Яка весна! Давай, як школярі
хоч подумки гайнемо по медунку,
де уві сні, у сяєві зорі
усе, що не було о тій порі,
нагадує солодкі поцілунки.

Були ми і зелені, й молоді.
Зозуля не уро́чила тривоги.
І як було нам весело тоді
у ручаї помити босі ноги.

А нині ми у ямі самоти
по азимуту вирію на небо,
і як циганським сонцем не крути,
але живому доживати треба.

Минає героїчне і сумне.
Пора ступати у ту саму воду.
І як не є, нікого не мине
оказія за течією броду.

У черзі на люстрацію душі
я мріяв дочекатися твоєї.
Ми до Майдану не були чужі,
і знати, що між нами на межі,
достатньо буде миті однієї.

І що? У тебе інший є кумир,
який у мене - Путька і не більше.
Була любов. Тепер – холодний мир,
який мені від пекла гарячіший.

Ну як забути можна рідний край,
де поміж нами не стояв Бандера?
А нині що? Люциферова ера?

Мені у пекло, а тобі – у рай.
І не чекай мене, і не питай,
чому у мене буде інша черга.

                              06.04.14

Яскравий весняний ранок встає,
І ти прокидаєшся – Сонце моє!
Голублю тебе, пригортаю до себе,
І знов розумію – не можу без тебе!

2012 р.

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Весною і не пахне цього року.
Ні ручаїв, ні проливних дощів.
Немає що чекати від оброку.
Ущемлені у візіях пророки
не обіцяють добрих врожаїв.
               І чухають потилиці селяни –
               заручники суспільної мети,
               не відаючи, у якого пана
               просити ради і куди іти.
У городян села кипить робота.
Пора гаряча – і огонь, і дим.
У селянина є одна турбота –
він у держави, як завжди, один.
               Останнє обнадійливе корито
               і головна опора – мій народ.
               Годує бидло вічний патріот.
               А із бігборду либиться несита
               мордяка одіозного бандита,
               що й досі іменується – оплот.
Нема на що опертися державі.
І владі не лежиться на боку.
Не гріє затяжне, – merci beaucoup.
               Немає ладу. Є бандитські лави.
               З одного боку зирить двоєглавий,
               а з іншого Europe на чеку.

                              05.04.14

Неосяжне небо наді мною.
Ось птахи вирують над рукою,
Рукою небезмежної землі,
Яка загублена у сірій млі.

Туман оповив самотній острів.
Закував у неволі жителів,
Сп’янилися вони ядушним смрадом,
Всмоктуючи смерть у свою душу.

Тіла ще чумою не покуті.
Мізки доки димом не закуті,
Ті душі і живуть, і палають,
Оцих людей у щасті тримають.

Народ батьківські землі хоронить,
Герої її далі сподвижають,
Лишається завжди тільки одне:
Неосяжне небо наді мною.

2014

Неосяжне небо наді мною.
Ось птахи вирують над рукою,
Рукою небезмежної землі,
Яка загублена у сірій млі.

Туман оповив самотній острів.
Закував у неволі жителів,
Сп’янилися вони ядушним смрадом,
Всмоктуючи смерть у свою душу.

Тіла ще чумою не покуті.
Мізки доки димом не закуті,
Ті душі і живуть, і палають,
Оцих людей у щасті тримають.

Народ батьківські землі хоронить,
Герої її далі сподвижають,
Лишається завжди тільки одне:
Неосяжне небо наді мною.

2014

Чогось жадав (за що й боровся):
писав я вірші (і не зовсім)...
Як ідіот, очам не радий,
я зазіхнув. Навчився зради.

Упав з небес, на лікоть звівся...
А наче з Голіафом бився.
Душі нема: порожня скринька.
На балалайці серце бринька.

Одна... скорбота. І сумління.
Молитво Божа і Терпіння!
Благословіть на покаяння...
У Благовіщення. Й мовчання.

7.04.2014

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.
--------------------------------
Сюжет запозичено з:»Українські прислів’я і приказки». Харків, «ФОЛIО», 2006, стор.226.

