Кава з коханою – радість.
Радість з коханою – рай!
Вітер гойдає фіранку,
Син ухопився за край

Щастя, що мов скатертина
Ковзає з гладі стола…
Я доторкнувся до трему,
Ти за покірність взяла

І пригорнула до серця,
І повела до узвись
Духу, натхнення, прощення…
Долями ми обнялись.

Долі сплелися в косу.
…Витри з обличчя росу…

06.10.14

Аби високі почуття
не виглядали майже смішно,
усі шукають сенс життя –
як жити праведно і грішно…
               …і вірити у чудеса.
               Чого надіятись даремно?
               Адже відомо, що напевне
               на землю рухнуть небеса.
Напевно це не поетично,
коли нечуване – логічне.
               Але лишається – іти
               із вірою в добро космічне,
               аби наосліп –
                              до мети.
З одного боку – це дилема.
Якби знаття, куди ідемо,
усі упали б на ходу.
А з іншого – яка проблема?
Немає винних, що помремо
усі пропащим на біду.
               Свої заслуги й нагороди
               отримаємо на війні.
А ні, то ми і так ще горді,
що всі живучі – на білборді,
а ми із мріями – одні.
               Мине усе – і ми, і мова.
               Війна мине, як злий урок.
               І вічністю запахне знову.
А що тоді, якщо не Слово
веде крізь терни до зірок?
               Усі кінці і всі начала
               намотують одну спіраль,
Ніхто не знає, що там далі
на другій стороні медалі,
чи переповниться Ґрааль,
чи вічне колесо печалі
зруйнує написи скрижаль.
               Минає віра у майбутнє.
Надія діє як наркоз.
               І хоч любов така могутня,
               наука не дає прогноз,
               коли є бомба і безпутне
               у себе має бомбовоз.
Самі для себе небезпечні,
як мавпи в ранзі Ліліпуть
навпомацки шукають суть
і забезпечені, і чесні...
               ...приречені, але безсмертні
               у рай немислимий ідуть.
……………………………
Нічого кращого у долі
не випросиш, як без ідей
померти воїном у полі,
і залишити стіни голі –
               ані рідні, ані дітей.
Піти як мисляча людина
і вимести у серці геть
все, що заповнює ущерть
і мучить, як твоя провина,
що так пручається невинне,
               але приречене на смерть.

                              10.2014

Життя коротке, мов тире
Між невідомих дат,
І навіть той колись умре,
Хто в Бога має блат.
Та незважаючи на те,
До Нього треба йти,
Ану, із віри проросте
Уславлений пунктир.

07.10.14

Що міцніше – броня чи криця?
В тім житті ми були людьми…
Навіть ворог уже не злиться,
Каже, наче залізні ми.

Двадцять обстрілів – денна норма,
Хто осліплений, хто оглух…
Тут життя – не білкова форма,
А сильніше – залізо й дух.

“Град” чергується із “тюльпаном” –
Хочуть взяти! Іди – візьми!
Ми для них – не Петро з Іваном,
Безіменне залізо ми.

Сліз нема, не кровить з металу,
Колорадам один отвіт:
Тридцять кроків до терміналу –
То портал в потойбічний світ.

Гори трупів, хто стогне кволо,
Хто волає з останніх сил.
Нереальний пейзаж навколо,
Не земля – марсіанський пил.

Переорано, перебито.
Кров потоком – страшна яса.
Пересіяно через сито
Душі – пеклу чи небесам.

Перемішано свята й будні,
Час відсутній. Зима? Весна?
День для ворога нині Судний,
Що ми смертні, він ще не зна…

Як закінчиться гра кривава
(Палко віруєш – доживеш!)
Привітають – Героям слава!
То і "кіборгів" слава теж…


6.10.2014

Цей чоловік присів у електричці
тут, біля мене. Не казав ні слова.
Спокійний і засмаглий, темнолиций.
Коротка стрижка. Густо чорні брови.

Йому розмов дорогою не треба.
Присів. Проїхав. Мовчки тихо вийшов.
Звичайний, як уся земля і небо.
А ти про нього написала вірші.


06.2008

Місто дихає безлисто,
Місту тісно у намисті
Із доріг, парканів, ринків,
Місто думає про ринви
Повні теплої води.

А на колі, на Садовім,
Знову квітів буде море.

04/10/2014

Не факт, що той, хто є й відкриє рот, -
який він "Во!" й проукраїнський з ним народ.
Ми обираємо, а вибір - анекдот:
"проукраїнська" асамблея "Бегемот".

06.10.2014

Солона,

Засмагла,

Зморена,

І втома солодка –

Море бо,

Щаслива і задоволена! –

У серці живе любов!



Нестримна,

Жагуча,

Вислизну

До танцю

у ритмі пристрасті,

свою невгамовність

виплесну,

у світ, що мене боров.

