Як баба стане дівкою, коли
Настануть раптом в Греції календи,
Що досі тільки маренням були,
А яблука збиратимуть з календул.

Як з'являться з глибин річок-озер
Обличчя тих, що в воду зазирали…
Коли народжені в срср
Перекують всю зброю на орала.

Коли ще від народження сліпі
Побачать те, чого не довелося.
Коли гарбуз повисне на вербі,
Як на долоні виросте волосся.

Прокисне у церквах свята вода,
А на горі раптово рак засвище.
І на помості враз трава густа
Підніметься до поясу і вище.

Коли скінчиться в світі цей хаос,
Почнеться ера братства без наруги.
Коли на грішну землю знов Христос
Таки нарешті завітає вдруге.

Повиростають крила на взутті.
Отруйними не будуть більше змії.
Можливо (хоч і це не факт), тоді
Тебе забути врешті-решт зумію.

2024

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь причинені наніч двері.

І турнікети - не турне…
Суглобам краще? Та навряд чи
А ось свіжесеньке парне…
Ми не відкажемось - фанати

Ці нервні тіки від реклам…
Комусь полегшало? Навряд чи,
А ось свіжесенький бедлам —
Хто не відкажеться, віддячим…

В ці довгі ночі затяжні
Одні й ті самі кінофільми…
Навряд чи краще в засланні…
Най не відкажуть нам, невільним

Ці моцні склепи заморок,
Чи хтось не бідкав? Заморочив…
Хіба, що ти собі пророк
То що ж тоді є справжній злочин?..

А що, як все таки, турне?
А що, як все таки, у парі?
Тоді навіщо турнікет,
Тим більш, невиправданий гамір?..
6.08.2024.

Стрімкої юності пора, –
Украй хмільна й весела гра
Натхнень і мрій, і сподівань
Скоріш лишитися без нянь,
Які з дитинства при мені
Були докучливі й нудні.
Дзвінкої юності часи –
Це єдність сили та краси,
І прямизна отих доріг,
Що подолати легко зміг,
Не зустрічаючи на них
Людей страждаючих і злих.
Моєї юності пора –
Період щастя і добра, –
Слова правдиві і прості
В напам’ять знаному листі
До тої дівки, що раніш
Мене зняла на сміх за вірш.
Свободи час, пора забав,
Період зрушень з місця справ
Для кепкувань, або наруг
Заради скарг, смішків, недуг,
Адже з тих пір без боротьби
В житті нічого не зробив.
11.09.24

 
паркує тачку йов на тротуарі
сьогодні так назавтра ніц не факт
шо ви насправді мали на увазі
гайда в айті філфак лапай лайфгак
 
 
& богові нічого й до холєри
& ще якийсь розтягнутий стендап
& дівчинка любила флібустьєра
& може навіть кінчити дала б
 
 
 
 
 
 
 
 

Не називай цей край Вітчизною,
Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте,
Вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.
Якщо прадідівською піснею не просльозивсь,
Не в серце вклав історію, а залишив у школі,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.
Стиснув вже душі печалі ремінь.

Хронічна втома... Віра. Зранку
Свинцеві оси, свинцеві крила.
Крізь бинт тугий сочиться рана,
Але мужніє, мужніє сила.

Проблеми, дилеми, омани
Утомлюють, мучать і звуть
Мене вносить зміни у плани
Та змінювать різко маршрут.
Блискуче, пекуче, гнітюче
Моє неспокійне життя, –
Лякає, приваблює й учить
Реаліям вічним буття.
10.09.24

...Дані відсутні. Поруч Аглая.
Серпень спішить… По дорозі
Не висстачає лише бабая
Краще було б залишитися в прозі...
Йдемо по-прямій. Північ. На Схід
Кожен по черзі на варті…
Небо над нами, замулений вхід
Ворог… ну виродки кляті…
Все по-нарошку рвуть на шматки
Ірод на іроді … ірод
Яким би цей путь не був би важким
Ми переможемо! Вірмо!
6.08.2024.

Збережемо Волю,
Збережемо пам,ять.
Збережемо пам,ять
Збережемо долю!
Збережемо правду,
Збережемо Віру
Збережемо Віру

Все вірно, подруга моя,
Часів сурових і не тільки.
Ти й так терпіла дуже довго
І не вина тепер твоя,
Що так раптово впали стрілки.
Прекрасно коли є світанок,
Та все ж і є завжди кінець.
І все частіше той вінець
Сумний приходить на останок.
Таке життя. Не треба сліз…
Ось верболіз схилився вниз.
Або зламає його вітер
Або сокира скальп зніме.
Кому потрібно це німе
Кіно нікчемне і старе,
як потороча серед жита…
Життя жорстоке, правда це.
Хоча можливо добре жити.
Та все ж прийдеться заплатити
За сміх, за сльози, за любов…..
А все проходить, навіть, дощ
Осінній, прикрий і сумний.
Безлисті всі дерева площ
На срібно-сніжний ждуть сувій.
Світанок переходить в день
А вечір засинає в ніч…
І як не глянь, куди не кинь
Сумнішає наш кожен спіч.

Я чекав на Вас, друже, на Ваші слова і на вірші.
Кожне слово - це зброя, і Ви довели це не раз.
Сподівався, Ви тут. Ну а Ви вже давно значно
вище,
Там, де вже неважливим здається крилатий
Пегас.

