У долині під горою б’є джерельце,
Синьооке і нестримне наче серце.
Невгомонне, голосисте мов дзвіночок,
Одягло на голову з трави віночок.

До джерельця стежечка прим’ята,
Пахне доокола рута – м’ята.
А воно все пісеньку співає,
Та напитися водиці зазиває.

Не змовкає, оживає знову,
Ти почуй, почуй його розмову.
Ти почуй прохожий, зупинися,
В синьооку душу задивися.

2003р.

Надто часто в серці порожнеча
виє лунко, наче блудний пес.
І настрашеність моя овеча
в шкіру - ніби сотня гострих лез.
Вивертають душу злі очиці,
що не мають істинного дна.
Я - звіриця в темному звіринці,
а дверей до виходу нема.
Навіть вікон у рожеву цятку...
Навіть пензля і пожухлих фарб...
Кожний слід веде чомусь у мряку,
де нема ні сповідей, ні правд.
Тільки тлінь і вичовгана ява
марноти на скверному столі,
тільки триба вічності лукава,
що давно відниділа в малім.
Я би рада визріти що інше,
думку в щось неприкре заплести...
Страшно, бо на серці все частіше
порожнеча виє, наче пси.

23.09.16 р.

Де берегів високі кручі
і мелодійний плескіт хвиль –
сидів на камені могучий
козак на прізвисько Кисіль.

На березі пустім, під дубом.
В задумі все його чоло.
Сидів один і думу думав,
що буде далі, що було…

Як в цьому світі білім жити,
де зло панує і обман.
Дивився він на спіле жито,
як тихо стелиться туман…

Як в річку сонечко сідає,
аби умитим вийти знов,
а серце спомин розриває,
журба, ненависть і... любов.

Пригадував він рідну хату
і матінку біля воріт,
як забирали у солдати
і плакав весь кріпацький рід.

Як пробирався він ночами
на Запорожжя до братів.
Не за козацькими харчами –
свободу віднайти хотів.

І пригадалися походи,
як він ординців воював,
а ще п‘янка дівоча врода
тої, яку давно кохав.

Та не судилося побратись
і стати з нею на рушник –
у край далекий розважатись
погнав кохану кочівник.

Вона там згинула навіки,
не повернулась до села.
Числу знущань не знала ліку,
та душу вірну зберегла…

Сидів отаман в чистім полі
і планував новий похід.
За волю і щасливу долю
він поведе козацький рід!

Ще не вмерла Україна й житиме віками,
якщо ми не доконаєм власними руками!
Якщо той одвічний принцип „Моя хата скраю…“
ми не зміним кардинально – „Вмію, хочу, знаю!“

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла наша воля та вже меркне слава.
Не живе, а животіє вся наша держава.
Вороги самі не згинуть як роса на сонці
поки будем дожидатись, стоячи в сторонці.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла Україна і не вмре ніколи,
якщо ми усю гидоту виметем довкола!
Ворогів здолаєм разом, скинем кровососів,
гнид здолаємо своїх ми і всіляких …росів.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Не потрібно помирати ще й ложити душу,
ворогів трусити треба ніби дичку-грушу.
Треба битись, браття милі, за нашу свободу
й доказати: українці – козацького роду!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Загримить козацька слава від Карпат до Криму,
і часи настануть славні – четвертого Риму!
Тільки ми і наша праця звеличать країну,
бо ніхто крім нас не любить нашу Україну!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

січень 2016

Люблю світанки барвінкові,
Коли вгорі – сама блакить, –
І сиві пагорби дніпрові
Відкриті зору кожну мить.
Люблю дивитися як віти
Верба полоще у росі
Там, де нема в цей час на світі,
Крім мене, жодної душі.
Люблю босоніж почалапать
По дну піщаному ріки, –
Вдихати плес далеких запах,
Човнам рибацьким завдяки.
Люблю послухати незримих
Пташок веселі голоси,
Бо в їх піснях вчуваю рими
Багатомовної краси.
Люблю вздовж берега топтати
Стежки за синій небокрай,
Щоб твердо впевнитись і знати,
Який красивий рідний край.
28.10.16

я нічого не боюся… крім музики
коли гола душа моя буде мусіти
йти покірно… крізь Гомерове місиво
пробиратись із Вергілієм лісом і
літати мерехтливим метеликом
між горгонами і поміж химерами
не ридати за своїми померлими
і звучати… і світитися перлами…
поміж тернами заснулими зернами…

я нічого не боюсь… крім поезії
коли всі мої слова нетверезими
все танцюють і танцюють пушинками
над морями… над полями… вершинами…
не вертаються до мене – збуваються…
висипається пісок поміж пальцями…
вимивається… крупинками золота
мова грається…
дитина дитиною…

і беззвучне моє: «відпусти мене…»

О,
О!

