Між двома темними безоднями,
Між двома нескінченностями,
На мить зазирнув я у мить світла,
У мить кольорів і запахів,
Звуків і дотиків,
Я з’явився на мить
У цю смужку світла
З очима повними радості
А тут – у чорному небі
Мідні змії,
На хворій землі –
Залізні почвари,
Люди сповнені ненависті,
Квіти, заплямовані кров’ю,
Очі сповнені жахом.
Залишу я вам свої –
На згадку –
Навіть не окуляри – очі,
Дивіться крізь них на світ,
Щоб побачити:
Небо синє і воду прозору,
Квіти маленьких радостей:
Нехай це і не справжнє –
Вигадане, але воно існувало
У моїй свідомості...

Білі птахи дзьобають темряву
(Чорніють кінця крил),
Лишаючи у темряві дірки –
Колись крізь них зазирне сонце,
І запросить білих чапель
(Не тільки чорногузів-лелек)
На це болото зневіри,
На водоймище журби,
Але наразі тільки лелеки
Дзьобають цю темряву,
Забуваючи про своє покликання:
Приносити немовлят до колисок:
Бо темрява
Занадто чорна у цьому світі,
Щоб у нього могли прийти немовлята
І дивитись розплющеними очима
В оце Ніщо,
Де жодного промінчика:
Тільки птахи – чорні і сірі,
Строкаті та кольорові
Інколи намагаються
Щось проспівати:
Думають, що то затемнення
Світила нашого байдужого,
А не тьма віковічна
На цій землі нещасній....

На шляху
Хтось поставив тріснутий глек
Ліплений кульгавим гончарем
З сірої ірландської глини
На скрипучому колесі озер,
Замісивши мертву глину-прах на воді
З білої хмарини плачу.
Чому
Він лишив цей глек на перехресті
З надією наповнити його прощаннями?
А ми розходимось-розбрідаємось,
Самотні пілігрими віри рибалок,
Вояки зі старими ниючими ранами,
Повторюючи одне слово: «Ерінн»,
Солдати Долі,
Вдягнені в сині сорочки неба.
І тільки голоси бардів
Далекої епохи короля Домналла О’Нейлла*
Супроводжують нас – вічно самотніх
У нескінченній подорожі
Під тьмяними зорями.
І тільки голоси дерев шепочуть:
«Ерінн го бра!»

Примітки:
* - Домналл О’Нейлл – верховний король Ірландії, 956 – 980 роки правління.

Розкажіть мені бувальщину –
Важку і темну, як брила торфу,
Гірку, як дим селищ Айргіалла,
Не казку моторошну
Не легенду туманну,
Розкажіть мені бувальщину,
Отут, біля старої ірландської печі,
У кам’яній хаті-скрині,
Що згубилась у графстві Оффалі,
Хай розкаже мені цю бувальщину
Сивий копач картоплі –
Найстаріший у цьому селищі,
Таки нашою мовою – гельською,
Хай розкаже мені бувальщину
Не про чорного Крука Битв,
Не про війни кланів без кінця і без краю,
А про короля Домналла Міді мак Мурхада,
Про короля Ірландії,
Сина короля Уснеха,
Ватажка всіх О’Нейллів,
Вождя клану Холмайн.
Розкажіть мені про короля миру,
Про покровителя храмів,
Про оборонця закону святого Колум Кілле,
Розкажіть про короля мудрого
У ті часи божевілля,
Про короля побожного
У ті часи зради,
Про короля справедливості
У ті часи підступу.
Розкажіть про битву Маг Серед,
Про палаючий палац Бодбрайх,
І про коротку епоху спокою
На землі нескінченних війн –
Зеленої й нервової Ірландії.

Примітки:

Домналл Міді мак Мурхада – верховний король Ірландії Час правління: 743 – 763 роки.

Святий Колум Кілле – його ще називають святий Колумба. Справжнє його ім’я Крімптан О’Нейлл. Жив у 521 – 597 роках. Саме він охрестив піктів і королівство Альба.

