Верлібром він ніколи не писав.
Увесь він був в рядках твердої форми.
Він вуха затуляв від крику горну,
У септимах він бачив міць октав.

Вона любила тільки вільний стиль:
По склу металом, крилами по небу.
Метафори складні - лише про себе...
Проміння вільне світить звідусіль.

Він - Всесвіту відвертий антипод.
Неначе всі існуючі планети
Щоночі надиктовують сонети,
Але без тих омріяних пригод,

В які вона пірнала, королева
Боїв без правил, марень без межі.
Ніколи не палало у душі
Бліде блакитне, радісне рожеве.

Йому давався важко кожний крок.
Він вигадав собі свої кайдани.
Але як чув зворушливе сопрано,
Наївно прикрашав земний свій строк.

Вона зітхала. Тільки на словах
Союзником їй був прозорий вітер.
Жила собі та не любила квіти,
Не дочитала жодну з довгих саг.

У світі, де занадто все просте,
Вони не зустрічалися ніколи.
Та очі опускаючи додолу,
Шукали щось, знаходячи не те.

В оточенні ілюзій та химер
Вона не помічає жовту осінь,
Померла. Та про те не знає й досі.
А він живе. І думає, що вмер.

О, як же на душі буває кепсько,
Коли розчарувався у любові,
Неначе дощ химерний б'є в обличчя.
Байдужий вітер виє й гірко кличе
Туди, де загубили, ніби кепку,
Чуттєвості дарунок, ніжне слово.

Дорога вже закидана камінням,
І хмаровиння скупчилось у серці.
Гілля дерев навмисно вже зламали,
Бо буревію розгулятись мало,
Йому потрібно, мабуть, хрускотіння
В душі до суму тих розбитих терцій.

І лист пожухлий раптом влігся смирно
На землю, розчаровану до болю.
І порожнеча ліпиться із глею,
Нічна звивається печаль змією
І так блищить набридливо, настирно
Повзе, сичить по скошеному полю.

Щоб порушити морок мовчання
Та прогнати з душі чорний сум, -
Розбуди мене світлом світання
І позбав нісенітниці дум.
Доторкнися до тіла рукою,
Опісля порожнечі розлук, -
Притулися до серця щокою,
Щоб почути тепло його й стук.
Утоми поцілунками губи,
Подаруй на землі втішний рай, -
І, будь ласка, надалі до згуби
Наодинці мене не лишай.
19.06.24

(толерантний вірш з дієслівними римами)

Хлопчик неслухняний
Харків обстріляв.
Випустив ракету
І рахує ґав.
Як так можна, хлопче?
Ти ж бо чийсь синок!
Я тебе, хлопчисько,
Ставлю у куток.

Хлопчик неслухняний
Бучу розірвав.
Зґвалтував дівчисько,
Потім розстріляв.
Ой, ти, хлопче, хлопче!
Так не можна! Брись!
Ми ж з тобою - браття!
Краще помолись!

Хлопчик-розбишака
Унітази вкрав.
Золоті сережки
З мертвих познімав.
Ти навіщо, хлопче,
Граєш у війну?
Це ж так некрасиво,
Хлопче! Ну-ну-ну!

Хлопчик-забіяка
По кафе вгатив.
У полон потрапив,
Очі опустив.
- Ой, даремно, хлопче,
Ти прийшов сюди!
- Больше так нє буду!
- Ну то й добре! Йди!..

Подзвони просто так мені,
Надихни мене тим на вірш.
І гнітючі думки сумні
Щезнуть врозтіч – подзвониш лиш.

Злине голос чарівний твій...
Сім метафор – сім кольорів
Розфарбують листок – сувій,
В нот семи переллються спів.

За сигналом твого дзвінка
Вірш народиться, вчасно саме.
Вся мелодика світу лунка
Стане викликом до нестями...

2011

***
Якщо раніше Душа не встигала за Тілом,
тепер і Тіло згодне на другорядні ролі.
Починає жалітися
на втому, на болі.
Каже – бракує реакції й сили…

Душі попервах це подобалося, раділа,
що нарешті Тіло стало таке повільне, ледаче.
Але невдовзі збагнула –
то незграбне Тіло
гальмує і рух її до удачі.

У день новий – як відкривати світ,
наповнений множинними дивами:
в незвідане, в хвилююче захíд
душевними охочими ногами,
обзорини, вслухання і контакт
з собою через світу дивовижі –
нові містки і ниточки, відтак
нова спроможність стать для себе ближнім.

17.06.24

Іще далеко до світання,
Іще палає з тріском хмиз, –
Ще не втомило споглядання
Твого обличчя дивних рис.
Я ще та ще обводжу оком,
Допоки жар пашить оцей, –
Таку спокусливо-глибоку
Тісну щілинку між грудей.
Милуюсь золотом волосся
І білизною голих рук,
Допоки тліном не взялося
Багаття світло серед лук.
Яскраві відблиски тремтливо
Вінком увінчують чоло
Твоє небачено-вродливе
Й таке гладеньке, наче скло.
На ложі вогкому зі стебел,
Біля вогню в пітьмі нічній, –
Втішаюсь близькістю до тебе
Й радію усмішці твоїй.
18.06.24

У світі є лише добро та зло.
Хоч вигадали тисячі відтінків,
Незлого зла ніколи не було...
Є тільки гарні та погані вчинки.

Завжди до сонця тягнеться стебло.
Але, як раптом з'явиться хмаринка -
Надія розіб'ється, наче скло.
Розчарування прийде дуже стрімко.

Хтось промовчить, потрапивши в полон
Фальшивих дозволів і заборон,
Ілюзіями власними прикутий.

Усю відносність знищує зима.
Є чорне й біле. Сірого нема.
За кого ти? Дивись, не переплутай!

Моя любов - темно-карі очі,
руде волосся ,що літня злива,
безсонням мучить мене щоночі.
Як вся любов- не завжди щаслива.
Моя остання любов - це пастка !
Я ,наче миша ,що зголодніла
й сама схотіла до неї впасти,
без страху втратити душу , тіло...
Моя остання любов - це зрада,
така ж, як інші, звичайна, прісна.
Так у полоні - чергова страта,
а у долоні - сльоза первісна.
Моє останнє життя ,напевно ,
таке ж, як інші...і в цьому сенсі
шукати іншу любов даремно,
поки остання живе у серці.
Умів любити - не вмів прощати...
Любов убити- нехитре діло...
Бурштинні очі мої- прощайте!
І в небо синє душа злетіла...


17.06.24

Через літери на папері
Я бачу сотні емоцій й життів.
Через екрани, у своїй манері,
Передаю думку своїх відкриттів.

Дивно, мабуть, жити мною,
Бо ніколи до цього моменту
Я не думала, що так далеко від свого бою,
Я залишу частину життя для нового куплету.

Пісні? Ні, авжеж ні!
Хоча, мабуть, колись, так, колись, я не знаю...
Що ж тоді ти побачила у своєму сні?
Що ж, не буду вагатись, все просто -
Промінчик малесенький раю.

