щоб долі примхливій завдячити
і впитися запахом рути.

Не вмів у свій час цінувати
кохання палкого величчя,
та хочу тепер цілувати
твоє вередливе обличчя.

Я хочу тебе обійняти
за плечі дівочі чуттєві,
на руки, як в бутність, підняти,
забувши всі спори життєві.

Тебе хочу знову зустріти,
до губ доторкатись щоночі,
від чар твоїх так же дуріти
я хочу. Я хочу... я хочу!.

- О земле вкраїнська…
Розкішная земле вольготно козацької слави.
Тебе осіяло від сходу до заходу сонце премудре стоглаве,
Тебе ізорали волами, засіяли диво-словами…
То ж чим проростеш?

- Синами-орлами… дівками-зірками...
всебожих нащадків малими ногами -
від меж і до меж…

- О земле плодюча - розвийся, налийся,
Шевченковим словом святочно умийся…
Що, ниво весела, на мирнії села у дар понесеш?

- Зароджу копами… рясними хлібами…
у церкві козацькій майну хоругвами
в убранстві одеж…

Всебожії діти, чи вольно вам жити, чи Доля блага?
Чи мати навчила: де правда – там сила,
де зброя – снага!

Чи є вас багато – щоб копи збирати,
танок свій зухвалий досвітку гуляти,
мечі перед ворогом з піхов виймати,
світе-воленько, гей!

- Багато нас, Мати…
Вели починати - мечі освятити, малих научати,
на нивах окроплених жнива збирати –
і миром відпити єлей!

О земле вкраїнська, що кров’ю дідів наших рясно полита,
Де сонце, мов фенікс, старим догорає і зранку преюним стає,
Ми тут народились з правіку, щоб волею жити,
Ми ті, котрі були і будем, ми – ті, котрі є!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,20130

Безмовний міжпланетний діалог
ми мордами торкаємось об всесвіт
я вірю що у нас єдиний Бог -
одна із тисячі подібних бесід…

У нього завжди кістка на обід
і він такої ж як і я окраси
ось тільки лап чотири, вуха, хвіст
і дуже язиком лизнути ласий

Відразу з ним домовились на «ти»
він справжній мого настрою локатор
і хай цей світ летить під три чорти
а нашу інь від янь не віддірвати

Ми вже зрослись притоками річок
ми вже як гавань у лиху погоду
він не відходить більше як на крок
і це у нім зароджено відроду

І жодного, він, дня на ланцюгу
він рівний, як партнер, у раціоні…
і щоб не дав, він спробує на нюх
а вже після обслинює долоні

Він кращий від усіх кого встрічав
найкращий якщо чесно і відверто
я мову розуміти їх почав
а мови, як відомо нам, безсмертні…
16-08-2017

На синій дзвоник прилетіла бджілка -
Вітально уклонилася голівка,
І стала квітка радісно дзвеніти:
У синє небо надсилати звуки-міти...

Церковний дзвін розлився по містечку -
Небесна радість кожному сердечку.
Летів високо...З небом поріднився...
А потім на дзвіночки умостився...

На ранок сонце усміхом ясніло:
Квіткові дзвони бережно сріблило...

Змінюються цінності із часом,
як і все навкруг із року в рік,
бо міняємось самі ми разом,
тільки поступово, весь свій вік…

І колись, проснувшись, зрозумієм –
плин буття немов гірська ріка,
що раніш здавалося важливим –
зараз ніби забавка якась…

Згодом надаємо перевагу
теплоті та щирості стосунків,
більшу приділяємо увагу
сказаним словам ніж поцілункам…

Істини алмази ми навчились
відрізняти від дешевих стразів,
день життя сприймаємо за милість,
як дарунок, не порожню фразу…

26.12.2015

Підкинула хлібець нога,
Розтоптано пахку скоринку.
Не відчуваємо гріха -
Голодного не чули крику.

Не бачили сирих могил,
Незнані із ботви узвари...
Мій рід залишився без крил-
П'ятьох дітей у рай забрали.

Прийшла із темряви чума
І Вій одкрив свої повіки.
Молитися богам дарма -
Москаль забив у небо шибку.

В степу, на скошеній стерні,
Визбирує рука зернята.
Матусі ставлять трудодні,
А на війні загинув тато.

Нема у нас усохлих скиб!
Ікони є. Та сніп пшениці.
Цілує неня житній хліб,
Руками гладить паляницю.