Как раз в канун Рождества, вне заповедей Христа,
рукой экс-коммуниста народ распят без креста.

Какие могут слова прикрыть такие дела?
Сожженный город дотла навек запомнит Земля.

Во имя нашего дня так долго она жила,
собой кормила землян, любой цветок берегла.

Живое чудо создав, слова вложила в уста,
чтоб, разумом воссияв, мудрел светлейший до ста.

Зачем же вы, "чудеса", вздымаете в небеса
дома, больницы, леса и детские голоса?

Бесспорно, ум помутнел, коль нет подостойней дел.
Зачем вам тот беспредел? В нем горы кровавых тел,

сегодня во всех домах живет материнский страх,
планета летит в слезах на ваших похоронах.

Клянусь: покуда жива, я буду искать слова,
чтоб даже слова “война” не знала моя Земля!

18 декабря 1994

весняна вода світліша за спілу ніч
коли переброджують зорі на молоці
зганяючи тахлий сніг як мару з облич
аби прозрівали затуркані та сліпці

весняна вода зимніша за добру сталь
і леза її пробивають непевні сни
у них ступає щокатий дзвінкий коваль
і дужчає запах землі та смоли сосни

весняна вода ще легша ніж подих мли
що має розтанути з півнями і стрімка
як випущений на волю струмковий плин
якого ніхто на зимівлі не відмикав

весняна вода колише під серцем день
росою світає роздмухує небеса
щойно в керницю дукат золотий впаде
посипляться руна з її світляних бесаг

Мені болить – та хто теє побичить?!
Вони глухі й німі, їх серце спить.
Вони не хочуть думати, а значить
Вони раби, і це мені болить.
Мені болить, що сиротіють діти,
А матері над трунами синів
Схилившись, плачуть і несуть їм квіти –
Залитий кров’ю Київ онімів.
Мені болить, що хтось цьому радіє,
Наших героїв терористами зове.
Невже ж вони того не розуміють?
Ми смертю платим за життя нове.
Бійці лежать рядочком, всі накриті…
А снайпер де, що їх посмів убить?
Чому він святим громом не побитий?
Чому живий? Спустошена. Болить.
Мені болить, що Київ у лампадах,
Живими квітами устелена земля.
Та Воля й Правда – ось наша розрада.
«Героям слава!», – чуємо здаля.
Усі вже знають, що герої не вмирають,
Вони вертаються до нас в нових тілах.
Вони нас ненадовго покидають,
Залишивши любов, забравши страх.
22.02.2014

Боги! Боги! Врятуйте Україну!
Вона, мов пташка, б’ється у сітях.
Здається: мить і все – вона загине, –
А у катів не буде каяття…
І вже з Росії яструби злетілись,
Щоб в її тіло кігті уп’ясти.
Та ми їх тут зі зброєю зустріли!
Відіб’ємось, або … всі ляжем під хрести.
Вставай, народе вільний український,
Не віддавай цю землю ворогам.
За покон роду і за усміх материнський
Віддам життя і кров усю віддам.
Я руни намалюю на всім тілі,
І щедру жертву на олтар складу.
Боги нас захистять. Я щиро вірю.
Ми приведем країну до ладу.
Нам треба лиш прогнати це поріддя,
Цю темну силу, що Вкраїну розпина,
Що прагне пустки, смерті і безпліддя.
Цю гнійну яму треба вичистить до дна.
Опісля ми Богів рідних прославим,
І роззирнемось, закотивши рукави.
Розберемо всі барикади і застави.
Осяють згарище щасливі славні й молитви.
14.02.2014

…Катують Україну кати
Роками, віками,
А вона все не здається
Тече кров ріками.
Розпинають та мордують
Її душу й волю
А вона крізь плач сміється
Та радіє долі.
Та коли ви вже нап’єтесь
З України крові?
Чи застрягла вам та воля
Немов кістка в горлі?
Поперхніться вже нарешті
Кров`ю як водою
Наковтайтеся кістками
Та зійдіть від болю…

07.04.2014

Проводить свій весняний майстер-клас,
рясні смарагди кидає на віти,
мене пильнує мудрим ворожбитом
дизайнер-час.

