Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
Наче вісточку Божу,
Стелить стежкою зорі.

Тільки стежка не гріє,
Хоч стає золотою.
І плекає надії,
Смерть за стежкою тою.

Над холодним окопом,
Злючі кулі літають.
Зорі кинуті скопом,
Поки ще догорають.

Нічка тягнеться клята,
Зір згорає багаття.
Лиш спасає солдата,
Біля серця розп’яття.

Де окопи, де ями,
Зорі гаснуть поволі.
Понад них мотилями,
Людські душі і долі.

Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
наче вісточку Божу,
стелить стежкою зорі.

2016р.

Кваплюсь. Скоро листя облетить,
Наче краплі, відліта за миттю мить.
Зазирає рання осінь до вікна,
Заглядає, та душа немає дна.

День минулий, ліг у тесану труну,
У майбутній темним шляхом поверну.
Як би можна час спинити на руці,
Залишити золоті деньки оці.

Не зблудити і не збитися з путі,
І не бути розіп’ятим на хресті.
Залишився. Тільки радості нема,
Знов на сході заявилася чума.

Там на сході кров стікає на пісок,
Куля трісне і обірве волосок.
Гримнуть гради і розіб’ють укриття,
Там на сході обривається життя.

А по небу світлі хмари попливуть,
Чиюсь душу заберуть в останню путь.
Тай понесуть чиюсь душу на алтар,
Наче свічку, чи запалений ліхтар.

2015р.

1

Люди упевнені - прощені...
Гайда на ринг... чи війну...
Погомоніли над горщиком,
...джин бородою війнув...

Все дозволяється: капості,
Зради, підніжки, плювки.
Хтось препарує з цікавості,
Крові калюжі... цівки...

Брехні хрестами обвішані.
Скаче смугастий хосен
Барами... кіноафішами...
Глухне дідок-Борисфен.

2

Сонце зійшло - розпогоджено.
Бростю вкривається лавр...
Душу готую до сходження
Крізь гупотіння литавр.

Плач ненароджених - високо.
Низько - театри... церкви...
Йде Персефона - із мискою,
Патоку чорну лови...


2017

               Не заберемо у чужі краї
               ні волі, ані поля, ані хати
               Шевченкової.
Виросли палати
між вишнями, а у кругу «сім’ї»
і «Заповіт» пора переписати,
і вимучені опуси свої.
               Єднаються творці макулатури,
               аби перекричати москаля.
               А на слуху – сигнали із кремля.
               Уже не треба бувшої цензури –
               усе поб’є живуча сіра тля.
Немає у риторики простою,
а ніша залишається пустою.
Гарцює шоу, фейк і CINEMA,
упоєні тією наркотою
поезії, якої теж нема.
               Сльозою упились дереворити…
               Зате які високі почуття
               естетів біля самого корита!
               Аби іще ухвалена стаття,
               яка забороняє говорити
               з позиції реалії життя.
Переживаємо найтяжчу пору.
Хоча й далеко до голодомору,
але у трутня той же апетит.
Опорожняє вулики й комору
освоєний тераріум терору
такий же темний, як і антрацит.
               Все всує – і сентенції ізгоя,
               і гіркота іронії героя…
               І Муза набирає в рот води…
Іде еліта Петі до їди…
Клює… Лишає крихти за собою…
               Кувікають агенти параної
               і затирають не́чисті сліди.

                              02.2017

А юнь погибає у розквіті сил,
а старість сумує і молить у Бога
не бачити ситі пащеки могил –
сльозами просякла остання дорога.

Життя алогічне порочне і зле.
Інакше у мрії би виросли крила
і кожне натхнення, велике й мале,
напнуло б до щастя рожеві вітрила.

А юнь помирає у грізні часи.
Раніше і нині… коли колотнеча.
Цей світ не рятує офіра краси
і навіть любові розп’ятий предтеча.

Життя, наче шокер у тисячі вольт,
вражає майбутнє, покинувши тіло,
а поруч стенання згорьованих доль,
а поруч невтішне, яке посивіло.

А юнь полягає на чорних полях
безмірного, наче терпець, лихоліття
і сниться їй небо в земних журавлях
й осіннього саду оголене віття…

26.02.2017

Стоять ці свідки мовчазні
Історії рідного краю,
Давно садили їх колись
За царським то іще указом.

