В дугу зігнувся ясний місяць
І, без утоми та без мір,
Зчищає світлом сіру плісень
Із потьмянілих з часом зір.
Бо над землею загусає,
Немов смола, німотна мла
І світом шириться безкрая
Пора без світла і тепла…
24.01.25

Несказані слова живуть в мені,
Читала я їх у твоїх очах…
Пройшли давно роки, розтали дні,
Вогонь тих слів у серці не зачах.

Твої слова спинялись на вустах,
Мовчали разом в глибині зіниць.
Злітали в небо наче дивний птах
І падали в зелені трави ниць.

Вони живуть допоки я жива,
Несказані тобою всі слова.
21.01.25

Не чіпай ти чуже, тільки мій:
сивокрилий, нестримний, брутальний,
і співучий, немов соловій,
і глибокий, як подих останній.

Недолюблений світом лихим,
не зігрітий промінням ласкавим.
Ой, нелегко, повір, буде з ним
пити зранку міцну, чорну каву.

Не збагнути, й навіщо тобі
таїна, що пізнати не в змозі?
Очі в нього тоді голубі,
коли в них причаїлися сльози.

Невимовна, жагуча печаль
оповита туманом свинцевим.
Грубіян він і чуйний скрипаль,
блискавиця у пелеху* нервів.

Ти не вір медоносним словам!
Я повірила й душу втопила!
Пеклу й раю його не віддам,
а тим паче тобі, Музо хтива!

*Пелех — клубок.

23.01.2025р.

(Вечір 5-го дня і день 6-й. Телемах у Спарті)

1.
В Спарті (точніш, у присілочку)
наші бурла́ки завзяті
встигли якраз на весіллячко
у Менелаєвій хаті:

2.
той свого сина одружував,
й бігали слуги полка́ми,
всіх частували послужливо
(«як і завжди, шашликами»)...

3.
Тільки-но Еос осяяна
вийшла на світ з емпіреїв,
йде Телемах до хазяїна
й каже: «Я син Одіссеїв!

4.
З Трої вже всі повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?»

5.
«Слухай же, хлопче, я́к сталося... –
це Менелай йому каже. –
З Трої несло нас до Фароса,
й там ми застрягли на пляжі.

6.
Так би й сиділи в гадючнику;
та нереїдочка мила
взяти Протея⁸ в заручники
я́кось мене научила.

7.
Й той розповів, серед іншого,
що Одіссей наш, гульвіса,
рветься з полону розкішного
від німфоманки Каліпсо».

* * *

8.
Поки ведуться ці бесіди
в дусі братерства й співпраці,
маємо при́тьмом окреслити
настрій і стан на Ітаці.

9.
Там женихи Пенелопині,
ці кавалери-невдахи,
пінились всі як пороблені,
взнавши про рейд Телемаха.

10.
Й мовлять: «Цей хлопець пронозливий
робиться надто вже борзим!
Нащо від нього нам позови?
Хай не вертається зовсім!

11.
Вісь його руху – зюйд-о́стова
(ми ж і самі – адмірали);
пройде повз Астера-острова...»
Й засідку там влаштували.

(далі)

Ми збирали журавлину, журавлину
і летіли журавлі великим клином.
Їх «курли» по небосхилу линуло далеко.
Клин за клином, клин за клином –
журавлі, лелеки…

Летять на південь журавлі,
«курли-курли» по всій землі.
З собою частку України
несуть у вирій на крилі…
А разом з ними пісня лине
лугів поліських і полів.

На зимівлю відлітають рік за роком,
після себе залишають щем глибокий…
Та весна прийде і знову серце звеселиться.
Клин за клином, клин за клином –
повернуться птиці!

Летять на південь журавлі,
«курли-курли» по всій землі.
З собою частку України
несуть у вирій на крилі…
А разом з ними пісня лине,
а разом з ними пісня лине,
а разом з ними пісня лине
лугів подільських і полів.

Журавлі, лелеки, журавлі
і жалі, і радощі на крилі.
Журавлі, лелеки, журавлі –
прилетять до рідної землі!

Дивитися більше не можу,
В швидкого життя на краю, –
На ту, що вродливістю схожа
На жінку покійну мою.
Ще боляче впевнено дихать
Від мислі тієї стає,
Що створює серцю безвихідь
Становище мрійне моє.
І радісно, і сумовито
З душею веду діалог, –
Не можу ніяк поділити
Невтихле кохання на двох.
23.01.25

 
розбудить стукнувши у шибку
на хвильку дощ а може старість
зворот кошмарів & фантазій
а може поетична примха
які ще здогадки наразі
 
крізь ці осліплені портали що фасади
прокрастинації зимової війни
& вірші татчина що так чекали ми
але йому про це не розказали
та сподіваємся простить
 
хай нуби не займають імбу
вітрисько свище сам собі
є забуття мільйони літ
& сон липкий на півгодини
бажання є ~ не знати би
 
на мить згадати зали їх дзеркала
ще спалахи у них лунали
згадати вибрані дива
 
тони музичні та регістри
& випадкові танцюристи
& їхні стрічні па
 
 
 
 
 
 
 
 

На плечах хрест важкий, біда, печалі...
Горять душа, любов, талант і сміх.
У тьмі дороговкази і причали,
Лишився тільки мамин оберіг.

