Скажи словечко – я тебе побачу.
Відкрий уста – і маску забери.
Якщо попросиш – все тобі пробачу,
Та тільки щиро, щиро говори.
Осанна всім словам у рідній мові.
Святиться хай земля моя повік!
Людська душа відроджується в слові,
А заздрість тоне у глибинах рік.
Візьми мене, о мовонько, до себе!
Молитву словом, серцем шепочу…
А всі скарби твої - моя потреба.
Колись зберу їх, бо щоденно вчу.
Слова, слова! Ви додавали сили.
вИ забирали горе і печаль,
Манили, у серцях вогонь палили,
Чекали дива і творили жаль.
У кожного своє вагоме слово.
Кажи його – і не зів’яне мова.
2011

Перемагають люди зло.
В борні вже кілька тисяч літ!
Лиш лики змінює воно:
Чуму здолали - грянув снід.

І переможуть снід в час свій,
Навчаться мертвих воскресати,
Приборкувати гру стихій,
Спокійно зраду, глум сприймати...

Неподоланне лиш одне,
Що біль несе і тугу люту,
Незриме, вічне, мовчазне -
То недосяжність Абсолюту:

Не осягнути Вищу Суть,
Не стати як одне із другим,
Довершеності не сягнуть,
Не мати радості без туги.

Пусте? О ні! Хоч і не мати,
Дано все спробувать на смак!
Сп'яніти - й так зчорніть від втрати,
Що раєм видасться чума.
2016

Гуде від обстрілів земля,
Радбез неспішний та розважний...
І бреше пес кривоприсяжний
зарозумілого Кремля.

Режим припинення вогню,
та все лише – пусті заяви.
Паяц розігрує виставу,
аби підсунути свиню.

Коли не варта взагалі
угода й аркуша паперу,
чи має сенс ламати пера,
щоб стати знов на ті ж граблі?

Не второпав – потрапив туди,
де одні остолопи
мітингують,
не чують себе,
як завжди,
на узбіччі шляху до Європи.

Втратив чуба й позбувсь бороди,
кинув копані в полі окопи,
та й подався кудись
від нової біди,
сотворили яку остолопи…

А куди, куд-куди?.. Всі сліди –
перекопані Перекопи;
ні душі; Сиваші – без питної води…
«Пийте рідну горілку, холопи!»


2006

Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,
я вірнопідданий твій.

Очі у очі, і сонячні зайчики,
і онімілі уста –
все завмирає. Уклалась калачиком
фея моя золота.


Із найпалкішої миті освідчення
я понесу у віки
той силует, що до мене усміхнений,
в п'яді моєї руки.

                              02.2017

надвечірніх молінь вітрила
напинає зустрічний вітер
я немовби себе спинила
в тім краю, де немає літер
де не можна слова і вчинки
поділити на «за» і «проти»
де за кожну півмить зупинки
відкидаєш усі марноти
безкінечно ідуть по колу
несуєтні думки безвинні
і марніє душа спрокволу
заховавшись в леткій причині
доки десь у далекім світі
не озветься луною-віршем
..а словам у простім лахмітті
і до того жилось незгірше

Світостворення мить-
Цей написаний Богом роман...
Світло ллється з пітьми,
Хоч усім заправляє пітьма.

Ухнув з мороку сич-
Зорепадом життя пролило.
І настали ЧАСИ
Із БЕЗЧАССЯ... Незаймане ло-

но бажає жаги,
Тої сили з провалин пітьми...
І натхнення, і гидь
Те і те обиралось людьми...

Той адамів ковток-
Щось не той... Не за планом пішло...
Ну а далі потоп-
Це навіщо потрібно було?

Ірреальний засів-
Сипле дощ зорепади війни
І чекають усі
Дня Останніх Божествених жнив...

Розіп”ятя хрестів
При дорогах... І Божі Сини...
Хто їм так повелів,
Щоб по силах обрали вони

Хто найлегші, хто ні,
Ті хрести, що на долі лягли?..
І породжує ніч
Квінтесенцію пензля Далі...

В ЧАСІ мариться МИТЬ
Зруйнувати, що набудував,
І болить, і болить
Геніальна Його голова...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022000773

***

Тужить душа по Інні.
Тіло жадає Яни.
От би утрьох на сіні –
був би від щастя п’яний!

М’яв би тіла дівочі:
Сіно ж – кохання ложе.
Завжди кохатись хочу –
Але не завжди можу.

