Не відпускай мене в самотню заметіль,
Нехай і літню - що мені до літа?
Достиглі яблука припали до землі,
А яблуня зосталася роздіта.

І вітами знеслась у чисті небеса -
Тримати стежку ту, що йде до Раю...
Тримай і ти мене, бо я іще не птах,
Ще навику не падати не маю.

***
Четвертий півень викричав зорю,
Багряне сонце визирнуло збоку.
Над урвищем самотності стою,
А в нім же темно, глибоко - нівроку!

А в нім же тьма темніша за мару!
І навіть яблуко одне скотилось онде
У чорну пащу... сліду не зберу...
Розбилось певно... тільки тиша стогне...

***
Лягла межа між заметілями і днем.
Майнула тінь. Ще осені не чути.
Лиш ба, чи втримаєш над прірвою мене,
І розговориш - бути чи не бути?

Розкурить сонях наостанок ночі млу,
Вдихну покору на усенькі груди,
Згадаю давнє і себе, таку іще малу...
Як є - так є.
По-іншому (не...) буде?

(13.07.15)

Я вже розчистила шляхи

Прийди!
І не лише у сни!
Коханий!
Не вари води…

Явись!
Як Сонце на Покрову!
Годі вдавати Казанову…

Люблю й чекаю
Любиш й знаєш

Прилинь в обійми!
Затинає
Від щастя серце!..

Не барись!
Цілуй до Світла!
Як колись…

Тримай до ранку!
Пий до краю!
Моїй воді кінця немає

Відкрив ти вічне Джерело -
Крізь моє серце до твого
Тече
Любов!...

Бурхлива кров…
Натхнення вир…
У щасті – Мир...

15.10.2015

Я бачу геніїв

І бачу демонів

На що мені такі знання
Коли живу у тихім лементі
Думок
Хто є й що можу я?

Яка мета?
Яке призначення?
Які завдання на життя?
Мій шлях ще досі не означено
Як будувать своє буття?

Пливу
Стикаючись із «чайками»
Та жодна з них ще не моя
Велика помилка козаччини
Що на Січі жінок нема

15.10.2015

Стояли такі холоди,
Такі молоді, неумілі.
Під стріхою тиша звила
Гніздо, у якому ночує.
І звуки нічної ходи
Мені проступали на тілі.
І пісня проламувала
Мовчання усім, хто не чує.
Ми далі підемо навкіс –
Водночас глибоко й високо.
А ти на півшля́сі припнись
За вогку листя́ну завісу.
Отут починається ліс,
Розріджений світлом і соком.
Отут обривається ліс.
А що поза ним? Поза лісом
Стояли такі холоди!
Лиш нікого їм холодити.
Сідай, присідай і розкаж.
Себе, оповівши, потроїш.
Навала снігів, як орди.
Навіщо так довго ходити?
Кроїти очима пейзаж,
Якщо його – не перекроїш?
Залишся і перезимуй!
І виший себе по-ново́му!
Ну – що ти?! Притих, заскоруб,
Язик надломивши, як вістря.
Виходиш на стежку німу,
Ногами зминаєш солому.
Руками здираєш кору
І листя, і листя, і листя…
Закинути світ на плече!
На тебе смиренно чекати.
Стояли такі холоди –
Кольо́рів і запахів сивих.
Уже й не болить, не пече
Рукою об руку черкати.
Навала снігів, як орди.
І видих такий, ніби вивих.


2015

Немає прірви поміж вірами,
Якщо не рити їх навмисне.
Із Джерела одного вийшли,
Переливаються одна в одну
У пошуках свого шляху до Бога.
Та поки не потвердить Він,
Що шлях той справді найвірніший,
Безглуздо вголос вихвалятись,
Що так гадає і Всевишній.
В гонитві за вищістю уявною
Рабини і попи, і мулли
Нагородили стільки відсебеньок,
Господнє Річище так замулили,
Що паства, до словоблудства схильна,
Забувши істини Всевишнього,
Подає руку не для порозуміння,
Але по-варварськи – для бійки
Або ж цивілізовано – для воєн.
В гарматнім гуркоті та марновір’ї
Слово Господнє безнадійно тоне...
...Аж доки не настане мить доленосна
Вселенського Армагеддону.
------------------------------------------------------------------------------------
Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Том2 (Трактати. Діалоги. Притчі, Переклади. Листи). Київ, ТОВ «Видавництво «Обереги», 2005, стор.10.