2016

Ви, кажуть, катаєтесь часом
зупинок одну або дві.
І кажуть, що нібито зайцем,
а інде, – ганьба голові.

Бо якось на велосипеді
об'їхали наші місця,
коли Ви були попере́ду
аж до Окружного кільця.

А там і рукою подати
за те окаянне кільце,
аби на чолі депутатів
явити народу лице.

По ул. Ушакова Миколи,
до де.14 веде
дорога у вигляді кола,
якої немає ніде.

А там у під'їзді четвертім
є озеро й водоканал
і ані бомжі, ані черті
не можуть зайти у підвал.

А там, аби Ви подивились,
немає де стати нозі
і криси усі потопились
у тій лікувальній грязі.

А ми ж комірні заплатили
і за ВеДеВе, й ПеХаВе.
А досі ще не пояснили,
куди наш будинок пливе?

Запрошуємо на регату.
За ці незначні комірні
ми хочемо Вас покатати
на плоті або у човні.

А нам і біда ще на горе.
У ЖЕКу немає судна,
зате – які запахи моря!
...із самого-самого дна.

Готуємось до експедицій
із Вами, звичайно, і ЗМІ.
У чунях спимо й рукавицях.
Ідемо назустріч зимі.

Усе буде добре зимою.
Вода замерзає у лід.
Тому усією юрмою
ми й пишемо цей заповіт.

Коли наш будинок і Рада
упадуть у Вас на очах
цією зимою, Аллах
і Вас не покине позаду.
Катайтесь тоді до упаду,
але на своїх ковзанах.

10.2016

Я у бою за нашу Україну
не убиваю ворогів моїх
ані а ля буяни, ані тих,
які таємно ціляться у спину.

І не біда, коли я лаю їх
не дуже полум'яними словами,
аби не обгоріли між боями
свої або чужі серед своїх.

І може, чимчикуючи до ями,
найдеться ще блукаюча вівця,
яка не розуміє до кінця,
куди іде з моїми ворогами.

Воюю я, міняючи місця,
на рубіконі передислокацій,
не визнаю ані колаборацій,
ані амбіцій іншого бійця.

Я не готую акцій і овацій
полеглим у гібридному бою.
Я захищаю націю свою
в ім'я майбутніх незалежних націй.

10.2016

Я іду до школи,
Стрімко – не спроквола.
Швидше крок, швидше крок –
Бо лунає вже дзвінок.

Вчителі хороші,
Прагнуть – не за гроші –
Нас навчить, нас навчить,
До науки долучить.

Є куток у класі,
Ми до нього ласі:
Де куток, там горох,
Ой, який смачний куток.

У кутку веселім
Зробимо оселю.
Раз куток, два куток –
І закінчився урок.

Я іду до школи,
Вже не до футболу.
Раз урок, два урок,
Ой, який веселий крок!

28.10.2016

Зробив я винахід, аж лячно,
а може й відкриття!
Полегшає віднині значно
чоловіків життя.

Воно не менш революційне,
аніж у жінки ліф,
бо працюватиме надійно,
що у будинку ліфт.

Скомпонував у дум польоті
дизайнерський прикид.
Тепер у крайньої, у плоті,
завжди товарний вид.

А рейтинг вище буде мати
аж восьмого айфону!
Лишилось доопрацювати
бретелі з силікону.

Ви знаєте, як пишуться вірші?
Бува достатньо пару слів чи й слова.
А далі – виключно політ душі…
Поглянеш і поема вже готова!

Бува проснешся раптом серед ночі,
бо в голові щось мишкою шкребеться.
То думка б‘ється в двері снів пророчих,
немовби птах назовні з клітки рветься.

А іноді нахлине ярко спомин,
сумний чи радісний – це вже як пощастить.
Ті згадки линуть, мов весільні дзвони,
бува підносять, а коли й занапастить.

Ця музика, мов світла пісня рання,
буває в серці зіркою бринить.
Немов кохання, перше чи останнє,
що душу пестить в кожну її мить.

Трапляється душа моя болить,
або сердешна безутішно ниє.
Коли все людство третім сном вже спить,
горить вогнем вона, протяжно вовком виє.

