Сьогодні я, алкаш, напився.
Чи не щодня сьогодні п'ю*.
Я в Україні народився,
а українці - у бою...

Європо, полюбляєш статок?
Тобі що гей, що маніяк -
аби батьків безпечний спадок
тверезо пити під коньяк.

А тут війна, тут гинуть люди,
тут неподобство, смерть... тут мат.
Європа б'є себе у груди,
а йде під обстріл укрбат.

19.07.2014

Сьогодні я слухала голос війни:
То вибух, то черга глуха кулеметна.
Навчався вражати снаряд розривний,
Вростаючи в землю углиб на півметра.

Немов ожили найжахливіші сни,
Лунали ті звуки чужі, безупинні…
Сьогодні я слухала голос війни:
Навчання ішли у військовій частині.

І думала: «Господи милий, рятуй
Солдатів, готових до справжнього бою.
Хай смерть не підійде до них упритул,
Закрий їх, благаю, закрий їх Собою.

І нечисть з моєї землі прожени,
Щоб миттю забула до неї дорогу…»
Сьогодні я слухала голос війни
І подумки миру просила у Бога.

Чому думки летять немов скажені?
Чому бракує кисню у легенях?
Чом серце б'ється у рази частіше,
немов перекрикає мертву тишу?..

Куди летять години без упину?
Я б без вагань за ними вдаль полинув,
Щоб на секунду зустріч із тобою...
і перервати нестерпимість болю.

Коли кінець прийде цьому чеканню? -
де кожен день... вже б краще, був останнім,
говорить, що нічого не змінити,
що обрис твій туманом оповитий...

Де взяти сили почуття збороти,
що вихром підіймають у висоти?
і не розбитись у стрімкім падінні
до слів твоїх холодних, мов каміння...

замовляємо жертви трупи
відчай сіємо на межі
без жовтка і без шкаралупи
біль стікає білком
мужі
все ще мужні
жінки молочні
напісочені дітлахи
ще науки нудні і точні
ще не впали стовпи й дахи
та каміння катма в Сізіфа
вже у скелі вросли орли
розвіваються стрімко міфи
заборони і прапори



2014

чиїсь далекі голоси
стоять в порозі від учора
ти їх мовчати не проси
вони самі затнуться скоро

такі благі як перший сніг
неоковирні та несмілі
тепер вони в чужому сні
бо свій збагнути не зуміли

/ Абстракт квітневого нашестя /
…………….
а ось і страх… а ось і млявість
а ось і холод, і вогонь…
і "чотирнадцятий"... кістлявий
ніяк не випурхне з долонь…
а ось і дощ - небесні сльози...
а ось і шпал смолистий слід
куди податись, може в Мозир?
ні - ні, стерплю ще кілька діб...
а ось і сон в обидві щоки
а ось і вісточка… в сім нот
квітневий день на тлі мороки
і кілька слів, розлогих, сот…
18.07.2014.

Щоб роги суддя не побачив,
Як доказ, для справи потрібний,
Адепти кремлівської "качки"
Намолюють Уткіну німба.

Іще громи і сироти повсюди…
Ще милосердя гудять без вини…
Іде від храму
до Страшного суду
облудний час дорогами війни…

Колись минеться…
Перениють рани…
Чи стане мир дорожчим над усе,
як неминучість,
хижа й невблаганна,
похмільну чарку світу піднесе?

Миттєва смерть – і коло тебе – янгол,
миттєва смерть – ані страху, ні крику.
Ця дівчинка тулилася до мами
і посміхалася так щиро і відкрито.
Вона не знала,
що іде війна,
що дя(і)дько з "БУК"ом є,
неголений, смердючий.
Вона тоді не знала - він загнав
у серце
жадібність
і ненависть колючу.
Вона не знатиме, що він у свій приціл
“автоматично” упіймав сріблястий “Боїнг”,
натиснув “старт” –
у небо їй поцілив...
Вона не знатиме
ніколи більше
болю...

17.07.2014

Внесок Росії у мир – очманіти!
На попелищі димиться зола…
“Ми поговорим…” – наївні, як діти.
Хижо сміється імперія зла.

Гірша ординців, що вийшли на лови,
Підла й брехлива колишня “рідня”,
Здохни, проклятий орел двоголовий,
Що напувається кров’ю щодня!

