ПРИГОРНИСЯ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Рідне Слово – то Нації слава, обнова,
Щем сердечний і вічний натхнення вогонь.
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
Поринай у священну скарбницю його.

Бите, цьковане, безліч разів – у вигнанні!..
О, сумний мартиролог твоїх заборон!
Рідну Віру і Веди – усе на захлання!..
І втішається тим чорна зграя ворон.

Рідне Слово – бальзам і прикраса-обнова.
Рідне Слово – і куля, як треба, й огонь!
Пригорнися душею до Рідного Слова –
І відчуєш красу всю й могутність його.

Рідним Словом звеличуй Вітчизну і мову.
А як раптом покличе сурма, то й тоді,
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
З ним іди на звитягу в боротьбі і труді!
(© Любов СЕРДУНИЧ, Хмельниччина).

Стіни стають
сталевими.
Сторожко ходять леви
вуличною бруківкою.
Цівкою кров
струменить
по камені. Кавою
дженджики забавляються.
Лаються продавчині
крамниць сувенірних.
Вірних
збирає Христос
зі середини суті.
Путін вбиває народ,
своїх ведучи до пекла.
Тепло. Аж гаряче.
Гей, кавомани, ви, кавуни
нещасні! Часто гірко вам
від перезбудження? Знуджені
обивателі плачуть і платять
плоттю.
Кров
струменить по камені...

25.05.2014р.

Пародія

Поети всі до слави лáсі…
“Бравіссімо!” – найліпший звук!
Вриваюсь в осінь на Пегасі –
Обоє лисі, без перук.
Казкú зі мною і сонети
(Всі на замку – губив не раз)
Думкú зібрав до купи – де там!
Перегорнув буденність час!
Хотів питання ставить руба –
Де восени набратись сил?
Та налетів на лісоруба –
І ледве вирвались… Без крил…


червень 2014

Навіть білі кити б’ючи своїми
Синіми плавниками
По її фіолетовому серцю
Піднімаючи в ньому тугу і спокій
Чи хмурі таксисти із вищою
Закінченою освітою
Вивозячи її душу з Поділля
Частинками по валізах
І зелених наплічниках
І постійно хворі прикордонники
Знаходячись на межі між двома
Кліматичними поясами
Перевіряючи її речі
І знаходячи поміж ними лише
Білу незаплямовану душу
І такого ж кольору прасовані
Хлопчачі сорочки
Ніхто із безіменних і анонімних
Службових
Не зможе забрати у неї
Її 22 години до моря
Такого ж теплого як
Вино із жовтих кульбаб
Такого ж ніжного як невідомі дотики
Такого ж солодкого
Як переспіла пам’ять
Часом потрібно приїжджати у
Сухопутні міста
Щоб відчути як за внутрішньою
Стінкою грудної клітки
Тобі хлюпочуть прибої


2014.

В жерлі божевільної війни
Мимоволі душу відпускає,
Проникає у короткі сни
Геніальна опера весни –
Соловейка арія лунає
У нічному мареві війни…

Травень 2014

1.
Привітався бароко
що музою зцілений,
і поет музословив,
як дощ у трубі,
а на вулиці в чорному
жінка у білому
відправляла в розкрилений мир
голубів.
2.
Попрощався бароко -
відлуння за шторами,
і поет доторкнувсь
до приблудного сну,
а на вулиці в білому
жінка у чорному
голубину сонату
вела на війну.

2014р.

А за вікнами сяє весна.
Кожна квітка до сонця сміється,
Та зі сходу потвора-війна
Незалежності цілить у серце.

Не орда, не навала чужа –
Це твій брат і сусід, Україно.
Нагострив на кордоні ножа,
Щоб ударити прямо у спину
У найтяжчу для тебе хвилину…

Піднімайтесь, брати і сини
І підтримає світ нашу волю.
Вбереже нас Господь від війни,
Собі світлу здобудемо долю.

Україно, красуне моя
У вінку із вишневого цвіту!
Хай не вибухи – спів солов’я
У садах твоїх буде дзвеніти,
Звеселяючи сині зеніти!

