Минув самообман, немов опале листя,
Обірване розлюченим вітриськом.
Летить мерщій стара труха зі хрипо-свистом,
Замітивши іще гарячий присок
Від полум'я зотлілої давно любові.
Упала сіра пелена додолу,
Яку відчули на світанку навіть збої.
Нове проміння грає вранці соло.
Блискучий день мені дарує білі крила,
Прозріння світлосяйне - і не лячно,
І сірі очі без обману заіскрились.
Лише б не стати, бо сліди гарячі.

Сонця яблуко підморожене
З неба скочується так швидко,
В хмарі тоне, лишивши схожу на
Сподівання рожеву нитку.

Нитка світиться в сірій тканці ледь,
Хмара сонячний погляд хмурить,
А він сяє на білім стакселі,
Ніби вістка жадана в бурі.

Море гнівається, розбурхане.
Сіре небо і води чорні
Напирають валів розпукою,
І на скелі кидають човен.
...
Вірмо - ночі пора обмежена,
Й буря стишитись обіцяла.
Промінь ранком сплете мереживо
Поміж білими бурунцями.

І поверне додому кожного
Долі нап'ята парусина.
Сонця яблуко підморожене
Завтра зродиться в морі синім.

Нещільно скупчилися хмари,
Бо вітер досі не затих, –
Проміння золото ще зараз
Деінде падає повз них.
І сліплять очі полум’яні
Іскринки сонця в тих місцях,
Де не з’явилась блякла тьмяність,
Куди второвую свій шлях…
10.01.25

А часом слова нас ваблять,
й коли це - брудні слова, блять.

