І
Росіє, ти усіх дивуєш знову
чи ум за розум вийшов і зайшов,
якщо мені забороняєш мову
за те, що я – «невиправний»* хохол.

Анексією досягла орбіти,
якої і не чувано ніде,
і гавкаєш собакою на вітер,
хоч караван і проти вітру йде.

В агонії твоєї ностальгії
кінчається епоха Ілліча.
Ти бавишся оманою надії.
Але яка у біса ти месія
у ролі мракобіса-палача?

                              ІІ
Великороссы, племя окаянных,
вы притча во языцех всех племён
под игом и возмездием незваных,
нигде никем не видимых, коварных,
одетых у триколоры знамён.

Вам снится оккупация столицы
всей необъятной Родины кино?

От вас
               у могикан
                              краснеют лица.
Вы снова отворяете гробницы
Тимура
               и Батыя
                           заодно.

Надменно говорящие светила,
палящие рентгенами Кремля,
когда из вас хоть одного хватило –
тянуть оглобли и кусать удила?

От нищих духом выгорят поля.

Надеетесь, что будете вельможи
и баловни фортуны и судьбы?

Но духом на воителя похожи,
увы, вы те же жалкие рабы
последнего подонка краснокожих.

Вы ставите себя на пьедестал
и думаете паче чем Георгий
сражаете невинных наповал?

Но ваш кумир, Диаволу угодный
и нации господ и благородий –
вот ваш сиюминутный идеал.

                              ІІІ
Люстрациею национализма
ты никого пока не покорил,
зато за возрождение фашизма,
тебя осудит ярый русофил.

Ты роковой судьбы своей не знаешь,
усвоив лишь азы по букварю.
Ты воровал историю мою
и будущее наше отнимаешь.

А я тебе
          по-русски
                     говорю,
ведь по-иному ты не понимаешь,
что ты во мне Россию убиваешь
за то,
     что Русь мою
                 боготворю.

                              19.04.14

На табло 0-07. Прибувають агенти зі штабу.
На загал – в камуфляжі, та для конспірації – без.
Чути брязкіт розбитого. Серце? Наметовий табір?
Чи то берега шмат десь на півдні із кригою скрес?
Шумовиння в ефірі, висить кулемет на одвірку,
По підлозі холодній, відсирілій стелеться чад,
Попід сволоком кіт вигляда у прострелену дірку…
І нема тому ради – вони повернулись назад.
Ми спросоння спроквола сповзаємо до бомбосховищ:
Там поміститься – сила, бо всі відчайдушно малі.
Ти за сонцем мерщій до найближчого маркету сходиш.
Трохи боязно: раптом забрали й його москалі?
Я чекатиму зовні, боронячи рідну криївку
Від розпечених куль атрофованих східних півкуль,
І прокинусь від того, як ти там якусь українку
В патріотському запалі… Тьху! На табло 7-00...

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Заколихуйте далі наспів свій віковий.
А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний),
постелюся на скошеній в зелень траві.

А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний);
головою на згірок, на високий курган.
Хай потомлені руки. Їх розкину кремезні,
а ногами в долину, хай накриє туман.

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Тиху лагідність сипте на землицю свою.
А я ляжу, де ляжу... Адже шлях - величезний...
Хай стомившись з дороги, я хвилинку посплю.


19.04.2014

Мій простий звичайний дотик -
неперевершений синоптик!
Опцій "мінус", "нуль" і "плюс"
не даруйте на суботник.

Я дружу охоче з сонцем.
Не спілкуюся з ним "Хто це?"
Кожен день я з ним сміюсь,
ніч ховаю за віконце.

Воля, розум, сміх - дитячі
(часом, дещо нетерплячі!)
У дорослості топлюсь:
став дорослим необачно.

Маю пісню. Заспіваю.
Бог воскресне - прославляю!
Ні на кого не серджусь,
хто образив - вибачаю.


19.04.2014

Кривавий світанок,-вмирали,
Хто волю ішов боронить,
В живих наших браттів і досі,
Крик беркуту в вухах дзвенить.

Вони помирали за волю,
За те, щоб розквітла весна,
Ішли всі сміливо до бою,
Та сотня пішла в небеса...

За мирні світанки,за Київ,
Що буде весь час розцвітать,
Не ми розпалили ненависть,
Навіщо в народ свій стрілять...