Старі, потріскалась кора,
Гілля ламалося вітрами.
Здавалось би прийшла пора,
Щоби уже їх порубали.

Та зеленіють щовесни
І восени в них листя жовте,
Іще таки міцні вони.
Стоять над шляхом осокори.

2017 р.

Допоки молодий ти, сину, знай,
Усім потрібно поважати старість,
І не підвищуй голосу до старших,
Життя уроки добре пам"ятай.

У ньому може статись все, дитино, -
Отак навчала мати свого сина,-
Як сивина покриє твої скроні,
І ти захочеш шани від молодших.

Щоб поважали мудрість твоїх літ,
До слів твоїх уважно прислухались,
То вивчи правило життєве це напам"ять:
Ставитись з шаною до інших завжди слід.

2017 р.

Падаєм, падаєм, падаєм
в тихім і легкім танку.
Що на землі нас привабило
в зиму холодну таку?
Що на землі нам обіцяно,
аби пустилися в тан?
Дні і години полічені
тим, хто у небі літав.

Вільно нам, вільно нам вірити,
вільно любити політ,
час до землі переміряти
митями в тисячу літ.
Білий світ в білому, в білому,
як наречена в вінку.
Пісню кохання утілимо
в тихім і легкім танку.

Падаєм, падаєм, падаєм
в тихім і легкім танку.
Що на землі нас привабило
в зиму холодну таку?
Що на землі нам обіцяно,
аби пустилися в тан?
Дні і години полічені
тим, хто у небі літав.

Волею, волею, волею –
зболеній чорній землі…
Білі кристалики холодом –
в теплі долоні її.
Світлом і радістю зміряна
нам досконала краса.
Вірною, вірною, вірною
стане земля небесам.
2016

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

Время играет в нас
И в самый сокровенный час
Меняет пешки местами,
Распоряжаясь часами,
кидает упрек

Время утекая тикает в темя
Упрекает за каждый миг
Ты выбираешь себе забвенье
Оно спрашивает, чего ты достиг

Кольт к веску - тебя к ответу

Мы, как капли на солнце сохнем
Нас испаряет светило
Кто-то тихо стекает,
А у кого-то уже и море гостило..

С нового декабря..
Время в итоге нас искалечит, но не за зря

Ти прости мені, Ніч,
Що волію кохання бажати...
Щиросердно прости,
Бо бажання- у звичці людській.

Звичайнісінька річ-
Все говорячи, щось приховати,
Як ховає мотив
Сутність пісні на мові чужій.

Зоресяйна, пробач,
Що в долонях не втримаю зорі,
Ті, які ти мені
Зорепадом жаги пролила.

Ти зірками не плач,
Не губи їх даремно... I'm sorry...
Саме час по одній...
За любов... Із твого джерела...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022613536

Дивлюсь на вербу і калину
І слухаю спів солов’я.
Безмежно люблю Україну –
Земля це моя і твоя.

Я серцем до неї полину
У світ чарівної краси.
І мову свою солов’їну,
Чистішу від краплі роси,
Мені, твому вірному сину,
Ти, нене, у спадок даси.

І де б не ступав я у світі,
Мов сонце, що в небі сія,
Для мене дорогу освітить
Пречистая мова моя.

І всюди, куди не погляну,
Яких не торкнуся доріг,
Я згадувать буду, як маму,
Пречисту, що в серці беріг.

Ласкава вона, материнська,
У серці моїм ожива –
То мова моя українська,
Що завжди для мене жива.

Літо каже до Зими:
– Мене спробуй дожени!
Крекче зимонька в одвіт:
– Маю сотню сивих літ!
Тож ганятись за тобою
Буде Осінь із Весною!

Він пише вірші, сам же коментує,
Запитує - чи краще... Сивий ас.
На статуї, що виліплена всує,
Висить планшет, у ньому аусвайс.

От-от поїде... Зметено тиночки,
У затінку червоні гарбузи.
Таркатий птах прокльовує сорочку...
Тут оселився... виріс у рази.

Дзвінкий півострів - серед імітацій.
Ряд чуперадел.
Цебра хить та хить...
Дзумить бджола на мельхіорній таці.
Вже час дорожню скибу розмочить,
Усьоме кликала в Ландсгут онука.
Ще гойдалку тримає абрикос...
Налущено квасолі.
Тиша... Згуки...
...і птах випурхує - буття апофеоз.