2025

Стратег неперевершений в Московії Шойга
Схотів, аби Суворова святим проголосили.
Мовляв «служенью родінє» віддав той усі сили,
І ворогів «расєюшки» усіх перемагав.
Не було битви жодної, яку би він програв.
Не було того ворога, щоб він не зміг здолати.
Про Римнік, про Фокшани всім потрібно пам’ятати.
Він символом і гордістю для всього світу став.
І, справді, із дитинства ще до того нас привчали,
Яким неперевершеним отой Суворов був.
Як неприступний Ізмаїл у турок він здобув,
Як Альпи нездоланнії його війська здолали.
Як дуже він солдат любив, а ті усі його.
Перемагав не кількістю, а розумом… Одначе,
Ні в книгах, ні в кіно тоді ніхто із нас не бачив
Ніде портрета повного Суворова того.
Тоді лиш чорно-білим все навколо виглядало.
Як «свій» - то хоч ікони з нього можна малювать.
А «ворог» - то його потрібно лише таврувать.
Були відтінки, кольорів других не існувало.
Отож із тим Суворовим носились москалі.
Про битви переможні всі його розповідали.
А про «криваві подвиги», яких було чимало,
Мовчали, наче в нього їх не було взагалі.
Ми знаємо, що з турком він уміло воював.
За що звання отримував та ордени й медалі.
Ще землі з кріпаками, щоб на нього працювали.
Тож він кріпаччину оту скажено захищав.
Коли у Польщі, що тоді Річ Посполита звалась,
Конфедерати з королем взялися воювать
Та українців заодно страшенно катувать,
То Коліївщина тоді супроти них піднялась.
За волю бились колії, супроти зла й насилля.
А москалі-«брати» прийшли і нам «допомогли»:
І Гонту, і Залізняка вони в полон взяли,
Порозганяли коліїв, а тисячі схопили.
Тоді скарали тисячі борців за нашу волю.
І поміж тих, хто керував тим шабашем катів,
Був і Суворов – він тоді бригаду цілу вів.
Прийшов, як люблять москалі, чужу рішати долю.
Дісталось й ляхам заодно від «нашого героя».
Він Вавель в Кракові узяв в облогу і тримав,
Аж доки голод ляхів там усіх не доконав.
Він не соромився того, все виправдав війною.
Поки він з ляхом воював, встеляв дорогу трупом,
В Московії підняв на бунт народи Пугачов.
Зачервоніла Волга вмить, стікала в море кров.
Здавалось, скоро Пугачов і до Москви підступить.
Як тут себе не проявить, Суворов став прохати,
Щоби послали і його той придушити бунт.
Але не встиг він у крові свій обагрити кнут,
Другим без нього удалось бунтівників здолати.
Вже на розбірки нагодивсь, але і тут упхався.
Сам Пугачова в клітці віз до самої Москви,
Щоби казали всі навкруг роззяви: «Ти диви!
Суворов наш і тут устиг, добряче постарався!»
Хоч Пугачова й стратили та ще були башкири,
Що не бажали ні за що скорятись москалям.
Горіла під ногами в тих загарбників земля.
Та москалі, що вже взяли, не віддавали миром.
Щоб покорити тих башкир, Суворова й послали.
Він у катівнях розумівсь – порядок наведе.
Москальське військо по шляху кривавому іде.
Кого купили, а кого лиш силою здолали.
Суворов покорив башкир, які за волю бились,
Знов до покори повернув – він добре то умів.
Те, що неміряно крові́ башкирської пролив,
Так то ж війна. Без бою хай би краще покорились.
А далі він спішить у Крим. Той поки незалежний,
Та вже снують в нім москалі, вже ханом вертять тим.
І роблять все у тім Криму, що до вподоби їм.
Щоб Приазов’я заселить, край голий прибережний,
Взялися греків «рятувать», що у Криму селились
Вже тисячі літ - про Москву ще й слуху не було.
Отож Суворов й провернув нове москальське зло:
Всіх греків з Криму – не питав, чи їм того хотілось,
Він виселив у голий степ – мов до якогось раю.
За зиму половина з них пішла до прабатьків.
А скоро і ногаїв він до бунту теж довів.
Кубань – ногайський давній край тепер вогнем палає.
І тут Суворов-рятівник зумів їх придушити.
А хто залишися живий – всіх виселили враз.
Оскільки цей багатий край від людності «звільнявсь»,
То запорожцями його взялися заселити.
Отак народами вони весь час і менжували.
Туди-сюди – про волю в них ніхто і не питав.
Москаль їх долю, як хотів, так завше і рішав.
А землі «вільні» москалі своїми заселяли.
Й для Криму надійшла пора москальським також стати.
І референдума ніхто проводити не став.
Суворов в хана і палац, і владу відібрав.
Самого ж хана довелось в Воронеж доправляти.
Тут турки почали війну. Такого ж не чекали,
Що москалі нахабно так Крим заберуть собі.
Зійшлися турки й москалі в кривавій боротьбі.
Отут суворовська зоря яскраво засіяла.
Взяв неприступний Ізмаїл… Про те ми в школі вчили.
Про те ж, що десять тисяч душ він там замордував –
Жінок, дітей і стариків – не тих, хто воював.
Про то, звичайно, москалі ніде не говорили.
Тим часом ляхи, що колись гноби́ли Україну,
І не бажали наш народ за рівних визнавать,
Дістали те, чого і слід було давно чекать,
Згубили гонором своїм свою ж таки країну.
Допоки чубились самі, зібралися «шакали»
Сусідні й розділили край – вхопили кожен шмат.
Найбільше, звісно, москалі. Вже ляхи і назад,
Під проводом Костюшка всі на москалів напали,
Аби звільнити рідний край. Та я казав вже вище:
Що ухопив собі москаль, то вже не відібрать.
Послали москалі війська повсталих покарать.
І дух свободи, накінець, у ляхах отих знищить.
Як без Суворова було у Польщі обійтися?
Хто більший досвід ката мав? Хто крові ріки лив?
Суворов в Польщу чимскоріш із військом поспішив.
І кров’ю непокірний край від його рук умився.
Стріляв і вішав, мордував, паплюжив чужі храми,
Палив книжки, як не були москальськими вони.
І виправдовував усе законами війни.
Його кривавий шлях лежав аж до Варшави прямо.
Ось він до Праги підійшов – варшавське передмістя,
Велів солдатам штурмувать, нікого не жаліть.
А тим воно усе одно, раз генерал велить,
Оскаженіло узялись на барикади лізти,
Що оборонці їх звели. Нікого не жаліли –
Жінок, дітей чи стариків – вбивали всіх підряд.
Коли ж, нарешті він навів у передмісті «лад»,
То трупи вулиці усі у Празі тій встелили.
Казали, тисяч двадцять там по вулицях лежало.
Суворов бачив звірства ті, нікого не спиняв.
Лиш трупи трохи розгребти у боки наказав,
Коли з Варшави посланці прийти до нього мали.
Щоб бачили, яка їх честь попереду чекає,
Коли «на милість» не здадуть столицю москалям.
Як на душі воно було іти тим посланцям
Між трупів, що одні лишень всі вулиці встеляють.
Вжахнулись, звісно, посланці і москалям здалися.
Вжахнулась і Європа вся з жорстокості тії.
Убивство можна зрозуміть, коли ідуть бої,
Та ж тут із мирними людьми так москалі велися.
Правителі Московії той «подвиг» оцінили.
Отримав він і вищий чин, й маєток черговий.
Та довго не відпочивав, бо треба знову «в бій».
Французи революцію у себе учинили
І дух свободи узялись розносить по Європі.
Дивись, Московії той дух вже скоро досягне
І п’яний бунтівний народ їх в шию прожене.
Нащо, скажіть, був москалям той європейський клопіт?
Суворов у Європу йде, щоб дух той подолати.
В Італії з французами спочатку воював,
Хоч перемоги раз по раз над ними здобував,
Але від «переможених» все ж мусив утікати.
І не пішов дорогами, а горами попер.
Здолав із горем пополам ті Альпи непрохідні.
Там підірвав здоров’ячко дорогоцінне, видно.
Став він генералісимус і за пів року вмер.
Цікаво що: ті війни всі, де здобував він славу,
Були то завойовницькі, то він карать ходив
Когось за непокору. Як кого він захистив –
То тільки владу москалів і кріпоснеє право.
Такий от полководець був, такий святий із нього.
Та в нього руки у крові, садист, як не крути.
Та в москалів ще й не таких зустрінеш між святих.
Який народ – такі святі. Але то не про Бога.

В моїй душі безмежне море
Хотінь, страждань, розчарувань, –
У ній змішалось щастя з горем,
Є денне світло й тьма смеркань.
Вона радіє буйним шумом
І завжди в тиші топить сум, –
Ще довіряє серцю думи
Про непривабність і красу.
В ній непокори дух і сором
За нерішучість потайну, –
За те, що власну точку зору
Не відстояв, не протягнув.
У ній все те, що перед світом,
Неначе мрії, не таю, –
Все те, що маю боронити
Від цвілі, тліну і вогню.
09.01.25

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
...Гріх – таїну виносити на світ.

Безмовна і безбарвна я, настільки
Зболіла і стомилася душа.
Безсонні ночі тягнуться без ліку.
Тобі ж здається, що держуся стійко,
Тому мене давно й не утішав.

А ти скажи про те, що дощ зимовий
Грибницю розбудив - дива ж які!
Веди до лісу. На мою відмову
Ти не зважай. Обридлий сплін ранковий
Жбурну на листя посеред пеньків.

І мабуть закричу, піднявши руки.
Злетить сорока у височину.
Злякаюся й сама того я звуку,
Але залишу в нім себе, бездуху,
І впевненість колишню поверну.

1.
Де моя́ душа́ -
Туди́ не хо́дять поїзди́.
Мі́дного гроша́
У по́шуках не зна́йдеш ти.
Де мої́ слова́
Дару́ють сві́тло і тепло́,
Со́нця перева́л
Гребе́ по не́бу хмар весло́м...

