З необхідності виникла дружба між нами
(і у долях--ніким не сподівана зв’язність),
чи піде вона далі за обмін листами,
за взаємні привіти і світську люб’язність?


Чи вдається з висот Вам мене розглядіти,
чи своєю появою тільки тривожу
сині очі, що прагнуть усе зрозуміти,
довго дивляться — і зрозуміти не можуть?


Я візьму Вас за руку, Ви сядете в човен,
що пливе по ріці, де вода не схлюпнеться,
ми розділим мандрівки оці присмеркові,
що голублять довіру і втишують серце.


І розчиниться немічна наша свідомість,
тільки ніжність довкола--тремка, неосяжна.
Ви мене не пізнаєте, я — невідомість,
але й загадка Ваша з землі недосяжна.

Лиш серпень знає запахи оті,
Набряклі хмари, сонце ледве гріє…
Мої місця – кохані, золоті –
Я відчуваю присмак ностальгії.

Коли немовби тепло так іще,
Як перша сивина – листки прив`ялі.
Та закрадається у груди щем,
Як невимовне тремоло* печалі.

Пречистий смутку, серце тихо край,
Не знаю, чи радіти чи жаліти…
Як вечір цей, пішло за небокрай
Іще одне життя мойого літо.

*Тремоло – музичний прийом звуковидобування на бандурі, домрі та інших інструментах.

14.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не лякай це пустище окликом,
бо бджола не знайде золотушник,
заблукає відлунням кажан, і земля обернеться на глину.
Не клич його, жінко, бо знайде твій голос лиш воду,
лише сіль, лише цвіль
на старезних потрухлих колодах.
Східне поле гойдає покоєм, годує погорду,
розполохане вітром і небом, засміченим сяйвом,
що не має світила ні в добру, ні в яку погоду,
а лише-но полуду з гори і до сірого куту.
Не гукай його, жінко,
бо знайде твій голос облуду,
і повернеться каменем радше, ніж птахом,
і впáде. Східне поле,
що любиш, ховає у травах отруту,
це хтось тут залишив
дух своєї вже збутої втрати.
Бачиш, поле твоє золотаве закрилося синню -
то не тінь, то не морок, чи це море тут розлилося?
Море кліпає оком, сліпучим, далеким і пильним.
Шепочи довгим хвилям тепер що завгодно, як хочеш -
це лиш пам'ять гойдається в полі твоєму під ночі.
Де ж душа цих просторів, що обрій згострили ворожий?
Ти вікно розвернула до іншого світлого боку.
Колисається згадка про тебе в далекому синьому морі,
що така ж пустовина, тільки більша, ймовірно, і мокра.

Не поміняти течію ріки.
Не пізно пригадати, що забули,
якщо перегорнути сторінки,
якими освітилося минуле.

Нічого особливого, хоча
свої літа до когось приміряли
і мріяли, бувало, по ночах,
коли кохані очі ще сіяли.

І ось тісні дороги житія
стулили не поєднане до купи:
його, роками вже багатія,
її – уже з мітлою біля ступи.

Ой не міняє модний туалет
ні дідуся, ні сивої бабусі.
Та на її усмішку усміхнувся
колись недооцінений поет.

Поговорили. Інше пригадали.
Жалілись на безжалісні літа,
якими їх життя обдарувало –
його за те, що обіцяв не мало,
її за те, що не була свята.

У нього – ані каплі ностальгії,
у неї – ні на іншого надії,
ні на свою окремішню стезю.
І згадує напівзабутий образ,
і чує ще його прощальний голос,
тихенько витираючи сльозу.

2010

Сповиває міцно сіра туга
пеленою марева. Мовчи.
Я в твоєму серці перша? друга?
Скільки місця виділив? Гірчить.
Що за сфантазовані гареми?
Болем інкрустована любов...
А казав: "Ми разом". Разом? Де ми?
Ох... з яких ілюзій ти зійшов?!
Скільки у мені горіло світла!
Скільки у мені палало свіч!
Серпень сіє сумніви... Гонитва -
день у ніч спливає... день у ніч.

Тіні дерев замками на дорозі.
Двері відчинені. Стою на порозі.
Кавалькада машин мене обїжджає.
Я у кроні дерев розчиняюсь, зникаю...
І щезаю у замку...Та колишуться віти:
Ти протягуєш руку - мене маєш спинити.
Дике стадо хмарин пронеслось без упину.
Я до тебе тулюся, в наше небо полину...

...а ми з одного часу, дива, поля, саду.
Там Чорноштан водив у двір кирпату ладу,
Підморгував мені, давав тобі цукерку.
Там Славик джем ковтав, індик слова коверкав.

А дружба двох таки ж найліпша, мила Томо...
Приймали в гурт котів, брели кудись... додому.
Петрові батоги... жасмин... дрік... водокачка.
Як берегли ми фартушки, благу взувачку!

Будили заводські гудки - густі, натужні.
Метеостанція - форпост, навколо груші.
Лякали привиди-цигани-кровососи...
Там асонансами дзуміли гречні оси.

Вода газована лилася - із дюшесом.
Були кравчині для ляльок та... поетеси.

