Відгородити ся.
Відгородитись.
Звести на цій межі ожинний тин,
Щоб я могла до тебе прихилитись,
Щоб самотою ти не цвів один.

Моя любов – мереживні півонії
Лякається чужих незграбних рук.

Хоч біла я – цвіти мені червоним.
Шовковий дотик, відгомін та звук
Лягають пелюстково на стежину.
Пелюстку кожну – буду берегти.

Моя межа прихована ожинна –
У сад оцей чужинки – не впусти.

Я вас пам’ятаю.
Та ні, не примарилось.
Вже рік проминув. Ще зоріють мости.
Читали ви вірші про місто під хмарами,
І мріялось – словом до вас дорости.

Я слухала серцем уважно, притишено,
І ширились, висились ваші слова.
Ви щедро ділились думками та віршами,
Той спогад як зараз ізнов ожива.

Івано-франківські поети, святкуючи,
Як квітку в дарунок - мене прийняли.
Ах, вірші, ах люди, ах площі, ах вулиці,
Відкриті думки і накриті столи.

***
Наше ліжко пахне серпнем,
Наше літо – просинанням.
Сон – у руку, стогін стелить
Інтродукцію бажання.
Інтермедія косіння –
Сіни вистелено сіном,
Запах паморочить стіни,
День морочить думи тінню.
Ліс чатує, дим звисає
Затуманено-плаксиво.
Погляд томно наливає
В келих ночі сік із сливи.
Достигає ув обіймах
Нетривка молочна ніжність,
Із вікна зриває штори
Промінь-вітер світло-свіжий.
І така солодка втома
Просить спогади гойдати,
Що здається – набираю
Повні жмені благодаті.
І лечу, і відриваюсь
Від земного збайдужіння.
Наше літо пахне...
Я вже
Голки визбирав із сіна.

08.06.16

О. М.

Я Вас побачив, у тривозі скутий,
Немов рослина каменем твердим,
І спогадів заледенілий смуток
Перед очима виник, ніби дим.

Я усміхався весело і грішно,
І це була мов гра, і бачив я,
Мій усміх віддзеркалився первісно
У Вашому обличчі звіддаля.

Ви встали і поринули у простір,
Що Вас забрав і більш не повертав.
Та краще, якби все-таки ми просто
В цю мить неслися божевіллям трав.

Розділено нас простором і часом,
Та завірюхи часу не страшні.
Свіча в мені спалила передчасно
Останній шал зимової пітьми.

28 березня 2016

О. М.

Сніг замітає тебе.
Неба тайнопис благально
Кличе у далеч печальну,
Що освятила земне.

Сніг протинає тебе
І розриває твій образ,
Мов Першовибух. За обрій
Всі мої сни поведе.

14 лютого 2016

Липневим цвітом розпочався день
Для пташечки, яка з гніздечка випала.
Услід казали : їй не до пісень,
Ще літня спека сліз усіх не випила…
А пташечка візьме собі майне
За веселково-росянисті обрії...
Писав мудрець, що "...це також мине»,
А надто для відважної , хороброї…
І світло на литаврах забринить,
І музика небесна виграватиме,
Бо Ангел соломинку - срібну нить -
Зів’яже так, що пташечка й не знатиме.
Любов’ю розговіються сади,
Липневим медом бджілка дорожитиме.
І пісня знов повернеться туди,
Де попри все в ній кожна нотка житиме…
Бо так уже влаштовано людьми –
Шукати у натхненні недосяжності.
Моя маленька пташко, може ми
Прийшли сюди,
аби
служити
СПРАВЖНОСТІ?.

Це коли небо заквітчане у ромашках, маках, волошках ходить полем
і трепетно приглядається до кожної зеленої стебелини нового урожаю.
У літнє сонцестояння — пливуть у купальських вінках зорі за водою
і на таємних стежках роздаровують червону руту — вогняне кохання.

Птахи у дрібних та великих клопотах мотаються з світанку до ночі
і пильно бережуть своїх малят від шулік, вітру, дощу, блискавок, грому.
І трудівниця-бджола лише надвечір приб’ється з далекого поля додому
і без вечері та чаю — до ранку втомлено на ослінчику передрімає.

Навчи мене не сперечатись —
— крізь запітнілі крильця лінз
у щось невидиме вдивлятись
і усміхатися, як сфінкс,

пізнаючи за ураганом
чужих надуманих образ
то самолюбства ржаву рану,
то рик зневаги без прикрас.

