чотири чорні коти
сидять на осонні
сторожать дому кути
і звиси балконні

заходиш повз них у день
приводиш їм вечір
ти ласий циклічний дзен
без права на втечу

бо кожен твій крок убік
вони перебігли
бо зрештою ти вже звик
що чорне це біле

додайся до їх мереж
шануй їхніх левів
проси щоб як раз впадеш
у них було дев’ять




2014

Водойми щедрі, ниви плодовиті.
Є де пасти і сіяти є де.
Хвала Отцю! Від оцієї миті
прямуй туди, куди Господь веде:
якщо тобі наліво, я – направо.
І відтепер, послухай-но Аврама,
не буде ані заздрісно, ні тісно…

… Розкинув шатра.
Незнайоме місто…

Злостиві душі, плем’я чорнороте.
І ніч тривожна. І недобрий сон…
Молись.
Не нарікай на долю, Лоте.
Ти сам обрав майбутній свій Содом.

2014

2008 р

Твоя не бронь я.
З легкоплавкого металу моя душа складається.
І навіть вода крізь всі клітини просочується наскрізь
і не рятується ніщо,
крізь очі вимиває все сльозами та вода
слів твоїх не сказаних.
Мовчиш.
Чому мовчиш?
Дай відповідь на ті питання,
чому ти став наступним таким самим,
а не першим і єдиним,
самим раннім чистим моїм коханням?
Чи помиляюсь я?
Скажи і стануть сіллю мої сльози,
бо ж є нестерпним те твоє мовчання,
воно немов меч самурая,
відрубує мені кінцівки – і не іду, не йдеться,
і пальцями не нашкребти дорогу до твого серця,
бо ти – стіна.
В твоєму царстві ховається лише душа твоя,
тому й не знаю чиста вона там чи мертва.
А ти скажи мені, яка?
Невже душа твоя – амеба?
Щораз міняєш її форму,
під клімат відповідний адаптуєш
і тягнеш безкінечно довгі лапки,
засмоктуєш мої надії
своїм пекучим тим мовчанням
і поглинаєш знову й знову.
Крапки нема, її ніхто не ставить,
лише стіна лишилася – твої ті неприступні мури.
Я сиджу в них, далеко так від тебе –
а ти нові собі будуєш.
Плачу – бо кохаю тебе,
моя ти не приступная амебо.

Мій власний світ
(цілющий світ) -
і затишний, і просто сущий.
А той, що - "під":
великий світ,
вогонь і лід,
колода й дріт,
земля і кріт -
такий нестямно
загребущий.

Пищить, що дні
чому мені
і затишні, і просто сущі?
Не нависні
і уві сні
мені пісні,
а не масні
його "м'ясні"...
обіцяні і славні суші.

Мій власний світ.
Усім - привіт!
І затишно, і просто суще.
Мій власний світ.
Прекрасне й цвіт.
Сердечний звіт.
Добра магніт
(не динаміт),
плющем який нехай ніхто
не плющить.

11.09.2014

Осточортіло все
І нецікаві фільми,
І ніц ми радість не несе,
Серце розірвали кіньми.

Не хцу я бачити нікого,
Не хцу і говорить ні з ким,
Її кохав та толку з того?
Мабуть і помру з коханням тим.

Як тяжко нести кляту ношу
Шипів романтики і пофігізму,
О,серце! Заспокойся,прошу!
Та як зламати пекла призму?

Я маю йти крізь ті думки,
Що житиму лиш раз торкнувшись неба.
Я маю йти крізь ті думки,
Що житиму без тебе...


11.09.2014

Дорогі мої реальні і віртуальні друзі!

Щиро запрошую на українсько-польську презентацію своєї нової книги для дітей " Мереживо чудес" - українська версія - і " Про що шепотіли листочки" - переклад польською M. Jakimczuk. Це наш спільний сімейний проект для наймолодших читачів, адже художнє оформлення здійснив мій чоловік, а комп`ютерний набір - син. Презентація відбудеться у рамках Міжнародного форуму видавців у Львові 12 вересня об 11.000 у приміщенні Української академії друкарства ( Підвальна, 17, актовий зал- аудиторія 50).
Чекаю :)

Пороз’їжджались по домівках городяни.
Не ллються нині далеччю пісні.
Осіннє небо тче густі тумани.
Горить вогонь в самотньому вікні.