Права нога – на Інні,
Ліва – на Яні, звісно.
Добре отак – на сіні,
Але утрьох затісно.

…Небо – єдиний свідок
Медитування мóго…
Навіть не стало сліду –
Тільки затерпли ноги…

21.02.2017

коли свято напоює легені
то можна стояти аж до пришестя
бо коли свято напоює то холод
значення жодного немає

і де б ти не був а їхати треба
бо тільки так народжуються ісуси
і коли приходить недуга
урятовний жест є одним препаратом


бо високо ти розцвітаєш
як різдв"яна яблуня і світло густіє
у консистенцію прозорого меду

бо то січень чи грудень
коли ти читаєш глибокі рядки
коли свято напоює легені

…а ти прийшов. І на олтар поклав.
І бачив у мені десяту… першу…
Букет актиній вивергла імла.
Синок шептав:«Не кидай, бо розсерджусь!».

І я стікала віршем до рання…
І полотніли, кам`яніли гони…
Ти вечорів… Хиткий олтар здійняв:
Боявся, що без Сонця – захолону…

Ти так жалів обох! Так жалкував,
Що не спіткав у натовпі, на хвилях,
Поміж скалок рудих етруських ваз…
А я забула вдома синій брилик.

Мені – протуберанці, ескімо,
Щербату мушлю і четверту збірку…
Та впав
олтар
пополудні
на мол…
Ховаю від людей кавалок зірки,
Пишу тобі з дурницями листи…
А ти будуєш – на землі – пентхаус…
Плита, камін…
Вже й зірку прикотив…
Кума дарує блендер, ноу-хау.

І лиш колишній ладо, наче кіт,
Колише срібну рунь мого сумління…

Молочний місяць…
Яблучний бісквіт.
І рибка золота – у формаліні.

2013

Розлізся світом «русскій мір»,
Здавалось, більшого немає,
Нова Орда росла ушир,
Та здулася, немов пухир,
І помаленьку загниває.

Згубив потугу «русскій мір» –
Зайняти світ немає сили,
«Кітайскій мір», «японскій мір»
Візьмуть Примор’я і Курили.

Здиха помалу «русскій мір».
Самі собі не будуть раді,
Коли озветься «прусскій мір»
В якомусь там Калінінграді.

І пожинатимуть плоди
Захланності і безголов’я,
Коли зостануться з орди
Лише Тамбов і Підмосков’я.

1

Зоряні війни...
Хрустіння попкорну...
Вчора дивилися екшен із Борном.
Світ на межі катастрофи - хронічно.
Графіка, музика психоделічні.

Секс віртуальний, обійми гарячі.
Юнь запальна, сивочубі терплячі.
Звільна зійшлися, когось побороли.
...ікрометання від Ворскли до Шполи.

"Це ж еволюція..." - шепоти-скрухи.
Чистять колібрі нарощені вуха.

2

Десь на горбочку присвиснули раки.
Снились малятам відьми, гайдамаки.
Повисихали колисоньки-люлі.
Плинуть качата...
Опілля ще в мулі.

Пнеться бур`ян. Тополини високі.
Паморочливі потуги... толоки...
Реп-починання, руйнація, кості...
Пруть без гостинців перевертні-гості.

Явоспіраль перемотана рвучко.
Пишна невіста чекає обручки.
Давні коралі, криваві бенкети.
Передаються чини, естафети...
Щедро налито олжі-медовухи.
Наша невіста - таки вередуха:
Знов колупає два припічки, плаче.
Ось на пательні ягнятко ледаче.

Тролі оспалі напишуть - чудова!
Гибіє-нишкне сирітонька-мова.
Проба пера шкряботиться невміло.
Злету поезія зріла хотіла.


2017

Сучасний тераріум нашої влади —
Шипуче зміїне кубло,
Яке свої жала висовує радо
І робить з нещастя «бабло».

Кусає за воду і хліб, за квартплату,
За ліки, за сотні сиріт.
Народ попідтинням сидить винувато,
Мов, зміїв чіпати не слід.

Тераріум ширше і вище зростає
І змії навкруг розповзлись.
В країні невже змієловів немає,
До одного перевелись?!

Тому не зважають на нас і сусіди,
Не кличуть і в гості не йдуть.
Набридли їм чвари зміїні і біди,
Сліпого народу не ймуть.