Нехай простяться мені втрати
хитких словесних рубежів,
коли, щоб правду відстояти,
немає сил, немає слів.

Але не дай мені, загравшись,
згубити компас і весло,
нехотячи, не розібравшись,
несамохіть підтримать зло,

утратить пильність ненароком,
щоб ані воля, ні рука
не проросли в пасивний опір —
— останню зброю бідака.

Не дай під спів чужої казки
забуть, що виніс мій народ,
й шукати схвалення і ласки,
немов догідливий холоп.

2016

Буяє юністю зело
уже до осені зігріте.
І домальовує стило
на схилі дня початок літа.

Прозоро дихають ліси,
до неймовірного зелені,
і пряні запахи роси
перенасичують легені.

Окрилені п'янкі вітри
причісують цілющі трави.
І сонечко із-за гори
цілує пломені заграви.

У надвечір'ї навмання
зоря веселку заплітає,
і вечір у карафку дня
іще чорнила доливає.

Але, як мовиться, – привіт,
мої сонети і сонати,
і рути–м'яти аромати...

Заходить за куліси світ.
І як мені на схилі літ
усю журу домалювати?

06.2016

Покута війни нерозгрішена
Вже переганяла свій час…
Знов, Діво Маріє Потішення,
Втішаєш згорьованих нас.

Сокальщина в тузі… Між кленами –
Стежина жалів і жалоб.
Поглянь, над Твоїми теренами
Тривоги кошлате крило.

Від зради, від кулі ворожої
Відважних синів захисти.
До Тебе, до Матері Божої,
Нам смуток нести і нести…

Торкатись Хвалою коронною*
Небесного трону Твого.
Красою Твоєю іконною
У храмі милується Бог.

Окропиш росою купальською
Надії нев’янучий цвіт.
Тебе називають Сокальською,
А в серці Твоєму – весь світ.

08.06.2016

***
А на Раші із гущі народу
клонували новішу породу
із овець і биків –
необойовиків
і баранячу націю горду.

***
А у Чука генеза така,
що буває із чука мука.
Але мало біди,
є ще Гек у орди,
що рулює на роль чудака.

***
А у Путі з Надією слава.
Путя Петі дарує забаву.
І генеза така,
що оба чудака
не находять на неї управу.

***
А в Бурятії неомакаці
прищепили гармату на с-і.
І волає, – ура!
І пуляти пора,
та снаряд заважає собаці.

***
Ну, а Няшу сіяння накрило.
Князь Таврічєській буде Кирило.
А істоти нові
на гібридній крові
називатися будуть горили.

***
А у Таврії зона вирує,
і Дімона на вуха не чує.
І готує татар
у великий амбар…
Ну, а Няша? А Няша
пакує.

                              2016

Десь на картинах серед таємниць
у птахо-квітів радості просили,
крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили.

«Крива Марія»* в чудернацький світ,
химерний, фантастичний поринала
і в дивний той фантазії політ,
у дивовижне нас з собою звала.

Пройшло через усе її життя
язичництво поліської природи,
а надзвичайне світосприйняття
ще праслов'янські відчувало коди.

Крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили
десь серед кольорових таємниць
у птахо-квітів радості просили.

Я вірою, правдою, люблю Україну
Зате що незламна була
В період майдану
В період свавіля
В період втечі нашого царя.
Я віру в те що наша країна
Нездасця в нерівній борбі
Й відстоїть землю дану їй тими
Хто боровся за неї тоді.
Хоч ворог є братом
З яким ми братались
Та доля начертала інший нам шлях
Пройшовши який ми не будем рабами
А будем людьми в Європейських очах.

А ти мені пиши, пиши, пиши!
Про ніжний вечір, що вселяє смуток,
Про радість,
Свято,
Про звичайні будні,
Про те, про що пліткують в місті люди,
Про бурі в чашці і в твоїй душі.

Мені цікаво знати про життя
Твого кота: що знов на кухні вчворив,
І з ким сьогодні сядеш ти до столу,
Чи все гаразд?
Чи раптом ти не хворий,
Яка погода: сонце чи сльота?

Пиши щодня про все - не забувай!
І що наснилось вчора на світанку,
Чи почитав газету за сніданком,
Яку підняти зможеш нині штангу,
Які шторми у гавані бажань.

Ти не напишеш.
Вирок – монолог.
І не тому, що кинули за грати,
Чорнил не стане чи адресу втратив...
А все тому, що можеш існувати
Лише в уяві, блукачу думок.