Лежить в покої стомлена земля,
навколо розгулялася негода,
оголена, неначе немовля,
зніма вбрання зажурена природа.

Короткі ночі ,зорі мерехтять,
мов світлячки купаються у морі,
простягнеш руку – й зможеш ти дістать
безкрає небо й загадкові зорі.

Осінній подих стеле килими,
тремтять від холоду листочки верболозу,
висить на дереві, чекаючи зими
забуте яблуко, ціловане морозом.

А я уб’ю себе в собі собою,
Тоді тобою я уб’ю тебе,
За тим наллю вина я, і виною
Уп’юсь до смерті майже - і т.д.

Любов нещасна так занапастила
Мене й тебе, коротше, нас обох,
Що стала я сама собі немила –
Нехай над нами змилується Бог!..


13.10.2015

Для чого писати слова?
Ще рано, мені не сила,
Про те, як сусідня злива
Вкраїну «градом» косила,
Як падали хлопці. Котел -
Нам нині не повний каші:
То « братня» злодійська раша,
І знову – ту дей, ту дей….

Для чого пишу слова?
Бо я є з народу – силу,
Котрого ще не вкосили
Ні разу! Ніколи! І нині
З-під «градів», «котлів»
При силі, при армії для народу
Заради слова – СВОБОДА!
Заради - «слово у дію»!
Вам вдячність – заради миру!

Тетяна-Флора М.

і знову ти з колоди карт...
холодним поглядом глибоким
цей світ дивуєш не на жарт
неначе ми гравці у покер?!..

давай почнемо, жовтень вже
у нього теж своя стихія
і кожен з нас хай збереже
свою незайману надію…

твій перший хід…
від короля
півсотні признаків на роздум
і час вгризається як тля
своїм буденним змістом прози...
14. 10. 2015.

Непокірна моя, що зробили із нами вітри?
Увірвалися в дім, на минуле насипавши пилу.
Я по вінця замерз. Ти уперше мене не зігріла.
Ти пішла без пальто, у підошвах моєї жури.

На світанку двірник всі яскраві замів кольори.
Всі осінні сліди так ретельно змахнувши мітлою.
Наше місто тепер засніжило чужою зимою.
Неможлива моя, що зробили із нами вітри?..
12.10.2015

Якщо побачу, розповім
Про найчарівніше з полотен
Із тих, що написати годен
Хіба лиш Ангел в світі сім.
Щасливі люди - сотні сотень
І досконалість над усім.

Земля омріяна, жадана,
Вона на радість Богом дана.


Якщо почую, роскажу
Слова куплетів мелодійних
Про силу вірних і надійних;
Країну вільну, не чужу,
Про братолюбство богобійних
І несплюндровану межу,

Яку не переступить кривда, -
Із краю в край такою брів би.


Якщо зустріну, розповім
Усім про справжнюю людину,
Що в скруту чи лиху годину
Готова жертвувати всім,
Яка останню копійчину
Кладе, рятуючи наш дім,

Життя рятуючи і правду, -
Таку в союзники обрав би.


Якщо ж не пощастить мені,
А вас спіткає краща доля,
Новинам світлим дайте волю,
Рятуйте душі від журби.
Хай будуть захистом від болю
Картини, люди, чи пісні.

Та не забудьте головного:
Початки справжнього - від Бога.

14 жовтня 2015 року.

У нього хобі – Азія, ІГІЛ
і стопудове алібі – дебіл.
І як його розумному навчити,
куди послати і кого просити
загальмувати двоєлике зло,
яке в миру співзвучне – Отелло́?

Уже очолив Русь на Україні,
а в Україну лізе і донині.
Його ідіотизм не по кишені,
але дуріє, наче то на сцені.
А я його лишаю, як було.
І доконає Деза Отелло́.

Займають обіруч маріонетки
вакансії на ролі головні –
змієголове чучело Чечні
і тіньове опудало Ахметки.
Уміють воювати за бабло
і копії, і пики Отелло́.

Парафія кирила-суєслова
ще величає демона зорі.
Але усе, що тліє на горі,
огріє багряницею Покрова.
Ударить і у хвіст, і під крило
не еНеЛО, а Рашу Отелло́.

І я з цієї теми не злізаю,
аж поки це безлике помело
не вимете освячене зело.
Не лише я на біса зуба маю
і не міняю стилос на стило.
Хай Азія виховує хелло.

10.2015

коли ж бо закрити очі. хвилин за п’ять,
здавалося їй не під тридцять, а за п’ятдесят.
усе, що вона пережила і ким була
в словах відбивалось: тривоги, хвороби, біда...

