Як ти живеш, моє кохання,
Що закотилось за світи,
Мов Сонце світообертанням,
Мов під підлогу "золотий"?..

На кухні куховариш "кофій"...
...І з телемедіа гряде
Той світ, де від антиутопій
Вже не сховатися ніде.

Десь там "слони ідут на сєвєр"-
Не синтепонові, живі,
І Че Бура... Гевари плем"я
"Заміси" роблять на крові,

Де логіки шукати марно,
Де кітч із фейком комільфо,
І пари в парності непарні,
"бо як в Європі"... Охохо...

А десь сховався за снігами
Той світ "реалу", де колись
Ловили щастя ми руками,
Мов Сонце... І не опеклись...

Та стигне кава... І на рани
її "бальзам" не до пуття.
Ти поринаєш невблаганно
У мегаофісність життя,

Де ті ж "пойняття", що у ЧАТі
З тролячої інет-попсні...
Ну а мені... Мені "не катить",
Та й нецікава ти мені

Без тих поєднань у нестямі
Де Пекло й Рай... І ми... Авжеж,
Зміліла річка- не Цунамі.
Та все ж... Та все ж... Як ти живеш?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011701295

Я не лишаю заповіту.
Уже достатньо дум, ідей...
Прощаючись із білим світом,
піду тихенько, непомітно
і не турбуючи людей.
На проводи в селі моєму
мене питають і тепер,
чи я помер? І я помер
на віки вічні. То й зіп'ємо
напою терпкого вина,
яке пускається по колу,
аби усе було до дна,
до забуття і до – ніколи.
Нагоди іншої не буде
о цій оманливій добі
усе довірити судьбі,
коли зійде яса полуди
і не заціпеніють люди
багатослів’ям у собі.

2011

Ми зачекалися героя,
а може правого царя.
Стоїть у часі древня Троя,
і кров тече із вівтаря.

А ми лягаємо сп'янілі,
щоб прокидатись у хмелЮ.
Навколо свята - заметілі,
шепоче лихо: я люблю,

коли криваве у ажурі
і полем дикої орди
ідуть із Мордору похмурі
пекельних кар земні ряди.

У янтарі заклякле сонце
ховає промінь у пітьму.
В окопі шпаркою віконце -
очима в стужу і війну.

Комусь ще жити і кохати,
комусь упасти на сніги
і захололе слово *мамо*
нести на зоряні круги.

Та є надія, що не марно...
І крізь погибель і вогонь
настане світ, де мир і ладно,
не свищуть кулі біля скронь.

Ще ходять юди між героїв,
шукають ірода-царя,
а нам своє б… життя ізгоїв
навік прогнати за моря.

Щоб не верталися омани,
і сум елегій оминав,
а щасний день злікує рани
і змиє біль червоних трав.

17.01.2017

У бразильца речного каймана
Не украсть портмоне из кармана:
Он таится на дне,
Да и нет портмоне
И кармана на теле каймана.

Африканка ленивица львица
Не спеша догнала бы ленивца,
Без труда! - но на практике
Он не водится в Африке,
Как бы быстро ни бегала львица.

Слон размером едва ли не равен с луной,
Но и слон поступается кобре тропой,
Потому что она
Почти невидна,
Но плюется в глаза совсем не слюной.

Австралийка малютка коала
Не встречает нигде каракала,
Да и сам каракал
Не встречает коал -
Нет коалы в меню каракала.

Грозный лев уступил бабуину
Буйволятину, даже слонину -
Стадный зверь бабуин
Не приходит один,
Где один - стаду быть бабуинну.

Черепах был ценителем панциря,
В гости рака зазвал он из Франции,
Но убит Черепах:
Ослепительно наг,
Новый друг заявился без панциря!

У жирафы в далекой Танзании
Непростое довольно задание:
Головой из облак
Дотянуться до благ
Щедрой почвы далекой Танзании!

2017

Із непозбувної бентеги
У неозору увійшов -
Над плаєм гойно звіяв легіт
І стих неквапно - без розмов

Поснули в шалі й безнадії,
В зневірі змучені думки,
Бо злі буремні буревії
Таки далися узнаки.

За мент будучина виразна
Упала вкотре в помилки,
А чи були вони – та хтозна,
Мені й самому невтямки.