Глухий і байдужий народ навіть мову
Цим зміям віддав сам за так.
Ужалений, втратив знов гордість і слово,
Й державу віддасть за п’ятак.
24.02.12

Під незагойне, рване небо,
де буря з посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.
Вітрами ніч його збиває,
навскіс зриваються дощі,
а він молитву промовляє
за справність компасу в душі,
щоб хтось йому в глухі години
стихії грізного виття
дав золотої середини,
благої міри відчуття.
У порятункові від себе,
своїх безтямних протиріч –
його спасення і потреба
у розперезану цю ніч .
...Утихомирилось в природі,
звисають крапельки води,
а неборака – у незгоді
з самим собою, як завжди.

2017

Кужіль блакитний
Хмаринами
Небо пряде,
Шлях
До родини і дому
Тривав, наче вічність.
Він так чекав
На щасливий
Повернення день –
Справдились
Мрії-надії
Його – чоловічі.
Ніжно
Майбутнє своє
До грудей притулив,
Запах відчув
Білуватого шовку-волосся…
Смерть на війні,
Що не раз
Загравала із ним,
Ще й молитвами
Дочки
Обійти удалося.
Потом і пилом
Зчорнілим
Пропах камуфляж.
Губи обвітрені.
Шепіт придушений:
– Мила!
– Світе єдиний,
Кровиночко, сонечко,
Я ж –
Знову з тобою,
Як ти мене, доню,
Просила.
І розступилися
Люди,
І гамір,
І час,
Як пригортав
І голубив
Єдину дитину…
– Боже! – промовив,
– Помилуй
І зглянься на нас!
І, ради щастя дітей,
Бережи Україну!»
Мріяв
Підняти дочку
Над собою увись,
Щоб вище всіх
Її доля носила
На крилах,
Тільки не встав,
Як у землю вростав
І моливсь –
Нижче колін
Його ноги
Собі
Ця війна
Залишила

2014 -2017

Тужить душа за інню.
Тіло жадає яня.
В сіні під небом синім
Милу розлесбіяню!

Сіно обох лоскоче.
В пристрасті до знемоги
Шепчеш: «Кохатись хочу» –
Й ширше розводиш ноги.

Права нога – лівіше,
Ліва – правіше трохи.
Сіно жагою дише,
Стогне, зітхає, оха…

«Тужиш за інню?»
   – «Де ж бо!
Навіть не стало сліду…»
Тішуся, що на Лесбос
Ти уже не поїдеш!

19 лютого 2017 р.

Урочистішого пеана
Синь не знала ще кришталева:
Ти виходиш із океану
Так поважно, мов королева.

Дух забило. Я слів не вмію…
Тож очима і серцем стежу.
Зачарований, лиш німію:
Богорівна йде без одежі!

Це видіння з іногалактик
П’ю пожадливо, скорогонцем.
Сяє німбом трикутний клаптик,
Сяють перса, немов два сонця…

З тебе вийшов. Змужнів. Відквітнув.
І коли світ земний покину,
Ти в тунелі яскравим світлом
В розпростерті обійми стрінеш.

19 лютого 2017 р.

Я борсаюсь у ліжку, повний вражень –
Химери заввижалися, аж зблід!
І десь мені іззаду голос каже:
Йди перевірся, хворий ти на СНІД!

Рвонув надвір я у самій піжамі,
А далі – майже голий – у сльоту,
У кучугури босими ногами,
Біжу, скидаю одіж на льоту…

На снігові качаюся од муки
Й кричу навкруг: я хочу Вас, жінки!
Аж раптом відчуваю: дужі руки
Взяли мене й однесли десь таки.

Я вже в раю… Лечу до тебе, мила,
І голос впізнаю твій - диво з див:
- Аїру корінь пий, гарячко біла,
Учора ти абсенту перепив!*

*Корінь аїру – чудовий засіб для протверезіння!

20.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Не блудний син, а блудний муж
У переродженому тілі
Шукає залишків тепла –
Знаходить плями вічно білі.

У чому суть? Де правди хрест?
На горизонті лиш Голгофи.
Черговий на вагітність тест
Коли заплуталися стропи.

І куля падає у ствол,
І ріки топчуться на місці,
І вже не чути молитов,
І пес не гавкає на місяць.

В обіймах душить нас життя
І добиває. Значить любить.
Хтось шмат броні собі відтяв,
А хтось гризе останній бублик.