Приспів:
А у снах
по перелі́тних хви́лях
йде весна́
і розкида́є цвіт -
бі́лий цвіт...
За спи́ною
на мі́сці шра́мів
пророста́ють кри́ла
і стук у се́рці
набира́є хід...
тууууук-тук, туук-тук, тук-тук...
біжи́ть
ця мить
ця мить...

2.
Де моя́ любо́в?
Вона́ у сло́ві та в душі́.
Я її знайшо́в
Коли́сь у лі́тньому дощі́...
Там де дощ - там я,
І курс до лі́та берегі́в...
І твоє ім`я́
Кида́ю на вітри́ла слів.

Приспів.

3.
При́йде час -
Твою́ моли́тву перерве́,
Спле́тені доло́ні розірве́,
По́дихом торкне́ уста́...
І дощ цей переста́.
І дощ цей переста́...

Мені минулого не жаль,
Мені майбутнього не треба,
Бо відійшла з душі печаль
І серцю легко біля тебе.
Лиш відчуваю звіддалік
Блиск сонця високо на небі,
Бо відвести свій погляд вбік
Ніяк не можу я від тебе.
Квітують сплетені жита
І жайворонка лине щебет, -
Любов, що стверджує життя,
В душі беріг лише для тебе.
08.01.25

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...

P.S.
Якщо не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ замкнувся б.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Серед снігу й неписаних літер
У зимовій холодній палітрі.
Мого серця ніжності мево і зойк.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Не зламали вітри і негода.
Я сердечну пишу тобі оду.
Чи впізнаєш мій почерк - любові крок.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок
Чистотою думок - диво-сяйвом,
У душі моїй - сонячним майвом,
Як весняний узимку світла ковток.

Чоловік жалівся друзям:
- Голова квадратна.
Бо таки напився в зюзю.
Ледь доліз до хати.

Хлопці лиш сміються з нього:
- Певно, щось та було.
Ти кажи нам, що й до чого.
Звідки ж в тебе ґулі?


- Жінка в мене добра, мила.
Ми поговорили.
Може, трохи сльози лила.
Навіть не сварила.


На коліна навіть стала
І просила дуже.
- Що ж вона тобі казала?
Схоже, брешеш, друже!

- Чесне слово, що просила:
Де ти, п’яна пика?
Я вже все тобі простила.
Вилізай з – під ліжка!

07.01.2025

В пітьмі душі спалахує раптово
Яскраве полум’я окрилень та натхнень, –
І рветься з уст благословенне слово,
Народжуючи теми для дзвінких пісень.
Високого піднесення мотиви
Умить з’являються, підносяться, летять, –
І ти зітхаєш легко та щасливо,
Учувши серцем надзвичайну благодать.
07.01.25

Розмиті контури - це зло чи благо?
Як світ втрачає обриси свої
Й розсіюється, ніби дим, увага,
Щоб зосередитись в очах змії?

Розмиті контури - розмитість Бога,
Розмитість ув очах добра і зла.
І поселяється на дні тривога,
А на поверхні тлітиме зола.

Дорога загубилася в тумані.
В імлі не знайдеш указівок перст.
Попереду дерева, як шамани.
Не видно, де провалля, а де хрест.

10 серпня 2021

Життя втрачає кольори
Наприкінці дороги, –
Уже нічого не горить
У хаті й за порогом.
Обріс роками, наче луг
Безлюдний осокою, –
На жаль, нічого, крім недуг,
Не бачу за собою.
Але лишаюсь на плаву
В оцім жорстокім світі, –
Між миттю й вічністю живу,
Бо дуже хочу жити…
06.01.25

Сумую за країною безпеки
і миру, як здавалося колись,
коли було до неба так далеко
і всесвіту безмежного парсеки
перед очима вабили увись.
А потім дещо сталося зі мною:
переживаю інші відчуття,
що ті зірки, долини за горою,
краї далекі з мовою чужою
це і моя історія життя.
І місяць, і ясне проміння сонця,
і дощ, і сніг, і хмари навісні,
усе це оживає у мені
і виглядає крізь моє віконце
у ці короткі, унікальні дні.
Мені не треба іншої кебети,
коли у серці резонує гонг
лише моєї рідної планети,
коли я замовкаю з пієтетом,
благоговію:
            це – Всевишній Бог,
який створив усе, почуте нами,
побачене хоч на коротку мить...
я думаю, що і тоді так само
для кожної людини майорить
любов, коли, –
            Різдво не за горами!