Летіли чорні кульки у блакить... за літо.
Не чули ми в раю про марші содомітів,
Не знали дітваки, що за буграми - деви,
Казки читали під братів, сестричок реви.

Пройду по Говорова, стану біля вишні.
Чужий куток... дими. А ностальгія - лишня.


2016

* - присвята Тамарі Самутіній-Гордієнко (нині черкащанці) - із вдячністю за сонячну дружбу дитинства... і зрілості.
Ми жили на вулиці Говорова в Яготині, недалечко від поля, траси Київ-Харків.

Ми уміємо співати
про війну і біди.
Запалили нашу хату
зелені сусіди.

Ой ударить їх блискавка
великої хмари.
Зачекались на опришка
вівці та отари.

Де ті байди, гамалії,
орлики, мазепи?
Буратіни і повії
лізуть у нардепи.

Об'єднали за і проти,
не бояться кари.
Позаймали всі висоти
віті яничара.

Заарканили Свободу
зграєю-ріднею.
І немає у народу
нації своєї.

Українці і кримчани,
ви собі до пари.
Не корітеся осману,
турки і татари.

Від гундяєвої схизми
вже немає спасу.
Не шукай путі до тризни,
сотовий Донбасе.

Де ти нині, орле сизий,
Де ви, соколята.
Наносили гості хмизу
і палає хата.

І, як чайка при дорозі,
б'ється сива мати.
Зачаїлись у облозі
її чаєнята.

Забирає по одному
із косою Раша,
і нікому невідомі
секунданти наші.

Оселили хату змії
лукаві, дволикі.
Окупація Росії –
трупи і каліки.

У бою за Україну
бурі неминучі.
Виряджає мати сина
у краї кипучі.

Є оперення орлине
і живі герої.
Об’єднаємо країну,
а тоді й – до бою.

07.2016

Спасибі за те, що навчив відпускати
Людей, які вже не належать мені;
За те, що я більше не буду літати
Й навчуся тримати весь біль у собі.

Будь проклятий, милий, за серце розбите,
Пекельний вогонь, що у грудях горить!
Нехай і тобі все життя так любити:
Лиш тих, хто не зможе тебе полюбить!

Спасибі за час, що потратив на мене...
Хай проклята буде кожна та мить!
А я не любитиму вже після тебе...
Спасибі тобі, що навчив не любить.

2016

Яка ж терпка, яка химерна -
як цівка світла в плазмі ночі;
як трем роси на шпилі терну,
що ось-ось викрапне й не верне
і тільки духом тихо-тихо
зашерехоче.

Заходить в окіл - як Селена-
ні, не самотня - одинока,
як пісні висотана вена,
в лилових досвіту пеленах...
вовки її спивають кроки
під оболоком.

Над косогорами розвита -
малює хмарами прийдешнє,
колише в обріях боліди,
кладе у жбани мрії гріти...
подейкують одвсебіч люди,
що нетутешня,

в руках вилюлює обжинки
і п"є долонями колосся:
хто - буде в кінци...хто - у вінку...
хтось не вернеться з вОйни...синку!
..................................................
Якби не знали, що то жінка -
гадали б -Осінь.

У небі блакитнo-чистім
Безкрає добро і світло...
То Сяйво Землі Пречисте,
Барвисте, як пагони квітлі.
А Сонце - вікно у Всесвіт -
Добро полилося у Вічне...
Та сяйво широкого серця
Вертається літом щорічним:
Промінчиком сонця, зорею,
Росою у ранок погожий,
Надхненно, в очах зі сльозою,
Приймаєм цілунок Божий...

* * *

Веселий серпень в осінь котиться –
чи кавуном, чи виноградиною…

Триває спасівка-спекотниця.
І музика, що андеґраундною
навряд чи може називатися,
звучить в Успенському щовечора.
Але нестримно насуваються
з широт північних дощ і вересень.

Тримаймось, літо! Ще поніжимось.
Іще, засмаглі, попірнаємо.
(Похолодання – не приниження,
та, все ж, сумуємо з пернатими).

Блукаю, стомлений, між ятками:
куштую вина, мед скуповую.
Іще не осінь. Пахнуть яблука.
І душі радістю наповнені.

Тривожні шурхоти садів
Печаль народжують поволі –
Листок зів’ялий пожовтів
І впав за іншими додолу.
Сухого листя вихорці
Заполонили хутко місто, –
Лякають рухом горобців
І ваблять видивом вогнистим.
Їх охолола пишнота
Іскриться скупо під ногами,
Немов потоптані літа
На тлі розкопаної ями...
18.08.16

Який ти чорний,
Білий-білий світе,
Де від печалі
Зламані вуста.
А на снігу -
Замерзлі свіжі квіти.
Застиглий погляд,
В серці пустота.

І календар,
Де двадцять перше січня
Закарбувалось –
Твій останній день.
Молитви, ладан,
І між пальців свічка...
Ну як тепер я
Без твоїх пісень?!

Остання ніч твоя
У власнім домі.
Засіло горе
Ув усі кутки.
Мене рятує
Тільки несвідомість...
Холодний ранок.
Світ гіркий-гіркий...