Ви бачите-жерделі квітнуть,
Не білі - рожеві квітки,
То кров від небесної сотні,
Що з нами завжди, навіки.

на моє існування подальше
покарання намул не стече
від потопу тотальної фальші
побудую надійний ковчег
із євангельських матеріалів
вірні розміри стиль і каркас
і потоки неправди зухвалі
розіб"ються об істини м"яз
уподібнившись древньому Ною
на одвічний зійду материк
і плодами Едему загою
злом омани прошитий язик

Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

Звичайна ця історійка, мов борщ.
Пісна amor – без бійок, адвокатів...
Шофер – міцний, смаглявий, не мажор –
Любив Наталку серед благодаті.

Приходив часто… І чогось хотів.
Не одружився, не поклав на листя.
Вона чекала – з піль і берегів…
Та інший розсупонив по Пречистій.

Цвіла картопля… Ясен облітав.
Синок доріс до залицянь і «шейку».
Вмер чоловік. Шепнути б Колі:«Так!».
Голубив мовчки. Слухав соловейка…

Він другом був. Міг розчахнути ліс.
Він знав, де точка джі, де взяти сала…
Глушив мотор в метелицю і піст…
Вона його дитя не колисала.

Наталка тліє… Внуки лементять…
Миколина могила недалечко.
Чого ж хотів отой мовчун-вар`ят,
Коли дзуміла за Супоєм гречка?

…Облуплений міський універмаг.
Крем від старіння, кавові панчохи…
Ластата жінка плутає в димах.
Додому чагарем… І лячно трохи…

Мінорна ця історія. Авжеж…
Не в кожній іскрі – алгоритм пожеж.




2014

Ми з тобою схожі, як дві краплі,
Ми з тобою – то єдина мить.
Нам і слів, і спогадів забракло,
Щоб прийти до тями й зупинить
Час – скажено довге божевілля,
Карнавальні маски щоб зірвать.
П’яні, мов від випитого зілля,
Всім хотіли щастя дарувать.
Ми примножити бажали сонце й небо.
Ми світилися зсередини вогнем.
І нічого нам не було треба,
Крім тепла, дарованого днем.
4.10.2005

Тихий опыт печальных истин,
как в бутылке вина игристом, -
долго-долго скрывает суть,
только стоит бутылку взболтнуть
и взлетает без спроса; небом
потолок для шипучих звезд,
но конец предрешен и прост.

17/04/2014

Сенсу нема виражатись пом’якше –
Каїн ударив, та Авель не вмер.
І відтепер все між нами інакше –
Знаєм братерству ціну відтепер.

Скинуто маски і шкуру овечу –
Магмою ллється загарбницька хіть.
І відтепер – у серцях порожнеча,
Нам лицемірили стільки століть!

Смуток і розпач вгризається в душу,
Шрами на серці від бруду і зрад!
І відтепер – вже не хочу, не мушу,
Знову брататися, чуєш ти, “брат”?

В тебе і дії, і помисли ниці –
Світ отруїли брехливі уста.
Молимось нині довкіл плащаниці –
Брат твій, Іуда, зрадив Христа…

То ж забирайся, чужий незнайомцю –
Згинь-пропади, не ступай на моє.
Бо відтепер – пробачаю лиш сонцю,
Що, як раніше, на сході встає…


18.04.2014

Без нього сонце – лиш холодний диск,
А місяць розігрітий до нестями.
Твоє волосся втратило свій блиск,
А дім заповнений незваними гостями.
Без нього вдень пітьма і тиша. Жах!
Ніч тебе пестить знов холодним потом,
Ламає ребра у своїх обіймах страх.
Світле майбутнє видається анекдотом.
А ти живий і мрієш лиш про те,
Щоб закінчити жалюгідне існування.
Хурделиця в душі твоїй мете,
І хочеться померти до блювання.
Вусатий дядько – стомлений двірник –
Змітає висушене листя клена.
Твоя печаль прослалась, мов рушник.
А твої очі ще до розпачу зелені.
08.2005

Сичить московська злобна божевільня
і путінська словесна маячня –
через Голгофу йдеш до Воскресіння,
розшарпана суспільносте моя.

Карає хрест лукавого братерства
вагою не одної сотні літ –
ти вродженої лагідності жертва,
утоплена в ненависті, у злі.

