з дому на волю, як музика.
день повного місяця...
ці заплутані пазли, які ніколи не сплять.
в моїх думках - відродження.
це найкращий день, щоб стати кимось більше,
це прекрасний світ, щоб стати тим ким хочеш.

в дерев з'являється тінь,
я бачу червоне сонце на горизонті.
знайдеш мене в полі де цвітуть маки ,
там ,де у намальованих будиночках ,
щодня співають пісню землі..

солоні повіки після зради,
поки пастух спить, давай втечемо брате,
озирнись,ми йдемо в нікуди, щоб пролитися дощем,
це наша мета.

тобі не вистачає одного кохання, на ціле життя,
і ти за ним біжиш, щоб вбити,
так порожньо в твоїй гнилій душі,
мої молитви летять тобі на допомогу.
так багато переказаних слів,
так багато у світі світла,
народженого в тілі зірки.

коли ти засинаєш я йду,
повз силуети в диму, повз будинки.
дивна мелодія проникає крізь вікна,
замінює тобі шум вулиці і мрії.
літак глузує з неба,
літакам це дуже треба,ти знай...
ми йдемо вперед,
під ногами тендітний білий лід,
ми йдемо в нікуди,
щоб пролитися дощем,
це наша мета.

затягни тугіше ремінь безпеки,
ця дорога веде в "пекло".
думки про смерть ,заставляють жити...?
ніщо не істина ,все дозволено.
так і можна вбити...
вбитись...заснути й не прокинутись.
прискорений пульс-
твої очі брешуть...
бачать те,що хочуть.
довірливі ,так легко обманути.
невже ,хочеться все втратити?
хіба це твоє призначення?
крівля протікає...
здоровий глузд сказав:"- допобачення."
просто прости,кермо відпусти,
нехай горять мости...
набравши висоти-
все розяснилось, завмерло,
на якусь мить..
спалахи світла..
затим стрімко вниз.
знову стіни,знову банальність...
монохромні - люди та будівлі.
білий оксамит,сірі будні...
неврози ,морози,заноси,
щипає за носи.
заносить і виносить мізки,
тільки попроси.
довбаний стаф палить вени,
розширює зіниці.
яка тепер різниця,чорне чи біле?
болю нема,німа зима,нема нікого...
так порожньо в душі,кімнаті.
земля перестала обертатись.
не втримавшись ...
привіт підлога...
він не пручався.
так і не піднявся.

ця весна буде без тебе, брат.

Антитіла дадуть збій перестануть захищати
Дійшовши до кінця будемо СМІЯТИСЬ
Ми заснемо і почнемо все з початку
До останньої ДУМКИ від першого КРИКУ

Десь там далеко ДІМ з піску та туману
Керована імпульсом вода залишає сліди
Наша СТЕЛЛА там цілує океани манить
Вона приведе нас всіх туди

СПОСТЕРІГАЧ ось хто ТИ
Творець власної реальності
ЛЮДИНА це тільки оболонка
Інструмент дарований тобі

Усвідомивши це ДВЕРІ відчиняться
Матеріальні цінності знеціняться
Ми побачимо істину КРАСУ
За межею часу та простору

Хімічні реакції в ХРАМІ
Ось що нас робить нами
ТИ це створив а сумніви перевіряють на міцність
Пірнувши у НЕЗКІНЧЕННІСТЬ відліку нема
Одна категорія ВІЧНІСТЬ

анігіляція еротроцитів,
рвуться волокна...
цвіт вишні...
метелик покидає кокон..

цятка на крилі,
я був нею ...,
так з першим криком,
народилася ідея..

загадка - загорнута в таємницю
і захована в скриню..
все це давить в скроню...
хімія - сором з кров'ю..

не можу втримати цей день...
слабкий...
зрозумійте мене...
я не витримую!
як йти цією брехнею, відкрито?
що зробив не так?
ця невизначеність, поглинає.....
не можу втримати форму на цій стадії
більше не...
все?
живий ж...визнайте мене !
я втрачаю розум,
щоб йти цією брехнею, відкрито..
що ж роблю не так?

на смак – сіль,
на дотик – біль,
я вже не я,
сам не свій.
стріли в ціль,
цілий світ,
кров і піт
в обмін на одяг і хліб.
здалось...
ні, це точно не я,
і це не та земля…

залізобетон...холодна будівля.
будівля?...там з ранку був я..
кінець дня.
йду туди,
на дверях число 33..
зайшов і загубив майбутнє…
спогади...
друг тільки вона – тишина .

22-й лютий
кличе мене до себе.
втекти та забути..?
сутінки...сигаретний дим,
вкрадений блокнот, пару рим.
голоса за стіною
понижують тон
спокій?..сон?...

