Старий козел навчав малого:
- У чаті сайту будеш блогер.
Рогами всіх коли до болю,
Копитами топчи по колу,
Бо ти найкращий після мене,
Хоча іще поки зелений.
Отрути більше під віршами,
Налий поетам без підстави.
...Аж раптом тут з'явивсь хазяїн.
- Соціопатів цих я знаю,
То ж видаляю всіх, блокую,
Нехай тепер десь метикують.

В соцмережах напоказ
Виставив світлини,
Щоб дізнався швидше клас
Де і з ким я нині.
У далекому селі,
В рідної бабусі, –
Між курей, качок, кролів
Дзиґою кручуся.
Рву м’ясистий молочай,
Вчусь траву косити, –
Кажуть рідні: Помагай,
Щоби бути ситим!..
Полуницями грядки
Засадили густо, –
Урожаю завдяки
В животі не пусто.
Вже не хочу огірків
І картоплю чистить,
Бо черешні отакі,
Що не видно листя.
Всі, що мав, повиставляв
Без вагань світлини,
Щоб дізналися де я
Й чим займаюсь нині.
11.06.24

Пишу я знову гнівного листа.
Пишу усім, кому лише можливо.
Бо я старий, а хтось там - молодий.
Скажіть мені, хіба це справедливо?

В минулому пригоди залишив.
Кивну я учню головою схвально.
А хтось там пише краще, ніж я сам.
Скажіть мені, хіба це все нормально?

Пишу яскраво я, не як усі -
Та оплесків сьогодні малувато.
Тому напише сотого листа
В усіх країнах визнаний новатор.

Листів таких - вже більше, ніж поем.
А я все не вгамую сильну спрагу.
Мене похвалить відданий лакей,
На нього я зверну колись увагу.

Талант мій вже виходить з берегів...
А в когось він - бездонні океани.
Якщо в тім океані я втоплюсь -
То буде читачам моїм погано!

У світі роблять капості давно
І зло добру, і молодості старість.
Свого листа кладу я у конверт
І ставлю власний підпис: "Чорна заздрість".

Ожинове цвітіння не ламайте.
Сприймайте цю красу червнену
Сердечним поцілунком із розмаю
Під колом сонця променевим.

Ожинове цвітіння, мов прикраса,
Що згодом ягідкою стане.
Омиє дощ її, краплинок маса,
І заблищить в щасливім стані.

Ожинове цвітіння - візитівка
Зародження життя у мирі.
Його суцвіття не ламайте тільки,
Щоб зберегти натхненні миті.

Він словом нищить бездарів-поетів
Миколу, Олександра та Артура.
З чужого ліжка наш творець сонетів
Питає чемно: "Вірно, дядя Юро?"

Пора ув ирій. Засинають мухи,
Сніжок подвір'я пухом побілив.
Летять слони. За крила правлять вуха,
Вчувається із хоботів "Курли!".

В ключах рожевощокі слоненята,
У авангарді - моцні товстуни.
А, мо', усе покинути до ката,
Податись у Анголу чи Бенін?

Там цілий рік клюють лини та щуки,
Немає тещі, жінки та боргів...
У тиші хутко одягаю брюки,
Які поцупив підло у блохи.

Ковтнув самогоняри на дорогу
Аби мене в путі не торсав зляк.
Навшпиньки прокрадаюсь до порогу
Та...бац! - жона взяла за шкабарняк!

Не втік на волю чоловік зі стійла!
Намарно світ у мандри погукав!
Жона мене під боком примостила
І знову звично чавить хропака.

Прощайте какаду і павіани,
Мрійлива блаж, романтика щемка!
Летять слони у парадиз нірванний,
А я у циці суну п'ятака.

Оце і є, напевно, щастя,
Коли, звільняючись од сну,
Цілую теплого зап'ястя
Твого приємну білизну.
Рамен торкаючись устами,
Волосся здмухую з чола,
Перебуваючи в нетямі
Від втіх, що в дім ти принесла.
Чого хотілося - збулося,
Без довгих мук і теревень, -
Нарешті щастя маю досить, -
Його б не втратити лишень...
10.06.24

Я випив молодість твою,
Немов потужну течію.
Я ніби приручив змію,
Що жде в Едемському саду.

Пізнання дерево старе
Нечутно листям пригорне
І, відпускаючи мене,
Напоїть вдосталь каберне.

І перебродить юність так,
Даруючи небесний смак,
І полетить, немов рисак,
У поле, де вродився в мак.