Вправно збирає ужинок кривавий,
Зірко наступну вишукує ціль,
Прагне , загарбник, імперської слави,
Смерть засіває, розруху і біль.

Мав би згадати, що ходить під Богом,
Мав би покаятись – може і так…
Для душогубів немає святого –
Чим завинив вам малайський літак?

Випекти вас би напалмом й окропом,
Потім все змити – гидотно-мутнé.
Ще почекай, толерантна Європо –
Карлик кремлівський щось гірше утне…

Час судних днів і розплати настане –
Звільниться світ від зажерливих рил.
Ви не слов’яни. Орда. Не слов’яни.
Певно, тому й патріархом Кирил…


18.07.2014

жалобне вогнище свічок
цивільний борт
невинні люди
без перебільшень
жертви
шок
жалобне вогнище свічок
Донеччина
ЧАЕС
Бермуди


18.07.2014

Баю-бай, моє дитятко,
слухай мамині пісні.
Полетів у казку татко –
так буває на війні.

Люлі-люлі, мій синочку,
за майбутнє не журись.
Твій татусь у холодочку.
Ще побачитесь колись.

Залишився ти у краї
сиротою, як і я.
Хай малеча виростає...
Тато знає – ми сім’я.

Он і місяць, – люлі-люлі
засинає горілиць.
Наш татусь у караулі.
Ти на небо не дивись.

Місяченько зорі сіє
за Карпати, за Дунай.
То над нами не Росія.
Не лякайся, засинай.

Не чекай уже лелеки.
Хай до вирію летять.
Там і тато твій. Далеко.
Там усі убиті сплять.

Прилітає тільки тато
у мої жіночі сни.
Каже, – дійте, соколята,
оперяйтеся, сини.

Наші рани не глибокі.
Спи, кровиночко моя.
Неозорий світ широкий
захищати буду я.

Спи, дитино, люлі-люлі.
Поки тихо, засинай.
Ще не кукає зозуля.
Спи, пташино, баю-бай.

                              07.2014

Усе, що маю дорогого,
уже немає наяву,
та оживає дежавю
і уміщається в, – нічого,
коли питають, як живу.

Минуле – гріє,
завтра – лає,
сьогодні – спати не дає,
а пережите оминає
все більше, наче не моє.

Нікому діла до старого,
якому все: уже, – нічого,
як бистрина на мілині,
аби дожити до полудня,
а далі – прямо у майбутнє,
якщо без нього – на війні.


                              07.2014

На срібному лезові дня
нікого нема, крім Тебе.
І ще ностальгія неба
на срібному лезові дня.
І, розполовинивши світ
болючою вертикаллю,
здіймає стрімкий політ
і крила об вітер крає.

Є день з Тобою життям,
бо разом навіть у смерті.
Не раз вже серце розтяв,
мені призначивши вмерти.
Давно вже тіло пройшло
крізь лезо гострого болю.
Міцніло серце, й було
єдиним серцем з Тобою.

Палало, як смолоскип,
і стало воно – кристалом.
Відкрило світлом віки,
відчуло магму металу.
Його направиш, як в біль,
в пробите Серце рукою.
Там можна вмерти в Тобі.
Там вільно жити Тобою.

01.10.2012.

Сильний голос зве,
у сльозах зове,
понад часом він успіх посила
Рахель

Поки чужинцем
ще не всі потоптано конвалії й суниці,
поки ще Чорне море
не відгонить триповерховим московським матом,-
каміння і олива кожна,
і навіть безголоса бадилина
волають денно й нощно:
«Прийди на поміч, Україно!
Вернися в Крим якомога скорше,
бо за безвладдя супостат глумиться,
упершись в край наш автоматом!»

Немов у видінні страшному,
Коктейль сьогодення – до дна:
Розваги, відпустки, ток-шоу,
А десь недалеко – війна.

Хтось їде на море чи в гори,
У когось вечеря смачна,
А поруч – пронизливе горе,
Висмикує кращих війна.

Як буде терзатися кожен,
Згортати безсоння в сувій:
Чим корисним бути він може
Країні стражденній своїй,

Забуде про розкіш і свято,
Пожертвує щиро сповна, -
Тоді захлинеться проклята
Подолана спільно війна.

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що досі тримає нас?
- Дрібниці...

Путін випускає гази у Європу,
Аж труба "Газпрому" виросла в горба,
В Україні здуло "царственную жопу",
Певно, буде скоро вже йому труба.

