Ми виноградарі колючої лози,
Що росте на безплідному полі,
Ми винороби чорного вина часу.
Зрізуємо грона достиглі,
Що тяжіють запереченнями,
Сталевими гострими інструментами,
Чавимо сік з цих важких ягід
І робимо гірке вино-трунок
У кам’яних діжках Небуття
Тесаних з гостролистого клена
З листям лезом,
Що ріс на роздоріжжі Долі –
Перехресті нескінченних доріг,
Що обирали вершники
Сивих коней межичасся.
Ми виноградарі:
Ця земля здатна плодоносити
Тільки терпкі грона ночі
Для густого непрозорого напою –
Впивайтеся ним, божевільні!
Ніхто з нас не знав, що судилось
Плекати залізну іржаву лозу,
Садити отруйні сірі кущі
На землі, що не хоче нічого приймати
У свої зрихлені нутрощі
Крім оцих зерен.

Коли ми їхали на війну,
Тільки сивина скронь
Нагадувала про холод зими.
Колюча стерня полів
Жовтіла золотом стриженої землі –
Нашої землі кольорових снів
І слів
Музики пісні літа.
Коли ми їхали на війну
Життя здавалося короткою миттю,
Чи то листком клена,
Чи то колючою голкою ялини.
Коли ми їхали на війну –
Ми, старі харцизяки потріпані долею,
Думалось: «Краще ми,
Аніж оці жовтороті хлопці,
Що бачили лише світанок,
А не вечір осіннього неба.»
Коли ми їхали на війну,
Думали, що ніхто з нас не вернеться,
Що все якось раптово завершилось
Спалахом темряви,
Думалось, що всі ми залишимося
Тільки в спогадах
Тих, хто вчора,
Проводжаючи нас
Плакав.

Наші душі – це шматочки Сонця:
Вогню одвічного.
Горимо – поки дихаємо.
Горимо – душами і почуттями.
Сіємо попіл своїх тіл
У землю спраглу,
Що жадає вогню – не попелу.
А ми ногами босими –
По ній – холодній.
А ми, як світильники
З попелу зліплені
(Бо глина теж попіл).
Ховаємо вогонь свій
У глибинах плоті.
Вдягаю на цей попіл шати
Сплетені з волокон рослин,
Вдягаю на ці шати метал
І йду істотам бездушним
Дарувати смерть.

Вчуся говорити «прощай»
Сонцю й деревам,
Людям і квітам.
Вчуся розуміти:
Можливо це ти бачиш востаннє:
Листя, що тріпоче, лякаючись вітру,
Квіти пізньої осені,
Воду калюж,
Світанок, мох, траву.
Вчуся прощатись.
Вчуся жити сьогодні.
Бо «завтра» прийде до когось.
Але чи до тебе – хто зна.
Тому ця епоха
Стала для тебе
Часом прощання.
Воно прийшло так невимушено
У твоє життя.
І не тільки в твоє…

Тобі лишився шлях в сьогодні.
Не в майбуття,
І навіть не в минуле,
Не у вчорашній літній день,
А тільки у сьогодні
Лишився шлях.
(Бо осінь)
Тому сприймай
Свою потріпану свідомість
Як флейту
На якій осінній вітер
Нині грає
Мелодію війни
Чи то журби
Дочасної.
(Бо ти іще живий,
Ще дихаєш і мислиш)
Просто осінь.
І ти.
А ще твоє «сьогодні» -
Вічне.
Бо існує лише воно.
Такий от дзен
Війни.
І втіха – для тебе,
Що шляхи в майбутнє
Торуєш іншим.

Мовчать не про нас.
Нас забувають.
Ми лишаємося лише тінями
На поверхні холодних каменів,
Викинутих нестримною рікою століття
На рінь, яку хтось охрестив «минуле».
Я не знаю хто цей хреститель:
Чи то самотній подвижник
Віри, що «все недаремно»,
Чи то просто схимник,
Чи свідок волоцюги-епохи,
Що шкутильгає калікою
По дорозі степу віршів.
Не про нас
Буде бубнявіти сінематограф
У темному залі новин.
Не про нас
Будуть гомоніти люди розваг.
Не про нас
Будуть мовчати у храмах.
А ми будемо тінями.
Ми будемо пам’ятати
Своїх мертвих...