Друже! Тут - все без змін. Вбита щирість лежить
на підлозі,
Слово правди в конвульсіях б'ється. Безмежна
пітьма.
Тут за мотлохом різним всі ллють крокодилячі
сльози,
А не стане людини достойної - тиша німа.

Пам'ятаю всі Ваші листи. Я любив Ваше Слово.
Ваших віршів боявся підступний, огидливий кат.
Хай душа Ваша чесна летить в небеса кольорові,
Вам - одвічна подяка за праведний Ваш автомат!

Ця ганебна війна нав'язала усім чорну месу.
Знову осінь в окопах, а в місті - осінній бурштин.
Славний Воїне! Справжній Поете! Мій друже
Олесе!
Я про Вас не змовчу! Вірте, знайте, що я - не один!

...Велика дяка бездоріжжям
Я зрозумів — хто я такий…
Фінальну стрічку не розріжу
Допоки скрізь одні граки…
Вони щось знають, безумовно
Їх колір чорний чорни… кар-р
Згадалась притча про підкови…
А ще чомусь іх чоботар…
6.08.2024.

Солодкі пахощі магнолій
І ледь помітний ранній бриз, –
Щодня бентежили доволі
Украй закоханих колись.
М’яким биттям струмливі хвилі
Щоніч терзали береги,
Де ми стояли і ходили,
І розлучитись не могли.
Серця від радості щеміли,
Коли в імлі, без перепон,
Причаєно торкалось тіло
До тіла думам в унісон.
В пітьмі рудій скелястий берег
Відрадно вічністю тягнувсь,
Але короткий щастя жереб
Дістала доля нам чомусь.
Мені донині сняться часто
Ті неповторні ночі й дні,
Коли магнолії сріблясті
Цвіли пахучо навесні.
09.09.24

Не життя – антиутопія.
Сірість гірша, ніж пітьма.
Телевізор – дилер опію
Для холопів задарма.
Знов і наново насвистано -
І навіщо голова?
Все, що звідси – вища істина.
А правдивії слова -
Мов у Демосфена в роті це
Камінці по кілька тон.
З ідіотами боротися -
Поведінка-моветон.
Рота намертво залатано,
Настіж все ж таки душа.
Там таке – як чорт від ладану
Зазомбовані біжать.
Кожен третій вже приречений,
Кожен перший не без втрат.
Неважливо – чи старе, чи ні -
Всім завчасно помирать.
То не КАБ людві на голови -
Ліш оливові гілки.
Срібло – прах, безцінне олово -
Йде на найманців стійких,
Мідь - на сурми переможнії,
Люди гинуть за цей звук.
А вампіри нині з мошнами,
Чи то гідра, чи павук,
Банчать барелями-тонами -
Аж приссялися до труб.
А плутархи із платонами.
Взимку паливо для груб.
Між червоним і коричневим
Де відмінність для сліпих?
Що гестапо, що опричнина –
Всі на службі – все чик-пих.
Православне преподобіє:
Каїн – цензор-мораліст.
Не життя – антиутопія.
Де все праведне – то злість.

2024

Тиха осінь, мовчання і вітер,
Утомився від тиші і снів.
Все минуле згоріло у світі,
А тепер я на попіл зотлів.

Я не хочу нічого від долі,
Не важлива любов чи печаль,
Все що було, мов хмари на полі,
Розчинила у сутінках даль.

І не боляче більше, не тисне,
Я забув і про зради, й про біль.
Хай лиш вітер осінній колише
Те, що я вже не в силах зігріть.

Тихий світ у безмежжі застигне,
Я у ньому знайду свій спочин,
І крізь мури бетонні природа
Пронесе мій загублений крик.

2024

Знову осінь із сумом вінчана.
Їй туманами - білий вельон.
Засипаєш журбу із відчаєм
Ти собою, о, земле-нене!

І від того, що сиро кутаєш,
Заливаєш себе печаллю.
Паперовими квітнуть рутами
Рівно виставлені причали.

Не по синім Дністрі, а Летою
Допливає вінок у вічне,
Що дівчам на Купала плетений.
Нене, плач, заспокоїть нічим.

Кожна історія має добігти кінця.
Наша [так сталось] завершилась ще до початку.
Хоч я і бачу [у пам’яті] твого лиця
риси кохані. Це все, що лишилось на згадку.

Кожна історія містить прихований сенс.
Якщо знайти, [сподіваюсь] біль стане світлішим.
Стільки шукаю. Здається, він все-таки щез
й рана не гоїться, [замість] становиться глибша.

Аркуші склала, згорнула, прибрала з очей.
Тільки [так сталось] дивилася я не очима.
Серце обрало тебе поміж інших людей
і береже почуття [попри все] незгасимо.

Наша історія [мрію] почнеться колись.
Має ж у неї [як в кожній] десь бути початок.
Аркуші ті під футболкою вкотре знайшлись.
Може, ти схочеш на них щось мені написати?