2014

В Україні іде війна,
Оголошень ніде нема,
Гинуть люди, палають міста,
Дим над долею нависа...
Доля-доленька, будь милосердна,
Не дай Україну роздерти.
Так хочеться в мирі жити,
Веселці у небі радіти.
А ми сієм й печемо хліб,
Й проводжаємо хлопців на Схід,
Ми співаєм і молимось Богу,
І просимо легшу дорогу.
«Розкуйтесь, братайтесь!», – волає Тарас,
Це до нас він, друзі, до нас.
Не зникає дорога на Схід,
Від могил нескінчений слід,
Сльози, кров і туга матусі…
– Не плач, рідна, я скоро вернуся,
Ти не плач, це просто війна,
Оголошень ніде нема…
Тільки тиша поруч кружляє,
Синє небо не відпускає...

Дзвін й за нами напевно луна
Мак із серця мого пророста...
2014

Каміння теж уміє говорити,
А людям часто нічого сказать,
Так хочеться на повну жити,
Потрібних слів не добирать…

2014

хвилина мовчання, що сягає вічності
'2014

Ця світлина в руці,
як загата на вічному плині –
он самотня верба,
а за нею старі вітряки,
що стоять край села
і покірно чекають донині
чи свої донкіхотів,
чи просто людської руки.

Он вишневий садок
і краєчок воріт, за якими
заповітно бринить
гомінкого дитинства луна,
і дівчатко мале,
у віночку,
з моїми очима,
безтурботне таке,
бо нічого про втрати не зна…

Щиро вдячна рокам
за збережені спогади чисті,
що дарують мені
невмирущого щастя чуття,
за таке дороге,
помережане світлом обійстя
на світлині оцій –
неповторній краплині життя.

Здавалось – Конституцію таки
годилося б усталить на вікѝ.
Аж ні. І кожен президент
без змін до неї – імпотент.

О Конституціє! Без Сироти
сиріткою зробилась ти…

28.06.2014

Пачка "Столичні", пляшка "Текіли" -
що ще для людей?
Хава наґіла, хава наґіла -
тішиться єврей.

Є така народна мудрість
і ніяк її не збутись:
хава наґіла, хава нагіла -
тихо тішиться єврей.
А у мене - з пачок скабки
"Всім привіт, але - три крапки!"
Хава наґіла? Хава нагіла?
Незалежним будь, о'кей!?

Бочка для пива, пристрасть для тіла -
скільки ще грошей?
Хава наґіла, хава наґіла -
тішиться єврей.

Є така народна мудрість
і ніяк її не збутись:
хава наґіла, хава наґіла -
тихо тішиться єврей.
А у мене - в бочці жабки:
- Всім привіт! Але... три крапки.
Хава наґіла? Хава наґіла?
Незалежним будь, о'кей!?

28.06.2014

Храм "наша дама із Парижа" - дім мій.
Там дзвонарем я окриляю сім'ї;
сам - байдужий: пристрасть в їхнім шлюбі чи маразм.
О, Есмеральдо! Через тебе в мене спазм.
О, є й в потворності невидима краса:
нехай обличчям не такий, як небеса,
лиш могила виправить горбатого, а це -
подружня вірність назавжди і над усе.
Затьмарить вроду Есмеральд Емануель,
але і досі на устах прекрасна "Belle".


27.06.2014

ти надсадно вібруєш – під серцем, на денці, насподі.
ти басова струна, що урветься не зараз, а потім.

ти дзвениш і гудеш, наче дзвін, що скликає на сполох,
чи від нього луна, що між ребер пульсує і коле.

ти задавнений спомин про вірші і прозу між нами,
про словесні світи, що формуються за іменами.

про своїх і чужих, про приреченість першого кроку,
і про тих, хто вернувся у небо задовго до строку.

наші мертві над нами схиляють прозорі обличчя.
наші мертві чекають на нас і чекання їм личить.

і ні суму, ні усміху в їхніх просвітлених лицях,
через товщу повітря, що твердне і пахне, як глиця.

ця напруга статична – як пам'ять про голос, як спомин,
як тотальне мовчання опісля трикрапки чи коми.

як сидіння над віршем, як туга... і знову ж – як голос,
що довкола причетних окреслює крейдою коло.

в епіцентрі взаємин, де вірші і серце навзаєм,
ти заледве вловима, як світло з гравюр Хокусая.

ти водночас близька і далека, як видих за вдихом,
як буття, що одразу здається банальним і тихим.

