КВАНТ ПІЗНАННЯ

У квантовій механіці життя –
Не заблукати в ті́ні власних втіх,
Де лабіринт в минуле – майбуття,
А у прийдешнім – тільки смерті сміх

І порожнеча: з праху в прах влиття…
Насправді час – примара плину віх,
Як вибух в Космосі, який зродив буття
Й його ж поглине, заковтне усіх

І не удавиться. Це шлях – без вороття.
Ціна пізна́ння – первородний гріх…
Людина ж – мить, рух вій у небуття,
Слід від роси міжгалактичних лих.

Печать Різдва й Прощання – закляття́,
Накладене на долі й злих, й святих.
У коловерті сподівань і каяття
Таємне вгледіти час в істинах простих,

Сенс усвідомити й знов Бога, мов Дитя,
Себе узріти в скрижаля́х мирських
Та в вирі Всесвіту. Все людство – сповиття
З світла прозрілих та оман сліпих.

Павло Гай-Нижник
29 грудня 2014 р.

Життя живу і маю в ньому силу,
Ту гілку вірних почуттів,
Що схожа так на зливу,
То сонцем сяє чарівним,
То вкутається в хмари,
Буває заболить в душі,
Й сховається в кошари.
Але без неї не прожити,
Не бачити натхнення,
Бо все що маю у житті,
Її святі навчення……..
2014

все марне

Чи приходив до Тебе мудрак Тимофій,
Що так важко вдихав хуторянську пилюку?
Спав на сіні пахкому, звірявся гнідій -
Крізь імлу деревійну просіяні муки...

В нього хата бідненька, чимало дітей.
Так правдиво прожив, що сміявся люципер.
Понаквашував, кажуть, багацько ідей.
Обминув завколгоспом розгнузданий трипер.

Я не знаю, де можна полегко пройти.
Всюди гам і церкви, суне люд на причастя...
От згадала про діда, всіх судиш лиш Ти.
Може, десь по чистилищу мріється Щастя.

Каже мати Софія: повсюд суєта,
Я на жорна чужинців не сипала жита.
І боюся, мій Боже, штурнути кота.
А в степах України когорти побито.

Чи в захмарній обителі дах не тече?
Бо той родич латав і просмолював чобіт.
Ой, не гасни так швидко, червона свіче...
Так оглушно кричить вороння жовтодзьобе.

Чи ж добралася Марфи душа до садів,
Де співають осанни вкраїнською - щиро?
Пам"ятатиму, Боже, пророків, дідів...
Ще й того, хто потопить іржаву сокиру.

Кажуть, вольному воля, блаженному рай.
Вічне пекло димами закопчує овид.
Я не знаю, де нині Маруся Чурай.
І чураються села мої розбудови...


2014

Відцвів чебрець, калган, цикорій...
Туман лоскоче спориші.
На яблуню вмостились зорі.
Щемливо й радісно душі.
Чарує золото осіннє.
До двору зносять урожай.
Курличе голосно і вільно
Відлуння журавлиних зграй.

2014

принижень досить далі більше
залиють сльози лиш тому
що досі непосильну нішу
я перла догори кому

писала вірші повен місяць
здивовано дивився вниз
мала ти певна що павіси
йому потрібні чи каприз

бруківку почорнілих вулиць
дбайливо білим полотном
укриє грудень тіло тулить
пригорне під своє крило

тобі мої займуться вірші
згорять ущент і білий дим
підхопить непосильну нішу
і понесе а ти за ним

банальний погляд аж донебно
звикай мені тебе не треба
2014

То ласкою, то казкою,
то спогадом, то згадкою
торкаємо зачаєні серця
і думою про націю,
її протуберанцями
запалюємо вигаслі сонця́.

За матінку, за донечку
у кожному віконечку
виконуємо місію свою.
І татові, і синові
бажаємо щасливої
дороги і удачі у бою.

Сумними і веселими
стаємо волонтерами,
мужніємо на кожному посту.
Морально непідкупними
ми служимо майбутньому,
Вітчизну захищаючи святу.

Не осіянні славою –
мамоною лукавою,
прямуємо, куди укаже Бог.
У дусі прозаїчності
ми будемо у вічності
із тими, хто веде до перемог.