1 липня 2020

Якось один «досвідчений» тиран
Учив другого, як потрібно править.
Повів у поле, начебто у справах.
Якраз налитись колосу пора.
Отож, узявся полем він ходить
І колоски високі всі зривати
Аби пшеницю в полі порівняти…
Отак, мовляв, слід і з людьми робить.
Аби в державі рівні всі були.
Хто висунеться – голову зітнути.
Охочих вже тоді не може бути.
Усі в страху і рівності жили.
До чого я? Держава є така -
Московією зветься. Хоч украла
Чуже ім’я та і Росія стала.
Усе по світу вкрасти щось шука.
Хоча розумні люди в ній були
І відкриття теж світові робили.
Ми, пам’ятаю, ще у школі вчили,
Як браття Черепанови змогли
Створити перший в світі паровоз.
Чи Ползунов двигун створив найперший.
Можайський братів Райт теж перевершив,
Йому літак створити удалось.
Але біда Московії у тім,
Що те нікому не потрібне було –
Зламалося, згнило і всі забули.
Свої розумні не потрібні їм.
Так при царях в Московії було,
При комуністах іще гірше стало.
Ті лиш про зброю і переживали,
А усе інше на металолом.
Розумні мали тільки те робить,
Що влада їм радянська дозволяла.
А «вискочок» одразу і карали –
Таким в Союзі важко було жить.
Згадав Худенка долю, що в часи
«Відлиги» захотів всім показати,
Як можна господарством керувати.
Ідею цю давно в собі носив.
А тут якраз затіявся Хрущов
У Казахстані цілину підняти.
Мовляв, аби людей нагодувати,
Бо ж вже й про голод поголос пішов.
В Союзі то було не первина.
Три голоди страшних вже пережили,
Мільйони у могили положили.
Тож має врятувати цілина.
Багато туди з’їхалось людей.
Хто добровільно, а кого «пригнали».
Із України прибуло чимало.
Бо ж хто більш роботящих де знайде?
Ну, звісно, розтрубили на весь світ,
Як про своє досягнення велике.
Геть розорали всі степи там дикі,
Що привело край до великих бід.
Бо ж урожайність була «з гулькин ніс»,
А суховії землю видували.
Стада казахи де пасти не мали.
І все то викликало у них злість.
Народ, що цілину ту підіймав,
Не мав охоти добре працювати.
Насильно їх туди змогли загнати,
Та «вкалувати» мало хто бажав.
Усе було на цілині, як скрізь:
Колгоспи і радгоспи заснували.
Туди багато техніки нагнали.
І гроші туди ріками лились…
Та все дарма – пшениця не росла,
Давати урожаї не хотіла.
Хоч комуністи радо говорили,
Що партія і тут перемогла.
В радгосп, який «Ілінський» прозивавсь,
Директором призначили Худенка.
А він же родом з України-неньки,
За справу із ентузіазмом взявсь.
Домовився із тими – нагорі,
Щоб дали дозвіл для експерименту.
Якраз діждався вдалого моменту,
Що комуністам треба позаріз
Хоча б якийсь важливий результат.
Тож дозвіл дали. Він за діло взявся.
Хто працював, не лінувавсь, старався,
Той відзначався збільшенням зарплат.
Тож стимул працювати гарний був.
Всяк працював за трьох… І уже згодом
Із восьмиста радгоспного народу
Лишилося вісімдесят. Відчув
Робочий люд, що можна заробляти.
Й не треба ніяких наглядачів.
Худенко управлінців всіх звільнив,
Лишилось двоє тільки керувати.
При тому збір зерна утричі зріс
І був він вищим в три-чотири рази
Ніж по Союзу. І то все одразу.
Утер Худенко комуністам ніс.
А тим, кого з роботи він звільнив
В радгоспі – тим платили допомогу
Із каси – цілком стачило для того,
Щоб жити – тільки б в поле не ходив.
Пішла Союзом слава про все то,
Примчали журналісти фільм знімати.
Хотіли тим Москву подивувати.
Хрущов у ті часи вже був ніхто.
Вже Брєжнєв у Москві тепер сидів.
Фільм подивився й стало йому ясно.
Сказав лише: «Ця справа передчасна».
Він лиш прикинув, коли б скрізь те ввів,
То з сорока мільйонів на селі,
Аж тридцять три прийшлося би звільнити.
Куди людей таку от прорву діти?
Та і ідейні збитки чималі.
Комусь шепнув, що слід і узялись
Вмить за Худенка всякі чинодрали.
Комісії з радгоспу не злізали
Та перевірки без кінця велись.
Прибув міністр аграрний, подививсь
На ті котеджі, де селяни жили.
Електроплити – вже не піч топили.
І ту же він кричати заходивсь:
«В палацах жити захотіли, бач?
Ви не по чину берете, одначе!»
«Так комунізм будуємо, а, значить,
При виконанні ввірених задач,
За здібностями буде всяк робить,
І буде за потребами все мати!»
Відрізав той хіба лише не матом:
«До комунізму треба ще дожить!
А там потреби різні будуть. Так,
Одні у мене, а у вас – інакші!»
Тут ще однин підгавкнув йому, встрявши:
«Ваш тракторист отримує, однак
За один місяць триста шістдесят!
Заввідділом у мене менше має.
Де ж тоді справедливість, я питаю?!
Навести треба у цій справі лад!»
І навели…Приїхали «менти»,
Все господарство миттю розвалили.
Худенка ж на шість років посадили,
Проти системи щоб не смів іти.
Він сподівався - помилка якась,
Що розберуться… Дарма сподівався.
Помер «злочинцем», правди не діждався.
Занадто над системою піднявсь…
А в ті котеджі, що набудував
Робітникам, начальство заселилось…
Отак трагічно справа й закінчилась.
Від москалів хто б іншого чекав?!

Предсвітанок.
Напівпрокид.
Ночі навшпинькові кроки.
Вітру дмух.
Мурчання листя.
Під вікном
сопе котисько.
Серце утекло до тебе –
утамовує потребу
доторкнутись,
обійняти,
обійнявшись відчувати
переповнення і ніжність,
безумовно повну збіжність:
необхідну та прекрасну,
надфізичну, позачасну.
Обняло.
Вернулось в тіло.
Стукає осиротіло.
Кожним стуком відбиває
Я Тебе Кохаю.

09.06.24

Як не стрибай, – в небеса не злетиш,
сни не убгаєш в обрамки...
Он із дитинства лишилися лиш
в пам’яті бляклі відламки.

Вік свій прожитий просіяв увесь,
Боже, нема де спинитись.
Тільки й дитинства, що в маревах десь,
що спромоглося наснитись.

Ось і сьогодні, як відгук часів,
сном проявився дарунок:
Стомлений батько на східцях присів,
витяг із торби пакунок.

В м’ятій газеті, роздертій навкі́с, –
сало і хліба окрайчик...
– Синку, поглянь, що я з поля приніс! –
Це передав тобі зайчик...

21.01.24

Вітру весело летіти
Лугом заливним,
Де ромашок білі квіти
Ніби буруни.

Легко гладить, ніжно хилить
Злякані братки.
Він такий сьогодні милий,
Лоскітний такий.

То не він гонив учора
Тучі грозові -
Буря хижа, градом чорна
Била по траві.

Верби сіпала негода,
Плетене кубло
Закотилося у воду,
Як і не було.

А сьогодні чеше тихо
Градом битий луг,
У зелені коси диха,
Люляє бджолу.

Зламане цілує віття -
Жалісний дивак.
То учора інший вітер
Гнізда обривав.