2017

Дай мені сонця, я вдовіль нап’юся
І тіло зігрію.
Дай мені крила, і я в вись піднімуся,
І в небі помрію.

Я вітер впіймаю, злечу наче сонце,
Над гори ся здійму.
Зірками – дощами порушу твій спокій,
Упаду, обіму.

Впаду, притулюся у ніжність огорну
Тебе моя мила.
І буду любити таку неозорну,
Допоки є сила.

2015р.

Ламати стандарти.
І штампи, й себе.
Ламати...
Не світ, не устої,
а тільки по лезу йти
і жити десь поміж...
Довкруж ешафоти,
страти,
театр і ролі... І невість.
А там - світи.
А там - недосяжність
куди лиш сягає око...
А ще недопитість
із чаші живих страждань.
У ній твоє серце
і пісня його висока.
І спрагла довіра вірі...
І нитка знань.

2017

Під неба тьмяним пожарищем
вростають злісним багрецем
гілляччя вен в аорти тріщин
планети й кров’яним тільцем
її уносить непомітно
в судин космічних живопліт.
Червоного гіганту світлом
скривавило
мій зореліт,
мов обідрало з нього шкіру
до злого болю самоти.
До глибочіні. І до віри,
що в ній десь є і я, і ти,
що звідти ми по вирвах траси
жебонимо, мов кров чи сік,
з розламів простору і часу
в манливу
людяність доріг,
маршрутів, курсів, траєкторій…
В себе самих, то й поготів…
Розірвані на клапті зорі
в часи важких передчуттів
кружляють
попелом світила,
яке наголосило, що
від іграшки
людського тіла
пора звільнятись. І в ніщо,
усім наповнене, як завше,
я входжу вдихом крізь вуста,
метеоритом підписавши
свого останнього листа.

2017

Коли печалей чорний павучок
почне снувати павутинку чорну
в моїх думках,
світленький літачок
покличу спогадів. І він проворно
ту павутинку розірве, за мить
ще й намотає на крило уміло,
щоб засріблилось.
Радість забринить
в свідомості.
Вже й щастя прилетіло
з далеких днів. Всміхається мені
тим неповторним усміхом єдиним,
який послали зорі навесні.
Лечу в твою любов, думками лину
за літачком у найсолодші дні,
де тільки ми в обіймах ніжних неба.

Про щастя спогад –
дивна сила в нім!
А павучок? Чи ж в ньому є потреба?!

Серпневі ночі щедрі зорепадом.
Пірнає погляд в темносиню вись.
Чарується небесним вічним ладом.
Не надивитись, скільки не дивись.

Та раптом, стрімко, ниттю золотою,
мов блискавиця, зірка пролетить.
Зворушливо-тендітна, щемна мить
осяє, мов прощання, нас з тобою.

Бажання б загадати. О, дарма...
Ми у світах, у зорях. Нас нема...
І тільки вічність навкруги безкрая.

Злилися з нею, зтанули думки.
Вселенський спокій душу обіймає.
Завмер у серці... Падають зірки...

2016

Спішать урізнобіч мої стежки
в різномаїття, що дарує світ.
Та хмарками – усе частіш думки:
а що віддам душі в її відліт?

Ми всі у владі сил: добро і зло.
Споконвіків ведем тяжкий відбір.
У Заповідях Небо нам дало
високе вчення. Зрозумій і вір.

Душа зове – не озирайся, йди.
Учись лишати праведні сліди
в гармонії зі світом і собою.

Малюй доріжку пензликом митця.
У вогнищі правічного двобою
любов’ю лийся у любов Творця.

Яка вона, дорога без вибоїн?
Яке воно, життя без гіркоти?
Приходить ніч і сниться світла воїн,
який воює морок і світи.

Але світи несхитні у гордині
і мороку достатньо ще снаги
бороти сяйво у душі людини,
яке заповідали їй боги.

Приходить день і марево інакше –
навколо сонця ореол імли.
Радіють ті, що вище і багатше,
а бідні переймаються: коли

постане той, що випрямить дороги,
а з ними спотикання у ходу,
і поведе до світлої знемоги,
і прожене безумності орду?…

25.02.2017

*експериментальний сонет з нетипово негативним наповненням*

Чому нема (у плині світ зіскніє...)
Того казкового, що зветься mon ami ?
Бо ниє там... По-під ребер"ям ниє
Прадавнє таїнство, обізване людьми

Коханням, що безсмертними Богами
Одвік, здавалося, дароване було
До людства днів останніх- Вічна Прама...
А нам з тобою- ні, не випав долі лот...