Беру до рук - і кольки відступають,
Цілую - сльози крапають із віч.
Прошу у Бога: - Дай мені безпам'ять!
Та маю навзаєм безсонну ніч.

Знов смертонька запрошує до танку
Гріховну і безгрішну плоть мою.
Війною умиваюся щоранку,
Щовечора вже котрий рік в бою...

22.01.2025р.

Не осягнути думи Божі
з колиски й до лихої смерті!
Лише молю на смертнім ложі
сльозу непрохану утерти.
І долю не картати люту,
і пролежнів не набувати.
О, дай же, Господи, в покуті
себе не довести до страти!
Не вийти у вікно відкрите,
до сонця простягнувши руки,
аби миттєво припинити
усі невистраждані муки.
Не відвернутися од неба,
не заздрити живим і мертвим,
коли зневірюся в плацебо,
пошерхлі губи в кров не стерти.
А наодинці, так терпляче,
життя згадати недопите,
з останнім подихом гарячим
у безвість душу відпустити.
На крилах линути до зíрки,
туди, де світ зорить любов'ю...
І може, хтось заплаче гірко
у ту блаженну мить за мною.

22.01.2025р.

(Дні 3-й, 4-й та 5-й. Телемах у Пілосі)

1.
Вранці дістались до Пілоса
наші мандрі́вні герої;
там гекатомба⁴ чинилася,
й стейків напхались обоє.

2.
Й потім із видом безхитрісним
хлопець наш Нестору каже:
«Син Одіссеїв я; вѝ із ним
разом були у вояжі.

3.
Всі вже давно повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?

4.
Може, він йшов до Одеси, ба,
й вийшов ураз до Херсона?..
Чѝ вже судьба Одіссеєва –
це піклування Харона⁵?»

5.
Той відповів Телемахові:
«В нас, переможників Трої,
плани були не однакові,
різне робили герої:

6.
хтось – на бенкет мав снагу іще;
я й Одіссей – ми додому...
Й раптом – він збочив на гульбище,
й більш не стрічались потому».

7.
Сонце тим часом сховалося,
й спати кладуть Телемаха;
й тітка Афіна забралася,
враз обернувшись на птаха...

8.
Зранку – походу продовження:
рушив наш хлопець до Спарти;
сина свого в супроводження
Нестор надав замість карти.

9.
(В сина були певні труднощі,
бо Пісістрат його звали;
й ні, це не вуличні грубощі, –
батько нарік так удало...)

10.
Сіли в підводу, поїхали;
стали у Ферах поспати,
й там скуштували з горіхами
справжніх «маслин Каламати»⁶.

11.
Ще одна днина із конями
(добре, що це не у січні) –
так і дійшли до Лаконії⁷
(будемо тут лаконічні).

(далі)

Тільки в пору найсумнішу,
Із небес на битий шлях, –
Місяць зирить так зловіщо,
Що проймає душу страх.
У період непривітний
Він утратив світлий лик
І ледь сіє тьмяне світло
На мертвотний чад осик.
Лиш у болісні години
Щодобових потрясінь
В очі тиснуться картини
Злих украй палахкотінь.
Нині час такий печальний,
Що жахливі сняться сни,
Бо на горе актуально
Реагують і вони.
22.01.25

- Місяць я ходив до Галі,-
Каже Ігор другу, -
Та вона мені вказала
Пошукати другу.

Я життя шикарне хочу:
Віллу, ресторани.
Ну, а ти не входиш, хлопче,
Й близько в мої плани.

Хочу щедрого, крутого,
Класного мужчину.
Ти мені зроби дарунок:
Ключі від машини!

Та мене то так заїло!-
Відступать негоже!
Ляпнув їй: - То інше діло!
Я такий! Я можу!

Через тиждень їй приношу
З бантиком дарунок:
- Ось ключі, а я лиш прошу
В тебе поцілунок.

Що ж я дурень винятковий?
Хай радіє цяця.
Я їй дав простий ріжковий
«Десять на дванадцять».

21.01.2025

Жевріє видноколо.
Далеч плямиться жаром.
Ранок здаля спроквола
сунеться понад яром.
Ось він іде навшпиньки,
трави згина кургузі,
ніби тайком зі скриньки,
втік погуляти в лузі.

Губиться сяйво в листі,
скачуть довгасті тіні.
Сонечко золотисті
коси полоще в сині.
Падають з неба блиски
бризками на покоси,
де їх, як мед із миски,
спрагло спивають оси.

19.06.24

Ой тяжко, тяжко
Маленькій пташці,
Яка над морем стомила крила.
Як тужно думі,
Сповитій сумом.
То ж гірко дума заголосила:

- СріблЕна студня,
Та недоступна,
Коли цеберце при ній не висне.
Жагу затяту
Загамувати
Ні мед не може, ні терен кислий.
..
Чекай, дістане
Пиття криштальне
Цебро, як мрію блакитноперу.
О, думо-птахо!
Натужся махом,
Бо видно берег, вже близько берег!

Там роси чисті
І глід намистом.
Ні в чому більше нужди не буде.
Чи лиш видіння
Той берег дивний?
Чи не зміліла сріблЕна студня?

