Я вийшла тебе стрічати
У зоряній сукні ночі,
І заздрило небо чорне,
І літо, мабуть, із ним,
Як заздрять красі дівчата.
І хтось нам таки наврочив
Таємну любов у горні
Страшного вогню війни.

Чекала на тебе, руки
Ламала собі, і Бога
Благала, аби прийшов ти,
Живим і здоровим був.
У серці тривожний стукіт
Ховала від слуху злого.
Стояла у сукні з шовку,
Хвилинам вела лічбу.

Висока струнка тополя
Здавалася довгим списом,
А обрій – мечем ворожим
І темним, як біль в очах.
За щастя своє боролась
З війною, і десь лилися
Не сльози, а кров, о Боже,
І тільки вогонь стрічав.

2013 р.

У небо, сповнене покори,
Отут земля гукає.
Одвічний спогад піднімає
В свої блаженні гори.

Часом зникає сум'яття
бо слухають не гірш.
Тоді показує життя,
й а ні слова більш.

“Бракне – не бракне” дурневі моці?
Лобом об стінку? Подужаєм – пліз!
“Русскій” ведмедик, схоже, у шоці –
В пасіку здуру до “укрів” заліз.

Пертися нагло – відомі замашки,
“Ето ісконноє…” – вічний девіз!
Вкрасти чуже, і тягнути до Рашки,
І чим побільше – новітній Чингіз.

Може собі уявлявся циклопом,
Або гераклом – хто його зна…
В пасіці трохи полили окропом,
Зараз у трансі – а був “крутизна”!

В світі дітей вже лякають “масквою”,
“Русскій” ведмедик – ще гірш за чуму!
Певно, в бідаки “не все” з головою –
Не доганяє, що кажуть йому.

Боляче з пасіки гонять “укропи” –
Бо “собіратєль” не має стида!
Бджоли кусають, і оси з Європи…
Заокеанські – то справжня біда.

Нині реве в шовіністськім екстазі –
Все “непутьово” в сусідів, “не так”!
…Певно закінчить ведмедик в Гаазі,
Там і навчать танцювати гопак!


9.08.2014

                              ***
Питається, – а де беруться Путьки,
коли давно розвалена «страна»?
Ой, риється свиня і не одна!
А що удієш там, де всі прибутки
дає примара з іменем – війна?

                              ***
Гуманітарний коридор
минає поетичні тропи,
Які епітети? Терор.
Коли дві паці, – опа-опа,
не допоможе семафор.

                              ***
Які непересічні рила
колаборантів і хапуг!
І кожне дивиться за Буг.
І свині землю поділили,
то що ми хочемо з бандюг?

                              ***
Яка вона ота нечиста сила,
не знає й гуманоїд еНеЛО.
Та мова не «за роги», а про шило,
яке ще не засилене у рило,
яким усюди тикає Х??ло.

                              ***
Яка любов, якщо навколо – муки
і скаляться сугестії імли –
рогаті свині й виродки-орли?
І як далеко ще до тої злуки,
якою ми пришестя почали.

                              ***
Чим зло дурне, то тим воно і бідне –
відомо і у Африці коню.
а тим, що творить лиш собі подібне
я не хотів образити свиню.
Тому не допікайте за меню,
або за те, що стриматись несила.
Не я один шаную кацапню,
яка сама собі усе нарила.

                              08.2014

Моя добра і мила,
Я для тебе співаю.
Ти у мене єдина,
Найцінніше, що маю!

Пр-в:
Мамо, мамо, чуйне серце,
Мого щастя оберіг.
Рідні очі - два озерця, -
Як я, мамо, люблю їх.
Хай ця посмішка чудова
На устах завжди бринить.
Повертаюсь знову й знову
Я додому хоч на мить.

Ти, як промінь крізь хмари,
Що завжди зігріває.
Линуть думи до мами,
Коли десь я буваю.

Пр-в:
Мамо, мамо, чуйне серце,
Мого щастя оберіг.
Рідні очі - два озерця, -
Як я, мамо, люблю їх.
Хай ця посмішка чудова
На устах завжди бринить.
Повертаюсь знову й знову
Я додому хоч на мить.

Всі молитви до Бога -
Піклування про доню.
І розвіють тривоги
Твої ніжні долоні.

