Ким ти є,
коли стоїш на дев'ятому поверсі взаєморозуміння,
коли одягаєш свіжовиплекану маску ницості,
коли танцюєш поміж дощем,
коли догорає остання зірка.
Чорне розчиняється у білому...
Хто ти,
якщо завтра Сартр - художник,
а Хемінгвей знову торгує рибою.
Пан "Хтось" бронює останнє місце під сонцем.
Дихати важко...
Так, як і важко бути самодостатнім.
І хочеться знову не встигнути на останній потяг,
щоб зустріти тебе як друга.
І запитати:
"Ким ти не є,
коли вкотре народжуєшся ЛЮДИНОЮ???

Визначити рівень прозорості друга не важко.
Опускаєш його на обмежений
часовий проміжок у зміїне кодло
і уважно вслухаєшся у сичання за спиною.

Територіум кімнати звужується
зі швидкістю лету метелека,
якого і так нікому ловити.

Вкотре молюсь над питанням:
"Чи варто називати тебе другом,
коли мало хто з нас претендує
на щирість за дякую?"

одне не йде ніяк з голови
і здається така дурниця
але як
тебе обійняти?
мучуся цим
ніби існує
щось більше ніж
я і ти
поряд
ніби існує
тисяча способів варіацій
позицій рук
розкладок пальців
відтінків погляду
звучаннь подиху
аби
сказати
без слів
чекала
на тебе
завжди


26.03.2013

Я був бурулькою, яка колись
замерзла на морозі буденності,
не розмерзаючи навіть у сонячну погоду.
Я звикся з тим, що я бурулька.
І вже нічого більшого не чекав від життя,
поки не з’явилася ти.
«Яка красива бурулька!» –
почув твій зворушливий вигук,
і ти простягнула до мене свої гарячі долоні.
Спершу я злякався твого дотику
і запанікував: «Він зруйнує мій світ!»
Але поступово танучи у твоїх долонях,
з льодинки я перетворювався на талу воду,
яка весело задзюркотала крізь твої пальці
у спокусливу западинку між соковитими грудьми.
Ці твої груди!
Вони збуджено здіймалися і опускалися.
Вони дихали... І я зрозумів:
бути навіть однією краплею води
у твоїх руках чи на твоїх грудях,
проникаючи у кожну молекулу твоєї шкіри, –
набагато краще, ніж до старості
провисіти нічийною бурулькою на вітрі.
Тож, бажаю усім іншим бурулькам
дочекатися своїх животворних долонь.

Опісля шести уроків
провести факультатив
для обдарованих
і розповісти гімназистам
про тонкощі перекладу
з угорської та словацької,
згадавши Агатангела…

Рукокрилим волейболістом,
долаючи гравітацію,
злітати над сіткою
і вганяти м’яч
у репаний паркет,
буцімто колун
у колоду!

Дорогою до хати,
задумавшись, оминати
ковбані підступні
і спробувати
все ж відшукати
берег у Береговому,
що нижче рівня моря…

Поглядом беркута
полетіти за обрій
до вершин Карпат,
зустріти Музу
і відчути
її флюїдальні струми,
які подарують рими.

Уклякнувши,
написати вірша
на коробці сигарет,
а прокинувшись уночі, –
у гарячці,
нещадно правити
неслухняну строфу.

А ранком
просочитися до нету,
пожадливо обійнявши
мовчазну клаву,
ніби щупальцями кальмара
і чекати відгуків
незрадливих друзів…
Привіт, Полковнику!

2013

У лісі в який ніхто не ходить*
(Навіть їжаки оминають його)
Знайшов кущ дикого аґрусу
З терпкими ягодами п’амяті.
Терпкими, як пісні поета,
Що співав на тризні
Крімптана МакФідаха**.
У цьому лісі луна
Марно чекає
На подорожнього
Тільки мені - самітнику
Криком грифа пророчить
Густе вино забуття
У чаші тесану з каменю.
Граю самотньо
На скрипці ірландського літа
Чорному круку Коннахта
Веселу мелодію про смерть.
У моїй сопілці вітри гір
Чи то зелених пагорбів,
У моєї скрипки
Давно обірвані струни.
Я самотній музИка.
Неприкаянний
Як крислатий капелюх шАнахі.***
Грав би вухастим зайчикам
(Що стибають в історію
Куцохвостими повстанцями)
Якби вони в ліс вічного смутку
Прийшли…

Примітки:

* - такий ліс справді є. Я не вигадаю. Але не ходіть туди.

** - це був король. Справжній король…

*** - у шанахі кожна річ самотня. І капелюх теж. Чому майже всі шанахі носять кристаті капелюхи – не знаю. Один шанахі – носив картуза. Але він помер. Не картуз, звісно, скрипаль…

я хочу почути шурхіт твох вій
до того, як
почую постріл

я хочу побачити мурашок на шкірі твоїх рук
до того, як
побачу вибух

я хочу відчути, як збивається ритм твого дихання
до того, як
забракне кисню

і в'їдливий дим
назавжди спочине
у наших легенях

годинник пробив і час
вже ставати тужливим
сонце ховає себе у годинник
друг мій мовчки отирає повіки
кліпає немов щойно прокинувся
і усміхатися силиться так
ніби звук годиннику його
не торкнувся
так ніби він іще на десять
років уперед і потому забув
свої очі звести до стріл
що стромлять серце
ніби забув свої вуха
заставити чути гармати
що лучать серце
ніби він сам не знає чому
тут зі мною усі ці роки
ніби тільки прийшов
ніби час не кривавиться рясно
а я все чую і бачу все
але йому не скажу

Цариця
Епох,
Розкішна
Княгиня,
Відданиця
Агнця.

