Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…


6.11.2011

Він
пише новітню історію
кров’ю святого народу.
Мало йому території
свого будинку для роду

і міністерства корупції,
схованих в банках мільярдів
і за стіною презумпції
проданців тих ар’єгарди,

наших судів всіх деструкції,
сотні парламентських тушок,
діючих не по інструкції
беркутівців і тітушок.

Мало йому всіх знедолених
співгромадян України,
дочок, синочків, знекровлених
владою в мирній країні.

Хоче війни громадянської
у миролюбній країні
або межею дніпрянською
наші ділити святині.

Де ще гарант конституції
так свій народ не любив, що
дві спричинив революції,
знаючи, мабуть, навіщо?

Щоби забули дух пращурів
і біля царського трону
ми плазували, мов ящери,
всі сорок п’ять мільйонів.

Мудрість нескореної нації,
знаючи влади природу,
повної просить люстрації
задля продовження роду!

23 січня 2014

* * *
Ну що поробиш - є така потреба
У чоловіка, хлопа, мужика...
Годинами сидіти просто неба
Й не зводити очей із поплавка...

6.05.2014

Жахним потокам зла
немає спину.
Ворожить час на пелюстках оман.
З осердя пекла діючий вулкан
нечисту лаву ллє на Україну.

Ятрить вуста скорботна німота
і замість неба
визріває пустка,
коли біда вдягає в чорну хустку
оторопілі села і міста.

Лягає сива паморозь на дзвони.
Свобода родить божевільні клони.

Безглуздя кпить. Війна дає поради.
Немає спину,
і немає ради…

                              І
О, мій народе, де твій Моісей?
Куди ідеш із торбою пустою?
Заляканий тюрмою і сумою,
на той бік річки і на берег цей
пливеш, як бадилина, за водою.

Якби ж то ти хоч раз один доплів
до берега, де сили вистачає
любити землю й бити ворогів.
Коли ти справді вийдеш з берегів,
тобі на світі рівного немає.

Ти як могутня течія ріки –
мелодії, що досягає Бога.
Якби тобі, як Шіві, все – з руки...

Але усе нема чогось одного.
Поліфонічно всі ми мастаки,
а в унісон не вміємо нічого.

                              ІІ
Незаперечна місія народу,
та без вождів далеко до мети.
Коли нема удару за свободу,
то і Вітчизну важко берегти.

Не раз уже у черзі за дарами,
очікували манну із гори.
Але майбутнє – це не орігамі,
омріяне у казці дітвори.

Якщо ідемо чотою одною
і у шерензі злуки стоїмо,
розіб’ємо кайдани і ярмо.

Ми на сторожі у Русі святої.
За долю України молодої
останню краплю крові віддамо.

                              06.05.14

Ну і що, що не моя
Ну і що, що обірвані крила
Зима забрала весну,
Полонила
Тепер не спиться одному
Моє бажання несміливе
В мені нове життя пробудило
Коли немає сили доторкнутись до небес
І сказати ні своїм мріям
І для чого летіти самому
Коли ти є

Ну і що, що не моя
Ну і що, що обірвані крила
Ти зламала мої грати
Так необачно
І звільнила
Моє серце скам’яніле
Розтопила
Тепер сам не свій
Ти все змінила
Одним своїм поглядом
Однією своєю посмішкою
Одним своїм дотиком
І стала моєю єдиною

Ну і що, це ж є кохання
Дихати її звучанням
Невидимої присутності поряд
Ароматом пахучої весни.
Моя квітка неземна
Ніжна і така нетривка.

Ну і що, що не моя
Ну і що, що обірвані крила
Летіти все ж зможу тепер
Які б сильні не дули вітри
І як би сонце очі не сліпило
Бо є мрія, надія
І ти.



Листопад 2013

Її голос
Заворожує
І пробуджує
Мій космос.
Не для всіх
Ми так довго,
Ми чекали,
Ми кохали.
Поодиноке
Світло ліхтарів —
Нічні сторожі,
Вони чекають,
Вони кохають
Як і ми.
І вже неважливо
Так несміливо
Покохати
Її погляд,
Не відпускати
Міцніше тримати.

