Залишила мене на одинці,всередині себе, разом з думками,
зшила рот, прив'язала руки своЇми ниткАми.
Ти головне міцно прив'язуй, до крісла чи батареї,
я буду кричати, пручатися, згодом копати траншеї,
буду шукати шляхи, щоби з твоєї в'язниці втекти,
щоб запалити любов всередині холодної темноти,
щоби тебе віднайти, тільки не мститися...
За тебе готовий з тінню своєю битися.
А ти втікай від мене, чуєш? Спалюй мости,
щоб не зміг я тебе ніколи більше знайти, замітай за собою сліди.
Щоб маршрутку чекав на своїй зупинці,
щоб опинився один на свого життя обкладинці,
щоб мене обікрали злочинці, впринципі всЕодно.
Ми з тобою стали чужинці,мене просто знов погребло,
і тебе погребло заодно, лише в протилежну сторону,
у тебе зовсім немає сорому,
та й ніколи його не було,
ти граєш німе кіно,
у тебе свої забобони...
Заряджені негативно твої протони,
все навпаки, а я так і не міг знайти,
від серця твого ключі, перестань, вистачить, не кричи!
просто зникни з розуму назавжди,щоб навіть в уяві не бачити більше,
і потім ти, не шукай мене, але це дещо інше.

Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло крізь шпарину лягає, подовжує пальці й дим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова –
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз - минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.

2017

А що там вересень? Прийшов…
І задощило після спеки.
Охолодив зело, покров,
благословив на хадж до Мекки.
А там лиш взимку крапля, дві…
Скупе на сльози небо сходу.
А в нас толока у траві.
Осанна Богу і народу!
Хіба не є, мов Божий сад,
природа наша, гори, ріки?
Серпанки ранішні левад
і срібних рос цілющі ліки?
Кулик, відомо, хвалить дім,
але хіба не рай насправді
наш рідний край? А ну ходім,
знайдемо ще на геокарті,
щоб пишно так цвіла земля,
синіло небо в час розмаю,
і сум осінній журавля:
- Курли, курли… Я відлітаю!...
Не змучуй ноги, не найдЕш.
Тут навіть дим солодкий завше.
Життя тече від веж до меж.
Деінде теж, але інакше…
А що там вересень? Стоїть
і споглядає наші будні.
Іде до школи дітвора,
а може, в завтра… у майбутнє,
де не тікають у світи,
не покидають землі раю
на крилах вічної нужди
у пошуках масного паю…

09.09.2017

Сіє сонечко світло промінне – добри́день вам, люде, –
О… такого дзвінкого світання мо’ більше й не буде!..
Отакої ярко́ї, картинної світо-заграви,
Отакої вогненної, всеобійме́нної лави…

…Бо то справді нечувана розкіш – вслухати пташині тріолі –
Цей гучний наростаючий гомін вселенської волі…
На річки і поля, на ліси і степи… і озера –
- З добрим ранком, Земля! (…І міста українські… і села)…

Ми з Любові всебожої зроджені, з нею у серці
Сто доріг перейдем, сто життів покладем в щирім герці..
Та однак, хто побачити встиг це умите у росах світання,
Закарбує собі дивний образ повік, хоч би й стала хвилина остання…

Сонце, сонечко… світло жарке молодого п’янкого цвітіння –
Ти веселе таке, ти щасливе таке – як щасливе н о в е покоління,
Що не знає оков, ні чужинних підков, що не знає нічого про пута…
А лиш знає про Слово священне – Любов,
«з давніх брудів і думка розкута…»!

…О, нещасні людці у кровавій ріці вод торішніх, мутни́х – стережіться!
Доки Сонце кидає святі промінці – оживайте і жийте… й боріться!..

20.07.2017р.

Мені лиш спогади лишились,
Бо стала ти навік чужа,
Я сам зламав любові квіти,
Як словом ніжність ображав.

Докірливо та далеч сива
Усе нагадує ізнов
Як виривав любов з корінням –
Така поетова любов?!

Але ж її я і леліяв,
Пісенним словом поливав,
І згадує, як пестив мрію
В гаю закохана трава.

Вже потім здійнялася люто
Зими розкошлана юга…
Чому ж та пам`яті отрута
Лише погане зберіга?!

І крапля зла не розчинилась
У океані доброти.
І знов свою являє силу,
І вже ідеш похмура ти.

Чи це мені усе здалося?
Все швидше день тече, згаса.
Та знову тихо плаче осінь,
Немов загублена краса.

Росте байдужість. Це – найгірше!
Сльоза цілує мертве скло.
Пісень десятки, сотні віршів –
Натхнення всує протекло.

Та не сварюся, розумію,
Не сподіваюсь більше див.
Бо інший он – і не як мрію –
Тебе реальну оповив.

Щаслива будь – бажаю щиро,
Осяє хай обох весна.
Мені лишився тільки вирій,
Алея розпачу сумна.

Та як пізнаєш дні тяжкі ти,
Які не стерти, не спинить.
Хай вірші ці – любові квіти
Тебе розрадять хоч на мить.