Пр-в:
Мамо, мамо, чуйне серце,
Мого щастя оберіг.
Рідні очі - два озерця, -
Як я, мамо, люблю їх.
Хай ця посмішка чудова
На устах завжди бринить.
Повертаюсь знову й знову
Я додому хоч на мить.

1999

На устах замок, на серці камінь.
Вітер обриває листя книг.
Сяду я сумний, неначе Каїн,
біля ніг оперених твоїх.

Почитай мені про що завгодно.
Про кохання наше почитай.
Хай на землю сурмачі зіходять,
небеса заломляться нехай -

ти слідкуй уважно й невідривно,
як закохані по літерах ідуть
урвищами на високім рівні
у тривку та нетривалу путь.

Хай падуть на землю чорні води
і сто двадцять днів по них пливуть
звірі невідомої породи
у недовідому каламуть.

Хай несе на збуреному плині
на спасіння може й на загин
кораблі в оточенні дельфінів
мов церкви у колі домовин.

Хай на небо янголи зіходять
рвати штемпельовану зорю -
це ніяк не може нам зашкодить
поки я з тобою говорю.

І тому на зведених колінцях
у поемі про життя та рай
ти гортай зачитану сторінку,
вільної сльози не витирай,

щоб у слові серце відпочило
і себе забуло хоч на мить.
А коли, нарешті, споночіє,
світло ми не будемо палить.

Ми обертаємось навколо своїх мрій
неначе м’ячики планет навколо Сонця.
В закономірнім хаосі подій
ще сподіваємось на захист Охоронця.

У кожнім космосі є істина своя,
свої закономірності й порядки.
Шлях розвитку, служіння, пізнання
нас змушує розгадувать загадки.

Про те, що можна жить без ворожнечі
в туманностях світобудов-оман,
що простір – це не темінь порожнечі,
що він пульсуючих енергій океан.

Галактики цвітуть як квіти в лузі.
Лід і вогонь творять зірковий пил.
Співмірність бачимо в космічнім виднокрузі
всіх ідеалів, вчинків і світил.

Свічки сузірь палають невагомо.
Вібрують кванти всі про щось своє.
Чи є Космо-Душа нам невідомо.
Але Космічний Розум точно є.

Війною очищається народ.
Усі святі, а я грішити мушу, –
брехні потрібно затикати рот.
О, скільки їх – обмежених істот,
які руйнують і тіла , і душі.

Вони ще є. Учаділі в диму
ворожі голоси і підголоски
підспівують відомо їм кому…
Ви хочете усі на Колиму?
Туди вам і дорога, відморозки.

Ви чуєте? Це вибух, ...і луна.
Але глухим і «ехо» – не погано.
У всіх серцях відлунює війна
і пише,– рани, рани… Рвані рани…
І тільки додається сивини.

Сини Вітчизни – матері-вітчизни –
ідуть за неї в полум’я війни,
і чути дзвони жалоби і тризни.

Земля гуде сиренами тривоги,
і ледве чути стогін перемоги,
і падають бандерівці-сини.

                              07.2014

Дріма Єрусалим у тумані,
Немовби Богом з неба знятий.
І якось млосно на душі мені,
І конче хочеться дізнатись,
Чи, може, й там усе, як тут:
Снують авто, сопуть трамваї,
Неохоче «сови» на роботу йдуть: .
Не «жайвори», тож смачно позіхають.
Ворона в роздумі куняє,
Кіт гордовито шлях перетинає...
...Та раптом рожевіє. Все довкруж в обнові.
Єрусалим небесний поступається земному,
Щоб завтра фата-морганою явитись знову.

А мати чекає, а мати не спить…
Ніхто її сина не бачив убитим.
Згубилася в часі: де вічність, де мить?
Куди йти шукати і чим відкупити?

Вже навіть і сліз не лишилось в очах,
Біль висушив кожну клітиночку-нішу.
Не тихне молитва, не гасне свіча,
А думка одна випереджує іншу.

А може, відбився в бою від своїх
І мусить ховатись, бо ворог навколо?
Він звісточку дав би, аби тільки зміг…
Тримайся, Іване, Василю, Миколо.