А я оселився в домі,
Де давно не було квітів,
Де всі речі давно мертві,
Хоч колись і були живими,
Бо ловили тепло рук
Своїх безтурботних господарів,
І оживали, гріючи погляди
Дітей та жінок замріяних.
Колись у цьому домі
Стояли у вазах квіти -
Жовті й червоні,
І своїм ароматом легким
Сповнювали повітря кімнат і одяг,
Що висів недбало в шафах.
Нині цей дім
Роздер сорочку стін,
Відкрив свою хвору сироту-душу
Злому й жорстокому небу:
Дивиться дірами порожніх зіниць
На сире й сіре місиво простору.
Нині я в цьому домі
Не живу, а шукаю сховок,
Не мрію, а стискаю метал
Пальцями, що сплелися ліанами
З холодним знаряддям знищення.

У землю, що зорана вибухами,
Що насичена металом,
Як пиріг родзинками,
Сію замість зерен слова
(Бо весна, бо слова теж зерна)
Але не вірю,
Ані на йоту не вірю,
Що дочекаюсь врожаю,
Навіть якщо паростки зійдуть,
Навіть якщо з неба поллє дощ надій
Великими важкими краплинами,
Бо посіяні слова покидають землю,
Летять у чорну безодню і стають зорями,
На які ніхто не дивиться,
Бо всім байдуже
Є над головою зірки чи ні,
На цій скаліченій землі
Вже все одно.
Всім…

Я гортаю сторінки
Важкої трагічної повісті
Без кінця і початку,
Ковтаю як пігулки
Гіркі і прості слова
Липкі абзаци
І сумні метафори.
Як хочеться знайти автора
І сказати йому кілька слів
Чи то запитати:
Навіщо з кожної сторінки
Виглядають маски тирана,
Морди диких варварів,
Силуети руїн
І могили, могили, могили?
І навіщо у цю сумну повість
Він кинув тінь мою
Персонажем недоречним?
Писав би краще веселе
Щось
І життєрадісне чи еротичне…
А то знову –
Темний розділ про смерть.

Ми на втомлених плечах
Тримаємо всю важкість світу сього,
Цього хворого світу невизначень:
Епохи відсутності мети і сенсу.
Але тримаємо:
Атланти в камуфляжних бушлатах
З тризубаним плетивом на шевронах.
Бо в світі цьому ще багато доброго і хорошого,
Багато красивого і чистого (як пелюстки),
Тому тримати мусимо,
Хоч в серцях діри від куль,
А Сонце бліде і зимове
Ховається за хмарами жаху,
Щоб не бачити оцього руйновиська,
Оцього місива кольору охри,
Оцих плям кольору іржі.
Бо зблідне ще більше світило,
І що ж ми тоді діткам кульбаби скажемо,
Якщо зійде над цим літнім цвітовиськом
Не жовте сонце радості,
А бліде й перелякане,
Наче каліка на милицях,
Що згадує як в сирому січні
Замість сніжинок візерункових
Падав на голови людям
Град –
Не той, що місто,
І не той, що льодяники,
А той, що смерть.

Якби тільки мертві дні
Були позаду (коли озирнемось назад),
Якби тільки мертві ночі
Ми бачили на шляху
Розбитому і навіть давньому,
Якби тільки вони
Дивились на нас скляними очима
Із загублених і забутих календариків,
Де рудими котами дивиться минуле,
Заглядає у темні закутки старої пам’яті:
Там друзі
Яких ми не зустрінемо більше ніде.
Тільки там - в минулому,
У тумані прожитих днів.
Ми їх побачимо.
Якщо віднайдемо мужність
Озирнутись назад…

Ми акробати:
Жонглюємо залізними інструментами,
Граємо безглузду виставу
У цьому цирку людей,
Блукаємо селищами жебраків,
Людей, що раптом стали безхатьками,
І не хочуть дивитися ніяких вистав:
Навіть наших – таких дотепних,
Не хочуть слухати ніякої музики:
Навіть цієї – такої голосної,
До грому подібної.
А ми все бавимось
У свої ігри зі смертю,
Дивіться на нас – глядачі ненаситні,
Може колись вам набридне.
Може…

Мені нічого не потрібно в цьому світі:
Ні блиску діамантів, ні сонця золотого жмутку,
Ні срібла Місяця оповні, ні темного агату вечорів,
Нічого.
Ні яшми теплих днів, ні затишку морів –
Отих, що теплі. Навіть шелесту тополі
І жеботіння дощу літеплого
Не треба.
Дар щонайщедріший я не візьму,
Бажання згасли, як згасає свіча,
Зникаючи у густині Ніщо.
Я тільки хочу забути
Черлені ягоди війни достиглі,
Якими сповнене усе.
Вартує втомлені повіки стулити,
Як знову ягоди червоні –
На снігу, траві – і свіжій, і торішній,
На будинках – на стінах сірих,
На дорогах: усюди ягоди
Червоні. Їх сік густий…