                              11.2014

Моя вина - швидка вода
Ранковий шепіт листопаду
Моя любов - потік ріка
Медовий присмак винограду

Візьми туди - де ти завжди
Своїми чарами дивуєш
Де не існує втрат , біди
Де ти в росі ,в іскрі ряснієш

Рятуй цю душу , пригорни
Вона від холоду згасає
Скажи їй , покажи стежки
Де та любов її чекає

Єднай їх мертвих , і живих
Один без одного пропащі
Додай їм сили , і снаги
Тим розквітом - та будуть вдячні

Моя вина - швидка ріка
Не гоїться глибока рана
Все поверни ручай - весна
Не помирала щоб - нещасна.
2009р

Я проникаю у думки
Що мною так оволоділи
Безпомічний , бажаю йти
Спустошення - зібрало сили

Ще хочу вірити , і жить
Ходити босоніж сміливо
Що маю тим і дорожить
І говорить про це - відкрито

Обридло звично маскувать
Вдягать придумані відмови
Так прагнеться - кінець той знать
Коли підкорені простори

Як ніжно любиться серцям
Як стрімко рвуться - перепони
Як залпом б'є по почуттям
Коли любов - стира кордони

Собою бути , мати честь
Із гідністю добром віддячить
У іспитах - утримать весь
Тягар , який за все заплатить.
2014р

Не так сьогодні сонце світить
Святкове маю сприйняття
Мене підносить , і не сліпить
Любові ніжне - почуття

Душею мліючи я тану
В твоїх цілунках рятівних
Зберу із квітів нектар - ласку
Найкращим стану - серед них

У хвилі танцю закружляю
Зберу букет цілющих трав
Тобі єдиній - заявляю
Я той - що у тобі пропав.
2011р

Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні
"Янікулум" нове кодло, а ляси на давній фені.
Танучи в склянці, лід дозволяє двічі
відпити ту саму воду, згаги не одолівши.

Кануло вісім літ. Спалахували і тліли
війни, тріщали сім’ї, в газетах мелькали рила,
падали аероплани і диктор зітхав: "о, Боже!".
Білизну годиться прати, а збути морщин не гоже

навіть тепло долоні. Сонце над зимним Римом
бореться голіруч з сизуватим димом;
пахне палене листя, сяє фонтан, як орден,
належний в обід мортирі за холостий постріл.

Речі ото й твердіють, щоб в пам’яті їх не двинуть
з місця; та й перспективу тяжче знайти, чим згинуть
в ній, що двигає обрії, подолує років против
в гонитві за чистим часом їх, без щастя і теракоти.

Життя і без нас, люба, мислиме – пак не всує
побутують пейзажі, бар, пагорби; їм пасує
хмара у чистім небі над полем отих баталій,
де статуї клякнуть, вражені звитягою ніг і талій.


(1989)

Любити мертвих - самосуд
Картання ковані карати
Захований у тяжість пут
Сам дозволяєш - ставить грати

Себе ти мітиш на приціл
На побиття - хмільного люду
Біль ставиш ритму стусанів
Що добре знають - точну дату

Ворожка ніч , цілитель день
Один на одного - війною
Тобі наспівують пісень
Де зміст звучить - стигмат бідою

Перетерпи гнітучий гнів
Втечи від жадності - полону
Лунай девізом голосів
Що розуміють - вірних мову.
2014р

Мені так боляче було -
коли ти небо цілувала
Мені так холодно було -
коли ти подих відпускала

Я не кричав , я не волав -
все розумів , не повернути
Тій осені розповідав -
збираючи - вінок спокути

Розлука в чорному платку -
шипами обруч - прикрашала
Вплітаючи мою сльозу -
мої надії - розпускала

Дивлюсь крізь втому в ті часи -
не нарікаю , просто знаю
Були щасливі я , і ти -
судилось нам - прийняти кару.
2012р

На догоду самозваних вершителів твоєї долі
Пішов ти проти істини.
І всілякі блага запанували в твоєму домі,
На грудях спалахнули всі можливі нагороди...
Та знай же: замість правдивих слів
Ти лише плід фініка (хай і смачний) із’їв.
Хоч кісточку на землю кинув ти недбало,
Не піддалася небуттю вона. Небеса послали
Дощі та сонце. Проросла і пальмою вона стала.
Розлогі фінікові гаї нащадки зроблять
Без гадки на якісь там житейські винагороди.
І після трудів праведних у тінистій тиші
Не на догоду комусь - про істинне напишуть.
Твої ж «нетлінки» читатимуть хіба що архівні миші.
----------------------------------------------------
Амні ібн Фарис Рейхані (1876-1940) – ліванський письменник. Після навчання на юридичному факультеті Колумбійського університету (США) став переконаним атеїстом і прихильником злиття двох великих цивілізацій.

Можна по сніжочку
босими ногами...
Душе в сповиточку,
неба спозарана
причаститись гоже
в нашепті молитви.
Ну а там - на землю,
ну а з тим - до битви.

Вечір, він питає:
- Душе, як велося?
Стеле простирадло,
гладить по волоссю.
Доторки до втоми,
доторки до тіла.
- Душе невагома,
ти куди злетіла?