Засвітла, поробивши всю роботу,
Як завжди, візьме лупу із вікна,
А календар покине день субота –
Листок єдиний у руці трима вона.

Про кропиву глуху та корінь живокосту,
Горіхи та солоні огірки …
А за плечима крадеться дрімота
І вже субота випадає із руки.

І господарство невелике вона має:
Чотири курки, пес та два коти.
Старече серце повністю займає
Оця турбота – господарські клопоти.

Світліє дім, коли приходять гості
І тишу розбавляє здоровий сміх
Краплини суму, мовби при нагоді.
Повільно викотяться з-під повік.

Легенько плечі обняла дрімота,
А сон вже вимальовує панно.
А на підлозі біля ніг лежить субота.
Маячить вдалині нічне вікно.

Я не бур`ян. На жаль, не верболіз,
Котрий упхни - й на півдні рветься ввись.
Напевне, я калини дика гілка,
Завезена з поліського села, -
Немає зросту, та усе ж жива.

Я не настільки лисий,
Як би ти могла уявити.
Я продукую риси,
За які ти волієш вбити,

Мої рими роками – риби,
Мовчазні електричні скати.
І я не настільки лисий,
Щоби досі тебе не кохати,

Всі поети – відомі гади,
А блискучі неначе чоботи.
Одягаються як пірати,
А на ділі – радянські роботи,

Я дивлюсь на своє волосся,
Відображене в склі трамвая,
І я там не настільки лисий,
Бо так само тебе кохаю,

Мої друзі зварили раків,
Мої друзі бачили греків,
Вони всі проповідують Харків,
Як сектанти римованих треків,

Ну а я, вечорами осінніми
Хну втираю собі у волосся.
І, здається, ніколи так сильно
Не любив, як цієї осені.

2011 р
Немає у всесвіті нічого
більш тендітного і нетривкого,
аніж душа до краю сповнена Любов’ю,
не зранена іще безглуздими словами...
І музика звучить від слів душі тієї
прекрасна, вічна, юна, безкінечна.
Її богинею назвали, бездарні,
всі хто так жадали кохати й ніжити в обіймах
таке тендітне тіло.
Та там серед чужих створінь її немає –
вона лиш поряд тут, з тобою, мій коханий...
Ховається в твоєму серці, великому і мужньому.
Там добре так їй, так спокійно й тепло...
Моя душа тепер навіки зветься лиш твоєю...

Сколихнули розмову – вуаллю між нами,
від найлегшого подиху – порухом подиву
й різнобіччям до нас – відчуваєш вустами,
а мені вона зблискує колами, кодами.

Виростає натхнення із жару каміна
і в танок на обличчя настирливо проситься.
Оберегами в колі магічнім на стінах
найсвітліші слова, не споряджені похапцем.

Онебеснимо час. Інтонацій багаття
відшукає скарби в завуальній мозаїці,
а тоді й… капелюшок пора тобі зняти,
на якому вуаль застаріла гойдається.

2014р.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою,
Там колись щовечір літом
Я ходив з тобою.

Грає вітер колосками,
Нахиля їх долі,
Я прийшов сюди із сльозами
Тяжкої недолі.

Стану землю цілувати,
Що ти походила,
Стану плакати, ридати
За тобою, мила.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом
Тяжко за тобою.

У Перемир"я очі п"є-де-пуль.
На смузі лімітрофній - постулати.
Дощі застояні на дні каструль.
Чию дитину, Боже, звеселяти?
Куди вести попаленим зерном?
Волосся закривавлене, хвоїсте...
Розклався на ряди хиткий біном.
Жнивують популісти...


2014

нейронами нервами нИтками
заштопані органи мислення
приходять потвори із бИтками
двоїчного бітного числення

руками кінцівками цівками
будуємо риємо зводимо
окопи і доти з домівками
ворожі фортеці обходимо

ростемо уверх вертикалями
ховаємо мрії за обрії
померлих рубаємо шаблями
заради осанни історії

а потім утомлені славою
жінками обідом увагою
скріпляємо елі розвагою
і спати рушаємо правою

08.09.2014

увінчаною дівою
являюся зникаючи
збиваю спокій твій.