Її голос
Тремтінням по шкірі
Її голос
Вічність на моїх плечах
Стікає розталими снігами
По знайомих бульварах
П’яних пабах і барах
Її голос
Тривожить
Не дає заснути
Її голос
Не забути
Він живе в мені
Її голос
Дотик ангела
Що зійшов із небес
І навіки став
Моїм пеклом і раєм.

Принижено
Схиляю руки й тіло:
Заділо - не за діло, а за тіло,
За серця ритм вчепилося й байдуже
Примушує не тьохкати, а тужить…

Недужа я,
Півроку як вагітна,
На противагу всім рокам бездітним
Вслухаюся у себе і радію:
Життям лелію, я життям лелію!

Червневим днем народиться дитина -
Чекать несила…


06.05.2014

Коли майдан як вулкан революційний
змінюється заворушеннями вуличної контрреволюції,
і ідеологія заходу
наштовхується на політтехнологію сходу,
тоді кулями по-народу
вистрілюють геополітичні війни,
з вини -
владолюбивих диктаторів,
і тоталітарних культур агітаторів.
І від військової операції
посттравматичні рани нації
не зализати ображеній політиці,
і не вилікувати обмеженій економіці.
Цій країні потрібні зміни
до глибини душі України,
щоб в її метафізичному небі світоглядному
відбулась поява некстмодернізму,
як новий виток розвитку,
розбудови людської, і розквіту...
Він у вірі в людей,
і в галактиках наших ідей,
у гармоніях з світом
і з Всесвітом,
у повазі до різноманіття -
життя.
В цьому краї, де античні філософи не ходили,
й люд хрестили мечем
і вогнем...
Україну, насправді, таки сотворили -
поети.
І в літературному слові, що дальше від класика,
розбудова її ДНК,
і успіху пріоритети -
в оновленні -
в самій людині,
і в її домівці - країні.

Ось іду по вулиці...
"Єс" та "ок"...
Від майдана до Майданека - видих-крок.
Цей народ, мій Господи, вбережи -
Між вогнів у слоїках і довжин.
Ти мені доріженьку простели.
Жбухнуті в басейничок Щука, Лин...
Полягли голівоньки та й на брук.
Ми країна геніїв, бевзнів, сук.
Тут читати проповідь - кожен ас...
Почорніла заполоч між ковбас...
І вмирає мученик...
Рик гієн.
Вже не знаю, Батечку, - спільне є?

Кажуть, що недавнечко був Ти тут.
Хто ж тепер послухає...
Свій статут...
Ген пастух застрелений.
Рев корів.
А наснаги більшає - в дзвонарів...
Чи за місяць буде ще молоко...
Головне - перейдено рубікон.





06.05.2014

Твоїх останніх слів надія
Зайшла за зради темний ліс,
І вітер дум гірких повіяв
На мрії, повні тихих сліз.
І місяць трепетної злуки
Поміж хмарин імлистих зліг,
І втіхи зоряної звуки
Збідніли на веселий сміх.
Позбувся рай своїх щасливців
На, горем зведеній, межі,
Лише пригадки блідолиці
Мотають в душах віражі...

05.05.14.

Не хочу я відходити у вічність.
Я хочу бути, поки не зачах
дух вольності у мене на очах.

Я буду доти, поки сонце світить
у небесах. І хай про це засвідчить
моє перо у радісних рядках.

А поки-що об’єднує і мрія,
і віра, і надія вдалині,
що де-не-де ще світить і мені.

У душах революція триває
і нашу правду ворог не здолає
сезамами великої брехні.

А Україна вимітає сміття.
А їй ще і сміятись по плечу
і плюнути у очі палачу.

Ти чуєш, юдо ери лихоліття,
за все лихе з межі тисячоліття
розмінною монетою плачу.

Чи не тобі, новітній людоморе,
якому люта кара й та мала,
я у боргу за згарища села?