Майдан шукає: віра де? –
Лиш помаранчі в шоколаді…
Звізда на небо лиш зійде –
Її багном обіллють бляді.

І буде день, і буде ніч…
Хоча ні дня нема, ні ночі…
Весна всміхається мені.
А сумнів смутком душу точить.

20.02.17

***
Які не є гарячі дні
і буйні ночі у вогні,
а сон перемагає.
І я радію уві сні,
що невеселому мені
ще весело буває.

***
Ще сяє сонце у зеніті.
Багато є чому радіти.
АТО і НАТО. Йде весна.
Але чому душа сумна?
Кому я пишу заповіти?
І чи закінчиться війна,
коли сконає сатана?

***
Марно мирно уповати
на салюти і ура.
Захищатися пора,
а не евакуювати
Україну до Дніпра.

***
Не нарікай ні на людей,
ані на біса, ні на Бога,
що не веде до перемоги
у світі вигаслих ідей
тобою обрана дорога.

***
Уже не радує і літо,
що заглядає у вікно.
На ярину посію жито.
Але кому? Збирає мито
війна. Осиплеться зерно.

***
Заслуги наші немалі.
Отримаємо на ужинок
і бідняки, і королі
за кожний недолугий вчинок,
а за труди на цій землі –
великий, довгий відпочинок.

                              2017

Вони ішли, ішли й не озирались
чи де погас вогонь, чи ще горить.
Із вірою вперед ішли, не знали,
що жити залишалося лиш мить.

Вони самі горіли, наче зорі,
вони зоріли іншим на путі...
Тепер хіба світлини договорять
усе, що не устиглось при житті.

Чи хтось гадав, що руки супостата
здіймуться, хижо знищуючи все?
Хтось не діждеться мужа, сина, тата...
Ще й досі душі догори несе...

І досі ворог з лютістю паплюжить
щойнайрідніше, і чужий, і свій.
Вмирають знову ті, що духом дужі,
не перейшовши цей останній бій.

І розпач темний накриває плечі
і гне донизу... але ж, брате, ні,
не даймося розрусі в цій хуртечі,
не здаймося у цій гіркій війні!

Згадаймо тих, хто йшов на барикади,
згадаймо їх і гляньмо догори,
нехай неблизько нині ще до правди,
та вже зійшли прозріння прапори.

Вони заклали перший камінь волі,
вони ступили на правдешній шлях,
і нам пора усім туди, доволі
ховатись по зосіблених кутках.

І до́ста* люті вже поміж собою,
буде́* плодити несусвітню рать,
пора ставати кожному до бою,
пора уже перемагать!

20.02.17 р.

*досить

Круть, верть!
Пердь!... Смерть...

2017

Коли в душі засвітиться весна,
Згадай моєї щирості офіру,
Моє тепло і серця мого віру,
Бо ще в душі просвітлиться вона...

І щастям будь. І щастям поділись.
І сонцем тим, що ллє своє проміння.
І як злетить молитвою увись
Любов твоя, як світло воскресіння...

Печаль мою просвітлену згадай,
Що янгольські собі зростила крила,
Якими обіймала й відмолила
Твоїй весні уквітчаний розмай.

2017

Не зви мене на людні площі міста,
Бо я відвик од шуму й тісноти
Допитливих, як малюки, туристів,
Адже між ними спокій не знайти.
І до кав'ярні звати не потрібно,
Щоб посидіти тихо круг стола, -
Я буду там, мов тіло чужорідне,
Межи уламків одноликих скла.
Не умовляй іти гуляти парком
У затишку дрімотному дубів -
Мені не подолати переярки,
Напевно, вже й при стишеній ходьбі.
Не говори мені про щось далеке
Та маятись бездумно перестань,
Якщо за рогом є бібліотека -
Чудове місце вічних пізнавань.
19.02.17

(пісня)

Напекли млинців смачних,
Запасли сметани й сиру,
Підмішали туди сміх,
Всіх у гості запросили.

Приспів:

Масляна, масляна
З піснями і танцями,
Жартами веселими
Йде містами й селами.

Хоч лежить надворі сніг,
Вже запахло первоцвітом,
Зиму проведем як слід,
Будем весноньці радіти.

Приспів:

Бо душа хоче тепла,
Прагне затишку й любові.
Цій традиції чудовій
Шану віддаєм сповна.

Приспів:

2016 р.