Кульбабковий світ
запитає про ирій,
злетить...
- Не зима, не зима, не зима...

Малий павучок
іще ткати не вміє.
І суму нема, ще нема, ще нема...

Лиш так
парашутиком склались долоні.
А руки - дороги, канати, вітри.

Ми - обрієм, обрієм, ми - парасольні.
Гей-гой! - проминально -
кульбабні світи.

коли вона кинула мого товариша,
якщо пам’ять не зраджує, – чи не вчетверте,
замість нього вкотре залишилося згарище,
на якому він і вирішив остаточно вмерти.
мовляв, нехай собі відтепер без нього
переймається цим світом – жорстоким і ніжним.
хай надривно поплаче.
і щоб плакала до-о-о-овго...
або хай посміється – він помер – це смішно.

купив найдорожчого бухла і курева
і поїхав за місто, на батьківську дачу.
був початок вересня, ще стояла курява.
але вже відчувалося щось тривожне наче.
він їхав і згадував, як вони познайомились,
вона на ходу – навіжена! – читала Сартра.
і всі його попередні знайомства і з’йоми
видались нікчемними і нічого не вартими.
як їх круто кидало-руйнувало-плющило,
і одразу ж – зцілювало і здіймало!
як геть усі напої здавались цілющими,
і було їм мало – так критично мало!
о! як вони сходились і розходились!
як безбожно сварилися і мирились!
як він спав через ніч на запльованих сходах,
міцно обіймаючи іржаві перила.
як вона не пускала його додому,
а він гатив – до крові! – кулаками в двері.
згадував спільну ніжність,
весь біль і втому, –
всі зіпсовані сніданки і всі вечері.
ця байда приковувала, як останні вісті, –
чи живий-здоровий там, чи в кінець не спився?
чи як він викинувся із вікна в під’їзді,
але було стільки снігу, що не розбився.
вона різала руки з-за нього тричі.
її двічі відкачували від коктейлю з ліків.
і насправді – це сильніше, ніж Данте й Беатріче,
ніж гамівня здоровому, ніж спорт і каліки.

і от він доїхав.
і почав готуватись, –
запалив цигарку й заходився пити:
скільки можна битися у ці стіни з вати,
скільки можна розходитися і любити!
він бухав – як востаннє. все дужче і дужче.
ще поставив вінілового Девіда Бові
і жалівся: – Девіде, це жіноцтво суче
вже не хоче розумітися на справжній любові.
затим прилаштував зашморг до абажура,
але тут йому привиділося – і його накрило:
так його кликала тільки бабця: – Шура...
а ще його обійняли променисті крила...

решту він не розказував ні мені – нікому.
лиш про те, що виплакав наперед всі сльози.
і як його попустило... від крапки – до коми.
а цього достатньо, щоб взятись за розум.
що справжня реальність – як горнятко чаю,
коли його смакуєш – неквапом, спрагло...
що чекає дзвінка.
що страшенно скучає.
і рівно через місяць вона його забрала.

ця історія реальна рівно настільки,
наскільки реальний мій товариш напроти.
я просив його – на вечерю – до картоплі кільки,
а він приволік кілька банок шпротів.
а за вікнами безодня – глибочезна, синя –
на самісінькому споді кишить зірками.
і чомусь подумалося про Бога-Сина,
хоч до цього не думалося роками.

Та рання осінь пахла чорнобривно,
Кришилась тиша, як побите скло…
Те почуття, таке дитинно-дивне, –
Скажи мені, невже воно було?

Чи все мені наснилося колись-то
На перехресті долевих доріг?..
Слова між нами падали, мов листя –
Літа між нами впали, наче сніг…
06.10.2014

І все-таки – осінь. І ось таки знову
у колір веселки одягнений ліс,
і сонечко ллється крізь небо ранкове
у паморозь сиву прозорих беріз.

Як завше усміхнене бабине літо
снує павутинням декори свої,
і ловить у пелену жовте намисто,
розсипане вітром під ноги гаїв.

Із пагорбів змита художня палітра
гарячого миру суворого світу.
Небесне бюро прогнозує грозу.

Дугою блакитною річечка в’ється,
і сонце, здається, ось-ось усміхнеться,
змахнувши нарешті останню сльозу.

Сплелися змії у тугий клубок.
І не ворушаться, бо холодно тим зміям.
Лежить чорнезне кодло тих думок,
які я думати у відчаї посміла.

Був довгий шлях. Я їх везла сюди –
у дивний світ самотності німої.
А тут – так людно. Люди – між людьми,
і всі – самотні! Зимно!
Я спиною
холодночорною
вбираю блиск очей,
і балачки сторукі, стоязикі.
Крізь чорне скло тонованих людей –
повзу – та хто б зігрітися покликав?