14.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ти все іще тривожишся – що буде?
Нічого! Буде знову все, як є.
Поплескають, осудять і забудуть –
у кожного щось знайдеться своє.
Не станеться нічого. А потрібно?
Чи ж нам не дарував Господь багатств:
там морок, світло, голодно і хлібно,
у ліс весною підемо, Бог дасть…
Ні не уляжеться, само не перебродить,
це не лікують з допомогою розлук.
Не та хвороба, що сама проходить,
не в наші роки!.. Так ось, любий друг!
Тільки вночі буває біль розбудить,
як в серце ніж… Подушку прикушу
і плачу, плачу, щастя більш не буде!
Та знову вдень живу, сміюсь, пишу…

23.01.2017

Знай ціну і дружбі й ворожнечі,
І судом поспішним не гріши.
Гнів на друга, ма́рний, недоречний,
Погамуй у збуреній душі.

Може, друг тебе дошкульним словом
Скривдив. Та покаявся – і край.
Ти йому образу випадкову,
Як великий гріх, не впоминай.

Мусимо, нарешті, зрозуміти
В плині літ, що спалюють мости –
Дуже легко друзів загубити,
Але як нелегко їх знайти.

Коли вірний кінь поранив ногу,
На шляху спіткнувся і не раз,
Не винуй коня – винуй дорогу,
Вірний кінь згодиться повсякчас.

Люди, я вас прошу, Бога ради.
Не шкодуйте ближнім доброти,
Бо на світі друзів небагато,
Намагайтесь друзів берегти.

Принципів дотримуючись інших,
Слабкість уважаючи за зло,
Скільки друзів я колись залишив,
Скільки їх од мене та пішло.

Різного траплялося чимало
На шляхах життєвих непростих,
Як мені, бува, не вистачало
Друзів порозтрачених моїх.

Нині всіх би з радістю побачив,
Бо спливають швидко наші дні –
Тих, кому я так і не пробачив,
Й тих, що не пробачили мені.

Без бажання та, власне, й без сили
силюсь думку здобути,
закидаючи слово у хвилі,
вирізняючи сутнє.
Марна справа? Можливо…

Можливо, це й не справа, а вправа-
перевірка, злегенька глузлива –
чи я слову цікава.

13.09.2017

Кліп на YouTube
Викладу я,
Як обвуглився труп
І ціла сім’я!
Горіли живцем,
Горіли як мить,
Їхнім Творцем,
Що створював Світ,
Тим папірцем,
Що Біблія зветься
Обдурені!
Кожен із них
Людиною був,
Все ставив на пих,
І ось він почув
Що Бог всіх врятує,
Що Рай принесе,
Життя подарує
Нове...
В то кожен повірив
І став він мерцем
Став попелом сірим
Згорівши живцем!
В житті розраховуй
На себе одного!
В житті прораховуй
Свою дорогу!
Ніхто не врятує,
Ніхто не спасе,
Лиш смерть подарує,
Вогонь принесе!
13 вересня 2017

***
День – перекотиполе.
Ночі трясовина…
Очі проміння коле.
Спрагла душа вина.

Спрага – це сутність долі.
Доля – клубок доріг.
Волі гірке похмілля
Ранок таки зберіг.

І береже постійно,
Зітканий із проблем.
Криза фарбує стіни
В біле. Таке мале

Щастя, неначе миша –
В нірку – і вже нема.
Тиша закони пише.
Мова моя – німа.

Ніби, нема решітки.
Наче, горить десь там…
Тільки полуда звідкись
Шепче брехню вустам.

13.09.17 © Василь Кузан

Так навкруги бентежно, хлипко…
Сумних мелодій – океан.
Поезії би флейту, скрипку.
А їй – то горн, то барабан.

13.09.2017

У павутинному лататті
заснув на зиму лист бузку.
Жоржини, наче пси, кудлаті
за сторожів у квітнику.

Всихають пружних стебел жили,
кущів знапівпритомнів ряд.
Поглипує в страху ожинно
без птаства занімілий сад.

Хльосткі вітри його штурляють
за втрату голосу й краси.
…І кривдно голови схиляють
ні в чому не провинні пси.

Таки на осінь меркне Світовид…
(Осінній смутку мій, осінній жалю!)
Немов оса, себе у серце жалю,
Коли марніє сонця я́сний вид…

Небесний Царю, Да́ре світлих слів –
В вінчальному вінку – вінок терновий…
Корону Смерті, рівно ж як Любови,
Море́ні й Ладі міряти звелів.

Весільний вальс похмурої пори –
Химерний час Морениної вроди…
Але й на те існує Цар Природи,
Щоб рівно поділять свої дари.

Немає ради… Ладонько, змирись!
Невлад зі світом мліють чорні віти.
Десь тліє Руєвит в руїнах літа…
За дар руїни Ладу помолись.

Змарнілі ви́ди… Самоцвіти шат…
Обнови світла… Темряви окови…
Життя і Смерть – гармонія Любови –
В тім роді кревнім Ладу ревний лад.

