Ізранку дощ — то буде день погожий,
В дорогу дощ — щаслива буде путь.
А в мене щось на успіхи не схоже,
Хоча в прикметах я шукаю суть.

Розсипала на стіл сільничку солі,
Забула щіпку кинуть за плече,
Щоб не збулось нещастя. А від болю
Не тільки в серці, і в душі пече.

Там десь далеко захворіла мама
І я зібралась вранці до села.
Хоча неждана пізня телеграма
Не мамою відправлена була.

А надіслав її мені сусіда,
Кремезний, роботящий селянин.
І я надіюсь — встигну до обіду
Обняти маму. Декілька годин

Автобусом проїду по Сумщині,
Щось напишу про села і гаї,
Про хлопчика, який на конячині,
Нагадує дитячий світ мені.

І не куняю я, біжить дорога
Через ліси і ріки, за мости,
До маминого рідного порогу,
Що споришем устиг вже зарости.

Бо виросли матусині онуки —
Трави не топчуть, не збивають ніг.
У них тепер шляхи всі — до науки,
Бабусин дім для них — то оберіг.

В саду на груші гойдалку колише
Весняний теплий ніжний вітерець.
І груша скрипне, наче схлипне тиша,
Як місяць свій запалить каганець.

І заґелґочуть гуси на світанку,
В дійницю вдарить струмінь молока…
На звуки був багатим світ ізранку,
Коли в подушку куталась щока.

І мамине: «Вже прокидайся, доню,
Бо скоро сонце вигляне з‑за хмар».
І пахли молоком її долоні,
Як завжди пахне ладаном вівтар.

Я напівсонна виганяю з двору
Своїх гусей на вранішню стерню.
І пил дорожній зігріває впору
Оцю сільську малечу, всю рідню.

А досипали ми попід скиртами,
Закутавшись в солому аж до вух.
І як раділи потім наші мами
Тим колоскам, що зібрані в фартух…

Отак і збігло, відійшло дитинство,
Стекло водою, проросло в полях.
Навчання, і кохання, й материнство —
Тут кожен свій проклав у вічність шлях…

Як добре — мама стріла на порозі:
«Заслабла трохи, ти пробач мені,
Бо важко, доню, вже мені невзмозі
Одній тут бути довгі ночі й дні.»

А я щаслива — мама біля мене,
В дитинство повернулася душа.
Під маминим крилом благословенним
Відчула захист, як мале пташа

У нас є Жоха - то "великий" гуру.
Від зауваг його регочуть кури.

Цех вчителів уже на ладан дише,
Пішла із сайту Люба Бенедишин.

Кузан і Чорногуз - ось два поети -
Як спротив графоманському клозету.

Як в Лету кануть звідси і вони,
"ПееМ" впаде в обійми Сатани.

"Майстерні" стануть зовсім незугарні -
Засушені, зажохані лошарні.

Забаньте, о Адміне, правда кличе!
Набрид він, цей невіглас войовничий!

5.02. 7525 (ВІд Трипілля) (2018)

На зорі ти її не буди,
На зорі вона солодко спить.
Ранок дихає в тиш на груді,
Пломеніє на ямках ланіт.

І подушка її палахка,
І вогнистий виснажливий сон.
І чорніє волосся ріка,
Тасьми коси взяли у полон.

Вчора ввечері в шибки діру
Довго гледіла. Втрачено лік.
І по хмарах гляділа на гру
Що затіяв між зір молодик.

Чим яскравіше місяць світив,
Чим гучніше свистав соловій,
Блідла швидко. Ще крок до біди.
Нащо серце холодній, німій?

І на юній прекрасній груді
На ланітах так ранок горить.
Не буди ти її, не буди,
На зорі вона солодко спить!

Афанасий Фет
***
На заре ты ее не буди,
На заре она сладко так спит;
Утро дышит у ней на груди,
Ярко пышет на ямках ланит.
И подушка ее горяча,
И горяч утомительный сон,
И, чернеясь, бегут на плеча
Косы лентой с обеих сторон.
А вчера у окна ввечеру
Долго, долго сидела она
И следила по тучам игру,
Что скользя затевала луна.
И чем ярче играла луна,
И чем громче свистал соловей,
Все бледней становилась она,
Сердце билось больней и больней.
Оттого-то на юной груди,
На ланитах так утро горит.
Не буди ж ты ее, не буди,
На заре она сладко так спит!

Квітка з твоєї долоні
проросла у моєму серці.
Тану в твоєму полоні
крапелиною в сині озерця.
Ніжність твоя до нестями
гладить моє волосся.
Серце ледь чути співає,
райдужне двоголосся.
Звідки такі мережки
слів неймовірно ніжних?
Сховані вже сережки
плетивом шовкоманіжним.
Ніжно тебе голублю.
Тепло торкаюся скроні.
В серці твоїм виростає
квітка... з моєї долоні.

