Я втомилась труїти твоїх тарганів
Хай танцюють свій степ і шепочуть брехню
Вже ні сліз, ані сміху і закрив рота гнів
Не викрешуєш ти, як раніше, вогню.

Так, у мене не мало нестерпних вад
У душі та й у тілі. Чого лукавить?
Я для тебе отрута, чужорідна, нітрат -
Таргани всьому справно оцінки ставлять.

Ти мене ігноруєш і близька до аборту
Із життя хочеш викинуть, як не було
Я ж бо дивна, я ж є зовсім іншого сорту,
А можливо й бур'ян - не потрібне зело.

Я втомилась труїти твоїх тарганів
І життю заважати минати калюжі
Досить диких емоцій, дивних поглядів, слів
Я від нині холодна до тебе, байдужа.

Отак би й котитися пляшкою між колесами
міського авто і свистіти душею з пластмаси
або беззмістовно застрягнуть між шпалами-рельсами
всією істотою раптом збіднілої маси.

Згадати ті губи, що спрагло впивались наповненням
і пальці застиглі на грудях над етикеткою,
згадати ту пісню, проспівану їй із вдоволенням
і знову ті губи із звичною сигареткою.

На святі з годину пробути у королевах,
допоки ще повна і маєш жагучий зміст,
допоки ти можеш із пульсом змагатись у венах,
а потім між шини, а потім у грудях свист…

Знаходим себе часом в цокоті тої пляшки,
чию рідину осушив хтось напівсвідомо
і кинув порожньою (спиною йдуть мурашки)
під шини сталевого виробу автопрому.

Настав нарешті двадцять перший вік,
прогрес торує уперед дорогу.
Піднісся над Землею чоловік,
та все частіше згадуємо Бога…

Давно скінчилось рабство на землі,
та багатьох тримають у кайданах
зажерливість, гарцююча в сідлі,
і хтивість упереміжку з обманом.

Активно монстрам помагає страх,
підступність, підлість, лицемірство, чванство.
А жадібність добро стирає в прах,
та першу скрипку грає дике хамство.

Можливо час мій вже давно минув
чи може поспішив я народиться…
В хитросплетіннях долі не втонув,
але і на вершини не пробився.

У чому бачу сенс свого життя?
Навіщо ще живу, мій любий брате?
Я скористався шансом вороття,
щоб рабство те клятуще подолати!

16.11.2017

День прожитий з горем пополам
ось ковтнути б тістечко пісочне?!..
рідше й рідше ти буваєш там
де веселка мружилася в очі
де сміялись з радощів взахлип…
волочились вештались за буслом
де старенький немічний Пилип
матюкавсь за чаркою по-руські
ми дразнили, смикали полу
півроздуту і роззуту вітром
і лицем мазюкались в золу
розчавивши вперше чверть півлітри…
на коліна в’ївшись було сіль
як казали батько: - це на згадку!
а село гуділо від весіль
під кінець і з Осені початку
ми такі… ми славні школярі
гинули до нас однофамільці
ця печать у кожному дворі
чорною хустиною на гілці
кожен з нас по черзі - «свинопас…»
небилиці вештались між нами
по ночах відвідували нас
крізь вікно залатаної рами
ми здригались часто увісні
гнали німчуру аж до кордону
повертались Сонцем по Весні
вицвітали саєвом до скону…

а тепер як той, о той «пилип»
окопався вишкілом маттючим
в сьогоденні старчий прототип
кодлом переплетений по-суччі…
2017

Ми запалили багаття
Так догоряв наш на двох Вавилон,
Кланяйся, кланяйся, кланяйся
Мріям, що тліють.
Ти у святковому платті,
Наче богинь еталон,
І про таких як ти інколи ангели мріють.

Наче сонети Петрарки,
Історії наших побачень,
Богом клянуся, я чув як співали: «Осанна!»
Ти була як релігія – я ішов на поклон,
Лиш додавав: «Ти в моєму житті остання»,
А тепер догоряв на очах наш на двох Вавилон.

Ти писала історії надто для інших сумні,
І навряд чи тебе перепишуть у бібліотеках,
Тільки знай, найдорожчою була ти завжди мені,
І не важливо, що скажуть сучасні «Сенеки».