У вогкості вогнів цього праміста,
поміж новобудов й старобудов
/де знищують весь спадок комуніста
у пошуках своїх першооснов/
сопе надсадно вуличне горнило,
сотається історії канва.
Я знаю, нам усім поталанило -
ідуть жнива!
Час злої, що аж спину ломить, праці,
час славних /як інакше?/ перемог.
У цій незмінній зміні декорацій
ми забуваємо, що десь є Бог!

Бо допустив Він помилку маленьку:
віки пройшли вже, як не стало тих,
хто вість благу, чи вісточку благеньку
чув з божих вуст, словами золотих.

Нам би почуть хоч трошки! Нам би жменьку,
вервечку приголосних й голосних.

Протосвіти шукають по містах
потужного, мов струмінь дня, поета,
що наче птахолов /де думка - птах/
свої розставить сильця і тенета.

Тож не сором слізьми ясних очей,
законсервуй свій біль у сутерени!
В світінні дня, у накипі ночей
римуй небесні перли у катрени!

Знайди горішніх - ліпших від усіх,
що небо їх малює й чистить пір'я.

Лови і вгвинчуй між крислатих стріх
думок сузір'я.

Ростуть і діти, і онуки,
і настає новий етап.
Недавно бігали на луки,
а нині ходимо у skype.

Колись і шастали по лісу,
і толочили всі поля,
і не одна лунала пісня
про козака і коваля.

Ловили рибу у озерах,
смалили сало на вогні,
варили юшку на вечерю
у чарівному чавуні.

А на галявині – суниці!
А у калюжі – карасі!
А золоті в'юни на низці,
або …опеньки у росі.

І не побачене на небі,
і не почуте у траві...
Усе минає. Селяві.
Але нічого і не треба.
Мені б онука – візаві.

Мені б минулі юні роки,
де є кутя і калита,
і всевидюще Боже око,
і милосердіє під боком,
і рай, і воленька свята.

І на дощі, і у морози,
і неодягнена, і боса
повиростала дітвора.
І хай там холод і жара,
не забувається і досі
та найщасливіша пора.

06.2016

морквяна поволока небес
ампутована зона чаес
крупні груші картопля боби
ти купив задарма півдоби -
зазирай у провалля вікна
вічне тут розпадається на
бджіл медових пелюстя траву
напина вітровій тятиву

потерчатам хати... дитсадок
перебендя натисне дзвінок
млява тиша-вужівна повзе
роздає антрацитні безе...

мельхіорні тарелі гриби
повтікали тіла від судьби
душі бродять ось гілочка хрусь
бачиш вудку лаштує дідусь...

є линки пузані-коропці
полини-килими усуціль...


2016

Усі задачі уряду нового
ті самі, що і плани у старого:
побільше накопичити бабла,
ходити за командою ла-ла
і насолити власному народу
конаючого де-не-де села
за те, що революція була,
коли у нього не питали броду.

І дмухаючи на холодну воду,
смакуємо її гіркий розсіл.
А у Європі на Росію спрага.
Нема уже ніякої Гааги.
Америку понесло у ІДІЛ.
А Україну дістає зі сходу
і має у ефірі переваги
уже агонізуючий дебіл.

Немає на Донбасі мирних сіл.
А у Європі є ще правий сектор.
Його годує Раша із руки,
І Путя усідається за стіл,
як той почесний у Сорбонні ректор,
який тасує карти і віки,
де Ахіллеса колесує Гектор,
хоча було у Трої навпаки.

Про це і говорити не з руки.
Але і наша братія ступає
у роз’ярілу течію ріки.
Народ сміється. Весело аж-аж.
Триває урядовий епатаж
і податі фіскал іще здирає,
і на маєтки, і на їжу має,
і видає субсидії на транш.

05.2016

Я сиджу на озері Кохнівському
в чорному ширянні ластівок.
Заховалась хмарка Білосніжкою
за очеретяний острівок.

Заховалась від лихої мачухи,
щоб не затягнула у зиму.
Чи кохана зможе те пробачити,
що залишив з озером саму?

Що прохання: не відходь - не слухав я
на співзвучність-співчуття скупим,
та не плив я плесом за лисухою,
за натхненням в зарослі ступив.

А птахи ширяння ще ушвидшили,
довели до відчаю мене:
що пернате товариство витче нам
чи сумне грядуще, чи страшне?

Я боявся птаство витче темряву,
а співоче виткало блакить
і щебече: ми любов постелимо,
і кохана лагідно простить.

