С. Єсенін(вільний переклад)
Клен ти мій опалий і заледенілий,
Чом ти похилився в заметілі білій.

Може щось почулось, чи когось побачив?
Чи ідеш гуляти за село, козаче?
.
І, як п’яний сторож, вибіг на дорогу,
У заметі снігу приморозив ногу.

Так і я, п’яненький, все шукаю двері,
Не дійду додому з пізньої вечері.

Там на тин оперся, там вербу помітив
Тай співаю пісню, згадуючи літо.

І на розі хати ще побуду кленом,
Тільки не опалим, а таки зеленим.

Ой, утрачу скромність, затуманю мізки,
Як чужу дружину, обніму берізку.

               2014

Де проходить незримий рубіж
Між майбутнім і важко-минулим,
Ти розгублений досі стоїш
Осокором самотнім. Заснули

Почуття. Не турбує їх час...
Тільки інколи, наче в тумані,
Щось знайоме відчуєш, і враз
Все зникає. Лише на світанні,

Як недовгий, пожаданий сон
Твою душу огорне і тіло,
Бачиш погляд мій вірний, і знов
Його губиш, прокинувшись. Біло

Замітає завія сліди,
Спраглі мрії, палкі сподівання.
Ти покликав мене у кохання,
Тільки сам забарився прийти.

12. 2013

Чого не учать в школі
Оце життя любить?
Не вчать як жить на волі,
І стежкою своєю йти.

Не вчать, як дівчину привабить,
І як із нею далі буть…,
І як собі на радість?
Пройти життєву путь.

Чому не вчать як жити?
Як розважатись можна тут:
У гори й в ліс ходити,
І подорожей прокладать маршрут.

Що купа в світі задоволень,
Що радість є у миті цій!
Що твоє серце правду мовить,
Що з ним ти знайдеш Свою Ціль.

Чому не вчать життя любити?
І берегти навколо цей прекрасний Світ….
Лише тренують, щоб робити
На фабриках й заводах кожен зміг…

Щоб залишилися рабами,
Незрячими «дорослими дітьми»
І повзали за «своїми» богами,
Цього лиш «наша школа» вчить….

Усе життя ти будеш працювати,
Тебе для цього добре вчать,
Але прийдеться тут страждати,
Бо зараз й тут тебе нема!
Дякую:) 2014р.

До молитов у вірі будь-якій готовий я пристать,
Якщо любов до Бога починається з людини,
Де батько й мати пошановані,як слід,
Де перед сивизною встають і пропонують місце,
Де гостя раді пригостить що є в господі найсмачніше,
Де радість молодих по вінця в кожному розлита,
Де хворого не забувають ні на мить,аби додати сили,
Де сварка закінчується справжнім миром щонайшвидше...
P.S.
Нехай назвуть мене наївним чи, може, й дурнем,
Та я готовий повірить у те, в що наші пращури
Так щиро вірили: на трьох китах цей світ стоїть,
Якщо ті три кити - це Праця,Правда й Справедливість.
------------------------------------------------------
За основу взято одну з юдейських молитв «Ранкових благословень».- Талмуд, трактат «Шабат»,127а

розоветь кварцитом во льне кукушкином -
рай мой;

раздели их со мной, погости, как со мхом
иней.

нет ни горю здесь забытья, ни сущему
тайны,

но ближе не был никто мне родней земной,
ни им я.

Герої мого дитинства курили мальборо.
Червоний їдкий дим пропалював їхні легені й серця.
Вони казали своїм побратимам, не парся бро.
І бро не парився, він взував рвані бутси
і йшов до кінця.

Вони здобували авторитет шляхом гострих шрамів.
Шляхом синців, переломів душі та судом.
Шляхом червоних карток й побиттям хуліганів,
Змиваючи всі свої рани дешевим вином.

Я зараз інколи їх зустрічаю,
На вокзалах, в маршрутці чи вві сні.
Ті з них, хто вижив, купують ліки до чаю.
Вони мені всміхаються, вимовляючи лише голосні.