На узбіччі похилім,
У задусі страшній, –
Покриваючись пилом
Вже поблід деревій.
А безсмертник жовтіє
Так яскраво, немов
Не впливають події
На довічний приков.
І якщо чорномазий
Деревій зажуривсь,
То безсмертник наразі
Отакий, як колись.
Край дороги в дозорі
Бронзовіє лиш він,
Призвичаївшись скоро
До навколишніх змін.
09.06.24

Вечірній легіт, щебети, нірвана...
Вмочає сонце пензля в яру мідь.
Це літо - як мелодія прощання,
Туманами і росами дзвенить.

Мені ж пора туди, де плаче осінь,
Гаряча охра зріє по садах.
Усім пробачив, борг віддам і досить:
Хай світ дивує парость молода.

Мій вік недовгий, наче у комети,
Горю-творю одну-єдину мить
Цього достатньо. Отже, час померти,
А ви за мене, люди, поживіть.

Між вами я - чужинець, нетутешній,
Дивакуватий мрійник-фантазер.
А хмари в небі, як пухнасті вежі,
Такі смачні, мов тістечка бізе.

Змахну сльозу щемку листочком клена,
З плеча злетіла пташка-Гамаюн.
Буяє червень, як вино зелене,
Останній день скінчився у раю...



Гамаюн - пташка щастя

Які слова солодкі та чудові:
"Абняцца, паміріцца і прастіть"!
Запрошую вас, пані та панове,
До Харкова, де чорна - кожна мить.

В моєму місті бомби та ракети -
Залізна безперервність. Вічний струм.
Тут дуже важко пишуться сонети
Про котиків, троянди та котлети...
Сирена виє, і мовчать кларнети.
Ми живемо. А з нами - жах та сум.

Ви ходите по всій моїй країні,
Забруднюєте вільний простір наш.
Базікаєте про любов, святині,
Про людяність, про Бога... Ви ще й нині
Чекаєте, коли сусіди-свині
З жахливих Буч влаштують вам колаж.

Навідники, "ждуни", колаборанти!
Повторюєте всі стандартні мантри
Свого кумиру з клятого кремля.
Чуже облизувати - значно краще!
Як щиро ви ненавидите наше!
Як тільки носить вас моя земля?

Запрошую до Харкова, панове!
Тут замість молодості - сивина.
Рядкам багатослівної полови
В моєму місті - нульова ціна.
Чи вам відомо, що у нас війна,
Негідники, злочинці, лиходії?
Тут кров'ю захлинаються надії,
А ви - в безпеці, бо таке не тоне!
Шматує зло країну через вас!
І вам - нічого! В нас м'які закони.
Та не хвилюйтесь! Прийде, прийде час!

Яка різниця, кажете? Велика!
За ваші жирні та зрадливі пики
Воюють хлопці на передовій.
Ви навіть їм "спасибі" не сказали!
Для вас прихід свинячої навали -
Найвища точка ваших чорних мрій!
Тим часом віддають життя герої...

Але стривайте! Господи, про що я?

Куди я вас запрошую, куди?
В моєму місті, де щодня жалоба,
Вам теж комфортно. Хочеться вам, щоби
Мій Харків здався натиску орди.
Працюєте на ворога повсюди!
Але запам'ятайте: вас не буде!

Які ви різні! Ні! Ви дуже схожі!
Від вас усіх однаково смердить.
Як тільки Україна переможе,
Ви всі перефарбуєтесь мерщій...
Не буде вам молитв та обелісків.
Колаборант - істота без прописки,
Без совісті, коріння та душі.

Океан бескрайний, большая водная чаша…
Корабли, катамараны и суда бороздят океанские просторы…
Единое таинственное водное пространство с островами…
Атлантический,Тихий,Индийский,Северный Ледовитый,Южный
Наука Океанология изучает океаны на Земле...
18.05.24 Швец Тамара
Океан безмежний, велика водна чаша...
Кораблі, катамарани та судна борознять океанські простори...
Єдиний таємничий водний простір з островами...
Атлантичний,Тихий,Індійський,Північний Льодовитий,Південний
Наука Океанологія вивчає океани на Землі...
18.05.24 Швець Тамара

Глаза – дар Всевышнего, чтобы видеть мир, зеркало души!
Лучи любви, тепла – в открытом, искреннем взгляде…
Атмосферу очищают, создают гармонию, вдохновляют,
Заряжают энергией, исцеляют - добрые глаза…
Ангельские детские глаза – сокровище Вселенной!
8.06.24 Швец Тамара

Очі – дар Всевишнього, щоб бачити світ, дзеркало душі!
Промені любові, тепла – у відкритому, щирому погляді…
Атмосферу очищають, створюють гармонію, надихають,
Заряджають енергією, зцілюють – добрі очі.
Ангельські дитячі очі – скарб Всесвіту!
8.06.24 Швець Тамара

Біля дошки став Микита.
Треба в реченні одному
Відшукати хлопцю швидко
Однорідні члени в ньому.

Він зітхав, чесав за вухом,
Бурмотів про школу, втому,
Бо не знав ні сном, ні духом,
Де ж оту вліпити кому?

- Та хіба ж то однорідні? -
Врешті вчителька питає. -
Хто поможе? Всі з цим згідні?
Може, їх отут немає?

Той стояв і мучивсь, бідний.
Нащо думати даремно:
- Ні, таки не однорідні.
Це двоюрідні, напевно.

07.06.2024

Життя переходить в грозу за плечима,
За спинами поглядів, що розвертаються в профіль,
Кривавий чорнозем, закидує пензель в картину,
І зганяє вгорі темні хмари вітрів художник.
Він міркує про час, він вслухається у водоспади,
У те, як гойдається маятник, як монотонно...
І раптом епоха вихоплює з нього тишу
І спиняє вітри, і шуміння ріки повноводної.
І тиша така, що торкнися її і все
Наче ширма постане несправжнім, впаде за нею.
Промалюється викрик і вічна дорога зіниць
І обернешся в профіль відчувши жалі за землею.
Та маятник цокає. Все, ще віють вітри і вода
Спадає у жолоб наповнений шумовинням.
І лякаючись тиші, звертається голова
До жанрів легких, на доволі прості краєвиди.
Тим часом збираються хмари.
І близько гроза.