16.08.2017р.

Її втома була схожа до втоми старого трамваю,
Що поволі по рейках тягнув свої зимні вагони.
Здається він є і ніхто його не помічає,
Окрім тих, що чекають на нього під парасолями втоми…

Вона далеко від своєї зупинки, та річ не в тому
Вона взагалі далеко від свого міста і, навіть, звичок
Коли пакувала валізу, поклала туди трохи надії і втому
І колекцію зібраних запальничок.

Що буде з усім цим робити в чужому місті,
Де колір трамваїв такий, як її спідниця?
Підбори цокотіли по опалому нині листі,
Цікаво було, як у місті чужому спиться.

Чи буде снитися дім, чи може насниться мама,
Що пригощає молоком та хлібом із медом.
Свобода її, мов рівні кардіограми
Від раптового холоду кутає тіло пледом.

Куди вона йде. Чекає, можливо, на того,
Що зумів приручити її нескорену сутність?
Зводить очі на вікна до болю знайомого дому.
І біжить на трамвайну зупинку, щоб стерти свою присутність

В тому місті, де вже ніхто її не чекає,
Де сполохані мрії видзьобують дикі ворони.
Вона іще є. Цікаво, а хто про це знає
У місті, де колір її спідниці зливається із кольорами трамвайних вагонів…

Світ ходить навшпиньки по довгих своїх коридорах,
Він сам у собі – задихається від метастазів –
Рубцюються шрамами вбивства, насильства, образи
Але не одразу, на жаль, не стираються в порох –
Ні спогади дивні, протяжністю в сотні метрів,
Ні дотики болю, що мов кислота мурашина.
Світ світлом наповнити може кожніська людина.
Що треба для цього? – хоч трішечки сентиментів,
Поваги, відваги. У серце – багато любові,
І правду у вічі – найкращий із інструментів,
Щоб менше траплялося ницих, нещирих моментів,
Хороші діла і мудрість у кожному слові.
І дихати вільно, смакуючи солод повітря –
Настоянку серпня зі смаком меду і тиші.
Від того ставати хоч трішки чистіше і вище.
Скидати лахміття!

Ще трохи, потерпи. Вже скоро відболить.
Прозрієш без вини і без напасті.
І стане легко враз, щоб іншого любить,
Як всі – у звичайнісінькому щасті.

І знову возведеш на припічок життя
Благополуччя хатньої родини,
І попіл скинеш геть – огидні відчуття
Забутої даремної провини.

І... проклянеш цей рай у ту шалену мить,
Коли руки утримати не вдасться.
Ще трохи потерпи, вже скоро відболить,
Прозрієш – без вини і без напасті.

Душа летить, скоріш за потяг плине,
З вікна вагона літо вигляда.
Додому, в Піски, я на батьківщину,
До рідного родинного гнізда.

До вулиці, до саду і до хати,
Яких, на жаль, сьогодні вже нема.
І нікому тепер мене стрічати.
Прийду, заплачу і піду сама.

Самісінька, бо, хто лишився з роду,
Свої гніздечка звили в чужині
І понесли туди свій розум, вроду…
Та як же це тепер болить мені.

Піду у спеку між серпневих вулиць,
Позаростало все, у бур’янах.
Поміж лозою й травами в минуле
Я прокладаю подумки свій шлях.

Дитячими дзвеніло голосами
І пахло димом вечоровим там.
Де обнімали нас бабусі й мами,
Здавалось, зупинялися літа.

Коли життя устигло пролетіти
Й до обрію схиляється вже день,
Чи зрозуміють нас онуки й діти
Серед нових країв, нових пісень?
03.08.17

Не порушу чужих бовванів,
Маю власний магічний круг.
Серця щит - це моя кохана,
А достаток - важезний плуг.

На вустах - материнська мова,
У садку - клопітка бджола.
Є любов - оберіг-підкова,
Решта все - тільки пил, зола.

Небом суджено ув ашуги -
Полетіли у світ пісні.
Все згоріло. Лишився вугіль -
Не літати уже мені.

Сів на камені збитий сокіл,
У очах потьмяніла сталь.
Скоро вічний огорне спокій,
Але це геть дрібна деталь.

Нині сію гарячим Словом,
Взяв перо до тремтливих рук.
Сходять зерна - рясні, здорові -
Урожаї збере онук.