І їхнє серце спускає тепер, наче втомлений м’яч,
Їхні ніздрі і вени утратили пам'ять про кайф газону.
Вони ходять собі, мов зомбі,
між дітей і невдач,
І викошують затхнутий план
По периметру стадіону

І минаючи вкотре ворота, вони згадують потай
як колись забивали, як виносили і вигравали
і як виносили їх.
Згадують товаришів і братів.
Усіх, хто тоді воював, хто ламав
забивав, вимагав, хто харкав
свою втому і кров, наче ріки.

Згадують, як дівчата й старі за них вболівали
І твердо вірять, що їхні літали,
котрі вже повмирали -
лише закрили повіки.

Герої просто так не вмирають.
Вони не гнулись тоді, і зараз так не зігнуться.
Уся команда, всі вони
просто в іншому місці
Шнурують свої переможні бутси.
2014

Шукаємо і досі у пустелі
чужий обітований Ханаан.
А нам його підносять на тарелі,
де титульні і гнані менестрелі
виспівують пісні філістимлян.

Нема месії – хоч би літ на десять.
І невідомо, за́ що ці кати
цю незнищенну націю безчестять.
Є в’язні совісті і є – пихата нечисть.
Куди й за ким знедоленим іти?

Пропаща праця не рівняє спину.
Несите зло чатує на добро.
Суди іуд не будуть за людину,
коли і жертву – винну чи невинну,
як гільйотина, знищує перо.

Та не здамося. Підемо на штурми
осквернених і зубожілих душ.
Очистимо – Бастилію чинуш!
Ми є народ, а не бродячі юрми.
Не залякають юних ваші тюрми.
Майдан живе. А що живе, – не руш!

                   2013

Господи!
будні
тринь-ворох
тиснява
ніч
шкідники
не розрізнити
хто ворог
і не відчути
- де Ти!?…
клацання
видохи
стогін
зречені
зраджені
стрій
ера
спотворений логін
десь там
в обітниці
мій…
12.01.2014.

Вирує Майдан, бо іще не зборов
Отих, що жирують нечисті.
І беркут порушує правила знов,
І судять не тих "терористів"...
Не спиться... Прямий поглинаю ефір,
Шкодую, що Київ далеко.
Дивлюсь, як оточений труситься звір,
Що служить маразмові зека.
Про це ще напишуть багато томів,
Щоб спомини пам'ять не стерла.
І свято - не свято, і світло в пітьмі,
І пісня від болю завмерла...
... На ранок виходжу у місто - ти ба,
У нас - фестиваль виноробів.
Стискається серце - журба і ганьба,
Бо мати ж тепер у хворобі.
У Харкові люди згоріли. Майдан
В жалобі, в єднанні, в надії.
А нам до матусиних байдуже ран,
У нас - розважальна подія.
Свідомими краще б ми, люди, були,
До спільного чуйними лиха.
... Так само справляли веселі бали
Під час епідемії тифу...

11.01.2014

Знову вільна
Вище неба,
Віє вітер,
Сяйво Феба.

Влада-згуба,
Сили треба,
Синє небо
Кличе Гебу.

На вітрилах,
Сняться крила,
Зникло тіло,
Пута - стріли.

В тілі - ух, гаряча кров!
І заборгованість розуму.
Що і про що тих розмов:
контролювався погрозами.

Оплески - тільки кийком,
спокій - нудна пристосованість...
Хто б нагодився - бігом
ліквідував заборгованість?


12.01.2014

Сходять колядками Свята,
Снігу нема – не біда…
Але натхненно-завзято
Ходять вертеп й коляда.

Славлять і радують співи,
Хто віншувати – заходь!
Син народився від Діви,
Жданий Спаситель Господь.

Маком, і медом, і літом
Пахне узвар і кутя.
Радість витає над світом –
Дасть нам надію Дитя!

Трепетно душами чуєм,
Щирі в молитві за край –
Хай Україна різдвує,
Мир нам і злагоду дай!

Дзвони різдвяної днини
Радість несуть новинú…
Боже великий єдиний,
Нам Україну храни.


