Вийди, друже, в час весняний
В світ безмежної краси, –
Подивись, як поять зрана
Роси котиків лози.
Помилуйся первоцвітом
І, втомившись од ходи, –
Ти черемховою віттю
Сонну тишу розбуди.
І озвуться чистим співом
Зграї білих журавлів, –
Скрізь весна – природна діва, –
Кличе в царство милих див.
21.03.25

Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Як і обоє ми, щораз
Горта книжку радо,
Просить помочі у нас
Ревним мурмурандо.
Наче вкопаний, стоїть,
Коли грає тато,
А на кухні він не гість,
Спішить помагати...
І якщо онук од нас
Візьме все хороше,
То не варто тут гадать,
На кого більш схожий.

Шукай, душе моя, ти місця світлого
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.

І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
А з ними спалахи вогню високого -
На крилах підіймають і закохують!
Чи випустити схочеш Божий дар?

Пристанок світлий твій у слові-полум'ї,
У слові-вірі, слові-джерелі.
Ті звуки безтілесні. Бути голою
Тобі чи сила? Стану я стодолою,
Де б твій вогонь, душе моя, горів.

Божественна...Ось так я називаю.
Шепоче, надихає із небес.
Для неї неважлива, звісно, слава,
а глибина людська і слова сенс,
що проникає в душу, як проміння,
і окриляє музикою слів.
Це свіжість думки, що не має тління.
Поезія - гармонія з віків.

Ми дайвери і трохи альпіністи
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у невидющу глуш,
у пошуку невідворотних істин.

Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
і будить сонце в розсвіти похмурі.

А там — і ніжність, магія і диво,
і біль утрат, і переможний клич...
Бери це слово, як зерно і меч —
і розродися миром, божа ниво!

(Все)прощення: Диптих


1

часто ми йдемо
не дочекавшись правди
мовчки
з каменюкою на серці
а буває що і з галасом —
такі ми!
от повернемося —
додамо вам перцю...
чи то міф
а чи лише для рими
після битви всі хоробрі завжди

а якщо реваншу не настане
тяглість часу месника розчавлює
і бринить у скривдженому серці ляпас
той що не вмістився в хронотопі

годі!
вовка-месника як не годуйте —
нашорошений лише на поклик крови
і летить крізь час
в уяві
вишкір безголовий
і зловтішне марення спокути


2

не для тебе вовкуляче капище
чи коли воно розрадження приносило
тиша з тиш лише тихіша за саму себе
лиш до тиші маєш хист незайманий

і бринить укотре блюз неповертальности
у повітряному просторі галактики
там де ти... — нема і натяку на темряву
білим вишиваємо по-білому