Плекала цю омріяну весну,
коли в завії сивіли дерева,
стогнали і ховались у лютневих
обіймах сну.

Вклонюсь тепер, як нива сівачу,
твоїй любові, й лініями долі
вросту в палкі долоні мимоволі,
та помовчу…

Не журися, матусю, до сліз,
Не молися щораз до безтями,
Коли зорі зриваються вниз
І зникають навік над полями.
Порожніють вночі небеса,
Наповняючи простір журбою,
Але я ще не падаю сам
І не кличу тебе за собою.
Наче привидів рій, зорепад
Миготить і шурхоче навмисно,
Щойно я налаштовую лад
На гітарі для доброї пісні.
Вона сонцем назавтра зійде
І зігріє усю тебе щастям,
Бо у сонячнім сяйві ніде
І ніколи не смію упасти.
Я не зраджу надіям твоїм,
Повним туги і віри, і сили, -
Не розтану світінням блідим
В порожнечі німій небосхилу.
06.04.14

♥ ♥ ♥
Мовчання – кохання...
Мовчання – ненависть.
Мовчання – зітхання,
Чекання, вагання,
Ніч і світання-прощання.

Мовчання – сумнів.
Мовчання – певність.
Мовчання – згода.
І сум, напевно.
Мовчання – розпач.
Мовчання – сила,
Промови розчин.
Біль непосильний.
Воно і трунок,
Воно й – рятунок.

Але…
волаю безголоссям,
Волаю шепотом,
Волаю!
Не вперше і не востаннє
Мовчанням!
(Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

Дай Боже МУДРИХ на престолах
нашої рідної землі.
Дай вчителів, щоб дітей в школах
навчали ПРАВДИ, не БРЕХНІ.
Дай дітям в себе мирно жити,
вимолювати кращі дні
й понад усе СВОЄ любити
в рідній, своїй БАТЬКІВЩИНІ.
Боже всесвіту, будь з народом,
який з Тобою БУВ і Є.
Благаю, дай йому СВОБОДУ
і нехай СВОЄ збереже...
19.03.2014р.

Колись я дуже заздрив тим,
хто пише так,
               як закортіло,
чиї вірші́
               незрозумілі –
то напівлід, то напівдим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
боявся, що не відрізняв
абракадабри
               і трюїзму.

Я ліз із шкіри
               в боротьбі
із божевіллям, та одначе
анічогісінько в собі
від юродивого не бачив.

І я соромився
               тоді,
що не римується дурниця,
але єдиного
               добився –
що все життя,
               як жовтий дім.

І я себе, мов кат, замучив, –
ну в чому я не доборщив,
що все ніяк не відчубучу
щось на зразок:
               «ля-ля, ив-ив».

О, нерозгадані поети,
найнедоступніші предмети
для білих заздрощів моїх.
Я –
               найпростіший із простих.

Не те, що іншим, вам дано.
І вас гнуздати – марне діло,
бо те,
               що всім незрозуміло,
для вас, як ладан і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть
               у цій химерній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
               Ви усе життя
не хибили.
               І як це страшно,
усе життя писати ясно,
але піти у небуття..

                              2002

Знову хочу туди, де мене ніхто не чекає.
Де, холодні, як вина, дрімають собі зірки.
Де захований Авель і глухо кається Каїн
На високому березі вічної Сон-ріки.

Трута змія де пахне і тонко дзвенить безмежність.
Юний ангел цілує чортичку свою у щоку.
Ходить тайна сама – обережно так, обережно,
Як зозуля богам ворожить своїм «ку-ку»...

Я відмовлю собі ради цього в земному щасті,
Перед цим загубивши усе, що вже полюбив.
Чуб від Сонця горить.
Серце б’ється так часто-часто
Божим духом кудись летять в мені голуби.

Зашуміло крильми білошиє сузір’я Лебідь.
І язичеських ідолів душі лягли під хрест.
Я лечу – і мені уже навіть пісень не треба,
Коли виє Симаргл – магічний зоряний Пес.