войованою зброєю
стріляю убиваючи
умерти не посмій.

улюбленою піснею
літаю огортаючи
смарагди твоіх вій.

убраною царівною
закохуюсь караючи
єдиного, ти - мій

Мій друг аптекар, хороша людина, забрав у мене рецепт
Я досі пам'ятаю його обличчя, чую його фальцет
Він верещав на підлозі аптеки, мовляв, краще померти живим
Ніж кожного дня проживати мертвим і нібито молодим

У скронях лупали барабани, на пульсі сидів басист
А хтива блондинка з тату на шиї відсмоктувала мій тиск
І тільки залізний флегмат на гітарі шепотів мені ноту "до"
До тебе вже їдуть, до тебе прийдуть, не смій засинати, бро

Аптекар вчепився у струни гітари, мовляв, не чіпай, хай мре
Таких пацієнтів на сотню один, ніхто не помітить смерть
Він кожного дня знеболює біль надією і бухлом
Нехай подихає, бухло вже не діє, Надію везуть в полон

Я не пам'ятаю як вийшов з аптеки чи випарувався з вікна
Як повз на схід сонця і шрамом пшеничним позаду лилася рілля
Як оком зеленим, мов на ланцюгу, тримали дорожні пси
Я не пам'ятаю як вийшов до міста, а в ньому, як завжди, - всі

Ударник, басист, блондинка, флегмат, усі на своїх місцях
Аптека на місці, аптекар мій друг і над аптекою - стяг
Я не пам'ятаю лише себе, забутого, у росі
Я вийшов до міста, до свого міста, в якому, як завжди, - всі

04.09.14

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...
Лише тисячі сліз
На обличчя кладу!

І самотністю тихо мандрую,
З неба в землю
Словами іду.

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...

кінець

'2014

Зі сходу насуває западня
і виродок пропащої родини...
Не дай то, Боже, як зима прилине,
дізнатися уже на схилі дня,
яка вона – ота лиха година.

Буває залунає із пітьми
мелодія утраченого щастя
і думаєш, – о, як цей світ мінявся,
і як давно із милими людьми
я на ясній дорозі зустрічався.

А то, буває, наче первоцвіт
неуловимо літеплом повіє,
і оживає віра і надія,
і даленіє веремія літ,
де за неволю і лукавий світ
воює з Україною Росія.

І усіває поле не зело,
а полум’я палаючої днини...
Лихої неминучої години
чекає із минулого село.

По два боки стоять добро і зло.
Немає
               золотої
                              середини.

                              09.2014

Оголеним нервом є серце розкрите, мій Боже,
Очима дитини дивлюся беззахисно в світ.
Що можу змінити? А світ що змінити не може?
Дай, Боже, прожити ще довгих три тисячі літ.

Щоб каменем стати, дійшовши до світу для Тебе,
Приступкою ніг, опертям по дорозі у час.
Б`ють дзвони небесні, запалені свічі із неба
Молитвою кличуть, чекаючи кожного з нас.

Пульсуюча вічність збирає до себе незримо,
Любов`ю скликає натомлених шляхом синів.
Вже нині забуті одвічні дороги до Риму...
Бо Римом Небесним є Церква Оновлених Днів!

20.07.2011р.

Відшукаєш мене там, де осінь
Падолистом вкриває сліди, –
Де вітри різномовно голосять:
- Дочекайся на неї, не йди…
Відшукаєш мене недалечко
Від житла маячливих людей, –
Від тих місць, де ховалися в гречці
Від допитливих їхніх очей.
Відшукаєш мене, як захочеш,
Там, де сяєво сонця слабе ,–
Де схвильовано, вдячно й охоче
Цілуватиму знову тебе...
06.09.14

А ваші очі, то зірниці дві,
Мені давно вже прикрашають світ.
У них, зелених, ніби у траві
Гублюся і тону вже стільки літ.

День прикрашає радощами час,
А вечір вже у зорях устає.
І подумки об,єднуючи нас,
Мирюся з тим, що в кожного своє.