Ми сонцепоклонники –
Люди у плямистому одязі
З важкими черевиками днів,
З металевими знаряддями довгих рук.
Наше коротке буття – офіра:
Все віддаємо
Жовтому Сонцю майбутнього –
У синьому небі Волі:
Наші душі, тіла, серцебиття, подих,
Подерту скатертину мрій
І вишиту сорочку радості,
Прозору воду спогадів
І солодкий мед пережитого:
Все віддаємо тобі – Сонце!
Тільки тіні, Тільки оці сірі тіні
Лишаємо собі чи то іншим:
Має щось лишитися після,
Що має блукати в сутінках
І нагадувати про нас живим...

Лишилася тільки тиша
У павзах між вибухами.
Тільки шматочки тиші:
Нескінченні, як політ краплі,
Що падає з обважнілої хмари
(Їй виснути вже несила
Над землею,
Де нічого не лишилося –
Тільки тиша
У перервах між пострілами:
Кожна з безодні антракту
Вистави степових Колізеїв).
Отам і живемо –
Міряємо цю тишу епохами:
Кожна мить тягнеться тисячоліттями:
Міжгалактичними порожнечами.
Ось і вся насолода для лірника:
Слухати оцю тишу,
Жити між рядками римованими,
У проваллях міжлітерних.
І наставляючи очі краплям
Дощу, що падає так безшумно
(Літеплого, звісно, літеплого!),
На війні глиняній кольору охри
Думати:
«Як тихо тут!»

Памяті Бориса Нємцова

Я знав людину,
Що несла ліхтар в темряві,
Що лишалася світлою,
Коли тьма отруїла буття,
Що лишалася чистою,
Коли все тонуло в бруді,
Що лишалась веселою,
Коли все наповнював сум,
Що вірила в істину,
Коли всі зневірились,
Що йшла по життю легко,
Крокуючи в променях світла,
Бо мала душу чисту,
Наповнену радістю.
Я знав — тепер все в минулому,
Бо цю людину вбили
Ниці брудні покидьки.

Нині вистачає видовищ.
І навіть в надлишку.
Забагато.
Навіть для найбільшого прихильника
Гладіаторських боїв.
Занадто криваво. Занадто.
Наперед років на сто
Цих видовищ вистачить.
Доста поколінню цьому.
Наситились…
Тільки хліба буде тепер бракувати –
І вам і вашим нащадкам
У третьому поколінні,
Бо хліб віднині буде гірким:
Не зможе родити солодкий.
Ця земля занадто просякла
Отрутою,
Якою ви щедро цю землю поїли.
Ви і оті чорні зайди,
Яких ви накликали
На свій край степовий і сонячний,
Що зберти не зуміли…

Я любив серед квітів
Думати про вічне,
Дивуватися необачно,
Що були колись ліси без квітів,
Без пташиного співу,
Без кольорів і дзижчання джмелів,
Без веселого гомону:
Мовчазні ліси таємниці,
Моторошні ліси почвар.
Я любив серед квітів
Усвідомлювати себе блукальцем
У нескінченні світи радості.
Але нині серед квітів
Лежать мертві
І дивляться у саме небо
Поглядом вічного докору…

Серед листя живуть птахи,
Доки ці клапті життя
Не розфарбує осінь,
Доки не пообриває
Падолист сього світу
Ці сторінки правди,
На яких літописи писані
Буття зранених кленів.
І я серед листя:
Нехай і осіннього,
Пишу про маленьку істину
На сторінках берези,
На жовтих листках клена,
На брунатних долонях бука
Часопис сумної осені.
Пишу темним чорнилом
Наточеним з вен широких –
З рук, що колись тримали
Весла човна життя…

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім
На хиткій межі буття,
На кордоні між «Я» та «реальність»,
Стискаючи в жмені пісок –
Все, що лишилося від країни «вчора»
(А там жили люди).
Я сію ці піщинки як зерна –
З кожної виросте країна
Наших химерних спогадів
(Бо це все, що у нас лишилося).
Кожна з цих країн пустеля:
Замість саду в кожній з них
Тіні хмар.
Замість квітів – каміння.
(А ви думали яблуні)
Ці дерева пізнання
Ще слід зростити
Поливаючи живою водою слів.
Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
Щоб споглядати зі смутком,
Як вітер часу обриває пелюстки,
Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
Порожнечу в торбі «наше»,
Дірки в черевиках «треба»
(Не ті, що «офіра»),
І пилюку в сувої «шлях».
Люди країни Вчора!
Ви живете в долині моїх спогадів,
Серед хащів моєї свідомості.
Хто ж про вас згадувати буде
Якщо не я…