І шкірять ікла власні фарисеї,
підніжками обтяжуючи путь –
доволі в діях, Україно, глею,
не час до толерантності – забудь!

Яви свій дух звитяжний і нетлінний
у вибуху єдиному: «Я – є!»…
Гряде Господнє світле Воскресіння.
І у борні освячене – твоє!

18.04.2014

Така мелодія сумна
у півпорожній залі.
То тільки я, так тільки я
на людному вокзалі
до танцю Вас повів. Вокзал.
Мішки, валізи – вальсом.
І ми тоді дражнили люд
відвертим майстер-класом.
Втопивши думи у м’які
і дуже пружні груди,
я відчував (а Ви?) – о, Ви!
о Ваші теплі губи! –
тоді на лисині моїй.
Яке шаленство вальсу!
А скільки заздрили мені
отих, що біля каси.
На небі місяць спав блідий,
надівши хмар перуку.
Я Вас у Ботанічний вів,
тримаючи за руку.
І навіть сонний вартовий,
здригнувся перед ранком,
коли «Люблю» кричали Ви,
моя нічна коханко…
І ранок був, як сон, як мед:
роса. обійми, квіти.
Але прийшов противний мент –
я мусив штраф платити.

Рваними ранами
Ми стали п’яними.
Димом і попелом.
Прийде іще надлом?

Поглядом - полум’я,
Мрія – довколишнє,
Поки то пусткою
Тиша вже лускає.

Тяжко забути все,
Гірко збагнути те,
Хто підведе тебе
І зіштовхне з небес.

Припала темінь до вікна
І – тиша зазвучала,
Немов мелодія сумна,
Немов мелодія сумна
В напівпорожній залі,
Де я, лишаючись без Вас,
Журбою оповитий, –
Більш не наважився на вальс,
Більш не наважився на вальс
Нікого запросити.
Втопивши думи у печаль
Життя свого безкраю, –
Я тільки в спогадах, на жаль,
Я тільки в спогадах, на жаль,
Вас досі зустрічаю.
На небі місяць спить блідий,
Надівши хмар перуку, –
А я – безсонний вартовий,
А я – безсонний вартовий
Нестерпної розлуки.
Вже бронзовіє бересток
Між черешневих віхол, –
А Ви не йдете із думок,
А Ви не йдете із думок
Моїй душі на втіху.
17.04.14

Погляд дивиться вдаль, ясний.
Ще хвилинку - дійдем весни,
Порадієм красі Земній
І почнемось в любові своїй!

І повіримо в чудеса,
Що дарує надія. Тісна
Для душі оболонка тіл
Та для неба немає крил.

Але прагне польоту душа
І зривається у небеса,
І летить на поривах вітрів
До своїх недосяжних снів.

Погляд дивиться вдаль, ясний -
Буде щастя і збудуться сни.
Бо з'явилися крила вмить -
Серце вірить і не болить!

2014 р., квітень

Перехрестя доріг,
Перехрестя думок.
Серце краєш навхрест –
Ти від сліз геть розмок.
Перехрестя сердець,
Днів, розмов і розлук.
Собі вибрав ти герць –
Не любов, а канчук.
16.04.2014

під вікнами дрімота цвіркотить
колише стежку і квітник і хату
з ріки туман підходить волохатий
намощуючи закутки й кути

ірѝси сплять їм видиться вода
така вода що вища за отаву
а в ній півмісяць ясний і рудавий
і тінь його подвоєна бліда

до ранку полокатимуть шовки
у тій воді у місяці ірѝси
аби шовки росою затяглися
і виткалися полиском тонким

вода ірѝси в тишу запряде
вона на дотик буде темно-синя
як два крила нічної насінини
із під-яких от-от проб’ється день

Чужі базари в тарганах, свої ж – рушійна сила… Стара перекупка війна, кремлівська хвойда з бодуна на смерть ціну скостила.
- Кому? Майданівцям? Беріть! Хохли, у чергу скопом. Троянський кінь он на порі – найкращий, вірте, із дарів за сто покупок оптом... Небесною… І будуть ще дари по самі вінця. І хміль, що Сходом потече, - чортам на стіл могоричем. Хильни і ти, не бійся. І хист перекупки хвали продати зашкарубле за кілька відблисків золи, в яких і Небо будь-коли себе… своїх загубить.