16.01.17

У привокзальній колотнечі,
Неначе ангел, – звіддалік, –
Байдужим поглядом старечим,
Вона дивилися в мій бік.
І щось привабливе та гарне
Було в очах отих і в ній,
Що не сиділось більш в кав’ярні
Мені між зборищем повій.
Схотілось щирої розмови,
А не порожніх балачок,
В яких щораз тікає слово
Від ненароджених думок.
Схотілось просто стати в пару
І очевидне осягнуть,
Адже спинилася недаром
Вона здивовано отут.
Я теж впізнав її відразу,
Мов чапля рідне болітце, –
Дарма, що шар густющий сажі,
Як грим, укрив усе лице.
Неначе юність бистра й славна,
Та щедра й ласа на любов,
Ось так, скорботно і забавно,
Мені побачилася знов.
Це скільки літ уже минуло
Як їй гвоздики я вручав, –
Як обіймав благально й чуло,
У вирі пристрасті, дівча?
Куплю й тепер оті багрові,
Повиті запахом світань, –
Як знак довічної любові
Та найсолодших пам’ятань.
Позбувшись гордості та страму,
Адже жебрачка як-не-як, –
Іду до неї я так само,
Як йде до дівчини юнак.
Німа, безхатня, сива пані
Ховає сльози між повік,
Щоб ненароком не поранить
Їй подарованих гвоздик.
Тримає бережно і вдячно,
Букетом втішена сповна, –
Всіма знеславлена жебрачка,
Моя спокусниця сумна…
16.01.17

Ми змалечку плекаємо свій сад
І соковитих прагнемо плодів,
І смоківниця, й стиглий виноград -
Все буде у дбайливих хазяїв.

Як ревно пташив — яблука в меду...
Не переймався — хащі без ладу...

©14.01.2017р.

«Не залишай мене одну» –
Мені сказала ти раптово.
І ці прості чотири слова
Торкнули зболену струну.

І ти залишила мені
Солодкий спогад на прощання,
Примарні мрії, сподівання,
Чекань одноманітні дні.

Та марно я шукав твій слід:
Уже спалила квіти осінь,
І сніг дороги позаносив,
Річки скував блакитний лід.

Твій образ танув, даленів,
Та з ним не міг я розлучитись,
Не міг на інших я дивитись,
І марно молодість губив.

Води чимало протекло,
Та все ж неспокій мучив душу –
Не віднайшов своєї суші,
Я пам’ятав твоє тепло.

Я все-таки тебе зустрів.
Мабуть забула все – не знаю...
Сказала тільки: «Поспішаю».
Це все – одразу зрозумів.

«Не залишай мене одну» –
Мені вчувається і досі,
А може то мені здалося –
Я і донині не збагну.

1978-2017

Давали знак народу небеса,
Щоб зрозуміли, хто прийшов до влади.
Солдат упав! – то впала міць, краса,
Держави, що кров’янилась від зради.

Упав солдат, коли цей президент
Прийшов до влади, став на перші сходи…
З вінком у нас колись був прецедент,
Де Бог означив зрадника народу.

Що втік з країни, де стріляв людей,
Де в засвіти пішла Небесна сотня…
Немає миру, тисячі смертей,
Війна і бідність вчора і сьогодні.

Глава держави, обраний ураз
Народом, що в обіцянки повірив,
У щирість так очікуваних фраз,
Що приведуть до перемоги, миру.

У нас три роки вже іде війна,
Сини убиті, сироти і вдови…
І бреше влада, обкрада вона,
Вдягла народу бідності окови.

В своїй державі люд, як емігрант,
З країни влада створює руїну.
Упав солдат… Впаде і окупант.
Та не впаде ніколи Україна!
16.01.17

1

Генії та ідіоти
Плинуть у спільнім човні.
Пекло відкрите - без квоти,
В рай - хідники потайні.

Ступиш на берег - дивися,
З ким у незвідань ідеш.
Бабця дала барбарисок.
Весело-рідно? авжеж...

2

Зграю шокує окреме.
Стежка... немає мети.
Може, пристати до емо...
З йогом ступню обпекти...

Ріжеш єдваб на ряденця,
Кришиш котам круасан.
Звикла до жовчі, есенцій,
Знаєш сто вісім асан.

3

У серпентарії - злива.
Сняться пухкі снігурі.
Серце вбирає жадливо
Крапель руде попурі...

Вийдеш - не треба дороги.
Чітко простуєш... у вись.
Множиш нулі, перемоги.
Чуєш: "...притихни... збудись".




2017

Не такі бували ми й убогі,
голі, одинокі і …одні –
од людей подалі, босоногі,
печені на сонці, цегляні.

І на трави падали шовкові,
і тоді було у миті ці
мірою найвищої любові –
чути руку у своїй руці.