Ллється золото на сторінку,
Мрієм щиро і я, і ти
Залишити краси піщинку,
Ну, а потім уже піти.

16.08.2017р.

Вже відцвіли, відпахли матіоли,
І починають квітнути жоржини.
А яблука в садах висять довкола,
І біля Сейму визріли ожини.

Заполонила світ серпнева спека,
Де небо гарячуще, ні хмаринки.
Літати вчаться молоді лелеки,
Вже звіробій відцвів і материнка.

Пучки цибулі, часнику і трави,
Попід дахами сушать господині.
Зазеленіли молоді отави,
А щедре літо все ховає в скрині.
07.08.17

Моя державо, все у тебе є –
І нафта, й газ, і землі багатющі.
А люди – бідні, хліба не стає.
Та не згубились у вселенській гущі.

І кров їх не загусла у борні,
Бо змушені трудами виживати.
Віками закривати рот брехні
Дітей навчали наші мама й тато.

Тому в пошані завжди честь, добро,
Повага старшим і до бога віра.
Не одурити, забувати зло,
Найбільше цінувати щастя миру.

Багатий краю, заздрість ворогів
І внутрішніх, і зовнішніх – вбиває.
Трудящому народу до снаги
Зробити землю цю солодким раєм.

Та не дають, обкрали до ниток,
Привласнили озера, гори, ріки.
Іще від влади отакий виток,
То нікуди подітись чоловіку.

Втікати з України? Як же так,
Правічно землю українці мали.
Донбас і влада – від оцих атак
Ми випустили віжки, не тримали.

Довірились чужинцям і тепер
Війна синів щоденно забирає.
Поранений сьогодні – завтра вмер.
І цій війні уже не видно краю.

Збіднілий люд то краде, а то п’є,
І нікуди йому прикласти руки.
А влада тягне за кордон своє,
Те, що було народним. Владні круки

Вже допивають кров, як не кричи,
Не захлинулись, налили по вінця.
Бери, народе, владні всі ключі,
Щоби свободу мали українці.
04.08.17

На фронті міць.
Та фронт міцніє тилом.
(а по тилах мерзота залягла)
-піди пройдись,
Та видери бадилля...
-та... Краще погламурю у "ай лав"...
-що скиглиш? Осінь?
Та була завжди.
Кохання просиш-
То до мене йди.
Чому з дурниці пучить,
Ще й пихато,
Літературовуменс?..
Літобрату
Цвірінькотиш осінні ай лав ю?
Ща коньяку наллю і відіп"ю,
І запитаю...
Та не чую згоди-
Зі мною до Льодяного походу
Чи підеш ти, бинтів набравши торбу?
Дай поцілую в губи!
Виплюнь "Орбіт",
Як той неоціненний дар Європи...
Та ні... Не підеш...
То іди до .пи...
А я піду, одягнутий у дим,
Немов у віддзеркалення, один,
Крізь поле, зголоднілий, голий, босий,
Між блокпостів химерних хмарочосів,
Туди, де може, люди є живі...
Бо тут живих немає, се ля ві.
Убиті марно у життя двобої.
Бо всі так гарно є недособою,
Немов сідниці, сховані в штани...
На фронті міць...
Готуйся до війни.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081500710

Проростити зерно
сантиметрiв на пару лишень
i скосити — це norm?
А що в ньому життя
починало зростати — смiття для експе-риментаторiв ласих?

Жаско поруч з такими іти.
Естетичні вони до блювоти.
Рота – в ногу, ать-два,
риму дати до «ать» відповідну?
Спіднє все перебрали – чуже – і носами поводять примхливо.
Сивочолість оправдує все?
А чи зграї у дозвіл занесено все наперед?
Спред нарощує масу і м’язи.
Фу, гидота яка.
Толока чи ж для того збиралась,
щоб плітками пустими зійти на лайно?
А воно ж сталось так.
Мастаки… рота – ать!

16.08.2017

Десь зі всесвіту, із темної комірки,
долинають тихі звуки скрипки.
Усього лунає лиш дві ноти –
ноти відчаю і вічної скорботи…

Ой, маестро, чом мелодію сумну
граєш ти мені? Лише її одну!
Та лунають ті дві довгі ноти,
ніби дзвони замку з Камелоту…

Розучились люди чути скрипку,
жуючи у тиші хліба скибку…
Жебрають німі, а ти – про радість,
цвинтарем ідуть, а ти їм – чардаш!.