Тишком-нишком взяло книжку сіре мишенятко.
"Почитай мені, будь ласка",- каже мишотатку.
"Як читаєш мені книжку - кота не боюся,
Теплу ковдру дістаю й до тебе горнуся".

Вже солодкий дивосон в нірку заглядає.
Він також почути хоче, як тато читає.
Кольорові добрі сни наснились полівці,
Тато казочку читав й гладив по голівці.

(День 2-й. Від’їзд Телемаха)

1.
Еос² перста́ми рожевими
небо мазнула по краю –
глядь, Телемах під деревами
збори ахейців збирає.

2.
Й каже, із плачем та зло́бою:
«Вщент женихи об’їдають,
нашим вином та худобою
пельки свої набивають!..»

3.
Скочив зі стрічними пенями
пан Антіной Евпитенко,
й каже: «Пардон, але вчені ми!
Зло тут – вдови побрехеньки!

4.
Бо в Пенелопи Іка́р’ївни
хитрість – як тої Солохи:
всім усміхалася на́рівні...
Тільки дурила нас трохи!

5.
“Маю, – казала, – я виткати
саван для свекра, Лаерта;
часу недовгі тут витрати,
днями він має померти.

6.
Ви ж – почекайте, будь ласочка!..”
Й ро́ків зо три вона ткала,
бо – уявіть! – наша ясочка
тканку вночі розпуска̀ла!

7.
О̀т що: нехай вона вибере
мужа собі дуже скоро,
бо доведем вас до сидора!..»
Тим і скінчилися збори.

8.
Знову Афіна приплентала, –
є в неї маска і друга:
перетворилась на Ментора,
що Одіссею – за друга.

9.
Й каже тоді Телемахові:
«Знаєш, де Пілос та Спарта?
Сплавай, таємно від матері,
там розпитатись про тата».

10.
Потім – де й взялися сили ті? –
трансформувалась утретє:
став Телема̀х з неї, вилитий,
як на шкільному портреті!

11.
Хутко добігла до гавані,
зафрахтувала суденце;
мов та Коза, на галявині
ячне вхопила зеренце;

12.
ще Телемаха покликала,
Ментора вигляд прийнявши –
й врешті знялися із при́кола
(«у́зо»³ хильнувши, як завше).

(далі)

Цікавість задуму й звучання
Принадних слуху мудрих слів
Сприяють радості пізнання
Того, що мовити хотів.
Але не будь багатослівний
І заощаджуй інших час, –
І прийде успіх безсумнівно,
І вдячність матимеш нараз.
Не ремствуй лиш на дорожнечу
Й тяжкі реалії життя, –
Навчись без жалю нищить речі,
Які не будять почуття.
Пиши натхненно, й мимоволі
За працю їсти не проси, –
Не докучає думам голод,
Коли ти повен творчих сил.
21.01.25

Важливе лиш тяжіння до мети,
А результат нічого вже не вартий.
Руйнуються галактики й світи
На вістрі космосу, у серці ватри.

Важливе лиш народження світів,
Їх розвиток, тривання, буйний розквіт,
Занепад, що у маренні листів
Залишить нам дискусію і розбрат.

Так і митець прямує в нікуди,
Йдучи крізь хащі образів незримих.
Він рухається в згарище біди,
Минаючи ідей дешевих ринок.

9 жовтня 2021

 
Еней був парубок моторний...
Але – не згірш і Одіссей.
Тож, доки мелють наші жорна,
продовжмо звичай славний сей!

Розділ перший
(День 1-й. Ітака)

1.
Серденько, Музо Зеве́сівно!
Може, розкажеш народу –
стисло, але ж і піднесено –
ту давньогрецьку пригоду?

2.
Тільки, звиняй, не гекзаметром...
(Втім, не вбачаю провини:
з нього – лягли б усі замертво!
Досить його половини.)

3.
Й певен, що втішимось добре ми
оповіддю отією,
я́к Одіссей, мов пороблений,
пестив свою одіссею...

* * *

4.
Зевс – невдоволений зранку, ба! –
скликав богів на Олімпі
(це в них така собі Банкова);
кожний, природно, при німбі.

5.
Й каже: «Вибішують виборці, –
на̀с винуватять при скруті.
Нащо тепер діатриби¹ ці?
Ми ж – їхній вибір, по суті!..»

6.
Зевсу Афіна підтакнула:
«Хай би їм всім діарея!
Блазень у них – за оракула...
Шко́да лише Одіссея.

7.
Він не барився з офірами, –
швидш будь-якого полтавця!
Маєм подбати прещиро ми,
щоби додому дістався».

8.
Й тут же в той дім і полинула
(тобто, на острів Ітаку),
де «удову» різні ци́мбали
сватали вже усіляко.

9.
Й там, обернувшись купчиною,
випити сіла під дахом
із Одіссея хлопчиною, –
юним іще Телемахом.

10.
Й каже: «Твій батько – не в Гадячі,
шаста – не по̀ Конотопу...
Прийде! А ти тут від сватачів
матір боронь, Пенелопу!»

11.
Ну, Телемах йде на дворище,
де женихи гостювали,
й каже: «Чи довго ваш хор іще
їстиме хліб мій, гевали?

12.
Вранці щоб ви забиралися!
Я̀ відтепер за державця,
й зайва тут ваша навала вся!»
Вийшов, і спати поклався.