Іду дорогою своєю:
Підйоми, спуски, степ, вода.
Іду між правдою й брехнею,
Де поряд щастя і біда.

Поміж камінням, по калюжах,
Через майдани і сміття.
Минаю немічних і дужих,
Несу в собі своє буття.

Десь лізти треба крізь шпарини,
А там повзти серед багнюк.
І не баритися й хвилини,
Бо поряд сотні ніг і рук.

Спішать усі, немов до трону,
Життя наповнюючи вщерть.
Спішать по вічному закону
До станції з іменням смерть.

А що і як було в дорозі,
Кому поміг, кого штовхнув,
Чи, може, збив кого на розі,
Чи, може, за кермом заснув.

А, може, спав ти у палаці,
Чи був у свято без гроша,
Лінивим був, помер від праці -
Залишиться лише душа.

Перед кінцем нема нічого -
Ні славослів’я, ні хули.
Ми всі однакові для Бога -
Все залишили, з чим ішли.

В агонії біснується Росія –
Імперське чванство піну підніма.
Мерзенна, підла, з маскою месії –
Розхитана, та все-таки тюрма.

Вона була такою споконвіку,
Із угро-фінських виповзши боліт.
Її мораль, нелюдяна і дика,
Малоросійства витворила гніт.

Виборсуємось тяжко з баговини,
Заплутані в тенетах супереч.
Але чекає зайдів домовина,
На нечисть – хрест, а ворогові – меч!

2016

Шматочок лісу або гаю
Я пам`ятаю, тут зустрів.
Це озеро мов зберігає
Таємну схованку вітрів.

І нагудівшись, насвистівшись,
Гілки ламаючи, мов тать,
В гущавини затишній ніші
Вони потомлені лежать.

Сьогодні прохолодно стало
Напевне днів отак на три…
З дощем разом попрацювали
Опришки гайові – вітри.

12.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Санаторій «Жовтень», біля озера.

А дощ холодний з неба випада
На лист зелений, на м’які отави.
Тече невпинна і стрімка вода,
Щоб смарагдово зеленіли трави.

На осінь ще і натяку нема.
Не золоте, а все навкруг зелене.
Не віриться – попереду зима,
І самота, і гіркота шалена.

Передосінні місто і село
Застигли у глибокому чеканні.
Зібрали хліб і молоде зело
Ще піниться у келихах світання.

А яблука біліють ув імлі,
І гнуться до землі вагітні віти.
А горобин ліхтарики малі
Розчервоніло горнуться до світу…

Без тебе в небеса летить печаль
І пахне м’ята й молодий любисток.
Пробігло літо і мені не жаль
Тих днів, що розлетілись, як намисто.

Люблю тебе, а осінь все палає,
Червоно сяє вічне почуття.
Самотність залишилася за краєм
І ми п’ємо – смакуємо життя.

Хоч звідусюди шепіт, наговори,
Розбити хочуть чашу із добра.
Та ми удвох через ліси і гори,
І з нами правда, пісня і жура.

Люблю тебе в осінньому віночку,
Де спілих яблук віти у саду.
І осінь вишиває нам сорочку
Й рушник святковий, по якому йду.

Тобі в обійми, мов дитя до мами,
Щоб захистив, зберіг мене, владар.
А гіркота розвіється димами,
І нам залишить лиш кохання жар.

1

За дубом кат з сокирою стоїть,
А вітер сиро шарпає за поли.
Життя у дуба кат украде вмить,
Щоб він до сонця не тягнувсь ніколи.

А він стояв тут декілька віків,
Вбирав у себе життєдайну силу.
Навкруг розрісся гай малих дубків,
Що, наче діти, батька обступили.


2

Рубають ліс. Отак і нас - під корінь,
Щоби убити спрагу до життя.
Мовчить народ, бо справді дуже хворий,
Не думає уже про майбуття.

Гвалтують у державі українців,
Вони мовчать, неначе ті воли.
Вбивають їх і злодії й чужинці,
Яких самі до влади привели.

І ось тепер беззахисна країна
Не відає, що творить, де повзе.
Рубає дуба і мордує сина,
Забула мову, на чужій верзе.
26.08.10

Ку-ку! Ку-ку!
Зозуля? Ні,
То спогади зі мною граються
у хованки у рідному селі...
Не знаєш натрапиш на який коли і де,
Й куди ота стежина приведе....

Скандинавам, мабуть, набридають хмари,-
Нам, єрусалимцям, що обіч пустелі,
Немов парасолька, кожна з них у спеку.
День стає коротшим – хмар дедалі більше,
І це знак, що осінь десь уже поблизу,
А ще – од врожаю, мовби крекче віття,
Побіля водойми птаству вже затісно...
Р.S.
...Не з учора бачу, а немовби вперше
Лягає на серце одне з Божих звершень.

Любов СЕРДУНИЧ, ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
* * *
Не дивно те, що похоронним дзвоном
Звучить, бува, мій непокірний вірш.
І що сумую. Вже за Флегетоном
Три чверті читачів усіх моїх.
О друзі! Залишилось вас так мало, –
Мені від того ви щодень миліш…
Короткою дорога надто стала,
Що довшою здавалась всіх доріг.