© Вікторія ОСТАШ, із майбутньої книжки #Блюз_неповертальности, 2025

Над річку в лісі вогнище горить.
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на плечі.
Малеча ту дрімоту проганя,
Бо ж дід Боян розповідати взявся.
А він, здавалось, на усьому знався.
Тож слухала завмерши дітлашня.
- Ви, дітки, мабуть чули казочки
Про лютого Безсмертного Кощія,
Який десь цілим царством володіє?!
Його цікавлять, перш за все, жінки.
На села він зненацька наліта,
Жінок, дівчат найкращих вибирає
Й до себе в своє царство забирає.
І дозволу ні в кого не пита.
Хто чинить опір – того убива.
А його вбити – то ніхто не в змозі.
Як той Кощій з‘явився на порозі,
Тремтить душа усяка ледь жива.
Так то, скажу, не казочки зовсім.
Не вигадки, яке дехто уважає.
Кощія, звісно, вже тепер немає,
Бо наші предки покінчили з ним
Уже давно. Все ж спосіб віднайшли,
Як його вбити. Вже віки промчали.
До правди люди вигадок додали,
Перетворити в казочку змогли.
А було все те так уже давно,
Що сонце в небі сходити втомилось,
І, мабуть, сотні поколінь змінились.
І рід слов‘янський – плем’я був одно.
І звалися венедами вони.
Жили тоді на північ за Карпати,
Де були землі на ліси багаті.
Ще даки з однієї сторони
Туди на південь, ближче до Дунаю.
На схід в степах сарматський жив народ,
Бастарни, гети. Від земних щедрот,
Народ той кожен свою частку має.
Орали землю предки й в ті часи.
В лісах собі ділянки розчищали,
Ячмінь, овес і жито засівали.
Богам молились, щоб зійшов посів.
Ще пасли скот, гончарили потроху.
Були у них і ковалі свої.
Стояли села понад річку їх.
І люду чималенько, як гороху.
З сусідами мирилися якось,
Вели торгівлю та допомагали,
Як часом якісь злидні нападали.
Тож досить непогано їм жилось.
Та скоро даки з Римом завелись
І Рим прийшов у дакський край війною.
Хоч предків обійшло то стороною,
Карпати ворогам не піддались.
Як горді даки скорені були,
То римляни нам посланців прислали,
Домовились, щоб ми не нападали.
Та предки мирно у лісах жили,
Тож воювати зовсім не збирались.
Усе, що треба для життя – в них є.
Земля достатньо усього дає.
Чого б вони у землі чужі пхались?
Тож закінчилась з даками війна
І знову мирно у всім краї стало.
Хіба, що які таті зазирали,
Щоб предки надавали їм сповна.
І так було. Жив мирно наш народ.
Не відчував біди, що насувалась.
Десь у степах на схід орда збиралась,
Щоб з наших поживитися щедрот.
Орду ту люди звали костобоки
Чи кощебоки. А вся справа в тім,
Що панцирі майстри робили їм
З копит конячих. Звісно, що морока.
Бо ж ті копита треба розпилять
В тонкі пластини, діри просвердлити,
У розчині якомусь проварити,
Докупи міцно жилами зв’язать.
Вдягаєш панцир, наче із луски.
А він на сонці, видається, сяє.
Тож сяючими ще їх називають –
Отих ординців – дикунів таких.
І панцир той настільки був міцний,
Що стріли його геть не пробивали,
Мечі, мов від заліза відлітали.
З такими стати спробуйте на бій?
Спочатку лиш чутки по світу йшли
Про ту орду. А далі вони стали –
На гетів із бастарнами напали
І в січі лютій їх перемогли.
Язигам теж дісталося від них.
У землях предків втікачі з‘явились,
В страху розповідати заходились
Їм про жорстокість «сяючих» отих.
За втікачами і орда прийшла.
Там, де пройшлася, згарища лишила,
Чоловіків, старих людей побила,
Дівчат гарненьких у полон взяла.
Хоч бились мужньо предки та вони
Не мали змоги ту орду здолати.
Не мали чим той панцир пробивати.
Тож билися, немов проти стіни.
Скоривши край, ординці розбрелись,
Взялись роди сусідні покоряти,
Полон у Рим у рабство продавати.
У краї, як господарі велись.
Хоч предки піднімалися й не раз,
Та кощебоки завжди їх долали
І кров‘ю край венедський заливали,
Руїни залишаючи щораз.
Минуло так з півсотні, мабуть, літ.
Здалось, напевно, кощебокам мало
Того, що із підкорених збирали.
Рішили римський покорити світ.
Зібралася ледь не уся орда
І подалася в землі за Дунаєм.
Як там у них все склалося – не знаю.
Та край наш не полишила біда.
Бо ж за Дунай той подались не всі.
Ще деякі ординці залишились
І здобиччю малою вдовольнились.
А самий лютий у горах засів.
Кощій – його Безсмертним називали,
Уже старий аж сива борода.
Він зі своїм загоном нападав,
А предки відбиватись сил не мали.
Бо ж за оті півсотні літ, мабуть,
Чоловіків дорослих мало стало,
Ординці їх безжально убивали.
А малі діти, тільки підростуть,
Як знову насувається орда
І всіх дорослих нищить, убиває.
То хто ж мечі у руки брати має?
Куди не кинь – кругом одна біда.
Отож, отой унадився Кощій
Палити села та жінок хапати,
Аби рабами в чужий край продати.
Його здолати не було надій.
Ні меч його, ні списи не беруть.
І стріли, як від стінки відлітають.
А він одно шаблюкою махає,
Його ординці люті слідом йдуть.
Хто заховався – залишивсь живий.
Хто не устиг – тоді пропав навіки.
Не було серед роду чоловіка,
Щоб із Кощієм став на рівний бій.
Аж доки один парубок з‘явивсь.
Іще з малого був він сиротою.
Осиротився клятою ордою.
Так між чужого люду і приживсь.
З малого вчився битись на мечах.
Та розумів, що меч тут – не підмога.
Пробити панцир ним немає змоги.
Тож він потроху думати почав.
А потім підійшов до коваля
І голку попросив йому скувати.
Та не просту, а довгу схотів мати.
Коваль подумав: дурня той валя.
Але скував, як той і попросив.
Міцну та довгу. Часу проминуло.
І знов в село ординці завернули.
Знов здобичі Кощій той захотів.
Влетів в село, ординці ті за ним.
Аж тут хлопчина вийшов на дорогу.
Кощій конем накинувся на нього.
А той знаряддям дивним тим своїм
Ударив знизу. Голка та пройшла
Поміж пластин і в серце устромилась.
І та потвора із коня звалилась.
Виходить, не безсмертною була.
А таті, що слідом Кощія йшли,
Спинились та на місці тупцювались.
На страх перед Кощієм сподівались.
Тепер самі налякані були.
Коли ж із лісу вибіг раптом люд,
Хто з чим, вони одразу розвернулись.
Кощія, навіть прихопить забулись.
Не до Кощія, видно було тут.
Здиміли, наче їх і не було.
Відтоді більше в селах не з‘являлись.
В краї, напевно у другі пода́лись.
Життя спокійне у цей край прийшло.
Та пам‘ятають люди ще таки
І про Кощія, про смертельні битви,
Про голку, що Кощія може вбити…
Такі от воно, дітки, казочки.

Приросла до жаги душею,
а до неба бентежним серцем.
Стань зорею на мить моєю.
щоб яса втамувала щем цей.
Думка птахою ріже простір —
і немає кінця ні краю.
В сни лаврові до тебе в гості
несподівано завітаю.
Буде свічка пахтіти тьмяно...
на столі Каберне червоне...
захмелію обітовано,
й ти мене до грудей пригорнеш.
Розіллєш раювання ніжне
поміж тіл безсоромно голих.
Тільки згодом блаженство втішне
одізветься пекучим болем.
Тільки потім нуга медова
загірчить на вустах полином.
А допоки жадаю знову
у обійми кохання лину
скуштувати щербет любові,
до краплини себе віддати!
Небеса у сади казкові
кличуть тих, хто світити здатен!
Поцілунком зворушиш губи,
розіпнеш на шовковім ложі.
І тоді зрозумію, любий, —
за що стратили душі Божі!

20.03.2025р.

 
на високій кручі хмар
циркова душе кружляй сама
зебри та метелики
місяць & казки
усе що дме в її думках
ирійський вітровій
 
стало зле несе тобі
сотні усмішок не здайся журбі
добрий час каже добрий час
якщо просив бери собі
що просив
 
крилоньку лети
 
 
 
 
 
 
 
 

Глибокий березень, а за вікном сніжить.
І сніг цілеспрямований й лапатий.
Це охолодження короткочасна мить,
її не варт гнівливо зустрічати.

Можливо, сніг настелить килими
і вляжеться пухким суцільним шаром.
Це замах нещасливої зими,
якому не під силу стати вдалим.