Не біблійного, ні.
Не якогось такого, що було його описано
Тисячу років й тисячами людьми.
Звичайного, оком людським не поміченого,
Маленького, що його я знайшла у своїй же пітьмі.

Цей промінчик надії,
Мого щастя великого
Я знайшла у пустелі розбитих мрій.
Підібрала до себе,
Охопила, зігріла маленького.
"Закінчився, нарешті, твій довгенький бій."

"Ходім додому, так, додому.
Нарешті будемо ми жити разом та завжди."
Спитаєш мене, що за рай знайшла у собі
Серед бійні, втрат, жахливого погрому?
Все просто, бо мій рай - слова моєї
Пригніченної давно вже правди.
14/06/2024

Її душі торкнувся непомітно,
Запав у серце ніжне вже давно.
Сказав, що він живе, як вовк-самітник,
Вона поблідла, ніби полотно.

Він недосяжний, мовби неба купол,
І мало говорив, все більш мовчав.
Вдивлялася в ті очі- чистий купіль.
І в неї зародилася печаль.

Бо світ його під сімома замками,
Не підібрать ніколи їй ключі.
І незворушний давить суму камінь,
Скотилася сльоза гірка свічі.

Вражала делікатність і галантність,
До нього б доторкнутись хоч на мить.
Ніколи не зустріне з ним світанок
Самітник зачинив у клітці світ.

Дізналася причину однолюб він.
Коханої нема - таке буття.
І став тому самітником відлюдник.
Чекало дівчину нове життя.

Мабуть, зустрілися невпору
Ми біля скельної гори,
Бо ти не рухаєшся вгору,
А я скотився вже згори.
Мабуть, дорогу не єдину
Було позначено мерщій, –
Тебе не зваблює вершина,
А я не втримуюсь на ній.
Мабуть, фанатик і філософ
Нерівно зроджують думки,
Якщо тупцюєш ти ще досі,
А я – бігом і навпрошки.
Мабуть, отак і далі буде,
Допоки наш годинник б’є, –
Я буду падати повсюди
І мучить просьбами тебе…
17.06.24

Замріяна, чиста, гірка та журлива!
Нас двох повінчали самі небеса!
Усе в тобі справжнє, і ти незрадлива!
Обличчя відверте, прозора сльоза.

Я - вірний тобі, незрівнянна дружино!
І ти покохала мене назавжди.
Ми стільки пройшли! Ти у мене єдина.
Здавалось, це я. А насправді - це ти.

Погрожує сумом непрохана хмара...
Зігріє нас вдома родинний камін.
Є прихисток для ідеальної пари...
Я тихо старію. В тобі - все без змін.

На сірій жорстокій життєвій дорозі
Не так, як хотілося. Все шкереберть.
Моя чарівниця, заплакана Осінь -
Дружина, коханка, натхнення і смерть.

Я блукаю в лісі,
Загубився в пущі.
На печальній стрісі
Втрати неминущі

Так припали листям,
Ніби давній спогад.
Серед передмістя
Пронесеться здогад.

Листя перетліле,
Наче неміч, старість.
Лихо струхлявіле
І зелена радість.

І пляшки, пакети
У траві розлогій,
Як події мертві
В наркотичній ломці.

26 липня 2020

                І
Ще кує зозуля у гаю
і рахує дні напередодні
того, як поляжуть у бою
воїни за націю свою
на краю глибокої безодні.
Вибухає небо кожен день.
Гинуть і цивільні, і солдати,
гинуть люди... це така мішень
нашого сусіди окупанта.

                ІІ
Ой, не добачає ситий світ
і глибокі, і криваві рани,
поки їхній, вибачте, живіт
не відчує, що і їм погано,
поки балом править сатана,
а лихі служителі мамони
попирають право і закони,
поки не скасована вина
за порушені чужі кордони.

                ІІІ
Ще минає літо, а літа
пролітають як в бою двохсоті.
Вирахує жаба у болоті,
скільки віднімається від ста,
тисячі... задача не проста...
...............................................
рано почивати на курорті,
поки драна, а не золота,
проклята у небесах орда
спекається чахлика во плоті.