А скрипаль сумливо усміхався.
Очі долу, у хітон убрався,
ніби вічність. Скрипку свою чорну
обіймав, як ту стару валторну…

І лунають знов протяжні ноти –
подарунок часу щосуботи.
Може він за нами просто плаче?
За сіромами і їх життям собачим…

На березі теплого синього моря
розкинулось місто, мов квітка прекрасне.
Там люди жили і не відали горя,
по небу котилося сонечко ясне.

Та ось однієї шаружної днини
із моря на берег, мов краб банькуватий,
грибок появився лихої години
і став він довкілля собі обживати.

Зелена, докучлива цвіль розмножалась,
уперто пролазячи в кожну шпарину,
і ось уже вільного місця не стало
не тільки тваринам, а навіть людині.

Усі комірчини, шпаківні та буди,
крамниці, шинки, магістрати і храми
убрались у плісняву… Тхнуть навіть люди,
немовби вона панувала віками.

Що з нею робити, цією бідою,
ніхто із містян достеменно не знає.
Ту плісняву змити не просто водою,
вона навіть камінь і той роз’їдає…

Де ж лицарі, воїни, світла солдати,
що стануть на захист своєї вітчизни?
А кинути виклик навалі не здатен –
чекай, що невдовзі загине все місто!.

(притча)

До Вчителя якось прийшов юнак
й прохав навчить образи забувати.
Старий лиш посміхнувся, знаю як,
і запросив він парубка сідати.

Порадив хлопові з собою міх носить
і кожен раз, як звідає образу,
підняти камінь й в торбу положить
та далі рухатись, тамуючи відразу.

Прийшов невдовзі знову молодик
до Вчителя з наповненим мішком.
Камінню втратив він тяжкому лік,
насилу рухався з поклажею пішком.

Дозволив Вчитель залишить тягар
й до учня він повів наступну мову –
щоб на майбутнє уникати чвар
запам‘ятай ти кожне моє слово.

Образа ніби брила серце давить,
зло тягарем на власну душу тисне.
Прости образу враз і викинь камінь,
зітри із пам‘яті все зле і ненависне!

Зробити, сину, зможеш це тоді,
як усвідомиш цю незрозумілість
і ціль завітну знайдеш у житті.
Тоді на тебе зійде Божа милість!

Учитель зник, розтав за виднокраєм,
а учень залишився в повній тиші
і відчував – тягар з душі спадає,
а серце б‘ється легше і дзвінкіше.

Старайся зовсім зло не помічати
і душу не вантажити та серце,
ще своєчасно все і всіх прощати –
щоб все життя не провести у герці.

31.12.2015 – 01.01.2016

Із Космосом прочистився канал,
Одкрилися усі мистецькі чакри.
Поезії - гора! Десятий вал!
А ще недавно - ступор, тиша, закреп.

Чорнилом густо ручка ляпотить,
На пучках натираються мозолі.
Пегаса рве на клапті хижа пліть -
Хай оре гарно поетичне поле.

Чому ж ростуть мутанти-бур'яни,
Пощезла від роботи насолода?
Творіння - викидні, ямища, ковтуни,
Потворні ликом, наче Квазімодо.

Насмичу краще пір'я із крила,
Жона буцмата віників нав'яже.
Робочого хотілося вола,
А в цього морда вихолена, княжа.

Пішов ножа узяти на печі.
Вернувсь - нема коня. Утік, Іуда!
Летить Пегас в лелечому ключі -
Сердечні музи розірвали пута.

15.08.2017р.

Берлоги, нори та дірки...
Наїдки, ліжка і планшети...
З колонок лине звук м'який,
А на екрані - вінегрети.

За костомаху йдуть торги,
Чаклун угадує погоду.
Печуть новини, пироги,
Між ними - риби, пащі, моди...

Злетіти хочу до зірок,
Шукаю золоту зернину.
Та грузне в баговинні крок,
А під руками - вата, піна.

Росте інету Вавилон,
Біжать чужі думки галопом.
Втопилася моя гармонь
Між хвиль Вселенського Потопу.

Уже не видно берегів,
Руйнуються орієнтири.
І вороги - не вороги,
І друзі наступають з тилу.

А за вікном сюрчать шпаки,
Обдзьобують дозрілі вишні.
Урок засвоєно гіркий:
Поети в цьому світі - лишні.