Свій дім у вас і сад, і радість, біль,
І тільки сонце нам на двох одне.
Та розумію - з гіркотою хміль,
І що назавжди й, мабуть, не мине.
09.07.14

Отам, де
зорі небо прогортали полинами
і місяцем розгойдували сни,
полинна мрійниця сміялася над нами
і тихо шепотіла: во-се-ни
бредіть півснами...
о боже! віддам півсвіту за молитву,
котра наверне осінь до весни,
калинові сердечка у долоньці
чиясь дитинка стисне...
ні, це ми наввипередки мчали між словами,
і осінню розхитували світ,
за мить до спалаху залишились вітрами,
а місяць не спинявсь -
............................................три, два, один - зліт...

09/09/2014

Яке страшне оце спекотне літо
Для всіх родин, в які прийшли гроби.
Та кукситься вгорі псевдоеліта,
Бо - бузина, а бачиться - дуби.

І зраджують вони у нашій Раді,
Бо їхні діти десь, не на війні.
Цвіте їх бізнес, а усій громаді -
Повістки, похоронки льодяні.

Є вірус у народу від майдану.
Повернуться всі воїни з війни -
Із Ради весь бур,ян, неначе з лану,
Навіки вирвуть, виполють вони.

І прийде мир і спокій в Україну,
Бо щеплення війною всі пройшли.
І мова, вже не наймичка, єдина,
В країні рідній вийде з кабали.

І розцвіте від миру всім багата
Згорьована, відроджена земля.
Народиться майбутнє в кожній хаті
І українцем буде, не хохлям.
05.08.14

В державі люди
Ще не всі єдині,
Війна і розбрат
Знов їм до снаги.
Найвищий символ -
Прапор України,
Зривають, топчуть,
Палять вороги.

За копійки
Розпродувати душі,
Чужим богам
Молитись їм не гріх.
Щоб океан олжі
Не кинув сушу,
Вони війну
Накликали на всіх.

Тому і править
Нині тут чужинець,
Стріляє в мову,
У стражденний люд.
За те, що зветься
Просто українець,
Поріжуть тіло -
Душу не уб,ють.

Бо в українців
Паросток свободи,
Об,єднуючись
Вироста в ліси,
Великого,
Могутнього народу,
Що повен правди
І добра, й краси.

Очистимо
Від зрадників державу,
Дамо розквітнуть
Мові й прапорам.
Повернемо всю велич нашу
Й славу.
Вставайтее всі,
Настала вже пора!
16.04.14

Цвіти на мої груди подихом,
Ломи себе від мене в рай,
Слідкуй, як тінь із твоїм порухом,
В мені цвіте у сто бажань.

Вертляві плани. Вертикальні гони.
Агов, куди ти пнешся, Вавилоне?

- До слави!
(Аж захекався, пихатий.
Отак-то в горе місто будувати).
Народу тьма.
Доточуєм. Обмежуєм.
Зате, коли вже будемо із вежею -
не знатимем ні холоду, ні голоду.
А там... і Бога вхопимо за бороду.
Землі не відчуваєм під ногами -
що нам потоп!?

...Сплелися язиками.
Єдина мова. Спільний інтерес.
І що не день - то далі од Небес...

2014

за ким голосить вигорілий дзвін
за ким трава поламана зітхає
за молодим за берестовим гаєм
за лободовим літом навздогін

негадано зійшли з-перед очей
у вирій невмолимо подалися
заволочивши слід зів’ялим листям
і не наздоженеш тепер ачей

Ми з вами різні:
Нам поряд тісно, -
Небесне дійство
Увись гука.

Розмови кислі
На землю тиснуть
Дощем без мислі -
Одна вода.

05.09.2014

Нізащо не сяду на цей ослін:
Недремна пам’ять прониже -
Десятком сусідських голосів,
Старих і молодих, і навіть немовлячих,
Пошматованих тоді у досвітковій тиші.
Усміхнені, задумані, ще напівсонні –
Такими їх побачив терорист-араб
І в злобі на смертоносний гудзик натиснув..
...Автобусна зупинка сьогодні тут, як і тоді:
В’язанка квітів, молитовник,
Розгорнутий там, де «Не вбий!»
Та рукотворний напис угорі:
«Не простимо і не забудемо!»
Єрусалим ще спить, тож одинцем молюсь
На цій освяченій кров’ю місцині.
Осмалена сосна на спомин хилить віття,
На зрошеній траві шпаки і горлиці пасуться –
Нащадки птаства, що розлетілося
Колись од вибуху навсібіч.