Ми запалили багаття,
Так догоряв Вавилон,
Він іще тлітиме деякий проміжок часу,
Тільки вже інший знову іде на поклон,
Приховай, приховай, приховай мрії свої між долонь,
Бо немає від них панацеї, немає спасу

Всьому радію – хлібу, солі,
Врожаю краю золотого,
Озимині у чистім полі
І хаті маминій за рогом.

Куди лечу з доріг далеких,
Де серце падає до хвіртки.
Де на стовпі гніздо лелеки,
Що споглядають влітку зірко.

Де груша татова під зиму
Коріння кутає у листі.
Понад селом хмаринки диму,
Калина вся стоїть в намисті.

Приміряв перший сніг обнову,
Приліг на жовте і зелене.
Розтане, потім ляже знову,
Зігріє ноги яблунь, кленів.

В житті щорічні переміни –
Зима, весна, за літом осінь…
Вогонь потріскує в каміні.
Не чути вітру стоголосся.
28.10.17

Робити будем, що захочеш ти! –
мала на вухо шепотіла ніжно.
Він мріяв про небачені світи,
вона знімала блузку білосніжну…

У думці простір він долав і час,
вона все поряд у журбі сиділа…
Опісля він ще згадував не раз –
А все-таки, чого ж вона хотіла?!.

Над хвилями кигичуть чайки,
А в голові сумні думки.
Чому жінки не люблять лайки,
А прутньоносці - навпаки?

Белькочуть суржиком івани,
А через слово - матючок.
Брудні словесні океани
Летять в коханих і дочОк.

Дитя ворушиться під серцем,
Ось-ось заявиться на світ.
А батько мамцю віхтем квеця,
Лайливе слово як привіт.

Мерзоту чути ще в утробі,
Отруту всотують плоди.
Волають душі : - Годі! Пробі!
Ми хочем сонця , чистоти!

"Одгодував" татусик птаху.
Тепер на щире "Здрастуй, син!"
Вчуває вухо "Йди ти на...уй",
З очей моїх подалі згинь!

Сумна мелодія для флейти?
У цьому лиш твоя вина.
О, мудрість, одзовися, де ти?
А навзаєм - матюк луна...

16.11.2017р.

є люди
які стимулюють чакри чужими мізками грають чужими членами в нарди та Ґо
вживають власний статус щоранку мов псевдо ефедрин –
вона перестала писати вірші бо почала писати цитатник власного его
плакати над тим що їй незнайоме рухати ним
ніби горіхами в роті описувати їх шершавість з точки зору професора з медицини
вона була безумовно у тренді й багато хто йде за такими
тому що тепер популярно для жінки бути чутливою й синьозаплаканоокою
бавитись порожніми фразами із вікіпедії у високе чи ворушити давні фантомні болі нації
але щоб вірили –
треба мати гарні груди пухкі вуста й котячу грацію
трьох коханців одночасно і щоби кожен – старший удвічі
дивитися наївно в очі своїм сучасникам ніби вони гівно а ти – муза-да-вінчі
або і сама
прости господи
мадемуазель да-вінчі-воскресла-із-гробу
бо мертвяки – як і мистецтво – вічні!

вона любила об’єктиви й необ’єктивність закоханих у неї підстаркуватих самців
вона ловила їх останні стрибки й ховала в кишені
і потім
заварюючи їм чаї женьшеневі вона почувала себе на сцені
свою догравала роль із останньої вистави
себе коронувала і всяко ставила у різні позиції пози та відповідно інструкціям з камасутри
своїми руками розчісувала хутро
на їхніх сивих спинах

вона
ковтала всі соплі та інші рідини тіла
приймаючи їх за божественну слину благоговіння
і тліла
її душа присмолена до її тіла
й хотіла аби про неї казали – сама Сивілла
погляньте он вона – біла
а всі казали – її поверхня темна – вона сибілла
вона не доросла ще до жінки яка
жива просто так
а не для корИсті чи мужика
чи власних панічних атак
що уміють живити деяких мертвих жінок не гірше як хороший коньяк
вона проклинала всіх хто казав отак
але всі казали отак

вона перестала писати вірші бо почала писати Євангеліє від себе
агіографію власних всенощних і одкровення від панни
вона кількох перетворила на мощі не розрахувавши з гідазепамом
ховали їх урочисто бо це були старці з не останніх
перед гідазепамом вони пили віагру аби догодити панні
й не втримали жезли своїх життів випадково спустивши сперму та дух

вона колисала вітер замість колисок
і це був її єдиний людський рух

Є у мене не велике
та моє в мені дитя.
Я малюю світлі лики,
прикрашаючи життя.