Цей світ складається із нескінченності прóшарків –
як і кожен із нас...
Ти заглиблюєшся заради відповідей,
а він розчахується, всміхаючись допитливо!..
Із часом звикаєш, і це починає подобатись –
як звикаєш до ресторанів, шопінгу а чи щоденної компанії!..
Звісно, що відповіді одразу не приходять –
їх доводиться відвойовувати, як і будь-що найкраще...
Приваблює, напевно, ось це відчуття істинності,
хоча найнестримніше припорошує – необхідність...
А ще доводиться визнавати, що наш світ –
це частина одвічності, хоча й трішки – пропаща...
Здається, що я починаю задумуватись про
іще одне щось – про
нове або може – навіть – про
неуникне щастя...
Альтернатив не існує, їх завжди потрібно створювати,
хоча перед цим доводиться скасовувати алчність...
Усе колись перетворюється на колишнє, як і
наш колисковий всесвіт – нарешті...
Отож, запрошую всіх –
до трансцендентальної
анігіляції!))

16.08.2017

так нечутно, неначе вода
підступив

розтулити вуста
і впустити
водоспад
водограй

а десертом хода
і пробудження світу
на заході дня
і світанок
у лагіднім сні

птахи спів
у вікні
світла радість тонка
крізь мереживо вій

любий мій

05.02.2018

«Як вода в криниці
Сягне по цямрину,
Тоді станем говорить
Про мою дівчину.
А поки ви, хлопці,
Будете копати,
Свою одиничку
Буду научати:
Як пекти й варити,
Як у злагоді й любові
Із коханим жити.
Щоб як у криниці
Вода прибувала,
Так і онучаточок
Я на старість мала».
Послухали крамарі,
Що сказала мати,
Почухали потилиці
Криниченьку ще завзятіш
Узялись копати.

Сину Божий, радій: у господаря – первісток!
Хлопець той –
не пророк, не Спаситель;
та привід радіти – вагомий.
Вбережи від ножа та від кулі
(додай собі клопоту).
Хай вовіки
сім’ї не святої
печаль не огорне.

Хай вирощує хліб і пече,
Ти ж – юрбу нагодуєш;
хай він риби наловить,
а Ти – розділи як належить.
А гріха і найменшого
хай не бере він на душу.
І – аби не хворів…
Ну хіба що кохання чи нежить.

Скільки їх полягло!.. Я не знаю, чи є в цім Твоя вина.
Бережімо живих
і славімо усіх новоявлених.

Дратує погляд у хребтину вовчий,
А я ж спокійний, чемний кіт-Баюн
Титани похвали й осанни хочуть,
Проносного вельбучним- не даю.

Кому потрібна критики заноза,
Якщо в пошані лаври і псалми?
Іди сюди, вштрикну солодку дозу.
І хай між нами возсіяє мир.

Змінилося моє писемне кредо,
Став майстром дифірамбів і рулад.
Під пахвою завжди каструля меду,
Дешеві зрази, мох і шоколад.

Навчився не залазити у пляшку,
І бевзю мурувати постамент.
Між геніями простолюду важко,
Під тушами вгинається хребет.

Масую п'ятки і цілую вушка,
Хоча олжа вважається гріхом.
Нехай живе в тумані Попелюшка,
Бо настрою псувати я не хо.

P.S:

Сьогодні трохи млявий, сонний,
Не надиха словесний прах.
Втекли із сайту "еталони",
Або куняють у гробах.

05.02.2018р.

Зарозумілість, гордовитість, чвань,
Пиха, чванливість, гонор, фанаберство –
Оці слова-близнята, яко твань,
Куди втопає приязнь і братерство.

Зродила їх не матінка-любов,
А та, відома іменем – гординя,
І хто їх у собі не поборов –
того нещасна доля до загину.

У них сестер і братиків ще тьма:
Бундючність із пихатістю, погорда,
Спесивість, марнолюбство, – більш нема? –
А що – не вистачає до рекорду?

Будь-ласка: гордість, гордощі, бутá
(Діалектичне – але теж рідненьке),
Рахуймо далі, бо ж яка мета? –
Звести усіх до однієї жменьки.

А чванство, а зазнайство, зверхність – де?
Фудульність заховалась і гордóта, –
Хто у словник загляне – ще знайде,
Не сумнівайтеся – була б лише охота!..

Перелічити їх усіх – не стане дня.
Коли ж осяє думка: «Постривай-но!
Вони мені, на щастя, не рідня!» –
Тоді любов ув’є вас життєдайна…

05.02.2018

Забагато свічок у поезії, мало вітрів.
Хитрувато бурмоче хитка, перезріла епоха.
З «А-4» накази розлого лягають в «А-3»,
І поезія, ніби «НЗ», видається потрохи.

Не так вітер донбаський подув – і свічки попливли.
У яке джерело не заглянемо – бачаться очі
Тих, що в небі пливуть у сріблястій посмертній золі,
І від цього частенько не спиться і ночі коротші.

Я приречений сум за собою несу, як росу.
Поетичне становище. Вітру нема. І не буде?
Ой, затишшя моє! Я тобою себе притрушу,
Щоб уникнути вірусу – вічної ерозастуди.