Цей смуток віддзеркалить час осінній.
І по стіні змалюють наші тіні
Фінальну мить Ромео і Джульєтти...

Сумний альянс поетки та поета...
Цей декаданс відійде з нами в Лєту...
Його ми вип"єм, мов цикуту нині.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022600376

Зима вже плаче,бо весна перемагає,
і сірий смуток стріхою стікає...

Весніє квітка. Ніжність білосніжна
крізь сніг пробилася і дивиться у світ.
А котики пухнасто-дивовижні
ось-ось замуркотять з тоненьких вербовіт...

І синє небо, що весну чатує
зимові сльози в проліски фарбує...

Через веселе літо Запоріжжя
Дивлюсь за горизонт думок:
Де мати Мар’я, Юхим батько збіжжя
Життям збирають точно в строк,

Вже назгорталося крутих врожаїв
Думок, тривог до сивини,
Одне на радість: діти приїжджають
Усі без погляду вини,

З дороги з батьком вип’ємо ще потім,
Спочатку „ Дружба“ відспіва
Хвалу дровам, що з крапелькою поту
Перекотили до хліва,

А над хлівами, наче над роками
Стоїть тополя молода
І місяцю-молодику руками
Куйовдить чуба до видна,

Плекає мама на жаровні хлібця
Духмяного на все село
І причащає тут дівчат і хлопців —
Так завжди буде, є, було,

А ще сябри на радість на світанні
Приїдуть з настроєм, як світ
І оспівають дві куми Світлани
Дорогу дорогỳ як слід,

Одне на смуток: в батька на прощання
Так мало слів із-під поли
І в горлі нашім німоту розчавить
Одне на двох: „ А знов коли? “

Через веселе літо щогодини
Натомлено сюрчить імла,
Та вічно серцем чую, що не спинить
Ходу рідні своя земля.

2005

Ой чого, рідна земле,
ти така чужина?
Чом життя тут завмерло
не на рік, не на два?

Куди оком не кину –
все биллям поросло,
і прийшло до загину
колись райське село.

Де три верби хилились
над Річищем в журбі,
не дійти – як не силуйсь –
під шатро їх мені.

ані співу, ні сміху,
в школі гомін замовк..
Німо. Тихо. Так тихо,
Що відлунює крок.

Ні людей, ні скотини –
чорнобиль до небес,
за поваленим тином
не загавкає пес.

В кропиві, в самотині,
Господь хату зберіг.
Геть полускані стіни,
Геть потрухлий поріг...

Як від жалю зомлію,
Повз ніхто не пройде,
З морового довкілля
Хіба змій приповзе.

Щоб узріти, де ж обрій,
Змахну хворим крилом,
Закружляю у горі
Над порожнім гніздом.

Ген за Уж, за Залісся
Видно лиш чагарі.
Над дрімучим пралісом
Обіллюся слізьми.

Закричу у заскнінні:
Хто спаплюжив гніздо?!
Та того голосіння
Не почує ніхто...

2015 Чорнобиль

Над гаєм здіймались дими…
Я глянув – неначе жива
У небо злетіла сова
Із чорним і білим - крильми.

Відкрив я здивовано рот,
Чи в мене уява палка?!
Постав із сови тут вулкан,
Що вивергне магму от-от!

Аж серце немов завмира,
У цій перетворення грі.
З вулкана постала гора,
Що снігом ясніє вгорі…

З розвесненим гаєм удвох
Ми з цих дивувалися див.
Не знаю – чи вітер чи Бог? –
Химери ці хмарні ліпив.



25.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Конча Озерна, гай Дани.

Хатонько незабутня, сердешна,
розлучили з тобою навік…
Ти лишилася в мов нетутешнім
диким світі отруєних рік.

Непобілена, боса, розпатлана,
очі-шибки повибивані,
чорнобилем в три метри облатана --
як болять твої біди мені!

Чом не снишся в пташиному гомоні,
в мальвах, ружах заквітчана вся?
Чом на мене ти дивишся поглядом
із кістками розм’яклими пса?