Чи не з вини твоєї всім на горе
кривавого нещастя Чорне море
не уміщає скоєного зла?

Ти ще сьогодні цілишся у груди
моїй Землі. А лаври у паскуди
отримаєш за «мать твою таку».

Але коли таких уже не буде,
які бували на моїм віку,
нехай не буде і у сповитку
минулого позорища і бруду.

Історія немислиме забуде.
Але нехай не забувають люди
про душу у терновому вінку.

05.05.14

Хтось іде вперед,
Хтось впаде назад,
Зламано хребет,
Марною сльоза.

Встати сила є?
Крил уже нема.
Думка та цькує:
Скоро вже зима?

Добрести кінця
Важче ніж стрибок,
В череві кільця
Марний кожен крок.

В мені тебе - безмежне море,
В тобі мене - малий ручай, -
Твоя жіноча непокора
В мені народжує відчай.
З тобою, часом, важко жити
І неможливо прямо йти, -
Твоїх бажань стрімкі візити
Мене штовхають у кути.
Мені - твоє не осягнути,
Тобі - моє на видноті, -
Ти безкінечний первопуток
Моєї давньої путі.
В мені моє усе єдине,
В тобі твоїх багато "я", -
Душі жіночої глибини
Не змірить думки течія.
18.02.10

В шати обкутий,
Вітром обдутий
Я маю бути,
Лиш не забути
Місто і тісто,
Сісти і їсти,
Ми всі з повітря, -
Ти пам’ятай!

***
Боже, пельки замкни нечестивим
І спини ненаситну орду, –
Звірину з хижим поглядом хтивим,
(Відведи від Вкраїни біду!)
Бо вона безпричинно воює,
Віддає за добро мені злом…
Хай правиця Твоя порятує
Й милосердя накриє крилом!
Щоб на знищення стали нащадки
Ворогів, і щоб сина ім’я
Було стерте за злочини батька,
І віднесла його течія
В небуття, й зодяглися ганьбою
Ті, що нас обмовляють й клянуть,
Бо вони погордують й Тобою,
І удруге Тебе розіпнуть.

5 травня 2014 року Божого

Квіти дзвінків розриваються ввечері,
Сад притулився обличчям до ґрат.
Вона ще не знає, що ти повернешся,
Коли навіть сонце щодень помира.

Браслети годин по зап’ястях проковзують.
Місяць прокинувся, сад прохолов.
У неї для тебе сорочка вготована,
З якої так легко змивається кров.

Сад посипає свою срібну голову
Покірним корінням низької трави.
Вона у будинку долонях зловлена
Просить у тебе: «Живи!»

слова кусають мов піраньї
їх часто чуєш при прощанні
і ті людські приготування
не переллються у бажання

ти мов не бачиш ні польотів
ні пережитих ешафотів
закриєш очі – наче темно
та не забудеш – це даремно

давай прокрутимо платівку
як застрибали у автівку
як мчали в дощ чи може зливу
і поділили спілу сливу

і знаю я що у нас двох
все ж рвуться струни на обох
я не скажу тобі ні слова
кому потрібна зараз мова…

***
Твої речі у шафі
Сумують тепер за тобою…
У кишенях пальто
Я знаходжу в минуле
Квитки…
В те далеке «колись»,
Де ще радість
Не звиклась з журбою,
Де ще ми молоді
Й кожен ранок
Щасливий такий...
А навколо весна
Знову трунку
Напитися просить,
Котрим вечір щодня
Напуває травневі сади,
І шепочуть серця –
Ще не досить,
Не досить,
Не досить,
Зачекай ще хоч мить,
І не йди,
Я благаю –
Не йди…

5 травня 2014

Наповню келих іменем твоїм,
Аби тепла ще раз напитись вволю.

Палають мрії в серці, як в огні
Останню свічку випросивши в долі.
Розмови меркнуть. Вже немає слів .
Одна сльоза в очах, як дрібка солі
Застигла самотою на щоці.
І зорі в небі, наче на стіні.