А може, поранений десь у селі?
Його доглядає старенька бабуся.
До міста відрізали шлях москалі,
Тому самотужки справлятися мусять.

А може, в полоні? Катюго, не бий!
Тобі не минеться кров жодної жертви.
А може, а може… Хай був би живий,
Скалічений, хворий, та тільки не мертвий.

А може, а може… О мука! О біль!
Як матері бідній не втратити розум?
Хоч літо – на скроні ляга заметіль,
Хоч спека – вкривається серце морозом.

Зібрати б до купи весь біль матерів.
Терпіти? Та годі! Просити у Бога,
Щоб кожен, хто винен, у пеклі горів,
І ще за життя, безупинно і довго.

Та мати надію у серці несе,
І сутність її материнська у тому,
Готова простити усім і усе,
Аби тільки син повернувся додому.

08 серпня 2014

Ходив по піску золотому,
А серце не здужав нести.
І ноги не знали утоми:
На горах стояли хрести.

Хрестився. І за горизонти
Молився на сонце своє.
Бувало, одну мав гризоту:
Дивився, чи добре стає.

24.10.2005р.

Ніщо не вічне, окрім смерті,
Лиш спокій вічний смерть дарує нам,
І хоч не був людиною ти честі,
Зустрінеш спокій ти хоч там.

Коли ти думаєш: «Нехай усе помре і все хай пропаде,
Не буде вже життя суворе...»
Хай смертний час твій вже прийде,
Не будеш мати ти вже горе....

А як спокою не хочеш ти такого,
Терпи, що маєш сил, терпи...
Не буває у житті легкого,
Ти ж тільки своє лихо пережди...

Ніщо не вічне, окрім смерті,
Лиш спокій вічний смерть дарує нам,
І хоч не був людиною ти честі,
Зустрінеш спокій ти хоч там.

Коли ти думаєш: «Нехай усе помре і все хай пропаде,
Не буде вже життя суворе...»
Хай смертний час твій вже прийде,
Не будеш мати ти вже горе....

А як спокою не хочеш ти такого,
Терпи, що маєш сил, терпи...
Не буває у житті легкого,
Ти ж тільки своє лихо пережди...

"Мамо, матусю, матінко, ма..."
Видихом, викриком, стогоном,
вперше й востаннє,
"Мамочко, ма...холодно..."

Поле дощами кривавими зрошене,
то на Донбасі жнива,
мрійник на танку, з лицем запорошеним,
в такт добирає слова.
"Темная ніч", мов залізом розпеченим,
спалює душу вогнем,
знову посмертно когось нагороджено,
серпень залито свинцем.

"Гради" і "мухи", броники й берці"
в зошиті пише маля,
а на Донбасі із кулею в серці
батька приймає земля.
"Танки і снайпери, вибухи й постріли"
пише в клітинках дитя,
"біженці, літо, бомби і обстріли"
вперто диктує життя.

Зона АТО, бетеери, заручники,
то на Донбасі жнива,
школа в руїнах, зотлілі підручники,
кров'ю залита трава.
Слово "війна" у блокноті рожевому
мати стирає до дір,
"Доню, пиши - у садочку вишневому...
сонце і квіти, і мир".

2014

Можливо вічність лікувати рани
Знаходити втіху у миттєвостях простих
Ховатись від болючих слів
Людей, що ранять
Та не можливо заховатись від біди

Торкаючись ногами босими землі святої
Вустами – здавалось би, цілющої води
Ти відчуваєш
Навіть тут настали зміни
Ваша оаза прихистку поникла, зганьблена людьми

Не повернути час, долонями зігрітий
Не стати більш тією, якою ти колись була
То вже минуле, мить
Корінням у пам’яті згубилось
Не каламуть давніх озер
Не завертай назад
У тебе є лише Тепер
Тримайся, дівчинко, за нього
У спогадах не загубитись би
Тече часу ріка
Не забувай про ті стежини, що вели тебе щоденно до тих озер, до тих лісів
Що полюбилися тобі