11.01.2014

Ти дівчина із іншої планети,
Планети моїх мрій і сподівань.
Та я на жаль не знаю досі де ти,
Весь світ - це таємниці і секрети.
Хоч зіркою із неба прошу тебе поглянь!
Ти дівчина із іншої картини:
Пожовкле листя, осінь, зорепад;
Там в синім небі плавають дельфіни,
В зимовий вечір гріють нас каміни,
І за вікном шепоче водоспад.
Ти дівчина із іншої поеми -
Таких віршів ніхто ще не читав!
На нас життя розвішає емблеми,
Самі собою з'являться проблеми.
До них, здається, цілу вічність спав.
Ти дівчина із потяга кохання,
Ти та, що полонила мої сни.
Мабуть, життя - це за любов змагання;
З тобою поруч згоден на вигнання;
Ще дві зупинки, і прихід весни.
Ти не далеко, ти земна і щира,
В моїй душі у засуху дощі рясні.
Коли є біль, рятує в світле віра:
Я вірю в тебе, як у кращі дні.
2013р.

Сформований обставинами карлик
діаметральних, в Осінь, рис відток…
зумисно не шукав такої пари
саме прийшло, що значить долі - рок…
у ньому все: поштар і листоноша
і коліща, і хрящ, доріг суглоб…
і посмішка така... цілком, як Божа -
із світла абсолютних вищих проб…

Сформована обов'язками велич
годинники звіряють з Гімалай
а він дзвонар один на кілька селищ
а він з ім'ям без тіла - Миколай…
11.01.2014.

як мені дістати до зорі
що у небі колихає промені
як зробити так щоб не згорів
дивний сон але щоб не зборов мене

як мені ту зірку донести
(і не обпекти долоні відчаєм)
світом що до рісочки простий
світом що ні в чому не досвідчує

сприймаю кожен день свій як останній
крізь душу сію мальву і зорю
збираю в серці миті невблаганні
горю
кленовий вітер обрій мій колише
немов колиску згублену чиюсь
розгойдуюся вище вище вище
свічусь
чомусь бракує тиші для польоту
земне тяжіння надто вже земне
і губить осінь пізню позолоту
як ти мене
розтріпані у доленьки вітрила
надломлені і втомлені пісні
цей світ яким обпалено вже крила
він хто мені ?..

Зима заощаджує чари.
Дарує дощі затяжні.
І рідко кочуючі хмари
минають вечірні Стожари,
розтанувши у далині.

А ранками далі і далі
пливуть животами униз,
і вижаті за́ ніч печалі
міняють на світлі коралі,
умиті туманами риз.

А вигляне сонця люстерце,
потішить усіх залюбки:
то кине промінчик у серце,
то зайчиком плюхне в озерце
за вигином плеса ріки.

І повінню вирине свято,
і кине весна якорі,
і вечір поверне крилато,
і зійде минуле кирпате,
і буде жура до зорі.

І сторож нічний усміхнеться
на небі веселим серпом,
і вигнеться лінія серця,
що раптом неждано заб’ється,
не приспане зоряним сном.

І десь за лунким видноколом
покличе досвітня луна...
І – тихо...
            – Вона?
                     – Не вона?
І знову замкнулося коло,
куди не поверне ніколи
ця рання зимова весна.

               11.01.2014

У січні ввічливому опади зліпи,
але щоб не дощі товкли акрилові,
а сяяли і сіяли надіями сніги,
і мріями, і зорями окрилювали!

11.01.2014

У зеленім гаю,
Де росте смерека,
Соловей співає,
Що любов далеко.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

Ти прийдеш до гаю,
Глянеш ніжно в очі,
Скажеш, що кохаєш,
Бачить дуже хочеш.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

Соловей виводить
Нашу пісню гірко,
Милий не приходить -
В нього інша зірка.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

1997

Ксенії Озерній

Колір перший,
середній,
останній.
Стільки світла
до неба
з чола.
Все нараз
на передньому плані
й не потрібно
для ангела
тла.
Майстер будень,
емоції,
розум
воєдино –
у помахи крил,
і любов – то життя,
не загроза,
то травинка
з-під темені брил.
Оповито майбутнє
габою,
час розкрилля
помножиш на три!
Бути трійцею
й бути собою -
ось і щастя…
Знайшлись кольори!
2014р
Художник Ярослав Саландяк

Вербувалося до зграї
вовче плем'я санітарів.
Як умова, менш(чи)-більш -
золотий на місяць вірш.