23.03.12

Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:

А ви вмієте крокувати?
Не бруківкою
І навіть не ромашковим полем,
А полями етеру,
Взувши чоботи
Пошиті з порожнечі
Шевцем з дивним прізвищем
З шилом позиченим
Ангелом чорнокрилим.
А якісь три жінки
Досі прядуть свою вовну
тягнуть нитки – не свої – наші
Так невчасно їх обриваючи…
Недоречно я тут, недоречно.
Моя нитка
Все тягнеться й тягнеться,
Обтинати їм ліньки
Чи то не хочеться,
Довга вона аж занадто
Між гілками горобини плутається,
Нехай з неї ліпше
Теплий светр сплетуть
Ірландським безхатькам-рибалкам.
Бо всі ірландці безхатьки –
Острів свій загубили
І світами блукають
Стежками
Як ті нитки плутані…

Моя вдова
Сплела мені светр
Колючий як кущі вересу.
Моя вдова
Постелила мені постіль
З білого туману.
Моя вдова
Зварила мені грог
З терпких ягід терену.
Моя вдова
Навіть не знає
Що цей зелений пагорб
Став моїм темним домом,
Що я блукаю кожної ночі
Нетривкою тінню
Берегом холодного моря
Слухаючи одвічну пісню
Невгамовного західного вітру.
Уже ніхто й не пам’ятає
Чому Ірландія
Стала країною смутку
І чому добровольці
Мусять щоночі блукати
Шукаючи листя шамроку…

Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:

Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо….

Розмовляю з гомінкою луною
Ще не викопаного колодязя,
П’ю з нього прозору воду,
Відпочиваю в тіні дерев,
Які навіть ще не посадили
В м’який і теплий ґрунт радості,
Які навіть не проросли
З сухих та блискучих насінин життя.
Дивлюсь на зайчиків літа,
Які навіть не виставили
Свої довжелезні вуха
З хащів глухої кропиви.
Я – людина минулого –
«Вічний жид» зі старої потріпаної Біблії,
Який заблукав у сучасності,
Оселився в майбутньому,
У його тінистих лісах віршів,
Нюхаю його яскраві квіти верлібрів,
Ультрафіолетові кольори яких
Бачать тільки бджоли й метелики.
Я – апостол
Неіснуючої церкви равликів,
Я – пророк подій,
Що ніколи не стануться,
Месії, що ніколи не прийде,
Армаґедону,
Що ніколи не відбудеться.
Бачу як з ірландської землі
Замість трави проростають
Білі й блискучі леза ножів,
Але мовчу про це…

Зникаючи
Розчиняюся
В тобі
Напевне даремно
Світ клином зійшовся на твоїх очах
Таких невимовно байдужих
І рідних
Як світанок
Як Сонце
Котрому нема діла
До комах і до мене
Життя це хвороба матерії

Написано 17 березня - в День святого Патріка.

Вдягну свого зеленого капелюха,
Прикрашу чорний плащ буднів
Триєдиним листком шамроку –
Запашним і розділеним
На три частки буття –
Сон, реальність і потойбіччя.
Буду слухати скрипку
Старого, але веселого шанахі,
Що грає прямо на вулиці
Про росу туману
Та брудне старе місто,
Про живу воду в келиху
І гірську дорогу в Дублін,
Що вірить – життя недаремне,
Що вміє веселитись
Коли всім сумно,
Що вміє плакати
Коли всі сміються.
Йду вулицями серця,
Містом з терпким присмаком віскі.
День зелених думок –
Навіть моя сива борода
Стала зеленою –
Я повірю, що мій острів весняний.
Нехай моя весела віра
Лише на день…
Але все таки…

прийде літо і я
найспрагліша істота на світі
впиватимуся ним
винюхуватиму кожну травинку
свіжою зім'ятою під босими ступнями
скошеною рано-вранці висушеною
червнем пропареною серпнем
вдихатиму в себе як повітряна куля
цементний розчин -
якщо не назавжди хоча б
надовго-надовго
не спатиму зовсім аби
не втратити жодного променя
жодного нічного вітру не пропустити
жодної зірки
що впала у мої трави і вранці
загубиться між росяних сестер
не хотітиму спати
ніби живу останнє літо
хоча насправді житиму перше
а літо пробачить
всі ці дитячі вибрики
всі мої недолугості
наївні дурні занадто
голі занадто справжні
як не пробачити?
я ж бо така закохана
я ж бо так сильно скучила
так довго чекала
не знаю навіть кому з нас
літо пробачить більше
кого пригорне сильніше
з найвірніших своїх парафіян
але точно знаю нікого не зацілує вдосталь
бо навіть вічному літу
не стане снаги
сперечетися з сонцем взаємних
чекань надій і пробачень
навіть йому не залишиться нічого іншого
аніж одного ще ясного дня
непомітно піти
зоставивши нас
наодинці


20.03.2013

О сіра холодна рибино смутку,
прошу тебе, залиш
підводні печери моїх спогадів,

тяжко мені з тобою.
Твоя срібна луска відблискує
відчуттям провини і сорому,

ми ж нікуди разом не допливемо,
загинеш ти у мені
і я із тобою всередині.

І тоді ти просиш мене відкрити
кам'яну браму підводних печер,
бо ж тебе не пускають на волю
власні мої страхи.

Вдих — і ти випливаєш,

видих — тиша і спокій.

Пливи, мій смутку, далеко пливи

у забуття затоки.

Дорога Любонько!
Із Днем народження Вас!
Нехай доля буде до Вас прихильною, удача стане найближчою подругою, шляхи завжди будуть щасливими, а любов і талант, подаровані Вам Господом за народження, зігрівають усе життя - радісне, повноцінне та яскраве!
Веснійте, квітуйте, молодійте!!!