Як плаче матір над рікою і просить сина повернути
Як любий на війну іде і не вертається
Від болю й розпачу заламуєш укотре руки
Укотре ти кусаєш зап’ястя
Бо мріялось разом
Тепер лиш холод паном і погляди скляні
Розлуки так ятрять
І шкіра на вустах потріскана до болю
Дай волю всім словам-сльозам, що вказують на страх
Адже вранці знову розплющиш очі
І що ти подаруєш новому дню?
Свою розгубленість, зневіру
Що заплетені у коси

Тіло тлінне і ти безборонна, змирись
В цьому ми - ягоди із єдиного поля
Не занурюйся ще глибше у біль, що так надривно в тобі голосить

Дописано 04(08)2014

Я сповзаю крилом на розчавлений грунт,
І змією повзу наосліп.
Чую запах твій, чую, ти досі тут,
Став серйознішим і дорослим.

Це твої переходи, твоє метро,
Все прорито твоїми руками.
І у жилах тугих то твоє Дніпро,
Пуповиною між лугами.

Це на рамах відбиток твоїх долонь,
Чи то фарба скидає шкіру.
Я повзу на схід сонця, до твоїх скронь,
Щоб зірвати ошийник звіру.

З-під уламків будинку муркоче кіт,
Або я щось наплутав, ковдри?
На долонях під сонцем брудніє піт,
Чи можливо засмага, бовдур?

У будинку чомусь мовчить телефон:
Мо втекли собі десь, субота?
Чи ковтають у тіні каструль корвалол,
Задивляючись знов на фото.

Це тому у серпні тут скрізь зірки
На погонах, між небом і полем
Це тому тут сльози такі гіркі
Бо щодня нашприцовані болем

Це тому ти, курво, досі живий
Бо мертвих вже в біса вдосталь
Це тому ти досі кінчаєш в ній
А не з кулею у госпіталі

Очима, повними надій,
Голубиш далеч неозору, –
І дум твоїх невтішних рій
Не має спокою і змори.
Ніхто не знає, як живеш
І що ти маєш за душею, –
Та і зі мною мало теж
Журою ділишся своєю.
Якою доброю ти є,
Я всім скажу, бо точно знаю
Про серце зболене твоє
І про любов твою безкраю.
Прости приречено мені,
Як ти не раз уже прощала
І за розлук роки сумні,
І за мовчань літа чималі.
Тобі без мене – хліб гіркий,
А суп задимлений – прокислий, –
І кухоль падає з руки,
Та ще й не б’ється, мов навмисно.
Шумить святково самовар
Щодня в притишеній кімнаті, –
Ось-ось появиться поштар,
Щоб лист од мене передати.
08.08.14

- В новой редакции -
Мы уйдем бесподобные в дальнею степь
Там где птицы и звери на равных
Где на троне всего яркий солнечный свет
Ну ведь здорово же, ведь забавно?!..

Окунуться в траву и забыть всё и всех
Одуванчики - пусть, пусть ласкают…
И взлетит в небеса чей-то радостный смех
Назовём это с радостью Раем…

Волки вдруг подбегут на вечерний костёр
И попросят приюта - согреться
Это мир волшебства с ближайших озёр
Нечто было подобное в детстве…

Из глубин чистоты предвкушая как сон
Как святую стезю до блаженства
Этот славный этюд есть любви унисон -
Будет вами он слышан всё реже…

Мы уйдем бесподобные в дальнею степь
Беззаветные в замысле Божьим
Не пытайтесь настичь, неведом ответ
Это нечто вне разума все же…
2014-2018

Ищите меня в подворотнях
В залах
Кинотеатрах
Чужих антрактах

Ищите в метрополитене
В прокуренном тоннеле
Без очков и гламурных носков
Без чувств и в разгаре

Я больше не здесь
Живу.
Ни минуты, чтобы присесть

Ищите пристально.
Кристально чистой души
На этой земле больше не найти.

Нічого не відбувається, опів на четверту,
Люди із палицями чи - ба! - парасольками
За законом інерції - з роботи одразу на пенсію,
За законом життя - самотні, з народження стомлені.

Нічого не відбувається, горять світлофори,
Жовтий застиг на очах - певно, щось поламалось.
Читаєш діагноз: хворий, кашель і трохи першить у горлі,
А насправді першить у душі збайдужіла реальність.