як життя після смерті, тебе – невгасима нестача,
наче я потопаю і тільки-но виринув наче.

і хапаю повітря, й не можу напитися вдосталь.
ця хвороба статева – хвороба взаємного росту.

а тому ти дзвенітимеш в тілі і в пам’яті – доти,
доки кожне римоване слово тривожне на дотик.

доки голос тече і пече, і сполохано кличе,
доки вірш-потопельник – оцей – мимо нас не проплив ще.

доки ті, хто між нами – на щастя! – живі і здорові,
хоч безодня над ними щоніч набрякає від крові.

де червоним по чорному нашими мертвими шите
те, що нас поодинці тримає і змушує жити.

Коли погасне світло
І стане темно у душі
Мені не буде більше тепло
І хвилювання не страшні
Що під ногами пустота
Що під ногами висота
Зникає біль, зникає все
А вітер тихо кудись несе
Опале листя з-за вікна
Самотня ніч і не до сна
Що тільки ти і тишина
Що не рятує забуття
І спогад манить у безодню
Моїх оманливих мрій
Ще крок залишити сьогодні
Цей світ де місце не знайти
Для нас з тобою, не пройти
Цей шлях устелений камінням
Цей шлях росою із сумління
Що холодом пронизує все тіло
І б’є в висках: так не хотіла
Шукати виходу якого не було
І мою зірку, яка давно погасла
Забракло сили. Я закінчила.

червень 2014

Даруйте, Вово, безпардонність
не ворушіться, б"ю в притул
ви приглянулися патрону…
їх в мене повно, десь баул

Даруйте, Петю, монотоність
я мирний досі до пори
ви щось робіть, бо я, натомість
таке зроблю, що все згорить…

Даруйте, люди, серця щирість
за що візмусь - все до лиця
за плугом можу й до сокири…
а хто ж тоді, якщо не я?..
2014.

Я не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас.

Й ми про нього забудем.
З гадючками сміху на лицях
Будуть нас убивати
Безбожно-порожні і злі.
Переймаю у вовка поліського позу мисливця,
Власну душу сховавши,
Мов кулю в стволі.

Наша давня любов – наче привид вітрильника в морі.
Неприкаяні, тихі, самотні,
Чекаєм пришесть.
Мерехтять попід нами
Поранені зорями зорі,
Як диявольська шерсть.

Ми постаріли вже...
Гріх нам Бога гнівити сьогодні...
Пада світло холодне на спільні глибини душі.
Як би там не було –
Ми в любові були благородні,
Біль на двох поділивши,
Як ром алкаші.

То ж не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас...

26 черв. 14.

Пародія

Є у світі дивні речі –
Їм підвладні ночі й дні…
Ти втікав від колотнечі,
А попався ось – мені!

Шурхотиш тепер травою
(Із трави вже вáлить дим!)
Усамітнились з тобою
Попід берегом крутим.

Шурхотіння серцю миле –
Темпераментне, живе!
Наше місце столочили…
Не горюй – знайдім нове!


червень, 2014

В'яне світило хурмою
на підвіконні небес.
Вічність пливе наді мною
привидом чорним… А десь
сутінок губи червоні
мочить в холодний кумис.
Ще один день у безодню
падає стрімко униз.

2014 р.

Позолотою
повняться води
під розпеченим
сонячним диском

у розморених
подихом гротах
вітер пестить
струнку одаліску

виколихує
шумом у лоні
перламутрову
піняву мушлі

купідонові
стріли в долоні
мов стигмати
кривавлять душу

розгортанилось
навпіл тут небо
струменіє
єство гаряче

хмари вихлепчуть
очі у Феби –
розсміється
і не заплаче

а підсолене
щастя ген горами
помандрує отам
прийменником

розговілася
винами повені –
не чіпайте її
не треба…

І знову тут сусідська пиха…
Прокльони стеляться услід
І хто б чекав сьогодні лиха?
Трясе ж сволота кожен вік…
… А ти в могилці сиротою
Із боку в бік тнеш хропака
Звисає чуб вже над масквою
І пляси чути гопака…
Ну, що?… діждались, масковити…
Ще не об’їлися "хохлом"???
Ось тут, віднині, будем жити
А ну вас разом із "ху.. лом…"
2014.