У піску, гарячою весною,
танули і наші міражі,
і усе, увінчане Десною,
на її крутому віражі.


Як наяда ти любила волю,
воду і русалії тоді,
як вони писали нашу долю
вилами по вижатій воді.

Знаю, пам'ятаю і донині,
як розлука спати не дає.
В кожної душі по половині
половина іншої стає.

Плинули літа за течією
осокою росяних отав.
де уже немає переправ.

У чеканні миті однієї
ти була русалкою моєю
з тих, яку я так і не піймав.

2010,01/2017

Перший день непарного року. Кулясті "ля"
опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
щоб укласти компанію там угорі шершавим,
– триста літ як оголеним оддаля
землі статуям. Я валяюсь в пустій, сирій,
жовтій кімнаті, доливаю собі Бертані.
Річ сія, підігріта в моїй гортані,
виголошує, далебі: "Закрий
вікно". Отже, іще одна
комбінація цифр не подужує дверці;
плюс до непарних чисел годі бентег на серці,
мало, що пересічні; мало хто ставить на
них усе: своє кревне, своє безталанне, свій
гаманець; позаяк – нісенітні гендлі…
Чайка у млі кружляє стрічно годинниковій
стрілці, на відміну від каруселі.

Шопен,
     лікарня,
        сухарі
І ласощі —
        картопля з салом,
«Сусаніни» — поводирі, —
Віщують,
        ніби «краще стало»,
А я
      стрічаю радо день —
Задарма Сонечко не встане.
Пташки співатимуть пісень:
«Живи —
    уперше
        і востаннє!..»

1

В добрий час: до радості та до кисню,
на пречистий сніг, на замерзлі ріки!..
Настовбурчить вуха
пухнаста киця –
замуркоче,
просячи в мене рибки.

Поіснуй без мене, триклятий офісе.
(Є напарник.
Поки що хай розкопує).
Я не мав з позаторішньої осені
ані дня відпустки, ні миті спокою.

Помолившись
і не злякавшись протягів –
уперед! До Мгару чи Синевиру;
і туди,
де можна знайти петрогліфи,
і в райони,
знані як сиро-винні;

а іще – схопити б за хвіст комету,
до найближчих зір
полетіти
з Бетменом...
Поживіть
хоч деякий час
без мене,
поки я
земного ковтну
й небесного.





















2

Зачекайте, будь ласка! Абонент розговляється.
Не нервуйтесь.
Бо треба ж йому хоч іноді.
Невідомо наразі: чи він палить з голландцями,
чи сидить на слоні
у далекій Індії.

І йому наплювати,
що обмежені в часі Ви.
(Хай колись, чи нікОли,
а зараз – нІколи).
Релаксує, оточений повними чашами,
влаштувавши
тривалі
собі
канікули.

Отже, варто змиритись.
Адже сум не пасує Вам.
Ну і... Слід пошукати когось доступного.
Абонент ігнорує Вас (без жодного сумніву).
І не мрійте
до серця його
достукатись.

Ми перетерпимо ці дні,
Ці дні, похмурі і сумні,
Коли й зима — не як зима,
Немовби в неї сил нема.
То снігодощ, то дощосніг,
А вітер аж збиває з ніг,
І в небі вихори і рев.
Учитись будемо в дерев!
Ніщо їм буря і пітьма!
Ми перетерпимо, дарма.

Січень 2017

Від кривавої мавпи до огняного півня
вже рукою подати – червоній і гори,
наше вічне, як зорі, лиховісне терпіння,
що упало на плечі, як покара згори.
Хай козацькому роду та й нема переводу,
але й правди немає без їдкої брехні.
На різдвяні колядки віє гаром зі сходу,
то життя погибає на АТОшній війні.
Не чекайте утіхи ані вчора, ні нині
за свою неозору, поховальну журбу,
бо у кожній сльозині потопають невинні
і ніхто не спиняє цю безумну пальбу.
Від немудрої мавпи до горлатого півня
не минає печалі і так мало надій,
що розтягнута в часі навіжена катівня
остаточно програє окаянний свій бій.

16.01.2017

Як марень плетиво чуже,
В думках моїх і перед зором, –
Ти стала іншою уже,
Мов квітка, зрізана учора.
Недавно сяяла й пекла,
Немов на сонечку свічадо,
І, засліпивши, досягла
Мене цілунків вогнепадом…
Годинник звично мірить час
І додає відчутно болю, –
Твого волосся шовк пригас
І вічок блиски похололи.
Та й у мені щось вже не так,
Якщо чуття перекипіли, –
Коли усох я і обм’як,
Як відпрацьоване мастило.
15.01.17

У синьому небі я сіяла хмари,
Блакитні-блакитні й рожево-туманні,
Бліді і яскраві, сумні і веселі,
Вони проростали, як сонях зелений.