Нічого не відбувається - чи не відбудеться,
Ніби поза життям, ніби ночі та дні наскрізь
Люди, палиці, вулиці, світлофори, пустки і пустощі
Все чекають в невіданні початку життєвих реприз.

О мій Божечку… тяжка мученько
та за що ж бо ти приключилася
за́бив кат мене… ноги, рученьки,
тіло дужеє кров’ю вмилося,
обросилися рани рванії,
дірка в серденьку,
губи стулені...
реготали нечисті п’яні і,
в пекло душі свої замулені
на олтар сатані складаючи,
вихвалялися крові ріками...
і не тямили, що вбиваючи
древо роду свого каліками
засівають душевно хворими -
кров жива і кричить за пімстою,
і лунає той голос горами
і долинами…
Ти ж невістою
перед Божим престолом праведним
станеш душечко, бо стражденная,
жовто-синім вповита саваном
і любов’ю благословенная.
На отому суді священному
на Долоні, що над руїною
Бог простре, і мені смиренному
Він віддячиться Україною.*

*Усім загиблим, гинучим у боротьбі за волю України присвячую…

2014

Ти не янгол, але й демон
Цих очей не може мати.
Два в одному, чи окремо -
Не зідентифікувати.

Знак із неба чи прокляття,
Не свята і без гріха,
Річки шум і тріск багаття,
Світла й тіні грань крихка.

Метеор в нічній безодні,
Спалах блискавки між хмар,
Хвилі вітру прохолодні.
Як дізнатись, де межа?

Що за нею, рай чи пекло?
На чиїй ти стороні?
І наважитись нелегко,
Важко й стриматись мені.

2014-08-05

КРІЗЬ ЧАС

В душі, що вигоряється нутром,
Випалюється битвами сумління,
Що вкрита ґартом, м’яти полотном,
Дощей роси не вистача зкропління
Для рути-цвіту. Б’ється джерелом
Серце любові. Стелиться квітіння
Життя розмаїв. Сплетене гуртом
З води й вогню, із вищого веління,
Світло краси зроста, розніжене теплом,
Людина постає – творіння провидіння!
І, розриваючись між гнівом та добром,
Крізь час іде, збира й кида каміння…

Павло Гай-Нижник
7 серпня 2014 р.

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

06.08.2014

Пахне димом пожеж,
божевіллям і кров’ю повітря,
розбентежений світ
вочевидь почувається зле:
навісний Сатана
приміряє украдену митру,
розпинає добро на пекельній Голгофі…
але
за порогом терпінь
схаменеться згорьоване суще.
Підночує в душі
та розвіється ранком жура.
Знову станеться Спас
і поділиться медом цілющим,
заколише грозу
і напоїть зорю із Дніпра…

Нумо, браття, провітримо гасла
і до збруї вгодовані рила...
нумо душі окрасимо Спасом
а судійство брехливе - на мило!!!
замість кулі на руки цеглину
а хто вкраде, чи крав, у кошари
і дай боже, лихе - з України!
якщо ні, на Майдані піджарим…
а солдату прилюдно - сержанта!
до комроти в лікарню дівчину…
на дощечці могили антанти
кілька слів : - ой не лізь в Україну…
06.08.2014.

1.

В глибині липневого світання
Хочеться поспати...
Та встаю...
Осінь в цьому році буде рання,
Далеч золотитиме мою.

В чорній дірці простору і часу
Добру душу пастиме душа,
Стерши пам’ять, мов пісок з обчасу,
Вражу кров із фінського ножа.

Злі пісні про темну долю пишуть
Недруги зачумлені мої.
А в мені росте всесвітня тиша
Вічним медом зоряних роїв.

Висота колодязна, глибока
Манить, манить грішного мене...
У пекельний шум чи райський спокій?
Зробить правду, а чи обмане?

Для душі бронежилет шукаю.
Бо війна.
Бо скрізь переформат.
Бо слова сердець не відмикають.
Штильно фестивалить автомат.

27 лип. 14.

2.

Молоденька красива осінь
Вигляда з-під копиці літа.
Ні у кого вона не просить
А ні ласки, а ні налити.

Ворохнеться дитяча радість
У пошрамленім болем серці.
Йду до смерті шляхом парадним
Після склянки горілки з перцем.