01.2025

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

Було то, говорять люди, в шостий день творіння.
Бог надумався людину зліпити із глини.
Щоб на Нього було схоже те Боже створіння.
Узяв глину, додав трохи ще Божої слини
Та і ліпить. А чорт сидить та Його мавпує.
Як Бог взяв свою подобу, то чорту схотілось,
Щоб на нього було схоже. Й за Богом слідкує
Одним оком, другим оком – щоб схоже ліпилось.
Тож Бог виліпив людину, а чортяка – цапа.
Такі ж роги і копита, як і в чорта того.
Сидить, дивиться, радіє, аж із рила капа.
Мовляв, ми ліпити можем не гірше від Бога.
Бог вдихнув в творіння душу – ожила людина.
Чорт дмухати заходився й спереду, і ззаду.
А цап такий і лишився, як і був – із глини.
Лиш смердить, що біля нього вже і чорт не радий.
Тож до Господа звернувся: - Дмухни і на мого.
Бо не хоче ця тварюка ніяк оживати!
Бог лише злегка всміхнувся та й дихнув на того.
Тої ж мить цап узявся по землі стрибати.
А чорт теж розвеселився, із цапом стрибає,
Кричить: - А моє творіння краще, аніж Боже!
Бог на нього подивився, а тоді й питає:
- А як ти своїм творінням це назвати можеш?
Тут із твого лише глина. Я оживив цапа.
Значить, це моє творіння. А чортяка вперся.
Верещить: - Моє творіння! – слина з писка капа.
Не витримав Бог і каже: - Ти би краще втерся!
Коли так ти вже затявся, давай от що зробим:
Як утримаєш ти цапа, то він твоїм буде.
А ні – то моє творіння. Ану, давай, спробуй!
- Добре, Боже! – чорт до цапа, а той його в груди
Раптом стусонув рогами, аж задер копита.
Чорт з другого боку лізе – і там цапа роги.
Бачить чорт, що може цап той нутрощі відбити,
Вирішив за хвіст зловити неслуха отого.
А хвіст був тоді у цапа такий, як і в чорта –
Довгий. Тож чортяка тихо іззаду підкрався,
Ухопив, кричить: - Попався, нарешті, сволото!
Цап рвонувся з переляку, так хвіст і зостався
В ратицях у того чорта. Чорт не втримавсь, гепнув.
А цап отой куцохвостий зо зла розігнався,
Так влупив його у пику, ледь череп не репнув.
Та і в кущі чимскоріше від чорта подався.
А Бог тільки посміявся з чортової спроби:
- Не кажи, - говорить, - «гоп» ти, як не перескочив.
Не той майстер, хто щось зліпить, але не доробить,
А той, хто укласти душу у роботу хоче.

Дві години батько з сином
Мусить мудрувати:
- Треба нам якось, дитино,
Вчитись додавати.

Трохи в зошиті писали
І лічили вголос.
Син рахує як попало.
Вгадує лиш кволо.

- Ну, давай лічить на пальцях.
Ти ж умів раніше.
Трохи думати старайся.
Все в нас гірше й гірше.

Ось, мої чотири пальці.
Ще один додати.
Що в нас вийде? Глянь, ледачий,
Як докупи скласти?

Той на пальці подивився.
І сказав синуля:
- Я вже знаю. Не сердися!
Дуля вийде! Дуля!

05.01.2025

Яке приємне поєднання –
Повітря чисте і мороз
Отут, де тиша первозданна
Межи убраних в іній лоз.
Які красиві краєвиди
Уздовж широкої ріки,
Коли нема гнітючих видив
Димів простертих навзнаки.
Яка тонка блакить безкрая,
Яка коротка тиші мить,
Бо вже в очах моїх смеркає –
Ракети свист ізнов страшить…
05.01.25

 
Ну, як був я таксував
Атож
Почув сирени скрик
І дотягнув до рогу
Та проваливсь у сни
Там два
Хлопця їли центи
Й дівчата, що в сльозах
Узбережжя падало
На гори в небесах
Священник узяв Біблію
Поклав її на пульт
Казав: парафія
При справах
Чо би грати блазня тут?
Ну, як був я жінкою
Атож
Узяв тебе літати
На моїм аероплані
Здійнявши твою вартість
Бо ти
З людей таких, атож
Голос любиш свій
Цікаво, мабуть, бути
В неосяжній висоті
Ну, а леді при весіллі
Власне мала вже кільце
Та ставши на коліна
Казала: Хай
Іде собі це все
Ну, як був я фолк-співцем
Менеджéрів розважав
Бачив ти мене на розі
Казав, що я ~ то джайв
Я звільнив твоє знаття, атож
Щоб видіти, як слід
Гарантуй оплату пошти
Тоді пришлю ключі
Ну, я встав оце уранці
В носі мойому стріла
В кутку кімнати був індіанець
Мій одяг приміряв
Ну, як був я задрімав
Атож
Під ковдрами в постелі
Минуло трохи часу
Та й з’ясували, що я мертвий
Коронер привітний
Мені тоді сподобавсь
Якби жінкою не був я
Не впіймав мене ніхто би
Вернули дім, автівку теж
Без жодних слів тоді
Ну, я їхав
Автострадою
Коли скінчилось пальне
Дотягнув я до заправки
Як питать не знав, страшне
Трудяги були жовтими
Зеленим був бензин
Хоч і знав, що я не можу
Зібравсь кричати втім
Це був останній тріп до Талси
Саме перед снігом
Як туди вам треба раптом
Ото була б утіха
Як рубав поважну пальму
Друг привіз пораду
Я чувся менш самотньо б
Він сокирою махав би
Я сказав: Напевно
Самотність
Не при чім
Я собі рубаю пальму
Літ вісімдесят сім
Я сказав: Напевно
Самотність
Не при чім
Я собі рубаю пальму
Літ вісімдесят сім
І він мені: Пішов ти!
Відчинив свій кадилак
Я зрубав ту пальму
Приваливши йому дах
 
 
 
 
 
 
 
 

У кожного свій настрій. Не цікавить?..
Мені — моє. По мірі. Вибачайте.
І навіть коли, вибачте, гаркавить
Так що беріть, по-черзі пригощайтесь…
Воно таке… із примішком… не з глини
Воно таке… без вийнятку вимоги.
Ось тільки не торкайтеся до спини —
Там горб один, й приватні монологи…
Лицем — в лице, а це обов’язково!
І поспішіть… питайте, що завгодно.
Якщо і хто отримає відмову —
Не скаржитись, відмовлено законно…
30.11.2024.

За вікном шурхоче сніг,
Сіючись додолу, –
Поглядаю на поріг,
Сидячи край столу.
Ані звуку за дверми
В опівнічну пору, –
Тільки холодом зими
Струменить знадвору.
Смаковиту коляду
Запиваю чаєм, –
На прихід гостей не жду,
Хоч про них гадаю…
04.01.25

пастка розуму… пустка розуму…
гра рутини з метаморфозами…
лабіринтами – терни з лаврами –
я іду межи мінотаврами…
пломінь розуму… промінь розуму…
крізь кордони… кору… корозію
до джерел із водою чистою
через сті̀ни до світла істини…
… через сло̀ва стезю – в поезію
я іду межи світу лезами
звуком Голосу заворожений
у любов – яка вище розуму…

О, дорблю, о дорблю, -
Я тебе не полюблю,
Я не проти з’їсти файно,
Та дурного не терплю.