17.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

одинаково одинокими
затоптали відлуння кроками
заарканили небо криками
темносиніми сиволикими

величальними і вінчальними
обіймальними – руки добрії
і блакитними і розквітлими
розкривались господні обрії

звідчайдушені пересушені
відгоріли серця кленовії
одинаково одинокими
залишилися без любові ми

16.07.2014

Добре тим, у кого добре все:
Молодим, здоровим і багатим.
Захворів – тоді таки не те,
А старому – хоч тікай із хати

І біжи до лікаря мерщій,
Звісно, якщо грошей маєш трохи,
А як ні – жалійся чи жалій -
Бо не допоможуть «ах»-и й «ох»-и.

Так і я: до шпи́талю заліг,
Ліків прихопивши два пакети,
По аптеках ледь не збивши ніг -
«Краще я купив би пістолета

І застрелився!.. А що, хіба не так?!.
Хворому до смерті вікувати?..», -
Подумки грішив я, неборак,
В лікарняній лежачи палаті.

Але тут заходить медсестра
Із стрункими довгими ногами -
Ніби скинув я свої літа,
В голові заграли ноти й гами!..

А за нею лікарка ввійшла
І мені – немов сяйнуло в очі!
Аж до пояса текла її коса,
Вигинався ніжно стан дівочий.

До краси такої я не звик:
Задививсь в озера ясно-сині
І утратив мову – бо язик
Пересох і вперся в піднебіння.

Сіла поряд, мовить щось… Та де!..
Та ж у вухах - як напхали вати!..
За зап’ястя узяла мене –
Хоче пульс, напевно, рахувати.

Скаче серце - вискочить з грудей!
Я хіба на цьому світі, Боже?
Молодий напевно ще, ачей!
Ой, штрикну́ло… У ребро чи крижі?

Хоче тиск поміряти – а я
Не у змозі поміняти позу.
Нахилилась ближче - а-я-яй! -
Відвести я погляд не у змозі…

Не згадаю навіть, як пішла…
Я тоді свідомість, певно, втратив...
Не в лікарню я потрапив - в рай
Чарівних красунь та ескулапів…


17.07.14

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.

На сонячному лузі
спекотні дуже друзі.
Я трішечки зігнуся,
прикриюсь лопухом.
Чорняві окуляри
заплющують від кари
мій погляд пильно карий
(Експромтом! Не цілком)...

Робота (от холера!)
все кличе до бар'єра...
Від цегли і кар'єра
прикриюсь лопухом.
На сонячному лузі
спекотні поруч друзі.
От їм я і здаюся.
Експромтом! Не цілком.

На пляж прийшли дівчата.
Котра з них не почата
(за задумом) соната?
Прикриюсь лопухом.
Лопух - така рослина!
Невинна як дитина.
А з ним і я мужчина -
еспромтом... Не цілком.


17.07.2014

* * *

Доню, не бійся – я не вмирав,
Я відійшов твої́м янголом стати,
А ще – над тобою всім небом постав,
Щоби могла мене вічно вбачати.

Люба, всміхнися – я інше пізнав.
Те, неземне, про яке не сказати.
Та все ж, так замало тебе обіймав,
Тепер тихо світлом буду́ цілувати.

Мила, пробач, що так рано поклав
Сво́є життя на вівтар той. Як знати,
Може у смерті я теж смерть поправ,
Щоб жити могла ти надалі й кохати.

Павло Гай-Нижник
17 липня 2014 р.

Чим він обпився? Явно – не чаєм.
Чим обкурився? Навряд нікотин.
Всоте-трьохсоте, Царьова втрачаєм –
Раз би пропав і назавжди, кретин.

В розшуку, голуб… Чули і знаєм –
Круто кар’єру зварганив за рік!
Вже “Прєдсєдатєль”! Втрачаєм, втрачаєм –
Видно з палати все-таки втік…

Як за піратом заскучила рея –
Здавсь з головою на службу “братам”.
Голос зірвав вже від криків “Расєя”,
Гавкає добре – господарі там!

Відгарував вже “народним баластом”,
Награбував і відкланявсь – а то…
Ще головним заробля федерастом,
І на усе одна відповідь – Что?

Де прихилити би буйну голівку?
Буде ж подяка народна і гнів…
Шкода таки, що у львівську “Криївку”
Не пропустили – вже би сидів!