(далі)

«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Учаща до молодиць і мене не слуха…»

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Розмальовані мріями сни,
Затуманені дійсністю мрії, -
Не згасає пожежа війни
І смертей течія не маліє.
Затамовую біль у собі,
А сльозу затаїти не можу, -
Багатьох проводжав я на бій,
Повернувся додому - не кожен.
Хоч не думай про те, що болить,
Хоч всіх ран не торкайся думками, -
Тільки тягне невидима нить
Темні ночі за світлими днями...
20.01.25

 
реклама пéкла поруч суто
її минаєш флегматично
мов одкровення іоанна
в індустріальній забудові
 
о ця приреченість блюзнірська
лиха святковість карантинна
стезя якої непорушна
& профанація авжеж-бо
 
ридайте вавилонські жони
не всяк вернеться із заграви
о таїнства напів забуті
все ладан амбра нард & миро
 
а ті солодкоспівці ревні
навіщо знати їм щó правда
у ноті болісній найвищій
& щó чаять прихильні зорі
 
 
 
 
 
 
 
 

Хлюпотить, хлюпотить, хлюпотить,
Ніби вічність незрима кипить,
Мов стікає по краплях з дощем
Невідчутний зворушливий щем.
Наче струм протікає по них,
Невідступних, холодних, струнких.
Продиктовує ритміку Бог
У посланні до багатьох.
Дощ встановлює рамки життя,
Переміщує до забуття,
Ніби в тундру холодну й німу,
В безнадійність, самотність саму.
Дощ встановлює ритм, що новік
Відбивається в серці калік,
Що понівечив час, як різник.
Дощ в єство невідчутно проник,
Погасивши чуття, ніби жар,
І завдавши останній удар.

27 вересня 2021

Було то в часи далекі по створенню світу.
Уже люди від Адама світом розплодились,
Скрізь вже господарювати вони заходились.
Треба було чимось з поля врожаї возити,
А люди не знають воза, на санях все возять.
Взимку-то воно і добре та влітку страждали,
Бо коні ті сани ледве по землі тягали.
Менше часу у роботі, аніж у дорозі.
І не було того майстра, хто б міг щось зробити.
Тож покликав Господь Павла і Петра святого,
Каже: - Досить вам блукати навкруг раю цього,
Ідіть краще пошукайте по білому світу,
Хто би щось таке придумав, аби краще людям.
Щоби легше урожаї було їм возити.
Одяглися тоді святі у звичайні свити,
Взяли по окрайцю хліба та й блукають всюди.
Ідуть один день, ідуть другий, ідуть вони третій,
У зустрічних всіх про майстра такого питають.
Люди знизують плечима, «Ні!» - відповідають.
Мов, нема такого майстра зовсім на планеті.
Тож прямують вони далі. Дійшли до болота.
Бачать – хижка невелика на курячих ніжках.
Уже, видно давно стоїть, похилилась трішки.
А в тій хижці крик і гамір, мов в пеклі у чорта.
Злякалися Павло з Петром, хотіли втікати.
Але Петро Павлу каже: - Чого нам боятись?
Ми ж святі. Ходім до хижі, зможемо дізнатись,
Хто там, що там у тій хижі може витворяти?!
Тож набралися відваги й на поріг ступили.
Дивляться, а серед хижі конструкція дивна
На колесах. Біля неї лише чорт єдиний
Туди-сюди ту рахубу смика, що є сили.
Метушиться навкруг неї, то до дверей тягне,
То до вікна. А вона все то зачепить дишлом,
То колесом десь застрягне. Чорт лається лише.
Витягти ту штуку з хижі чимскоріше прагне.
Побачили те святії та й давай кричати:
- А що це ти тут, нечистий, робити зібрався?
Чорт почув сторонній голос, одразу злякався.
Та побачив Петра й Павла – кому ж їх не знати?!
Отож каже: - Та от, бачте, зробив собі воза,
Щоби грішників у пеклі в казани возити.
Та не можу цього воза викотити звідти!
А в самого від розпачу аж на очах сльози.
- Е, - говорять святі йому, - віддай нам цю штуку,
Ми її самі із хижі будем витягати!
- А навзамін що за воза ви зможете дати?
- Та дамо вівса й ячменю тобі повні руки.
Чорт подумав та й погодивсь: - Беріть його, - каже.
Ті віз швидко розібрали, на подвір’я сперли.
Утомилися страшенно, що ледве не вмерли.
Подивилася на теє ота пика вража:
- Тепер, - каже, - віз надворі – уговір забудьте.
Не віддам я віз нікому! Святі і озлились
Та страмити того чорта разом заходились:
- Як не даси, тобі, чорте, спокійним не бути.
Ми тебе як перехрестим, то не буде в тебе,
Ані воза, ані вівса й нічого другого!
Страшно, навіть зробилося чортові від того,
Щось тихенько попід носа пробурчав про себе.
- Добре – каже, беріть воза, - а мені давайте...
Що ви там пообіцяли, бо не пам’ятаю.
- Ти спочатку цього воза докупи складаєш,
Коли він отут вже буде зібраний стояти,
Тоді й скажем! Чорт зітхнув та узявся робити.
Зібрав воза та і знову у святих питає:
- Так що я за того воза отримати маю?
- Очерет ми обіцяли. Можеш володіти!
Пішов чорт у очерети на весь світ сердитий.
А святі узяли воза та й людям віддали.
Аби вони на тих санях добро не таскали,
А могли на возі легко увесь скарб возити.
Їздять возом добрі люди, а люди пихаті
Навидумували брички, бідарки, карети.
Та і їздять. А чорт сидить собі в очеретах,
Тих, які не вірять в Бога, звик звідти лякати.