Він був теслею.
Зайшов якось у глухе село,
Де вирощували оливки
Гіркі як саме життя,
І віслюки дивилися на суху траву
Сумними очима втомлених,
Де хати мурували з каменів,
Що випалені жорстоким сонцем,
І стали, як саме сонце жовтими,
Де виноградники зрошували
Краплями каламутної води смутку.
Він зайшов у село
Кам’яних скринь-будинків
У день нечастої радості:
Молоді люди ставали дорослими,
Самі тягар життя нести вирішили
І для журби й праці дітей плодити
(Радість).
І от з приводу такої оказії
Люди втомленого селища
Вином утробу свою наповняли,
Штучними веселощами
Свій мозок розпалювали.
Але вина не стало
На всю юрбу, що радості прагнула
І тоді той тесля,
Якось так легко й невимушено
Міхи водою наповнити звелівши
Раптом у вино воду перевтілив.
Але народ п’яний не зауважив
Навіть
Невтямки було йому,
Що то було чудо…

На сцені сьогорічної вистави
Пусто.
Життя театр зачинено,
І порожнеча сповнює партер,
Оркестр замовк:
На скрипках струни
Обірвано.
Директор сього театру
Застрелився,
А божевільний режисер
Нову абсурдну драму
Дописує чорнилом на стіні
Буфету, де лише таргани
Жують останні крихти пирога
Торішнього...
В театрі лише протяг
Та я. Ще муза - Мельпомена.
Хвора на сухоти.
І тьма.

Поету важко жити серед масок,
Бачити фальш штучних облич,
Примітивну гру підроблених людей,
Які є не тільки поганими акторами,
Але і просто несправжніми –
Просто ерзацем –
Пародією на людей,
Що сіє навколо лише зло.
Серед ляльок легше:
Самотність відвертіша.
І на ляльку ображатися годі.
Хіба на лялькаря.
Але він сховався.
І наперед відомо,
Що він негідник.
Так, так, серед ляльок легше.
Ляльки не бувають жорстокими.
Вони лише маріонетки.
Лише інструмент.
Серед них (не з ними!) зрозуміти легше,
Що все не насправді,
Це все вигадка
Божевільного режисера…

Ці руки ніжні,що мене ростили
Твої я матінко,візьму в свої
Я притулюсь губами, до них щиро
Й відчую,я любов твою
Для мене ,ти найкраща мама в світі
Як і для кожного дитя
Свою любов віддала,ти нам щиро
В серця вселила віру в Бога нам
За нас молилась,ти щодня і ночі
І кожний вільний, ти свій час
Щоб по життю нам добре все велося
Й здорові були ми у кожний час
За тебе матінко, тепер і я молюся
Щоб Господь Бог здоровля тобі дав
І дочекалась, ти своїх,ще внуків
Й роділа Богу,що тобі він їх послав
Молитви наші дуже щирі
За наших любих матерів
Вони ідуть з самого серця
І линуть наче пісня в світ....

Якби дозволила мені, я б склав тебе вдвоє,
Спакував у кофр гітарний і заніс до себе додому

Тебе зриває дощем, кудись, від нього.
Ти покидаєш тепле ліжко-барлогу.
Залиши йому трохи тепла, трохи снів,
Може збагне: "не вберіг, наче сніг"…
Ти залишиш його доки він спить,
…
Так менше болить.

Він на ранок нічого таки не згадає,
Думки кислотою з’їдають до краю:
Метелику мій, лети!
Крильцями пошелести!
Ти залишиш його доки він спить,
…
Так менше болить.
Так менше болить.
Так менше болить.

Останній комар, як останній орел.
Гордий, мов птах. Він забув померти.
Він засохне під світлом не сонця, а люстри.
А може то доля в каві потонути.
Він там мерзне, але стихія - двір,
Миліше підвіконня - цвинтар братів.
…
І питання у нього одне: "Чому я не помер ще?"

Щоб більше побачити ніж ті, що перші!!!

кожен гріється, як може,
а я - холодильник.
свій штекер - нікому,
знаю чекає моя львівська стіна, а поряд з нею - моя кавоварка.
грійтесь, сволоти, шукайте воші,
в холодильнику не знайдете тепла.
... о ні! я чимось її засмутив - моя кавоварка потекла.
під вікном кричать підпарканні ложки,
вони забули, я ж двері в морожені пельмені.
ми з кавоваркою знаходимось у різних відділах магазину побутової техніки,
різні принципи корисної дії.
але, я, все ж, вірю: нам стояти з нею в одній кухні,
дверцята холодильника залиті солодко-терпко збудженою кавою з молоком,
кавоварка зігріта пельменів теплом

Добре, що трава хороша –
Лагідна,
Добре, що хоч земля м’яка й тепла:
Під таку траву і в таку землю
І лягти не гріх.
Та й земля ця – наша –
Вона нам колискою:
Будемо спати там
Допоки новий час не настане,
Нове буття у двері неба
Не постукає,
Нове сонце над світом не стане.
Я в цій траві очікую
Чи то сну довгого,
Чи то ворога,
Чи то істини
Давно всім відомої…

Люди заліза
Нині під сонцем Апокаліпсису
Йдуть по своїй землі,
Згадуючи дощ,
Як благодать неба.
Люди заліза:
Небо Аустерліца
Нині висить над Донецьком.
Присмак горілої криці
Відчувають люди заліза.
Малюємо над спраглим степом
Знак нестримний вогню.