Не захотів би імперського щастя,
“Слава” кричав би, а не “Ура”.
Вже “прєдсєдатєлю” скоро воздасться,
Але наразі в палату пора…


17.07.2014

Молитися небу за димні надлегкі хмари
Молитися землі за надійне вічне пристанище
І за щастя, хай і примарне
І за майбутнє, навіть його не маючи.
Так моляться дощі…
На гіллі дерев, у сірих калюжах
І навіть ні на чім
Отак – посеред простору і стужі
По-літньому сирі, по-осінньому колючі.
Завмирають на щоці
І молитовно освячують тишу.
Мокрі холодні рубці
Застигли на вікні
Неначе на мені…
Нині він пече, болить і ниє
Від безсилля і безвиході
Залазить за комір плаща, лиже шию
І дихає…
Дихає тривогою і страхом того,
Що не в силі змити з лиця землі
Кров і вогонь.
Його краплини-руки замалі…
Дощі, дощовиці, просто дощ
Відступник, іуда, дисидент
Не вірить у сонце. Що ж
Треба йти крізь мряку, негоду щоби вмент
Доторкнутися веселки, вимріяти не вимріяне
І… повірити в молитву безвинного дощу.

І мряка, і намет самотній
на полі пізніх кавунів...
Сухотний волоцюга жовтень
у наші кашляє пісні.

Онучі сушить над багаттям,
цигарку гасить чобітьми,
і нам наказує мовчати -
й не сперечаємося ми.

А тільки дивимось вороже,
як тануть фари вдалині.
У світі цілому ніхто вже
не хоче наших кавунів...

2014

Коли завмерлу душу зносить вітром
і пульс дає від’ємний градієнт,
наразі є вона – сімейний лікар,
в якої – безнадійний пацієнт.
.............................................
Відома маса різних ескулапів.
І тих, що – відмахнутися аби,
і тих, аби лишень потрап у лапи,
то за життя не вийде боротьби.
А тут, мов квітка осені розквітла
в німого пацієнта на очах,
якими пацієнт бентежно кліпав.
Та й зникла...
                         І не віриться ніяк, –
невже надія є? І що на старість
болюче серце ще ганяє кров?
А може разом – це один діагноз:
невиліковна затяжна любов?
На те і ліки,
                        і жіноча врода.
На те й сердець нежданий перестук.
Хай у здоров’я буде вічна мода
на шал очей і дотик ніжних рук.

                              1999-2014

Люди спиваються найчастіше з приводу
Різдвяних свят, або
Некерованої любові.
Вона не фарбує лице –
У неї поламані руки.
І доки голоси гранітної плитки,
Викладеної у Львові,
Триватимуть з дзвонарями
Святого Юра о шостій
Ранку,
Доти їй існувати у цьому
Місті,
Доти їй в ньому бути.

Що керує тобою, окрім розуміння,
Що життя це лише періодичне
Відчуття глибини,
Розпачі в ньому такі ж тужливі
Як порожнеча у підводних
Човнах,
Двісті метрів по тому закінчився
Дощ, після цього почнуться
Сніги,
Вдихай їх своїми надірваними
Грудьми,
Видихай їх у кожного з нас.

Триста шістдесят сім –
Це рік і ще одна ніч,
Рівно настільки вистачить
Наших легень, тому
Вона прокидається у цьому
Місті – у ньому січень,
І щось калатає у неї в серці,
Скоріше серпень,
Скоріше серпень,
У серпні зростуться
Руки.


2014 р.


http://vk.com/myroslavgoncharukkhomyn?w=wall-68657073_112

Те і злодії не чекали,
яке утнув секіст-бутуз –
у світовому мундіале
продула Юзівка Союз.

І докотились до розбою
передові пролетарі
і з ними виродки-ізгої.
Який народ, такі й царі.

Народ, що вічно голодує,
усій планеті – знак біди.
Із цілим світом ворогує
правонаступниця орди.

Які дешеві заробітки!
У Єрмака нема тайги.
Які зелені чоловічки?
То плаче коник без ноги...

То обездолені і ниці
руйнують храми на крові.
То яничари, що на криці,
а потім будуть у рові.

Остання вежа Вавилону –
упаде глиняний колос
і поховає у Содомі
все, що краде великорос.

Не порятують ні чеченці,
ані «ліхіє казакі»...
Та горе Україні-ненці,
що в неї діти не такі.