11.08.23

Сидять дідусь з онуком над ставок,
За поплавцями мовчки позирають.
Та риба щось клювати не бажає,
Пустий в воді бовтається садок.
Дідусь сидить спокійно, а онук
То схопиться метелика зловити,
То бабка прогуде над ним сердито,
А той вхопити не встига до рук.
Дідусь лише всміхається на те.
Засиділось дитя, нехай пограє,
Надії на улов і так немає
Та ж на природі побува, проте.
Онук, нарешті, коника зловив
В траві, прибіг дідусю показати,
Як той з долоні учиться стрибати.
А далі мову про таке завів:
- Дідусю, а це річка чи ставок?
- Узагалі-то річка. Там он, глянь,
Високу дамбу люди спорудили
І нею течію загородили…
Відносно твоїх дальших запитань,
То річку цю Інгулом люди звуть.
Там в дамбі є місток, вода під нього
Стікає далі, проклада дорогу
До моря… Що іще хотів почуть?
- А чому річку цю Інгулом звать?
Дідусь вже думав, що питань не буде,
На мить задумавсь: - Різне кажуть люди.
Від тата ще доводилось чувать
Історію одну… - То розкажіть,-
Онук питально заглядає в очі,-
Я дуже про Інгул почути хочу.
І знов дідусь задумався на мить.
Поправив бриль, що вже на лоба сповз,
Поставив свою вудку на рогачик:
- Ти про Інгул почути хочеш, значить.
Що ж, поки пам’ять не забрав склероз,
То розкажу так, як і сам почув
Від тата свого, коли був маленьким.
Було то, кажуть люди, вже давненько.
Тоді татарин у степах цих був
Господар. Тут овець свої пасли.
Звідсіль до нас ходили у походи,
Як тільки така трапиться нагода,
Звідтіль ясир невольничий вели.
А предки наші ближче до лісів
Тоді тулились. Села над річками
Стояли із біленькими хатками,
Що гарно виглядали між садків.
Навколо колосились пшениці,
Ячмінь і жито зерна наливали.
З рання до ночі люди працювали,
Щоб урожаї виростити ці.
В однім селі такому над ріку
Жила вдовиця, двох синочків мала,
Виховувала їх і годувала.
Не проклинала долю нелегку.
Росли сини, неначе із води.
Та вже з малого були зовсім різні.
Бо старший добивався всього слізьми,
Із хлопцями гуляти не ходив.
Сидів на лавці, боки підставляв
До сонця. Зате менший – непосида.
То він на річку, то до лісу піде.
І старшого з собою зазивав.
Та той лише відмахувався був:
«Ти сам іди. А я іще посиджу.
На сонечку отут себе поніжу».
Від нього менший іншого й не чув.
Так воно й вийшло, що малий у них
Був, наче старший, верховодив братом.
Кидався, коли треба, захищати.
Для старшого був, наче оберіг.
Уже вони добряче підросли,
Вже можна було йти козакувати,
Аж тут орда враз налетіла клята.
Вони обоє у садку були,
Коли татари вдерлися у двір.
То старший став кричати з переляку,
А менший ухопив мерщій ломаку
Та кинувся на них, як дикий звір.
Та що беззбройний міг би він зробить?
Тож пов’язали їх обох татари
Та і погнали всіх, немов отару
В степи на південь. Довелось прожить
У Аккермані їм аж кілька літ.
В татарина багатого жилося
Не солодко. Трудитись довелося,
Вставати до роботи ще досвіт.
Малий лиш зуби зціплював, а брат
Постійно плакав та просивсь до мами,
За що частенько битий батогами.
А братових не слухався порад –
Господаря дарма не дратувать.
Тож, аби брата з того врятувати,
Узявсь його тихенько умовляти
При першій же нагоді утікать.
Той злякано відмахувався лиш:
А, коли зловлять, знову будуть бити?!
А, може, краще далі тут сидіти?
А час мина. А б’ють усе сильніш.
Урешті вмовив. Вибрались вночі
Та і на північ степом подалися.
Та по дорозі сторожко велися,
Старались берегтися, ідучи.
Уже далеко клятий Аккерман,
А степу ще нема кінця і краю.
Усе частіше старший спочиває,
Бо, каже, в нього зовсім сил нема.
Молодший то береться умовлять,
То підганяє, то ляка, що кине.
Оте останнє і було єдине,
Що змушувало старшого вставать.
Уже б давно, напевно і дійшли,
Якби не старший. Менший теж втомився
Але вперед з надією дивився.
А якось раз спинилися були,
Бо знову старший сів і не встає.
Вже й умовляв його, й грозив покинуть.
А той у очі дивиться невинно
І зрушити із місця не дає.
Аж тут молодший дослухатись став:
«Ген гул, ти чуєш, брате, річка скоро!»
«Ген гул?! Я чую» – старший йому вторить,-
Ходім до річки. І на ноги встав.
Коли вони на пагорб піднялись,
То, справді, річку унизу уздріли.
Обоє несказанно їй зраділи
Й нагінці вниз до річки понеслись.
Аж тут позаду тупіт. Звідкілясь
Загін татарський кинувся за ними.
Злякався старший та малий нагримав:
«Та ж річка поряд, брате, не спиняйсь!»
Ускочили у воду й попливли.
Їм би другого берега дістатись,
А там у очеретах десь сховатись,
Татари б там довіку не знайшли.
Молодший добре плава, бо ж бував
На річці часто. Старший ледь не тоне.
Та усе плаче вголос, усе стогне,
Щоб брат його самого не кидав.
І той пливе та брата не кида,
З собою тягне, витрачає сили.
Уже й татари берега доспіли.
Але холодна їм здалась вода.
Тож стали вслід утікачам кричать,
А далі стали луки діставати
І гострі стріли навздогін пускати,
В надії, хоч стрілою тих дістать.
Таки дістали. Меншому якраз
Стріла під саме серце увіп’ялась.
Їм вже ледь –ледь до берега зосталось.
З останніх сил своїх молодший взявсь
До берега жаданого штовхати
Такого слабовільного – та ж брата.
Його порятував, а сам зоставсь.
Вода вхопила тіло молоде
Та й ген до моря понесла, погнала.
Татари іще трохи постріляли.
Живих вже не помітили ніде
Та й подались собі. А старший сів
На березі, геть зовсім розум втратив.
Все виглядав, гукав із річки брата.
«Ген гул! Ген гул!» постійно говорив.
Хто зна, що б далі з хлопцем тим було
Та козаки там мимо проїздили
І хлопчака нещасного уздріли,
Питалися, як його занесло
У ці краї. А він одно бере,
Показує й «Ген гул!» своє виводить.
«То він так річку називає, вроді?
Генгул? Інгул? Та хто ж там розбере?!»
Забрали хлопця, аби не пропав
Та відвезли у монастир віддали.
А річку вже так називати й стали…
Ось тато так мені розповідав.