Чи я можу піти трохи далі від того що бачу
Треба бути святим і опертя шукати на дні
Обійти марноту полічити здобутків нестачу
Відцуратись дарів запалити офірні вогні
Все іде як іде і нема мені жодного діла
Хто коли і за що чи з відомих лиш Богу причин
Наближає своє конфесійне до грішного тіла
І вливає єство у тіснину крутих величин
Все буття наче міф про святе непорочне і щире
А навколо сади із пороку спокус і бажань
Є лиш правда одна у душі не шукаючи миру
Не врятуєш себе від ілюзій пустих сподівань
27.12.2014

Він дивиться на світ: куди прийшов...
Покинули батьки, дитя - каліка.
На спинці - за народні гривні - шов.
Є доглядальниця - огрядна Віка.

Він буде жити, як - то вже таке...
Біфіда спина. Возик чи підпори.
А з мосту - самогубець у піке.
І всюди LOVE ...
І тхнуть серця і нори.

Ось повели до трону мать-війну.
Сто три зайці дохрумкують капусту.
Такий пекельний біль чогось війнув!
Хоча звергали не планету - бюсти.

Прости мені, дрібнятко Тимофій.
Дивлюся на твою стражденну позу.
Не піфія, не медіум. Графіт
Гострила щойно.
Пташно - до морозу.

Тут всі ми - що під Богом - не в аду,
Пряменько йдем чи позгинали спини,
Купуємо лимони, какаду,
Стираємо рядок, сльозину, слину.

Він дивиться на нас. Ви хто - ходячі?
Хлоп"ятко у бинтах лежить. Не плаче.




2014

1
Вогонь на камені пласкім,
світанок, рань.
І вакханалій цілу ніч
похмільний шал.
Рабуєм селище в обід:
межа старань.
Тверезий крик, пекельний жар
і ночі жаль.

Пробудно зблисне ятаган:
час нагород.
Візьму для себе не моє
на повну мить.
А цей невидимий наліт
поган в народ
і отверезить, і зведе,
і сполошить.

Бо що із того? – Плечі гнуть
вони в полях,
а нині їхні капшуки
належать нам.
В усі часи їм несемо
обман і страх.
Дурні, що моляться вони
своїм богам.

2
Гірчать полинно очі України:
На капищах наживи йде бенкет.
Жертовна кров багряно замаїла
Столи, де п`яні розливають мед.

Продажні пропивають сіру душу,
Не знаючи, що є одвіт за все...
І плаче Бог: вони - його насущне,
А їх нечистий в пекло занесе.

25.07.16.

Чекаю щастя, але де воно?
Затисли серце сумніву лещата,
Як день і ніч, поява та утрата,
То зблисне, то піде на темне дно.

Скоріше почорніє чистий сніг,
І висхне море, Сходом Захід стане,
Євфрат і Тигр тектимуть з Океану,
І стануть перехрестями доріг.

Чи зблисне в хмарах проблиском кохання,
Фатальне із Мадонною єднання,
Як світлу мить, стрілу пошле Ерот.

Я б міг деінде медом ласувати,
Та не дано тому про мед гадати,
Чий тільки у гіркому спраглий рот.

05 вересня 2013
Переклад : Ераст Іваніцький

Будеш, Несторе, літописцем?
Що опишеш – сумну столицю,
Чорні села, міста розбиті?
Біди бідних? Свавілля ситих?

Стільки горя – і ще замало? –
Грім за громом… а гради, шквали,
А північні вітри морозні!..
Материнські невтішні сльози...

Посмутніли домівки наші,
Бо пішли на війну найкращі,
Як же хочеться їм – напишеш –
Голос неба почути в тиші!

Пригорнути дитя до серця
І забути смертельні герці,
І засипати всі окопи,
І почати новий рукопис.

Нагадаєш: сліпі прозріли
І погнали лихого звіра,
І жили на землі, як люди…
Напиши! І нехай так буде!
2014

… лисьими тропами Жизнь (каюсь!) хаживал
вам ли судить, степным барсукам? -
свою биографию в (части адажио)
был удостоен - озвучивал сам…
лучиной рассвета душу отпаивал
все по-людски, все по-старинке
это так просто, жить среди Таинства
день ото дня просыпаясь на ринге…
26.12. 2014.

Не Прометей я, до скелі на віки прикутий,
А кінь стриножений. Коли б не пута,
Що хвороба нав’язала так підступно,
Я б не стрибав по лікувальнім полю,
А гнав лижнею десь в засніженім Тіролі,
Співав би під хмельком у милім колі,
Не тішився б Америкою, наче причастям,-
Онука б няньчив, як найвище щастя.

