... Нам так хочеться слів -
їх завжди видається замало…
Але жодні вуста
не замінять очей глибини.
Зазирни і почуй
те, що серце тобі розказало.
У словах многосуть -
забагато у них зайвини…

2016

Пам’яті убитих українців
в ніч з 18 на 19 грудня 2016 року

Чому сніги не білі, а червоні,
А вибухи, немов німе кіно?
У голові дзвенять пекельні дзвони,
Чи я серед зими лежу давно?

То ж скільки не приходив я до тями,
І як далеко звідси вороги?
А смерть мою як сприймуть тато й мама,
За що й чиї я сплачую борги?

Моєю кров’ю плаче Україна,
Моїм життям в донецькому краю.
А після мене – ні дочки, ні сина,
Не лишиться у нашому раю.

Зостанеться єдина і кохана
Самотньою і без мого крила.
Вже не пече, лиш кров’яниться рана...
Немає сонця, дня… Є вічна мла...
19.12.16

Печера (який не який, – а дах!
не гірш дахів на прямих кутах!),
в печері їм тепло було з дитям;
пахло соломою і шматтям.

Солом’яною була постіль.
Зовні молола пісок метіль.
І, уві сні, з дрижаками тіл
на мливо те, щулились мул і віл.

Марія молилась; вогонь гудів.
Іосиф, похмурий, за ним глядів.
Малюк, що за малістю літ не мав
справи нагальнішої, дрімав.

Добіг іще один день – з його
тривогами, жахами; з "и-го-го"
Ирода, зойками війську вслід;
додався ще один – до століть.

Родителі тішились немовлям.
Дим віднайшов собі щіль, жалям
слідом. Лиш віл тяжким духом був
зі снив навісних(або мул) зітхнув.

Зоря дивилась через поріг.
Єдиним у світі, хто знати міг,
все, що погляд той означав,
був Малюк; але Він мовчав.



«1995»

***
Може і думали, може й гадали…
Тільки чому так активно мовчали?
Як не годи, а «кошмарити» слід,
щоб не мовчали, як риба об лід.

***
У полум'я не доливайте масло,
коли палають душі поетес.
Але оберігайте цей процес.
Коли на сайті смаленим запахло,
тоді до нього є ще інтерес.

***
Поезія ніколи не дрімає.
І у стакані буря настає,
коли повіє те, чого немає.
Нічого із нічого не буває,
зате ажіотажу додає.

***
Коли поети, знані поза очі,
уперше в очі глянуть візаві,
обов'язково, хай і проти ночі,
обнімуться розкуто і охоче,
як родичі по духу і крові.

***
Патетика і етика – полярні.
Виконуєш ти правила чи ні –
якщо слова нещирі й фамільярні,
усі аудієнції – нудні.

***
Не поривайся у двері парадні
і не чіпай за анфас.
Поки потуги твої делікатні
і по обличчю нічого не ляпне –
все обійдеться нараз.

                              2016

Попрощався Жовтень,
В дорогу зібрався,
Своє вбрання жовте
Кинув Листопаду.

А той його мочить,
Мабуть хоче прати,
Наступної Осені
Буде одягати.

Бо у Грудня-брата
Кожушок біленький,
М"якенький, пухнастий,
Валянки тепленькі.

З вовни рукавиці
І шапка із хутра,
То ж він не боїться
Морозенка й Хуги.

Він із ними дружить,
Бавиться у сніжки,
Разом вони будуть
Стелити доріжки

Миколаю-діду,
Який прийде хутко
Та маленьким діткам
Принесе дарунки.

2016 р.

Біжить струмком дзвінкоголосим,
Веселу пісеньку співа
Твоє й моє дитинство босе -
Найбезтурботніша пора.

Зелен-весною квітне юність,
Молодість літечком буя,
Усе росте та плодоносить,
А зрілість - врожаї збира.

Підсумки осінь підбиває
Негідних вчинків й добрих справ.
Так непомітно вже ступає
Тихими кроками зима.

Насипле щедро снігу в коси,
Спогади будуть й каяття,
І радості й печалі сльози.
А все разом оце - Життя.

2016 р.