ТА́ЇННЯ

Життя роджа́є все – милується-всміхається,
Між пелюстка́ми бавиться й втішається…
А світ радіє в ро́зсипах, меду́ючи із кварт.
Воно буяє – та́їться, суцвіттями купається,
Кров мріє на шипа́х, спала́ючи в дух гарт…

Життя вінчає-зве – і любиться-кохається,
З світанками зорюється й зніжа́ється…
Аж мліє в млості з со́лоду, чаклуючи на фарт.
Зерно зріва́ цілується, нектарами вмивається,
В плодах рясніє, щастями зриваючи азарт…

Життя спливає вже – і жу́риться, не грається,
У зраді цвіт краде́: злодю́ється, не кається…
Коло́ду сіє ген і слі́пнеться, зітха́ючи без карт.
Жорно́ вбиває й рве – куйо́вдиться-смеркається,
Як помста тліє, ги́неться, вмира́ючи на жарт…

Павло Гай-Нижник
8 вересня 2024 р.

Зійшлись докупи різні два світи:
Яскравий глянець, поряд — смерть, руїни.
Який з них твій? В якому зараз ти?
І що в тобі лишилось від людини?

Бокали повні, музика та сміх.
До біса всіх, війну, каліцтва, втрати...
Та тільки гаснуть в небі ліхтарі
Однин за одним. Справді ти їх вартий?..


08.09.2024

Заблокована ніч… кілька вулиць пройдох
На теренах судьби, на хвилі свідомості
Самоту не розкроїш, принаймні на двох,
За усі, геть усі, на світі коштовності…
Від новин до новин ти себе не замкнеш
Не омиєш від бруду тутешнього душу
Тільки все це у віршах іначе назвеш
Дивись мені, хлопче, обіцяй — непорушно…
6.08.2024.

наснилося мені
все місто у вогні
бо небо розцвіло
в гучних салютах
і радість на очах
і смуток у свічах
сирен і голосінь
давно не чути

учасники звитяг
в медалях й ординах
пліч-о-пліч там стоять
одна родина
шапки летять до хмар
у дзвони б'є дзвонар
і світиться майдан
на всю країну

і де-не-де сльоза
оспівує кобзар
гартовану в боях
козацьку збрую
так тепло у словах
в житті лише бува
коли дитячий сміх
батьків чарує

а я танцюю щось
розкручуся ось-ось
до вітру припаде
моє волосся
наснилося мені
все місто у вогні
і я у цьому сні
перебуваю досі

25 Січня, 2024

Зранку вітер різкуватий,
Озирнувшись навкруги, –
Спішно взявся очищати
Брук од листя й пилюги.
Так незримою мітлою
Об каміння шурхотить,
Що сліди мілких вибоїн
Появляються щомить.
Підмітає й вигрібає
Золотисте і сипке,
Хоч повік платні не має
За старання нелегке.
08.09.24

А круглий стіл сьогодні спорожнів.
У лицарів моїх важкі турботи.
Порожні крісла та нестача слів...
Скажи, як бути, вірний Ланселоте!

Сьогодні бал. Я осторонь стою.
Вже пропустив куранту і павану.
Можливо, що загину у бою,
Але не зраджу Вам, моя кохана!

Пливе перука, маска, кринолін.
Все котиться в минулого безодню.
Для інших грає ніжно клавесин,
Не помічає силует самотній.

Кладу записку на м'який велюр:
"Навічно Ваш вдівець. Король Артур".

Чомусь не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій...

Безсонна ніч затьмарює мій розум.
Змішалося все: і світло, і пітьма.
Реальна ти?.. Навіяна в гіпнозі?..
Чи плід уяви, вигадка, мара?

Не спиться. Пристрасть не дає заснути.
А ще тривога вкупі з відчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Чи, може, спокій... Що за маячня?

Заснути б якось... Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, однак я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



Серпень-вересень 2024

4 вересня у Львові сталася страшна трагедія. Внаслідок чергової російської ракетної атаки загинула вся родина Ярослава Базилевича - 43-річна дружина Євгенія і три дочки: 21-річна Ярина, 18-річна Дарина та Емілія, якій було лише сім рочків… Батько чудом залишився живий - саме у цей момент пішов по воду.

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Надіялись. Прагнули. Вчились. Любили.

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Чому така широка могила?

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Господи, спаси і помилуй!