прокинувшись там –
у вікнах туман
сірий ранок..
вологість...
така схожа несхожість..
така сумна повість.
їх голоси замовкли
тих, чії фото від часу пожовкли.

підїзд, сходи
вгору? ех ! немає виходу..
поволі вниз,
криза...
витримай карниз
того, що повис...
блять! що за думки..?
ідіть геть...там ж ще роки,
ідіть геть!
забирайтесь, прошу.
ви просите більше, ніж я можу..
більше, ніж те , на що я здатен..
витрати...
втрати...
числа...
дати...
так багато чув про незбагненну силу,
буцімто все можливо,
та все, що знаю – біль,
все, що відчуваю – зливу...

так ... і знову зайшов туди –
кінцева...тут не їздять поїзди,
кораблі сіли на мілину.
чому, чому, чому?!
розбудіть!..розбудіть мене від сну.

тінь? віддзеркалення? звук!?
ти не спиш, мій друг!
і не спав ніколи,
тому думки такі і відчуття ,що хворий..
лягай, відпочинь, почекає лютий
і ці сльози і цей біль..
ще не причина ,щоб все забути..

Емайн Маха. Її холодні камені
І зелені пагорби журби
Співають все ту ж пісню
Хвилями запашної трави,
Що і в часи Еохайда Мугмедона
Та його гордих синів –
Бряна, Айліля, Фіахра, Фергуса
та Ніла – короля королів,
Якому сама Влада
Подала воду з криниці вічності
Наповнивши глек пам’яті
Явившись мисливцям епохи,
Що заблукали у нетрях буття
І старою потворною,
І прекрасною дівчиною.
Суха гілка тису
Посеред оберемку хмизу –
Це твоя забута легенда
Країна Трилиснику
І Священного Каменя!
Я друїд-коваль віщую
Знаками мальованими
На білому камені Улада,
На підвалинах дому Дінн Ріг:
З білої піни хвиль
Прийде на землю Ірландії
П’ятий Мананнан –
У променях слави
Вісником Волі.

Яка різниця: бути чи не бути,
Сміятися чи плакати, як верби,
Що плачуть над русалкою опівдні?
Яка різниця: підкорятись долі
Чи не коритись? Я її не бачу.
А якби бачив, то яка різниця?
Я, певне, вже не я. Я не існую.
Світ, що в мені, зруйновано до решти.
Чвалаю згарищами, відчуваю сморід,
Волого-прілий голос збайдужіння.
Події, наче брудні щуренята
Попискують, псують ґаздівське їдло
І гинуть від отрути випадково.
Мені не жаль того, що вже минуло,
Лише того, яке минути має,
Бо в ньому відчуваю новий глум
Над сподіванням ницого життя.

А ти кажеш пане товаришу степ... куца наша свобода між доконечністю панування голоду та випорожненнями а ти кажеш... бо навіть тут де ми лежимо і чуємо як молиться море ніч приходить у чорних рукавичках і душить тих хто не зміг заснути 2012р.

Вона збере у долоні крихти твого крику і доки вони не висохли не стали твердими та колючими вона викине їх за вікно нічійним птахам... 2013р.

Кажуть, ластівка одна весни не робить.
А якже бути тій пташині,
Котра весну настільки відчуває,
Що вже не може не летіти
Навіть туди, де ще і сніг, і холод?
Що їй усі оті перестороги,
Як паморочиться голова
Од пахощів терпких конвалій,
Од квітом вагітних вишень,
Од соку, що береза не спроможна втримать,
Од сонячного полиску кульбаб,
Од посланців небес – фіалок...
Сидіть в добрі й теплі із тими,
Кому все те здається божевіллям?
На чужині померти з туги за рідним краєм?
Ні, хай, може, доведеться і загинуть,
Та все ж миліш, коли на батьківщині.

В храмі Юпітера молились два сусіди.
Один – жаднюга був неабиякий.
Другий – у заздрощах не мав упину.
Кожен просив, що підказало його серце.
Юпітер вислухав обох і зголосився
Вдовольнить прохання. Щоправда, за умови,
Що сусід отрима те ж удвічі більше.
Погодились без зволікань обидва.
Просить жаднюга, аби вся в золоті була його кімната.
Так воно й сталось. На радощах заглянув до сусіда
І мало не спритомнів – дві кімнати вигравали злотом.
Гіркаву усмішку зауважив господар і просить бога:
«Виколи жаднюзі око, щоб не зазіхав на моє добро!»
Сказав і враз усе йому стемніло доокола.
P.S.
Чи стало це уроком для потомних?
Ні, бо люди готові скорше вчити, а не вчитись.

Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я поринаю в глухий розпач.
Твої слова, що склались з протиріч,
Закрили суть мою... Пробач.

Так легко падаю, далеко відлітаю,
Думки свої ще далі відгоню,
Та легше не стає… Бо я кохаю,
Весни розп’яття спрагло обійму.

Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я так Тебе боялась розлюбити,
А нині сильна ця любов… І віч-на-віч
Отрути сильної тепер не оминути.

Стираю з ДНК Твої слова…
Але не можу: склались з протиріч.
Кохаю… знов… сльоза… Твої слова …
Тріпоче тихо крилами у вікна ніч.

Наснився знову Чорний ліс
ще сонце не піднялося
ще пахне ліс вологою нічною
дрімає досі
і я у ньому сонна
на пару з мамою маремухи збираю
по правий бік галявина
а вздовж дубина
така пречиста і покірно тиха
лишень прислухатись на мить
і чути
як спраглі комарі дзинчать
вигострюючи списи у польоті
як перешіптуються трави
тлумачать сни
що нині ночували
як вітер дуба чухає за вухом
а той від задоволення вуркоче
як випаровується вранішня роса
і невагомо повертається до раю
як дихає земля
на вдих мене притягує донизу
на видих вгору ледь не підіймає
і поки я до всього прислухаюсь
я забуваю
що я маремухи збираю

О, світе Божий! Нащо Твоя велич?
Щоб згіркла і зігнулася в сльозах?
Хто знову йде дорогою Твоєю?
Кого пустив Ти нищити Себе в літах?

Минає все: міраж слабкого щастя,
Страждань дітей Твоїх розпаччя золоте,
А Ти згинаєшся і двері відкриваєш,
Тим, хто забули, що покривдили Тебе.

Як важко дихати, коли ледь б’ється серце,
Коли на крові ще раз квіти зацвіли.
Хто бачить Тебе вчора і сьогодні
Махнув на все б рукою… тільки б коні запрягли.

Ти плачеш, засинаєш і не бачиш,
Як Твої ріки щедрі обміліли.
Тобі так легше, коли спиш? Хто знає…
В спіралі часу Твої душі обмаліли.

Вже зникла велич почуттів і націй,
Не так уже оспівується їх,
Бо Твоє серце вже слабке і плаче,
А мусить воно битись для усіх.

Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

На чорному континенті
Лютер пише свої апокрифи
Тримаючи у жмені
Бурштиновий пісок палімпсестів.
Здивоване розфарбоване Соренто
(Незаконне дитя цезарів)
Сторінками кипарисового писання
Приймає прочан замість курортників
(Бо море теж храм).
Неаполь кульгавим калікою
Співає не весело – жалібно.
А ви йому протекцію
Дзвінку порцелянову
Чи то чорну мантію…
Поверніть мене до Італії!
Дозвольте над морем журитися,
Гарібальді сумного оплакувати.
Птахи летять в Сан-Антоніо
І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
Але не зграями.
Дайте їм замість компаса
Залізні газети Венеції,
Нехай кидають їх у море
Замість зубатого якоря.
Чемні римляни з томиком Горація
Грають у футбол символами.
А ви поважаєте даків?
Ви – жителі озера,
Ви – комівояжери віри.
Поставлю свій стіл серед лісу
(Нікуди вже він не провалиться)
І буду писати елегії
Про схизматів та про єретиків.

Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).

Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі мої сни кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля*
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами**
Ніби не зайці вони, а паяци***
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…

Примітки:

Даруйте за полонізми.

* - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

*** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

**** - це не те що ви подумали...

Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…

(геометрична картина з натури)

Пружне стремління лінії на фоні червоного.
Повна з пульсації зіткана трапеція в ніжно рожевому.

Різкість пориву горба і
ласкава згладжувальність зливи.

Непорушність, несхитність бескида і
Мудра обтікальність дороги.

Груба неподатливість каменю і
всепроникна, всепрощальна усезаповнювальність води.

Перехід прямої чоловіка у
над формну податливість жінки.

Господь – у переході лінії.
Бог ховаєсь у вигині.

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Чого ти -
Дивишся на мене, богоборче?
Твоє шляхетне, витончене, творче…
Лише гламур, інноваційний бздур,
Який себе за нормативне корчить.
А я – правічне ! Я – Господній мур,
Перед яким падуть лукаві стріли,
Якого не перейдуть маловіри.
Протистояння Божому – абсурд !
Ти тут на мить попущене, на мить,
Допоки пес зневіри скавулить,
А в часі вже останніх поколінь
Скуштуєш краху вічного…
Амінь.