"давно це... я змалку хотіла, щоб всі роки, -
вона говорила, - ішли не один за три.
втішатися новим людям, старим дням.
а я ж бо стара пережитим, а не життям.

а я ж бо стара похороненим, а не живим,
у мене на тому світі більше аніж на тім.
у мене в минулому більше, аніж отут,
і люди так молодість, знаєте, не живуть".

вона говорила зі світом завжди на ти,
у неї залишились з близьких аж два коти.
вона видивлялася захід до темноти,
чекала своєї смерті. до тридцяти...

Ще тліє літепло. Одначе,
оберігаючи себе,
то усміхається, то плаче
осіннє небо голубе.

Оперезали сиві хмари
учора сяючий зеніт –
несуть руно своє отари
у далину десятиліть,

де і немає, і не буде,
як це буває восени,
отої візії весни,
яку уже чекають люди,
і омофор Її усюди
укриє віхолу війни.

14.10.2015

Вагоме опускається на дно -
Сіяти між каміння, риб, піщинок.
Моя розцвічена ілюзіє-мано,
Ти перейшла стожарню, площу Ринок,
Відкрила скриньку, де зима, снігур...
Полкан схопив за тридцять три петельки.
Замерзлим не цікаві шовк, ажур,
Сьогодні шиють ватні камізельки.
Отож іди, поторсавши замок,
Прослалося ряденце в зодіаках.
Широкий вибір хмар.
Повсюд амок.
А ти росла отам, де гай балакав.
Тепер мовчи.
До цяточки змалій.
Ген маскарад - і пурхавки вальсують.
Кульбачники наварять киселів,
Бо сідла для сліпих, безкінних - всує.
Вклоняється забейканий жонглер,
Лев обира на біржі іпостасі.
Наяда кличе в мушлю між химер,
Комфортнішу за ятку на Парнасі.
Пєлєвіна віншує пелікан.
Бестселер Кінга обсідають совки.
Скляніє помаранчевий туман.
І кришить сірий шарварок масовка.

2015

Снігу нема на Покрову,
Як і немає тепла.
Золото тьмяне діброви
Вкрила прозора імла.
Тишею вкуталось поле,
Зоране вчора під зяб, –
І вздовж шляхів захололих
Зовсім ніяких приваб.
Тільки наповнена дзвоном
Кожна краплинка роси
Та, мов поблякла ікона,
Сонце край неба висить.
14.10.15

У Україні нині Ваше свято,
Вже офіційним є воно, нарешті.
Згадають люди заслання, арешти,
Криївки лісові і атентати.
Вас пом'януть сьогодні як героїв,
Хоч слід було давно вже це зробити,
Брехня не пройде історичні сита,
Хай, навіть, хтось уменшить її втроє.
Боролися за те, щоб вільно жити
В, благословеннім Богом, ріднім Краю,
Щоб ворог, на чуже що зазіхає,
І погляд не звертав сюди неситий.
У розквіті життя Ви помирали,
Щоб не топтав цю землю нелюд лютий.
Стіною стали так колись у Крутах,
Ворожу зупинити щоб навалу.
Так мало Вас сьогодні з нами поряд,
А зради і корупції доволі.
Війна лягає тягарем на долі,
Чорніють знову матері від горя.
Ви Ангелами нашими на Небі,
Тому народ наш ворог не здолає
І буде мир і спокій в нашім Краю,
Це все що нині Україні треба.

В соавторстве с поэтессой Ульяной Задарма (Надеждой Капинос)

Кто влажных губ ее
Коснется на рассвете?..
И с кем она
Глотками будет пить
Минуты эти?...
Бокал вина
Прольется, словно
Время убегая,
Да на подол...
Тот, кто коснется-
Пей, не проливая!-
Твой час пришел!
Ты влажных губ ее
Коснешься на рассвете...
С тобой - ОНА...
И будет миг так
Сладостен и светел...
Тобой пьяна
Она напомнит
Дней забытых трепет...
А в них - ВЕСНА...
...и скажет Грусть
Мне очень тихо :
Детка,
Не ты...
... ОНА...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115101400881

Легкі пташки: цвірінь-цвірінь,
Вібрує знов озерна рінь.

Гаї в полон вітрець бере,
Куйовдить зачіски дерев.

Січе проміння золоте
І листя в озеро мете.

Он силует упав із туч –
Скрипковий віддзеркалив ключ.

В piano ніжнім шелестінь –
Немов струна – тремтлива тінь.