Можливо, з снігом холоди найдуть
і вчепляться в уже розкриті брості.
Це неприємно, та їх дійна суть
стимулювати в розпочатім зрості.

Зіштовхуються сили в боротьбі.
Весна вже навчена, терпляче почекає.
Глибоким березнем коли ідуть сніги,
це значить, що зима іще страждає.

19.03.25

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».
P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Біжить-хлюпоче річечка,
Співають її хвилечки
Пісні одвічні ті,
Що слухають вербиченьки
І бачать свої личенька
В люстерочку-воді.

Неначе ясні зіроньки
Латаття білі квітоньки
На кухликах-листках
Посеред плеса чистого
Манять красою дивною,
Таке бува в казках.

А запашними травами
І м"ятою духмяною
Порослі береги
Ромашками квітчалися,
Там стежечка звивалася,
Мов змійка до води.

То вирине, то згубиться
Між квіток-незабудочок
І далі поспіша.
Як добіжить до річеньки,
До чистої водиченьки,
Тоді співа душа.

2020 р.

Поставна, міцна, красива
Церква, наче схов,
Причаїлась сиротливо
Між новобудов.
Будівельники насилу
Їх звели там-сям,
Бо висотки затіснили
Естетичний храм.
Архітекторська цидула
Зникнула хутчіш,
А творіння надихнуло
На печальний вірш.
20.03.25

Її прізвища можна й не називати, досить одного імені…
Сьогодні, 19 березня, видатна українська поетеса зустрічає свій 95-й День народження.
Вітаємо!

Час такий швидкоплинний -
рік впаде і розтане…
А поза часом - Ліна,
як духовна константа.

2025 рік

Чом ви, бабцю, зажурились
Й обливаєтесь слізьми?
Бо до Бога у немилість
Потрапляєм вічно ми.
Чом ви, діду, сумувати
Трохи більше почали?
Не беруть мене в солдати
В час неправедний і злий.
Чом ти, жінко бідолашна,
Полишаєш рідний дім?
В Україні дуже страшно
Від жахіть біди усім.
Чом ти, хлопче, невеселий
І сестра твоя сумна?
Залишила без оселі
Нас безжалісна війна...
Щодоби болючі втрати,
Кожен день сумніш стає, –
Чом так довго час відплати
За біду не настає?
19.03.25

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Сам собі вкорочую тривалість
Вкрай скороминущого життя, –
П’ю, курю, безклопітно валяюсь,
Тішачись незношеним взуттям.
Гав ловлю, плюю, буває, в стелю, –
Можу дулю ткнути горобцям,
Чуючи за стінами оселі
Їхній щасний і нестримний гам.
Через це своє ледарювання,
Зовсім не читаю, не пишу, –
Лиш у грудях стогне невблаганно
Від солодких запахів борщу.
Розповнів, що аж лице набрякло
Й стало тісно в отворі дверей,
Де тупцюю кволо, ніби чапля,
Іноді стрічаючи гостей.
Дуже важко друзів узнавати,
Називати вірно імена,
Сидячи постійно в пильній хаті,
Біля непомитого вікна.
18.03.25

Біжать бруньки у небо сонні, мляві.
Сорочить люд, плете думки ліниві.
Бентежить вітер сни беріз біляві,
А дітки гублять сміх ясний щасливі.

Мудрує день, тепла хильнувши трохи,
Бо хитрий марець дурить, наче циган.
Танцюють голуби, як скоморохи.
Збігає час шалений, наче дзиґа.

В задумі сонце, не цвіте янтарно.
Його гніздечко давнє, та схололе.
Бо сірими нитками суму тайно
Павук дощу сплітає небо кволе.

14.03.2025
марець - березень

Не читайте мене по складах —
ще торую стежину до раю.
Недолугі роки́ зносять дах? —
В темні жмурки* з Альцгеймером** граю.

А можливо, мудріша за тих,
хто плюндрує життя ненароком?
За грудиною видих і вдих,
і душа, наче прірва глибока!

У очах віддзеркалюю світ
і кохаю найкращого в світі.
Зрію в небі — ясний самоцвіт,
у маляточку — сонце в зеніті.

У мурасі вбачаю — слона,
В білім лебеді янгола бачу.
І радію, що юна весна
уквітчає галузку тремтячу.

Хоч сьогодні нелегко мені
подолати бар'єри високі,
все одно я біжу по стерні
наздогнати літа синьоокі.

Жмурки* — дитяча гра у схованки.
Альцгеймер** — німецький психіатр.

18.03.2025р.

Скоро і слова від Вас не отримаю.
В лютому сніг не випав. Не холодно.
Той голий пейзаж за тонкою шибою –
Писати не стану, не хочу, не здужаю,
В манері поетів Озерної школи.
Що Ви…

Скороминучі страждання Вертера.
Не чули про нього? Нічого. Завбачливо
І в двадцять першім сонеті Шекспіра –
Все сказано, списано, та прошу пробачення:
За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!
Що в образі Вашім віднайшов призначення
І те, що у ньому не було міри,
Чи більш поетично сказати б – талії.

Скоро скінчиться бій колісницями.
Ви не повірите, на цьому проміжку,
Я більше прив’язаний серцем до місяця
Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.
Можливо тому, що нічим не вражений,
Можливо тому, що не можеш зважитись
І полюбити себе самого.
Тому так важливо було Вас побачити.

А, зараз читаю Фредеріка Массона.
Для чого? Хтозна. А ще Соломею.
Згідний – безсоння. Тільки сьогодні
Я Вас побачив і мабуть… хоча

Я б не хотів шукати причини.
Які тут причини в читанні книг – звичка?
Я б розміняв на розмову з Вами:
Жозефіну, Тетрарха та, мабуть, і сирійця.