Не складається мозаїка,
Бракне в ній шматка останнього,
І кричить діра, що знаємо
Хто знайдеться за зізнаннями.

Що шукати між уламками?
Розбігаються вже сумніви.
Та питання знаком гаковим
Зачепили міцно, вдумливо.

Заморозило розмай весни,
І повіяло десь холодом.
Чи почуємо іще пісні?
Чи у мріях ирій золота?

Роду славного корені -
від Трипілля до Прип'яті:
не вмирають - нескорені,
воскресають - розіп'яті.

2014

Не ображаюсь, бо і не образив,
Лиш наче щось, можливо, їдкий дим
Попало в очі. Певно, богомазом
Хотів побути, але не зумів.

І те, що ніс, не здобуло визнання,
І то, що бачив, - тільки міражі,
Ти істину шукав безперестанно,
А, бач, вона втопилась у вині.

Вині твоєму, зробленому з хиби,
Воно солодке - поки ще сліпий,
Коли прозрієш - то кричиш до хрипу
Від болю істин і змарнілих мрій.

Це не отрута - та душа німіє,
Стає нещадна, грішна без гріха,
І раптом ти пронизуєш вітрила,
І дерев'яні палуби тріщать,

І твої жертви си́віють від страху,
А я усе латаю кораблі.
Не ображаюсь, бо і не образив.
Вітрила - цілі. Істини - святі.

... а потом - с поздним снегом, ветрянкой, гнилыми огрызками в парте -
я забыл, и тогда тонкодневные светики марта
сменились марелью,
и, шатаясь, мог лечь подышать у уреза воды
и опять забывать, и потери своей не приемля,
говорить, это ты забываешь меня, это ты.

а потом были книги и книги, а позже тугие вокзалы - это ты забывала -
шатался по книгам пустым,
иногда выпадая,
и город казался казанью,
только не было парты, над ухом никто не картавил,
и не слушал, как я говорю - это ты, это ты...

Спрагле небо впало на голову.
Білим цвітом укрилась земля.
Прошу спішитися мою молодість,
Відпустити на луки коня.
Я жила, завжди час підганяючи,
Я благала: «Скоріше лети!»
Вороного для долі сідлаючи,
Хмари шарпала за хвости.
А сьогодні так хочеться спокою…
Спринт житейський на марафон
Проміняла. Бо не одиноко я
До майбутнього йду на поклон.
Спрагле небо впало на голову.
Будні стали картаті, мов знать.
Не залишить мене моя молодість,
Я іще не спішу помирать.
15.04.2014

Ти мій найближчий ворог,
Мій найлютіший друг.
Плачеш луною в горах,
Кличеш вогнем завірюх.
Болісно я сміюся,
Ховаю всі почуття,
В крижинки-очі дивлюся,
Втрачаючи сенс життя.
В голосі щирість сарказму,
Погляд – хурделиці жар.
Мрії мої, мов спазми,
Душу підносять до хмар.
07.2005

Цеглинка за цеглинкою складаються стосунки,
А потім блискавка – і знову на шматки.
Твій подих на вікні малює візерунки,
І проступають вірші, писані для тебе від руки.
Зима за шибкою. В кватирку увірвався протяг,
Схопив зі столу дрібно списані листки…
Тебе давно забрав у мене темно-синій потяг.
Повзуть смертельно довго змучені роки.
14.02.2005

Достиглим плодом упаду
В долоні Бога теплі,
У Гетсиманському саду
Зі стежкою до склепу,
Через Голгофську височінь
У нинішнім сторіччі...
Я - блудний син і Божий Син
У єдності незвичній.
2013р.

Іди, моя примаро, геть від мене
Вже світ
І не звивайся у думках шалено
Облиш
Іди туди, де дозволяють жити
Удень
Де, може, оживеш, мов урочистий
Тотем
Іди від мене, не навіюй радість
Чи сум
А ти все ближче, боса, підступаєш
До рун
Душі моєї не чіпай. Не рухай
Зірок
Що сяють, наче перший сніг у грудні
На двох
Так скупо, із жадобою... Не хочу
Тебе
Ні бачити, ні знову снити ночі
Сопе
Мій відчай тихо - ти усе не зникнеш
З очей
Тепер не йди - бо я вже ніби й звикла
Трофей
У мене буде - ти, моя примаро
Не йди тепер - дарма, що засвітало

Для світу чужий і довіку по-вовчому сам.
Не знаю де лик і обличчя, а де тільки маска.
Залякано-дикий і спраглий звичайної ласки -
Так хочеться їсти старим неприкаяним псам,

Так хочеться пити в пустелі, в палючих пісках.
Та тільки в пустелі від краплі води не втікають,
Неначе від світла мара опівнічна, що знає:
Де сонце проллється, там буде подолано страх.