мороз змією проповзає
до серця, пульсу і кісток
а де ти є? себе караю
тебе нема, іще ковток

тону у гіркоті Мартіні
та замість свята - будні дні
неможу вийти з твої тіні
тебе нема, нема людей

о, Боже, з пам'яті би стерти
тебе і серпень. Чуєш, ей!
солодкувато - грішний серпень
палку жагу його ночей

нікого в світі окрім тебе
нікому більше лиш тобі
всміхається зимове небо
не треба слів,пісень не треба

один єдиний погляд твій...
2014

Отак живу…
На перехресті.
На протязі
Посеред площ…

Стискають музику лещата,
Стирають день сумні дівчата
Із окулярів. Мінус
Дощ…

Колядники – по бездоріжжю…
Без Інтернету – другий день.
Підсніжників не може бути,
Бо сніг не випав…

Не прийде
Прийдешнє в гості.
Без гостинців
Залишиться оця зима…

А ти не спатимеш, по вінця
Наповнивши себе сама
Солодким спогадом Мартіні
Із присмаком моєї тіні
І ніжних доторків до тайн.

Ще тайм.
Ще келих.
Ще цілунок…

Японські вишні, райські дні…
Мов листя, опадають гривні
І осідає десь на дні
Привабливість чужого кроку
До самогубства.

День за днем
Минає спокій.
Ми минем…

І, як ворони, вічний час
Все зайве виклює із нас.

24.12.14

На церкві купол - золотом,
блакиттю - небозвід.
І сонячно, і сонячно
на весь чудовий світ!

Над подихом, над запахом,
в прозорій глибині
Незримо хтось здіймається,
всміхається мені.

І любо так піднятися,
як птах, у височінь,
І світлістю пройнятися,
і мудрістю й мені.

Цей світ у сонці-золоті,
небес п`янка блакить!
На білій церкві куполом
мій дух увись летить.

До 2005р.

Напередодні першої війни
за другу незалежність України
не мали ми ніякої провини,
аби вмирали винні без вини.

Але така у грішного недоля,
що має заплатити у бою
за ту хиренну воленьку свою
життями козаків у Дикім полі.

Кому війна, кому – і мать родна.
Кому відкати, а кому – руїна.
Як допекла «єдыная страна»
і як пече єдина Україна.

Від весняно́ї Раші у Криму
й інвазії лютневого погрому
ми все ще повертаємось додому,
опалені й отруєні в диму.

І всім оцим завдячуємо «брату» –
ворожій інтервенції Кремля,
і мусимо у жертву віддавати
найкраще, що народжує земля.

В імлі армагедонської блокади
рябіє Дике поле блокпостів.
Між мовами – найвищі барикади.
Язик стає плацдармом для катів.

Безумна Дума мліє у екстазі.
Накачують національні м’язи
рахітики дебільного Кремля.

Будуємо тини і перелази.
Від пошесті азійської прокази
у зоні непритомніє Земля.

                              24.12.2014

було
25-12-14

Вулиця темна. Ніч.
Тяжко поранений...
«Госпиталь где?» –
Він углиб, до ДК іде.
В клітці грудній
Витріпочує гранями
Яхонтовий додекаедр.

Дом культуры.
Горлівка...
Леді русяву
Солдатові крики збудили.
Зблиснув нічник –
І рота роззявила
Голодна горлянка будівлі.

Перев’язка гаряча –
З-під клейкої брючини
Юшить червоний страх.
Раптом не по собі стало,
Стало незручно:
Вона –
Молода медсестра.

– Заходьте скоріш!
Я іздалеку
помітила Вас. –
Її оксамитовий голос
Збудив
Остовпілого воїна.
(А в грудях пекельним котлом
Ще кипів,
Ще шкварчав Іловайськ!)
– Спасибо Вам...
Ничего, что патроны с собой?

– Ні... ні... Ви поранені!
Вам терміново...
Потрібно Вам кров зупинити!
Я чула, що Горлівка...
Замінована.
Я знаю –
Ви стріляли по них.

Лягайте хутчіш на каталку!
(І стала над раною поратись,
Як над своєю дитиною...)
– Как Вас зовут?
– Мене – Наталка.
Я з Коростеня.
А вас?
– С Луганска я...
Валентин.

Вона принесла бинти
І відерце
З водою,
Кульок препаратів.
– А нам говорили, что вы – бандеровцы,
Бандиты, злые пираты...

– Рана глибока,
Вам спокою треба,
Перев’язала... не рухайтесь...
– Как мне не двигаться?
Ведь все мы – отребье!
Сейчас там Иван
И Андрюха там,

Они убивают...
Наших –
Укра́инцев...
Что мне теперь – радоваться?!
– Не ворушіться –
В мене серце крається...
– ...А мы посыпаем из «Градов» вас.