23.04.2024

Гайдельберг на долоні.
Ночі сумливобезсонні
Тихо вмостились на крівлі
І сповивали будівлі.
Дзеркало, манкей та річка.
В хвилі пірнула нічка.
Сон чи реальність...Не знаю.
Смуток в каштани вплітаю.
Хто в моїм серці шкребоче?
- Крихти небес мишка хоче...

Дід Петро і баба Люба
Гру у схованки поча́ли.
Не повірите, ви, люди,
То мабуть, відьмівські чари.

Дід, як спить, то баба нишком
Самогон жене завзято.
Вранці тихо, ніби мишка,
Враз сховає...
- Любо, клята!-
Дід кричить і вже горілку
Носом чує. Нерви здали!
Як знайде, то баба-бджілка
Від Петра у схов тікає.

І не маниш, і не кличеш,
І не ждеш на мене теж, –
Лиш смієшся таємничо
Та спокою не даєш.
Бо з думок іти не хочеш
І вриваєшся у сни
Або голосом співочим,
Або поглядом ясним.
Я себе і мучу, й тішу
Віднедавна лиш отим,
Що пишу любовні вірші,
Й почуваюсь не старим.
В них тебе маню і кличу,
На взаємність жду і жду,
Бо люблю твоє обличчя
І поставу молоду.
08.06.24

Ніч… Засинають Стокгольм, Копенгаген і Осло.
Ритм уповільнили Лондон, Варшава та Рим.

Знаю, все знаю… Ти справді давно вже доросла.
Я взагалі відрекомендуватись старим
Інколи можу… Такі вже у мене приколи.
І якщо справді багатство – це наші роки,
Не збанкрутує концерн наш, напевно, ніколи.
Так, ми вже виросли. Ніби які там казки?
Хто нині вірить у добрих поетів із плюшу
З медом у горщику, з тирсою у голові?
І не захоплює більше кришталь попелюшок –
«Прада» зручніше та стильніше. Що ж, се ля ві.
Дах від реальності зірвано, без охоронця-
Карлсона став прагматичним колишній Малюк.
Інколи, може, чомусь посміхнеться віконцю…

Ні, я не маг, зовсім ні. Просто дуже люблю.
Серце, напевно, з роками ще не відгоріло.
А де кохання – казкового трішечки є.
Бачиш, опівніч-метелик під голками стрілок
Б'ється-тремтить? Не інакше – і серце моє.
Бо відчуваю – в тобі, моя люба, жива ще
Дівчинка та, що обожнює все чарівне.
Важко її повернути? Однак це не важче,
Ніж надихати, як ти надихаєш мене.
Різне підмішує доля в життєві комори.
Виберуть зле, мов голубки, ці ніжні рядки.
Просто в обійми пірнай, як Русалонька - в море.
Лагідно буду гойдати тебе залюбки.
І поцілую тебе, моя крихітко, нишком.
Прошепочу: «Ти гарніша за всіх королев!»
Хай прокидається в серці, немов Білосніжка,
Дівчинка та, щоб відчути, що поруч є лев.
Джуглі нічні нас покликали – ти ніби Нала,
Адже з тобою закоханий лагідний звір.
Різні бувають сюжети, натомість фінали
Чимость подібні. Це не випадковість, повір.
Є аксіоми, які не залежать від міста.
І неважливо це – Андерсен або Перро
В образній формі нагадують істини істин:
Диво найбільше – любов, всемогутнє добро.
Я розумію: епоха тотальних тривог не
Надто сприяє…але все одно релаксуй.
Знай, що не згасне тобою приручений вогник.
І все одно про твою надзвичайну красу
Буду співати, нехай з мене сиплеться тирса.
Та і життя – не сказати, що нині це мед.
Серце давно перелатане – дірка на дірці…

Хай заплетуться рядки у комфортний намет.
Із насолодою райською - тішишся нею,
Ніжно цілуєш, смієшся і кажеш: «Нуф-Нуф
Ти мій невтомний!». На те, що не бути свинею –
Це важливіше, ніж чари, мені натякнув
Тон твій… Я все розумію… В житті ідеалам,
Мабуть, не місце… І втілити – казка ще та.
Прагнути варто, аби взагалі не пропали
Ніжність і лагідність, відданість і доброта.
Ти посміхаєшся – в посмішці є щось дитяче.
Ніби дівча в тобі бачить казки уві сні.
Ні, я не скривджу її, а коханням віддячу.
Не пожалкуєш, довіривши душу мені.
Різноманітні сюжети, фінали типові…
Все йде до висновку, наче дороги - у Рим:
Непероможне добро… Як і чари любові.
Ті, що сьогодні дарують нам магію рим.

2024

Сиджу у кріслі. Зібрані валізи.
Куди мені? Питання всіх питань!
Гармонія сумного вокалізу -
Останній подих марних сподівань.

З надією пірнаючи в минуле,
Де восени не бачив сірих злив,
Я намагався так, щоб всі почули,
Наспівувати той простий мотив.

А в мене не виходило. Даремно
Ловив його відлуння в глибині
Теперішніх часів. Навколо - темно...
Та зрозумілий він лише мені.

Хіба про це можливо швидко, стисло,
Крізь погляди зухвалі, зверху вниз?
Осінній вечір. І порожнє крісло
Оплакує мінорний вокаліз.

Сонце радісно блискоче,
В небі плещеться блакить, –
Я від світла мружу очі,
Тінь шукаючи щомить.
Спекотливе літо душні
Дні дарує щедро так,
Що засмаг і непорушно
Сад причаєно закляк.
Слабнуть люди, і рослини
В’януть сумно в холодку,
Листям змореним до тину
Притулившись нашвидку.
Я також, немов тараня,
Сохну в літньому теплі,
Не знаходячи від рання
Тілу місця на землі.
07.06.24

Її манили дуже… міражі,
а ще – увага усього загалу.
Вона була цнотлива… у душі,
але її душа того не знала.

Вона нужди не знала ні у чім,
купалася у славі і розкошах.
Шикарний ресторан – для неї дім,
а щастя уявлялося у грошах!.