Сядемо на озері Кохнівському,
де крилато барвам і словам,
усміхнеться хмарка Білосніжкою
сонцю-принцу, що поцілував!

14-30.05 2016

Не в душі притемнених глибинах,
Ані на освітлених устах, –
Автобіографія людини
Розпростерта на її руках.
На долонях, змалечку й до смерті,
Можна роздивитися завжди,
Наче букви віщі та не стерті,
Сущого й минувшого сліди.
Видно щастя вистраждані миті,
Між роками згуби та жалю, –
Пережите мною і прожите
Аж ніяк од вас не утаю.
05.06.16

Коли набити зіллям люльку миру -
Вставляє неабиякий кураж.
З автобуса пощезнуть пасажири,
Лиш привиди шукатимуть багаж.

Недоброю... недоброю назвав...
Вона ж молитву в темряві творила,
Ходила в срібнім сяйві поміж трав,
На рани зілля - над вогнем варила...
Не кланялась ні місяцю, ні дню.
Сновидою - літала по кімнатах,
Назустріч благодатному вогню
Над прірвою - ходила по канатах,
Щоб захистити від облуд та зла,
Проклять, наруги, що його бентежать.
Життя віддати - тільки не могла.
Воно і так йому - усе належить.

Летиш фаетоном... Мов білки, шугають мости
Ламають життя, роз'єднавши обіймів магніти...
За потягом стелеться дим, як нуар від фати...
Та серце не може... не може услід - не летіти...
Відсунься убік, відступи – мов ворОння, імла,
Я відстань проткну світлоносним миттєвим фотоном.
Як блискавка – зрада! Єдиною я – не була!
…Уламки кохання у безвість летять Фаетоном

Этот мрачный вокзал...
Объявление вороном с крыши...
Все тебе я сказал.
Но ведь я, как всегда, не услышан.

Что я слышу в укор?
Я неверен в разлуке. И значит
Оглашен приговор.
Но мужчина не может иначе.

Без возможности встреч
Он замену находит порою,
И возможность увлечь
Как котомку несет за спиною.

Тема Судного дня
Для любовно-дорожных романов.
Ты лишила меня
Строить счастья возможности планы...

Через мрачные сны
Унеси меня, поезд, подальше
От минувшей весны,
Безнадежно-бездарно пропавшей.

Я в вагоне пойму
Тайный смысл логотипа билета,
И сквозь зыбкую тьму
В это лето уеду. И в Лету...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116060600912

Ви їдете… порепані вуста,
Що без цілунків відлітають шматтям…
Так на стернищах скошених отав
Лежить туман – холодним сірим платтям,
Що душу вихолоджує – до дна…
Ви їдете… На вас там хтось чекає…
Бринить гудками синя далина,
За потягом – душа моя рушає,
Покинута, ховається в куток,
Ще мить, незримо – біля вас побути…

Моє ім’я не впишеться в квиток -
Відкинуте, зневірене, забуте…

Нема такого договору,
де не чекає нас тайга.
Всі українці лізуть вгору,
аби дістати батога.
І триста літ четвертували,
і таврували сімдесят,
і рідну мову відбирали,
аби глаголив «старший брат».
І от ся маєш – били-били,
а Україна ожила!
За це кацапи до могили
точили ікла на хохла.
Хохли – бандери й поліцаї,
а особливо западня.
А от у тюрмах вертухаї –
уся духовна кацапня.
За все, що є, було і буде
найбільше винні – це хохли.
Вони усюди лізуть в люди,
але такими не були
ні у єврея, ні в кацапа,
ані у злодія-купця.
А обдеруть його як цапа,
то він і винен, що вівця.
Йому природно їсти сало.
Воно у горлі не дере.
Але коли кацапу мало,
то він і з горла забере.
Дай українцеві посаду,
то не поцупить, не проп'є,
а укґаїнець ґади влади
і ґідну маму пґодає.
Уміє кацапня лукава,
коли на неї йде хула,
усю свою скажену славу
перевалити на хохла.
І він командує, буває,
де чуркіни – ні те, ні се,
але коли чогось немає,
то він із дому принесе.
Ну ось такий цей неборака,
працює з ранку до світанку,
дурний і добрий до пори,
коли попросить на гілляку
якусь собаку-комуняку,
аби підняти догори.

05.2016

Клює сорока на блискуче.
Усі злодії – на чуже,
ну, а домашні – на онучі.
І тут утрати неминучі.
Ніхто своє не вбереже.