Хата натягує вітер на плечі,
Комин до неба думками росте,
Втомленим звіром вляглася хуртеча,
Снігом занесло кущі хризантем.
Хвіртка чекає господаря звично,
Тиша морозом вбирає усе.
В шибку маленьке втулилося личко:
Татко ялинку із лісу несе.

18.12.2016

На яблуню ще молоду
Дивлюся… Вітер дме щосили…
На гіллі яблука в саду
Іще із осені лишились.

Іще тримаються вони,
Хоч по одному опадають,
Неначе крапельки весни,
Укриті сніговим розмаєм.

Вони - як спогади – мені
(Привиділося так тепер це!) –
Про дні кохання осяйні…
Лишилося - замерзле серце…

Немов би яблуко висить.
На вигляд ще рум`янощоке.
Та лиш торкнись його на мить –
Відчуєш омертвілі боки.

Краса, краса… і мерзлота.
І тільки спогади-есеї…
Немов любов замерзла там –
В лабетах черствості твоєї.

18.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Жіночі портрети.
Її силуети,
яка і тобі не чужа.
Лукава усмішка,
оголена ніжка...
І хай пропадає душа.
Буває чарівна,
буває – наївна
у щирій своїй простоті.
І раптом, здається,
торкається серця.
А ми, як усі – не святі.
Омана надії.
Опущені вії
ховають агат мигдалю.
Русяве волосся
і очі розкосі,
які я і досі люблю.
На що таке щастя –
коритися ласці,
минаючи файні місця?
.........................
А ми – непутящі,
тупі і пропащі
не чуємо їхні серця.

12.2016

Жінка – не казка,
Жінка – не повість,
Не повсякденність,
Не випадковість.

Жінка – то вище,
Жінка – це ближче.
Очі – ув очі,
Обличчя – в обличчя.

Серце до серця
Доля злучає,
Тіло до тіла
Броду шукає.

Все, що стається –
Не випадково.
Жінку пізнаєш –
Тільки в любові.

Слухавку тримаю біля вуха,
Очі не відвожу від дверей, –
Цілу ніч шумує завірюха
Голосом недоспаних ночей.
Дідусю самотньому не спиться
В мороці сріблястої краси, –
Незабутні бачаться обличчя,
Чуються знайомі голоси.
Спогадів лишилося чимало,
Радощам й утіхам завдяки,
Раз дівки до болю цілували
І до гаю кликали жінки.
Сипався іскринками додолу
Цвіт і лист з обтрушених дерев,
Хоч і не хотів у дружнім колі
Рахувати кількість королев.
Їх було, як шерсті на лисиці,
Як в старого спогадів у снах, –
Та нема потреби, щоб різниця
Виразно відтворювала шлях...
Слухавку тримаю біля вуха,
Очі не відвожу від дверей, –
За вікном вирує завірюха
Голосом недоспаних ночей.
17.12.16

Словами ніжними і поглядом ласкавим
обволікаєш так, що плівку хочу
віддерти чимось, змити із обличчя,
з душі своєї.
Як і любов твою,
котру приймаю
антибіотиками,
лікуванням -
від більшої хвороби.
Та верне вже від млосного терпіння,
від осаду стійкого піклування
(тепло ще більш посилює нудоту).

Як вийти із безглуздого двобою
твоєї муки і мого безсилля?

17.12.2016

…і ця радість живе на губах
хто розбещений наскрізь вітрами?
не торкавсь, не чіпав, а пропах…
і не кішка пробігла між нами
і ця радість солодкий наш гріх
віднесуть на поталу як здобич
ледве стримує сльози крізь сміх
не Одеса, не Львів, не Дрогобич...
і цю радість не стерлась з лиця
заховалась назавжди в підручник...
якщо пішки дійти Трускавця
чи звернути ліворуч від Бучі -
і ця радість вже буде з гори
абрикосовим цвітом дражнити
як мурахи - з кори до кори
як волошки і мед, і як жито…
17.12.2016.

Я тут, Інезілья.
Я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Як вітер я вільний.
І хто мені рад?
Гітара – у лівій,
у правій – булат.
Тебе під гітару
розбудить мій спів.
Єдиним ударом
поб'ю ворогів.
Тебе я сховаю
під чорним плащем,
суперників зграю
відваджу мечем.
Я тут, Інезілья,
я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Шовкову драбину
додолу спускай.
Інакше загину –
і з вітром шукай.