Зрештою, я лукавлю. Мабуть, ніяк
Не наважусь зізнатись у власній поразці, що
Моє протиставлення в оцих листах,
Давно, як згубило своє призначення,
Зійшло у самотність,
Не те, що у Вас:
Від міста до міста.
До нового моря
Веде за собою незвіданість долі.
Де пишеться книга,
Іще невідома
Де пишеться казка, роман, не сповідь...
Але зі словами:
Опівніч! (О, боже, як скоро!)
Дописую лист.
P.S.
До завтра, кохана,
До завтра.
До завтра,
До завтра,
Або до колись.

29.02.2020

А жлвті сонечка кульбабок
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.

Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі,
Голівки низько нахиляли,
Вклонялись матінці-землі.

2016 р.

Серія листівок художника-гумориста Василя Гулака

Будь меткий, не дуже п’яний,
стримуй звісний потяг,
й не плети дарма романи
в мазаних чоботях.

Не шукай дружину в хату
гарну та кмітливу,
а знайди дурну й багату
(звісно, не сварливу).

Як зібрався на зальоти
до краси-дівулі,
всі напруж свої чесноти –
і не їж цибулі.

Ві́но все отримай з тестя
бу́дь-що до весілля
(бо забуде благочестя,
перебравши зілля).

Щоб не скоїти дурницю,
пильний будь спочатку,
не кохай одну дівицю,
а кохай громадку.

Як цілуєш дерзновенно
наймичку удалу,
позирай, щоб наречена
раптом не застала.

Не бери в дружини жінку,
що від тебе дужча,
бо інакше – битий дзвінко
будеш неминуще.

Не журись, що наречену
незугарну маєш,
обійматимеш щоденно –
то і покохаєш.

Перед шлюбом, козачино,
май аероплана,
щоб втекти, якщо дружина
випаде погана.

Не бери довготелесу,
бо в таких стосунках
є ускладненість процессу
ба й при поцілунках.


(2025)

 
Хтось казав що
все нагадує зоопарк
Я правда вірю
Я правда вірю, так
 
Є легка стрімка дорога
Від Істсайду через парк
Щоб чарівно прогулятися
Напряму
Або сідай оце в автобус
Як дощі, чи холоди
І звірята порадіють
Тобі, ну
 
Щось говорить
Всюди начебто зоопарк
Я правда вірю
Я правда вірю, так
 
Де мавпи є правдивий люд
Жирафи не прості
І слони, хоча мовчать
Йдуть із добром
Орангутанг скептичний
Щодо перемін у клітці
А сторожі все б у чай додати ром
 
Зебри – реакціонери
Антилопи – місьйонери
У голубів секретний план
У хом’яків конфліктний стан
Чи не фарс?
 
Завітай-но колись
В зоопарк . . . 
 
 
 
 
 
 
 
 

Дорогі друзі!
Цей вірш написано 1998 року. Трохи редагував Павличко. Я співав сам цю пісню, бо і музика моя. Але нині переозвучив.Яка ваша думка?
https://youtu.be/gLMGkDrnh4s
Є ще інший варіант. У роковому стилі.

У трясовинні ханжеських боліт
Куди не йди – етичні перешкоди.
А тяга до найвищої свободи
Мене веде за мріями услід
У той нецензурований політ,
Де я прославлю плотські насолоди,
А не земний сезонний пустоцвіт –
Про літо і літа́ щемливі оди.

Це саме те, що нас не обмине.
Та краще є, що здібне схвилювати –
Балади про тілесне та хмільне,
Коханню безсоромному присвяти...
З болота догукалися мене –
– Ти збитий льотчик, варто не літати.

abba abab cdc dcd

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї

Немов знаряддям гострим тесля
Різьбить мереживом бруски, –
Пишу, учитуюся, креслю
Пером піддатливі рядки.
І очі сяють гарячково,
Й душа звучить, немов орган,
Коли рідниться слово з словом,
Коли нема в рядках оман…
17.03.25

Якщо померти молодим,
Якщо скінчитися зарано,
Якщо розвіюсь, наче дим,

То пожалію за одним:
Не втілю грандіозні плани,
Якщо померти молодим.

Я обнадійливий, та втім:
Навіщо так багато дано,
Якщо розвіюсь, наче дим?

В могилі послужив би чим?
Розтане майбуття туманом,
Якщо померти молодим.

Знайдеться ще хтось і окрім!
Я не введу себе в оману:
Якщо розвіюсь, наче дим,

Лише ланцюг урветься рим,
Лише нащадкам все зостане,
Якщо померти молодим,
Якщо розвіюсь, наче дим.

Розчиняюся в передвЕсні.
ПередрАння хрустить морозом.
Небо-море і хмари-весла,
Човник-місяць на обрій зносить.

В зорях-блискітках розсипаюсь
І в колоїднім сниві висну:
В часі, де лиш пускали парость
Мрій моїх надважливі смисли.

В часі тім, де лиш починали
Малюватися перспективи:
В них що слово, то досконалість,
Що параграф - незмінно диво.

Сон гойдає, світає в шибі.
Човник-місяць у раму носом.
Де, питає, твій поступ схибив?
..
Ранок. Час випадати в осад.

Хто проживає на дні океану?

Ясні глубокії темнії очі
Щирий кришталь- сльози дівочі
Різкі слова, що залишили рани
З часом повільно стаючи шрамом

Хто проживає на дні океану?

Тихі світанки, і тьмяні ночі
Строки важливі, що стали пророчі
Храми-молитви, шепіт в тумані
Оди юнацькому псевдо- роману

Хто проживає на дні океану

Сумніви, радощі, будні робочі
Люстро оману, друзі охочі
Манкі ілюзії, травми-капкани
Долі-сценарії всмоктані з мами

Хто проживає на дні океану?