Падкі поети на романи.
Заможних щупає пірат,
а от заміжніх – донжуани.
Клепають речі клептомани,
а графомани – плагіат.

Міняють мани на карати
і у колекції беруть.
Чекають слави герострати.
Іде поліція карати,
а несуни усе несуть.

За золоті у себе гори
велике Пу сусіду боре
і захищає уркаган.
Воно освоює простори,
і завоює Біле море,
і переплюне океан.

А наші акції – круїзи.
Пакують клоуни валізи
подалі у чужі краї.
Європа консервує візи,
якщо укропія полізе
у метрополії її.

П’єро освоює кориду,
а буратіни-аскариди
дешеві пляжі у Криму,
а лугандонія – тюрму;
імперіали – прокурори,
а можновладіє – офшори,
а тугодуміє – суму.

Парафія – і та воює.
І православіє не чує, –
ніхто своє не вбереже!
Ми салютуємо уже!
Немає мафії такої,
що не готується до бою,
і не захапає чуже.

05.2016

1.

Луна ланцюгова:
з життя - у безсмертя.
Енергія слова
в реакторі серця.
Розщеплення болю
на крапельки, дрібки...

Надламана доля.
Відкраяна скибка.

2.

Де слово меч,
мовчання - щит.
Видовище відваги...
Сховати безборонне
під
сарказму саркофагом.
І вчора -
ув останній бій,
з поправкою на хибу.
Війна програм.
Системний збій.
Вагання.
Вибір.
Вибух.


06.2016

Не були ніколи й не здавались раєм
Ледве-ледь осяяні жданим щастям дні,
А тому сьогодні, як ніхто, я знаю
Чом у мами очі споконвік сумні.
В них не замаскуєш плівкою полуди,
Вицвілий на сонці, посивілий шлях,
Де надії бились, як горшки, повсюди
І були камінням на її плечах.
Не в красі зухвалій понад видноколом
Зіркою з’явився та упав між трав, –
З маминого серця, з маминого болю,
З маминої радості вдячно я зростав.
І вдивлявся довго, і вслухавсь чимало,
Змірявши до краю кислих мандрів дух, –
. Щоб не приховали непроглядні далі
Смутний і непевний душ знайомих рух.
Вибачайте, мамо, що не маю вміння
Вірити наївно, а брехать – невміч, –
Вирване з корінням сподівань насіння
Стрімко гонить вітер вдовж усіх узбіч…
06.06.16

Чудес не буде — лиш червневий вітер
підноситиме випрану білизну
на мотузках, і три троянди білі
гойдатимуться разом у вікні,
яке б давно годилося помити...
Вона погляне дійсності у вічі—
— холодна правда виламає двері
солодкої довіри і позбавить
безпечних снів у коконі ілюзій.

Її потягне кинутись у вир
розбурханого юрмища людського,
де душі перестрашені шукають
простої справедливості для себе —
— але й її на всіх не вистачає...
Як це життя прожити без чудес
або без боротьби, яка п’янить
обіцянкою гордого здобутку?
Образитись? Дозволить, щоб зневіра
підточувала страх самої смерті —
хоча б одним із страхів стане менше?
Як можна зберегти лице своє,
надію, що тебе пізнають предки,
батьки і друзі, що пішли у вічніть?

І доки вона гірко спогляда,
просочуються краплями в минуле
вона сама,її червневий день,
розвіяні врочисті простирадла
на мотузках, і вже вони стають
неправильним тремким конгломератом,
що осідає в пам’яті на дно
і виринає чудом випадковим...

Явилося лице кохане,
В руках аж свище макогін:
«Ти вже нахлявся, окаянний?!
А щоб тебе вперіщив грім!

Сивухою залив ти душу,
Закуску вижер всю дотла –
Залишив тільки трішки суші
Мені, щоб не була я зла! »

А з пазухи – колись горбочки,
А нині – пара гарбузів
На мене, аж тріщить сорочка,
Вергають магму. Я упрів!

І тіло все в любові кане:
Я вже – як гейзер, ти – вулкан…
Материки і океани
Твоїх принад – немов капкан!

06.06.2016

Навіщо тратити слова
Не доброзичливі , не щирі
Навіщо трепітна душа
Ховається у цім мотиві

Усім так прагнеться любить
Усім так віриться в кохання
Так хочеться на повну жить
У час палкого сподівання

Образа вміє ошукать
Ввести в оману легковірних
Вона зухвалих благодать
Болюча кривда світлих , вірних

І не питай , і не чекай
Не знайдеш відповідям раду
Усе що станеться , нехай
Чим гірше тут , там дяка раю.
2016 рік.