Чого ти хвора така?
Тиха і наче зурочена.
Погано спала,
В голові моделюючи злочини
Світлим Янголом
До ліжка мого ти спустилася.
Чорним Демоном,
Перевертала душу.
Нарешті -
скорилася...
Вся моя.
Оголена й втомлена
в світлі метану.
В подиху ночі
Цвітіння й краса твого стану.
Постукав світанок
Дзеркала побивши в квартирі.
Я з відчаю плакав,
Я мало собі не повірив.

Зурочена й тиха.
Вдяглась у бездарну коханку.

Лишивши намисто,
Втікала холодного ранку.


2013

Граєш скулами,
Граєш нервами і почуттями.
Ходиш поспіхом,
Спільні простори - бачиш снами.
Ти поранений,
Ти подоланий, ти здобутий.
Тими ранками,
Тою жінкою, не забутий.
Трохи диму,
Трохи кинули, знов почали.
Ми самотні,
В тому й з’єднані, що втрачали.
Я - високо.
Ти - високий, ми - колони.
Одне для одного,
Сам на сам, не для сторонніх.
Не здаватись,
Не повернутись, не пробачати.
Грати скулами - комусь завершити.
Тобі - почати.


2013

Є вічні народи. Є копії,
як демон і ангел зорі.
І знищити нас – це утопія.
Росія не вища, допоки є
наш пуп у найвищій горі.
               Літали й над нами супутники,
              носили і нас кораблі,
               та правили нами безпутники,
               являлись незвані і тут таки
               щезали, як таті, в імлі.
Були і таланти брехливості,
та й досі ще є, як на гріх
намісники нашою милістю,
що рівень своєї значимості
поставили вище усіх.
               Уїлись у серце опричники,
               що хочуть крові, як ропи,
               і їхні таємні поплічники,
               свої православні язичники:
               усякі попи і пупи.
У небі робили окраїну
з руків’я земної осі.
               І пупом рекли себе каїни.
А без України нема її –
Росії у межах Русі.
               Нема і не буде, – ату її! –
               замішаної на крові́
               у Чуді, у Мері, Москві –
то п’яної і непробудної,
то надто високо заблудлої,
як лисина на голові.

                              09.2014

Так просто: взяти й вимкнути війну –
натиснеш пульт – і тиша на екрані…
Лінивим сомом по грузькому дну,
байдужим страусом, замшілим на дивані, -

ким ти єси? Чи вимкнеш цю війну
відважним серцем, впавши на гранату,
рудою окропивши ярину,
якій віднині нам причастям стати?

Чи працею щоденною в тилу,
у волонтерській сотні, у молитві?..
О, Господи, та ж вимкни цю війну!!!...
Щоб хепіенд… жовто-блакитні титри…

08.09.2014

У четвер 11 вересня в рамках 21-го Форуму видавців у Львові в Українській академії друкарства, Актовий зал, ауд.50 (вул. Підвальна, 17) відбудеться презентація моєї поетичної збірки "Тривожні дзвони".
(http://bookforum.ua/customer/751/39.html)
Початок о 17-00.
Щиро запрошую!

Усе іде по колу. Замикає
усяка мить свою минулу тінь.
Опісля завмирає і чекає
річного циклу неминучу тлінь.

І знову коло. На скрижалі часу
нанизані епохи і віки,
і світ несе свою розумну масу
за течією вічної ріки.

Але ці миті, сущі гонорові,
за тим, як відійти у небуття,
таяться у бажанні, дії, слові
і це ми називаємо «життя».

08.09.2014

2013р
Сьогодні, ой так несподівано
Боліло моє серце.
Перед очима злітали до неба
Душі тої далекої мрійниці.
Тої що сотнями таких мала
Душ несподіванок у вбраннях синьожовточорних.
Тих що в траурі – тому причина завжди буває,
Коли душі злітають увись то є знак.
В мент такий хтось помирає
Від суму та жалю, адже
Все було врешті просто ілюзія.
І ніжним тендітливо-збудливим голосом
Жіночим співає світанок,
Сніжинками міг би закружляти такий світанок.
Подарувати мені промінчик, як руку візьму його.
Нехай мідіймає разом з воронами
Над руїнами кружляти особисто знищених ілюзій.