Намалюю я Марусю,
наче паву у саду,
і до неї усміхнуся.
А яку я ще найду?

Буду під гітару грати
їй мелодії сумні.
Тихі арії співати,
але далі – ані-ні.

Лине пісня солов’їна,
ніч минає, плине час
і в одне єднає нас.

Щоб закінчити картину,
хоч за те, що я мужчина,
поцілуй мене ще раз.

                                      2008

Мрії теж вкриває сивина,
Голос хрипне й часом чути скрип,
Їх лякає серця глибина -
Там не світить жоден смолоскип.

Мрії теж вмиваються сльозами,
Коли двері замкнуті на вічність,
Як морозять скептики думками:
"І яка ж у мріях цих практичність?"

Мріям теж всміхається самотність -
Часто в гостях п'є із ними чай,
Іноді вселяє безтурботність,
Та у суть стріляє зазвичай.

Мрії досить часто помирають,
Так і не здійсняючись, на дні.
Та є й ті, що старості не знають
І дарують щастя молоді.

Нас рабами ліпили із глини,
А сьогодні із Богом на ти.
Провисають хрести на коліна,
Діамантами сяють персти.

Йдуть "святенники" в храм на молитву,
Повні торби водяри, ковбас.
Оселедці вклонятимуть Жиду
Аби Він од нечистого спас.

Б'ють нещирі бездумно поклони,
Гучно гази гурчать в животах.
Світять в небо медалі, корони,
Чути "дай" у неситих ротах.

Опустіла господня скарбниця,
Розглитала добро сарана.
В рай до Мойші бредуть українці,
Турготять, аж у пеклі луна.

Був Спаситель у нас. Нюхав сало.
Не давав люду красти аж рік.
Сіяв щедро. А чув тільки "Мало!" ,
Дуже хутко в Ізраїль утік.

Біс у жадібних виграє битву,
Зовсім трохи уже до біди.
Піп у церкві читає молитву,
Суне віхоть у цебра води...

15.11.2017р.

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде до України,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Ненависті не дай перемогти,
дарма не витрачай на неї сили,
і як тебе спокуса не просила б,
вгамуй ворожість – стежку до біди.

Життя безжально трощить на шматки,
ти робиш за помилкою помилку?
Перед очима знову вітряки,
не знаєш, як дожить до понеділка?!.

Я вірю, що колись настане час,
обніме хтось тебе і відчай схлине,
усі шматочки разом водночас
зберуться якось знову воєдино!

Раптово заспівають солов’ї,
а за плечима вмить проб’ються крила
і біди враз розвіються твої,
наповнить вітер подрані вітрила!

В собі як зможеш відчай побороть,
а ще і силу страху подолати –
зіллються в купу власні дух і плоть.
Їм не завадять вже ніякі ґрати!

Ніхто не бачить ваших сліз,
проблем, що гаманець порожній.
Пропустять навіть болю віз,
а по́милку – помітить кожний!.

Червону троянду в осіннім саду
ще вітер холодний колише.
Неспішно вузькою стежиною йду
туди, де кохання залишив.

Туди, де гостинно шумлять вартові
завжди в Ясиновій діброві.
Не раз і не два де сиділи в траві,
колись о порі вечоровій.

Пісні нам співали дзвінкі солов’ї
і роки зозуля кувала.
Ти слухала мовчки зізнання мої,
та очі тебе видавали.

Палали ті лагідні очі вогнем,
світили як вранішні зорі.
Тепер на душі залишється щем
і спогади з присмаком моря.

Пішла ти у вічність, голубко моя,
зорею яснієш із неба.
І слухаю пісню сумну солов’я
давно я, кохана, без тебе…

(пісня)

На зеленім бережечку
Є криниченька,
Там холодна і джерельна
Б"є водиченька.
Видно дно - така прозора
Та смачна-смачна,
У спекотну літню пору
Помічна вона.

І пташина прилітає,
Та приходить звір,
Люди, котрі тут бувають
Щиро вдячні їй
За водиченьку цілющу,
Що дає снаги.
Ой, криниченько-матусю,
Довго ще живи!

2017 р.

Посміхнусь листопаду,
забуду про дощ і негоду,
прогуляюся парком,
накинувши тепле пальто.
Не любив я ніколи
похмуру і мокру погоду,
та не хочу чекати
на тебе в порожнім авто.