Моя любов мене карає
Не зупиняє , і не вчить
Усе що знає все втрачає
Бо тільки так вона горить

Крізь полум*я , потоки бруду
Вона свій пробиває шлях
Хоч терпить відчайдушну муку
Рятує необачність втрат

Їй заздрять , і не мають втоми
Пророчать , обливають в слід
А вона сильна від утоми
Бо сліпить її ніжний цвіт

Любов моя будь непокірна
Будь іншою , картай себе
Я знаю ти моя , ти вільна
Давай всим привід знати це.
2016 рік.

Розкажу тобі, друже, про ніч,
про картаті зірки над селом,
про безсоння стебла у співочому полі.
Як сюркоче цвіркун голосний
під намореним тихим вікном,
присягаючись любці своїй у любові.

Розкажу про березу струнку,
що гуляти надвечір пішла,
розпустивши аж долі свої гойні коси.
І про двох їжаків молодих,
на яких у траві набрела,
як збиралась шубовстнути в лагідні роси.

І про пару дзвінких ластівок,
що ночує в хліві на гнізді.
Ох, чи знаєш, як серце радіє від того?
Мов смакує нараз у цю мить
найсолодший із майських медів!
Ти повір мені, друже, їй-богу, їй-богу!

А ще гори довкруг, як вінок
найчудніших у світі косиць.
О, які вони божі у цій незбагненній окрасі
золотавих обіймів небес,
у короні яскравих зірниць -
величаві, незвідані, рідні, безмежно прекрасні!

Лиш послухай про ці чудеса,
що зусебіч - із поля, з трави,
з-поза хмарки легкої, із віття - усюди, усюди
надзвичайна Господня краса...
О, мій друже, лишень уяви,
як вливається диво нічне у розхристані груди...

28.05.16 р.

Хоч бува стрічання нетривалим,
Наче жвава музика дощу, –
Кораблем до рідного причалу,
Звідусіль до тебе я спішу.
Літ моїх високі частоколи,
І дерев розложисте гілля, –
Від очей не заховали школу
Ту, що душу словом окриля.
Бо немає досі анітрішки
В споминах про неї білих плям, –
Десь отут бетонував доріжку,
Факт отой засвідчивши ім’ям.
Зримо пригадалося ще зараз,
Кадром незабутнього кіно,
Як опуку неслухняну вдарив
І закляк – поцілив у вікно...
Можуть сосни кожному сказати,
Хто їх біля греблі посадив
Навесні в пісок вологуватий,
Повені маскуючи сліди.
Різне відбувалося щороку, –
Раз, було, не вивчивши урок,
Я негайно, не моргнувши й оком,
На годину заховав дзвінок.
Марна справа думи побороти –
Ось на цьому місці в акурат
Кожен день, скорботним донкіхотом,
Тупцював, дивуючи дівчат.
Пожовтілі, стерті і зотлілі
“Трудової слави” сторінки, –
Я гортаю досі щонеділі,
Самим першим віршам завдяки.
Усього хотілося і швидко,
А тому, в чеканні похвали, –
Бідолашних ніженьок відбитки
Аж до театрального лягли.
Не вдалось, не сталось, не судилось,
Та не скнію й долю не кляну, –
Все сприймаю, наче Божу милість,
За яку вклоняюся йому.
Літ моїх високі частоколи,
І дерев розложисте гілля, -
Від очей не заховали школу
Ту, що словом душу окриля.
05.06.16

Народе мій, ти вже побачив, як
Гуртуються тут нехристи, злочинці.
З людей зробили вже німих воляк,
Вбивають геноцидом українців.

Чого ми досягли в часи свобод –
Знівелювали, кинули, зганьбили.
І заростає бур'яном город,
На цвинтарях все множаться могили.

Бо на гібридній і страшній війні
Під кулі підставляють патріотів,
Майбутнє наше палять у вогні.
Родини вбитих у німій скорботі.

Панує у державі страх і смерть,
Наруга зла вбиває українців.
Заповнені бідою долі вщерть,
Голодомор повторюють злочинці.

Палаци збудували до небес,
Украдене сховали у офшори.
Чужинська влада загриза, мов пес,
Бо нелюди панують і потвори.

Минеться все... Історія сама
Запише цю війну в свої аннали.
Настане осінь, упаде пітьма,
Щоб перемогу ми відсвяткували.