І в момент той, знову живу.
І вільна. Після війни стомлена.
Змучений переможець. Має натрапити час.
Можливо згодом я все зрозумію.
Лікує так час – лише зрідка,
Пекуче болюче примарення дарує.
З минулого постаті, того й серце зненацька боліло.
Привидами, примарами серед стін будинків
До неба злітали душі-ворони.
Зникли знову тіні минулого.
На певний час. Добре, й справді,
лише зрідка повертаються.

Спалахнули холодні заграви
Безголосих осінніх садів,
І схилились зажурено трави
Під гіркими сльозинками вдів.
І утрат незлічимих утома
Розтривожила сиротам сни: –
Повертайтесь живими додому,
України відважні сини!
Повертайтесь в обійми розкриті
Звеселілої дружно рідні.
Повертайтесь!.. – благають вас діти
І щасливі, і ті, що сумні...
Заблукали дороги в туманах
Заволожених мрякою днів.
Залишились відкритими рани
Дотепер на серцях матерів.
Та розлуки нещадна оскома
Стихне разом із громом війни: –
Повертайтесь живими додому,
України відважні сини!
Повертайтесь в обійми розкриті
Звеселілої дружно рідні.
Повертайтесь!.. – благають вас діти
І щасливі, і ті, що сумні..

05.09.14

ой війна-а-а-а-а-а-а...
війна-а-а-а-а-а-а…
з кожного вікна-а-а-а-а-а-а…
а моя ціна-а-а...
на лаві – труна-а-а…
ой війна війна-а-а-а-а-а-а…

ой війна війна-а-а-а-а-а-а…
хата земляна-а-а…
біль-самотина-а-а...
туга кам’яна-а-а…
ой війна війна-а-а-а-а-а-а…

ой війна війна-а-а-а-а-а-а…
я наллю вина-а-а…
у журбу без дна-а-а...
у любов без дна-а-а…
ой війна-а-а-а-а-а-а...
війна-а-а-а-а-а-а…

Ті дощі за вікном
Уночі мене будять, як совість.
Перевтомлений серпень
Останні відлічує дні…
Облогує душа.
І мовчить –
Ні рядочка, ні слова.
Бо триває війна
І на сході, і просто в мені.

Я вже звично щоранку
Молюсь навздогін літакові,
Білі шрами від нього
У небі хапливо хрещу…
З Богом, хлопці!
Прошу –
Поверніться
Живі і здорові!..
Я ж так хочу
Вночі
Прокидатись
Лише від дощу…
2014

У котрий раз гуманістична Раша
з усіх усюд везе своє «добро»:
від Яника – триколірну парашу,
від Жирика, – я мать свою і вашу,
сіль – у Артемівськ, воду – у Дніпро.
               Від Путі – побажання помирати
               усім за нього і його бабло,
               за те, що Україна – наша мати,
               за те, що їм не хочеться за ґрати,
               і щоб Росії в Раші не було.
Аби була війна і конвоїри
украденого й іншого добра –
вонючі трупи вигиблого звіра,
надію – устаканити довіру
і нахлебтатись крові із Дніпра.
               Їздові опереткові герої
               еліту світу ставлять дубала.
               Антигуманна місія конвою –
               одне ла-ла із арії орла
               за перемир’я з рисами розбою.
А людям треба: наяву, у снах
не чути пла́чу матері й дитини
у ще не завойованих домах,
і щоб рахітик не стріляв у спину,
і ще аби не катував невинних
кацап-чеченець і донський «казак».
               А я молю і прошу битий час, –
               о, Боже правди, о, пророки націй,
               оракули земних реінкарнацій,
надію дайте – жити хоч би раз
без конвоїрів і такого миру,
коли вмирають за любов і віру.

                              06.09.2014

Я заночую в Музи нині,
На нот подушечці засну...
Люблю лягти на половинну,
Хоч можу і на четвертну.

Щемливі лоскоти гармоній
Нехай присняться уночі,
Щоб зранку вирієм з долоні
Скрипічні злинули ключі,

І стрепенулись душ хмарини
У вишині органних гам,
І все, що є святе в людини,
Жива осяяла снага.