Ніколи б не впізнав – така розквітла,
Бутониста, стобарвно-наливна,
Ввібрала в себе стільки живосвітла,
Як жодна ще пропам’ятна весна
Не набирала в розпалі! Діткнуся
Необережно, зопалу – згорю
Метеликом... Діткнутись не боюся
Ніскілечки – всечесно говорю
Про намір свій метеликом згоріти
В твоїх обіймах – старості назло...
Були в моїм житті всілякі квіти –
Таких, як ти, ніколи не було!

Нехай тріумфом стане ця поразка.
Остання вже у прірви на краю...
Гарячих пелюсток своїх, будь ласка,
Ти не згортай в бутон – прийми мою
Жертовність добровільну.

Із Днем народження, пані Любо!!!


Прихильно, Низові )))

Любов Бенедишин
народжена віршем
(щасливі однак і батьки).
Любов Бенедишин -
з любов'ю (і більше)
потужні прекрасні рядки...

"... заламує руки,
рвучись то за пруг,
то в зеніт, -
самотній тополі
з розпуки хитається світ..."

Лише та земля,
що з корінням на "ти",
поводиться з нею
як слід.

Любов Бенедишин
народжена віршем
(щасливі однак і батьки).
Любов Бенедишин -
з любов'ю ( і більше)
потужні прекрасні рядки...

"Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить...
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим..."

Кожен зірве того цвіту -
радісно вірш прочитає.
В серденьку - серпень. Півсвіту
легше потому сприймає.

Любов Бенедишин
народжена віршем
(щасливі однак і батьки).
Любов Бенедишин -
з любов'ю ( і більше)
потужні прекрасні рядки...

"Щоб не рядки строчити -
мережила б серветки.
Оце було би хобі!
І вигода - була б..."

Таланту не просити
до верху вагонетки:
є вірші проти фобій!
Байдужа - не змогла б...

Любов Бенедишин
народжена віршем...


20.03.2013

я тут
в тобі
світ на зв'язку
домовитись
лишилось
про
податки…

я тут
ще тут…
математично
це не принципово.
18.03.2013.

Замри! я слухаю себе
своїх глибин
речитатив
чужої
субмарини...

На шести сотках півжиття
і вартовий реальності
на стражі
підприємства...

Сумні слова
обличчя до вітрин
а серце
і душа
одні
на пасовиську…
18.03.2013.

сніг і сонце разом
такі сліпучі
аж дивитися важко в твоє обличчя
що стоїть перед очима
йду навпомацки
залита білою темрявою
йду по вузликах віршів які нав'язала
для тебе
по вервицях віршів
ніким більше не торканих
ніким більше не читаних
ніким більше не пережитих
пучками пальців
тягнусь до них
ловлюсь за них
відчуваючи шкірою
всі їхні вигини овали
нерівності
всі їхні невідступності
і уявляю
як солодко тримати
свою долоню в твоїй
поки ти
розшифровуєш
ребуси вузлового письма
вичитуєш ніби з мапи
шлях що маємо пройти
долоня в долоні
скільки бачиш попереду?
стільки ж бачу в очах твоїх
одне радісне нині
одне тепле завтра
більше не треба нічого
жодної ненашої крихти
непотрібного правила
зайвого рядка
окрім одного спільного
радісного нині
одного спільного
теплого завтра
щодня


18.03.2013

мне снится маленький мальчик
играющий в песочнице
он лепит из песка гитару
со струнами из солнечных лучей
и говорит что когда вырастет
то женится на музыке

я обычно не разговариваю во сне
тем более с незнакомыми мальчиками
в неопознанных песочницах
но как не спросить
у жениха самой музыки
через сколько мелодий будет свадьба?


2013

Всі мої коханки слухають однакову музику
Їдять однакову їжу, займаються спортом
Щоб просто підтримати форму
Курять хотілося сказати однакові сигарети
Та варто сказати: «Всі мої коханки – не курили.»
Пили вино, їли ананаси
Їли мене поглядами, словами, втомами
Пили з фужерів, стаканів, ніколи з чарок
Всі мої коханки – були зразковими
Коханками? Так. Жінками? Так.
Всі мої коханки мене пиляли
Відразу, з першої хвилини знайомства
Я їм так, мабуть, запав у душу,
Що декілька з них відразу тягнули до РАЦСу
Всі мої коханки були зразковими…
Коханками
І ніколи «коханими…».

2013

Такого ще не було ярмарку оцьому:
Покидали лотки й побігли ті,
Хто встиг спродатись,
І ті, хто намірявсь
Купити щось за безцінь:
Почули з кону, де виступали якісь заїжджі,
Цвірінькання і ґелґіт,
Гавкіт і мукання, й іржання...
А як заверещало порося,
То захвату, здавалося, не буде впину.
І ось, коли нарешті настала тиша
І розважальник на всі сторони вклонився,
З натовпу вискочив незграбний чоловік:
«Телепні, кому плещете в долоні?
Хіба ж так має верещати порося?
Завтра покажу, як має буть насправді».
Назавтра справді він з’явивсь.
Заверещав і всі позатуляли вуха.
Свистати почали й кидать що трапилось під руку.
«Дурні!- самозваний артист в одвіт.-
Не знаєте, що верещав не я, а ось хто».
І вийняв із-за пазухи нікчемне порося,
Котре щипав за вуха непомітно.
P.S.
Селюк не знав, що мав би знати кожен:
Мистецтво і життя – це речі не тотожні.