Тоді я вибухнула – в ніч!
Висока ватра,
крізь чорні жала
гнала кров у жилах!
Зміїна шкіра
впала,
як прокляття.
І світ засяяв.
Бо сама – змінилась.

06.2008

Є у мене ще сусіди нині,
що й диявол душу не пойме.
Я вітаюсь, – слава Україні!
А воно мені – ні -бе, ні -ме.

А воно мовчить осатаніло,
а воно мені – ні –ме, ні –бе,
і лице багряно-синьо-біле
затуляє небо голубе.

А воно гадючими очима
виїдає душу до кісток.
Там і духу того – на ковток,
а йому не вистачає Криму.
І не жаль мені прозору риму,
щоб у ньому здох отой совок.

                              09.2014

Боже
коли можеш
вборони
від обійм
скаженої війни
від мерзотних
і солодких душ
відверни від мене
Господи
біду
не давай
вмирати марно
дням
вибачай
мою бездарність
я
як умію
так лелію
і несу
у словах
і вчинках
голос Твій
і суть

Боже
коли можеш
відведи
як не напасть
у Твої сади
у Тобі
зневіритись
то гріх
Бог
коли забутий
біль на всіх
той
кого не чути
помира
зароста
його стежина
в Отчий храм

Боже
коли можеш
стань мені
студінню
в пекельному вогні
ралом
для весінніх піль
билом
на слова
і біль
важелем
для янголів
з плечей
морем сліз
куди любов
тече
сивиною дня
золою тьми
Боже
коли можеш
між людьми
розділи подушно
Світ Святий
освіти
світи
світи

8 Вересня, 2014

море зірок
змило свічу
лічений крок
світлом лінчуй

жаль на жалі
рань без вітрил
край журавлів
неба тротил

білий в мені
вибухне світ
яма у сні
мрії живіт

слова ковток
зваби сільце
сонця жовток
хмари яйце

поглядів шлюб
в ризах ікон
Бога і губ
зник рубікон

спалений хист
дух у золі
списаний лист
спас для землі

спис на серця
холод розлук
син без отця
правда без мук

місто без сліз
рай без людей
в сонячний ліс
подих веде

в море зірок
згаслих повік
де кожен крок
знає свій лік

2 Вересня, 2014

у мене немає
такого
ясного
погожого сонця
як ти
у вірі тримаю
чужі
неосілі
зболілі
збілілі
світи

світи
не минайся
надією
дією
мрією
хвилею сил
іди
залишайся
земною
красою
пролитою
вістрям коси

бо ти недопита
на тіні
розлита
думками не вкрита
вростай
у тупіт копита
у куряві збитій
у дні мандрівні
на хрестах

бо ти невагома
для храму
і втоми
у серці
світлице
служи
не болю старому
а мірі рухомій
і свіжому лету
сніжин

20 Червня, 2014

                              І
Осінь пише образи крилаті
у далеких обріях землі.
Відлетіли перші журавлі
і останні зграї винувато
в небесах курликають жалі.
В’януть коси білої берези
і жовтіє вересневий лик.
Жовтень ще до осені не звик.
П’яний вітер, вчора ще тверезий
шарудить у кучерях осик.
І журба не оминає краю.
Ронять сльози ще скупі дощі.
Щедра осінь роздає плащі.
Перша фаза битви з урожаєм
виграна коржами у печі.
Літні діти неймовірно щирі
до якоїсь гавані летять
мріями із осені у вирій,
із любов’ю до життя і миру
носяться ключами лебедят.

                              ІІ
Цього року осінь партизанить.
Багрянцем умились шахтарі.
Виють «гради» і у серце ранить
ранніми ракетами зорі.
Осінь і наліво, і направо
роздає граблі і рогачі.
Наступає на граблі держава,
рогачами б’ються діячі.
Осінь червоніє, що свободу
продають Росії по рублю,
що беззуба лірика бомонду
заглядає в зуби москалю.
Із-за тину зиркають сусіди,
ласі на скоромне і чуже
упритиск до горла із ножем,
і конем це лихо не об’їдеш,
як сюди повадилось уже.
Не пускає осінь у Європу.
Грається «містралями» Париж.
Під фанеру танці, – опа-опа,
а у голові, – шумєл камиш.
Ми ще уповаємо на осінь,
бо надії іншої нема.
То війна, а то зима на носі.
Так і сяк – і холод, і пітьма.
Впали роси на жита. І осінь
ронить самоцвіти у покоси
на кривавій нічиїй межі.
Стерні покололи босі ноги
біженцям. І зчовгані пороги
оббивають найманці чужі.