Я у по́шуках тепла
заплела журу́ у ко́си
і до тебе в дім пішла.
Увійшла до тебе боса…
Ти канапу застелив,
напоїв духмяним чаєм,
вийняв душу із імли
і згадала, що жива я!

Дорожу́… Я тобою дорожу́!
У душі, у душі без тебе темно…
Не скажу. Я нікому не скажу,
та боюсь покохати невзаємно!.

Посадили квіти ми,
зустрічали ра́зом ранки,
але посеред зими
завітала в дім коханка…
Розчини́лися як дим
почуття святі́ та чисті
і полинули туди,
де кружляє жовте листя.

Та дорожу́… Я тобою дорожу́!
Ти моя, ти моя єдина мрія!
Не скажу. Я нікому не скажу,
що люблю, що кохаю без надії…

Шлях до тебе віднайшла,
бо уміла все і знала,
а отруєна стріла,
твоє серце пронизала.
Ти до мене схолоднів
і зів’яли наші квіти,
і немо́жеться мені,
і гуляє в домі вітер…

Залишу́… Назавжди́ зали́шу дім
і піду́, знов піду́ блукати світом.
Розповім, все довкіллю розповім,
і прощу́, і віддам всі болі вітру!.

Зима у хутрі білім красувалась.
Новий округлим оком зиркав місяць.
Зірок, як пагонів, зійшло чимало,
І кожна з них таїну наче містить.

Одна, яскрава, саме нам мигтіла.
Долоні у долонях любо грілись.
Своє сніжинки розсипали мливо,
Вражав навкруг м'який зимовий килим.

Як тут не милуватися красою!
І світ здавався юним - добрим, світлим,
Наївним і веселим, трохи сонним.
Ми не чекали у житті завії.

Мене отам шукати треба,
Де світу вічні образи, –
Я – вітру рух, я – голос неба,
Я – блиск недовгої грози.
Але немає запоруки,
Що принесе вам пошук зиск
І доторкнуться ваші руки
До мене десь, на мить, колись.
Напружте слух, закрийте очі,
Відчуйте прояв поривань, –
І я з’явлюсь до вас охоче
В уяві, як за мрії дань…
19.01.25

Коли́ душа́, набра́вши ві́ку,
не відпуска́є час гірки́й,
у кра́плі се́рця – мо́ре кри́ку,
у срі́блі мі́сячнім – думки́

скида́ють лебеди́не пі́р’я
і зодяга́ються в луску́.
В тобі́, забу́тий до сих пір я,
буду́ю спо́мини з піску́.

Піщи́ни вті́хи золото́ї
вбира́ють теплоту́ доло́нь –
і сті́ни ди́хають тобо́ю.
Щоки́ моє́ї не соло́нь,

над мо́рем ча́йкою озви́ся
і накиги́ч вітра́м себе́ –
до но́ти ви́браної ти́ші
із тре́моло семи́ небе́с.

І надиха́й – весни нади́хай
непереве́ршено в рядки́.
Коли́ в душі́ безме́жно ти́хо –
ловлю́ на слу́хавку гудки́,

на о́ко припада́ють ви́сі,
перо́ наро́джує слова́.
У срі́блі мі́сячнім – уми́вся,
у кра́плі – мо́ре вколиса́в.

У когось біль , у когось страх
В душі живе й панує 
А хтось без жалю у очах
Зло страшне планує

Кричать усі на різні теми 
Лунають гучно звідусіль 
У них усіх свої  проблеми 
Кожен  має власний   біль

Проблеми хлинуть знов сповна
В серці одразу все  причаїлось
Різні шляхи та доля одна 
Усе навкруги в одну мить  розмаїлось

Думаєш:де правда,брехня?
У своїх  душевних кайданах
І враз , і щораз, і знов навмання
Серце сховалося в ранах

Розгубився  в власних мріях 
Плутанина все в житті 
В серці лиш твоя  надія 
На майбутні всі статті

І в душевних ти кайданах 
Загубився враз в думках
В глибині ти все у ранах 
Кожний раз долаєш страх

Ти не дивишся навколо ,
Бачиш лиш окремо зло ,
Що в житті все кольорово
Не відчуєш , всеодно

У когось біль , у когось страх
В душі живе й панує 
А хтось в барвистих кольорах
До мети крокує

…

В кутку тихенькому сиджу,
Лізуть думки надзвичайно ніжні.
 Хвилину й наступну я проводжу-
 Спокійно складаючи вірші.
 Мені не потрібна ніяка з компаній,
 Я впевнено скажу галасу ні.
 Пройдусь по галявині, збираючи гравій,
 Тихенько, самотньо , немов уві сні
 З вікна нові образи собі виглядаю,
 Картини малюю в голові кожен раз
 Гордий я , як щораз прославляю:
 Спокій і тишу, життя без образ
 Творю в кожну мить, вдень і вночі,
 Придумую знову яскраві я рими
 Й ніжні думки, мов ті глядачі,
 3 якими я надзвичайно щасливий..
 Радію магічному подиху тиші
 Мир і любов охопили мене
 І кожен раз, складаючи вірші-
 Відчуваю той біль, що мимо іде..