2010

ФІГУРКИ НА СЕРВАНТІ

Ковзанка. Вікторіанські часи.
Личка з тендітної порцеляни.
Всі троє сповнені лагідної краси,
жіночні капелюшки в дочки і мами.
Хлопчик сидить і дивиться, як
мама сестричку підтримує ніжно.
Стільки турботи в його очах!
І ручки склав він утішно.
В нахиленій позі його—порив
допомогти, коли треба.
Дікенс їх, певно, такими творив
дивлячись в сіре небо.
Він з ідеального їх полотна
кроїв у мрячнім тумані.
Раю загубленого луна—
в музиці, книгах і порцеляні.


CЛОВА
«Ну що б, здавалося, слова?..»
(Т.Шевченко)

Слова—ніщо, лиш музика за ними,
лиш дивно розтривожена печаль.
«Іди за нами», -- прошепочуть рими.
«Почуй мене», -- озветься стиха даль.

І в їхнім потаємнім діалозі
звучатиме бездонна таїна,
і стане лиш єдина в допомозі
нервова і вібруюча струна,

що між чуттями змішано-складними
озветься і покаже тобі курс.
Слова—ніщо, лиш музика за ними:
короткий схлип, і дихання, і пульс.


ДВОЄ

У неї є його дитячий голос --
      дзвінкий, настійний,
любов'ю довгожданою — обручка
      з його обіймів.

Йому ще тільки сім, і їй належать
   усі одразу
і відкриття його малого віку,
      й гіркі образи.

До загадки життя у неї виник
    безцінний ключик,
і подарунок цей дивує, тішить,
   лякає, мучить.

Тікає сон вночі, щемлять повільні
    світанки сині.
Вона одна із ним в цілому світі,
   в чужій країні.

Якої помочі в кого питати?
   Вона не просить.
Не поведе їх в путь від небезпеки
   розважний Йосип.

Сім літ — перлинами з дитячих вуст,
   пухнастим скоком.
Дорослішання мчить назустріч
   тунельним оком.

Ти десь далеко в світі моїх мрій.
З тобою прокидаюсь я і засинаю.
І в голові я чую теплий голос твій,
І дотик ніжний добре пам'ятаю

Приходь щоночі хоч би у ві сні.
Ми будемо триматися за руки,
Ми будемо тонути у красі
Яку в житті могли би ми відчути.

Весняний дощ, прошу тебе
Ти лий так сильно, як ніколи.
Хай твій потік усе знесе,
Усе сумне, що в моїй долі.

Без парасольки я піду
Хай краплі по щокам стікають.
Якщо нічого не знайду
Я вірю мрії не зникають!

(казка)

А художник-Дощик
Пензлем малював,
І собі у поміч
Вітерця узяв.

Порозводив фарби
Яскраві і гарні,
Та з Вітром загрався -
Все порозливав.

А вони змішались
В різні кольори,
Дощик став, заплакав:
-Що ж мені робить?

Фартушком яскрави
Сльози витира
Йому Сонце Ясне
І його втіша:

-Ти не плач, мій брате,
Швидко подивись
Які ж бо прекрасні
В картини тони.

Все, немов у казці
Сяє-виграє.
Дощик усміхався
Задоволений.

2016 р.

Ікону святої Варвари
Священник мені дарував.
-Щоби зло та біди минали,
Так щиро й сердечно бажав.

А церкву Варварівську нашу
Відвідувать часто могла,
Молитися, свічку пооставить,
Здорова й щаслива була.

І радісна вийшла із храму,
Аж серденько "било у дзвін",
Дарунок отця пригортала
Дорожчий всіляких скарбів.

2016 р.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Де твоя правда, друже? Там, де чужа олжа
ходить нага по світу, просить на хліб гроша.

Де твоя втіха, друже? Там, де земна біда
тоне у морі щастя без берегів і дна.

Де твоя мрія, друже? Там, де весни розмай
конику шепче палко: грай, мій скрипалю,грай!

Де твоя воля, друже? Там, де свята любов
поміж ганьби і воєн все ж обирає кров.

Де твоя віра, друже? Там, де зоря небес
мовить устами Бога: мужньо неси свій хрест.