Примхлива музика води –
Вишіптує на всі лади.

Міняє ритм і темп і штрих,
Печаль навіє, потім – сміх.

Веселощі, помірний жаль
Увічнить озера скрижаль.

Ген променя-смичка там злет –
Звучить осінній менует.

12.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Ой кумедна ойкумена,
розпорошена у прах,
Наїжачені знамена,
конвоїри на часах.
Зоологія убога:
ікла, ратиці і роги,
оєвроплені козли,
окремлячені осли,
двоєрилі, лапоногі
і химери, і орли,
осоружні і вельможні,
і валети, й королі
і правителі безбожні
із Кирилом на чолі.
Яничари озвірілі,
неотесані совки,
снайпери́ і каноніри,
особачені царьки,
насобачені убивці
на війну і на чуму,
і нічні вовки, і вівці,
і злодії у Криму.
Кандидати у бандити
і на іншу підлу роль,
і на шухері – еліта,
клоунада і король,
популярний у народі
охуин* і карапуз.
І не дама, і не туз
у тасованій колоді
на панелі. А на споді
все це – рашеський союз.

10.215

Дозволяю тобі піти, зачинивши двері.
Просіваю мішок образ і колючих слів.
Я старанно роблю кораблики із паперу,
Щоб потрапити до омріяних берегів.

Зашиваю старі жалі і латаю вечір.
Завтра стихне моя журба і твоя вина.
Теплий серпень мене обачно візьме за плечі.
Буде плавати сонце в глечику для вина.

Ти подумаєш, що знічев’я зробив дурницю.
Що між нами тепер тонкі пролягли мости.
Я шкарпетки тобі на зиму зв’яжу на спицях.
І дозволю колись крізь двері назад ввійти.
22.08.2015

Єрусалимська тиша –
Це не тоді, коли усі мовчать,
А як не завивають амбуланси,
Не проганяють птахів з неба вертольоти,
Коли не прикипаємо до приймачів
І не питаємо у незнайомих:
«Що, є й убиті?»
Єрусалимська тиша –
Безжурний сміх малят,
«Шалом» і «Ма шломха?» з Гіло у Неве-Яков.
Як шашлики в Ган-Сакері шкварчать.
Бджолиний рій – шук Махане Єгуда.
Як в Кнесеті до хрипоти кричать.
Коли в День Катастрофи завмира усе,
І передзвін сердець гучніший од сирени.
Єрусалимська тиша –
Єврейський найдорожчий скарб,
Що тільки в сни з Машіахом заходить.
--------------------------------------------------------
Ма шльомха? - Як йдеться?
Гіло, Неве-Яков - віддалені один від одного райони Єрусалима.
Ган-Сакер - людний парк столиці.
Шук Махане Єгуда - ринок.

Возвратился!
БЕЗ СЛОВ
ты
сумел
ВСЕ сказать –
О ВАЖНОМ.

Еще держишь весло,
И твердеет твоя броня...
Пусть тебе повезет,
чтоб потом рассказал однажды,
научить смог тому,
что пора нам давно понять.

Статный,
Словно скала,
спокойнее и тверд наружу,
Не таков, каков был,
И небрежности след простыл.

Собран, горный орел,
Над родною землею ты кружишь,
Охраняя покой,
И даруя нам солнце, мир.

Под охраной небес
Пребывай, ангел неустанно
Держит меч и хранит,
Заслонив от огня врага.

Ждем мы с миром тебя,
Молим небо хранить собратьев,
Чтоб здоровы, домой,
на своих же... ногах

Так стало тепло на душі
І я спинилася. В тиші
Полинула в глибінь очей,
У синь недоспаних ночей,
Коли молилися за нас.
А ті слова долають час:
І в тихім сяєві стою
Й молитву чую наяву,
Де слово мудрістю сріблиться
Й любов’ю осяває лиця.
Надчистота тих світлих слів -
Ромашки білої пелюстки.
Блаженнійший за нас молив
Свічадо берегти від пустки…
І вогник серця не погасне,
Бо то є Слово Світлоясне…

* * *

За вікнами трамвая – пиво й пил,
всередині – іржа та запах сечі...
Розпродано впливовими не все ще.
А їх самих
ну хто б уже
купив!

То ж, замість перевтоми для очей –
солодкий сон
на довгому маршруті,
в якому – запашний
вишневий
штрудель
і дощ,
і всеочищення,
й ковчег.