А що нестерпний колір тих оков
Як осені й весні –зимі і літу,
Вінець терновий – доля самоцвіту –
На Смерть – Морені, Ладі – на Любов!


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997).

Якби та осінь в зиму не впадала –
відразу до веснянок золотих
і березіль в останні сни впускала,
до пагонів торкнувшись молодих.
А так зима стрічає кволу осінь,
студеним духом осягає вись,
і жриця листопаду, гола й боса,
дубіє у саду, упавши ниць.
Холодна сила… Що їй до поетів,
до витребеньок музи і ума?
Її сніги, як білі еполети.
На шибах – взір морозного письма.
Якби та осінь, золота і сива,
відразу проростала у зело,
ми б не чекали, як пришестя, дива,
коли весна народжує тепло…

07.09.2017

Люблю тебе. Вуста ж замкнули браму,
Бо ця любов як опівнічний тать.
Знімає з плоті длань твоя піжаму:
Моєї цноти зламано печать.

Люблю тебе. А ти такий далекий.
Нечебто поруч, та уже чужий.
Свої дари комусь несуть лелеки,
Мені ж у серце кинуто ножі.

Люблю тебе. Цей шал, немов цикута,
Платитиму за це усе життя.
Несила рвати ці солодкі пута...
Прошу, хоч подаруй мені дитя.

за мотивами твору Lyudmila Puljaeva-Chyzhovych "Люблю тебе"

невимовний біль породжує замкнутість,
та, в свою чергу, породжує страх.
біла брехня дає волю абстрактності,
та робить ще складнішим буття.

відмова від буденності - побіг від себе,
жага до нового вже як жага до життя.
кругообіг буторності, залишений в небі,
чекає від кожного лише каяття.

знеславлена честь шкребе душі стіни,
незламлений дух плекає лють.
блаженний спокій - в минулому нерви,
образа дає побачити суть.

слабке серце - це випитий келих.
сльози - омана: печаль вже пройшла.
кров з молоком течуть в кожного в вені,
та часу вже майже ні в кого нема.

12-08-2017

Невеличка електричка
Повна вщерть, як рукавичка.
З дач-городів на базар
Їде-квапиться товар.

Тут пикаті баклажани
В фіолетових жупанах,
І веселі огірочки
В зеленесеньких сорочках.

Круглолиці картоплини,
І усміхнені морквини,
Пустотливі бурячки
І огрядні кабачки.

По вагону, наче туз,
Йде кондуктор, пан Гарбуз:

– «Громадяни баклажани
І панове кабачки,
Не шуміть, немов цигани,
І показуйте квитки.

Хто не сплачує проїзду,
Той вже далі не поїде.
В нас зайці поза законом –
Їм не місце у вагоні!»

Як зайці оте почули,
Із вагона дременули,
Через вікна пострибали –
Хто на рейки, хто на шпали.

Потовклись дурні зайчиська,
Пішки йшли, хоча й неблизько.
Тож дотримуйтесь порядку,
Будьте чемними, зайчатка.

У зірковості шат,
Без потреби, в нічну каламуть
Відлітала Душа,
Осягнувши Всесвітню Пітьму.

Не до Раю... Чому?
Бо до Неба ніхто і не звав.
Так буває... Ромул
Рема теж без потреби вбивав...

Сльози Вічність проллє
На засипані рани Землі...
Безнадійний проект-
Передчасність розпАду на тлін.

Незбагненних Зірок
Коловерть невблаганна Небес...
Все здійснилося. ОК.
Світ довіку залишиться БЕЗ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117091210924

Уклали шлюб ми з нею аж до Грудня
Вона - дощить, а я - спотерігач
Скотилося осоння в наші будні
І в унісон хтось вимовив: - пробач…
… побрів на поле змокле крізь задвірок
Вона услід за мною, наче тінь
У шлюбі не можливо без довіри -
На завтра повернуся під мокрінь
Щось коїться в душі незрозуміле…
Туди - сюди … ой як не по мені
Якби ж то воно враз переболіло
В обіймах до світанку уві сні?!..
12-09-2017

Весь космосом покручений,
ввімкну далекомір
у кульовому скупченні
первісних давніх зір.

Гойдну комету-шабельку,
земний згадаю рід
і на планету-крапельку
впущу свій зореліт.

Під небом помаранчевим,
під ста сонцями, я
потроху стану навченим
алфізиці буття.

Гомункулом пораненим
піду на битий шлях
по філософських каменях
з комп’ютером в руках.

І там, награвшись крицями,
скафандр скину геть,
щоб стати блискавицями
наповненим ущерть.

Прибульця чи шугая, чи
себе я здоганю,
поміж думок блукаючи
в метафорах вогню.

Зупинимось на розтанях,
бо треба до межі
обдумкувати простори,
ще зовсім нам чужі.

Огрудкувати чуле і
утямити за тим –
ці зорі збились кулею?..
Чи всесвітом новим?

2017

Я не страшний у гніві -
Сили уже не ті.
В хаті немає пива,
Пусто у животі.