Вовченята і вовчиці
хочуть місячних традицій...
А журба-хмарина дощ
ллє на головну із площ.

Вовчі наміри даремні:
ночі з хмарами - щоденні.
Золотий по-вовчи вірш
за безмісячності - киш!

***********************
Записалося до зграї
вовче плем'я сам_ура_їв...
Світло ламп. І оком - зирк...
Побутовий вовчий цирк.


11.01.2014

Пустилась берегів чи з глузду з'їхала?
Ти ж сильна. Будь собою. Схаменись!

Втекли за океан мороз і віхола.
І білий сон - світ за очі кудись.
Агов! Там снігу - гори. (Горе! - доста з них).
А тут - таке, що вже бракує слів:
беззахисна жага ланів оголених,
обманута довірливість садів...
- Допроситесь. Вона іще покаже вам! -
метне хтось раптом камінь із юрби.

...Стоїш: чи то блаженна, чи зневажена.
В полоні: чи то мрії, чи ганьби.

2014

Ріка іде. Червонії кашкети
Змінилися на темно-голубі.
Як легко пристосованим поетам
За щось творити! Думаю в журбі:

Поквапився із висловом Булгаков.
Рукописи горять у вічнім русі.
Творіть, панегіричнії писаки!
Ви – рупори чиїхось революцій.

Прошу тебе, о Музо, моя віро!
Артерію вві сні мені приріж,
Якщо я в смертнім приступі зневіри
Писатиму колись партійний вірш.

13 листопада 2013

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

Колись була твоєю, та на жаль,
Напевно, не судилось бути разом.
Зима гаптує білопінну шаль
Яскравими паєтками і стразом.
І спогади бурхливі. Зазвичай,
Не ніч мости розводить - пароплави.
Густіє серпантинний небокрай,
Гірчить сльозою в філіжанці кави.
Тебе не видно серед тих доріг,
Якими мандрували. Бог зі мною.
То падає душа у чистий сніг,
То ранить пальці об колючу хвою.
Зневірились в коханні, може, ні?
Ще на губах не висохли зізнання.
Тому до мене тулишся вві сні
Так, ніби я твоя зоря остання.

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

10.12.2013

У лекалах душі – паралелі,
пересічні, дотичні, криві,
що, немов міражі у пустелі,
нереально реально живі.
Геометрія думки і слова,
теореми земних почуттів,
де любові логічна будова
і єднання небесних світів.

Я корявую ветку
Листами сухими украсила
И рябину добавила
Алую без церемонии.
Все в махотку из тыквы
Оранжевой это поставила
А потом и сама
Онемела от чуда гармонии...

2014

Скрипаль туманних снів – зимовий дощ –
Нанизує печаль мою на струни.
Небесний спів зійшов на ноту «до»,
Старіє від знемоги місяць юний.

Гойдає вітер океан гілля,
А стовбури – мов якорі в минуле.
Під владою чудного скрипаля
Душа в обіймах роздумів заснула.

І почуття застигли, мов кришталь,
Так хочеться зігрітись… хоч від фальші…
Украв туман зіркову пектораль,
Тривога налилась у хмарні чаші.

Зимовий дощ – незвичний музикант.
Легкий мороз лоскоче срібні ноти –
Порошить іній льодяна рука,
Відлунюється в серці гострий дотик…

Коли грають у владу без правил
і мірилом є страх та «зело»,
стає прикро – у чехів був Гавел,
а у нас кримінальне зеро.

В.А.Б...
Заколисана тишею,
Спить зажурено ніч.
Наче місячне кришиво,
Сяйво зір навсібіч.
Над лугами безкраїми
В небі срібло кипить –
Ось і все, що ми маємо
Із тобою в цю мить.
Знаки два зодіакові
Заблукали в світах,
Бо, мабуть, не однаково
Доля слала нам шлях.
Не явилося казкою
Те, що снилось обом –
Нездійсненими ласками
Марить ніч за вікном.
Під її зорепадами
Вдвох ішли крок у крок.
Піднімалися радо ми
До яскравих зірок.
А коли їх побачили
І між них увійшли –
Позабулись побачення
Ті, що вчора були…
09.01.14

Зірвався вітер, щось-то він надме
Чи люту зиму, чи одразу - літо.
Не всі гріхи дощами нині змито...
Про дощ в зимі писав би Малларме.