Бо сказані кондуктором слова
не завше трансформуються у відчай.
Нехай і подорожчало удвічі –
росте пшениця,
достигають вишні.
На штрудель буде, стверджує Всевишній.
І згоден з ним
колгоспний
голова.

Мужчина і пам`ятник.
Натяк прозорий.
Не садять у парках оцих мандрагори.
Панують сосонки, вербиченьки, туї.
Живому жадається огира, збруї,
Шляхи уявляє: за хмари... все вище.
Він є повелителем віхоли, хвищі,
Юнону привабив, менжує зорею,
Ушкварить Перуном у схилену рею.
Зліпив янголятко - а посміх чортячий.
Цибата статура, ще буцає м`ячик.
Десь мати квилить...
"Ні, цейтнот - по пленеру...".
Устигнути б світочем стати в цю еру!
Вже й пузо, і пейси... Здобутки хирляві.
Тритон екзотичний на лівій халяві.
Із хвостик - чеснот, сім рядів прототипів.
Правиці не дам Шкаралущі Пилипу.
Друзяки - дуби, споришеві мізери.
А в мене у клітях - тигриці... пантери...
"І хочуть свавілля, залізного м`яса..." -
Сміється з безлюддя руда Аргімпаса.
У Чутове кличе.
Там чорні биндюги.
А я ще тасую петелечки, смуги.
Свій оцет вирує...
Рік справжнього меду.
Метелик на бронзі: оманливе кредо.
Душа і метал.
Піджачок, черевики...
Дрібнота вклякає у тінях великих,
Устигнувши влізти у шпарки по квотах
(У фрашки завжди незліченно роботи),
Замазавши руки у глині прадідній,
Сказавши про метрів слівце - принагідно,
Піднявши лист лавра, обслинивши келих...
Для кого писала про вічне... ой, леле...


2015

як пальці світло стиснуть на спині
і поповзуть шаленці вниз додолу
згадаю як уперше у мені
ти побував тоді згадаю знову
про місяць травень липень листопад
як у траві ми зігрівались двоє
як у горах настиг каменепад
і я твою забула навіть мову
забула я чи був ти у мені
і геть пішла
німа і загадкова


15.05.15

Що таке назавжд́и і ніколи,
нагадає хвилина остання,
ностальгія за друзями школи
і утрачене перше кохання.

Ну здавалося б, що там такого
ті скупі пастушкові гостинці,
як шкуринка окрайця черствого
у дитячій заплічній торбинці?

І чого воно нині зринає,
як невигасле полум'я свічки?
Вже і сміху їх не пам'ятаю.
Лиш комічні гримаси і клички.

Лише очі закрию з утоми
і стають біля мене на варту
льодяки, палії, буєломи
і фантоми козацького гарту.

Лише тіні, а друзів немає,
і прогнози, й діагнози точні,
і єдине, що оберігає –
це побачення наші заочні.

І у ночі осінні, буває,
залунає її голосочок,
наче доля мені посилає
три сигнали дефісів і точок.

Недочитана азбука Морзе.
Перекреслені погляди-чати,
наче й досі гартують морози
юні роки мої розіп'яті.

І минуле гортає забуті
таємниці лукавої ночі.
Та утрачене не повернути,
не змінити малюнки урочі.

І дитячі побачення марні,
наче зайчики – очі-люстерця
під ялиною біля лікарні,
що згоріли у пам'яті серця.

А сіромі зоріють до ранку,
поки осінь сіріє на ґанку
і чекає відсотки за мито.
Поки лихо ще дихає тихо
і єдина буває утіха -
повернути забуте у літо.


10.2015

Світить Місяць відбитим позиченим світлом.
Щось шаманське й шампанське розлите кругом.
Я не знаю, земляни: ізвідси чи Звідтам
Це скуйовджене сяйво – мов чай з молоком?

Цей тепліючий мед тіла юної музи,
Віск смертельний ручищ долі Баби Яги.
В цьому світі, як в лоні, прожити ми мусим,
Поборовши спокуси вина і жаги.

Ну а хто не поборе, покаятись може.
Не покається хтось – того Там десь простять...
Адже він милосердний, той засвіток Божий,
У якому раює розіп’ятий тать.

З когось шкіру здирають і маски із когось.
На царях і юродивих проба одна.
В небі хмара ворон – як остання дорога,
На яку я душею виходжу з вікна.

10 жовт. 15.

Любисток - це від любові,
В нім завжди мили дівчата
Коси свої довгі,
Щоб хлопців тоді чарувати.