27.01.13

коли відпаде
останній шматок штукатурки
із нашого уявного будинку
цвістиме бузок або жасмин

бузок або жасмин
перебивають запах нафталіну
останнього що лишиться
від нашого уявного будинку
врешті
міль може перекваліфікуватися на бджіл
і полетіти запилювати квіти

там буде лавка
під самим кущем
на лавці дівчина

дівчина скрикне
— ти чого? —
запитає він
— бджола, —
скаже дівчина
— не бійся
це ж метелик
ти не знала?
міль — це метелик
ми поселимо його у своїй кімнаті
у своїй майбутній кімнаті
скаже він
малюючи будинок
на шматку старої штукатурки

2013

Мінілюди у мінімаркетах
Купують мінімум з необхідного.
І все за мінімальними цінами
На свій прожитковий мінімум.
Мріють про мінівени,
Радіють в житті мінізмінам,
Хочуть, щоб їх цінували,
А не оцінювали, як мінімум.
Дівчина в міні-спідниці
Тримає за руку хлопця.
Вона вдома йому робить міні…
Хоча в нього думки про максимум.
Люди у мінімаркетах
Кладуть собі в міні-кошики
Мінімум свого щастя
Й максимум з непотрібного…

Оксамитовими пелюстками губ,

Тебе торкаюсь...


Дихання тремтить від передчуття,

У глибині погляду очей твоїх

Тону, розчиняюсь...


Краплинками роси переливається

ніжність моя до тебе.


Білою хмаринкою

Насолода ввижається...


Втома забирає тебе від мене...

Спи, любий...

Напиши мені листа
Такого як я тобі писав
Напиши мені листа
Такого як я давно чекав
З простими словами
Без натяків сексу
Без поцілунків також
Ти ж не моя…
І звісно, не твій я!
Напиши мені листа
Про те як ламає тебе
Вночі від алкоголю
Як тобі хочеться шаленої любові
Напиши мені листа
Коли зранку помираєш від головного болю
Попроси мінералки у мене
Попроси запальничку у мене
Попроси обійняти тебе
Попроси тюльпани, червоні тюльпани
Які ти любиш більше за все
Я принесу
Лиш напиши мені листа
Про свої потреби
Я тебе не пошлю
В супермаркет через дорогу
Напиши мені листа
Просто так,
Без потреби.

Хочеш намалювати День? -
Намалюй Вікно
і сонячне світло у ньому.

Хочеш намалювати Ніч? -
Намалюй Вікно
із яскравими зорями
на темному оксамиті неба.

Хочеш намалювати Смерть? -
Намалюй Вікно
із розбитими шибками
і чорнотою порожнечі.

Хочеш намалювати Життя? -
Намалюй Вікно,
яке сяє
теплим вогником рідної домівки
у безмежному просторі Всесвіту…

29.04.1998

Страхи забулись. Відважно ступаєш.
Ще кілька кроків і сьоме небо:
здається, бачиш, цілуєш, торкаєшся,
тобі так мало для щастя треба –
знайомий голос, бодай у слухавці,
«моя маленька», щоб далі рухатись.
«У тебе вийде, не падай духом», -
якась магічна прихована сила
в Його спокійну тональність вплетена.

Моє Натхнення так спить красиво,
шукаючи небо.
А небо у Нього всередині.

23/01/2013

Моє серце
В полоні твоїх долонь...
А битися мало б у грудях...
2013

Неділя моя не свята, ти приходиш до мене
Із пивом в руках, тягнеш мене за гриву
А я падаю на коліна перед тобою і пивом
Я курва, раб. Маючи здорові нирки.
Пізнаючи смак гріха. У місті Лева
Я дихаю щоб пізніше закурити
Швендяю зимним містом, шукаючи притулку не вдома.
Відчуваю себе, п’яним Данилом Галицьким.
Який в пошуках своєї кобили
Встигає «назюзюкатись» до пів п’ятої
А потім тримає себе у тонусі, щоб пізніше згадати слово "бодун".
Я втратив мрію, точніше пропив
Я хотів мати поїзД, і возити в нім співаків.
Таких як бременські музиканти, з ослом на чолі.
І щоб знайомий барабанщик не товк по столі.
Я хотів мати дівчину, яка б кохала мене
Пила мене як п’яниця пиво, п’яніла від віршів моїх
Яка б забула про завтра!...і вчора
Щоб жили сьогодні, пили вино на вечерю,
А на сніданок їли яєчню або мівіну
З вином що не закінчилося і не закінчиться.
Але при чім тут Неділя?!
Я почав писати про Неділю, а дійшов до дівчини
Курва, чому я не можу написати про щось одне.
Курва, чому я маю згадати завжди про дівчину.
Курва, чому я ніколи не писав про літо.
Курва, забагато питань, курва!
Неділя день який не піде від мене без алкоголю
Неділя день який напоює мене до забуття
Неділя, курва і дівчата
Плюс два не використаних презерватива
Задумайся, курво, схаменись, тобі лише вісімнадцять
Курва, куди ти заліз?!
День не хоче відходити, ламається як…целка.
Налий собі яблучного соку і пий.
Не пиши більше, просто пий яблучний сік
І не думай, не думай про Неділю, не думай про дівчат
Просто пий сік і сиди тихо щоб ніхто не просік
Твої солов’їні очі, які дивляться у бік
На тих двох Чік
Які п’ють вино по п’ять гривень за п’ятдесят грам
Тільки не думай про них
І про тих два презерватива
Тільки не думай об’єднати це все…
Ти закурюєш цигарку
Мабуть вісімнадцяту цигарку
Дивишся на годинник, потім на дівчат
О пів на десяту вечора
Ти докурюєш цигарку
Мабуть ти докурюєш вісімнадцяту цигарку
Підносиш своє змучене тіло
Змучене Неділею
І йдеш…