Мрії далекі, думкі непорочні
Жаль і можливості втрачені точно
Сни, що зникають у хвилях туману
Шлях що веде крізь дорогу незнанну

Пробачаю усім, бо, напевно, й мені,
як не вибачу, Бог не пробачить...
Потонуло минуле у темнім багні —
на світ Божий не витягти наче.

То навіщо ж тобі я вчинила сама
правосуддя за скоєний злочин?
Чи спроможна у грішній душі крадькома
відшукати глибінь червоточин?

Звинуватити легко (знайдеться гачок),
та не виправдати винуватця!
Чи мені не хотілося неба ковток
і простого жіночого щастя?!

Обірвати суниці в чужому саду,
спокушатися серцем атлáсним.
І будити у яворі хіть молоду
зачарованим поглядом ласим.

Проливатись дощем серед сяйних заграв
на змарнілих отав сухостої.
Та ніколи по трупах не йшла, Боже збав,
до своєї мети золотої.

16.03.2025р.

Сидять козаки у шинку при битому шляху,
Яким колись йшли татари воювати ляхів.
Тепер уже так не ходять, тепер не до того,
Навіть, носа не покажуть вони з Криму свого.
Та і турки попритихли, бо ж добряче, видно
Надавали у минулім році їм під Віднем.
Ледь не з усії Європи загони зійшлися
Та з облоги визволяти Відень узялися.
Самі б точно не справились, ляхів запросили,
Бо то, кажуть, у Європі є найбільша сила.
Ляський король Ян Собеський керував військами.
І австрійськими, й німецькими й ляськими полками.
Отож, турків розгромили і облогу зняли,
Потім турків аж до Буди до самої гнали.
Хоч вже й часу проминуло та ще й досі люди
Про ту славну перемогу розказують всюди.
Розпитують, хто що знає, щоб нове пізнати
Та щоб було що знайомим своїм розказати.
Тож і козаки у шинку того не минули.
А, тим більше, від Свирида отаке почули.
- Та я сам був під тим Віднем з Апостолом разом.
Я там всі яри і гори навколо облазив.
- Ти був там? Казали ж, наче козаків там мало
Зовсім було. Одні ляхи з турком воювали.
- Нас і, справді небагато під тим Віднем було.
Та, якби ви отих «ляхів» були там почули,
То, одразу б зрозуміли, що більша частина
Із них з Галичини, Поділля, Волині.
Такі ж самі українці, як оце ми з вами.
Хоча, звісно і не можна їх звать козаками.
- Розкажи нам щось, Свириде, як ви воювали?
Ми ще досі очевидців справжніх не стрічали.
- Воювали й воювали. Звична для нас справа.
Майже кожен рік ходили у якісь виправи.
Он, Микола хай розкаже про те, як ходили
За Дунай та «язика» там між турок ловили.
Непроста то була справа, не усім під силу.
Козакам не випадково її доручили.
Ну, чого мовчиш, Миколо, розкажи, як було.
Всі голови до Миколи зразу повернули.
А він сидить у куточку, такий непоказний.
Що то козак героїчний – не скажеш одразу.
- Та я що?! Та я нічого! Справді, було діло.
Двох «язиків» тої ночі були захопили.
- Ти розкажи все детально. Бо ж людям цікаво,
Як ви саме провернули ту нелегку справу.
Видно, не хотів Микола про те говорити,
Але ж братчиків так само не хотілось злити.
Тож почав: - Король ще поки у похід збирався,
А вже за його наказом до Відня подався
Маршалок надвірний Речі Любомирський з військом.
Мав три тисячі з собою. Поміж ними, звісно,
Було й кілька сот козаків. Бо ж той рід з Волині,
Вони там скупили землі ледве не всі нині.
І своїх узяв надвірних. Я був в королівських.
Ну, і ляхи, звісно були також у тім війську.
Десь уже у кінці липня ми під Віднем стали.
Свої війська з автрійськими зразу ж поєднали.
Командував усім військом князь Карл Лотарінгський.
На той час орда турецька була зовсім близько.
Ішли вони сараною, все навкруг змітали,
Адже більше сотні тисяч вони війська мали.
Взяли Відень у облогу. А в нас сили мало,
Тож за Дунай перебрались й на тім боці стали.
Турки Відень оточили, б’ють з гармат по ньому.
А скільки їх, що планують – то нам невідомо.
Щоб довідатися, треба «язика» узяти.
Не простого, а такого, щоб міг більше знати.
Отож Карл той Лотарінгський кинувся шукати,
Кого би йому в той пошук із війська послати.
Його люди, наче й згодні та вимогу мають –
Хай не менше кількох тисяч тоді посилає.
Любомирського він кличе та велить послати
Тоді ляхів на той берег «язик» здобувати.
Ляхи теж, як менше сотні – іти не бажали.
Тоді, врешті й про козацтво вони враз згадали.
Зібрав усіх Любомирський та і став питати,
Хто бажає на тім боці «язика» дістати.
Сотник Петро перший вийшов: - Я піду на діло!
- А скількох візьмеш з собою, чи багато смілих?
- Та ще трьох і буде досить. Отак воно й сталось,
Що нас четверо на діло те піти зібрались.
Петро, я та ще Микита і Павло із нами.
Як стемніло, подалися до Дунаю прямо.
Взяли ножі із собою та луки і стріли.
Зброї іншої з собою брати не схотіли,
Бо лиш буде заважати. Коли треба буде,
То й у ворога ту зброю для себе здобудем.
Нічка видалася темна, місяця немає.
Вона нас від злого ока вірніш заховає.
В очеретах знайшли човен, що нам зготували.
Налягли на весла й скоро вигрібати стали
На стрімнину, але скоро її подолали
І тихенько в очерети свій човен загнали.
Нічка тиха, ніщо, навіть не шелесне поряд.
Чуємо, десь недалеко чужинці говорять.
Я турецьку трохи знаю – від батька навчився,
Він п’ятнадцять літ в неволі турецькій томився,
Тож і вивчив. Я пробрався до берега тихо.
Чую, турки при багатті залилися сміхом.
Потім довго говорили про всякі дрібниці.
Раптом одному схотілось до річки умиться.
Недалеко там місцина на березі була,
Не заросла очеретом. Ми її минули,
Коли пливли з того боку. Треба врахувати.
Те дізнавшись, до човна я взявся повертати.
Там повідав, що дізнався. Щоб не мудрувати,
Вирішили: можна пастку турку влаштувати.
Я узяв очеретину та й пірнув у воду,
Поплив бігом під водою до того проходу
Та й у воді зачаївся, узявся чекати,
Коли комусь закортить ще до води припхати.
Не довго і довелося. Ще один явився.
Зайшов в воду по коліна, тільки нахилився,
А я його хап за шию та рота затиснув.
Так здавив йому горлянку, що він і не писне.
Він посмикався, звичайно та й затих поволі.
Витяг я його на берег. А був майже голий.
В його одяг одягнувся та й, наче вертаю.
Хоча лице від багаття своє відвертаю.
А турки сидять спокійно, про щось розмовляють.
Про те, що їх смерть чекає, напевно ж не знають.
Я пройшов поза їх спини, мов хмизу узяти,
Шаблю вихопив і взявся голови рубати.
Зрубав одному, другому, третій підхопився,
Навіть і за ятагана свого ухопився.
Та я шаблю під горлянку. Тут і мої поряд.
Пов’язали тому турку руки й ноги скоро
Та і Петро взявсь питати, що той турок знає.
Але, звісно, що той турок простий знати має.
Проте, вияснили в нього одну річ цікаву.
Ця сторожа сама крайня над рікою справа.
Далі вже нема нікого. Сидять тут до ранку.
Їм прибути має зміна саме на світанку.
Прибудуть аж два старшини та приведуть зміну.
Тобто, шестеро в загоні їх бути повинно.
Виїжджають вони, звісно, великим загоном,
Але зміну забирають назад в табір згодом,
Як назад уже вертають. А ці ж тут останні.
Хлопці швидко узялися до перевдягання.
Турка того пов’язали, в очерет сховали.
Чи ще «язика» здобудем, того ми не знали.
Скоро небо вже на сході стало рожевіти.
Чуємо, десь недалеко тупотять копита.
Луки ми наготували, щоб кожної миті
Могли в турок свої стріли всі разом пустити.
Ще ж не знаєм, чи то справді їх шестеро буде.
Раптом більше? Отож серце тріпотить у грудях.
Коли, справді, дісталися до нас кінних двоє
І четверо слідом піших швидкою ходою.
Старші коней полишили, ближче підступили.
Петро махнув і ми стріли одразу пустили
У тих піших. Всі четверо своєї дістали,
Покрутилися й на землю мертвими упали.
А у нас вже нові стріли на старшин готові.
Вони усе зрозуміли одразу чудово.
І до коней не устигнуть, і шаблю не взяти.
Забрали ми у них зброю, взялися в’язати.
Я з Микитою турецьких коней половили.
Чого би ми таку цінність туркам полишили?
Вже світало, отож часу дарма не втрачали.
Павло човна нам хутенько берега причалив.
Усілися ми у човен, коней також взяли.
Ті за човном на прив’язі самі пливти мали.
Того турка в очеретах вбити довелося,
Бо для нього в човні нашім місця б не знайшлося.
І так глибоко усівся. Налягли на весла
І вода нас на той берег невпинно понесла.
Вже стрімнину подолали, як турки уздріли.
З того берега услід нам кулі полетіли.
Але жодна не дістала. Дунай же широкий.
Тож спокійно причалили ми зі свого боку.
Тут на нас уже чекали, бранців підхопили
Та і кудись потаскали, а нас полишили.
Та ми і самі дорогу до табору знали.
Прийшли та і спочивати бігом полягали.
А прокинулись, то князь нас до себе покликав.
Говорив, що учинили справу ми велику.
«Язики» багато знали, усе розказали…
Тож від князя ми за справу по таляру мали.
Витяг таляр той Микола, взявся підкидати.
- Отака у ляхів, бачте, за всю поміч плата!