У синьому небі я сіяла сльози,
Вони застигали на буйнім морозі
І падали тихо до мене у двір,
Якби ж я це знала - сміялась - повір.

У синьому небі засію я квіти,
Щоб людство сміятись могло і радіти...
У синьому небі засію я квіти...
У синьому небі...

Фантомний біль тих відчуттів німих,
Увібраний коралами калини.
А снігу...снігу стільки...зверху стріх.
І сірі дні, мов ночі - горобині.
Крізь перемерзлі сльози...крижані,
Паралізовану вогнем  надію,
Я бачила весняники рясні.
А вітер свище, лютий вітер виє...
Тримайтесь любі...на тремкій дузі,
Нехай калина зігріває душу
В такій гіркій, непроханій війні.
ВеснЯники цвітуть! Геть люту стужу!

2017 р.

Як хороше, хоч в розпалі зима
Й мороз хапає кігтями за щоки.
І сніг лежить, подекуди глибокий
І ожеледь в напрузі нас трима.

Та є краса у тінях кучугур,
Що землю гріють, до грудей припавши…
І як стрибає радісно снігур…
На небеса рожеві схожий, пташе.

А на мосту – ріка вогненна фар
Подібна магмі вогників ця зграя.
Її небесний засвітив мольфар.
Вона у море вічності впадає!

15.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

М. Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Ось добігло літо у рум'яну осінь,
золотаву пані ліні і дощів.
Налітає легіт: раювати досить!
Наварю духмяних лісових борщів.

Обірвавши листя, кинув на дорозі,
і лежить приправа під ногами днів.
Ще постій, осіннє, на кульгавім розі –
поворот у колі до сліпих огнів.

Ще поплач сльотою, помовчи журбою,
обійди обійстя, де буяв розмай.
Кажеш: одиноко… Хочеш, я з тобою?
Тільки на підмогу ти надію дай,

що земну дорогу у холодну зИму
приховає обрій, а лихі вітри
не завадять слову, не загублять риму,
не зупинять серце на рахунок *три*.

Як не стане віри, охолоне вічне,
поміж буревіїв запече любов.
Розминуться нуди на колючий січень
і калини віти зронять мерзлу кров.

15.01.2017

                          І
Є заповідники у місті
і зоопарки у селі.
На кожній станції-зупинці
ще є кацапи-українці
і вороги моїй землі.

Вони іще у тім Союзі,
де є вона, воно і він,
які чекають перемін,
бо у Росії – любі друзі.

Її надії – у кремлі,
воно було за регіони
із синьо-білої колони,
а він існує на рублі,
які платили москалі
на узурповану корону.

І мали у виду вони
ці революції й майдани!
Вони хотіли свого пана
і дочекалися – війни…

                          ІІ
Не розуміє агентура
єдину істину просту:
Росія – це уламок МУРу,
що утрамбовує культуру,
яка єднає темноту.

Це піраміда паханату
із Україною внизу,
яку облуплять, мов козу,
для путінського каганату.

Але лайно усе ще є,
отрути-яду додає.
І знає, – бреше, а потіє,
і ніби дбає за своє,
але за Путю і Росію.

Аргументація: пахан
у Путі – Петі є до пари,
……………………….....
а у Надії є тюрбан,
а Юлі вишили жупан,
Бандера різав комісарів,
Мазепа – юда, а Богдан
колись не вирізав татарів.

Зате Московія – брати!
Алі-Баба і комуністи,
ну, себто, Путя і чекісти,
з якими є куди іти,
аби було що пити-їсти.

Вони би не ворогували,
вони – за іншого Петра,
бо видатні регіонали:
азіри, яники, ківали
хотіли раю і добра,
але укропи заважали.

                          ІII
Колізія! І не нова.
Ані язик у них утяти,
ані урізати права.
Живучий рупор пропаганди –
уміє за живе кусати
її гадюча голова.

Сапає тихою сапою,
іде церковною ходою,
шипить змією у вівсі
таємна армія ізгоїв,
що хоче жити під п’ятою
у підколодної Русі.

………………………......
На переправі біля броду
ясніє небо угорі.
Але літають упирі
і піна падає на воду.

У божевільного народу
не розумнішають царі.

01.2017

Ну от і все. Я далі йду сама.
Жорстокий сніг шмагає по обличчю.
…Це не кінець. Це ще одна зима,
Її нестерпна і лиха Величність.