Що у сусідах є Гоморра,
і висисає, як змія,
усе, що їй – одна комора
і усипальниця своя.

Та не вгодуєш того звіра,
що заступає за поріг,
якщо поволі аж допіру
ламаємо десятий ріг.

Московія семиголова
і «тридесятая страна»,
тобою править сатана.

І знати не дано нікому, –
чому дияволу одному
даються різні імена?
                              2014

Щось, напевно, у світі не так…
Чи й на сонці темнішають плями?
Знову гине найкращий юнак
За Вкраїну в бою з москалями.

У зажурі світанок, в пітьмі,
Буревіїї голосять і виють,
І пташки співчувають, німі…
Тільки люди не всі розуміють.

Біль заповнює душі ущерть,
Та чи буде відлунням у кожній:
Не настільки страшною є смерть,
Як життя, безнадійно порожнє?...

Лікарко, як добре, що Ви є,
Хвилями здіймаються вже груди,
Серденько послухайте моє,
Як воно шалено битись буде.

Гляну на очей чарівний блиск,
Каре сяйво упаде з-під вії.
І відчую, як підскочить тиск,
Тіло затремтить і заніміє.

І раптово – ніжністю легка –
На чоло лягає розпашіле
Трепетна і лагідна рука,
Посмішка вуста торкає милі.

- Не хвилюйтесь, пацієнте, так!
Ох, палка і буйна Ви натура,
Бережіться у свої літа –
Піднялась у Вас температура.

- Полікуйте серце Ви моє,
Лікарко, уперше і востаннє,
Від усіх недуг вже ліки є,
Та немає ліків од кохання!

14.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Нема на світі нації,
що не пройшла б санації.
І саме для санації
потрібні наці нації.

2014

Чи була я наївною? Може…
Може плакати вміла? Еге ж!
І часами вслухалась набожно,
Як терзало сумління без меж.
Як боліли недоспані ночі
І мертвіли безмовні думки.
А надії, сумні поторочі,
Крізь тривоги ішли навпрошки
У літа, у дощі та хуртечу,
Прокладаючи шлях догори.
Нахиливши натомлено плечі
У підніжжя молились вітри.
Там, на волі, де сонця обитель,
Де орла сивокрилий політ –
Я навчилася словом любити
І життя, і людей, і цей світ.

перлова близна –
вишептаний шрам
як лоскіт
напинається на шиї
пливе навстріч
розкошланим вітрам
густу світань
важким повісмом шиє
вітри
які допіру на гряді
заночували місяць
і поснули
мене ведуть у сні
до тебе в дім
і садовлять у головах
минуле

Бургомістре, налийте отрути. Це буде найлегший вихід.
Бургомістре, налийте отрути. І все-таки, ви боягуз.
Бургомістре, на площі – люди. Вони вам – вагоміше лихо,
аніж крапля блідого трунку для шерхлих старечих вуст.

Бургомістре, війська не з нами. Це дійсно багнет у спину.
Бургомістре, на нашому боці лишився один батальон,
а фельдмаршал-іуда в мундирі кольору ультрамарину
виправдовується у натовпі. Уряд утік за кордон.

Бургомістре, налийте отрути. Ви довго були прокрустом.
І, як справжній прокруст, ви забули: надходить і ваш тесей…
Бургомістре, у вестибюлі потрощено ваші бюсти.
Гарнізон, відступаючи, знищив чимало таких речей.

Бургомістре, налийте отрути. А можна ж іще стилетом.
Я скомандував, і солдати натиснули на гачки…
Бургомістре, це ви віддали наказ розстріляти поета!

Хто подумати міг, що люди читають його рядки.

Липень 2014

З тебе можна б ліпити дискобола, Геракла...
Та любові моєї серед глини забракло.
Фланіруючи Львовом, усміхався охочим.
Ніц лаванди сухої...
Дощ. І снива пророчі.

Відбудовуєш хату, допиваєш отруту.
Вже й зрадлива дружина підмальовує руту...
Оминаю.
Веснію...
Забуваю.
Приходиш.
Віктор-Вітер зелений знає шпари і коди.

Не злетіти у парі ні до пекла, ні в Дубно.
Мій путівець єдвабний вкрили піки та бубни.
Осипаються іскри на світлини красиві.
П`ють качата з лоточка, там ти мив негативи...