коли шукав шмат металу а знайшов віршований рядок із восьми цифр
настільки простий і настільки правильний
що навіть вода почала дослухатися до позірних аберацій
чув натомість лише її голос
її слова
ніби штучні бісерини
тріскотять
осипаючись
по поверхні крихкій
моєї мовної свідомості

її слова
як кутасті клямри
як шпильки
як канцелярські цвяхи
дріботять
подиву гідні
драпіруючи вітрила
роздираючи дороги й шляхи
розрізаючи воду на болота й дрібні потічки

тож я не втерпів
не стримавсь
з останніх сил
і щосили
прямісінько їй у живіт
(вразливе місце
я знаю)
випустив
скоромовкою усі ті вісім доконаних цифр

тому що дівчині
витонченій
схожій на русалку
не годиться аж так широко
розставляти ноги
стоячи
на хиткій воді

Місто – лінива кошара, сповільнений рух, тільки спокій і тиша
На вулицях мокрих, бруківка відблискує світлом фар і одиноких
Ввімкнених світильників в вікнах. Хтось ще не спить, може гортає
Останній популярний часопис або дивиться випуск опівнічних
Новин, може кохається в запрілій постелі чи одиноко на кухні
П’є чай, лимонад, горілку, терпкі аперитиви заїдає оливками.

Ми неспішно. Ми як місто. Ми – ліниві, ми – спокій і тиша.
Я, з-під прикритих повік, дивлюсь як ти кермуєш чорним авто.
Я люблю тебе. Твої руки, твою жорстку щетину, після поцілунків
З тобою моє лице червоніє і пече. Та це все пусте. Я люблю тебе.
Ти не дзвониш подовгу, не пишеш жодних любовних листів.
Ми не зустрілись перед останнім від’їздом до цього повернення.

Та це все пусте. Я люблю тебе. Ти написав лише сухе повідомлення
В той момент, коли літак вже здіймався в небо. Довгі тижні –
Від тебе жодних вісток. Тільки скупі сповіщення… він перетнув
Надважку межу своїх можливостей по краю прірви дійшов
До вершини І фото з синьо-жовтим прапором на даху світу
Я не можу дихати поки немає новин про твоє здіймання до неба

Знову отримала листівку із чужоземними штемпелями
І чорнило з написаних слів розмалювало мій день в синю барву
Очікувань. Я відпускаю тебе до подвигів, жодних посягань на твоє
Серце, поки там живе вона – Мати Всесвіту. Надто могутня і гарна
Ця суперниця, що я готова програти на кілька місяців. Та ти покинеш
Цю коханку, тільки торкнешся гострого вивершення її холодного тіла.

Ти зупиняєш авто і дивишся спершу поперед себе мабуть пригадуєш
Відблиски сонця на її вигинах та простягаєш руку і гладиш моє волосся
Ти повернувся і я не можу натішитись що ти любив її так сильно
Що вона віддалась тобі і підкорилась в глухій пристрасті своєї величі
Я люблю тебе ти повернувся до мене і все інше пусте бо ти повернувся
Твоя рука на моєму тілі ти цілуєш мене її нема більш між нами
14.03.2013

Ранок – конар,
он видма деревіє у дереві і вередує. І вередам дивно
вередувати. Питав у дерев:
— Як я,
зір-окоріз,
у миті ітиму
на сон осан,
довго? Бог вод,
якір рік – я
тепер – репет,
сіл ліс,
рух хур,
лік кіл –
то рух у воді до вух, у рот,
де мед
юні і ню
є – і дух худіє,
є – і “тук” кутіє
є – і в тремі мертвіє
мед-едем

13 Березня, 2013

(з Езопа)
Бабуся, що замолоду в розкоші жила,
Йшла якось до знайомих в гості,
Пташки їй співом вказували шлях,
Пшеничний колос нахилявсь стеблом
І сивизну вітрик куйовдив.
Ще при здоров’ї, бабуся без утоми йшла,
Та ось на роздоріжжі раптом зупинилась:
Незвична пляшка. Закоркована.
Гурманкою була. Отож ,відкрила... Порожня.
«Нічого. Хоч дізнаюсь, що ж там таке було»,-
Сказала, притулила шийку до губ.
Вдихнула й мало не зомліла.
На моріжок присіла.
Йти далі-вже не сила. Очі заплющила...
І спогади з далеких літ, немов хмаринки, попливли.
І як один – коли була ще зовсім молодою...
Прокинулась десь запівніч. Роса збудила.
І замість в гості йти подризала додому.
P.S.
Як намірам минуле стане на заваді,
Не варт тонути в нім. Слід просто забувати.

Тарас Шевченко...
Довгожданий плід
одвічного союзу:
Духа Свободи
і Безмежної Любові.
Поневолена і принижена,
Україна
вистраждала,
вимолила
свого достойного сина
у Всевишнього,
щоб народитися згори,
провівши його
у безсмертя...

2013

у цих березневих снігах
немає нічого теплішого аніж
чекати тебе
які в тебе руки?
які твої сни про завтра?
я заплющую очі й малюю в уяві карту
твого серця
та лишаюся тут у цих березневих снігах
бо занадто незграбна щоб іти
по складному маршруту граційно й грайливо
але там де гуде і періщить
відчайдушно-уперта
липнева злива
і така ж боязка й полохлива
я залишу для тебе в згортку
карту серця свого аби бачив
як пройшов всі дороги наосліп
як зумів?
там буде ще тихенька сповідь
про спільні сни і порти
і маленька тендітна надія
на просте зворушливе
диво
дай їй руку (ах, які вони руки твої?) -
щоб не було їй страшно
рости


11.03.2013

Е, рими долови, Володимире!

Киселик випив Пилип – випивки Лесик

5 березня 2013 р.

***
на консиліумі лікарів
встановлювали діагноз нації
записали:
зухвальство політиків
нахабство ділків
про методи лікування-
жодної інформації
***
час відчеканює години і дні
змінюються декорації й долі
на палітрі Всесвіту інколи ми
виглядаємо як янголята голі
***
нам би перед кожними виборами
щеплення робити...
від обману...
все одно відмовимось
виберем
все нам "по барабану"...