Але друзі, нічна рибалка
Завтра вірно мене чекають
І стара лісова русалка,
Що любов мою пам’ятає.

Рання осінь життя і року.
Прохолода.
Прощання.
Сльози.
Прабабуся знімає вроки,
Доки грози, а не морози.

Нас чекає священнодійство.
Пес приблудний – мов ангел грішний.
Поміж генієм і злодійством
Ранню осінь послав Всевишній.

Журавлині хрести у зорях
Скоро з’являться...
Десь на Спаса.
І ріка уже не прозора,
Мов космічна до себе траса.

Золотіють поля хлібисті.
А на сході війна... остання...
Вже цілуються плід і листя.
Рання осінь...
Пізнє кохання...

7 серп. 14.

Вставай, мій краю лицарський,
вставай на смертний бій
з навалою кремлівською,
що пре в злобі тупій.

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Два протилежні настрої,
два світи – в нас і в них:
за світло наш Майдан стояв;
за темряву – вони!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Дамо чортів свавільникам,
свободи ворогам,
грабіжникам, насильникам,
недолюдам-катам!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Дарма кружляють ворони
і яструби Кремля.
Палатиме під ворогом
загарбана земля!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Гнилій рашистській погані
дамо свинцю в чоло!
Зариємо цих покидьків,
щоб сліду не було!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

Вперед, з новою силою
супроти п’яних зграй –
за землю нашу милую,
за наш предвічний край!

Хай люттю благородною
нуртує все сповна.
Іде війна народная,
священна йде війна!

08.2014

Ми — кульбабкові діти,
ми — пушинки малі,
в небо хочем летіти
від землі, від землі.

Ми — росою умиті,
вечір нас колисав,
ми для вас — дрібні миті
поміж трав, поміж трав.

Спішимо за вітрами —
ой, далека ця путь…
Знов кульбабки між вами
розцвітуть, розцвітуть.

(серпень 2014)

де тільки птах
графітна цятка
на синім аркуші небес
і крок спочатку
все спочатку
до недовивчених чудес

де тільки гном
беззастережно
пасе отару світлячків
аби ніхто необережно
в розпуття болю не забрів

де тільки та
мала мураха
у надбудові галузок
і щойно-вірш
і нано-птаха
і передсуть
і передкрок

ТИ МЕНЕ ДОЧЕКАЙСЯ

Ти мене дочекайся, знайди в серці сили,
Я пове́рнуся звідти живим, тільки вір.
Сподівайся завжди. Адже ми ще не договорили
Усіх слів. Я наснуся між зтомлених зір.
Не відчайся. Я знаю, тебе не зломили
Тужні дні. Бо клянуся – злій долі навкір
Я сміявся. Їй в очі сміявся, щосили.
Бо живлюся тобою. Бо й в миті зневір
Я з любові зміцнявся. Мене боронили
Молитви́. Не скорюся. Твій лицар-жовнір
Не здавався. Чекай. Бо замало іще ми пожили,
Я вернуся, ти знай. Вітром степу або дощем гір.

Павло Гай-Нижник
4 серпня 2014 р.

Вона із рук своїх незграбних
З нічної висоти впустила
Віяло з мерехтінь осяйних
На моря синій килим

Щоб підійнять перехилилась,
Срібляву руку простягла свою,
Та блискітка ця відхилилась,
І понеслася хвилею.

В безодню прірви, щоб дістати,
Повір, я міг би кинутись,
Не можеш з неба ти ступати,
Якби ж міг в нього піднестись!

поки твоя мама збирає ягоди
поки твій тато вирізає з газет
матрон
не бійся витягнуть власні неводи
не заходячи в Інтернет
в телефон

не пиши їй, як з’їдає розлука
а просто прийди під двері
і все скажи
«я люблю тебе» або «здохни сука»
так зникають усі імперії
що залишились на межі

друзі твої, такі самі лохи
в сенсі, так само колекціонують
свої помилки
а ти і з нею, неначе Боги
неначе вас бачать і чують
усі зірки

збери її речі, хай спить, ще п’ята
звари собі кави і викури її
ментол
ви тепер назавжди розтерта м’ята
або, хєр вам всім,
увімкнений рок-н-рол

'2014

Павутина, клепсидра - душі танцівниця,
і надбитий ліхтар,
як метелик над раєм.
На пергаменти спогадів
кава проллється
і змарнує талант
не губитись навзаєм.