В революції вітер. А той, що надворі – двійник.
Ось така то поезія, схожа на слідство. Погляньте!
Я у ній – напростець. Час оскірився звіром і зник.
Він торкнувся поезії і повернеться галантним.

Ну а я -- призвичаєно буду іти навпрошки.
А свічки і вітри переповняться давністю суті.
І рипітиме вірш, як елладські піски преважкі,
І дзвенітимуть ноги, у ямби-хореї закуті.

Єднаю Цоя, Путю і любов.
Писати інше права я не маю,
аби уже не римувати кров
тієї рани, що не заживає.

О, я ніщо… Я неук і вампір!
Останні соки висисаю з пальця
у тих, кому не ліньки на папір
пришпилити зоїла і за..а..я.

Оголюю нещасні голосні,
а приголосні залишаю тому,
кому я не виспівую пісні
за всю його потенцію вагому.

Я і себе зітру у порохню
за теренові лаври самописця.
Але не стану я у позу ню
лише тому, що «геній» об’явився.

До Ліри й Музи я не охолов.
Оце й усі гріхи, які я маю.
І ще – із ностальгією чекаю
на Роксолану, Майю і Любов...
Я поважаю благородну кров,
а опонєнта – ні.
                    Не поважаю.

                                      05.02.2018

Люблю Україну у будень і свято,
Люблю її бідну, люблю і багату,
Люблю, коли сонце заходить за обрій,
Коли мені зле і коли мені добре.

Люблю ясени, що ростуть край дороги,
Ділитиму з нею я болі й тривоги,
Люблю її море, безмежнеє поле
І не покину її я ніколи.

Люблю її вдень, уночі й на світанку,
Як матінку рідну, єдину й кохану.
Як радісно їй, то сміятимусь дзвінко,
Пишатимусь завжди, що я - українка.

2018 р.

Минулі дні замріялись туманами,
Минулі ночі заступила мла,
А ти ж була такою довгожданою,
Такою ти нежданою була.

Душа моя надією окрилилась.
Що поруч мене ти у світі є.
А ти раптово в іншу перевтілилась,
І марево розтануло моє.

Вже відкружляла осінь листопадами,
Спливла снігами талими зима…
Я й нині заворожено пригадую
Те, що було. І те, чого нема.

Собі байками душу заколисую,
В минулих днях шукаю тінь твою.
Я, мов собака, рани ті зализую,
І сам собі їх знову завдаю.

Іду у ніч рябу і темну,
Бреду не відаю куди,
На долю непросту, буремну
Жаліюсь... Боже мій, прости:

Що так багато в Тебе прошу,
Що хочу щастя і тепла,
Що ранню снігову порошу
Душа моя не прийняла,

Що зустрічаю осінь пізню
Невинним кольором весни
І за несмілу, тиху пісню
Мене, мій Господи, прости.

30 січня. Розмерзлися стежки
Й морозом сковані дороги,
Минула заметіль порога,
Антонів день – середина зими.

І з снігом ніби в нікуди
Поділися мої тривоги,
Вдивляюсь в небо до знемоги,
Туди, де хмари сонце повели.

Зимовий день неначе крик –
Піднявся, - загуло і стихло,
Сьогодні у бою ніхто навік не зник,
Кривавий місяць уповні
Всесвітнє відобразив лихо.
І поки дощ ішов з небесного покою,
До ранку промовляла я:
Ми ще зустрінемось з тобою.

30 січня 2018 року

Царю не вклонилась Вашті непокірна,
Каміння гірське обминає струмок.
Одну із красунь обирали в царівни,
Зібрали багато вродливих жінок.

Пів року мастили оливою тіло,
Наступні півроку у пахощах теж.
Розкішне жіноцтво заходило сміло,
Царівною в Сузах ? Реальність ? Авжеж.

Багато ілюзій буває на світі,
Зробив за царя вибір євнух Гегай.
Мав сторожа Ксеркс для жінок в своїй свиті,
Той вибрав Естер серед званих в цей рай.

Служниць було сім ще й кімната найкраща,
Плекала у розкошах вроду весь рік.
Гегай підказав - подарунки ? Нізащо !
Й що саме почути мав цар-чоловік.

Якщо захотіти - пів царства за вроду,
Мудрець Мордехай в сироти із рідні.
І вибрана Богом спасінням для роду,
"Померти чи жити" - звучить як ві сні.

Той жереб упав на дванадцятий місяць,
Злий ГAман приніс десять тисяч в казну.
Цар персня свого дав з руки нечистивцю
На повне понищення всіх, на війну.

Спасіння євреїв в прихильності неба,
"Прославили диво" у свято Пурім.
Зуміла Естер все зробити як треба,
І стало це свято веселим й гучним.