Поглибшали рани, гомін затих
Час пролетів, залишив печаль
Гудить тишина голосніше за крик
Гострішою стала невидима сталь

Вічний абсурд довів до знемоги
Мить на краю, проблеск, далі вершина
Два різні краї однієї дороги
Як забрести, віднайдти, де середина?
Птахом зникати за обрій без допомоги

Як спрага замучило, безглуздо питаю
Грішу?
Не можу змиритись, не відпускаю
Стерплю.

Копаюсь у спогадах, блукаю в думках
Хвилюють тільки обривки, моменти
Захоплення, біль, замаскований страх
Пазл пустує відсутні усі елементи

Коли непрохана болячка
нахабно лізе на рожен –
тоді душа скипає лячно
і колько штрикає: «Невже?..»

А тільки натягаєш сміло
затій рожевих тятиву,
і ще душі не зайве тіло –
раюєш подумки: «Живу!..»


05.02.2017

Піду до дня, щоб знову перестріти
хай блимає тривожно світлофор
і скаче від нудьги вчорашній вітер
а я по колу знову на повтор…

а ось бузько, а ось і вісник долі
і очерет, і глиноньки заміс
дощатий зруб й вітряк на дивнім полі
і мама з татом, ще на повний зріст…
19.02.2017.

Коли аквамаринові акорди Гріга
Занурюються в балтійські прохолодні води,
В теплі долоні їх прийма Чюрльоніс
Сонатами на дивовижнім тлі палаців,
Які творить хіба що Ґауді під силу.
На музику підводні сузір’я сходяться –
Стрілець і Водолій, і Діва, і Тілець.
І навіть королі перестають сваритись.
Час від часу музика виринає з моря,
Щоб розгойдать замовклі дзвони,
Дать насолоду ластівкам погратися у високості,
На деревах безлистих засвітить свічки...
P.S.
Знесилів Майстер од навали барв і звуків,
Бо безнастану зливалися вони в одне.
Тоді Всевишній обірвав життєву нить Майстра,
Аби побіля Нього зміг він дива свої творить.

А я устала просто жить,
А я устала до небес,
Тянуть ладонями, творить!
Словно меня попутал бес!

А я устала просто быть,
Такой наивной, может грустной,
Глаза свои навек закрыть,
Наверняка мне легче устной..

Вам формою все пояснить,
Мне так нелепо притворяться,
Других устала я учить,
Самой же попросту бояться!

А я устала быть тобой,
И мое завтра омертвело,
Я проиграю этот бой,
И каково кому там дело..?

А я устала сильной быть,
Ведь хочется побыть и слабой,
Все уходящее забыть,
Не добрые - задавят жабой.

А я никем устала вам,
Являться попросту оглядкой,
И по каким это правам,
Хожу пред вами я украдкой?

12.06.16

Він йде весь дощем промокший,
Пробирає видом до тремтіння.
Парасолька,така хороша,
Десь далеко,вже вдома сумління.

Джинси чорні, чорна шкірянка,
Не буває у таких в житті дива,
Чім слугує нам ця сторінка? -
Не буває своєй чужа нива.

Марна справа поглянути в душу:
Там тепер часто-густо зруйновано,
Порожнеча, сказати мушу,
Все гніє,що за благо враховано.

Він ступає недбало калюжами,
Не схибнувши запал своєй рожею,
Ніби завтра хоче будь застудженим,
Завтра буде для нього, мов "вродженим".

Не турбує, що чорна кішка,
Перед ним пробіжить настороженно,
Зовсім, буде для нього втішка,
Адже сам він тому йде згодженно.

07.11.16.

Ты просто забудь о минувшей ловине,
Тех чувст, то что были далеко внутри,
Прошу заблудись ты в широкой долине,
Мой взгляд охладел - на меня не смотри.

Прошу будь со мною, мой друг, осторожен,
И часто смотри на часы в октябре,
И если, по сути, ты мне будешь должен,
То жизнь, обещаю, не будет в добре.

Ты жил, так иначе, как гость у порога,
Ты ждал, то что счастье набудет тебя,
Но видимо, знаешь, кривая дорога,
Ведет за собой, только глухо любя.

Тебе обозначет твой каменный крестик,
Положит удачу под северный снег,
И только один легкомысленный жестик,
В тупик приведет твой отчаянный бег..

14.06.16.