Тільки мчати б туди, де мене ніхто не чекає,
Притуливши до серця оголений нерв трави.

Справжнє щастя в мені – як осінні пташині зграї,
Що летять –
Мов сивини
З Творцевої голови.

Зсунулись розуму терези
В сторону антирозуму,
Точить планету хробак-паразит,
Лишаючи пил та ерозію.

Вбогий Акрополь камінних руїн
Був мальовничим урочищем.
Скільки ще тве́рді ковтне короїд,
Скільки гектарів захоче ще?

Певно, й себе скоро з'їсть...

Дрібнішають брили до щебня та гравію,
Природа стирається в мелену тирсу,
Натруджений день вкотре ніччю змінився,
Мільйонною вилившись в небо загравою, -

Надвечір, а вдень же, як правило...

Ковш величезний, як паща голодного монстра,
Спрагло ковтає потрощені ребра землі,
Знов авантюру пряде черговий Каліостро,
Знову збирай, каменяре, плоди-мозолі.

Вщент розпанахана, стогне праматінка Гея,
Важко хрипить, як старий загарпунений кит,
Котрому ріжуть під корінь спинні плавники -
Рештки краси, що за безцінь пішла на конвеєр.

Хто вас руйнації вчив, хробаки?..

Ваш мозок, суцільно пробурений шашіллю,
Приховує моторошні лабіринти,
Бо встигла вам шашіль наскрізь пробурити
Здорового глузду тримаючі важелі.

Тому ви - сама "врівноваженість"...

Ка́м'яний молот годинника
Б'є
В серце сталевим відбійником,
В серці моєму тріщить гранкар'єр,
Щебінь та гравій відбірні там.

Серце, о, клапан свободи, пробач
За те, що земля під загрозою,
Доки не зникне людинохробак, -
Останній сіяч антирозуму!

Над Кримом не літають літаки -
І оминають, наче лепрозорій...
Чи не про це ви мріяли-таки,
Розмахуючи жваво триколором?

Над Кримом не літають літаки -
І кораблі круїзні не заходять...
Тепер самим, напевно, невтямки,
Нащо метляли древком з триколором?..


05.04.2014

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Ось підслухав синій став,
Як ромашці джміль шептав
Щось на вушко зовсім тихо,
І залився щирим сміхом.
Поруч мак червоний дуже
Теж не міг стоять байдуже.
Та й волошки, дві сестриці,
Мліли радісно в пшениці.
Про любов наш джміль шептав…

Саме це й підслухав став –
І блакитним небом став.

15 лютого – 5 квітня 2014 року

Немало див стрічалося мені,
Але нема блаженнішого дива,
Ніж немовля усміхнене вві сні –
Уся земля милується, щаслива.

Маленькі дітки пахнуть молоком,
Вони такі зворушливі й казкові.
Одвічна тема – мама з малюком,
Зерно життя, найвища суть любові.

А я в лікарні бачила малят,
Що кинуті були напризволяще.
Чи їх батьки вночі спокійно сплять?
Спитати б їх: живуть на світі нащо?

Які скарби химерні чи шляхи
Їх відвели від істинної суті?
Які іще здійснять вони гріхи
І чи колись настане час покуті?

Нехай до ніг впаде уся земля,
Та їм найголовнішого не знати:
Усміхнене щасливе немовля –
Цей скарб ні з яким іншим не зрівняти.

Січень 2011

Воно – суцільний шепіт невтишимий,
Могуття хвиль на берегах самітних,
І тисячі печер поглине спритно,
Поки Геката чар міцних не зніме.
Як ніжна лагідність огорне німо
Морську гладінь, то ракушка тендітна
Не зворухнеться на воді помітно,
З тих пір, коли вітри не знали стриму.
О, ви, чиї стомилися зіниці,
Потіште очі на морських широтах,
І ви, чий слух уже оглух від шуму,
Кому нудних пісень обридли ноти,
Присядьте біля гроту у задумі,
Вам заспівають німфи яснолиці!