Кухня - пустеля Гобі,
Гигнули таргани.
Черви ячать в утробі -
Постуються вони.

Вкрасти ніяк сьогодні -
Житимеш як і я.
Лиш гарбузи городні
Має моя сім'я.

Не вистача зарплати,
В кліті помер пацюк.
Може, пора за грати?
Досить голодних мук?

Кум, як захоче їсти -
Пудить під РВС.
Діло це хоч нечисте,
Та він од'ївсь, воскрес!

Годі із мене чаю!
Хочу в ковбасний ряд!
Гостряка поліцаю
Буду вганяти в зад!

Жінка перехрестила,
Вклала до рук шпичак...
Бачу товсте барило,
Але діймає ляк.

Бо у руці дубище,
Ікла вишкірює пес.
Маю "щось" чоловіче,
Але зостанусь "без".

Втік од біди подалі,
З пекла біжу в Едем.
Жінка вкриває шаллю,
В ліжко своє кладе.

В щічку цілує "киця",
Пестить, знімає стрес.
Той, хто живе у цицях -
Їстиме і овес.

12.09.2017р.

Холодний душ змиває рештки сну,
З думками наодинці залишаюсь,
До тебе звикла, але попрощаюсь…
Собі укотре вперто поясню –

Тобі потрібна зовсім інша жінка,
Я ж мрія, та далеко не твоя,
Розлука із тобою – то є гірко,
І звичка все від рішення спиня,

Та ти ніколи тим, кого хотіла,
Не будеш… і не буду я тією,
Що ти хотів, щоб мама полюбила,
І стала не чужою, а своєю.

В мене є ви - двадцать чотири лади
І безліч витків навколо осі
І відеоряд, і спомин… відрада:
Я піт своїх предків зберіг на посів…
Його не забути і непозбутись
Він ціпко тримав і тримає рідню
Охочу до праці, в любові - розкуту
Ну, словом, барокко і трохи ноктюрн…
На присмак гіркий він, солонуватий
У кожному куті кварта чи пів…
І навіть навспак він може гарчати
Якщо якесь лихо припреться без слів
До шафи вповзе… візьме в руки зброю:
- Дай мені, Боже, вернутись живим
Цей запах такий, що й сили потроїть
Бо ж одну із осан — ліпили за жнив…
В мене є ви - двадцять чотири лади
І безліч імен до чисел і дат…
Де-які з них я дійсно що втратив
Цікаво б дізнатись адресу тих втрат…
12-09-2017

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахнé у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

криву життя - у ряд Фур’є…
хай казна-що але своє
кристалізую сон води
у гості ходять три коти
навіщо нявкати навзрид
менталітет чи геноцид
маліють члени у ряду
я до гармонії бреду
ось тане сало аш два о
і голос сонячний алло
ясніє небо все окей
осанна долі - мавзолей
крива кривою путь пряма
у крапки титру… синемА
прийшов сантехнік ач біда
в облозі праці середа
робити що і винен хто
напевно я і пан Ніхто...

28.08.2017

Усе було… і гарного удосталь:
на Кінбурнській косі весь пляж на двох,
Карпатське небо, корабельні сосни,
а Синевір як нас вітав обох!..

Так, добре нам було, усім на диво!
Губилися в перелісках, між трав…
Це зробимо повільно і красиво? –
пригадуєш, як я тебе питав?

А Чорне море як котило хвилі,
духмяніло навколо чебрецем!
Тепер обоє горді й посивілі
ми лише пригадати можем це…

Чуєш, брате, запахло грозою,
Хоч у небі іще не гримить?
Нагородять посмертно героїв,
"Ворогами" наповниться кліть.

Кліщуки посідають на трони,
В посіпаки зженуть вовкулак.
Помолись на дідівські ікони
І прикручуй до сволока гак.

Ця ордища удома не сніда,
То ж чекай на "приємний" сюрприз.
Прийдуть в хату голодні сновиди
Із варехами наперевіс.

Ми - отара без грошей та зброї.
Фрикадельки жуєм на пару.
Не уникнути доленьки злої,
Не чкурнути в глибоку діру.

Не вітаю криваві заграви,
Бо від криків холоне душа.
Але ворог згуртовує лави,
Руки прагнуть узяти ножа.

А на Лисій горі виють відьми...
Взяти швайку тобі до снаги.
А не візьмеш - розплатишся дітьми,
Сам начепиш на них ланцюги.

11.09.2017р.

За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*
Запалюю пожежу світанку
Після буття ставлю не крапку – кому,
Несу в торбі новел ротації,
De morte post scriptum:
Хмар білих пухкі асигнації
Ave – торішньому листю,
Ave – років намисту,
Ave – м’яким килимам моху,
Ave – богам ранкового холоду!
Сьогодні зелені пагорби
Я складаю в мішок аґоній,
Я співаю: «Gloria!»
Забутому сну фантасмагорій,
Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
І хочу, щоб двері нового дня
Відкривали бджоли (гудуть),
Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
Хочу аби
Над черепицями старих селищ галів
(Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
На островах Арран (мій борг)
Сліди доби:
Чорними блискавицями
Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
Словами-лицями
Словами буття.
Чи то забуття…

Примітки:
* - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
*** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
**** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…

У літературі щось не так.
Із мутної хлебчемо криниці.
Очі коле незугарний брак
У сонетах на чиїйсь сторінці.