Заховаєш назбиране світло під вії,
щоб у шибку просунувшись
місяць не видер.
В гамаку з павутини
захутко старіють
пересипані -па-
золотої клепсидри.

Мовчимо, ніби щастя в чужому подолі,
ніби вибрано нами своє наостанку
...а метелику з раєм поволі, поволі,
але все-таки звиклося
ближче до ранку...

2014р

Здригнувся серпень, мовчазним болем підпертий.
Слова вчорашні мене чатують як верші.
Сьогодні легше: болить прийняте, найперше.
А завтра буде боліти спротив, умерши.
І день, і літо, і вдих, і видих останні
Лежать увиті, неначе Лазар, бинтами.
Не плач, Маріє, слова Месії постали:
На Спаса спілі плоди освятять устами*.

17.08.06р.


*Устами - через Слово.

– Де моя кохана, місяцю, скажи?!
До її серденька стежку покажи.
Я, неначе вітер, нишком підкрадусь.
Як дрімає мила, трішки подивлюсь.
Доторкнуся ніжно до її волосся…
Ой, вона всміхнулась? Чи мені здалося?
Шепче мені місяць тихо з висоти:
– Не дивуйсь, юначе! Це їй снишся ти!

4 серпня 2014 року

Заколисуй мене. Ось побачиш, я міцно засну.
Серед шелесту хвиль загублюся до завтра, до завтра…
Ця трояндова ніч буде тепла, як зоряна ватра.
Наші мрії осінні чомусь про весну, про весну.

Хай спалахує світ в абажурах зажурених міст.
Я також запалаю і згасну, як свічка, як свічка.
Оксамитовий місяць, ось бачиш, людські має звички.
Кожна зірка з космічних висот має зміст, має зміст.

Заколисуй мене у просторах далеких кімнат.
І повільно зникай, розчиняйся до ранку, до ранку…
Я тепер сновидінь добровільна впокорена бранка.
Через десять годин повернусь, якщо зможу, назад.
1.08.2014

Баклажани і бронежилети
Турецькі лимони і російські гранати
Військові експерти, тверезі поети
І знову, і знову дзвонить мати

Коли б в наші хати лише провайдери
Свідки Єгова, сусіди знизу
І нічого не знати, що десь є снайпери
Які побачать тебе у лінзу

Країна, мов вата, просякла кров’ю
На сукні червоній колишуть дитину
І мати ще довго буде звати це грою
Де батько дитя грає за Батьківщину

Його Коліївщину, його Донеччину
Безмежну Сумщину втрачених доль
От ще б зустріти опісля дівчину
Яку залишив десь серед тополь

В якої лимони і баклажани
В якої дитина одна на світ
І кожної ночі лягає з надією
Що кроки на сходах почує кіт

Розкішна сукня, зібране волосся,
Спадає вечір, незручні підбори,
І хочеться у спеку лиш до моря,
А ми з тобою мало так знайомі,

Я молода, а ти – іще молодший,
Кремезний, і наївний, мов дитина,
А вітер легко нас штовхає в спину,
І я, і ти шукаєм половину…

Загублене своє дуальне «Я»
Я – Віта, як, скажи, твоє ім’я…
Всміхаюся, мовчу, в обійми лину…
Розповідав, не склалася сім’я.

Асфальт змінив пісок і шати долу,
Пірнаємо, вода забрала втому,
Ми бавимось, щасливо посміхаюсь,
Так хороше, а виднокіл безкраїй…

Занурююсь, пірнаю, забуваю,
Що сукня на піску, білизна мокра,
Життя мені нашіптує «нівроку»,
І я із ним наразі вкотре згодна.

І пасма-змії полишили кубло,
Розтріпане, розпущене волосся,
Мов ляльку, ти мене взуваєш, боса
Була на тому пляжі… захід сонця…

Цілуєш, обіймаєш,
Чуєш дихання…
Була з тобою ніжною і тихою…

Це не люди, і навіть не звірі -
Звірі звірства такого не вчинюють...
Загоряються новосузір*я
Там, де рідні від горя причинніють.