Усе в поезії залежить від душі,
по-іншому не пишуться вірші…

2016

Не вимагають вдумливих рецензій
Метелики чи квіти поміж трав,
Якщо малюк їх неумілим пензлем,
Побачивши уперше, змалював.
Здивовано вглядаюся в отави,
На річки голубої відбитті, –
І жаль стає, що кольори яскраві
Дорослі зрідка бачать у житті.
Мина дитинство швидко й невловимо,
Непізнане ніким до глибини, –
І барви з часом робляться блідими,
І смуток криє радісні тони.
Наявні фарби не лягають в’юнко,
На пожовтіле і холодне тло, –
Розчулений побаченим малюнком,
Ніяковіло чухаю чоло…
27.10.16

Чорні Ніндзя йдуть
І нитки несуть.
Будуть шити-вишивати,
Чиюсь душу споряджати
Ув останній путь.

На порозі стане мати:
"Ні, не дам я вишивати!
Не на те я вас зродила,
Спестувала і зростила,
Щоб пішли за грати."

Тихий голос чуть:
"Мамо, це наш путь.
В Чорних Ніндзя чорне серце
В чорних грудях тихо б'ється,
Поки не уб'ють.

Чорним Ніндзя, нам,
Матері синам,
Героїчино треба битись,
Щоб лишень не забаритись -
Дати хліб рабам.

Бо раби журби не знають -
Наяву собі дрімають.
Як худобу напувати
Їх, і вдосталь годувати
Чорні Ніндзя мають.

Чорні Ніндзя йдуть,
І нитки несуть.
Гарно шити -
Треба вміти,
Щоб в рабах колись збудити
До свободи лють!"

осіння сінь на клаптику чеснот
запахло сіном... скошене ще влітку
свята вечеря в колі семи нот
душа чиясь запуталась у сітку…
і зорі одяглися в кожушки
в предтечі перемін на білй колір
і вкотре ніч пристане до башки
своїх чеснот, що виткала в неволі…
….. 27.10.2016.

Малює осінь сизі силуети –
сіріє поле, гай
               і тінями копиць.
на сонці висихають,
                павши горілиць,
покоси осоки і очерети,

палає купиною
                віття ковили
у догоранні бабиного літа.
І ми
     за ворітьми
               жили собі були,
і дожили...
         Душа
               замаялась горіти.

І ніби не війна,
           а наче – ми не ми,
і не зима, а стукає у двері.
І, може, то не кров,
         пролита між людьми,
а сльози висихають
                        на папері?

Курличуть журавлі
                за обріями дня.
Показують до вирію дорогу
пряму – у небеса,
            далеку – навмання,
усе одно до Отчого порогу.

Ключами летимо.
               А далі – селяві...
Попереду нові орієнтири.
Колоною –
            сапери і мортири,
на моторошні подвиги нові.
А у траві –
               уже нові
                            квартири,
свої онучі
                і чужі мундири.
А нелюди живі
            жадають ще крові,
рихтуючи котурни
                      на Сатира.

10.2016

Спіткнулась.
Упала.
І плакала гірко
Від болю,
А чи від жалю.
Від наших
Стрічань,
Як від бублика
Дірка –
Нема
І не буде –
Люблю.
11.02.12

Орнаменти міста на брижах туманних рік
і жовтої сонця рибини в небес намулі.
Підпалює листя, чи, може, мости в минуле,
розхристаний жовтень у парку, немов двірник.

Минеться й ця осінь, як довге німе кіно,
збідніють на тлі сніговому троянди білі.
Так добре було б несподівано і несміло
для когось у холоді збутися теплим сном

і словом до когось у пік мовчазної гри
промовитись лагідно, солодко тихим соло,
глибоким, як мантра… Пастелі дощу довкола –
осінньо-тремких арабесок останній штрих.

Нудьга і тривога в повітрі, як дим, а втім,
ще – море відтінків і безмір живих емоцій.
У місті натхненно і ніжно на кожнім кроці
вирізьблює день візерунки людських життів.

2016

Зненацька десь поділася утома
І в пам’яті згубилися жалі, –
І весело, і сумно, і відомо
Що станеться зі мною на землі.
Мов соромливо дивлячись крізь шпарку,
З прискореним на час серцебиттям, –
Зарані відчуваю кожну сварку
І до примирень бачу вороття.
Усе майбутнє, в мороці і світлі,
Цвіте й шумить, немов під вітром гай, –
Так дно сліди показує від кітви,
Так звуками вчувається ручай.
Замислений, насправді я не знаю,
Побаченим ділитись беручись, –
Чому цілунки щоки обпікають
І серце калатає, мов колись?
Передчуття, прозріння чи уява,
Між суєтою прагнень і надій, –
Примушують не думати про справи,
Не перейматись безумом подій.
Так лялечка закутана у кокон,
Вслухаючись у невідомий світ, -
Напевно бачить невідкритим оком
Зелений луг і сонце, і політ...
26.10.16

Збреши мені, що завтра буде ясно,
що сонце розласкавить сіре небо,
і стане серцю добре, любо-красно,
аж квіти забрунькуються проз ребра.