***
суспільство мені пропонує
рейдерський свій контракт
який рясніє словами
треба...повинна...мушу...
але я не здаюся
я просто роблю антракт -
перебинтовую душу...
2008 - 2012

На своїм підвіконні ми посадимо стрункий очерет,
Що виросте високим-високим і верхом своїм
Лоскотатиме стелі живіт, коливаючись.
І од того в квартирі буде чутним вітер озерний,
І на стелі зобразимо по вологій штукатурці
Місяць і зорі,
А темної ночі у темній кімнаті ми будемо думати,
Що за очеретом нашим озеро сховане
І достатньо лиш відхилити стебла ламкі,
Щоб угледіти темне вечірнє плесо
І почути плюскіт риб, що не сплять ще.
І наступної ночі ми подумаємо,
Що кімната наша - то і є озеро,
Котре ми ховаємо од світу цілого
За своїм підвіконням з очерету,
І самі ми – риби з тілами дзеркальними,
Що виплигують часом з плеса свого, щоб на світ подивитись.

як ітимеш до мене у гості
захопи із собою найнеобхідніше
музику музику всю свою музику!
я навіть не уявляю як можна
вийти з дому без музики

заходячи до під'їзду мого будинку
озирнися третім оком
чи немає довкола привидів
аби вони часом не підслухали
музику музику всю твою музику

коли двері ліфта відчиняться
і диспетчер спитає голосом янгола:
«що у Вас із собою?»
усміхнися і відповідай як є:
«музика музика вся моя музика»

далі може трапитися що завгодно
глибоко вдихни і підготуй найнеобхідніше
ліфт зупиниться о пів на сьоме небо
а там для тебе усе відчинено -
хмарини хмарини всі мої хмарини


2013

Груш натрусили з матір’ю у садку
і я набрав повну пазуху
маленьких золотих глечиків,
повних меду,
і поніс підбігцем у поле,
де батько пшеницю косив.

Підійшов –
комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом.
Підійшов,
кличу батька – нема.
Я заглянув у пшеничне колосся – нема.
Я заглянув на дно дороги – нема і сліду.
Я заглянув під одежу дерева – нема.
Я спитав у щуки,
яка хотіла проковтнути сонце, – не бачила.
Я спитав у річки – не бачила.
Комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом
і немає ніде батька.

А батько у землі іще од війни:
його тіло стало землею.
Його груди орють навесні плугами.
Його ногами ходять трактори.
Його руками росте калина у лузі.
Його волоссям довшають стебла пшениці.
Його очима дзвенять кринички під деревами…

„Батьку, а я тобі груш приніс!
Ми з матір’ю натрусили у нашому садку.
На, батьку, бери…

А мати тебе, батьку, усе виглядає
у вікно причілкове,
каже: куди пішов, звідти і прийде, –
усе виглядає…
А я ж тебе, батьку, і не бачив навіть,
тільки на збільшеній фотокартці у рушнику,
та хіба ж то ти?..
От якби ти був удома та косив,
а я допомагав би тобі –
я був би твоїм помічником:
ми удвох слухали б хлюпіт ниви,
шурхіт пшеничного зерна у бункері
та нетерпляче очікували б зерновозок із току,
а іще я збігав би до криниці по воду
і приніс би тобі холоднячку.
А ополудні ми обідали б
у затінку крил комбайнових.
І знову косили б, косили…

А увечері нас би зустрічала біля воріт мати…

Батьку, чому ти не вдома?
Батьку, чому ти в землі?..

Я не оратиму землі – бо тобі ж болітиме!
Я не сяду на трактора – бо тобі ж важко буде!
Я не коситиму пшениці – бо то ж твоє волосся!
А дівчата бояться ходити по калину у луг,
кажуть, що то твої руки.
А кринички заростають, бо, кажуть,
ти ними дивишся!

Батьку, чому ж ти в землі?..”

Падають додолу
золоті глечики груш
і розбиваються
з тихим дзвоном.

1964

Полуторка без коліс,
а біжить,
чоловік сидить, правує,
а його ж зовсім і немає у кабіні!
Біжить полуторка,
ой, біжить,
а у кузові на соломі
син убитий лежить.
„Ой, що ти мені везеш,
мій чоловіче:
чи на сукню полотна,
а чи шовку на хустку?”
„А везу я тобі, мати,
сина вбитого!”
А-а-а-а-а!
На солом’яному рушнику
вишито вишнево сина!
Чекала:
із Германії приїде чоловік з подарунками,
а воно, можна сказати, в останній день загинув,
ото вже й перестала,
та стала чекати сина,
а воно й син загинув!
А-а-а!
Ой війна, війна, ти – вода?
Ні, ти – каміння пам’яті,
що важко осідає на дні серця!
З роками важче і важче –
як же не виповниться серце
і не розірветься, мов яблуко переповнене
осінньою зрілістю.

1964

Коли довго дивитися в люстерко,
здається, що ти заглядаєш у себе,
всередину,
якої часом може не бути,
і тоді ти дивишся крізь матерію,
а потім крізь час,
над яким людина не має влади.

Люстерко — тільки вихідна точка,
майданчик, етап для польоту
в космос, у Всесвіт,
який починається в тобі, якщо довго-довго
дивитися в люстерко,
втрачаючи свідомість,
змагаючись із часом
і шукаючи себе.

Паперова людина довго дивилася у дзеркало,
довго-довго, немовби там було щось незвичайне.
здавалося, що Паперова людина мандрує десь далеко-далеко,
її душа відлетіла в інші світи,
бо Паперова людина стояла, немов зачарована,
немов заскочена,
неначе щойно бачила привида.