2024 рік

Цей світ не каже: ось твоя межа,
Хоч креслить площі, вулиці і храми,
Безмежну карту де кишить життя
За вікнами трагедії та драми.
Він каже: слухай, можеш то не будь,
Як блудний син, навчайся в Соломона,
Та молода і сонцем повна грудь
Збезчестить світ попавшись до полону
Його принад. А може все й не так:
Принижені ніким не піднесуться,
Не для знедолених лаштуєм п’єдестал,
Та Автору, що книгами відбувся
Свого життя не звідавши фінал.
Цей світ не каже: ось твоя межа,
А швидше він встановлює скрижалі
І сходяться параболи життя,
І крутиться спідничний дух моралі.

25.12.2022

Я в тишу цю утік від світу --
Душа запрагла чистоти.
Живу, допоки світло лити,
Мій саде, в неї будеш ти.

Розвієш все: печалі, стреси,
І гнилуватих друзів глум.
Іще б сюди озерне плесо,
Як протидію тиху злу...

Медитативний шелест листя
Тривогу ласкою зніма.
Мов для дорослого — колиска --
Ця ніжна темрява німа.

Пітьма густішає поволі,
Не чуть у вересні цикад.
Останні робить рухи кволі...
І засинає тихо сад.

6 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Укріпився в серці біль
І щемить у грудях, –
Чую в небі звідусіль
Смертоносні гуди.
Зневажаю я ще гірш
Дикунів нащадків
За оте, що дітям більш
Не вдається спатки.
Ніч усю наперебій
Сльози й голосіння,
Бо ізнов у тьмі рудій
Лиш ракет гудіння.
Не минає жаль, а гнів
Зве вершить покару, –
Переможу ворогів
Наших незабаром.
07.09.24

маєте рацію
пане
хто я такий
не пророк
місце нагрів
у дивані
вимазав кров'ю
рядок

де мені
грішному
знати
холодно як
бо лише
свічка окопна солдату
рай
поміж куль
і мишей

де тій узятися
люті
силі
увитій вогнем
чи ці молитви
почуті
чи ми усі
за одне

плачуть сади
білим цвітом
спокій навіюють нам
серцю
ще довго боліти
рідних забрала війна

батька
чи сина
чи брата
матір
чи доньку
сестру
ніч не бомбили
вже свято
щось
та й таки не зітруть

щось
та й таки
не під корінь
а розгалужено
вглиб
ми
пізнаємося в горі
в дзвоні
розтрощених шиб

ми
неймовірно багаті
душами
що вже не тут
ворогу
бути проклятим
маки
нехай зацвітуть

в ранах
розстріляних вулиць
в спаленім збіжжі з ланів
Боженьку милий
Ви чули
де та заглада
війні

23 Січня, 2024

Я про тебе весь час мрію
Ледь, було, не задихнувся…
Але, все таки, волію…
Кожну ніченьку я вчуся

То лишаю тебе блузки…
То вимощую сідничку
Італьянським… то французьким…
Зайве геть у попільничку…

Чемно з пафосом заморським
Обіцяю тост за успіх…
Підучу ще й вдих акторський —
Знай одержаю і усміх…
6.08.2024.

Не молода. Звичайна жінка.
Спитайте, хто вона мені?
Лунає сміх не юно-дзвінко.
Вуста вже не такі смачні.
Вона не носить діамантів.
Не топче подіум щодня.
Не еталонна в арс аманді.
Її цікавить маячня:
Дешеві шоу на екрані.
В крамниці дорогі харчі.
Та є ще менш приємні грані:
Щось зачепило – не мовчить.
Бо той кіношний стиль ягняти –
Це не про неї взагалі.
Дошкульна – як вона, шпиняти
Чи вміє ще хтось на Землі?
Доволі специфічна роза:
Без пелюсток – шипи і все.
Субота – Віа Долороса:
На шопінг знов її несе.
Але коли вже сил немає,
Все проти мене навкруги -
Аж раптом тиша обіймає,
Легеньким дотиком руки
Знімає біль. Тоді шепоче:
«Я поруч»… голосом її.
І знов вогнем палають очі.
В душі співають солов'ї.
Все до снаги, на подвиг здатен.
Хоч лобом скелю я проб'ю.
До неї в ліжко завітати -
І я неначебто в раю,
Хоч навкруги Чортків, хоч Київ.
Ось вам проміжний хепі-енд:
Хиткий мій всесвіт завдяки їй
Ще не розвалюється вщент.

2024

 
✥ дама ✥
 
замість того щоб прийнятися
за нікому нетребний програмний
опус дама в трьох актах . . .
омріюючи черговий анічим
не споживчий жест
для небагатьох ~
 
тому що вересневе проз
за склопакетами дощ & дощ
психопати на хвильку
упокоїлись в бозі
 
& осінь ~ неосінь
ofc.
 
 
 
✥ король ✥
 
коли тебе вколисає так зовсім
й оцей руаялівський шмот
ар нуво
 
ти кинеш позором по-простому косим
немовби на розі ~ не злидень
~ не фільозóф
 
коли ворухнеш тільки пальцем
палатимуть села
& рибу зловивши всю
перемре плем’я ма
 
тамерлан або мерлін
постукають в двері
о
що ти
 
це ж на твоїм дворі
мла & мла
 
 
 
✥ шистірка ✥
 
поспіх усіх свічад
палячи діаманти
знаючи трохи толк
пробачте пані мені
вона убирається в шовк
має сутяжні клопоти
холоднішає
 
а матен
бон
суар
 
mes amies
 
 
 
 
 
 

Лиш ти так міг збентежити безцеремонно,
Ввірватись вітерцем у тихі сни.
І шепотіти з ніжністю мені "мадонна",
Троянди дарувати навесні.