Так пролетіло із півсотні літ
і люстро їй ніколи не брехало…
Поставив жирний хрест на неї світ,
але вона цього іще не знала…

Сіре... Темно-сіре... Світло-сіре...
Дуже бідна гама почуттів.
Бенефіс застиглої зневіри -
Струм нікому не потрібних слів.
Хтось зрадливо зойкнув та зомлів...
Хтось зрадливий знав про все потворне -
Чорне, темно-чорне, світло-чорне,
Маючи на все таємний вплив.
Сірий колір. Хибний лейтмотив.

Зачепитись поглядом за ранок?
А у ньому темно, як вночі.
Там наївність будувала ґанок,
Затишок... Хоча б вже наостанок
В світі нереальних забаганок
Вижити, невірно живучи!

Рівно. Ідеально. Бездоганно.
Як завжди, співаючи осанну,
Ввічливо вклоняється юрба.
А з корінням вирвана верба
Бачить в струнах зламаної ліри
Сіре... Темно-сіре... Світло-сіре...

Крім совісті, ніхто не дасть поради.
Звичайно, що на герці двох світів
Ніхто з людей не хоче помирати,
Але як бидло жити – поготів.

Всім очевидно, ким це розпочато.
Де зле коріння довгих заморок.
Не буде переможеним пощади,
Тому лише вперед, за кроком крок.

Що гірше за ментального кастрата
Без вільних слів, думок і почуттів?
Нікому не потрібні зайві втрати.
Хазяїна надбати – поготів.

Тому питання «бути чи не бути?»
Стоїть ціною залишку війни.
У ангелів тепер вже атрибути –
Бронежилет і колір захисний.

Це не стрілялка, щоб у неї грати
З резервом нерозтриньканих життів.
Ніхто таким видовищам не радий,
Але ганьбі довічній - поготів.

Від Бога музиканти і поети,
Та в жилах кров співучих вояків.
Чекає відповідних дій і предок:
Варяг чи ант, а може, навіть скіф.

Що може бути гірше, аніж зрада
Славетної шляхетності дідів?
Огидно всепланетне зло карати,
Терпіти ці наруги – поготів.

З дитинства всім і кожному відомо:
Добро перемагає зло завжди!
То буде переможеною втома,
Бо справа честі – спільні ці труди.

Тримайся, сестро! Так потрібно, брате!
Нема куди тікати, хоч би й хтів.
Ніхто не хоче в захисне вбиратись,
Але ярмо вдягати – поготів.

Ми зможемо це: випірнути з виру
Та подолати силу течії.
Виносять нам вони смертельний вирок?
Природа вирок цей виносить їм.

Де опади криваво сіють гради,
Один на всіх у нас імператив.
Ніхто до рук не хоче зброю брати,
Одначе білий прапор – поготів.

Є в світі щось вагоміше за гроші,
Страшніше, ніж загибель дещо є.
Це – бачити, як топчуться ворожі
Копита, попираючи твоє.

Хтось каже «гоп», святкує на парадах
Та ділить те, чим не заволодів?
Можливо, негуманне діло – страта.
Але прощати злочин – поготів.

2024

Дідусь з онуком подалися в ліс.
Якраз весна, навкруг все зеленіє,
Усе яскраво розквітає скрізь
Й душа від того в кожного радіє.
Ліс недалеко, скоро за селом.
Туди частенько з дідусем ходили.
Але улітку то усе було,
А тут весна лиш набирає сили.
Отож, цікаво хлопцю все навкруг,
Все розглядає та про все питає.
Весняний в себе удихає дух
Й від того в нього оченята сяють.
У розпалі якраз весняний день
І сонечко із неба пригріває.
Пташки співають весняних пісень
І теж у хлопця настрій піднімають.
Там десь сорока раптом затріщить,
Ворона каркне, але то нічого.
Пташиний спів усе одно дзвенить
І їм ніяк не перебити йо́го.
Навкруг берізки радо шелестять.
А далі сосни потяглись, ялини.
- Дідусю, глянь, синички он сидять!
Тільки, якісь вони, здається, дивні?!
В синичок, наче ж, жовтуватий низ.
Та й довший хвіст і голова маленька.
А ці, напевно, менші їх на зріст
Та й черевце не жовте, а сіреньке.
Хіба лиш жовтий чуб на голові.
То не синички? – Не синички, звісно.
Поглянь: маленькі, а такі живі.
То корольки – найменші птахи в лісі.
Іще золотомушками їх звуть
За отой чубчик жовтий, як корона.
Тобі б ще співу їхнього почуть.
Та тут поблизу каркнула ворона
І корольків, неначе вітер зніс.
- Лякливі трохи, бо ж маленькі птахи,
Як міряти від дзьоба і по хвіст,
То сантиметрів десять. Із розмахом,
Крил, мабуть, цілих двадцять наберуть.
А важить птаха вісім грам усьо́го.
То як, скажи, їй не лякливій буть?
Дід на ворону подивився строго
І та, мов зрозуміла, ізнялась
Із карканням та й лісом полетіла.
Тут звідкись зграйка корольків взялась,
На гілочки сосни тоненькі сіли.
Але на місці жодне не вси́дить.
Весь час перелітають, щось шукають.
Учепиться за гілочку й висить
Вниз головою й весело співає.
- А що вони шукають у гіллі?
- Комах усяких, павуків, личинок.
За здобич їм ідуть лише малі.
Ще ягоди їсть терна, черемшини.
Хоча й мале, але за рік з’їда
Комашок десь до десяти мільйонів.
Як не поїсть годину – то біда,
Той «голод» доведе її до скону.
Тож крутиться маленька цілий день.
Там щось ухопить, там комашку клюне.
А у перервах і співа пісень.
Тож їй ніколи не буває сумно.
- А взимку? Що зимою їсть вона?
- З ялин насіння чи комах, що вітром
Здуває часом. А бува пірна
У мох й комашок добуває звідти.
Зимою із синичками вони
Літають в зграї, залітають часом
В сади і парки. Там, поміж людьми
Харчуються з добра людського разом.
Зими переживе не всяка з них,
Від холоду багато помирає.
Та лиш весна ступає на поріг,
Вертаються в ліси, хто виживає.
На пари розділяються й самець
На гілочці тонесенькій ялини
Чи то сосни, чи буде ялівець,
Гніздо ладнає: тягне мох, стеблини,
Лишайник чи тоненькі гілочки.
І скоро десь на дереві високо,
Щоб ніякі не влізли хижаки
І, щоб не видно ні з якого боку,
З’являється гніздечко, а у нім
Вже скоро й пташенята. Мама й тато
Весь білий день комах збирають їм,
Бо ж пташенят буває і десяток.
За місяць ті й дорослими стають,
Летять з гнізда. Батьки ж не спочивають,
У те гніздечко, що уже зів’ють,
Вони нові яєчка відкладають.
Отож, із двадцять пташенят за рік
В сім’ї буває. Хоч багато гине
Зимою та й короткий пташок вік,
За літо нова виростає зміна.
- А чому пташок корольками звуть?
Дід усміхнувся: - То давно бувало.
Людей на світі не було, мабуть.
Ще тільки сонце сяяти почало.
Тоді була ще молода Земля,
Ліси росли та розливались води.
Надумав Бог обрати короля,
Над птахами який би верховодив.
Зібрав птахів зі всього світу він
Та й каже: - Короля вам хочу дати.
Король же має бути лиш один.
Той, хто найвище зможе політати,
Під самим сонцем й стане королем.
Знялися птахи й в небо полетіли
Усі підряд – велике і мале.
Бо ж кожне бути королем хотіло.
Ворони, галки, сови, горобці,
Сороки, сойки, голуби, синиці.
І журавлі, і лебеді. Та всі
Кружляли десь у піднебесній висі.
Цвірінькало і каркало з небес,
І жайвір пісню радісну виводив,
Невидимий у піднебессі десь.
Лише орел сидів спокійний, гордий.
Бо ж знав: ніхто висо́ко не злетить,
Як здатен він. Отож вперед не рвався.
А ще в траві тихесенько сидить
Маленький птах, не знати як і звався.
Поки орел надумався злітать,
Той непомітно на хвоста усівся,
Аби орел зміг в небеса піднять.
Орел змахнув крилами, в небо звівся.
Все вище й вище стрімко підліта.
Вже вище, навіть, вищих хмар піднявся.
Для всіх то недосяжна висота.
Він вже згори всіх гордо роздивлявся.
Аж раптом пташка із хвоста знялась
І вище нього в небо підлетіла.
Бог, як уздрів те, раптом засміявсь.
- Ти бач, таке мале всіх одурило
І піднялося в небо вище всіх.
Для короля, звичайно, малувате.
Але, раз птах отак злетіти зміг,
Короликом його ми будем звати.
Відтоді так воно уже й пішло –
Королик- корольок всі звикли звати…
А нам вже слід вертатися в село,
Бабусі щоб з обідом не чекати.