Зупинюся під кленом,
в кінці прохідної алеї,
де з тобою в часи ті
далекі стрічались не раз.
Пригадаю, волошки,
троянди, ромашки, лілеї
як тобі дарував і
твій стан обіймав повсякчас.

Хай скимить2 падолист
і сумує за променем сонця.
Хай чекає зима
на казковий до міста прихід.
Бо немає, на жаль,
від гірких помилок охоронця –
тож, гуляючи парком,
сумливо дивлюся услід.

Та чому дотепер
зупиняєшся ти біля клена,
щосуботи чекаєш
когось, як тоді восени?
Час лежить під ногами
у тебе, мов листя черлене,
що нерідко ночами
мої переповнює сни.

І збагнути не можу,
чому дотепер приїжджаю
я до іншого міста
у пору осінню оцю.
Подивлюся на тебе
і юність шалену згадаю –
знов радію туману,
дощу, холодам, багрецю…

Це оті, що кричали: «Варраву
Відпусти нам на свято», оті,
Що Сократу отрути налляли
У тюремній глухій тісноті.

Те пекельне питво би їм влити
В їх паскудні, брехливі роти,
Тим, що си́ріт пускають по світу,
Всім отим, що на ймення «кати».

***
Не надихає ні тиша мене,
ні епіграма паяца. Одне
одного варті і вірші.
Адже поезія – це щось одне,
а бутафорія – інше.

***
Якщо даємо відкоша,
то анулює у азарті
усе твоє чужа душа.
Але тому вона й чужа,
що ми ріднішої не варті.

***
Не знаю, що таке есе,
як не наклеп на себе.
Але якщо понад усе
одне якесь ні те, ні се,
то так йому і треба.

***
Що гени є, і їжаку відомо.
Тому-то і кусає за живе
те, що живе і діє підсвідомо
у череві sovetikuso homo
надією на дзеркало криве.

***
Шокують Музу іпостасі
героїв у загальній масі
периферії житія.
Чому розумному не раді,
коли дурному на заваді
стає чиясь поезія?

***
Усе було під небесами
і на нове не сподівайся,
але данайців із дарами
усе таки остерігайся.

                                      2017

віє вітер по Волині
студить зболені долоні
виє біль по Україні
скачуть коні… скачуть коні…
назбирала собі болю
від кісток народу Леся
той прикличе собі долю
хто ім’ям землі назветься…
і кохала… і кохали… –
все взяли слова молитви…
болю не утамували
ні європи ні єгипти…
віє вітер – ту́жна флейта…
море хвилями здіймає…
і навіщо мені Ялта
якщо Лесі тут немає…

Людська шальга не має меж.
Христа розп'яли підлі кмети.
Тепер від гніву не втечеш,
Спливає кров'ю вся планета.

Щодня убивства, крики, гвалт -
Старі, малі, царі, убогі...
Єгова злиться не на жарт -
Віддав нас чортові на роги.

За богострату - Холокост!
Вселенська дика ворожнеча!
Нечистий піднімає тост
Аби кипіла кровотеча.

І це - початок. Не кінець.
Не зійде з рук дурна офіра.
Під ніж кладе рабів Творець,
Невтомно грюкає сокира.

У храм, звичайно, ти сходи,
Під час молитви не карають.
Та це даремнії труди -
Шляхи загачено до раю.

Я не очікую чудес,
Ось-ось із небом будем квити.
Але шепчу: - Христос воскрес!
Інакше, друзі, нащо жити?

14.11.2017р.

Мовить жінка: - Йди голитись!
Колють вуса, борода!
Ти, неначе йєті з лісу,
Мичка дибиться руда.

Шерсть на грудях і у носі,
Пахви, наче буйний ліс.
Все, із мене вовни досить!
Краще б ти малим обліз.

Що за мода пелехата?
Ти ж - поет, а не дикун!
Вижену в підвал із хати
Як не вистрижеш ковтун.

Я дослухався реляцій,
Тещин пиріжок погриз.
У свічадо - глип уранці...
А макітра вже без кіс!

Щезли оселедець, пейси,
В мене зляк, анабіоз.
Вже подумав - буде меса,
Місяць гикавка, пронос.

Тарганів труїв на тижні,
В здобу сипав порошок.
Хоч не взяв мене Всевишній,
Та отримано урок.