06.2024

- Миколо Петровичу, от поясніть,
Бо я ніяк не зрозумію.
Чому Орбан з Путіним прагне дружить?
Чому він Європою сіє
До нас недовіру, вставляє дрючки
В колеса Європі і НАТО?
І він не один там, напевно ж такий,
В Угорщині. Бо ж обирати
Його би не стали, якби він робив
Те, що для угорців не миле?
Чи вже і угорці у нього – раби,
Як в Путіна всі ті дебіли,
Що пальцем вказав – воювати пішли
Братів своїх, як вони кличуть?
Чи то вже угорці забути могли
Свій п’ятдесят шостий трагічний?
- По-перше, як мова зайшла про братів,
То угри брати їм скоріше.
Прийшли у Європу з Московщини ті
Ордою. Скажу, навіть, більше:
Ті угри і ті – один корінь у них.
Адже москалі – не слов’яни.
По крові братів відчувають своїх,
Один до одного і тягне.
По-друге, на нас у них зуб вже давно.
Не раз із війною ходили.
Але не виходить у них, бач, воно –
Не раз наші предки їх били.
Їм наша земля, як більмо на очах,
Віками в краї наші пхались.
Ось, можу тобі розказати, хоча б,
Що літ вісімсот тому сталось
У нас в Україні, на Галичині.
Було то іще до монголів.
Дробилася Русь, бо ж війна по війні,
Одно князі б’ються у полі.
А нашим сусідам то в радість усе,
Бо ж можна на тім поживитись.
Дивися – здобуток похід принесе,
Як руські князі будуть битись,
А хитрий сусід і шматок увірве
Собі від родючого краю.
Хоча, для часів тих то все не нове.
Народ же при тому страждає…
Тоді місто Галич багатим було.
Боярство на тім наживалось,
Що кілька шляхів торгівельних ішло
Крізь місто. То й добре, здавалось.
Але… Те багатство сусідам кругом
Спокійного сну не давало.
Всяк прагнув собі прихопити його.
Бояри ж тим і махлювали.
Хоч землі то все споконвічні Русі
Та уграм же дуже хотілось
Аби їм ті землі належали всі,
Тож їх воювать заходились.
Боярам же галицьким усе одно –
Свої чи чужі будуть княжить,
Аби їх багатств не чіпало воно
І князь робив, як вони скажуть.
Але то бояри. Народ же, проте,
З чужинцями зовсім не ладив.
Як знайдеться князь, що візьметься за те,
Щоб правити в Галичі – раді.
Роман – князь волинський був Галич узяв,
Боярам від нього дісталось.
Він їх убивав, не жалів, мордував,
По норах всі порозбігались.
До угрів багато хто з них повтікав.
Таких там ласкаво стрічали,
Хто був би за гроші і батька продав.
Вони свого часу чекали.
Загинув Роман, залишив двох синів –
Данила й Василька маленьких.
І знову у Галичі угрин засів,
Стрічали їх, наче рідненьких.
Бояри з своїх повилазили нір,
Вернулись і ті, що втікали.
Привели чужинців в слов’янський наш двір,
Ті в Галичі запанували.
Не скоро, не скоро брати підросли,
Вдалося їм сили набрати.
І знову на Галич війною пішли
Аби звідти угрів прогнати.
Не просто те, зовсім не просто було.
Могутні у Галича стіни.
З Угорщини військо у поміч прийшло…
А тут між князями ще війни.
Чернігівський князь Київ мать захотів.
Із військом подавсь його брати.
Данило на Київ дружину повів,
Щоб Києву поміч надати.
Допоки він київські справи ладнав,
Зібралися з силою угри
І син короля Андраш з військом погнав
Здолать Володимира мури.
Щоб раз і назавжди Данила скорить
І Галич собі відібрати.
Удалу якраз собі вибрали мить,
Коли на Волинь нападати.
Ішли не самі, Галич військо зібрав
У поміч угорцям. Тим часом
Той Андраш уже і до Случі дістав,
Навкруг озираючись ласо.
Одначе, на Случі його перестрів
Загін невеликий сторожі.
Боярин його Владислав сюди вів –
А раптом спинити їх зможе
Чи трохи затрима? Тим часом послав
Гінців із тривожною вістю
Данилу й Васильку. Сам шлях перетяв,
Померти готовий на місці
Та ворога не пропустити. Чи він
І, справді, так бився затято.
Чи той невеликий волинський загін
Так угрів зумів налякати,
Що ті відступились й хутенько пішли
До Шумська, щоб станом там стати.
Вони у облогу те місто взяли,
Хоч думали швидко узяти.
Данило, ледь вістку тривожну почув,
Що в Києві князя застала,
Все військо на захід своє розвернув.
Та бачить, що часу замало.
Тож кинув обоз і піхоту свою.
З кінною дружиною лише
На захід помчав. У рішучім бою,
Гадав, і так угрів покришить.
В дорозі Василько його перестрів
Із військом. Мав часу для того,
Отож, і кінноту, й піхоту він вів,
Долаючи швидко дорогу.
До Вілії, що навкруг Шумська петля,
Надвечір, нарешті дістались.
Побачили й місто вони звіддаля,
І угрів, що станом розклались
Під стінами міста. Поки глупа ніч
І угри в шатрах спочивають,
Князь річку долає. Нікого навстіч,
Ніхто йому не заважає.
Волинські полки на висоти зійшли,
Аби уграм шлях перетяти.
Тут угри здолати би їх не змогли,
Висоти так легко не взяти.
На ранок, волинську помітивши рать,
Внизу угри стали полками.
Час йде та полки ті на місці стоять.
Волинські полки так же само.
Ті вгору не хочуть, ті вниз не спішать.
Бояри Данилові радять
На ворога тут на висотах чекать.
Данило ж такому не радий.
Не хоче чекати. Готовий у бій,
Аби силу вражу здолати.
Дружину надійну - свій полк головний
У центрі почав шикувати.
А справа поставив Василька полки,
Другі полки зліва від себе.
Дем’ян там – був тисяцький в нього такий
Стояв на чолі. Сонце в небі
Уже піднялося. Сигнал прозвучав.
Полки з висот рушили спішно.
Данило з дружиною кінно помчав,
Василько й Дем’ян вели піших.
Щити червоніли, блищали списи.
Спускалася грізная сила.
Аж угри завили на всі голоси,
Спинити ту силу не сміли.
Дружина Данила, як сокіл, немов
На вражі полки налетіла.
І землю зросила загарбників кров,
Злякалися угри Данила,
Розбіглися в боки. Він полком промчав
Ворожі ряди. Доки бились,
Розсіявся полк, кожен сам собі мчав.
У вражім тилу розгубились.
А ворог ряди свої знову зімкнув.
Списами в лице наїжачив.
З дружиною князь у тилу угрів був,
А що з того боку – не бачив.
Тим часом і піші полки підійшли,
Врубалися в силу ворожу.
Списи і мечі у роботу пішли.
А князь керувати не може?
Відрізаний він вже від війська свого.
Дружина не зна, що робити.
Розгублені вої скакають кругом.
А там розгоряється битва.
Дем’ян, що очолював ліве крило,
В бою з галичанами стрівся.
Хоча його воям нелегко було
Та він попереду всіх бився.
Хоч як намагався його Судислав,
Що був галичан воєвода,
Спинити. Та той їх рубав і рубав.
Спинити його було годі.
Як ніж, він панахав ворожі полки.
За ним його вої ступали.
Хоча галичани стояли поки,
В лещата Дем’яна стискали.
Данило крізь пил, що над боєм піднявсь,
Помітив Дем’янові стяги.
Сигнал дав дружині негайно: збирайсь!
Пора показати відвагу.
І знову, як коршуни впали вони
На галицьке військо із тилу.
І знову їх сталь пісню смерті дзвенить,
Рубаючи ворога вміло.
Крізь місиво люду пробились таки
Назустріч Дем’яновим воям.
Не зміг Судислав стримать натиск такий,
Полки розірвали надвоє.
Побачив Данило тепер, що Дем’ян
І сам раду дасть галичанам.
А як там Василько? Чи ж то устоя́в?
Бо ж угри б’ють, наче тараном.
Лишивши дружини частину в бою
Дем’яну у поміч, закликав
До себе другу половину свою.
Загоном отим невеликим
Подався тилами на праве крило,
Щоб уграм ударити в спину.
Та напівдорозі, немовби на зло,
Кінноту угорську він стрінув.
Зчепились в бою, не до помочі вже.
Самим би живими зостатись.
Хоч князя дружина його стереже
Та змушений він відступатись.
А угри насіли, розбили загін
На купки, що бились між ними.
І скоро вже князь пробивався один
З мечем поміж уграми тими.
Тим часом, Василько в бою устоя́в,
Списи силу вражу спинили.
Василько сам сулицю міцно тримав
І порався нею уміло.
Сам в перших рядах і волинці за ним.
Насіли на угрів й погнали
Тих раптом, бо ж страшно і так було їм.
Що там за спиною – не знали.
Хтось б’ється? Чи, може Данило зумів
Уже їх полки оточити?
Тож кинулись задні тікати без слів.
Переднім теж хочеться жити.
Помчали зненацька угорські полки.
Волинці рубали їх люто.
А князь іще б’ється, не знає поки,
Що вже перемога здобута.
Хоча галичани й тримали ще стрій
Та, угрів помітивши втечу,
Теж стали втікати. Затих скоро бій.
А князь ще не знає, доречі,
Де дівся Василько. Дружину зібрав.
І стали в угорському стані.
Василько ж всю ніч свого ворога гнав,
Поки не сховались останні.
Хто десь по лісах, хто аж в Галич помчав.
Не стало кого і рубати.
Утомлений з військом своїм повертав
Василько до старшого брата.
Той переживав: де ж Василько подівсь,
Не радий був і перемозі.
Аж раптом із військом брат менший з’явивсь.
Зустрілись вони на дорозі
Та і обнялись, як належить братам.
А угри у Галич примчали.
За мури сховався мерщій Андраш там.
На військо Данила чекали.
Та той не прийшов. Сил багато поклав
Під Шумськом. Вже не до облоги…
Попереду їх Ярослав ще чекав –
Далека до нього дорога.