                              09.2014

А як Смерть усе ж заявиться по мене,
прийму її, як гостю:
за чаєм чи там кавою із круасанами
покажу без поспіху
над чим працюю,
розкажу,що тільки в задумах дрімає...
Смерть сучасна – не якась там старезна баба із косою,
а миловида молодиця із смартфоном,
що од Небес отримала таку посаду на Землі.
Навіть поспівчуваю гості:
«Краще б приймати породілля...»
І як здвигне вона плечима чи й усміхнеться
(«Мовляв не всім судилось просить у Бога вибір»),
спитаю: «Невже нема незамінимих на той світ?
Рецидивіст якийсь там
або ж той, що нудиться цим світом,
чи хто так і не знайшов,
до чого б прикласти голову й руки».
Цікаво б знати,чи Смерть зв’яжеться із Небесами?
P.S.
Не смерті боюся, а форми відходу з Життя.
Якби можна було, поминувши хвороби й борги,
залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
і без сліз, без прощань
просто вийти з Життя
крізь зачинені наніч двері.

М.

Моя Королева світанків
У коконі сумніву тче
Малюнки, що медом розтануть,
Кохання, що Богом стає.

Столітні троянди гойдають
В пелюстках проміння святе.
Моя Королева до ранку
Без мене ніяк не засне.

Її золотаве волосся,
Шанелевий шлейф почуттів,
Її оксамитовий досвід
У серці любистком осів.

Вживаюся мовчки у роль,
Я тільки із нею – Король!

05.10.14

Я уявляю зооклас
у зоні нашого Донбасу,
де виставляють напоказ
антигероїв цього часу.

І неживі орли і леви,
і де-не-де живі осли,
аби туристи без перерви
дивились, –
               «цо то ми були».

Об’єкти пафосу і рими:
усі опудала москви –
митці! Жирафи жірінви,
яким не вистачало Криму.

Усі козирні у Кремлі –
ахмети, фірти, коломойські
і їхні прихвосні ростовські,
а нині голі королі.

Пихаті юди з ополонки
і цезареві руки Пшонки,
Захарки, беркути, тузи
у ролі знаної кози –
майбутні прохачі-подонки....

Є Берія, і є Сосо,
і Кім, і Мао, й папа Карло –
усі вожді утильо-тарні*,
яким у зоо – «колосо».

А далі рідні, як Чичерін,
що наче дулею скрутивсь,
ще далі – линучі увись
залізні Фелікси печерні
і прісно, й нині , і колись.

Я бачу Яника й кубіту,
і воскову як смерть Аніту
з кусочком Яника в руках
із місця, де у мужиках
стирчать коліна і підметки.

І видно як її любив,
і як хотів із нею спати,
але за неї не успів
про це по радіо сказати.

– Ой, глянь – у вишиванці Ленін,
– А он Пєтюня у бачку.
– Ого! Вітренчиха на сцені
з гранати вийняла чеку.

А ось і карлики із Прєсні,
що бяшуть під гармошку пєсні,
під ними – баловни судьбы:
чинуші, лаврики, жлоби,
а далі не такі ізвєсні.

Усяка нечисть при кориті –
повії й Вії від попси,
і Повалії для краси,
і Нестори самопобиті
за недоїдки ковбаси.

А далі – гицелі люстрацій,
антигерої інших націй,
за кого Рашія була,
і кігті їхнього орла,
і шкура майстра махінацій,
і вуха мертвого осла.

                              10.2014

Проголосують нами... Переможуть...
Укриють шини, пасіки, дахи.
І лізтимуть зі шкіри зловорожі
Під козаків затуркане "бухи".

Зачистять села, вимочать оливи.
Посадять - за столи, дроти, стовпці.
Мотай календи, зацукровуй линви...
Знеславлять пси савойські та сліпці.

Налий у склянку оцту чи бальзаму.
Кривися чи хвали - повсюд олжа.
І пнуться у васали гниди-зами...
І вищають регістри - кіз і жаб...

Люби своє - узвар, меди, колосся,
Усмішку гречкосія, звій марнот.
Десь Ебола лютує... Гладиш лосів -
І віриш у громи, горицвіт, зонт.

Жаріє схід.
Стриже Мусій отари...
Плете кума шкарпетки - на війну.
Збирай грушки. Ще є охвітні шпари,
В які зефір захмелений війнув.

Дорога в листі... Білка гостровуха.
Ген дятел-ас у "кузні".
Срібний мус...
Ти крила розпростор! І слухай... слухай -
Ось-ось Харон відслонить судний шлюз.



2014

Ловить день осінній рибу на живця
Пера качачі ховають очерети
Збігло літо тихим сумом до кінця.
Сплять тумани в незалатаних наметах.

Губить день осінній думи тут і там
По щоці сосновій скрапує живиця
У мереживі густих вітрил чи хмар.
Сонце зорі сіє у водицю...

День осінній - мудрості печать,
Білий слід від попелу на скронях
Він не проти випити винця,
Але ждуть його золотогриві коні...