Не зійдуться надвечір сусідоньки
побалакати аби про щось,
не повідають щиро про бідоньки…
Про таку – чи подумав би хтось?!

Рік чи два – і байдужим бульдозером
тебе скинуть з обличчя землі,
і потонуть у слізному озері
всі увібрані болі-жалі.

Хто відправить тобі панахиду,
поминальний накриє хто стіл?
Тільки вітер гуля по полину…

І немає ні віри, ні сил …
1986 Чорнобиль

ПРИРЕЧЕНІСТЬ

Йдемо із океану у життя,
Й розхлю́пуєм як краплі з калаба́ні
Себе із ними. Так іде буття.
Так ми зрікаємся і ду́ші розірва́ні
Летять лахміттям через небуття
У згарище закінчення. В повстанні
Зойку благанного і вже без вороття
Душу зціло́вують незба́гнення останні.
Любов чіпляється ж за прірву каяття
Коли серця́ приречено до травлі.
А ти ще дихаєш, Різдво i Смерть вмовля,
І янголи рвуть-п’ють криваві плaвні!

Павло Гай-Нижник
24 лютого 2017 р.

1

Знов підйом - на лису гору.
Панорама: яр, ковтьоби.
Поливала мандрагору.
Перенизано оздоби.

Обступали сонцелюби.
Угрузали в сніг обцаси.
Гекатомби. Смерть беззуба
Гуркотить у тулумбаси,
Жне поріддя гречкосіїв,
Обіцяє бодні меду.
Забарився десь месія.
Йдуть посошні люди в кедах.

Завтра тепле чи вогнисте?
Колоски - із вирви-рани...
Заколисуй, бандуристе,
Удовиченьку Оксану.

2

Ця війна - за логін волі.
Наобіцяно цукатів.
Пораділи напівголі:
За копійку брендні шмати.

Одягайте плащ від Гуччі,
Та не бійтеся корости.
Забугорні доки учать.
Ми ще в класі, певно, шостім.

Підростаємо, аякже.
Відторгається не лишнє.
Скільки ще синів поляже
З акварелями Комишні?

3

В ейфорії світоч духу.
Зріс євшан гіркий, цілющий.
Уціліють шпанська муха,
Черемшина, вишні, хрущик.

Сплять у люлях мудрагелі.
Ще казки, підказки, поміч.
Це не кров - залита гелем
Україна в тихій комі.


2017

Весна…. І серце б`ється збуджено.
А сонце кимось вже пробуджено.
Сутужно зимоньці, незатишно,
лИбонь, хотіла владу мати ще.
Лопоче легіт по-весняному
сЬогодні дню - п`янкому й п`яному.
Кортить відчути справжнє літепло.
Усмішки дарувати, сміх. Стекло
Знічев`я снігу сіре-сіре тло.
А кров пульсує. Серце як чуже.
Навідліг нас весна зборола вже.

25.02.2017

Перемовчу цю мить, пережурю цей день,
а небо знов нахилиться й заплаче.
Я знаю, що мине, і добре, й зле мине,
і буде так, що й не було неначе.

І тільки вітер змін у віття шугоне,
і заколише цю нестримну тугу,
що перейшла собі негадано мене
і знов намалювала чорну смугу.

Але відрада є - із хмари сипоне
білезним снігом, бо зима ще нині.
І в душу увійде освяття неземне
й засіє світлом річища полинні.

І я скажу собі - агов, дівице, не
давай себе здолати сірій втомі!
Бо, знаєш, так бува, хтось волю обітне
і відчай оселяється у домі.

А ти його жени, своєї хай не гне
і хай не пеленає в тугу стіни.
Міняється усе, і радісне, й сумне,
і навіть те, що нібито незмінне.

Тож приголуб цю мить, і цей журливий день,
і небо пригорни, нехай не плаче,
бо й біль оцей мине, усе колись мине,
і буде так, що й не було неначе...

14.02.17 р.

Виціловує вітер осінній яблуням пучки,
Виграє золотим і червоним у нашім саду.
Дожилася Вкраїна до краю, до горя, до ручки,
Бо отримує тільки жалі і велику біду.

Все зламали у ній — і майбутнє, і душу, і вроду,
Розікрали ставки і до річки й на крок не дійти.
Закопали сокиру війни, а з нею й свободу.
Збайдужілий до всього живеш вже у безладі ти.