Де твоя доля, друже? Там, де земля батьків
вкотре стає до бою з ігом лихих років.

16.12.2016

З року в рік зростає ворожнеча
Між людьми, як повінь весняна, –
Як під вітром висвисти хуртечі,
Як туману мутна пелена.
Наче хтось, невиліковно хворий,
У недугах морщачи чоло, –
Густо сіє поміж нами горе,
Щоб усім несолодко було.
І нема ніякого рятунку
Від його гріховних намагань
Недовіру вкрапити в стосунки
Насолоди й радості братань.
Затіняє шкода добрі речі,
І німіє правда рятівна, –
Поміж нами зріє ворожнеча
І міцніє розбрату стіна...
16.12.16

Відлунюють мотиви пережиті
і почувань веселкових розмай.
Життя дарує незбагненні миті
і час від часу грається: «Згадай…»

А не було ні фальші, ні лукавства,
ні присмаку здобутих перемог ˗
лише пташино-солоспівне царство
і небосинь, розділена на двох…

Та мудрий час означує фарватер
і контури реальних берегів…
А незнищенні пам’яті пенати
ще бережуть сліди минулих днів…

2016

 
Я  буду вештатись і самотіти
У теплих капцях вдома.
Гірлянди перестали миготіти,
Минає, тане  втома.

У дзеркалі знизаю голим плічком,
Солодке нудьгування.
Нагода роздивитися дрібнички,
Поличчя, привітання.

Спустілий двір в обіймах хуртовини
Сніжки жбурляє поспіх.
Я зараз відчуваю плин хвилини,
Її разючий посміх.

Перевіває стиха сніговиця
Перини срібно-білі.
Неначе в обіцянках-рукавицях
Мої хвилинки милі.

16.12.2016 П'ятниця. Київ.

Втрачає пам'ять дати і події,
Географічні назви й імена,
Та поки думки русло не міліє,
Душа іще не висохла до дна.

Життя нас переповнює ущент
В усій своїй трагічності й комічності.
Та кожен з нас у будь-який момент
Висить на волосинці перед вічністю.

Маємо, що маємо, – забудьмо.
Хай наснагу інше додає,
наше буйне стоголосе, – будьмо!
Отоді і маємо своє.
             А ми такі, що нас не подолати.
             У рідній хаті воля – над усе.
             Ми козаки. Вітчизна – наша мати,
             а віра перемогу принесе.
Як у лузі зацвіте калина,
оживає пісня голосна.
Залунає мова солов'їна –
заквітує і її весна.
             А ми такі, що нас не подолати,
             бо Україна-мати – над усе.
             Ми козаки, атланти і таланти,
             а рідна мова націю спасе.
І далекі велеси-бояни,
і мої діди із могікан
вийдуть ще сухими з океану.
І заграє море-океан.
             А ми такі, що нас не подолати.
             І поки Україна – над усе
             ми маємо її обороняти,
             а шабля нам свободу принесе.

12.2016

Вона купує нову сукню,
Аби змінити щось в собі,
Аби наліт суми у грудні
Лишився снігом. Ні – журбі!

Вона купує нову сукню,
Аби подобатись собі...

Вона кидає шаль на плечі,
Аби зігрітися теплом,
Його тепло було б доречним,
Та загубилось під вікном,

Вона кидає шаль на плечі,
І шаль потрібна їм обом...

і на високих на підборах –
вона завжди на висоті,
і без підборів – в капцях милих –
луна на власній частоті,


і без підборів і мейк-апу –
луна на власній частоті...

У недосяжнім піднебінні
Пасуться вівці у отарах
І хвилі котяться невпинні,
Які сягають вище хмар аж.

І, наче Сцилла і Харибда,
Помножені на два і вісім,
Із гуркотом здорові брили
Одна об одну б’ються вміло.

Течуть річки і водоспади,
Димлять вулкани, землетруси
Догори дриґом розкидають
Все, що потрапило під вуса.

А вище є хребет високий
З двома печерами гірськими,
А далі зовсім не два ока -
Озера це сталево-сині

З чагарниками, наче дуги,
Перед якими два провалля,
І поле, зоране не дуже,
І ліс густий і непролазний.


16.12.2016

Кожному автору – по коліщаті.
Сни пелехаті. Горять сіножаті.
Баба Зима відморозила носа.
Зося моя не боїться Мороза.