Проліски, ряст та маленькі фіалки
Нині розквітли усі одночасно.
Квітень чи березень - не розібрати,
Вміє природа усіх дивувати.

2019 р.

Твоє волосся побіліло,
Немов трава серед зими, –
Неначе чайка оповила
Його тремтячими крильми.
Немов мороз навіки в іній
Убрав золочену косу, –
Немов стискаю сіру глину,
Щоб у руці відчуть сльозу…
16.03.25

1.
це я -
слів і лез гострота,
порожнеча у серці бездомнім,
рій подій, що приніс непритомність,
буря в склянці... сльота...

це я -
недоконаний час,
сто причин не зустрітися знову,
і бентега, що втратила мову,
догоріла свіча...

це я
це я
це я

приспів:

кидай мене,
губи мене,
біжи - не оглядайся...
цей сон майне,
де біль мине,
де тане холод в пальцях...
не оглядайся...
гммммм...

2.
світи -
доки подих не згас,
до останньої краплі любові,
аж до гранення віри у слові
без медів і прикрас...

світи -
будь сонце за комусь.
це так звично - палати і гріти,
співчувати, благати, тремтіти -
без навіщо й чому...

світи
світи
світи...

приспів.

Мерехтіння дерев, мерехтіння думок.
Насувається холод, немовби амок.

Мерехтіння сльози в мерехтінні світів.
Мерехтіння надій в мерехтінні рядків.

Мерехтіння ілюзій у маренні снів.
Мерехтіння алюзій в мереживі слів.

Мерехтіння думок в неповторності доль.
Мерехтіння болючих, скорботних юдоль.