Опалим листям вишиває осінь,
Бредуть думки по сходжених стежках,
Розп’яті, наче грішні, на вітрах,
І тягнуться за обрій, де колись
Юначі крила нам відкрили вись.

Не завжди життя – феєрверк, поема.
Хто то може це не на жарт – насправді?
Заростають всі атрибути теми,
Медитує ніч, мантра – дощ у травні.

Хтось складав слова – бісер у гердані
Хтось метеликів шпилить -мертві квіти,
Віднайти б на мить в чому поталанить
Забувають дні вже дорослі діти.

Пролетів верлібр. Зачепив струною.
Шепотом вітрів спалахнув тумани,
Марно із віків голоси луною.
То хіба листи, мрії відблиск тьмяний.

Ця ніч остання, а завтра кривавий схід!
Затискують пошесть у лаві своїй кордони.
Царям замалими стають велетенські трони
І цей безголосий донині світ!
І буцімто так і треба: мовчи й молись...
За кожним Іудою виростуть знов титани
І стане від крові спянілим вогкий світанок,
Де смерчем тебе обертає вісь...

Де всі богослови в тисячах молитов
Згадають запроданців, виберуть лжепророків!
Як стрімко малі вовченята вивчають кроки,
Голодні та спраглі на цей престол!
А цар, просто цар, підніме дамоклів меч,
Бо люди, розіп'яті серцем, стануть навпроти...
Ще стільки судилося горя, стільки скорботи,
Допоки тебе обертає смерч!

Ще стільки судилося перейти царин,
Вкривати смертю дороги, відхаркувать кров'ю,
Хапати повітря, задимлене, лиш рукою,
Відчути, як час зупиняє плин!
Відчути біль, змінити історії хід,
Піднятись з колін під сповиті сонцем знамена!
Ця ніч закарбує вічністю всіх поіменно,
Зустрівши криваво-травневий схід...

Усупереч розгнузданому ретро
люблю я розперезані слова,
які шанують,
                як і я,
                          всі метри,
допоки пам’ять серця ще жива.
Заходимо
               із хижі біля тину,
минаючи веселі паничі,
у сіни,
               за пороги,
                              у хатину.
А он –
           і коцюба, і рогачі.
Чорніють під лежанкою штандари,
у ко́вбасі – копистка чимала,
і на шнурку – присмачка для котяри,
а далі – піч,
               і у чеканні жа́ру
затикана за запічком кагла.
А біля печі
               ближче до Масни́ці
кружляє веретено кужіля́
із куклою у перхоті костриці...
І наче
         так усе,
                        як для годиться
навколо Сонця крутиться Земля.
Під сволоком – колиска на пружині,
малеча на коні
               до калити,
і образи́
               на покуті
                              в калині.
І як це любо
                  і мені –
                          дитині
дивитись ці літаючі світи.
А вже коли почується, –
                              ґерґеля,
то це – до діда.
               Це його устав
навчати, як
              до ночі
                         від купелі
на призьбі
               все чекати, як Ємеля
на піч
           до но́вих віників
                                 чекав.

                              05.14

Осяяна веселкою, блакить,
Неначе жар, палахкотить, –
Розбурханий вітрами і
Розквітлий весело в золі.
Зітерши хутко хмари, наче грим,
Знов стало небо голубим, –
І я незчувсь, як потекло
Із нього світло і тепло…
04.05.14

...дружині...

***
Закарбувався
В пам’яті
І в серці
Спекотний серпень,
Погляд неземний…
Коли крилом
Уперше
Ангел смерті
Твого плеча
Торкнувся…
Боже мій!
Я бачив,
Як згасало
Серед літа
Твоє життя,
І догорав вогонь
В твоїх очах…
І світ,
Що звик радіти,
Умить принишк…
І збочив осторонь…

5 травня 2014 р.