Ах, оце листя, очі і пісні,
Ти спершу зав'яжи собі - босоніж,
Примари, полум'я кохання уві сні,
Лелеча варта лине того поміж.

О, ти єдиний, більше за слова,
Прошепочу думки - настане осінь,
І кожен раз історія нова,
Такого знав Беринда а чи Мосін?

18.06.16.

Теплом війнуло, трохи сходить сніг,
Його стискає сонячне проміння.
Один і другий он струмок побіг
І вже радіє серце так дитинно.

Від сивини звільнилося плече,
Сосна мов стрепенулась молодечо.
І після ожеледиці й хуртечі
Мов по землі розчулення тече.

18.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

*****
Неназдогадь* шукати щастя – легше.
Так більше світла
в ніжних голосах
між острахом і тим цілунком першим,
з якого виростають небеса,
аби сотати сяйво від колиби,
міцніше од чаклунських павутин,
бо гУцулу, коли на серці вибух,
зоріє над колибою і вдень,
і любка сходить з обрію повільно
і в шелестах,** і в шепоті вітрів
у музику троїстих, ту, весільну,
яку писали Божі звіздарі
на перехрестях доль
та на висотах,
упійманих на відстані руки.
Ачей, у вишиванках
їхні ноти
і душі – як на вітрі пелюстки…

2017р.

*Непомітно;
**старовинна нагрудна прикраса зі срібних дзвіночків

Ми знов чекаємо весни...весни і миру!
В молитві, кожен Божий день, минає.
Жадаємо добра, і то відверто й щиро,
та серце від тривоги й болю завмирає.

Нажертись багачі, ніяк, не можуть...
за владу душі й совість продають.
На сході, знову, смерть все множить,
життя, найкращі з кращих, віддають.

Так хочеться, вже мирного, світанку!
Весни, чарівного і ніжного, тепла!
Блаженної любові... до останку...
й добра усім...безмежного добра!!!

Мельничук Орися
2017

Лиш засяють в небі зорі,
Вийде місяць-дириґент,
У густій траві, шовковій,
Починається концерт.
В запашних листочках м'яти,
При самісінькій землі
Грають місячну сонату
Віртуози-скрипалі.
Міцно лапками тримають
Скрипочки свої малі.
Місяць світить, зорі сяють.
Грають диво-скрипалі...
2013 р.

Ще під листям прілим
Їх не видко.
Та відгорнеш ковдру -
Мацюпонькі,
Пролісків жовто-зелені дітки
Пнуть угору
Крихітні долоньки.
Визирнуть -
Тоді вже годі втримати!
Цим блакитнооким бісенятам
Гратися б у піжмурки
Та бігати,
Сонячних зайців наздоганяти...
Дідо Ліс, прокинувшись,
Закрекче.
Доки спав, у бороду кошлату
Невгамовна лісова малеча
Встигла повно квітів
Навплітати.
2016 р.

У світі, повному спокус,
нічого вічного немає.
І воїн ти й не боягуз,
а слава з іншими гуляє.

Опалиш душу чи уста,
а інший матиме науку,
що не літає без хвоста
і пір’я сокориста курка.

Якщо кумі не угодив,
то й куму будеш нехороший.
Якщо пеню не уплатив,
ще глибше сядеш у калошу.

І не Мюнхаузен, і не
уріжеш ненароком дуба,
а із біди, яка й мине,
не витягнеш себе за чуба.

Усе, що маєш – трин-трава.
Якщо себе не перескочиш,
не уповай на ті слова,
якими оправдатись хочеш.

Але на долю не пеняй,
що маєш все, що попереду:
за віхоть слави – путь у Лету.

Доточуй крила і літай.
Усе, що «сумно аж за край»,
пасує іноді поету.

                              02.2017

Мати сорочину вишивала сину,
Наче малювала бачену місцину, –
Щоб несла світами вишита сорочка
Барви неповторні рідного куточка.
Вишивала мати відсвіти озерні
Та в ріллі врожайній вкриті потом зерна, –
Вишивала мати вечорів багрових
Полиски на сталі та на згустках крові.
Вишивала мати хрестиком узори
Ті, що їй вдавалось ухопити зором –
Сплетені вітрами, ніби павутинки,
Трав тремтливих стебла і квіток жаринки.
Вишивала мати вдумливо й поволі
Жовті майва сонця над зеленим полем, –
Вишивала більше теплі фарби літа,
Щоб могла сорочка первістка зігріти.
Вишивала мати синові обнову
З ніжністю і щастям вічної любові, –
І подарувала вдячному нащадку
І про Україну, і про себе згадку.
18.02.17

1

Правда-субретка, півправда у цятку
Спритно лаштують на вигонах ятки.
Лось викладає лискучі буклети...
Нумо, куштуйте, пацята, поети!
Тлумте свої апетити до ночі.
Клан тугодумів пуп нецке лоскоче.