Жарке літо
Дарує металеві зерна,
Які сіємо в землю свою.
Спека
Змішує спрагу з жаданням волі,
Яке ввібрали ми в свою кров
Разом з водою
Наших холодних криниць.
Ця спека
Чи то сонця –
Круглого і гарячого як серце,
Чи то соняшників,
Що проростають із землі гарячої:
Перегрітої цього спекотного літа –
Літа одкровення,
Літа блідого Місяця:
Він знекровив обличчя своє
Дивлячись на нашу землю,
Де нині забагато горя,
Забагато жнива
Для худорлявої блідої жінки
(Бо потойбіччя біле як одкровення).
Ми теж женці –
Отруйної трави часу.
Ми теж сіячі –
Майбутнього.

Сам собі
Нагадував отамана
Лівобережжя
Божевільного1919 року,
Коли ненароком зазирав у дзеркало,
Щоб пошкрябати обличчя бритвою,
Пошерхле від вітру війни.
У снах навіть відчувалась важкість шаблі
У зашкарублих долонях орача,
І тріскотіння коників
Цокотіло, як голос скоростріла.
У цій несправжній пам’яті
Я так само вбивав
Сірих зайд-покидьків.

Коли б не війна,
Небо було б прозорим озером
На дні якого блискали б
Камінці-зірки,
У сплячій прозорості якого
Плавали б каченята світла.
Коли б не війна,
Не знали б, про що явір журиться,
Коли спека приносить води жадання,
Не бачили б у його листі пальцях
Листи потойбіччя.
Якби не війна,
Не здогадались би,
Яке воно: щастя горобинове
На дотик і запах.
Якби не війна,
Ми б і досі про тиху смерть мріяли,
Як про двері у нові світи
Та втілення,
Не навчились би мить цінувати –
Оцю теплу та вітряну,
Не бачили б у житті диво,
Не розуміли б буденність темряви,
Отої, що між…
Якби…

Не продавай своїх спогадів
На сліпому торжищі безумців,
Не лишай своїх спогадів
У темній скрині чужого минулого,
Не прибивай свої спогади
До дерев’яної стіни історії,
Як прибивають
Відрубану косу нареченої*
На божевільних весіллях горян
До стіни старої хати,
Зрубаної зі старезних смерек років,
Хати, що пам’ятає не одну труну
І не одну хитану колиску.
Спогади – все, що в тебе лишилося,
Все, що залишилось від них –
Людей прозорої мрії,
Лицарів кам’яного обов’язку.
Тому йди
У кольорові сутінки спогадів
Щоденно…
Весь час…
Доки живеш…

Примітки: У давні часи був у наших горян такий жорстокий звичай: на весіллі наречений мусив одним ударом сокири відрубати сокирою косу нареченій і прибити цей довгий жмуток плетеного волосся цвяхом до стіни хати, де вони будуть жити.

Нема кому довірити журбу,
Нема кому розповісти
Про клена мить черлену
Про тріпотіння жовтої осики,
Коли шалений падолист
Ще не зірвав її одежу
І літо індіанське ще дарує
Тепло останнє.
Хоч відкричали журавлі
Своє
З тобою попрощавшись,
Поруч люди
З якими вмерти радісно,
Й не шкода
Ці залишки життя
Нести в офіру Вітчизні.
Та нікому довірити печаль:
Хіба що мертвим.
Хіба що їм…

Годую з руки залізного динозавра,
Чую, як по його металевих венах
Струменить і парує летка кров,
Слухаю його гарчання, тужливий рев
І рушаю, сидячи на його спині,
На страшне полювання:
Нині ми на стежці війни, полюємо
За дикунами з племені людожерів.
Нині ми месники:
Мисливці з прирученими динозаврами:
Називаємо їх іменням квітів –
Півоніями та гіацинтами,
Тюльпанами та гвоздиками.
Якийсь чоловік з великими зірками
На плечах втомлених
Спитав, чи живий мій динозавр.
Я відповів, що нині – сього дня сонячного
Мій дракон знищить
Ціле плем’я волохатих жорстоких варварів,
Що ми лицарі залізних коней,
Живемо тільки сьогодні,
Коли Сонце й Небо віщують двобій.
Земля відчуває важкість:
Тягар залізних почвар,
Які своїм страшним риком
Вістку несуть нечувану:
Прийшла доба страшна:
Доба Апокаліпсису.