Останній вірш душа напише на своїй
невидимій для ока оболонці.
Вона не виграла цей вирішальний бій.
Вона його програла? Сонце
пропало в непроглядній чорноті,
нічого й цятки світлого не видно.
Трапляються затьмарення в бутті,
для чогось, очевидно, необхідні.

Зоставшись в безпросвітній чорноті,
утративши усі орієнтири,
зайнятись чим затемненій душі?
В собі шукати світлотворчі сили.

Ні зовні, ні у чомусь – у собі,
де джерело невичерпно багате
поширюючих світло промінців,
якщо його удасться розшукати.

Якщо – це міра не умов, – зусиль,
докладених до пошуків затятих,
попри утому, страх й гризучий біль,
які пітьмою слідують по п’ятах.

У темноті не пишуться вірші.
І той останній, лишений на оболонці,
не прочитати наново душі,
поки вона не створить нове сонце.
Поволі освітляючи пітьму,
перечитає, що лишила на прощання
й задумається – а чому
цей має зоставатися останнім?

травень 24

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Від весняного тепла
Просинається бджола
І шукає медоносні квіти, –
Гостро-чуйним хоботком
Ссе з цвітінь нектар кругом,
Та ніяк не може розповніти.
Бо від ранку дотемна
Не спиняє збір вона,
Несучи до вулика поживу,
Хоч уже давно могла
Так насититись бджола,
Що була б круглішою, ніж слива...)
06.06.24

За ним - його родина, рідна хата
І спогади - великі та малі.
Він буде у загарбника стріляти
Зі степу, з лісу, навіть з-під землі.

Окупували кляті московити
Дитинство, хати рідної поріг.
Залізо у повітрі. В'януть квіти.
Хіба на це дивитися він міг?

За всіх дітей, за нас, за Україну,
За все, що він у серці зберігав
Загарбнику встромити ніж у спину -
Найкраща справа серед добрих справ!

І він встромляв. І підривав вагони,
Стріляв, труїв непрохану орду.
Дотримуючись совісті законів,
Наблизив перемогу непросту.

Загарбники зловили партизана.
Він - руки вгору: "Все вам розповім!"
А подумки: "Родинонько кохана!
Дивись! Ніколи я не здамся їм!"

А руський ванька дивиться зухвало,
Готує для розправи пістолет.
"Ну всьо, хахол! Тєпєрь - піши пропало!"
Помічнику: "Закройтє кабінєт!"

"Фамілія!" - кричить. І вдарив сильно.
А партизан і каже від душі:
"Що ж! Прізвище моє - записуй: Вільний!
А Вітер - це ім'я моє. Пиши!"

Загарбника здолала лють тварини.
Стріляє в партизана руський кат.
А Вільний тільки подихом єдиним
Ворожу кулю розвернув назад.

У ваньки раптом підкосились ноги.
Даремно окупант сюди прийшов!
І рясно полилася на підлогу
Зіпсована брудна імперська кров.

А партизан сказав: "Ти, московите  -
Підступна, підла, заздрісна змія!
Тебе тут розстріляє навіть вітер!
Тут партизани - всі! І навіть я!"