04.02.2018
НЙ

Пурім - пам'ять про спасіння євреїв більше 2400 р тому в період правління царя Ксеркса (Ахашвероша).
У 355 році до н. е. верховний сановник при дворі царя домігся від царя прийняття указу про повне знищення всіх євреїв в імперії.
Стараннями духовного лідера євреїв Мордехая і його племінниці Естер, яка стала дружиною царя, плани ГАмана були зірвані,
сам він загинув з іншими ворогами.
День, призначений для знищення євреїв, перетворився на день перемоги.

Для насолоди розуму й очам
Стоїть у місті «храм».
Не моляться там люди,
Все ж їдуть звідусюди.

Так було сотні років.
Так було ще недавно.
Від тих учнівських кроків
Розумно. Гідно. Вправно.

Немає континенту,
Щоб не було пошани.
Все знищено дощенту
Дурними хазяями …

Не треба їм наука.
У голові дурмани.
Безпутник, ледарюга.
Спілкуються стакани …

Чому ж ота наука
Така немов ягниця,
Безсила і безрука,
Вже видохлась синиця?

Щоб людям пояснити,
Що біле зовсім чорне?
Частина повтікала,
А інша в глупстві сохне …

Мовчить. Чогось чекає.
Звітує про звитяги.
Звитяги на папері.
Працюють коркотяги!

А як хтось пробудився,
Не дуже веселися,
Ти хоч перевернися,
А все ж якось зігнися …

Не гнешся, не вклонився,
Гарчиш немов собака,
Ще й рік такий наснився,
Удачі, забіяко …

Крізь пальців загострені тіні хиталось підстрелене сонце,
А профілю розчерк нервовий дражнив, і сліпив, і тонув
На денці фужеру шампана. Ця жінка і Ви – незнайомці,
Спрозорене плетиво візій із Божого віщого сну.

Витьохкують птиці багряні – не добрі, не злі – випадкові.
Їх гнізда несправжні в каратах застиглих незбутих бажань.
Ця жінка для Вас невідома цариця зміїної крові…
І сукні лускаті узори так прагнуть гарячих торкань.

Чи ж Ваших? Ви істинно вірите – Ваших, отих гарячкових,
Аж зійдуть нараз пухирі, зазоріють булькато у біль.
Пронизливим сяєвом в руки впаде її пещена голість,
Інферно відкресне під серцем, почнеться правічний двобій.

Ви хочете воєн, Трістане новітнього часу, дитино, –
Яке ж підборіддя гладеньке: шовкові ясирні дари…
А в неї лопатки болючі, бо має на дзвінкості спини
Два гострих обрубки кривавих, що вже не підкорять вітри.

Лиш сонце укотре рождалося ночі на рану відкриту,
Лиш пальці шукали похилість плеча і окличність грудей.
Ребром від ребра улягала вовчиця впокорено-дика,
Ховалася смерком на спомин. Коштовна цариця-трофей.
4.02.18.

Не дивлюсь як брат вбиває брата,
Не кажу нікому про біду.
То в сусіда загорілась хата,
Ну, а мій куточок у цвіту.

В лантухи натоптуються дОбра,
Лад у слові, ліжку та сім'ї.
Ох і каша гарбузова добра!
Гарно жінка варить, їв би й їв.

Геть журбу! Сьогодні буде свято,
Свіжуватимемо кабана!
А навпроти - кум ухоркав свата,
Повз обійстя проплива труна.

Знову гвалт. На поміч кличуть чорта,
Рити яму завтра я піду.
Не лишають люди без роботи,
Заступи могильні у ходу.

Догризають мишаки окрайці,
У підпіллі виросла діра.
Вуса й борода у салі, смальці,
Натомився, на диван пора.

Та не так лягла щаслива карта,
Світ перевернувся сторчголов:
Залетіла у вікно граната,
Крапає зі стелі тепла кров.

p:s.

Скоро час розорювать городи,
Втюпиться у землю гречкосій.
Ви пишить, братове, пишні оди,
Я ж піду - покликали у бій.

04.02.2018р.

…воюють музи… на заклання…
бої вербальні до синців…
гидоти фраз гидке блювання…
усе… гаплик…немає слів…

04.02.2018

ніхто ніяк ніщо ніде
життя – вистава без ілюзій
блідий зимовий день бреде
по ліцензійно-чорній смузі

зі сходу бреше жовтий пес
він щиро вірить в силу гласу
а час стікає із небес
у все-минущу плинну масу

сюжетна лінія зими
із року в рік не так яскрава
багаж років і сивини
та нівельована забава

на сторінках нічних есе
у фоліантах супокою
згадаю я про всіх і все
і не погоджусь із собою

ще будуть весни без кінця
мільярди літ – хіба то мало
вселенська мантія Отця
ховає вічність у лекало

у лабіринтах міражів
у марах сонячного завтра
існує правда без ножів
і джокер мрій Господня карта

і на кону – не доля-час
а невмируще уповання
що скаже зло здаюся пас
і кануть в Лету всі страждання

ніхто ніяк ніщо ніде
притихли села вечорами
а світ лукавий дива жде
горить зоря над головАми…