Вже скоро осінь гомінка*
Розпушить хмари білопері
І музи виведе рука
Рядки печальні на папері.

Із хмар, як спогад по тобі,
Кохане вирине обличчя.
І у захмеленій журбі
Сльозу непрохану покличе.

І заридає враз гроза,
Мої усі потопить мрії…
І листя світла бірюза
Від розпачу зазолотіє.

29.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

я согласен без света!
я опасен вдвойне
когда пули сквозь Лето
когда мы на войне...
я бессмертный как ночи
я изменчив во сне
и когда, между прочим,
ты стреляешь по мне…
это "братство" - есть шлюха
это время - цены?!
мы из памяти Духа
ваши дни сочтены
я согласен без газа!
я опасен вдвойне...
это краткую фразу -
объявляю Войне!
2014.

Травми. Трамваї. Трави.
Зірка – мов кров на голці.
А журавлі над ставом –
Плачуть, як богомольці.

Скрізь молоденьке літо.
У волоссі волосся...
Полетіти.
Зомліти.
Хтілося.
І моглося...

Музика де?
Не чути.
Музи сховались в себе.
Повна душа отрути.
Повна безодня неба.

Карта моя не бита.
Вірші мої надривні.
«Друзі» біля корита
Владу пантрують, гривні.

Я ж бо грішний – за славу,
Що наче кров на голці.

Хай журавлі над ставом
Плачуть, як богомольці.

26 черв. 14.

кінець

Хіба цей день уже не йде у вічність,
Ридаючи від болю нелюбові?
Инакший світ, народжений у Слові,
Стає клеймом печаті, як дотичність
Твоїх пекучих уст. Моєї ниці
Обличчя відкриваються, обличчя
Сумних щасливих світу перемог.

Хіба вже не тепер ласкавий Бог
Люстерко до очей моїх підносить
І просить так беззвучно-тихо: досить!
Бо вже душа із Ним одна на двох.

Живеш в мені -- у світі не від світу.
Искринкою в Тобі жеврію я.
Тайнописом твоїх одвічних літер
Трисутня відкривається земля.
Ясніє час скресаючих завітів.

20.03.2010р.

Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
А ти іще на вірш від мене далі…
Як постріли у душу – галас тиш.
У скриньку серця – листопад печальний.

Ти вільний, хай у прозах, і чужих…
А я – повік заручниця образи.
Вона – і муза, і щоденний гріх.
А спогад, як лихвар скупого часу.

У віршах він спинився і помер.
І літерами смуток сльози ронить.
На гріх я стала старшою тепер,
Бо думати про тебе – заборона.

Любові я не випишу повік.
Сувої – ніч, а спогади – чорнило.
Розлука стала довшою на вірш,
І всю мене у собі розчинила…

Далека жінка плаче молитвами.
У мене в серці скерцо, в неї гами.
На сцену йде конферансьє жахіть...
Планети вистачить усім.
Живіть!

Пустелі.
Острови.
Тайга.
Фіорди.
Озимину тратують плямні орди...
Настане благодать, коли пантер
Задовольнять букетики гербер...

Далека жінко, вже розмито межі,
Мої-твої світи в чумній пожежі.
Вода гірка й червона - із ковтьоб.
Промови-лозунги - лиш фейк і "стьоб"...

Тепер сини - супроти ката й брата.
Хрущі зніміли, в вишнях - медсанбати...
Це територія, де грища затяжні.
Не втопиш горя в Сяні чи вині...

Якби ж усім узятися за руки.
Якби ж почути зойки віри й муки...
Людей планета.
Фолк.
Оргазми...
Рик...
Бої за газ, газони... черевик...



2014

А трава підніметься.
Заросте.
Прізвища до Імені...
Все пусте.

Воювали ворони
За горіх.
З неба шепіт: "...соромно.
Вбити - гріх...".

У ріллю котилися
Кавуни.
Чухали потилиці -
Без вини.

Награвали коники...
Нишкнув ліс.
Плачено червоними
Із валіз...

Всі нейрони збуджено.
Яв - горор.
Блякли бляхи луджені.
Ріс фавор.

Палянички спечено
Зі словес.
Зів"ядало клечання.
Йшли в ЄС...