Ти не символ, не кумир,
Ти лишень зацвилий сир,
Хоч і нібито з Європи,
Та замацаний до дір.

Ти звабливо не такий,
Непристойно голубий,
Хоч воно таки у тренді –
Голубіють всі мерщій.

Але я не голубий,
Я бухаю і бухий.
Я напхаюсь бараболі –
І пішлю той сир чужий.

Бо колись в СССР
Без дорблю ніхто не вмер,
А за тою ковбасою
Я ридаю дотепер.

Під опівнічний вальс невидимих сніжинок
в безсніжну новорічну ніч
я загадаю добрі зміни
в місцях колючих протиріч.
Я загадаю мужню ніжність,
яка, долаючи страхи,
з різниць утворює суміжність
пестливим доторком руки.
Я попрошу тепло турботи
серед сезонних холодів
на шкірі залишати дотик
налитих щедрим сонцем днів.
І, звісно, попрошу любов’ю
цілити змучені серця,
довірливо і безумовно,
впустивши радість у життя.

24.12.24

Мов очікування на пізнання,
Чи чекання на з’яву весни, –
Не утомлюють думи про панну
Сподівання на бажані сни.
Вже безсонням запалені очі
Та від смутку болить голова,
А я вірші складаю щоночі
І всю душу вкладаю в слова.
А я так поринаю у мрії,
Мов мені небагато ще літ, –
І спалахують згаслі надії,
Як зів’ялений спекою цвіт.
І не втомлюють думи про панну,
І постійне безсоння не злить,
Бо на схильність її сподівання
Підбадьорює серце щомить.
03.01.25

І ранок знов, і небо синє,
І спокій прояснілих днів.
Поету треба розуміння,
Не суд немудрих віслюків.

У серці рана невигойна --
Начхать зашореним навкруг!
Їм тільки слово непристойне
Немов петарда, ріже слух.

Ти заспокой, як керівниця,
Чи лунко ляпаса відваж.
Та рішення виносить нице
Не поспішай, не входь у раж...

Або розсудливо і мудро
Причину смутку ти з'ясуй.
І мізки смуром не припудрюй,
А научай, вертай красу.

Існують істини уперті -
Їх знають мудрі спориші:
Бува, лайнешся спересердя --
І легше стане на душі.

Ти рани іншим не загоїш,
Коли в упертості своїй
З поета справжнього - ізгоя
Ізробиш в лютості гидкій.

На себе глянь - чи досконала?!
А чи зашорена ханжа?!
Чи серце раптом не протяла
Гидка бездушності іржа?!

2 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Ще кілька слів, що впали з падолистом
В той самий день, в той самий, на асфальт.
А ти ще любовалася намистом…
А я блукав між пальцями, нажаль…

Вдивлявся у безмежне поле болі
Невірячи відродженим словам —
Одного з нас затримали в неволі,
А інший не цікавивсь ні на грам…

І знову все, те саме, вже під ранок…
Неволя із найкращих наших ран.
Я зацілую любо на останок —
І підпишусь: з любовю, твій Колян!
30.11.2024.