В тиху зоряну ніч
Вітер колише комиш.
Тихо дзюркоче вода,
Ніби цвіркунчик співа.
Зорі блищать в небесах,
Місяць на них погляда –
Не описати ті почуття,
Що так вражають наші серця
В тиху зоряну ніч,
Де розквітає душа...

2007 р.

Я у думці нікому не видимий,
і, буває, що й сам я не свій.
То мені увижаються привиди,
то пародії, бісики й Вій.

І минуле нагадує образи
і образи, які не кляну,
і невидимі бачаться обриси,
що навіюють іншу ману.

Гомонять маразматики-коміки.
На екрані парується тля.
І у пайзлики граються гномики
у сіянні рентгену Кремля.

І – сьогодні, – таке неприкаяне
у майбутніх картинах сім’ї.

Об’їдаються багатії,
і ніхто не вертає украдене.

Але ким же усе це нараяне,
як не вами, нерідні мої?


                              02.04.14

Чи не вихлюпнеш, сонце, весну мені завтра,
та таку, щоб омани ні крихти, ні звуку,
та таку, щоб розбіглася холоду варта
і буланому злотом під ноги пилюка.

О, близенько від сонця до віщого хмелю.
Не помчати б лишень по колючому колу.
Хто кого і чому в цьому світі окрилив –
таїною озброїтись варто такою.

Проминуще як череп – торкнешся й заплачеш,
а безсмертне відчуєш у помислах жінки,
без якої немає правдивої втечі,
без якої і святість осонцена - мілко.

2014р

Художник Ярослав Саландяк

...цей ранок синій в березі ріки!
ці солов’їні трелі на світанку!
А я думками, ген, аж там, навскид,
де вже берези зеленю розм’якли.
Де перший сонячний "ясмин"
перебирає тишу голосами,
де гонорове птаство голосні -
святі - співає весноньці осанни!

Нет большего абсурда на планете,
за глупость взрослых отвечают дети,
и не спасает шлейф тысячелетий,
убийц возносят громче всех на свете.

Приказ не может дать кому-то право
жизнь отнимать у левых или правых.
Я точно знаю, что вы все не правы,
кто сеет смерть налево и направо.

Зачем для этого нужна ракета?
Ведь кожа наша тоньше миллиметра,
а для души не выдумали цвета.
Не отнимайте солнечного света!

Еще не скоро мы найдем ответы:
кому и где другие звезды светят?
Оружием не рвите континенты
столь хрупкой обитаемой планеты!

На ваши игры смотрят миллионы
и понимают: смертоносны тонны
игрушек ваших для Земли бессонной,
вид игр кошмарен, цены их огромны.

Мир изменился, горе-гегемоны:
никто не хочет жить на полигоне,
опоясали шар земной колонны,
земляне просят: ”Прекратите войны!”

Знову правді - і мілко, і мулько.
Стигне в часі желе дежавю.
І надія - мара без притулку -
тінь між "виживу" і "доживу"...

03.04.2014

Обвуглена печаль багать сердечних.
Крізь порох залп салютів трав’яних .
Пом’якнув час, що у душі застиг.
Погожий день розправив теплі плечі.

Кудлату пам'ять вересень підстриг,
До золотої вирядившись втечі,
Хоча усім закоханим перечив,
Мовляв, теплом ряснітиме для них.

Хто молодий, - журби не осягне,
Не притаманне юності сумне, -
Веселощі, закоханість безкрая…

А той, хто постриг зрілості прийняв
І увійшов до завтрашнього дня,
За щастя спогад радості приймає.

02.04.14

"Merde!", - жваво ділиться брат мій Жан
думкою більшості парижан.

2004

Когда догорала свеча
И близился солнца закат,
Один Человек спросил:
«А в чем я был виноват?»

И в воздухе над землей
Завис этот важный вопрос:
«А в чем же я виноват?
Что я в этот мир принес?»

А по истичению лет,
Пройдя много разных дорог,
Нашел Человек ответ,
Он правду увидеть смог…

Ступив на родной порог,
Узрев свой сгоревший дом,
Он с ужасом осознал:
«Я сам виноват во всем.»