Коли Паперова людина відійшла,
всім закортіло подивитися в це люстерко,
всі набігли звідусюди,
всі почали галасливо юрмитися, щоб бути першими,
щоб побачити саме себе у дзеркалі,
саме своє відображення,
саме свою сутність,
від якої — шлях у космос,
але замість скла
в рамі,
а точніше,
за рамою,
приклеєне до цегли,
було оголошення,
що нове скло привезуть завтра.

Вийшовши вдень
по сік,
Паперова людина,
вибираючи пакет із соком,
не помітила, як прямісінько на неї
насувається дрібний червоний каток.

Каток закатував асфальт уночі,
але закатувати асфальт — справа делікатна,
тому ночі не вистачило,
і каток мусив працювати вдень,
а за кермом сиділа Асфальтнозакатувальна людина.
Ця людина натискала на кнопки
і дивилася в небо.
Бо хто ж дивиться на свіжозакатаний асфальт?

Каток давав задній хід, а Паперова людина
стояла собі біля новозаасфальтованого відрізка дороги
спиною до нового асфальту.
Паперова людина дивилася в небо, а потім на вітрину мафу,
де виставлялися різні пакети з соками.
Паперова людина вирішувала, який сік купити.
Нарешті вирішила. Розплатилась.

На свіжозакатаному асфальті
виблискувала свіжа брунатно-червона пляма.
Мабуть, сік був томатний.

У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
Аж якось одна золота птаха
прилетіла із білого неба до мене
і забрала мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.
І потім зникла у білому небі.
Довго я ходив,
довго ходив –
аж поки знайшов ту птаху золоту.
„Віддай, птахо золота,
мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…”
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке –
у чашечці вишневої квітки умістилося б! –
І на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…

1964

Марач, ти з нарт? Око – транзит чарам.
Мо’, рачки лазити? Ти залик чаром –
А боронив диво. Ха! Ху, полумисок!
                 Косим у лопухах. Овид винороба.

3 березня 2013 р.

Поверх літаків і автобусів,
поверх доріг, що ведуть далеко,
блищить мені у траві село
склянкою прозорою з водою криничною.
У тій склянці все перемішано:
хати,
люди коло хат,
гарби на вулицях,
плаття бузкові над тинами.
А на самому дні стоїть дівчина –
по її тілу дзвенять тарілки,
вона вся в тарілках,
а я простягаю до неї свої руки
поверх літаків і автобусів,
поверх доріг, що ведуть далеко,
але склянка прозора села
з дівчиною на дні
віддаляється
і чути, як по її тілу
дзвенять тарілки.

1964

Ще трішки, ще трішки, недовго, вже зовсім скоро -
Відступиться грудень, вологий, промерзлий, хворий,
Сповільниться час і спокій пахкий різдвяний
У кожне життя, в оселю і двір загляне.
На неба тарелі – солі дрібка і шкварка,
На тверді – буджено, пампушно, жарко.
У вікна проллється пахуча лляна олія
І кожен дорослий на хвилечку, та змаліє.
Сміятися гучно буде і їсти смачно,
Від смерті з вертепу відводити погляд лячно,
У церкві дзвіночком срібним колядувати
І тільки над ранок згорнеться калачиком спати.
2013

Кирпаті носики моїх капців,
Кинутих абияк біля фотелю,
Який ще не випростався від обіймів,
Вологих і тільки наших…
Так от.
Кирпаті носики моїх капців,
Вишитих кольоровою гладдю,
З дрібними фігурними дірочками,
Капців, схожих на ті,
Що любила носити Шахрезада
Тисячу й одну ніч,
Таку, як наша, -
Тугу, густу, пряну -
Ти досі відчуваєш вустами її смак,
Такий сильний,
Як тижнева порція кофеїну,
Що тепер здається снодійним,
Але я не можу дивитися сон про те,
Як ще тільки чекала на тебе,
Бо, врешті-решт, оте,
Що ніколи не закінчується,
Ми знайшли десь зовсім близько
Біля кирпатих носиків моїх капців.
2013

"І бог поклав клеймо на грудь Пілата,
Життя, смерть, тіло й дух його прокляв
Гірш Каїна, бо Каїн, вбивши брата,
Не мив рук з крові, винним чувсь, тікав"
Іван Франко «Легенда про Пілата»

"Люди посредственной нравственности написали очень хорошие правила;
с другой стoроны, люди очень добродетельные не сделали ничего,
чтобы продолжить в мире предания добродетели.
Пальмовая ветвь тому, кто был могуч словом и делом,
кто чувствовал добро и ценою своей крови доставил ему торжество.
С этих двух точек зрения Исус вне сравнения,
его слава остается целой и будет вечно обновляться"
Э.Ренан «Жизнь Иисуса»

1
Ісус живий, а не воскреслий,
Ісус земний, а не Небесний
З літами все частіш являється мені.