У щільних обіймах самотності стиснений птах,
Крилатий і вільний, та сам же собі й несвобода.
Такої він вже непростої, бідака, породи:
Все прагне між люди, а сам пропадає в лісах.

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і неодмінно ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, нескорений донині…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
у молодих туманах при долині…

Голос мого мовчання
Важчає кожен день.
В душу кладе каміння
Розуму плач і щем.

Слово, на порох схоже,
Надто уже сухе.
Правда малює кулі,
Пісня малюнки рве.

Ще проростає пам'ять
Квітами до могил
І кулемет приносить
(В жовтих очницях – синь)

Дідо, безбожно сивий.
Буду стріляти? Ні?
Порох збираю в гільзу…
Слово – у чорний гнів.

Вставлю у піхви шаблю,
Гостру, неначе вірш,
Двері замкну і серце,
Вийду війні навстріч…

Що ж ми, війно, з тобою
Мусимо жити так?
Ти підповзаєш гадом,
Жалиш у спину… Я

Мушу тебе убити
В серці, у голові…
Вибач, але я перший
Шансу не дам тобі.

16.04.14

А все одно-все буде добре!
Вдягни усмішку щиру зранку,
оцю, що так тобі пасує,
на шию - шарф із позитиву-
від негараздів він рятує!
Закинь у торбу парасолю,
що захистить від крапель суму
і не дозволить з головою
поринуть у важку задуму.

А все одно- все буде добре!
Відкрий варення повне літа
чи меду, що тобі пасує.
Купи букет весняних квітів
і настій гарний подаруй їй...

Нехай туман не проникає
в єство, занурене у сонце!
Все буде добре!Ти вже знаєш,
та розкажи усім прогноз цей!

Я ще тебе не люблю,
я ще тебе не кохаю...

У пригорщі воду цілющу
з твого джерела набираю.
Блукав я так довго в пустелях,
тож спраглий себе напуваю.

Я ще тебе не люблю?
Я ще тебе не кохаю?

Шукаю безмежного щастя
в очах твоїх, що іскряться,
у мріях, де місце для мене тримаєш,
у снах, де безкрила літаєш.

Я слухаю музику серця твого,
боюсь лиш вигнання із раю:
"Я вже тебе не люблю,
я вже тебе не кохаю!"

Рваними ранами.
Срібними струнами
Ми безталанними
Плачемо думами.

Топимо болями,
Що не дозволено
Втілити діями
Стало надією.

І безіменними
Слуги смиренності,
Вийшли бо темними
З миті буденної.

Мені зоряне небо наснилось,
Тихе й безкрає було...
Та все за секунду змінилось,
Блискавка і грім у ньому прогуло.

Я бачив на горі німого,
Він шлях показував мені...
Я побачив в далечі себе старого,
Він йшов до мене
крізь вогні...

Він йшов повільно й тихо,
Вогонь був не страшний йому,
Відлякуючи від себе лихо,
Проходив він крізь тьму.

Насторожує одне мене,
Він був один, один ішов по шляху...
Вогнем було усе наповнене
А він ішов, ішов спокійно, без страху...

15.04.14

Іду до себе, як у гості.
Не помічають, то дарма.
Зате мені не миють кості.
Я заблукаю на погості,
де злої пам’яті нема.

А небо – он-де,
                      – ген!..
                           А далі
за горизонтом кураї,
що котять і мої печалі,
і тихі радості мої.

Мої поля, ліси і доли,
і ту хмарину вдалині,
яку у гості вже ніколи
не дочекатися мені.

Усе минає, як і мрії.
Моя уява наяву
не додає мені надії,
що я до неї доживу.

Моє сучасне і майбутнє
оберігає херувим
у високості…
                      Пілігрим
ще є в мені.
                 І ще присутня
у небі поетична кухня,
якої
            вистачає
                            всім.