Вулиця темна. Ніч.
Додекаедр
В клітці грудній
Тріпотить у воїна.
Сниться йому:
Він в полон, до ДК іде –
Він
Обирає
ВОЛЮ!

***
Моя родино, раю, що в душі,
Мій променю ясний серед негоди.
Помежи злиднів, зрад та метушні
Зумію все лихе перебороти
Коли ти поруч. Дай тепла мені
Моя оселе, прихистку, турбото.

Коли ти є – міцним стає крило
І чиста віра, що ламає пута.
У марноті вітрів і суголось
Мені болять, снаго, твої покути.
Удячна дню за те, що відбулось
Молюся днесь тому, що має бути.

Ховає стежка пройдені роки,
Що мчать за овид прудко і невпинно.
А я в літах навчилася таки
Межи метань в страху не гнути спину.
Я подолаю шлях свій нелегкий
Моя родино…

Вихопило око ниточку трави –
Стебельце тоненьке з вітром танцювало
І торкалось лячно пліч і голови.
А вже світ запнуло чорне покривало.
Гасли горизонту обриси німі,
Ніби сонце збігло лавою в долину.
Холодом горнуло, як серед зими,
І торкало льодом нерухому спину.
Квола-квола думка – спогад із пітьми –
В ніжну павутину полонила душу…
Господи! Роботонька! Душоньку прийми.
Бо юнацьке серце крові вже не рушить.
Біла юна шкіра – сліпнуть небеса –
Як же її треба ковдрою прикрити.
Упаде завіса – упаде роса
Й буде чисте тіло смертю холодити.
Що згадав соколик, упізнавши смерть?
Поки ще торкався поглядом – стеблини?
Гибель затопила його очі вщерть.
Плоть закам’яніла у первісну глину.
І здалося Богу, що він сам пропав,
Зник і занепав, розчинився в тишу,
Коли серед степу лицар часу впав –
Честі не продав, віри не полишив.
Захлинеться ще ой не раз земля,
Вихлипає біль, знову ним зайдеться,
Поки степ повіє нам аж звідтіля,
Що розквітло в ньому українське серце.

Листопад, 2014

(На основі реальних подій)

Прийшла в село зі сходу похоронка,
Неначе в душі вцілила свинцем.
Йому лиш двадцять, двадцять лиш сегорку*,
Лежить в труні не був ще під вінцем.
Найменший він із трьох синів в родині.
В його селі лиш двісті десять хат.
І знову тишу об’явили нині,
Черговий «гумконвой» направив кат.
На триста душ ота чорнезна звістка…
Тут старожили бабця й два дядьки,
Вони іще служили в польськім війську,
Їх чола, як поорані грядки…
…Малі й великі стали на коліна –
Поліг на сході їхній захисник.
І навіть кущ червоної калини
Схилив пожовклі віти і принишк.
І бабусі молились за онука,
Діди стояли, як старі діди,
А юні говорили: путлєр – с..а:
Посіяв стільки горя і біди.
І плакали жінки – сільські мадонни,
А з ними молоденькі матері.
Згорали ув гірких сльозах прокльони
І гасли свічі, гасли без вітрів.
Хтось вигукнув герої не вмирають
І мати затулила гріб крильми.
Її кровинку в землю загрібають.
О! Людоньки, та ж будьте вже людьми…
…Зі снігом звістку принесла сорока…
В хустину мати схлипнула тихцем:
…Став старший батьком… то не похоронка…
Сльозина покотилася лицем.

*Цього року (діал.);
Грудень, 2014

узимку ґрунт гріє руки
в багатті неба
узимку рот грає криком
посеред поля

сивіє серце
посеред поля
порослого снігом
порослого тінню
білою тінню
пітьми

невидимий крик
посеред поля
порослого димом
багаття неба

холодного сонця рот
лякає промерзлий ґрунт
сивого серця ритм
збився
зі шляху
у хурт-
онив/овин
і

2014

прийшли рано вранці
як травневі заморозки
голого забрали
забрали далеко й надовго
катували жорстоко
говорили на вухо секрети
і вбивали щоб не видав
питав
навіщо розповідаєте
якщо це секрети
відповідали з реготом
вбивати тебе подобається

одного разу він утік невбитий
із їхніми таємницями
звичайно розповідати нікому не збирався
а просто закинув удома за ліжко
і заснув
як прочитана книжка
а з-за ліжка ще довго лунали
шепотіння і крики
аж допоки вітер
віконницею не грюкнув
і таємниці мишами
по щілинах не розбіглися

2014

Навколо упирі, колона п’ята,
Що зачаїлась в прагненні реваншу,
Чекають з Півночі, зі Сходу, знову траншу,
І виродкам вручають автомати.