2

Кинув монету рудий парубійко.
Чорні бульдоги наснажать на бійку.
Фрашки фригідні, вужівни плямисті
Нижуть у ямі криваві намиста.

Хакі-бандани, бинти, автомати...
Вечір.
Залюднені площі хрещаті.
Бабця цокоче, рівняє "кравчучку".
Дідо спинився. Годується жучка.
Ллється із пляшки сивуха-водичка.
Вирви шрамує байдужа травичка.

Ріпка-брехня голубава, скульптурна.
Ланці лакують хитляві котурни.
Всі гультяї при роботі, веселі.
Гинуть-німіють стороплені села.
Жбухнуть паяци на жорна макухи,
Мелють чутки...
Про...ве...ли відчайдуха...

3

Люмінісцентно. Феєрія жаху.
"Цоб..." - підганяє Авіста комаху.
Присмак абсурду. Розчахнені древа.
Вигода квітне і тхне - зброярева.

Осінь.
Рафлезія хижа, прегарна.
Гострим копитцем ударила сарна.
Ледь нахилилася цьоця-телиця.
Глиця. Віночки. Зима-плащаниця.

Може, та квітка зів`яне під осінь...
Вічну м`ясистість оспівують оси.
Мегапелюстя! У захваті піші.
Люди - як мухи... А квітка свіжіша.



2017

Рафлезія - найбільша червона квітка-паразит.

Була надія – стане краще…
Без ошуканства і мани
життя почнеться. Все інакше:
закони, люди і шляхи.

Але не сталось як гадалось…
Із пішаків у королі
чимало погані прорвалось
і стало козирем у грі.

Комусь війна, липка від болю,
і Божий суд на небесах,
а хтось чужу ґвалтує долю,
cльозу пустивши: ох і ах…

А ще фанфари топ-реляцій:
ми віддаємо всі борги,
підняли ціни – без дотацій
лишились дуки й вороги…

О дурисвітство, мати лиха…
Дороговкази в нікуди:
із пекла в ад – стежину тиху
хитає час туди-сюди…

Дорожній сум й сума дороги
ведуть в руїни і біду.
Уже подолані пороги,
усілись згуби на роду.

Із кожним роком люд маліє,
неначе чиститься земля.
В ім’я чого та згуба діє?
Побачить Кліо із-здаля.

Печаль осінню вітровії
перекотили до зими.
Людина мрії теж сивіє,
допоки є у неї ми…

03.02.2017

Може пройшов би він завжди повз,
Добіг, долетів, доповз.
Але завтра не зробить, як завжди.
Коли спинить рух світлофор,
Він шукатиме ревно правди.
І засмагле тіло його трохи змерзше,
Напастовані старі мешти.
І запхані руки в кішені,
Щоки обвітрині мов запечені.
Все пронисеться у зграї людей,
Він постоїть, потім знову піде.
Вбачить в очах її ціле небо, цілі світи,
Втопиться в просторах її теплоти.
Там у калюжі листок на воді,
Плаває рівно, як в морі на хвилі.
Буде сьогодні дощ, як тоді,
Буде любов... у німому стилі.
08/02/17

Не сотня Небесна, вже сотні… Всевишній, допоки?!
Торують стежину між зорі відважні сини.
Криваві заграви, молитва, приглушені кроки,
Кістлява потвора-заброда з обличчям війни…
Поділені долі, дороги на «до» і «опісля»,
На «буть» чи «не бути» датовані помисли, дні.
Розп’яті тумани за бродом, розстріляна пісня,
Невизнаний воїн, між люду, без почестей, ніг…
Вже світ розпирає від люті, прокльонів і санкцій,
На скиби криваві шматована рідна земля.
Таврують країну іуди, божки-самозванці…
Ще вірячи в диво на татка чекає маля…

***
І перша сотня… Й легіон
Невинних, щирих, незіпсутих
Коритом, що під ніс підсунуто
І владою, що в унісон
Співає солодко з агресором,
Дволико прагнучи небес…

А ті вже там, бо вбиті тут…
Ось янголами з неба дивляться.
А м’язи виграють на вилицях
Від злості й розпачу. Ату!
Ату його, бо саме він
Престол побудував на трупах.