И, выразив свой протест,
Он выбрал себе звезду,
Взвалил на плечи свой крест
И сам обозначил судьбу.

Когда догорела свеча
И жизни пришел закат,
Один Человек признал,
Что сам во всем виноват…

3.04.2014

Вуста пошматовані, кров запеклась.
Та я ще жива, я іще не здалась.
Шматуйте мене, сірі круки німі,
Утоптуйте в землю, у бруд, в чорний сніг.
Кийками вбивайте і вірте у те,
Що з мене життя більше не проросте.
Колись ви проллєте сльозу каяття,
Бо раптом збагнете, що Я є життя.
Не можна згасити сонце дощем,
Не можна убити камінь мечем.
І прагнення волі кийком не убити –
Воно пророста з-під землі первоцвітом.
Прорве заґратовані вікна невпинне
Прагнення волі в дітей України,
Прагнення гідності, правди жадання.
Народ наш ридає, але це востаннє.
12.02.2014

Минуле торкає мене за плече,
Майбутнє сміється іскристо.
І кожна секунда руба, мов мечем,
Подій всіх і фактів намисто.
І котяться перли, об вічність б’ючись,
А я їх збираю у жмені.
І кожна секунда живе, летючи,
З’явившись на мить в сьогоденні.
11.07.2005

На весняний тихий луг
Прилетів мій милий друг,
Примостився він на листі,
Ну, а крилечка барвисті
Все так весело тріпочуть –
У блакить злетіти хочуть.

24 березня 2014 року

Життя зігнуло, мов підкову,
Давно сусідку, та стара
Іще до вигону корову
Жене, коли стає пора.
І на городі із сапою
Не розлучається ніяк,
Неначе сили їй потроїв
На старості якийсь мастак.
Чи за свої гріхи минулі
Не розрахується повік,
Що господарство не згорнула,
А лиш примножила вторік?
Були в хліві качки і кури,
І завжди пара поросят,
А віднедавна сіро-бурий
До них додався “експонат”.
Старезний цап, увесь облізлий
І хворобливий, ніби дід, –
Валився з ніг й просився слізно
У двір охайний підобід.
Хіба не вмиєшся сльозою,
Коли жура – нехай чужа, –
Об тебе треться бородою
І відступати не бажа?
З печальним усміхом і жалем,
Недовго думала стара –
За мить одну цап підупалий
Водичку сьорбав із відра.
Іще вона, як і належить,
Шкребла і терла шерсть брудну,
Адже зібрав на себе, лежень,
Чимало пилу й бур’яну.
Він, між лежанкою й стіною,
У хаті тижнів зо два жив,
І все з цікавістю німою
Дививсь на фото й образи.
Здавалось, плакав, як дитина
По тих, чий лик на них узрів,
Кому, безмовному, на зміну
Прийти негадано зумів.
Бо, призвичаївшись до хати,
Став чоловіку цап під стать –
Якщо не губи облизати,
То за поділ спідниці хвать.
Ось, незворушна і байдужа,
До тих настирних залицянь, –
Бабуся зразу, як піддужав,
На нього крикнула: – “Відстань!..”
Хоч упирався гість убогий,
Але такого “жениха”
Хазяйка вивела за роги
У хлів подалі від гріха.
З тих пір до бабці обережно
Козел підходить, а вона
Веде з ним бесіди бентежні
Про примхи долі дотемна.
А він все слухає уважно
І, певно, згадує часи,
Коли, проворний і безстрашний,
До кіз стрибав через вози.
І геть не думав про постелю
В хліві чужому дощану,
Бо спав – де ніч йому постелить
І подарує спокій сну.
Не міг подумати, що в прийми
Нужда незмірна пожене,
Що хтось, покірному, ошийник
Дбайливо й вміло застібне.
А він не хоче бути збитком
Для господині, бо яка
Від нього буде користь діткам –
Ані яєць, ні молока.
Але бабуся, мов читає,
Його думок нехитрий зміст: –
“Своїх дітей, на жаль, не маю,
І на подвір’ї ти не гість.
Нема в житті біди чужої,
Усі на світі ми рідня, –
Зійшли із волі пресвятої
Колись на землю ти і я…
А зараз йди, давай, у клітку
І не журись, що дармоїд…”, –
Зітхнула втомлено сусідка
І подивилась цапу вслід,
А потім глянула на мене
Очима повними жури –
Скінчилась праця цілоденна
Аж до ранкової пори…
03-04.04.14