Ніч - перший план для пари суперстар.
Татамі для кохання відьми й мага.
Моя любов - як місячний удар.
Твоя - неначе місячна засмага.
Неочевидний привід божевіль -
Затемнення всіх мізків поступове.
Я – безнадійний хорор-водевіль.
Ти фентезі-нуар, моя любове!
Я - чорний нерозгаданий квадрат.
Ти – різнобарвний мій шалений пензель.
Ми різні, наче Фредді з Монсеррат.
Нарізно ж – наче скример без саспенсу.
Я – виверт бойового гопака,
Ти - суміш карате із вальсом Відня.
Я кола в 40 обертів п'янка.
Ти – наче мінус 30 серед квітня.
Я – обрій з Джомолунгми; ти - моря
Тендітності, що вдачу мають дику.
Так дощ на клаві компу «Кобзаря»
Виклацує методикою «тику».
«Давида» сницарює буревій.
Я – прірва мрій, ти - зорепад ілюзій.
Я - бездоганний слух ліричний твій.
Ти – очі, скрізь які на світ дивлюся.
Ти тільки й бачиш, що себе саму.
Я тільки й чую, що себе. Ми квити.
Не знаємо, навіщо і чому.
То вихід тут – релакс і кайф ловити.
Ми як свічки - сам Бог їх не збагне:
Як я за упокій, ти за здоров’я.
Та полум’я жевріє в нас одне:
Кохання, бо ж ми однієї крові.

Фантазерка така… Безперервно вигадуєш Бога,
Щоб пробачив гріхи, що надумала їх ти сама.
Так, характер складний. Це тому, що натура глибока.
Напівсвітло м'яке – то й інтимна твоя напівтьма.

В океанах твоєї душі заблукає да Гама.
Навіть Амундсен міг би не вижити в їхніх льодах.
І зникає з тобою, здається, тверде під ногами.
А до того ще й інколи мов підіймається дах.

То чи дивно, що так безнадійно гублюся в твоєму
Лабіринті, де вихід навряд чи знайшов би Тесей?
Знаю, в інших серцях вільне місце знайти не проблема -
Мов готелі вони. А твоє – мабуть, радше музей.

Скрізь коштовне, та тільки чіпати нічого не треба.
І розсістися чи розлягтися не можна ніде.
Ти здаєшся звичайною. Та надто часто на небо
Позираєш із вірою, ніби воно не пусте.

На землі казна-що, бо добігла кінця ера-Фідій.
І тепер все руйнує епоха з ім'ям Герострат.
Хтозна, що на нас завтра очікує в цій дольчевіті.
Та підримки не просиш і дуже не любиш порад.

А життя собі йде… віддаляється від ідеалу.
Радість рідше дедалі, натомість частіше печаль.
Якщо Бог навіть є, в Нього ангелів, мабуть, замало.
На всіх нас охоронців небесних немає, на жаль.

Ти ж, кохана, така, що тобі слів несказаних шкода,
А ще більше - написаних і скутих римами слів.
А на дворі сьогодні, здається, не краща погода.
Отже люди знервовані дуже, то й погляди злі.

Впорядковане все, то Земля зігрівається Сонцем,
Вдячні співи птахів надсилає за це небесам….
Ну а Бог твій до тебе призначив мене охоронцем
Від загроз, що чимало з них я навигадую сам.

Лукавості дволика суть.
Попри усі її принади,
Себе проявить... Не збагнуть,
Як може вабити, що зрадить.

Облудність - ницості сльота,
Натури, що іржа сточила.
І вже не перестане та
Удаване співати мило.

Нещирості пусте зерно,
Породжує лише оману
Що як не тішить, все одно,
Ніколи правдою не стане.

Порожнє тане у імлі,
Не пам'ятається із часом.
Сліди нікчемні і малі
Лишають неправдиві фрази.

Медоточива марнота,
Для розуму завжди ошука.
І проглядає чорнота,
І чуються фальшиві звуки.

Позбудься струн, уяви, усього
Що у тобі тремтливе й тонкостанне,
Хай небо світлочоле темним стане,
І стоколірні сни до одного.
Хай хмари в'ються зморені кругом,
І місяць бляклий більше чверті тане,
Твоя епоха тонкошкірих ранить,
І обпікає вибухлий вогонь
Війни. Прийди до тих хто розуміє власні:
Життя, любов; як місяць привикай
Світити сяйвом литого від сонця,
І сон міцний змінить твоє безсоння,
Немов небес торкнулася рука
Нічних химер до зір, і зорі згасли.


28.11.2021

Із морем на побачення іду,
занурюся у бірюзові хвилі,
немов по Гетсиманському саду.
У гребені полину посивілі…

Загайливо погожої пори
спускаюся із берега крутого.
На променях іскряться кольори,
а день вечірню одягає тогу…

У чаші тоне куля вогняна
і шлях од неї падає під ноги.
Осоння злотом осяє вона
і манить у омріяну дорогу.

На обрії надія майорить
імлою вечорового світила
і чайка поринає у блакить,
розкинувши широко білі крила.

Сонце гріє й світить
Дужче, ніж завжди,
І засмагле літо
Кличе до води.
Бо прогріта річка
Так в спекотний час,
Що кипить водичка
Для зраділих нас.
Можна очманіти
Від води й тепла, –
Жаль – недовго літо
Радує малят.
05.06.24

Шосте вересня. Костянтинівка.
Долі. Мрії. Бажання. Думки.
Чорний вибух. Дим. Будьте прокляті!
На віки!

Костянтинівка... Костянтинівка...
Мирний риночок у вихідний.
Буде ворогу віддзеркаленням
Буревій.

Хай прокляття моє пронизує
Все повітря, де є руський дух!
За одну нашу тугу буде їм
Сотня туг.

Бо народ з боліт всім цим вибухам
Не забув прокричати "ура".
Там немає мирних. Ракету в них!
Вже пора!

Проростає трава на могилах.
Проростає крізь біль і красу.
Проростає на долах і схилах
Та печаль, що прийшла завчасу.

Проростає скорбота на скронях,
Проростає спокута в руках.
Проростають надія, мов сонях,
І любов, як поранений птах.

Проростає крізь землю сумління,
Як пшениця в безкрайніх полях.
І заглибиться міцно коріння,
Показавши нам праведний шлях.

Проростає все те, що минуло
В боротьбі, де абсурд переміг,
Що надійно навіки заснуло,
Як на полюсі вічності сніг.