Мерехтіння того, що втонуло в лісах.
Неповторність, народжена у небесах.

Мерехтіння, яке причаїлось в очах.
Мерехтіння породжує здавлений страх.

Мерехтіння, що каменем впало на дно.
Подарунок, який не знайдеш все одно.

20 січня 2022

Любов зла,
полюбиш і хохла.
Любов – біда,
полюбиш і жида.

Де обмаль сонця –
полюбиш і чухонця...
Та хоч – арапа,
аби не кацапа!

(2025)

Вибачте, колеги. Вірш написано півмісяця тому. А пісня народилася нещодавно. Показую.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fshorts%2FUrg28tfvMx0%3Ffbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3xfOVG1CnWm-5-hK_7ar3QxyupowhK2tihvL2oUAzVQ_eCX0ipqIr7-a4_aem_wZKfKLPA3xdbMxzZiLmzvQ&h=AT0w72zdtkF19oGwBwlRr2xUNT1OuA4hIbFnPIv9rubcdb-LV94peQ-0OzD7bz8EdEtwNFE5Y5HZLSAYwJPx0WaLnEjmFJcpLN9EqqDe1Z1U2Vj2UFti9FfgfBr8l_b-hC1khdiluOqKq--u&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0el0kDP0cBm5jqqEJ-f9-dB7eSN-hPUYV546eERy4pmbA4DKxsrx9qHwVEi2ExgQvg5EPQg1rgGOsYMzGsxsotSoSBP8dohKSpMZrW64Q4wrew7oXYJNjULyz9ZB7DA7hnLT_ZoSH5qOFp2lAoRKUdVmqEXAY7LJaO4ClUSy3Gqeus4Q

Яка надмірна плата за літа…
Старість безжально прогорта,
Немов у захваті, прочитану сторінку.
Взамін нічого путнього додать не в змозі,
Лишає одинцем на грейдерній дорозі
Не знать якого доживати віку…
«Який ти ненаситний, чоловіче,
Не вистача тобі, що я даю?
Живеш іще у витоптанім ритмі –
В обіймах роботи й підробітків.
Розглянься доокола і побачиш
Що досі не помічав, на жаль:
Походи муравлині, віражі метелика,
Цікавість ящірки, змагання голубів,
Павлика-равлика неспішні пересуви,
Білосніжні завої мигдалю,
Малиновий передзвін вишні,
Паморочний аромат нарцису й розмарину.
Маєш нагоду влитися в пісенний гурт малечі,
На рівних погомоніти з підлітками про шкільні новини,
З такими, як і сам, зіграти в шахи й шашки…
…Та хто ж спроможен полічить усі принади,
Що старість надає вільній людині.

Люблю поетес молодих!
Поетів беззубих - не дуже.
Венери - пресвітлі! Святі!
І пахнуть, мов квіточки- ружі.

І пишуть лише про любов,
Чуттєве, проникливе, чисте.
Вусаті ж дядьки - бачить Бог-
Мудрують страшне, жабуристе.

Поезії юнок - це рай,
В дідів - колючки від акацій.
Їм плеще в долоні Бабай,
Жіноче ж - достойне овацій.

Аби мій талант не зів'яв,
А був всім приємний до дрібок -
Маскуюсь під леді і я,
Вдягаю спідницю і очіпок.

11.02.2025р.

Дощ кийсь... без смаку.
А я то думав!..
Ждав-де іншого знаку,
Вночі у холодні вікна дмухав —

Бачив вії — хрестився!
Думав, то нелюдськії очі,
Думав, то місяць за обрій вкотився —
І стали темнішими ночі...

Бач! Я не можу прямо в очі —
Брудними руками скорити хвилі,
Дістати скрижалі зіниць пророчих!
Бо лячно втопитись в твоєму тілі...

Ха! То втопитися можна завжди!
Хочеш зі сповіді? Хочеш вночі?!
Будеш чекати — твоєї башти
Сáмі дістануть солоні дощі.

13.03.2025

Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.

Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Гойдалося плісе ромашкових спідничок.

А ось і став у захисті вербовім,
Води прозорої блищало плесо вранці,
Лиш дикі гуси ґелґотіли щось казкове,
З "Івасика- Телесика", мабуть, послАнці.

І світ здавався добрим і цнотливим,
Така краса у душах тихо проростала.
Міцніли з кожним роком юні крила.
На жаль, дитинства мого казка нетривала.

Дрібненький дощ стрічає мило.
Дитинства двір. Верба похила.
Немає люду, діток, шуму.
Лиш тиха радість. Трохи суму.

Я виріс тут, і дяка Богу.
Не раз в світи шукав дорогу.
На зустріч знову йду з тобою,
Мій древній двір, де все з любов’ю.

А день, мов сивий дід на лаві.
Каштани рідні кучеряві.
А я іду до мами в гості,
Де липи ждуть старі, як осінь…

14.03.2025

Чи її мати,
чи її мати?

2025

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Ой, заплакала Хмаринка
Дощиком рясним,
Сердився на неї й гримав
Буркотливий Грім.

Ніжно Сонечко всміхнулось
І не стало сліз.
Виріс в Небі понад Лугом
Веселковий Міст.

2015 р.