2014

НАПУТТЯ

Чрез світло Бога зазирни в життя
Й крізь віхи йди, ступаючи на вітер,
Не озираючись, у ритм серцебиття,
Свій крок здійсни, аби не стер час літер.
Неси з собою щирість співчуття,
Збирай, даруй і засівай знов квіти,
Діли хліб-сіль як цінність каяття
І барви створюй. Не спіши тьмяніти.

Розсяяний твій промінь – блиск буття!
І шепіт думки – здатен засурмити
Величним Словом! Гідно! В майбуття!
В століть скрижалі! У віках не стліти
Зерну твоєму! Йди без вороття
У глиб кінця початку. Гартом оповитий
З сльози росу скуштуй, не кровопролиття,
Тоді зумієш й смерть свою прожити!

Павло Гай-Нижник
5 жовтня 2014 р.

Інтернет, і цей його сайт, зокрема, - це те місце, яке можна залишити.
Ось так і вийшло.

'2014

Сьогодні - свято.
Освітян.
День пам'яті яких -
помпезний день,
свята святих,
цікавий номер "Дригом проти дриг!"
Причетний десь і я
до них.

Сьогодні - подарунки:
- до біса геть рахунки;
- киш сумніви до сумки!
Я тішуся. Я йду.
Веду себе. Веду
за подарунком.

В обличчя
я ще з вересня -
неначе 8 березня!
Весь білий і пухнастий,
погоджуюся вчасно
отримати дари.
Ще мить... і:
- На! Бери)))

"Улюбленому вчителю
в честь свята кожен клас
дарує новий (з ніпеля)
ну мало не Камаз!"

Колега має "Fabia",
директор - зі "Slavuta",
а юна секретар -
володарка "Аvео".
Один я, хто роками
не числиться
у МРЕО.

Різницю "в русі" -
виправити!
Учителя
не витравити -
всадити за кермо!
Враховуючи прізвище,
хай на колесах лігвище
вже з'явиться його.

Ого!

А це ще що?

За що?!

За вчительським моїм
водійським майже столиком -
з повітряною кулькою
і іграшковим кроликом
маленький папірець:
- Вітаєм з Днем учителя!
Який Ви молодець!"


5.10.2014

оте невблаганне
пручання думками
оте небоманне
блукання словами
оте незатерте
захоплення станом
оте круговерті
п’янкої омана
оте переможне
приборкання спраги
оте вже не можна
пройти без уваги
оте вже не в силі
прослухати глухо
оте недоспіле
народження рухів
оте нерозбите
некуплене щастя
оте нерозлите
багаття квітчасте
оте непритомне
замовчене маю
оте небездомне
відлуння ковтаю
оте переломне
прояснення тіні
оте ще не повне
занурення в синє
оте пережите
у краплях і крихтах
оте перемите
нехолоду мито
оте бездоганне
спонтанне вразливе
оте барабанне
накликання зливи
оте балаганне
заглади вкладання
оте безустанне
згорання кохання

12 Серпня, 2014

Translation:

I’ll do it all

I’ll do it all… I will survive… and pass…
Be furious, you Pilate and you Slayer!
My soul which was enwrapped by vivid grass
Can raise and fall… and feel each heaven layer…
It’s tinctured with the pain and with affrays,
It’s like a white preheated stone… thrown badly
By Destiny on this the only way
Where all humanity is praying sadly.
As for a soul, there are no limits made
Between the pain and joy, regret and sorrow,
Though after you fly knives with sharpened blades,
The war with self will reach its peak tomorrow.
And who would hear you in this endless war
Where Truth is shared not equally in boundaries…
I whisper wistful songs and reach for more
My spirit, goodness, and Ukraine, my country.
I sing about a nighttime change for days,
About the sun which shines above in glory.
Oh God, please send us your true love embrace
Among the fights and calmness of song stories.
Let’s love the ones who’s “pro” and who’s “against”,
Who is with us, who stays alone as island…
Fulfilled with ever lighting powers’ sense
Be blessed my burnt-through tear, be blessed my silence!


Original:

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють палачі й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між втіхою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто ж тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...

наванговані зустрічі
місце і час
розцарьовані догми
знегорені плечі
до кісток перемитий
політики джаз
на чолі проступає
панічна малеча

моніторна квапливість
іде на угар
допікає вразливість
зіниці на вату
і протиснутий пальцем
із клави базар
проривається нетом
мов горлом комбата

криє матом небоже
святе лайкане
і запостить як факт
нефільтровану дезу
скільки там пролітало
Парижем фанер
хто з політиків носить
макітри протези

бум бомбезними фарбами
бум-тарабум
на пронизливі лайки
в нас мода сьогодні
вороги утікають
до греблі гребуть
жах побільшало духів
в диванної сотні