Лиш ти так міг без дозволу поцілувати,
І розсипати діаманти мрій,
І з пристрастю запалювати в серці ватру...
Гарячих пестощів був цілий рій.

Лиш ти так міг кохати палко до без тями.
На жаль, той сон короткий, ніби мить.
Любові залишився вензель монограми,
І наяву...всередині... щемить.

О, скільки раз я тамувала подих!
Сама безкрила, та мені болять
Всі помахи пташиного польоту,
В стараннях молодих ластовенят.

Лишають після себе тиші зліпки,
Які спадають, сіючи журу,
І чергова з очей зникає дрібка,
Як хто насіння соняха жбурнув,

Щоб вітром підхватило ті зернята.
Де їм, дрібним, чужину пролітать?
Безжальну зиму де перечекати,
Вгамовуючи потяг до гнізда?

І дочекатись миті, що покличе
Назад у небо, у дощі й вітри,
У шлях додому, хоч важкий, та швидший -
Вертатися весняної пори.

Яка сім’я красива на світлині
Радіє щастю власному в ту мить,
Коли квітують райдужно рослини
І сонце помаранчеве горить.
Замріяно вдивляються в майбутнє,
Всміхаючись спокійному життю,
Хоча уже прийшла година скрутна
І смерть до них підкралася впритул.
Сяйнуло і бабахнуло зненацька,
Руйнуючи будинку стіни й дах, –
Відбився жах, немов оскал хижацький,
В осиротілих батькових очах.
Тягар у серці від тупого болю,
В душі журу розбуджує біда, –
Мені погано нині, як ніколи,
Мені загиблих уві сні шкода…
06.09.24

...Дозволь і я пройдусь по лезу…
Дозволь заглянути у вічі
Тобі, упійману, тверезу...
Собі, невиспаному двічі…

Дозволь, затисну поцілунком
Серпневу ніч… ніяких свідків!
В моїй уяві ти — дикунка,
Можливо навіть щось від інків…

Якщо ти згодна, заміную
Усі сліди — серпневий прояв…
Душа без дозволу бунтує —
Навряд чи вже мене загоять…

Дозволь прийде за нами човен
На тлі сьогоднішніх обставин…
Дозволь мені… я ними повен
Але спочатку, мила, кави…
6.08.2024.

Природо люба, здрастуй знову,
Як скучив я, немає слів.
Осінню ти вдягла обнову,
Кольє з бурштинових жалів.

І очі лагідні, печальні
Мені всміхнулись із-за хмар.
Ти вийшла, мов з опочивальні,
Повита аурою чар.

Вони мене всього вгорнули
В ледь жовтий вересневий пух.
У серце зболене і чуле,
Ввійшов пестливий, щемний дух.

Легка і ніжна ця атака
Єство пронизала усе.
І я, зворушений, заплакав,
Мов од найкращої з пісень.