Дощі березолю – холодні й відверті,
Як сторінки давньої книги,
Написаної монахом-єретиком
На козячій шкірі проклятих днів.
Цей паралітик-березень
Мокрими деревами Скорботних П’ятниць
Зачиняє врата темного храму Одкровення.
Мокрі люди і сумні пси,
Біла квітка на важкій холодній землі
Яку щедро посипали попелом
Спалених хат селян-втікачів.
Добре, що переліг боліт
Ніколи не ранив плуг:
Надто багато,
Надто багато,
Аж занадто
Сховано у цьому земляному літописі –
Пластах старого торфовища.
Хоч це не чіпайте
Своїми важкими руками.
Чи ви просто забули,
Яка вона – наша історія,
Як воно – дивитися на все це
І німувати.
Мені хочеться вийти з домівки
Цього мокрого дня підсніжників
І крикнути людям пустищ:
Збудуйте храм з дерева живих беріз.
Нехай він вічно плаче,
Якщо вам вже несила.

Сьогодні тиша роздає подарунки:
Кожному схимнику і жебраку
По одному рожевому зайцю:
З величезними вухами-парасольками,
Якими він прикриє Всесвіт
Щоб не поглухли всі
Від сурми Судного Дня.
Сьогодні (не вчора) тиша з торбою:
Цяцькованою-строкатою,
Кольоровою і залатаною,
Вистачить всім подарунків:
І пастухам волохатих тижнів,
І королям безлюдних земель,
І капітанам загиблих кораблів,
Що спочивають
На самому глибокому дні темряви.
Кожному тиша подарує
Іграшкового зайчика,
Бо з живими вуханями я попливу
На дерев’яному човні мрій
Вздовж промінчика Місяця
До острова сподівань,
Де будемо ми слухати
І чекати…

Ця весна сміялася
Трьома кольорами ірландського прапора:
Зеленим – молодих листочків буків,
Білим – кольором ніжних анемон,
Помаранчевим – вечірніх заграв.
Коли весна сміється,
А ластівки співають все ту ж саму
Травневу пісню рукописного євангелія,
Писаного під наспіви вітру
На жовтій шкірі старих цапів
З розцяцькованою палітуркою квітів.
Якщо ти ірландець,
Якщо музика для тебе звучить
Завжди і всюди,
Пиши вірші:
На полотні вітрильників,
На перламутрі мушель
(З яких роблять ґудзики
Танцюристи джиги і старі торговці),
На каменях, відшліфованих вітром,
І просто на синій площині неба.
Пиши…

Пірнаю в Озеро Трави,
Занурююсь у його глибини,
Куди навіть плескаті зелені коники
Не наважуються зазирати,
Пливу між хвилями королиць,
Між їх терпкою піною:
Їх білих пелюсток просвітлення,
А вітер гойдає
Воду запашної конюшини:
Трирозділену, трилистяну,
Триєдину суть білого шамроку.
Я пірнаю, пірнаю, пірнаю.
Пливу
Капітаном каравели життя,
Спрямовую тіло-човен
У безкрайні океани літа,
Біля острова спогадів,
Кину зламаний іржавий якір:
Лише бджоли чайками
І метелики альбатросами,
І вірші мої кострубаті – вітрилами,
І сон як смерть...

Примітки:
Лох Луйбе (LochLuibe) – Озеро Трави (ірл.)

У сутінкову епоху –
Сіру, як миша Аполлона,
Огидну, як хвіст щура,
Що несе гуму у кожне кам’яне місто
Шарлатан сутінковий
Став популярнішим
Аніж паяц торговища
У країні холодної темряви,
У країні одвічної сирості
(Не лісів дрімучих, а свідомості),
Що гущавіє тижневими вершками
Молока хворої корови демагогії
Чи то словоблудства.
Сутінковий шарлатан
Кульгавим карликом
Дарує всім закоханість
У самознищення,
Руйнування та здичавіння.
Він прийшов з темряви,
З селища чуді,
Що згубилось за болотами,
Прийшов на торжище,
Де продавали віру
І завів всіх у сутінки
Буття чи то свідомості.

Моїм першим надсолодким манго був саме ти -
нудьга не мала над нами влади,
фруктові, жадібні поцілунки матово прилипали до скла
бо, коли твій соковитий подих мені підборіддя гладив,
тоді ця любов не гріла, а щонайменше пекла.