15.08.2017р.

Гаряче літо і пекельна спека,
На вулиці, неначе на пательні.
До осені вже зовсім недалеко,
І кольори здебільшого пастельні.

Вже фіолетом налилися сливи,
Сади пропахли скрізь наливом білим.
І дозрівають зеленаві гливи,
А грона виноградні не доспіли.

Всміхаються червоним і зеленим
Маленькі намистиночки калини...
Земля гуде, напружуючи вени,
Щоб нам до столу всім була хлібина.
11.08.17

Де котить хвилі, половіє жито,
Лягають роси на шовкові трави,
Там хлопчакує невгамовне літо
І коники стрибають у отави.

Там біля річки лози миють ноги,
Вповзає вуж ножем у тиху воду.
Улітку до ріки усі дороги,
Де сонце з хвилі дивиться на вроду.

Над берегами скрізь татарське зілля -
Шаблі напоготові, козаками.
Гніздо пташине сховане у гіллі…
Все неминуще. Лиш немає мами…
10.07.17

Вже за плечима стиглий вік,
Недавно зовсім був зеленим.
Були потрібні ще стремена,
І безкінечних справ потік.

А нині стримуєш коня,
Роки осіли на рамена.
Позолотіли шати клена…
І робить кроки внученя.
15.07.17

Годинник зі скреготом ринувся взад
і час зупинився…
Ви сімдесят років лизали їм зад…
Ніхто не втомився?!
Обмежився в русі російський народ
і це неприємно.
Жадали свободи, гадали, що мед,
та тільки даремно…

Нащо бурелом корчувати будем,
ці пні і коряги?
У стійло покірно ми звичне підем,
під алії стяги!..
Не треба незвіданих гір і морів –
відбили охоту.
Миліше усе ж від заморських країв
рідненьке болото.

Повіримо знов в доброту сволочуг
до нової крові?
Собі підберемо самі ми катюг –
для нас це не ново.
Віднімем, розділим! – вола фарисей, –
Наповним корито.
Під храму склепінням збудуєм басейн,
але уже критий…

Не дай тільки Боже дійти до вогню,
не в бунті потреба.
Нікого, ні в чому я вас не виню.
Усім так і треба!
Не п‘ю валідол, не біжу на вокзал,
а краще не стало.
Я з сумом і болем кажу і казав –
наскільки нас мало!
Пройшло двадцять років, совок як сконав,
а нас все ще мало…

02.01.2016

Перетинала сни далеким плаванням,
Передбачала розвиток подій,
Потік думок в годинники розплавила...
Як жаль. Ти не єдиний і не мій.

А ти мені - надболісна кремація,
Хоч я тобі - закритий океан,
І моя мрія - вже давно не Франція,
Межа бажань - збудований паркан.

Перестарались, один одного чекаючи,
Загралися в Русалок і Вовків.
Перегоріли.
Стліли, не палаючи.
Сконали у любов.
Ти ж ТАК хотів?

(притча)

До юнака звернувся його Ангел, –
Бажаєш, покажу твоє життя?
– Тебе прислав сам Михаїл-архангел?
– Ні, Бог. Йому лиш до снаги це вороття!

Підняв хлопчину Ангел над землею
й поніс його шляхом останніх літ…
Той вдруге мандрував дорогою тією,
та поряд інколи з‘являвся й інший слід.

– Що то за слід, що видно інде поряд,
який з‘являється, а потім пропадає?
– Тебе я в щасті супроводжував і горі,
тому життя твоє у всіх деталях знаю.

– Що ж означає той самотній слід
і де дівався другий час від часу?
Один лиш слід – ознака скрути й бід, –
відповідав йому Хранитель не відразу.

Чому ж в біді мене ти полишав?! –
обличчя хлопця враз спотворив страх.
Ти заспокойся, – ангел все втішав,
– в час горя ніс тебе я на руках…

Бог ангелів прислав для мене й тебе,
бо в кожного свій особистий шлях.
Йдучи дорогою життя під божим Небом,
в едемських ти не заблукай садах!*

03.01.2016

Чи варто спробувати все у цьому світі?
Не поділяти, лише оцінити:
нещастя, заздрощі, плітки і навіть зраду,
але усе до серця не приймати!
Аби у мареві імли густої й часу
не змарнувати всі життя запаси,
таки устояти усупереч усьому,
тепло душі не втративши при цьому!