* * *
Приваблюють дороги Підмосков’я,
Неначе скарб я закопала там,
І скарб той називається любов’ю,
Його тобі я зараз і віддам.
Столітня у коронах лип дрімота
І Пушкін, Герцен. Що за імена!
Ми вже близькі від того повороту,
Де видно окіл весь навіки нам.
А та дорога, де Донський увічнивсь,
Коли в похід немислимий вів рать,
Клич супостата пам’ятає вітер,
В нім заклик перемоги на крилàх.

* * *
Я грядки буду пестити чорні,
Джерелицею поливати;
Польові квіточки на волі,
Їх не треба чіпати й рвати.
Хай їх більше, ніж зір понад хмар
Має біло-молочний шлях,
Для дітей, для закоханих пар
Виростають вони на полях.
А мої – то святій Софії
В ту єдину пресвітлу мить,
В котрій окрики літургії
Піднімуться під дивну блакить.
І, як хвилі приносять на сушу
Що самі на смерть прирекли,
Принесу покаянну я душу
І квіток із Росії-землі.

* * *
Моліться на ніч, раптом вам
Щоб не прокинутись славетним.

* * *
Дрібних на шиї чоток ряд,
У муфті руки, їх не бачать,
Дивлюся неуважно я
І більш ніколи вже не плачу.
Лице здається ще блідніш,
Аніж шовковий запіл юбчин.
До брів торкається мені
Некучерявлений мій чубчик.
І так не схожа на політ
Моя хода нежвавометна,
Неначе під ногами пліт,
А не квадратики паркетні.
Блідий рот ледь розтиснутий,
І дихаю нерівно, важко,
На грудях в мене так тремтить
Квіт небувалого з побачень.

* * *
Я давно не вірю в телефони,
В радіо не вірю, в телеграф.
Маю я на все свої закони,
Здичавілий норов – мабуть, яв.
Можу я зате усім наснитись,
Навіть не летітиму на «ТУ»,
Щоб аби-де легко опинитись,
Будь-яку скорити висоту.

* * *
Недуг томить – три місяці в постелі.
І смерті я неначе й не боюсь.
І гостею в страшному цьому тілі,
Немов крізь сон, сама собі здаюсь.

* * *
Не будеш серед живих.
Зі снігів не встати.
Двадцять вісім штикових,
Вогнепальна п’ята.
Другові обновочку
Тужну шила я.
Любить крівцю-кровочку
Рόсійська земля.
(Переклад з московинської - Любови Сердунич).

* * *
Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить,
І на надію менше стало,
Але на пісню більше буде.
І пісню цю я мимоволі
Віддам за сміх і зневажання.
Бо нестерпуче аж до болю
Душі любовне це мовчання.

* * *
Тече ріка неквапно у долині,
Багатоокий на горбочку дім.
А живемо ми як при Катерині.
Ждемо врожаю, правим молебні.
Дводенку перенісши як розлуку,
Вздовж лану їде гість до нас у дім.
В вітальні він цілує бабці руку,
На сходах гаряче – вуста мені.

* * *
Прокидатись на світанку
Через те, що радість тисне.
Видивлятися в каюті
У віконці хвилі вод,
Чи на палубі в негоду,
Вкутавшись в хутро пухнасте,
Слухати, як б’є машина,
Не гадати ні про що,
Та, побачення відчувши
З тим, хто став мені зорею,
Від солоних бризків вітру
Молодіти повсякчас.

* * *
Нам абияк вдалось розлучитись,
Осоружний вогонь загасити.
Вічний вороже, треба навчитись
Вам когось і насправді любити.
Я-то вільна. Мені – все б забави, –
Муза на ніч летить розважати,
А над ранок притьопає слава
Калатàльцем над вухом тріщати.
А про мене й молитись не варто
І, йдучи, озирнутись назад.
Чорний вітер у мене на варті,
Веселить золотий листопад.
Як дарунок, прийму я розлуку,
І буде забуття благодаттю.
Та скажи, чи на хресну ту муку
Ти наважишся іншу послати.

* * *
В. Г.
З небокраю очей не звожу,
Де завії танцюють чардаш…
Поміж нас три фронти, мій друже:
Наш, ворожий і знову наш.
Я боялась такої розлуки
Більше сорому, смерті, тюрми.
Я молилась, щоб смертної муки
Удостоєними стали ми.

* * *
На порозі білім раю
Озирнувся, крикнув: «Жду!»
Заповів мені, вмираючи,
Убогість й доброту.
І коли прозірне небо,
Бачить, крилами бринить,
Як ділю шкуринки хліба
З тим, хто просить в мене їх.
А коли, як після битви,
Хмари плинуть у крові,
Чує всі мої молитви
І слова любові він.

* * *
Ось і береги Північномор’я,
Ось межа між наших бід і слав, –
Не збагну, від щастя чи від горя
Плачеш ти, до ніг моїх припав.
Більше вже приречених не хочу:
Бранців і заручників, рабів,
Тільки з тим, що наймиліші очі,
Розділю я хліб, оселю, біль.