Збреши мені, що нині ще не осінь,
а літо, розпогоджене цвітінням,
і заплету ромашки у волосся
і душу закосичу просвітлінням.

Збреши мені про пору і погоду,
про колір листя, і жагу до цвіту,
бо щось колюче штрикає зі споду
мого зневоленого, вичахлого світу.

Збреши мені, не дивлячись на правду,
не дивлячись на яви гостру шпильку,
й повірю може, і знайду розраду
своїй журі гіркій бодай на хвильку...

3.10.16 р.

Приходять сюди щовечора,
у єдину тиху кімнату,
рахувати скрипучі припливи
океану поту
                     і важкої роботи.
Щораз упираються в межі,
мозолями малюють нові.
Яка вага тисне шипами,
що її підіймають
                          дитячі тіні?
Кілограми тротуарних образ
обростають чавунними м'язами.
Угору! Цей келих за вас!
гострі словом,
                      глибше зламані.

2016

Лане тремка, не бійся...
Тихо спадає лист...
Котиться вогко лісом
Пінний густий батист
Здимленого туману.
Лячно тобі одній...
Сиза густа омана
Липне до білих вій...
Ока твого меткого
Заполоняє взір.
Чей же учула злого?..

...Диха ледь чутно звір
Сторожко і чутливо -
Ось вже й стрибок завис...
Сіється зимне мливо
Поміж густих беріз,
Понад черлені трави
Суне у глупу ніч...
Бійся, тремтлива лане,
Вкритих туманом стріч!
Бійся, втікай невинна,
Прудко біжи, стрімка!..
Поки чужа неспинна
Тремом зайшлась рука...

2016

Нінка – мов картинка берегом пливе,
чергова родзинки – платтячко нове.
Груди-горошинки, ніженьки стрімкі.
укривають спинку кучері п‘янкі!

Нінка – що картинка, гарна і струнка,
ніби балеринка, то́чена така.
По́стать горда, вдача, очі – ліхтарі,
але часто плаче з ночі до зорі…

Нінка, як картинка, дівка – хоч куди,
та додівувалась раптом до біди.
Мокрі сині очі, плутані слова,
никне стан дівочий й горда голова…

Нінка, мов картинка, каблучки – тук-тук,
знов у вечоринку повертає звук.
Талія оси́на, ві́ченьки сумні,
народила сина в дальній стороні…

Нінка, як картинка, вітер в голові,
гне додолу віти, свище у траві.
Хвилями він грає, обвиває стан,
мізок накриває знов густий туман…

Нінка – що картинка, щастя все ж нема,
вже й життя минає, а вона сама.
І не розійде́ться той густий туман,
все себе питає, чом такий тала́н…

Нінка, мов картинка, стежкою біжить,
ро́ків павутинка на чолі́ лежить.
Нінка – літня жінка, сива голова,
вже зігнулась спинка – пам’ять ще жива!.

Запалала зоряниця на сході країни,
котрий рік нога московська топче Україну.
Котре літо гинуть люди і палають хати,
котру осінь нас ґвалтують "брати"-супостати.

Все гримить, усе палає, рвуть землицю "гради"…
Час іде, а ноша тяжча – треба обирати!
Та немає куди дітись бідному народу –
дорогою стала плата за нашу свободу.

Нема миру, нема правди, немає надії,
що залишать нас в спокої вороги лихії.
Станем, браття-козаченьки, з ворогом до бою,
боронімо Україну, як завжди, собою.

Вип‘єм, други дорогії, цю гіркую чашу,
захистімо рідну Матір і майбутнє наше.
Аби лиха не пізнали хоч наші нащадки,
а жили і розквітали в мирі і достатку.

Запалала зоряниця, сяйво на півнеба...
Знову, браття-козаченьки, вибирати треба!

* * *
Відгомоніла золота діброва,
Одвеселила мовою беріз.
І журавлі летять печально знову,
Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

Кого жаліти? Той, хто любить мандри
Прийде і стане знов мандрівником.
Про всіх одійшлих конопляник марить
З широким місяцем над голубим ставком.

Самую серед голої рівнини,
Зникають журавлі у далині.
І дум веселих сповнений я нині,
Та не шкода минулого мені.

Не шкода літ, розтрачених намарне,
Хай обліта душі бузковий цвіт.
Вогонь палає горобини гарно,
Та не зігріє ні людей, ні віт.

Ні, не зотліють горобини грона,
Не спалахне від жовтизни трава.
Як тихо дерево листочки ронить,
Так я зроняю ці сумні слова.

І якщо час їх вітром розметає
Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
Скажіть отак: діброва золотая
Відлебеділа мовою беріз.