Наїлися емоціями доста.
Пора настала оцінити зло,
відоме, як агресія московська,
якої досі ніби й не було.
               Та і добра неначе й не бувало,
               і не хватає ґлею в голові
               допетрати, – а що се ся то стало?
               Європа рубікони руйнувала,
               Росія завойовує нові.
У Думі, як один, усі месії.
Закон, як дишло, – всяк собі гребе.
Усе поперек горла тій Росії,
що братом уособлює себе.
               У старшого – амбіції монарші,
               а меншому є місце у ясі
               від Волго-Дону до джерел Росі.
Є дві Росії – наша і не наша.
Одна асоціюється як Раша,
а інша за походженням – з Русі.
               І воздається тій і тій належне.
               Одній Росії – вічна боротьба,
               а інша буде мати протилежне
               тим благам, що очікує юрба.
У пам'яті залишаться злодії,
що атакують наші рубежі.
               Іде упадок місії месії,
               лишається осадок у душі.
Лякає безголов’я двоголове.
І кидає на землю всім на зло
зловіщу тінь капутінське крило.
               І аплодує плем’я гонорове,
                              закльоване, етично нездорове,
               якого у проекті не було.

                              04.14

Ведмежої позбав любові й дружби:
твоя душа – в нечистого на службі.
А Україна, звісно, – не Росія:
поміж братами розбрату не сіє.
І пам’ятай, неситий московите,
що генів аж ніяк не обдурити –
крізь покоління грає кров погана
«братів-слов'ян» із роду Чингіз-хана.
Здається-бо – розтануть неосудно
діяння злі, брехливі і облудні:
забити баки світові готова
орда кремлівська – чуркіно-лаврова,
нахабно преться «русских» захищати
у нашій світлій українській хаті…

Від путіна-ординця-«славянина»
і пут його спаси нас, Божий Сину…

04.05.2014

Пішла пустопаш.
Зникло тіло.
Я – гострий промінь між рапір...
Іще учора аркуш білий.
А нині кров`ю крапа Звір...

Не буду пити, відмолюся.
Злечу над Ворсклою, мостом...
Тримайтесь, Катрі та Марусі.
Ось-ось поманить Джек чи Том.

Кричіть про волю... Вишиванки
Вдягніть найліпші, оголіть
Засмаглі перса... І до ранку
Під "єс", "о`кей" терзайте сіть...

Не плачте. Ви ж самі бажали.
У таці били, мов у гонг...
Не відхилитись... Труйні жала.
І течки, стоси ЗАБОРОН.

Хай вас втіша Іродіада:
На рік її відпустять з аду.

Нема свого обряду, глею...
Чи варт жаліти Саломею?

Дотанцювались – нагорода...
Така безшия річ – свобода.

Тепер вам кисло, німо, тісно?
А я – ліском, а я вже пісня.


2014

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах .
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014), Дажбогів гай.

Оланцюжена Сходом, тікаєш на Захід, прописала майбутнє на стрічках коси. Розфасовані ворогом охи і ахи відхили, почерпнувши з води та роси. Не повернеш. Ітимеш надалі сакрально – серце в розвідку боєм, на таці – калач. Від сусідки - примари із казки-ґуральні - в камуфляжах, бинтах, голяком – антураж! Доганяють, хапають за плечі запекло, а найнижчий – за горло… Кістлява рука… І шепочуть на небі: тепліше вже… тепло, а тобі не упасти б якось на витках. Мати б линву від Бога, бо крівця в болоті, ще й рогачкою бруд, що несла за поріг,
й мироточить дорога
Небесної сотні,
відчуваючи знову
наступних
своїх.

2014р.
Художник Ярослав Саландяк

У запахах меліси і душиці,
Пливе за обрій грому гуркотня.
Кошлатими туманами клубиться
Напоєна вологою земля.
Іскряться і здригаються листочки,
Вгамовані й обтяжені дощем, –
І ціляться краплинки їхні в очка
Наляканим кульбабам під кущем.
Пригашені грозою, світлотіні
Розходяться й збираються в гурток
Там, де лежить під вишнями, як іній,
Опалий цвіт побитих пелюсток.
03.05.14