01.2018

Зазиває Зима місяць Лютий, свій посох даруючи...
Знов вальсує сама, про січневе уже не сумуючи...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, владний муженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку!”
Погуляємо ще, поміж віхол-стуж, погуляємо –
поміж білих руж, сніжинко́вих руж, Долю вкраємо...
„Хто мене таку за жону візьме! - то здивує світ,
Між гарячих зір, білих чистих зір, між ледових віт –
На баскім коні пролечу вві сні Нареченою, -
Закую мости, уберу сади та й пеле́ною:
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, милий друженьку,
намети сніги, забіли дахи, кликни стуженьку”...
Ох же буде ніч, сім весільних свіч в Нареченої,
У вінок із руж, білих сніжних руж, обрамленної,
На семи вітрах та по всіх світах шати віються –
Та по всіх кутках, по усіх стежках снігом сіються...

І біжить Зима на баскім коні ощасливлена,
На семи вітрах на Чумацький шлях, в Ніч задивлена...
„Лютий-місяцю мій, младий Княже мій, невпокорений,
Та лютуй-лети, та мети – не жди, сніг незораний”...

І лютує Князь, та дарує Князь дар-за-да́рами,
Веселиться Князь, п’є-гуляє Князь із боярами...
І мете – не жде між гарячих зір білу віхолу...

...І минає в нас цей зимовий час щастям-втіхою...

3.02.2018 р.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

Мовчи мій, голосе!
Мовчи!
Не воруши тутешню тишу.
Нехай поети щось там пишуть.
Вони закохані в своє…
А ти, мій голосе, мовчи!
Не во-ру-ши...

Та як змовчати?
Ну, не годиться таке, брате!
Хоча...
Іронія тут – зла!
І вириваються слова.
А далі!?
Хтозна яко буде.
Поети надто творчі люди,
Під ними крутиться земля.

04.02.18

Ти хвиля і частка, ти частка і хвиля.
У різноголосся щоранку улившись,
Рухливим вітрильником перехилившись,
Чужими життями у бризках умившись,
Ти – повінь всесилля.

Ти тиша і буря, ти буря і тиша.
Ногами сколочена труйна образа,
У пам’ять запала непрощена фраза,
В мовчанні – немов вертикаль верхолаза,
Стрімкіша і зліша.

Ти крила і очі, ти очі і крила.
Пливе твоя тінь розчепіреним птахом,
Мандрує задимленим вічним ландшафтом
В століттях, назавжди просолених страхом —
від фронту до тила.

Ти подив і втома, ти втома і подив.
Усе, що здавалось -- правдиво, первинно,
Не склалось, не сталось як статись повинно,
Доріжку у морі зворушує пінно
Буденності подув.

Та знову назатра -- ти хвиля і частка...

***
Позиція – це те, чого немає,
коли і дуля є, і кулаки,
і те, що окаянне захищає,
і що, не добачаючи, читає
або які поширює чутки.

***
Співчувати одиноким –
то є зайве у юрбі,
де усе – собі, собі...
Та усе вилазить боком
небайдужим у журбі.

***
І вороні білій помагають
осягти не істину, то суть,
що ніде нізащо не клюють,
а коли за дещо вихваляють,
за те саме іноді й уб'ють.

***
Не допускає фейкова еліта,
аби забули, що вона ще є,
підказує, куди кому летіти,
кого пора «забанити» до літа,
тому …що не оперене своє.

***
Підголоски – одесную,
поки чує енний чин,
як один тебе шанує.
А коли уже не чує,
то й покинуть як один.

***
Не рятує магією слово
і музикування на губі,
поки перевіємо полову
ту, яка – ні людям, ні собі.

                                      2018

Не розкладаю на за і проти,
існує вічний життя супротив,
це він на волі керує вітром,
це він на вікнах цілує в ритмах
то сонця блиски, то неба сльози,
то дивні квіти життя з морозом...

02.02.2018

Не зовсім день іще погас,
Не зовсім ще розмерзлись води.
Минає час, минає час,
І тихо підсумки підводить.

Хоч словом я тебе колов,
Себе поводив необачно.
Та за велику цю любов
Тобі одній навіки вдячний.

Поглянь: минає вже зима,
Взаємин тане холод наче.
Відчув я – десь там тайкома
Твоя душа за мною плаче.

Все небо – молока мов глек,
Вечірнє світло у імлі є.
О Леле люба, я – з лелек,
Тебе мов леготом лелію.

Бо доля в нас – на двох одна
І небо нам одчинить браму.
До нас любові йде весна,
Вона уже не за горами!

3.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Твій вірш не вартий і ескудо,
Смердюча шохана паскудо!

Від Божого слова ,
Живе наша мова
І наша земна любов.
З батьківської волі, -
У маминім лоні,
Дорогу життя я знайшов.
Я плаваю долі
У мами, у лоні,
Відчувши божественний світ.
Мамині звуки -
Радість й розлуки,
Майбутній я батьківський рід.
Я мамине слово
І мамина мова.
Я мамина пісня і кров з молоком.
Я мамина казка
І мамина ласка.
Я мамина ніжність, надія й любов.