Хтось же править тобою і хтось той вирішує долі,
Як в майбутнє потрапиш, то це вже везіння, чиє?
І летить у світи цей нахабний хазяїн сваволі,
І в конвульсіях б’ється омріяне щастя твоє.

Хто очистить державу від погані, нам невідомо,
Спить народ очумілий, його стережуть вороги.
І привчають усіх, що ми гості у власному домі,
І заплющили очі на злочини, що навкруги.

Та не вічно зимовим вітрам у світах шаленіти,
Забиваючи снігом шпарини і кожен куток.
І народяться вільні від горя і сорому діти,
Бо єдина надія на цих ось майбутніх діток.

Молоко материнське уб’є знахабнілу отруту,
Ляже зернятко в свіжу і теплу весняну ріллю.
І розірве народ закривавлені болісні пута,
І Шевченкове слово ожиє: «Вкраїно, молю!»

Йде Україна мовби по болоту,
Затягує її бездонна твань.
І ким би ти не був — мовчиш. Супротив
Отримає багато покарань?!

Мовчиш? — Мовчи! неначе тихе бидло.
На дно, так всім! Не стулюй кулаки.
Оце тобі покращення і їдло,
Нещасний рабе. Їв же ти з руки

Й усе процвиндрив — і минуле й нині,
Й майбутнє у нащадків прожував.
Хотів же хтось (таких пів-України),
Щоби тобою злодій керував.

Ні радості, ні сміху, ні печалі
Немає в душах мокрих і слизьких.
Горілкою і пивом замовчали
Твої страждання і твоїх близьких.

Навчатись? — Ні! – Кому оце все стадо
Розкаже про Шевченка і Франка?
І хто зустріне українців радо,
Чия тобі простягнута рука?

Подумай добре, бо коли до урни
Опустиш долю, тобто бюлетень,
Щоби із тебе не зробили дурня,
Сьогодні думай про майбутній день!

Приїхав у місто, де люди лукаві,
Брехливі і заздрісні, ласі на зло.
Написано в Біблії – «тварі – по парі»,
А їх тут до біса таких розвелось.

А решта для них, наче бидло у стайні:
Раби для панів і для підпанків їх..
Пани розкошують, панам дуже файно -
Відплати ж не мають і жодного з лих.

Лиш мова про те, що усі ми – під Богом
І скільки б не мали і влади і днів…
Погляньте на березі річки на йога –
Чого він сидить там, не знаєте, ні?...

Чи дійде, лукаві, злосливі, брехливі -
У пеклі на вас зачекались давно?..
В четвер піде дощик, а, може, і злива
Десь днів так на сорок… Таке ось кіно...

09.02.2017

А хто тепер нам вигострить сокиру,
Хто поведе в розкрилля добрих літ?
Чужинці в хаті нині не для миру,
А для сваволі і задля обид.

Змирились ми, приречені так жити,
Віддавши найсвятішу булаву,
Витопчуючи зеленаве жито,
Щоб потім їсти листя і траву.

І помирати цілими родами,
Майбутнє не рятуючи своє.
Щоб зайди частувалися плодами
Й убили нас. Які ж ми люди є?!

Тягли із нас останню насінину,
Ми під плотами дохли, мов кішкИ´.
І нам стріляли кожному у спину!
Вони ж добро впихали у мішки.

Які ж ми є?! Дітей споїли наших,
Підсовують травичку — покури!
Своїх — за океани! Повні чаші —
Палаци їхні і добра двори.

Своїх навчають доблесті і честі,
А нашим — праця з ранку до зорі.
Бо їх чекає в долі перехрестя,
Де все одно наступлять на граблі.

А ми ж серцями винесли на площу,
Здавалось, українця, вийшло — ні!
Ішли до нього, начебто на прощу,
Та нас він зрадив… Де тепер пісні?

Чому свободи так наїлись люди,
На радість навіть сили не стає?
А злодії собаками з‑за буди
Вже вигрібають все, немов своє.

І колядують по судах невпинно,
Спиваючи з народу свіжу кров.
Як захистити матері дитину,
Нагодувати і навчити знов

Добру, і щиросердю, і повазі?
Та замість слави — гіркота хули.
І боляче, і страшно, бо, наразі,
Ось бачите, куди нас завели!