Зілля оцього запах
Дурманить,бо він особливий,
Тоді,здається й не дивно,
Що легко в полон його втрапить.

А він,той полон,солодкий,
Не хочеться з нього тікати.
Мийте в любистку волосся
І...хлопці всі ваші,дівчата.

2015 р.

Листям опалим
Тихими кроками
Осінь ступає.
Так рік від року.

Змінить осінню
Пору чудову
Інша картина:
Сніг та морози.

Сонце пригріє,
День більшим стане,
Радують ніжністю
Квіти весняні.

Кличе зозуленька
Літечко в гості,
А стиглі яблука -
Це...знову осінь.

2015 р.

Я слухав оклики дощу.
Осінній дощ!
Я так натхненно слухав.
Ну, що йому...
Куди йому...
Впущу:
у ринві на даху
уже не сухо.
Не пелена - коротке скло.
Осінній ритм.
Вологий подих вітру.
Та що йому,
усе б йому
текло...
За кожен лист -
літрову шле
палітру.

Я слухав музику
дощу.

13.10.2015

Ти приходь просто так. Поговоримо вкотре про вічне.
Відкоркуємо ніч і в Чумацький полинемо шлях.
Щоб янтарне тепло розливалось по тілу магічне,
Щоб згадався твій смак на моїх вересневих устах.

Ми заштормимо час у химерному домі без вікон.
Загадаємо сни, де літати вдається без крил.
На палітрі бажань вже не буде багряного крику.
Я роздмухаю біль, як на меблях оранжевий пил.

Ти приходь просто так. Не вигадуй даремні причини.
Розділи на шматки цей медовий осінній пиріг.
І мене пригорни, укриваючи спогадом спину.
І спокійно іди аж тоді, коли випаде сніг.
02.07.2015

Я думала - Ви скучили за мною!...
Тому сьогодні я до Вас прийшла!..
Щоб знов побути жінкою земною,
Й подарувати іскорку тепла!..

У цей холодний вечір, проти ночі,
Я подивилась зіркою в вікно...
Та в Вас були такі байдужі очі,
Яких я вже не бачила давно...

Несла я світло!... але Вам не треба...
Все так буденно в Вашому житті...
Тому - я знову полечу на небо,
І буду там світити в самоті...
Жовтень 2015

Біля ніг моїх лагідно стелиться
Білим пір"ячком - перша метелиця!..

Що ж ти, госте, так рано прийшла?..
І забрала краплини тепла...

Так хотіла тобі я зрадіти,
Та... чекала на "бабине літо"!..

...В теплій хаті стою край вікна...
Ой, далеко від нас ще весна!..

Перший сніг - ранній гість на порозі,
А зима вже на білій дорозі...

Так невчасно... та я вибачаю!..
Заварю із калиною чаю...

Ним зігрію я серце своє...
І сприйматиму все, так, як є!..
Жовтень 2015

* * *

Негода. В кімнаті двоє: ти і Бетховен.
Заварено чай. Ти слухаєш нерухомо.
Забувся.
Забув топ-новини з нутра мережі
про те, що засипав град
північ
Лівобережжя...

Взаємини з N
сягнули, нарешті, піку.
Чи варто казати це
її чоловіку?
Пів тижня до осені.
Все сприймається з сумом:
„нуль – нуль” на табло, в гаманці;
плітки, пересуди.

Віват же тому,
що може підняти тонус:
купюрам із Савичем,
винам,
жінкам топлес,
наївним байкам про заможне та світле завтра
і яблук
червоних і жовтих
повним базарам!..

Кінчається літо.
Спогади, сувеніри.
Ти не діставсь
до жаданого Синевиру.
Жовтіє. Щемить.
Холоди переходять в наступ
під останні акорди
Місячної сонати.

Здавалося, що осені не буде,
Що літу панувати повсякчас,
Але руда непрохана приблуда
Помалу підкрадається до нас.

Озброєна журби і смутку тінню,
Сміливі мрії розбиває вщент.
А що в душі – глобальне потепління,
Для неї – не вагомий аргумент.

Приваблива, спокуслива, мінлива,
То вітром, то дощами заграє.
Містично-золотава діва-диво,
Спішить у долі вирвати своє.

І на моє, гульвіса, зазіхає,
До милого у вічі зазира,
Ночами попід вікнами зітхає,
Нагадує: тепер – її пора.

Та тільки зловтішатися зарано,
Невдовзі сила чар твоїх мине.
Милується тобою мій коханий,
А пригортає лагідно мене.