ВЕРВЕЧКА ЧОТИРИВІРШІВ
14. І слава лебедем пливла
Крізь золотистий дим.
Любове, завше ти була
Лиш відчаєм моїм.

16. І клялись вони Серпом і Молотом
Перед страдницьким твоїм кінцем.
«Ми за зраду платимо лиш золотом,
За пісні заплатимо свинцем».
(© Переклад з московинської Любови СЕРДУНИЧ, 2003).

Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
(© Николай Гумилев).

Коли раптова туга
Мені таємно в душу пробереться,
Я вдивляюся в хмари
Поки душа не посміхнеться.
(© Микола Гумільов).
(Google translate)

Як тінь нежданої нудьги
Таємно в душу пробереться,
Вдивляюсь в неба береги
Поки душа не усміхнеться.
(© Translate Lubov Serdunich , смт Стара Синява (Хмельниччина))

Свою людину - я не відштовхну.
Своя, справдешня, вірю - зрозуміє....
Чолом не розбиватиму стіну
щоб справдити ілюзії, надії
чиїсь про себе... Тут - я не гравець,
ці забавки завжди були чужими.
Усе колись бо зійде нанівець...
Залишиться важливим те незриме,
на що не свій - ніколи не зважав:
те, чим стояв мій світ і, чим тримав.

2016

Це боляче так —
що далі тільки інфаркт,
інсульт або депресія.


Пам’ятка:
І із того світу б’є рикошетом.

Парадигма істо-
Рії. Замкнене коло.
Роздивися навкруг
І відчуєш спроквола,

Як зманіжені рим-
Ляни час рахували,
В безнадію заглиб-
Лені смерті чекали,

Як в ОСТАННІ ЧАСИ
Ллєтьсь пійло фужерів...
-Пий до, дна, сучий син,
До життя ненажера!..

Цих часів оксами-
Това м "якість Нірвани...
-Хай одвічності ми-
Ті насняться коханим!..

А спитати себе
(Хоч спитати непросто)-
Як ламали хребет
Долі у "дев"яностих",

І останніх часів
Відлік розпочинали,
Наче смерті засів...
А вони... Не настали...

А тепер (що тепер?)-
Вже нема територій,
Ніби й ворог припер,
Чара, сповнена горя,

Ще й не вірить ніхто
У кінцеву мету...
Парадигма істо-
Рії каже- Я ТУТ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116081800912

Настане час мемуарів,
Душевних зближень, чаїв -
Згадаю, хто пропіарив,
Хто кнедля відламував... їв...

Пустіть на високу полицю,
Тверезі, облиті вином!
Я - пума, нагадую кицю.
Зливаються дні у біном.

Ускладнились допусків коди,
Десь брат мій - зчужілий профе...
Спалили вертеп ляльководи.
Ферзі облаштують кафе.

Чи будень, чи вишите свято -
Плекаю слова золоті.
Мутантів-пришельців багато...
...й відрізаних дружби дротів.

Божились безбожники ниці:
Хтось бачив месій під дверми.
Цяцянок замшілі копиці
Двигтять між гнилої хурми…

Життя надскладне у поета.
Елегія серпня... зима...
Шерхочуть про війни газети...
Зминає агітки Хома.

Цятковані плахти, мов долі.
На хуторі - "радіво"... тиш.
Живу... не вчиняю крамоли.
Присьорбує муза: "...облиш...".



2016

Як ворог не вступається нітрішки
І лють його не можна загасить,
Вдягни шкарлупу, стань твердим горішком
Із тих, що неможливо розкусить.

Якщо вже не униткнуть тобі згуби,
Що хлюпає на дні його зіниць,
Нехай зламає хижі свої зуби
Через твою закам’янілу міць.

Ще радості засвітяться окрайці
І справедливість збудиться стара,
Як ворог твій грабкі зламає пальці,
Дістаючись до ніжного нутра.

І навіть як сьогодні ненароком
поглине він ім'я твоє і рід,
Нехай йому назавтра вийде боком
Безумством завойований обід.

Скупые лучики тепла,
Руки касание, надежда.
Проснулась или ожила
И снова душу обожгла
Остывшая когда-то, нежность


2016

Я чекав, як і всі мого віку,
На міленіум, еру нову.
Невелику знаходив я втіху
У пласкому старому ставу,

У полях ковилово-пшеничних,
Де ховається серце моє,
У просторах і друзях найближчих.
Бачив я, що цей час настає …

Проминуло. Лишилися згадки
Про країну дитячих надій.
Та по ворогу вже не з рогатки
Вдарив я і одноліток мій

За полів золоті оті латки –
За країну дитячих надій.
21.08.2015 р.