Ця дорога мічена
Та й крильми...
Сотні мрій посічено...
Вже - не МИ...

А спориш підніметься.
Є скрижаль.
Доста лон і сімені...
Волі - жаль.



2014

На фронті
особистому й
з роботою (чи ні) -
самі лише граблі.
Як не ступи -
нечистому
лічильник є вини:
не збережеш нулі.
Ходити,
просто рухатись
за мрією (чи ні) -
самі кругом граблі.
Кого і що
наслухатись,
щоб бачить у в'юні
край нитки у вузлі.
У зоні
поля комплексу
свідомого (чи ні) -
одні і ті ж граблі.
Стаття
якого кодексу
безпеку дасть мені...
- Кому мої жалі?

26.06.2014

У Львові дух кави і джазу
Пробуджує сили містичні,
Музичні довершені фрази
Руйнують буденне і звичне.

То біла ошатність роялю
У сірому коконі неба
На пошуки свого Граалю
Усі обертає потреби.

І світ завмирає раптово
Як сонце заграє у краплі,
Мелодії щира розмова
Очікує сповнення спрагло.

Ах, если бы у нас был дом.
В нем жил бы черный кот
И мы, счастливые, вдвоём…
На подоконниках – цветы,
а на столе – компот
В кувшине том,
который так
Любил бы бить наш черный кот…

Ах, если бы у нас был дом –
Возможно, комнат пять
(Еще б достроили потом).
Камин в гостиной,
рядом – фортепьяно.
(Ведь ты играть,
хотел играть
И музыкой лечить изъяны).

Ах, если бы у нас был дом!
Росла бы в нем Любовь,
Носилась бы с котом
По комнатам,
перевернув вверх дном
Весь чудный дом,
в который так
Мечтаю поселить любовь.

Ах, если бы мечтать вдвоем…

16-17.06.2014

Закована у страх і пристрасть
Шалено-бистра
Залишити її на півдороги? Не смію –
Це моя мрія.
Стою на порозі багаття
Щасливо-багата
Щоби разом із нею у вогонь
І без «Боже боронь!»,
Без відчаю і сум’яття, без болю.
Надихавшись вітру вволю
І всі мої кроки фантомно-вперті
До смерті.
Розіп’ятися щоби воскреснути знову, волію.
…Бо маю мрію.

***
Мені казали:
серце й душу
лиши в спокої,
не картай…
А я відплакать
просто мушу,
і випить те,
що через край…
Бо ж недаремно
жаль і сльози
Спаситель
кожному дає –
щоб ми
через дощі і грози
життя очистили своє.

25 червня 2014 року

Війна минає, як на сонці плями
або на сході чорні міражі.
Будують люди і руйнують храми
не де-не-де, а в себе у душі.

А що одна душа на цьому світі,
де ще панують ідоли крові,
і оргіями зла і лихоліття
ласують канібали світові?

Усе – за гроші.
                           Кожен хоче їсти…
…і пити кров жадають москалі:
і «православні фундаменталісти»,
і волоцюги на чужій землі.

...........................................
Воюють ще іуди -отамани
таємно за криваві дукачі
і явно за російські рубежі.

І сплять у храмі мирні християни,
аж поки не прокинуться селяни
і в хід підуть і вила, й рогачі.

Все названо своїми іменами.
Які герої, то така й ціна.
І хто там знає, де чия вина?

Іде війна за велелюдні храми.
Ізгоями і блудними синами
освячена неправедна війна.

Всі пишуть українську епопею,
аж поки дух і прах не охолов
на вівтарях воюючих церков.

Але яка ціна війни цієї,
якщо ціною жертви однієї
стає невинна християнська кров?

                              06.2014

Блиснуло! Гострий
драконів язик
горам верхи порозчісував. Рине
ген за стіною з ялиці й модрини
бій у литаври
небесних музик.

Сонце піймалось
у хмарне ласо.
Хижо полює на сині узгір’я
неба гнучка чорношерста Багіра,
гамір здіймаючи
криками сов.

Плаєм до краю –
живильна вода,
клониться їй білоцвіт, мов богині.
Лячно бувало отак полонині,
як насувала
татарська орда!..

Тихо... Ні диких
сапсанових арф,
ні вітропісні чи арії грому…
Дощ доливає в ущелини рому
і засинає
в колисці із трав.