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

Серце моє, переб’єшся.
Любов моя, переб’єшся.

Переб’єшся, як пташка у путах?
Як увесь весільний посуд, переб’єшся?

Як народи за межу, переб’єшся?
Як нове щось народжу, переб’єшся?

А якщо не народжу, переб’єшся?

Переб’єшся.
Все одно переб’єшся.

24 листопада 1993 р., Київ

Цей півень з-поза ранку
горланить голосом предків:
не забувай шляхів до місця сили!
Там – на здичавілих яблуньках
досі висять імена –
кислі й терпкі,
тверді та пирскливі,
що зриваються у невикошені трави,
а здається, наче у вухо землі,
трусом виштовхують тяму
з доглянутих снів:
пробудися, дитя!
ти – пам'ять роду!

16.06.2024

Не зашнуровано давні рани,
Без прив'язі помаранчева повня.
Вписалась у нічну панораму,
Як відблиск вогню на жерсті жаровні.
Віщунка Вельва шепоче долю,
Не сплять лікантропи у темних шкурах.
Хто ж розірве це замкнуте коло?
Забутих в'язнів утримують мури.
Війна палає, пече в безсонні.
Округленим оком уп'явся місяць.
Не мають ліку тепер шеврони,
Назріє відплата у повній мірі.

Не дають відпочити, холера,
Хоч знедавна я менш дійовий, –
Зачинила одна щойно двері,
Як вже інша сигналить: Відкрий…
Мов зі сну метушлива примара
Перетнула мовчазно поріг,
А мені не потрібні і даром
Нині шепоти, дотики, сміх.
Ні ці сльози небачено часті,
Ні в словах запевняння чи гнів,
Бо шукати у любощах щастя
Безперервно уже відхотів…
16.06.24

Мов досконало -- майстер-золотар
На склі чи дереві -- твоє обличчя --
Виплавлював -- ті очка, ніс, вуста...
Так я в рядках сяйну красу величив.

Високих рис чарівна чистота --
Мені ти нагадала Беатріче --
Поета мрію... Лиш різниця та,
Що втілився наш задум таємничий.

Вже досить нерозділених кохань!
Поетів пощадіть, о Музи вражі,
Даруйте їм себе для раювань.

І вічність вам за це спасибі скаже --
Тисячоліттями жахних страждань --
У символах кармічних відображень.

16 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Love is...
Мого дитинства світлого реліз
Прийшов за мною у нове сторіччя,
Щоб назавжди мене у мене вкрасти.
Цим написом хизується і досі
Небесний місяць, мовчазний маркіз,
Закоханий у зіроньку, що поряд
Яскраво світить. І лише для нього...

Love is...
Народить скрипка свій нічний каприс.
Я бачив! Чув! Та не скажу нікому,
Як дівчинка із хлопчиком на лавці
Сиділи й мовчки зустрічали ніч,
Дивились їхні очі у майбутнє.
Кохання неземного бенефіс
Для мене - вогник, а для всіх - картинка.

Love is...
А я шукав. Я щось таке шукав,
Те, що принаймні і не міг зустріти.
В моїх руках давно зав'яли квіти,
Волосся стало сивим. А роки
Ідуть, біжать безжалісно повз мене,
А я стою. Я осторонь стою.

Love is...
Цей жалюгідний мій каприз,
Ілюзія, з якою існувала
Реальністю зарізана душа.
І хтось такий смішний, бо вже не хлопчик...
І дівчинка ту лавку не знайшла...
"Дай руку!" - ця пародія на крик
Розтанула в страшній осінній зливі.

Love is...
І стрімко впало зверху вниз
Відлуння, схоже на важке каміння,
А літо разом із душею змерзло.
Не смійтеся, хлопчисько та дівчисько!
Ви - вічні, як і ваше те кохання,
В яке я вірив. Вірив все життя
І крихітку посмів собі забрати...
В такий жорстокий вираз "не судилось"
На небі поєдналися зірки.
Але не бійтесь! Це не вам! Мені!
Холодний вітер спогади приніс...
Love is...

(Патетично - чоловічий голос)
Досить, кохана, буденності віхоли,
хочеться сонця і моря –
Поїхали!
У невгамовність прибою і синяви
барвного свята над будніми тінями!

(Іронічно – жіночий речитатив)
І якнайдалі,
то завжди барвистіше,
і урочистіше,
і особистіше.

Можна і зорельотом в безмежності -
щастя шукати -
до повної трешності.

(Повчальне резюме - чоловічий речитатив)
Щастя - таке невловиме
за мріями,
далями,
снами,
емоцій завіями!
Але ще є -
над бажань аритміями -
щастя, котре за коханої віями!

І не важливо, де б ми опинилися,
очі твої тільки б щастям світилися!

Я не буду брехати, що знаю життя,
Розкидатись пихато словами.
Лиш скажи мені, хто ти і хто тобі я!
Поясни, що насправді між нами!

Може, карма чи так, випадковий союз?
Чи зустрілись споріднені душі?
І чому у тобі я фатально погруз?
Чом же ти не така незворушна?..

Ми — Трістан та Ізольда? Ми — Боні і Клайд
Чи банальні Ромео й Джульєтта?
Чи трагізму нема і Всевишній дав шанс
На спокійні відносини теплі?

Ми щасливі, як є. Нам не треба питань
Про якесь незбагненне та вічне.
Тільки "хто ти мені?", "ким для тебе є я?"
Нависають у тиші ліричній.


15.06.2024

Мовлю сонцем і мовлю вітром я,
Мовлю променем,
Слів розмаєм, думок палітрою,
Серцем стомленим.

Та вмокаючи пера- образи
В рути-шавлії,
Мовлю так, щоб одну лиш обрану
Ти кохав мене.

Мовлю травами, мовлю квітами,
Снами віщими.
Поки слухаєш, то хотітиму
Мовить віршами.

Мовлю небом у сяйві місячнім,
Ранку подихом,
Словом-миттю і словом-вічністю,
Словом-подивом.

Бо дивуєшся - як веселку я
Вимальовую?
А із неї на тебе плЕскаю
Словом-пломенем.

***
Синекура має привілей
і сама повірити готова
у казки із тисячі ночей,
на які купились безголові.
Логіку включаємо, панове,
і спаде полуда із очей.

***
Із чого виливає кулі
витіюватий марафон –
відомо. Їхній фараон
котурни має за ходулі
і узаконює закон,
як горобцям давати дулі.