30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

* * *
Отговорила роща золотая
Березовым, веселым языком,
И журавли, печально пролетая,
Уж не жалеют больше ни о ком.

Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник
Пройдет, зайдет и вновь оставит дом.
О всех ушедших грезит конопляник
С широким месяцем над голубым прудом.

Стою один среди равнины голой.
А журавлей относит ветер вдаль.
Я полон дум о юности веселой.
Но ничего в прошедшем мне не жаль.

Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
Не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
Но никого не может он согреть.

Не обгорят рябиновые кисти,
От желтизны не пропадет трава.
Как дерево роняет тихо листья,
Так я роняю грустные слова.

И если время, ветром разметая,
Сгребет их все в один ненужный ком...
Скажите так... что роща золотая
Отговорила милым языком.

1924

Чорним полиском в'ється дорога,
Жовте листя в калюжах - під ноги
Розкидала, підняти в знемозі
Пізня осінь моя, пізня осінь…

Мокре гілля у світлі ліхтарнім
Ледь відсвічує сріблом примарним,
А на плечі спадає журливо
Мокрий сніг – незакінчене диво…

Я б у тебе тепла попросила,
Та із прірви піднятись – несила,
Не злетіти у небо, мій друже,
Як листочку – із тої калюжі.

Мені приснилась ніч, із зорями пів неба,
Осінній падолист, і десь далеко я.
Ти кликала мене, а я спішив до тебе.
До тебе я спішив, Україно моя.

До тебе я спішив, в обійми світанкові,
І серце розривали солодкі відчуття.
Колись ти серцю дала надії і любові,
Які несло воно через усе життя.

Від тебе я пішов, із тих садів квітучих,
І спомини про них, не зміг збороти час.
Зігрів мене в світах.вогонь твій неминучий,
Який в моєму серці, ні разу не погас.

Лунала ще з дитинства, твоя далека пісня,
Ним кликала мене знедолена земля.
Я повернусь тепер, я повернусь опісля,
Я так тебе люблю, Україно моя.

Львів.2014р.

Якщо стрімкий життєвий крутінь
З дороги виштовхне на край -
Терпи, неси й не нарікай,
Не скочуйся в узбічну сутінь…
Не втратити щоб цілі й суті,
Свій зір і крок не зупиняй…

©25.10.2016

Всі кудись йдуть:
Хто поспіхом, хто -не кваплячись,
Хто сам обирає путь,
А хто чекає, що візьмуть за руку і поведуть...

Хтось йде з усміхом,
Хтось - понуро.
Хто вприскок, а дехто
Обережно собі ступає,
Є такі, що завжди на бігу,
А кульгаві - на ногу одну припадають.
Хтось прямує собі,
А дехто: попідтинню, городами...
І, не знаючи броду, -
Шубовсь! -
І уже по воді, по вірі...

Хтось у двері постійно стукає,
Не чекаючи, що відчинять, йде до інших дверей.
Є й такі, що заходять у двері,
І постійно для них все відчинено.
Не потрібно з ноги - просто так, без ваги і причини.

Є такі, що на місці постійно топчуться,
Поглядаючи на світлофор,
Є й такі, що крокують упевнено
Не по зебрі, а навпростець,
Інші - задніх пасуть овець,
Що не крок -то затор, затор...

Хтось чвалає, а хтось чалапає,
Тупотить, ледве тягне ноги,
Хтось упевнені робить кроки,
А хтось шаркає й ноги не підіймає.

Всі ідуть: хто наліво,
А хто до Бога.
Комусь вишитим рушником
Устелилася вся дорога.

Хто за картою йде,
А комусь навігатор
Відміряє його екватор.
Хтось тверезий, а хтось під мухою.
Ідучи, дехто репчик слухає...
Хтось блукає з чужого розуму,
Хтось не знає куди - все в роздумах.

Я іду: по землі, по небу.
Онде дороговказ спалахує.
Я оукей та дійду і без тебе
До мети. А ти йдеш...

Собі в утіху шепочу слова,
Що варто жити, доки ще жива
У мене пам’ять ніжності тієї…

О так! Ще варто в цьому світі жити,
Бо чую голосукохані оксамити
Ще іноді з мобілочки моєї!

2016

Подивися вперед, бачиш хвиля палена,
І по небу хмаринки поплили у далеч.
А під ними земля, в небеса окаймлена,
І ховається в обрії синьому Галич.

Здійнялись до гори чорні вежі і вишки,
Вбиті в землю давно заіржавлені палі.
І забулось уже як пра діди опришки,
Тут ціляли в панів із своїх самопалів.

І ще може колись, як буде в тім потреба,
На святій цій землі, де ти змалечку ріс,
Знов пра діди зійдуть по драбині із неба,
І піднімуть ще раз заіржавлений кріс.