Опадали незгоди на тини борошнисті.
Заховаю альбом наш під сувійчик батисту.
Чоловік не відкриє. А матусі - чудово,
Що не я із окрилля обмітаю полову.




2014

Вітер
вишні черлені обтрушує,
грає хмарою пелехатою,
пахне хліб добротою
і грушами,
а вода із криниці - м’ятою...
Обіймаються
сивими стріхами
на околиці прастарі хати…
Я сьогодні у місті не дихаю,
я прийшла сюди,
щоби дихати…

Настане час, коли із пазурів
повернуться до Києва клейноди,
якими незаконно володів
одвічний ворог нашої свободи.

І засіяє феєрія дня,
і після двоголового нашестя
мине трикольорова маячня,
і запанує в душах незалежність.

Аби у ейфорії голосів
ефірного і радіо-світів
дізнатися, які ми самостійні.

Аби розбити дзеркало криве,
і бачити омріяне й нове,
і чути правду, – ми навіки вільні.

2014

– Що то реве і клекоче?
– Черево осатаніле.
– Хто там покласти не хоче
продані душу і тіло?

Ось і запущені жорна...
Пре на рожон оголтіле,
і остогидле, і чорне...
Де воно – світле і біле?

Поки мотузка ще в’ється,
буде хаос і руїна.
Поки тонке не порветься,
море усім по коліна.

Хай і реве, і гуркоче
небо майбутньої слави.
Та зачаївся лукавий,
знову на кутні регоче –
дуже пожити ще хоче
проти цієї держави.


                              2014

Моя відрада безіменна,
Кохання грішне і святе, –
Не жди ласкавих слів од мене,
Бо зараз мова не про те.
Не дай моїм устам сказати
Щось несподівано-просте
В твоїй притишеній кімнаті,
Бо зараз мова не про те.
Минеться літо незабаром, -
І всохле листя золоте
Стежки стрічань укриє жаром,
Та зараз мова не про те.
А потім вітер неминуче
Багряний килим розмете,
І стану більш небалакучим,
Хоч нині мова не про те.
Радій, що хмари розсотались
І в небі голубінь росте,
Що ми, нарешті, вдвох зостались,
Хоч мова також не про те…
15.07.14

Ти закоханий в Львів,
Але не маєш грóшей.
Місто Лева кого приймає,
А кого – ні…
Звично читає кожного,
Наче відкритий зошит,
І переможцям дарує
Свої вогні.

Запах Європи, свята
І, звісно, кави
З присмаком правди
Патріотичних слів.
Місто сміється в очі,
Щире й лукаве,
Ти не в претензії –
Саме таке хотів.

Посмішки, брук
І щирі гостинні люди,
Храми, хрести на сонці
І вітражі.
Але ти знаєш –
Місто слабких не любить,
Як і непрошених,
Тих, що йому чужі.

Стільки розмов про війну
І події на сході,
Що починаєш цінити
Земний свій рай –
Місце твоє ось тут,
В підземному переході…
Витягни скрипку.
І посміхнися.
І грай…

14.07.2014

Чи хоче Рашія війни,
я не питаю у «страны»,
в якої ненависть кипить,
тому що Київ не горить.
Ви запитайте у Кремлі,
де окопались москалі,
чому пустіє на столі,
але воняє по Землі?

Питайте ви у матерів,
питайте українських вдів.
І хай розкажуть їх сини,
чи хоче Рашія,
  чи хоче Рашія,
     чи хоче Рашія
               війни?

Ви воювати мастаки.
Всі знають ваші матюки.
Але у кожному бою
ви убивали «мать свою»,
яка танцює у Криму,
яка забула Колиму.
У всього світу запитай, –
чи Хінді-Раша ще «бхай-бхай»?

Де міліарди на крові,
які ділили візаві,
і вам повідають пани,
чи хоче Рашія,
  чи хоче Рашія,
     чи хоче Рашія
               війни?

І ми устояти змогли,
бо ми не хочемо імли,
де діти падають в бою
за землю Руську – за свою,
бо ми не хочемо, щоб знов
тут воцарився людолов,
бо ми за волю полягли.
А ви за що лягли, козли?

Ви запитайте у солдат,
що під брезентами лежать
і скажуть винні без вини,
чи хоче Рашія,
  чи хоче Рашія,
     чи хоче Рашія
               війни?