Я п’яний тобою,
А зовні не скажеш,
Твоєю луною
Думки мої в’яжеш …
Закрила собою
Весни мерехтіння,
Здавалися грою
Тілесні хотіння …
Голодний тобою,
Скрегочу зубами.
І б’юсь головою
У простору брами …
Я в’язень чи вільний?
Той стан невідомий.
Я сильний,
Я білий,
А іноді чорний …
Розірвані струни,
Крах кіно-культури,
І вирвано корені
У клавіатури.
Я справжній,
Коли я лечу й розбиваюсь.
Я не зупиняюсь,
Я в тебе вдаряюсь …
Якщо ти такого собі обираєш,
Впадеш. Розіб’єшся. Сама добре знаєш.
Але коли руки наміцно сплітаєш,
То ти не боїшся. Нічого. Літаєш!
Я вітер,
Я дощ.
Я у вікна вриваюсь.
Я добре у цьому неспокої знаюсь.
Тебе я торкаюсь,
Тебе обплітаю,
А потім я каюсь,
А потім я каюсь …

Мій лебідь білий, о мій легкокрилий,
чом не тішиш ти серце,
чом никнеш безсилий?

Над лісами кружляєш в мовчанні,
чуєш ельфів у ніжнім шептанні…

… Та в мить розлуки,
в мить чорної зради
співаєш ти з муки,
а не для розради:

-О, мій вира́ю!.. Я млію… вмираю…
Мій спів лебединий лиш марево раю…

Мій лебідь!..


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Я - хлопець файний, не ледащо,
Надибав молоду жону.
У ліжку вдвох лежати краще -
Міцніше музу пригорну!

Вона крильцятами тріпоче,
В очицях паволока, млость.
Втішаю серденько дівоче,
Удавлюю красу у повсть.

Сплелися хтиві павучата,
На вушка шепчемо "Кохай!".
Рвонула почуттів граната,
Душа потрапила у рай.

Одинаки - сухі опеньки.
Невдахи. Моляться вину.
У пазусі засну тихенько,
У хвилях радості втону...

03.02.2017р.

Даровано життя людині Богом,
його ніхто не вправі відібрать!
Та виявилась іншою дорога
євреїв багатьох… Ні вік, ні стать
у цьому дійстві не зіграли ролі,
коли до таборів збирали їх.
Родинним навіть випадало колом
і танув у печах дитячий сміх…

Але не все у цім питанні просто!
Чому завжди жидівський антураж,
а навкруги євреїв голокосту
в усі часи такий ажіотаж?
Нацисти українців не вбивали?
В концтабори не гнали росіян
чи в печі білорусів не складали,
поляків, чехів, сербів – всіх слов’ян?!.

Немовби димом не ішли цигани,
французи, німці смерть там не знайшли…
Іспанці також власними ногами
до крематоріїв дорогу не пройшли?.
Чому у дні війни, не тільки Богом,
народ ізраїлевий „обраним“ знов був?
Багато чом лишилось „за порогом“ –
про Мільха, Гольдшлаг, Кацлера хто чув?!.

Перевертнів таких було багато
і у двадцятий, лицемірний, вік –
у армії німецькій юд-солдатів,
на жаль, ішов на сотні тисяч лік.
У „Травниках“ ще звірів муштрували,
тих нелюдів з пов’язками „капо“.
Чужі й свої зазнали їх навали,
в нацистських вистачало їх депо.

Чому євреї розповзлися світом?
Куди лише не ліг семітський шлейф
і, перш за все, у всіх вони в елітах.
Не виключенням був і третій Рейх!.
Чому євреїв завжди не любили?
У цьому суть короткого есе…
За лицемірства непомірну силу,
за їх користолюбство, перш за все!

01.02.2018

Де поділось моє щастя?
Як його знайти?
Яку обрати стежку?
З якого краю підійти?

Може десь воно літає
За хмаринкой дощовою,
Може десь мене чекає
За високою горою.

Як би птахом я була,
Мабуть, полетіла б,
Розігнала б сумні хмари
Й на високу гору сіла.

Закричала б голосно
Рідненькою мовою:
-Вийди, вийди, моє щастя,
Загорну тебе в хустинку,
Полетим додому.