Усіяли небо зорі, Шлях Чумацький сяє.
Десь у гаї недалеко соловей співає.
Поміж верб і очеретів миготить багаття,
Навкруг нього розсілися людей небагато.
Повечеряли, напевно, сидять, спочивають
Та поміж собою стиха про щось розмовляють.
Поміж ними один сивий уже дід, старенький,
Хоч по ньому і не скажеш, бо такий – жвавенький.
Устигає і полінце в багаття покласти,
І очима за вудками над рікою пасти.
Знать, досвідчений рибалка. Хтось його питає:
- Дядьку Петре, от ми тебе вже давненько знаєм.
Та ніколи не питали: а звідки ти родом?
Де живеш та поживаєш? – Та місцевий, вроді?!
Живу в Нікополі. Тут же недалеко зовсім.
- А Нікополь так і зветься Нікополем досі?
Наче ж, назва і не наша?! – Та ж не наша, звісно.
Так іще при Катерині прозвалося місто.
Все хотілося їй «мудрість» свою показати,
Заходилася по-грецьки міста називати:
Севастополь, Мелітополь, Нікополь, Одеса…
Мабуть, мала у Греції якісь інтереси.
Хоч на місці міст цих здавна люди проживали
І поселення нормальні цілком назви мали.
Той же Нікополь прозвався Микитиним Рогом.
Навіть, Січ колись козацька була біля нього.
- От, цікаво, чому назва таки дивна в нього?
Чому місто називалось Микитиним Рогом?
- Ну, секрету в тім немає. Можу розказати,
Коли й чому стали місто отак називати.
Дніпро – річка незвичайна, див багато в нього.
Тут і Хортиця, і плавні, тут тобі й пороги.
По степах постійно люди оцих мандрували.
Ті з набігами ходили, а ті торгували.
Щоб за річку перебратись, треба місця знати,
Де Дніпро стає улітку такий мілкуватий,
Що на той бік перебратись – і не важко буде.
Про такі місця в часи ті знали добре люди.
Отут, де тепер це «море», колись були плавні .
Розливсь Дніпро рукавами у часи прадавні.
Острови, ліси, протоки, болота – бувало
Хто не знав, то в отих плавнях до смерті блукали.
Щоб на той бік перебратись, або вниз спускайся,
Де кінчаються ці плавні і там намагайся,
Або піднімайся вгору, за Хортицю далі.
Там Кічкаську переправу люди здавна знали.
Але, навіть серед плавнів одне місце малось,
Де за Дніпро люди здавна теж перебирались.
У найвужчім місці плавнів Дніпро так скрутився,
Що мис довгий тим вигином на схід утворився.
З того мису можна легко Дніпро подолати.
Серед літа можна бродом – води ж небагато.
Чи плотами, чи то льодом, коли річка стане.
Переправа в цьому місці була непогана.
Отож, із часів прадавніх її добре знали,
Хоч ніхто не зна, як саме її називали.
Щодо Рогу – зрозуміло, той мис, що врізався
У Дніпро вузеньким рогом, тому так і звався.
А Микитиним пізніше вже його прозвали,
Як в цих краях наші предки вже козакували.
На Томаківці сиділи, там Січ збудували,
Всі навколишні простори у руці тримали.
А, тут ось у їхніх землях така переправа,
Чому б з неї не зробити дохідливу справу?
На Січі копійка кожна пригодиться може.
Нехтувати привілеєм отаким не гоже.
Товариство перевоза там полаштувало
І за перевіз оплату із усіх здіймало.
Сидів там шафар козацький, головний над всіми,
Дивився, хто йде до Криму, хто верта із Криму.
З ним ще козаків з десяток про всякий випадок,
Щоб на тому перевозі тримати порядок.
Ще там корчми поставили, аби зручно було
Тим, що до перевозу підвечір прибули.
Певний час на перевозі був шафар Микита.
Чоловік, казали люди, він був тямковитий.
Сам смаглявий, тому його ще й Циганом звали.
От його шафарувати на Ріг і послали.
Він до діла, як належить козакові, взявся.
Пропустити всіх швиденько на той бік старався.
Сам був чоловік здоровий, кулаки, як довбні.
Усі швидко замовкали, як були незгодні,
Ледве він комусь під носа кулака підносив.
Тож ніхто не намагався чинити без спросу.
Скільки він отак шафарив, того я не знаю.
Але у житті людському часом так буває,
Що трапляється подія, де ти проявляєш,
Усе те, що за душею у себе тримаєш.
У той день на перевозі люду було мало.
З татарського – так нікого боку не бувало.
Відчувалася тривога якась у повітрі.
Удивлявся на той берег увесь час Микита.
Відчуття не обмануло. Десь перед обідом
З’явилися якісь люди, одягнути бідно.
Перевізників прости зі сльозами стали,
Аби ті на бік козацький перевіз їм дали.
Дав Микита дозвіл, щоби їх переправляти.
А тут вони з плачем, криком взялися прохати
Врятувати їх. Заледве випитать вдалося,
Що тим людям пережити в степу довелося.
Налетіла орда дика, село запалила,
А усіх, хто живим дався, орда полонила.
Довго їх степами гнали та ночі одної
Удалося їм звільнитись від неволі тої.
Кинулись вони втікати, до Дніпра дістались.
Але знають, що татари вже за ними гнались.
Ледве встигли розказати, як на боці тому
З’явилася сотня кінних. Мурза на гнідому
Став кричати по-татарськи, аби дали змогу
Їм негайно дістатися до берега того.
Та щоб здобич повернули. На те їм Микита
Велів коней розвертати та тут не смердіти.
Розізлилися татари та коней пустили,
Аби вони Дніпро плавом самі переплили.
Втікачам велів Микита чимскоріш втікати
Та рятунку в очеретах у густих шукати.
Потім свиснув, аж на дубі листя задрижало.
На той посвист із хатини козаки примчали.
Ухопили всі мушкети, по річці пальнули.
Кількох татар зачепили і ті потонули.
Далі вихопили шаблі, на березі стали
І усіх, хто вибирався шаблями рубали.
Та що їх – лише десяток. Вибрались татари.
Оточили козаченьків, наче чорна хмара.
Вбили одного, другого. Кіньми затоптали.
Скоро усі козаченьки на землю упали.
Лиш один ото Микита іще не піддався.
Ухопив у руки дрюка та й тим дрюком взявся
Пригощати тих ординців. Ті уже б хотіли,
Але близько підступитись до нього не сміли.
Бо, як втулить отим дрюком, то уже не встати.
Узялись вони аркани здалека кидати.
Зачарований, неначе був отой Микита,
Не вдалось арканом жодним його захопити.
Тоді вихопили луки та стали стріляти,
Бо інакше не вдається козака здолати.
Утикали оті стріли груди козакові,
Вся земля почервоніла навколо від крові.
Зібрав той козак Микита всі останні сили,
Кинув дрюка й мурзі прямо в голову поцілив.
Упав козак і мурза той із коня звалився
Та так, що уже ніколи на ноги не звівся.
Закричала орда страшно, про полон забула.
Підібрала своїх вбитих й назад повернула.
Коли прибули до Рогу козаки із Січі,
Помогти своїм козакам уже було нічим.
Взяли вони побратимів, в землю положили
І насипали над ними високу могилу.
Таку ж, як кругом багато було біля Рогу.
А сам Ріг тоді назвали в честь козака того,
Який орди не злякався, став з нею до бою,
Прикрив людей українських у бою собою,
Перевіз той відновили, бо ж життя триває
Та від тоді Микитиним той Ріг називають.

Під яким парасолем не йшов,
по яких під’їздах не переховувався,
які дерева не зустрічав,
у які очі не зазирав,
у якій руці не тримав,
де не спав би –
всюди сум.

У тонкій поволоці я ще тонший.
Зліва – ніч, справа – день.
В епіцентрі – серйозний удар
по мені.
Далі сум.

Голубий Хрещатик від дощів літніх.
Імлисті очі увечері спати хочуть.
Ще учора тріщали від побаченого.
Нині сум.

А завтра їдуть машини,
клубками сонце за сонцем завтра,
фонтани водою Дніпровою граються,
хлопчик угледить мій сум
і ніколи не стане дорослим завтра.
Може, мені не гоже так про себе?..