подих метеликом спурхує з уст
шанси магнолії потяг-прокруст

суб'єктивно за ніч утомились
об'єктивно на сходах вляглися
об'єктивні сіренькі миші
суб'єктивно агенти лісу
об'єктивно прийшли зі сходу
суб'єктивно в них гострі зуби
об'єктивно скоріше зі споду
суб'єктивно собі на згубу
об'єктивно злякались любовно
суб'єктивно завили на когось
об'єктивно як місяць уповні
суб'єктивно загавкали вголос


03.05.2014

Наш цвіт обірвано. І пусткою наш сад стоїть.
Жорстокий садівник посеред марева століть
Чужий і зайда – мріє порубати наш вишневий сад,
На пустищі собі садити чорний виноград
І готувати трунок із його гірких плодів,
І ним втруїти світ – птахам забракло слів:
І не папугам – солов’ям наляканим для співу,
Замовкли й зажурились сірі птахи посивілі,
Коли з сокирою у наш чарівний край
Прилізли нелюди. Палає небокрай,
Дідівську шаблю й кріса дістає орач,
Знов, як в старі часи над селами лунає плач
Сиріт і вдів. На герць за волю встануть козаки
Ми сад захистимо. Сьогодні. Й на віки.

І знов перо умочене у кров,
і знову у жалобі аж до краю
перелітає неземна любов
за житіями мучеників раю.

І скільки на арені боротьби
потрібно ще покласти одеситів,
аби були до Перемоги ситі
міста герої і міста ганьби?

Убивці і посібники убивць,
гидує вами навіть прах ординця.
Ми знаємо мерзенні ваші лиця.

Не затіняйте волелюбних лиць,
що на землі сьогодні горілиць
дають нам знати, ким земля святиться.

03.05.14

Не будьте боягузами, вкраїнці,
Не піддавайтесь голосу зневір.
Серця наповніть мужністю по вінця,
Боїться хай триклятий бузувір.

Не дайте отруїть себе отруті -
Це - пропаганда промосковських ЗМІ.
І сам ведмідь опиниться в ярмі,
І назвемо ми Путіна – КАПУТІН.

Лиш у собі збудити треба силу,
Лиш у собі здолати треба страх!
І ляжуть окупанти у могилу,
Бо зла імперію чекає крах!

Піднімуться знедолені народи –
Чечен, якут і чукча і бурят!
І разом з нами в битві за свободу
Боротиметься кожен з них, як брат!

І чесні росіяни, і євреї,
Й нескорені татари-кримчаки
Позбудуться лакейської лівреї
Однині і на вічнії віки!

Плече підставлять нам у час критичний
Америка, Європа і Кавказ.
І санкції Москві економічні
Введуть. І зброю надішлють до нас.

Ковтне Китай Сибір неісходиму,
Японія Курили забере…
Лише борімось, наче одержимі,
Хай сила духу наша не умре!

І воїнів Свободи Божа доблесть
Зруйнує світ, де править сатана.
Й залишиться лише Московська область,
Від Риму як – Італія одна.

І кожен з нас тоді розвеселиться,
І пам`ятник Свободі возведуть…
Вкраїна, як духовності столиця
Усьому світу світлий вкаже путь!

3.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Впала навзнак Земля, як вояк на дуелі,
для якого війна – це один епатаж.
Про сексота Кремля – всі палаци й оселі.
І немає нічого про слово веселе,
що несе у ефір бойовий репортаж.

Он – чергові граблі Україна зломила.
У міліції дух бойовий охолов.
У тугішу узду лізе люмпен без мила,
ґероїчний Донбас наступає на вила,
проливає Одеса за люмпена кров.

А імперія зла заповзає змією
у комору Землі, у запаси чужі.
І немає ні честі, ні совісті в неї.
І стріляючий філер «єдіной Расєї»
завойовує їй вогневі рубежі.

І пакує бомонд запасні чемодани.
І еліта все ближче до пекла гребе.
Кандидати у рай перев’язують рани,
а очільники, що стартували з Майдану,
у обійми Європи готують себе.

                              05.14

Антихрист прикривається хрестом...
Антифашистом зве себе фашист...
Шукає у собаки під хвостом
"новини" для ефіру "журналіст"...