Хочу завтрашній ранок зустріти
Без гвинтівки уже - не в бою, –
Хочу в тиші ласкавого літа
Обійняти матусю свою.
Хочу милу кохати в діброві
І цілункам утратити лік, –
Хочу “Град”, наче жах тимчасовий,
Позабути без жалю навік.
Хочу бути не вічно солдатом,
Серед скрути і поміж смертей, –
Хочу сіяти і будувати,
І ростити щасливих дітей.
17.08.16

У місті залюдненім, що над рікою, у місті великім
бачиш ти те, що не бачив,
і те, що від тебе далеко,
чуєш того, хто мовчить,
і безмовно говориш
з пташкою, рибою, звіром, вологим камінням.
Знаєш, що криється там,
де не можна ступати,
що по той бік од людей і машин...
Та спитати в тебе про все те
забракне і думки, і слова.

Дерева вже з`явилися руді,
Та не було на луках анікого.
Я роздягнувся повністю тоді,
Зайшов у воду за велінням Бога.

Поринув у невигаслу теплінь
І розчинився у її тремтінні.
Очистився од скверни взагалі,
Аж напливали радощі дитинні.

Були обряду миті то святі,
Якась жага єднання первозданна.
І пестила мене Богиня Дана –
Здається, вперше, у моїм житті.

16.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, півострів Печалі.

Треться вітер уперто об шибку,
Мов прилипнути хоче до скла, –
То ширяє поривчасто й швидко,
То присутність вдає спроквола.
Невагомий – здіймається вище,
Обважнілий – додолу хить-хить, –
То крізь шпарку старанно засвище,
То край неї безвольно мовчить...
Це облуди якесь передвістя
Чи сумління первісного час, -
Я безсилий собі відповісти, –
Може, знає про те хтось із вас?..
16.08.16

***
Долоні світу - зимні. Урагани
шинкують понад водами життя.
Чекає Небо крихту каяття,
отримує байдужі епіграми.

І падають над горами дощі
із риби недозрілої, малої,
бо хтось мізерний вичовгав сувої,
що мали золотіти на межі.

А над верхів'ям ночі знов комета.
Брехливовірні тягнуться, за хвіст
її хапнути багнуть, поки піст
ніяк не переможе грішні вето.

І лиш сліпці розгублене лице
між хмари обтирають, наче стигми.
Та біль від того доторку не стигне,
все штрикає у груди ялівцем.

Каміння закрихке для заповіту...
В несвітлих водах - агнець і тельці.
Терпіння гасне в Божім кулаці -
на мапах онде знову рясно міти...

1.08.16 р.

час палати уповні
сунуть валки зажур
жовкнуть вірші любовні
фенхель між палітур

серпень... осіння мжичка
меле хмари вітряк
вчить лисеня табличку
кріль несе переляк

йде вузькогруда челядь
кажуть війна за мир
м`яко убитим стелять
в кума новий кумир

світ мов умитий... паті
перці в сиропі з ос
хто пожаліє матір -
цю чи з країни Оз...


2016

Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Уже над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень
Удвох із вами, як росла трава.

Коли сади цвіли шаленим цвітом,
То ми жили ще нарізно в раю.
У кожного своє пашіло літо,
І пісню кожен знав лише свою.

Та час минув і молодість промчала,
Уже онуки палять свій вогонь.
В минулому походи, море, скали,
А нині світить сивина зі скронь.

Та ще в польоті неспокійні душі,
Шукаємо надійного крила.
Знаходимо між океану сушу,
Щоб друга мати поряд і тепла.

І хай висять над містом чорні хмари,
Та в домі тепло, пахне з медом чай.
Очей привітних ми зустріли пару,
Щоб самоту забути і відчай.
17.08.16

Мене звати Земля,
візьми, обіпрись на мене,
на мої груди,
плечі,
руки,
коліна,
стегна,
на мій живіт,
і світлом цілуй священні
зерна.

Ти не знав,
але я - божество дописемного часу,
стародавня Венера
із короткими повними ніжками
і такими ж руками - із печерних палаців
позичена.

І, можливо, у вічі мені не поглянеш одвік,
але кожного дня будеш пошепки у підсвідомості
і грішити, і каятись
за усе, що не встиг
скоїти.

Де ти ходиш, якими дорогами?
Під небом яким та зорями,
Мій незнаний коханий, незвіданий,
Небачений та несповіданий?

З ким говориш ти, посміхаєшся,
У чиїм ти сяйві купаєшся?
Про що мрієш, на що сподіваєшся
Та коли ми вже пострічаємся?

Де ти ходиш, якими дорогами?
За якими чекаєш порогами?
Мо’, одною стежиною ходимо
Та для себе нас не знаходимо?

Може, сонце одне нам світить,
Може, ждуть ненароджені діти?...

Ми не знаєм, де стріне нас Доля.
Та на все, на все Божа воля…

19.05.2016

Поставлю я свічку у храмі,
Щоб Бог дав здоров’я мамі,
Моїй найріднішій людині,
У світі оцім – єдиній.

Попрошу здоров’я для тої,
У чиїй зростала любові,
У чиїй купалася ласці
І жила тоді, мов у казці.