Вересень 2014

А то було життя… Здавалося, невдале,
Бо зовсім не таке, як у вервичці мрій.
В нім радості чомусь – невиправдано мало,
Та й ту ховав у тінь суєт буденних рій.

А то було життя. Кудись усе спішила,
Встигала не завжди, губила головне.
На мило залюбки обмінювала шило
І, плачучи за ним, казала: «Й це мине»…

А то було життя… І що не день – потала;
То горе, то біда, то труднощів каскад.
Щасливої пори так пристрасно чекала,
Боялась і в думках оглянутись назад.

Чекала майбуття, що лагідно пригорне…
Збагнула лиш тоді, як хворою злягла,
Що ТО й було життя – цікаве, неповторне,
І що вона у нім щасливою була.

Тікай від нього, біла янголице!
Тікай, не вибираючи доріг.
Хай небо допоможе блідолице
пройти повз ніч і проз колючу глицю,
а потім відпокутувати гріх
любові першої і першого падіння...
Бо він тобі не муж, а темний звір.
Із уст його вицівкує шипіння.
А ти вмираєш, янголице рідна,
ще до укусу...
Лютості без мір
не спинить сонячний, такий пречистий ранок...
Іди проз темінь у далеку путь.
І не дивись на біль, на кров гірку, на рани -
колись воно боліти перестане,
колись і з вікон маски опадуть.
А ти крило своє обережи від лапищ
його страшних, від пазурів і мсти.
Тікай, не озираючись на мапи
життя свого, на сходища і трапи,
з хрестом важким, що на плечі́ -
нести
тобі той хрест поможе Божа Мати...

(16.08.15)

В Гвоздику якось закохався Тюльпан,
Вона ж полюбила Нарциса,
А тому подобався лише він сам,
З презирством дивився на інших.

У смутку голівку Тюльпан нахиляв,
Гвоздика страждала без щастя,
Тільки Нарцис,запишавшись співав,
Що він серед квітів найкращий.

Часто буває таке й між людьми:
Хто любить тебе - ти не хочеш,
Кого ж кохаєш всім серцем своїм,
Той ставиться байдуже,мовчки.

Як кажуть,він ціну собі не складе,
Бачити це неприємно.
Нехай же у квітів та у людей
Буде кохання взаємним.

2015 р.

Зціпити зуби, серце скріпити..
Йду крізь вогонь- ні, біжу, ні, лечу я...
Ось-ціль завітна, переступити б
лаву розпечену, прірву страшну...

Хтось каже-кинь все, хтось посміється...
Хтось: "не права, перемога - за нами..."
А я за правду, правда-не гнеться...
Правда - що воля - не робить рабами...
2015

Веснами,веснами,веснами
Відмірюєм наше життя,
Бурхливими ріками скреслими
Удаль відпливають літа.

Лелеки до гнізд повертаються,
І літечко знову прийде.
А те,що було - розтануло,
Новий народиться день.

Осені,осені,осені
Лиш не впускаймо в серця,
Наповнюймо справами добрими
Життя своє аж до кінця.

2015 р.

До фронту - сім днів Інтернетом. І...
війну (з усіма "іпостасями")
вженемо у ступор фуршетами,
промоціями, презентаціями...

З ігнором і гонором - сильні ми.
Боротися! Сказано - склеєно.
Якщо не приб'ємо весіллями,
доб'ємо війну ювілеями.

12.10.2015

Самотній гуляю притишеним містом
У пошуку рим і небачених див, –
Неначе обгризене вміло окістя,
Темніє гілля на тілах стовбурів.
Куди б не ступив я – наліво чи вправо
Із вкритих асфальтом плескатих доріг, –
Пожовклі, пов’ялі, погорблені трави
І щуляться, й туляться дужче до ніг.
Заклякли будинки високі, як вежі,
Бетоном угрузнувши в лоно землі, –
На вікнах зашерхлих відбитки пожежі,
За вікнами – очі і добрі, і злі.
Осіннє повітря потроху холоне,
Знедавна позбувшись туманів і мряк, –
Поспішно розстелений килим червоний
Не може підошви зігріти ніяк.
Заглушений в’їдливим шурхотом листя,
Сіріє, мов тінь, догоряючи день, –
Вертаюсь додому притишеним містом,
Минаючи в сутінках осінь ген-ген...
11.10.15

Я знову тут і досі ще
Немов очам своїм не вірю.
Легкий бере за серце щем,
З душі зникають барви сірі.