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

 
нема в цій хаті млинка
для любителів унаочнень
є швидкорозчинна бурда
але чим її розвести
 
шукати пояснень тут
необов’язково— не конче
тління за кошт життя
лукавих людей простих
 
& пишеш пости свої
до емісарів ночі
звично
без заохочення
пишеш оце пости
 
 
 
 
 
 
 
 

Це не у твоєму вимірі,
І не у твоєму виборі,
В жодному фільмі,
Витворі,
І немає таких очей
Яким би приснилися обрії
Любові настільки великої,
Що обрії за повіками
Змогли б обійтись без мечів.
Взагалі обійтись без історії:
Без дотиків часу й простору,
Без гніву, без схлипів, образів,
Без сміху і без речей.
Це не у твоєму вимірі,
І не у твоєму виборі,
В жодному фільмі,
Витворі,
І немає таких очей.

4.10.2021

З покрівлі за каплею капля
Зривається лунко: Дзень!.. Дзень!..
Розкисла, розбухла, розм’якла
Земля проти сонця удень.
В багнюці та сирості кури
Гребуться й сокочуть гуртом,
А в душу синички зажура
Побігла неспинним струмком.
Співучу не тішать прогнози
Й відлиги гульба навкруги, –
Не лускають більше морози,
Водою взялися сніги…
18.01.25

Хоч твердий, немов горішок,
І міцний, неначе в’яз, –
Потерпаю від насмішок
І зневажливих образ.
Облисілий, товстопузий,
Низькорослий і пияк, –
На відміну від всіх друзів,
Вірші шкрябаю сяк-так.
Наступив ведмідь на вухо
І на ногу в сосняку,
Бо не маю ані слуху,
Ні проворності в танку.
Мовчазний і вайлуватий,
Але щирий гострослів, –
Научився дивувати
Поведінкою митців.
Так, бува, згинаю спину
Перед ними, що котрийсь
У долоню гривню кине,
Інший – здійснює каприз.
І вином так повнить кухля,
Що всі бачать опісля,
Як роблюся більш округлим
Та ще нижчим трохи я.
17.01.25

Блазень планує стати вождем, о!
Ждемо?

2025

Із ревністю біблійного пророка
Я йшов на перепони по життю,
Без сумнівів, не давши каяттю
Ні разу запорошить собі ока.

Аж ось настав кінець тому путтю,
А в серці – лиш скорбота та морока…
Й мені тепер всі відчайдушні кроки
Походять на анатему буттю.

Востаннє пісню соловей співає
Ось тут, на крутозламі двох світів,
Між тьмою небуття й життєвим гаєм:

Мені не любо те, чого хотів.
Колись, було, сновидів ясним раєм,
А стрів руїну та прощальний спів.

Гармонія світу
в інерції сфер,
де світло та вітер –
це дотик тепер.

Акорд семи звуків
та сім кольорів,
це простір для гуків –
це час Божих слів.

Із Вод Океану,
як лебідь* чи гусь*,
послав Бог жадану
увагу на Русь.

А правда, як вимір,
як радість вона,
і князь Володимир
відчув це сповна.

В руці кия досить
смирять забіяк –
з хрестом вірні** носять
від Києва знак***.

Так, Дух і Марія –
віки і віки,
Любов і Надія,
та в наші роки:

знедолені всі ті,
настав точно час
Отця запросити,
привів аби нас!

* (гуси-лебеді) на водах символізує першосвітло, де з води виникає простір, час і фізичний світ, тобто з Небесного Океану;
** чиновник збору податків та інше на Русі (вірний), що діяв від імені київського князя Володимира – вірні в містах Русі;
*** підвіску зі сплаву на основі срібла та міді розміром 3х4см, де зображено голову оленя з хрестом як символ повної влади від київського князя Володимира, це як сучасна гербова печать. До речі на гербі Білогородки під Києвом (до середини XIII століття місто Білгород – де була заміська садиба князя Володимира) – лебідь на водах. Серед 12 знайдених підвісок хрест на тризубі мають підвіски з Білогородки та з Чернігова.

16.01.2025р.

P.S.
Шана тобі, читач уважний,
бо розум маєш всеосяжний.