Мене кинула дівчина,
Ну як кинула, просто кинула мені есемеску
В якій чітко було написано
Що вона мене кинула
Я ще місяць тому знав що вона мене кине
Тобто дозволить пити алкоголь
Дозволить пити багато алкоголю
Ну ти розумієш, яке це відчуття
Коли тебе кидає кохана дівчина
Тих пару слів в есемесці,
Як з ноги в груди
Коли ти думаєш:
Блять, за що?!
Зараз Осінь,
Холодна Осінь,
В таку пору я дуже замерзаю, а часом і задихаюсь
Мені було тепло в душі
Коли знав що мене ще хтось любить крім батьків
Насправді я не дибіл
Я просто поїхав у Львів
І я її прекрасно зрозумів
Що тут дофіга кльових хлопів
Так само як для мене бабів
Що життя кольоровіше, коли ти кожного дня міняєш шкарпетки
Коли ти їздиш різними маршрутками в один маршут
Коли ти стараєшся відламати компостер в тролейбусі
Життя стає кольоровіше, коли питаєшся в міліціонерів як пройти в дурдом
І за сигарети тебе не пиняє ОМОН.
Життя стає кольоровіше…
Я зрозумів!
Що мене кинула дівчина
Це ясно як Божий день
Тобто хріново, що вона мене кинула
Не чекав, але життя продовжується
І треба жити, все ж таки, головне – не почати пити
Триматись тротуару, реагувати на світлофори,
Курити виключно важкі сигарети,
Шукати близькості в поезії і музиці
Старатись мовчати… тобто не кричати
Проїбав! Тепер мовчи.
Тобі залишилось забути лиш її запах, і ваші плани на літо!
От і все!
Ти головне протягни зиму, в компанії теплих дівчат
Щоб гріли коли зимно,
Щоб лягали біля тебе коли ти спиш,
Щоб цілували при зустрічі і бажано в снах
Ти головне протягни!

Розповідай
Після третього разу
Тендітні твої історії
Осядуть
Як старі міста
І стануть
Історією
З неточними датами
З приблизними назвами вулиць
Стануть скелетом
Який
Обліпиш м’язами емоцій
Які
Обплутаєш нервами причин
Які покриєш загрубілою
Шкірою досвіду
Розповідай
Крізь стіни
І попри вуха
У стінах
Вдячним – подрібнено
Іншим – дозовано
Про те як
Жив
Животів
Пережив
Розповідай
Бо у кожного
Має бути
Власна
Історія…

Вони будували вежу зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості?
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути,
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть, як свічка,
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять, як книги,
У яких зітліли сторінки,
Як манускрипти,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про ці племена,
Про людей минулих часів,
Коли я теж піду у Ніщо?

ізкипало снігами розбілосніжене першомороззя
кровосхлипнуло сонце льодосердно шумів океан
семицвітнозагравно камертонило серце в тривозі
преспокусницьку трель всеперешептом скиглив туман

змієвітер стогнав і донебно здіймалися хвилі
запаліла розлітно роздівочена кровна сльоза
ти медово-густінна глибокосочиста в екзилі
сладовійні смакоти ховала у надра терзань

розприроднене его ясніло довершеноцвітно
мудрословила думка у світлотерзанні октав
ти була розсвітАнково –зоремолочнo - тендітна
і тебе сонцеоку хіба гнучкозмій не впізнав.