Довкола диверсанти-окупанти,
Снують, як рать, у владні кабінети,
Наліплено на боки ті таланти,
Що лиш чекають розвитку сюжету.

Петро, я знаю, ти на сковорідці,
Бо в лоба – ворог і позаду теж,
А той, хто поруч, вартий пів-довіри,
Бо ніж у спину – тільки-но не встеж!

Скажу простіше – сам скликай Майдана,
Бо рік тому, коли ще був ніхто,
Ти ж не боявся, що з тобою стане,
І обіцяв закінчити АТО.

Та сил не стало. Ти один у зграї,
Яка не знати, чи й була твоя,
А Україна рішення чекає,
Та ти ж ПЕТРО, а не безликий «Я»!

То встань, як вчора, не тремти, їй-Богу!
Народ твій ось! На нього обіпрись!
Вкажи шакалам стежку від порогу,
Петро, ти - Камінь, то ж ним будь. Не гнись!

Та хвиля гніву, що в мільйонах зріє,
Не має впасти на самих себе,
Ген там, на Півночі, наш спільний ворог мріє,
Щоб засмердіти небо голубе.

Петро, дивися, часу менше й менше,
Під боком ворог, тільки озирнись,
Там гинуть хлопці, а шакали брешуть.
Петро, пора вже. Просто піднімись.

Ераст ІВАНІЦЬКИЙ
25 грудня 2014 року,

Північний олень мчить у рай крижин...
Дівча в зеленій шубці.
Де ж ти, Каю?
І грак на кучугурі ворожив.
І я кричу:"Вперед, за сни!".
Вмовкаю.

Минули розбіяку... Муфта є.
Червоний сніг. Заметено півсвіту.
Молочний ранок щось не настає.
А ми із Гердою такі відчайні діти.

Презент замерз.
Нарешті - край землі.
Так, недоречні тут любов і маки.
Ну що ж ти, Каю, про пінгвінів плів?
Не видно й Королеви. Лиш собаки.

Прозорий трон.
Дзеркала і слова.
І тьменна-тьмуща неотипних блоків.
Якась інфекція сердечно-горлова.
Низенький олень. Градуси - високі.



25.12.2014

А нам би пережити свято.
І не впустити зло до хати
з казками про дари й обнови...
Не будьмо вівцями, панове!

12.2014

В трёх тайнах Мира – Вечное Начало…
Остановитесь! Злобу прогоните!
Отбросьте прочь бездушия забрало
И тьму огнём сердечным осветите.

Пусть упадут пред вами на колени
Лжебоги, что гнездились в ваших душах.
Уж слышен Глас из глубины Вселенной, -
В устоях Лжи он равновесие нарушил.

Пусть, наконец, сольются воедино
Любовь Земная с Духом изначальным
В единой сути Огненной годины…
Три тайны Мира в гранях эпохальных
Откроются для тех, кто поднялся над пеплом
Страстей земных, над фарисейством в Вере,
Над стоном жажды, над гордыней блеклой–
Да, распахнутся им благословенны двери!
Три тайны сохранённые – нетленны –
Откроются для тех, кто в одеяньи белом
Пройдёт сквозь тучи пепла неизменным,
Оставшись телом и душою зрелым.

И тот, кто луч Святых энергий
Вдохнул в себя с молитвой сокровенной
И отдаёт потоком чудо – добросердья
Через любовь земную неподдельно,
Тем облегчая муки искупленья
Грехов земных, в которых Суть хоронят…
Кто не готов – пусть сердце не затронут
Три Тайны: Тьмы, Огня и Вознесенья…

В подсвечнике свечи сгорели.
Со тьмой я остался вдвоём.
Мерцает звезда еле-еле
Через оконный проём.

А свет её зябнет и гаснет,
Сгущая вконец темноту.
Становится ночь непролазной,
Избравшая тропку не ту.

Запутались мысли, как в сетях -
Им трудно дорогу найти.
Пока мои свечи не светят -
Им долго сидеть взаперти...

Но вздрогнула ночь.И на диво
Летят сквозь неё письмена:
Что ложно во мне, что правдиво,-
И падают подле окна...

Вітер в лице –
Невловимий, як штурмовик.
Різко вдаряє свіжість його
По жилах.
Ми не тужили
В передчутті
Вражень нових –
Вітер свободи
В мені,
У кожній з прожилок.

Ми не тужили – вдихали дим попелищ.
Все дотлівало довкруг,
Не лишало звітів.
Серед руїн ми лишалися вдвох із вітром,
Вдвох павутиння свободи
З вітром плели...