08.01.2017

І зупиниться серце моє у польоті,
Коли мрію дитячу я наздожену.
Де морози ятряться в моїм підворотті,
«Так ніхто не літав, – захихикає хтось,—ну і ну!»
Так! Так ніхто не літав і літати не буде,
Не повториться вигин вигин здивованих брів.
Тільки вигін і гуси – ознака огуди…
А тоді, а тоді – ними снив,
З ними зрів!
Це теперечки можна прифантазувати,
А тоді, а тоді – що могли пастушки?
Вміли жити в безчассі,
Без ліку, без дати
І не знати:
До вічності йдуть всі стежки.
Та від цього не будеш літати високо.
Просто – якось з нудьги – розженешся й злетиш.
І не льотчик тоді ти,
Не жайвір,
Не сокіл,
А всього лиш новітній хлопчиш Кибальчиш.
Та ось так ще ніхто не скріпив оборону,
Щось подібне було за часів есесер…
А тепер вам розкажуть про білу ворону,
Що любила і любить життя над усе,
А яєць не несе.
Не цінують отих, що бажають літати,
І типовими стали у нас бур’яни.
Всі ми родом з дитинства… –
Не важливі тепер
точність, вірність цитати,
Що мені зорянить.
Ні, не треба тепер набирати розгону!
І мене били, гнали,
А це вже – розгін!
А по тім – полюбили,
Як люблять «Калину червону»,
Де Шукшин, мов по серцю, оре свій останній загін.
Там біда, тут біда і мене – знай! – бідою
Обплело, обмело – і як хочеш лети!
Як поет Пастернак, я життя називаю сестрою,
І, можливо, тому відчуваю, що близько мені до мети.
Попід сонцем кружляють журавлики в небі,
Знай: від цього світлішає вбогість боліт!
Я ще вчора жалів: у дитинстві злітати не треба.
Але хто перерве той постійний політ?
Ось така таїна.
Як вино і отрута,
Так всесильна вона, що ти краще мовчи.
Не кажи, не кричи,
Просто тихо спокутуй
Той, з дитинства, політ…
А зустрінемось ми, як завжди, –
Через тисячу літ.

Потоки Стіксу переплив,
В Аїд Орфей спустився з неба
І вимолив, сльозами злив
Він Еврідіку в світло Феба

Торкнулась хвиль космічних струн
Тонкими пальцями Евтерпа
Гримів Перун зі звоєм рун,
Від звуків тих душа затерпла

Прийшов і ти в мої світи,
Злетів з орбіти мов комета
Яскравим шлейфом засвітив
Весь простір, що є квазі-, ме́та -

реальність – царина чуття.
Це храм, де ніжність розквітає
Лиши сміття, зніми взуття
в притворі. І мандруй до таїн!

Ввібрався світ в оцю безмежну тишу,
А небокрай - у сиву далечінь.
Історія у пам’ять все запише,
Щоби не рвати вузол поколінь.

І ранок цей, і наш майбутній вечір,
Де ми нарешті стрінемось удвох.
Коли обнімеш ти мене за плечі,
То ніжних слів посиплеться горох.

І світ замре, зупиниться у долі,
Заради цих жаданих так хвилин.
І плакатиме вітер в чистім полі
Від щастя, що спинило життєплин.
30.01.18

Можливість раз буває у житті,
Вона та час і слово – не вертає.
Все буде інше, люди й світ – не ті,
А сказане злетіло в небокраї.

Слова зневіри випалили світ,
Зросте не скоро щось на попелищі.
Надія залишає свій політ,
Немовби човен, де пробите днище.

Пора пройшла, пожовкла вся трава,
А потім світ зими збілів незримо.
У вірші намистинками слова
Самі собою утворили рими.

І я малюю літерами час,
Хоча вже «завтра» стукає у двері.
І можна прихилитись до плеча,
Та я спиняю вічність на папері.
29.01.18

Піїт попався супер-ас, наче,
Але від нього втік Пегас, плаче.
Отримав коник надтяжку вавку,
Рачкує муза навпрошки, з ляку.

В коня хитавиця в ногах, чмихи,
Бо у піїта їде дах, стріха.
Утьопав геній-віртуоз думу,
Читач упав у коматоз. Сумно.

Куди не глянь - усе в сльозах, слизько.
І у Покров, і у Пейсах - бризки.
Заголосили на плечах діви,
Куваче молоде курча, й сиве.

Сльозаве завше на слуху, роси,
А я писав щодня суху прозу.
Тепер Пегасів табунець, острів,
В ручиці пхають олівець гострий.

І музоньок уже кубло, кишло,
Смішних побільшують улов віршів.
Іржуть щасливі лошаки в хаті,
Плести закінчую рядки: спати!

03.02.2018р.

Тебе побачила
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.

А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
Забулося сумне.

То ж серце неспроста
Шалено б"ється знов,
Бо це усе любов
Не кориться літам.

2018 р.

Чи є душа? Чи то химера?
Що наше его? Де воно?
Пропали десь надія й віра,
Ми - лиш бажання та лайно...

А де Господь? У що ми вірим?
І як до того нам дійти?
Як грішникам убогим й сірим
Дістатись світлої мети?

Що є мораль? Де ті закони?
Як зло та бруд перемогти?
Навколо сльози та прокльони...
Чи правду зможемо знайти?

Нащо знання нам про Пририду?
Прогрес до прірви наближає...
Занапастили землю й воду,
Куди іти ніхто не знає!

Усе лиш мить... Де Вічність тая?
Нащо живем? Куди нам путь?
Немає цілі й сил немає,
Але всі без упину йдуть...
27/1/2018

Біль

Понад тобою біло – білі шати,
а брунька болю тихо ниє: ша…
Бо біллю вати біль не втамувати,
коли боліє зболена душа.