Жартувати, звісно, можна -
Так діди чинили теж.
Та якщо глава порожня,
То до пекла попадеш.

14.11.2017р.

В давнину жила в Диканьці кралечка Оксана,
покохала вона палко, але не султана.
Уподобала та дівка, ви вже мабуть чули,
козаченька молодого на ім’я Вакула.

Та пиха панянці юній дуже заважала –
черевички, що цариця носить, забажала.
Перевірити хотіла наміри козачі,
а тепер у самотині дуже гірко плаче.

За взуттям козак поїхав в гості до столиці
і ноги його немає в дівки у світлиці.
Може, інша заспівала юнаку осанну,
а тому забув Вакула про свою Оксану…

Хоч уже не молоденький, як отой Вакула,
та полковник він козацький – дід Сашко, Мачула.
Тож не личить козарлюзі про любов молити,
а тим паче – з забаганки бороду голити.
За своє життя він бачив не одну царицю
і по мешти не попреться навіть у столицю!

Усе перетерпиться...
біль образ,
і просто біль,
що серце чуле кришить...
Він білий,
не бува його біліше,
я в цьому пересвідчилась
не раз...
Бо чорнота - знеболена,
німа
ані ніяка...
глупа собі темінь.
І скільки б не велось
про це полемік -
я вірю в те,
що осягла сама.
Я вірю... знаю -
біло він болить
і біло-біло сиплеться
на скроні.
І тільки серце
ружиться червоно,
як біла ця негода
відшумить...

Життя ще не минула й половина,
та вже прогрес гайнув за небокрай –
допитливих очей шкільна країна
перетворилась в прихисток Wi-Fi.

Летять роки, нас накриває осінь,
усе частіше озираєм тил,
де із верхівок вже столітніх сосен
звисає рам‘я розових вітрил.

Біжить удаль незвідана дорога,
минувшині немає вороття.
Уже не за горами зустріч з Богом
і фініш школі з назвою „Життя“…

А десь далеко… за вікном,
чи може ближче… уві сні,
ходила осінь з батогом
і проганяла сяйні дні.

А потім плакала у ніч
і дріботіла по дахах –
нема на небі зоре-свіч
і відлетів останній птах.

Зі злата одягу униз
упали листя і вірші.
В уяві ти... осінній приз.
А поза нею муляжі…

11.11.2017

За хвилину до щастя його обійми,
Ще колиба весни в порцеляні магнолій.
Ще далеко до розбрату, чвар і пітьми,
Ще не ділиться навпіл ні небо, ні поле.

За хвилину до болю його обійми.
Світ не знатиме смутку, а горе спіткає.
На підошвах нескорених - попіл війни,
Повна копанка жовчі між адом та раєм.

І тоді, коли янгол затулить крильми,
Гостра куля свинцю не шукатиме жертви.
За хвилину до плачу його обійми,
За хвилину до щастя, до болю, до смерті.

2017 р.

Ще трави шумлять і ще квіти буяють,
Та день вже вібрує осінній.
Ти туди не ходи я тебе умоляю,
Там у вітті сплетінні ховаються тіні.

Ще днина ласкавить в зеленім величчі,
Зупинися, світ зупинивши.
Я лиш буду блукати в твоєму обличчі
І тонути, тонути в зіниці все глибше.

Світлом визріє спів, а потім лиш сниться,
Земля не буде уже раєм.
Та поки ще ця осінь під сонцем піниться,
Ще кохана не квапся в безкрає,
Спинися.

Парище
2017р.

Коли жагою думки осяяні світи
У просторі і часі губились випадково,
Тоді усе прожите вкривав туман густий,
Розгойдувався зором якийсь непевний овид.

І розум був безсилим належно осягти
Такий хаос безмежний і змінені умови,
А пам’ять все кришила минуле на крихти,
Які на мить зникали і воскресали знову.

Правічний страх нового прощався назавжди,
Майбутнє посміхалось і простягало руку,
Надії оживали і танули льоди,

А день співав довкола привітно і стозвуко,
І сумніви, й тривоги він обертав на дим,
І час мене був згоден узяти на поруки.