А сніг впаде, він все одно впаде.
Як не на землю грішну - то у душу,
Я ж поки в січні вимокати мушу
І зиму виглядати - чи не йде?

співбесіда удвох
і шкалить ритм
вам в очі задивляється рахунок
вже й витягся картавий апетит…
йому, між іншим, звітувати шлунку
і поруч нерв, як колорацький жук…
і так, і ні --із тінні посміхнуться
комусь таки, дай боже, зійде з рук
а іншого, пробачте, тричі знудить…
крізь терен недомовок, терпких тем
стосунки захмелілі хочуть крові
та домисли всіляких теорем
ніколи не мігрірують уповні…
10.01.2014.

Люби мене на цілий місяць,
Коли уповні – теж люби.
Хай розум думає, що сниться,
Хай б’ються в шиби холоди.

Живи мене – ачей, оживиш,
Як диких живлять голубів.
Напни в мені всі струни й жили,
Зніми прокляття, одяг, біль…

Візьму тебе, як порцеляну, -
І загартовану, й крихку.
І кожен день, як з океану,
Тобою світу зачерпну.

2014

Анюта мовчить кілька місяців: біль
надто великий його проковтнути,
вранці штовхається наче "А ну, ти
жива ще?" - щоками зсипається сіль.

У горлі сидить як диспетчерський пульт:
все під руками і мозок і серце,
їх фарширує, притрушує перцем,
із себе виточує ідола культ.

Нахабний і сильний - як всі її екс -
ставить синці під очима і втому.
...Аня летіла б до нього додому
пекти пиріжки і лимонний кекс.

Носила б дітей йому в пазусі - як
білі лелеки - із ним у дві краплі,
навпіл ділила би яблука й трабли,
сміялася б щиро, дзвінкіше пияк...

А замість - зубами стискає язик:
не закричати і біль не впустити -
все, що із нею лишилося жити,
і все, що він їм дарувати вже звик.
10.01.14
(c)

Чому цієї теплої зими
Мені до болю холодно з тобою?
А пам’ятаю, як горіли ми
В мороз, укриті білою габою...

2014

чайка із моря хлище
вітер негоди клянчить
м'ячик бажає вище
я вже нічого наче

став о це я навпроти
всіх позбирав до купи
думав-гадав не проти
хтось таки вже і купить

вітер вдивлявся в очі...
чайка втекла за обрій
м'ячик? - впіймався хлопчик
я залишаюсь в слові…
10.01.2014.

Не скаженійте, панове
Інтернаціоналісти.
Вам вже слово давали.
Ми не крамольники та не
Фашисти –
Ми просто собі побажали

Мати законне право:
Тою
Землею
Гордитися,
На якій через
Впале
Забрало
Пращур
На ворога
Дивився.

Ми тут пустили
Коріння.
В землю ввійшло – глибоко.
Не допустимо:
Стовпотворіння
Та емігрантам – панегіриків.


Хай буду я дисидент та
Ізгой,
Хай стадо політкоректне волає:
“Зась!” –
Право селитися має лиш
Той,
Хто діє у складі
Нації.

Спочатку
Приходять
З навалою –
Потім читають закони.
Спочатку
Прохають
Мало –
Потім диктують мільйонам.

Скажу я, можливо, вперто
І з надлишком
Прямоти,
Та завдання народу
Перше –
Збереження чистоти.

Кордони для них –
На ключ –
Треба, але не так просто.
Хай верещать на Заході: “Антидемократизм!
Путч!” –
Та ми не хочемо
Другої
Косово.