Ці контргамбіти, курява, юдоль,
Валізи, перегони, попелища -
Між днів народжень, звоювання воль...
І кігті собратів - низенько...ближче...

Чужі рядки, напоєні з боліт,
Руді русалки, що лоскочуть гадів...
Над яслами і орками політ...
І липи в бур"яні, й радіння радій...

Це гони отчі...
Хмара не втече.
І дощ сліпий за розкладом, і тиша...
І довші ночі, і коротший чек...
І міхоноші, й безкорисні миші...

І полуниця вабна у піску,
І дитинчати щебет про снаряди.
І горе ворогині, й підлий кум,
Що віднімає портмоне від Prada...

Стезя кудись біжить.
Не стій. Іди.
Дарма, що водомір. Ще буде вгору...
Є дещо спільне: гімн, омани, дим,
Сірковий мармелад, ментальний сором.

Обличчям - у траву. Ген-ген свої.
Вони впізнають. Карт і сосен доста.
Двигтіння пагорба...
Рої... Бої...
І віддала б крило - за гойний острів.


2014

Косять буйну траву...
І ніхто не спитає – навіщо.
Там і сям – стовбурці... Пронеслася травнева гроза.
Шкутильгає бабуся Мінерва... Утупиться віщо,
Пробубнить шепеляво:«... не буду ні проти, ні за»...

Розцвітає жасмин – і зарано, і пахко, і пишно.
Підміта дітлашня біля лави агітки й бички...
І смердить учорашнє – мов риба стара з попелища.
І майбутнє циганить «зелені» з лихої руки...

У сусіда – ремонт.
Скреготить... піднімається... пада...
Хочуть всі перемін. І міняється шило на ми...
І Георгій застиг на іконі: прохромлює гада...
І гадаєш собі.
І вкриваєш набуте крильми.

І мабуть, доживеш. І лишишся терпкою, чужою
Серед цих краєвидів, де бути – мудріше за бунт.
Захрипає мій голос: війна... І не випити лою,
І не сходять, мов плями родимі, іуди з трибун...

У столиці казкар вимережує заклики й тези.
Колобок лівий бік припалив у Луганську вночі…
На бальзамі з кульбаб можна жити доволі тверезо –
Між отими, що груди підставлять під кулю і чіп.

Як не хочеш у кров, залишайся в акації пінній.
Як не маєш ножа, відламай від хлібини шматок.
Ну невже зупиню бронебійно-трасуючі... міни?
Наутилусом серце пливе – повз ЧАЕС і АТО...


2014

Вечоріє… Тихо обіймѝ.
У подружні загорни обìйми.
Кожен з нас давно не «я», а - «ми»:
долю, кажуть, не об’їдеш кіньми.

Наша доля – виграшне лото,
спільними оздоблене літами,
це повітря чистого ковток,
а бувало – з присмаком цунамі.

Відчуваю, що мені цей рай
долею даровано авансом,
і молюся: «Господи, не дай
із подячним розминутись шансом!..»

Вечоріє… Тихо обіймý.
У подружні загорну обìйми.
І доземно долі уклонюсь,
що її я не об’їхав кіньми…

23.06.2014

Літо гаряче прийшло.
Став на сторожі лелека.
Літо? Його й не було.
Видно, літає далеко.

Боязно, міни летять.
Сонце тремтить у зеніті.
Поки зенітки мовчать,
може не зіб’ють бандити?

Вечір до болю п’янкий,
тільки не пахне мімоза,
і перепутав лихий
із канонадами грози.

Літо – осанна весні,
що вимітає потрошку
за терикони рідні
заморозки-відморозки.

Є ще і дощ, і гроза,
та не міняється тема,
поки не будемо за
лінією Маннергейма.

Си́ніє неба блакить...
Літо вивозять наразі
бойовики у КАМАЗі…

В небо путівка горить.
Марно лелека стоїть.
Африка нині в Донбасі.

                              06.2014

Приспали крівцю у грозі
і Схід, і Захід.
Налаштування терезів
у скрипі плахи.

Стриже чужі окопи зір,
чуже безглуздя.
Налаштування терезів
в очах і грудях.