Даремно я волаю в заметіль,
Що буде літо. Зовсім інше літо!
Не винен сніг, що пригорщу надій
В цю мить йому судилося згубити.

Цього часу ми будемо довго чекати,
Від розлук до розлук, і в нагороду за те.
За селом біля самої крайньої хати.
Білим цвітом, яблуневий сад розцвіте.

І ми підемо, позаздрить нам кожний стрічний,
Підемо, і більше вже не вернемось назад.
Тільки вір, що кохання цвісти буде вічно,
Що ніколи у сад не прийде листопад.

Жити будемо під парасолькою саду,
І будемо пити французьке вино «Бордо».
Так ніхто не любив до кінця, до упаду,
Над нами лелека побудує гніздо.

І там у саду, серед квітучого раю,
Яблуневим неоном буде світити цвіт.
А цибатий лелека на скрипці заграє,
І здивуємось ми, і здивується світ.

Все минає, і вечір цей так же минеться,
Мине і цей музикальний лелечий дебют.
Грай цибатий, ти грай що тобі заманеться,
Весели наш весняний садовий приют.

Цього часу ми будемо довго чекати,
Від розлук до розлук, і в нагороду за те,
За селом, біля самої крайньої хати,
Білим цвітом, яблуневий сад розцвіте.

2015р.

У закутку таємнім серця,
Де лиш для тебе – стільки місця,
Враз оселилась порожнеча.
Тепер ти серцю тільки снишся.

Любов нас двох ось-ось залишить,
Та пам’ять цупко ще тримає.
Нас обирають не найгірші,
Та ми найкращих лиш кохаєм.

Притримаю емоцій зливу.
І посміхнусь, хоч сил немає.
І буду я вже тим щаслива,
Що серце щастя пам’ятає.

Рідна мова мене не покине ніколи,
Люба пісня не зрадить до скону мені, –
Поєднали вони міцно щастям і болем
Всі світанки веселі і ночі сумні.
І не буде кінця, раз немає початку
Дивним звукам оцим у моєму житті, –
Тож, коли відійду, вам лишаться на згадку,
Про моє існування, мотиви прості.
Є мелодії різні – забуті та знані,
І такі, як довічна, незмивна печать, –
А для мене чомусь у найбільшій пошані
Ті, що мовою серця навколо звучать.
Рідна мова моя, – непоборна і сміла,
Не пропала безслідно в минувшого млі, –
І над світом, як жайвір, щоліта бриніла,
Проникаючи в душі хороші та злі.
Люба пісня моя вже далеко від дому.
Люба пісне моя, – в кожну хату ввійди,
Щоб радів я тому, що не в серці одному
Українські слова залишають сліди!
14.01.17

... звезды стали ближе
пишет мне мой друг
он сейчас в Париже
я поверил, вдруг…
он ведь маршал в этом
выдумщик на все
пишет, мол поэты
родом из масон…
в гойских пирамидах
подмастерьем слыл
тридцать три - три вида
между ними всплыл…
пишет о погоде
и о том как он
смог возглавить вроде
весь масонский трон
оборвавшись в точке…
то ли сглазил Глаз
я услышал в строчке
что такое джаз…
15.01.2017.

Мов виноградне гроно дике ,
Так виглядала всім вона,
На шпильках тонких черевики,
Сама надміру всім струнка,
Надміру гарна й ясночола,
Пливла, здавалося, мов човен...
Вона ж не знала, просто йшла -
Повзла крізь цвинтаря картини,
Волосся біле - серце сиве...

Твій рвійний вихор крутить швидкоплинні
Слова.
В їх круговерті в’яну, як осіння
Трава.
Двозначних слів примарний зміст ловити
Не звик.
Мабуть, тебе не зможу зрозуміти
Повік.
Коли не здатна щиро говорити –
Мовчи,
Чи правду з-поміж фальші відрізнити –
Навчи.

На самотні сади зірка впала із неба кристалом,
Тій зорі що паде в пів дорозі уже не спиниться.
Ти скажи мені ні , якщо сумно і холодно стало,
Якщо зоряне небо вночі тобі більше не сниться.

Ти скажи мені ні , ти поспалюй надії устами,
Щоб той смуток назавжди у душі твоїй вже догорів.
Ти скажи мені ні , посміхнись на прощання востаннє,
Заховайся в пустелі тих далеких сухих вечорів.