Кульмани кляті поїли зефіру.
Чує Мальвіна – П’єро у ефірі.
Нюхає Сян аромати модрини.
Жовто-блакитні снують пелерини.

І, як чопи, біля Чопа – таможня.
Грають у покер. У дурня – не можна.
Рейк поміняю на шпали і рейки.
Вірю безбожно у вірус ремейку.

І протираю я очі вологі:
"буду як діти..."... "мережу еклогу"...

Хочу зубами гарячу пампушку.
Фалди кусаю... А де Попелюшка?

16.12.2016

- Немає часу – кажуть вчені.
То все ілюзія, мара,
Ненаукові теревені –
це усвідомити пора.

Тоді і вічності немає,
одна лиш мить і є жива,
та хто у сіть її впіймає,
коли ось є і вже нема.

Я туманію в тиші ночі.
- Не цокай, враже, на стіні!
Ач, розвелося вас, неточних,
у кожній хаті на селі.

Та й у містах їх, галасливих,
теж не бракує, вибір є.
Нема на те альтернативи,
хоч кожне тікає своє.

Немає часу, то і добре.
Залишусь вічно молодим.
Мої літа такі хоробрі,
але й бояться разом з тим…

А крім усього, всі щасливі.
Не помічають – ось секрет.
І лиш годинники-дурила
уранці будять на омлет.

Встають із ліжка напівсонні
і, позираючи на час,
до праці люди, наче коні,
рушають всюди й повсякчас.

А часу байдуже до того,
чи він є сущий чи фантом.
У світі яви і живого
злилися Хронос з Кайросом...

16.12.2016

А пам’ятаєш, зрадив ти мене?
Відмовився так просто, так буденно.
Я змовчала, я не пішла вогнем,
От тільки світло стало наче темним.

… Дивлюсь на тебе, у очах тепло,
Радію, що ти є, - душа не зникла.
Пробач, що аж сьогодні запекло -
Чекала, що і ти до зради звикнеш.

15.12.2016

Колесо вічності. Купелі-страти.
Скирди розкриті, сніжок пелехатий.
Діда Мороза відставка - на носі.
...їде з дарунками Зимонька-Зося...

Сотня конструкторів, тонни зефіру,
Маски Мальвіни, П`єро - брудно-сірі,
Снива-стрічки з ароматом модрини.
Жде сніговик голубу пелерину.

Десь біля Чопа зупинка - із рейку,
Строчать шестірки розлогу статейку.
Внуки Варавви плямисто-ікласті
Вірять безбожно у віруси щастя.

Носить хурделя серветки вологі:
"будьте як діти..."... "мережте еклоги"...

Клацає дрібно зубата вертушка.
Трен закусила... Пройшла Попелюшка.


2016

Отака хрумка палітра біла,
Що сьогодні вистелила ніч.
Відлетіла осінь, відлетіла,
Відлетіла всім вітрам навстріч.

Поскидала золоті одежі,
Що би ними грілася зима.
Відлетіла за незримі межі,
Відлетіла осінь і нема.

Білим снігом куриться дорога,
Холод заповзає до душі.
Осінь залишила тільки спогад,
У якому ще січуть дощі.

Відлетіла осінь, не поверне,
Вже зимі віддала всі права.
Щоб земля очистилась від скверни,
До Святого Божого Різдва.

2016р.

                              І
Лікує час, коли даємо відсіч
і маємо окрилене перо.
Але літа, помножені на вічність,
у результаті все одно – зеро.

Усе дає сіяюча надія,
а забирає віковічний Вій.
Лобами б'ються біси і месії.
А біль у тебе буде – головний.

І що із того, що міняєш пера
і нальоту міцнішає крило?
Од піонера до пенсіонера
усе уже у Лету утекло.

Ніхто до раю не малює візи.
І небеса очікують дарма
і тих, у кого долари й валізи,
і тих, у кого й шеляга нема.

                              ІІ
І що тобі дає маестро-майстер?
І заратустри, і еклізіасти
не відали самі, куди іти
і як іти, не маючи мети.
Кому ти не світи, кому не застуй –
свічею догораєш лише ти.