певно чули що кума
забрали в АТО
і собаку змололи його
на сосиски
ну а наш легітимний
колишній батон
прикупив монастир
і тепер вже єпископ

певно смаженим пахне
де слизько було
а недобрим занудить
де півні не піли
певно легко кричати
хай здохне ху.ло
донезмоги напхавшись
попкорном поспілим

хай огрядним сідилищем
вим’ятий пуф
а добротним вином
недоживлені жала
ще дзюрчать блискавиці
б’ють словом "капут"
пам’ять компом звиса
у мишиних забралах

розвелися на славу
диванні мужі
македонскі і черчиллі
рембо-амбали
як потягнуть волинку
сичать як вужі
пропадуть колоради
гудуть віртуалом

поле бою на RAM
кіло_вати жере
поле попису тролів
невдах і бурчалок
і ні куля ні дуля
ніщо не бере
аби тільки новини
папужно кричали

що там папки з війною
чи порно з вінда
під піжамним жилетом
спивоване брюхо
уперед браве військо
бравадна хода
заслуговує слів
макаронних на вуха

6 Серпня, 2014

Тихше!
Чуєте? – Осінь!
Мовчки йду по алеї,
зойк опалого листя
знов озвався у серці.
Вже душа в листопаді…
Як в сповільненім кадрі -
так нечутно встеляють
стежину листочки.
Ні, я зовсім не плачу,
Де ви бачите сльози, –
То останній дарунок
швидкоплинного літа.
Гляньте!
Бачите? – Осінь
Жовто-синім фарбує
Холодні світанки…
Та вже хтось на мольберті
Готує скраєчку білила,
І йому опиратися
Вересню й жовтню несила…
І хоч нині вони
Ще панують у власній господі –
Десь поблизу зима
Колисанки збирає природі…

1975-2014

Були ви синьо-білі і червоні.
Є й інші марки якості людей.
Made in Ukraine – це гнані і голодні,
і сироти, й убиті у полоні,
і матері похованих дітей.

Донбаська карта мічена, та бита.
Крові хотіли? Нате полину.
Хотіли бути ближче до корита
і годувати мафію бандита?
Обрали владу. Вибрали війну.

Немає влади. Вас чогось навчили?
Такі ж і хитромудрі і дурні.
Хотіли Рашу? Риєте могили.
Хотіли брата? Маєте дурило
і будете глаголити одні.

Оце і все: і музика, й програма,
і маршируйте під убогу гаму,
глаго́ляйте на всю губу і рот.

Ходіть тузами. Обирайте даму.
Та не спішіть, коли вперед ногами
вас «от ворот» чекає поворот.

                              10.2014

Співає мама колискову,
А журавлі: «Курли-курли…»
Вертають у дитинство знову,
Де ми щасливими були.

Танцюють птахи в піднебессі,
Тужлива пісня долина…
На вирію прозорім плесі
Гойдає хвилі далина…

Я їхню пісню проводжаю,
Чи ніжні мамині слова?
Дитиною біжу до гаю,
Гортаю спогади, сумна.

Але крізь смуток усміхаюсь,
Із журавлями летячи…
Дитячого шматочок раю
Впіймаю, мамочко. А чи

Щемливу мить продовжить пісня,
Та колискова: «Люлі, спи…»?
Вже я її співаю слізно,
А журавлі: «Курли-курли…»

04.10.14

А пока мы идем к тебе, крошится поезд
и окурки сошедших вздымают стоного
клеверки свои, серые в красную прорезь,
что кургузый мороз перемнет, успокоясь,
очень скоро,
сейчас,
к половине второго.
Но пока мы идем к тебе, крошится повесть
на убитых и спасшихся наших знакомых.

Руді десантники, хоробрі гарбузи,
розсілися, немов вони – тузи,
з усіх городів – у подвір’я і двори
за тихої осінньої пори.

І щирять пики – радісні, руді
(засмага їхня – сонечком налита!)
З’їдять їх люди – стануть молоді,
щасливі будуть до нового літа!

2008

«Made in Ukraine»

1.
Чому двоїтись стала Рута Вітер?
«Made in Ukraine» співав «Зелене жито»

Краса дівоча – ніжна і чудова,
відьмацькі очі, пісня чорноброва.

Тремтить душа, немов зіниця свічки –
Лиш не загинь, дівчино невеличка!
( не впади)

2
Таку подвійність навіває дим,
він дихає мені в лице зі сцени.

Як страшно й добре
бути молодим
Ох, як це боляче,
як гарно і даремно


3
Птахо сизокрила,
не кохай так біло,
не чаруйся світом
журавлиних слів

Той скрипаль не знає
сонячного раю
туги золотої –
не тобі цей спів…


***

Тобі
не доведеться
постаріти.
Бо ти –
весна і
розкіш літа!
Бо ти –
навічно –
Рута Вітер!