2013-10-13

Ключ від щастя в мене був -
Зник!
Я -сосна,ти - лісоруб...
Крик!
Не рубай же на дрова-
в піч...
Сном ходитиму в твою
ніч...
Сину люльку ти зроби
з тіла мого -
Буду сина берегти,
наче свого!
Буде снитися йому
диво дивне:
Юний батько й лісова
королівна...
Третя-зайва,що його
зчарувала...
...я сосною на горі з горя
стала...
Чорна зрадонька й розлука-
сокира!
Що ж ти...що ж ти наробив,
милий...

...я довго дражнила Ведмедя-
Ведмідь був,на диво,терплячий!
Я серце мастила медом
і клала на стіл "необачно"...

В цій грі було все - не-ясно:
ніхто -ні програв,ні виграв...
Нарешті терпець урвався- і
Ведмідь моє серце викрав!
...хоч

Хоч у тім -не було ПОТРЕБИ:
моє серце Йому - заБАВка...
Та надто вже пахло медом...
І надто вже стало "жарко"...

Поміж лісу,що в небо пнеться,
у Ведмежих чужих палатах
моє серце уперто б"ється-
заважає Ведмедю спати...

Поміж стін,намистин,фотелів,
у рожевих моїх кімнатах
хвора Тиша сидить на стелі,
поздававши у брухт гармати...
( і мені заважає спати...)

Передчасне відлуння грому
у порожнім моїм осерді...
...не чекайте мене додому -
я іду полювать Ведмедя!


*із записника,зайденого за 2000км
від найближчого людського житла
у непролазних хащах потойбічного лісу...

2013 р

***


… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами

сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,

щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.

Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом

перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –

і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…


***


… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…

... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.

І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…

Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…

Мене впіймали на "гарячому"-
я стригла ножицями крила -
в моє безсоння передбачене
вони "вкладатись" не хотіли...

Вони - під сукню не вміщалися,
червоний колір їм - не личив...
А люстро вперше відмовлялося
мені показувать обличчя...

І дощ тулився переляканий
до шиб - тривожно і трагічно,
і сипав,сипав з неба знаками-
то запитальним,то - окличним...

А в голові крутилась пісенька
про синій,синій,синій іній...
І на килим,що - з серцем тріснутим,
сріблясті падали пір"їни...

Ховались сутінки під масками,
порожні билися кеЛІшки...
...холодний дощ куйовдив зачіску,
мої намацуючи ріжки...

+
У головах вмираючої днини
щораз чекати чорних гробарів,
яким ніхто нічого вже не винен,
окрім монет, розкиданих вгорі.

Вони не знали мертву молодою.
Вони приходять тихою ходою,
два Опанаси, Федір і Яким.
Вовчиця-ніч блискучі ікла шкірить,
іде мороз уздовж земної шкіри,
на небі зріють перші мідяки.

++
Іще довкола глухо, як у танку.
Ще у сумнім не бачиться смішне.
Іще небесний пастир на світанку
отари слів повз мене не жене.

І я, як завше, крайніх не займаю,
щоб розказати – вкотре! – що зима є,
допоки ще не чутно голосів.
Ще жоден із поетів не віршує,
іще усе, як треба – по фен-шую,
іще земля у славі і красі.

+++
Холодне небо – кольору металу,
а в тому небі кілька хмар-прочан,
які мандрують вітру на поталу,
і чимось схожі цим на вінничан.

В грудневім Бузі – вінницька безодня,
де все життя вміщається в сьогодні, –
це перехрестя віршів і епох,
це наші мертві з нашими живими,
це все, до чого так і не дійшли ми,–
а над усім тече Південний Бог.

Не можу дихати, затамувавши сльози.
Не можу жити, приховавши біль.
Які вони, життя мого морози?
Яка ти, існування мого сіль?

А він прожив без сорому за вчинки.
А він прожив – душею у вогні.
Його не розстріляли біля стінки,
Лиш витончено били день при дні.

Слова бичують гірше за шпіцрути.
Система душить тягарем «Не смій!»
По вінця душі їх пусті – в отруті,
І весь Союз – підступний ниций змій.

Зима колимська! Люба твоя лютість.
Бо ти не зла – це справжня твоя суть.
…Так хочеться додому повернутись,
Коли усі кати уже помруть.