Ніде немає і не буде Феї.
Феєрією, казкою, зорею
куди не йди – очікує Аїд.
Ілюзія цієї епопеї
у мене, і у тебе, і у неї –
лишити по собі яскравий слід.

Не зупиняє колесо магічне
коловороту часу. Далебі
усе існує у новій добі:
реальне і уявне – утопічне.
І поки уповаємо на вічне,
то нащо епітафії собі?

12.2016

Мелодій давніх і сумних
Ловлю журбу нову,
І повертаюсь знов до них,
Їх спогадом живу.

Лишився спогад тільки... Сни
Розтанули, як сніг,
Вони забули ці лани,
Цю широчінь доріг.

І лиш далекий небокрай
Відчує їхню суть,
Лиш він згадає їхній край
І зможе їх забуть...

Відгомін стихне назавжди,
Коли зійде зоря.
Ти не шукай його сліди –
У них журба моя.

2006.06.01

Ви пробачте мені за сльозу випадкову,
Недосяжні бажання, нестримні слова,
За шаленість думок, непідкупну розмову.
Ще жива… Ще жива…

За безсоння важке і світанки строкаті,
Недовіру та віру сліпу водночас,
Променевий розмай, полинові утрати.
Ще молюся за вас…

За кохання хмільне і колодязні зливи,
Яблуневих садів сивочолі літа,
За вибоїни в серці, за ночі зрадливі.
Несвята… Несвята…

За жагу до життя і опалені крила,
Безнадії самотньої присмак жалЮ,
За натхнення, що в пісню з душі перелила.
Ще люблю… Ще люблю…

2016 р.

БулО раніше небо сине,
І всі раділи навкруги.
В той час своє гніздо осине,
ПлЕли в Донбасі вороги.

І що тепер? – Одні руїни,
І на полях росте ковил.
А по рідненькій Україні,
Сто тисяч виритих могил.

На сході тліє поле голе,
Там канонади і бої,
Підступні москалі - монголи.
Ще й доморощені свої…

І знову думка мов екзема,
Десь із середини шкребе.
Самі ж себе перегриземо,
Самі й звоюємо себе.

2016р.

Змайстрували годівнички
Для маленької синички,
Для горобчиків хай буде
Й снігурів червоногрудих.

Хай і сойка прилітає,
Їсти всім тут вистачає:
Є зерно та хліба крихти,
Соняшникове насіння.

Є також і гарбузове
Та сальця смачного трохи.
Ми про це потурбувались,
Всіх птахів нагодували.

2016 р.

Серед трав зелених і квітучих весен
Та суцвіття літа й осені заграв,
І серед морозів, ще й снігів біленьких,
В натовпі людському ти її шукав.

Все ходив шляхами, думав, придивлявся
Чи, бува не стрінеш зіроньку земну,
Яка б запалила полум"я кохання,
Ніжності торкнула дивную струну.

А вони траплялись на твоїй дорозі
Вродливі і гарні, та усе не ті,
Бо зігріти душу все ж були не в змозі,
Ти шукав єдину у своїм житті.

А вона зустрілась зовсім випадково,
Тоді, коли навіть її не чекав.
І з"єднали руки ви удвох любов"ю,
Ласкою та щастям сповнились серця.

2016 р.

- Людино сонця і дощу,
людино щастя і печалі,
тебе нікуди не пущу,
забудь про візи в євро-далі.

А нумо лізь на белебень,
на видноті збудуєш хату,
і скажеш світу «Добрий день!»,
дістанеш сапу і лопату.

І будеш лаштувати сад –
саджати дерево, малину…
В хліві розмістиш зоосад.
У хаті вивісиш картину.

Згадаєш потім про жінок
і обереш собі кохану,
щоб з нею мати діточок
і у біді гоїти рану.

І проживеш так цілий вік,
в турботах, праці і нестатку,
бо ти – звичайний чоловік,
що збудував маленьку хатку.

Тоді умреш на схилі дня
чи на зірковому світанні,
і небо дасть тобі коня
до Бога їхати в мовчанні.

Без євро бонусів і віз
життя існує лиш сьогодні.
Так що, давай, угору лізь,
але завжди… напередодні.

14.12.2016

Рік від року мимо текла ріка,
до брижів падка, як стара щока.
Але люд, недолугий в лічбі до ста,
городив і над нею версту моста.