Клас

Зайшов у клас колишній випускник.
І уклонився юності доземно.
А спогад про десятий клас не зник,
і про роки нестримні та буремні.
А знань шкільних отой високий клас
вів по життю, не ставлячи підніжок, –
клас прикладних наук (підтвердив час)
донині ще не попускає віжок.

Коли б …

Приснився сон – смерек ошаття,
і стрій засніжених колиб.
Коли б наснилось ще й багаття
і теплий дух вогню. Коли б…


Коси

Летіла до зарослої косú,
аж кóси блискотіли від роси,
і руки у кісся вп’ялись уміло:
не гаючись, узялася за діло,
бо стукіт серця підганяв: «Косú! »,
і чувся шурхіт гострої косú.

Мати

– Треба, – каже сину мати, –
до людей повагу мати,
бо на вулиці у тебе
не розмова – тільки мати.

Мило

Мама мило дитинчаті
усміхнулася і мило
йому в ручки уложила.

А воно отак завзято
рученята мило, мило
доки мило не змаліло.

«А коли з роботи тато
Повернеться, – затремтіло, –
І забракне йому мила:

Стало ж мила небагато?
Краще б ручки мої мила
Ти, моя матусю мила! »

02.2017

У просторі розтанули слова
Невидимі, вони ще мають владу.
В лютневий день з-під ніг тече моква,
Невизначеність, де немає ладу.

Неприбрана душа одна стоїть
На березі життя, краю дороги.
Питання актуальне у століть –
Надіятись на себе чи на кого?

Безлистий світ на чорно-білім тлі,
Такі ж безлисті і похмурі душі.
Патьоки сліз дощу на чистім склі,
Де світ холодний на воді і суші…

Усе проходить, все колись мине,
Впадуть у безвість і страждання, й болі.
І світ забуде змучену мене,
Що мала час гіркий в своїй недолі.
02.02.18

Тупий і впертий, мов дебіл.
Стирчать у світ ослячі вуха.
Творить не має СПРАВЖНЄ сил,
Тому і пише лиш чорнуху.

Це неймовірно. Ти така жива.
Поки я граю, ходиш, розмовляєш.
Як перестану, мить і ти щезаєш.
Я і не знав, що у рояля цього є душа.
Якщо раптово в такт не попадаю,
Ти наче плачеш, образ твій втрачаю …
А я все граю, я не зупиняюсь,
Тебе про все на світі розпитаю.
Як музику тобі писав за цим роялем музикант,
Як присвятив одній тобі дарований йому талант,
Як вберегти тебе від бід людських не зміг,
І заново тебе створив, у музиці зберіг …
Хтось має хист, рятує світ з картин,
А він зробив ось так. На цілий світ один.
Колись серед майбутніх поколінь
Такого музиканта ти зустрінь,
Щоб зміг тебе таку він оживити
І з ним потанцювати запросити …

так тихо за вікном.
клеймом
страшний фантом прощання,
що голосить.
ліхтар стоїть - мовчить,
і пам'ять ще ячить,
та їсти вже не просить.
зима сей рік, немов
розхристана любов,
і паморозь по жилах.
маленький птах знання
злітає навмання,
бо чує, де могила.
бо той, хто вже пішов
не відає, що кров
його давно пропаща.
він спорудив свій дім
і, поселившись в нім,
приніс туди нещастя.
він сина проростив
і враз занапастив,
не впоравшись з собою
(на сміх такі отці,
що горді на лиці
й не дружать з головою).
і болісна луна
хапає брехуна -
"святого" казанову -
в луні дитячий плач
і відчай від невдач
та батька настанови.
так тихо за вікном.
клеймом
страшний фантом
прощання,
що голосить,
бо не дано нести
свій хрест через мости
тому,
хто пекло носить.

То не така уже й наука –
піймати «рибку золоту».
Амур, ціляючи із лука,
вражає ціль, а не мету.

Але немає панацеї,
як є хвороба висоти,
а ради цілі однієї
є маса засобів мети.

Чого одне перо поета
вартує, поки є вона?
А як нема – які сонети!
Яка мелодія сумна...

Уміємо любов’ю грати,
на ціль міняючи мету,
у небо пальцем показати –
у середину золоту.

Та хай летять у небо стріли,
аби було куди іти
і досягати висоти,
не оглядаючись на цілі,
де ще сіяють очі милі
у цій феєрії мети.

                                      01.2018

Зима відійде́ і весна відцвіте,
і весна відцвіте…
Сад квітів опаде, снігом цвіт замете,
снігом цвіт замете…
і ти верне́ш до мене – так серденько щемить,
так серденько щемить!
Тобі я буду вірна, тобою буду жить,
тобою буду жить…

До мене, о рання, вернись любов моя,
вернись, любов моя!
Від бід і від стинання тебе сховаю я,
тебе сховаю я…
Коли ж чекання ма́рні зустріти образ твій,
зустріти образ твій,
любить не перестану тебе, о милий мій,
тебе, о милий мій…


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів: Логос,1997)