Люба, зірви мене з дерева, мов грушу.
Я на ньому можу згнити, а не впаду.
Ти професійна діячка
найбільшого в світі профсоюзу
потенційних убивць.
Зірви мою біду.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Я побачив квитки, на яких твоє фото – сум.
Піду я…

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб!

Будинки згуртувалися з очей моїх упасти.
Спасителько моя, це літо називається?!
За мною вернеш гори – горизонти
ти – лагідна печаль,
ти – милостива муть…

Лівою – раз!
Правою – два!
Обома – три!
Стриб!

А не висохне взуття.
А не висохне волосся.
Не можна повернуть
тих рук сухих ще допотопних.

Лівою – раз.
Правою – два.
Обома – три.
Стриб.

Не повертаюся!..
до жінки…
А найсумніше те,
що звідти я,
де в лугу декольте
під сонцем сонць метелики цвітуть.

12 червня 1994 р., Київ

Я пам’ятаю пізній вечір
І яблуневий пишний сад, –
І зір блискучих товкотнечу
В надмірно світлих небесах.
Я пам’ятаю пружний струмінь
І сильну свіжість вітерця, –
І аромат отих парфумів,
Що хлопцям збуджують серця.
Я пам’ятаю дзвін зозулі
І соловейка чистий спів, –
І ту, що в сутінках прибулих
Я звично й радісно зустрів.
Я пам’ятаю запах цвіту
І вогкість першої роси, –
І поцілунками зігріте
Обличчя дивної краси.
Я пам’ятаю…
02.01.25

* * *

Вчора був Він, сьогодні вже Вона…
І кожен день Ми бачимо ці втрати.
Того, кого забрала вже війна.
Всі наслідки її та результати.

Не бачити б усе це Нам усім,
Тим паче, Діти й Онуки хай не бачать.
Життя б цінити Нам передусім,
Але, на жаль, всього не передбачить.

Усі Полеглі спочивають хай,
Їм Славу Ми співатимемо вічно.
І пам’ятають всі Живі нехай
Зв’язок із Тими, хто вже потойбічно.

Чекаємо повернення додому
Всіх зі щитом, боронить хто Країну.
Літньому – шану, силу – молодому
Ми зичимо та Славу Україні.

Хай пам’ятають Ті, хто будуть після Нас,
Продовжуватиме хто Наші Справи.
Що зробите – те буде після Вас,
На благо, нашим Пращурам на Славу…

28.10.2024

Зламана гілка, як зламана доля.
Зламана воля в серцях поколінь.
І проростає, немовби тополя,
В неба знамена печаль голосінь.

Зламана гілка в саду престарому
Зламаний Всесвіт в собі возвістить.
І між дерев віковічну утому
Ти покладеш на оцінку століть.

Зламана гілка, як зламана кістка
Діда столітнього - цього садка.
І потрапляєш у пастку зловісну -
У філософський полон павука.

Зламана гілка, як зламаний морок,
Зламаний простір і зламаний час.
Так пропливає небачений ворог
Там, де життя промовляє до нас.

5 серпня 2021

Співом жайвір голосистий
Переповнює блакить,
Не бажаючи присісти,
Щоб од лету відпочить.
Невтихаючим дзвіночком
Звеселяє небеса,
Демонструючи наочно
Тону й ритму чудеса.
Звучним голосом співає
Жайворонок цілий день
Про земну красу безкраю,
Повну радісних натхнень.
01.01.25

1.
Дава́й... розли́й
по ке́лиху вина́...
Хай се́рце розм`яка́є
і слова́ смілі́ють...
Я розкажу́ тобі́
про все,
що снив і мав -
Про сві́тло у душі́
криї́вку для наді́ї,

Про ти́сячі дорі́г
і ту одну́,
Що ви́лася,
тули́лася до зваб
края́ми,
Про па́ростки гріхі́в
і невину́
Лелі́яне
розві́яне
і те,
що ра́нить -
невмоли́мо ра́нить

Приспів:
Ковто́к -
За ща́стя молоде́...
Ковто́к -
За неося́жного поро́ги...
А той оди́н -
За те,
що приведе́
до ви́токів
і до яски́нь триво́ги...
Тож налива́й...
на-ли-ва́й...

2.
Хай ста́нуть рі́дними
обі́йми стін,
На мить милі́шими -
відлу́ння втрат
у скро́нях...
І кра́ще розчиня́тиметься
сплін,
Нена́че ранньости́глий і́ній
на осо́нні...

Тут і́стина -
яко́ї не знайти
У катако́мбах душ,
чи в хре́стику приці́ла...
Тут гу́бляться світи́
кути́...
і ти
Мені́ за посере́дника
між наболі́лим...

І
У рік новий малюємо роки
палітрою добра і пієтету –
це і поеми, й оди, і сонети,
але... але воюємо, таки,
своїми перами, а неуки
із Азії випалюють планету.

Закон і карма урці не указ
і мумія московії не чує
ні тихе, – Отче наш, ні алілуя.
У небі назріває судний час.
Парафія лукавого лакує
старий як світ новий іконостас.

ІІ
Приспічило совковому народу
поправити оказію одну,
аби завоювати чужину.
Оскаженіле не питає броду,
ступає знову у ту саму воду,
на інших покладаючи вину.

І це не тільки орки недобиті,
а й наші русофіли посполиті
і влада, що гниє із голови...
ледачі мізки тирсою набиті,
хоча давно уже по горло ситі
від кислої оскомини москви.

ІІІ
Історія війною кровоточить.
І я її ніяк не омину,
та поки вірю у свою ману,
що є вода, яка і камінь точить,
маліє несказанне і пророче,
а сказане – горохом об стіну.
Ой, не лікує гойне і ніяке,
нанизані коралями слова
витії...
.................... не п’яніє голова
від того, що граматика кульгає
на всі котурни і ніде немає
ні коми, ані титли... є глава,
а для оригінальної ознаки
поезії... викошуємо знаки
і пишемо малими всі слова.