Один відомий соловей з боліт
Натьохкав, що їх чахлик невмирущий
Лежить у холодильнику, а сущий –
Його двійник, який лиш дурить світ.
Хтось вірить тому тьохканню, хтось – ні.
Та прикладів в історії чимало,
Коли царями двійники ставали.
Один із них і пригадавсь мені.
Про Дарія відомо всім, мабуть.
Це той правитель персів, що поперся
Скоряти скіфів і у край наш вдерся.
Гадав, що скіфи з хлібом-сіллю ждуть.
Та трупом війська увесь степ встелив
І сам заледве звідси врятувався.
Отож, дарма у наші землі впхався.
Хоч декого цей приклад не навчив.
Та не про те розмову я почав.
Цікаво те, як став він царювати.
Хоч його рід був знатний і багатий,
Та на престол, одначе, прав не мав.
Потомки Кіра правили тоді.
Сам Кір в Центральній Азії загинув,
Державу на Камбіза – сина кинув.
А той одразу опинивсь в біді,
Бо заколот в країні запалав,
Взялись за зброю скорені народи.
А то для брата Бардії нагода,
Який царем теж бути забажав.
Камбіз оті повстання придушив.
До брата ж вбивцю потайки направив
І той-таки вчинив ту підлу справу.
Камбіз те в таємниці залишив.
А сам Єгипет покоряти взявсь.
Кривавий шлях позаду залишався.
А тут гонець із Персії примчався
І вість погану той Камбіз дізнавсь.
Що, наче, «вбитий» брат його живий
І тепер він на троні воссідає.
Камбіз тепер ніяких прав не має.
Від новини той став страшенно злий.
Рішив назад із військом повертати.
Та доля злий зіграла жарт із ним,
Бо він мечем поранився своїм,
Як на коня свого збиравсь сідати.
Від того, кажуть скоро й дуба дав.
А Бардія став правити спокійно.
Він слави не шукав собі у війнах.
Із бункера свого не вилізав.
Аби народ підтримував його,
Дав на три роки звільнення з податків.
Та перестав до себе знатних звати.
А ті ураз задумались – чого?
Хтось чутку поміж персами пустив,
Що той не може буть Камбізу братом,
Скоріше маг проклятий Гаумата
У Сузах владу царську захопив.
Один, хто збагатився на війні,
Рішив до правди, врешті, докопатись.
І у доньки своєї став питатись
Таємно – чи то Бардія, чи ні.
Вона ж в гаремі царському була,
Тож до «царя» якиїсь доступ мала.
Хоч Бардію в лице вона не знала,
Отож по виду взнати не могла.
Та батько їй приміту передав,
Що Кір колись, через якусь провину
В темницю царську Гаумату кинув
І там відрізать вуха наказав.
Тож, якщо вух в «царя» того нема,
То він не справжній… Та вночі і взнала.
І батькові новину передала,
Що то зовсім не Бардія, а маг.
До себе знатних він шістьох позвав
І розповів, про те, про що дізнався.
Ще і богами перед всіх поклявся,
Що саме правду він їм розказав.
Ті розгубились: що його робить?
Хоч ненавистю їх серця палали,
Але ж самі собі не довіряли.
А раптом хтось до мага поспішить?
Собі життя врятує, а других
Чекає смерть. Тож Дарій узяв слово:
- Хоч ми, здається, зовсім не готові
Та шанс єдиний втратить буде гріх.
Давайте звідси у палац підем.
Як боги нам у тому допоможуть,
То ми убити Гаумату зможем,
А ні – то славну смерть собі знайдем.
Так і вчинили. В’їхали у двір,
Де євнухи з мечами їх зустріли.
Та змовники їх легко перебили.
Маг, що сидів в палаці до цих пір,
Почувши шум, так сильно налякався,
Що кинувся ховатися бігом.
Та змовники-таки знайшли його
І клятий маг без голови зостався.
Хто зна, чи то, насправді, так було,
Чи Бардію ті змовники убили.
Бо то ж вони так людям говорили.
І так воно аж і до нас дійшло…
Історія не скі́нчилась на цім.
Бо ж «царя» вбили. Хто на трона сяде?
Кому до рук перейде царська влада?
Задумалися змовники над тим.
Надумались довіритись богам.
Як вони скажуть, хай то так і стане.
Рішили, коли сонце вранці встане,
Вони поїдуть в передмістя й там,
Чий кінь із них найпершим заірже,
Тому царем у Персії і стати.
До ранку розійшлися вони спати.
І кожен мріяв, поміж тим, уже,
Що він – є цар. І Дарій поміж них.
Йому не спалось. Конюха покликав,
Пообіцяв тому золоті ріки,
Якби царем той стати допоміг.
А конюх на те хитро посміхнувсь:
- Все буде добре, цар, не переймайся.
Не лиш на божу волю сподівайся.
Сам на підборах миттю розвернувсь
Й до стайні до своєї поспішив.
Узяв кобилу, вивів в передмістя.
Там прив’язав її надійно, звісно.
Туди коня він Дарія привів
Та дав йому кобилу ту покрити…
А вранці знатні сіли на коней.
Все чинно, ніхто коней не жене.
Ледь їм вдалось на вулицю ступити,
Де уночі кобила та була,
Як Дарієвий кінь почав іржати…
Отак йому царем вдалося стати.
Від нього і династія пішла…
Та я вертаюсь знову до боліт.
Що «цар не справжній» ширяться розмови.
Що то двійник, лунає знову й знову.
І ті чутки вже поповзли у світ.
Можливо, там готуються уже
Аби зі світу двійника прибрати.
Та поки не спроможні ще обрати,
Чий кінь на тих болотах заірже.

… Що ж, коли вітер свище –
Хочеш того, чи ні! –
Ти піднімайся вище,
Там де запа́л борні…

Там, де затятість бою,
Де погибає тьма –
Жертвуй лише собою,
Інших шляхів нема!

Як би тобі не мліло,
Доки роса спаде,
Там, де маліє тіло,
Дух уперед веде!..