***
У актора завше роль така,
що суфлера свого повторяє,
і тому ще іноді, буває,
легітимний рупор єрмака
як по писаному промовляє.

***
Із писаною торбою... за мир...
ще носиться улюблений кумир
від імені совкового народу,
який не помічає до сих пір –
вилуплюється ще один упир,
а біля нього урки та уроди.

***
Що світом управляє сатана –
доказано в історії сучасній,
а от байки, що ми усі нещасні.
поширює триваюча війна.
Гадаємо... але холера ясна –
юрма жадає чути брехуна.

***
Мусимо ще довго воювати,
поки уникаємо у суть
того, що союзники дають...
у бездонну яму біля влади
у людей виманюють донати,
а ченці мільйони украдуть.

А ля комедія
Описую комедію сумну
і на таке уже немає ради
у жодній із казок Шехерезади,
але ще уповаю на одну
не дуже запізнілу новину,
що фейкові реалії позаду.

Не хвилюйся, любий, я не бачу
порізно у цьому світі нас.
Хто обпікся об сльозу гарячу,
на холодну дує повсякчас.

ДНК твоє в моєму лоні,
у твоєму серці образ мій.
Душу заколисуєш в долоні.
З беладони* подаю напій.

Щастя розплескалося з надлишком —
не потрібно з неба нам дощу.
(Сонце лагідне заснуло тишком),
ні за що з обійм не відпущу.

Вдячна долі за ковток дурману,
і очей фіалкових розмай.
Для чужого Музою не стану,
а за мить з тобою — все віддам!

Беладона* — лікарська рослина
14.06.24р.

Гойдає вітер грона калино́ві
в ряснім саду майну́лого життя,
немов оре́лі бу́лої любові,
під музику мого серцебиття…
І го́йдалка, як та опо́на часу,
спадає до́лу прямо із небес.
Несе тебе, буття́ мого́ окрасу,
із юної мину́вшини Гермес…

Оре́лі ча́су, бу́лого оре́лі,
удалину́ несуть клини лелек.
Летять по небу долі акварелі,
мого́ життя переповня́ють глек!.
Оре́лі ча́су – го́йдалки епо́хи,
в’юнкі́ як вітер талану́ літа́…
Вони не зачекають анітро́хи –
відго́йдують буття́ нови́й етап.

Колише ле́гіт молодості спо́мин,
відлу́нок насолоди і заві́й –
уя́ви невимо́вної фено́мен
відлу́нює у пам’яті моїй…
Ключі пливуть по небу журавли́ні,
леле́чій кле́кіт лине з вишини
і тануть у стрімкому часопли́ні
гірко-соло́дкі долі полини́…

В скверику під липою,
Влітку з дня у день, –
Безнастанно глипаю
На ряди людей.
Поглядом допитливим,
Кожного й завжди, –
Зазвичай запитую:
Звідки і куди?
Ані ким невикритий
До цих пір, мабуть, –
Намагаюсь вникнути
В їхніх планів суть.
Розумом розгадую,
Дивлячись на стан, –
Хто є за посадою
Пані або пан?
Чухаю потилицю,
Дивлячись у бік
Спертих і на милиці,
Й на ціпки калік.
Болями й тривогами
Переймаюсь сам, –
Бачачи убогого
Щось візьму і дам.
Хоч буває голодно
Й серцю не до втіх,
Я любуюсь молоддю,
Слухаючи сміх.
Молоденьких мамочок
І тих дітлахів,
Для яких складаночки
Сотворить зумів.
Співанки мурмочучи, –
Я відчути зміг,
Що являюсь родичом
Кожному із них.
Будучи на пенсії,
Мало не щодня, –
В скверику блаженствую
Зранку дотемна.
15.06.24

Стали комом у горлі слова.
Сидимо за столом візаві.
Ми з тобою - вдівець та вдова,
Хоч обидва сьогодні живі.

Тиха осінь плете макраме,
Покриваючи смутком рудим.
Тиха осінь - це гра в буріме,
А самотність - її монорим.

Жовте листя наснилось мені...
Наче нотки з високих октав...
Ти топтала його уві сні,
Я - так ніжно його підбирав...

Стали комом у горлі слова
Від цієї ходи навпростець.
Ти - щаслива та вільна вдова.
Я - отруєний горем вдівець.

Я кину вудочку
по той бік Всесвіту,
По той бік розуму,
по той бік серця,
По той бік розпачу,
по той бік лиха,
Яке говорить нам
крізь море тихо.

Я кинув вудочку по той бік голосу,
По той бік шепоту, що чути голосно,
По той бік совісті, по той бік страху,
По той бік віри, по той бік краху,

По той бік величі, по той бік крику.
По той бік Всесвіту не чути хлипу.
Лиш пронесеться із нетрів безуму
Загадки вічні піщаним берегом.

13 липня 2020

...тому що потрібно вірити хоча б у щось.
Читати псалми над головами і зливати розтоплений віск,
Говорити про те, що фігурки — це те, що тобі здалось,
Про тонку павутинчасту форму страхів, які запеклись
На воді.
Неодмінно потрібно вимовляти чиїсь імена,
Перебирати вустами звучання їхніх очей,
Виливати з воску поезії весь океан,
Допоки із серця до краплі письмом не стече.
І пускати по нім галеони, каракки, човни,
Малювати китів, альбатросів і білих акул,
Втопити у ньому незвіданість глибини
І безліч страхів у вигляді темних фігур.
Любити її незважаючи ні на що,
Безвідмовно віддати в пожертву і все на кін,
Тому що потрібно вірити хоча б у щось,
Коли не в любов, то в попіл її руїн.

01.05.2024

Швея любитель, новичок и профессионал…
Ведь каждый человек берет, хоть иногда иголку…
Ею управлять нужно умело, осторожно…
Яркий пример наша одежда, да все, что сшито служит нам…
13.06.24 Швец Тамара
Швачка любитель, новачок і професіонал...
Адже кожна людина бере, хоч іноді голку...
Нею керувати треба вміло, обережно...
Яскравий приклад наш одяг, та все, що пошито служить нам...
13.06.24 Швець Тамара

В мою весну тендітну тихо стукав,
Як краплі-перли юного дощу.
У подумках душі тягнулись руки,
І сонця проникав крізь землю щуп.

В мою весну проходив лабіринти.
Окрилений ти птахом прилітав.
Гігантське небо квітло гіацинтом
Були у тебе тисячі підстав.

В мою весну вдихнув ковток повітря,
Насичений співучістю сплетінь.
І досі мариться мені те світло,
Твоїх бракує теплих шепотінь.

Від такого конфузу
Червонію й журюсь, –
Вчора зрадила Муза,
Не з’явившись чомусь.
Не дотримала слова,
Залишила в ганьбі, –
Тільки біль підшлунковий
Відчуваю в собі.
Змарнував цілий вечір
І натхнення позбувсь, –
Муза думи старечі
Оминула чомусь…
14.06.24

А ти переможеш! Я знаю!
В жахітті розтрощених снів,
Мов птах білосніжний, Ізраїль
В облозі брудних дикунів.