А ти пам’ятаєш: торкалося літо губ
вечірніми рейдами вітру – і ми зникали
у пусі кульбабинім, ніби в густім снігу,
а з нами дороги, будинки, мости, вокзали?..

Якимось рудавим теплом заливало світ,
на гладі калюж відбивалося небо синню,
а сонце лягало в колиску із верховіть –
і ти спотикавсь об останнє його проміння.

Від гомону трав до ріки розлітався блюз,
а там – до мостів і будинків, доріг, вокзалів.
Ми слухали літо, якого завжди чомусь
для тебе, для мене, для цілого світу мало…

2014

Ідуть батальйони до міноборони,
зривають погони із сук.
Верховний правитель в жіночій одежі
юрбі потрапляє до рук.

Над київським бруком – корупціонери.
Діждалися їх ліхтарі!
Безмірно тягнули щурі з України -
натягнуть їх і Угорі.

І зрада верховна нарешті змістовна -
в уранових шахтах пихтить.
Геть «демократичний» бруд олігархічний -
народовладдя рулить!

Бо це Україна й вона незборима!
Бо в серці дочок і синів!
Бо судна година і в змозі людина
позбутись диявольських снів!

Геть, від марнот міських і анемій,
туди, де сосни, де озерні плеса,
де вже чекає голубінь небесна
почути це: «Моя ти» і «Ти мій».

Удвох. Вони, такі ще молоді,
крізь день оцей і сум’яття невчасні
вдивляються у силуети власні
на ще непотривоженій воді.

Смеркає. Відображення оці
дощами осені ще не розмиті —
вони ще залишаються у літі
теплом руки її в його руці.

(вересень, 2014)

Чому не можу бути поруч?
Чому так сильні почуття?
Чому не можемо водноруч
Прожити разом все життя?

Чому так боляче і гірко?
Чому на серці лиш лайно?
Замість серця тепер дірка,
І мушу жити все одно.

Тепер вже нікому чекати
Мене з роботи і АТО
Тепер нема куди вертатись
І мушу жити все одно.

Чому тепер я мушу жити?
Заради чого і кого?
Тепер я вовком хочу вити,
Тепер я хочу одного...

А чого — я най не скажу -
Таємниця це моя.
Свій біль нікому не покажу,
Тебе чекати буду я...

07.09.2014

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

2014

Мене для цього світу вже нема -
Я вигоріла, вицвіла, німа...
Несуть мене - спустошену, розп`яту,
З "двохсотим вантажем" у кожну хату...
Душа моя - ранима, безборонна-
Відлунює в усіх церковних дзвонах...
Над ними дух Спасителя витає...
Для інших же нема мене.
Немає.

Колись фортецею серце було моє,
З граніту й мармуру, казали так знавці.
Та пристрасті схопили, хвилею, що б'є,
Немов зі зброєю в руці.

Зробилася руїна. Безлюдна пустина.
Сови і змії. Квітники скупі.
Розкидані, розбиті мармуру шматки;
Ожини чагарник, що шлях мій заслоня.

Я довго був один, така моя біда.
Без місяця вже ніч, без сонця день спада,
Отак прожив я ці жахливі дні;

З'явилась врешті ти у білім сяйві тім,
Для прихистку чуттів, що у мені,
З уламків від палацу, я спорудив нам дім.

Good bye, unwashed our Russia,
країна хамів і рабів.
Ніколи не була ти наша,
а відтепер і поготів.
               Травись добутим нашим газом,
               давись украденим баблом,
               але не сподівайся разом
               ні в Києві, ні «за бугром»
               сидіти за одним столом.
Конай, тюрма усіх народів,
колос на глиняних ногах.
Як чорна притча на устах,
упадеш каменем у воду
і перетворишся у прах.
               Прощайте, блазні навіжені,
               і ти, утопія на сцені,
               невиліковна як більмо,
               і на захопленій арені
               найбільше світове гальмо.
Умита кров’ю молодою,
доточуєш свої роки,
але у чаді параної
твої месії і ізгої
прокляті будуть на віки.
               Хамелеони із Росії,
               не порятує мімікрія
               продажних душ подвійне дно.
Уражена, як язва світу,
твоя годована еліта
на ладан дихає давно.

                              08. 2014