Щоб цілий світ побачив і відчув,
Як ми боролись всі, не поодинці.
Щоб історичний і величний зсув
Зробили ми, братове, українці.
06.05.16

Подеколи рвійно дарує букет... фаетон –
І... хочеш-не-хочеш, а мусиш летіти, бо вітер...
Пливкі парадигми лягають на вишитий льон.
Вертаєш утрачені марева... псевдомагніти...

Голубиш, палаєш... Десь опік присипле перга.
Линяє зміюччя. "...шерше ля..." – шерхоче пшениця.
Ось дощ затяжний – від неділі аж до четверга –
Розмиє орелі, у стилі нуар небилиці.

Каплички... дзвіночки... безгомінь... озера.... мости.
Криваве тату-махаон – на шагреневій шкірі.
Майнули мангусти поміж голубих капустин.
Ряд сонячних зайчиків креше готична рапіра...



2016

Явилося лице кохане,
Як відродилось із золи…
Немов чотири океани
Планету Землю залили.

Залишилося трішки суші,
Як острівці – материки…
Кохання заливає душу,
Небесно сяє на віки.

І тіло все в любові кане…
Лиш серце - клекотом сторіч -
Все вивергається вулканно -
Поезією день і ніч!!!

4.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

21 г. 40 хв.

/зміни ритму.код/

Є добрі пОдруги... Та є доволі злі...
Оті- НЕ ТІ, питомі надрами землі...
.....................................
Ти присядь на ослін,
І послухай, як гупає хвіртка-
Це у спокій душі
Заповзає пітьма НЕДОБРА.

У прихованім злі
Зачинити не в змозі кватирку,
Ти душею спіши
До посвячених СИЛИ ЗІБРАТЬ.

До недобрих. До них.
Тих, жіночі що звідали муки,
Тих, на зморшках чиїх
Недобра втаємничений хід.

Ти до них простягни
Як на месі, до прОщення, руки,
І отримай від них
Допомоги таємної світ.
......................................
Чорний птах сів на дах.
Білий птах знищив страх.
Синій птах- зцілив біль.
Птах червоний- тобі.

Не дивися назад.
Це- таємний квадрат.
Перехрестя стежин.
Лютий ворогу згин.
......................................
День настав. Світлий день.
Час співати пісень,
Бо розвіяла все,
ТА, ЩО СИЛУ НЕСЕ.
......................................
Коли на тебе наповза пітьма,
Не спокушайся міражем оман,
І вір своїй зорі, немов Макбет,
Бо та, НЕДОБРА, виручить тебе.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116060401066

Чи вишИ́ванки, чи вишивА́нки –
буде правильно, як не скажи.
Носять їх і селянки й панянки.
Ритуал цей і ти бережи.
Візерунки – то символи й коди,
предковічні магічні скарби
спілкування зі світом Природи,
знаки вірності чи боротьби.
«Коло», «Хрест», «Повна Рожа», «Шеврони»,
«Ромб», «Квадрат», «Безконечник», «Спіраль»,
«Стебла», «Квіти», «Листки» і «Бутони» –
має значення кожна деталь.
Вишивалась сорочка руками,
тому справжній це був оберіг.
Десь ховалися там між нитками
і любов, і зажура, і сміх.

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
...Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

Душа вітрами потолочена,
Обпалена слізьми пожеж.
Заржавлених ножів, неточених,
У козаків тепер без меж.
На Хортиці і за порогами
Чекають силу молоду,
Щоб за далекими дорогами
Закінчити війну-біду.
Ми зберемося Україною,
Нагостримо свої ножі,
Бо мріють бачити руїною
Державу зрадницькі мужі.
Для них тут грішми скрізь намазано,
Злетілись бджолами на мед.
Всіх заярмила горем, газами,
Ця влада знині й наперед.
Всі патріоти вже за гратами,
І тисячі кричать з могил.
Народ залякано під хатами
Мовчить, та вже немає сил…
А літо он травою вруниться
І золотіє у житах.
Під осінь зберемось на вулицях
Майданом станемо в світах!
15.04.16

Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї... Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей...

Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі та химері,
Курили фіміам, лили єлей.

Це ті, яких я переоціняв.
Другі ж, недооцінені, вмирали
І визнання посмертного не мали
Роками. Час поняття підміняв.

Все той же час розставить по місцях
Оригінали творчі і муляжі,
На порохи розсиплються вальяжі
І куражі. Й зостанеться в серцях
Лиш істинно високе! Дант і Кант
Не подарують Пушкіна Дантесу...