Холодний день Столітньої війни.
Сосни білими монашками
У монастир сутінкових спогадів,
Блідими світанками розуміння
Того малопомітного факту,
Що я ще живу.
А день – просто кузня Гефеста –
Руйнує буття звичне і виковує міф.
Хоча ти розумієш, що марно
Шукати нового чогось у цьому стукоті,
У цьому ливарництві форм –
Все вже було.
І ці нескінченні страждання
Гнаних горем людей,
І ця війна без кінця і без краю –
Все вже було.
Все повторюється – знову і знову
В оцій круговерті.
І все таки:
Знову бачу, як монашками білими
Сосни йдуть у моє буття,
У мій монастир віршів...

У цьому краю живуть тільки тіні –
Тіні людей та собак.
Вони заходять в тіні будинків
І відпочивають на тінях диванів,
І їдять тіні смачних страв,
Бо ті будинки давно спалені
Під час божевільного ритуалу –
Офіри чи то жертвоприношення
Деміургу суспільного божевілля,
Аресу сучасної Марни.
Люди тікали з цього краю,
Кидали непотрібні тіні.
Вони не знали, що тіні
Лишаються жити тут
Своїм життям химерним
Нікому не зрозумілим,
Бо вони тіні,
Вони можуть жити навіть у місті,
Що згоріло вщент.
Тільки скажіть мені – невігласу:
Як отим людям-втікачам
Жити без тіней
У місті чужому?

Огненний кінь копитом топче
Запашну траву спогадів,
Духмяний чебрець слів,
Терпкий безсмертник казок.
Огненна грива тріпоче на вітрі сонця,
Залізна вуздечка брязкає дзвоном одкровення,
У западинах від копит
Виблискує вода наших гріхів,
Що збиралась краплями
З обважнілих хмар сьогодення
Нажаханого, як облуда чорної віри
Сліпих лжепророків
З берегів каламутної ріки.
Кінь огненний
Спалює солом’яну стріху «сьогодні»,
Перетворює вигадку «завтра»
На жменю чорного попелу,
Що стане добривом
Для родючого поля «післязавтра».
Згораємо у вогні нашого часу –
Доби коня огненного –
Доби Армагедону –
Долини річки Кальміусу.

Ми виноградарі колючої лози,
Що росте на безплідному полі,
Ми винороби чорного вина часу.
Зрізуємо грона достиглі,
Що тяжіють запереченнями,
Сталевими гострими інструментами,
Чавимо сік з цих важких ягід
І робимо гірке вино-трунок
У кам’яних діжках Небуття
Тесаних з гостролистого клена
З листям лезом,
Що ріс на роздоріжжі Долі –
Перехресті нескінченних доріг,
Що обирали вершники
Сивих коней межичасся.
Ми виноградарі:
Ця земля здатна плодоносити
Тільки терпкі грона ночі
Для густого непрозорого напою –
Впивайтеся ним, божевільні!
Ніхто з нас не знав, що судилось
Плекати залізну іржаву лозу,
Садити отруйні сірі кущі
На землі, що не хоче нічого приймати
У свої зрихлені нутрощі
Крім оцих зерен.

Коли ми їхали на війну,
Тільки сивина скронь
Нагадувала про холод зими.
Колюча стерня полів
Жовтіла золотом стриженої землі –
Нашої землі кольорових снів
І слів
Музики пісні літа.
Коли ми їхали на війну
Життя здавалося короткою миттю,
Чи то листком клена,
Чи то колючою голкою ялини.
Коли ми їхали на війну –
Ми, старі харцизяки потріпані долею,
Думалось: «Краще ми,
Аніж оці жовтороті хлопці,
Що бачили лише світанок,
А не вечір осіннього неба.»
Коли ми їхали на війну,
Думали, що ніхто з нас не вернеться,
Що все якось раптово завершилось
Спалахом темряви,
Думалось, що всі ми залишимося
Тільки в спогадах
Тих, хто вчора,
Проводжаючи нас
Плакав.

Наші душі – це шматочки Сонця:
Вогню одвічного.
Горимо – поки дихаємо.
Горимо – душами і почуттями.
Сіємо попіл своїх тіл
У землю спраглу,
Що жадає вогню – не попелу.
А ми ногами босими –
По ній – холодній.
А ми, як світильники
З попелу зліплені
(Бо глина теж попіл).
Ховаємо вогонь свій
У глибинах плоті.
Вдягаю на цей попіл шати
Сплетені з волокон рослин,
Вдягаю на ці шати метал
І йду істотам бездушним
Дарувати смерть.