Не уявляю Шиллера і Гете
з малої букви. Думайте, поети,
куди йдемо, кудою ведемо
в нову епоху, як авторитети
нової ери ШІзо-інтелекту...
за що останні келихи п’ємо.

12/2024

За тобою до-о-вго стежив
Співом ніжним солов’я…
Он, дивись, з тієї вежи,
Сумніваєшся що я?

Що ж ти так? Не час зневіри.
Б’юсь з тобою об заклад.
Як ніколи повен міри!
Вже й розквіт як виноград…

Змусить нас перебродити.
Згодом буде й перегін
А тобі ще народити...
А мені ще на трамплін...
29.11.2024.

Вже гірлянди на ялинці
Сяють яро в сизій млі, –
Вже від зайчика гостинці
Перед нами на столі.
Вже й годинник хід прискорив
І завмер благально дім,
Та не чуються знадвору
Кроки гостя нам усім.
Вже чекати більш незмога
На отой офіціоз,
Коли вигукне з порога:
“З Новим роком!..” Дід Мороз.

...Най поб’є нас осорома
І пожурить: “Ай-ай-ай…”,
Відступаючий од дому
Найрідніший Миколай.
31.12.24

життя – відмінків міра часова
від самого початку – називного
від погляду сумного – родового
через давальний – де дається слово
в знахідний – де знаходяться слова̀
які тобою видихне орудний
і ти заледенілий і безлюдний
полинеш за мовчанням у місцевий –
та місць нема – ти далі – у кінцевий
у кличний – Бога кликати в підмогу
щоб безголосу віднайшов дорогу
життя… життю… життям… і у житті…
і посвітив тобі у темноті…
…граматика все забере до грама…
все вип’є до самісінького дна
і лишиться під бритвою Окка̀ма:
рід – чоловічий…
однина…

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Ось і грудень закінчує рік.
І на площах ялинки високі, мов вежі,
Час веде невмолимо свій лік.

І зима не шкодує сріблястих сніжинок,
Виганяє тривогу з душі,
Бо людині у мирі так хочеться жити,
Хай для щастя знайдеться рушій.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Не згасає в серці надія,
Що розгадані будуть життєві всі квести,
Не розійдеться слово з ділом.

Киць-киць... вимовив й знітився.
Щось є людське у цьому є.
Сопе на припічку Орися…
Хвостом виляє Комуфлє…
А поруч Льопик, Сєня, Рижий…
І безліч радісних причуд…
Ну як тут вірша не напишеш
Не десь, не там, а саме тут?..
Ну як не як — котосімейство…
Свій під рукою терапевт.
Щось наподобі міністерства…
Весняний свій Кото-квартет…
29.11.2024.

В підвалі міркую логічно,
Хоч, звісно, я маю апломб, –
Війна не гримітиме вічно
Гучними розривами бомб.
І наче той вітер північний,
Що нині остуджує шлях, –
Війна не триматиме вічно
Над нами свій жалібний стяг.
Хоч стан України трагічний
І доля доволі сумна, –
Війна не триватиме вічно,
Ось-ось закінчиться вона…
30.12.24

Хитка несходжена стежина
Вулканом пристрасті й вогню
Провадить зблиски невдержимі
Туди, де хороше і «ню».

Де вихри очі виїдають
І шал роздмухують вітри
Й шляхів до відступу немає,
Як так призначено згори.

Кіно дивитимось надвечір
І увімкнемо на повтор…
І обговоримо, доречі,
Без бутафорії і норм…
Потрібна буде справедливість.
Тут заковирочка одна:
Кудись поділась терпеливість.
Куди - куди… куди змогла.
29.11.2024.

 
сам собі підлеглий
безпечально
спогляда посутнє надовкіл
мов перебирає тут
харчами
чи перебирає ще-рядки
 
пейзажі свинцеві
психопати
пси що нюшать вітер
сніговий
 
бутіки зачинені –
чвалати
абстрагуючись від бутіків
до знесвітлених
колись багатолюдних
пустирів не променадних більш
 
від кіосків битих тупо з люті
справді краму
не було й на гріш
мармурові прожилки достатку
супермаркети
& гранд нуар дорблю
 
забажав би –
гроші під заставу
центровий
напів–
підвальний клуб
 
щоб зажити радощів пройдешніх
жар свічок & пóмерки свічад
спомини про
вірші ледь бентежні
про кудись
пощезнувших дівчат
 
не прощавсь ніхто або не варто
світ тісний –
ані для чого щем
подзвони
занудьгувавши раптом
всякі там напів–
дурниці ще
 
слово – криця
сміх лишивсь із киця
речі деякі
& оксамит очей
 
 
 
 
 
 
 
 

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа
Козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали
В гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..
Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш
Срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці
На курки натиснуть,
Бо на шию йому впала
Шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці
Голова-макітра,
Наповнена злом на брата
І розкішшю-вітром.
...Не ридала стара мати,
Що втратила сина,-
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Запізніла молодість - як листок з-під снігу.
Запізніла молодість стрімголов біжить
На вокзал, де поїзд відійшов годину.
І з цим усвідомленням доведеться жить.

Запізніла молодість озоветься гучно
У печерах пам'яті, в диких пралісах.
Спроби повернути виглядають штучно,
А за мішурою проглядає страх.

Це відлуння страху на гілках повисне,
Згине в диких хащах, у чужих думках.
І крізь магму ночі світляком проблисне,
Кане в підсвідомість, як осінній птах.

26 липня 2021

                      І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.

Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.

Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.

Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.

На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.

                      ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.

Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.

Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.

                      ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.

12.2024