Вірші як нав'язлива попса.
Рохкають у храмі поросята.
Все у шмарклях, стогонах, сльозах -
Краще б сіли неуки за парти.

Ось тобі, Поете, шах і мат:
Чути козобаси, а не ліри.
"Сяє" кривобокий "діамант" -
Сипанув поезій з-під сокири.

Відсьогодні, сестро, не гарчу,
Не приносить критика доходу.
Вивільню поезії сичуг -
Напишу поему про природу.

Потягну за хвіст і я кота,
Вихлюпну в інет патьоки сірі.
У сатири інша вже мета -
Жити з графоманами у мирі.

11.09.2017р

Багряним листом падаєш в долоні,
теплом не грієш, навіваєш сум.
Тримаєш у своїм тяжкім полоні,
доводиш до болючих, чорних дум.

Спаду ясним промінням на світанні,
як чутко будеш спати тихим сном.
Сплету вінок з пісень свого кохання –
руладами хай линуть під вікном.

Колись була, як дівчинка, наївна,
така у всьому світі лиш одна –
немов веселка, як весна чарівна.
Чому ж тепер сумна і мовчазна?

Твій сум розвію, відгоню тривоги,
хоч вітер завиває в вишині.
Любитиму всім серцем, до знемоги,
забудемось в казковім дивосні!

11.09.2017

Ластівка високе небо ріже,
розтинає крильцями блакить.
Серпокрилу цю пташину ніжно
просто я не можу не любить.

Небо без пташиного польоту
і серпастих ластів'ячих крил –
це авіалайнер без пілота
чи безкрає море без вітрил.

11.09.2017

Ще не вмерли в Україні ні слава, ні воля!
Чом же браття-українці босі ми і голі?!
Крадуть-тягнуть вороженьки уночі й на сонці,
а ми сумно споглядаєм, сидячи в сторонці.

Душу й тіло, браття, клали ми на двох майданах,
щоб жили кати прокляті нині сито-п’яно?!
Треба браття-козаченьки починати діло,
бо вирішує все завжди лише правди сила!

Ми тоді лише покажем, що з козаків роду,
коли правдоньку докажем й захистим свободу!
Буде ненька Україна пишатись синами,
а Франко з Шевченком завжди будуть разом з нами.

1

А все пізнається лише в порівнянні -
Краса, безгрошів`я, омани і шал.
Конем стрибонув чоловічок Уляни
У гречку дозрілу, де доторки жал.

І що їй робити - покинутій, гордій?
Горох вишивати чи бити шибки...
Остюк обібрала на козячій морді,
Макуху розтерла:" ...летіть, голубки...".

У місті підстриглася, личив їй сессон.
Обарвила голка прив'ялі вуста...
І вже залицяється довготелесик.
А клуня згоріла, мабуть, неспроста.

Буття шахівниця. Перекидом коні,
Блокований ферзь, прохідні пішаки...
Уляна відбила коханця у Соні.
Дивочні жіноцтва жадання, смаки.

2

А я не уміла звичайною бути.
Намріяла в юності аж короля.
Та, мо`, розминулися тропи-маршрути...
А чи відштовхнулися біополя.

Яруги... безлісся...
Обіцяні гори.
Єдвабні палати. Словесний сатин.
У рамках - портретики риб, інфузорій.
Обцасом розтовчено аквамарин.

Коти на осонні. Три низки тарані.
Вивішую вірші, прищіпки нові.
А може, це - щастя... Бо, кажуть, від Ані
Утік Менелай по серпневій траві.

2017

1

...а вірші - під каву - пасують ніякі.
Експлозії - зась, ні зерна переляку,
Отак і сидиш... опахало вологе.
Придумуй ідилії-оди-еклоги,

Хвали чи мовчи, перенизуй намисто...
Виходять на сцену бліді белетристи.
Відрощено пейси, масненькі пацьорки.
Усі наче мріють - до Праги... Нью-Йорка...

Чомусь не наважились, люблять поля ці.
Шукаєш люстерко між димних прострацій.
Сумні кенгуру на плотах нерухомих.
...а жаби запечені можна й удома...

2

Навчишся мовчати над соусом карі.
От нащо тобі, правдолюбко, сафарі?
Горобчики тутеньки рівновеликі.
Поміж кукурудзи індички, музики...

Соколиків пара, оракули хижі...
Гострила стило, затупилися лижі.

2017

В ночі завжди справедливі рішення, правдиві розмови і найточніші судження,
Часом алкогольно-підфарбовано змішані, перетерті з ранковим пробудженням.