Похоронили Василя.
З душі ніяк не сходить туга.
У лоно бережно земля
Ввібрала урну з прахом друга.
Неспішно й сумно погребли,
І дружно впали у нестяму,
Бо світ утратив ясний лик,
Бо жаль живий ввійшов у пам’ять…
14.03.25

 
то який костюм дівча вбере
до всіх вечірок завтра
вже ношену сукню кимось десь
до всіх вечірок завтра
 
та вдіяти що як от майже тут
північний темний час
в неділю плаче сирота
сама в кімнаті знов
 
то який костюм дівча вбере
до всіх вечірок завтра
атлас & шовк учорашніх невдах
до всіх вечірок завтра
 
вже від понеділка в дранті котре
четвер їй був придбав
в неділю плаче сирота
сама в кімнаті знов
 
то який костюм дівча вбере
до всіх вечірок завтра
бо четвергівка сирота
її не жаль нікому
 
побляклий саван з інших невдах
вбрання з лахміть шовкових
в міру тій що плаче знай
по всіх вечірках завтра
 
 
 
 
 
 
 
 

Трамп і Путін в один голос взялись вимагати,
Що Зеленського потрібно з посади знімати.
Мовляв, строки вже минули, вибори потрібні,
Щоб до влади в Україні прийшли люди «гідні».
Ті, що зможуть домовлятись, здатні поступитись,
Бо інакше з москалями нам не замиритись.
Мовляв, президент Зеленський – перешкода миру…
А я згадав історію забуту допіру.
Вже розказував, здається про Мюнхенську змову,
Коли Гітлер землі чеські захопив без крові.
Про ту змову говорити не буду багато.
Хотілося б дещо інше тепер пригадати.
Був у чехів президентом тоді Едвард Бенеш.
І розумний, й дальновидний. В ті часи скажені,
Був блискучим дипломатом, вмів маневрувати,
Вмів про народ і державу свою власну дбати.
Тож держава була сильна, гарне військо мала.
Жодна б армія, напевно, її не здолала.
Але… Гітлер був підступний, союзники кволі.
Їм було зовсім начхати на Чехії долю.
Гітлер прагнув підім’яти Чехію під себе.
А для цього президента поміняти треба.
Бо з Бенешем не зговориш, не піде на зраду.
Треба вибрати такого, що згодиться радо.
Європейські «миротворці», що війни боялись
Та Гітлера замирити скоріше старались,
Теж на Бенеша косились та зняти бажали,
Щоб нічого «врятувати мир» не заважало.
При такому потуранні Гітлеру вдалося
Все зробити - що Бенешу піти довелося.
Перш за все, рішив він чехів у кільце узяти.
Щоб укріплення могутні їм не проривати,
Які чехи збудували вздовж всього кордону
З німцями, щоб зупинити військові колони,
Як здумають наступати. Взявся він мутити
Австрію, щоб забажала до Рейху вступити.
І австрійські «патріоти» проголосували,
Тож Австрію по аншлюсу швидко приєднали.
А чехи тут на кордоні укріплень не мали,
Бо нападу з цього боку вони не чекали.
Далі Гітлер заходився німців бунтувати,
Що століттями між чехів могли проживати.
Жили вони у Судетах, в прикордонних зонах.
Під нацистським керівництвом створили загони,
Отримали купу зброї й узялись за справи:
Стали вони зсередини колотить державу.
Владі чеській удалося той бунт подолати,
Та Гітлер на всю Європу узявся волати,
Про геноцид, мовляв, німців чехи убивають.
Він за бідних і нещасних заступитись має.
А Бенеш його не слуха, уперся проклятий,
Не бажає, бач, Судети Гітлеру віддати.
Тут примчали «миротворці» до Мюнхена, сіли
Із Гітлером, Муссоліні й «проблему» рішили.
В чехів ні одні, ні другі згоди не питали
І пів Чехії раденько Гітлеру віддали.
Із укріпленнями, звісно. Що чехам робити?
Бо ж тепер із усіх бо́ків держава відкрита.
Ота зрада на Бенеша подіяла сильно.
Зрозумів він, що вже далі чинити не вільний.
Вже державу він не в змозі буде врятувати.
Довелося президентський пост йому лишати.
Тут же вибори провели і обрали Гаху –
Політичного такого чеського невдаху.
Він не мав ні сили волі, ні, видно, бажання.
І Чехія доживала дні свої останні.
Коли Гітлер ультиматум перед ним поставив,
Що той має здати німцям власную державу.
Той не надто й опирався, мусив підписати,
Щоби Чехії німецьким стать протекторатом.
Німці його на посаді за те залишали,
Хоча, звісно у державі самі керували.
Він був лиш маріонетка… А нам що робити?
Чи так само, як і чехи маєм поступити?
Ворогів послухать й «друзів» - вибори провести.
Україну на тарілці Путіну піднести?

                        І
Щезають в позолоті ореолу
за обріями синіми птахи
ключами, замикаючи по колу
поза війною найдені шляхи...
по добрій волі, та у час лихий
пора й мені по азимуту цьому
податися із вирію додому
як води ручаями до калюж
на фініші сезонного польоту
іще живою птахою супроти
коловороту віртуальних душ,
що осягають неземні висоти.

                        ІІ
Ідуть літа і тягнуться роки
і днями, і ночами у розстрочку
за течією вічної ріки
із пункту А і до тієї точки,
де й досі на дубовому місточку
зійшлися всі дороги і стежки.
Туди і я весною повертаю
як ті птахи у сизій далині,
що долітають у височині
до отчого омріяного краю,
де ближчає душі до того раю,
якого не найду на чужині,
яку уже до вирію лишаю.

                        ІІІ
Усе минає, та не все мине
у павутинні витканої долі...
не упаду я воїном у полі,
та лихо все одно не омине
у лабіринті житія... одначе,
яке болото я ще не побачу,
які людці не вилають мене
за рідну мову, за колючу вдачу,
за те, що не терновий мій вінець,
хоча і чую, – ой, терпи, козаче!
І нині уривається терпець,
коли почую, вибачте, собачу
устами малороса і побачу,
який їм уготовано кінець.
Зелена тля готує їх до здачі,
хоча лунає в кожній передачі, –
рашизму – ні! Та гасло – не указ
і воювати нікому за нас...
..................................................
що орками посіяне зимою,
ще зійде українською весною
як має бути і було не раз.

03.2025