Свій на свого, де хата гірко скраю
Стоїть пуста, без друзів і рідні.
Засмучують незібрані врожаї,
Чорнобиль плаче в кожному вікні.

А ми не звикли до такої долі —
У нас навпіл хлібина — до добра.
Ми трударі. На нашім хлібнім полі
З батьками вчиться праці дітвора…

Чужинці в хаті — завжди не для миру,
А для сваволі і задля обид.
Прийшла пора гострити нам сокиру,
Вести народ в розкрилля добрих літ!
21.04.13

Люблю самотність... Лоно тиші…
Коли розмашисто думкам…
Тоді душа слова колише –
І я в самотності не сам…

19.02.2017

Мені так легко гоже з Вами,
коли між нами сива даль,
роки, сповиті пеленами,
і гіркоти медовий жаль.

Ось тільки дотику бракує
і філософії вини,
коли наплине чорне «всує»
із лона тихої луни…

02.2017

Як завиє собака
У селі під вікном,
Затуманиться всяка
Річ, що звалась добром.

Недолюблена мати
Стане тихо в кутку,
Бездокірно і свято
Привітає дочку.

Недолюблені діти
Із світлин закричать:
Нам незатишно в світі,
Подаруй нам причал!

Серце владно і вдячно
Заполонить любов…
Та все ближче – аж лячно –
Недолюблений Бог.

2017

Я дивлюся на небо, я міркую про зорі,
Про ночей безгоміння і світанки прозорі.

Оповитий туманом небокрай даленіє,
У душі безталанній оживає замрія.

Загубивши надію на омріяну ласку,
Я складаю для себе втаємничену казку.

Черемош скинув льодовий сардак,
Пливуть по річці вже не зовсім пазли.
Зима минає, і нема навспак
Туди дороги, де й смереки мерзли.

То льодохід. І крига креше креш,
І пре вперед, і гостро берег муля.
А на крижині – й слів не добереш! -
Тремтить нервово молода козуля.

Вона й не знала, що таке бува:
Ступила на ріку, як завше, сміло.
А тріщина, що кригу убива,
Враз почалась – і в безміри побігла.

І от козуля посеред ріки.
В полоні у крижин - краса і сила.
Довкола лиш непевні острівки.
Вода стрімка погибеллю манила…

Та не чекала. Зупинила дрож
І гордо по крижинах пострибала.
Бо гори кликали. Тому і Черемош
Перепливла. Зуміла. Подолала.
24.02.17

Лоно матері наче лук
Відправляє тебе в політ.
Батько видобув з лука звук
І тобою поцілив світ.

Хто такий і куди летиш?
Хто зустріне - спитає всяк.
Ти не знаєш. Боїшся лиш
Пропустити у небі знак,

Що не прісною зробить сіль
І змінити дозволить шлях:
Не стрілою приречено в ціль,
А до мрії, як вільний птах.

Може тільки у цьому суть:
Ким прибудеш до точки Б?
І чи зможеш в кінці почуть:
Бог на ймення назвав тебе?

Тихесенько падав сніг
На мури монастиря,
Молилася за усіх
Ранкова Свята Зоря.

За нею святі слова
Я пошепки промовляв,
Благаючи про дива.
Не плакало немовля,

У небо полинув дим
З жертовника чи димаря
І тихий почувся дзвін.
З молитвою дзвонаря

Тихесенько падав сніг
На крила пташині Царя,
Молилася за усіх
Ранкова Свята Зоря.

21.02.17

Мої спогади пахнуть медом, чебрецем. Та мені все мало.
Хоч від тебе тікаю в весни, щохвилинно біжу кудись.
Мені майже вдається жити, щоб не вірили й не тримали,
Щоб зрадливі червневі зливи не нашіптували: «Спинись!»

Я до спини тулила крила, намагаючись полетіти.
Щогодинно і щосекундно забувала твої сліди.
Але знов зацвіли тумани, обнадіяли зеленню жито.
Прошептала байдужа осінь, що мені це не до снаги.

І тепер моя боса втома зупинилась на роздоріжжі.
Об стерню поколовши ноги, перетнувши твою межу,
Вже не хочу лишатись в літі і ховатись у травах ніжних.
Та проте до зими твоєї вже ніколи не побіжу.