Вчуся говорити «прощай»
Сонцю й деревам,
Людям і квітам.
Вчуся розуміти:
Можливо це ти бачиш востаннє:
Листя, що тріпоче, лякаючись вітру,
Квіти пізньої осені,
Воду калюж,
Світанок, мох, траву.
Вчуся прощатись.
Вчуся жити сьогодні.
Бо «завтра» прийде до когось.
Але чи до тебе – хто зна.
Тому ця епоха
Стала для тебе
Часом прощання.
Воно прийшло так невимушено
У твоє життя.
І не тільки в твоє…

Тобі лишився шлях в сьогодні.
Не в майбуття,
І навіть не в минуле,
Не у вчорашній літній день,
А тільки у сьогодні
Лишився шлях.
(Бо осінь)
Тому сприймай
Свою потріпану свідомість
Як флейту
На якій осінній вітер
Нині грає
Мелодію війни
Чи то журби
Дочасної.
(Бо ти іще живий,
Ще дихаєш і мислиш)
Просто осінь.
І ти.
А ще твоє «сьогодні» -
Вічне.
Бо існує лише воно.
Такий от дзен
Війни.
І втіха – для тебе,
Що шляхи в майбутнє
Торуєш іншим.

Мовчать не про нас.
Нас забувають.
Ми лишаємося лише тінями
На поверхні холодних каменів,
Викинутих нестримною рікою століття
На рінь, яку хтось охрестив «минуле».
Я не знаю хто цей хреститель:
Чи то самотній подвижник
Віри, що «все недаремно»,
Чи то просто схимник,
Чи свідок волоцюги-епохи,
Що шкутильгає калікою
По дорозі степу віршів.
Не про нас
Буде бубнявіти сінематограф
У темному залі новин.
Не про нас
Будуть гомоніти люди розваг.
Не про нас
Будуть мовчати у храмах.
А ми будемо тінями.
Ми будемо пам’ятати
Своїх мертвих...

А я оселився в домі,
Де давно не було квітів,
Де всі речі давно мертві,
Хоч колись і були живими,
Бо ловили тепло рук
Своїх безтурботних господарів,
І оживали, гріючи погляди
Дітей та жінок замріяних.
Колись у цьому домі
Стояли у вазах квіти -
Жовті й червоні,
І своїм ароматом легким
Сповнювали повітря кімнат і одяг,
Що висів недбало в шафах.
Нині цей дім
Роздер сорочку стін,
Відкрив свою хвору сироту-душу
Злому й жорстокому небу:
Дивиться дірами порожніх зіниць
На сире й сіре місиво простору.
Нині я в цьому домі
Не живу, а шукаю сховок,
Не мрію, а стискаю метал
Пальцями, що сплелися ліанами
З холодним знаряддям знищення.

У землю, що зорана вибухами,
Що насичена металом,
Як пиріг родзинками,
Сію замість зерен слова
(Бо весна, бо слова теж зерна)
Але не вірю,
Ані на йоту не вірю,
Що дочекаюсь врожаю,
Навіть якщо паростки зійдуть,
Навіть якщо з неба поллє дощ надій
Великими важкими краплинами,
Бо посіяні слова покидають землю,
Летять у чорну безодню і стають зорями,
На які ніхто не дивиться,
Бо всім байдуже
Є над головою зірки чи ні,
На цій скаліченій землі
Вже все одно.
Всім…

Я гортаю сторінки
Важкої трагічної повісті
Без кінця і початку,
Ковтаю як пігулки
Гіркі і прості слова
Липкі абзаци
І сумні метафори.
Як хочеться знайти автора
І сказати йому кілька слів
Чи то запитати:
Навіщо з кожної сторінки
Виглядають маски тирана,
Морди диких варварів,
Силуети руїн
І могили, могили, могили?
І навіщо у цю сумну повість
Він кинув тінь мою
Персонажем недоречним?
Писав би краще веселе
Щось
І життєрадісне чи еротичне…
А то знову –
Темний розділ про смерть.