Тобі дуже боляче, гірко...
Історія пише рядки.
Засяє Давидова зірка
Світліше за інші зірки.

Якщо треба тиснути - тисни!
А як тут по-іншому? Як?
Я вірю, що купол залізний
Доповнить залізний кулак.

Порада штампована - зайва,
Озвучена світом глухим.
Я впевнений: вистоїть Хайфа,
Відродиться Єрусалим.

Сміливо борись, світлий краю!
Щоб зла не було тут ноги!
Нехай же Господь захищає
Священні твої береги!

Країна маленька та чиста
Майбутнє своє поверне!
Вважайте мене сіоністом!
Вважайте євреєм мене!

Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
Аж за столиком сидять уже випивохи,
Вже й півлітру розпили, зосталося трохи.
Де вони грошей беруть? Коли устигають?
Чи то ніяких турбот більш в житті не мають?
Тож не витримав Свирид, проходячи мимо,
Зупинився, розходивсь, лається із ними.
Ті, хоч п’яні та, усе ж, потупили очі,
Ніхто слова поперек сказати не хоче.
Покричав він, покричав, заспокоївсь трохи,
Миролюбніше почав казать випивохам:
- От горілку ви п’єте, а хто із вас знає,
Звідки вона узялась? Чом так називають?
Людям, думаєте ви винайти вдалося?
Без нечистого ніяк тут не обійшлося.
От я вам і розкажу, як усе то сталось.
Гей, посуньтеся. Ти бач, як порозсідались! –
Здвинув трохи випивох, біля них усівся, -
Так, на чому ото я, власне, зупинився?!
Ага! Діялось то все у часи далекі.
Жили тихо люди ще, хоч жилось нелегко
Та не знали ще тоді горілку прокляту.
А чортяці то усе не давало спати.
Сидів, думав та гадав, що б таке зробити
Аби людям те життя тихе перебити.
І придумав. – От, пожди, - каже, - будуть мати,
З нехворощу їм питво зможу я зладнати.
Та таке, що вип’є хто - то здуріє сходу,
Буде щось дурне робить та чинити шкоду.
І потішить мене тим. Тож одразу й взявся.
Миттю вогнище розклав. Дим такий піднявся,
Що аж до небес дістав. Бог тоді й питає:
- Чи ви чуєте, що дим? _Чуєм! – отвічають
На питання те святі, - та звідки – не знаєм.
Тоді Бог святого враз Петра викликає:
- Піди, - каже, - подивись, хто там таке коїть?!
А Петро хламиду вдяг й швидкою ходою
До вогню того пішов. - Що то таке буде?-
У нечистого пита. – Питво варю людям.
Нехай , - каже, - його п’ють, аніж просту воду.
- Який добрий?! Чи ж з того їм не буде шкоди?
- То візьми та покуштуй! Дав йому попити.
Той хватив. Та ж не пияк. Упав, як убитий.
А нечистий не спиня курної роботи.
Люд до нього валом пре, скуштувать охота.
А на небі дим в носах уже усім крутить,
Прямо очі виїда, не дає й дихнути.
- Що ж це таке? – знов Господь, - Де той Петро дівся?
Ти би, Павле, теж пішов туди й подивився,
Що він робить. Та жени чимскоріш на небо!
Вдяг хламиду і Павло чистеньку на себе,
До нечистого іде та його й питає:
- Що це тут Петро лежить? - Втомивсь, спочиває!
- А ти що варганиш тут? – Варю людям пити.
- Що то воно за пиття? – Спробуй пригубити.
Через нього люди, бач, ледве що не б’ються.
- Дай попробувать! Налив, а очі сміються.
Той попробував, зумів два кроки ступити.
Та й простягся. Бо ж святий, не навчений пити.
А на небі не видать нічого від диму.
Викликає Бог Юрка: - Йди скоріш за тими!
Йди, козаче, дай обом добре прочухана.
Повертаються нехай на небо негайно.
Глянь, який там чорт курить. Вели припинити,
Бо, як сам устану, то буде добре битий.
Відтаскаю, передай, курія за патли,
Довго чухатиме він потилицю, клятий!
А Юрко розлютувавсь, вхопив спис, шаблюку.
До нечистого спішить: - Що робиш, падлюка!
Чи забув, як то тебе з неба проганяли?
Чи за патли вже давно тебе не таскали?
Як забув, так я тобі нагадаю миттю?
Що ти, клятий, захотів небо прокурити?
Так нечистий налякавсь. А той роздивився:
- Що ото за кабани в тебе розляглися.
Та під бік буцнув Павла, той бігом схопився.
Тоді вже будить Петра Юрко заходився.
Той піднявся, а лежав близько вогню, видно,
Прогоріла геть пола у його хламиди.
Подививсь він на полу та й давай казати:
- Буду гаспидське пиття горілкою звати.
Став розпитувать Юрко, що тут з ними сталось.
Розказали чесно все, ні з чим не ховались.
А тоді уже утрьох за чорта взялися,
Повалили. Так Юрко штрика його списом,
Та шаблюкою уздовж по спині потягне,
Наче, вибити всю дур з чорта того прагне.
А ті двоє догоджать взялись кулаками,
Та під боки наддавать йому копняками.
З нечистого тільки шерсть летить на всі боки.
А вони втомились вже від тії мороки,
Зло зігнали, залили вогнище водою
Та й на небо побрели швидкою ходою.
А нечистий пролежав побитий до ночі,
Ледве-ледве розтулив запухлі геть очі
Та й собі порачкував, в запічок сховався,
Довго там кректав, стогнав та перевертався.
Ой, нелегко обійшлась та затія чорту.
Та от людям пійло те стало у охоту.
Стали вони міркувать, як із нехворощу
Самим пійло те зварить, бо ж таке хороше.
З нехворощу, правда, так вони й не зварили,
А з святого хліба, бач, таки умудрили.
І нечистого не тра… Краще нього вміють.
Не пропала, бач дарма чортова затія.
І не треба чорту з тим тепер мати клопіт,
Головне – зумів таки людей заохотить.

Тому, кому нема ще сорока,
Однолітку сказав би я багато!
А я мовчу. Бо краще - написати...
І до паперу тягнеться рука.

Та не потрібні ті чужі зізнання
Тому, кому нема ще сорока,
Коли в словах останнього рядка
Вмирає і надія, і кохання.

Психолог, теоретик та історик
Біжать туди, де музика легка.
Тому, кому нема ще сорока
Повільно страх малює риску "сорок".

Сумує осінь, тиха та гірка...
І сонце, у якого інші справи,
Всміхнеться. Тільки зовсім не яскраво
Тому, кому нема ще сорока.

Ненавидь мене кожну суботу,
Кожну середу, кожного дня.
Ненавидь мене попри роботу,
Попри заздрощі, попри слова.

Ненавидь мене зранку за кавою,
Ненавидь перед сном у подушку.
Не забудеш, що сталося раною,
Бо прицілений стоїш на мушку.