Ти скажи мені ні , не жалій мене , я не заплачу,
Якщо навіть до смерті ті слова твої враз обпечуть.
Я тобі ті слова , я той біль безперечно пробачу,
Ніколи, ніколи тебе за те не осуджу нічуть.

Ти скажи мені ні , не залиш на остачу нічого,
Хай це буде мені , і покара моя і покута.
Що би те що було , час своїми ногами зачовгав,
Що би те що було , час у сутінки свої закутав.

Ти скажи мені ні , безтурботна й легка залишися,
Ти мене обійми без жалю в ті безкінечності мук
Заховайся від мене , в далеке незнане затишшя.
Аж в те, незнане затишшя що губить у віддалях звук.

Я по світі піду , невідкладні залишу всі справи,
Я по світі піду, і вже без мене залишишся ти.
Я надивлюсь востаннє на сонце на гори й на трави,
Сам стану сутінком там , де кінчається день золотий

На самотні сади , зірка впала із неба кристалом,
Тій зорі що паде , в пів дорозі уже не спиниться.
Ти скажи мені ні , якщо сумно і холодно стало,
Якщо зоряне небо , вночі тобі більше не сниться.

2015р.

Життя – не лицар, не ламає списи,
а тільки долі і земні шляхи,
стираючи свої імлисті риси,
чіпляючи на груди реп’яхи.

Зоріє світ, що й досі не загинув,
бо кожну мить присвячував живим,
народжував надію і дитину
і зоставався вічно молодим.

А ти, старий уїдливий писако,
ази пізнавши азбучних діянь,
із висоти широкого однако
свою стезю життєвості не гань.

Як не крути, вона – своя владика
і п’ятий кут у колі суєти,
мала у юні, а тепер велика.
Обабіч неї – ідоли й хрести...

Під сонцем веремії, при нагоді,
для кожної пишноти є сума,
і щасний лад ховається у зводі,
і бал утіх освячує чума.

Сопе і суне людності армада
баюрами, могилами доріг.
Попереду – огріхи і бравада,
а ззаду – доброти лукавий сміх.

Усе, що є, розписано на ролі
песиголовців і казкових фей.
У затінку судьби, планиди, долі
сидить ніхто, чекаючи вістей.

А ті ідуть звитяжними рядами,
мов на параді сяйних перемог.
Гендлюючи жагою і словами,
напишуть елегійний епілог.

У тому епілозі, як в облозі –
дотації із пільгами нужди,
стоять старці згорьовані на розі
і молять Бога: Господи, прости…

13.01.2017

Коли переболить земне
і одійде усе таємне,
згадайте, що нема мене,
коли почуєте про мене.

Душа моя усе одно
проб’ється зеленню сумління,
де сіяла своє зерно
і на поля, і на каміння.

Аби рівняти кожен міг
стезі, що падають під ноги,
в надії, що одна із них,
всього одна – веде до Бога.

І хай не буде їй кінця,
аби ішли до нас у гості
веселі люблячі серця
і при житті, і на погості.

Тоді й зійде душа моя
нехай у полі, та на волі
ще оживуть, такі як я,
для іншої моєї долі.

14.01.2017

Поговори. Поговори зі мною.
Твій голос із минулого мовчить.
І терпко так – нестямно і до болю
Забути щоб. Назавжди. Не на мить.

І хай там що. Нехай мовчать планети.
А ти із мною, прошу, говори.
Минулого неясних силуетів -
Немов живі, в очах твоїх сліди.

І чахне біль. Розчімхує у грудях
Оте живе, що сил дає іти.
І ти мовчиш. Таке німе безлюддя.
І облітає тихе: «Відпусти»…

Точить ножи – не женское занятие,
А женское – точить карандаши.
Мужчина заостряет восприятие,
А женщина - чувствительность души.

14.01.2017

Привіт, маленька дівчинко зі снів.
Попереду життя звабливі мандри
Й тверді переконання молоді,
Що "завтра" буде. І все буде - завтра.

Пробудження не гарантує див.
Давно живу отут я і сьогодні.
Світ примудрився і мене зловив,
Тримає міцно на краю безодні.

2016

Коли життя дрібніше за монету,
коли воно не ставиться в ціну,
згорають від жалю вгорі комети,
лиш чорні іскри котяться по дну.
Чи то землі, чи то душі сумної,
що заблукала на полях олжі.
Летять у засвіт білокрилі вої,
малює осінь чорні колажі.
І небо знов сивіє, плаче, плаче.
Щербатий місяць висікає кров.
"О, світлий вою, лагідний юначе,
ти ж передчасно за межу пішов!".
А десь над лісом перша хуртовина.
Десь на село насунулась імла.
Коли дарма не ціниться людина,
то навкруги лишається зола.
Розвіє вітер, випахкає люльку,
а за ярами впаде перший сніг.
І лиш на серці буде мулько-мулько,
бо очі в правди знов такі сумні.
Дукати чорні в чорнім капелюсі.
Хтось грає марша, хтось пливе під марш.
Дитина зойкне: "Матінко, боюся!"...
І суголосо зойкне "Отче наш"...