                              15.04.14

***
Нижче «майдануті» по порядку,
всі, хто попадає у десятку,
і на гільйотину де-не-де –
зупиніться. Божий суд іде,
і за сепарацію, на згадку,
правий теж не дінеться ніде.

***
І пусі-путі, й жирики із келій,
укриті одіялами в постелі
палат психіатричних лікарів,
та нагодуйте ви своїх рабів
у неосяжній тундрі і пустелі.
Кінчається терпіння козаків.
По горло сита вашою шрапнеллю,
не хоче Україна таборів.

***
Вовкулаці, паці і собаці,
що віщають лажу на Ростов.
Україна бачить вас у ...Раші,
ну а потім, ясно, у Гаазі
і за сльози, і за нашу кров.

***
І ти, заочно списане на мило,
нахабне, ліве, комуняцьке рило
у п’ятої колони москаля.
Ти що, сліпе? Он ідола звалили.
Ти що, не чуєш? Пекло запалили,
а тлусте тіло не прийме земля.

***
А щоб тебе пропасниця трусила,
распутнє шолудиве цареня,
що окаянно вимотало жили,
таке ж сміливе, як народу миле
і сходу, й півдня... Вчора і щодня...
Та хай тебе візьме нечиста сила,
підгавкуюче ворогу, щеня.

***
Ой, бійці й бойсісі регіонів,
ой, немає ще таких законів,
що верне азірівщіну взад.
Ой, іде люстрація колоні,
ви у нас усі, як на долоні,
і злодії, і бандити Рад.

15.04.14

Я пропоную сказати відкрито –
Ми не брати від колисок-джерел.
В нас на знаменах – небо і жито,
В них на гербах – двоголовий орел.

В нас завжди гостеві раді у хаті –
На рушнику подаємо хліб-сіль.
В них всі сусіди навкруг винуваті –
Треба посіяти сльози і біль.

В середньовіччі живуть фараони,
Чоботом пруть до сусіда у дім.
Я пропоную – закрити кордони,
Хай там подавляться газом своїм.

Всіх комуністів, з ПееРами разом,
Прямо у Думу – випендрюйся там!
Втік вже один з золотим унітазом,
Того, з вінком, теж віддати “братам”.

Ти до люстрації, ненько, готова?
Воля й майбутнє стоять на кону!
Вкупу зібрати їх – і до Ростова,
Того, в Расєї, що на Дону.

Чи вгомонишся колись, московите,
Вічно голодний, захланний, як звір?
Я пропоную – агресора бити,
Гнати, проклятого, аж у Сибір.

Світ нас підтримує – дяка Творцеві,
Скоро один ти залишишся, Вань!
Навіть руки не подати в Женеві,
Я пропоную – без рукостискань.

Я пропоную – без сліз і без панік,
Стати горою за землю свою!
Піде додолу російський Титанік –
Вірю, надіюся і визнаю!


15.04.2014

Війна почнеться все ж, хоч прагнемо всі миру –
Мир можна вибороти лиш огнем й мечем.
Тож збережімо у серцях святі любов і віру,
До неба звернемо мільйон палаючих очей.
Я ці рядки пишу, вдивляючись у весни, –
Всі ті, що колись будуть і що вже були.
Як згину на війні – нехай, душа воскресне…
Для мене головне, щоб ми країну зберегли.
Залишу вірші після себе – все, що маю.
Вони розкажуть вам про нас – ким ми були.
Коли наш прах вітри по всій землі розмають,
Залишиться вам те, що ми життя ціною зберегли.
18.03.2014

Ти був краплинкою, а я лиш морем.
Ти – світлячком, а я – мільйоном ліхтарів.
Ти був сльозою, я – безмежним горем.
Ти звуком був, я ж – тисячами слів.
Ти був промінчиком, а я – всього лиш сонцем.
Ти – подихом, я ж – бурею в пустелі.
Ти – брунькою, я – лісом Амазонки.
Ти – сном, а я була теплом постелі.
Ти – унікальний, індивідуальність.
А я банальна. Я – лише звичайність.
9.02.2005

Лежу. Мандрую простором душі.
Десь там Дніпро від риби золотіє,
Кмітливий грек рахує бариші,
А після цього молиться Софії.

Поет завжди на смертному одрі.
Він розмовляє з мертвими про вітер.
Це марення, як голоси сторіч,
Сміх тих, що не вернулись з Того світу.