Ненавидь мене сильно й не дуже,
Ненавидь ти ніколи й завжди.
Ненавидь, бо єдине зворушнє
Я забрала від слова "люби".

Ненавидь мене сильно по-справжньому,
Ненавидь у думках мимоволі.
Бо ж ніколи не статися "нашому",
Все давно передбачено долі.

В серці краялась думка, що тихо
Ти лишиш все далеко в забутті.
Але ж очі твої випромінюють лихо,
Що не бачила я вже давно у житті.

Ненавидь, прошу тебе, благаю.
Це єдине, що можу лишити тобі.
Зневага не даси ніколи коханню
Силу жити, діяти й любить у мольбі.

Я не вмію показувать людям навкруг
Як люблю їх, як сильно люблю до нестями.
Вибач мене за принесене лихо, мій друг,
Хоч не стягнуться вмить усі лишені рани.

Ненавидь мене від землі і до неба.
Я не зможу віддать теплоту свого серця.
Вибач, тихо промовлю, лише ось так треба,
Бо серце моє давно далеко від тебе б'ється.
12/06/2024

Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав
І називав мене "моя чаклунка".

Плетистими трояндами запахла ніч,
Лагуною в*янкою - зваби рими.
Червоний квіткоспад побачили увіч -
Любов аж до світанку вилась зримо.

Нарешті тихо в небі... На землі
Димить лише зруйнована споруда
Та іскорки спалахують в золі,
Де, в гурт зібравшись, плачуть мирні люди.
Кружляє попіл і відчутно гар
В розпеченім пожежею повітрі, -
Мов пам'ятник - обвуглений димар
І бита цегла, як безмовні титри...
13.06.24

І

Цілує смерть північна зелень гаю...
Невже у Лету канемо от-от?!
Від цих думок всього перевертає,
Осотом клятим заросте город?!

Із України лишиться окраєць,
Все інше божевільний ідіот
Собі навік в полон позабирає,
Зробивши тут фазенду чи курорт?!

Невже межі не має це падлюцтво,
О всесвіте, здригнися, охолонь!
Земля іде до свого самогубства --

Постав нам захист, нездоланну бронь --
Відкрий же очі для ЛЮБОВІ людству --
Народ увесь приречений, либонь.

ІІ

Народ немов приречений, либонь --
Америка стомилась помагати.
Угорщина вже за московську "вонь" --
Європу розділяє на квадрати.

А боягузи наші мають "бронь",
Повідкуплялись, щоб не воювати.
Перуне, Боже, всіх їх роздраконь,
Іде у бій хай кодло те пикате..

Благає миру ніжна ця весна!
Я так люблю, коли любов буяє,
Світ пестить від небес і аж до дна...

Та сам себе лупцюєш малахаєм --
Допоки є ворожа сарана --
Війна в могили кращих діток бгає.

ІІІ

Війна в могили кращих діток бгає,
Щоб погань залишилася сама.
Тремтіла, наче полохливий заєць,
То не народ уже -- тупа юрма.

Вона лише жере і запиває,
Усотує політики дурман --
Мов бидло у смердючому сараї...
Ним легко керувати крадькома.

Коли ж любові сила одержима
Затопить зло, як води - оболонь?
Свою вкраїноньку оборонімо,

Дажбоже, московитів урезонь,
Звикаєм, ніби, до вогню та диму...
А Чорнобог сміється між долонь.

ІV

А Чорнобог сміється між долонь
Невже його не витримаєм тиску?!
О Білий Боже, нелюдів задронь --
Коли донищимо ту зла колиску,

Позбувшись за карбованцем погонь?
Що головне в житті - лизати миску?!
Ти справді чесну працю узаконь,
Тримай високо небо українське.

Неначе дві ноги на терези
Цей світ поставив, підлощі чигають.
З колоди щастя зникли всі тузи...

Ти де любов? Чи співами Китаю
Вгорнулась, мов отрутою гюрзи?
Зазнав уже бомбардувань Ізраель.

V

Зазнав уже бомбардувань Ізраель...
Чи світова війна нова гряде?
Чому річки добра пересихають?
У людських душах дотліва едем.

Урвать чимбільший шмат свойого паю,
Жадоба ненаситна -- в ніч веде,
Всю теплоту сердечну убиває,
Романтик - лох останній, декадент.

Любове, силу духу непохитну
Яви усім, хто хоче осторонь
Стоять, обмежитись життям огидним...

А кращих вищим розумом боронь.
Зла демони орудують так спритно,
І схід близький охоплює вогонь.

VІ

Вогонь не владен над любов'ю.
Ярослав Дорошенко

І схід близький охоплює вогонь,
москва також свою приклала руку
До справ нечистих. Правило "Не тронь!"
Для чесних -- щоб узяти на поруки.

Все більше полум'я між закордонь!
Поета серцю додає лиш муки --
кацапщину, о Боже, обетонь --
Хай щезне світ, де плодяться падлюки.

Кохана, серед вибухів, пожеж,
Зізнайся: почуття як розквітає!
Воно іще позбулося всіх меж!

Святкове сяйво ти моє, Аглає*!
Люблю тебе, нехай навколо теж
Зоря кривава небо огортає.
____________________________
*Аглая (грец.) - одна з харит Афродіти, її ім'я означає світкове сяйво.



VІІ

Зоря кривава небо огортає,
Але воно буває голубе,
Як море, де купалась Навсікая*--
У ній, чомусь, упізнаю тебе.

Той Одіссей... А я -- не відвертаюсь,
Дарую також усього себе.
Вживаю сік живильний молочаю,
Коли здоров'я підведе слабе.

В житті оцім гіркого є доволі.
Люблю, коли мені Пегас-комонь
Відкриє щастя далі ясночолі...

О доле, знову брови насурмонь --
Снаряди рвуться, падають тополі,
Сивіє світ від горя біля скронь.
___________________________
*Навсікая - у грецькій міфології феакійська царівна, яка закохалася в Одіссея, але він не відповів їй взаємністю, бо був вірний своїй дружині Пенелопі.

VІІІ

Сивіє світ від горя біля скронь.
Чи ти, цивілізаціє, у комі?
Іще століть багато марафонь...
Отямтесь, люди в нашім спільнім домі.

Всіх схиблених перетвори на сонь,
О Боже, хай дрімають нерухомі.
Арея навісного засупонь --
Щоб років сто корився він утомі.

А нас, закоханих, благослови.
Нехай так ніжно щось трава шепоче,
І щастя віддзеркалюють стави --

Як сонечко крізь пестощі дівочі.
Осяяний любов'ю, ще живий,
Співаю я про битви неохоче.