15 січня 2025, імпровізація

Перелізу, перескочу
Мури і рови, –
Не злякає шир урочищ,
Чи дороги звив.
Пересилю душну спеку
Й довгий снігопад, –
Подолаю небезпеку
Наклепів і зрад.
Поки вроджене сумління
Служить, як оплот, –
Не проймуся онімінням
Від чужих пишнот.
На далекім небокраї
Зіронька яснить, –
Я до неї поспішаю,
Бо зове щомить.
16.01.25

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї

Останні подихи вмираючого літа,
Немов останній шепіт старигана.
Агонія надії, що зігріта
В опалім листі, як відкрита рана.

Відходить мрія в жовті лісосмуги,
Відходить сонце від людей подалі.
В зів'ялих кленах народилась туга,
Сховали сосни у корі печалі.

Як ухопити за краєчок літо?
Як зупинити час в лихій гонитві?
Як із трухи нам відновити квіти,
Красу явивши у безумній битві?

На ці питання відповідь пірнула
У лісі, що тепло своє втрачає.
І не дістати істину з намулу,
Де впали зáмки над річкою часу.

28 серпня 2021

Безіменна і безвісна
Донедавна, день при дні
Ти привиджувалась, звісно,
Напівсонному мені.
Мерехтіла, як зірниця,
І жаринками пекла,
Бо уміла так іскриться,
Мов роздмухана зола.
Даленіла і маліла,
І зникала на очах, –
Сумував осамотілий,
Як без ляльки дитинча.
А сьогодні спозарана
Залишився ще й без слів,
Бо петельку волосяну
На подушечці уздрів.
Приглядаючись до неї,
Зрозумів умовний знак, –
Стала дійсністю вже фея,
Я тепер не одинак…
Стала дійсністю та фея,
Що ввижалася усяк…
15.01.25

Той махнув рукою, інший чмокнув,
Був такий, що тис в обіймах, як удав, –
Розійшлись, роз’їхались, замовкли,
Посилаючись на необхідність справ.
Нині стало ні з ким розмовляти
Про відносин теплих розвиток і суть, –
Що єднає колектив строкатий,
Певно, треба досвід, щоб про те збагнуть…
14.01.25

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Бузок у січні? Казка чи міраж?
Але я чую близькість надзвичайну.
Чуттям сприяє неба антураж,
І серце світлі поглинають чари.

Синель травневу ніс колись мені.
В пелюстці кожній - аромату щастя.
І снилося , мабуть, в глибокім сні.
Чому ж реально вже тріпоче ласка.

Бузок у січні квітне із бажань,
Які сплелися, ніби білі крила.
Нема ні роздумів, ані вагань.
Єднає, звісно, притягання сила.

Якби він писав картину з тих слів що вона промовляє,
Було б це велике море де води всіх рік впадають.
Довкола здіймалися б гори у барвах старого Едему
І хмари пливли б солодкі, як клуби вершкового крему.
Там дихали б сонцем хвилі й бавили шелестом пальми,
Ходили б цибаті фламінго, літали б квезалі й тукани.
Була б ця картина щастя залитого вічним сонцем
І якби вже траплялося лихо, його б забирало море.
Вона б розпускала волосся під теплі та ніжні пасати,
А він би вмирав у неволі, не знав би про що писати.
Здійняв би над морем бурю, зігнав би чорнезні хмари,
Тікайте нещасні фламінго, нещасні квезалі й тукани,
І шторм заливав би берег, вітрами ламаючи пальми,
І дихало б море смертю зриваючи з шумом скали.
Вона б закричала: досить! Ця похіть твоя противна!
Залиш моє небо чистим, пиши свою власну картину.
А він би сказав, що буря, для нього була необхідна,
Лиш тільки пейзаж нещастя, підносить в серцях надію,
Що в ньому зникала віра, маліла любов і подих
Був теплим, як срібнопінні, лускою покриті води.
Що він помирав у неволі, а ніжність його вбивала,
Такою була для нього її мальовнича барва.

Так, можливо, зустрінеться якось «Венера» Бугро на стінах
З картиною Джона Мартіна – «Великий день Його гніву».

06.12.2024

Не люблю жінок, які
На мою красуню схожі, –
Боязкі, не говіркі
І колючі, наче рожі.
Лиш красою тішать зір
Та розпалюють уяву,
Посміхаючись надмір
Дружелюбно і ласкаво.
Бо увага їхня вся
Зосереджена постійно
На спроможності гуся
Бути щедрим і надійним.
А високі почуття
В душах їхніх не розбудиш
Ні гучним серцебиттям,
Ні магічним словоблуддям.
Хитромудрі, не топкі,
Вічно й всюди насторожі, –
Не люблю жінок, які
На мою красуню схожі.
13.01.25

В бутіку крутім вродлива
Ходить дама довго.
- Щось хотіла б особливе.
Не знайду нічого.
Я бувала за кордоном.
Там взуття прекрасне.
Що у вас із дорогого,
Щоб і модне, й класне?
Маю сумочку. До неї
Щось би прикупила.
Крокодилове взуття десь
Я б купить хотіла.
Продавець учула дивне,
Уточнити просить:
- Лиш скажіть, який же розмір
Крокодил ваш носить?

12.01.2025