Не маючи ані крихти в роті, з нервами, обрізаними до м'яса,
я куштувала трохи твоєї плоті,
спрагла й оголена, мов натурниця для Пікассо.
Кусень здорового глузду - таки божевільна страва,
та я кохала тебе безтямно, насичено-терракотово,
так, як облизує гірський схил густа вулканічна лава,
пристрасна та волога,
Я прокидалася поруч, посміхалася мимоволі,
а коли в нас лишалося ранку на три поцілунки і один спогад,
ти, мов терплячий скульптор,
ліпив з мого серця розкішний букет магнолій.

Я кохала тебе більше, ніж ти міг собі уявити -
і ніж могла уявити я.
Чужі жінки викликали у мене страх, або навіть - злість,
кожен зайвий погляд, кожне нове ім'я нестерпно пекучі,
коли зсередини гусінь ревнощів їсть.
Я стежила за тобою, читала усі листи,
перевірила кожен неохайний аркуш,

"читай між рядками, крихітко, саме там необачно ховають правду"

Гадаєш, мені до смаку влаштовувати істерику, сварку?
коли я так боюсь тебе втратити - що ладна вбити за зраду.

Я ж не знаходила собі місця.
Тривога тиснула серце, шорстка, мов котяча лапа.
Ти охолов, перестав голитися, голос неначе стерся.
І раптом - спакувавши валізи і кинувши мені погляд,
мов ляпас,
Лишив мене наодинці із відчаєм...і без серця.

Відколи ти зачинив за собою двері моїм ключем,
минуло вже хтозна-скільки днів,
Хто, окрім тебе, зуміє кохати так трепетно й ніжно,
що цвістиме душа?

Час мене на багатті моєї ж ніжності невблаганно спалив
адже навіть в кохання повинна бути межа.

2013

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак

Свиснув на горі Я

Прийшов немов злодій

- Хто-хто з хатки вас вигнав,
Біднятка?
Хто-хто грозився тупу-тупу ногами,
Сколоти вас рогами,
Ніжками затоптати,
Хвостиком замести,
Щоб вам була смерть?

А нема смерті

Набрехали вам

Повертайтесь до хатки,
Дітки

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак
Як прийду – то буде знак:

Мов блискавка зі Сходу та аж до Заходу

(2013)

Яблуко-сонце
Кинув у глибінь моря
Бородатий Бог
За виднокрай-риску:
Туди, куди пливли-не-вертались
Капловухі вітрильники –
Білі, як шерсть овець-неслухів.
Долинає шум: весняний вітер:
Коли блукає островом – запашний,
Коли прилітає з моря – солоний.
Був би єретиком, якби жив давно,
У темних хащах минулого,
Був би книжником,
Якби за стінами кляштору
Шукав би забутої істини
Волохатий хвіст
У темному лісі літер,
Був би блукальцем,
Якби море покликало
Кинути людей свого клану.
Лишилося тільки чекати,
Що в пошерхлих долонях
Старий пересмішник Бог
Знову принесе нам яблуко-сонце,
Яке кинув так необачно
Він
В океан спогадів…

Є багато земель і країн
У світі передчуттів апокаліпсису
(Чи то одкровення –
Як собі хочете)
Є багато країв зачудованих:
Країн ком та знаків оклику.
А моя земля Ерінн – земля крапок.
Тут на кожному перехресті,
На кожному місці спочинку,
На кожному зеленому пагорбі
Ставили гойдели сонце:
А виходила крапка.
Не в кінці шляху,
І навіть не в кінці пісні.
А просто крапка.
(Так ніби пісня –
Зачала, а потім урвалася,
Так ніби дорога:
Йшли в Оффалі,
А все одно прийшли в Дублін).
Ось так і живемо на землі крапок.
На землі, де все сказано,
Але нічого не прочитано,
Нічого не збережено,
А просто поставлено крапку
Чи то багато крапок:
І розумійте собі як хочете –
Ви, зайди...

Де-пу-тат.
Ще й депутат як слід.
Певно,
наше Вам:
- Привіт!

- Поза ...
поза ...
позачерговий привіт!

- Мафія -
це, мабуть, апетит?

- Наша фракція -
кооперативний
(родом і народом)
обраний голосуванням
плід:
мікрофон - єдиний, хто
бандит.

- Як!?
Так ось де зачаїлась зрада?

- Поза сумнівом.
Система голосування "ВЕРХОВНА РАДА".