…Моя душа сьогодні завмирала.
Не кожен з нас зумів би так, як він.
Орала смерть Вкраїну, ой орала.
На всі століття вистачило всім.

Великий син великої країни.
І смерть твоя не зникла в небуття.
Душа – як скеля, тіло – вже руїна.
На вівтарі свободи – все життя…

У минулу б весну полетіти,
Розірвати би часу пута.
Нечіткими стають фотознімки,
Мимоволі в пилу забуті.

І стоїть садиба сторічна.
Розрослися сади навколо.
Всередині вальсують незвично
Порожнеча й нестерпний холод.

Стіни ці голосів не знають
Та знайомий їм шурхіт миші.
Тільки сонячний гість у вітальні
На стіні свій автограф залишить.

Усе тихо й спокійно, наче,
Але все ж такі дні бувають –
Навіть давня садиба плаче
І риданням її нема краю.

А щоночі над скривленим тином
Місяць пильно в шибки заглядає,
А зі стін посміхається щиро,
Ті, кого з нами більше немає.

2006

Сніг об’явився – у природі свято:
Усіх і білими, і гарними зробив.
Розтала жовч у ясеня крилаток,
Іржа втекла з акації бобів…

Радійте, а жаліти не потрібно
Сосну зажурену, сумну озимину.
Усім зима подарувала срібло,
І тільки їм, зеленим – сивину.

12/2010

Ось візьму, хе-хе, і "выйду замуж".
Божевілля? Ні. Цілком. Не в яму ж...
Су-учий син... Припни язик!
Я - заміжній чоловік.

Статус мій, громадська поруч думка -
от і до на захист поцілунку...
Тьфу! Гидото, щоб ти скис...
Стій! А гроші ти приніс?

Посаг мій - окремо чоловічий:
мій контроль за абонентом "Слідчий".
Не обурюйся! Баран...
Це такий тарифний план.

Знаєш, ти... Багато ти що мусиш.
Паспорт, штамп - уже ти їх не вкусиш.
Он дістань мені з небес
оковиту й "Мерседес".

Що? Ти зник? Куди це ти повівся?
Клятий, ти... Ти з іншим сам зустрівся...
Не повернеться язик:
ти - заміжній чоловік...


10.01.2014

тривке безсніжжжя цьогоріч
як аномальний стан
за стільки втоптаних сторіч
за стільки розважань

в душі бубнявіє душа –
у жодному із тіл
о Господи не залишай
розламану навпіл

Від леготу до світлої легенди, а там чужинці – ніби тіні плям, і дух інверсій допече заледве, і забобони на куті стола чемніш од мухи ситої у снінні, і добра муза вже без риштувань. Останній гість не той, котрий камінний, останній дощ собі - словянський Пан. Міняєш долю так, як заманеться, пером і часто серця вишиттям. Правиця знає: не її Жар-Птиця, тому й висОти завше до пуття… Любов не нищать сумніви і шати, борги зими і чортове пенсне. Якби ж то, друзі, знову не вертати туди, де час в три шиї пожене.

2014р

Голосом,
За полотном
Не видно дна,
Неначе сон.

Берегом,
У піні хвиль
Закрило тил,
Тихий схрон.

Поглядом,
У серці скель
Зве менестрель
Вогняний.

Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
Темні хвилі ірландського моря
Розмовляти з тобою не хочуть –
Вони про минуле кричать.
Біля дому твого згас ліхтар –
Дикий вітер задмухати може
Не такий іще світоч-стожар,
Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
У торбину черствого окрайця шматок
Поклади. В дикий морок сова прокричить
І на пустища вересу – крок.
Чорний кіт донегольських солоних ночей –
Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
Не існує оцього кота.
Кожна ніч – божий день.
Кожен камінь – пророк,
Кожен хрест – поводир.
І вартує чогось – перший крок.
Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
І на пагорби Тари свій камінь несеш,
Що додолу покотиться. Знову береш…
Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
Ти – ірландець. Повстанець лишень…

Примітки:

Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.

На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).

Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мпія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…

Я забуду обиду
И его не кляня,
На свидание выйду
Среди белого дня...

Он одним только видом
Очарует меня.
Небо, ты не завидуй,
Эту тайну храня!

2014