27.11.16 р.

Догорає відкритий простір…
Вітер ночі облизує писок…
Промінь кожний, неначебто костур,
у зірковий
склубочений присок
тичеться: так сліпий музика,
недовірливо
й обережно,
йде по згарищу, де ні крику,
ні луни не лишилось. Бентежно
розвертаються полюси
обгорілих планет, залежно
від напрямлення на голоси,
що допоки болюче нечутні
чашам радіотелескопів.
Та музика сліпий у майбутнє
вже вслухається з хронотопів,
поки що недолугих трохи,
наче гілля, ще не розквітле.
І очниць невидющі порухи
набувають акустики світла.

2017

Красу горобини найкраще видно взимку,
коли все біло, і червоніють
лише ягоди несміло
під білосніжним капелюхом,
які на них вдягнула завірюха.
А восени, коли яскрить барвистя:
зелене, жовте, пурпурове листя,
червоні краплі не завжди помічені,
бо барв довколо ще не перелічено...

Блакить небесна задивована красою,
хилилась ніжно на червоною сльозою...

Боюся тиші.
Коли не пишуться вірші,
Коли у засіку душі,
Шкребуться миші.

Згорають свічі.
І більше не підняти рук,
І наче вибух кожен звук
Летить у вічі.

Мовчить несміла.
Немов не варта ні гроша,
Моя засмучена душа –
Ворона біла.

2015р.

Немов одвічне передвістя
Невідворотних холодів, –
Опалі яблука на листі
Тривожним поглядом уздрів.
Червонобокі та духмяні,
Медові, – пробував, на смак, –
Вони попадали зарано
З підступних гойдалок-гілляк.
Невже триматися несила
Було плодам осель косих, -
Чи дуже близько підступила
Зима непрохана до них?
А я її ходи не чую
Ані в природі, ні в житті,
Коли безклопітно смакую
Дозрілі яблука оті.
13.01.17

Я чую не те, що ти вимовила, а голос.
Я бачу не те, що ти зодягла, але рівний сніг.
І це не кімната, де ми сидимо, а полюс;
плюс наші сліди – від нього по різний бік.

Раніше я знав напам'ять всю гаму спектру.
Тепер обізнався з білим, лікарю не вгодив.
Та хоча далі в співанці ні куплету,
бодай кількись триває її мотив.

Я б радо ліг поруч з тобою, меткий у згадках.
А ляжу, либонь, – у дерен вприщерть лицем.
І схлипне старенька в хижі на птичих лапках,
і зварить некруто собі яйце.

Досі, як ставив пляму, засобом була сода.
Здебільшого помагало, як тальк прищу.
Тепер біля тебе в’ється ще та сволота.
Тобі личать світлі сукні. І я тужу…

***мистическое***

Промерзлый Божий перст,
От холода колюч,
Пронзил вселенский Крест...
В провале зимних туч
Задрапирован свод...
И полная луна
И Старый Новый год..
И пятница трина...
Пульс жизненный ослаб
За снежной пеленой...
И распростер крылА
Над грустною землей
Печальный Ангел Зла.
Внемли его ответ
Застольным пожела...
-Осуществятся?
-Нет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011401245

Тішу себе, що ангел, головний мій лікар,
прийме до уваги й голоси всіх тих,
хто, не відаючи про мою хворобу,
до традиційного «Добридень!»
додає таке доречне: «Будь здоров!»
Бо ж день оцей мине, а призабуть хворобу
хочеться і завтра, і позавтра, й завше.
І що, коли під натиском «Будь здоров!»
Рак, що потайки незвано вліз в мої груди,
невдовзі порачкує з переляку
і, дай Бог, не почути його свисту.

в обычной жизни снег и дождь
звонки… фортепиано
узоры взгляды кислых рож
бессменно полупьяных
плевки окурки целлофан
на фоне беспокойства
и ясновидящий профан…
и выглядит как «гройсман…»
в обычной жизни все не так
телега лошадь кормчий
и тянешь пашешь как дурак
и выглядишь не очень
а где-то солнце кто-то там
блестит сияет торсом
и вряд ли вам поможет «трамп»
и сложно и не просто
в обычной жизни все не то
размеры и доктрины
и нафталин среди пальто
и ребус на ветрине…
ах как хотелось бы в ином
испробовать все шансы
перебродить и стать вином
партнером вашим в танце…
ах как хотелось бы сбежать
исчезнуть на рассвете
и в унисон от слез рожать
и подвывать как ветер…
13.01.2017.