До самовихваляння інтересу
Не мав ніколи істинний талант!

Присліпла свічка осовіло кліпає,
Припрошує мене до каяття...
Живу потиху: хліб є і до хліба є;
Новому дню радію, мов дитя.

Та вечори смутять – вони нагадують
Про смуту повоєнну
І грозу
Повальних криз,
І зверхники не радують
Підйомом вгору – длубаюсь внизу.

Я – Низовий. Отож мені й судилося
Досиджувать при свічці, на щаблі
Найнижчому, погрожуючи стилосом
Всім недругам своїм на всій землі.

Таврую словом ближнього і дальнього –
Почують, може, совість допече.
Все ближче образ янгола печального,
Торкається крилом сліпих очей.

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

З якогось дива подивилась диво –
«Життя, як диво», та не в фільмі справа.
Там посередині стара хатина,
А попід стелею такі бантини...
Чи балки – от не можу пригадати.
Та і не в балках справа і не в бантах,
А в тих руках, що поза них чіплялись
В той час, як другі руки, губи спраглі
По тілу голому збирали краплі,
Чи сік бажання чи гормонів зливу.
А потім - вниз зірвалися обоє
І покотились під копицю сіна.

Тепер про банти думати не можу –
Відразу відключається свідомість,
А замість неї моститься уява
На весь малесенький жіночий розум,
Заводить у такі місця цікаві -
Реальності не снилося і близько.
Таке показує, що червонію,
І тіло вигинається зрадливо...
А щоб тим бантам і щоб тому диву
Було так добре, як мені буває,
Коли пригадую або проходжу
Повз сіно, балки, банти і всю решту!

Ой, пригадала… Йой, рятуйте, люди!!!

16.02.2016

Жiнко, спинись! Поки ще можеш, – поки не пiзно.
I вгомонись – витягни душу з латiв залiзних.
I схаменись – матрiархату скiнчи всевладдя,
I, смiючись, вийди на волю з того громаддя.

Жiнкою стань! В серцi знайди Свiтла частину.
Вибери грань, щастям по долi виший картину.
Будь, як та лань, – гарна i нiжна, чиста й несмiла,
В ласках розтань, будь вiд кохання вiчно сп'янiла.

Ти вiдшукай тиху покiрнiсть, справжню, глибинну –
I пригадай заповiдь Божу кожнiй дружинi:
Хай чоловiк завжди для тебе буде главою,
Станеш тоді милому ти хлібом й водою.

26.06.2015

1

Не личить левиці ловити форелі.
Із прихистку вийшла.
Міазми… тунелі…
Стрибки триметрові... Ущелини, кручі...
Кігтиська міцнющі, ліани тягучі.

Руде левенятко примружить очиська.
Сердитий татусь повернув з бойовиська.
Не варто кусати за гриву чи бока!
Граційна левиця, криваві патьоки...

Лежать кісточки від газелі та зебри.
Назавтра всім прайдом – на зоряне дербі.
А тропи колючі… За хвилю до трапа
Лиши найслабкішим замурзану шкапу.

2

Втекли антилопи. В бік сонця – гієни...
Тягни носорога з імлавої сцени.
У лігві просторо.
Облизуйся, кішко...
Пригадуй суперниць ошкіри-усмішки.

Залатуй циганською голкою рану.
Тобі прокидатися, золотце, рано.
Канапку зжуєш, та й відсунеш заслони.
Дими...
Алгоритми війни-оборони.


2015

В черевичках зозулиних фея присіла на тин.
Розглядає малюнки, намистечка, вишиті мальви.
Підбігає до черги окроплений дощиком син.
Не приніс їй нічого, общипує китицю сальвій...

На столі між гайок – недоліплений палевий кінь,
Олівець Н-4, блокнот, недописана казка.
Хилитається черга...
Бракує нетлінних творінь.
А у феї лиш усміх. Ні місць призових, ні підказки.

Похвалила усіх, роздала вісім жмень кукулі.
Змій таркатий просив політати до ранку над плесом.
Бились нетлі об шиби... Балакали з вітром кулі...
Чорт вигадував бомбу, хтось – вічний двигун, хтось – колеса.

Притомилася фея. Зів`янув зелений роброн.
Чорний кіт перейшов три дороги й одну автостраду.
Все принесене відьма сховала у кований схрон.
– Аж до сьомого поту... – сказала... Чи, може, до граду.

2015