06.2008

Густі і прозорі меди
наливає осінь
в цілющі
і справжні такі
сповідальні часи.
Розкрилося небо.
Дерева пішли на прощу...
Себе віднайди,
у землі попросивши сил.
Бо тут, на землі,
починається навіть небо
і правди гіркої
медові осінні річки.
Шукаючи світло -
згаси невситиме еґо,
в медові часи -
переплав
у медові свічки...

2008

Собача відданість – не фарс
не вигадка, не казка.
Коли хазяїн каже: Фас!» -
не утікай від ласки.

А як спитає: «А чи їв?» -
дивись уважно в очі:
якщо не зрадив хазяїв,
то оближися: «Хочу…»

Ось дяка, різьблена пером:
«Труди твої не марні…
Лишайся шолудивим псом
в моїй придворній псарні!»

03.10.2014

Самотня, кажуть, пані Осінь...
Не тільки їй дощить журба.
Не тільки їй зима - на носі
й у сумнів проситься "хіба".

Дай обійму її за плечі,
дай поцілую у вуста...
Нехай її промокнуть речі -
її самотність не пуста.

Я відсвяткую кожну зустріч,
проголосую тільки "за":
не тільки золотом назустріч
так тихо зве її краса.

Хай як у решеті sinoptik
їй настрій не розназива,
"Дай обійму, - кричу, - їй оп...ік!"
І тиші слухаю слова.

03.10.2014

По эту сторону войны
не слышно пуль, не рвутся мины,
и небеса не прожжены
снарядов воющей лавиной.

По эту сторону от бед,
за чашкой кофе у экрана,
вам так легко давать совет
тем, у кого земля как рана.

Тем, у кого подвал – ночлег,
и свет в окошке опустелый,
тем, кто сжимает оберег
свой от обстрела до обстрела…

Остановились на стене
часы. И натянулись нервы…
А на войне как на войне –
здесь правда погибает первой.

Скажи-но, гілко Палестини:
Де ти росла, де ти цвіла?
Яких бо пагорбів, долини
Окрасою тоді була.

Чи біля вод чистих Йордана
Тебе теплом схід обвівав,
Чи вітер ночі з гір Лівана
Тебе сердито колисав?

Молитву тихую читали
Чи лився спів старовини,
Коли листки твої сплітали
Солима біднії сини?

Чи пальма та жива й донині?
Все также вабить в спеку днів
Вона мандрівника в пустині
Широким листям в гущині?

Чи мо’ в розлуці безвідрадній
Зів’яла, як і ти, вона,
Лягає порох безоглядно
На пожовтілий лист сповна?..

Скажи: побожною рукою
Хто в край оцей тебе заніс?
Чи сумував він над тобою?
Чи бережеш слід його сліз?

Чи божий ратник – диво- воїн,
З безхмарним був тоді чолом,
Як ти, завжди небес достойний
Перед людьми і божеством?..

Хранима в таїні незримій
В іконі золотій моїй
Стоїш ти, гілко Солима,
Святині вірний вартовий.

Прозорий морок, блиск лампади,
Ківот і хрест стоять поспіл...
Все повне миру і відради
Понад тобою і довкіль.


М.Лермонтов
ВЕТКА ПАЛЕСТИНЫ

Скажи мне, ветка Палестины:
Где ты росла, где ты цвела?
Каких холмов, какой долины
Ты украшением была?
У вод ли чистых Иордана
Востока луч тебя ласкал,
Ночной ли ветр в горах Ливана
Тебя сердито колыхал?
Молитву ль тихую читали
Иль пели песни старины,
Когда листы твои сплетали
Солима бедные сыны?
И пальма та жива ль поныне?
Всё так же ль манит в летний зной
Она прохожего в пустыне
Широколиственной главой?
Или в разлуке безотрадной
Она увяла, как и ты,
И дольний прах ложится жадно
На пожелтевшие листы?..
Поведай: набожной рукою
Кто в этот край тебя занес?
Грустил он часто над тобою?
Хранишь ты след горючих слез?
Иль, божьей рати лучший воин,
Он был, с безоблачным челом,
Как ты, всегда небес достоин
Перед людьми и божеством?..
Заботой тайною хранима
Перед иконой золотой
Стоишь ты, ветвь Ерусалима,
Святыни верный часовой!
Прозрачный сумрак, луч лампады,
Кивот и крест, символ святой...
Всё полно мира и отрады
Вокруг тебя и над тобой.

Відень. Величний Дунай –
неба тривожне люстерко.
Осені вальс через край
у фронтових гімнастерках…

Вічна життя течія
й серед воєнного пилу:
жінка, пологи, хлоп’я…
Долі стрімке мотовило…

Стрий, Кишинів, Львів, Алжир…
Між міражів у Сахарі -
подих Карпатських вершин,
храмів заломи сакральні.