вся у вітроплащах в ночепрядді - огонь рудокосся
шал гітаробедра і мана повнодзвонних грудей
прірвовпадини дум вібросердя що тремом зайшлося
передкроки косаторозпусні у невідь веде

щастєносице любого м"якоотавного ложа
твоє серце стривожене наясновидило бід
і гадюкоруками сичить зкожнокутна загроза
в завірюшено-драмовій білій ізнебній добі

сажохвилі у битві міжнебно-земській десь далеко
духопрядно зміючить безрухоінертна ця мить
ти лише не тривожся у пОру оту безлелеку
й перецьмоки словесні надалі даруй нам.
Щасти!

15.01.2013

*курсивом виділено новоутворені Роксоланою лексеми, вибрані з її поезій.

Неначе тінь – примарною ходою –
звучить мій день.
Не знаю я, хто запросив тебе сюди –
в мій сад журби…
Я не шукала твоїх поцілунків.
І від безглуздих долі подарунків,
я відмовлялась…
Червоним саваном мої думки
зайнялись…
Ми закохалися?
А хто ж це «ми»!
Горить так смішно у вустах зими
самотній промінь –
Беззвучний гомін -
відгук самоти…


У храмі мрій троянди щастя зацвіли
І розбудили враз і пристрасть, і свободу…
Руками ніжними у небо потяглись,
Пелюстками кохання впали в чисту воду.
Світило сонце – пестило воскреслий сад,
В повітрі райські ангели співали…
Слізьми у небо полетіли тисячі троянд –
Бо про любов свою вони не забували.
І знов зажурений той храм з каміння,
Наповнений і смертю, і життям…
У глибині його ще жевріє палке проміння,
Яке колись про почуття свої розкаже нам…

Це все для тебе лиш слова…
Їх у стіні забутій шепчуть легкі тіні…
В зелених вічних паростках живе душа…
В зелених паростках гуляють звірі сині…

До тебе ще приходить каяття?!
Веселкою із барв самотніх і безсмертних?!
Ти плачеш?! Плачеш… символом життя...
Ховаєшся в словах відвертих?!



Коли твої слова давно забуті.
Коли в душі вже не палають почуття, -
Коли як вогник ще нескореної люті
Горить нестримно все твоє життя.

У хвилях смутку тонуть білі руки,
Так стрімко лине пісня в небуття…
Коли позаду вже гіркі розлуки,
Коли залишилося тільки «ти і я».

Стежиною між спілого колосся
Пройду я тихою ходою…
Нестримно вітер гратиме моїм волоссям,
Коли зустрінемось з тобою…

У золоті казок ми долю заколишемо,
На крилах злинемо у небо – до богів,
Ми візьмемо з собою тільки щастя тишу,
І кошик незбагненних, вже забутих снів…


2010 р.

Вітер.
Нічний вокзал.
Сльози.
Два силуети.

Потяг.
Прощання.
Даль.
Відстані.
Кілометри.

Далі –
горизонталь.
Штори.
Дні одинокі.

Доле,
тобі не жаль ?
Знати
цей біль подоки….

Досі
ще цей вокзал.
Очі.
Безсонні ночі.

Де ти,
дно сподівань?
Хвилі розлук
гуркочуть.

13.01.13.

Тут, де закопана твоя пуповина,
Де загублена дощечка від колиски,
Ти, столичний, почуваєшся винним
Перед вікнами в хопті, що уламками скла виблискують,
Перед зниклими видами якихось птахів і бабок,
Перед родичем, ім’я якого забулося,
Перед плотом, поваленим так незграбно
Туди, де колись була вулиця,
Де усе говорило до тебе єдиною мовою,
Повелителем звало, земель, джерел і вітрів,
І давало безмовні свої настанови
Просто неба, під хатою, у дворі.
Тут ти створював модель свого всесвіту,
Досконалішу, ніж кар’єрна драбина,
А без тебе усе загубилося безвісти,
Запліснявіло, збігло невпинно.
Німо випитий, чимдуж зриваєш ланцюг суєти,
Утікаєш з калькульованих буднів та вихідних елітних.
Тут сам ти не віриш, який же насправді ти,
Тут майже потрапив у невідоме століття,
Мов на похорон власний тебе возили,
Але
дивним
чином
саме
тут
ти
набираєшся
сили.
2013

Зимове сонце – як розрізаний кавун,
Лиш зернята розсипались
Граками.

13.01.13

гаплик і хоку
(2013)

я подарую тобі
поцілунковий набір

бо усі поцілунки наші
такі повітряні

їхні ключі кружляють
довкола нас

і просяться
до ірію наших уст

і це триватиме
допоки я не

подарую тобі
поцілунковий набір

і всі повітряні поцілунки
здійсняться!