Нехай буде здоровою ненька,
Щоб жила довго-довго рідненька,
Щоби посмішкою зігрівала,
Щоби діток моїх навчала

Як у мирі з собою жити,
Як усіх довкола любити,
Як самою доброю бути,
Щоб привітно всміхалися люди…

Поставлю я свічку у храмі,
Щоб Бог дав здоров’я мамі –
І моїй, і кожній на світі,
Бо усі ми – мамині діти…

16.06.2016

Вона наближається – вдай, що не бачиш,
серце моє,
Жартуй, ніби мало для тебе це значить,
серце моє.

Тепер вже запізно від неї тікати,
Лиш тільки обличчя устигни підняти,
Як здіймуться сльози рясні.
Свій погляд спрямуй понад нею байдужий,
Удати зумій, що її ти не любиш
І навіть не бачиш її.

Я обіймала море:
Хвилі потрапили в душу,
Серце осяяли зорі,
Я покидала сушу.
В човені плинули думи...
Тихо гойдались вітрила...
Пристрасті в морі тонули
І виростали крила.
Птахою в небо лину:
Місяцю глянуть у вічі.
Буду кружлять безупинно,
Щоб зазирнути у вічність...

...Сонце з кров"ю встає,
Очі ранком гірчить...
Ще волосся твоє
На моєму плечі...

Згідно стану речей,
Десь кривавить Донбас...
Знов безсоння ночей
Пролилося на нас.

Матері малюків
Сни нічні стережуть...
Може, з ложа в віки
Нас сумні рознесуть

На одвічно-воєн-
ні фронти поїзди
Рятувати своє.
Час іти. Назавжди.

Безнадійно- надій-
ні пісні солов"їв...
Притискайся в обій-
Ми міцніше мої,

Бо сприяє похміль-
Не кохання журбі.
Ми сприймаємо біль
Розставання в собі.

Час ще маєм. Жадан-
ня без тями... Гаразд?..
І зіллємось востан-
Нє тілами ще раз...

...Сонце з кров”ю встає...
Ранок очі пече...
Тіло дотиком б”є,
Наче трасери черг...



© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116081505390

Плаває по присмерку кімнати,
Протягами зріджене, тепло, –
А дощу краплини винувато,
Пружно й м’яко, стукають у скло.
Напівсонний, слухаю покірно
Те биття поривчасте води,
Що вплітає в шурхоти вечірні
Бистрі гами і дзвінкі лади.
Щось таке в тих звуках загадкове,
Трепетне, жадане, неземне, –
Наче час очікування слова,
Що хвилює й радує мене…
13.08.16

Нахолола жрекиня ночі надихала літо. Його у мені знайти
Не вдається тобі одразу. Божевілля шукати, здається, не варто.
Муркотять автівки в небі. Сигналять очима бездомні голодні коти,
На дахах рахують ситі ночі чужі і життів відчайдушну варту.

Ти все нишпориш. Теж зголоднілий. Мариш. Зриваєшся саме із тих вершин,
За якими ростуть бур'яни - з головою. Пнуться вище і вище вгору.
А воно – дощове, холодне. Та й чи варто цю справу сумнівну вершить?
Ти уже із ним, напевно, замість мене, і поряд живеш, і говориш.

І мені здається, що винні усі: байдужі жрекині, коти, бур'яни.
Що настане жадана осінь - й тебе захоплять її навіжені зливи.
Та теплішають ночі голодні і виникає передчуття щовесни,
Що те літо прокляте знову в мені забринить і стане для нас важливим.
2016 рік

Дарує серпень прохолоду.
Та у воді ще є тепло –
Немовби мрії на догоду –
Як рідко це в житті було –

Коли не холодно і спека
Не докучає – саме враз!
Коли ще осінь недалека
Не тисне щемним духом нас.

Коли літа ще у розповні,
І ти – помірно молодий.
І роздуми твої духовні –
Дозрілі на гілках плоди.

8.08.7524 р. ( Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі

Пора іскристої роси,
У чарівливому серпанку.
Пора минущої краси,
Що відлетить на крилах ранку.

Пора пробуджених думок,
Що сплять удень, немов убиті,
І кожен порух, кожен крок
Благословен бажанням жити.

Реальність стишено мовчить,
Коли замрія промовляє.
Тоді сотворюється мить,
Що плин у вічність обертає.

Зайшов, не стишуючи кроків,
Неначе вихор, залетів.
Хоч мав чималу жменьку років,
Та злющим був, як сто хортів.

Була безглузда і невпинна,
Аж до фальцету гнівна річ.
І, врешті, ця балаканина
Мені нагадувала спіч.

- Ти з ким стояла біля клубу,
В кафе ходила з ким, кажи?
А я спокійно й тихо: - Любий,
На воду не гони брижі.

Коли коханку віз в машині,
Біля кафе то я була.
Зайди в кімнату, бачиш, нині
Твій брат приїхав із села...

1

В тиші тиш між берегами
В комишах не спить вода –
Невгамовний мовний гамір
Плесо річки розгойдав,
Розплескав її,
Червону
Від палаючих вогнів,
Тиху воду-прохолоду:
Навіть Спас зачервонів,
Забринів серцями зерен
В яблуці і в кавуні,
В ягідках колючих тернів
І калин в бережині…

Бережімо ж мить спасенну
Спасорадісного дня
І країну цю пісенну,
Що вкраїнство осіня
Синьо-жовтим вічним стягом
(В світі ж іншого – нема),
І любімо до нестями
Почуттями усіма!