2
Ірод Антипа (подумки): Так ось який він .Той, кого, як кажуть, боявся навіть мій батько.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат. Не повірив, що ти цар юдейський? Мав рацію: навіть я поки що не цар . Чекаю на благословення Риму. А ти вдостоївсь титулу цього від кого? Від народу? Але Рим не питає його згоди. То значить - ніякий ти не цар.
Ісус (уголос): Ти сказав.
(подумки): Нікчема. Тільки й знає, що з підданців сім шкур здирати. Для себе і для Риму.
Ірод Антипа (уголос) : Ну, та облишмо цю тему. Чимало чув я про твої дива.. До кольок під грудьми спирало од сміху, коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет... Чув також, що оживив ти Лазаря якогось. То, може, не даси й мені померти? Мандрувать скінчиш із невігласами своїми та й станеш мені служити? Дам повну свободу говорить про те, аби коритися панам , не дбати про своє багатство, засуджувати фарисеїв...І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь. Ти ж як-не-як із Галілеї. А там Синедріон і навіть Пілат безсилі.
Ісус (подумки): Нічого не писав. Ніколи було. Стільки ж знедолених і немічних довкола!.. Усім хотілося допомогти. Не в змозі сам до кожного дійти, дещицю з того, чим наділив мене Всевишній передав учням. Одбирав лиш тих, в кого був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі. На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.Тож і рознеслося по всім Ізраїлю, що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють... Що раджу порізнити сина з батьком, доньку з матір’ю, зі свахою невістку.. Або й таке: вороги чоловікові його домашні...А справажніх ворогів своїх слід благословляти... Творить добро тим, хто ненавидить...Молитися за тих, хто переслідує тебе... І ще чимало всіляких небилиць, які я не спроможен був перепинить, бо слава, як-то кажуть, йде попереду. І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу та скинути ненависне римське ярмо. А ще – напоумити Каяфу та його вірних служок, що Храм Божий не на те, щоб іменем Господнім дурить народ і багатіти на його стражданнях. Вони це зрозуміли і роблять з мене ворога юдеїв. Говорив я привселюдно, що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде. Наказував я своїм учням перед тим, як до люду йти, щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали: «Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!» І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу. Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі? Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать. Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки, чи на яку ногу вставати вранці... В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних. Та ще й силкуються спантеличити мене. От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді і мали побить камінням. Сказав я суддям-фарисеям: «Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь». Як один, всі мовчки розійшлися. А ще дивуються та напевне й осуджують, що в гурті моєму ходять і жінки. Не збагнуть їм, що жінка для мене - така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою. Навіть як і загинуть доведеться. Шкода тільки, як фарисеям вдасться зробить із мене ворога свого народу...
Ірод Антипа (вголос): Бачу: ти начебто сердишся на мене... Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви. Так знай же: і я шкодую, що так сталось.
Ісус (подумки): Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити і скарати, як був я в Галілеї. Голову Іванові стяв не тому тільки, що напідпитку пообіцяв Саломеї віддати за танок усе, що скаже... Так забажала її мати – Іродіада. Їй на полумиску принесену голову Івана віддала донька. Мені оповідала Іванна, дружина твого домоправителя Худзи , як ти зненавидів Івана, що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою . За це ти праведника заточив в тюрму. А вже потім – наказав відтяти голову. Іродіада так зненавиділа праведника, що голкою колола голову, бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван. І що ж вона зробила, щоб не чути удаваного голосу пророка? Наказала викинуть на смітник ту голову святу. Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна. Благородна жінка ця не дала здійснитись задуму отому . Підібрала святую голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі. А сама пристала до мого гурту. Бідний Іван... Поміж народженими жінкою не було більшого від нього. Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка: бути чужим у своїм краї.
Ірод Антипа (подумки): Чому одмовчуєшся? Донедавна ж словом баламутив край мій. Чи, може, перестаралися вельможі Храму та й вояки Пілата, що вже не можш говорить? Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди, щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні, донести щось негоже в Рим про мене? Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті. Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець. Отож, вмиваю руки. Не вийде, хитрий лисе. В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата. Він, а не я, розпоряджається тобою. А на згадку, про нашу зустріч дарую білу царську одіж. Короною тебе вже увінча Пілат.
Ісус (подумки): Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат . Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти. Хто тисячами розвішував їх на хресті... Хто на власний розсуд наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами. І тільки, коли сотні віруючих попри погрози розправитись оружно лягли перед святинею, оголивши спини, відступив не знати що чинить сатрап. Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор, як мирний натовп сходив на гору Грізім, щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея. Вояки із засади кинулись на люд. Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене. Тим паче, не забув, як на його запит: «Ти – цар юдейський?» я одказав: «Ти сказав». Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді. Обставить так, начебто всупереч намірам своїм змушений виконати волю... юдеїв. Злигався ж, певно, з Каяфою, а той найняв охочих горланить: «Розіпни! Кров його на руках наших!» Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне... Допоможи, Отче, гідно зустріти смерть.
---------------------------------------
Ірод Антипа (20 рік до н.е. –після 39 р. н.е.) – син царя Ірода Великого та його дружини-самаритянки Малтаки. Тетрарх Галілеї та Піреї з 4 по 39 р.

Понтій Пілат – римський префект в Юдеї з 26 по 36 рік. За свідченням Філона Александрійського, котрий жив у цей час, Пілат відзначався надзвичайною жорстокістю і численними тортурами над юдеями без суду й слідства.

Ірод Антипа так і не став царем. Його небіж Агрипа, сам претендуючи на трон, звинуватив дядька в змові з парфянським царем Артобаном. То ж замість корони його було зіслано в Лугдунум (територія сучасної Франції).

Першосвященник Юдеї з 18 по 39 рік.
Іродіада була дружиною брата Ірода Антипи – тетрарха Філіпа. Знаючи, що чоловік її безвольний і не прагне царської корони, Іродіада, прагнучи владарювати і ненавидячи моральні устої юдеїв, вирішила зв’язати свої наміри з Іродом Антипою, котрий був уже одружений на доньці царя Петри.

1
Мрію скінчити життя
небезпечним державним злочинцем,
особистим ворогом особи,
що займає високе сідало
і кукурікає про настання нового,
неймовірно щасливого дня.

Це ж тоді,
через скількись-там літ,
моїм іменем назвали б красиву площу,
чи бодай хоч присвоїли скромне
звання
Посмертного
Героя
Безсмертної України!

2
Найвища в житті насолода,
мені доступна:
запахущий чай і міцна сигарета –
вони підігрівають моє бажання
іще пожити.