2012

задоволення від тиші
він чесності
і від сорому
ховатися наче миші
від хоробрості
і любові
зневага до слабкості
до вірності
і сумління
сташно від старості
дійсності
і терпіння

Шизофренія

Ти порушуєш мій спокій
граючи голосно
струнами своєї блядської душі.
Ти заважаєш мені спати -
шкрябаєш болісно
встромляючи свої нагострені ножі.

Я кажу, що дуже байдуже,
а ти не йдеш
ховаючи у пам'яті якісь думки.
Проганяю тебе навіть не знаючи,
а ти живеш,
розпускаючи про себе плітки.

Шизофренія

Ти порушуєш мій спокій
граючи голосно
струнами своєї блядської душі.
Ти заважаєш мені спати -
шкрябаєш болісно
встромляючи свої нагострені ножі.

Я кажу, що дуже байдуже,
а ти не йдеш
ховаючи у пам'яті якісь думки.
Проганяю тебе навіть не знаючи,
а ти живеш,
розпускаючи про себе плітки.

Дійові особи:
1. Ангел
2. Пастушки
3. Царі зі Сходу
4. Українка
5. Чорт
6. Жид

Пролог

Українка до господарів:
Добрий вечір вашій хаті
можна заколядувати?

(звучить коляда «Добрий вечір тобі». Під цю колядку вертеп заходить у хату, стає півколом. На першу лінію виходять пастушки)

Дія І:
(Розмовляють пастушки, готуючись до сну)

Пастушок І:
Яка чудова тиха ніч
Давно пора відпочивати,
Поснули лагідні ягнята
Скидаймо й ми турботи з пліч!

(хор поч. тихо наспівувати «Нова радість»)

Пастушок І:
Та, браття, що за дивна мить…
Яка зоря на небосхилі!
Її красу збагнути я не в силі
Так величаво сяє, мерехтить!

(з’являється Ангел і заспокоює пастушків)

Ангел:
Благовіщу я радість превелику –
Месія народився спасти вас
Для подивів і хвилювань не час
Спішіть вклонитися найбільшому до віку!

Ясна зоря покаже вам дорогу
До Вифлеєму, у стаєнку вбогу.
A зараз разом заспіваймо коляду
щойнонародженому Христу-Богу

(звучить колядка «Бог ся рождає»)

Ангел:
До нього днесь ми прибігаймо,
Різдво Христове прославляймо!

(звучить коляда «За світлом зірки». Входять три царі)

Дія ІІ:

Царі:
І
Здалека ішли ми, довго мандрували
На путі до царя краю Ірода ступали.
Та незбагненно манить нам серця
Небесне світло іншого Царя…

ІІ
Несемо подарунки з України
Яка, ось-ось розпрямить вже коліна!
Ну, а сьогодні молить Бога щиро
Прийняти ладан, золото і миро.
ІІІ
А ще благословити просимо країну,
Аби нащадки не згадали про духу руїну!
У нас поля безмежні і працьовиті люди,
Хай щастя і добробут у кожній хаті будуть!

(продовження колядки «За світлом зірки»:…Ісусе милий ми не багаті…)

Дія ІІІ:
(хитро заходить Жид)

Жид:
Кого хочеш так натхненно
буду прославляти
та прошу вас, пане ґаздо
Якесь євро дати…

(коломийкою)
Бо як в супермаркет піду
Там потрібні гроші:
на коньячок до обіду.
Мої ж ви хороші!

Українка:
Бачу жиде коломийку нашу добре знаєш,
Але навіть на Різдво гроші прославляєш…

В час, який духовності присвятити треба,
Гризуть Мошка над усе щоденні потреби!

Жид (благально):
Люди добрі, треба жити:
Щось продати, щось купити!

(дістає каталог сучасних парфумів)

може вам щось підійде
гарна знижечка буде…

(після короткої паузи)

А розмови ваші – то пусте,
від балачок добробут не росте!
Припустимо, прийшов ваш Спас,
ой, то навряд чи б мою душу спас!

(заскакує в кімнату Чорт)

Чорт:
Всіх кого лиш мати народила,
в своє лоно пригорне могила!
А тоді ласкаво прошу в царство
Пана чорта добре государство!

Наш владика добре всіх пригріє,
В чуйні душі пристрасті посіє…
Наказав і вас переконати
У гостинне пекло завітати…

Ангел:
Куди не глянь – нечиста сила…
Чому вас смерть ще досі не скосила?
Візьму важливу роль на себе!

Чорт:
О, зглянься, братику, не треба!
(собі під ніс)
Насупить день, прийду ще і по тебе!