2017

Мереживо буднів сплелось у цупкий гобелен,
Я ним затулю себе від за вікном непогоди
І стану, подібно шукаючим істини дзен,
Дивитись в глибини своєї людської природи.
Дощі розкладу на мільйони дрібних краплин,
У натовпі танець побачу листочка з берези,
Дорогу, якою іду, до найтонших щілин
Розгляну й сама усвідомлю усі генези.
Я душу свою розчиню у горінні свічі,
У хлюпоті озера, виблискові роси,
А більше за все - у теплі на твоєму плечі
І буду мовчати про все це, тож слів не проси.
Лиш поруч сиди й відчувай так, неначе востаннє.
Ці миті, повір, нам забути уже не вдасться,
Бо тільки тоді - в мить серцевого завмирання-
Нарешті відчуєш хто ти і в чому ж щастя.

Іще сніги не впали на охололу землю,
Осінніми дощами хмарина омива.
Відчутне передзим’я, та як я відокремлю
Твої гарячі руки й остуджені слова?

Нічого не змінилося ще у нашім колі -
Робота, дім і друзі, гітара в вихідні.
Та тільки передзим’я вже відчуваю в долі,
Тепліє від каміна, та холодно мені.

В невизначенім часі такі ж хиткі стосунки,
Хоч ти зі мною поряд, але думками з ким?
І обпікають губи холодні поцілунки,
Де в передзим’ї нашім замість вогню лиш дим.
14.11.17

                            І
Дуже економно за життя,
маючи і зайві, і зелені,
упорядкувати до пуття
на могилі те, що по кишені.

                            ІІ
Уявляю пам'ятник собі,
де уже не виростає зерня
і немає хати. На горбі
я стою і граю на трубі
у високій порослі із терня.

Заросла доріженька моя
бита – за окопами, полями –
і до школи, і до тої ями,
де карбують кожному ім'я,
що запам'ятали школярами.

Виконали місію одні.
Ну а я ще дибаю до краю.
Як іду, то що робити маю,
як не рити пам'ятник війні,
що майбутнє наше убиває?

                            ІІІ
Економно бути як усі,
хто живе на власній бараболі
і шукає істину у полі
босими ногами по росі,
парією – у юрбі месій,
а собаці – кісткою у горлі.

Залишаю дім, криницю, сад,
все, що у труді тримали руки.
Хай за діда порадіють внуки,
що не оглядаюся назад
і займу неоцінимий ряд
після неминучої розлуки.

                                      11.2017

Світлі дні повернули на скін,
Мов поема, де ми розпрощались,
У якій безтурботні хмарки
Відлітають у Вирію далеч,

І омани чекає полон
Терпко-солодко-жадано-злагід,
Де останнє осіннє тепло,
Мов плоди приморожених ягід,

Що приваблюють смаком оман
"вінопІтія" присмаку шеррі...
...не поему, а диво-роман
Ми напишем на долі папері

Не чорнилом розлуки, вином,
Поєднавши тіла і бажання...
...світлі дні обертаються сном,
І хмарки, мов пташини останні,

Відлітають у теплі краї...
Ми не того герої роману...
Дописали частини свої
Ми чорнилом із крові, кохана...

...як римується "кров" і "любов"!..
Ох і рима!.. Стоїть за дверима
Та, що всьому основа основ...
Хмари...
Вирій...
Утримай!..
Отримуй!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117111310369

Міцній-кучерявся, пагінчику,
допнися до власних узвиш…
Мій хлопчику, мій мізинчику:
і снишся мені й болиш.

Вже тямиш, як важко й радісно
виходити із темноти.
Футболка од фарби райдужна,
до музики ключ золотий…

Амур випускає стріли -
вціляє то в гриф, то в мольберт.
Бідовий: будуєш тіло.
Невтомний: шукаєш себе.

…Минатимеш урвища, лежбища.
Підставиш плече небесам.
У норову грива лев’яча.
Самсон… самородок… сам…

13.11.2017

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стати підневільним!»

* * *

Троянди й виноград
щодня усе дорожче.
(Обходжу манівцем
нервовий цей базар.)
Чи вернеться колись
колишній мій азарт?
Навкіл панує зло,
не здолане добром ще.

А скільки провідних
пішли вже в небуття!
І скільки парадигм
із ними разом рушили…
Приваблюють ряди
і ягодами, й ружами –
та всі кудись летять,
затуркані, летять.

То ж, кожному – уклін,
хто долі не скорився
і все іще живе
красиво і корисно.