Бувало, що повені, юрми вкіл,
словом, те, що сприяє борознам чіл,
заливали асфальт, та ішли на спад,
коли вітер вщухав і кортіло спать.

А ще були зими, на все тамте
прелюті, та звичка плодить дітей,
що тулять (як дзеркало в платтяній
шафі) дві лінії доль в одній

з міркувань економії. Гни, не гни
пальці руки, набігало днин.
Брались до діла двокрапки з "ї",
не стертись аби. А потік і їх

двоїв, що кліше. І, ослаб на мить
ці ланці, як течія зарябить,
поглинаючи долі жильців, жилиць
Атлантиди, рішучої щодо лиць.

1987

Прагнув першості
і вершин
На довершення
стертих шин…
Прагнув вірності
і меча
по можливості
щоб з плеча…
Прагнув величі
як усі
імовірності
до і ні…
12-12-2016

Ти падаєш тихо сніжинкою
Під ноги якійсь незнайомці
І м'яко, розтавши, розніжений,
Цілуєш підошви відьомські

Ти падаєш тихо сузір'ями
У вічі пересічній дамі
І щирий, щасливий, просвітлений,
Даруєш обійми задарма

Ти падаєш тихо листівкою
У скриньку поштову до пані,
Тактовно і так доброзичливо
Розчиниш себе у посланні

Ти падаєш, вечоре, падаєш,
Невидимо, ледве помітно,
Собі і собою незраджений,
Такий послідовно безслідний.

Тече, пече сльозливість, як зола
У тій, підступно спаленій садибі,
Де я тобі не все ще розказав,
На тебе задивлявся, як на диво.

А сентименти – рідкісні тепер.
Ми з ними завжди ніби поза часом.
Отам я домальовую тебе
І у портрета вдала назва -- «Щастя».

Під неба блакиттю
І соняхів цвіту
Зливались в єдино світи —
Обличчя Івана,
Немов з малахіту,
В очах пожовтілі білки.
Синячити менше
Вам треба, Іване,
Бо прийдуть рогаті чорти
І голосом тещі:
"Нажерся, болване!"
Заповнять квартири кути.

Не від натхнення лізуть діти.
Ось те самісіньке — вірші.
В очах поета, як "конхфети",
Хоча насправді — гімняки.

Перекриваєш дихання старанно –
Щодня на мiлiметр, на мить, на подих.
Ти думаєш, що так я не почую
І в небуття відправлюся безтямно?

Ти, любий, може, ще не розумiєш,
Що смерть страшна – швидка, а чи повiльна.
А, може, ти гадаєш, що загубиш
Ту пісню, що живе в моєму серці?

Чи раптом ти так витиснути хочеш
Себе iз мене?!
То даремно, сонце, -
Те, що моє, я не вiддам нiкому.
Навiть тобi.
Хоч душиш ти умiло.

Колись любив я зиму... Часу плин...
І вдома... І у тих краях далеких,
Де в небі, мов до вирію лелеки,
Тюльпани чорні душами пливли...

Колись любив я зиму... Не тепер...
Той шинозгар... І кров, що пролилася
І на снігу корою запеклася...
І смуток, що у вічності завмер...

І душі, що неначе голуби,
Злетіли в небо до порогу Раю...
Любив раніше зиму... Не сприймаю
Її тепер... Ні. Вже не полюбить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121411278

На санчатах із гори
мчать ватаги дітвори,
а назустріч – вітер-зух
тільки свище мимо вух.

На дзвінкий малечий сміх
небо сіє срібло-сніг.
І гуде дитячий рій
у пороші сніговій.

А на личках – ні, не страх:
іскри захвату в очах -
щастя більшого нема,
як засніжена зима!

14.12.2016

Сей танець на розпечених вуглинах…
На вістрі скелі, де розхристані вітри,
У сніжнім вихорі чуттєвої лавини,
У сизих сутінках німої самоти.
Заломистий, доволі експресивний,
Летучим лезом розсікає срібну вись,
Овіяний ефіром легкоплинним,
У граціозності своїй...неначе рись.
Сей танець на межі широт екстріму,
Затерплі пальці опираються снігам…
У ньому – сила течії Гольфстріму,
І слів несказаних…огранений кристал…