Отак і живу – від сигарети до сигарети,
запиваючи дим гарячим нектаром,
мої очі сльозяться мимо моєї волі.

3
Презентувати, чи що, пальто,
придбане у секонд-хенді
на порозі зими
за півпенсії?
(То нічого, що доведеться відмовитись
від багатьох повсякденних спокус,
необхідних поетові для повносилої
і повноцінної творчості: ліверної
ковбаси, провісної кільки… Їстиму
чорний хліб. У чорному тілі, відомо,
здоровий дух!).

Моє пальто має цілком поетичний
презентабельний вигляд:
довге, начеб рядок гекзаметра,
і світле на колір, як сама поезія,
і тепле, неначе обійми музи…

Нехай позаздрять мені графомани,
які не мають такого унікального пальта.

Приймаю рішення:
одягну свою вдалу покупку
і піду на презентацію
поетичної збірки
знайомого нумеролога –
там дадуть щось поїсти…

4
Першим прокинувся старенький чайник
і мерщій почав грітись на газовій плиті:
позітхав, побурчав, і – нарешті –
присвиснув
від надмірного задоволення.

Уже по тому прокинувсь і я –
другий в сім’ї після чайника,
його компанієць і однодумець…

Погомоніли удвох,
поки спить іще наша газдиня,
годувальниця наша,
царівна базарна – Петрівна…

Починається день.

5
Не розірвися, серце,
в непідходящу мить!
Я не боюся смерті логічної,
запрограмованої у хвилину мого зачаття
і визначеної Господом-життєдавцем…
Я не боюся, що після мене
залишаться не доведені до кінця роздуми,
не завершені справи і недописані вірші…

Я не боюся,
що смертю своєю
опечалю свій рід і народ,
зраджу надію своєї Вітчизни…

Я боюся померти,
не попросивши в дружини пробачення
за передчасну смерть,
яка не дозволить мені відмолити
мої несвідомі гріхи і свідомі провини.

6
Банку списаного зеленого горошку,
банку списаних маринованих опеньків
висипав у давно списану каструлю
й поставив на списану газову плиту…

Довго-предовго
булькала-варилась
диявольська суміш
на диявольському вогні…

Перед сном
я з’їв цю гарячу суміш
і завалився у списане ліжко…

Уранці виявилось, що мене не списали –
мабуть, не спрацювала диявольська контора.
Радію, що віднині можу вживати
все, що вже списане, а значить, дешеве,
майже безкоштовне… У такому разі
моєї пенсії вистачить надовго!

7
Цікаво,
що жодна собака
(маються на увазі люди)
не згадала про мене
протягом дня,
тоді
як я думав про все без винятку людство,
вигадуючи для нього вічний двигун
з невпинним гойданням
золотого маятника життя.

Цікаво,
що ніхто не надіслав телеграми,
ані листа,
не потелефонував
і не подзвонив під дверима,
не постукав галузкою у шибку вікна,
не привидівся і не приснився.

І я починаю думати,
що світ закінчився,
життя витекло
і я залишився один
на безлюдному острові...


2003

Послухай як море шумить
У цій невеличкій мушлі, –
Увічнена пристрасті мить
І хвиля глибокого суму.
Пелюстки рожевого сонця
Падають краплями в душу,
Увічнена радості мить
Поруч з тобою, Друже…

2009

На свято першого снігу
задзвенить у снігу,
загублена у білій хаті березневого гаю,
зелена циганська підкова,
по якій хлопці та дівчата ходять,
по якій птахи суничні щебечуть із трави.
А птахів суничних – одна на одній!
- птах на птахові!
Птах на губах, розкритих словом,
птах на долоні, простягненій до обличчя.
Покотиться плетеним сонечком
кошик по дівочих руках,
а з нього защебечуть червоно
птахи суничні.
А тоді мені забажається навіки
- поки зійдуть сніги –
залишитися
в білій хаті березового гаю,
між скляних беріз, вставлених в небо,
слухати свято першого снігу.

1964

1.
(драматично)

Перецвіло,
Переболіло,
Перестигло…
Але, мабуть,
Зерно упало
В родючий ґрунт,
Бо навесні
Моє кохання
Знову проростає…

***

2.
(іронічно)

Перецвіло,
Переболіло,
Перестигло.
Упало,
ПерегнИло,
Проросло…
Заквітло,
Переквітло,
Зав’язалось!
Достигло,
Перестигло,
Зогнило!…

1998

Ми стояли з тобою над прірвою:
ти у вишитій весільній сукні,
а я у китайських кедах,
як мріяли.

Ми стояли з тобою і думали:
а чи буде м’яким приземлення?
Чи розіб’ємось після зустрічі
із землею для нас потрібною?

Ми стояли і вагалися,
а серця в грудях відбивали
такі знайомі ритми:
удар-пауза, удар-пауза.

І ось хтось кричить нам:
“Стрибайте!”
Серця зупинилися.
Крок вперед і…

…і ми полетіли.
Боже, як приємно падати,
тримаючи тебе за руку!
І летіти, летіти…

Цей стан невагомості,
відсутність будь-яких
переживань, проблем.
Лише вітер у лице…

Ми обійнялися міцніше,
дихання стало рівним.
Серця не прагнули уже назовні,
вони танцювали у ритмі вальсу.

Раз-два-три,
Раз-два-три –
ми рахували в думках,
так ніби нам по десять років.

Заплющивши очі,
намагалися згадати приємні моменти,
але єдине, що лізло в голову –
це відсутність запахів.

Запах, який тягнув нас
одне до одного, зник.
Здавалося, що ми –
не ми.

І ось фініш.
Ми подивились вгору
чи то пак вниз,
але землі не було…

Ми й далі падали…

© Віталій Мочарський

2012