Від променевого мазка
Мені всміхнулася водиця.
Неначе риб'яча луска
Переливається, сріблиться.

Пропурхотіло пташеня,
Впірнуло в жовтий кущ акацій.
Над озером він закуняв,
Немов стомившися від праці.

За пеленою диво-хмар
Жовтава світиться примара.
Спітнілий сонця окуляр -
Немов протитуманна фара.

І холод сковує луги
І навіть небо сіро-синє.
І воду й віти навкруги
Немов пронизує тремтіння.

11.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Конча Озерна

Вся планета - не ботсад,
А різниця.
Трони, труни, гам посад,
Рев традицій...

У капусту принесе
Сон-лелека.
Жуй, пиши казки, есе.
Пий із глека.

Майталається волан.
Стигнуть сливи.
Зазіхають на талан
Шолудиві.

Всюди доки-павуки,
Павіани.
Засівати не з руки.
Лий осанни.

У клюйдерева аврал:
Туки-цюки...
Вуж вилазить у астрал
Із багнюки.

Нарядилася свиня -
Бісер їсти.
Внук у діда кут відняв
Для невісти.

Недорізаний когут -
За топольки.
Умліває борщ... рагу...
З барабольки.

Тихомирно, крупна сіль -
На окрайці.
Біля Кибинців Мусій
Встрелив зайця.

Роги зрізані, архар
На палеті...
Закривавився вівтар.
Спи, плането.

Йдуть бої - за серпантин,
Смалець, нафту.
Між нехлюйства і доктрин
Хлібчик пахне.

Десь новітній Ренуар
Просить моні.
Я доварюю узвар...
На долоні.



2015

Псує уперта діва і черства
З пихою смисл моїх невинних фраз.
Прийнявши лавр, що я подарував,
Бере в полон і волю відбира.
Сказала: «Ви творцям славетних справ
Нетлінний лавр на голову кладіть,
Належить він і майстрові пера,
Що прославляє велич їхніх дій».
Якщо бажає взяти роль судді,
Хай бачить у мені раба свого,
Її шляхетне торжество тоді
В мені запалить неземний вогонь.
Прикрашу лавром голову її
І славитиму ревно як піїт.

Понад усе так хочеться дожити,
Аби не місяцями Максимка вік лічити,
Щоб не питать щоразу в сина одне й те ж:
«Скільки зубочків з’явилося уже?»
Щоб не здригатися, як до поріжка
Онук підходить надто близько
Та ще й непевно, по-матроськи,
А порадіть, як в рот заводить ложку.
Запізно мріяти, що відведу онука в школу,
А вдовольнюсь, що книжці не зрадить він ніколи,
Що іграшки складає на належне місце,
Що мамину роботу оглядає по-учнівськи...
...Чимало що являється мені у снах і наяву...
Та лиш Всевишній зна, до чого доживу.

Липнути - справа невдячна у липня.
З липнем, укотре вже, я зав'язала.
Як в мою осінь дні літа проникли?
Я ж всі паролі й замки поміняла!

Я ж оповила і душу, і тіло.
Я приструнила і залишки волі.
Листя вогняно відпалахкотіло,
Сонно-байдуже осипалось долі.

Злотом - багатим, а мідним - для бідних.
Дзвоном скорботи - свіжосхороненим.
І коли схочеш покликати: "рідна",
Знай, між ріднею зв'язки заборонені.

2015

Привіт, мале, по збіганому дню-
так файно впасти у твої обійми.
Кордони мого серця перетнув
коханий голосок...ну хто ще вийме

із мене втому - як не ти, синаш?
і хто ще розщебече вечоріння?
Так тепло на порозі хатнім - аж
напрошується в гості зірка синя.

До стелі барикади із крісел,
уявні коні спінені у гоні...
о, скільки ж волі ти мені несеш,
маленький вою, - вогник у долоні.

а я...а я так голосно мовчу
про справжні війни на твоїй прадавній-
калиновій землі, нашестя чум
у зайшлій черню - проданій Лугані.

Так ридма не говорю про сумне:
як ходить хижо зрада чорноп"ята...
є ж біль, який ніколи не мине:
возведені борцям - не слава - ґрати.

В одчинених дверцятах - світла дух...
Привіт мале, скучала за тобою!
Мамусь, я тез, люблю тебе - ух-ух,-
високо так як в небо головою,

так сильно- сильно, як торнадо, як
маленькі квітки сонячну зернину,
широко так , як космос, і ще так...
так без кінця - як стежка в Україну.