5 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

В сум’ятті і тривозі віщий Торд.
Бо ж треба вірне рішення прийняти –
Чи це священне місце полишати,
Де віковічно Хорсові народ
Пожертви ніс? Та виконати волю
Кагана Володимира, який
Прислав гінця. Наказ суворий свій,
Що має Хорса вирішити долю,
Замаскував проханням. Повелів,
Аби кумира Хорсового скоро
Привезли і поставили на Гору,
Поміж других могутніх теж богів.
З одного боку – як же може буть,
Щоб капище правічне зруйнувати?
Тут довелося Хорсові стояти
Віки й віки. Сюди всі роси йдуть
Аби йому пожертви принести.
Тут Хорсунь славний росів войовничих.
Чи ж полишати місце оце личить?
Та й між богами Хорса помістить?
Чи не впаде від того його гнів
На рід увесь? Зрівнять його з другими?
Нехай богами, але все ж чужими.
Хоча, то ж Київ, де каган сидів.
З другого боку – Хорсунь вже не той.
Тут зовсім мало росів залишилось.
Все більше й більше в Києві селились.
Були причини, звісно, що на то.
І що каган у Київ перебравсь,
Забрав дружину. Знать вся потяглася.
Столиця майже пусткою взялася.
Лиш ті, хто старих звичаїв тримавсь,
Іще сиділи в Хорсуні. Між тим,
Від міста уже мало що зосталось.
Від угрів при Олегові дісталось
Йому добряче. Лиш вогонь та дим
Вони тоді лишили по собі.
Всі селища навколо зруйнували,
Ордою аж до Києва погнали,
З собою взявши сотнями рабів.
А нині Степ кидає раз по раз
Невпинні орди печенігів клятих.
А чи старі спроможні їх спиняти?
Для Хорсуня настав непевний час.
Поки над Россю росії жили,
Вони мечами ворога стрічали.
Тож в Хорсуні і стін не будували,
Бо самі роси стінами були.
Тепер, коли від Хорсуня того
Лишилася тільки минула слава,
Здавалось, Хорс вже краєм цим не правив.
Позбавились прихильності його.
І от каган, що в Києві сидів,
Велів і Хорсу в Київ перебратись.
А Торд не має сили опиратись.
Уже давно немає тих часів,
Коли одним лиш Хорсовим ім’ям
Він міг кагана волю зупинити.
І той нічого з тим не міг вчинити.
Бо Хорс Великий понад всіх стояв.
Міг будь-кого у жертву принести
Й каган супроти стати не посміє.
А нині залишились лиш надії
Щоб Хорсу чужоземця піднести.
Ні, із походів вдалих, далебі,
З Царграду, чи Ітилю, чи Хвалисів,
Сюди дружини росів ще тяглися,
Вели рабів, як здобич, при собі.
Струмки криваві на олтар лились
В подяку, аби Хорса вдовольнити.
Та чи то стали рідко так ходити?
Чи то від свого бога відреклись?
Минають Хорсунь і на Київ йдуть.
То, може й, справді, Хорсу перебратись?
Учора зранку став його питатись.
Без його волі ж бо не поведуть.
З самого ранку день похмурим був
І сірі хмари Хорса лик сховали.
Жерці півнів вгодованих дістали,
Щоб він їх крик привітливий почув.
Та крик півнів тих хмар не розігнав.
Торд взяв тоді жертовний ніж у руки.
За мить, під величальних гімнів звуки,
Півням він їхні голови зрубав.
І полилася життєдайна кров.
Півні ще в корчах смертних тріпотіли,
Як хмари промінь сонця пропустили.
Здавалось, Хорс нарешті їх зборов.
Та ненадовго. Бо уже за мить
Зробилось небо знову темно-сірим…
От і лама Торд голову допіру,
Не знає, як усе то пояснить.
Десь підсвідомо відчуває він,
Що в Києві добра їм не чекати.
Там справжніх росів зовсім не багато.
Кого не запитай – то слов’янин.
Їх там багато. Через то каган
Уже почав і князем прозиватись.
І їхньому Перуну поклонятись.
Хто зна, що на них в Києві чига?
Але й лишатись тут – також біда.
Нема кому від Степу захистити…
Ще місяць блідочолий з неба світить,
Прислужникам він вже наказ віддав.
Як виднокрай вже рожевіти став,
Взялися треби перед ним творити.
І співами тужливими просити,
Щоб він на шлях далекий дозвіл дав.
Скропили кров’ю кам’яні вуста,
Навколо нього кров’ю все полляли.
Волів з важкою мажею пригнали.
Сам Торд перед Великим Хорсом став,
Вклонився низько. Наче у отвіт,
Над виднокраєм стрімко Хорс піднявся.
Світ осіяв. Торд більше не вагався.
Велить їм Хорс, що вже збиратись слід.
Прислужники за заступи взялись,
Щоб кам’яного Хорса обкопати.
Йому віками довелось вростати
У землю цю, віднайдену колись.
І от тепер прийшов, нарешті, час
Собі нове пристанище шукати.
Із Хорсуня прийшли всі помагати.
Їх поміч знадобилася якраз.
Бо ж Хорс важкий. Ледь витягли з землі,
Понесли і на мажу положили.
Дорогу щедро кров’ю покропили.
Так Торд своїм прислужникам велів.
Аж зарипіла мажа від ваги,
Чи то від жалю? Всі кругом стояли
І піт рясний та сльози утирали.
Бо ж ідола донести до снаги
Іще було. А як їм бути далі?
Бо ж то не ідол – бог їх полиша.
Отож болить у кожного душа.
Воли пішли – всі на коліна впали.
Боялися: впаде враз божий гнів
За те, що свого бога відрікались.
З тривогою у небеса вдивлялись.
Та Хорс байдуже з висоти світив.
Хоч знав: лише коротких вісім літ
Йому прийдеться в Києві стояти.
А далі князь велить все зруйнувати,
Щоби Христу відкрити новий світ.
Перуна стягнуть Ручаєм в ріку,
Аж до порогів будуть проводжати,
Щоб людям і надії не лишати.
Для інших улаштують смерть легку.
На цурки порубають та в огні
Попалять. А от Хорса будуть бити
Кувалдами, на порох щоб скришити…
Та Хорс байдужим буде в вишині.

Від зарплати до зарплати…
Від неправди і до правд
(У Життя свої затрати
Без притензій і приправ…)
Тільки-но спустивсь із люльки
Відвернувсь від молока —
Преться тіло вже на гульки
Чи то син, чи то донька
Хапцем вкрадуть щось з освіти
Десь відлижуть, щось зімнуть
Будуть сльози, будуть квіти
Буде пастка, буде путь…
Цей одни на всіх сценарій
Пересвідчує баланс —
Квітне хтось, а хтось гербарій
Тут і там своє — талант…
Ну а ще глобальні сварки
А ще баченяя, церкви...
І не кожному в ту арку…
Хоч благай, а хоч реви
І одне для всіх лиш Сонце…
А все інше — мі-шу-ра
Хто ж у рясі Охоронця,
Може все таки ДУША?..
3.08.2024.