2015р.

Радіопередача

Коли зустрічаю я в людях дурне,
не вірити довго у це ще стараюсь.
Скоріше всього то лиш все напускн́е,
або випадќовість. Та все ж помиляюсь…

Шуќаючи думам подібним підґрунтя,
я прагну повірить, забувши про докір:
Брехун відчуває фантазій відлуння,
а хам випадково складає свій покер.

Пліткар, що сьогодні прийшов у мій дім,
можливо здорового ґлузду лишився.
А друг, що залишив мене у біді,
не зрадив, а просто тоді розгубився.

Від бід не ховаюся я під крило,
належно другими тут мірками м́ірять.
Страшенно не хочеться вірити в зло
і в підлість до болю не хочеться в́ірить!

Тому, як зустрінеш нечесних і злих,
частенько стараєшся всупереч волі
в душі своїй буцім-то виправить їх,
спрямити кути у трикутному колі.

Ті факти болючі – зовсім не дурн́иці,
та як не силкуйся не витруїш зла.
Бо гниль все одно лізе підло в світл́ицю,
сховати не можна, як вуха осла.

А злого, зізнаюсь, в своєму житті
не так вже і мало стрічать довелося.
Доволі крилатих надій не збулося,
і друзів втрачав, і тонув в каятті.

Та вірити все ж я ніколи не ќину,
щоб в світі буремнім шалених ідей
у кожній особі не бачить скот́ину,
а з міркою доброю йти до людей!

Хай будуть пом́илки, бо все не так просто,
та як же ти будеш безмірно радіти,
коли ота мірка прийдеться по зросту!
То щастя з таким все життя ще й дружити.

Хай циніки жалко бубнять, ніби діти,
що все ж ненадійна то штука – серця…
Не вірю! Живуть же, існують у світі
і дружба навіки, й любов до кінця!

Підказує серце – не бійся шукати,
але пам‘ятай лиш одне напер́ед:
Себе не забудь з тим мірилом рівняти,
а решта завжди неодмінно прийд́е!

08.09.2016

* Cпроба перекладу чи за мотивами твору Едуарда Асадова „Когда мне встречается в людях дурное“.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле укрилося цвітом,
гаривом пахне в гаю.

Свіжа могила під віттям,
хрест на узліссі бринить.
Хто в ці часи лихоліття
у домовині тій спить?

Може невпізнаний воїн,
Неньки святий захисник,
що повернувся із бою
у придорожній терник…

Тихо колишуться віти,
рядом вмирає село.
Скільки з усього їх світу
тут за цей час полягло…

Через чиюсь недолугість,
через жадобу і гнів
хтось положив свою юність
і в синє небо злетів…

Та чи ж за те вони бились,
йшли уперед до кінця,
щоб ми із хамством мирились,
власні заклали серця?!.

Ухнуло десь з-за лаштунків,
чується відгомін залпів –
„старшого брата“ дарунки
небо розрізують навпіл.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле шматують привіти,
жарко в донецькім краю.

Спека по всій Україні,
спрагло у душах, серцях...
Всім ворогам в домовину
вгоним осиковий цвях!

Середина осені собі
Багрецем вистелює стежини
Між повитих тишею дубів,
По уклінно схилених билинах.
Середина осені мені
Пісеньку наспівує нехитру
Про похмурі і короткі дні
Упереміж із дощем та вітром.
Середина осені іще,
А уже тривожно до нестями
Від холодних подихів ночей
У пітьмі, осяяній зірками.
Половина осені в очах
Залишилась правдою тією,
Про яку не хочеться мовчать,
Мимохіть стрічаючись із нею.
Середина осені…
25.10.16

Злий вітер лютує.
Це осінь багряно-барвисто
Данину із листя виплачує літу...
Почуйте наш клич!

Ніхто нас не чує.
Ми листя. Ми зірване листя.
І вітер недолі нас носить по світу.
Ми вже відійшли.

На дереві гарно
Висіти, вчепившись у віти,
Та нам не судилось у спокої жити,
Бо стовбур гнилий.

Триматися марно.
І нам на багаттях горіти.
Ми ляжем, собою встеляючи плити
Загиблих надій.

Що ж, дерево-мати,
Ти підеш також на багаття,
Та й нікому буде вже цим перейматись.
І тільки колись,

Неначе відплата
За наше тобою прокляття,
Дитина, можливо, підійме погратись
Загублений лист...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116102501030

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Іди із моїх весен, з мого літа,
Тобою дай мені переболіти.

Іди від мене в цю пору мою осінню,
Іди від мене не лишайся тінню.
Ти більше не заводь мене в безвихідь,
Дозволь мені тобою вже не дихать.