Ви запитайте комуняк,
у сук скажених і собак,
в регіональної шпани,
де поховались пахани?
Ви запитайте у Чечні,
як їм живеться по війні?
І вам розкажуть пси війни,
чого приперлися вони.

Ви запитайте у кумів,
у інших екс-багатіїв,
чи не розкажуть їх штани,
чого
     нема
         кінця
               війни?

                              07.2014

Загубилася доля солдата
Між сторінками сколотих днів,
І неначе вони ж колінчаті,
А лещатами вгризлись із снів
Дідуся, що колись в цьому ж краї
Захищав для відродження степ,
І лелеки такі ж, аж до болю!..

Тільки ворог новітній на злет
Підіймається й падає "градом",
Він не був, це ми знаємо, братом,
Та сусіда - ми думали - все ж...

13.07.2014

Шукати лик Спасителя
у лицях
і не згубити
Світло вдалині...
Поет - прочанин духу,
пішаниця.
А час летить, -
він завше на коні.

Нестримний вершник -
аж двигтить планета:
галопом по...
гаряче стремено...
"Війна світів".
Риторика і ретро.
І "миру мир" -
тепер лише в кіно.

Вони посідали, кожен на своїй катедрі,
Опустили дула, наче вудилища в воду,
Дивлячись на Хрести, який ладен за всіх померти,
Не бажаючи, щоб хтось помирав сьогодні.

Кожен із них відчував, що прийдешній сніг,
Нічого більше, окрім смерті не принесе,
Тому вони жартували, а їхній сміх
Лякав усіх захоплених фарисеїв.

Розуміння того, що життя – це військовий час,
А дорога наша – це міни і стройові,
Критиме усі наші рани мов плексиглас,
Мішатиме наші страхи у чавуні.

Ніхто не вибереться живим із цих блакитних полів,
Для кожного з нас свої пропускні квитки,
І доки звучатимуть в тобі луною передові,
Ти завжди будеш на цих передових.


2014 р.

кінець

'2014

в час, коли розп"яття у прокаті...
як нам не боятись темноти?
голоси фальшиві і строкаті
знову закликають до цноти
хай вам буде, хай смакує довше…
та настане черга тому дню,
коли все в собі перемоловши,
під знамена виведеш рідню
і піде по війську перекличка…
залунають гасла по строях…
Земле моя, Матінко - Велична
в чім причина, грішного, моя…

в час, коли роз"пяття у прокаті??!
2010.

За підлі і безчесні ваші дії
Кипітимете вічність у смолі.
Вам не зламати нашої НАДІЇ,
Нікчемні жалюгідні москалі.

Ви сієте в полях сусідських війни,
Та вам не їсти хліба з тих полів.
Коли такі є доньки в України,
Їй не страшні потуги москалів.

11.07.2014

«Прости мені, Боже,
Що й Тебе забуваю,
Як Моцарта чую...»
«Прощаю..,-
долинає відлунням.-
Та в захваті тім же,
Чому не згадаєш і тих,
Хто розлив себе в кольорі?
Хто в камінь втіливсь
Поза часом і простором?»
«Ні, Праведний Боже!
Не дивлюсь – завмираю
Перед Ван-Гогом, Роденом і Хокусаї...
Та все ж... хоч іскра Твоя
Відбилася в кожнім,
А Моцарт неначебто -
Поруч з Тобою...
«Ні, Моцарт такий, як усі,
Кого генієм звете.
А чому не згадаєш і тих,
Хто зорить тобі в слові?»
«??»
«Розумію. Відтоді, як у Вавілоні
Я скинув із башти всіх тих,
Хто наміривсь зрівнятись зо мною,
Розбивши на друзки єдину їх мову,
Непросто сказати,
Хто ж перший у слові...»
«Шукаю і мовби своєму радію,
Як знаходжу в густім різномов’ї,
Де думку з’єднали мелодія й колір».
«Благословляю!...»- з надсвіту гуркоче.

Знову смерть…
Мій Боже, знову смерть...
Знову плаче всиротіла мати.
Жне в снопи смертельна круговерть
Душі тих, кому б не помирати…
Їм би жити…
жити і цвісти!
Їм сади саджати і любити!
А натомість…
небеса й хрести.
І печаль, що солоно розлита…
Зглянься, Боже!
На осій землі,
що з правіку янголів родила
Чорний демон у злоби імлі
Дітям неба обтинає крила…

2014