Туманами закурені світанки
Траву росисту неквапливо мнуть,
Вбираючи німих лугів ділянки
В густу, немов запона, каламуть.
Ледь видимі, неясні, прохолодні
Шепочуться сонливо в сірій млі, –
Світає довго, тихо і природно
В осінній час на зболеній землі…
05.09.24

ой болю
спопелілого
насипала війна
ні яблука поспілого
ні істини
з вина

ні дзену
в стінах пагоди
чи мислості
в душі
цвіте собі
нелагода
як втома
у іржі

стригун
стає кандибою
вдовою
теплота
за вибитою шибою
не тиша золота

у сонці
сон купається
в легені
лізе дим
любов
не відгукається
з окопної гряди

ті втрати
неосмислені
ці очі
не зі шкла
рядки
що ненаписані
уривком
в горло вклав

нехай
сльоза ковтається
стискається
п'ястук
надія
залишається
допоки в серці
стук

журба себе
не виплаче
дорога
не піде
насушний хліб
не випечуть
коли не буде
де

тому тебе
тримаюся
тобі
моє плече
за нами
діти граються
і час
без нас тече

хай долі
край немислимий
а мрії
в пелюшках
ліси
дарують кисневі
народження
в листках

морями
заколисує
всі суші кораблям
отой
хто править тишею
нектаром для джмеля

отой
із кого світло б'є
незайманим ключем
воно
невпинно
просто ллє
на радощі
і щем

31 Грудня, 2023

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Не бійся ніколи крилатих ракет…
Хай боїться той, хто віддає наказ!
Подивіться уважніше на його портрет:
руки тремтять, мов напав сказ,
очі впали і покотилися по стОлу -
довгому і мертвому, наче мінне поле,
яким він відгородився від живого життя…
Мабуть, сподівався дожити до ста,
а ось чи встигне витратити свої мільярди,
коли вже плачуть за ним гаазькі нари,
а по ночах приходить вісімнадцятирічна Вероніка,
харківська художниця - юна, але вже велика,
яка малювала українських поетів
і яку він безжально спалив ракетою?..

2024 рік

Небесні розсипи на землю вересневу -
Фантазія, а чи казкова суть?
Вони яскраво-жовті, білі і рожеві,
Блакитні, сині - зорями цвітуть.

Садки у смугах айстр. Пухнасті заметілі
Плекає ніжно сонячна рука.
І пахнуть, мов ввібрали запахи ванілі,
Пелюсток подих - віхола легка.

І вітерець голівки пестить, кучерявить.
Потоки зоряні і на землі.
Милується й моїх очей жива уява.
Малюю словом образи в імлі.

Не вистачить митті, буду проситись
На берег до річки в зігрітий пісок…
Вляжусь травою, як будуть косити.
А після "коси" уляжусь в стіжок…
Хто-небуть в нічку захоче відвідать
Покоси пахучі… наш зоряний фреш
І це ще не все… чого не сповідав —
Кожним відвіданцям -- частку, авжеш…
3.08.2024.

Я розумію – не хотіла зла,
а іноді бувала навіть щира.
Ти виявилась просто із числа
осіб, які чекають на офіру…
Не ображайся, це не перекір,
любив тоді тебе я і такою,
та у душі твоїй ховався звір,
що цілковито володів тобою.

Я став похмурим і за це – пробач,
не дорікай мені за допомогу…
Уже не допоможе жоден плач,
молилась ти завжди чужому богу…
Та і мене нікому не спасти,
бо я і сам цього уже не прагну.
Лише за втечу ти мене прости,
за цю гірку і вистраждану правду…

Лікує море, що не говори,
зимою, восени, не лише влітку.
Напевно дочекаюся пори
і споминів таки покину клітку.
Відновлює вечірній шепіт хвиль
на фоні відшумілого прибою,
а ранками бальзам на душу – штиль
усе лихе замотує в сувої.

Рідкий кришталь солоної води
вигойдує негадану інтригу,
стираючи минувшини сліди.
Гортає час віків нетлінну книгу.
Прости, колись кохана, і прощай,
нехай усе омріяне здійсниться,
але з мартіні переходь чай –
аби іще до старості не спиться!

Хоч любов така крихка вся,
В серці ніби ще жевріє.
Те, чим жити намагався –
Тільки мрія, тільки мрія…

З двох людей щось ціле скласти
Важче, ніж поему з літер.
Те, що видалося щастям,
Просто літо, просто літо.

Не застигла кров, нівроку!
Просто б’ється в скроні мляво.
А назустріч наші кроки -
Гра уяви, гра уяви.

У крові всі інстаграми.
Ще й пекельність у погоді.
Те, що нам наразі драма -
Сміх та й годі, сміх та й годі.

Все, про що мовчить мобільник,
Передати - мало хисту.
Те, що бачили ми спільним,
Особисте, особисте…

Співпадіння ідеалів -
Щось з дешевого роману.
Те, що серцем відчували -
Лиш омана, лиш омана.

Не святі ми, не вар’яти.
Не фаталь ти, я не Юда.
Не чорти, не янголята.
Просто люди, тільки люди.

Хай не обраний – у звані
Все ж попасти довелося.
Ні, це не розчарування.
Просто осінь, просто осінь.

Справи? Ніби непогані.
Не займай, заради Бога.
Що здавалося коханням –
Тільки спогад, тільки спогад…

2024

Відкладаєш наші побачення,
Обіцянки твої – в ціну біляшів...
Гонор мій, учергове страчений,
Реінкарнується в рубці на душі.

Слів кохання з тебе не витиснути...
Легше з каменя – “КіндзмараУлі”...
Твоє серце уко́тре вислизнуло,
Сумління в безнадійному загулі...

Поцілунки твоЇ надто стримані,
У каріатид точно тепліші...
Відгородила ти ніжність стінами -
Їх в облогу взяло́ серце грішне.

2010