Солодка боле, мого серця римо,
Зі мною ти завжди була незримо.
Поплач в мені, поплач і одболи,
Потім забудь що разом ми були.

Ти більше не моя, ти не моє терпіння,
Тепер під неба голубим склепінням.
Тебе на все від себе відокремлю,
Ти над землею будь, я опущусь на землю.

Тепер без мене будь, солодкий боле мій,
Тепер мене забудь, вертатися не смій.
Життя було таке, що далося взнаки,
Все ж не жалію я нітрохи все – таки.

Солодкий болю мій,забудь мене, забудь,
На цій святій землі ти з кимось іншим будь.
Попутчиків тобі багато є довкола,
Забудеш ти мене, а я тебе ніколи.

Не скажу що з тобою, час пройшов бездумно,
Не скажу що було мені з тобою сумно.
Та вже не буде сліз, солоного дощу,
І в своє серце більше, тебе я не впущу.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Серце має вже з тобою межі,
Ти мені вже більше не належиш.
2005р.

Сльози ці... Ну чого вони варті?
Звичайніська солона вода.
Ці нервові пориви, фальстарти...
Осінь винна?.. Відьмачка руда...

Знов з розгону сторчма в ополонку:
чому жити - те, певно, не вмре!
Рветься завше тоді, коли тонко...
Не твоє бо. Чужіське. Чуже...

Не метайся, мов схиблена зовсім.
Та й узри - то ілюзій дурман.
То душа лиш осінньо і босо
розтинає інійний туман.

2016

… перевірені часом велечини
різноманітністю спільних обставин
вже тихо пристали верхом на спину
і не до сну… і не до кави…
він весь в унісоні він весь у процесі
і печать на лиці з усіх блискавиць -
вклонитися змусять десь разів з десять
і боже вас збав без рукавиць…
торкнутись у слід тієї стежини
чи спити той трунок, чи у ночліг
під привідом лік стелити під спину
бодай би одну із своїх ніг…
не треба не тре… на святості - пута
не вам не мені і навіть нікому -
блАгий наш намір для нього отрута
родом звідкіль
теж невідомо…
……25.10.2016.

У перший клас прибігло мишенятко,
На перший у житті своїм урок,
Де по заведенім давно порядку
Почувся перший же ж таки дзвінок.

І вчитель-кіт пронявкав: – Фізкультура
Дає здоров’я ( а кому й життя).
Хто хоче мати цілим хвіст і шкуру,
Нехай хутчіше знайде укриття.

Інакше з’їм!!! – І вишкірився люто.
Всі кинулися врозтіч – хто куди.
А наше мишеня – мерщій між люди –
Від несподіванки (чи від біди).

Та в нірку – шасть, до мами під спідницю,
А серце аж витьохкує – стук-стук:
– Хай навіть і поставлять одиницю,
На той урок я більше не піду!!!

Там вчитель – Кіт!!! Страшні у нього очі,
І зуби, й кігті – і усе с-с-с-ттттрашне-е-е-еееееееее!
До вчителя х-х-х-хорошого я х-х-х-х-очу,
Бо цей колись мене назззздожен-н-н-н-не…

– З тобою в дечому я, може, й згодна,
Та вивчи назубок, мале моє,
Урок, котрий отримало сьогодні:
Найкращих Вчителів – Життя дає.

В житті бува по-різному:
спіткнуся на наріжному
і далі йду, не падаю.
Засмучуюсь і радую.
То кладка.
То трапеція.

В поезії -
по лезу я.

24.10.2016

Пора ліку курчат яструбом; скирт у тумані,
міді у швах кишень, заскоченої на бриньчанні;
хвиль північних річок, що, заціплі в усті,
пригадують витоки, гребні – гінкі, розкуті,
і на мить зігріваються. Час ніби впалих в кому
діб, зніманого плаща, кваші чобіт, судом у
шлунку від вареної жовтої брукви;
дужого вітру, що витіпає хоругви
листолюбивого воїнства. Пора, коли справи терплять,
дні одноликі, як ті Іванови-браття,
і кору задирає жадібний, стидкий трепет
пальців. І що більш пальців, то благіш плаття.

Пекла жара і працювали „Гради“,
то смерть летіла від „братів-слов‘ян“.
Вони снарядів не жаліли гади,
зі шкіри ліз російський „брат“ Іван…

Спинився час, а пил їв хлопцям очі,
у танків навіть плавило броню.
Живі принишкли і чекали ночі,
щоб вийти з моря крові і вогню.

Тут всі свої, нема лиш генералів,
що помирати кинули своїх.
Тим підлим гнидам місце за Уралом!
А як іще назвати можна їх?!