Кульман, рейсфедер, проект –
хліба насущного крихта.
Архітектурі – респект!
Та етнологія – сила!

Експедиційний запал
у полинові поліття…
Тут таки пан, не пропав!
І… двадцять перше століття…

Книги, дипломи, звання…
В колі сім’ї й на роботі,
дай же снаги, Боже, Вам
й миру на творчий неспокій!

17.09.2014

Ейфорія на обличчі…
Стоп – червоне…І стоїш.
Покурив би уже тричі,
Очі ріже ніжно ніж –

Тобто промінь світомами,
Що дітей поза мільйон
Має гріє і руками
Спить літає в унісон.

В ті секунди мав видіння –
Червоне стоп і навмання
Шукали руки там коріння…
Жахливий крик сліпого я.

А потім з’їхались сирени,
Червоний стоп горів чекав,
І тепло швидко, десь із вени,
Тиск бив і бив, а я чекав…

"Нету!" - нет! А интернет
на "мать Кузьмы" найдёт ответ.
Наобіцяв Хрущов по суті
не "маму Кузь", а - вумен... Путін.

03.10.2014

Ну ось і осінь сунеться у гості
особою веселої оси.
Гуляємо оглядини у хости,
і поки сонце не знесли норд-ости,
даруєм хості промінці усі!

Ожина сині додає, озону,
запалює політ озимина,
а золото березове прозору
сльозину від падіння зупиня.

У хаті, у культурному окопі,
чекаєм окупації зими,
укутані надіями, укупі.
І з нами, що до полум`я прикуті,
Поезіє, кохайся і живи!

03.10.2014

Спиляли сосну. Хить — упала.
Убив її безум і блат
в догоду одного вандала
й нещасних його вандалят.

І ліс якось осиротіло
поглянув на нас, на людей:
«Невже ви тепер тільки тіло?
Невже ви…? Ви ж люди». Ачей.

(жовтень, 2014)

Дерево жовте серед зелених
Жалем листочки тягне до мене.
От зупинилось тут на хвилинку:
Музика лине з неба будинку.
Осінь із літа вийшла строкато,
Зачарувала ритмом токати.
Позолотила, наче медами.
Перестелила свіжими снами.
Приколисала вітром у груди.
Не відпустила більше нікуди.
22.10.07.

стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
наче вістря списа в Божий Дім

облягає вибухами гніву
обіймає зашморгом боїв
градом б'є в налиті зерна ниви
в тихі груди матері моїй

неміччю з плечей солдат спадає
набирає світла в глухоту
та нічого в неї не питаю
на родинну ватру я іду

хай мене минає зла година
а як ні то проросту в ланах
паростком Чигирина прокинусь
і гірчитиме в мені війна

1 Серпня, 2014

(під "верше мій верше")

небо
низького росту
де ти
моя дитино
там де
померти просто
круки
летять у гості
чорна
з вогню година

чорна
з вогню година
очі позатуляла
може
щe не загинув
бачили мого сина
там де
війна лягала

там де
війна лягала
світе
ти сивий наче
душі повисихали
труни позабивали
злива
не йде
а плаче

злива
не йде
а плаче
там
на землі розбитій
сина
і сну не бачу
хай він
мені пробачить
вісткою
нині вбитій

вісткою
нині вбитій
в горі
перегорілій
як же
на світі жити
Бога
й людей любити
сину
мій цвіте білий

30 Липня 2014

що не день
що не мить
час паде
і болить
хто ти є
придивись
течіє
у колись

де твоє
джерело
в небо б’є
де крило
ріже даль
в’яже синь
і гойда
голоси

у душі
висихай
у вірші
не втихай
не німій
від сльоти
болю мій
відійди

світе мій
розцвіти
до-ре-мі
розпусти
відспівай
ранній рай
оспівай
небокрай

то моя
течія
що сія
у боях
і пече
просто жах
бо тече
по ножах

був туман
і нема
і війна
мов зима
обіма
у димах
відійма
дух і страх

небеса
небеса
ви краса
і коса
що не день
що не мить
час паде
і болить

25 Червня, 2014

чи можливо забути себе призабути і час і місце
магістраллю іти вперед не торкнувшись розлитого місяця
там у небі сакральний пил а тут на земній дорозі ми майже справжні
я і мої слова і ніч у чотири сажні

чи можливо навстріч снігам стрепенутися від утоми
роздробити себе теплом навмання залишившись у споминах
ото як у віршах шукають слова вирію віск виливає осінь
щоб не згубились щоб забули страхи назовсім

неупіймано-вільно йшли зазираючи вглиб озерам
скільки треба складали казки ув'язнивши журбу химерами
що не крок то окраєць люстерка збитого й така невимовна невідь
чи то сім літ отак іти чи то усі дев'ять

03.09.2014