У чаполочі позіха п'яниця,
Свитину покриває кушпела.
А я дружину ухопив за цицю,
Кажу, аби хутчій мені дала.

Такі жадані еротичні миті!
Зустрілась пташка, врешті, з козаком!
Свій ніс мені уперла в підборіддя,
Розгнівана, чмихоче їжаком!

І каже: - Брати мусиш вельми ніжно!
А ти, неначе з лісу потурнак:
Хапаєш грубо! Впазуряєш хижо!
Манери - ниці! Геть відсутній смак!

Ось ніжка - доторкнись її легенько.
Долоньку в пущу тихо заведи...
О, чуєш, як забилося серденько?
Не поспішай, води туди-сюди...

Цілуй вустами хтиво біля пупа...
Дивись як настовбурчився сосок!
Тепер кажи "Тебе кохаю, люба!
Який чудесний в тебе голосок!"

Чигають звідусіль солодкі муки,
Від "киці" не ступаю ні на крок.
Вже сивий. Та люблю таку науку.
Пора - дружина кличе на урок.

13.11.2017р.

Сьогодні актуальний колір сірий,
Нефантазійні сни, пласкі думки.
Мене розумні кликали у вирій,
Але зрадливцям не подав руки.

Узяв до рук важкого автомата.
Бо тут війна. Розвітрюється приск.
Лежать в багні мечі, діряві лати.
Герої мертві. Опливає віск.

Мороз на вікнах шиє візерунки,
Крізь вилом у кордоні дме шальга.
Здригає тиш гроза - гарматний гуркіт:
В убивстві вже не бачимо гріха.

Похнюпилися вуса, оселедці,
Пательні облаштовують чорти.
А я любов затискую у жменьці,
І в пазусі ховаю від біди.

Жінки мудріші. Бачать краще, глибше.
Нема у лона друзів, ворогів...
Моя ж стезя - дзвінка цвинтарна тиша.
Чому ж тоді маля оце пригрів?

Наснилось поле. Я без обладунків.
У небі чути жайворини дзвін.
На живота кладу коханій руки,
Вона шепоче: - Чуєш? Буде син...

13.11.2017р.

Ми звикли вже до хліба і видовищ:
Нам грандіозність, велич подавай!
Там, де нема бовванів й посміховищ,
Навіть на диво, дурню, не зважай.

І в мене так: життя немов тенета,
Робота-дім... Пустеля і пісок.
А в хорі стукотів сердець планети
Вже зазвучав новенький голосок.

І сталось це так тихо й непомітно,
Без феєрверків і падінь зірок,
Що не повірилось. Невже так скритно
Різкий в житті стається поворот?

Ось так, без пафосу, без декорацій
Звершається найбільше із Чудес.
Не чутно в той момент гучних овацій
І промінь не спускається з небес.

В прихованій від зору круговерті
Твориться Богом Таїнство буття.
В єднанні двох сердець забилось третє,
Змінивши назавжди моє життя.

10.11.2017

Вже осінь поринула у листопад,
Як в піну морську або ще океану,
Але не блакитну - яскраво-багряну,
Й купається в ній вже котрий день підряд.

Русалкою золотокосою йде,
Листочки-сонця розсипає навколо,
Та ними встеляє і ліс вона й поле,
Мереживо вітер гойдає руде.

Ще десь загубилась травичка зелена,
Що срібне намисто вдягла із роси.
І розлилася у серденьку в мене
Хвиля тепла від такої краси.

2017 р.

Два мільярди ударів – середнє життя!
Два мільярди ударів – вся сутність буття?
Задля чого, людино, прийшла ти у світ
і як довго триватиме долі політ?.

Монотонно і дрібно лунає «тук-тук» –
свого серця ти чуєш уривчастий звук.
Що оте означає для кожного з нас? –
це питання постане, лише прийде час.

Поміркуй, чоловіче, для чого живем.
Аби здобрити з часом пісний чорнозем
чи кишені набить, втамувати жагу,
у суспільстві підвищити власну вагу?.

Мо’ тебе забавляє один лиш процес,
аби его своє піднести до небес?
Всіх рівняє земля, як злочинців тюрма,
а кишень в дерев’яній одежі – катма!.

о ясноока моя осінь… рудокоса…
вітрами вимолена… милості не просить…
о темновода… поля денного пати́на…
студена сепія… покинена дитина…
дощо́ве диво… заколисування сили…
у небі білому птахи заголосили…
душа задумана засяяла журбою…
о моя осене, ми Лазарі з тобою…

О ні, я не тебе любила,
В огні згоряючи палкім,
Скажи мені, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І доторкнули смертні тіні
Спокійно юного лиця.