2

Людмилі Скопенко

Що за вечір, ні, не вечір –
Ве-чор-ни-ці!
Серед ночі в Гончарівці,
В Спасодень
Молодесенькі дівчата
Й захмелілі молодиці
Безоглядно запірнули
В море танців і пісень.

Вже й не літо,
Але й, видно, ще не осінь,
А така собі пора перехідна:
Закінчилась косовиця,
Почалась золотокосінь,
Листошерхітна багрянь
І жовтизна.

Мати знов помолоділа,
Ну, а донька
Подорослішала:
Де між ними грань?!
Безнадійно-мелодійно
Закрутилась голівонька
Тій – від спогадів,
А тій – від сподівань…


3

Молодичка з Богучара
(Мимоволі яничара,
Перебіжчика не з власної вини),
Ой, руда – мені не пара, –
Заміцна для мене чара
Не вина,
Що так дурманить, –
Таїни…

Заміни платівку, хлопче,
Бо руда мене затопче,
В цьому танці,
Де панує імпровіз, –
Хоч не пара (лиш за віком),
Вправно крутить чоловіком,
Що без візи необачно так поліз
В гречку іншої держави,
Щоб собі добути слави
Джигуна – не вайлуватого хохла,
А вона ж таки в ударі, –
Каже: «В нашім Богучарі
Я хохла не одного вже затовкла»…

В Богучарі ж, безумовно,
Автохтонів наших повно,
Бо відомо ж: український Богучар,
Він у нас – поза законом,
Бо ж «богує» за кордоном,
Бо ж він справді мимоволі –
Яничар.

А руда поводить бюстом
І своїм бентежить «чувством»
Нестійкі мої вкраїнські почуття…
Не старайся, богучарко:
Непитущий я –
Без чарки
Без пуття я вже не втрачу
Самостійного буття!

А вона собі сміється
Так, неначе віддається,
Так, немовби піддається
Вся – під мій протекторат,
І мені так жарко й жаско:
Що ж бо робить «Слобожанський
Спас» –
Медовий і бідовий сват?!

Богу – чарочка маленька,
Й знов моя Вкраїна-ненька
На цілісінькі століття
Підпаде під Богучар?!
Хоч спокусливі колінця
І бентежать українця,
Не надійся, богучарко,
На всевладну силу чар!


4

Зачервоніло й насправді плесо
Ріки Червоної –
Багрянець вод…
Народна Лілія Сандулеса
Зійшла зі сцени,
Пішла в народ,
Така всім рідна,
Близька, не панська,
Ледь-ледь циганиста, запальна,
Та не російська й не молдованська,
А українська ж таки вона!
Своєю визнали всі слобожани,
Всі сватівчани:
«Це ж наша стать!»
Всі загорілись одним бажанням
Леліять Лілію і обіймать…

Вона ж – народна,
Вона ж – нарядна,
Вона ж – всім рідна і дорога!..

Вирує радістю безоглядно
Ріка Червона в синь-берегах…


5

Цей медово-мелодійний
Слобожанський Спас
Обігрів і обнадіяв
Сьогоденно й про запас
Сподіваннями на краще
(Все найгірше – відійшло),
Не лишив напризволяще
Жодне сватівське село.
Прогулявся він полями,
Обійшов луги,
Й разом з ним пісні гуляли,
Аж дзвеніло навкруги!
І в Петрівці, і в Хомівці –
Небувалий злет:
Виявляли українці
Свій менталітет!
Дивувались росіяни:
«Де ж поділися хохли?!»

… Зорі щиро так сіяли,
Бджоли втішно так гули,
Так засватано-наївно
Усміхалась далина,
І ріднішала Вкраїна,
В світі цілому – одна.


6

Дві ночі Сватове не спало –
Від малюків до стариків
Старалося – пісні співало,
Стирало в танцях дзвін підків.

І спати зовсім не хотіло,
Хоч світ натомлено примерк:
Все леготіло, гоготіло,
Як в небо вдарив феєрверк!

Пливло над простором і часом
Чудове свято молоде,
Що звалось «Слобожанським Спасом»,
Таким спасенним для людей.

Хороше все – напередодні,
У щонайближчім майбутті,
І не порушать біди жодні
Народні звичаї святі!

2003

Фальшиві ноти, барви, злото, почуття.
Нічного сторожа сріблисте калатало...
Не радь нікому: "Заміни оце... затям...".
Хайяма рубаїв товпі безумців мало.

Над сливою у дощ завис чеширський кіт.
Бар "Самарканд", за ним стежа блукань Аліси.
Це світ пройдисвітів, де перший пустоцвіт
Хизується, бо в тон до трону чи валізи.

Катарсису не жди. Стрічки болінь, розлук.
Заварюєш меланж: чабер-мелісу-м`яту.
Насняться райські пави, маки. Римарук
Обдасть димами:" ...на уяву ти багата".


2016