І впиваються в очі тим нелюдам,
Що вовками за гроші схопилися.
Юродивий витягує неводи,
Удоволено зводячи вилиці.

Розчинили на зраді відпущення
Вузькочолі поборники темного.
А над нами загусли відлуннями
Жахні тіні єства кожноденного...

Озвіріло не тло, не історія -
Сатанинськи реве теперівщина!
На Землі Українській - мордовія!
В кожнім серці - скровавлена тріщина...

То не люди, то навіть не звірі -
Звірина знає тільки кормитися.
Плачуть явлені новосузір*я,
Просять вірити нас і молитися...
(17.07.14)

18 лютого 2006 року

Наповнить спокій всі чуття,
І думка мрійлива прилине:
Глибока тиша серед тіней,
Що переходять з небуття.

Лише журливий крик луна –
То пташка пару закликає,
Відлуння їй відповідає –
Самотня музика й сумна.

І раптом молодик ховає
Свій серп поміж проваллям хмар,
І це збіговисько примар
Серпанком жовтим огортає.

Переклад Галини Кошулап (Кожушко)

Пустелі клубочиться морок.
Тремтять золоті міражі.
Колючі ґотичні собори
полудень заворожив.

Вітри показились од спраги
і риють даремно пісок,
де скинула зірка ранкова
вузький шкіряний поясок.

І білим перекотиполем
небесна тікає яса:
негода надходить як голем.
Гнівно двигтять небеса.

І кличуть присутність Господню
у райдужний промінь змії
у бурі та пеклі сьогодні
уста божевільні мої.

...і я впаду, лишивши порожнечу
по замірах, дурних і молодечих,
на пару текстів, парочку картин
незначущих, життя змінявши плин,
ні вигравши напевно, ні програвши.

Але відомо: буде холодно і страшно,
як в ендшпілі закінчиться дебют
і дошка спорожніє.
Переплут -
суть бог, якого в певну дату,
коли богів узялися скидати,
не ввергли до ревучої Ріки.
І він на місто дивиться з руки,
яке йому до спадку залишилось,
і на Перуна, що з води як шило
то заховається, то знову видиба...

Поганська - не язичницька - доба,
капусти повна та партайгенезу,
листів ув орган масової дези,
де в лозунги накришений поет -
неначе перезрілий вінегрет,
де між двома тісними палітурками
звиваються святенники затуркані,
де йдуть увечері домому від метра
добродії, не знаючі добра.

Якби про це дізнався Рільке,
то б він елегій не творив.

Прошу я з максимальною повагою
пробачити це зайве ґаджалаґання -
нехай літературний кат
із мене зробить препарат,
додавши мінуса до трійки,
і висновки зробивши на мотив
"На стежці від дитини до дебіла
ся розуму тобі не знадобило".
На чому все. Тут-о, вважаю, власне,
дійшла кінця поезія нещасна.

Вже мій чуб, вже мій чуб – поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Казав тобі учитель - вчи клавіатуру!
А ти цуралася тих благоговенних знань!
Тепер поглянь - транслітом пишеш з дуру,
Тепер не хочу чути жодних нарікань!

…це не я… не я псував!
сонце... парус білий
я у морі… справу мав
четвертинку цілу…
бач, на берег Серпень зліг
бавитись пісочком
ще о так коли б він зміг? -
встрелять ненарочком
ген сапери… піт чолом
очі, вії… мружить
кажуть старці, вже було
оминай, мій друже...
сніг на голову, сусід
клявся у братерстві…
слухай, Серпню, вчуєш слід -
обведи наперстком!
ой хутчій злітай ув-вись
сонце - вітер - парус
далі… далі… і молись
з Вереснем на пару…
04. 08. 2014.

Від
праці -
піт
в сраці.

2013

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

Вот какое дело...
Пуля и тоска.
Кто кому мерещится
на карте марш-броска?

Сколько раз не меряй,
сколько раз не режь -
пуля - вроде девица
и при этом - вещь.

Выстрелишь, окажется -
дура, да не та:
выберёт, смышлённая,
лицо себе сама.

Вещь? Она и вещь -
не плещется слеза.
Пуля некрещёная
и Путина глаза.

4.08.2014