Ми на втомлених плечах
Тримаємо всю важкість світу сього,
Цього хворого світу невизначень:
Епохи відсутності мети і сенсу.
Але тримаємо:
Атланти в камуфляжних бушлатах
З тризубаним плетивом на шевронах.
Бо в світі цьому ще багато доброго і хорошого,
Багато красивого і чистого (як пелюстки),
Тому тримати мусимо,
Хоч в серцях діри від куль,
А Сонце бліде і зимове
Ховається за хмарами жаху,
Щоб не бачити оцього руйновиська,
Оцього місива кольору охри,
Оцих плям кольору іржі.
Бо зблідне ще більше світило,
І що ж ми тоді діткам кульбаби скажемо,
Якщо зійде над цим літнім цвітовиськом
Не жовте сонце радості,
А бліде й перелякане,
Наче каліка на милицях,
Що згадує як в сирому січні
Замість сніжинок візерункових
Падав на голови людям
Град –
Не той, що місто,
І не той, що льодяники,
А той, що смерть.

Якби тільки мертві дні
Були позаду (коли озирнемось назад),
Якби тільки мертві ночі
Ми бачили на шляху
Розбитому і навіть давньому,
Якби тільки вони
Дивились на нас скляними очима
Із загублених і забутих календариків,
Де рудими котами дивиться минуле,
Заглядає у темні закутки старої пам’яті:
Там друзі
Яких ми не зустрінемо більше ніде.
Тільки там - в минулому,
У тумані прожитих днів.
Ми їх побачимо.
Якщо віднайдемо мужність
Озирнутись назад…

Ми акробати:
Жонглюємо залізними інструментами,
Граємо безглузду виставу
У цьому цирку людей,
Блукаємо селищами жебраків,
Людей, що раптом стали безхатьками,
І не хочуть дивитися ніяких вистав:
Навіть наших – таких дотепних,
Не хочуть слухати ніякої музики:
Навіть цієї – такої голосної,
До грому подібної.
А ми все бавимось
У свої ігри зі смертю,
Дивіться на нас – глядачі ненаситні,
Може колись вам набридне.
Може…

Мені нічого не потрібно в цьому світі:
Ні блиску діамантів, ні сонця золотого жмутку,
Ні срібла Місяця оповні, ні темного агату вечорів,
Нічого.
Ні яшми теплих днів, ні затишку морів –
Отих, що теплі. Навіть шелесту тополі
І жеботіння дощу літеплого
Не треба.
Дар щонайщедріший я не візьму,
Бажання згасли, як згасає свіча,
Зникаючи у густині Ніщо.
Я тільки хочу забути
Черлені ягоди війни достиглі,
Якими сповнене усе.
Вартує втомлені повіки стулити,
Як знову ягоди червоні –
На снігу, траві – і свіжій, і торішній,
На будинках – на стінах сірих,
На дорогах: усюди ягоди
Червоні. Їх сік густий…

Ми сонцепоклонники –
Люди у плямистому одязі
З важкими черевиками днів,
З металевими знаряддями довгих рук.
Наше коротке буття – офіра:
Все віддаємо
Жовтому Сонцю майбутнього –
У синьому небі Волі:
Наші душі, тіла, серцебиття, подих,
Подерту скатертину мрій
І вишиту сорочку радості,
Прозору воду спогадів
І солодкий мед пережитого:
Все віддаємо тобі – Сонце!
Тільки тіні, Тільки оці сірі тіні
Лишаємо собі чи то іншим:
Має щось лишитися після,
Що має блукати в сутінках
І нагадувати про нас живим...

Лишилася тільки тиша
У павзах між вибухами.
Тільки шматочки тиші:
Нескінченні, як політ краплі,
Що падає з обважнілої хмари
(Їй виснути вже несила
Над землею,
Де нічого не лишилося –
Тільки тиша
У перервах між пострілами:
Кожна з безодні антракту
Вистави степових Колізеїв).
Отам і живемо –
Міряємо цю тишу епохами:
Кожна мить тягнеться тисячоліттями:
Міжгалактичними порожнечами.
Ось і вся насолода для лірника:
Слухати оцю тишу,
Жити між рядками римованими,
У проваллях міжлітерних.
І наставляючи очі краплям
Дощу, що падає так безшумно
(Літеплого, звісно, літеплого!),
На війні глиняній кольору охри
Думати:
«Як тихо тут!»

Памяті Бориса Нємцова

Я знав людину,
Що несла ліхтар в темряві,
Що лишалася світлою,
Коли тьма отруїла буття,
Що лишалася чистою,
Коли все тонуло в бруді,
Що лишалась веселою,
Коли все наповнював сум,
Що вірила в істину,
Коли всі зневірились,
Що йшла по життю легко,
Крокуючи в променях світла,
Бо мала душу чисту,
Наповнену радістю.
Я знав — тепер все в минулому,
Бо цю людину вбили
Ниці брудні покидьки.