Пришельця пісню вловлює поет,
Биття рахує серця динозавра.
Поетове падіння – часто злет.
Тернова слава довша, аніж лаврова.

А я ще хочу в Африку, в астрал
Австралії,
У джунглі Амазонки.
Із Дерева добра і зла кора –
Крутий інгредієнт для самогонки.

А ще в дитинство хочу, у ліси,
Побути вовком, рибою, травою,
Щоб Місяця косою накосить
Трави міг той, хто світ вважає грою.

Мені брехали тіні й дзеркала.
Я режисером був своєї долі –
Так, як ота хвиляста ковила
У Дикім Полі.

Тепер поетів нібито й нема.
Старі пісні співає тільки вітер.
Росте в мені моя «Скляна корчма»,
Вікном хрестатим просто в душу світить.

А я блюду закони битія,
Де кров ліщини з кров’ю-світлом зірки –
Одна-єдина пінна течія –
Гнучка, немов підкова над одвірком.

Хлопчику, брате, юначе,
очі - з ікони неначе,
жертви олтар Свободи
тільки від тебе ждав?
Ночі - як темні води:
трона - не той дістав.
2014

Відбити вечірню атаку земля не зуміла –
і кулі-краплини зі свистом цілують шибки.
А може, то дощ вибиває для тебе роки
чи музику давню, що тільки тобі зрозуміла.

Оркестром вітрів починає симфонію ночі,
змиваючи з неба захІдну розбавлену мідь
на голі каштани, що, наче ланцюг пірамід,
свої таємниці довірити світу не хочуть.

Сліпі кажани поховали під крилами сірі,
пустельні дороги, зі страху й вологи німі.
МабУть, у такій до зневаги байдужій пітьмі
в Дуаті свій суд над померлими вершить Осіріс.

Від холоду зримого душі дерев посиніли,
і зморщені пальці твої від рясної води.
Ще трохи – і світло, і ти вже не будеш один,
і сонце пливтиме водою небесного Нілу.

26.03.2014

занедбана кам’яниця і брама типово львівська
де запах сечі та цвілі із мороком заодно
ховають дрібні секрети утримують спите військо
портретів побитих міллю що бачили власне дно

ось рипнуть облізлі двері і з брами війне нудьгою
і вийдуть кортежем слави минулого вояки
прикривши портретам діри промовисті та незгойні
що далі тим більше й більше даються і їм взнаки

а зранку малий ангелик поторгає мідну клямку
але за дверима пустка не пустить його у дім
де дух із війни нерідний де п’єцам розбитим шамко
бо що там кому робити як тільки одній біді

Про ситуацію в країні:
Якось в палатку жовто-синю
Нахабно вліз ведмідь, в натурі,
Чи то коричневий, чи бурий,
Зачув смачненьке, мо’, м’ясце -
Жере, аж плямкає… На це
В кущах принишк, заліг на пузі
Мисливець з автоматом Uzi:
Лунає постріл – і за мить
Ведмідь, конаючи, лежить…


14.04.2014

Хмаринка летіла маленька,
Мов мрію носила легеньку,
Мов бачила тисячу літ,
Відколи стоїть уже світ.

І сонце - мов камінь коштовний,
Шле промінь ясний, неповторний,
Це все непорушне завжди,
Відколи існуємо ми.

І безліч незнаних просторів,
Численні галактики, зорі,
Не прагнуть узріти люди.
То що ж вони бачать всюди?
1993

на скроні майже 220 –
армагедон всіх відчуттів
коли тобі усі 15
бери життя і полетів
і не відома небезпека
ти ж сам король всіх вечорів
коли ідеш то ще здалека
почуєш сленг і нових слів
у вухах чорна бас гітара
язик пробитий і брова
сьогодні в тебе сіра хмара
навіщо всі складні слова
бо завтра ти почнеш спочатку
ти підростеш у 18
і хоч не міст а просто кладку
ти перейдеш у років 20


11.04.14

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

На віслюку - в Єгипет.
Віслюк - й в Єрусалим*.
Ані конфесій, ані конституцій.
У рік Коня звели на диби Крим,
а Київ довели до
революцій.

Важкі хрести під підборіддям пих
на золотих гойдаються принадах.
На віслюку (хай поруч)
мимо них -
святить паски!
В Луганську...
І в Карпатах.


14.04.2014