Затули зиму
від весни молодої,
вітре навісний.

За край півночі
віднеси її жалі,
й там заголоси.

(24 лютого 2017)

У паралельних світах ми знайомі давно,
Бо гуляли дахами вечірнього міста,

Ми з тобою, юначе, зі схожого тіста...
І про нас вже не раз відзнімалось кіно –

В паралельних світах,
А у цьому – ми різно,
Тобто порізно,
значить – уже не разом,

Нас поєднує шал, що вливається в кров –
І життя кольорове тоді, а не прісне...

Ми шукаємо те, у що віра – Любов,
Ми уперто за нею, немов альпіністи.

Ми поєднані Богом,
Пов’язані тісно...
І блукаючи – знайдемо,
хто де б не йшов.

Ми розпахнуті, ніби віконні фіранки,
І закриті водночас, мов на зиму банки,
Які так не відкрити, руками, однак,
Ми шукаємо свій тут полишений знак,

І збираємо друзки себе,
Що згубили, коли там, в паралелях,
Відважно любили, відчайдушно
Хотіли і навіть могли. Ми були і ми є.
Ми щасливі були...

Перелітали дорогу круки
У пташиних справах
У повітрі бриніла тривога -
То мабуть весна.
Серце билося тихо
Наче зліва, не справа,
Отже поки воно на місці.
Чи надовго? Хто ж зна...

Сонце світило кволо,
Як по довгій хворобі,
Коли два роки пролежав
І при цьому не спав.
Один із круків сів на плече,
Почухав лапою воло
І спитав: "Чи ти точно хотів
Бути тим, чим став?"

Ну і що відповісти птаху?
Та хіба що зізнатись,
Що з птахами й деревами
Надто довго не розмовляв.
Ну а потім дивитись,
Як із мріями відлітати
Буде він і темнішатиме
Під тінню від крил земля.

24.02.17

що мудрому печаль
то іншому для сміху
а може навпаки – початок із кінця
у суєті життя
одна-єдина втіха
не пити сум очей із щасного лиця

у всесвіті зеро
єдине і залишу
із глибини віків летить стрілою мить
і клацає затвор
і розтинає тишу
а сіромаха-світ іще кудись спішить

а чи у срібну даль
а чи у чорні діри
у поторочу-тло без імені й облич
летить предтеча-мить
безпам’ятної віри
несе земне ніщо у неозоре нич

13.02.2017

Нести найтяжче власну порожнечу.
Таким змілілим все стає навкруг!
І страх: а раптом стан той вже конечний?
Не зваблять більш ні думка, ані рух...
Отак, напевне, і рілля боїться,
Що омине її Сіяч з зерном,
А те насіння, що у ній таїться,
Непотріб зродить, вкриє бур’янОм.
Ну а потому - хоч яке добірне
Ти кидай в неї зЕрно від плеча,
Його бур’ян не пустить в лоно сіре ‒
Засмічена рілля глуха до Сіяча.

2016

Світять у очі всі вони чудово,
Здоров"я тобі зичать і добра,
Дружбою вихваляються з тобою,
За твій рахунок славу здобувають.

Лиш варто відійти десь на хвилину,
Тобі готові в душу наплювать,
Знайдуть тебе, як мовиться в помиях,
"Скупають" в них із голови до п"ят.

Звалять усі гріхи свої на тебе,
Роблячи з тебе цапа відбувайла,
Коли ж їм добре, то тебе не треба,
Вступись з дороги, їм ти заважаєш.

Брехні своїй вони не знають міри,
Носа деруть, немов би ті міністри.
Насправді ж бо вони звичайні "пішки",
Сказати правильніше - лицеміри.

2017 р.

Мій романтику коханий,
В цілім світі найрідніший,
А твої загадки-вірші
Водять діток ще й казками.

Мрійнику, моя любове,
На добро душа багата,
Ти на все завжди готовий,
Щоб мені зробити свято.

Щоб допомагать у всьому:
У великому й малому,
Творчого сягати зросту,
Хоч слабке маєш здоров"я.

Але сила волі й духу
В тебе більша, ніж в здорових,
До життя жаги й любові,
Про недуги - а ні звуку.

І твоя натура творча
До прекрасного прямує.
Ось за це тебе й люблю я,
Моє щастя, моє сонце.

2017 р.