4 червня 2020

Без історії роду
Важко нам обійтись, -
Перерив я до споду
Всі архіви колись.
Тільки жодної вістки
В установах нема
Ні про прадідів, звісно,
Чи бабусь, зокрема.
Ані плуга, ні шила
Аніде від невдах, -
Все пустилося пилом
Й обернулось на прах...
04.06.24

Не зруйнував. Не зрадив. Не порушив.
Але жорстоко ставить до стіни
Самотність, що впивається у душу,
Самотність, що вгризається у сни.

Неначе сулема отруйним паром
Все нищить, замітаючи сліди.
Рішучий видих. Щастя - незабаром...
В останню мить все буде, як завжди.

Народжений бентежною струною,
Звук мав надію в світі протиріч
На співчуття від баби кам'яної,
На сльози перехожих без облич.

Все навкруги - помірно і не дуже...
Так захопила серце восени
Самотність. Та, що врізалась у душу.
Самотність. Та, що вгризлася у сни.

Вже слова стали зайвими - отже і дим
Біля губ в'ється, мов балерина по сцені.
Хоть повірити важко – я теж молодим
Був колись, та давно… мабуть, ще в плейстоцені.

Де солодкою посмішка вчора була,
Щось, я бачу, дедалі кислішає міна.
Ти брехати не дуже-то вмієш, мала.
Але вчишся хутенько, та ще й на відмінно.

Хочеш – тему закрий, хочеш – іншу відкрий.
З несумісністю в кожному слові чи фразі.
Бо для мрій про майбутнє я надто старий.
А для спогадів ти молода ще наразі.

Де лунають, немов «отченаш», по ночах
З вуст районів невтомні сирени тривоги -
Чи це драма у нас? Тільки сльози в очах,
Що маскують вербальні ті всі еківоки…

За взяття себе в руки отримай медаль.
Хвилювання розігруй на диво майстерно.
Хоч і швидко засвоїла роль «фам фаталь» -
Не настільки, щоб зараз складати екстерном.

Не мені демонструй дар актриси – комусь.
Може він не второпає довше, яка є
Ти насправді. Невдачею не переймусь.
І звитяги твої вже не дуже лякають.

Тиша – наче фініта в тональності «ля».
Все життя наше – мов чергові класи школи.
Аксіома, звичайно, що кругла Земля –
Та здається, що нас не зведе вже ніколи.

Ти мені не «фаталь» - і не твій я «амі».
Де кохання – це гра, врешті-решт, нічиї всі.
Нещодавно без тебе я жити не міг…
Але дечого теж із тобою навчився.

Задивилась на поле пшеничне:
Колосіння зелене, зернівки налив,
А вгорі небо синє правічне,
білих хмар одиноких розмитий курсив.
Мабуть, небо писало...Не вздріли?
Бо ж підступно підкралась жахлива пора,
І летять знов ракет чорні крила,
І оговтатись важко в окопах від втрат.
Попри брязкіт війни люди праці
Докладають чимало зусиль: мати хліб,
Бо від пращурів гідна ця справа,
Щоб плекати й збирати врожайності сніп.
І щодня говорити "спасибі"
Всім бійцям дорогим, хто тепер на нулі,
З побажанням життєвої сили,
Щоб вернулись до рідних осель і землі.

Ти ніби мала за собою крила,
І я піддався чарам твоїх вій,
Щоби в коханні клястися одній,
Лише тобі віддати серце, мила.

І ця любов, неначе буревій,
Так легко все життя моє зломила,
Що і не знав був я, яка то сила,
Яких вона мені надасть надій.

Те почуття пішло в незнані далі
І я не знав як бути мені далі,
Куди іти, притулок де знайти.

Та ти вернулася в піснях цих ніжних,
Хоч спів не дав такої красоти
І він лиш відголосок слів некнижних.

Я хочу повернутися додому,
Але боюся не впізнати те,
Що було рідним стільки років,
Що в пам'яті стирається уже.

Я хочу повернутися до міста,
До вулиць і каштанів квіту,
Бо пам'ятаю їх іще з дитинства:
Свою Двірцеву і Бульвар. Це рідне.

Я хочу повернутися додому,
Бо бачу своє місто в кожнім сні.
Я буду посміхатися знайомим,
Радіти сонцю... вже після війни.

травень, 2024

Одружився, ще нема і тижня,
У алькові - любощів кальян.
Покусай мене, любаско, ніжно,
Хай вирує пристрасть-окіян.

Заціловуй кріпко, аж до дрожу,
Так, щоб непритома облягла.
Сили тануть! Рухатись не можу!
Діва - юна! Я ж бо - сивоглав!

Утопи у персах мужа-хтивця,
Запусти у серце пазурі!
Ох у мене й гарна молодиця!
В ніч одну уклався цілий рік.

Ув обіймах мни старого діда,
І кричи у захваті "I love!".
Від жаги роз'їхалася скирта,
Жінка - суща відьма! Ну й діла-а-а!

P.S:

У Пегаса міль побила крила,
Очі музі виїла роса:
Смерть стрілу Амура зупинила -
Краще б дід жону свою кусав.

Дочекалися ми благодатної зливи,
Упоїлись водою грунти і без неї масні, –
Яскравішими стали – вдоволена нива
Й незатьмарені житом волошок блакитні вогні.
Враз повищали в зрості зелені посіви,
Забуяли ще більш, у тісняві хлібів, бур’яни, –
Все живе щиро вдячне цій бажаній зливі
За цілющість, яка в літню спеку не має ціни.
03.06.24

Мені у двері серпень подзвонив.
Цей звук - лише йому властива риса.
Я відчинив. Впізнав без зайвих слів.
І бачу у руках його валізу.

У тій валізі - суміш літніх трав,
Там запах яблук, вечори спекотні.
Стояв навпроти мене і мовчав,
Бо бачив, як дивився я в безодню.

Відвертий серпню мій! Дозволь на "ти"!
Якщо прийшов до мене, любий друже,
То підкажи, де затишок знайти!
Відмовою не вбий вже вбиту душу!

Мені із тягарем безглуздих мрій -
Кружляти з жовтнем в дощовому вальсі.
Веселий танець літа вже не мій.
І серпень тихо вимовив: "Збирайся..."