Люди...
На кавовій гущі про них ворожи:
Вкрай ненадійні, мінливі, слабкі істоти.
Вітер – його ж непостійність і віражі
Виправдані завжди
(Відсотків на сто).

Б’є суховій крильми,
Б’є об тіло ріллі,
Як чорний скажений крук,
Клює чорноземи –
Та між кострубатих вчень,
Між усіх релігій
Він обирає дзен.

Кисень п’ю скупо,
Як воду живу зі струмка,
Плата за нього, мов за канабіс, – триста.
Триста секунд – жадібна мить, стрімка –
І воля мене ріже навпіл
Ножем бісектрис:

Одна половина пожовкла,
Від тіла відстала,
Інша ж – набралась життям.
Їй без вітру тісно.
А трави здригаються, наче тонкі вуста,
Шепочучи: «Kiss me».

як би я хотів
побачити тебе
у тій блакитній сукні…
яка губилася в небесах…
у твоїх очах…
на яку зліталися скляні метелики…
спливалися сумні риби…
на якій Пікассо малював свої сни…
на яку мружилося сонце…
в яку стікалися усі ріки...
...а витікала тільки одна – любов…
як би я хотів
побачити тебе
у тій блакитній сукні…

А зима за дверима сьогодні святкова і сніжна,
З ароматом ялин і добром осяйним на устах.
Я зустріну тебе по-грудневому віддано, ніжно.
З пирогом запашним у зігрітих мовчанням руках.

Ти поглянь, як усміхнено сяє вогнями оселя.
Наша казка на двох вже лунає дзвіночками слів.
І танцюють сполохані тіні бузкові на стелі.
У мішечку бажань цілі пригоршні радісних див.

Ти нікуди не йди. Цього року останні хвилини
Вже завзято летять крізь вікно у пітьму голосну.
Так смакує нам чай і пиріг з лісової малини.
І ця ніч новорічна без сну.
21.12.2014

Вишивала нічка зорі
На небеснім оксамиті,
І були стібки в узорі -
Наче золотом умиті.

Вигаптовувала небо,
Підбирала візерунок.
Та хіба ж вона для себе?
Для коханого дарунок.

Сподівалася, що ранок
Убереться в ту сорочку.
Тільки він прийшв - не глянув
У її мрійливі очка.

Одягнув блакитну з шовку,
Бо вчорашню сіру виправ.
Нічки пісня стихла, змовкла,
Полетіла вслід за вітром.

Насміхався з нічки вечір,
День приніс йому ту звістку:
“Краще б стала ти до печі
Буревію за невістку.

У твоєму рукоділлі
Сенсу менше, ніж у бурі.
Все одно він буде в білім,
В сірім - у часи похмурі”.

Обірвала ту розмову:
“В круговерті часограю
Я для нього знову й знову
Воскресаю і вмираю.

І щораз гаптую шати,
Не пліткуй, що то даремно.
Хочу зорями стрічати,
Бо не любить ранок темне.

Хоч на мить його торкнуся -
Вже й від того я щаслива.
Я піду й не озирнуся,
І нехай горить, що шила”...

В теплій земній утробі
зріють Давидові зерна...

Жінко в довічній жалобі,
мамо моя не кревна,
будь мені хлібом, словом -
не проганяй невістку.
З болем повінчана, Богом
зватиму добру звістку.
Любо мені збирати
долі благі колосочки...

Благослови, Мати,
в щасті зачати синочка.

24.12.2014

Вітре, чом зриваєш дах,
Сієш людям в серці страх?
Знаю, що хороший ти,
Облітаєш всі світи.
Краще б сів ти, відпочив,
Географію повчив.
І тоді, щоб добрим бути,
Знав би ти, ізвідки дути.

24 грудня 2014 р.

Небесна сотня – воїни добра
Й заручники великого обману.
Яка ж ця істина затерта і стара:
Ми всі – деталі не свойого плану.
Небесна сотня високо тепер.
Ще далі, ніж були мета і мрія.
Вам добре – ви у крижмі вищих сфер,
А ми – на роздоріжжі безнадії.
І коли «Качу» голоси ведуть,
На ниточки розсотуючи серце,
Лиш отоді здається, що ви – тут.
Але ж я знаю, що лише здається.
Я – що? Мені вже видко геноцид.
Мені вже ці мільйони – теж небесні.
І не сховатися у прихистку апсид,
Щоб оминути хід до ями хресний.
Ой – не туди! Нас не туди ведуть.
А сотня не поможе, якби й хтіла.
В очах вождів, нетривких наче ртуть,
До нас нема сльози, нема і діла.
Небесна сотне! З вирію вертай…
Єдина втіха – твоїх крил притулок.
Бо Україна, хоча й справді рай,
Для янголів під ігом а чи дулом.