Нині вистачає видовищ.
І навіть в надлишку.
Забагато.
Навіть для найбільшого прихильника
Гладіаторських боїв.
Занадто криваво. Занадто.
Наперед років на сто
Цих видовищ вистачить.
Доста поколінню цьому.
Наситились…
Тільки хліба буде тепер бракувати –
І вам і вашим нащадкам
У третьому поколінні,
Бо хліб віднині буде гірким:
Не зможе родити солодкий.
Ця земля занадто просякла
Отрутою,
Якою ви щедро цю землю поїли.
Ви і оті чорні зайди,
Яких ви накликали
На свій край степовий і сонячний,
Що зберти не зуміли…

Я любив серед квітів
Думати про вічне,
Дивуватися необачно,
Що були колись ліси без квітів,
Без пташиного співу,
Без кольорів і дзижчання джмелів,
Без веселого гомону:
Мовчазні ліси таємниці,
Моторошні ліси почвар.
Я любив серед квітів
Усвідомлювати себе блукальцем
У нескінченні світи радості.
Але нині серед квітів
Лежать мертві
І дивляться у саме небо
Поглядом вічного докору…

Серед листя живуть птахи,
Доки ці клапті життя
Не розфарбує осінь,
Доки не пообриває
Падолист сього світу
Ці сторінки правди,
На яких літописи писані
Буття зранених кленів.
І я серед листя:
Нехай і осіннього,
Пишу про маленьку істину
На сторінках берези,
На жовтих листках клена,
На брунатних долонях бука
Часопис сумної осені.
Пишу темним чорнилом
Наточеним з вен широких –
З рук, що колись тримали
Весла човна життя…

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім
На хиткій межі буття,
На кордоні між «Я» та «реальність»,
Стискаючи в жмені пісок –
Все, що лишилося від країни «вчора»
(А там жили люди).
Я сію ці піщинки як зерна –
З кожної виросте країна
Наших химерних спогадів
(Бо це все, що у нас лишилося).
Кожна з цих країн пустеля:
Замість саду в кожній з них
Тіні хмар.
Замість квітів – каміння.
(А ви думали яблуні)
Ці дерева пізнання
Ще слід зростити
Поливаючи живою водою слів.
Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
Щоб споглядати зі смутком,
Як вітер часу обриває пелюстки,
Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
Порожнечу в торбі «наше»,
Дірки в черевиках «треба»
(Не ті, що «офіра»),
І пилюку в сувої «шлях».
Люди країни Вчора!
Ви живете в долині моїх спогадів,
Серед хащів моєї свідомості.
Хто ж про вас згадувати буде
Якщо не я…

Дощі березолю – холодні й відверті,
Як сторінки давньої книги,
Написаної монахом-єретиком
На козячій шкірі проклятих днів.
Цей паралітик-березень
Мокрими деревами Скорботних П’ятниць
Зачиняє врата темного храму Одкровення.
Мокрі люди і сумні пси,
Біла квітка на важкій холодній землі
Яку щедро посипали попелом
Спалених хат селян-втікачів.
Добре, що переліг боліт
Ніколи не ранив плуг:
Надто багато,
Надто багато,
Аж занадто
Сховано у цьому земляному літописі –
Пластах старого торфовища.
Хоч це не чіпайте
Своїми важкими руками.
Чи ви просто забули,
Яка вона – наша історія,
Як воно – дивитися на все це
І німувати.
Мені хочеться вийти з домівки
Цього мокрого дня підсніжників
І крикнути людям пустищ:
Збудуйте храм з дерева живих беріз.
Нехай він вічно плаче,
Якщо вам вже несила.

Сьогодні тиша роздає подарунки:
Кожному схимнику і жебраку
По одному рожевому зайцю:
З величезними вухами-парасольками,
Якими він прикриє Всесвіт
Щоб не поглухли всі
Від сурми Судного Дня.
Сьогодні (не вчора) тиша з торбою:
Цяцькованою-строкатою,
Кольоровою і залатаною,
Вистачить всім подарунків:
І пастухам волохатих тижнів,
І королям безлюдних земель,
І капітанам загиблих кораблів,
Що спочивають
На самому глибокому дні темряви.
Кожному тиша подарує
Іграшкового зайчика,
Бо з живими вуханями я попливу
На дерев’яному човні мрій
Вздовж промінчика Місяця
До острова сподівань,
Де будемо ми слухати
І чекати…