Не кожен за життя отримав по заслузі.
Не ті були часи і час їх не настав.
Пішли у небуття мої найкращі друзі,
а я іще про них нічого не писав.

Доба уже не та і душі не воскресли.
Міняється село і вимирає рід.
Які були літа! Які буяли весни!
Але усе пішло у невідомий світ.

І що тепер мені – у рупори трубити,
у лютні й бубни бити і до забуття
обманювати їх, аби не говорити,
яке тоді було отруєне життя?

13.01.2016

Щедро вечорове

Їде пічка в перепій*,
та, з полазником**.
Хліба – долі нескупій,
необразливій.
У печеному грошей
багатесенько.
Доле, тОбівку*** поший
із небесного.
На стеблиночці вівса
Щедрим вечором
гУцул жаль заколисав –
будь малечею,
усміхнися васильком,
жалю-жаленьку.
Гейби любо отако…
Не проспали б ми
на Василія зорі
не багряної –
будеш, доле, в кептарі,***
що від янгола.
Хліб у руку – й до води
до криничної:
вниз, журавлику, ходи –
вмити б лиця нам.
А з хлібини копійки
всі розсіяти б,
щоб у долі – дві руки
й Бог під віями…

2017р.

*Фраза, яку промовляють на Щедрий вечір;
**ритуальний хліб;
***різновид гуцульської сумки;
****головний убір.

***трохи пісенне. трохи новаторське***

Світло Місяця...
Диво Місяця...
Як же до лиця
Ніч тобі оця!

Ізотерика...
Ми в казковім сні.
Час збирати ка-
мені- на мені...

Дивомістика
В сяйві Місяця...
Контур тіла сріб-
но засвітиться,

Той наліт від літ,
Що лишає слід,
В сяйві Місяця
Не помітиться,

Навіть не питай.
Краще відлітай
У п"янкий розмай,
В еротичний край...

Місяць за вікном...
Зоряний політ...
Знову нам обом
По сімнадцять літ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011301482

Сяйні лимони в крижаній воді
виловлюю замерзлими руками,
збираю їх, духмяні і тугі,
обвита невиразними думками.
На дні долоні – зимного ковша –
округла твердь, просвітлена і стала,
дивує, як оті, чия душа
ухильна і мовчазно досконала.
Як відблиск не любити у воді
(хоч він і не жаліє, і не гріє),
заплутавшись у радісній біді
захоплено-ясної безнадії?
Нехай в руках від холоду щемить,
сріблиться радість у душі на споді
від того, що на все в належну мить
є відповідь таємна у природі.

2017

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці - пампушки.
Такі рум’яні, круглі...я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво – найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Синочку рідний, двері відчини…
Ось ти маленький хлопчик- колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе синку я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу! Мій любий, озовися!
«Христос рождається,матусю!Я живий!»

Чарів новорічних свят
не сприймає лиш вар'ят,
тож до завтра недарма
нині спокою нема,
бо запахне із зорею
вечір щедрою кутею,
а коли займеться рань,
завірюха віншувань
увірветься до оселі
й привітань сипне веселих.

Чоловічому загалу
побажань наплів чимало,
зичу сміху на Маланку
від вечері аж до ранку!

Хай втішають повсякчас:
бутлик, а у ньому… квас,
на подвір’ї – Мерседес
найновіший і the best,
на полицях – аж до стелі –
власні рондо і ронделі,
та найперше – хай не спить
те, кому ріднею хіть:
і бажання, і охота
хай штовхають до роботи,
а ота – до поту – праця
хай готівкою воздасться.

А жіночій половині
зичу щастя повні скрині,
у доповнення до щастя –
кожній Любі, Галі, Насті,
і Наталі, і Тетяні,
Наді, Лесі, і Оксані,
Ніні, Юлі, ще й Нінелі,
неодмінно і Аделі,
і Олені, і Ларисі,
Гані, Олі, Єві, Прісі,
Катерині та Марії,
і Світлані, Соломії –

всім у творчому роду
ще й купатися в меду,
й при коханім чоловіку
раювати аж довіку!

Щоб усе оте збулося –
рік Новий «Старий» на носі!

12.01.2017