Серпневі дні у пам‘яті надовго,
залишаться у тих, хто вижить зміг.
І вічна пам‘ять всім, хто ту дорогу
не подолав, а у котлі поліг.

Тяжка година, мов зима надворі,
народ крокує у непевну путь.
Серця загиблих світять ніби зорі
і шлях нам у майбутнє осяють.

Сонце визирає із-за хмари,
променями в хвилях виграє,
над Інгулом розсіває чари –
з ночі ранок тихо постає.

Небо впало прямо у заплаву,
весняні́ униз пливуть хмарки.
Біля мосту, мовби на забаву,
вранішні зібрались рибаки.

Вітерець-пустун у очереті
колисає лагідно пташо́к.
Шпак завзято, ніби на кларнеті,
грає гами, сівши на вершок.

Ген туман над річкою спадає
і серпанок стелиться мов дим –
новий день природа ріднокраю
ранком починає чарівни́м!

Під ноги знов осипалося листя
старенького горіха край межі,
тепер йому від холоду не спиться,
їдка печаль осіла на душі.

Ще й вітер хижо дримбає на гіллі
пісні про грудень і колючий сніг.
Думки горіха стали сірі-сірі
і, наче листя, скапуюють до ніг.

О, де пташина, де ота відрада,
що серед літа бавила його?
Та марно, знає відповіді, правда,
старий горіх на всі свої "чого"...

І знає те, що ще сумніше буде,
що день за днем до того приведе,
коли в його вже задубілих грудях
навіки серце втишиться слабе.

Тоді безрадно схлипне день, а вітер
змахне сльозу непрохану з очей
і вшкварить польку на усохлих вітах,
востаннє їх піснями обпече.

Та поки ще від холоду не спиться,
і довго-довго сходить кожна ніч,
горіх сумує за розкішним листям,
котре під ноги скапує щоріч...

22.10.16 р.

Ой, погода нині щось не та,
Крона паркова нас не зігріла.
У цих справах логіка проста –
Причастились ми удвох… чорнилом*.

Не пізнати, що там унизу,
Почаклуй, будь ласочка, рукою.
Вже долоні плямами повзуть…
Місяців, я бачу, стало двоє.

Ой! Ти - крейзі**, затули тили!
Ти мене підвів тихцем до лави –
Як чарчину - всю перехилив -
І чорнильну крапку ще й поставив!

*Чорнило - колись так називали у радянські часи кріплене вино невисокої якості.

**Крейзі – Божевільний (англ.)

24.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Доспівує день пісеньку свою –
Усміхнено-багряно-ясночоло…
Як затишно в осінньому гаю,
Аби не вітер цей, аби не холод!

Удвох аж навалилися вони
На віти і тендітні верболози.
Посилюється подих крижаний –
Вітання мов од Дідуся Мороза.

І жалить, жалить холод, як оса…
Вечірнього де взяти Прометея?!
Осіння вся зіщулилась краса
І зблідла, наче небо понад нею.

23.10.7524 р. (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Під вербами, на тОму бережку
До стовбура самотньо притулилась…
Мій смуток, милий, словом полікуй.
Понурі віти в дзеркало дивились
Під вербами, на тОму бережку.

Почувши пісню горлиці легку,
Душа травневим сонцем засвітилась,
Промінчики заграли на ставку,
Неначе теплим медом причастились,
Почувши пісню горлиці легку.

Вода - мої вигойдує слова,
Несе, несе до тебе частку неба,
І я – торішнім сном лечу до тебе,
Солодким смаком губ твоїх – жива!
Вода – мої вигойдує слова.

Спитаюся: художнику сумний,
Кому свої присвячуєш картини,
Акриловими фарбами зими
Вибілюючи листя тополине,

Крило Ікара, вільхи п'яструки
І вечір цей, і кров його лілову?
А зимно-о-о-ох! - аж падають зірки.
А тихо як,- аж відбирає мову.

Кипить ворон розріджена смола
Між світлими вербовими серцями.
Колись і я сердечніша була...
Мовчить, як ти, і ходить манівцями

Старий Дедал, зіщулений увесь.
Летять у вирій всі його провини
І гублять із кленових піднебесь
Великі, ледь опалені пір'їни.

2016

Місяць - як печатка золота,
Темні хмари - плямами чорнила,
А краї вечірнього листа
Рвана крона паркова - закрила.

Не пізнати що там, унизу,
Де в сувій ховається світило,
А чорнильні плями - все повзуть,
Тло «паперу» - всотує чорнило,

Щось сказати хочуть ліхтарі,
Та дерева глушать їх старання...
Лиш «печатка» - світиться вгорі,
Нача крапка в повісті... остання.

ID: 688602