Ця весна сміялася
Трьома кольорами ірландського прапора:
Зеленим – молодих листочків буків,
Білим – кольором ніжних анемон,
Помаранчевим – вечірніх заграв.
Коли весна сміється,
А ластівки співають все ту ж саму
Травневу пісню рукописного євангелія,
Писаного під наспіви вітру
На жовтій шкірі старих цапів
З розцяцькованою палітуркою квітів.
Якщо ти ірландець,
Якщо музика для тебе звучить
Завжди і всюди,
Пиши вірші:
На полотні вітрильників,
На перламутрі мушель
(З яких роблять ґудзики
Танцюристи джиги і старі торговці),
На каменях, відшліфованих вітром,
І просто на синій площині неба.
Пиши…

Пірнаю в Озеро Трави,
Занурююсь у його глибини,
Куди навіть плескаті зелені коники
Не наважуються зазирати,
Пливу між хвилями королиць,
Між їх терпкою піною:
Їх білих пелюсток просвітлення,
А вітер гойдає
Воду запашної конюшини:
Трирозділену, трилистяну,
Триєдину суть білого шамроку.
Я пірнаю, пірнаю, пірнаю.
Пливу
Капітаном каравели життя,
Спрямовую тіло-човен
У безкрайні океани літа,
Біля острова спогадів,
Кину зламаний іржавий якір:
Лише бджоли чайками
І метелики альбатросами,
І вірші мої кострубаті – вітрилами,
І сон як смерть...

Примітки:
Лох Луйбе (LochLuibe) – Озеро Трави (ірл.)

У сутінкову епоху –
Сіру, як миша Аполлона,
Огидну, як хвіст щура,
Що несе гуму у кожне кам’яне місто
Шарлатан сутінковий
Став популярнішим
Аніж паяц торговища
У країні холодної темряви,
У країні одвічної сирості
(Не лісів дрімучих, а свідомості),
Що гущавіє тижневими вершками
Молока хворої корови демагогії
Чи то словоблудства.
Сутінковий шарлатан
Кульгавим карликом
Дарує всім закоханість
У самознищення,
Руйнування та здичавіння.
Він прийшов з темряви,
З селища чуді,
Що згубилось за болотами,
Прийшов на торжище,
Де продавали віру
І завів всіх у сутінки
Буття чи то свідомості.

Моїм першим надсолодким манго був саме ти -
нудьга не мала над нами влади,
фруктові, жадібні поцілунки матово прилипали до скла
бо, коли твій соковитий подих мені підборіддя гладив,
тоді ця любов не гріла, а щонайменше пекла.

Не маючи ані крихти в роті, з нервами, обрізаними до м'яса,
я куштувала трохи твоєї плоті,
спрагла й оголена, мов натурниця для Пікассо.
Кусень здорового глузду - таки божевільна страва,
та я кохала тебе безтямно, насичено-терракотово,
так, як облизує гірський схил густа вулканічна лава,
пристрасна та волога,
Я прокидалася поруч, посміхалася мимоволі,
а коли в нас лишалося ранку на три поцілунки і один спогад,
ти, мов терплячий скульптор,
ліпив з мого серця розкішний букет магнолій.

Я кохала тебе більше, ніж ти міг собі уявити -
і ніж могла уявити я.
Чужі жінки викликали у мене страх, або навіть - злість,
кожен зайвий погляд, кожне нове ім'я нестерпно пекучі,
коли зсередини гусінь ревнощів їсть.
Я стежила за тобою, читала усі листи,
перевірила кожен неохайний аркуш,

"читай між рядками, крихітко, саме там необачно ховають правду"

Гадаєш, мені до смаку влаштовувати істерику, сварку?
коли я так боюсь тебе втратити - що ладна вбити за зраду.

Я ж не знаходила собі місця.
Тривога тиснула серце, шорстка, мов котяча лапа.
Ти охолов, перестав голитися, голос неначе стерся.
І раптом - спакувавши валізи і кинувши мені погляд,
мов ляпас,
Лишив мене наодинці із відчаєм...і без серця.

Відколи ти зачинив за собою двері моїм ключем,
минуло вже хтозна-скільки днів,
Хто, окрім тебе, зуміє кохати так трепетно й ніжно,
що цвістиме душа?

Час мене на багатті моєї ж ніжності невблаганно спалив
адже навіть в кохання повинна бути межа.

2013

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак

Свиснув на горі Я

Прийшов немов злодій

- Хто-хто з хатки вас вигнав,
Біднятка?
Хто-хто грозився тупу-тупу ногами,
Сколоти вас рогами,
Ніжками затоптати,
Хвостиком замести,
Щоб вам була смерть?

А нема смерті

Набрехали вам

Повертайтесь до хатки,
Дітки

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак
Як прийду – то буде знак:

Мов блискавка зі Сходу та аж до Заходу

(2013)