грудень 2014

Кевларова каска –
Була Божа б ласка
Або хоч запаска
Життя.
Він був миротворець,
Стріляли потвори.
Це вже позавчора.
Гаття!
А батьку – могила.
А неньці – несила…
А синові – крила!
Лети!
Лети над Майданом –
Над бідним і паном.
Вкраїни не стане.
Кати.
За що ти, Устиме?
Упав, як хустина
Із терпкої спини
Душі.
Бо знову ж – неправда.
Свої – гірш від зайди.
Устимчику, гайда!
Верши!
Кевларово-ніжна
Блакить – не безгрішна.
А рана – невтішна.
Ти вмер.
Загинув. Чи треба?
Під каскою з неба –
Це вибір чи жереб
Тепер?
А все – як раніше,
А може, і гірше.
Всього, що напишеш, –
Поплач.
Ой хлопчику, втрата –
Велика й не варта.
Все знову – на карту.
Пробач!

грудень 2014

Скажи мені, державо, хто ти є?
Із кого ліпиш владарів над нами?
І павутину навкіл нас снуєш,
Вдаючи з себе досконалу маму?
Який ти вірус щеплюєш вовкам,
Що ще учора вівцями гуляли?
Ні, не збагну їх псевдо, їх аккаунт
І гру бездар державними «рулями».
Як той, що вчора «мліяв» за народ,
Назавтра – першим в списку серед катів?
Невидимий, але потужний код,
Потрібно вміти дупою вмикати,
Посівши крісло в рівень голови.
Оце і є державний рівень влади?
Із потягом до крісла й булави,
Оздобленої візерунком зради?
(Коли стаєш народу на плече,
То скільки ж там до голови народу?).
А совість там, де, мабуть, не пече,
Бо щеплення працює разом з кодом.
Нема відгадки – хіба що також,
Експерименту ради чи забави,
Протиснутися у бомонд вельмож,
Що вершать нашу долю й брудну справу.
Чи, може, десь за «Лексуса» кермом,
Чи, може, на верховному фуршеті
Збагну, як облаштовано дурдом
В найкращій батьківщині на планеті.
Вродили нас однаково чи ні?
Одним повітрям дихаємо разом?
Тільки чомусь народ – завжди в лайні.
Вовки ж завжди з коштовним унітазом.
Ні, унітаз – не мрія, не мета,
А просто так – метафора держави.
Бо є народ – і сила ця свята.
І влада є – безпечна і лукава.
Спасибі. А кому? Мабуть, собі,
Що я – серед народу, слава Богу.
А не в цинічній напомадженій юрбі,
По наших спинах що кладе дорогу.
Куди ведуть перевертні-вовки?
Які хвороби владу так калічать?
Мені, як і раніше, невтямки
Загадка обміну народу – і на «лички».
Гіпотезу посмію огласити:
Сумління, очевидно, орган спільний.
Якщо мажором став чи вовком-ситим,
То – і безсовісним, але відтак – дебільним.
І золото ніяке не верне
Того, що ампутовано «за крісло».
О Боже, убезпеч всіх нас, мене
Від ампутації народу нині й прісно,
Й навіки віків…

грудень 2014

Може хто ще не відчув наразі -
Від війни немає укриття,
Бо вона пускає метастази –
Виїдає радість із життя…

Поціляє у серця реальні.
І ростуть на цвинтарі хрести,
Дошки все нові меморіальні –
Біль уже довіку цей нести!

Душі ті потрапили до Раю –
Їм вітчизна освятила путь!
Знаю, що герої не вмирають –
У народній пам’яті живуть!

2014

Пробач мені: своїй служила волі,
Призначення комусь роздаючи.
Як можеш, то звільнися від неволі,
А як не можеш, - кайся і мовчи, -

Як я роблю.А ще ж пройти терпіння -
За себе і за іншого. Прости...
Бо у серцях ми носимо каміння,
То мусимо носити і хрести:

Замкнутих кіл і виходів із урвищ,
Останніх днів і ще не знаних Слів,
Й високих гір, де із коштовних урнів
Розвієм прах, забутий на Землі.

14.03.07р.

І вирушив Лот за посланником Бога –
Величний і світлий – по чорній горі.
Дружину завзято вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.

Оглянься на башти Содома – черлені,
На площу співочу, на дворища лад,
На вікна спустілі, обитель студену…
Там чад народила, там прядка гула.

Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, мов лід.
Прозорою сіллю постала між ріні,
А ноги стрімливі – навік у землі.

Хто жінку оплаче, упавши на груди?
Є більші утрати в ряду забуття?
Лиш серце моє пломінке не забуде
Спроможну за погляд віддати життя.

2014


Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.
Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924