Ніч задрімала в пітьмі.
Сірниками - зорі.
День молоком на вогні
попри спокій - скорий.


4.04.2014

Не знає молодість, що скоро
Промчать комоні літ баских
І плоть квітучу в тлінний порох
Розмиють немочі мазки.

Та не запитується фатум
Про неприємність знань гірких,
Бере життя, немов заплату,
Нещадним помахом руки.

І хай ми проти дум отих,
Що знати молодість не хоче, -
Приходить час, щоб хтось затих,
А хтось живий промовив: "Отче..."

02.04.14

Шевченка я не раз читала.
«Кобзар» був завжди на столі.
Щораз нове щось відкривала,
Шукала грані все нові…

Чому Шевченко знаменитий?-
Не раз питала я себе.
Пройшли століття, а відкритий
«Кобзар» не вичерпав себе.

І враз, неначе вибух грому,
Країну сколихнув Майдан!
Підняв з колін народну втому,
Яку сплели брехня й обман.

І на столі «Кобзар» старенький,
Здається, тихо застогнав:
«Не спи, народе, піднімайся,
Великих звершень час настав!»

І пробудилася країна
З Шевченком рідним на вустах.
Не Україна, а руїна –
Та блиск уже кипить в очах.

Здавалось, спав народ, не дихав,
Здавалось, всім вже все одно.
Здійнялась молодь, наче вихор,
І все це правда, не кіно.

Не голлівудська кінострічка -
Столиця наша у вогні,
А десь собі хтось розкошує,
А хлопці гинуть у борні.

Хтось їсть, хтось спить, а хтось літає,
Хтось до екрана прикипів,
А на майдані цвіт вмирає
Від рук невігласів-катів.

Чекали київські каштани
Любові, миру і весни…
Змішалось все: і дим, і рани,
І снайпери, і прапори!

Усе в кривавій круговерті,
Все вочевидь, не на словах.
А молодь йде на зустріч смерті,
Щоб Україна розцвіла.

Радіє й плаче Україна
З Шевченком рідним на вустах,
А в душах воскреса руїна,
А хлопці гаснуть на очах.

Як пояснити смерть героїв?
Це ж наші з вами земляки,
Які не знали справжніх воїн,
Це ж мирних буднів вояки.

Небесна сотня освятила
Своєю кров’ю наш Майдан:
А хтось співає колискову,
А десь підступний жде тиран.

Хтось ставить свічку в честь героїв,
А хтось тихесенько: «Хи-хи…»
Хтось йде на смерть, а хтось таємно
Міняє душу на гріхи.

Отож борімся і поборем,
І я звертаюсь до краян,
Бо ж не даремно на Майдані
Читав Шевченка Нігоян.

І будемо гострить сокиру,
Як нам Шевченко заповів,
Хоч ми, вкраїнці, хочем миру,
А не інтрижок ворогів.

Хай не потоне наше діло
В буденності рутинних справ,
Бо ж не даремно за Вкраїну
Майданівець на смерть стояв.

Згорнім сміття в велику яму,
Не даймо волі закиптіть,
І не втрачаймо дух Майдану,
Щоб нашим душам не згоріть!

От видерти би з мулу ту перлину
І в літери ушифрувати враз…

У мозку – наче звалище й руїна –
Фальшивість, епігонство, перифраз.
17.02.14

Покинули ви сало й променади
І в белькотінні рабської пори
Возносили над світом барикади
І підіймали в небо прапори.

Та вам співати – вже вузькоколійно.
У мене пропозиція проста:
Ото би вам на згарищі й руїнах
Позводити заводи та міста.