Міцнішає невидима стіна...
Раби тамують спрагу із калюж...
І тішиться, радіє сатана,
Пакуючи мішки продажних душ.

Замерзало небо, терпли руки,
Гусла кров на зболених вустах
і душа невинна в хресних муках
Янголом виходила на шлях.
Путь важка, торована сльозою,
Згарищами болю і метань
І вела тривоги за собою
Ревна доля у лютневу рань.
Відмолити б віру, Боже милий,
Відстраждати б і переболіть!..
…А тим часом обгорілі крила
Попелили стомлену блакить.
Вкрилось димом сонце за плечима,
Люта смерть дірявила щити.
Мій стражденний горе-побратиме,
Мій народе, хто ж, коли не ти?!
Окропившись кров’ю свого сина,
Знісши муки грішні та святі -
Воскресала Мати-Україна
В сотий раз прибита на хресті.

Відлунює тиша від журу могил,
Між строєм хрестів і граніту, –
Де я над одною схилився без сил,
Зупинений здогадів гнітом.
Затінене горем узвишшя землі,
Нічим непримітне для зору, –
Роками не може ввібрати жалі
І туги моєї не зборе.
Все нижче і нижче горбочок оцей,
Порослий барвінком і глодом, –
Все менше і менше знедавна людей
До нього в скорботі підходить.
Болить голова від громаддя думок,
Повита печаллю гіркою, –
Дрімотно шурхоче самотній вінок,
Сумлінно покладений мною.
02.05.14

Прибыла до Крыма банда из России,
Были в банде воры, шулера
И еще пять тысяч «зеленых человечков»
И разной мелкой швали до хера.

Замутила банда типа референдум,
Всех крымчан, как лохов, развела.
Главный местный гоблин стал типа президентом,
И пошли веселые дела.

А для этой банды крышей была Раша,
За нее тут делался гоп-стоп.
Прикрывали банду прокурорша Няша,
Черноморский флот и Перекоп.

Их пахан реальный – в нычке за кордоном:
Всем известный Питерский Вован.
Целую Европу он нагнул «Газпромом»
И крутой затеял дерибан.

Вова, ты наш Путеночек,
Шизик-бонапартеночек!
Видно, забыл ты правило:
ЧТО губит фраера!

Будет тебе, Раша, полная параша
За тобой творимый беспредел!
Хрен тебе удастся захавать Украину,
Словно краматорский горотдел!..

2014

Женя Бурштинова

***
Час розповитий.
Зріють сліди.
Зернятко з колоса
Рветься увись
До мети.
***
Стигла самотність.
Короткі гудки.
Берегом дотику
Шепчуть вуста:
"Полюби".
***
Світ збожеволів.
Споловіли роки.
Зболені руки

Вимолюють краплю
Води.
20.09.2011

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Квартири й стилі форсовані,
Місцями світ давно зіпсовано,
Знервовані, а спини зломлені -
Гуляють над вечір ходою втомлено.

Ночують, знов у місто втоплені
На ранок мішки і кава солена -
Так, ніби зроблено, а може - пороблено,
Та все ж народиться на обличчі посмішка…

Боязко, лоскітно від почуттів
Нефальшивих, чому ви так?...
Як добре їм затулити і збутися
Того, що світу немодно, невигідно…

Добре, що є вона…
За кадром в нас і міста, і політика,
І ноги йдуть у краї, щоб позбутися
Всього, що їм вже проїлось, що впилося.

Якщо захочу піти-
Ти мене тримай, не дай втекти,.

Якщо захочу піти -
Не відпусти,тільки оберігай.

Якщо захочу піти-
Допоможи в собі розібратись,

Якщо захочу піти -
Не дай мені себе злякатись..