ІХ
Я знаю по собі: лишень співать почну
Героїв і Богів, війну, старовину --
Язик мертвіє, слів нема й немає,
Та варто про кохання заспівать,
Невидима рука знімає з уст печать,
Я дихаю вільніш, рядки самі зринають.
П'єр Ронсар
Співаю я про битви неохоче,
Там гинуть люди, видива руїн,
Кров, горе, гвалт... Сатанаїл регоче...
Вже краще -- у пустелі бедуїн,

Що на верблюді їде аж до ночі...
Уранці із мечеті муедзин
Озвучить вірним заклики співочі,
Красуню в паранджі пробудить він.

А між пісків -- оаза-сад постане.
Прийде з коханою поет-пісняр,
І пісню щастя чутимуть прочани.

Вона збагачує репертуар...
Для інших писунів війна -- як манна --
Хай випускають кон'юнктури пар.

Х

Хай випускають кон'юнктури пар --
Котрі понад усе жадають слави,
Авантюристам цінним є піар,
Як пил ув очі - словеса лукаві.

Пролізе скрізь духовний цей злидар --
Він ловить птаха щастя, а не гави.
Лжепатріот, кар'єрний то гендляр,
Нерідко шлях нагору ще й кривавий...

Закоханий романтик - наївняк,
Лиш реаліст йому відкриє очі.
Та тільки справді люблячий дивак --

Зуміє осягти вершини творчі...
І до підніжжя скотяться навспак*
Прудкі легкого хліба поторочі...
______________________________
Навспак -- присл., діал. Назад, у зворотному напрямі.


ХІ

Прудкі легкого хліба поторочі...
Короткий час той успіх їх живе.
Лише нутро являє світу вовче --
Аби напхати кендюх за "лаве"*.

Наживи черв єство огидне точить.
Такий в болото навіть запливе --
Щоб видобуть сенсацію зі збочень...
І застарілу, викинуть в кювет.

Кохання тільки справжнє не старіє
Воно - добра душевного жнивар,
Неждано зустрічає, наче мрія...

Фронт - людськості правдивий санітар --
Герої дійсні йдуть туди, МЕСІЇ,
Чи воїни, хто у боях, як цар!
________________________
*Лаве -- гроші.

ХІІ

Чи воїни, хто у боях, як цар!
Їм почуття велике теж знайоме,
Заповнений ним кожний капіляр --
Наперекір москви поріддю злому

Любов на смерть веде іще здаля,
Бо скрізь, аж до найменшого фантому --
Скривавлена, шматована земля
І біль од поруйнованого дому.

Хай казиться гидка кремлівська шваль,
Із України соки люто смокче
Та опір - нездоланний, наче сталь,

Кохання захищатиме жіноче,
Здолаєм з ним утрат гірку печаль,
А нам комар вже носа не підточить.

ХІІІ

А нам комар вже носа не підточить,
Комусь ми старомодні і нудні,
У вірності своїй пливем охоче...
Звеличує кохання наші дні.

Хай заздрісник зубиськами скрегоче --
Цинічна підтанцьовка Сатани.
Любов справдешню живить непороччя --
Мерзота хай вискакує з штанів.

Відволіктись хоч трішечки від горя --
Подалі од "ждунів"* та яничар
В обіймах милої, озер чи моря,

Або комфортних стінах кулуар...
Послухать ніжних солов'їв-тенОрів --
Краса на попелищі - Божий дар!
___________________________
*Ждуни - перевертні, ті, котрі очікують приходу Московії.

ХІV

Краса на попелищі - Божий дар!
Далеко не бенкет під час чуми це.
Торішнє листя спалює травняр*
Щоб знову стали луки пишнолиці.

Немовби чародійний той відвар,
Що принесла у дзьобику жар-птиця,
Таке й кохання - вогнеперукар --
З бабусі стала - квітка-молодиця.

Дивуюся, ну як той Чорнобог
Тим пагонам душевним дозволяє
Піднятися? А де ж переполох?!

Хто уперіщить підлості нагаєм?
Ярилові програє злий молох...
Цілує смерть північна зелень гаю.
_____________________________
*Травняр - той, що доглядає за луками. Авторський неологізм.

МАГІСТРАЛ

Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

17 травня - 9 червня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Демонічна моя Богине,
Надто холодно у твоїй тіні;
Храми сірі твої, негостинні,
Не доносять моління крізь стіни.

Демонічна моя Богине,
Я наповнив етер твоїм іменем;
І мелодія світла, нестримана
Над похмурим зависла склепінням.

2010

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

А день новий, немов паперу білий аркуш,
Немає зовсім слів і навіть літер...
У небі чистому лиш одинока хмарка
Мовчанням зустрічає тепле літо.

Зароджується знову мрія феєрична,
Щоби почути голос - тенор срібний,
Немов напитися води біля каплички
Цілющої, що так душі потрібна.

Бажання - чути голос того чоловіка
Джерельний у жагу спекотну літа.
Він не підозрює, що це любов велика -
Повітря струм і сонця Боже світло.

Працювати неохота
На городі чи в саду, –
Від нестерпної духоти
Зранку місця не знайду.
Трохи легше під вербою
Біля сонної ріки, –
Пахне густо осокою,
Порошать кульбаб квітки.
Жабка квакає в болоті,
Качка кахкає в кущах, –
Одуд витягнув півноти
І знесилено зачах.
Я дрімаю нерухомо
І пробуджуюся знов, –
Відчуваючи потому,
Як бурлить у скронях кров.
Хочу вітру свіжий подих,
Хочу крапельку дощу,
Щоб радіти прохолоді,
Листя чуючи: Шу-шу…
12.06.24

Прозорий сум крізь невблаганні дні
Зненацька сивиною ліг на скроні.
Гілки багряні, жовті та червоні
Ховаються в яскравому вогні.

Знайти б чудову квітку на стерні
Усупереч природному канону!
Мелодію дощу на ксилофоні
Журлива осінь награє мені.

Сіренька хмарка в небі, наче хустка,
Покриє ніжну і тонку пелюстку,
Забувши знак таємної межі.

Лише з благословення жовтня-майстра
Народжена у день похмурий айстра -
Це усмішка самотньої душі...

Знову ділять українців
На своїх і на чужих,
Щоб добити поодинці
І понищити усіх.

І ведуться на приманку
Дурнуваті хохляки,
Московитської шарманки
Та халявні срібняки.

Модерн – изящное искусство во всех ремеслах, творчестве…
Объединяет множество различных элементов, деталей, материалов…
Дополняет и наполняет в быту, строениях, сооружениях стиль, новизну…
Единство гармонии и красоты, форм , цветов - впечатляют …
Работы созидателей модерна, талант, почерк, неповторимые…
Настоящее, прошлое и будущее в модерне –сокровище на все века…
10.06.24 Швец Тамара

Модерн – витончене мистецтво у всіх ремеслах, творчості…
Поєднує безліч різних елементів, деталей, матеріалів.
Доповнює та наповнює у побуті, будівлях, спорудах стиль, новизну…
Єдність гармонії та краси, форм, кольорів – вражають …
Роботи творців модерну особливі, неповторні.
Сьогодення, минуле і майбутнє в модерні – скарб на всі віки…
10.06.24 Швець Тамара