14.06.2015

Як колись...
Коли життя було жорстоке і безбарвне,
Коли страждала за тобою...
І у мить...
Спинилася на лінії конфлікту,
Все вже немає значення сьогодні.
Чому? Спитаєш...
Та просто грані небуття змінились,
І перестали існувати.
Чи ти не знаєш,
Що лине мить, години, дні,
І поклик серця спалює, зринає...
Вже не колись,
По-іншому дивлюсь на білий світ,
На долю, на любов, на несвідоме...
Та треба йти,
Не зупинятись,
І, можливо, стріну на дорозі,
Нову надію, безконечність, слово...
З Тобою йти, і бути там, де Ти...

Серце, як кактус…
Покрите голками недовіри
Скептицизму та прагматизму…
Коли торкаєшся
До верхівки
З пальців одразу йде кров
Хіба не реакція….
Не потрібна волога
Підтримка…
Дивна рослина
Дивне створіння…
Радіє раз на рік
Без причини
Просто радіє…
Адаптовується
І сумно мовчить…
Без органічних добавок
Просто маленьке
З голками
СЕРЦЕ…

Листям весняних дерев мені
Шелестить Слово.
Білими хмарами шиються шати –
Чисті, як порожнеча –
Одяг для вищої істини,
Що приходить оголеною
У наше хворе марення,
Яке ми звемо «реальність».
У піснях синиць,
У безнадійному крику зозулі,
У голосі чайок (прощання)
Вловлюю звуки Слова,
Його прозорі літери,
Його незриму присутність
Мені підтверджує вітер –
Оцей теплий, вологий, весняний.
На видноколі пагорбів
Бачу лише кольори:
Зелений, білий і синій.
Буду чекати (довго, можливо, вічність)
Коли зацвіте вересень І земля пофарбує рожевим
Оцей світ безталанний:
Кольором смутку,
Кольором ностальгії...

Вусате літо
Вітає мене гудінням
Вусатих блискучих жуків,
Білими хмарами вати спогадів
Про блукання лісами бажань
Темних, як кожні пошуки
Невідомого
Серед хаосу пожовклих манускриптів
І глиняних табличок «минуле».
Квітами синьої вероніки
Неба шматочки під ноги мріям.
Вужем жовтовухим свідомість
Повзе в невідоме – в хащі
Абетки цвяхованого Всесвіту
У затінок крон:
Білим пугачем чи то круком
(Теж альбіносом)
У пошуках вічних
Привітанню назустріч.

Сліди на піску.
Їх лишали босоногі монахи
У чорних рясах ночі
З вервечками днів у руках,
Їх лишали бородаті воїни
З білими щитами,
Посрібленими мечами
І картатими зелено-чорними кілтами.
Сліди на піску:
Їх читав сивий крук,
Мружачи блискуче око
Від променів жовтого небесного ока,
Що падало каменем
У темно-зелене море,
Їх загортав вітер,
Бо розумів – не треба
Лишати ці літописи
На піску вічності.
Сліди:
Босих ніг, цвяхованих чобіт,
Дерев’яних мокроступів,
Пальчатих лап,
Пазурів та копит,
Втомлених тіл, судомних рук –
Сліди на піску.
Вас змило море,
Вас зневажали мурахи,
Падаючи у ваші безодні,
Тікаючи від мурашиних левів.
Я лишив їх
У своїй покаліченій пам’яті,
Щоб написати про них у книгу,
Сторінки якої – теж піщинки,
Бо все на світі – пісок
Розбитого піщаного годинника.

Люди – дивіться!
У небо дивіться!
Слухайте тиху Всесвіту вічність!
Cмертність
свою тиху слухайте!
Люди – дивіться!
У небо дивіться!

Зорі рухайте!

2015

він випив неналитої кави,
закусив губами.
подивися на годинник,
подумав і знову випив.
2015

розквітни знов в своїй весні,
розквітни у в моїй траві
пролийся у рядки рясні
ногами-горлом я відчую
твій цигарковий крематорій.
2015

На радість снобу -
забив на моду.
Я прошу вас, залиште номер,
я обіцяю, не подзвоню!
2015

Сучасна Україна.
Водночас дві півкулі
(не Захід- Схід)
оголює калина.
Одна - це Гоголь:
"Ревізор".
Не допоможе і "Кагор"
очистити нещасні душі...
А друга -
ой! все той же Гоголь.
Безмертя й волі скульптор -
"Тарас Бульба".