Знай же, вперта передачо!
У суботу, слізно наче,
лікарняна наша дача
телевізором живе.
Замість щоб поїсти, дутись -
за державу не забутись,
стали всі за пультом гнутись -
від екрану до фойє.
Говорив (а хто?), що діткам
не страшний метеорит
з європейським тільки дідьком,
бо з челябінським - артрит.
Нежить викликав і рвоту -
аж запарився медбрат:
ввів у дупу (в кожну соту)
вітчизняний препарат.
Гей, редакторе, шановний!
Може, хай про "ясла повні"?
Про футбол з "Динамо" зовні?!
Скільки ж можна? Кожен раз:
то "на вибори" скликають,
то на гречку "попит" мають,
то понюхати лякають,
чим російський цінний газ.
Ми не сваримося, знаєм:
нам вождя не вистачає...
Сталін був. Ну, був... Немає -
є ще поки що Блохін.
Розуміємо: є ролі
в правовому тільки полі,
а Блохін - по лікоть голий!
І нема в суспільстві змін.
Ми, було, собі хотіли
відродити власні сили -
княже ще дістали мило,
адже Путін - печеніг.
Заявляємо ми ноту,
що Барак не мав охоти
виконати ту роботу,
котру Клінтон юний зміг.
Імпотент Обама санкцій -
депортація землі.
Крим увесь "в зеленім глянці" -
читачам, що у Кремлі.
Тож шановна передачо!
Лікарняна наша дача
пише скаргу нетерпляче,
одностайно і тепер:
"Заходів не буде вжито -
ми за це суботнє літо
вже напишемо сердито
про усе в СССР!"


3.05.2014

Молюся…
Господи, помилуй
того, кого поплутав біс,
і хто на батькову могилу
брехливі сповіді приніс,

хто за щитами на майдані
в собі людину розпинав
і мамині тяжкі ридання
ховав у зношений рукав,

над ким любов не має влади,
хто всує вчить Ім’я Твоє,
хто вимагає Бога ради
і не від серця подає

помилуй, Господи, заблудлих…
Молюся…

Жінко, ти хоч собі не бреши. Бо якщо вже ти,
то що говорити про інших?
Збирай далі мушлі з темних садів, розкинь по підлозі
нестиглих цвіт вишень.
І море в собі бережи, як копійку порядний касир,
зарплату якому затримують тиждень.

Жінко, від тебе знову втікає табун черепах, що їх
ти пастушиш, вбиваючи ночі.
Панцирі їхні міцні та робочі, душі – буремні, та
більшість зубів – ще й досі молочні.
Самотності триста років слізьми із нутра
плазунам кровоточать.

Жінко, твої равлики знову сховались - не бачать
виходу з тієї сторони потойбіччя,
бо коли віра в себе тріщить, як глина на
усміхненому не до речі обличчі,
чим її окропити – святою водою, портвейном чи
спиртом, де градуси вбивчі?

02.05.14

В священну пору посту й молитов
До Бога линуть звернення й пісні.
І я також у день святковий знов
Святій молюсь коханій, їй одній.
Її пречистий храм живе в мені,
Де світлий образ пам’ять не зітре,
Бо там думки мої, і день, і ніч,
Немов побожний наймудріший жрець.
І я – блаженства власного творець –
Зроблю олтар, її згасивши лють,
І серце в жертву принесу, котре
Дотла у пристраснім вогні спалю.
Богине, серце, віддане тобі,
Тримай поміж реліктових скарбів.

Наче мисливець вистежую слід хижака.
У землю засіюю гільзи замість зерна.
Нащадок спокійних і добрих селян
Я нині козак – у руках скоростріл-ятаган.
Я нині стріляю, собі обираю двоногу мішень,
Я нині як вітер минаю дороги стооких ночей,
Мій степ наче рана і спрагла пошерхла земля,
І пестить обличчя, як ніжна коханка, трава-ковила,
Тому, що інакше не можу – інакше пітьма,
Тому, що свободу віддати не маю я прав,
Тому, що мій край окупант чобітьми розтоптав.

ота площина
що далекістю біла
замислю дорогу
до вічного свята
аж підуть сніги
готуватиму коней
шалених
шалені
стриножені снігом
його площина
посіріла віддавна
замислю утечу
увечері
вечір
його далина
від утоми байдужа