17.02.14

хвилинний спокій і програли
тебе нестача - мов сліпий
коли цю тишу грабували
король бив ферзь в манері злій

а як падіння відбулося
погоду вітер повідав
він заплітав твоє волосся
а потім зтиха обійняв

і дощ запахне теплим червнем
ліхтар розлуки весь в вогні
бери футболку - не замерзнем
нас обігріють ліхтарі

а світло це несе образу
чи я чи ти - кому сльоза?
але не вір крихкому часу
залий цемент - почни життя

я усвідомлю смаки раю
коли розлиє снігокрив
але від пару чи від чаю
звільнив для себе час чи змив...

2014

келія наповнена магічною різьбою
колись тут голос бога обнімав
вірвався дикий вітер і з собою
в нормандські землі шлях він вікінгу проклав

святе письмо не зникло не відчахло
ідея тліла навіть в серці битв
рікою кров дала його начало
рікою люд наспівував молитв

ні індульгенція ні суд ні покаяння
не помогли молитву відібрати
не відьми заслужили на багаття
а ті "святі" дегенерати

ті що розколи церкви насвятили
і паству ханові дали
ті що безвір'я породили
щоб пожинали ми плоди

і ті "святі" в овечій шкурі
повчають й судять на показ
такий от сенс у цій мікстурі
от би господь простив той час

от би петрова їм сміливість
от би не гроші а слова
і християнська божа милість
промила б рани й зажила...

03.04.14

Вертаються додому журавлі
і, пролітаючи понад Єрусалимом,
передають «кру-кру» братам своїм,
що до землі навіки прикипіли.
Щодня вони великі гнізда в’ють.
Щоправда, для людей, а не для себе.
І люди журавлям отим належне віддають,
з надією вдивляючись у небо.
Що вежа Вавілонська перед тим,
на що ці журавлі земні спроможні,
бо ж це не витівка біблійних зухвальців,
а тричі благословені справи Божі.

Бабуся кришить хлібчик голубам,
Відламує і кидає потрошку...
Заштопана кофтинка голуба,
Між брів - глибока вирізьблена зморшка.

Весна алею сонцем залива,
Ласкаво гріє руки мозолясті,
І тішиться бабуся, що жива,
Осяяна простим старечим щастям.

Вже й молодість, і зрілість відбула,
І кожен день прожитий - мов постскриптум.
Лишилися окрайчики тепла,
Їй хочеться віддати все, до крихти.

А поруч дітки бігають малі,
Життя по колу - у невпиннім русі...
Пташки збирають крихітки з землі,
Блаженно усміхається бабуся...

Весна. Холодний вітер гріє тіло
Ерзац тепла в твоїх думках
Метіль остання
Сніги злизали пси. І сам не відав
На п'єдестал зійшов не секс
А п’ять хвилин кохання...


2013

Давно зафіксований в картинах поп-арту
Ти бачиш? А чуєш? Ти чуєш? А варто…?
Я так за життя й не побачив русалку,
Тобі не до того, - ти хлопець поп-арту...
Тобі би піджак із барвистими красками,
Щоб легше іти між людей з тою маскою.
Ти хлопець поп-арту і цим тут все сказано,
Ти хлопець поп-арту прогладжений праскою.
Мені би свободи і моря побільше, -
Тобі ж не до того, ти мариш найбільшим...
Життями підпоєний фразами лишніми
Ти водишся з хвойдами з бюстами пишними!
Мені би любові і радості зранку, -
Та ти не по цьому, ти хлопець поп-арту...

Твій сон, оголений і чистий,
Окутує спокуса-ніч.
Зірок окрилене намисто
Тобі так личить. У сторіч

Такий же спокій. Незбагненно
Твої висвічує вуста
Яскравий місяць. Гобелени
Вдягають місто. Неспроста

Тремтять повіки безголосо
Спивають збудження тепло.
Художник юну, злотокосу
Поклав тебе на м’яте тло...

Це сюр. Гармонія Далі…
… і пара яблук на столі…

02.04.14