07.06.2015

Ранок.
Селище міського типу.
Рух у центрі засобів "транзит".
З велосипедним поруч скрипом.
Дві подруги
проводять "аудит"
доцільності придбати у крамницях щось "на дух"...
Велосипедами навчились керувати -
до чого тут правосторонній рух?
Край шляху припарковане таксі.
Фургон з товаром наближається назустріч.
Таксисту років п'ятдесят усі:
зайшов до магазину
знайти якусь свою річ.
(Вертається назад,
гад).
Об'їхати таксі встигає перша жінка.
Наблизився фургон.
Ще мить - уже позаду.
Дорогу перехожий -
те ж мені новинка (!) -
долає до мети,
що визнають як "Ладу".
Увагу привертає несподіване падіння:
з велосипеда
(до стоячого таксі)
"лягають" на асфальт обурливі сідниці
(яким уже за двадцять -
нема ще тридцяти).
На щастя, обійшлось...
Для молодиці.
Хіба що на асфальті
пізніше буде ґуля.
Усі і розійшлись у справах, хто чим дише.
Водій сіда в салон,
надворі ноги лише.
Велосипед-зозуля
підводиться з асфальту:
- Ти "уху їв", яйцеголовий!!? -
і власними дверцятами
шофера -
по ногах.
.............................


Її синочком рідним
вписатися у шпальту
я б дуже не хотів...


06.06.2015

Сьогодні і дивний день – і звичний
Він просто надто-надто насичений

Забігла в чудернацький зашарпаний офіс
Обідала з мільйонером в шикарному ресторані
Тримала в долонях квітки рясту
І давилася смогом у пробці

Закохалась в українця з вусами
А в мене закохався старий астролог

Торгувалась жорстоко з таксистом
Купила мішечок книжок

ЗасипАв мене крижаний дощ
І засліплювала неприродно-яскрава веселка

А зранку дзвонив ти…

І я так радію життю
Ніби справді тебе люблю

20.04.2007

вона ішла на побачення
красиво убрана
намальована як лялечка

на побачення із чоловіком
який їй дуже подобався

із чоловіком
з яким познайомилася в Інтернеті
і провела кілька годин уночі

спілкуючись по телефону

із чоловіком
якого у мріях вже бачила

своїм майбутнім законним чоловіком

аж раптом ніс у ніс зіткнулася із велосипедистом
не помітивши як випадково
зійшла із тротуару на велосипедну доріжку

велосипедист гречно перед нею вибачився
і хотів продовжити свій шлях
але звернув увагу
що дівчина
яку він ледь не збив

просто осяйна красуня

тоді він до неї усміхнувся і запитав
чи не можна взяти у неї номер телефону

дівчина усміхнулась у відповідь
і не відмовила йому
у цьому маленькому проханні

наступного тижня зателефоную
пообіцяв велосипедист
і нарешті продовжив свій шлях
як і дівчина

а за кілька днів чоловік
до якого вона тоді так спішила
її покинув

і велосипедист не зателефонував
наступного тижня

і хоча ця історія
має своє продовження
але
скоріше за все
ви про нього навряд чи дізнаєтесь


12.06.15

Вечір пахне ліхтарями…

Йду – повільно.
Дивлюся – прямо.
Позіхаю, не прикриваючи рота.

Сьогодні –
Субота.

2015

і не було у перших рядах хто покутував кров'ю
і не було жалю елегантність зразок на показ
це для істинних честь чистокровних безтямних як звір
і нещадно-красива пітьма феєрично аж темно

і не було у перших рядах хто вигнанці із плем'я
але ними принесено жертву прощати за кров
а хіба хтось рахує життя це ж злочинці
чи довірився б хто у час мирний і що таке час
2011

Чистий лист паперу,
а потім якісь слова,
емоції, мовчання...
так хочеться тепла
серед зимової скрути
надворі.
як добре, що я ще жива,
ще тече вода з крана.
роздягайся.
сьогодні я одна.
і доживу з тобою до рана.
не знаю чи була права,
тобі певне не потрібні
мої слова...
краще губи.
ні, ні, я не німа,
то просто тіло зупинилось
у часі...
і очі зелені як трава
просторо дивляться тобі
у вічі.
вода.. ніхто краще не обійма.
вона не тепла - гаряча.
збудись, все сниться:
ти сама.
але ж вода,
вона обійма,
ковзає між пальцями,
гладить волосся...
вона всюди... огорта,
тільки шкода про одне:
вона вже вистигла...
а на вулиці - зима.


2015р.

Поле, поросле суничником і полином,
духмяність і гіркота дитинства -

беззаперечного щастя,
оголеної безперешкодної трагедії.

Липкі руки, замазані у зелень,
торкають твоє усміхнене лице,
гладять рум'яні щічки,
високий розумний лоб.