Вночі завжди все яскравіше,парадокс,бо хоч око виколи...
Всі обіцянки найправдивіші, не завжди, правда, а лише інколи,

Після півночі час пригальмовує,зупиняється шал марафонів,
І без лірики причаровує у обіймах відьом-домофонів.

Сиплеться срібна зірката електрика між несказаних слів і сказаних,
Хтось чекає дзвінків ненав*язливо, до сказу, слів недоказаних.

Хтось бере на себе обов*язок бути чиїмсь німим сторожем, на короткий сіда мотузок.
І всміхається: "Так, без проблем".

Бо в ночі завжди справедливі рішення,без обманів розмови, вердикти правильні.
Тільки інколи хочеться зникнути,поки зорі "казками приправлені".

Час добігає у осінь. Вдихаю
бабине літо і дідові сни,
небо ілюзій і гибель розмаю…
- Пані зажуро, надії плесни!
Випити сонце із грон винограду
і, захмелівши жагою життя,
юність згадати у ніч зорепаду
і розвінчати таїни Буття.
Час обертає століття і ери.
Може, не всує цей зоряний сон?
Сонно жовтіють діброви і сквери.
Шоста світання, біжи марафон…

26.08.2017

Дощечка 7Ж
Течуть ріки великі на Русі,
і многі води їх журчать, співають стародавнє.
Про тії боляри, якії не боялися… і літа многії
боролися о вольність руську.

Ті то славні нічого не берегли, ані життя свого,
– тако ріки о них берегинять. І вітри буйні
гасають над ними, плачуть восени,
а в зимі студеній гурлихають по них.
І голублять дівоньки і ті це говорять,
як погибли тії у славі, а не оставили
землі своєї ворогам.
Ніби є ми, синове, також потомки
і не лишимо ми також землі нашої…

Дощечка 8
«Боронись, земле руська, і борони сама себе,
а щоб інші не були на твоїх крячах,
а тобто ворогам не далася охомитана
і до воза прив’язана, аби тягла той,
куди хотять чужії влади,
а нібито ти хочеш іти сама».

Дощечка 7А
«Єсьми многі, а вороги не суть такі многі,
як ми єсьми, русичі, а ворогів не стільки, як у нас.
А де впала кров наша, там є земля наша,
і це вороги знають, і це на нас стараються,
і ці старання їхні марні будуть,
як вони були і в старі часи отців наших.

Дощечка 2А
«…А богів купальте і Дажба шануйте,
бо оце ж бо ми є русини, Дажбові внуки…»

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

болярин – боярин
берегинити – бити в береги, плескати на береги;
гурлихати – воркувати по-голубиному;
крячі – шия або ж плечі, рамена;
охомитати – накинути «хомут» на шию;
хомут – петля для запрягання коней;
лик – обличчя, образ;
лики – крики радості, веселощів;
многоликий – різнобарвний, або ж шумний, галасливий;
обоз – багато возів, таке собі «містечко на колесах», де ховають зброю, одяг і харчі під час облоги і військового походу.


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

На Русі течуть ріки великі,
в ріках води журчать многоликі.
Ріки «многая літа» співають,
а роки все течуть, все минають.
Отчі лики в синах не загинуть, –
тако ріки о них берегинять,
а вітри буйно віють над ними,
плачуть в осінь, гурлихають в зими.
І голублять голубки – дівчата
тих, що в ноги не вміли крячати,
ще й тягти на крячах своїх воза
в хомутах до чужого обозу.
Єсьми руси і суть такі многі,
що нікому не падали в ноги,
а де падали в битві суровій
там земля наша кровна від крові.
Бережіть свої руки від крові!
Будьте, внуки, живі і здорові!


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" ( у рукописі). Рік написання - 1990.

Мов кошеня беззахисне маленьке,
Шукає затишку й тепла душа моя,
Бо натерпілась за життя усеньке
Несправедливості й жорстокості.А я

Хотіла завжди спокою та миру,
Посидіти любила в самоті,
Думки всі викладала на папері,
Так і народжувалися мої вірші.

Люблю і нині тишу, а не галас,
Краще послухать щебіть солов"їв.
Найкращі вірші ще не написала,
Вони ще зріють в серденьку моїм.

2017 р.

Осінь шарує все сірими хмарами,
Небо просякнуте сумом і зморшками,
Ми недоречні з надіями марними,
Душами холод мандрує сторожкими.

Холод розтопим глінтвейном із термоса.
Станемо знову дівчиськом і парубком.
Нині ми справді не ті, ким здаємося.
Світ розквітає китайським ліхтариком.

Осінь відкрила у хмарах прогалину,
В піжмурки хоче із нами погратися.
Ласки такої уже не чекали ми.
Сонце в пластянаках підвищує градуса.

Вітер теплішає, й хмари розвіює,
Небо прочеше блакитними смугами.
Осінь у вересні ходить повією,
Бабиним літом, старою подругою.

2017 р.