Рука стискає автомат
І сльози дозрівають кулями.
Народ не ненависть вигулює
І не шукає компромат –
Із болю гнів святий вирощує
На грядці правди і щедрот.

І розриває горизонт
Священне прагнення свободи!
Як повінь розливає води –
Іде на ворога народ.
А ворог де? І хто? Чомусь
Його ховає телевізор…

18.02.17

Пісень без ліку в ту весну
Переспівала я тому,
Кому що до що соль, що Бах що лях ‒ те саме!
А скільки віршів я тоді
Понаскладала, щоб радів,
А він: ти б краще все те толком розказала…

Гніздо зі мною інший звив,
Знавець і римів, і ладів,
Ревнитель досконалості в усьому.
Пишу я вірші лиш у сні
І не співаю вже пісні,
Бо в нього біль зубний, як схиблю на чверть тону.

А як затужиться співать,
Я починаю міркувать:
Контраст разючий тут – аж моторошно стало:
Між ними сплутав десь путі
Той, з ким співали б від душі…
О доле, доле, чом ти в мандрах заблукала?

2016

На забутих стежках,
Припорошених пилом сріблястим,
У казковому царстві,
Закутаних снігом, ялин,
Закотилося зіркою з неба
Загублене щастя,
І тепер я на світі одна,
Ти на світі один.

На вустах ще не згасли
Жагучі твої поцілунки.
Серце плаче, мов скрипка,
Закохана у скрипаля.
Пересмішник - годинник
Вистукує в темряві лунко.
Ти вже більше не мій,
Я також не твоя, не твоя...

Знов метелики сніжні
У тиші зимової ночі,
Зігріваючи крильця,
Літають округ ліхтаря,
Тільки серце моє, навіжене,
Мов пташка, тріпоче:
- Ти на світі один!
Але я не твоя, не твоя...

Приспів
За віхолами-крижмами
Тендітного підсніжника -
Кохання, цвіту ніжного
Згубились пелюстки,
А серце тихо схлипує
Приреченою скрипкою.
Завіяло, засипало
Загублені стежки...

2017 рік

Ти дивився на безліч жінок у своєму ліжку…
Я читаю твое життя, як якусь книжку,
У котрій не всі слова мені зрозумілі,
І якісь уголос кричать. А якісь знімілі…

Я така ж як усі, що були із тобою в ліжку,
Та, боюсь, не впишусь між рядків у твою книжку.
Між рядків, чуєш ти, мій розділ, на жаль, не впишеться,
Бо тоді тільки пустка в душі, лиш самотність одна лишиться.

Можна я, якщо що, постою недалеко – збоку?
Подивлюсь, як драйвуєш ти, як живеш – нівроку.
Щастя іноді в тім, щоб не брати усе, що дається.
Біс поплутав, ти кажеш? Та ні, то Бог сміється!

Неправду одягли на голі плечі,
Брехнею підперезались – і в путь!
У голови дитячі і старечі
Історію фарбованую пхнуть.

Залатана стоїть і кострубата,
На правду вже не схожа, що була.
Іде брехня в квартиру кожну, хату,
Мов завжди в телевізорах жила.

І вірить люд, бо іншої не знає.
Бо правду стережуть оті вовки,
Що мають владу з краю і до краю,
Примушують ковтати піт гіркий.

Та схована за сімома замками,
Вилазить правда із усіх щілин.
Заволодіє тілом і думками,
Коли повірять їй і батько й син.

Ми хочемо усі по правді жити,
Де честь і совість з Богом у душі.
Дітей ростити і збирати жито,
Напоготові мати гармашів.
28.01.15

Ми були молоді, рожево лиці й файні.
Та той солодкий час давно уже минув.
І як удвох тоді терпіли муки тайні,
Серце пам’ятає, а розум все забув.

Буває серцю ще і радісно і світло,
І жилами біжить ще трепетний струмок.
Серце пам’ятає коли кохання квітло,
А розум заблудив у плетиві думок.

Як хвиля гомінка бува в душі заплеще,
Невидима струна у грудях забринить.
І від того тоді милішим світ стає ще,
І розуму того довіку не змінить.

2015р.