Пішов ти не по перемогу,
По смерть. О, ночі глибина!
Не знай, мій ангеле, нічого,
Про те, чом нині я смутна.

Як сяйво райського проміння
Світне над стежкою на мить,
Як несподівано пташина
З снопа колючого злетить,

Я знатиму: це ти, убитий,
До мене линеш всім єством,
І уявляю берег зритий
Над закривавленим Дністром.

Забуду дні любові й слави,
Забуду молодість нараз,
Душа в пітьмі, путі лукаві,
Твій подвиг, образ твій яскравий
Я збережу по смертний час.

Годі воювати, пане-брате.
Наша «слава-гей!» – у голові.
Русаків напхали – цілу хату.
Неохота плисти у крові.

Ми не є володарі країни.
Витісняє націю «глагол».
Хилитає ерою руїни
Ванька-Встанька і її «хохол».

А керує «жидорва» пархата.
Пацифісту вручено перо.
Олов'яні нищаться солдати.
Патріоти – Ізя і П’єро.

Годі вже хилитися калині.
Ми вже завойовані. І нині,
хочемо ми того, а чи ні –
чесні і мудріші, що єдині,
люди вірять іншій Україні.
Нетерпимо у «своїй русні».

                                      11.11.2017

У торгівлі кум - акула,
Має склад і магазин.
Тюбетейки з Барнаула,
Із Парижа - кринолін.

Є пір'їна з Гондурасу,
І засолений кентавр.
Бевзь на чудо блима ласо
І обнюхує товар.

Ось, кілечко для носяки,
Спінер, бульки і батут.
Жуйні гумки, свіжі раки -
Все нове, окей, зер гут.

Вдома ж - валяться полиці,
Із хламіття сотні скирт.
Книг нема. Та є дурниці:
Косяки, шприци і спирт.

Плід гнилий тримає гілка,
Щось під ніс бурчить мудрець.
А в сусіда гра сопілка,
Отже, світу - не кінець.

12.11.2017р.

Як Новий рік святкує нічка?
Глядить прямісінько у річку.
Смереки, сосни і ялини
Навколо річки-скатертини.
Їх гілки-рученькі яскріють -
Про чудо Новорічне мріють.
А в небі Місячний ясир
Зіркам наказує:" Мерщій!"
І вітер рученьки хитає:
На гілку зіронька сідає.

У Новорічну дивоніч
Вже й сон покинув теплу піч,
І видноколо дивувалось
Як сосни в зорі повбирались!

У залі чорній кішка
агатової масті –
старокитайська фішка
у філософській казці.

І нині стане вчора.
І вчора кане в Лету.
А Муза… чисто хвора,
відмовила поету

писати мозаїчне
про зорі і епохи,
про невмируще вічне
і прозаїчне трохи.

Про все, що зирить око,
оте, що ліком третє.
І лізуть рими боком,
і сниться критик-йеті.

Сновиди-поторочі,
без висі і без лету,
приходять серед ночі
завадити поету.

Та буде день і їжа,
духовна і не тільки,
прострочена і свіжа –
яєчня, пиво, Рільке…

Яєчня дасть наснаги.
Марія напрям руху
життєвої відваги:
слоном назвати муху…

Осанна без імення,
представлення без п’єси...
Поете без натхнення,
єси ти чи не Єси?

Стає у чергу завтра
заримувати Лету,
а Муза бає мантру:
відмовити поету,
відмовити поету,
відмовити поету…

03.11.2017

У іній огорнуло серця сад -
Пішла у Лету втомлена матуся.
Надворі осінь. Мряка. Листопад -
Його любити я навряд навчуся.

Прекрасна квітка рано відцвіла,
У цьому є також моя провина.
Тепер твій дім у лісі, край села:
Сира могила, хрест і домовина.

З калини листя смиче вітровій,
А на щоці сльоза тремтить гаряча.
Шерхоче срібний дощик у траві -
Це Бог зі мною разом тихо плаче.

У листопаді ти прийшла у світ.
Тепер немає. Є нещасна муза.
Рука торкнулась до надгробних плит:
Цей місяць я любити не навчуся.

12.11.2017р.