Хто пуд,
хто дрібку солі зїв –
єдиноколом.
Налаштування терезів
на душах голих.

Раптова куля на стезі,
граната в ноги.
Налаштування терезів
забутим Богом.

2014р.

Комусь на голову забракло попелу...
Побічно сказано, але
подібний Путін, схоже, Попандополу.
Гарбуз в Кремлі!
Оле! Оле! Оле!

25.06.2014

ходімо, мамо, у дитинство
даяння, висип, пам"ять, десь…
я згоден бути чортом лисим
урозтіч днію ґзуном весь
ходімо, мамо, до колиски
це ж односердя, мамо, мам?!..
і хай не скоро, і не близько
ой як болить од сліз і драм
а може краще в герильєри!?..
ви спорядіть, я сам… я сам
і що, на дворі знову Червень?
це просто збіг, не вірте, мам...
ходімо, мамо, до Могили
країни пів… амінь. Амінь!
та що там я? пропах тротилом
одноплемінний Божий дзвін…
2014.

Обвітрені губи, три недописаних вірші,
і, як надлишок,
божевільної тиші.
Я по Вас вже не кличу. Кричу?
Ні, затихла.
Не приніс мені жовтень ні кашлю, ні літа.
Нічого.
Тільки дати. Ці дати. Роки ці кляті.

В голові - Листопад,
не крадеться, а вільно; наступає
на ноги, б'є в груди
такими нечастими
дощами.

10 жовтня 2013

Розколисані хиткі мости
Між вірою і зневірою,
Між страхом і безнадією.
Прикриваючись Месією
Моляться холодні вітри
Зіщулившись од стужі
Туляться до узбіч обвуглені шляхи
Більше немає таких.
Це наші дороги, хоча й важкі,
Покалічені зрадою і сучасною війною
Брехливою і ницою.
Я вистою.
І ти вистоїш, мій народе,
Знаю, іншого шляху немає.
Скорботно-свята, псевдо-вільна, нетлінна,
Болить у мені Україна.

Білий метелик дає в подарунок
Голуба чорного, сумнів і страх.
Наче коханця нечистий цілунок
Чорною кицькою в білих устах.

Чи не краса його срібними крильцями
Струсить пилок по дорозі до свіч?
Лет його Ангел незримими кільцями
Спинить і тихо поверне у ніч.

28.07.2011р.

кінець
2014

А що найкраще у шістнадцять літ?
Це вірити... Це вірити у диво!
Наївно вірити, що все буде, як треба,
від сміху надривати свій живіт,
від сміху, так надщиро і правдиво,
ростити за собою срібні верби,
щоб всі казали, як ти умудривсь
зробити лихо в найпростішій справі!
А ти на це смієшся навіть краще...
Смієшся краще, більше, ніж колись
сміялись в небі вогники яскраві.
Тобі, звичайно, хтось неправду скаже,
що в цьому світі чудо і дива́ -
якісь незрозумілі людям речі,
і що у нас збуваються не мрії,
і дихання - не факт, що ти жива...
Вони так кажуть, та у кожен вечір
від гіркості повітря ледь дуріють,
серйозністю, зневірою і злом
старіють, наче руки у колгоспі.
І на шістнадцять хочеться мені
секунди бити, наче метроном,
бо ми у цьому світі тільки гості -
а в гості ви не ходите сумні.
В гостей, звичайно, не побудеш вічність,
не скажеш, що закінчились дива́ -
це буде некрасиво з твого боку.
І чи то в травні, в липні й навіть січні
без подарунка не прийдеш одна,
хоч подарунок - ой яка морока!
Ну а для світу, де ми тільки гості
(в шістнадцять помічаю знову й знов),
найкращий подарунок не у злості,
найкращий подарунок - це любов.

__________
17.06.2014

Любіть життя! Від подиху до мрії,
від стуку серця до говерлівських вершин,
допоки кості у могилі не зотліють
й не стане вічність ближче на аршин.

Любіть життя, як то воно востаннє,
неначе завтра вже ніколи не буде́:
й ласкавий дотик зашарілими вустами,
й м'яке здіймання її лагідних грудей.

Любіть життя від смерті і до смерті,
від погляду до зойку у півслові.
Якщо нам кожному судилося померти,
то хай це буде від великої любові!

__________
20.06.2014