я не знаю:
скільки в мені божевілля…
скільки приспаного свавілля…
скільки втя́жливого похмілля...
скільки пахмурного хотіння…
скільки надбаного терпіння…
я лечу крізь храму склепіння
в піднебесся із піднебіння –
тільки голос торує шлях
через галасу павутиння…
у безмірності на вусах
я гойдаюся німотинням…
монотонно зітхає Час
пропливаючи через нас…
спить дитина моя осіння
спить дитина моя весня́на
ведучи мене до спасіння…
моя хата обітована
смислом дихає і віками
гріє піччю і образками…
і пливе моя хата морем
і летить моя хата небом
крізь насла́ння і наговори…
і ніку́ди мені не треба…
і нічо́го мені не треба…

Бринить Комарик біля вух -
Щось хоче розказати.
Та нецікаво то мені,
Бо дуже хочу спати.

Можливо, казочка його
Мені й корисна буде.
Та як почути, як почуть?
Допоможіть! О люди,

Ви вже дорослі й мудрі всі,
Навчіть: чи зрозуміти,
А чи комашку цю дзвінку
Під ранок хоч зловити,

Щоби ще сон сякий-такий
Наснився до світання,
Бо ніч пропала, не вернуть...
О, знову це дзижчання.

Хвалебні тости, щирість під хмельком,
Гучні промови купно з перегаром...
Запрошені розсілися рядком,
Булькоче жваво самогон у тару.

Бажають щастя, успіху, удач.
Роти ж плямкочуть, бо жують ковбаси.
У жлуктах перетравлюється харч,
Для пострілів скопичуються гази.

То сердься, чи не сердься - все одно.
Мовчи і слухай, дякуй за дарунки.
Одвіку хлебче істина вино,
І без горілки не дається в руки.

У хащах зачаїлися вовки,
Пащеку щука заховала в ряску.
Та спирт розв'яже їхні язики,
І ворог скине із обличчя маску.

Гадаєш, це - дурниці? Не скажи:
Якби ж то знати кожну підлу пику -
У серце не стромляли би ножі.
Отож, мовчи. І підливай горілки.

10.09.2017р.

з машини бог але машина з бога
ділок у форд і дівка в мерседес
із носа нежить київ до єс
магнітна буря ноу на місце йєс

і повітряна нібито тривога
і третій тиждень неможливо взять
на торенті сезон передостанній
усе гальмує коверзує таня

болить печінка начебто каштанів
колючих наковтався і ніззя
у голову ні їсти ні подумать
такі пасьянси та фолаут три

двадцяту кружку чаю завариу
в мішечку випалив прочхав поговорив
хоча б не на роботі а удома
та хрін би з ним писати це добро

із милом клізма та вінець терновий
побиті байдики повіяна полова
стовпи класичні квантова основа
і поросята доктора моро

Десь є дощі, а інде – холоди
і деінде між хмарами проб'ється
веселе сонце. Це воно сміється,
що дощові літають не сюди.

А я усе чекаю грозової.
Тоді уже і туча – не біда,
коли мою огудину напоїть
не замінима дощова вода.

Тоді й мені захочеться такої –
і прісної, і чистої, й живої,
цілющої як роси навесні,
коли душею хочеться співати,
і ластівка літає біля хати,
і сонце сяє ще у вишині.

                              09.2017

Мирне життя
10 років тому...
І ніхто не гадав,
Що побачим війну...
Мирне життя,
Старенький metal,
І що одягну камуфляж
Тоді я не знав.
І брат мій не знав,
Що потрапить в полон,
І що свій кулемет
Не відпустить з долонь.
Ми мчали тоді
На Сradle Of Filth,
Щоб послухати скрім
З різних столиць.
"In metal we trust"
Ми казали тоді.
"Слава Героям
В цій клятій війні" -
Це наші слова
Саме тепер
І не надто цікавий
Нам жоден концерт.
Просто урвалась
Тихо струна,
Сподіваюсь скінчиться
Ця клята війна.

І хто ти такий?
Чому кличеш у сни?
Навіщо тобі мої крила зелені?
Звабливий, п'янкий,
Ароматом весни
Пробуджуєш в серденьку мрії шалені.

Мені тридцять три.
А тобі? Не рахуй.
Чи двадцять, чи сорок -- кого це хвилює?
Спустився згори --
То цілуй вже, цілуй!
Ніхто не побачить, ніхто не почує.

Ти тільки у снах.
Я кохана чи ні?
Зрадливо шепочуть вуста: "Це потреба..."
Пірнаю у страх.
Чи потрібно мені
Летіти з тобою з землі аж до неба?

Ледь чутно тремчу.
Ти вродливий, стрункий.
Та я ж народилася наче не вчора.
Чекаю. Мовчу.
Дотик твій -- надлегкий.
Ти янгол небесний чи з пекла потвора?

Будильник кричить.
Виринаю зі сну.
Заснути б з тобою -- і не прокидатись!
Лишись хоч на мить...
Залишаєш одну.
Світанок прийшов -- час тобі повертатись.
17.03.2017

Ватра у полі - мирро і ладан,
Курява - проскурка для вірян.
Сонце - велика свіча небокраю
На багряниці призахідних ран.
Злото спекотного довгого літа
Мати-земля добуває із лон.
Вруняться вітром масиви пшениці,
Зерна у землю ховають на сон.