Ангел:
Лютує нечисть вся, лютує,
Близьку кончину свою чує!
Та не затьмарить радість святкування,
складаймо найтепліші привітання.

Українка, пастушок віншують.

(На завершення звучить колядка «Бог Предвічний»)


2001 рік

Провалююсь в чорну дірку часу ….g.h.j. d..f. .k..
Все плинно, все одномоментно,
Співіснування
неіснуючого,
забутого,
прийдешнього
Протикаєшся наче крізь бетон…
Все висить ні-на-чому, сколихується незримо
Звуки, перемішані з густим світлом, закручують свою спіраль –
То, може, десь є початок? Чи кінець?
Зринають видива Далі,
Босха
Дзюрчить кришталево цятка Латура
Принишкли квіти й колосся Білокур
Вривається голос Роберти Мамелі
Тихо і пронизливо
Всі тут, всі окремішні, знайомі незнайомці
Коливається, здригаючись, перша клітинна мембрана Всесвіту
Звивається площинно полотнище земного Буття
Маленький Принц зігріває Екзюпері – долоні до долонь
розвивається на вітрі шарф Айседори …

дірка – на те вона й чорна – що в один бік
як стрибок з космосу …
хіба що поруч виникне ще одна –
зі зворотнім падінням –
і
«що там, за Cвітлокраєм?»...

2012.10

гаплик хоку

Із циклу «Вона каже»

1.
Немає ні зерна, ні пагінця
На зораному полі
Поцілунків.

2.
Минула ніч котилася катком
І втиснула в дорогу
Наші душі.

3.
Сьогодні сонце лагідне таке,
Що іній на любові
Виростає.


02.01.13

коли мені важко
коли вже гранично нестерпно
бо біль проймає всю сутність
а друзки мого оптимізму
трісками пливуть по воді
коли витікає відчай
бо сповнилась чаша терпіння
і змаліла
всохла душа
зневіра бере за горло
і чорне розчарування
росте з черепної коробки
мов квіти через асфальт
коли всі стежки і дороги
хтось зав’язав у вузол
і немає кого винити
і немає кого пригорнути
ворогами здаються люди
і сенсу немає жити
і сили немає вже

я згадую Ніка Вуйчича

нестримно в життя закоханий
він любить усіх і кожного
у хату приносить впевненість
і ділиться з нами радістю
і вірити вчить з обіймами
успішними бути в рухові
по дорозі до щастя райського
вертає надії втрачені
любов до сердець протягує
хоч не має ні рук
ні ніг

30.12.12

Сказано Тобі: “Мрій!”
І зустрінеш Ти
Принца свого судженого.

І явиться Він Тобі
за тридев'ять віршів
у день, коли Ти замрієшся.

І буде Він першим стрічним
на шляху Твоєму
од Себе до Себе.
Лише із путі не збийся.

І упізнаєш Ти Його
за вустами обвіршеними.
І усміхнеться Він Тобі тричі,
і о пів на четверту усмішку -
поцілує Тебе.

І буде усе достоту,
як намрієш Ти.

Лише імення Його не питай,
допоки не увіруєш
у Нього істинного.

І одкриються всі небеса
перед Вами,
і зійдуться світи усі -
видимі і невидимі,
і сусвіттям розквітнуть.

І казки Вам себе розкажуть,
І серця Ваші будуть уповні.

І житимете Ви удвох
в тридев'ятому небі, що сьоме.

Допоки не спитаєш
Ти у Нього:
“Як Тебе звуть?”

І відповість Він Тобі
іменням своїм
на питання усі:
“Мрій.
Мене звуть Мрій.”


2012

Удосвіта,
з хором пташиним синхронно,
сідаю до столу письмового знову
й пишу полюбовно листи своїм друзям
живим, і померлим, і ще не народженим
про справи свої дріб’язкові й глобальні,
про чвари суспільні лайливо-голобельні,
попутньо віршую про все наболіле,
листком подорожника вже пригамоване.

Відновлює істина зір мій пригаслий,
душа набирається райдужних вражень
на зблиски веселки і вибухи грому,
на зливу щасливо-цілющо-врожайну,
спадають з плечей клумаки і бесаги
нажитих знічев’я нещасть і поразок,
і чистим, як дзеркало, йду тротуаром
я сонцю навстріч, омолоджений ранком,
пташино-озвученим, зливо-умитим,
таким обнадійливим і аркодужним!

2010

я працюю
поетсестрою
Швидкої поетичної допомоги

тож
якщо ти раптом
задихаєшся без поезії
телефонуй за номером:
нуль нескінченність

я терміново приїду
на допомогу
зі шприцом віршів
і зроблю тобі
поетичний укол
у душу


2012