Твоя усмішка дивна,
немов складена із фрагментів,

я дивлюся і не впізнаю себе у жодному,
але ти вперто наказуєш мені не відводити очей.
Ця гра мене втомила, проте я не відведу.


Літо занурене у темне прядиво,
вовча шерсть кублиться попід вікон,
за якими вже сплять наморені батьки.

Я надворі, згори гомінко,
там гойдають гілки примарні пташки.

Ти зростаєш з-поза дерев
у глодовому мороці, твої оченята лискотять
сумно і спокійно.
Поруч тебе то сунеться, то поривається
неслухняною твариною вітер.

Ти кажеш, що я тобі більше не потрібна,
що далі ти сама,
і кидаєш мене долілиць,
крокуючи до темних будівель міста.

Роса оглушно дзвенить тобі вслід
і скліпується з трави у землю.


Сьогодні крізь важку дрімоту спеки
я знову почула твій голос.
Він шарпнув мене і зімлів.

Задушне світання червня
зранює пісню.

Із кінця в кінець...
Що? Так одразу
й навпростець?
Смалець є,
то є і тракторець...
Витікає
не бензин,
не газ,
не вітерець.

Повні баки
(дві губи)
нечесності,
нещирості...
Ганьби.

А вмикаєш телевізор -
як собачий грець -
...із кінця в кінець.

2015

«Скажіть, тату, як так сталось,
Що зозуля в чужі гнізда підкидає яйця?
Корм малятам самотужки дати неспроможна?»
«Ні, тут інше. Щось на казку схоже.
Але знаєш, в кожній казці, пісні чи прислів’ї
Мудрість наш народ вкладає ,
Для якої нема в часі ліку».

2
Занедужала вдова. Нема сили встати.
Просить діток хоч ковточок води їй подати.
«Нема,- кажуть, ані краплі в хаті».
«То збігайте до озерця якомога хутко...»
«У що взутися не знаю»,- каже старший.
«Тоді, донечко, піди ти».
«Нема в мене хустки, аби завинуться.
Нехай піде твій мазунчик!»
«Ну, хоч ти, любий Івасю, матусю послухай...»
«Нема в мене, мамо, у що зодягнуться».

3
Зійшло сонце уповні, освітило хату.
Притьмом знялась дітвора на подвір’я гратись:
«Довга лоза» та «Піжмурки», «Ворон», «Кіт і миша»...
Враз забули хвору матір. А вона ледь дише.
Та ось в хату вбіг Івасик, аби заховатись.
Бачить: з ліжка поволі підводиться мати.
Але чомусь менша й менша тілом.
А довкола - невідь відки повнісінько пір’я…
Стає мати поволеньки на зозулю схожа…
Кинувсь з хати Івасик прожогом:
«Біжім прудко до озерця, наберім водиці!
Може, мати нас простить і не стане птицею».
Хто відерце, а хто кухлик несуть діти воду:
«Пийте, мамо, та скидайте пір’я те негоже!»
А вона вже не вустами, а дзьобом говорить:
«Запізнились ви з водою...Не мої ви діти...»
Ті ледь мовлені слова стали їм одвітом.
Підстрибнула і крильми сумно помахала.
Далі лиш одне «Ку-ку!» з гаю долітало.

P.S.
Як літа свої в зозулі лічить доведеться,
Не забудьмо згадать неньку. Як їй там ведеться?
Попросімо любу птаху, що гостює в пісні,
Аби множились літа й тільки гарні вісті.
======================================================------------------------

За основу взято: «Як мати стала зозулею».- «Дніпрова хвиля», Київ, «Радянська школа», 1990, стор.55-56.

Все так закамяніло! -
це сяйво місяця, ця скеля крейдяна,
в ущелині якої лежимо ми
спиною до спини. Я чую крик сови
у синяві промерзлій.
Нестерпні голосні мене у серце стромлять.
Дитина у колисці білій зітхає й крутиться,
і роззявляє ротика у вимаганні.
Її маленьке личко карбоване у дереві, червоному й болючому.
Аж раптом зорі - такі одвічні, нездоланні та різкі.
Один лиш дотик: опікає і болить.
Твоїх очей не видно.
Ось тут, де яблунева паморозь квіткова
холóдить ніч, ходжу по колу
над урвищем старих провин, глибоких і гірких.
Любов сюди прийти невзмозі.
Безодня чорна глибочіє у собі.
На іншому її краю
маленька майорить душа, малесенька лічинка біла.
І я не маю вже ні рук, ні ніг.
Хто ж це понівечив нас так?
Рідіє темрява. Торкаємось, немов каліки.