Щільно встеляючи доли червоним,
Яблука гупають бубном в садках.
Осінь калину збирає у ґрона,
Вішає на тинах.

2017

                      І
Коли біда по світу носить,
не чує радості душа,
не розуміє слова, – досить!
і того, де її межа.
Тому не очевидне сниться,
а невідоме майбуття
у серіалі репетицій
із паралельного життя.
Перегортаємо минуле
і забуваємо на час, –
якщо історію забули,
її видумують за нас.
Усе побачене й почуте
не набирає висоти,
коли не можеш осягнути
путі державної мети.
Але хвилює особисте.
Я знаю, кращі є солісти
і ненаписані пісні.
Одні – в історії на дні,
а іншим хочеться посісти
почесне місце на війні.
Диякони та бандуристи
нотують псалми в унісон.
Виспівують своє туристи
і генерали для погон.
Всі ролі зайняли актори.
Мої слова – це хвилі горя,
а я – один із багатьох,
у кого серце на дозорі.
Але усіх читає Бог,
і не потоне той у морі,
хто у петлі ще не подох.
Я знаю, що дереворити
не чують щирої сльози,
та аби вижити і жити,
молюся я на образи.
Лиха біда, таки, навчає.
Не випадає у строю
іти за волю,
…за свою,
хоча моя хатина скраю,
де я юрми не помічаю
і зайве буде
…інтерв'ю.

                      ІI
Ми апелюємо до неба,
коли чекаємо своє.
Але виборювати треба
усе, що у законі є.
Намаявся. І як по нотах
біжу, буває, уві сні
по незнайомій цілині.
Заносить ще на поворотах,
але літається мені...
у вирій...
білими ночами...
Немає крил. Тому і мчу
по ниві босими ногами,
але реально –
я лечу!
Лечу
і досягаю неба,
і забуваю уві сні,
що повертаюся до себе,
убитий на чужій війні.

                      ІII
А хто вони, мої убивці?
Я пам'ятаю їхні лиця.
Невже й вони за отчий край –
щурі, гієни і лисиці?
Мені іще і досі сниться:
«мая твая нє панімай».
Я ще умію пам'ятати.
Ми – вояки. Вони – солдати.
Але ніколи – не брати.
Кацапу треба воювати,
а українцю – берегти,
обороняти нашу землю
і крайню хату нічию...
Нікого я не уяремлю,
коли на ворога плюю.

                      ІV
О, Боже, де ті менестрелі?
Я ж не один за всіх стою
і пишу заповідь Твою
у ці прозорі акварелі?
Не украду, і не уб’ю,
коли за обрієм палає.
І хай мене не у бою,
а за позицію мою
якесь ніщо у цьому краї,
без роду-племені, полає,
що я себе не пізнаю.

                              2017

Пишається кохана чоловіком,,
Сама також працює як бджола.
Прилаштувався між цицьок із шиком,
Вона моторна баба , із села.

Щодня чухмарить чубчика та спинку,
Стриже у носі зайві волоски.
Коли захочу - гладжу їй колінку,
В сорочку запускаю мацаки.

Із рученят висмикує лопату,
(для любощів моторних береже!).
У кума - праця. А у мене - свято,
Звиваюся у ліжечку вужем.

Останнім часом стало не до шмиги,
У членах слабкість, свист у голові.
Кохана ж на мені до ранку плига,
У ліжка нніжки зламані, криві.

З'їдаю на сніданок цілу курку,
По три кавалки зельца на обід.
Але змарнів за рік на шабатурку,
Тигрячий не рятує апетит.

Цвіте кохана, наче та жоржина,
А я не молодий уже, в літах.
Лягаю в постіль, наче в домовину,
Ще трохи й може трапитись біда.

А любочка розстібує сорочку,
М'якенька циця тицьнула у лоб.
Казала мамця " Любий мій синочку!
Тебе жінки вкладуть колись у гроб.

11.09.2017р.

Переляк

За що ж я кохаю тебе?
Он, ноги - товсті, кривуваті.
Обличчя у зморшках. Цабе!
Прибрати лінуєшся в хаті.

В господу коли не зайду -
З-під ковдри неголене вухо.
Моєму біда животу -
Небесним харчується духом.

Нявкочуть голодні коти,
Мені вже не бачити раю:
Потрібно до річки піти -
Вже камінь важезний копаю.

Усе в цьому світі сказав,
Не варто жаліть бідолаху.
Упала на пупа сльоза,
Втопила нещасну мураху.

Занурюю в річку п'ятак...
та бачу зелену ропуху!
Умить прихопив переляк -
Від жаби тікаю щодуху.

Перетинки зрію грубі,
Очиська, бородавки, лапки.
Вже краще кохані рябі
І тещі настирливий гавкіт.

Вколов у сідницю будяк,
На ногу упущено камінь:
Якщо надокучить життя -
Потрібно топитись у ванні.

10.09.2017р.